Завітали хлопці браві
        До шинкарки Рівки.
Взяли, суто для забави,
        Піввідра горілки.

            Приспів:
Наливаймо первачок
        У келішок–гранчачок!
Під солоний огірок
        І сальця шматок.
Будьмо дружно вихилять,
        Щастя-долю вихвалять.
Як гуляти, то гулять
        На увесь шинок!


Стали думать і гадати,
        Як її не стало:
Ще горілки треба брати —
        Піввідра — замало.
            (Приспів)

Як допили, знову стали
        Думати-гадати,
Що відра — таки замало,
        Три відра — багато.
            (Приспів)

Так гуляли до світання,
        А як сонце встало,
Порішили одностайно:
        Три відра — то мало.
            (Приспів)

Немає більше сенсу йти на гору,
бо хрест зламали (чи звалився сам),
і вимерло село недільним мором,
і на пустир перетворився храм.

Мій медальйон розпався на пружини,
лишився хрестик (ще хрестив отець),
і купка хвої, горсточка ожини,
і я, зминулоприбульний мертвець.

Упала церква, хряснула дзвіниця,
і синє небо затягло в габу
молитву й сльози. Не потрібна криця,
коли останню віднесли рабу.

Задвірок мертвий. Дерево холодне.
Холоне ніч у мене на очах.
І тільки мертві погребають дзвони,
щоби не чув їх пращуровий прах.

І чорний сокіл пролетів крізь місяць,
і прокричав востаннє з висоти:
"Цей світ горить". І тільки з неба спиці
з вогню на землю зводили мости.

...А сухозлітці вже не розцвісти.

Боже Великий, Творче всесвіту,
На нашу землю поглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань.

Ми були чоловіко-жінки,
так би мовити, жінко-мужчини,
припасовані спина до спини,
ніг – дві пари,
чотири руки.
Неділимі на дві половини.

Нерозлучними вдень і вночі,
у єстві залишатись подвійнім -
що за благо!
Стихія чи війни -
не вбачати халепи ні в чім
на безжальній землі-скотобійні…
Бо кінцівки - сплетіння ліан,
тіло - гілка, удвоє міцніша;
бо любов’ю заповнено нішу
поміж ребер – двохвимірний жбан.

І ніхто не чекав, що вперіщить
блискавицею заздрісний бог -
мов аптекар, розтявши несхибно
посередині.
От, халамидник!
Поділив повноцінне на двох
безпорадних істот.
І не видно
ні промінчика в цей буревій –
другий дар ошалілого бога.

Тільки темним тунелем дорога.
А вірніше - дороги є дві…
І на плечі насіла незмога,
і утрата – на горлі кільцем,
і стікає від розрізу рана
ярим соком.
Ти – пан, я же – панна
і віднині, і прісно. А сенс?
Чи ми справді пани собі?

Марно
продираючи нетрі густі,
виглядати єства половину.
Вдвічі менше зосталося звивин,
вдвічі важче самому іти.

(Та коли віднайду - не покину,
міцно пальці затисну тонкі,
як пізнаєш. Ні небу, ні бісу
відібрати не дам...
Серцю тісно.
Я - це ти,
ти – це я.
Нині й прісно,
поза часом - вовіки віків.)

На брамі храму мармуровий хрест.
Страсна відправа із трибун рейхстагу
Хреста гострить, щоб , мов багор, в хребет
Ввігнати ворогу, заходячи іззаду.
Захриплий страх – гірка горобина,
Страх страйку, страти, струсу чи стриптизу.
Старі сатрапи настягають хмизу,
До ранку ватра грітиме тіла.

На варті ватри вірник і весталка,
Вогнетривкі і вогненебезпечні.
Бери таріль, іди й припрошуй палко
Ставати в коло й танцювати вєчність.
Бо ти – ніхто, мій хитрий, хтивий брате,
Ти взятий на поруки й на приціл,
Непевний крок – і я лишуся прати
Ганчір'я з ваших вже ледь теплих тіл.

Радій, мій любий, доки час радіти,
Тупцюй у колі, мов зірки й планети.
Шукай, мій любий, слухай і дивись,
Що є, що буде й що було колись.

На брамі храму мармуровий хрест,
Тут жнуть хрестами, орють і карають,
Ллють піт і кров, не відправляють мес -
Нема коли, бо й коло не чекає.
Тут палять ватри і єретиків
(бо що ж вони не йдуть, як всі, до танцю?),
Ковтають страх, захриплий і гіркий,
І ночі глупої глибокі риють шанці.

хребет безсоння соняшником впав,
а я лежу під небом з м'яти-рути;
є змії, що стискають, мов удав,
а є такі, що бризкають отруту

і не минають ні птахи, ні звір,
і все іде, як за наказом Будди;
а я лежу, немов удав-упир,
і хочу крови випити з Іуди

яка краса, який безмежний світ!
миршавий ліс задумався над вічним;
для чого долі крила, як політ
скінчився летом сторазпересічним?

лежить земля, холодна, мов удав,
зміїні трупи — наче квітки рути;
я вже пожив, а світу не пізнав,
як та змія, що бризкає отруту

А вуста забуття і тремкі, і солоні, мов зрада.
Чи отрута, чи зілля спасенне – різниці нема -
я його поцілункам готова віддатися радо:
кіноплівка всихає, неначе лоза винограду,
і викурює кадри із пам’яті пряний дурман.

Сивий доктор у збанок журби домішає лакриці –
руки звикли до контурів душ і до контурів тіл –
і підносить ланцет і шепоче мені: «підкорися».
А думки норовливі між скронями носяться риссю:
маргаритки засушені, Фаусте, пахнуть, як пил….

І слова шурхотять, і летять-тріпотять махаони,
прилипають рухливим декором до білих шпалер ,
і всередині колби - дін-дон! - озиваються дзвоном…
І у зачіску змій укладає Медуза-горгона,
бо чекає її за вікном кам’яний кавалер.

В минуле йду...
            А вітер квилить.
В обличчя дме,
            збиває з ніг.
І пелюстки
            зів'ялих квітів
несе, мов сніг.
            Барвистий сніг...

            Приспів:
Діти-квіти!
        Де ви, діти,
                де?
Діти квітів
        десь у світі
                є...
Поклик волі -
        тиск у горлі
                враз.
Різні ролі,
        власні долі
                в нас.

Нам пелюстки
            стелили квіти
на шлях у світ -
            великий дім.
Аби могли
            порозуміти
його в собі,
            та нас у нім.
            (Приспів)

До джерела
            важкі дороги...
Його води -
            хоча б ковток.
А вітер б'є,
            кида під ноги
барвистий сніг
            із пелюсток...
            (Приспів)

На відстані дотику небо сурмить,
Гармонія ночі й холодного світла.
Ти чуєш мене, ти зігрітий в золі
Останнього в цьому столітті боліда.

Сліди – наче птах, б’ють на сполох, коли
Розхристане серце, а дім - під вербою.
Та оливо мчить, залишаючи слід
У тілі, що попелом стане й водою.

Прокляття землі. Безпорадність імли
Штовхає у море квіток променади.
Кого залишати збираємось ми
Де небо – на сполох, а ми – на заваді?

2000 р.

твій поцілунок – не серпневий ранок
теплом зігрітий скошеного сіна
повітрям заколисані дерева
на тлі ліанових сплетінь
твій поцілунок – щось казкове
як гра джаз-банду із чикаґо
на місяць зболене волання
збирати сік солоних вуст
чи справді звичний поцілунок
як зорепад поспілих яблук
твій сад духмяний як екстракти
давно вже зібраних медів
але невтримний шлях до сонця
не будь-коли
лише у серпні
й вуста налиті як сто яблук
і твій прощальний поцілунок

1998 р.

Йому наснилося, що він чомусь не той:
Антихрист, Бог, поет а чи герой?
Горінь завчасних схоплені видіння.
А він не звик коритися й брести:
Крізь мляву сутність – сенс у боротьбі
За волю спраглих у війні із тінню.

На помаранчах східної ріки,
Де промиваються і злато, і мізки
Тим алкоголем, що, мов вітер, свище.
Але є сад, в якому ми були,
І поле те, яке і нам би перейти
Тим бездоріжжям знов до роздоріжжя?

В зеніті день, але підступить ніч,
Йдемо вперед крізь зради літ й сторіч
О камо грядеши Ви, сутність неозора?
Минеться сон, немовби плин води,
А ми були завзяті й молоді,
Коли торкалося лиману море.

Мені колись наснилися вовки,
Які бредуть холодними стежками.
Я ж – у човні, й весни життя роки,
Пречиста сутність танців під зірками.

Зимових днів ововченість доби
Несе до хати несвободу слова.
О Господи, врятуй і відведи
Від ранку долі зголоднілі лови.

Розкутість рук усміхнених доріг,
Плечистість вій, захованих у пасма.
Прикутість тіл, утома рук і ніг,
Лиманна мла, зимовість непогасна,
Затертий слід крізь млу і далечінь,
Піти туди, де морем пахне тіло...

...Спинився час у долі на плечі,
І все немовби відпалахкотіло.

Шпаги, кріси*, пістолети: з дошки – крок один до злету.
Відцвіте і кане в Лету
квіт рожевих сподівань.

Темне дно – на нім русалки: диким хором кличуть палко;
ризикує на кавалки
розвалитись голова:

шуму, лементу і гаму - забагато - Бог із вами!
Небо біле з хоругвами,
кінчик леза поміж пліч -

«Уперед. Пряміше спину.» - без угаву, без зупину….
Втявши страху пуповину,
ранку припекти в золі,

ще живій і ще гарячій. Дзьоб у скроню – хижо кряче,
вістить біди і невдачі,
наче ворон, какаду,

ніби кішка, кігті точить. Відведи цю чашу, Отче,
Бо, гляди, і виїсть очі
паща моря, на біду…

Як піратські посіпаки - жваві хвилі у сиртакі.
Капітан з рукою-гаком.
Відчай – ніби крокодил -

плине, дихає на п’яти.. Серце, тільки не боятись.
Прапор-усмішку розп’ято,
а в утробі – дзвін годин.



*КРІС, креса, ч., зах. Рушниця.

"Everything on it's right place."
Radiohead

Вулиці носять людей,
в яких замість голів -
знаки питання,
знаки мовчання
та інші знаки пунктуації.
Води виношують риб,
які мовчать -
про листи,
про мости
та інші шляхи комунікації.
Небо тримає птахів,
які слідкують -
за людьми,
за рибами
та іншими,
які ніколи не розділять з ними небо,
не перестануть боятися.
Зрештою, небо може і надірватися.

Стіною пилу постає важке питання,
Мов каменем, тяжіє на душі, -
За що такі природі-матінці страждання?
Ножами в землю падають дощі.

Сміття кругом є складником всього довкілля:
Воно нестримно множиться, мов клон.
Мікробів армії, засівших у підпілля,
Беруть нас непомітно у полон.

Давно порушена вже вся екосистема:
Рукою людства стиснута в кулак
Подачі кисню трубка. Дихати проблема.
В природі радіація, мов рак.

Не повернути тої фауни, ні флори:
Червона книга в декількох томах;
У водах викиди, лисіють стрімко гори –
Така картина носить в собі жах.

Треба спинитися: змінити пензель, фарби,
Почати все з нового полотна…
Навчитися оберігати вічні скАрби,
Повчаючи не пити їх до дна.

      (СОЛДАТ УДАЧИ)

Дикие гуси
    на родину строем летят…
Вольная воля,
    да только нельзя им иначе!
Где тебя носит
    по свету, наёмный солдат,
в долгой погоне
    за ласками шлюхи-удачи?
        Припев:
Бросит камень рука,
   что сама без греха -
      Всё равно не приемлю
ни укор, ни позор:
   сладко-розовый вздор,—
      наплевал и растер!
Не моя то вина,
   что поил допьяна
      эту грешную землю,
среди джунглей и гор
   успевая в упор
      передёрнуть затвор…

Дикие гуси!
    подставьте мне крылья свои.
Крепче верёвки
    связала контрактная строчка.
Мы — удобренье
    для этой далёкой земли.
Кровью ли, телом,—
    обязан удобрить. И точка!

        (Припев)

Здесь мы чужие,
    и дома давненько не ждут.
Взять и вернуться —
    хватило б удачи да силы.
Дикие гуси
    с высоких небес отпоют
все до единой
    безвестные наши могилы.

        (Припев)

Старі діди прокурюють весну,
Старі берези вже не кровоточать.
Ідуть в церкви і згадують війну,
Коханням легко запивають ночі
Ті, хто живе недовго на землі.
А небо хворе на чужі вмерлини,
Прокашлявсь ранок… вмерти на селі –
То народитись совістю дитини.
Нехай тебе з учора заїдять,
Нехай зап’ють, та й трохи проспівають,
Діди старі згадають їхню мать,
І повезуть туманами до Раю.

Маятник слова качай-ка поэт,
Альфу возьми и омегу...
Я - ветерок, придыхание, свет,
Крошево наста и снега.
Олово мягкое вылили в лес,
Вызрели в поле туманы.
Сколько в душе моей было небес
Кровушкой вышло из раны.
Облаком в зеркале озера я,
Музыкой маршей военных.
Узник метро "Маяковская" - Я.

вогонь натщесерце розкушує дрова
і нічка за п’яти лоскоче хвацько
з мого рамена сумна колискова
у вузлик зв’язала шлях Чумацький

в сорочках нічних діти літають
у небі густому в пошуках казки
а може мами а може тата
аби відчути як це разом

разом на дно дитинства пірнати
де шоколадом замурзані будні
але немає ні мами ні тата
а мали би бути

бути смішними як пісня у вусі
як жовта сніжинка на носі забута
як мамині перса як татові вуса
мали би бути

Арфи, арфи мерзнуть…
Вороння дихає на бешкетне тіло співачки…
Зустрінь її, намотай павутинку на гілку вишні,
Стара казкарка побіля самого неба,
Далебі, ти дуже жвава і встигнеш,
Я люблю пити твою кавенцію із цукром,
Як сніг, і слухати ніч,
Ти ж полюбляєш блазня…
Арфи, арфи мерзнуть…
І чутно спадаюче плаття,
Віконниці, що тремтять,
Мов груди розпусниці
Під пальцями чоловіка.
На душі лежать романси і вірять в тепло.
Арфи, арфи мерзнуть…
* * *

Тільки ми на човні
Там, де лілії цмулять чернечу бентежність,
Сонна мавка удвох з жебраком мастурбують на місяць,
Філіжанка води із кавалком якоїсь вежі,
Але ж всі заодно безперемінно бісять,
Пропливемо до моря, котрого ніхто не бачив,
Дядько Ной там на березі трохи Нью-Йорку має,
Риби ходять у гості і на троянди плачуть,
З того світу вітають, кличуть Мамая,
Голуби прилітають, церква, мов біля Бога,
Раз на рік помирають, п’ють – земля йому пухом,
Там живуть без америк, але їдять хот-доги,
Отче Наш шепчуть на вухо.
Вуйко стріне вдосвіта, човна до моря прив’яже,
Дасть любов із торби, а в ній ще вино і пшениця,
Потім всі порахуєм на небі мажі,
І з’їмо як найперші гостинця.
* * *

Я беру тебе, як святу вечерю,
Ніби волхви, снуються волинські дими.
Танцівниці вуличних п’яних феєрій
Під глухим ясеновим розп’яттям зими.
Ці морози торішні чекали до крові,
Із соломою тліли ще з того Різдва,
Доки в душу чиюсь проб’ється корінь
Той, якого світ відлітав.
Дойорданські сніги опадають із «звідти»,
Високосніють дні перед тим, як піти,
Тільки випивши жінки можна зігрітись,
Де чадять самосад посивілі вітри.
* * *
Після сьомого неба щось а таки побачим,
Політаємо разом туди, де плачуть живі,
І твоєю рукою майже піввійська страчено,
У кав’ярні поетів, аскетів, повій.
Білі коні стоять і чекають своєї втрати,
Білі вірші лягають, як листя старих дубів,
Тільки вирії йдуть на листі віск виливати,
І закохані плачуть на груди своїх богів
* * *

В кнайпі на три душі
Ти, я та яблуневий сад…
Сонце вимкнене чиєюсь рукою
Лежить на столі,
Чуєш, як бродить вино,
І як долітають листи
Написані під трояндами.
Бачиш, як мертві поети вичавлюють світ
З підвечірків глибинних.
І тільки розхристана ти
Прочитуєш вірші
На крилах чужих голубів.
* * *
Білі псалтирі читають над тишею,
Віщуни з кожною смертю прозоріють,
Загратовані сонця стають трохи вищими,
І кохаються більше, і ходять по зорі.
Тільки груди жіночі, як два Вавилони,
Тільки баба сидить в проспиртованій хаті.
Баба вірила в жінку. Плачуть, іконяться
Ті, хто вірив у бабу. Баба – матір.
Стільки плакальниць з торбою сліз і тіла,
Пуповини-дими бід блідим хмаровинням,
А пропивши життя вмирать не вміли,
Псалтирі відчитають за те, що винні.

Ти, що чернецтво своє віддала
І тепер високоснієш десь,
Ніби пташка на сьому церковному дзвоні,
А внизу ще замолюють нас,
І вінчають тутешність з весною,
Де лежать простирадла
Збілілих вишневих повійниць.
Вмокла в тіло своє
Достеменно зливаєшся тихо
Із вечором вовчим.
Чутно як витікає ріка,
І волосся спадає,
І грають майбутнє
У шпарках дверних вітрюгани.
Я би снігу приніс,
Щоб із ним розговлятись тобою,
Ще чекати об’явлень,
Чи носити у жменях планету
І їсти потроху,
Аж доки не стане.
П’яні ельфи зачують,
Як грає гітара,
І прийдуть,
І попестять,
Будуть довго кусатись,
А священник старий
Вийме хрест, та горілку,
Матюкатися стане,
А потім вийде до Бога.
Я для тебе човна зготував,
Журавлів закликав,
Одного із казок,
З того часу, як листя летіло в колодязь,
Ворушилося там і щеміло,
Вовтузячи кров підземельну.
Він на крилах носив білий дим.
А якесь бомженя нам зіграє
На скрипці гнучкій,
Ніби свічка страсна…
Твоє дихання дасть,
Як читання Апостола,
І падуть, мов хліби,
Аби мовити слово,
Аби долетіти.
Ластівки се чернецтво нестимуть у сад,
Де на яблунях спіє гріховність,
А ранки болять та чекають,
Коли вже надкусять,
Тільки потім у тишу ковчежну…

ні острів крит ні критика ні скрута
не забирають влади наді мною –
лише Господень дух стає стіною
і крилами що розривають пута

лише любов душею володіє
і літери освячує в етері
єдиним духом – прочиняє двері
і розчиняє в просторі надії

не припиняю дивуватись диву
і дякувати Богу за науку –
не все що в світі визнали красивим
відповідає голосу і звуку

Нікє Новіковій з вдячністю і любов’ю

П’єро повісився на довгих рукавах
своїх бажань невтілених
Мальвіна перукою блакитною стирає
сухі сліди від сліз вже неживих
що на обличчі білім залишають
напівпунктир [збій_у_системі]

І боги розбились і вмерли, як люди,
а люди богами себе почували. Іуди
жбурляли монетки під ноги зухвалій богемі
і нині, і прісно [збій_у_системі]

Принц данський довго ходить біля ставу
шукаючи серед піску і мулу
корону королівську, що жбурнула
її туди Офелія грайливо ще навесні
а зараз вже і серпень закінчується
й весілля скоро [збій_у_системі]

свято Шерханів, а не Акел
[збій_у_системі]
CNTRL_ALT_DEL

У голові словосполучень ціла безліч:
Вони блукають коридорами пітьми,
Йдуть, спотикаючись, торкаються пліч-опліч
До болю ранять одне одного крильми

У намаганнях ухопитися за руки,
Разом здійнятися, злетіти, мов орли
До Сонця ближче, щоб аж чутно райські звуки,
Щоб стражі-ангели злетіли із гори…

Хай розсміються навіть з їхнього польоту
Небес майстерні крилоносці-летуни,
Нехай дощем проллється з них чимало поту,
Гіперболічно з мух їх робляться слони,

Та все ж це в сотні разів краще за темноти:
За їх невидимість і їхню сліпоту.
І хай якими б не були їхні польоти, -
Словосполучення складаються в мету.

Та я тебе привабити не зможу,
тож, як осліплий старець і віщун,
сидітиму один на роздорожжу
в хітонах із ранкового дощу.

Щоденно повертатимусь до тебе,
так, як Тіресій до камінних стін
щодень приходив у стобрамних Тебах,
щоби запастись у прадавню тінь.

Допоки не упало веретено
із рук холодних трьох старих сестер,
із Теб - в Атени, із Атен - в Мікени
мій шлях свої сувої розпростер.

І там, де брама здійметься левина,
із сестрами я розірву заклад:
ввійде моя до брами половина,
а інша знов піде шляхом утрат.

Теби - правильно відтворена вимова назви "Фіви"

Коли чужих є більше, ніж своїх,
і ти не знаєш, чи ти свій, ти путній,
іди і смійся, хай рятує сміх
і голос, що нечутно-всемогутній.

Ти думав так: завжди в трояндах шлях.
А вийшло навпаки. Хтось помилився...
Чи ти, чи я, чи Jesus, чи Аллах,
чи всі разом, бо Град давно розбився.

Ти йдеш, старий, несеш на плечах дім,
без вікон, без дверей, без огорожі.
Ти, сивий старче, наче Аладін,
який тримає джина, доки може.

Тримав роки і посивів із ним,
але нічого взяти не вдалося,
і йдеш додому в передвічний Рим,
і тільки з-за спини гука колосся.

Не треба степу, рік, смерек Карпат;
ти йдеш у день новий, але останній.
Самотній лицар, схимник і Пілат,
хто жив як Цар, і був той Цар останній.

Швидко зізнавайся! З чого то усмішка
Щойно у блондинки грала на губі?
Як ота патлата, хтива, драна кішка
Сміла при мені всміхатися тобі!
Валер’янки з бромом накупую,
Перукарня зачіску встругне.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки злість аж тіпає мене.

Приспів:
Ні! Ні! Ні! Я тебе не ревную!
Ні! Ні! Ні! Краще — дай, поцілую!
Ні! Ні! Ні! Як подумати міг ти?!
Я тебе не ревную ні крихти!!!


А тепер відверто: що то за брюнетка
Вранці за тобою бігла до метро?
Теж мені, знайшлася фіфа–красапетка!
Ноги — ніби тички, й цицьки — як відро.
Сірників побільше наберу я,
Макіяж по-модному зроблю.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки хату їй таки спалю.
(Приспів)

Ну, а хто така, що зиркнула з приглядом?
Ой, таки зустріну десь оту руду!
Ще й і вихиля своїм кощавим задом,
Ніби та ряба корова на льоду.
Я смачну вечерю приготую,
Манікюр наквецяю крутий.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки очі видряпаю їй.
(Приспів)

А про що, кажи, до тебе цокотіла
Вся така страшна, мов атомна війна,
Бежево–зелено–синьо–чорно–біла?
Ну, таки колись дограється вона!
Всі пилинки з тебе я обдую,
Всю себе парфумом надушу.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки власноручно задушу.
(Приспів)


Властиво, це не вірш, а повноцінний текст пісні. На жаль, на сайті немає такого розділу. "Співана поезія" - то зовсім інше. Текст пісні - це вірш, але вірш - ой, як не завжди може бути піснею!

Композитор Леонід Попернацький,
Виконує Ольга Грінчук (альбом "Я непередбачена").

В пісні третій заспів не застосований, тут подаю повний текст.

Присягаюся, що ВСІ застосовані в пісні вислови чув на власні вуха від різних жінок!!!

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

А може так і має бути:
Я – янгол з синіми крильми,
У мене горло перепнуте
І горло срібної сурми.

Тут дух чумний стоїть віками,
Тут п'ють щодня за упокій
Й скривавленими п'ястуками
Пихатих мацають повій.

І сіре тісто пре із вікон,
Благенькі вибива шибки,
І постріл в ніч чиїмось криком,
Мов слід маленької руки.


Мене закинуто під сволок,
Крильми зачеплено за цвях
І голуб'ятко з теплим волом
Ледь чутно скаче по дротах.

Бери ці нутрощі принадні
Що їх мені зо зла зрекли,
Й ці виразки, немов троянди
На заяложеному склі.

Заграй на чуйних струнах нервів
На жар оголених грудей
І заступи, мов щит Мінерви,
Мене від хижих цих людей.


Від сповитку до ложа смерти,
Коліно княже, орле мій,
Огріхи, покаяння, жертви
Й жорстокий сонм розбитих мрій.

А, може, так і має бути.
Мовляв, тримай свій coup de grấce.
Мене закинуто, забуто –
Не світ, не простір і не час.

Ми ховали кохання…
Ми наше кохання ховали.
Майже згаслий вогонь
ледь у серці золу ворушив.
Ми ховали кохання.
На цвинтарі мовчки стояли.
І легкий вітерець
милосердно нам очі сушив.

Ми ховали кохання…
На віко його домовини
встигли кинуть уже,
як годиться, по жмені землі.
Ми ховали кохання,
яке залишилось віднині
назавжди молодим,
як портрет на письмовім столі.

Ми ховали кохання…
Напевно, були ми не варті
подарунку того,
що дається людині з небес.
Ми ховали кохання,
яке провтикали на старті.
Не воскресне воно.
Не буває на світі чудес.

Ми ховали кохання…
Ми наше кохання ховали.
Майже згаслий вогонь
ледь у серці золу ворушив.
Ми ховали кохання.
Ми просто стояли й мовчали.
І легкий вітерець
милосердно нам очі сушив.

маленькі долоньки притулиш тихцем до вікна -
між татом і мамою вічна холодна війна,
на мінному полі ти між таборами - одна,

і цілять без промаху леза та кулі – слова,
між зуби проціджені – краплі нескінчених чвар;
мов крейда із дошки, стирається віра в дива,

і дротом колючим зашила вуста німота,
та краще б гриміло-стріляло, та краще би, та…
мов кішку вошиву, тягали б тебе за хвоста;

лиш …надцять минуло - це ж точиться сотнями літ,
податися геть: самокат? пароплав? зореліт?
поволі течуть кольори з олівців на столі,

дешевий частунок чи цяцька - як підлий хабар -
в нотатник товстий переможно запишеться бал…
хай краще… на вулиці топче ногами юрба.

і гнутись тобі, як вербі, доки хтось не зламав;
утрьох веслували в човні – а сьогодні сама;
так мало хотілося,
мало хотілося,
ма…

Немов косою по траві,
Слізьми, мов росами, неначе
Скрегоче пащею і плаче
Вовчиця-Доля на зорі.

Стеблом упала до землі
Косою ранена тварина,
Як та знедолена людина…
О, Боже, діти ще ж малі!

Коктейлем дивним, чарівним,
Роса змішалася із кров’ю,
Додавши сил її здоров’ю
Під першим променем ясним.

Згасла остання вже зоря
І сонце з вітром, мов водою,
Злизали з рани рештки болю.
Доля пустилася в моря…

Надій-вітрила, весла-зла,
У перемішку із косою,
В бою, що тягнеться грозою, -
На все це схожа Долі гра…

Душа накрилась хмаронькою туги,
і не болить уже, і не щемить,
і тільки пам'ять марно й недолуго
про щось собі з собою гомонить.

Не розібрати, я не знаю мови,
якою пам'ять пише мемуар,
я не чаклун і не митець — ну що ви?
Я битим трампом йду в драпіжний бар.

Голодні очі вже давно голодні,
безсила злість дратує і ятрить,
тепер сентиментальності не модні,
тепер... не знаю... й це переболить...

А друга ніч... над дахом... і без сонця.
І третю пляшку кидаю в смітник.
Для чого це? Чи не простіше стронцій
покласти вже під виспраглий язик?

Душа ізнов наїлася і бреше…
Ну скільки можна?! Краще — помовчи.
Твоє мовчання тільки і бентежить.
Кричи.

Отак піти у ніч
І все забути.
Сплановану програму боротьби
Спихнути з рук
Чи вигідно продати
На площі біля пам'ятника Федорову

І бути першим
З першодрукарів
І вкравши у Зефіра теплий вітер
Стрибнути з банджо
Чи на пароплані
Катати дівчину з реклами Мері Кей

І загубитись
В лабіринті слів
І рахувати зморшки на обличчі
У жінки,
Що торгує молоком
На площі біля Галицького ринку

І від життя
Чекати нереального
І знати, що засипані нездарами
Клепарівські потоки
Все течуть
У місто мрій підземними каналами

І поламати ключ
Чи загубити
Поїхати у Славське на рок-фест
І не собі, а другові з Майорки
Будинок зняти з видом на село
Щоб вивчив у всіх барвах village travel

І все життя
Розкласти на полиці
Щоб бачити, яким воно було
І щоб його зміг описати Нестор
Ще ненароджений майбутній літописець
Що дивиться крізь неба синє скло.

Ніка, вірю, переможе!
Очі, ой! Дівочі...
Вірші чує - голос божий,
І римує ночі,
Крихти-зірки, кроки-ріки,
Озеро-зеро...
Вірші пише - людям ліки,
Ангела пером!

у часової прірви два лиця
бо недаремно сказано – об-личчя
вони оби-два нам з тобою личать
хоч на мені іще личина ця
тутешня – тіло body оболонка
кістки під шкірою і м’язи й жир
і де ти душе? поміж типажів
піди його шукай – отам де тонко…

Куди ти підеш, як не навпростець,
яким кумирам відгризати вуха?!
Якби не ігри внутрішнього слуху,
куди іще подінешся, мудрець?

Накинеш оком на плаский гламур,
зіщулишся на селюка міського –
і все це – не виходячи із коми,
під впливом усереднених зажур?

Останній могіканине, зажди!
А, може, ти не все в собі помітив?
Нехай собі плекають лже-вожді
отруйні трави, нерозквітлі квіти...

                Червона глина у його руках.
                чи в мертвій формі він знаходив новий подих?
                куди тепер тікає ця< ріка...?
                чи ти по хвилях цих ходити зможеш?

                бо вже, за день якийсь, - закінчиться весна.
                і ця ріка, - ти знай, тепер - зміліє.
                те що раніш він бачив тільки в снах, -
                тепер горіло на стіні у формі літер.

                а він здирав ці літери з стіни
                як мертву шкіру - від живої плоті
                здирають вкриті бубнами сінними
                готуючи грунт для нових полотен

                і байдуже йому - ціною, циною...
                він в твому сні - розпався - на частини,
                він весь втискався тілом до стіни
                він, зрештою, і сам ставав стіною.

                ...він задихався, корчився від слів
                рубаючи гілки гарячим спижем.
                і зрештою, він став тим, що й у сні, -
                йому даровано сім років тиші.

Пеной морскою вскипают слова,
Астры вплетаются в строфы.
Синие ночи озвучит сова,
Тусклые сумерки - дрофы.
Ежели ели с елеем святым
Ринутся в рай муравьинный,
Небо приблизишь созвучьями ты,
Ангел поэзии дивной,
Кроткий послушник мирской красоты.

Та мене не вистачить на усе.
І, мабуть, я істинно жалюгідна.
Бо така розпатлана карусель –
Ніби все, що мені потрібно.

Посидіти, подихати – вечір сирий, як дно
У найглибших, за-Маріанських пустих западин.
І коли накриває, аж видихнути не ладен,
Атмосферні, аж ніби ядерні, перепади,
Як холодне сухе рядно –
От покинути і поїхати в Баден-Баден.
Або ще там кудись. Насправді – усе одно.

Залишити якусь записку або листа.
Подавати про себе звісточки телефонні,
Як платівка на старенькому патефоні:
Все чудово, чудово – такі чарівні міста.
Ці слова усередині рвуться, немов кіста.
Ти така божевільно, невиправлено пуста,
Ніби брязкальце на плафоні.
І скрижаль на твоєму фоні
Така проста.

І говориш у білу слухавку: ти послухай.
Ну який я герой – ніякий, не в тому справа.
Просто скельце, якому надто тісна оправа
І гнута дужка.
Бо коли кожен день – така гамівна вертушка,
Кожен вечір – така нестримна людська заграва
Відпускає великодушно,
Немов Варраву.

В слухавці – глухо.

І тоді ти говориш: я просто – людська істота.
Я не хочу багато – якесь там житло, робота.
І спокій.
І якщо цього мало на твóїй шкалі високій,
То я – не ти.
Я не вмію отак тягти.
І мовчання склепляє рота.

А бігти можна і сидячи
Навприсядки через дорогу,
На нитці малиновій висячі,
в знемогу.

На варті нові стали братчики,
Молодші, сильніші, хитріші.
Мені вони не дорадчики
більше.

Стіна обвалилася замкова.
Каміння ходи перекрило.
І виє планета самкою.
Вбили!

Упав метелик, наче вбитий кінь.
Жарить вогонь. І баобаб масніє.
І жевриво під небом навісніє.
Горить у пеклі позліткова тлінь.

Він кондором злетітоньки хотів
і впав, стрепиханий, вигойдуваний ніччю,
упав у світло дня сомнамбулічно.
Мушка коправа в сотню голосів

ридає тихо, збита з пантелику,
крутійське полум'я збирає данину;
віщує світло пекла новину,
що все мине на дзигаристім лику,

і буде ніч, і буде знову день,
і баобаб ростиме, човнуватий.
І молитовно блиматиме ватра
в моєму саді вибляклих пісень.

В сизих хмарах – передвістя стужі.
Ранок дощ приносить на крилі.
І упало небо у кажюжі,
Ніби прихилившись до землі.

Із дерев доопадає листя,
Ніби не одіслані листи.
Як приємно крізь тумани млисті
Тротуаром стомлено брести.

Тільки вітер, налетівши рвійно,
Нвагадав мені укотре знов:
Осінь ця глибока й безнадійна,
Мов назавше втрачена любов.

"Ау!" - аудієнція іде у Бога,
де пасма брів насуплені у хмар похмурих.
Віддушина душі - ціна за стін облогу
життя. Прожите - жадібне же-тем під муром.
Та браму настіж куля відчиняє - дура.

Лиш плюскіт звуку, попіл з попелюшки потім
вітрами рознесеться, наче сніг розтане.
Беру за бари барабан, в холоднім поті
перебуває "клац" і в капсуль б`є. Так плавно,
в пустелі вічності - думки, мов каравани

зникають під покрову крові - скоро крихи
фотонів світла визбирає зору сила
і стане нетерпиме серце, стане тихо,
не чутиму карді-ударів дзвона - била,
та чи візьмуть мене на крилах чи на вила -

аби не в землю.

19 Травня 2008

Вінком терновим виснажені скроні
Немов колючим дротом у полоні

Думки закуті у кайдани болю
Кричать і прагнуть вирватись на волю

Крізь кров пекучу та нестримні муки
Несуть хрест долі вже тремтячі руки

Рубців по тілу безліч від нагайки
У небі злі стерв’ятники мов чайки

Кружляють і голодними очима
Слідкують за кривавими плечима

Терпляче серце з вірою у Бога
У кожного своя Хресна дорога

Усе що може бути найстрашніше
Було Ісусом пройдено раніше

Заради нас і нашого спасіння
Молитва сила віри і терпіння.

химерних
_________ хмар
______________ похмурі
_____________________ храми
збудили дощ,
___________ а потім й грім
бив,
____стукав
__________ в грозові тамтами
і насолоджувався грі
дів
__блискавиць,
______________що в танці блиску
крутили
________ крапель
________________ карусель,
де ніч -
_____ як яблуко -
______________ повисла
над
____світом
__________ стомлених
____________________ осель...
у темряві
________ хрестів
__________________ з віконець
слова молитви
_____________ при свічах
стікали:
_______ «Боже-охоронець,
спаси й помилуй…
_________________ ще не час»...

Село забите, наче цвях в зап`ястя,
ятриться перехрестя під хрестом.
Що крові випито під час причастя,
що тіла вицвіло - на років сто.
Чекають зорі на своїх кусто -
то й не наважуються в око впасти.
Вони із думкою тепер на "ви".

Те око погляд зважує, мов пір`я,
що постріл розкуйовдив по воді.
Так легко бути пухом із довір`я,
коли колує тіло колодій,
коли спалила локони руді
коханцю-дневі ніч у надвечір`ї.
На таці - головешка голови.

Землі душа відкрита, мов стигмати.
Вінок терновий уростав - зацвів.
Якою впала плата за розп`ятість,
за що, немов пісок, нанісся гнів?
Індійських завести у хлів богів
та на дорогу дорогому брату
білила щедро влити із трави.

Село забите -
б`юся в груди,
відчинить серце -
пісня буде.

13 Травня 2008

Вітер-шмендрик заліз через вікна розбиті
І самотньо усівсь на моїм підвіконні,
Лиш волосся спадало на плечі, укриті
У пурпурі мінливій. Спитав мене, сонний:

«Чом та змовкла лампада, що щоночі горіла
На столі, на моєму, так звабливо, так мрячно?!»
Відповів: «Пощо світло, як душа очманіла,
Як життя догорає і мені з того лячно?»

Вітер каже, зализа: «Полишай звіроловство,
І іди у степи, або в гори уперті,
Там немає часу, там священне неробство.
Там зоставиш навіки обслону подерту!»

«Пощо йти, як не йдеться? Хай зимується вдома.
Буду я перемитником — вільна особа,
Хто не знає ні плину, ні тліну, ні грому,
Хто п’янливим туманом пливе біля гробу».

«Зупинись і послухай: гульбище поганське
Вже чекає на прогріх, і подзвін готує.
Вже зварилося зілля у горах шаманське,
І громак на горі. В нього крівця нуртує!»

«Я не хочу у гори, не мені той громака,
Буду сам самотою в своєму кружганку,
В мене місяць товариш, а ніч — посіпака,
Забирайся на ніч, та тікай спозаранку!»

Не лишився, вклонивсь і піднявся на ноги,
І, клумак підхопивши, повіявся в небо.
З небосхилу пролився розпачливий стогін.
Ай, не треба…

А може, не треба по вістрю між ребра,
по лезу по жилах, від краю за млість? -
добу вполювати, як левами зебру,
на миті роздерти її десь у дебрях,
а голос гострити об злидні та злість.

І ситим, крізь сито - крізь ситцеву сутінь
вбирати питоме питання, - кому? -
між зуби цідити слова болем куті
та станути пусткою в кут при покуті,
не видавши серцю й тугому уму -

де доля сльозами життя напоїла,
як сонце лягало на плаху землі,
як вроки знімали рокам переспілим,
а круки ходили по чорному тілу
протруплої холодом наскрізь ріллі.

І хочеться зміряти слів невагомість,
розбити склади, мов на щастя фужер,
та падати віршем у вічність, у кому,
лишаючи голосу линь та утому,
а погляду "далі" - "минуле" й "тепер".

І б`ються склади, а скалки - просто в груди,
а ті безупинням виліплюють стук
до неба, до Бога - до їх Робінгуда,
що цілиться в душу стрілою із чуда
і силу всиляє до немічних рук.

Та десь ходить крук
і виглядує очі.
Наш Отче,
покута -
то звук?

8 Травня 2008

...заб’ю круту з поетом «стрілку»
бо Магомед йде до горИ,
а краще гір - є жінка тільки,
котру ще ти не покорив…

...в дискусії вступати ліньки,
бо на поверхні це – отож:
всі неприємності від жінки,
але й приємності також!

чим ні про що вести дебати
до неба піднесу свічу -
про гори ліпше помовчати,

а я про жінку промовчу…