Хоч зараз літо й дуже парко,
Я осінню уже пропах.
Що стріне нас, смаглява Парко,
На потойбічних берегах?

Коли кружальцями із міді
На очі покладуть печать,
Чи зможу, наче стулки мідій,
Свою самотність розірвать?

Чи й у далекім потойбіччі,
Від сов самотніший стокроть,
Шукатиму зелені вічі
І кіс мертвецьку щирозлоть?

переспів з Кітса

Вже сьомий день мені не спиться.
Не їм. Не п’ю. Я спав з лиця.
Блукаю тут, самотній лицар
Без меча і топірця.

Зустрів я дівчину в покосах
Із чорнотою довгих кіс.
Її ім'я, наче глосу,
Я на чолі у себе ніс.

Її служник мене роззброїв,
Віддавши зброю глибині…
Заснув я пізньою порою
Й вона заснула при мені.

У сні князів я бачив лиця
І плутався у їх лічбі.
Вони кричали: „Зла цариця
Свободи не верне тобі!”

Правдиві їх перестороги
Вже не зарадили біді.
Я все блукаю без дороги,
Вуста мої бліді,

Вже сьомий день мені не спиться.
Не їм. Не п’ю. Я спав з лиця.
Блукаю тут, самотній лицар
Без меча і топірця.

8 червня 2007

жіночі портрети

Стара дівка – як образливо звучить!
Сидиш на базарі, розгорнула до продажі:
Кричи серденько, кричи!
Стара дівка –
Є за сорок,
Маленьким простором кімната,
Що сховала в шафі –
Три спогади, три болі, три гріха:
Що перший – дзеркало.
(не вір йому, бо примальовує роки)
Що другий – жовте фото.
(забудь його, не ти йому жона)
Що третій - безбарвна квітка.
(не торкай, не тобі була)

А серце так розважливо: стук-стук.
Від сестриних дітей, від братових онуків –
Цукерків нині, іграшок на завтра,
І є розвага, і є приємне, і є для тебе,
Славка…

Славка, Славочка, Славуня –
З іменем таким, щось би ж мала славити,
Лишилась гордість тільки прим’ята,
Щонеділі - церква, під вечір – телевізор.
І в селі ще празники, молодості спогади,
Не тривожте юності, хай засне в альбомі.
27.07.07

пішла, пішла, пішла у повінь літню,
на березі лишивши білий гнів
блукатиму я тінню непомітно,
і ліс спалю, вогненним болем слів
а ти пішла, самотність полишивши,
пішла у ніч, забравши ізмарагд
тепер так темно, очі опустивши,
я полишаю спечений Багдад
на сході рано, а на захід пізно
блукаю сам у лабіринті хмар
і полишаю спогади про Пізу,
і про дві ночі у готелі в ПАР
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мене лишивши в мармурову ніч,
я відійду... сховаюсь непомітно
у білім смутку петербурзьких свіч...
самотній світ у повені самотній
холодний вітер із Багамських днів
усе минуло, спогади маркотні
кристалізують в серці біль без слів
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мені лишивши в дзеркалі єдваб,
його заклею болем непомітно,
прозорим болем без мінорних фарб
а ти іди, узвозом і Подолом,
втікай у світ химерних пірамід,
я буду круком, мудро-сивочолим,
що лиш в повітрі залишає слід
я буду птахом, що летить без віри...
навколо тільки скровлений алтар...
природний спалах знищеного звіра...
я з попелу твого зберу нектар

Повія Ло вчорашнім вітром
Умилась; вічна глибина
Її очей та оксамиту
Тобі сміялась із вікна,
Зелена гілка і веселка…
Мовчав самотній кипарис;
Ти не впізнав на темній стелі
Обличчя мармурових рис

(Уривки чайних церемоній;
які м’які її долоні
на порцеляновому фоні!)
під звуки вранішніх симфоніій
вона виконує танок,
і з нею шелестить синхронно
прозоро-пурпуровий шовк –
мініатюра рук і ніг –
і ти замовк,
і зір, і слух
вбирають міміку і рух…

Дивись: у гіллі кипарису
застигне вогняний дракон,
і їй на паличках для рису
зіграє супровід. Як сон,
немов видіння. А вона
розкриє віяло на барви,
зелено-жовтий,
білосніжний
примарний блиск її повік,
і дотик завчений, і ніжний
ляльковий усміх. Ти не звик.
Ти звикнеш. Дивиться безмовно
зі стелі вузькоока ніч…
І сотні, тисячі обличь
Колись жили її любов’ю,
і вісім тисяч самураїв…
Пробач її.
Знадвору дме
вчорашній вітер і зриває
нічних метеликів зі скла.
Свої химерні два крила
вона згорне
і заховає,
і посміхнеться кипарису,
так само, як тобі. Тоді –
сакè і неба сльози-бризки…
Вона – дитя, її колиска –
квартал червоних ліхтарів

Вночі у неба колір чорносливу
і незвичайний запах новизни,
Можливо, небо ближче до весни,
але суцільно сніжне. І, на диво,
весняне свіжістю. Тим часом я
для іспиту з теорії буття
шукаю в небі магію Різдва,
і погляд стомлений Різдво шукає
і тане в мороці…А десь співає
ангельський хор рапсодію. Слова –
божественні. Тремтить орган. Лишень
акорди свіжостворених пісень
під подушкою. Лихо моє, лихо…
Наспівую різдвяній зірці тихо;
хай Греція насниться нам. І Крит.
І Мальта, мабуть. (Вичерпна блакить
очей, але не моря.) Також небо.
І час від часу зірка уві сні
розкидає ледь видимі вогні.
Мільйон вогнів. Візьму її до себе,
де рук тепло і подиху тепло;
а з вулиці загляне через скло
різдвяний ангел. Теплий і білявий,
з волоссям, як духмяні літні трави.
Він прикладе долоні до Різдва
і свіжим снігом сказані слова
і роздуми очистить…Сіре, сиве,
втрачає небо колір чорносливу,
захоплюючись ранком. Тільки я,
забувши про теорію буття,
дивлюсь у бік, де ніч іще жива -
переживаю магію Різдва...

Щоночі я марю твоїми п’яццами...
Я разом з повіями і паяцами
На гротескному карнавалі
Насолоди п’ю небувалі.

Коли балаганна набридне феска,
Я вицвітаю, неначе фреска,
Й під бані соборів, дрімотні і тьмаві,
Тихенько влітаю на сонній уяві...

А зранку, злякавшися крику півня,
Я згадую: ми – не рівня,
Й вертаюсь додому сліпим подорожнім
І рвуся до тебе при кроці кожнім,
Флоренціє!

Місяць на небі зайнявся тотемно.
В нашій кімнаті то світло, то темно.
(Це – перша ніч, і, напевно, остання.
Ніч, коли вмре недозріле кохання.)

...Я відпускаю богиню трилику:
Ти, що боїшся пташиного крику,
Ти, що з вовками знаходиш згоду, –
Я не приймаю отруйного плоду...

Он молодик – ніби клешня у краба.
Зорі зомлілі він хижо заграбав.
(Мила, тебе, як смагляву бранку,
Сонце для втіхи вкраде ізранку.)

1.
Ти знов прийшов й мене позбавив сну,
Бо надійшли оті часи урочі,
Коли, з’явившись тінню серед ночі,
Ти спрагу наливаєш навісну.

Про твій прихід звістив таємний знак:
Небес холодних піняве безмежжя
Ти вкрив припливом хмар, мов узбережжя,
Й затис хвости вітрів у свій кулак.

Ти знов прийшов і висіяв рясну,
Палючу пристрасть у моєму серці –
Сухі дощі у нім зійшлися в герці...
Мені, о Листопаде, не до сну.

3.
Я віддаю жертовному вогню
Спізнілої, даремної спокути
Пустих полів суху стерню –
Твій дар, коханче лютий!

Моє воздання, бачиш, без кадил,
В нудотній рясі стомленого диму.
Візьми назад біль вигаслих світил
І муку несходиму!

Ти не ховайсь за маревом одеж,
Від полум'я зчорнілий серафиме.
Опівночі ти більше не прийдеш,
Лише на шлюбнім ложі проростеш
Ти тернами жалкими.

Розгнуздані в лісі крокуємо під вечір,
Листя шурхоче і зламано гілки шепочуть,
Приречено – я, вслід за тобою.
Люблю тебе, і не треба на те слів.

Галявина під куполом грабових крон
В призахіднім сонці стане домівкою –
Розложімо шатро і пірнемо
під нейлоновий захисту клапоть.

У наметі два метри квадратних щастя:
Роздягаєш поспіхом моє гаряче тіло,
Цілунки печатями незмивними кладеш,
А я лиш дихаю в такт твоїм рукам.

І очі між порухами сильними горять,
Лагідно впнуся тобі руками у спину,
Поцілунок жариною лукаво теплиться,
Загорнутися б в тебе назавжди.
22.07.07

Смакую губами твоє вушко,
Вивчаю раковину,
забігаю рукою у волосся.

Не розмовляй зі мною, коли
проростаєш наскрізь
Дубовим корінням в моїм лоні.

Я відбиваюсь дереворитно на тлі
Дверей старої лакованої шафи,
Як біло-лляна матерія літа:
Ти засмагло розніжений кличеш
Тілом,
А моя шкіра хвороблива як місто,
Що розплавлено стікає в канави.
Цілую.

Остання ніч любові тривала
Дві години вдень.
20.07.07

1. DE PROFUNDIS1

Для нас є тільки одна пора – пора страждання.
O. Wilde

Сяйний лампадофоре2 чи вибредний ефебе3
Із-під навислих стін камінного Еребу4
Блакитно юним птахом сумними хвалінням небу
Летить цей гімн угору о вибредний ефебе

І насміх божества і туга невідпорна
Мені на згини ніг важенні в’яжуть жорна
І відчаю змія сичить над вухом чорна
І демон самоти і туга невідпорна!

Надходить хижий час нечуваної страти
Почуй же крик того хто завтра має стати
Жахливої офіри кривавим маєстатом
Надходить хижий час нечуваної страти!
19 вересня 2006р.

______________________________
1 De Profundis (лат.) – із глибин (волаю до тебе, Господи)
2 лампадофор (грец.) – носій смолоскипа
3 ефеб (грец.) – юнак
4 Ереб – царство мертвих

2.
Помрій про любощі міцні Лампадофора
І про м’які мохи твердих гранітних лож,
Де зранку вироста мертвотна пасифлора –
Блідавий сонний квіт, що знав гарячу дрож;
Подумай про дощі, що зрошують рівнини
Двох виснажених тіл, а ще подумай про
Нестямлених ночей намети темно-сині. –
Підстав плече – вустами
випечу тавро.

11 вересня 2006

– Я семиліття перше вже подвоїв:
Візьму харчів, візьму хмільних напоїв
І поведу за Дін кольчужних воїв.

– Мій князю! Не горіть у тім бентежжі –
То лиш пісок на дальнім узбережжі.
Вгамовуйтеся мудрістю сувоїв –
Бо хто ж в юнацтві не героїв?

– В поході тім я б міг зустріти друга
І нелюдська була б у нас потуга,
На самоті життя – то тільки туга...

– Вас вабить дружба – дружба і геройство?
Звитяги всі – то лиш дурне забойство
Перед лицем розпеченого круга...

– Та краще смерть, як це життя без друга!

Щасливий, певне, як боги,
Той муж, що поряд сів
І слухає, мій дорогий,
Твій ніжний спів.

Його п’янить промінний сміх,
А серце мре моє, –
Я б так сидіти там не міг,
Бо сили не стає:

Я весь тремчу, не знаю слів,
Мене пече вогнем,
І день, що раптом занімів,
Не є вже днем,

І страх мене кидає в піт,
Кривить мою ходу, –
У смерть, здається, через мить
Я одійду.

3 березня 2007

φαινεται μοι κηνος ισος θεοισιν
εμμεν' ωνηρ οττις εναντιος τοι
ισδανει και πλᾱσιον ᾱδυ φωνει-
σᾱς υπακουει

και γελαισᾱς ῑμεροεν το μ' η 'μᾱν
καρδίᾱν εν στηθεσιν επτοαισεν ·
ως γαρ ες σ' ῑδω βροχε' ως με φωναισ'
ουδ' εν ετ' εικει

αλλ' ακᾱν μεν γλωσσα εᾱγε λεπτον
δ' αυτικα χρωι πῦρ υπαδεδρομηκεν
οππατεσσι δ' ουδ' εν ορημμ' επιρρομ-
βεισι δ' ακουαι

καδ δε μ' ιδρως κακχεεται τρομος δε
παισαν αγρει χλωροτερᾱ δε ποιᾱς
εμμι τεθνᾱκην δ' ολιγω 'πιδευσην
φαινομ' εμ' αυτᾱ

1. Псалом грому

„Жалосний трен, смутний ритм...”
М. Смотрицький

Хто грому дасть мені, щоб закричати?
Хто для волань мені уділить грому?
Я по лісах на тебе ставив чати,
Немов на лань прудку і невідому.
А з чого плач тепер мені почати?
Чи з того, як тебе убито списом?
Свою біду, свою журу затяту
Поставлю над тобою кипарисом.
16 січня 2007

2.

Мій пал до Вас таки гріховен.
Я плачу вітром у пониззі,
Бо мій гінкий розбито човен
Й оддáно на поталу кризі.

Мене пече стара досада
І множить смутки чорно-сизі –
Моя заквітчана насада
Оддáна на поталу кризі…

16-17 січня 2006

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
— Я ж і кажу, ще не час чорнобривці саджати!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось
Я погляд зелених примружених куль роздивилась...
І шелест пронизливих сонячних зойків вечірніх,
Що в чорних панчохах вичесують танець останній.

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
Тільки одна ж серед них чомусь заблудилась...


— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
— Ти знаєш, як важко море руками тримати?..
— На розі печально забутого вчора із чимось —
Раптовий сміх каблуків з переможним — „Завтра!”
Каштаном колючим одтята від пліч — покотилась,
Та й в чорних панчохах вичесує танець останній.

— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
Тільки чому я одна серед всіх заблудилась?..


— Татку, мій рідний!
Хай серпень — ніколи, ніколи!..
— Ти ж чуєш, як очі у Римської Пташечки плачуть!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось —
Я бачила синє, як неба серпневого горя, очі.
Від розпачу — в крик! Наїжачилась, не зупинилась!
У присмерках чорних, зелених та літньо-останньо-осінніх...

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи!
Тільки ж одна серед них, чомусь заблудилась...


Нью-Йорк, 2005

* * *

за мотивом старої повісті

Лелека на обложеній фортеці
Гніздо розруйнував і втік.
Так і мені в напруженій утеці
Долати скаламучений потік.

За мною дні зачиняться, як брами,
І мохом поросте дідівський тік…
Усі шляхи завіяні вітрами.
Лелека мій утік.

* * *

* * *

Ромашкою в гадальнім псалтирі,
Пожовклою розгорткою альдини –
Позавтра стану рано на зорі
Я книгою із серцем, як в людини.

Безмовно я стоятиму між книг,
Пойматиме лиш думка нестеменна,
Що книг вже не читаєш ти сумних
І пилом припадуть мої рамена.

22 червня 2007

Дванадцять сувоїв чорного шовку
зоставте мені на саван,
хай бусол простука сумну промовку
і плаче трава росава.

Дайте старцям по сухій скорині,
мій посох встроміть до тину.
Може, позавтра, а може, і нині,
друзі, я вас покину.

Від меду міцного я теж хмелів,
знав я і ласку лада…

Місяць збирає зорі у хлів.
Скінчилась моя балада.

Якщо зимою йти тобі припало
До теплих і далеких ручаїв,
Візьми мене ведмедем похожалим,
Якщо ласкавцем не взяла своїм.

І хай тебе нітрохи не бентежать
Зимові невмолимі холоди,
Бо шуба тепла в мене є ведмежа,
А вітер тільки завіва сліди.
…
31 травня 2007

Жовта кульбаба, сонце і вітер.
Ти сперся рукою на холодильник.
Хтось говорив... Я пам’ятаю,
що сходило сонце вже сотий десяток.
Harlem,
бувають хвилини ще більш сумніші
ніж сльози від чайного листя —

Годинник не дасть забути, не дасть заснути:
Ти винний. Ти винний, ти винний, ти винний...

Білий плечистий кіт за спиною
також з минулого — гарний-прегарний,
Випив зневажливо келих отрути:
стоять на колінах — образ вульгарний.
Криво всміхається копчений
Harlem.

Жовта кульбаба.
Заводиться дощик.
Тримай окуляри, щоб в воду не впали.
Випивші тіні, я пам’ятаю,
кричали, співали про інків і майя.
Harlem!
Я ріжу коріння,
ще більш сумніше ніж сльози від чайного листя —

Провина не дасть заснути, не дасть забути:
Я винна, я винна, я винна, я винна...

Просила тебе муркотіть безслізно,
не задихаючись шумом кав’ярним.
Востаннє ступив і забув сказати:
пора готувати напій прощальний —
І раптом заплакав усміхнений
Harlem.

Жовта кульбаба закрилась руками.
Ти відштовхнувся лише думками.
Що ти сказав? Не пам’ятаю.
Заходило сонце вже сотий десяток.
Бувають хвилини ще більш сумніші.
Війнуло морозом від чайного листя.

Провина не дасть забути, не дасть заснути:
Я винна, я винна, я винна, я винна...

Стоїш в чорно-білім і вицвілім платті.
Фотопортрет і погляд повчальний.
Сльози розмазані в чорному небі:
постаті, принципи — все фігурально:
Вульгарний, прегарний всміхається
Harlem.


Нью-Йорк, 2004

Як манускрипт тендітну в’язь мінускул
і почерків тоненьку чорну в’язь,
я збережу у вірші кожен мускул
і кожен пломенистий м’яз.

Я запишу, немов діткливу прозу,
Цей погляд по-гермесівськи леткий
На пограниччі слова і неврозу,
На теплому маргінесі щоки.

Неначе ноти дивної токати,
немов гебрайське алеф або тав,
твоє я тіло хочу записати
дзвінкими інтервалами октав.

У тілі цім краса живе шалена,
і ода пломенисто виника,
як виника тканина гобелена
чи вірші на форзаці словника.

10 червня 2007

Ми підійдемо до брами Іштар –
Там є у мене знайомий вратар –
І, непомітні поснулій сторожі,
Вийдемо геть за міські огорожі.
Скоро вдихнемо повітря солоне...
Прощай, Вавилоне!

Стіни твої не розкажуть про втечу
І про загорнуте в шкуру овечу
Батька її – дукача і владики,
Що не стерпів би моєї мотики, –
Скровлене тіло. Воно вже холоне...
Прощай, Вавилоне.

Може, в Єгипті, а може на Криті
Знайдемо спокій, неславою вкриті.
Вкаже нам ворон на землю незриму,
Так, як показував Утнапіштиму.
Молим: не дміте, густі аквілони!
Прощай, Вавилоне!

Наше страждання, напевно, даремне,
Бо тільки вигадка – щастя наземне...
Хай же нащадок, читаючи глину,
Знайде історію нашого згину
Й скаже: „Кохання – ось клин на долоні –
Було в Вавилоні!”

гарячий вітер лице торкає
і сонце в зеніті пече,
примружені очі тіні шукають
у сумці, що за плечем.

виймаю темні як ніч окуляри -
зіницям надійний щит,
та промінь світла злодійно-примарно
у шпарки під них біжить.

ховаюсь за спину розкосого хлопця,
що вправно веде мотобайк,
у тінь, в прохолоду, від щирого сонця
тікаю неначе в рай

із пекла, в якому смолою пахне,
можливо, сьогодні втечу
до тебе, бо знаю чекаєш на Скайпі
і в компі, що б’є по плечу.

Ханой, 14.07.07

Старого гартування я мікроб!
Антибіотик, згідно рецидиву,
Шукати марно.
"Чхав" я на мікстури.
У пузо, в ніс...
(Як звір, то в "хвіст" і в "гриву")
Усіх "дістану", не залежно від фігури!

Хай: "дев"яносто, - в нас, - на шістьдесят"...
І знизу також: "дірка" - дев"яносто!
Проблему має весь "модельний ряд",
На данні не зважаючи: ваги, об"єму й зросту.

Усім - завадою!
Усі мені - пожива!
Тіла - придатком, чи?.. - на симбіоз...
Від слова лише, кров холоне в жилах,
А дії... вже спричинюють некроз!

В думки дурні,
Про - ситим снам - поклони,
Я надсилаю лютий менінгіт.
У піхву пристрастей ввійду як папілома,
А член, що "клав на всіх", вгамує простатит.

Немає "органу"
Куди-б я не дістався:
"Оральний уряд", "депутатський геморой"...
Я - вірус, я - мутант...
Я так "менялся", як змінювався ти,
Коханий мій... НАРОД!

Я услышу шаги твои по коридору.
Быстро вытру слезу и закрою глаза.
Ты тихонько зайдешь, мимолетом посмотришь.
Ничего; просто думай, что я сладко сплю...

Потягнулася звинно ріка,
в ній дохлептував погляд проміння,
холодніли обійми в камінні,
лоскотав водорослий рукав.

Під цикадовий стрекіт зірки
де-не-де розсівалися сяйвом.
Кожне слово здавалося зайвим,
кожен дотик - солодко-п`янким.

Ваготіла від старості лодь,
півзанурено сіпалась ланцем.
Комашня у вампірному танці
сутінково плелась. Сам Господь

на заморених вітром гілках
відгойдався в розхристаній волі.
У зарубинах на частоколі
трухнув час. Йшов, неначе монах,

попід плахтою ночі та чар,
у захмарену келію повень.
Він хотів було сісти у човен...
та той човен був повен від хмар.

13 Червня 2007

Скислилось випадково
Соком гнилої черешні.
Стиснулось, впало в кому,
Гледячи у прийдешнє.
Виснажена білявка
Вирішить втяти коси.
Годі у небо гавкать!
Вити на місяць досить!
Дертись в жалю на стіни,
Голос зривати криком...
Віру мовчання спинить,
Стулить важкі повіки.
Пальцями сік тектиме,
Ягідно, стигло, пульсом...
Темно застигне... Ти не
Бачитимеш конвульсій.

13.06.07.

Ночь растаяла новыми веснами.
Я с тобой так хочу побеседовать.
Вот бы мысли читать научиться,
Вот тогда все могло б получиться…
Хотя кто его знает, что вышло бы -
Все закончилось – может быть, к лучшему.
Ты теперь только боль и прелюдия.
Без тебя все как-то обыденно…
Я с тобой так хочу побеседовать,
Только ты для меня not available…
Будто все с тишиной сговорились,
Одиночество мэром назначили.
Так хочу знать, что все это значило;
Неужели вокруг лишь предатели?
Мне в окно слепят два «Юпитера»,
От того тяжело засыпается.
Даже если закрою жалюзи -
Все равно мечты не сбываются.
Мы давно уже разные разницы.
Наша сумма равняется казусу.
И осталась лишь добрая память.
Или мне это все только кажется…
Я читала газету – астрологи
Говорят, что еще все наладится.
Только верить уже не можется -
Мы давно уже разные разницы….
Вспоминается буд-то вчерашнее.
Все на сердце… (или в сознании?)
Почему-то, в народе считается,
Буд-то время – лучший из знахарей.
Только мне в это больше не верится -
Это поза моим восприятием -
Я уже не вхожу в эти правила -
Я и время снова приятели.
И так хочется верить в лучшее,
И ему в меня верить хочется.
Надо было мне сердца слушаться,
Ведь оно и есть мое лучшее.

Ти все ще віриш у казку -
Чекаєш якогось дива.
Здається,якщо скинути маску,
В душі ти все ще дитина.
На думці ти маєш посміх,
У серці - сумне мовчання.
Коли здається вже досить,
Ти все ще продовжуєш грати.
Великий зміст
За дитячою грою
Ховаєш у серці,
Щоб бути собою.
Чиим далі ховаєш,
Тим менше ти знаєш
Що ти на справді.
Себе забуваєш...
Кожен день різний,
Щоразу інша думка.
Хтось гляне грізно,
А хтось скаже "дура"...
Та тобі всеодно,
Ти не бачиш нікого.
Ти просто йдеш -
Шукаючи Бога.

Ливень линви скидає додолу,
опускається шелех. Гостина.
Недозбиране поле. Стодола
перепхала за пазуху сіна.

На дворі мокнуть коні. І фіра
відмиває боки. Зпозаранку,
перемутнена відчаєм, міра
на дінці пересушує шклянку.

Старість бік підпирає і хату,
сина й доню за центом нагнуло.
Тай онука забув слово "мати"
і на цвинтарі люду прибуло.

І рука не підноситься клясти,
а зтрипалено хрест укладає.
Тільки й того великого щастя,
що розкралося долею, має...

-------------------------------------

А кишені в столичному місті
дошивають собі можнокради.
Тільки б совістю не переїстись.
Ливень линви скидає. Розрада.

6 Червня 2007

Я стою на вершині - чолі крижаної гори,
Вітер сипле у спину докучливі перестороги,
А на сході здіймається сонце - провісник прозріння.

Я нарешті дійшла до тієї ясної пори,
Коли запросто можна об спогади витерти ноги
І піти уперед, надихаючись чистим сумлінням.

По лівому боці - косу точить камінь,
По правому - ллється вода.
Виважую слово - по линві ступаю -
Хода.

Розбилися кроки на літерні гами,
І ті затремтіли в устах.
А ниточка тягнеться - край утікає
І страх.

Що шляху вже пройдено - сказано мало,
До коми дійшов - замовчав.
Пройшов інтонацію, наче штовхали -
Встояв.

Вже чути, як серце на п`ятах повстало,
По колу пішла голова.
Рядком із вірша, наче листя опале -
Слова.

18 Травня 2007

Травень,
Пахучий травень
Зеленню душу травить,
Сипле зів’ялі квіти,
Сплутує ноги в травах.
Травень,
Блискучий травень
Грає у три октави,
Очі промінням сліпить,
Медом в долонях тане.
Травень,
Нещадний травень
Спалює сни в загравах,
Співи збира у зграї
І пломенить криваво.
Травень,
Бузковий травень...
Вітер і смуток - в парі.
Дзвони старих трамваїв.
Місто співає арій.

14.05.07.

Вказівка посмикує - здвигами очі,
недоспана ніч заховалась у крані,
трамвай на вібраціях шиби проскоче,
думки заколочені у порцеляні.

Напився натхнення - заповнився ранок,
скарбничка порожня - нема що розбити...
хіба... розігнути на пальцях коханок,
хіба... запитатись: "Котру все ж любив Ти?"

Спадає нелюбом щодруга пелюстка.
Чого тут гадати?.. як серце не слуха.
Недоспана ніч у краплинових згустках -
тремтить в павутинні приречено муха.

24 Квітня 2007

Солодкий мед бажання на вустах,
у серці сполох вúстукала втіха,
усоте дораховував до ста,
уперше зрозумів, що значить "тихо".

Від ранку недокоханого... цвіль
в глухім кутку, омані - панацея.
А біль летить на спогад, наче міль,
щоби згоріти криком: "Панно, це я!.."

Признання довгожданного рядки -
прості до зрозуміння, зшиті збоєм...
і десь, на рівні атому, думки
розщеплені між небом і Тобою.

20 Квітня 2007

Повсинали мости -
у непохить застигли розпинно.
Мов мурахи в мурашник,
по плечах пробігали авто.
Хвилювались від хвиль
і чепурились
небом невпинно
голко-шпилі чуби
хмаросягів.
Їх лискуче манто
перебилось...
і ляг поміж зір
недокупаний місяць,
хто б його не просив -
не сховав
свою наготу
хоч на ріг.
Знов замочену в ніч
німоту,
мов білизну розвісять...
та нехай просихає,
наближаючи сонцерозбіг.
Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих -
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.

16 Квітня 2007

Грицько – як усі тенори, педераст.
Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.
Тарас – пияк і шланH, особливо на службі.
Панько – графоман, а Марко – гермафродит.
Панас мудодзвін, Борис буквоїд,
Якович – атеїст кінчений, духовидець.
Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.
Але в XX столітті картина має ще гірший вигляд:
Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка.
Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.
Бажан – жид, Фітільов – кацап.
Мовчу про Бургардта і Йогансена.
Микола Зеров: був би нічого,
Тільки от зуби зіпсовані.
Інженер Маланюк з кадетською виправкою,
прямий, як єдина звивина.
Доктор Донцов, ще пряміший,
з руками чистими навіть після гри в карти.
Доктор Кандиба, розвідник надр.
Доктор Петров, просто розвідник.
Потім ще пару чекістів, два-три комуняки,
десяток академіків
і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,
ну та нічого.

Література могла бути іншою,
казав мій приятель, але дивися, дивися, хто це робив!
Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.
Самі тобі зболені, хворі, скулені,
саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.
Література не могла бути іншою.
Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,
сухість у роті, запах сірки, нудота,
темний глухий підвал.
Надобраніч, класики, поговоримо завтра.
Здерта шкура Гомбровича
безгучно падає вниз.

Спалюючи м'язи свого серця,
Може варто кинути його в скриню забутого?
Сірників ще ніби багато,
Але змокли геть всі, занездужали.

Списуючи крейду власних нервів,
Так хочеться щось написати із вигаданого,
хоч місця і не лишилось для звернення,
А тільки для відчуження.

Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
...І біґборди степів, і столиці розораний кратер,
і рухомість води – тільки шрам на душі, тільки знак.
Перебудеш дощі – сині маркери твого вікна,
що за ним зріє світ, і снують електрички під садом.
Далі – траса нова. Далі – траса тривка, як весна,
і незнана, як присмак на яблуці Єви помади.
Ти закинеш ключі під розтоптаний снами диван.
Ти вдягнеш того светра, що пахне і кавою, й оцтом.
І – відкриється світ...
Край дороги – похилий курган.
Біля нього – сліди.
Придивись, може й справді пророцтва.

— так, за переказом, мовив занурений
у роздуми Архімед римському легіонерові,
коли римське військо взяло Сіракузи.
NB: коло для давніх греків — не тільки
форма запису думки, а й символ цілості
та суверенності духовного життя взагалі.
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,
різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них
для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос
тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.

Родос, 29.04.2000