Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Мій гнів розбиває мене на шматки,
Твої слова напрочуд швидкі.
Твої очі мені набрехали сто пудів –
Я зрозумів,

Що ти не та, кого я ніжно так любив,
Я для себе істину нову не відкрив –
Я знав, що ти такою будеш зі мною,
Шаленою і дурною.

Я до гною роздираю свої рани,
Я болю не боюся. Ти кажеш, що я поганий –
Я поранив тебе у твоє брутальне серце,
Мені цікаво – де це?

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Янголи розбивають небо над нами,
Ми з тобою стали лютими ворогами,
Я радію цьому, я радію цій війні,
Яку оголосила ти мені.

Ні, я не буду тепер плакати ночами,
Я не захоплююсь більше брехливими очами.
Ти більше не скиглиш, ти більше не волаєш,
Цим ти дух мій піднімаєш.

Ти знаєш, що скоро прийде кінець війні,
Перемогу він принесе лише мені.
Янголи будуть плакати над тобою,
Шаленою і дурною.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Хай, хай все залишиться, як є,
Наша любов по серцям нам не б’є,
Наша війна не убила нікого
І що з того?

Я тепер вільний, ти тепер одна,
Між нами тепер кам’яна стіна.
І я тепер щасливий, що я один живу –
Я забув ту одну.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.
Жовтень 2006 року

Казалось бы тихий вечер...
И это небо слоеное
Свежей капустой лежит
Умиротворенное.
В нем циркулируют взгляды и чувства.

Но если посмотреть на пару слоев глубже.
Без наряда.
Это небо Аустерлица и Ватерло!
Небо блокадного Ленинграда!
Не унылого штиля!
Не готового шницеля!
А фитиля Бедфордова
В порох амбициям.

Мы все его бедные дети.
И почему-то совсем не стыдно
Рассказать ему синему, синему,
Что наши цитадели-города
Считают - душат чувства. В позолоте
Холеный, сытый, статный Вашингтон
Читает модные стихи Европе,
Как отгремел XX век под этим небом.
Довольно смелый. Быстрый и стальной.
И как невнятно шепчет XXIый.
И разжирев будет молчать XXIIой.

Но небо нас прощает пеной облаков,
А ночью светлым звездным водопадом...
Небо Курской дуги! Небо честных стихов!
Небо блокадного Ленинграда!

Нике

Когда дядюшка Гершвин в обнимку с тётушкой Эмми зайдут к тебе на чай: «нам с мятой, не надо премий», он будет сидеть в углу, незаметный, как тень от спицы, но внезапно окажется многотел, многорук, многолиц, и
ты вдруг захочешь приговорить его к высшей мере, он вздохнёт устало: «Ты опять за своё? Не буди зверя», уронит тебе на рёбра свои ангельские ладони, а тебе будет сниться долго, что ты тонешь… тонешь,

что в тебе прорастают водоросли /через руки и ноги босы/, на которых хоть вешайся, хоть плети из них косы, что тобою гуляют рыбы, рачки, черепахи даже, и все говорят тебе что-то, но это уже не важно. он прикоснётся к груди, животу, подержит за локоть крепко, в тебе качнётся трава-мурава: good bye, детка! посидит на сливовой ветке укуренной синей птицей.

так и кончится твой ноябрь,
такой небылицей.

24.11.09

Вона стояла у вогні
й дивилась в небо у задумі,
а руки простягала на захід і на схід;
і ніби я впізнав Її,
Вона пускала в мене струмінь
й я зрозумів – то Світло-від-Пітьми.
Вона стояла і сміялась,
Вона була величніша від всіх,
бо хтось повірив, що Вона існує;
Вона нічого не боялась,
Вона пізнала найвеличніший Свій гріх –
бо промовляла Його ймення всує...
Це Та,-Яка-Злітала-Із-Вікна;
це Та,-Що-Бавилась-Із-Кулеметом;
це Та,-Що-Не-Змогла-Обрати-Вільно;
Вона стояла, як вогню стіна;
Вона сприймала це життя предметом
й Вона була одна-єдина сильна.
Й я зрозумів, навіщо нам життя –
щоб так горіти, але не згоряти,
щоб дарувати людям смуток й сміх.
Вона грішила – й все без каяття;
Вона прийшла, аби ту правду взнати,
що я таки повірити Їй зміг...
* * * * * *
я у прозорості вікна
розгледів чорно-білу птаху
я бачив як вона зліта
над мого серця сірим дахом

вона не карка не курличе
вона кудись неначе кличе
лиш помахом свого крила
і десь під хмарами зника

а я ступаю у вікно
наслідую Дівчину-Ватру
можливо в небі десь я вклякну
та зараз це усе одно

бо птаха крильцем показала
на місце де Дівча палало
* * * * * *
я став у коло і звернув обличчя в небо
я руки розпростер на захід і на схід
і я згадав життя своє псевдобогемне
й готовий був уже відправитись в політ

почув я голос не земний і не небесний
неначе в груди хтось постукався мечем
і я відчув що я вже не тілесний
і я відчув що перестав я буть борцем

і я стояв і я палав під небом
і я сміявся як сміялася Вона
душа і тіло поруч і окремо
й між ними проступила вже стіна
* * * * * *
отямився стою й не розумію
то сон чи справді я вже помирав
дивлюсь на себе й розумію я темнію
хоч я також цей шлях не обирав

і птаха зникла і вікно закрите
і розумію жити не набридне
відчув чиюсь присутність у кімнаті
хтось був тут коли я збирався спати

я зрозумів що з Нею ми є ціле
що було проклято вже нас на сотні літ
від цього розуміння я розквіт
ми упокоїмося у одній могилі

я посміхнувся Дівчині в вікні
Вона пустила блискавку мені
* * * * * *
і так жили і так любились в смерті
для нас усі кордони були стерті
трималися за руки крізь часи
крізь всі простори і чужі мости

не відчували вже буденності проблем
ми відійшли від тусклості систем
ми охопили у обійми свої Землю
й зробили з неї світлої лиш темну

ми підкорили всі низини світу
і простягли до неба смерті квітку
і ми ходили тільки із вікна
бо наша сутність бyла не земна

і не небесна ми були із темних
із коловерті рухів безсистемних
* * * * * *
так відбулась загибель світу діти
для двох людей які ступили не туди
і вічними лишалися вони
бо пекло то і є життя навіки

вони собою інших пожирали
але вони не знали
що програли

вони вважали
що колись помруть
але не знали
ще що назавжди живуть

вони гадали
що навіки сонце вкрали
але не знали
що їх вже поховали

на кладовищі ви їх не шукайте
ви їхні труни в себе в серці майте

тож знайте
що вони у вас живуть
й чекають коли душу заберуть.

Знову Львів плаче осінньо,
Я зацукровую каву сіллю…
Стоп! Я не п’ю каву солодку!
Сьогодні розсіяний – просто мокрий…

Вишкрябую цукор із філіжанки;
Ріжу сир на квадрати – мої коханки;
Ковбасу молочну дістаю з кишені;
Мащу маслом вершковим до туалету двері.

Чим канапка погана?..

30.09.09

така монотонність осіння роздроблює тишу
розчеплює дощ на безумства любов і віршІ
і голим гіллям на санскриті по небу пише
без темних чорнил залишаючи слід на душі

терпка одностайність живих обезкровлених далей
тече розтікається світ заключаючи в коло
і сиплються градом на листя розмокле опале
безсоння і рими на часі замішані болем

Два ангели схилились над тобою,
І зберігають твій тендітний сон.
І теплим молоком біжить дорога,
І колискова, наче камертон,
І плоть , і кров дитячу заспокоїть.
Два ангели даровані від Бога…

Рожева п’ятка заворожить душі
Двох ангелів, що з простирадел крил
Тебе зробили ружою вітрів.

Пелюшки із пір’їнок… Ангел – Мама:
Тобі постелить вишитий рушник,
І перший крок , неначе вхід до раю,
І перший злет бажання до зірок,
І мови кредоносної квітник
Вона тобі під серце загортає.

Два ангели дарують жбанки ласки,
І ласощі дощів, і поцілунків лоскіт,
І шепіт найріднішої підказки…

Твій ангел другий – ясне сонце Тато:
Світ подарує на долонях мужніх,
Пробудить в тобі справжнє перше я.
І побудує істини потужні,
Допоки плід на гілці очки мружить
Дорогоцінні татові знання.

Два ангели творили чудеса.
Чесали кучері й потилицю чесали,
А час летів, а часу було мало…

Ти їх обрав, то ж і прийми, дитятко,
Ці дотики тепла й довічної любові,
Що жовтим батиком на чисту сходить воду..

Два ангели … Два виміри терпіння,
Яким тремтить душа червоними півнями
Твого життя.
Це рідні тато й мама.

Одна починаюча поетеса (а я не читав її жодного твору
й не знаю – чи вона пише взагалі)
мене запитала:
"Ілько, а чому ти не тусуєшся з нами?"
(Під "нами" вона розуміла таких самих, як вона, "починаючих поетів",
які збираються у різних клубах,
бухають "кубік",
читають свою "творчість" про те, як хто кому вставив і
куди,
видають це все у альманахах
тощо.)
І я замислився – і справді, чому?
Я ніколи не задавався таким питанням.
Нарешті я міг би десь, крім Інтернету, викласти свої
твори.
На папір…
А я цього не роблю…
Чому?..

Кілька секунд я подумав
й сказав:
"Тому що я:
1. не лесбіянка;
2. не підарас/бісексуал;
3. не чиєсь протеже;
4. ненавиджу богему;
5. ненавиджу тусовки;
6. не п’ю "кубік"
(мені від нього засильно башню рве);
7. ще багато чого можна сказати, але я того не скажу…"

Починаюча поетеса кілька секунд дивилась на мене,
розвернулась і пішла…
Більше ми не спілкувались…

Мораль: Відсутня…

Питання: Хіба я не правий?..

У тебе сьогодні оновлена шкіра,
Нова філософія першого звіра,
Життя – королівський стиль.
Неначе у шахи, ти граєш із Богом,
Пливе чорно-біла, клітинна дорога
Зпід ніжок струнких, як мотиль.

Спочатку пішак ти і пушечне м’ясо,
Одна з багатьох, хто вклоняється часто,
І носить сіренький піджак.
Болючо нагайкою стьобає плітка,
І очі сльозяться, неначе в сирітки,
І все у житті не так.

Твоє завдання уперед по клітинках.
Остання лінійка - для мудрої жінки,
Де ти королева вже.
Який в тебе захист – чи ферзь, чи коник,
Жертовний вогонь їх утробу зломить,
Ти лиш усміхнешся: « Невже?»

Ти правила гри пізнаєш потихеньку,
І наче гросмейстер, ходи витребеньок
Спочатку до heppi end.
Не раз розіб’єш соромливі коліна -
Тотожньо розбою від Тарантіно,
Й розірвеш серця жоржет.

І партія перша, і партія п’ята,
І партія бою тече стодесята,
І ось перемоги мить.
Солодка, як цукор, медова хвилина,
Бо ти враз змінила і статус, і чина,
- Гей, ляльо, тебе навчить?

Ти – загадка жінка, ти мрієш метою,
Твоя наполегливість є золотою,
І символ твій – сонячний лев.
Бо мало вродливої посмішки стерва,
Для того, щоб лицарі мліли і перли
На шиях у королев.

Милим

И-и…и…

Лискучим

Осердям

Спересердя

Е-е…е…

Рястом

Для серця

Я стану


2009

Мінус двадцять. Серце обпікає біль-спогад
І давній мороз проходить по тілу.
Я зустріла тебе в якомусь дивному барі,
Де не була вже купу років.
Ти сп’янілий від горя потягуєш
Через трубочку якусь отруту,
А з очей іде безнадійний дим сп’янілого серця.
Коли побачила тебе в такому вигляді,
Мені здалося, що я сплю, але це була правда.
Чорні синці під очима,
Як сині маяки хвиль сповістили мене про
Лиховісний шторм у твоєму серці.
Я розчулилась, але все ж
Трималася від тебе подалі.
Спершу ти мене не впізнав,
Але через деякий час по інерції
Вирішив дізнатися хто ця чарівна незнайомка
З губами кольору цикламену.
А я сиділа із розпеченими від морозу щоками
І збирала сльози своєї душі.
Мені хотілося кричати, але я знала
Що мене ніхто не почує.
Ти підійшов, немов вчорашнього кохання дим,
І тихо, так звично прошепотів моє ім’я,
Що всі довкола обернулися, аби
Дивитися на виставу «Ромео і Джульєтта».
Все збігається, лише ти в цьому випадку
Не Ромео, а хтось інший із печальною
Повістю життя.

Пожовкла троянда, мов пережиток минулих літ,
подарована іншим,
знов нагадає мені про тебе.
Про першу в моєму житті троянду,
Котру я засушила і довго-довго зберігала
в оселі своєї душі.
ЇЇ вже давно немає,
Але вона завжди зберігатиметься в моїй
пам’яті,
як перший пуп’янок мого нерозквітлого кохання.
Я знову сама…
Літній дощик грайливо стукотить у моє віконце.
У свічаді днів я помічаю порожнечу.
Тебе тут немає, але ти завжди поруч.
Я це знаю.
Пам’ятаєш, я колись писала тобі дурні
листи про троянди,
про те, що ти повинен відповідати
за тих, кого приручив…
Для чого все це?..
Капсула часу все розставила на свої місця.
Скоро вже не буде кому перевернути клепсидру,
аби знову розпочати відлік.
Забудь про це.
Ти вже, мабуть, давно викинув ті листи
і спалив мої фотографії.
Вони тепер зайві у твоєму фотоальбомі.
Там уже інші обличчя.
Незадоволені та бридкі.
Але після завтра знову все зміниться.
Там уже будуть нові обличчя…
Та єдине, що залишається незмінним –
це твоє серце,
у якому назавжди я залишила свій слід.

Похмурий день, як свічадо моєї душі.
Не знаю чому, але сьогодні навіть квіти
зі мною розмовляють.
У їхніх очах немає зіниць,
але є щось неймовірно жагуче, тривке.
Вони дають життя і забирають,
а повітря перетворюється на попіл.

Акварель буденного ранку
Паморочить голову,
В повітрі – гіркий присмак кави.
Я – на балконі,
Спостерігаю як вирує життя.
Не бачу в цьому нічого дивовижного…
Це банальна проза
Тижня, що розпочався…
2009р

Вогняний дракон сонця
Заглядає у моє вікно,
Душа розбита об скелі кохання.
Мрійник перестав бути собою,
А поет – писати вірші.
Що трапилося?
Невже так подіяла капсула часу?
Не знаю. Не хочу знати.
Це моє життя.

У душі порожнеча.
Краплини дощу стікають по тілу,
Як по вітрині нового супермаркету.
Я втратила гідність.
Мені соромно.
Я хочу провалитися крізь землю,
Щоб більше ніколи не побачити
Того, хто це зробив.
2008р

Не йди, зачекай,
Згадай,
Що було…
Землі зойк
На краплинці роси
Ти
І я
Твоя
Ще…
Щедрий дощ
Змив усе…
Все!
2009р

Йди сюди – стій - мовчи
Там – вона – кричи
Плач -втікай
Виливай любов
Мою
В капсулу часу
Несу я
ЇЇ
Як вагітність
Твою
Часу просинь
Мовчу - блюю
2009р

Я назавжди залишуся слухняною дівчинкою,
Лісовим дзвіночком твого минулого
І буду кожним звуком нагадувати про себе.
Ти відчуватимеш мене у дратівливому дзвінку
Будильника,
Чи настирливому сигналі звукової сирени,
У дзвінку до дівчини, до мами.
Ти відчуватимеш мене навіть у банальному шумі
Дороги
Чи вуличної метушні.
Це дуже важливо для тебе, адже інакше
Життя втратить свій сенс.
2009р

Твої очі як хрест
Почорнілого неба перст
Що зійшов на мою біду
Вкраду все твоє
І піду туди
Де пітьма розсіває
Попіл досі
Як колосся миль
Мого і твого волосся
2008р

Амбівалентність думок
І крок твій
У долоні моїй пропах…
Запах трав і порваних карт
На тілі ночей
Душі щем
Серця печаль
Прощай
На жаль…
Жаль
2009

Як волошки кров
Я лягла на долоні твої
Мої очі любов
Поколола шилом змії
Я не знала що це весна
Твоя лягла як мертва
Калюжа вина
Уночі де хрущі
Не співали дощі
У душі…
2009р

Дощі пройшли
Пішли у даль
І Даля вчення
Споглядай
Ти
Як спалах мій
У очах своїх
Звір
Ночей чужих
Моїх і твоїх
2009р

Порізана лезом душа
Ранкова зоря зійшла
Світали на грудях сни
Але де вони?
Чекала акордів
А струни п’яні
І ми у дурмані
Без пам’яті
І без суті –
Сміття викидаю в люті
І як молитва звучить
Іконно…
Любов –
Перерізана вена
Акорду
2008р

Цвітіння мого день
В утробі твого сну
Цілування вишневих дерев
Дарую я
Не твоя вже
Веселкова моя душа
Не тобі на жаль
Жал любові твоєї їй
Не своїй чужій
Цикл цвітіння мого живий
А твій – розірвало дощенту
Прости не мсти
Цвіль
Зів’яло суцвіття
Все
У мене нове життя!
2009р

ти як плід закручена в сувій
довгої мов рух по колу миті
я чекаю на небес відкритість
ніби слуг своїх у храмі Вій

розродився вітер в голові
наноси води для повитухи
грій та прикладай думки до вуха
не торкайся уст як сам не свій

породіллям викликаний трем
переломи світла мов просфори
час прийде до себе та не скоро
недоказаний між слів та лем

просихай дослівно а як ще
просихай від вин і до відпусти
у віршеві холодно бо пустка
сонячим розбав її дощем

схочу ще тебе ковтну цей дим
і на паперті встою хоч сором
поведу думки на серця хори
алілуя всім твоїм святим

5 Листопада 2009

Північний місяць,
сон навкруг,
мені не спиться,
Я твій друг
враз проказав примарний шепіт,
солодкий голос, вир емоцій
враз оповив - не стало моці
його струсити, геть підти
у ті незвідані сади,
де лиш блукають інші люди,
такі ж незнані і зіпсуті,
як суть моя, що бродить стиха
не знаючи якого лиха чекати знову і звідкіль.
Північний місяць, промінь світла
немає сну, душа спочила,
але все мучить відчуття
коли ж було моє життя,
тоді вві сні чи зараз наяву ?

Колодар,часослов,часопис..
Я у грудях свій подих затис.
Думка впялася в серце, мов спис:
Хто я, насправді, вожак чи артист?

Колодар, часопис, часослов...
Віку дух вже возсів на престол.
Я у сні свою сутність зборов
Долю , наче, спіймав я за руку..

Часопис, часослов,колодар..
Загорівся на серці пожар
Кому нині будуємо, брате, вівтар?
Може час уже скинуть перуку?

2009

В кленослові надпитих думок
Ніч іде, як четверта Пречиста.
Нашу віру прибрали в намиста
Й одягли неба білий вінок.
А волхви нам у відрах несуть
Срібні сутінки в жовті світанки,
Щоб в руках у Святої Оранти
Танцювали ми синій танок.




2009

твоїм відходом кисень перекрито
перекраяно болісно світ
і парують краї – свіжий міт
потребує кривавого мита

не язичництво – око за око
поза вірою над усім
ти мовчиш – заблоковано sim-
карту вічного спокою…

Сводим счеты – жизнь концами.
Как рубить – врубите свет.
Не летят пускай гонцами –
едут в тройках с бубенцами,
ангелы добра и бед.

Срок истек – бескровна память.
От нее лекарства нет.
Но слова уже не ранят,
давят лед – рубцы, где сани
ангелов добра и бед.

Семимильными шагами
оставляет солнце след.
Отражаемся делами –
чтобы рос у сердца камень
ангелам добра и бед.

Дышит эхо небесами –
у кукушки много лет.
Оставайтесь вместе с нами
в дрожь разбитыми губами,
ангелы добра и бед.

16 Октября 2009

Заперта осінь в місті на замок,
У мороці її багато суму…
Б’є вітер по засмученій щоці.
Горіхи мармурові паладини
Від вогнищ і дешевих цигарок
Віками травлять тонни диму,
Аж потопає місто в молоці
І відцвітають із плачем жоржини.
Зворот в минуле... із теперішнім зв'язок
На точці зустрічі і точці перелому,
Керують світом невагомі папірці
З зародженням глобальної пухлини.
Азоту і дощу кислотного ковток,
Зупинка дихання усьому ще живому…
І простолюд потрапить між різці
Поширеної всюди павутини.
Відсохне, відпаде духовності сосок
І кроки проводжаючі додому
Безплідні будуть й безпорадні як старці
Із запахом гвоздики і рутини.
Болить мене, аж до самих кісток
Я стерла ноги ідучи до Риму,
А хустка тріпотить в руці
І присмак на вустах калини
Терпкавий наче час, що як пісок
Стікає... як життя без гриму
Тече по жилах, по земній ріці
І повертається у витік пуповини.

Під ресорами колес
Благословляємо траву і пил
У храм степів в’їдемо неквапно...
І твій рогатий бог Харлей.
Пастиметься на узбіччі
Ромашками і ковилом,
Як пасуться неосідлані коні степів.
Ми сидітимемо на землі
І мовчатимемо,
І наша тиша буде чутна ластівкам,
Що низько літають перед дощем.
Ми і дощ... Дощ і ластівки.
І мастильна крапля на суху траву
З під-твого бога-нецьки,
Як багряна сльоза міста,
Від якого ми так намагались втекти…

Зелена маршрутка – до лісу,
А жовта – до мого дому.
Ми тікаємо від пневмонії асфальтів,
І залишаємо в інсцесі місто насамоті
З сивиною кавових вершків
Та совдепівських привидів-ліхтрів,
Замінюючи їх худими соснами,
Наче замінюємо у стараму холодильнику
Перегорілу лампочку...
Люблю зелену маршрутку...
Хоч вона й не йде у мій бік,
Я сідаю в неї та їду туди до лісу,
Де скелети дерев нагадають мені,
Що живемо ми як паралелі та мериріани,
Вічно претинаючись в часі та просторі
Де живеш ти, де живу – я...
І між якими не їзде зелена маршрутка.

де та мова де ті змовники?
ненормоване життя се
парфумер збирає дзвоники
рейки гнуться числа мстяться…

ти на волі мов на волику
на підробленому слові
в вічність в’їхати поволеньки
сподівавсь – за дрібку солі

замість вічности – у відчаї
потрапляєш (за нізащо?!)
маска мертва – за обличчя і
замість Бога – мертвий пращур

замість чаю з цукром – стевію
замість стевії – з цикутою
нерозріджену (містерії)
рідину в собі спокутуєм

молим – молимся – замолюєм
Бога – янголам святим і
Богородиці – знеболює
ненадовго! невситимі

бо гріхи огріхи – пострілом
все розтрощують єдиним
слова голого «апостоли»
хижі клоуни без гриму

грубу пластикову фрезію
годі сплутати з живою –
поверніть мені поезію
живину і диво в Слові!

Вітер в очі
трава до ніг
а у Сочі
випав сніг

Ди-ви-на!
а…
о…
а…
о…
а…
2009

будівля з червоної цегли
навпроти.
шпилі, що пронизують
небо.
і вени - натягнуті
дроти.
не розірвати,
не треба.
шкіра пропечена вже
опівнічним дощем.
цигарка не скаже мені,
чи ти прийдеш.
щоб душа аж до скрипу
не була пускою ночі.
щоб просто лежав поряд
тихо.
і давав почуття
не-самотності.
кава вже п"ята сьогодні,
годинник забарвлений
кольором.
веселка на циферблаті -
ти не прийшов.

2009

перебираєш в пам’яті паролі
любов-надія-віра-що-там-ще
міг бути і щасливим – з неба зорі
знімати і ховати під плащем

аби затим кохану рятувати
від ворогів… та хоч би й від нудьги!
даруй весну їй! – свято на додаток
розтоплюй кригу!.. розмітай сніги!..

ген-ген пішло – луною! – не згадати
десь потаємний ключик в часі зник
не відчинити скриньки. в серці кратер
розкроює на частки – пересмикує

ніде твої паролі – у мережі
що раптом розсипається в руках
дарма згадались видива бентежні
летючі мрії – миші по шпаркáх

На ярмарку душ
візьму першу-ліпшу
і пі́ду у душ…
мовчки змию
молекули світла
103 наберу
бо обличчя
поблідло
у всьому
винні
молекули світла.
2009

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Сумка через плече, кудряве волосся,
Кепі без капюшону нічого не стоїть,
Що вже робити у нас так повелося,
Хто немає девізу, тот нічого не робить.

Ре-комендації зранку у понеділок
Гублять здоров’я пивом, може футболом. Далі...
День відкритих дверей у фірмі блондинок...
Таке вже кліше блондинки не правлять Римом.

Чужих як не дивно ми бачимо рідко,
Може в метро, а може десь у трамваї...
К вихіду в річку ікс відчинена хвіртка,
Звички жовтневі, що маєм ми б’ють в барабани.

Ще щістнадцять хвилин і я запізднюся на вікенд,
Що проходить у передмісті – районному лісі...
Там секретарки в халатах дають андеграунд в наметі,
Там безсмертям годують найкращіх із нас поетів.

Ми маєм по троху всього: алкоголю та меду.
Та ніколи не скажемо, де унас діаманти.
Ми вміємо перевертати гарбуз у карету,
Та кожну хвилину життя вчимося кохати.

Картонні машини, картонні чоботи на п’ятах,
Ми такі креативні в країні з негативом.
Ми їздим на роликах в мріях, в житті на фіатах...
Ми такі різні і рівні водночас без кризи.

Світовий електронний концтабір
Поглинає тебе в твоїх мізках.
Ти в комп’ютері вже, а не знами
А здавалося ти так близько.

І здавалося ніч нам не збреше,
Здавався нам сміх в каматозі –
Комп’ютерні казки – малечі,
Мені – квіти, жінці – морозиво.

Мені – хмари – великі шпалери,
Мені – м’ясо, але я не хочу!
Випий мій сік замість меду,
Ти чуєш, що я тут шепочу?

На другому кінці світу,
На іншому боці планети...
Електронний концтабір так близько...
Я вже не там... А ти? Де ти? Доречі...

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а як-небудь знизу на світло,
Заплямуй моє тіло полтавським акцентом, да так, щоб потім злякатися...
Я зроблю тоді осінь таку, щоб набридло
Тобі у провулках кохатися.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а так, щоб побачити тебе в очах,
Напиши своє призвище на найближчому камені...
І тоді я буду мовчати й чекати з вікна,
Доки не станеш ти маревом.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а так, щоб було чутно музику...
Я розумію, що набридли тобі мої примхливі погляди...
Вибач. Через історію я прошепочу тобітихо: "Ку-ку",
Посміхнусь і завершу існування душі на фото.

А ти, якщо не важко буде засинати та мріяти на сході,
Згадай мене по типовим полтавським акцентам.
Я допоможу тоді тобі добігти до Бога,
Зроблю таку осінь, щоб всі заборони померли.

Але я зараз навпроти тебе - стомлена, без кисню...
Тому сфотографуй моє обличча, хоча б у профіль...
Будь в мені зараз... сьогодні... вічно...
Хоча б на фото... хоча б весною...

и разделив с кошкой сардельку
с тобою – кофе
с небом – бессовестную розовость рассветную
сидеть на лестнице
друг-в-друга щуриться
лениво отыскивая ответ
на вопрос о происхождении миров
или первичности яйца и курицы
..............................
кто скажет, что это – не счастье,
тот ничего не понял в фильмах Кустурицы.

Перська сперма на перси пирснула
У ритмі престо із прісним присмаком
У спробах пристати спросоння до пристані
Страшна проститутка під номером триста
Простує, ламаючи руки костисті

Смерть від куль не лякає впертих
П'яних, неправильних, нечестивих
Перу продовжує пити піско
На заздрість лемінгам, снам зловісним
Ллється гній і слова, мов стріли
Почну спочатку. Один за всіх

Сім_pixel_0
image формату psd-e
нетреба куль
убий по-іншому мене

по-іншому…
по справжньому…
мене несправжнього
убий…
у
б
и
й
мене повільно…
дзвінком
з мобільного
форматом mp3…
і з пам’яті
зітри…
у
б
и
й
мене повільно…
2009

Межсезонится нынче погода,
застревая в глазах горожан.
Знаешь, друг, мы выходим из моды,
на ветру наши жизни дрожат.

Тишиной набивая карманы,
анонсируя будущий взлет…
Нас «вчера» никогда не обманет,
но «сейчас» все настойчивей врет.

Слитки времени, мякоть вселенной,
боголюбово сердце мое
проливается волжскою сеной,
соловьем в поднебесье поет.

Кому-то даже счастье показалось.
Нахмурилось, пожухло, отцвело,
а мне всегда навязчиво икалось,
вдоль по судьбе ходило помело.
Я был не рад, но принимал на веру
шаги навстречу, руки на плечах,
и яркий сон, но чаще – серый, серый,
и эту невозможность закричать.
Водил себя по круговой поруке,
горластый пивень, пестрый какаду,
всегда готовый к шумной заварухе,
себе на зло, а чаще – на беду.
Но так и не надломленный похмельем,
веригами, как праздностью, гремя,
так неожиданно подхваченный весельем,
я всё вдыхал, но выдыхал себя.

Декамеронится эпоха
и гёльдерлинится слегка,
а мы живём совсем не плохо,
смеёмся над слезами Броха
и судим всех издалека.
Громим империи и царства,
под корень, – и вишнёвый сад,
но витамины и лекарства
нам колют в персиковый зад.
Местоимения без места –
от «я» до «мы», и «я» в конце –
всегда несут печать инцеста
на свежевыбритом лице.
Оно клеймо, оно сургучит,
оно наличностью полно,
летит себе с той синей кручи
ему, пустышке, всё равно.
А мне не всё равно,
я помню эти лица,
глаза и руки, тихие слова –
я помню всё… смотри, уже тепло,
смотри, уже весь мир – теплица,
к материкам прильнули острова.

Граб — мов рубка. І дріт — дрімота.
Не покличе мене турбота,
І не зватиме більше ніч.
Сам на сам заховався в піч.

Не весна — тільки очі дуба.
Самота нереально груба.
І акорди столітнього сну…
Все чекаю її, навісну.

Не побачу голодного вовка.
Не про нього тепер скоромовка.
А про нас, і про день, і про час.
І сміється Перфецький, Стас.

І ламаються древні скрижалі.
Розриваються символи сталі,
Тільки ніч пританцьовує всмак,
Мов старий закарпатський слимак.

Я любитиму, попри дрімоту,
І сховаю прадавню турботу,
І залізу у бабину піч,
Щоб себе заховати у ніч.