“…і світло солодке, і добре
очам сонце бачити…”
Книга 11

Намалюю собі на полотнищі долі
довгу-довгу дорогу з початку в кінець...
Поміж днів і ночей, поміж хліба і солі
засвічу каганець.

Намалюю собі на полотнищі долі
театральну завісу і рампу, і зал…
П’єсу цю я читав, знаю майже всі ролі,
хоч у ній я не грав...

Намалюю собі на полотнищі долі,
після шуму овацій, після квітів і “браво”,
стохолодний актор з стосамотньої волі
варить каву.

Намалюю собі на полотнищі долі
найчарівнішу жінку…
в чашку кави – життя...
Нам на двох і листів, і самотності, й болю,
і німе каяття…

Намалюю собі…але хто в те повірить,
що я вигадав все: фарби і полотно?..
На душі, як актору, знов самотньо і сиро,
знов дивлюсь у вікно...

Де каміння і двері, де сніги і пороги,
де ми всі, як завжди, як сліпі, навмання…
Обираю собі стоголодну дорогу,
де в кінці дороги
світло дня!


1998 рік

ми зустрічались на Йордан,
коньяк і кава - час обмежений,
не хочу йти та щось мене жене,
де хлюпа із хрестів вода
в калюж очиці... губим слід
серед будинків, що вернулися
по древніх та забутих вулицях
у мокрий сніг
від сліз
та слів...
пробач, що нині я мовчу,
бо час для сповіді не знайдений...
ти світло бачиш в млі? то знай де я
розпалюю тобі свічу...

© Vasyl R, 01-02-2008

Виносить пазур інстинктивно
із-під подушки
вирок
та подається гострим
(без жодної приправи)
цноті,
біль у фатальнім поцілунку
роздіне тіло.
Щиро
порозділяє сутність
і ситістю втамує
"потім".

А кров історію розмаже
необережним
хляпом,
а дощ залиже втрату
цілющими устами
миру.
Тут серце билось часто
у ритмі дикім
переляку,
коли виносив пазур
із-під подушки
божий
вирок.

1 Лютого 2008

В полум'ї віків, в тисячолітнім згарищі
“Ілюзії світла” танцюють, розриваючи
Темноту, виявляючи абсурд та пустоту –
It's whole reality – no hope, no aim, futility...
Глянь! Ланцюгами часу заковано можливості –
Звільнитися не сила, лінь – клітка така мила...
Золота пилюка застеляє очі – all is clear –
Зрозуміло – future is near and it will disappear...
За межі “простору” полинути... Бажання...
Дістало, замучує, пригнічує чекання
Невідомого, таємного та незбагненного.
Чому? Навіщо? Як? Stop! Go on! Куди?
To the Stars... Leave ashes, fly into infinity,
Where are no ties, no limits – divine tranquility.
Переливи космосу, викривлення часу –
Це не порятунок – це лише дарунок
Спробувати сили, досвіду здобути,
Почерпнути мудрість, зайве все забути,
І відчути пульсування “трансових” вібрацій
Давніх, втрачених цивілізацій
Поміж стародавніх прокламацій –
Тисячі націй, руйнацій, утопій, деградацій...

08.01.08

У позі позіхання зашкарубло
останнє із невизначених слів
вітає згорблений ослін
чарунок

Годинник догоджає колисково
похитуванню тіней на стіні
а дощик геть давно збіднів
на слово

Зомліли відчуття думки і подих
світ миготливо зібганий в очах
і те що тілом ти увесь зачах
це лиш доводить

І обернеться кожен обрис патом
і всякий порух слів дощу додасть
вкрадливіше й бентежніше вкладайсь
і …
;)

Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками,
впросиш забігти – усоте цукерок даси,
тицьнеш монету як дяку малим посівальникам –
рік новий впустиш у зморщені житні часи.

Ноги поплентаєш, тяжко й кульгаво зітхаючи, –
тлінні ряднинки зібгає стареча хода.
Серце розірветься в друзки, бо серденьку гаряче,
а на роз'їжджених зморшках осяде сльота.

Ти молода, молодіша від пещених панночок,
щедрість в убозтві новим поколінням прядеш:
спиці іржаві, та очі янтарно-нев'янучі...

Бабцю, йди їсти кутю!
Тільки де Ти?
Ой, де ж?..

Великі сосни відпустили
велес
Топчуть гарні ніжки сухе листя
Мов личинок, мов дітей, мов яйця
Розляглись безкарно
і курили звістку
трав. Заплакали і відпустили шелест
чавунних скрипок створених навмисно
Я лежу з тобою марно
Чим я краще за отой відтінок скрипок
Втративших надію, веселих та смішних
Як гарно,
Яка прекрасна Осінь на Землі
Який прекрасний сухолист в кінці
Як гарно,
Велике серце відпустило шелест

жінка з очима небесного моря
з вільних стихійних вібрацій на волю
вирвалась, міцно стискаючи в лоні
світло для світу і кулю для скроні,
камінь, над'їжений, в часі поцвілий,
серце ховає від неї, зболіле,
жінка з очима морської принади
з каменя світло взяла у лампаду
й камінь лишила в порожньому тлінні,
світ народивши з такого світіння,
вийнявши сіль і поклавши граниття,
жінка створила камінне двосвіття

(Крим)

Дощі тікали з поля бою і кидали свою зброю,
та зброя гнала з поля бою
зеленуватих, як листки, тварин,
а з ними й демонів страшних країн,
та може й привидів скляних долин

Зло й добро кохались палко,
стогнали і курили зранку,
а потім їх взяли під варту
самі себе, як завжди в них
незграбні демони кривих віків,
а також привиди скляних країв

Ми усі я серед нього, руками ковзались до ранку
Відшматували мою ланку
самотні мороки годин,
яких спиняти я не вмів,
а може й просто не хотів

Дощі вливали в поле бою і спали біля водопою
Колись тримали все рукою
Один мене. Як завжди встиг:
завчити демонів крихких листків,
а також вірші стомлених митців

Золото й міх
Всі полководці
Клинки танцюриці
Тала вода
Древній поріг
Вітрило на лодці
Ключі та ключиці
Живи, як жила

Від людського тепла на душі відкриваються пори,
з них виходять жалі і вдихається щастя озон...
Допиваю любов і спокусу п`янкого кагору,
а по думці проходить спустошений серця кордон.

А в усмішці без сліз поховалося страчене слово
і замало землі, щоб у прощі небавом прийти.
Це не мертвий сезон, ні - живий... саме так випадково
доживатиму вік на теренах чужих теплоти.

Запались і згори, із гори амбасадоре волі,
ще одним непорочним зачаттям цей світ охрести -
він знайомий мені до краплини останньої болю,
перекрай рани серця та душу мою відпусти.

25 Січня 2008

Сільські Донжуани у пляшці горілки тонучи
Стають красномовними, наспіх словами озброєні
Торкаються жару чийогось нерідко й боляче,
А вранці уже й не згадають слабкі та зморені;

Палкі Казанови сідлають авто на пошуки
Прикрас до салону, міняючи їх за графіком,
Тоді ж, коли писанки вже не влізають у кошики
Себе виправдовують швидкісним надто трафіком;

І вже не ковтають отрути Ромео-хлопчики,
Вдягаючи маски та каски слабкої вірності,
Коли розглядають глянцевих краль навпочіпки
Очиці блищать усіма відтінками сірості...

Я крихтами гідності ліжко засію звечора –
Нехай мені муляє і заважає спатоньки...
Не буду будити на тому кінці диспетчера –
Відштовхую знову тебе за законами статики.

Німфа - німа Каліпсо -
Місяць зніме, як кліпсу,
Ліпку липку замісить
Місту.

Офіціанти в танці
Таці несуть з фаянсом,
У фоліантах тануть
Станси.

Я на софі, ледь п’яна.
Строфи Сапфо дістану
- Льоду Вам, леді? панно?
- Файно.

Небо - чудне, чернече…
В чортів червоний глечик
Чавить вино із речень
Вечір.

Рьо - з японс. гуртожиток

Рьо... моє рьо...
затушоване, димне,
алкоголь як добро,
його смокчу тепер інстинктивно.
Я маленька дитинка і дивно мені
кожен день цілувати в чоло свою ціль
як покійника в дощ, восени
й так байдуже, уже без зусиль.
Моя воля мене розп'яла
золотаві кучері мрії - в землі,
хоч ще і несиві - з них буде зола
вдаємо, що не жили.
А безодню бачили синьою - синьою,
пухнасту сакуру - за смітником,
а надію свою сильною,
просто не той сезон...

Вони ішли розпеченим камінням,
і, не помітивши, згубили компас,
один сказав, що в них скінчилось зілля.
І час їх зрадив. Це був сивий Орвас.
А другий — Райнос, молодий, веселий,
Ішов, хоч і не бачив сонця в хмарах,
його рука, м’язиста і дебела,
тепер ціпок тримала, щоб примари
їх не спинили на шляху великім
(бо ліс такий, що й не пізнати повно,
в його блискучій величі безликій
колись юнак згубив міцну підкову.
І не знайшовши, втік, змінивши ім’я.
Підкова ж досі зберігає цноту,
на тій підкові проростає сім’я
Святого Духа з лісової ноти).
А третій — Мор, середній, вайлуватий,
ішов спокійно, тільки все хилився
кудись упасти, він любив гербату
зі м’яти и кмину, а тепер от зжився,
в похмурій думці, що уже ніколи
вони не вийдуть з лісу на дорогу,
вони згубили образ виднокола,
вони ввібрали бруд доріг, тривогу.
І їм ніколи час не перекриє
в минулу вічність оберемок завтра,
вони ішли, у піні, наче в милі.
Було спекотно. (Розпливався растр).
Не сутеніло там і не ясніло,
усе невпинно рушило в безодню.
Одного дня вони знайшли кадило,
а поряд тіло, у воді, без одягу.
Самотнє тіло, що в руці стискало
німотний хрестик, чорний, звироднілий.
Не зупинились. Часу було мало.
Та й той утік від них, оскаженілий.
На другий день до них прибігла видра,
І щось хотіла мовити, небога.
Її ж не чули, бо знайшли клепсидру,
але розбили…
Вбили однорога,
який мовчав, не маючи образи
на світ німий, який хилився в прірву
і все чекав, що прийде до оази,
і все ішов, заривши в землю віру.
На третій день, коли гроза гриміла,
знайшли рюкзак, в якім була підкова.
Її лишили, і пішли без діла,
вони і досі йдуть, ідуть ізнову.
Але вони не знають, що у лісі
серед безмежжя тромпів і стежинок,
уже нема тієї — що до міста,
в якому Бог живе в садах жоржинок.

Не шукайте мене між безсмертними.
До безславних теж не належу.
Надто горді ми, надто уперті ми,
нам давно переорано межу
між досяжним і нездійсненним.
Хто це виміряє достеменно?
Хто це знає настільки певно,
щоб упасти на груди часові
не випрохувально, не ласо,
а закохано, а замріяно!
Видно, так вже нам заподіяно,
заповідано, напророчено —
не шукати долі урочої,
а тягти, тягти свого плуга,
залишаючи зоряну смугу.

Смак вишневого кальяну
повномісячної ночі
тьмяне світло швидко тане
розімліло напівп’яно
тіло строчить миті сточні

Хтось з’являється щовечір
і запрошує на каву
у спідниці мов пливе чи
проліта кудись До речі
знає що іде вистава

Місяць щирий до нестями
множиться і плодить зорі
і таємними місцями
щоби світ його затямив
відображення просторі

у калюжах залишає

У розсіяному димі
неможливо заховатись
одягались молодими
гримувались щогодини
в рукави напхавши вати

Сиґарети – ніби сходи
винні чарки – то поруччя
що ведуть до кола згоди
де пов’язані всі зроду
із усім скороминучим

Дим усюди Надаремне
накликати свіжий вітер
Кава випита і ревне
намагання встати меркне
перед димним заповітом

„треба жити так щоб вмерти”

я слухаю твій голос
мене він огортає
як дим марихуани
як сон досвітанковий
як море в час вечірній
як павутинка в жовтні
як сніг під ліхтарями
як ковдра з леопарда

я слухаю твій голос
який щораз пірнає
в пастельні барви суму
в туманність Андромеди
у поле рум’янкове
у постіль полудневу
у весни безтурботні
у спогади про вічне

я слухаю твій голос
це все що зараз маю
це Всесвіт і піщинка
це мудрість і безглуздя
це реквієм і вíват
амброзія й отрута
це зречення й кохання
це ти і я в одному

я слухаю твій голос
мене він спонукає
вчинити амнезію
пришити собі крила
допити келих неба
і з’їсти власне серце
та дроти телефонні
стальними ланцюгами
скували мої рухи
я слухаю твій голос

Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.

О божевілля в глибині житейській,
колаж засліплення, задумання, заслання
у темний дім, де лиш кураж поезій
тривожить душу, хвору, безнастанну,
несповнену, невтішену, забуту,
затоптану у бруд і мох слизький,
злилась ти з тілом, в болі окунуте,
твій епатаж лиш зайвий і низький.
Ти кажеж "ні" вже черговій любові,
яка стукоче в двері кам'яні.
Чому мені, а не тому хто в змові
із сатаною у п'янкій труні.
Або тому, хто встоїть на пружині
дурного світу форми ДНК
і дасть йому найкращу половину
свого руйнуючого всього "Я".
Чому любов, мов у залізній клітці,
у грудях б'ється і розносить в друзки
усе збудоване за правилами міці,
терплячості..покірності..Мотузки!!!
Вся філософія в її палких обіймах,
що стиснуть душу і розчавлять біль,
реальність впаде на підтятих крилах,
цей струм пройде крізь тіло, наче дриль.

Труби сорок раз зігнулись
Вийшов чоловічок. Жопа
Копнув м`яч і понеслась сорока вперше
На підстилку із приправи
Проститути простудились
Поки ми лежали в зоопарку
Сонце сходило і знало тропи
За тим хто ззаду нас вмостився

Блищали чорні миші в трупах
Я йшов болтом в жд машині
І там не стало нас

Мазки забулись Леонардо
Улюблена із черепашок
Принцеса тут ночує в трубах
Жорстокий час
Так як і завжди
Ми сонні нерозбиті зайди
Скляні пігулки
Втулки і міхурі
Я не забуду її губи
Тої хто нас п`є

Як щезне то не буде радості
Перед сном розкажеш сон
Смарагдові між ніг проблеми
Віддай борги гріхам
Водостік забився
Отрута на обличчі вночі
Я тікаю подалі

А ми полежимо у зоопарку
Сонце буде гріти тіло
Духи рятунком з ВІЛУ
Духи рятунком з ВІЛУ
З`єднаються в спіраль часів
Невміло
але впевнено
Обіймем тисячі і сотні різних
марно
Обгорнуті цнотою
З наголосом на ою
Справжні імена

Вістрям із диму опали птахи на стріхи землянок
Руйнація голоду, бо руйнація тіл наступила на очі
Стали сни розплетені та грибні ,мов хвости атмосфери
Кислотні дощі на пам`ятні знаки дівочі
Обрушили силу , а хіпі впивались пуером
Лежали за руки схопившись, кохались на кресленнях,
Рисах плантацій ділянок етажок смердючих.
Намиливши небо в червоному блиску
Стирчали заводи з землі непорушно
Їхала стріха у мене
Пружний, вибухнув голос
Чув, як змили волосся юного серця
Плакали стіни. Кров`ю стали шпалери
Апогеї квартирного сховку.
На герц частота мого світла.
Відчайдушно в руки зомліла
Тоді стало тихо.
Прокинулись ми.
Стеля упала і поховала в могили
На яких і кульбаби прокинулись
Встромивши морду у миску з йодом пекучим
Продовживши діло руйнації тіл із бетону й цементу
Стираючи слід на льоду інформації вщент. ВЩЕНТ. вщент

“Горе, краю, тобі, коли цар твій –
хлопчина,а владики твої спозаранку їдять!”
Книга 10

Ми знову вагітні революцією
і знову виродимо мертве дитя.

вересень 1990 рік

Перечепитись через слово,
впасти…
шукати сили встати,
принаймні на коліна,
і мрії у шухляду скласти,
писати у щоденнику, що винна…
ВинA… Вино… забудеться турбота,
зболять коліна і обридлий сніг...
І усмішку, щоранку на роботу,
чіпляти з думкою:
...Дай Боже, не скотитися тобі до ніг…

Дишеш...чорною пастою
пишеш
стіни
цілунком - плечі.
Глибше...вечір. Війни
скінчились. Чуєш?
Всі побрели додому.
Бідний і ти мусиш
коритися цьому всьому.
Тепер..
Темний безкрилий ангел,
бляклі повіки, губи...
роздуми лиш засмаглі,
подумки душогуби.
Руки магічні знаки
тілом моїм розкроють
дикі рисунки з браком
вічності щирості болю.
Все заховаєш собі
мені - лиш тепло і радість
на телеекрані - бій
спокійна безпристрастна старість.
Але віднайду твою сутність
розтрощу серце шматочки зцілую,
і гарно все заримую.
Я більше на граю у поруч-присутність...

Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш,— за яких!

Дуже просто.Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
— Серце днями собі намуляв,—
Спочинь!

Подивіться,кому кортіло
Подивитись за межі дат,—
Непотрібне на бруці тіло,
А над тілом — плакат.

1926

Тумани сполохані сонцем,
а люди закохані в сумнів.
Біда? А лиш може здалося.
І будні проходять. І будні
у серці такі непомітні.
У віршах закопані в попіл.
Возносимо лиш несусвітнє,
де тихо, по-справжньому добре.
Далеко, реальність - за грати,
душею мостити рядки,
маленьку трагічність плекати
і символи ніжно-гіркі.
Хай поруч ховаються ближні
і тінь не кидають на вірш,
"диявол маленький" - всевишній,
а я егоїстка, не більш?

Я люблю тебе милий люблю я люблю і не можу
не тонути в руках в карім атласі ниць почуттям
я на тебе дивлюсь моє тіло горить і морозить
і назустріч іду в твій возвишений дзвонами храм
ледь торкаюсь небес і шукаю в них дзвін малиновий
і стелюся волоссям у вратах божественних діл
і німий поряд дотик колише кохання німбове
ще соромлячись жару розгойданих ласками тіл
і терплю стоголосся язик перестиглий в цілунку
і таке відчуття що злітаю то вгору чи вниз
я чекала тебе я шукала жаданого трунку
чарувала і в солод сльозився від любощів слиз...

Впало — ставай до стінки!—
Сперся плечем на ганок...
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.
Бачив — нагана наставив...
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.

Тільки й думок — на ранок
Хліба нема у жінки...
    Ганок.
     Труп біля стінки.

1926

не зустрітись не мóжем,
бо в одній площині
наші лінії доль
перехрестяться вчáсно -
у молитвах про щастя
відігрáємо роль
у виставі одній,
де сюжети так схожі
в перших актах і діях...
до ожúнових зір
прикривав нас горіх
в діалогах п(р)обачень,
що набули означень
дивних праведних втіх,
це ж не гріх - ти повір,
бо стрічання – надія...


© Vasyl R, 13-01-2008

кружляє сніг
і крутить білий світ,
по головах округлих
час кантує,
мов скіфських баб в степу,
а потім всує
мете в кути
і пазухи всебід...

заносить кришталю
холодну синь,
немов бузку
молочного суцвіття
кладе під груди,
де заснуле літо
у пахощах
високих благостинь
прийма щоденні
духу молитвú,
лишаючись
за образáми візій
тонкою
павутиною колізій,
як присмак
призабутих
добрих вин...

лиш губ твоїх
щемку медвяну мить,-
у танці білім
спогадів майбутніх,-
омріяну,
на відстані відчути
у Йордані зими,
де стрілись ми...



© Vasyl R, 12-01-2008

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
     — Тягарем минулі віки
     На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
      Чуло серце тебе вночі,
      Що ж,— нехай собі серце гасне!

Хтось розгорне добу нову —
І не біль, і не гнів, не жертва!
      Воскресінням твоїм живу,
      Земле мертва!

1926

Струна колише сотню істин,
перчений полудень, туман,
задума схожа на залізну,
а серце - ринг для тисяч ран.
Я поливаю свій вазон,
і шепчу в квіти: доля - мрії
і вічний погляд в горизонт.
Там вами, а не вас посію.
І чи то я чи мною йдуть,
болять і плачуть, хм...кохають,
вся суть - то чийсь непевний рух.
Лиш серце, видно, не чіпають.
Кому воно шальне здалось?
Там аритмія і розруха.
Блаженний хаос. Зле тепло.
Говорить серце, та не слуха.
Здружилось серце зі струною
та замовчало. Тісно в тілі
було, коли воно пручалось.
А вільно стало вже при штилі.
Але...не обіцяю штиль
ні я, ні той, хто мною ходить.
Струна із істиною - мить,
яка нечасто нами бродить.

Франціє!
Чи то ж твоїм повіям
Ублагати невблаганний час,
Щоб зі сходу вітер не повіяв —
Від Дніпра,
Від Ільменю,
Від нас!
Азіати!
Дикуни!
Морлоки!
А дивись — лягла земля під пар,
Щоб вплести червоні дні і роки
Навіть в твій безглуздий календар!
Після днів натхнення і Бастілій —
Грабувати робітничий Рур!
— Це, щоб морем крові від розстрілів
Фарбувати свій Версаль і Лувр?
Франціє!
Невже ж твоїм рушницям
Розстріляти всі нові віки,
Що міцні такі, немов та криця,
Де селяни і робітники?
І невже, невже тобі не сором,
І невже ніколи не болить,
Що земля уся тобі докором,
Що тобі докором кожна мить!
Азіати?
Дикуни ми?
— Добре!
Ну, а ти, така шляхетна, ти!
Що влягла гарматним димом обрій,
Щоб не зріти братньої мети!
Франціє!
Версалю і Париже!
Ні, не ви зірвете той новий
Календар,
Що схід натхненний пише!
Ні, не ви!
Не ви!
Не ви!

Селянине!
Твоя рука —
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник — полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,
Селянська без спину!

Поруч стануть —
Земля нова!
Світ на інші шляхи натрапив!
— Вже палають нові слова!
— Вже малюють нові мапи!

О мозолі міцних долонь,
Що цілують і серп, і молот!—
Це від ваших стискань вогонь
Навколо!

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі —
О, єдиний!—
Тобі,
Що червоним у серце влучив
Міліонам чужих рабів!

Чуєш?
Сходить в красі безмежній
Твій великий — для всіх — посів!
Ворскла, Альпи, Берлін, мис Дежнів —
Всі!

До землі припади-но вухом —
Чуєш ти?—
Вся земля
Велетенським рухом —
До твоєї мети.

Щурі скрекотять холодними лапками по паркету.
Фужер заснув. Вино виношує свою красу.
Чванливий пан молодий вирішив стати аскетом,
спіймав отрути і хто-зна на скільки заснув.

За вікном проносяться миті, дивляться, а не тривожать.
Телефони колись замовкають і минає щораз бізнес-час.
І все більше людей для нього стають перехожими.
Та чи він коли покине холодний палац...

Серце у пана любові не знало, просто набрид фарс.
Книг не було, телевізор блював рекламу.
Чи носить у собі життя той далекий Марс?
Яка різниця чи Бог той далекий з нами?

Все пішло на відстані, навколо метал і пластик.
Пан не відав духовних концепцій, не потрібних йому радше,
лиш пам'ятав, що в дитинстві все було інакше.
Просто, сліпо, бідно, а чомусь краще.

Казка пройде...сон винайме барлогу
і потроху туди стечемося, зіпнемось
на розквітлий весняно ціп'як чи хвору ногу
і не буде куди,і не буде кому - лиш десь і хтось.
На сеансах пам'яті, на білих островах,
серед піни Дніпра й місцевих рівчаків,
кидатимем гальку в світлий день у страх,
що сховався не тут, а серед наших домів.
В наших містах, людях і і асфальтах,
в наших TV, брехливих, та невинних.
Гарно вперед.Спинять на фольстартах.
Бог. Перехожі. Хтось, та все ж повинен.
Сліпо завжди. Нам можна. Ми минучі.
Але щирі, тому згоримо передчасно.
Предки заплачуть. Нащадки можливо озвучать.
Тихо. На крайній. Швидше запізно, аніж завчасно.
Казка пройде..Лишилось прибрати зі столу.
І кинути в урну предмети колишньої радості.
Греки були праві в очевидності - все по колу.
В лінійність архіви й історики просто граються.

В скрижалях малинових хмар
всі віхи стають невідчутні:
і шепіт бездомних, і крики бездар,
я спалюю лінь привселюдно.

Вокзальна весна пахне духами темних вікон,
хей, таїнство ластівок місто приблудле окрилить,
душа заповзає в останній небесний вагон,
останню цигарку чи тіло холодне осилить?

Осики поникли і стали кілками в матерії неба,
із штучних станків і конвеєрів пустять істот,
двоногих і сильних, розумних, безправних, що й треба.
Навіщо нам Бог, якщо в нас працює завод?

Втікаю у вдану безсилість космічного простору,
туди, де так тихо на шовку тримається світ,
там думки немає, і зовсім ніякого опору,
і вщент розбивається меч найправдивіший, щит.

Та знаю,що тут на Землі треба правда земна,
і все як іде - прийму, не прийнявши - втечу.
Байдужа космічним глибинам вокзальна весна,
як в потязі я чи їду чи майже лечу.

Заварилась у подумках каша -
від соломи і до Соломона -
все кипить, у що можна й не можна,
википає - ні вашим, ні нашим.

Заколочене серце пригасло,
та вогонь перекинувся дахом
по сільницi Чумацького Шляху
на розтоплене сонячне масло.

Позлітались на запах душевний
всі, за кого гріх випити чарку,-
їм вдорозі про мене накаркав
охоронець двокрилий напевно.

Ляк мовчання мені напророчив,
відчеканився час у чеканні -
кожна мить лисне вперше й востаннє,
залишає на пам`яті почерк.

Я по ньому звіряю години
та за стрілку висмикую спрагу,
щоб, набравши терпіння й відваги,
за Отця жити, Духа і Сина.

15 Січня 2008

ковтками життєвої сили з коханого вуст
впиватись, долоні в долоні охоче вкладати,
і сиплячи дзвінкоголосі зізнання-дукати,
трощити мовчанку, що тіло скувала, мов лати,-
і так приросла, що роками із нею живу…

вночі просто неба, при світлі очей ліхтарів
лице боязливо сховати у комір кошлатий,
що пахне тобою, - і рвучко рішучою стати,
поношені згадки роздерши у шмаття строкате,
спалити під жарти і свисти на заднім дворі

не вірити в те, що сподівана сталася смерть,
допоки їх попіл, неначе жага, не схолоне,
допоки з обличчя зрадливо не скрапне солоне,
зібратись – і біль цей зібрати у висохлих гронах,
наповнити урну – й тобою наповнитись вщерть

вільний крок по клітинках щоденних - не біг,
не спіши – на війну не зібрався Мальбрук,
хід обдумай не раз, щоб суперник не зміг
мат у відповідь дати...
до потиску рук.

в чорно-білих тонах дні і ночі розпук,
з краю в край королівства - чорнОзем і сніг.
ні морозам, ні спекам не стримати рух,
орють «чорні воли» -
не один з них поліг.

їхня доля одна - до межі перти плуг,
та вона, наче марево, суне десь в бік,
бо беруть і деруть дупло-мати за «фук»,
і ні в свиті, ні в світі
їх не меншиться лік.

на гросмейстерський «рейт» не вплива якість вин,
в чорно-білім вбранні у сорОк карнавал -
тільки брязкальців блиск золотої канви
їх п'янить... і шумить,
мов шампань, голова.

у таємних інтригах дворів королів
в комбінаціях розуму - крики «пся крев!»,
а прості пішаки на роздоллі полів
офірують на примхи
своїх королев.

Бог забув на порозі щастя
і за пазуху взяв пожитки,
скрипом двері змастили навстіж
та тягнула розмову нитка -
проторочений пруг устами.

Я себе перейшов, як поле,
розгорнув кулю небокраєм,
відчайдушне моє "ніколи"
загубилось ключем до раю
у піску, що набіг роками.

Впізнавав по роботі радість
та стояв під хрестом горою,
бачив боже у кожній ваді
та убоге людського крою,
до кісток пробирав думками...

Стер зі сну листопад годину
і загріб осінь в грудні білім.
Чи на ласку чи то від кпину
сонцем падало Правди тіло
в недокопані очні ями.

14 Січня 2008

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,

змії самотньо виходять із нір проти ночі.

а змієборці вдягають хітони хітинові,

густо і тяжко сурьмою підкреслюють очі.


змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,

змії кричать – голоси застигають в повітрі.

потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,

потім вони остаточно вже губляться в вітрі.


а змієборці – тендітні лляні духовидці –

ці волоокі сини поколінь волопасів,

зміям важкими ступнями спотворюють лиця,

зміям ножами стинають розплетені пасма.


а змієборці – ці прапороносці затемнень –

зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.

змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,

в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.


змії пульсують, стихають, гниють просто неба,

їхні тіла – мармурові щербаті колони,

а змієборці – маленькі криваві ефеби –

нігтями власні вузькі роздирають долоні.


в норах ще опієм тхне від загашених люльок

в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,

хоч іще тліють тіла, іще рани парують,

знов змієборці припухлі повіки малюють

траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці

день осипається – значить, своє відстояв

день осипається – храмом чужих девіацій


мій содоміте солодкий, а хто тобі я?

ніч на колінах – ніч має для того причину

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

власник розарію їх роздягає очима


власник розарію має від всього ключі

білі тіла розкриваються, мов табакерки

ніч на колінах вилизує тіло свічі

свічка тече, але терпить, тече, але терпить


свічка засвідчує мудрість схиляння голів

перед бутонами непогрішимої плоті

зорі свої апріорі виводять вгорі

мертві живих і прекрасних вистежують потай


мій содоміте солодкий, немає причин

так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду

власник розарію має від всього ключі

янгол при вході з мечем полум’яним стирчить

отже ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?

МОТовилом відкрутило місТОМ
ЗІРчате стогрім’я сизих гРІЗ,
М’ЯТою й минулорічним лисТЯМ
СІРий тротуар увесь поРІС.

ВИ Ж мені казали, світ не виЖИВ,
ТІЛо неспроможне на поЛІТ!
О ЖИття, нащо ти раниш хИЖО
ТІ Весняні брунечки із ВІТ?

ВІДпускаю все, що ненавиДІВ
НА Мревкий постгрозяний туМАН...
ВИ Для мене натворили виДИВ,
А МЕні здається – їх нЕМА...

Може, небо згадає цей день,
вічне небо, а більше нікого.
Хата. Вишня стара без вишень.
Похилилась ні з того ні з сього.
Я малий, вибігаю надвір,
бачу поле, і гуси крикливі,
ті, що мають рентгенівський зір,
тільки бачать -- тікать... полохливі.
Вже у небі гусак, я за ним,
враз і зграя здіймається вгору
і несеться із криком сумним,
я в траві, а в руках помідори.
Ну а далі... Ні, вже не біжу,
це раніше, як був ще маленьким,
я стогнав, а тепер не тужу,
хай летить зграя біла, мов жменька
мого щастя, яке я згубив,
і ніхто навіть гривні не кинув,
щоб сховати в землі, я покинув
свою зграю й злетів у обрив.

Ледь народжена думка...
А чи виживе в слові
та чи буде блукати
по душі пілігримом?
"Леле" брижиться лунко
на парчі вечоровій,
з неба випала вата
разом з "треба" до рими.

Глянь - до "ночі" йдуть "очі",
як до "правди" - "благання",
що за "кров" без "любові" -
чисниць трійця до втрати.
Та комар не заточить...
як у нетрях прощання
на розгублених мові
вміє серце мовчати.

8 Січня 2008

Посеред спустошення
Думка зависла немов хижий птах,
Напевне кульмінація – поїхав к бісу дах.
Не в силі стримати “психічні” натиски,
Позбавлений гармонії, у прострації,
Мозок заганяється, немає рації
В усвідомленні безсилля... І овації
Сплетінню химер інтелекту
У мареві туманів густих –
Анекдот, пародія для тупих,
Якій немає кінця... Вона іде крізь віки,
Викривляючи буття, прикриваючи гріхи,
Засліплюючи блиском холодних міражів,
Серця і душі, потоки почуттів та відчуттів.

23.12.07

Облиш мене, мелодіє століть,
Твої слова торкаються узвишшя.
З-понад твоїх карпатських верховіть
Мене шука доби тривожна тиша.

Вона війне війною навесні,
В якій моря потонуть з островами.
Корінням в ніч пішли твої ліси,
А верховіттям – зорями і нами.