Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось, як відлітає птах.
А так хотілось разом, вище неба.
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
А розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити.
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати,
Своє життя комусь не дарувати.
Не шматувати на лахміття крила,
Знайти гармонію душі і тіла.
І жити просто,
І собою бути.
Забути інших,
А себе почути.
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити знаю, можу, хочу.
Щоби, життя проживши, не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Зняло до сонця небо погорілу шапку.
Неначе чорний кіт, дорогу цвинтар перебіг.
На першому хресті словам поставив крапку,
а за останнім - свіжий насип і сліди від ніг.

Між морем плит життя розхлюпалось в осонні,
прибилося до зору, зачаївши глибину
і силу Божу. Гріх - віддатися мамоні,
щоб небо зупинило на життя кордоні
нелюдське серце та зронило душу кам`яну.

Ану - до сонця піднеси долоні,
розваж сльозу пролиту -
серце вибухне у скронях.

9 Березня 2008

Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
цей безупинний діалог
душі і тіла, дня і ночі.
Від вітру мова затріпоче,
напише тиші некролог.
У кожнім слові яв пророчий...
Я зліг -
пробач, лебідко, що не зміг
уберегти дзвінкий твій сміх
від в серці кривди передзвону
і ти дивилась, мов ікона,
як вітер мів мене, мов сніг
за рамки Божого Закону
у небуття.
Втомилось дихати життя
і настіж двері вороття...,
а за дверима Правди лоно
приймає душі невагомі.
Від невагомості - я стяг,
хвилююся, заходжу в кому.
Уста,
тягніть до сонця нить обав,
нехай згорить, що посплітав
моїм думкам - хмільним драконам
той, хто божився во дні они
перетворити love на став,
а став найпершим Ал Капоне
посеред тьми.
Гріхом ховався між людьми,
дорогу гриз до Колими,
міняв кровицю на кордони
і роздавав катам пардони.
Моя Мадонно, ти слізьми
не перебудиш царство сонне.
З цих рук
по жерлі вилитім із мук
піде на страту, мов на звук,
твоя дитина... і загине
без краплі власної провини.
Скажи мені, Свята, - Чому
на місці ката серце сина?
Далебі
той хрест несеться по тобі
і тінню падає в журбі
на той бік потойбіччя косо,
на смерть чекає безголосу
нестримний рани біль
і проростає світла просом
амінь.

5 Грудня 2008

Тримайся
вітру
віро
стримна...

Це не вітер - це туга обпалює скроні.
Жданий янгол сідає і тане в руці.
У повіках зліпається сонне осоння
і викупує Бог небеса в молоці.

А до нього - бажання, незаймані крила,
що вросли у свідомість і склалися там.
Нечепурена думка на слові застигла -
залишаюся з нею в цю мить сам-на-сам.

А на віях утома вколишує радість -
ще півкроку до щастя - і я упаду...
Ще півмиті меті перейтись при параді
і вести поміж втрат перемог череду.

У незримій руці біль земний стане краєм,
а кістки помервіють і бути весні...
Ця любов переллється в безмежне "чекаю",
де немає життя - тільки вічність і сни.

І мене забуватимуть з швидкістю звуку,
що схвилює цей простір... Хвилинами вниз
наступає на ноти прощання розлука
і в сльозі набігає останній каприз.

Кигичу...
Пригорни,
пригорнись,
догори -
догори
горн
кличе...

4 Березня 2008

Не жінка. Тільки контур олівцем
окреслено… Вдоволений художник
відчув себе чи не знаряддям Божим,
наводить пензлем нашвидку: лице
уже чіткіше, хоч іще порожнє..

Змішає кольори, як забагне
натхненно налаштований аматор.
і плями фарби, начебто стигмати,
позначили його долоні… Не
рівнятися на Нього, не вдавати -

не смій!...З напівпустого полотна
принаджує його, мов Галатея -
м’яка, в подобі глиняній, жона,
чи, дотику чекаючи, струна,
ескізна постать. Світла або темна -

вже рішення за ним. Бо майстер – він.
Ні докорів, ні нарікань не чутно -
вона ж - заледве контур, тільки тінь
німа. Забувши, що людське - то тлін,
недбалими мазками пише сутність.

Пригледівся - овва, суцільний ляп...
Марудна праця, образ незугарний...
Полишив, ніби іграшку маля,
пішов. Ридання чується здаля,
і полотном стікають сльози-фарби…

… І тільки контур вогко мерехтить,
просякнувши чеканням невгамовним.
Вона ще вірить, що надійде мить,
і майстер інший, стримуючи хіть,
створити з неї схоче власну Мону.

У шкаралупі тихо і безпечно,
і грілкою пашить самообман,
і довгожданий обіймає плечі -
удався зростом і в розмові гречний.
Нарешті ви удвох. А ти - сама,

в обличчя ніби в’їлась одинокість,
лягли поверху гримом почуття
невдало. До ладу і до пуття
ти лицедієш. Та ятрить неспокій…
Розгублене та боязке дитя,

мовчи про те, як велетні безлиці
у світ, який обіцює спочин
і бульбашками мильними іскриться,
мов на ходулях, на залізних спицях
несуться, невідомість несучи…

Кричи…

Я наїмся варення
помиюся в ванні
докурю сигарету
й нап"юсь у блюз-барі

Об стінку мобільний
в смітник всі платівки
не вийду я з дому
на вас подивитись!

Всі тексти напам"ять
мелодії в тілі
всі ноти знайомі
ті ж клієнти-дебіли...

З дому не вийду
і вуха закрию
пов"язку на очі
і вас всіх НА МИЛО!

Ну як же так можна?
Ніч там на двОрі!
Знову в "Бочку" дзвоню:
- За вхід що сьогодні?

Матом всіх крию
сідаю в таксі
на ваш виступ їду.
Будьте прокляті ви!

Зранку буду я дома,
а варення в серванті..
Чом воно не псується?..
Певно, там консерванти.

Відлежалось
у недовірі
голодним
звіром
серце.

Розвіяно байдужий погляд на очах моїми...
засвічено над відчаєм освідчення - люблю.
За лю... - наживо наживилося "молю" на риму
і вирвалося "ллю" плачем на струни скрипалю.

Та скрипка лю... в "молю" ніяк не угасала - грала,
а "ллю" гойдало відчай білим лебедем у сні.
З небесного кресала Іскра Божа воскресала -
від шепоту згоріло вщент відледеніле "ні".

Відвертість на вустах розбила серця оборону
і подих захопила у полон, перевелa
за грані гравітації та поза такти тону
встановлені канони та розбурхані тіла.

Лю...
ожила
у жилах
від дотику
живого
живо.
Диво.

25 Лютого 2008

оці метелики
неначе з неоліту
неначе випали
з розмальованих печер

вони сьогодні
з легким присмаком
зеленого чаю
й вершкового неба
в якому я вже
стою по коліна

бо в тих лоліт
що малими пальчиками
лоскочуть джмелику
живіт
так мало приводів
вирости
і так багато
щоб випасти
із того кола
що об’єднує інь і янь
що заглядає у вікно
того
що щоранку
смажиться на сніданок

а й досі не можу
вибратися з неба
в горошок
з ванільними вершками

Навіщо в слухавку мовчиш? Дзвінок останній...
Поїде потяг у міста, нові й не дуже,
і тільки батькова чогось посохне груша,
і ти заплачеш біля річки на світанні.

А соловейки прилетять тобі на плечі.
І все розкажуть: як живу, над чим працюю.
І десь-колись моє ім'я згадають всує,
моє ім'я — беззуба посмішка старечі.

І запах квітів принесуть, а більш нічого.
Хіба що вітру і цитрин у формі смутку.
І на плечі твоїм побудуть три минутки.
Птахи — не люди, це останні друзі Бога.

Навіщо стиснула слова в той день останній?
Поїхав потяг у міста, нові й не дуже.
І тільки батькова уже посохла груша,
і ти ридаєш біля річки на світанні.

Сни повні жаху, реальність ще гірша.
Як жити далі? Чим зайнятись? Навіщо?
Думкам бракне слів, словам – думок,
Засмоктує темрява – навколо морок.
Втікають надії в німу пустоту,
Розбиваючи мрії в стінах дощу.
Агонії серця і страждання душі –
Хочеться смерті, зникнути в тиші.
Пекельний вогонь у венах кипить,
Слабість, страх, ниє, горить і болить.
В отруті все тіло, затьмарився розум –
Летиш у безвихідь, очі наповнює сум –
Важко тримати натиск темних дум;
Ти один в океані журби тонеш в ілюзіях,
Рвешся в світи, в небуття... Байдуже все!
Лише б вихором мчати крізь простір,
Минаючи час, залишаючи все вдалині...
Але сміх цей, голос і погляди дорогі,
Красиві очі наповнені блиском життя –
Це єдине, що варте... – це райське буття.
Неможливо забути ніжну чарівність її –
Коханої, милої, найдорожчої в світі зорі.

27.01.08

Залиште коньяк недопитим. Сідайте. Вже вечір.
Трамвайний вагон із депо повертає в мій сон.
Я, знову слабкий від неврозів, потворний, мов глетчер,
ніяк не вкручу в чорну тишу сльозливий плафон.

Не треба просити мене про звичайні трюкацтва.
Давно б зачинився від вас в кабінеті без стін,
без вікон, дверей; кабінет мій масонський — це братство
утіхи нічної й жалю на полотнах картин.

Димить сигарета нічна. Її полум'я — крига.
Не бачу себе у люстерку німого жалю.
Моя голова — це Бродвей, це нефритова дзиґа,
а я у малиновім мареві з вирію сплю.

Шпалери. На мене вони простягають очиська.
Потворні потвори химерних химерій пісків.
Я просто сиджу у фотелі і бавлю вітриська
новелами давніх пригод і невкурених днів.

Трюмо, наче сивий атлант, не витримує тяги
від неба мого кабінету і звуків вікна.
Так хочеться кинути чимось — немає шеляга,
щоб вибити світові око, пробити до дна.

Допийте вино в самоті. Я скурю сигарету.
Чи, може, все буде ізнову навспак догори.
На тлі театральних овацій приїде карета
швидкого спасіння. І вічні замовкнуть вітри.

Змінились лодії – Нефтіда на Ісіду,
Тефтун протерла око на чолі у Ра,
роль "права дихати" на сцені суїциду
вдалась для Шу. Дух відняла у Клео гра.

Ледь теплі Геб і Нут ласкали тіло Сета,
воно звивалось дюнами, немов змія.
Прийми ж, Осирисе, від Гора амулета –
останню із цариць – вона тепер твоя.

А Нун воскрес і жили наповняє Нілу,
а Сет крадеться і займає береги.
У легіонах міць, у Римі Вічнім сила,
а по гробницях поховалися боги.

Немов нашестя саранчі, ота присутність.
І згине час… Хіба таке бува?
І тільки Ра триматиме свою могутність
за ребра пірамід й папірусні слова.

20 Лютого 2008

Поріз на щоці — це гра в божевілля.
О Боже, о Боже, о Боже,
о чорт,
ти вільний.
І кров на руці від страз — ще не біль.
І сльози з порожніх очей — тільки сіль.

Залиште пергамент, перо — і душу.
Заповнити б цей манускрипт і піти — я мушу.
Й навік відіслати у пляшці — без дна.
Хіба в цім абсурді Твоя є вина?

Вже руки втомились, і рух голови — залізний.
Нічне каяття — це молитва, але — грізна.
Засмучений місяць кричить в тридцять три голоси:
Залиште, залиште хоч трохи Краси!

І потяг у ніч стрімголов гуркотить без мене,
мій шлях — це зиґзаґ, і не в такт, тільки зсуви-крени.
Я чарку здіймаю в небесну німу широчінь,
о Зевсе, о Зевсе-Аїде, прилинь!

нема мене давно на тій зупинці
де вітер дах, мов паперовий, зніс:
квиток віддав одній коханій жінці
і по життю водій, як Бог, повіз.

був мій квиток із місцем та комфортом:
кондиціонер у липні, піч – в мороз,
зупинка у ліску за поворотом,
набір книжок - поезій ачи проз...
всіх кольорів барвисто-чиста гама
в калейдоскопі зникла за вікном.
я не кричав «водій, тисни на гальма!»,
а довіряв тій жінці із квитком...

вже той старий задрипаний автобус
десятки раз у капремонтах був,
об’їхавши спіраллю земний глобус
давно перетворився на гарбу...
о скільки раз він застрявав в болоті
і скільки раз я підставляв плече,
а жінку із квитком, мов на роботі,
носив сам на руках героєм Че...

були часи... тепер ми на стоянці,
водій старий утік у дальній рейс -
нові колеса, руль, салон у глянці,
автоматичне відкриття дверей,
і стюардеса-краля - не кондуктор,
та й ходить по салону мов модель ...
і де ростуть ті екзотичні фрукти?
де той меридіан і паралель?

де були очі - та сказати годі,
коли у той автобус я сідав?
поаплодуєш матінці-природі,
позазриш тим, хто фрукт в руках тримав...
вернутись на зупинку б - і спочатку
купить квиточка у зворотній бік...
та пізно - син розмінює двадцятку,
а я - старий мрійливий чоловік,

та не жалію, що той дах зірвало,
і що квиток віддав одній лиш тій,
хто пасажиром вчора обізвала,
тренуючи свій голос золотий...



© Vasyl R, 18-02-2008

Бог виразно вирізував обличчю вираз,
і зором заливав упадини плачу.
То уродини.
Тавро навхрест долепомазанику з мира
служитель, наче карб наніс із сургучу
у день хрестинний.

То мім, за сімома печатями відбитий -
в нім Каїн застигав у зраді та у злі,
покайся нині -
у горі материнськім - біль непережитий,
у Світлі Божому - дві впадини малі,
де Правда згине.

Зворушиливі слова перелилися в соти
і літо відцвіло та пасічник устиг
на час гостинний.
Правдивий мід відпустою розтав у роті,
замлів від солоду, крізь горло пропустив
життя краплину.

Неоцінимий
кожен порух
вітру,
сину!

15 Лютого 2008

У сутінках сонця згорала свіча
Самотньою смертю валькірій.
Єднання тілесне крізь доторк плеча —
Це небо, що втратило вирій.
Свіча догорить шумовинням небес,
Зжадавши холодну безмежність.
Свіча, мов Христос, що із духу воскрес,
А може, й його протилежність.
Метелик німий із рубіновим тлом
Повітря протне метеором.
І тінь із промінням за древнім столом
Розставлять китайські прибори.
І гра розпочнеться. Знесилена гра.
Очей і принад божевілля.
А потім під ранок приблуда-мара
Насипле у чай чорне зілля.

похила хвіртка і дахи поснулі,
плантації амброзії - бренд-клас...
тече життя законами Бернуллі
як ріки сліз і бід в мільйон пуаз...

хрести віконниць дивляться крізь шибку,
ціпком підперті двері - комунізм!
не тягне дід із бабою вже ріпку
з землі... тепер в землі самі...

...і тільки мишка у кривій стодолі
сплела кубло сімейне в лантухах...
немає казки - є життя і доля
...і пустота старих і рідних хат.

казок герої усіма забуті
та тільки часом - як приходить сон -
дух як дідух сідає на покутті
і вигляда когось через хрести вікон...

© Vasyl R, 13-02-2008

Фіолетовий захід блакитних очей, —
ваші руки, що в'ються, неначе лілеї,
ваші губи, ваш погляд, — не знають лакеї,
скільки випили очі ці смутку з ночей.
Самотинно луна від похилого смерку
огортає диван, а на ньому — портрет,
незабутнього маршала пристрасний лет,
ну і ви, що вдивляєтесь собі в люстерко.
Холод теплих долонь, наче листя трави,
він рукам надає запашної принади.
От і все, я зриваю ці грона бравади
і іду собі в ніч, на добраніч... Лови

До оскоми кришу коми на зубах
В нас не може бути пауз і зупинок
Я тобі поставила зарах
Це у мене вища із оцінок
І тепер за лінію тире
Не ступлю нізащо
Там безодня
Де пояснень сірий трафарет
І нудне двокрапкове сьогодні

Знаки оклику ногами догори
Щоб емоцій жодних на папері
Ти до мене просто говори
Без оцих-своїх-усіх матерій
І без крапок
Натяків
Рядків
Всі зв’язки твої лише підрядні
Маєш те, що мати не хотів?
Знаєш,
А у мене все нормально...

Крутить вікна люфт педалей
Горить взуття, стирає нігті
Оргазм солює і лоскотить
Нат`яяааагнутту шкіру

Ідуть затоплені і сині,
Між деревами їх лікті
Посміхається Грунтове,
мов віддзеркалення-
у ньому кігті

Чуєш голос паропланів?
Він лупцює, він помірний
Нерест всюди, всюди рани

Общиною сядем вкруги божества.
Запалимо свічі. Задмухаєм погляд.
Щоб вдаль не дивитися, щоби ножа
не чути на шкірі завчасно. Як докір.
Кіно. Навкруги все, не більше.
А глибше копати ти стомишся скоро.
На тобі люльку спокою мою.
Сприймай то як вічність.
І власним словам непокору...

Напівжиття, напівземля...
Чомусь все стало менше вдвоє!
І навіть те, що звуть "буття"
Не перекриє наші стони...

Не має сил для боротьби!
Та й не існує... тільки втома...
Немає мрій, нема мети.
нетреба це напівпустому!

Затримаю, затру за три тривожних роки,
карбовані на задумі, сліди у Божий Дім.
А срібла колоски вплітаються у локон,
бо дні читаються неповторимим хокку,
бо п`ятниць в тижні набереться сім.

І так собі нівроку зародила лада -
перебрані по ниточці обставини і гріх,
розібрані до гвинтика жалі та вади,
та не дають вдихнути правді безпоради,
а вмерти на хресті - дитячий сміх.

Щось засидівся Бог у мене на півслові,
і не знаходить місця спокій. Боже, Ти ще тут?
Так важко на душі, коли гріха окови
тримають тіло за спокуту. Випадково
глухим переді мною стане кут...

Тоді прийдуть, омиють непридатне тіло,
осанну відспівають, спати укладуть і під...
Що мало відболіти - мало відболіло,
а що роки збирали - на душі осіло
і віднесли вітри у інший світ.

7 Лютого 2008

Молочне сонце у зморшках полів.
Я йду. Я творю вЕсну раніше,
уже з середини тягну струну до землі,
та дух ховаю на потай десь глибше.

Кидаюсь природі назустріч, свідомо даюсь
поранити серце холодним коричневим лісом,
як враннішньо радо потяг начистить свою колію,
так я пробуджену виграню пісню.

Флейта мовчить. Цигаркові поля.
Не спинить ніхто і не захистить.
Мені просто самотньо...
На рожевих листках березневі ессе.
Як горлянку заточує п'яний напій.
І бринить кров туга всередині
не зовсім природньо...
Подивися мій друг у плетиво ліній
долоні.
В жовті стіни, що їх перезають
розсіяні вікна
і тіні - то люди.
Ти бачиш щось схоже, якийсь символізм,
що не тільки сьогодні,
а завжди тобі якось краще, ніж іншим помітний.
Як любити життя й відсікати любов як залежність?
А гармонія...треба творити і вічний спокій.
Ліс нетривожний примхливий тебе не встежить.
Поки не зробиш боляче йому. Поки...

Обрáзу присипáв - присúпав обрáз грою,
дробились камені душі у барабанних...
Я - фотонегатив останнього героя,
приватна виставка і вічносвіжа рана.

Наклацане життя, а проявити - неміч,
перекрутити у моментах засірілих
цей колорит розмов - про вічне, не по темі,
про зáколоти дум та зáвороти тіла.

Перо Господнє, як-не-як, єси гусине -
напише правду, а з води сухим... Якою
Небесний Отче, милість є твоя до Сина?
...любов стікає не вином, і не виною.

5 Лютого 2008

Наступає затакт - німота
і тримається вираз обличчя.
Взята каменем нота ота
та акордом наповнений відчай.

А у "до"-"мі" затяжка на щем,
відчиняються двері до альту.
"соль"-ний номер скрипковим ключем
набирає мелодії шпальту.

Хрипне в басі обірване "фа",
"так" у "сі" закричить, як синонім.
А на "ре" обірветься строфа,
ву-а-"ля" перейде у судомі.

Не дотягне до терції стан -
позатирані всесвітом звуки,
а у них недоспіви осанн,
а в мені неминучість розлуки.

5 Лютого 2008

“…і світло солодке, і добре
очам сонце бачити…”
Книга 11

Намалюю собі на полотнищі долі
довгу-довгу дорогу з початку в кінець...
Поміж днів і ночей, поміж хліба і солі
засвічу каганець.

Намалюю собі на полотнищі долі
театральну завісу і рампу, і зал…
П’єсу цю я читав, знаю майже всі ролі,
хоч у ній я не грав...

Намалюю собі на полотнищі долі,
після шуму овацій, після квітів і “браво”,
стохолодний актор з стосамотньої волі
варить каву.

Намалюю собі на полотнищі долі
найчарівнішу жінку…
в чашку кави – життя...
Нам на двох і листів, і самотності, й болю,
і німе каяття…

Намалюю собі…але хто в те повірить,
що я вигадав все: фарби і полотно?..
На душі, як актору, знов самотньо і сиро,
знов дивлюсь у вікно...

Де каміння і двері, де сніги і пороги,
де ми всі, як завжди, як сліпі, навмання…
Обираю собі стоголодну дорогу,
де в кінці дороги
світло дня!


1998 рік

ми зустрічались на Йордан,
коньяк і кава - час обмежений,
не хочу йти та щось мене жене,
де хлюпа із хрестів вода
в калюж очиці... губим слід
серед будинків, що вернулися
по древніх та забутих вулицях
у мокрий сніг
від сліз
та слів...
пробач, що нині я мовчу,
бо час для сповіді не знайдений...
ти світло бачиш в млі? то знай де я
розпалюю тобі свічу...

© Vasyl R, 01-02-2008

Виносить пазур інстинктивно
із-під подушки
вирок
та подається гострим
(без жодної приправи)
цноті,
біль у фатальнім поцілунку
роздіне тіло.
Щиро
порозділяє сутність
і ситістю втамує
"потім".

А кров історію розмаже
необережним
хляпом,
а дощ залиже втрату
цілющими устами
миру.
Тут серце билось часто
у ритмі дикім
переляку,
коли виносив пазур
із-під подушки
божий
вирок.

1 Лютого 2008

В полум'ї віків, в тисячолітнім згарищі
“Ілюзії світла” танцюють, розриваючи
Темноту, виявляючи абсурд та пустоту –
It's whole reality – no hope, no aim, futility...
Глянь! Ланцюгами часу заковано можливості –
Звільнитися не сила, лінь – клітка така мила...
Золота пилюка застеляє очі – all is clear –
Зрозуміло – future is near and it will disappear...
За межі “простору” полинути... Бажання...
Дістало, замучує, пригнічує чекання
Невідомого, таємного та незбагненного.
Чому? Навіщо? Як? Stop! Go on! Куди?
To the Stars... Leave ashes, fly into infinity,
Where are no ties, no limits – divine tranquility.
Переливи космосу, викривлення часу –
Це не порятунок – це лише дарунок
Спробувати сили, досвіду здобути,
Почерпнути мудрість, зайве все забути,
І відчути пульсування “трансових” вібрацій
Давніх, втрачених цивілізацій
Поміж стародавніх прокламацій –
Тисячі націй, руйнацій, утопій, деградацій...

08.01.08

У позі позіхання зашкарубло
останнє із невизначених слів
вітає згорблений ослін
чарунок

Годинник догоджає колисково
похитуванню тіней на стіні
а дощик геть давно збіднів
на слово

Зомліли відчуття думки і подих
світ миготливо зібганий в очах
і те що тілом ти увесь зачах
це лиш доводить

І обернеться кожен обрис патом
і всякий порух слів дощу додасть
вкрадливіше й бентежніше вкладайсь
і …
;)

Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками,
впросиш забігти – усоте цукерок даси,
тицьнеш монету як дяку малим посівальникам –
рік новий впустиш у зморщені житні часи.

Ноги поплентаєш, тяжко й кульгаво зітхаючи, –
тлінні ряднинки зібгає стареча хода.
Серце розірветься в друзки, бо серденьку гаряче,
а на роз'їжджених зморшках осяде сльота.

Ти молода, молодіша від пещених панночок,
щедрість в убозтві новим поколінням прядеш:
спиці іржаві, та очі янтарно-нев'янучі...

Бабцю, йди їсти кутю!
Тільки де Ти?
Ой, де ж?..

Великі сосни відпустили
велес
Топчуть гарні ніжки сухе листя
Мов личинок, мов дітей, мов яйця
Розляглись безкарно
і курили звістку
трав. Заплакали і відпустили шелест
чавунних скрипок створених навмисно
Я лежу з тобою марно
Чим я краще за отой відтінок скрипок
Втративших надію, веселих та смішних
Як гарно,
Яка прекрасна Осінь на Землі
Який прекрасний сухолист в кінці
Як гарно,
Велике серце відпустило шелест

жінка з очима небесного моря
з вільних стихійних вібрацій на волю
вирвалась, міцно стискаючи в лоні
світло для світу і кулю для скроні,
камінь, над'їжений, в часі поцвілий,
серце ховає від неї, зболіле,
жінка з очима морської принади
з каменя світло взяла у лампаду
й камінь лишила в порожньому тлінні,
світ народивши з такого світіння,
вийнявши сіль і поклавши граниття,
жінка створила камінне двосвіття

(Крим)

Дощі тікали з поля бою і кидали свою зброю,
та зброя гнала з поля бою
зеленуватих, як листки, тварин,
а з ними й демонів страшних країн,
та може й привидів скляних долин

Зло й добро кохались палко,
стогнали і курили зранку,
а потім їх взяли під варту
самі себе, як завжди в них
незграбні демони кривих віків,
а також привиди скляних країв

Ми усі я серед нього, руками ковзались до ранку
Відшматували мою ланку
самотні мороки годин,
яких спиняти я не вмів,
а може й просто не хотів

Дощі вливали в поле бою і спали біля водопою
Колись тримали все рукою
Один мене. Як завжди встиг:
завчити демонів крихких листків,
а також вірші стомлених митців

Золото й міх
Всі полководці
Клинки танцюриці
Тала вода
Древній поріг
Вітрило на лодці
Ключі та ключиці
Живи, як жила

Від людського тепла на душі відкриваються пори,
з них виходять жалі і вдихається щастя озон...
Допиваю любов і спокусу п`янкого кагору,
а по думці проходить спустошений серця кордон.

А в усмішці без сліз поховалося страчене слово
і замало землі, щоб у прощі небавом прийти.
Це не мертвий сезон, ні - живий... саме так випадково
доживатиму вік на теренах чужих теплоти.

Запались і згори, із гори амбасадоре волі,
ще одним непорочним зачаттям цей світ охрести -
він знайомий мені до краплини останньої болю,
перекрай рани серця та душу мою відпусти.

25 Січня 2008

Сільські Донжуани у пляшці горілки тонучи
Стають красномовними, наспіх словами озброєні
Торкаються жару чийогось нерідко й боляче,
А вранці уже й не згадають слабкі та зморені;

Палкі Казанови сідлають авто на пошуки
Прикрас до салону, міняючи їх за графіком,
Тоді ж, коли писанки вже не влізають у кошики
Себе виправдовують швидкісним надто трафіком;

І вже не ковтають отрути Ромео-хлопчики,
Вдягаючи маски та каски слабкої вірності,
Коли розглядають глянцевих краль навпочіпки
Очиці блищать усіма відтінками сірості...

Я крихтами гідності ліжко засію звечора –
Нехай мені муляє і заважає спатоньки...
Не буду будити на тому кінці диспетчера –
Відштовхую знову тебе за законами статики.

Німфа - німа Каліпсо -
Місяць зніме, як кліпсу,
Ліпку липку замісить
Місту.

Офіціанти в танці
Таці несуть з фаянсом,
У фоліантах тануть
Станси.

Я на софі, ледь п’яна.
Строфи Сапфо дістану
- Льоду Вам, леді? панно?
- Файно.

Небо - чудне, чернече…
В чортів червоний глечик
Чавить вино із речень
Вечір.

Рьо - з японс. гуртожиток

Рьо... моє рьо...
затушоване, димне,
алкоголь як добро,
його смокчу тепер інстинктивно.
Я маленька дитинка і дивно мені
кожен день цілувати в чоло свою ціль
як покійника в дощ, восени
й так байдуже, уже без зусиль.
Моя воля мене розп'яла
золотаві кучері мрії - в землі,
хоч ще і несиві - з них буде зола
вдаємо, що не жили.
А безодню бачили синьою - синьою,
пухнасту сакуру - за смітником,
а надію свою сильною,
просто не той сезон...

Вони ішли розпеченим камінням,
і, не помітивши, згубили компас,
один сказав, що в них скінчилось зілля.
І час їх зрадив. Це був сивий Орвас.
А другий — Райнос, молодий, веселий,
Ішов, хоч і не бачив сонця в хмарах,
його рука, м’язиста і дебела,
тепер ціпок тримала, щоб примари
їх не спинили на шляху великім
(бо ліс такий, що й не пізнати повно,
в його блискучій величі безликій
колись юнак згубив міцну підкову.
І не знайшовши, втік, змінивши ім’я.
Підкова ж досі зберігає цноту,
на тій підкові проростає сім’я
Святого Духа з лісової ноти).
А третій — Мор, середній, вайлуватий,
ішов спокійно, тільки все хилився
кудись упасти, він любив гербату
зі м’яти и кмину, а тепер от зжився,
в похмурій думці, що уже ніколи
вони не вийдуть з лісу на дорогу,
вони згубили образ виднокола,
вони ввібрали бруд доріг, тривогу.
І їм ніколи час не перекриє
в минулу вічність оберемок завтра,
вони ішли, у піні, наче в милі.
Було спекотно. (Розпливався растр).
Не сутеніло там і не ясніло,
усе невпинно рушило в безодню.
Одного дня вони знайшли кадило,
а поряд тіло, у воді, без одягу.
Самотнє тіло, що в руці стискало
німотний хрестик, чорний, звироднілий.
Не зупинились. Часу було мало.
Та й той утік від них, оскаженілий.
На другий день до них прибігла видра,
І щось хотіла мовити, небога.
Її ж не чули, бо знайшли клепсидру,
але розбили…
Вбили однорога,
який мовчав, не маючи образи
на світ німий, який хилився в прірву
і все чекав, що прийде до оази,
і все ішов, заривши в землю віру.
На третій день, коли гроза гриміла,
знайшли рюкзак, в якім була підкова.
Її лишили, і пішли без діла,
вони і досі йдуть, ідуть ізнову.
Але вони не знають, що у лісі
серед безмежжя тромпів і стежинок,
уже нема тієї — що до міста,
в якому Бог живе в садах жоржинок.

Не шукайте мене між безсмертними.
До безславних теж не належу.
Надто горді ми, надто уперті ми,
нам давно переорано межу
між досяжним і нездійсненним.
Хто це виміряє достеменно?
Хто це знає настільки певно,
щоб упасти на груди часові
не випрохувально, не ласо,
а закохано, а замріяно!
Видно, так вже нам заподіяно,
заповідано, напророчено —
не шукати долі урочої,
а тягти, тягти свого плуга,
залишаючи зоряну смугу.

Смак вишневого кальяну
повномісячної ночі
тьмяне світло швидко тане
розімліло напівп’яно
тіло строчить миті сточні

Хтось з’являється щовечір
і запрошує на каву
у спідниці мов пливе чи
проліта кудись До речі
знає що іде вистава

Місяць щирий до нестями
множиться і плодить зорі
і таємними місцями
щоби світ його затямив
відображення просторі

у калюжах залишає

У розсіяному димі
неможливо заховатись
одягались молодими
гримувались щогодини
в рукави напхавши вати

Сиґарети – ніби сходи
винні чарки – то поруччя
що ведуть до кола згоди
де пов’язані всі зроду
із усім скороминучим

Дим усюди Надаремне
накликати свіжий вітер
Кава випита і ревне
намагання встати меркне
перед димним заповітом

„треба жити так щоб вмерти”

я слухаю твій голос
мене він огортає
як дим марихуани
як сон досвітанковий
як море в час вечірній
як павутинка в жовтні
як сніг під ліхтарями
як ковдра з леопарда

я слухаю твій голос
який щораз пірнає
в пастельні барви суму
в туманність Андромеди
у поле рум’янкове
у постіль полудневу
у весни безтурботні
у спогади про вічне

я слухаю твій голос
це все що зараз маю
це Всесвіт і піщинка
це мудрість і безглуздя
це реквієм і вíват
амброзія й отрута
це зречення й кохання
це ти і я в одному

я слухаю твій голос
мене він спонукає
вчинити амнезію
пришити собі крила
допити келих неба
і з’їсти власне серце
та дроти телефонні
стальними ланцюгами
скували мої рухи
я слухаю твій голос

Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.

О божевілля в глибині житейській,
колаж засліплення, задумання, заслання
у темний дім, де лиш кураж поезій
тривожить душу, хвору, безнастанну,
несповнену, невтішену, забуту,
затоптану у бруд і мох слизький,
злилась ти з тілом, в болі окунуте,
твій епатаж лиш зайвий і низький.
Ти кажеж "ні" вже черговій любові,
яка стукоче в двері кам'яні.
Чому мені, а не тому хто в змові
із сатаною у п'янкій труні.
Або тому, хто встоїть на пружині
дурного світу форми ДНК
і дасть йому найкращу половину
свого руйнуючого всього "Я".
Чому любов, мов у залізній клітці,
у грудях б'ється і розносить в друзки
усе збудоване за правилами міці,
терплячості..покірності..Мотузки!!!
Вся філософія в її палких обіймах,
що стиснуть душу і розчавлять біль,
реальність впаде на підтятих крилах,
цей струм пройде крізь тіло, наче дриль.

Труби сорок раз зігнулись
Вийшов чоловічок. Жопа
Копнув м`яч і понеслась сорока вперше
На підстилку із приправи
Проститути простудились
Поки ми лежали в зоопарку
Сонце сходило і знало тропи
За тим хто ззаду нас вмостився

Блищали чорні миші в трупах
Я йшов болтом в жд машині
І там не стало нас

Мазки забулись Леонардо
Улюблена із черепашок
Принцеса тут ночує в трубах
Жорстокий час
Так як і завжди
Ми сонні нерозбиті зайди
Скляні пігулки
Втулки і міхурі
Я не забуду її губи
Тої хто нас п`є

Як щезне то не буде радості
Перед сном розкажеш сон
Смарагдові між ніг проблеми
Віддай борги гріхам
Водостік забився
Отрута на обличчі вночі
Я тікаю подалі

А ми полежимо у зоопарку
Сонце буде гріти тіло
Духи рятунком з ВІЛУ
Духи рятунком з ВІЛУ
З`єднаються в спіраль часів
Невміло
але впевнено
Обіймем тисячі і сотні різних
марно
Обгорнуті цнотою
З наголосом на ою
Справжні імена

Вістрям із диму опали птахи на стріхи землянок
Руйнація голоду, бо руйнація тіл наступила на очі
Стали сни розплетені та грибні ,мов хвости атмосфери
Кислотні дощі на пам`ятні знаки дівочі
Обрушили силу , а хіпі впивались пуером
Лежали за руки схопившись, кохались на кресленнях,
Рисах плантацій ділянок етажок смердючих.
Намиливши небо в червоному блиску
Стирчали заводи з землі непорушно
Їхала стріха у мене
Пружний, вибухнув голос
Чув, як змили волосся юного серця
Плакали стіни. Кров`ю стали шпалери
Апогеї квартирного сховку.
На герц частота мого світла.
Відчайдушно в руки зомліла
Тоді стало тихо.
Прокинулись ми.
Стеля упала і поховала в могили
На яких і кульбаби прокинулись
Встромивши морду у миску з йодом пекучим
Продовживши діло руйнації тіл із бетону й цементу
Стираючи слід на льоду інформації вщент. ВЩЕНТ. вщент