я слухаю твій голос
мене він огортає
як дим марихуани
як сон досвітанковий
як море в час вечірній
як павутинка в жовтні
як сніг під ліхтарями
як ковдра з леопарда

я слухаю твій голос
який щораз пірнає
в пастельні барви суму
в туманність Андромеди
у поле рум’янкове
у постіль полудневу
у весни безтурботні
у спогади про вічне

я слухаю твій голос
це все що зараз маю
це Всесвіт і піщинка
це мудрість і безглуздя
це реквієм і вíват
амброзія й отрута
це зречення й кохання
це ти і я в одному

я слухаю твій голос
мене він спонукає
вчинити амнезію
пришити собі крила
допити келих неба
і з’їсти власне серце
та дроти телефонні
стальними ланцюгами
скували мої рухи
я слухаю твій голос

Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.

О божевілля в глибині житейській,
колаж засліплення, задумання, заслання
у темний дім, де лиш кураж поезій
тривожить душу, хвору, безнастанну,
несповнену, невтішену, забуту,
затоптану у бруд і мох слизький,
злилась ти з тілом, в болі окунуте,
твій епатаж лиш зайвий і низький.
Ти кажеж "ні" вже черговій любові,
яка стукоче в двері кам'яні.
Чому мені, а не тому хто в змові
із сатаною у п'янкій труні.
Або тому, хто встоїть на пружині
дурного світу форми ДНК
і дасть йому найкращу половину
свого руйнуючого всього "Я".
Чому любов, мов у залізній клітці,
у грудях б'ється і розносить в друзки
усе збудоване за правилами міці,
терплячості..покірності..Мотузки!!!
Вся філософія в її палких обіймах,
що стиснуть душу і розчавлять біль,
реальність впаде на підтятих крилах,
цей струм пройде крізь тіло, наче дриль.

Труби сорок раз зігнулись
Вийшов чоловічок. Жопа
Копнув м`яч і понеслась сорока вперше
На підстилку із приправи
Проститути простудились
Поки ми лежали в зоопарку
Сонце сходило і знало тропи
За тим хто ззаду нас вмостився

Блищали чорні миші в трупах
Я йшов болтом в жд машині
І там не стало нас

Мазки забулись Леонардо
Улюблена із черепашок
Принцеса тут ночує в трубах
Жорстокий час
Так як і завжди
Ми сонні нерозбиті зайди
Скляні пігулки
Втулки і міхурі
Я не забуду її губи
Тої хто нас п`є

Як щезне то не буде радості
Перед сном розкажеш сон
Смарагдові між ніг проблеми
Віддай борги гріхам
Водостік забився
Отрута на обличчі вночі
Я тікаю подалі

А ми полежимо у зоопарку
Сонце буде гріти тіло
Духи рятунком з ВІЛУ
Духи рятунком з ВІЛУ
З`єднаються в спіраль часів
Невміло
але впевнено
Обіймем тисячі і сотні різних
марно
Обгорнуті цнотою
З наголосом на ою
Справжні імена

Вістрям із диму опали птахи на стріхи землянок
Руйнація голоду, бо руйнація тіл наступила на очі
Стали сни розплетені та грибні ,мов хвости атмосфери
Кислотні дощі на пам`ятні знаки дівочі
Обрушили силу , а хіпі впивались пуером
Лежали за руки схопившись, кохались на кресленнях,
Рисах плантацій ділянок етажок смердючих.
Намиливши небо в червоному блиску
Стирчали заводи з землі непорушно
Їхала стріха у мене
Пружний, вибухнув голос
Чув, як змили волосся юного серця
Плакали стіни. Кров`ю стали шпалери
Апогеї квартирного сховку.
На герц частота мого світла.
Відчайдушно в руки зомліла
Тоді стало тихо.
Прокинулись ми.
Стеля упала і поховала в могили
На яких і кульбаби прокинулись
Встромивши морду у миску з йодом пекучим
Продовживши діло руйнації тіл із бетону й цементу
Стираючи слід на льоду інформації вщент. ВЩЕНТ. вщент

“Горе, краю, тобі, коли цар твій –
хлопчина,а владики твої спозаранку їдять!”
Книга 10

Ми знову вагітні революцією
і знову виродимо мертве дитя.

вересень 1990 рік

Перечепитись через слово,
впасти…
шукати сили встати,
принаймні на коліна,
і мрії у шухляду скласти,
писати у щоденнику, що винна…
ВинA… Вино… забудеться турбота,
зболять коліна і обридлий сніг...
І усмішку, щоранку на роботу,
чіпляти з думкою:
...Дай Боже, не скотитися тобі до ніг…

Дишеш...чорною пастою
пишеш
стіни
цілунком - плечі.
Глибше...вечір. Війни
скінчились. Чуєш?
Всі побрели додому.
Бідний і ти мусиш
коритися цьому всьому.
Тепер..
Темний безкрилий ангел,
бляклі повіки, губи...
роздуми лиш засмаглі,
подумки душогуби.
Руки магічні знаки
тілом моїм розкроють
дикі рисунки з браком
вічності щирості болю.
Все заховаєш собі
мені - лиш тепло і радість
на телеекрані - бій
спокійна безпристрастна старість.
Але віднайду твою сутність
розтрощу серце шматочки зцілую,
і гарно все заримую.
Я більше на граю у поруч-присутність...

Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш,— за яких!

Дуже просто.Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
— Серце днями собі намуляв,—
Спочинь!

Подивіться,кому кортіло
Подивитись за межі дат,—
Непотрібне на бруці тіло,
А над тілом — плакат.

1926

Тумани сполохані сонцем,
а люди закохані в сумнів.
Біда? А лиш може здалося.
І будні проходять. І будні
у серці такі непомітні.
У віршах закопані в попіл.
Возносимо лиш несусвітнє,
де тихо, по-справжньому добре.
Далеко, реальність - за грати,
душею мостити рядки,
маленьку трагічність плекати
і символи ніжно-гіркі.
Хай поруч ховаються ближні
і тінь не кидають на вірш,
"диявол маленький" - всевишній,
а я егоїстка, не більш?

Я люблю тебе милий люблю я люблю і не можу
не тонути в руках в карім атласі ниць почуттям
я на тебе дивлюсь моє тіло горить і морозить
і назустріч іду в твій возвишений дзвонами храм
ледь торкаюсь небес і шукаю в них дзвін малиновий
і стелюся волоссям у вратах божественних діл
і німий поряд дотик колише кохання німбове
ще соромлячись жару розгойданих ласками тіл
і терплю стоголосся язик перестиглий в цілунку
і таке відчуття що злітаю то вгору чи вниз
я чекала тебе я шукала жаданого трунку
чарувала і в солод сльозився від любощів слиз...

Впало — ставай до стінки!—
Сперся плечем на ганок...
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.
Бачив — нагана наставив...
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.

Тільки й думок — на ранок
Хліба нема у жінки...
    Ганок.
     Труп біля стінки.

1926

не зустрітись не мóжем,
бо в одній площині
наші лінії доль
перехрестяться вчáсно -
у молитвах про щастя
відігрáємо роль
у виставі одній,
де сюжети так схожі
в перших актах і діях...
до ожúнових зір
прикривав нас горіх
в діалогах п(р)обачень,
що набули означень
дивних праведних втіх,
це ж не гріх - ти повір,
бо стрічання – надія...


© Vasyl R, 13-01-2008

кружляє сніг
і крутить білий світ,
по головах округлих
час кантує,
мов скіфських баб в степу,
а потім всує
мете в кути
і пазухи всебід...

заносить кришталю
холодну синь,
немов бузку
молочного суцвіття
кладе під груди,
де заснуле літо
у пахощах
високих благостинь
прийма щоденні
духу молитвú,
лишаючись
за образáми візій
тонкою
павутиною колізій,
як присмак
призабутих
добрих вин...

лиш губ твоїх
щемку медвяну мить,-
у танці білім
спогадів майбутніх,-
омріяну,
на відстані відчути
у Йордані зими,
де стрілись ми...



© Vasyl R, 12-01-2008

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
     — Тягарем минулі віки
     На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
      Чуло серце тебе вночі,
      Що ж,— нехай собі серце гасне!

Хтось розгорне добу нову —
І не біль, і не гнів, не жертва!
      Воскресінням твоїм живу,
      Земле мертва!

1926

Струна колише сотню істин,
перчений полудень, туман,
задума схожа на залізну,
а серце - ринг для тисяч ран.
Я поливаю свій вазон,
і шепчу в квіти: доля - мрії
і вічний погляд в горизонт.
Там вами, а не вас посію.
І чи то я чи мною йдуть,
болять і плачуть, хм...кохають,
вся суть - то чийсь непевний рух.
Лиш серце, видно, не чіпають.
Кому воно шальне здалось?
Там аритмія і розруха.
Блаженний хаос. Зле тепло.
Говорить серце, та не слуха.
Здружилось серце зі струною
та замовчало. Тісно в тілі
було, коли воно пручалось.
А вільно стало вже при штилі.
Але...не обіцяю штиль
ні я, ні той, хто мною ходить.
Струна із істиною - мить,
яка нечасто нами бродить.

Франціє!
Чи то ж твоїм повіям
Ублагати невблаганний час,
Щоб зі сходу вітер не повіяв —
Від Дніпра,
Від Ільменю,
Від нас!
Азіати!
Дикуни!
Морлоки!
А дивись — лягла земля під пар,
Щоб вплести червоні дні і роки
Навіть в твій безглуздий календар!
Після днів натхнення і Бастілій —
Грабувати робітничий Рур!
— Це, щоб морем крові від розстрілів
Фарбувати свій Версаль і Лувр?
Франціє!
Невже ж твоїм рушницям
Розстріляти всі нові віки,
Що міцні такі, немов та криця,
Де селяни і робітники?
І невже, невже тобі не сором,
І невже ніколи не болить,
Що земля уся тобі докором,
Що тобі докором кожна мить!
Азіати?
Дикуни ми?
— Добре!
Ну, а ти, така шляхетна, ти!
Що влягла гарматним димом обрій,
Щоб не зріти братньої мети!
Франціє!
Версалю і Париже!
Ні, не ви зірвете той новий
Календар,
Що схід натхненний пише!
Ні, не ви!
Не ви!
Не ви!

Селянине!
Твоя рука —
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник — полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,
Селянська без спину!

Поруч стануть —
Земля нова!
Світ на інші шляхи натрапив!
— Вже палають нові слова!
— Вже малюють нові мапи!

О мозолі міцних долонь,
Що цілують і серп, і молот!—
Це від ваших стискань вогонь
Навколо!

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі —
О, єдиний!—
Тобі,
Що червоним у серце влучив
Міліонам чужих рабів!

Чуєш?
Сходить в красі безмежній
Твій великий — для всіх — посів!
Ворскла, Альпи, Берлін, мис Дежнів —
Всі!

До землі припади-но вухом —
Чуєш ти?—
Вся земля
Велетенським рухом —
До твоєї мети.

Щурі скрекотять холодними лапками по паркету.
Фужер заснув. Вино виношує свою красу.
Чванливий пан молодий вирішив стати аскетом,
спіймав отрути і хто-зна на скільки заснув.

За вікном проносяться миті, дивляться, а не тривожать.
Телефони колись замовкають і минає щораз бізнес-час.
І все більше людей для нього стають перехожими.
Та чи він коли покине холодний палац...

Серце у пана любові не знало, просто набрид фарс.
Книг не було, телевізор блював рекламу.
Чи носить у собі життя той далекий Марс?
Яка різниця чи Бог той далекий з нами?

Все пішло на відстані, навколо метал і пластик.
Пан не відав духовних концепцій, не потрібних йому радше,
лиш пам'ятав, що в дитинстві все було інакше.
Просто, сліпо, бідно, а чомусь краще.

Казка пройде...сон винайме барлогу
і потроху туди стечемося, зіпнемось
на розквітлий весняно ціп'як чи хвору ногу
і не буде куди,і не буде кому - лиш десь і хтось.
На сеансах пам'яті, на білих островах,
серед піни Дніпра й місцевих рівчаків,
кидатимем гальку в світлий день у страх,
що сховався не тут, а серед наших домів.
В наших містах, людях і і асфальтах,
в наших TV, брехливих, та невинних.
Гарно вперед.Спинять на фольстартах.
Бог. Перехожі. Хтось, та все ж повинен.
Сліпо завжди. Нам можна. Ми минучі.
Але щирі, тому згоримо передчасно.
Предки заплачуть. Нащадки можливо озвучать.
Тихо. На крайній. Швидше запізно, аніж завчасно.
Казка пройде..Лишилось прибрати зі столу.
І кинути в урну предмети колишньої радості.
Греки були праві в очевидності - все по колу.
В лінійність архіви й історики просто граються.

В скрижалях малинових хмар
всі віхи стають невідчутні:
і шепіт бездомних, і крики бездар,
я спалюю лінь привселюдно.

Вокзальна весна пахне духами темних вікон,
хей, таїнство ластівок місто приблудле окрилить,
душа заповзає в останній небесний вагон,
останню цигарку чи тіло холодне осилить?

Осики поникли і стали кілками в матерії неба,
із штучних станків і конвеєрів пустять істот,
двоногих і сильних, розумних, безправних, що й треба.
Навіщо нам Бог, якщо в нас працює завод?

Втікаю у вдану безсилість космічного простору,
туди, де так тихо на шовку тримається світ,
там думки немає, і зовсім ніякого опору,
і вщент розбивається меч найправдивіший, щит.

Та знаю,що тут на Землі треба правда земна,
і все як іде - прийму, не прийнявши - втечу.
Байдужа космічним глибинам вокзальна весна,
як в потязі я чи їду чи майже лечу.

Заварилась у подумках каша -
від соломи і до Соломона -
все кипить, у що можна й не можна,
википає - ні вашим, ні нашим.

Заколочене серце пригасло,
та вогонь перекинувся дахом
по сільницi Чумацького Шляху
на розтоплене сонячне масло.

Позлітались на запах душевний
всі, за кого гріх випити чарку,-
їм вдорозі про мене накаркав
охоронець двокрилий напевно.

Ляк мовчання мені напророчив,
відчеканився час у чеканні -
кожна мить лисне вперше й востаннє,
залишає на пам`яті почерк.

Я по ньому звіряю години
та за стрілку висмикую спрагу,
щоб, набравши терпіння й відваги,
за Отця жити, Духа і Сина.

15 Січня 2008

ковтками життєвої сили з коханого вуст
впиватись, долоні в долоні охоче вкладати,
і сиплячи дзвінкоголосі зізнання-дукати,
трощити мовчанку, що тіло скувала, мов лати,-
і так приросла, що роками із нею живу…

вночі просто неба, при світлі очей ліхтарів
лице боязливо сховати у комір кошлатий,
що пахне тобою, - і рвучко рішучою стати,
поношені згадки роздерши у шмаття строкате,
спалити під жарти і свисти на заднім дворі

не вірити в те, що сподівана сталася смерть,
допоки їх попіл, неначе жага, не схолоне,
допоки з обличчя зрадливо не скрапне солоне,
зібратись – і біль цей зібрати у висохлих гронах,
наповнити урну – й тобою наповнитись вщерть

вільний крок по клітинках щоденних - не біг,
не спіши – на війну не зібрався Мальбрук,
хід обдумай не раз, щоб суперник не зміг
мат у відповідь дати...
до потиску рук.

в чорно-білих тонах дні і ночі розпук,
з краю в край королівства - чорнОзем і сніг.
ні морозам, ні спекам не стримати рух,
орють «чорні воли» -
не один з них поліг.

їхня доля одна - до межі перти плуг,
та вона, наче марево, суне десь в бік,
бо беруть і деруть дупло-мати за «фук»,
і ні в свиті, ні в світі
їх не меншиться лік.

на гросмейстерський «рейт» не вплива якість вин,
в чорно-білім вбранні у сорОк карнавал -
тільки брязкальців блиск золотої канви
їх п'янить... і шумить,
мов шампань, голова.

у таємних інтригах дворів королів
в комбінаціях розуму - крики «пся крев!»,
а прості пішаки на роздоллі полів
офірують на примхи
своїх королев.

Бог забув на порозі щастя
і за пазуху взяв пожитки,
скрипом двері змастили навстіж
та тягнула розмову нитка -
проторочений пруг устами.

Я себе перейшов, як поле,
розгорнув кулю небокраєм,
відчайдушне моє "ніколи"
загубилось ключем до раю
у піску, що набіг роками.

Впізнавав по роботі радість
та стояв під хрестом горою,
бачив боже у кожній ваді
та убоге людського крою,
до кісток пробирав думками...

Стер зі сну листопад годину
і загріб осінь в грудні білім.
Чи на ласку чи то від кпину
сонцем падало Правди тіло
в недокопані очні ями.

14 Січня 2008

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,

змії самотньо виходять із нір проти ночі.

а змієборці вдягають хітони хітинові,

густо і тяжко сурьмою підкреслюють очі.


змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,

змії кричать – голоси застигають в повітрі.

потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,

потім вони остаточно вже губляться в вітрі.


а змієборці – тендітні лляні духовидці –

ці волоокі сини поколінь волопасів,

зміям важкими ступнями спотворюють лиця,

зміям ножами стинають розплетені пасма.


а змієборці – ці прапороносці затемнень –

зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.

змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,

в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.


змії пульсують, стихають, гниють просто неба,

їхні тіла – мармурові щербаті колони,

а змієборці – маленькі криваві ефеби –

нігтями власні вузькі роздирають долоні.


в норах ще опієм тхне від загашених люльок

в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,

хоч іще тліють тіла, іще рани парують,

знов змієборці припухлі повіки малюють

траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці

день осипається – значить, своє відстояв

день осипається – храмом чужих девіацій


мій содоміте солодкий, а хто тобі я?

ніч на колінах – ніч має для того причину

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

власник розарію їх роздягає очима


власник розарію має від всього ключі

білі тіла розкриваються, мов табакерки

ніч на колінах вилизує тіло свічі

свічка тече, але терпить, тече, але терпить


свічка засвідчує мудрість схиляння голів

перед бутонами непогрішимої плоті

зорі свої апріорі виводять вгорі

мертві живих і прекрасних вистежують потай


мій содоміте солодкий, немає причин

так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду

власник розарію має від всього ключі

янгол при вході з мечем полум’яним стирчить

отже ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?

МОТовилом відкрутило місТОМ
ЗІРчате стогрім’я сизих гРІЗ,
М’ЯТою й минулорічним лисТЯМ
СІРий тротуар увесь поРІС.

ВИ Ж мені казали, світ не виЖИВ,
ТІЛо неспроможне на поЛІТ!
О ЖИття, нащо ти раниш хИЖО
ТІ Весняні брунечки із ВІТ?

ВІДпускаю все, що ненавиДІВ
НА Мревкий постгрозяний туМАН...
ВИ Для мене натворили виДИВ,
А МЕні здається – їх нЕМА...

Може, небо згадає цей день,
вічне небо, а більше нікого.
Хата. Вишня стара без вишень.
Похилилась ні з того ні з сього.
Я малий, вибігаю надвір,
бачу поле, і гуси крикливі,
ті, що мають рентгенівський зір,
тільки бачать -- тікать... полохливі.
Вже у небі гусак, я за ним,
враз і зграя здіймається вгору
і несеться із криком сумним,
я в траві, а в руках помідори.
Ну а далі... Ні, вже не біжу,
це раніше, як був ще маленьким,
я стогнав, а тепер не тужу,
хай летить зграя біла, мов жменька
мого щастя, яке я згубив,
і ніхто навіть гривні не кинув,
щоб сховати в землі, я покинув
свою зграю й злетів у обрив.

Ледь народжена думка...
А чи виживе в слові
та чи буде блукати
по душі пілігримом?
"Леле" брижиться лунко
на парчі вечоровій,
з неба випала вата
разом з "треба" до рими.

Глянь - до "ночі" йдуть "очі",
як до "правди" - "благання",
що за "кров" без "любові" -
чисниць трійця до втрати.
Та комар не заточить...
як у нетрях прощання
на розгублених мові
вміє серце мовчати.

8 Січня 2008

Посеред спустошення
Думка зависла немов хижий птах,
Напевне кульмінація – поїхав к бісу дах.
Не в силі стримати “психічні” натиски,
Позбавлений гармонії, у прострації,
Мозок заганяється, немає рації
В усвідомленні безсилля... І овації
Сплетінню химер інтелекту
У мареві туманів густих –
Анекдот, пародія для тупих,
Якій немає кінця... Вона іде крізь віки,
Викривляючи буття, прикриваючи гріхи,
Засліплюючи блиском холодних міражів,
Серця і душі, потоки почуттів та відчуттів.

23.12.07

Облиш мене, мелодіє століть,
Твої слова торкаються узвишшя.
З-понад твоїх карпатських верховіть
Мене шука доби тривожна тиша.

Вона війне війною навесні,
В якій моря потонуть з островами.
Корінням в ніч пішли твої ліси,
А верховіттям – зорями і нами.

Із підвіконника поверху н-ного
кроком донизу ступаю упевнено.
Слизько підошвам – гриміло ж і блискало,
лляло безбожно. Фінальною рискою
мокре вікно за спиною опущено,
юрмище хмар, наче вариво згущене,
троси вагань моїх рвучко обірвані;
дихати – глибоко, рівно, розмірено

Більше несила - у пам’яті зболеній,
стільки пекучих утрат закарбовано,
годі, набридло втішатись оманою,
скніти, укрившись жалобою рваною!
Хай унизу застигає пристиджений
цей бестіарій з істотами хижими

Складки шовкові злетять фіолетово,
зліва у грудях не чується трепету;
руки розправлю крилатою парою,
вниз опущуся поволі почварою;
вхоплена воями десятирукими,
в бричку, запряжену чорними круками,
сяду велично на тлі горностаєвім,
марення поряд летітимуть зграями;
злину з химерами, з єдинорогами –
знаними відьмі – не жінці - дорогами

не обминай
мене, любове,
на перехресті не звертай,
не покидай,
не холодú
іскронадію цю останню -
живу ще крапельку кохання,
як стúгму,
в грудях галайдú -
торкнися мого серця та й
тепла дай
зашпорам терновим.

(кадзе - японс, - застуда,нецу - жар, лихоманка)

В мене хижа кадзе,
птах у хаті плаче,
той, що серцем зветься,
а частіше камнем,
з чарки виринаю, наче квітка
з вази
лиш куди не бачу...
А про що ідеться.
Тут, сьогодні в світі, радіо-тіві,
на роботі, вдома - лиш один тягучий
чи туман, чи ситець, в голові лиш думка -
п'ючи - утопити біль кісток сипучих.

Мабуть в мене нецу,
ненавиджу ясність,
і вікно цілую щоками частіш,
в їхній піт вдивляюсь, наче більше часу
так мені воздасться, наче так - тепліш.

Полотно, білило, вирвані розетки,
стоптані троянди, майже мертві губи,
та зате не мокрі хусточки-серветки,
на краю стояти більше вже небуду.

Ні, не хочу...чуєш, осінь, чи там хто,
мої очі очі люблять, руки хай лежать,
житиму, чекатиму черговий виток,
черговий бутон, біль і унітаз.

В мене хижа кадзе,
так буває завжди, так буває рідко,
тихше йде життя,
якщо чарки - вази,
якщо люди - квіти,
я собі чекаю, як колись дитям

Осінь. Згрібаю кургани
непотрібних листів, необхідних цигарок,
на вікнах сохнуть квіти, до вічності-мами
збираються, супляться хмари.

Лечу, як можу, срибок за стрибком,
в сади неіснуючі входжу, в завмерле не мертве,
між пальців кручу медальйон - лише б так не кинуло в сон.
Для кого ці жертви?

В кімнаті частіше й частіше,
на кухні чай скаже всю правду,
Як важко. Та знаю так ліпше.
І чорт...так було завжди.

Листя в ногах - оце констатація в гирлі емоцій.
На виході - сонце. І в вазі не пахне вода.
Ходімо і будем вже скоро на іншому боці.
Пішли. Там легшою буде хода..

Шукати долю, гукати згубу,
Так гірко вкотре стулити губи,
І не бороти лихого пана,
І не кричати, немов востаннє...
Не було так, та навіщось буде.

Здурив серденько вельможа розум,
Ще й давнім мріям одміряв дозу.
Сную сповитий чужими снами,
Сную упитий брехні губами.
Боюся правди. Прийняв погрози.

Утік у гори, чи полонини.
Вони ж бо радо приймають сина
Чи то бруківки, чи то асфальту,
Або ж героя, що жив шпальтах.
Та не навіки. Лишень на днину...

Набрякла безгомінь вечірньою втомою повна.
І гасне півусміх. А погляд - як прірва бездонна,
неначе в очах потьмянілих тече беладона,
немовби не день цей, а світ добігає кінця.

Дрібні мишенята – то пальці, що бильцями крісла
втікають хутчіш від імли, що в кімнаті зависла,
імли, від якої у грудях немислимо тісно,
і серце пташиною рветься з рипучих дверцят

Закисло повітря - ще мить, і ухопить оскома.
Так глухо і порожньо тут - не зізнаюсь нікому…
Аж сяде на руку метеликом дотик знайомий
і тілом проллється, мов струмінь живої води

Утома додолу ковзне, як шифонова сукня,
І сумніви - сірі вовки - перетворяться в сутінь,
І ми – тільки тіні, у цьому пейзажі присутні, -
Ступили у місячну стежку - і щезли, мов дим…

Відлунням недолугим
легке легато в`ється лугом.
Виблискують зірниці -
їх лиски ластяться в зіницях,
з них літо легма світло п`є...
Де кýє..., ліс - роки кує,
ховають лапи хижість,
а жахи крижаніють в крижах,
там п`яти лиже голод,
там крила набивають воло,
карбують крок до смері
всі ті, кому до сонця вмерти.
Прийняти верховенство,
пройнятись до кісток блаженством,
онде межа між я і світ.
А скільки перекутих літ -
лічили дні кістками,
загартувалися зубами,
у крові запеклися
жагою виїлись, втовклися
у пам`ять -
вижити,
щоб жити.

28 Грудня 2007

Очі заплющив... і хочу побачити
обриси твого лиця через місячні
промені, вилиті з мармуру, ранити
щоби себе в ці священні дні лічені,
поки тебе ще немає, мій янголе,
(тебе немає вже років із тисячу),
В Середньовіччі ти Гоффа Жа... Жака Лє,
в храмі, де хтось і моє ім’я висіче,
ну, повертайся, мій світе світесенький,
виринь зі світла і хмар заклопппппотаних,
хмари минулого дуже малесенькі,
їм не втримати мене, небо, всотане
в час, обіймає тебе, моє крилонько,
ти все у храмі минулого з Голосом,
я ж бо поганин, і там моя силонька,
де заправляють дажбоги і волоси,
виринь із хмар, хуртовина-хурделиця
очі і руки скує скоро холодом,
і все минуле зітреться і змелеться
і розіб'ється під сонячним молотом.

чи береш ти цю жінку у бідах та нещастях
у хворобі у голоді та спразі
у безвір’ї у злиднях
у печалях і горі
у днях чорних і безпросвітних
у друзях невірних і зрадливих
у світу
де тільки ті безсмертні що безсмертні і не більше
чи можеш ти сказати цій жінці
що все все все на землі просто
і що все все на світі обман і неправда
і після цих слів примусити
чи вірніше попросити її жити і радіти
чи береш ти цю...

Вже й село колядками голосить,
Вже й упились дальні хутори,
Біла зірка блимає згори,
І бреде по кучугурах босий
Сивий ангел. І несе дари.

Тих дарів – раз-два – і полічити.
Тих жалів – як сірої мишви.
Сипле сніг крізь неба чорні шви.
Народився – отже, мусиш жити.
Чи не мусиш… Ангеле, спіши…

І сніжинок, і гріхів – без ліку…
Хай солодка, аж нудка, кутя
Склеїть забуття і майбуття,
Стулить сину золоті повіки:
Іменинник, пташечка, дитя…

Люлі-бай, приспи Його, малого,
Люлі-лю, у пір’я убери,
Хай злетить над п’яні хутори!
Хай летить – і полотном дорога!
Утікає димом догори!

Понад ці Содоми і Бедлами,
Понад ці зачумлені міста...
...Третя пляшка під столом пуста -
Це допили за здоров"я Мами
Немовляти. Серденька. Христа.

…Знов стару колядку, як спокуту,
За селом п’яничка заведе…
І Синочок пір’ячко бліде
Згубить в небі. Отже – мусить бути,
Нині – тут. А за півроку - де

Ангел на осиковій сопілці
Гратиме… І білі звуки ці
Зникнуть. І розтануть в молоці
Чорна крапка ворона на гілці,
А червона – крові на руці.

Слова
незаплямовано
звучали
Посеред
мовчазного
відчаю.
Вона,
прокинувшись,
мовчала,
Ковтала
гострий дим,
за звичаєм.

Вона
неквапно
підвелася
Із ліжка
наче з поля
бою
За не-
передбачуване
щастя,
За ночі,
прикушені
до болю.
02.10.07.

Стою, як укопаний,
всихаю,
порожнію серцевиною.
Це вже не я,
колись струменіюча,
сила відстояного сонця.
Закостеніло літо
від корнища до маківки.
Його стугін
відцвів,
насіння несе
зі собою вітер
у птахокрилій торбині,
пошитій з тремтливих рухів
недоспаного ранку.
По знечулому тілі
не пробігтися мурасі,
не звиснути метелику,
котрий би
розгойдав миттю
примхливість всесвіту.
Але існує ще
хитлива впертість -
дивитися в небо
і чекати на його сльози,
бо щирі вони,
хоча й непитомі
колишньою насолодою
затамування спраги.
Купляє око зором
цупку матерію часу,
викроює світ,
зодягає пам`ять.
Нічого вічного
у вічному,
нічого зайвого
у нескінченнім плині
правди,
лиш уривки думок,
з яких формується
коловідтворення Істини,
звіряється
правопис орухотворених дій,
вагається нахил,
нахиляється
від ваги думки
наслідок
і повертає суть
у стан рівноваги.
Важкі ці переходи -
завдовжки життя,
завбільшки
у недостукане серце,
з глибиною
неодоненої душі.
Всихаючи
виповнююсь легкістю,
перевтілююсь
у невагоме...

26 Грудня 2007

не мій це сніг, і не мої дощі,
і не моя земля, свята і дика,
і площа не моя, і ті плащі,
що прикривають живлену дволикість,
і не мої слова, які давно,
чекають часу мовить несказанне,
і не мої веранди за вікном,
в яких росте трава з Луїзіани
й самотній дуб, що виріс із трави
і вкрився часом, наче павутинням,
я, наче й він, не маю голови,
лиш бронзу-листя, вкрите ластовинням,
і маю серце, наче очерет,
воно живе і крутиться за вітром,
і все життя — смертельний пірует,
важка вода із ромом, бромом й сидром.

на зимові квартири ніколи курінь не зміню,
бо на кухні в шість метрів від ватри не виживе блиск,
від ялинок тепло із прадавніх родовищ вогню
пірамідно не здійме у небо думок обеліск...

я не зможу шпалерно тулитися тут до стіни,
чи висіти у просторі неба як штора крива,
і ловить в телевізорі зорі каналів війни,
де на "серці" "кулак" "антрацитову гниль" розбива...

і чадіти від дружнього газу з комфорок брудних,
павутину торкати схололих ребер батарей,
і вмирати, закутавшись в клітчаsтий коц як в рудник,
видихати сто днів про-метанову смерть із грудей...

краще в гори піду - у полон смерекових газдинь,
занесе до колиби снігами у зворах мій слід :
тут залишусь і з лісом, і з небом - один на один,
щоб не чути як стогне від старості дивний цей світ.

© Vasyl R, 24-12-2007

Глибоко, сама в собі.
Дригаєш ногою механічно.
Однолапий пес журби.
Лейтмотиви прозаїчні.
Ранок. Дощ меланхолічний.

Лезо бритви. Масло. Хліб.
Дірка різнобарвної шкарпетки.
Обпікаючий окріп.
Коні верхом на каретках.
Шкереберть. Дзвінкі монетки.

Ірреальність. Блеф. Талант.
Мокротинний контур марґінесу.
Хижа ящірка (варан).
Бензовози на колесах.
Ванна. Хлоровмісне плесо.

Любов йде лабіринтом долі.
Почуття стискають міцно серце,
Прагнуть піддати мене неволі,
Заприсягтися бути поряд до смерті.
Вічність манила за собою,
В тенетах днів себе губила.
Вигадала я все?
Таки людина розплющує очі насвітанку.
Номер вагону на білеті,
Входиш у потяг, що прибуває,
Чи не те саме з життям?
Кота в мішку нам підкидає.
Видимість вибору існує,
Щастя навмання шукала.
Здається вибираєш ти в житті,
Життя тебе давно обрало.
2007

крокую по бруківці-клавішах
і терцію вистукую шалено:
знов довіряю ритм твоїм віршам,
що крок тримають в напрямі до мене.

і згадую осінню моросінь,
що на пательнях смажить калабані -
одні осадки на душі, мов тінь
від тих творінь, що освятила Панна...

а Місто, де господарі дощі
протяжно-сірі слід змивають давній,
у вічність зіллє всю печаль з душі
й поклін віддасть єдиній своїй Панні...

у мушлях музику почорнівших морів
клавіатури клавіш (фортепіанних ?),
відчує дотиком той вордовський папір
у «Аrial-і», де творила Панна...

із мушельок намисто восени
собі плетеш - і світ радіє явно,
бо тягнеш невід з тої глибини
де (о) Садко тобі співає, Панно...

:)

© Vasyl R, 14-12-2007