Ливень линви скидає додолу,
опускається шелех. Гостина.
Недозбиране поле. Стодола
перепхала за пазуху сіна.

На дворі мокнуть коні. І фіра
відмиває боки. Зпозаранку,
перемутнена відчаєм, міра
на дінці пересушує шклянку.

Старість бік підпирає і хату,
сина й доню за центом нагнуло.
Тай онука забув слово "мати"
і на цвинтарі люду прибуло.

І рука не підноситься клясти,
а зтрипалено хрест укладає.
Тільки й того великого щастя,
що розкралося долею, має...

-------------------------------------

А кишені в столичному місті
дошивають собі можнокради.
Тільки б совістю не переїстись.
Ливень линви скидає. Розрада.

6 Червня 2007

Я стою на вершині - чолі крижаної гори,
Вітер сипле у спину докучливі перестороги,
А на сході здіймається сонце - провісник прозріння.

Я нарешті дійшла до тієї ясної пори,
Коли запросто можна об спогади витерти ноги
І піти уперед, надихаючись чистим сумлінням.

По лівому боці - косу точить камінь,
По правому - ллється вода.
Виважую слово - по линві ступаю -
Хода.

Розбилися кроки на літерні гами,
І ті затремтіли в устах.
А ниточка тягнеться - край утікає
І страх.

Що шляху вже пройдено - сказано мало,
До коми дійшов - замовчав.
Пройшов інтонацію, наче штовхали -
Встояв.

Вже чути, як серце на п`ятах повстало,
По колу пішла голова.
Рядком із вірша, наче листя опале -
Слова.

18 Травня 2007

Травень,
Пахучий травень
Зеленню душу травить,
Сипле зів’ялі квіти,
Сплутує ноги в травах.
Травень,
Блискучий травень
Грає у три октави,
Очі промінням сліпить,
Медом в долонях тане.
Травень,
Нещадний травень
Спалює сни в загравах,
Співи збира у зграї
І пломенить криваво.
Травень,
Бузковий травень...
Вітер і смуток - в парі.
Дзвони старих трамваїв.
Місто співає арій.

14.05.07.

Вказівка посмикує - здвигами очі,
недоспана ніч заховалась у крані,
трамвай на вібраціях шиби проскоче,
думки заколочені у порцеляні.

Напився натхнення - заповнився ранок,
скарбничка порожня - нема що розбити...
хіба... розігнути на пальцях коханок,
хіба... запитатись: "Котру все ж любив Ти?"

Спадає нелюбом щодруга пелюстка.
Чого тут гадати?.. як серце не слуха.
Недоспана ніч у краплинових згустках -
тремтить в павутинні приречено муха.

24 Квітня 2007

Солодкий мед бажання на вустах,
у серці сполох вúстукала втіха,
усоте дораховував до ста,
уперше зрозумів, що значить "тихо".

Від ранку недокоханого... цвіль
в глухім кутку, омані - панацея.
А біль летить на спогад, наче міль,
щоби згоріти криком: "Панно, це я!.."

Признання довгожданного рядки -
прості до зрозуміння, зшиті збоєм...
і десь, на рівні атому, думки
розщеплені між небом і Тобою.

20 Квітня 2007

Повсинали мости -
у непохить застигли розпинно.
Мов мурахи в мурашник,
по плечах пробігали авто.
Хвилювались від хвиль
і чепурились
небом невпинно
голко-шпилі чуби
хмаросягів.
Їх лискуче манто
перебилось...
і ляг поміж зір
недокупаний місяць,
хто б його не просив -
не сховав
свою наготу
хоч на ріг.
Знов замочену в ніч
німоту,
мов білизну розвісять...
та нехай просихає,
наближаючи сонцерозбіг.
Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих -
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.

16 Квітня 2007

Грицько – як усі тенори, педераст.
Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.
Тарас – пияк і шланH, особливо на службі.
Панько – графоман, а Марко – гермафродит.
Панас мудодзвін, Борис буквоїд,
Якович – атеїст кінчений, духовидець.
Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.
Але в XX столітті картина має ще гірший вигляд:
Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка.
Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.
Бажан – жид, Фітільов – кацап.
Мовчу про Бургардта і Йогансена.
Микола Зеров: був би нічого,
Тільки от зуби зіпсовані.
Інженер Маланюк з кадетською виправкою,
прямий, як єдина звивина.
Доктор Донцов, ще пряміший,
з руками чистими навіть після гри в карти.
Доктор Кандиба, розвідник надр.
Доктор Петров, просто розвідник.
Потім ще пару чекістів, два-три комуняки,
десяток академіків
і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,
ну та нічого.

Література могла бути іншою,
казав мій приятель, але дивися, дивися, хто це робив!
Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.
Самі тобі зболені, хворі, скулені,
саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.
Література не могла бути іншою.
Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,
сухість у роті, запах сірки, нудота,
темний глухий підвал.
Надобраніч, класики, поговоримо завтра.
Здерта шкура Гомбровича
безгучно падає вниз.

Спалюючи м'язи свого серця,
Може варто кинути його в скриню забутого?
Сірників ще ніби багато,
Але змокли геть всі, занездужали.

Списуючи крейду власних нервів,
Так хочеться щось написати із вигаданого,
хоч місця і не лишилось для звернення,
А тільки для відчуження.

Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
...І біґборди степів, і столиці розораний кратер,
і рухомість води – тільки шрам на душі, тільки знак.
Перебудеш дощі – сині маркери твого вікна,
що за ним зріє світ, і снують електрички під садом.
Далі – траса нова. Далі – траса тривка, як весна,
і незнана, як присмак на яблуці Єви помади.
Ти закинеш ключі під розтоптаний снами диван.
Ти вдягнеш того светра, що пахне і кавою, й оцтом.
І – відкриється світ...
Край дороги – похилий курган.
Біля нього – сліди.
Придивись, може й справді пророцтва.

— так, за переказом, мовив занурений
у роздуми Архімед римському легіонерові,
коли римське військо взяло Сіракузи.
NB: коло для давніх греків — не тільки
форма запису думки, а й символ цілості
та суверенності духовного життя взагалі.
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,
різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них
для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос
тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.

Родос, 29.04.2000