Війна батьків дітьми обідає
І на ніч сіткою вкривається
Старих протоптаних і скислих споминів
На ранок з тої сітки
Виповзти не годна
Стара нездара
Бавиться словами
Що вона добра бажає
І поглинає гнилим ротом
Ще шматок
Дитячої погідної свободи
- А йди
І цур тобі і пек, -
Малі кричали
Іграшковим луком
Стрілили їй в око
Тай побігли.
Тепер в нас мир
Хоча вже осінь
А зимою
Тим більш розстелиться
Бо вільного
Багато
Місця стало.

За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптані високі спориші.
А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
Бо на хуторі не стало ні душі.

Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Відкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
Не було затісно радості й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута –
Й загніздилася в верхів’ї лип старих.
А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
Цього хутора забути б я не зміг.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,

Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.

Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –

Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.

Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти

Коромислом часу обчімхують пагіння росту.

І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –

Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку –
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях – Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Wind slowly moves through sparkly halls,
Blazes are turning round freezing hopes.
Electro-engines heat air outside,
Sensors attend to position inside.
Lost in strange abandoned chilly world,
Thoughts long for peace, eternal and old.
No time for dreaming, no time for sleep,
Ancestors call from caves hidden in deep.
Hundreds of storeys mounted in ice,
Blood stiffens from visions: awful surprise!
From series of cameras packed in vast walls
Hyaloid eyes follow intruders by frosty colds.
Massive construction impresses the head:
Huge containers are filled with totally dead.
Nitrogenic pumps stopped the circulation,
Disrupting process of cell preservation.
Artificial intelligence failed in the mission,
Microschemes fused under intensive emission.
No one expected the unbidden guest -
Fatal meteoroid drilled computer’s chest.
Gamma rays make unfeasible paints:
Forward to exit till everyone faints,
Our expedition f-a-i-l-s…
_ _ _
So much exertion for saving flesh,
But only one stone and all is crashed.
Terrible pictures are drawn by the life,
It shows us futility of material kind.
Conserving the bodies: what is the point?
How about spirit, where’s his joint?
_ _ _
Striving for eternity humanity builds cages
Stopping the beginning of spiritual ages…

7.10.07

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

У телескоп дивися чи в лорнет,

Не розгадаєш вічності секрет...

Не вартий шеляга душі порив –

Ніхто з-за річки Лети не приплив.

Вижебруй срібняків у майбуття,

Пиндючся, чванься – це і є життя...

Цурайся мрій, корись лихій рахубі –

Що вдіяти, ми світові нелюбі.

...Судомне тіло опанує шал –

Віддаленіє в безвісти душа.

І тільки зорі на мільйони літ

Вкарбують в небо наш незримий слід.

На Егегейському морі
Мабуть найвищі хвилі
Ми серфінгісти, погодься
Ти вгору, я вниз
Ти вниз, а я вгору
Робіть ваші ставки, панове
Як вам підказує ваш гаманець...

*
Ми з тобою перетнем кордони
І без документів і без свідків
Для прощань потрібні не перони
Для завоювань не треба клітки

Ми з тобою перетнем кордони
На уламку криги і без весел
Для образ не треба мікрофону
Треба, щоб ріка ілюзій скресла...

в осені є
лише два дива
вересень і
жовтень
листопад
це просто відірвана голова

котра гиготить

поки не замовкне

вже вкотре сірий день
мені подобається ця сіра кофта
у нього сухий характер
сьогодні суха погода
у неї м"яка вдача
зрубали сухе дерево
воно впало на розм"яклу землю
але ж сірий день
але ж сірий день коли м"який туман
тобто не характер сухий
а вдача м"яка
тобто погода не суха
і дерево не сухе
і його не могли зрубати
і воно не впало
перестаю носити сірі кофти

С.
Вітер гіллястим стовбуром
Витиснув мідь із марева,
Хмари, зелені бовдури,
Висоталися з варива
Дня і нічних сумбурностей,
Вічних питань надламаних,
В мислях лише ажурності,
Їх вітерець полагодив,
Вітер, немов схвильований,
Мов Дон Жуан із прерії,
Вірний прислужник Богові,
Біс, німота, артерія —
Він, що тече у просторі,
Перетинає виміри,
Знищивши всі компостери,
Віями синьо-білими,
Він, небезпечний страчений,
Голос німих розтерзаних, —
Вітер, потроху втрачений,
Тут, на землі зачерзаній…

О.
Колом побитих пломенів,
Вийнявши кіготь з пазурів
В час мережевих доменів
Очі дракона лазером
Вітер пустили в назем’я,
Вітер такий оранжевий,
Стогне од вітру полум’я,
Тишею дня заражене,
День, потонувши в нежиті,
Випивши ліки самості,
Не розібрав мережності,
Звів небуття до малості,
Вітер гуляє поглядом,
Все зазирає в темряву,
Вітер тепер бездоглядний,
Вітер — голодне черево.

Ж.
Якщо десь почорніє зелень,
То це тільки перша ознака,
Що навколо немає ладу,
Посміхається висікака,
Жовтий велетень велетенський,
Наче мрець (їх хіба ховають?)
Він один притискає палець
До губів, що мовчать і знають,
Де сховалась його отара,
Він — це вітер, жовтастий, грізний,
Вітер — наче лице Льотара…
Різне.

Тятива – не струна
Лук – не арфа
Мир сьогодні –
Війна на завтра
Хоч і влучно –
Стріляю мимо
Все, що звучно –
Іще не зримо
Все, що первісне –
Тонше нитки
Лічить вересень
Золота злитки...

Кудись її поділася мітла,
Магічна куля припадає пилом.
Отримала з лихвою, що хотіла,
Та спокою, на лихо, не знайшла

Не мала й гадки про такі дива,
Коли його собі причарувала,
Що вкриє соромливо покривало
Відьомське кодло і майстриню зваб

Вогонь – повільний, тільки під казан,
А в ньому, не хвости гадюк, а каша,
Боролася. Спочатку було страшно.
Покору голос серця підказав.

У шибу стук: відьмак чи вовкулака,
Чи лісовик - прохати могорич?
На Бога, то ж лише суха гілляка!..

Вона кусає губи з переляку,
А раптом заманеться погуляти
Нестримно у Вальпургієву ніч?

Вони.

От вони прийшли
Поставили чай
З тих пір щастя не припинялось
Ні на секунду
Воно струмувало, воно лилося
Видовжувалося, як та жердина догори
А Потім бульбашкою вшир товстіло

Воно множилося, билося луною
Воно солодко варенням в хребті плавало
Воно говорило «Тсссссс»,
Потім сміялося
Воно було блискучим, мокреньким,
І повноважно та тяжко сухим
Воно росло як трава
Затим, як дитяча нога,
Коли доводиться брати взуття ,
бо старе тисне пальчики.
Щастя крутилося в центр
Щастя ставало цілим
Тихо лежало біля серця
А потім мчало,
Як розумне дуже,
Уперед
Воно було фоном
Потім було акцентом
АЛЕ
ВОНО
Не припинялося ніколи
З року в рік.

Я так люблю
Щоби співалось
Але як ти мовчиш
То люблю щоб мовчалось
І тиша щоб стояла дзеркалом
Стерильно чистим.

* * *

Як килим-самоліт
Горизонтальною
Тонкою плівкою
Між небом і землею
Так мовчить вона
Прозорий звук в душі підвісивши
Мовчить взимку восени
Мовчить-сочиться літом у траві
Але співа-горланить зливою з відра
Весною, як розбудить він її.

Холоне моя подруга
Дедалі вище в хмари
Її слова проявляються
У піротехнічному колі
Чужого свята

* * *

Гойдає мене в напівсні
Мое легке і прозоре дихання
Його
Глибоке,
Як в захопленні,
Дихання,
Примара усмішки
І щасливого реготу
Гойдає мене в напівсні.

Пожежа


Одне вхопило
Друге тримається
За спідню білизну
За ворох ниций
Та враз спалахнуло
Заграло барвами
На тих обличчях
Що льоту не мали
А мали смуток
За довгі роки
Тай запалало, як було, всім
І побрели вони у таємницю
Та у таку жадану – тишу.

Ми перейшли на "Ти"- невже, мадам?
А вчора нам переходила кішка...
Знайомі будьмо, не одні сто грам
Звели докупи куций зір та ліжко.

А нинька я відшкливсі наче - плюс,
До писка ані краплі більше, чесно.
От би росолику, макітра - шлюз.
А коник спит, та думаю - воскресне.

Коли гуде, як джміль - живий відтак,
Перебираю наче бульбу пальці.
Бубнять думки, що ласі на гопак,
Похрумує кістками збитий кальцій.

А за вікном, мов кіт наплакав, рух.
Перетирає сонце дощ під шибов.
Як Вініпух, торкоче, ріже слух
Те щастє, шо я вчорай в клюбі здибав.

Кугут прополоскав під ранком крик,
Сірко пробігся нишком до стодоли.
Дивлюсь на тебе, мов на браму бик,
Була би Ти нічо, коли б не гола.

16 Жовтня 2007

Whirls of dancing galaxies -
Pearls on the eternal skies,
Soaking Universal palaces
Light is forming dyes.

Rays are turning round
Uttering deaf sound;
Aroma of spatial dust -
World expanse will never last!

Pulses of the consciousness
Can’t realize infinity;
Feelings of amorousness -
Heart perceives divinity.

Stars are shining with the suns,
Great enchanting fire burns,
Visions are filling my eyes,
Fascinating illuminations arise!

Spiritual symphony of eternal grace
Gives birth in any part of space!
Secrets of life are hiding sense,
Who starts it, where it ends?

22.09.07-23.09.07

неможливе можливе палкіше,
а можливо, і це неможливо,
проминає життєвість тихіше,
коловерті, цунамі, обриви,

ми із вами потроху бездомні,
самоти запашне лиходійство,
безголов'я ідуть безсоромні
під литаври німих піккардійців,

неможливе: й можливе зникає,
випадковість зростає законом,
ну а людство іде і кульгає
під знаменами честі Платона

Ніч неквапно розгортає
порцелянові крильцята
снів, наврочених чужою
долею, що сумом котить,
білим колом,
чорним колом,
місто-Гойя,
місто-морок...

Ні, давай-но спробуй знову!

... порцелянові крильцята...
місто-зрада,
місто-змова,
цвіллю вдягнуті калюжі
... снів наврочених. Чужою
тінню спогади паплюжить,
... білим колом,
... чорним колом
листячко над містом тужить
вітер-брате,
Місяць-друже...

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Пихтиш, бурчиш, волаєш: "Киш!",
Бебехкаєш - же світ іде луною.

ДАІ перевіряє ближній хук,
Хитаєшсі, як флюгер на виходку,
Хитаютьсі з тобов гаї, ДАІ-мук,
Макітра їде і робить фотки.

І кіко б ти на лапу не давав,
Усім розхитаним в цю ніч ДАІ-мукам,
Усі вони на їдь жадають прав
І в кожне слово прибав`яють "сука".

Та дідько з ними - журавлі летять,
Вони мені в дорозі не в заваді
Чого ж то ті ДАІ-муки ще не сплять?
І палкою махають, наче... кампазітори.

12 Жовтня 2007

Коні копитом колотять багнюку
Гупає в бубен тантричний співець
Судоми удару і вигини звуку
Намилено руку
Я вішаю власний терпець

Виси і не рипайся янголе мій ти убогий
Ти з’їв забагато моїх титанічних зусиль
Ти випив мої невичерпні ресурси вологи
Виси і танцюй помираючим лебедем-гриль

Thanks to God - I found сподні.
Із вочей Твоїх безодня
утікала в гаманець.
Та нехай з грошима - грець!
Сподні - шаровари модні,
Ось початок, десь кінець.
Панно, ви ше троха годні?...
I am horny like a ґедзь.

8 Жовтня 2007

На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.

Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Жеби йти з тобою в ліс?

А воно не віпустило.
Мов блоху, тяб задавила.
Баба з воза - кінь ірже,
Хлоп у гречці каже вже...

Вила, вила... тай за вила -
Де Твоя козацька сила?
Тільки чути - "ох", то "рох".
Хлоп лежит... і "бобік" здох.

8 Жовтня 2007

Мов мильні бульбашки,
летять і лускають слова -
не надувайте вкотре,
надутість недоречна,
леле.
Ця усмішка -
мов мед солодкий,
як легке "овва",
звіря ласкаве сонця,
що ранком полохливо стелить
свою красу на очі,
фарби, вибухи єства.
Поміж устами вітер
леліє таємницю цноти.
Мов мильні бульбашки,
летять і лускають слова...
Та най собі літають -
примружується око
всоте.

8 Жовтня 2007

...серця стук в мінорній тиші
відбиває дивний такт,
ніби щось колись залишив
у рясних сумних садах...

...серця стук в мінорній тиші
лине в світ на трьох вітрах,
мов вони всі чорні вишні
позривали в тих садах...

...серця стук в мінорній тиші
відлітає в даль мов птах -
жовтим листом сум колише
у пустих моїх садах...

загублені слова вертаються до губ
і прилипають, наче знову двадцять,
лишаючи сліди по першому снігу,
назад у віхолу із пам’яті вертаються.

і, відриваючи до крові їхню суть,
стає до болі в горлі знов приємно -
не зміг завчасно по слідах звернуть
та манівцями повернувся впевнено...

бо ті сліди із круговерті днів,
як води ті, що також з круговерті,
ще двадцять раз спадали... де я дів
слова, що говорив тобі відверто?...

Сміялося сум’яття самоти.
«Пробач-прости».
Слова твої нещадні, мов кати.
„Не ти...”
Химера-нявка в мареві півсну.
„І не благай”.
Заплів у мріяння тебе одну.
„Прощай”.
Я раболіпству кинуся до ніг.
„Їй-бо, дивак”.
Лелітки сонця оберну на сніг.
„Овва”.
Я розчинюсь в етері, як сльоза.
„Ти насмішив”.
Я був, я жив, я все тобі сказав.
„Ти жив?”

Павутинка бабиного літа –
Ієрогліф сонячного скрику:
„Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика”.
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку.
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, –
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.

Маною, привидами, чарами
Мені перейдено путі,
А осінь їде кіньми чалими,
А в них підкови золоті

В дорозі губляться...Захлюпала
Ти теплу радість на лице,
Круг мене ласки переплутала,
Звела в роковане кільце.

Щоб я хмільною ніччю глупою
Не знав спокою ні на мить,
Знов попід вікнами прогупаю
Тебе безсонну розбудить.

І над палаючими каннами
Із власним серцем не в ладу,
Твоїм коханням заарканений,
Зустріну радісну біду.

Царі Вкраїні викололи очі,
Коли вона край битви знемогла.
Пішла у світ, як ходять поторочі,
Уже ніким - без радості і зла.

Царевою хвалою подавилась,
Хотіла вже з порогів...без весла...
Та раз - ЙОГО очима подивилась,-
Прозріла, встала, із Дніпра умилась
І непокору в серці понесла.
1969 р.

дорогу не переходи
з порожнім серцем
і слів води
в чужі сади
не лий з відерця

із сліз дощів не зросиш слів
душі немає
де крук сидів
то з тих садів
нема врожаю

дорогу не переходи
як кішка чорна
твої сліди
як знак біди
не змелють жорна

із мук моїх мука гірка
пусті колосся
діжки медів
з твоїх слідів
збирає осінь

А буває так, що не буває,
Забуває смуток про розлуку,
Хтось обличчя тінню закриває,
Випиваючи із інших муку,
Хтось іде прямісінько у прямо,
Хтось кульгає, хтось стримить галопом,
Хтось і не вітається із вами,
Хтось подорожує автостопом,
І слова чиїсь такі мізерні,
А чиїсь настільки досконалі,
Хтось ковтає непророслі зерна,
Хтось там переміг ізнов у ралі,
Але все настільки випадкове,
Що немає точних віддзеркалень,
Пародійний світ і гротесковий,
Світ давно розораних копалень,
В цьому храмі є лише самотні,
Пари тут давно уже не пари,
Кружеляють марева марнотні.
Де поділись величезні мари?
Все іде, минає проминально,
Невидужно час іде по колу,
І мені всміхається ухвально
Зі свого сріблястого престолу.
А буває, що й його немає,
Забуває навіть він про злуку,
І себе туманно закриває,
З небуття мені простягши руку.

Ти чуєшся належно так,
як вдома,
втомо.
Не задобрю думки
сьогодні сумом,
тож відляж.
Слова, мов костур,
вирваний із рук
сліпому.
Я підійшов до Бога
півсвідомо.
Не пасаж,
а небо відчинилося,
щоб слати гніви,
губитись в краплях,
в злиднях
полічити мідяки.
У зливі злито все,
не видно -
правий....
лівий...
У всім веління Боже.
Край божевільної руки
у безлічі підстав
колотить божевілля,
а груди спалюють
у відчаях містки
до душ.
І гірко -
в зла з добром
іде гучне весілля,
на дереві життя
всихає гілля.
Ані руш.
Ні - волос не спаде,
а серце переб`ється.
І знов у вервиці
затиснуть пальці
біль Христа.
Велике щастя -
жити з Богом зостається...
Але мовчать,
коли на Боже слово ждуть,
уста.

5 Жовтня 2007

Цей тиск у кілька атмосфер
Не здатна стримувати далі,
У цьому місті аномалій,
Я задихалась дотепер.

Втечу сьогодні далебі
Стежками чорних тротуарів,
В плащі звичайної примари,
Щоб розчинитися в юрбі.

Забуду всі слова криві,
Нататуйовані на шкірі
Старих будинків, бо не вірю
У місто й те, що ми - живі.

Збираю речі, сни, листи
У клунок спогадів. Ще кави
Я вип’ю на ніч і лукаво
Й тебе напÓю, ну а ти

Про смак спокуси не питай,
Бо це, повір, вже несуттєво,
І ми удвох Адамоєви
Назад повернемось у Рай.

Наснилось, мов чайна - то шинко-бар.
Куняє кум Петро в ковбойській шляпі.
Немов Сірко, то не Сірко - Голдстар,
З Голдстаркою герцюють на канапі.

До стойки в галіфе наповнив хід,
Сів на стілець і крикнув: "Хлопе, Віскі!".
Закрутку струхнув, витер з лоба піт
Подумав, шо белькочу по-англійськи.

Полізли у бармена очі вділ,
Зашкваркотів щось, мов араба вгледів:
"Якого лисого, послухай, Білл,
Тебе сюди занесло на мопеді?"

Піднявся, наче попіл в димарі.
Щелепою відвис бармена подив.
"Та най би той твій бар во ту згорів!
А сам же би зійшов на хліб та воду!"

"Я ту до Мері підскакав. Капіш?
Вона дочка шерифа Алібаби.
Та не лупись на мене, куций, киш.
Бо маю ґана не лише для баби."

Бармуля писок затулив, як льох.
Накапав віскі, мов шприцем, мікстуру.
Зарохкотів на патефоні лох,
Оспівуючи смачно шуру-муру.

Немає ради - в двері тлумака,
Мов мухи, стежку обліпили кралі.
Як будяки чіпляють вояка,
Сідничками покручують і далі...

Загуркотів під брамою - пах-піх,
Заглох мопед три метри збоку.
І Мері вибігала на поріг
Ховаючи свій погляд сизоокий.

4 Жовтнє 2007

У будь-який мент
може відбутися теракт –
у кожного з нас
в голові
динаміт.
Не варто плекати надії
на час,
що він залікує,
а спокій змарнує в нас
НАС. КРІЗЬ
гостре МИ...
чіпляє пофіґізм,
мов ярлики,
своє „ги-ги”...

Коли відлітають до лампочки
пусті слова,
на підлозі залишаються лежати
метелики порожніх файлів.

© Олег Левченко, 2007.

Замерз... І не хочеться далі,
зігріти мене не зуміти,
в полоні нічної печалі
я вийду у поле розрите,
я вийду, але не вернуся,
лиш вранці, коли забіліє,
коли ґелґотатимуть гуси,
я біль переллю у олію,
і вдень у вогненному русі,
заплаканий від холоднечі,
я в сльози холодні проллюся,
(навколо голосся старече,
чуже, здичавіле, похмуре,
з-під масок дорадників гримне,
мені ж не зустріти Амура,
і в ніч відпускаю я рими),
холодна пустеля утоми,
безжальність до мене і всіхня,
ми — наче занедбані гноми,
(в яких золоті є горіхи),
їм холодно, мабуть, не дуже,
в них серце не зовсім у кризі,
не так, як у тебе, мій друже,
не в полум’ї і не в залізі;
замерз я, а хочеться далі,
зігрітися б в холоді свічки,
і в темній осінній печалі,
ввійшовши у воду із річки,
і час зупинився, вчорашній,
годинником вбитий до того,
і я, у собі заблукавши,
зустрів у воді однорога.

…А трава собі росте,
Скоро вишня зацвіте.
Поговоримо про грішне,
Бо воно таки святе!

Листя висохле, торішнє,
Теплий вітер розмете…
Будем голосно про різне,
Будем пошепки про ТЕ!

Прекрасний біг
воскреслого Іуди
в пустелі
всипаній камінням.
Черкає небо хмаровиння
з під ніг його
воскреслих ніг.
Спілітає небо
звук пташиний
із уст його
воскреслих уст…
Чолом вдаряючись об камінь
З грудей його
вужі ідей
руйнують Символ…

гортанню вихаркане слово,
залізний біль німого зойку,
і, як було, все буде знову,
лягає мить у часокойку,
самотність втечі, невмирущість,
осіннє листя на асфальті,
важкого погляду значущість,
(хтось пропустив якийсь пенальті),
горить свіча у деннім світлі,
сплетіння дня, сплетіння ночі,
ці губи, сповна не розквітлі,
такі! такі... їй-Бо’, дівочі...
пора, втікає в безвість стежка,
і “завтра” на світанку сходить,
блищить березова сережка,
і світ по колу колобродить...

Тримаєш мене за руку?
Міцніше тримай, коханий,
Притисни мене до серця,
Може, я відігріюсь...
Пронизливо сіра осінь
Стікає по нам дощами,
Скоро страшна зима-відьма
Станцює на розі вулиць!
Контури стін розмиті
Вростають в бруднюще небо,
Тікає крізь змерзлі пальці
Повітря клаптями диму,
Нечутно сповзають миті
Надії в глуху зневіру...
Зігрій моє серце в казці,
Мені ж цілувати зиму...

Мовчи, колотнечо!
Сичать течії над втечею подій –
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови – холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи, колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тім’ям припнуті до дерева гріха –
вони хиляться на плаху
і плачуть від холоду,
тому що наділені вродою голоду...
А зойкнуть серця?..
...зойкнуть серця...

Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
(Пауза)
Мовчи, колотнечо!

Кричить за стіною
Гвалтована дівчина,
Пузатий сидить
Павучисько в кутку.
Цикади дзичать –
Назлітались на лампочку,
Ото буде жерти що
Вночі павуку !

Я пультом ганяю
Програми у тєліку,
Усюди реклама
Та інша фігня.
На ввімкнуту лампочку
Злетілись метелики,
Павук їх зжере
До наступного дня.

Дивлюсь і дивуюсь я –
Боже мій, господи!
Ну поки ми будем,
Як ті віслюки ?
Летим на рекламу ми
Як ті метелики,
А там вже чигають
На нас павуки.

Мене задовбали вже
Всі оці вибори,
Чи взяти – й самому
У Раду піти ?
Я лампочку вимкну,
Відкрию всі вікна -
Тікай, мій метелик,
Рятуйся ! Лети !

Море пала – кит умре !
Псів Орквемада – ай, вон !
Забудь, Вадику, мотодів-дрокер’янок,
Їх поре Антон !
Яр глибок –шрам.
Марш кобил грай, нотна еро !
Пхі, коня рекорд :
Від –ото – муки дав дуба !
Знов я , Адаме, в кров і сперму
Тикала пером….

І трава, ніч…
Оохи та ахи…
Луджені зорі,
Аромат лексидій,
Юль фото…
Флюїди скель,
та моря,
і роз…
… І не жду лиха,
А – тихо очі на варті….

На трасі
Бобринець-Херсон
В селі якомусь
На стовпі
Лелека звив гніздо.
Це дуже добре,
Це щасливий знак,
Коли лелеки гнізда в"ють :
У цього
У стовпа
Все буде
Ха-ра-шо !