десь небо пахне яблучним сиропом,
солодкі хмари огортають ліс,
в якому я живу старим циклопом,
бо вже давно зустрів свій бенефіс.

Не поспішайте плескати в долоні,
Ваш короленко уже не в короні,
Ваш короленко - звичайний голяк,
Дискредитований тлом розбіяк.

Не поспішайте плескати в долоні,
Бо королівна в ганебнім полоні,
Бо королівна - утіха для зла,
Зніяковіла під лезом тесла.

Не поспішайте плескати в долоні,
Се королівство ніхто не боронить,
Се королівство навколішках вмре,
Занапастившись себе пожере.

Не поспішайте плескати в долоні,
Єдиновладдя у тиші хоронять.
Єдиновладдя - пропащая роль.
З пошануванням. Люблю. Ваш король.

Повіка небесного ока - крило яструбине
стрілою складається, падає вістрям, мов камінь
на серце, де пісня тріпоче в тривозі пташиній
та літо втамовує радість хмільними ковтками.
Палають у зелені світу палати

i пір`я летить, розлітається вискубом білим,
мов сніг мовчазний, переказує дотик відвертий.
Всевидяче око, проникливі голоду стріли -
наповнення чаші життя невблаганністю смерті.
Ти вічна, Любове, як є що втрачати...

10 Грудня 2007

Можливо, це ефект дощів,
та не горить із дружби комин,
він у малиновім плащі
пішов у ніч, забравши спомин,
ще вчора був мені живий,
і огляд дзеркалом здавався,
тепер його вогонь німий,
він в камінь чорних тіней вбрався,
рука була в моїй руці,
мій друг, що так хотів до неба,
сльоза порізом по щоці...
хай кров тече, спинять не треба,
він переходом зараз йде,
у ніч блакитну, синьооку,
ніхто його ж не проведе,
пустіть мене, ну ради Бога,
я захищу, я обійму
і покажу той світ померлий,
зі срібла я візьму сурму
і простягну пучечок мерви...
Можливо, це ефект дощів,
що я його тепер не бачу...
...його в малиновім плащі,
що він вдягав лиш на удачу,
ну повернись, не можу я,
коли вже вдруге за півроку
втрачаю вірності рілля,
ще не зробивши хибних кроків.

Можливо, це ефект дощів.

Хай запахом твоїм живе цей світ,
І жоден промінь не забуде, хто тут вірить,
З небес на землю, з зір і до боліт,
Твій пафос мою душу знову тішить.
Сказати можна все, чого ти прагнеш,
Майбутнє зупинити порухом руки,
Любити, вірити і знати, що не зрадиш,
Від болю падати, вставати й далі йти.
Мільйон мішків ці плечі вже зносили,
А скільки нив лягло і проросло?!!
На найкоротші фрази вже немає сили,
Пробите дно в човна, поламане весло...
А ти хотів садок свій доглядати,
Слова садити, щоби паростки нові
Могли цю темінь сітлом проривати,
Щоб мову твою дивну розуміли і чужі!
Старі паркани, вулиці з розбитого асфальту,
Розхристані книжки під ноги як лайно,
Ти можеш більше не розповідати,
Як воду перетворював в п’янке вино.
Якщо це сон був, то тримай мене за руку!
Не загубися серед відчаю сліпих!
Та ницість не для твого непокореного духу!
Твої висоти не для смертних, а живих!
Тобі потрібні всі ці подарунки?
Поклони, гімни, побажання і пісні?..
Це їм потрібно дати нитку для рятунку!..
Для них твої слова високі і страшні!..
Як завжди старші стануть і розкажуть,
Про те, як йти, коритися богам...
Облудою солодкою весь світ в очах намажуть,
Повіривши собі й своїм словам.

Вся критика летить й лягає поруч,
Всі луки й стріли повмирали назавжди,
Прозріли від життя такого очі,
І я кажу собі – „Душа! Не підведи!..”

Коли востаннє приходила муза,
І стукалась тихо в твоє вікно,
Ти знову проспав усе, що було,
Вона прийшла, а тебе не було…
Ці ноти нагадують лінії смерті,
Акорди застрягли в волоссі бруднім,
Ти любиш писати пісні відверті,
Лиши від них хоч щось собі…

Ти тільки тінь,
Кольорова тінь!
З блиском погасло твоє мистецтво!
Немає слів!
Правдивих слів,
Для твоїх відчуттів…
Дитя гротеску.

Коли востаннє приходили люди,
Щоб зазирнути у вікно твоє,
Ти не злякався, проспавши свій вихід,
Не забажавши ділитись чим є…
Ти думав можеш сам зробити,
Все те, що іншим не дано,
І ненавидіти й любити,
Життя творив немов кіно.

Руки митця торкаються серця,
Його слова залишають сліди
Рубцями на тілі нової людини,
Гротеск помирає від світла пітьми…

1.
Голос перший
Якби дав мені Бог смирення
і надії, що знову буду,
я би випросив всі прощення
пред Тобою, святий Іудо,
ми з тобою ходили б разом
у садах не мойого світу,
я готовий зустрітись з Плазом,
і полишити цю орбіту.

Другий голос
Відійдіть і мені дайте простір,
зупиніть цю ходу безупинну,
подолавши біблійні форпости
я у ніч демонічну полину,
я готовий просити прощення...
але той, хто пробачити може,
вже не тут, він пішов у свяченні,
він не вільний, як Ти, о мій Боже,
все волає про слово знічев'я,
тільки голосу того не чутно,
заклинаючи духів межев'я,
я у очі вдивляюсь Іуди.

Перший голос
Ти не він, ти ще маєш провини
й демонічне смирення гієни,
ці святенно-безбожницькі кпини
лиш жорстокі оманливі трени,
голос Дому з верхів'їв химерних
вже не кличе мене на верхів'я,
захлинаючись чадом печерним,
я іду у світи безголів'я,
і вогонь мої лиже зап'ястки,
і чадить голова, наче громом
її били, дробили на чáстки,
заливаючи виразки бромом,
в підземелля іду я бадьоро,
не нагору, пробач, Люципере,
він тебе розідрав, о Лауро,
а з Тобою загине й ця ера...

2.
Другий і Перший голоси
І якщо я колись буду вільний,
то впаду до землі, до ручаю,
і нап'юся води, стану сильний,
хоч вода та із Річки Відчаю,
але то вже мені ні до чого,
я знання заховаю у рясті,
і піду знову в пошуках Бога,
хоч давно він продав моє щастя.

Злизують з ніг твоїх шкіру,
Шумлять у волоссі твоїм язикато,
Як гримучі грифони, дихають дзвінко,
Кардамонними випарами,
М’ясними зашкварками, хлібними крихтами,
Неціловані юнки ними пашать
З долин міжніжжя-міжгір”я,
Язикато, язикато, язикато…
І жовта троянда теракотовими загравами
Палахкоче мілко крапками летальними
На пелюстках і листі.

Ввиділося, спасибоже…
Під собором вночі, на порозі стою
В тривозі, за хвилину гроза – горітиме,
Краплями мороку зимними,
Розгортатиме тіло доторками.

Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Опадає крупинками кава в горнятку,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Вечір позолочує цятками,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Чи був останнім вогнем?...

Я- в тобі. Про вогняні язики я –
Безпристрасно.

Крила від ýсмішки, долі проталина -
в небо розбурхане вирвалось
стримано "так".
В'ється довіра сердець - простирадлами,
близькість оклично витискує
поспіхом знак.

Хочеться - дихати дикістю п'яною,
відкарбувати цілунком
гарячим "моя",
кликати святість, упитись осанною
та розділити в розхлюпинах
розум та "я".

Яблуко вкушено, цноту знебожено,
світ перевернуто. Східцями
поступу вниз
пальці крокують - в очах заворожено
пестить спокусу думками
тілесний каприз.

Виведи формулу волі небесної,
сило бажання, щоб пристрасть
вогнем зацвіла...
Те, що написано - все перекреслено
кольором тиші, рукою
земного тепла.

То не уста - то забутості паливо,
дотик готує новий,
мандрівний переліт.
Крила від усмішки, долі проталина -
ніч розпускає в коханні
вогню первоцвіт.

5 Грудня 2007

Затягується день, мов зціпить зашморг шию.
У пережитім світлі відстоюється дух,
в листавій голові зефір сто "ша" сповиє
і попадеться сутінь на ока хижий рух.

Відбилася гроза у карбі лапи звіра,
в нім баражує небо над вічком в дикий сад,
на рани ліг язик, а голод на офіру -
ламає слух у вусі лякливий променад.

Крадеться - чути хруст, німіє враз у чаті,
вразливий нюх невпинно сліди веде за ніс.
Кидається життя на сонячне багаття -
здеревеніє миттю бурхливий море-хмиз.

4 Грудння 2007

Похмурий день,
Похмурий день весінній.
Дванадцять жмень,
Дванадцять жмень насіння.
Рясні дощі,
Рясні дощі. Пологи.
Гілки кущів,
Гілки кущів розлогі...

Доказом смерті кружлятимуть чорні грифони
І проростатиме вугільно-чорний барвінок
Післяжиття також матиме вічні закони
Чуєш, як гупає серце через перестінок.

Довгий удар і короткий, як азбука морзе
Після сигналу залишити можна мовчання
Доказом смерті – не бірочка в темному морзі
Наше з тобою взаємне нерозпізнавання...

Янгольське пір`я накрило - криком знекрилені й холодом,
грілись у серці провісники волі побожних небес.
Тіло думками палили, тліли в душевному голоді
та промовляли молитвою: як... умирав та воскрес.

В пальцях пригублена віра між сторінками завітними
переписалась покорою, вірністю тільки Йому.
Очі - розгублені, сірі, зір посилали за квітнями -
та повертався самітником, вів за собою "чому"...

Світе в Господній долоні - зерня Добра та Незрілості,
в полі родючого Всесвіту дайним стеблом прорости,
викупай колос в осонні, вигойдай муки у милості
і над Вертепом за правдою янгольське пір`я впусти.

30 Листопада 2007

Може, й я колись ще буду морем,
просто морем, вільним і прозорим,
пароплавом вічности моторним,
всіх шаленств мілких амбасадором.
Може. Тільки буде все інакше,
і колись те море буде мною,
і тоді я вже не буду вашим,
я від вас себе сховаю млою,
світ летить, а час іде (ці кроки!),
море буде з Півдня, ви на Сході,
гармонійно вийде із мороки
наше завтра, нинішнє на споді.
Елегійно вечір промовляє
до душі занедбаного серця,
і я чинно знов його приймаю,
все, як є, ті ж децибели й герці,
ті шуми, той стогін, та примара,
все, як є, так і було, і буде,
тільки лиш не пахне тротуаром
ваша тінь, божественна заблуда,
неземна і трішечки святая,
ви не я, а час у міднім крузі,
що його ніколи не спіймає
перебутній у палкім недузі,
буде день, і буде синє море,
наче сніг вчорашній на балконі,

все колись святе з'єднає горе,
і самотній постріл біля скроні.

Плюскіт... і вічність гойдається кволими колами -
брижами дихають сутінки, мліє у тремі ріка.
Хлипає тиша - розхлюпана, вкрай невдоволена...
Плином торочиться місяця, витканий сріблом, рукав.

Всесвіт хвилюється, крається, гусне настояно -
оку не випити стільки, цей трунок хмільніший за сон.
Видно до голки, збирай що на килимі зорянім...
Спокій, здогадкою зораний, серце бере у полон.

29 Листопада 2007

Закипіла, заревіла
Лютим стогоном земля.
Небо хмарою чорніло.
Жовта, жилава рука
Обривала стиглі грона,
Бгавши черево плодів,
Розливала тінню морок
Поміж куряви ґрунтів.
Не вино текло рікою,
Не краплистая сльоза.
Не багрянистою кров’ю
Упивалася гроза.
Рідина та незбагненна,
Ще не бачена до нас,
Щось між вірою в спасенне
Та приреченням на фарс...

Бігцем не ловися за світ у шпарині,
розплющуйся повно, прижмурюйся щиро,
напружуйся зором - проймися в людині,
приймаючи промінь від сонця за миро.

У пошуках світла, дорогою долі
вкладай добру пам`ять і кріпни у втраті,
займайся від віри, лети видноколом,
не спи, не дрімай у годину крилату.

А що недогледиш - то серце підкаже,
заляже, втамує, думки напророчить...
У Правди обличчя кричить макіяжем,
а ти не дивуйся - дивись просто в очі.

28 Листопада 2007

Той стукіт з’їдає мене
я відмовляюсь
від болю
не хочу чути і бачити.
Пальці здирають час
який нам виділено
Куди я дінусь?
крізь мій мозок
продерлось сотні дротів
що несуть в собі не
інформацію а
Смерть
кожен з них прорізав мою голову
торкаючись тонкими залізними
Нігтями
моїх спогадів бажань снів
я роздираюсь бо
не хочу
виношувати в собі
штучний
скрипучий
холодний
Світ...

Дуже боляче вивертати тобі себе
відвертати тебе від себе
ламаючи кригу,
ламати твоє тіло в ній
Викривати
відкривати
відтинати
щоб нарешті відчути
втрачати, втікаючи від себе
боячись почути: "всеодно люблю"
втрачати надію померти
помирати без надії втратити
і все це казати тобі
захлинаючись від почуття провини
задихаючись від власної недосконалості
зупиняючись від неможливості пробачити собі себе
втрачати себе у тобі
тебе у собі
яка вже різниця для тих, хто нероздільне ціле?
зтискати зубами подушку
від неможливості бути і бути такою, як ти
впиватись пальцями у час,
що провела без тебе і не з тобою
повір, я зможу все виправити
у твоїй неможливості стати слабким

БУВ СІРИЙ ДЕНЬ…

Був сірий день, і мжичив дощ.
Процесія жалобна
проспект широкий зайняла.
І розтягнувся люд
на цілі два квартали вздовж.
І тУга непідробна
від перших до останніх лав
була відчутна тут.

ВисІв дощ бісером дрібним,
збирався у краплини,
що по щоках текли униз.
Оркестр у формі йшов.
І, переважно, вслід за ним
ішли самі мужчини.
А на чолі лафет котивсь.
Й не чулося розмов…

То за своїм товаришем
пожарні йшли. І плащ лиш
на кожнім. Жодного зонта
там не знайшов би й Бог! –
ховали сльози під дощем…
Ти, лейтенанте, плачеш?
Чи дощ за тебе плаче так?
Скоріше, ви удвох…

Йшли рівно, до руки рука,
пожежники – людська ріка
на довгі два квартали вздовж…
Був сірий день, і мжичив дощ.

Спадають таємниці,
як одяг на підлогу.
У стрілках перевести
ще дрібку насолоди -
веде стрімка дорога
невтомо та розлого,
напитися, сп`яніти
від любощів...
та й годі.

Розсіяне проміння -
тепло вросло у шкіру.
Бажання притамуєм
та повінь передбачим,
із рук сплетемо ніжність,
забудемо про міру -
тут ми та неба подих,
затриманий
неначе.

Ніяк зніяковіти -
бо струменіє "хочу",
бо тілом промовляють
благання меценати.
А пальці розтеклися
та світ, мов потороча.
Народжувати рухи -
у пристрасті
вмирати.

Уста розшаленілі
та серце розпростерте,
себе роздарувати,
щоб ночі стало мало...
Ціною не скупитись
за таїни відвертість
та думати щомиті,
що миті -
крила шалу.

27 Листопада 2007

Омана - вижбурну журбу та оживлюся,
відкам`янію в серці, умиюся в спокуті,
віддамся домислам чужим, згорю в спокусі,
приймуся в кожнім русі - від лагоди до люті.

То манна, млива повний міх - мінлива злива
напружує чимдужче примруження на лицях.
Кмітливе око стежить біг - стежина живо
біжить обжита житом. У пожитках - метлиця.

Туманно розтлумачує прожите рада -
чи піддаватись волі, чи зрадити заради...
Небесний камертон звучить та душу надить -
отрушу біль в омані, розрушу тиші владу.

О, Панно, Нене Німоти - думки на постріл,
я їх тримаю міцно, виповнюючи груди.
Ти сповідь неприкована, на слові гостра,
Ти відголос небесний... чи пристрасті полуда.

26 Листопада 2007

сивий ранок у тихій кав’ярні...
пізня осінь напилась гербати...
і дівчата, що вечором гарні,
роблять каву старому вар'яту.

вже волосся давно треба стригти,
бо дерева і ті уже лисі,
до фриз'єра учора не встиг ти
і скребочеш рукою по стрісі.

«баки» крутиш, що той циган сонцем,
і збираєш думки всі докупи:
"co to będzie jak będzie po koncu,
do jednego to miejsca - do dupy..."

крізь сумну заґратовану шибу
чути фірмана випите «гайта»,
та не треба додому спішити,
бо чекає отут твоє «завтра».

бемкнув дзиґар на ратуші гулко,
птаха тьохнула десь під жилетом -
після кави приймати піґулки,
то не добре є, пане поете.

парасолька- коштурка, як п’яна,
притулилась горбата до стінки.
сивий ранок у тихій кав’ярні,
пізня осінь - поетова жінка...

© Vasyl R, 30-10-2007

Куди діваються демони під ранок?
Хіба їм не одиноко? Їм не треба компанії?
Не треба коханок?
Світає…
А я все ще у сукні вечірній,
закинувши ноги на стіл, – «Честер» у лівій руці –
читаю Хемінгуея,
слава lost generation, без тебе.
Як ви вже знаєте, демонів ранок не має.
Як не містить домішок ввечері «Daniels» у деяких барах.
Бездемонний ранок! Такий же прекрасний,
Як мій манікюр,
Легкий і прозорий,
Ніби він haute couture.
Через пару сторінок (я знаю!) всі герої помруть.
Закінчиться свято, яке було з тобою.
Підірвані мости заповнять очі журбою..
Чуєш цей подзвін?
Він дзвенить за тобою, за нами, за кожним.
За кожним із нас.
Попрощайся зі зброєю,
Засип її снігом гір і віскі запий,
щоб поет не образився.
Але все це роби краще звечора,
бо ранок, він, курва, бездемонний
І майже без косметики.
А якщо бути чесною, то він просто холодний і сірий,
з розтопленим снігом на грудях землі,
із залишками повного місяця десь нагорі,
зі сліпими вікнами сусідських домів..
Цілком тверезий і без цигарок
Під музику із назвою гард-рок,
Якщо точніше – 7 трек
Альбому третього Led Zep.

коли
[зів’яле
зілля
зустрічей
забутих
гербарієм мовчить між сторінками
вся книга пам’яті нагадує тобі
« to be or not to be»]

коли
[потоки
почуттів
піснями
перебродиш -
той берег не впізнаєш, бо з роками
потік зіллється в річку, річка в море
«Memento mori»]

коли
[мажорна
містика
минає
манівцями,
а ти у друзів просиш допомоги.
то пам’ятай завжди - судилось нам
"cherchez la femme"]

коли
[ялинки
ятрять
ядом
ями
в заплетених вінках - звернись до Бога
з душі гріхів останніх камінь
скинь
Амінь]

© Vasyl R, 08-08-2007

тік та не так борюкаються сни на постелі
ніжні пастелі твоїх мандаринових рук
мала би воду пливла б по ріці акварелі
мала би щастя – не знала би зараз мук

там ти не сам зазираючи в твої вікна
досі не звикну поставити мінус ти
півень до ранку три рази і диво зникне
крутиться глобус і сплять голубі кити...

* * *

Мені чужий вінок лавровий – тисне!
Мені чужі медалі, як ярмо!
Мені чуже вино в бокалі – кисле!
Мені чуже життя, немов кіно!

Мені чужі думки – лише цитати!
Мені чужі вірші – п´янкі слова!
Мені чужі рядки – перечитати,
А від своїх – облазить голова!

Приголомшує гул -
горобці розгулялись галявою.
Горобинові грона
горять на горгошах левад,
тут горгонії цвіт
ще горенить, гойдає загравою.
Глянь, горище небес -
розгафровані гребні невлад.

В горлі гріється гам -
у душі відгуніє сторицею.
Гравілатова сухість
горопахове листя краде.
Чи вдихати "курли",
чи в долонях томитись синицею,
чи у гуглі чекати,
коли горицвіт розцвіте.

20 Листопада 2007

*"горéнити" -нить, недок., рідко. Віддавати гірким,
бути гірким.
*"гравілáт" -у, ч. Багаторічна трав'яниста рослина родини
розових із багатоголовим кореневищем червонуватого
кольору.
*"горопáха" - -и, ч. і ж., розм. Людина, яка постійно живе
в горі, біді; бідолаха.
"гýгля" -і, ж., зах. Біла свита.

Лускається спокій -
полиски полощуть
при розлогих плавнях
блискавиць рядно.
Огорнули громи
дня протлілі мощі
тай уклали стліле
на небесне дно.

Протинятись вітром -
протинати шкіру,
пробирати ледом,
обирати бік,
пружнитись гіллясто,
порожнити міру
і краплині плинно
вкоротити вік.

Серце ломить - спомин
променіє стуком,
проминає мляво
лоскіт на устах -
розтеклись провини
на розлуки луки,
небокрай лягає
на небитий шлях.

19 Листопада 2007

Була в броні байдужості незборна,
тепер довкола муром рукотворним
твої обійми зведено. Стіна.
За нею я - царівна чарівна?
Ця пара рук, як захисне закляття,
І вже нема потреби виставляти
іронії разючі колючки –
Пораню ще. А ти так близько тулиш,
що знаків запитання рій сутулий
втрачає чи розпростує гачки,
де на сувої наша гра почата.
І лагідні ці жилаві лещата,
тримають міцно, щоби знову я
не розлетілась в міріади «як»,
у незліченні «хто», «чому» і «нáщо», -
Я не повірю, що буває краще,
ніж так.

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

У тебе нема води і світла?
Мабуть тому, що ти не платиш вже близько року
за комунальні послуги.
Тобі світить сонце і не потрібен телевізор.
Тебе не цікавлять новини?
Бо у тебе нема опалення.
У тебе є тепла ковдра, брудна підлога
і велике вікно, в якому зараз світить сонце.
Замість ліжка - великий матрац,
який лежить на брудній, обшарпаній підлозі,
Старий, пошкрябаний дерев"яний стілець
і гірсть попелу біля ліжка.
Ти або спиш, або палиш,
інколи щось нотуєш у зелений радянський зошит.
Ти півроку не виходиш з дому,
бо боїшся розчаруватись
Тремтиш під душем,
в якому давно вже немає води.
В туалеті їржа, ванна покрита грибами.
В горшику на вікні росте ганжа.
Сірників не вистачає.
Грошей давно нема.
А виходити на вулицю стрьомно.
Там закінчується простір
І загораються ліхтарі.
Вони освітлюють тобі шлях,
Так і не дізнавшись,
Що тебе такого давно вже нема.
Тебе взагалі нема і ніколи не було.
Бо це лише мій сон.
Тихий і страшний...

Всюди сніг, а ми бігаємо мокрими калюжами.
Шукаємо притулку для замерлих кошенят.
Вони дивляться на нас голодними оченятами.
Вони прозорі як вода, наповненні жалем і страхом.
Вони янголята, які переплутали коридори пекла і раю.

Ми не розуміємо де ми.
Хто ми? Кошенята? Пінгвінята? Каченята?
Ми люди, чи ми дерева?
Які встромляють свої корені у все живе.
Ми так само знищуємо фундамент.

Ми не будівельники - ми мерці майбутнього.
Не доводимо нічого до кінця.
Навіть секс не доводимо до кінця.
Слухаємо і киваємо головою.
Ми запрограмовані дешеві китайські роботи…

Спадає світлий дощ на сірий пил.
Дерева в дворику заїзду
Ставатимуть від нього зеленіші.
Ти ж, пане, випий це вино раніше
Твого відходу -
Бо в тебе вже не буде вірних друзів,
коли під'їдеш ти до брами Го.

Відмалювалась осінь -
згубила подих листям,
впіймала погляд божий
на паморозь і цвіль,
по вінця наливала
хорали в серце чисті,
а на очистих вікнах
запричастила біль.

У пролежнях надії
думки осиротілі -
то просять в неба ласки,
то виїдають зір.
Та ні душа, ні серце
не сплять в земному тілі,
хвилюються від вітру
і тягнуться до зір.

На звалищах галактик,
де чорним мітять діри,
Господь ховає світло -
вистоює вино.
І впитися так легко,
ледь пригубивши віру -
приймати пале листя
за золоте руно.

16 Листопада 2007

Він жив! - Його життя втомило!
В зневіру завела крива дорога.
"Боротися? Та вже немає сили!"
Стоїть над прірвою - шукає Бога!

Ще молодість пахучим білим цвітом
Заманює в свої обійми золоті,
А він доволі вже нажився світом.
Він встиг розчаруватися в житті!

Вперед? Назад? Душа на терезах!
Життя перед очима - уривками кіно.
Останній крок! В долонях мліє страх.
... криваве тіло покотилося на дно.

А у мене в хаті нині – замерзле кошеня:
Воно схололим тільцем тулиться
До банки з теплою водою,
Шерсть закустрана і мокра збилася
У кульки повні бруду й болю,
Так до мене як до Бога, замолено
Мнявчить – кричить…
І навіть сили, щоб відкрити очі вже нема,
А просить порятунку…
І ніч прийшла, лежить в коробці,
І я боюся ранку,
Щоб не побачити на власні очі
Стрімку, незміряну ніким,
Всемогутню, присутню навіть в радості –
смерть …

А якщо не лягати спати?
Може злякається, нащо їй це мале
Непотрібне нікому життя?

Потрібне мені…
То чом би їй не принести зайвого
Пекучого болю, в догоду собі?
11.07.07

Як приємно,мабуть, під дощем
Потекти краплинками бруду...
Дивне сонце в шоколадному ореолі
розпускає стріли палючі свої...
Як приємно мабуть у дощі із тобою
кимось іншим перейти-потекти
Я не дощ,я не спогад
не вір, імені мого немає
Я весь у тих краплинках бруду
що голочками обпікають ніжні вигини тіла

Спека, нестерпна спека
заполонила все моє нутро
Води...Холодної води...
Чуєш, я холоду благаю
Я згідна стати його нареченою...і навпаки
Водоспад тобі сниться
Гучний шепіт
Не дає загубитись
Лови губами струмінь води
Та ні..це веселка...ховай, бережи...

Прощавайте птахи...
Спека втомила, зморила мене
На самоті...Куди?
Повіє вітер холодом?
...Уже недовго до зими...
Лети за нами, лети
Не смій...
Згубити птахів посріблені сліди
Ми вісники богів
Ми знаєм, де пітьма
Бо живемо небесними дорогами
..Знаєш, смерті нема..

Диван – кімнатний бегемот –
Давно заснув, і сплять фіранки.
А ніч, як музика без нот,
Звучить цикадами до ранку.

По небу плентається час,
Він, мов стомився, тягне ноги.
І тільки зоряний Пегас
Ніяк не зіб’ється з дороги.

Він мчить, як буря, між планет,
У гриву вплутується вічність…
Дрімає стомлений паркет
І в серці тихо б’ється ніжність.

І чийсь натруджений блокнот,
Як пам’ять, спогадами повен.
А мій кімнатний бегемот
Крізь тиху ніч пливе, мов човен.

Можливо, Ти ніколи й не була,
я видумав Тебе на півсезонні,
Ти слабовика дівчина мала.
Твій білий погляд ліг на підвіконні.
Ти тільки є, у миті, у вікні,
але ніколи бути ти не зможеш.
Між нами храми. Храми ті міцні.
А ще вони божественно-безбожі.
Який гротеск! Цілую Вашу тінь.
Крізь фа-дієз. А може, трохи вище.
Із мого серця висипалась рінь,
а ще у ньому чорний вихор свище.
Самотність мук. Самотність висоти.
І тільки Ви, ай, тільки Ти прекрасна.
Буття як є. Воно таке, як Ти.
А я на вас дивлюся куртуазно.
Холодна тиша. Немічний лікер.
(Чи то коньяк?). Уже не знаю, Боже.
Холодних вулиць вічний піонер,
я випиваю місто з чаші-ложі.
Іду у Тебе, серце на зірках.
Іду-іду, бреду, немає краю.
Я випадкових марень падишах,
я наче острів із твого розмаю;
колише ніч мене, колише сон,
в якому Ти, Долорес, оживаєш...
Я знову в храмі, в храмі без ікон,
але ж, мій друже, ти про це вже знаєш.
Ти знаєш, що не мій розп'яття знак,
ти знаєш, не для мене цей Свят-вечір,
вступити б у якийсь там Інарак,
загинути б і всі спалити речі,
загинути...
Та так, щоб не знайти.
Щоб не співати по мені сльозами.
Я винен тим, що я ще можу йти,
і можу впасти десь під образами.

Просто ти - проза. Вдарила некоректно. У самий х*й.
І тут - позиція, а не поза. Дев"ятий шторм, б*я, мене рятуй.
Абонєнт падключьон!!! Абонєнт перевірив пасок.
І небеса нам усим світять.
З посмішками.
Без касок.

Хто-ж знав, що тебе поправляють поміж яєць.
А тут іще був парєнь. Янгол і хай йому грець.
Всі вилітають в один кінець простору. Звук. Камера
Головне, що отак усих видно.
З посмішками.
І наміром.

Просто ти - пиво після моїх парашютів.
І тут - не направо-наліво, а ясно, як лист маршрутний.
Або купол не вистрілив, наче сім"я, в небо
Або сьогодні нап"ємось.
Бо дуже сушить.
А значить - треба.

Я цнотливо забув, що ти - хижак.
Стікаю по стінах нижче плінтуса
Своєю, приторною тобі вже кров"ю.
А ти не куриш і дарма не п"єш коньяк.
Шкода, що в комплекті немає вантуса.
Мій умивальник повний...

...Любов"ю.
Моє місто повне її місцями.
Моє "не резинове місто". Перетинки поцілунків.
Я і вона - ми станемо камінцями.
Розміром з твоє серце.

Спав. Спав і не прокинувся зорею тихих неділь.
Заграв каскади стелились над океаном.
Вулкани бавились. Всміхались зорі.
Кожній любові, телебаченню, болю.

Колеса. Котились кінськопедальні знесили.
Фрактали оперних співів колисали тротил.
Дощі напували пісок. Розмай.
Троянди. Травень. Казав "чекай".

Цифри. Множились цифри у цифроблуддя.
Колони янголів гинули в бою божевільного.
Бог має владу звільнитись.
Людина йде в волошкові поля. Трудитись.

Прокидався. Кидаючи об камінь камінь.
Заграв мікросхеми пашіють смаленим.
Вулкани бавляться. Всміхаються зорі.
Цим ранковим невтомним незціленим болем.

Правознавство - це наука,
Що потрібна всім в житті.
А життя - то дивна "штука",
То ж старайтесь в майбутті.

І коли у вас проблеми -
До юристів ви ідіть.
Вони розв'яжуть всі дилеми,
Лиш ви гроші покажіть.

Лиш копійок не давайте,
Прожене за це юрист.
На майбутнє добре знайте,
Що юрист - авантюрист.

Дестабілізація/деструкція
Наведена у двох штрихах.
В житті імпресія, і ти – малюєш
Стосунки наші на старих устах,
Якими місто з нами розмовляє.
Легкі мазки незрозумілі
Пригріли пам'ять, затягнули час.
Хотіти бути.
Мати сили.
Знайти слова, які про нас
І не почути дисонанс.

У наших душах і думках
Відбиток совісті в затінку хіті.
Повернення? Куди? Нема.
Це картина, яку нікому не скінчити.

Залишимо

Негативи сині і зелені –
Спіральний час і вічний секс
при музиці, де щільно грає
гітарні соло Джиммі Пейдж,
а на вокалі – Кавердейл.
Що я сказала? Ну так, маразм, не спиться,
Не та тональність вже
і інший стиль, я з ритму збилась,
пивом обпилась
і пізній час модерну так властивий,
на колії стою, чекаю,
може хто зіграє слайдом блюз.
Ми є, та нас немає.
Так як коханці є,
та мало який вогник про них знає.
Бо як вони удвох, то вогні вони вимикають.
До біса це!
Поклич митця!
Хай назове це «Авангард»

Нових ми не відкрили континентів,
та й не для нас, на жаль, творив ван Рейн.
І ми із тих триклятих абонентів,
яким пізніше спробуйте again

І ми не пахли, як тропічне зілля,
бо ж увібрали весь сигарний дим.
Нехрещені, близькі до божевілля.
І нас давно вважають чортзна-ким.

Ось так творили власну контркультуру,
кохалися, пили терпкий портвейн,
стереотипів руйнували мури,
хоч не для нас творив старий ван Рейн…

Дисконект
вимикається світло
Гаснуть зорі
приходить пітьма
Ти чекаєш нове повідомлення
Та з глибин каже голос
«дарма»
Крізь дроти передач
темні вулиці
Десь туди
де вогні майоріють
Електронні думки надсилаєш
Там
напевно
тебе зрозуміють
Живучи в мережі
забуваєш
Про світ сонця
про дні і про ночі
Знов згаса монітор
Дисконект
Ти в безсиллі заплющуєш очі

Гіркий аромат
солодкої кави
Відкрита душа
зажди
не минай
Холодні обійми
гарячого літа
Без тіні жалю
назавжди залишай
Яскраві думки
похмурої днини
Сумління давно розгубило слова
Крізь біль
у коханні
знаходиш натхнення
Між мертвих зірок
знов вогонь ожива
Гіркий аромат
солодкої кави
На захід
на схід
згадать чи забуть
Безбарвну веселку опівдні побачить
Зробити ще крок
і назад повернуть

Хочеш дізнатися
КУДИ
сховалося сонце
Я
НАПЕВНО
теж
Біжи до обрію
Стрибни зі скелі
що зветься ТВОЇМ ЖИТТЯМ
МОЖЛИВО
ти наздоженеш і мене там
Але зажди
ЗАЖДИ
доки твоя дорога
Ще біжить до сходу
ДОКИ тобі ще цікаво
КУДИ СХОВАЛОСЯ СОНЦЕ

Дивився вовком світ
у крука око,
від холоду шукав притулку,
хоч на мить
вбачав себе крилатим.
Одиноко,
збігалася в те око
втома.
Та не спить
у круку думка -
серце калатає,
сильніше калатання -
лет годує ляк.
Той страх німий -
німіший сну,
тримає,
у лапах ціпеніє,
огортає кряк.
Собі світ не знаходить
місця в оці,
міняється,
чіпляється за висоту,
пташине воло
голодом лоскоче,
крилату душу
зодягає в пустоту -
оту саму,
що у гіллі від листя,
котре вхопило з вітром
смак життя.
Мабуть
нанизується світ,
немов намисто,
на відстань до зірок,
на невловиму суть.

3 Листопада 2007