першорозум вивергає всесвіт –
проміння першосвітла гусне в вогняний туман,
що осідає у вогне ́нну воду світовидом.
це причина наслідків усіх.
без благодаті ломки у істот,
без сили в’яне воля.
безмежжя – цяцька бога.
дух земний – священний згусток.
роботи всевишнього – усі.
свята святих – усе.
смерч душ обожнився в стрибога.
всесвіт – серце божества,
що б’ється від безмежжя до первинного ядра.
вогнебог триликий: сонце, блискавка, багаття.

І, може, знайдеться магнітний ключ,
який вона згубила на світанні,
і, певно, я тоді, старезний плющ,
нарешті переможу у змаганні.

Вже стільки діб замрновано, повір.
А я чекаю на магніт розради,
який у полум'ї сховав залізний звір,
той, що прийшов на поклик людства з нетрів Аду.

Сергієві Татчину, у відповідь на його "Листи другові" ... З вдячністю за дружбу і вірші.


Оце, пишу листа тобі, мій друже,
Бо знаю, що й ти знаєш, що «не дуже»
«Ідуть діла» на нашім білім світі,
Бо в безтурботнім і веселім літі,
Ще непомітно, тихо, крадькома,
Крізь осінь пробирається зима…

Жаль… Бо оця зима – пора таки сумна…
Ото й біди було б… Коли б вона одна…

Бо знову зло вдягається добром
І пише вірші щербленим пером…
Його слова заплутані і темні,
Безглузді і бездушні, і даремні,
Плетуть пастки, щоб наловити душ,
Нестиглих, понівечених гріхами,
Налитих люттю, напханих грошами
По саме серце… Бо душа мала
Ніяк не помічає того зла,
Яке дає солодкі обіцянки –
Яскраві витребеньки і цяцянки,
Неначе з неба, сипле на живих:
- Чого стоїш і думаєш? Лови!

І поки забавляють всіх «цяцьками»
Зло свою справу робить між людьми,
І «зтравлює» на смерть братів – з – братами,
Далеких – з – ближніми, батьків – з – дітьми.
Допоки всіх не зводить до могили
І там, біля останньої межі,
Всі, як один, волають: « Боже милий!
Врятуй нас грішників! Спаси! Допоможи!!!»
А Бог мовчить – бо він мовчав одвіку…
Його мовчанню вічність – не межа,
Й лиш тОму, хто, хоч раз стулив повіки
І глянув в себе – явиться душа…

А вже про те, якою вона буде
Хай кожен скаже справжньому собі,
Бо душі – різні, отже й різні люди…
( Не складно й загубитись у юрбі.)
Бо тут усім сліпим – одна дорога,
А «зрячим» - очі , щоб узріти мить,
Коли, закривши їх, почуєш Бога –
Впізнаєш враз – і - враз повіриш в Нього…
Він вічністю до тебе промовчить.

Така от філософія, друзяко,
«Прибилась» повечеряти в мій дім…
Колись писали: « Слово – лож» … «однако»…
Воно – всього лиш слово і …
Бог з ним…

Бо, до нестиглих душ недокричатись…
Безглуздо в дурнів мудрості навчатись…
Тепла просить у вічної зими,
Розбивши лоб об лід – не будем ми…
Ми будем всіх безпам*ятно любити
І дивуватись кольорами світу,
Щоб знову від зими, іти до літа,
І жити так, як і потрібно ЖИТИ!

Він її цілував, але тіні чомусь не видко.
Із-за спини виднілась дзеркала маревна тінь.
І в безмежжі дзеркальнім ввижалися обриси. Гидко,
адже це був не він, а те, що давно вже тлінь.

Як давно ми жили у раю…
Там, в дитинстві, у мріях лазурних.
Як співали пташки у гаю
в час пригодницьких марень амурних.

В час любові, в омріяний час
кожна мить витікала у вічність,
і повітря, мов мед, було в нас,
не життя — водевіль, ексцентричність.

Як давно все минуло, авжеж?
І тепер, позабувши про мрії,
ми вдивляємось в обриси меж,
за якими чекає повія,

та, що ходить до всіх тільки раз,
і приносить утіху ізвічну,
і лишає скорбот, не екстаз,
проклятуща... Не треба, не кличте.

Полишаю омріяний град,
всю планету і кожну зернину,
лиш у жменю беру виноград,
і калину, і листя ожини.

І молюся до всіх образів,
що століттями мовчки висіли,
ті, що бачили біль і гнів,
…вже спочили...

Там, де був, де робив я крок
у Перу, чи то в Чилі, чи в Гані,
все покриє одвічний пісок,
на Мальдивах, на Криті, в Тайвані...

І помолиться хтось зі старих,
як лежатиме тіло змарніле,
що полишило рай без своїх,
тих, що перші пішли у могили.

не забереш з собою
бо дві косички ще змалку
врослися корінням
у небо волинське

ніхто не зрубає
стовбур родоводу мого племені

зможеш бути лише туристом
у світі модерних кав"ярень
і середньовічного повітря
нанизаного на куполи собору

моє споришеве подвір"я
ніколи не стане
прирученим газоном
ти можеш на нім
побудувати капличку
і приносити у жертву
квіти для Лади
задобрювати місцеву владу
і голубів
та всеодно будеш чужаком
у зграї пралуцьких ворон

Рыбалка, где-то на Волыни
Километров так тридцать, и граница.
Да, было выпето немало,
Наутро, вспоминаю ночь.

Нам повезло, нет синяков.
Хотя я помню было что-то.
Ходили мы в соседнее село,
И с кем-то говорили, не о чём.

Сижу, смотрю на поплавок,
Пытаясь разобрать, что ночью было.
В грязи сандалии, порваны они,
Где мы ходили, в поисках кафе.

Шесть карасей сегодняшний улов,
Оно не плохо, брат словил,
На много больше и крупней,
Я просто гость на день рожденья его.

И новый вечер впереди,
И лица новые на дамбе,
Девчонки, Юля одна напомнила её,
Другая просто интересна,
И имя Оля, но назвала себя она Татьяной.

Но деньги кончились,
И почти каждый никакой.
А многих, дома жёны ждут,
Умчались, мы домой уже затемно прибыли.
И у меня слегка не получилось…


3.08.08 год.

оголені нерви, окреслені вигини тіла,
обірвані фрази торкають оголеним дротом,
б’ємося об лід, відвертаючи невідворотне, -
ці рибки з’їдять одна одну чи завтра чи потім,
а поки луска на підлозі – давно облетіла

хотіла – даремно ганьбити теорію Фройда,
і ти не пручався і мляво тікав через пальці,
то ж винні обоє – голодні бурлаки-бувальці,
а ще – забувальці - у темпі шаленого вальсу:
куняє безсовісно пам'ять - невиспана хвойда

в розгойданім кріслі-качалці; і страх – ніби Гойя,
орудує пензлем: і вершники - вже не чотири;
народжує видива, обрій рвучи на пунктири…
за межі свідомості, болю, цієї квартири,
вихлюпує думка – я буду тобою, з тобою,

габою пестливою, ласкою грітиму плечі;
розчинюсь - і ляжу бальзамом на рани відкриті,
несхибним набоєм, готовим летіти щомиті,
я буду - при славі чи то при розбитім кориті
(а ти, як хлоп’ятко, повір у нечувані речі!)

і Те-чого-прагнемо бореться з Тим-що-здійсниться,
а нам залишається осторонь кволо чекати,
і тіні стрибають по стінах вовками Гекати…
та тільки-но безум опустить серпанок строкатий,
з байдужого неба
впаде ненароком
зірниця…

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

невисловлена пустка моїх снів
і ночі, й дні, і вечори, і ранки,
загублені між стомлених рядків,
слабкої на кохання графоманки.
самоаналіз. самосуд. сама,
як вічний в"язень штучної безодні.
і та нормальність, нібито тривка,
такою не здавалася сьогодні.
і скромно так, кірізь сенсори в думки,
просочувались крихти інформацій,
про те, що я не вижила таки
в процесі мисленнєвих інкарнацій...

передозування спогадами
вид на вчора з твого балкона
і нічого не важить мода і
вікові перегони
невагомі кульбабки вимислу
півжиття у напівбожевільні
не милуйся минулим – змилуйся
над майбутнім спільним
де країна твоя – не мрія чи
ірреальність само-пародій
хай там де – на півдні на півночі –
житимеш коли-небудь сьогодні

непроханим гостем явився - чортя з табакерки -
не смикав за клямку – а стукав у вікна дощем,
і стукало в скронях – і слабкістю віяло терпко,
і руки в пітьмі танцювали, немов баядерки,
і нам – позаземним істотам - хотілося ще

міцніше тулитись, як ложки в шухляді кухонній,
і диханням на брудершафт упиватись, і так
злітати, колючі зірки відчуваючи в лоні,
нехай - не пером - це єднання звіздар узаконив,
додавши два бляклі світила собі на ковпак...

і тишу хрестом вишиваючи, звуки гортанні
відлякують лоскітні згадки - пекучі, як сіль -
мандруючи тілом несмілим, холонуть і тануть,
мене повернувши на кола мого обертання
навколо любові – навколо земної осі.

Я не помню зачем,
Я не помню когда,
Я оставил её,
Ты осталась одна.

Таковы парадоксы,
Это жизнь не твоя.
Я сегодня свободен,
Да и ты не нужна.

Где же делись страдания,
Видь я, помню тебя,
Но не помню о ней,
Той, что оставил после тебя.

01:26 30.07.08 г.

1
ти на сході сходиш ідеш на захід
не метафора – просто напрямок
літоопіком мічений мариш краплями
інородний малахій...

2
перевернуті скельця... перегорнуті сторінки...
воля Бога чи власний розсуд?
сенс життя наче склеєний посуд –
не такий...

3
оригамі на протязі шелест чаю
ти не бачиш різниці – "орел" чи "решка"
не-русинка не-... як його? ...-печенежка
ти не просиш пробачення не вибачаєш

4
норовлива історія... віжки в чиїйсь руці...
тут чекали дощів - але не потопу
сам в собі мандруватимеш автостопом
не лякайся блискавки – гори у молоці

Сегодня, я сижу, чего-то жду,
В чужом районе, в городе своём.
Пусть город мой, он как чужой.
А где-то в нём, влюбленных пары,
И где-то, мама с дочкою идёт.
Пусть грустно, это не беда,
Надежда есть, что вспомнит.
А где-то в сердце у меня,
Кольнёт иголка, вздрогну я,
В чужом районе, в городе своём.
И город мой, он не чужой,
А где-то в нём, влюблённых пары,
И где-то, мама с дочкою идёт.
Сегодня, я сижу, мечтая ободном.
Что где-то, в городе родном,
Вздрогнет сердце, вспомнив про меня.

21:50 / 28.07.08г.

Пісня героїв, замовкла.
І тільки, тиша в гурбі,
Де обіцянки, що приймались,
Приймались гурбою на крики ура.
Лишень порожнеча в очах,
Та розуміння що витерли ноги,
О їх що мерзли на майдани.
Повірив тим кому на всіх начхати,
Лише прийти до влади,
І красти, красти, кидаючи кістку.
Тим хто до влади привів.
Від цього сумне розуміння,
Народ для них лишень пішаки,
Для тих хто носить ім’я,
Народного обранця, і пісню героя співа.

26.07.08 23:40

Сегментуючи життя,
Я все ж дійшов до небуття.
Навіщо? - я, тепер питаю.
Взяв розложив своє життя,
Так, по поличці кожному сегменту.
Навів порядок, зрозумів багато,
Тай марення буття, розтали.
Залишивши мене у небутті.
И сегментуючи життя,
Пораду дам мій друже, пам’ятай,
Життя, лиш марево буття.

24.07.08 г. 2:37

Жарко-нестерпні очі у серпня,
що в помаранчеве вбраний, як смертник.
Хмаркою зверху – в руки конвертик:
фрази відверті, та образи стерті.

Здавна затерплі, нібито мертві,
фарби плекає задуманий серпій;
чудяться в нетрях вепри… і нерпи
плинуть в уяві - прудкій круговерті.

Вогники змеркли в Бога на верфі -
знай лиш, церую вітрила подерті.
Скнара упертий – дощ-виночерпій
мружиться серпня шаленого жертві…

Так розтиснути кулачок: лети.
І літо, журавлі, за ними – ти
Розтанете у небі, і світи
Їм ясен місяць золоту дорогу.
Так легко відпускати – не щемить,
Дрібненькі цятки меншають щомить,
А потім - кру – це довгий клин летить,
А потім дощ, і змило, і нікого.

Де кола по воді пливуть, і де
У сні лице з’являється бліде,
Де я молюся: “Хай не упаде!”
І ще тривають – сон, любов, політ –
Там біла хустка падає до ніг,
Не піднімай. То випав перший сніг,
І добрий Бог, що любить нас усіх –
Щоб не боліло – натиска “Delete”.

Пропуская обед и рифмуя "прикосновение",
Открываю такие души своей откровения,
Что неясные помыслы вдруг обрастают мыслью,
А слова телефонные обретают иные смыслы,
И забытая нежность пронзает меня бамбуком,
А рука привычно стучит по груди ноутбука.
И роятся стихи - отголоски вселенского взрыва,
И звучат, и кричат, и латают судеб разрывы...

Можливо ти знайдеш красу у ржавіючих кранах,
Розітнеш мелодику світу по стомлених ранах,
Розкажеш тим дітям, що ніч переходить у ранок,
А ранок пролазить у вуха із шепотом мавок.
Змалюєш ці крила, протруєні чистим бароко,
Поблажливо зміриш очима, а може й жорстоко,
Ти став невіддільним від нетрів моєї нірвани,
Реальність існує для тих, кому бракує Ханни.

Пусть сегментация желаний,
Прошла, и следа не оставив,
От желаний, что не давали жить.
Сегменты стали безразличны,
Когда пропал катализатор жизни.
Тот, что давал, желания и страсть,
Желанье чтобы получалось,
И просто быть не расставаясь.
Сегмент она, сменился дважды,
Они ушли, забрав катализатор страсти.
Сегмент работа, увлеченье и друзья,
Приводят лишь к одному, спиваюсь.
Сегмент надежда, лишь хранит,
Хранит меня, но не спасает.
Лишь уважения сегмент,
Немного силы прибавляет,
Когда смотрю я на портрет.
С сегментом двух косичек,
Что сквозь года стал безразличен.

22.07.08 г.

Iron Moon
ніч вкриває своєю ґранітністю ватне небо
темрява оповиває своїм цементом мармур міста
глиняні люди стуляють свої воскові повіки
освітлюється Залізний місяць

Iron Moon

щебень дощу періщить по мармеладу щік
дерев'яний вітер розкидає спертим повітрям конфеті вчорашніх ґазет
поодинокі перехожі ховаються під скло парасоль
все вище здіймає свій прапор Залізний Місяць

Iron Moon

ґранітне небо побито краплями зірок
плювок за плювком вони заполонюють його територію
наступаючи на розпечений Залізний Місяць
й коли вони нарешті захоплюють його у свій полон
Всесвіт освітлюється новим сяйвом
сяйвом Великого Золотого Сонця

Great Golden Son vs Iron Moon

Great Golden Son

Велике Золоте Сонце знову приходить до влади
аби в кінцевому результаті знову втратити її
на користь Залізного Місяця

Iron Moon

і так триває Вічність.

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно.
Я із нього димом злітаю.
Я викидаю
у нього легені.

Ще одна пачка
померла на моїх губах.

А ти так далеко.
Співає радіо.
"Ти подобаєшся мені".

Я тобі написав SMS,
а ти мені знову
не відповіла.
Чому?

"Еко-FM".
Чому замість тебе?

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно...
Я думаю...

Мій відбиток на сусідній стіні.
Я курю у вікні.
Дим за димом.
Плювок за плювком.
Я затягнувся
і видихнув.
Потім сплюнув -
неначе легені плював.
На асфальті внизу -
мої легені.

У повітрі нагорі -
мої легені.

Я не люблю свої легені?
Та ні, я себе ніби
люблю.

Тоді чому
я видихаю свої легені
і випльовую їх на асфальт?

Знову те Левандівське вікно.
Я до нього спиною
сиджу.
Вчу японську.
2.37.
Різькі гальма і удар.
Я виглядаю -
дві автівки
за деревами цілуються.

Я закурив.

Хвилинна тиша.
Ґвалт. Крики. Матюки.
Розбір польотів.
Мамо, завтра ти до мене прилетиш.

Я докурив.

3.07.
За півгодини
на ґвалт приїхала „швидка".
Я далі вчу японську.

„Швидка" не від'їжджає.
Я другу закурив
і п'ю каву у вікні
левандівському.

Плачуть жінка
Й чоловік.
У „швидкій" сенсу нема.
Труп.

Смерть літає над нами.

Мамо, завтра ти до мене прилетиш...
Сумна аналоґія...

Приїхала „пожежна"...

Мені боляче.
Чиясь душа на небо відлетіла.

Мамо, завтра ти до мене прилетиш...
Я плачу...

Яка гарна місячна ніч!
Як красиво, як романтично!..
(Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...)
Але все ж таки - як гарно, як поетично!
Я в екстазі!..

Коли я кілько годин тому виходив у кіоск
за горілкою, такого на вулиці ще
не було!
А зараз я виходжу у двір, напитий горілкою,
аби напитися цією ніччю, цим місяцем,
цими зірками...
Мені з ними всіма так гарно!..
Як колись з тобою; там, у Львові;
коли ми були поруч
і спали в одному ліжку,
обійнявшись і притиснувшись одне до одного
оголеними тілами...

Але зараз ти так далеко
і я змушений упиватися лише цією ніччю,
цим місяцем, цими зірками...
І, звичайно, з нервів, - горілкою...
Але не з тобою...
Але не тобою...

Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...

Брудне волосся затуляє очі...
Цигарка плаче у зубах -
вона вмирать не хоче...
Її душа зліта уверх -
по саму стелю,
а тіло падає у баночку з-під кави
з аквареллю...
чи з арабікою?
Не пам'ятаю... Не збагну -
чому
пишу,
а сам не знаю я - кому?..
Напівпорожня (чи на половину повна?)
пляшка
вина під ліжком.
Я тишком-нишком
зітхаю; так, щоб сам я не почув...
Я був
твоїм, але тепер я сам
і я забув!
Про все на світі - сонце, радощі, моря -
навіщо це мені? - ти не моя!
І не моя вона,
й вона,
і та,
що буде ще колись моя,
а зараз - чужа...
а зараз десь далеко, ха?
Я сам...
я сам з собою в самоті...
Курю
і п'ю вино прокисше...
Можливо, ти мені прости...
Можливо, хтось про нас напише...

В цигарках і каві
Розчиняється дощ...
Стуляю повіки -
І бачу тебе.
Звертаю до тебе свій погляд:
"Ну що ж?",
Присьорбую каву,
Що повітрям пливе... -
У повітрі літає суміш п'янка:
Синя димка цигарки,
Що між пальців коптить,
І легкий, ледве чутний, аромат,
Що ми запахом кави звемо... -

А я кличу тебе,
Захмелілий і спраглий,
Я стрибаю на стелю
І по стінах ходжу;
Я літаю між землею і небом -
Я аромат цигарки, яку я палю...

Я палю...
І п'ю каву,
Забиваю свій біль,
Я злітаю і падаю вниз...
Обернись, посміхнись і до мене вернись,
Щоб і я на землю ступив...

А я останусь просто с ней.

А я останусь просто с ней,
Поклонником её идей.
Идей, о тихой, мирной жизни,
В краю родном,
В кругу семьи, друзей.
Но нет страны,
В которой вырос.
И в поисках ответа, почему?
Я понимаю, и грущу.
Видь страшно мне.
От мысли, о судьбе,
Что уготовлена земле,
Что я зову родиной.
Ты спросишь про что я?
Отвечу не таясь.
Погибнуть от руки,
Варваров, вандалов, демократов.
Что машут кулаком над головой народа.

(Песня з неожиданным концом)

Наша встреча недолгой была.
            Мимолетной, как ветра дыханье.
Ты совсем по-английски ушла,
            ничего не сказав на прощанье.
Проза жизни пошла полосой.
            Наше счастье разбили мы сами,
Но скупою мужскою слезой
            я омою твой образ и память.

Я иду, как по тонкому льду,
            и с надеждой ищу тебя всюду…
Даже если нигде не найду,
            всё равно никогда не забуду!
Эти волосы, губы, глаза,—
            только вспомню,— душа замирает.
И скупая мужская слеза
            кожу щёк до кости продирает.

Неподвластна врачам эта боль,
            что терзает когтями своими.
Я теперь, после встречи с тобой,
            не рискую встречаться с другими.
Этот крест я по жизни несу.
            С мелкой дрожью тебя вспоминаю,
Как скупую мужскую слезу
            в туалете ручьём проливаю.

(Пісня з несподіваним кінцем)

Я вже ніколи не забуду
той вересневий перший день...
Як ти прийшла, подібна чуду,
у морі квітів і пісень.

           Приспів:
       Ах, ні!
Кажу я знов і знову: “Ні!”
І завтра — ніколи мені.
І післязавтра, і в суботу.
       Ах, так!
Я буду вільна, ніби птах.
Нащо мені, в моїх літах,
здалась іще одна турбота?


Уже від зустрічі тієї
минули осінь і зима.
А ти — як марево в пустелі:
ось-ось була… І вже нема.
           (Приспів)


Вже краще пізно, ніж ніколи
прийди! Я прошу раз у раз…
Я — ваш новий директор школи,
а ти не ходиш в п’ятий клас!

           Приспів:
       Ах, ні!
Кажу я знов і знову: “Ні!”
І завтра — ніколи мені.
І післязавтра, і в суботу.
       Ах, так!
Я буду вільна, ніби птах.
Нащо мені, в моїх літах,
здалась іще одна турбота?

Місто-Са-ха-ра...
Ра збожеволів. Нарешті
кожен отримає за...
зашморгом намиленим вивіска
“Welcome to Hell!” –
безкоштовно – кому?
муляжі вогнетривкі
тиняються вулицями
як сухопутні риби
(бичок в томаті почувається краще)
ра-діо-ефіру захрипле сопрано
(рано радіти ранам...
Харі-Крішна, Харі-Рама...
помоліться за нас
біля Стіни Плачý –
я помовчу...)
[Сьогодні на узбережжі ... викинулись 100 дельфінів. Причина їх самогубства наразі невідома... У Нью-Йорку підліток застрелив 5 своїх однокласників, потім себе... Нечувана спека стала причиною загибелі десятків .... Московського патріарха і всєя Русі віддано анафемі... Радіо FM – ваше радіо...]
Добре було б
побути китом
зануритися
в лагідні океанські глибини
і співати
тим, хто здатен почути...
(Ти ........ – заборонена зона)
...тим, хто здатен почути...
кожному – своє:
Вінтертуру – музеї
Тронгейму – фіорди
Львову - посмішку левів
Полтаві – коноплю...
Харків – батьківщина слонів...
думки – незграбними зморщеними
слониками – саваною в пошуках тіні
...ні, не знаходять і падають,
тануть в асвальті...
із вмираючих хоботів
кволою цівочкою
сіра рідина
крапля за краплею
крапля
за
краплею
крапка
.

дівчинка дуже хоче, щоби її любили,
саме для цього котить в гору камінні брили,
саме для цього носить маски, що їй не личать,
мрії складає, наче іграшки, на поличках;
кожна гірка пігулка - в роті, немов цукерка,
перший уважний погляд стане її люстерком…
слово ловити й подих, смирно у слід ступати,
завжди напоготові - ніби на першій парті…
на повідець короткий! з піснею до полону!
благословенний жереб – стати чиїмось клоном…
корчі задля любові – шоу для неї саме:
втіхою захлинуться небо,
громада,
мама…

тільки коли остання фарба облізе з маски,
більше їй не згадати правду своєї масті.

Дата виготовлення даного настрою до непрочитки закреслена сажею.
Безповоротно грудьми розриваючи простір лечу до німого обмеження.
Весь понеділок, мов п'яний індастріал... Сутінку злитками себе заощаджую.
Тисне на газ сміло наздоганяючи віра. Мовчу й уникаю обстеження.

Лезо залежності вдягає в наручники: залізні напульсники - пломба реальності.
Дай мені світла свого неяскравого, дозволь мені "видіти" мною омріяне.
Писк обережності! Рука на підручнику. Пізно калічити ромбів формальності.
Байдужість розквітла лівого й правого світу мого, а всіх інших - розстріляно.

В нагрудній кишені життєва інструкція (можна/не можна; варто/не бажано),
Оптимізм натщесерце лічить-калічить. "Врятуй й збережи" на звороті розп'яття.
Не забруднюйте жмені, виконуйте функцію, що із вами тотожна і в снах відображена.
Механізм обірветься, і це лише свідчить про даного настрою вдале зачаття.

1.
Мовчати в час, коли застрягне слово.
Щось низькосенсове в чуже стромити вухо
Коли вуста преречено зімкнуться
В дурниці на зразок "Мені тебе вракує"

Можливо, загубитися у прірві
Стрімких іллюзій "Ми разом навіки"
Зронити декілька перлин "Так само, люба"
І, наче мотлох, бути осторонь від правди.

Продовжити "базар" у тому ж дусі
Але надійність мати під рукою -
Чиюсь коханку - наче злодій - зброю
(Користуватися на випадок поразки).

2.
Ми не приходимо на суд, щоб засудити.
Нас не засуджують. Нас зраджують за фактом.
Лишивши місце втіхам на подвір"ї,
І сльози геть (на випадок пожежі).

Ми з міста переліземо в місцевість
Ми грубістю накриємо свободу.
Мовчати в час, коли защемить в горллі
Нам ліпше без зубів, аніж із серцем.

За упокій душі свічки згоріли
Бо хтось подбав про світлом розрахунки
Зі святим Богом крепким та безсмертним
А мо", свої практичність внесла зміни?

Можливо, сходи відбивають світло?
Чи Абелева кров ляка злих духів?
Вердикт: зарано ти торкнувся слова.
Та горе матері твоїй, коли запізно.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей.

Лічатся дні по віках,
підводячи риску в історії;
все повертається в прах
й сльози „блакитної Глорії.”

У ланцюгах забуття
мучаться бідні запроданці;
Зимно... мій дух без взуття
застряв на розхитаній сходинці.

Прагнем палити мости,
позаду лишаючи згарища;
глянеш назад, а там ти,
по іншому боці пожарища.

Пливуть у воді ліхтарі...
В холоднім повітрі самотності
витають ідеї старі,
минають життєві холодності.

І мчить чіясь ніч по шоссе,
тікаючи в далеч відчудження,
майбутнє минуле несе—
теперешніх цінностей судження.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей...

На Острові Самопожертви

Здійснюються бажання твого

й інших сердець.

І лише вправний капітан

Не розтрощить свій сухопутний човен

Об рифи егоїзму.

безмежність світу сягає апогею,
ти вже не знайдеш свого в цьому русі,
бо ти вже не народжуєш ідеї,
а з нарисів чужих творити мусиш.
Хапаєшся руками за повітря,
астматик модернованого світу,
Лови своє прописане до крапки,
Губами, що не знали алфавіту.
Крутися у прозорості вологій,
Де те що звав колись коханням?
Народжується світ. Світопологи
Не заглушити меншості зітханням.
Кричить твій щирий Бог,
що буде далі?
А далі вже не буде...

Ні легкості пера, ні легкості доріг…
Незграбна, ніби коцур у чоботях,
збираєш кожен гріх у буйволячий ріг,
плетеш вінок зі слів – колючий оберіг,
бо так веліла матінка-скорбота,

що смикає тебе щосили за живе,
як ближче підбираєшся до істин.
Дістанешся до меж - замкне у крайній з веж -
чи Іф, чи Алькатрас, чи як собі назвеш –
з якої ані вилізти, ні злізти…

Скорбота – вірний страж – і запал, і кураж
пригасить… І, на зло, залишить жити.
Продовжується гра – зове новий міраж.
Та не ввійти у раж, не вийти у тираж,
Зависнувши над прірвою у житі.

Залишаючи настрій на завтра,
синім маривом сходить додолу
Та пропита вчорашнім неправда,
що дає мені право на втому.
Неможливість знайти рівновагу
В ідеальності металобрухту.
Небезпека лишилась позаду
Простягати безпомічну руку.
І тривалість така ефемерна
Твого щастя у вільному леті.
Твої пальці колючі, мов терна,
Загубилися у Інтернеті...

Маленькими сірими плямками
По тобі просувається місто.
Звільниш від кольоровості
Дорогу йому врочисто...
Я люблю тебе дитинного,
Налитого юним шалом.
За ним мої очі плакали,
І серце моє кричало.
І руки твої, мов зраджені,
Отруєні марним ділом.
Суспільство ще не вдоволене,
А плечі вже обважніли...

міні міни 22

Мій сон -
________ рядок з початком
__________________________“home”
куди
_____збігаються думки.
над світом злива.
_________________По даху,
як ба - ра - бан - ні
_________________палички,
у ритмі маршу
____________б’ють громи...
І блискавки,
___________немов свічки,
освітлюють
__________забуту мить
сліпих
______солодких,
_______________ніби мед,
моїх бажань
___________під ранок.

“end”…

Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.

Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.

Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин ,
допоки не зник.

Істину годі вилущити з горіха:
Нігті ламаєш - тихо рушає стріха.
Мама казала: досить будити лихо,
Годі будити - люляй, дитинко, спи…

Простоволоса, шляхом ступала просто:
Папороть хижа, трави людського зросту,
Все, що у серці – потім покаже розтин,
Тільки й скарбів надбала, що сірий пил.

Ах, золотий бамбіно – солодкий мачо…
Прудко тікає м’ячик – а я не плачу,
Час – видатний голкіпер у цьому матчі
Зловить – і вправно виб'є на поле м’яч,

Болем зацідить в лоба, а потім - в груди.
Гепнешся ниць - і вимастиш льолю брудом.
Плач, сивокоса, з болем приходить мудрість,
Сльози – перлинки,
ну ж бо, дитинко, плач…

Завітали хлопці браві
        До шинкарки Рівки.
Взяли, суто для забави,
        Піввідра горілки.

            Приспів:
Наливаймо первачок
        У келішок–гранчачок!
Під солоний огірок
        І сальця шматок.
Будьмо дружно вихилять,
        Щастя-долю вихвалять.
Як гуляти, то гулять
        На увесь шинок!


Стали думать і гадати,
        Як її не стало:
Ще горілки треба брати —
        Піввідра — замало.
            (Приспів)

Як допили, знову стали
        Думати-гадати,
Що відра — таки замало,
        Три відра — багато.
            (Приспів)

Так гуляли до світання,
        А як сонце встало,
Порішили одностайно:
        Три відра — то мало.
            (Приспів)

Немає більше сенсу йти на гору,
бо хрест зламали (чи звалився сам),
і вимерло село недільним мором,
і на пустир перетворився храм.

Мій медальйон розпався на пружини,
лишився хрестик (ще хрестив отець),
і купка хвої, горсточка ожини,
і я, зминулоприбульний мертвець.

Упала церква, хряснула дзвіниця,
і синє небо затягло в габу
молитву й сльози. Не потрібна криця,
коли останню віднесли рабу.

Задвірок мертвий. Дерево холодне.
Холоне ніч у мене на очах.
І тільки мертві погребають дзвони,
щоби не чув їх пращуровий прах.

І чорний сокіл пролетів крізь місяць,
і прокричав востаннє з висоти:
"Цей світ горить". І тільки з неба спиці
з вогню на землю зводили мости.

...А сухозлітці вже не розцвісти.

Боже Великий, Творче всесвіту,
На нашу землю поглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань.

Ми були чоловіко-жінки,
так би мовити, жінко-мужчини,
припасовані спина до спини,
ніг – дві пари,
чотири руки.
Неділимі на дві половини.

Нерозлучними вдень і вночі,
у єстві залишатись подвійнім -
що за благо!
Стихія чи війни -
не вбачати халепи ні в чім
на безжальній землі-скотобійні…
Бо кінцівки - сплетіння ліан,
тіло - гілка, удвоє міцніша;
бо любов’ю заповнено нішу
поміж ребер – двохвимірний жбан.

І ніхто не чекав, що вперіщить
блискавицею заздрісний бог -
мов аптекар, розтявши несхибно
посередині.
От, халамидник!
Поділив повноцінне на двох
безпорадних істот.
І не видно
ні промінчика в цей буревій –
другий дар ошалілого бога.

Тільки темним тунелем дорога.
А вірніше - дороги є дві…
І на плечі насіла незмога,
і утрата – на горлі кільцем,
і стікає від розрізу рана
ярим соком.
Ти – пан, я же – панна
і віднині, і прісно. А сенс?
Чи ми справді пани собі?

Марно
продираючи нетрі густі,
виглядати єства половину.
Вдвічі менше зосталося звивин,
вдвічі важче самому іти.

(Та коли віднайду - не покину,
міцно пальці затисну тонкі,
як пізнаєш. Ні небу, ні бісу
відібрати не дам...
Серцю тісно.
Я - це ти,
ти – це я.
Нині й прісно,
поза часом - вовіки віків.)

На брамі храму мармуровий хрест.
Страсна відправа із трибун рейхстагу
Хреста гострить, щоб , мов багор, в хребет
Ввігнати ворогу, заходячи іззаду.
Захриплий страх – гірка горобина,
Страх страйку, страти, струсу чи стриптизу.
Старі сатрапи настягають хмизу,
До ранку ватра грітиме тіла.

На варті ватри вірник і весталка,
Вогнетривкі і вогненебезпечні.
Бери таріль, іди й припрошуй палко
Ставати в коло й танцювати вєчність.
Бо ти – ніхто, мій хитрий, хтивий брате,
Ти взятий на поруки й на приціл,
Непевний крок – і я лишуся прати
Ганчір'я з ваших вже ледь теплих тіл.

Радій, мій любий, доки час радіти,
Тупцюй у колі, мов зірки й планети.
Шукай, мій любий, слухай і дивись,
Що є, що буде й що було колись.

На брамі храму мармуровий хрест,
Тут жнуть хрестами, орють і карають,
Ллють піт і кров, не відправляють мес -
Нема коли, бо й коло не чекає.
Тут палять ватри і єретиків
(бо що ж вони не йдуть, як всі, до танцю?),
Ковтають страх, захриплий і гіркий,
І ночі глупої глибокі риють шанці.

хребет безсоння соняшником впав,
а я лежу під небом з м'яти-рути;
є змії, що стискають, мов удав,
а є такі, що бризкають отруту

і не минають ні птахи, ні звір,
і все іде, як за наказом Будди;
а я лежу, немов удав-упир,
і хочу крови випити з Іуди

яка краса, який безмежний світ!
миршавий ліс задумався над вічним;
для чого долі крила, як політ
скінчився летом сторазпересічним?

лежить земля, холодна, мов удав,
зміїні трупи — наче квітки рути;
я вже пожив, а світу не пізнав,
як та змія, що бризкає отруту