Крадеться холод поміж віти,
Зникає сонячне тепло.
Й життю твоєму так згоріти
Судилось. Ніби й не було

Веселих молодості років
І зрілих розбуйнілих літ.
А старість робить перші кроки
І знижує все твій політ.

Ще намагаєшся петляти,
Ще намагаєшся цвісти.
Немов період немовляти
Ще не минув. Ледь ходиш ти

Та починаєш розуміти -
Як відійшли твої батьки,
Ти — сирота. І терня, й квіти
Іще чекають, і зірки

Твої, о ні, не спалахнули,
Лиш дії справжні почались...
Гори підніжжя — це минуле,
А ще тебе чекає вись,

І неподолані вершини,
І океани і моря...
І сходить в небі, як перлина,
Любові справжньої Зоря.

Я вірю, що життя, це — диво —
Й період старості відтяв!
І молодий, хоча і сивий,
Іду в зіркове майбуття!

30 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ти не напишеш долю як романи.
Як повісті, де лінія одна,
не виведеш її пером старанно,
коли шаленством повниться війна.
Бо вже й у тобі люті вогневиці,
а світ тьмяніє в тобі, як папір.
І хай немовби серце, слово б'ється,
йому ракетний рев наперекір.
Його вогнем обпалює щоденно
ворожий наступ і черлений зір,
воно твого не порятує ймення,
хоч розпочнеш ним сокровенний твір...
Але пізніше… Все бува пізніше
на цій планеті, в синіх небесах –
ти будеш вічним полум'ям і віршем,
ти просто будеш – тайна і яса*…

*Гучний сигнал

Облітає мрійна позолота
Із душі в старого юнака.
Суть людська являється достоту --
Ну яка ж вона бува гидка.

І який мерзенний керівник той,
Що не вірить більше у людей,
У котрих снага ще є творити...
Їх до смерті творчої веде.

Це б його, козла, на гільйотину,
Це б його, мерзотника, під ніж.
Що не дав піднятись на вершину,
І талант не ставив чийсь ні в гріш.

Всох талант, а може навіть геній,
Не розцвів під сонцем осяйним.
Знову посередності на сцені,
Знов панують сірості сини.

Голосами сповнюється урна,
Їх оті, здається віддали
За нового керівного дурня,
Що в політиці також осли!


О Боги, з колиски до могили,
Хто веде із сірістю війну,
Подаруйте ви таланту силу,
Долю і харизму пробивну!

8 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Веселок в небі плетиво святе...
О видива п’янкі, в житті нечасті!
Сади цвітуть. Душа моя цвіте
І ніжністю щемливою і щастям.

Навколо почалось буяння трав...
Ген китиці черемхи розпашілі!
Це — медоносна настає пора,
І хмелем розливається у тілі.

“Фюіть, фюіть!” - неначе гімн життя --
Від піаніссімо до чотирьох аж форте!
Не вб’ють любов -- зажерливе гниття,
Й людці гидкі стонадцятого сорту.

Пташине соло стане знов рости,
Гряде очищення могутня ера.
Й не будуть викидатися кити
У розпачі задушливім на берег.

І музики величної орган --
Мостом він веселковим поєднає
Повітряний і водний океан,
Як піснеспів оновленого раю.

Рожевоцвіт — магнолія ясна --
Мов ясновидиця та досконала.
Майбутня людства цілого весна
В мою уяву буйну завітала!

28 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В саду печаль мене огорне,
Похмуро скрізь — не до пісень,
Прийшла весна в хустині чорній,
Дощами плаче кожен день.

Ми з нею тужимо обоє,
Скорбота рве усі думки,
Оплакуєм загиблих воїв,
І обидвох моїх батьків.

Ні-ні, і біль тебе прониже,
Із мокрих виллється гілляк.
Бо рани ці ще зовсім свіжі,
Не зарубцюються ніяк.

Лише птахи ту темну тогу
Не поспішають одягнуть,
Щебечуть мов: “За Перемогу
Загинули!” - у цьому суть!

В їх голосах — несхитна віра
У світлу радість майбуття,
І сонце пробиває діри
У чорнім савані життя!


16 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В твоїх обіймах я сьогодні
І завмирав, і умлівав.
Ми в щастя падали безодню,
І всі губилися слова.

Це — божевілля, божевілля...
Ним упивались, як вином.
Це - почуття страшне всесилля,
У ньому — вись, у ньому дно,

У ньому всесвіту відлуння,
Його цвітіння голубе,
І чорних дір жахне чаклуння,
Що світло пожира й довбе.

І ми між темрявою й сяйвом,
Летим і падаєм... - ЖИВЕМ!
Бо в нас живе - любові грайво,
Як вічне полум’я й нове.

І людство, що в жахітті гине,
І проклинає цю війну,
Візьме любов, як соломину,
Як соломину рятівну!

2.04 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

ІНе вбити Слово і живе, і віще
на шпальтах української душі...
своє і рідне оживає вічно
у будь-які періоди трагічні,
якщо не уповає на чужі.

ІІТоді ніякі орди і навали
не залякають націю мою,
бо не дарма за неї воювали
герої – рядові та генерали
і голови поклали у бою.

Не умирає... воскресає мова
і має очищатися, аби
її живу не урізали знову
у мирні дні народної любові
і у часи воєнної доби.

І у роки історії цієї
у пам’яті людей і поколінь
нової ери оживає Гея,
коли під омофором Панацеї
не падає на неї чорна тінь.

ІІІАле бувають зайві настанови
тим, хто її ніколи не любив,
не помічав у зодіаці див
у присмерки...
у сутінки ранкові...
..........................................
Та свого не цураємось. Таки,
поезія формує еталони
абетки мови і її закони
від імені поета на віки.

03.2023

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить!

24.03.7531 (Від Трипілля) (2023)

Не вірю, що все це — вчорашня реальність.
Розмито, нечітко, немовби у сні,
Хоч стіни ті самі, та сама вульгарність
В їх кольорі, сутності та й взагалі...

Блукаю понуро, нема ностальгії,
Одна лише сірість, похмурість кругом.
Немає печалі, нема ейфорії —
Безлика картинність за тріснутим склом.

І небо засмучене, ніби нерідне,
Майданчики, лави — ну, зовсім чужі.
Десь чую відлуння глухе й жалюгідне,
Мов здавлений стогін тремтить з-під землі.

Щодня живу "завтра", а що було "вчора" —
На звалищі пам'яті, наче сміття.
Тепер, мовляв, інший — дорослий і гордий,
Хоча у душі я — те саме дитя.



Червень 2012р.
Березень 2023р.

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Ти розлюби мене, роби кар’єру,
Хай сиплять славослів’я всі вони...
І перетворишся враз на Мегеру --
Танцюй, танцюй під дудку Сатани.

І кожен фоткатись буде з тобою,
Від слави дітись нікуди тобі.
Я зникну за габою голубою,
В самотині залишуся й журбі.

А ти зійдеш зорею на Олімпі
По спинах підлабузників хмільних,
Що одягатимуть на тебе німби,
Бо вдовольниш ти честолюбство їх.

Та прийде час. І у похилім віці,
Як перестанеш квіткою цвісти,
Збагнеш: Молохові дрібних амбіцій
Запродала прекрасну душу ти.

Бо князь Пітьми свої розкинув клешні,
Багном і слиззю сповнені ущерть.
Уже любов не вернеться справдешня...
Лишились порожнеча в серці й смерть.

10 березня 7530 р. (Від Трипілля), (2023)

Скажи мені, чому болить, страждає
І гірко плаче стомлена душа?
Чому так часто пристрасні бажання -
Дурниці, що не варті ні гроша?

Скажи мені, чому так?.. Біля прірви,
Готуючись в останній свій політ,
Сумуємо за тим, що не любили
І тим, чого не бачили як слід.

Спасіння, миру хочемо, та марно.
Незручно нам від правди й від брехні.
Кудись мчимо бездумно, безоглядно,
Однак на старт вертаємось в кінці.

Чи то бракує розуму і сили,
Чи, може, справді хаос навкруги?
О, як ці вічні роздуми набридли...
Скажи мені... По правді лиш скажи!


Лютий 2012р.
Березень 2023р.

І брати, і сестри — на чужині,
І батьки і діти — вся рідня.
Хто ж лишився в рідній Україні?
Українців меншає щодня.

Гуркіт бою. Сліз в диму не видно,
Дітки гинуть. Горе п’єм до дна.
Опосіла землю ненаситна
Люта гидь — московська сарана.

27 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Писав я багато любовних віршів,
де всі почуття виливав до останку.
В життя допускав не одну самозванку,
ліниво сидів у в’язниці зі стін
своїх же ілюзій, повітряних замків.

Від манії величі крок в параною
зробив непомітно для себе і враз
так стало огидно від штучних гримас
колишніх близьких, а тепер - незнайомців.

Нарешті второпав, усе – маячня,
що сенсу немає в довірі й зізнаннях.
І правди немає, нема бездоганних
людей. А що люди?.. Все наше життя
не є і не стане ніяк ідеальним.

Банальності – скажеш – буденно і грубо,
озвучено кимось не раз і не два.
Та знай, ця відвертість – не просто слова!
Насправді у світі ніхто нас не любить.



17.03.2013
26.02.2023

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

Як важко праведному жить,
І світочем духовним бути...
Бо на святого кожну мить
Чатує зло огидне, люте.

Іван Гус батьком чехам став,
Вогонь священний запалили
Його неложнії вуста..
І та могутня правди сила

Всю нечисть викрила навкруг -
Попів, прелатів, кардиналів -
Диявольських, не Божих слуг,
Що владою надуживали --

Збагачувались на брехні,
Гріхи за гроші відпускали...
Спалили Гуса у вогні --
Потрапив єретик в опалу.

Та вітер істину несе,
Мов дим їдкий, катам неситим --
Спалити можна тіло все,
Та світло правди — не спалити!

22 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

А зранку панувало люте зло,
І рвало серце на дрібненькі клапті..
Мене у прірву знову понесло...
Та я за промінь ухопився раптом.

І він мене на світі цім тримав,
І спогадом наснажив учорашнім...
І я руками вгору обома
Так потягнувся, як за сонцем ясним.

І промінь той, як маятник, гойдавсь,
І ніс то в чорну хмару, то у небо...
Не знав, чи омине мене біда?
А промінь лився із очей у тебе.

І раптом рай відкрив кохання Бог,
Як подарунок - пестощі казкові.
Вогненний хміль пізнали ми удвох
У сяєві великої любові!

19 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

Спливав невпинно час, мінялися обличчя.
Не раз розтанув сніг, троянди відцвіли.
Життя ішло собі - ні праведне, ні грішне,
Де був я - і герой, і зовсім навпаки...

Мінялося усе в шаленій круговерті.
Не завжди розрізняв де ворог, а де друг.
В добра і зла чомусь кордони часто стерті.
Напевно, "правил гри" ніхто ще не збагнув.

Та годі балачок про праведність-гріховність,
Як роздумів на кшталт "а що було б, якби".
В кінці поневірянь, відкинувши десь гордість,
Зберіг свій дивний світ, бо знав, що в ньому ти.


18.02.2023

Замовчали  вітри,  що  раніше  навіяли  смуток,
Осінь  разом  з  дощами полинула за небокрай.
І  не  жаль.
Моє серце  прийми  —  найдорожчий  у  світі  дарунок!
Подивись  навкруги,  може,   справді  потрапили  в  рай?..

Ми  з  тобою  так довго  ходили по краю, на  грані
Між  любов’ю  й  байдужістю,  темною  ніччю  та  днем.
Лиш  вогнем
Обпікали  години  безсонних  ночей  на  світанні
І не вірили вже, що існує дорога в Едем.

А тепер  тільки  ми  і надворі зима, наче  диво.
Ні, не  холодно  нам. Зникли смуток, печаль,  пустота...
А весна,
Від якої чекав я тепла з нетерпінням наївно,
Для природи - не більше, ніж просто чергова пора.



Грудень 2012р.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Щоб оповити всю тебе, як плющ.
О душ і тіл хмільне взаємне проростання!
Ярило-Бог над нами всемогущ!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Нових набуде форм любові гель,
Коли пройде крізь біль, і війни, і страждання,
Й не буде меж йому: ні стін, ні стель.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Ця щастя рідина, в ній — світ увесь
Цвіте у ендорфінах* звечора й до рання,
Від надр землі — до сонячних небес!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання!

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Все що було, і нині є, й прийде --
Підвладне масі тій, що зве до раювання.
В ній -- почуття одвічно молоде.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Застигне гель колись, як прийде час.
Постане з крилами в бурхливу мить останню
Величний пам’ятник любові з нас!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...


11 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Не  підживлюй  надію  в  мені,
Не  даруй,  не  плекай  сподівання!  –  
Кажеш так,  бо  давно у  душі
Вже  не  віриш  у  справжнє  кохання.
Ну  а  я  цього  разу  змовчу,  
Бо  що  можна  ще  тут  розказати?..
Про  мою  нескінченну  журбу  
Чи  про  те,  який  я  –  бідолаха?

Просто знай,  що люблю  тебе  щиро
І  кохання  моє  неосяжне!
Сподіваюся,  вірю  у  диво,
У  взаємність  та  спокій  між  нами
І  у  те,  що  ми  разом  навіки.
Тож,  молю,  не  блокуй  наші  чати,
Бо  тебе  я  кохаю  настільки,
Як  лиш  може  людина  кохати.



28.05.2022

Сім  днів  весни  розвіялись,  мов  дим.
А  що  за  ними — радість,  сум  чи  відчай?
Минає  час,  зростають  протиріччя,
Спадають чари осадом гірким.

        Я — не герой, не принц, не чорний лицар,
         А ти  — не королева із казок.
         Чому ж тоді із безлічі стежок
         Ми на одній з тобою опинились?

Моя любов  —  це кара й благодать...
І сміх, і плач, зневіра та натхнення.
Без тебе вже немає сьогодення,
Як і, на жаль, майбутнього нема.

         Сім днів весни злетіли, наче вітер
         Зірвав квітучі білі пелюстки.
         Є «ти» і «я», не впевнений, що «ми»,
         Та мрію ще вернутися в наш квітень…



08.05.2022

Закінчи́лося  літо  і радість
Відшуміла  дощем  разом за  ним.
Наше  щастя  з-за  хмар  засміялось,
Але  сміх  чомусь  видався  злим...

Під холодним і втомленим сонцем
Наша  стежка  давно  заросла.
Ну,  а  щастя  всміхнеться  ще,  може,  
І тобі, і мені, та не нам.



Липень 2012
Серпень 2022

Зійшла  з  очей  рожева  пелена,
Розбився  міф,  –  на  совісті  не  легше.
Щемить,  зіяє  в  грудях  пустота,
У  місці,  де  повинно  бути  серце.

Завдавши  знов  образи  і  жалю,
В  одну  лиш  мить  спалив  усі  бажання.
Штовхнув  у  прірву  відчаю  я  ту,
Кому  так  щиро  клявся  у  коханні.

Собі  вже  не  шукаю  оправдань.
Дивлюсь  на  себе  –  соромно,  і  страшно…
Тепер  просити  вибачень  -  дарма,
Мов спроба повернути  день  вчорашній…



21.08.2022

Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря і вода…,
Моє життя, а іншого не знаю,
Та й змісту в нім без тебе теж нема.

В тобі мої бажання, справжні мрії.
В тобі лиш бачу сенс та й завдяки
Твоїй любові я живий донині
І хочу так, щоб ти була завжди!

Та ось ідеш, бо думаєш, що годі.
Мовляв, кінець, нічого вже нема.
Хіба ж це так? Згадай, що у природі
Вкінці зими вертається весна!

Повір, що сонце сяє й через хмари,
Що, мов завіса, небо затягли,
А ніч триває тільки до світання!
Там далі - світло, спокій, знову ми.

Пробач! Мені так болісно і важко.
Якби-то міг вернути час назад…
Ти – весь мій світ! З тобою до останку.
Чого ж без тебе справді вартий я?


07.10.2022р.

Чужим здавався світ і у тумані
Чомусь хотів сховатись від очей.
Пожовкла тиша приспаних алей
Тепла та світла більше не чекала.

Бездушний холод виморив собою
Усе навколо, в сирість заточив.
Гриміло небо, тільки не від злив
Та і земля впивалась не водою...

Така ця осінь – злісна, невблаганна.
Неначе смерть – безглузда і раптова...
Чому так рано? Звідки ти прийшла?

Колись любив, а зараз проклинаю,
Хоч знаю точно — в пеклі цьому всьому
Вини твоєї крапельки нема.



14.10.2022р.

Тільки стогін вітрів у бездонній німій порожнечі
Зараз чую, бо твій ніжний голос п’янкий віддзвенів.
А беззоряна ніч обіймає дощем мої плечі
Та із жа́лем мовчить – все і так зрозуміло без слів.

І побачу тебе через день чи за декілька років,
Підійду, усміхнусь, щоб душа не зірвалася в плач.
Просто ска́жу «привіт», з усіх сил імітуючи спокій,
Та у смутку очей прочитаєш: «кохана, пробач!»…


12.06.2022

Я витер з пам’яті всі зайві імена
Та форми тіл, усміхнені обличчя.
Боргів нема, назад повіддавав
І співчуття,
І блиск в очах,
Нестримну пристрасть,
А з ними - сумніви, тривоги, каяття.

Не все те золото, що вабить та блищить.
Не все - сміття, що з вигляду негарне.
А що для вічності одна-єдина мить? –
Чому ж вона
(Коли сумна,
Коли прекрасна)
Руйнує плани і рве мрії на шматки?

Тепер я витіснив, відкинув почуття.
Нещира усмішка та відповідь «все добре».
Живу буденністю, хоч вірю ще в дива,
Що все це – сон,
А за вікном
Воскресне знову
Погожий день і з ним прокинусь до життя.





Листопад 2015 р.

Знову очі сумні, але є в них надія,
Тільки трохи весну притоптав листопад.
Хочеш ласки, тепла, бо слова вже не гріють,
Та й вони, як на зло, все звучать невпопад.

Щось у світі не так, якось прикро і дивно:
Всі навколо – примари й порожні, мов тінь.
Їх багато тоді лиш, коли непотрібно,
А як серце болить, то ніде ні душі.

Ось і зараз сама, тільки вечір осінній
Споглядає тебе крізь вікно з співчуттям.
Десь про мене фрагментом згадаєш, можливо,
Та давно вже і я тінню-привидом став.



28.09.2022р.

Ти хочеш цього?
Так і буде!
Залежиш від мене, мій боже.
Життя не стражданнями схоже,
а даром приблуди й іуди.

Ти хочеш цього?
Так і буде…
Я знову малюю ікону.
Бо чую дзеркальність і дзвони.
Я бачу: ось анґели й люди.

За нами спливла
атлантида.
Ось крила скажені згоріли.
Ви, мабуть, мене зрозуміли?
Не завжди там стидно, де видно!

15 грудня 2007 р., Київ

Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд свій під стіл?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?..

А, може, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно ж - схаменися!
Не вбий себе, натхнення, щастя й дар!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій.
Як хочеш, то мовчи...



20.09.2022

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

В жилах холоне кров,
Коли бачиш ці кадри...
Боже, чому знов і знов,
Беззахисні повинні вмирати?..
Поет немає права,
Писати цікаві вірші.
Особливо коли сонце ласкаве,
Все темніше,
І темніше...
Вже не співають солов'ї,
І пісні їх не б'ють у груди.
Приходять на землю часи нові,
До яких не готові люди.

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Це ж скільки треба мати зусиль,
Щоб знову і знову сходило Сонце?..
Скажу лише тобі,
Не приховуючи жодних емоцій.
Я настільки гарної не бачив,
Навіть не міг уявити в уяві.
Це якась космічна вдача,
Що зустрів твій облік ласкавий.
І Місячні проміння на схилах Дніпра,
Напевно хотіли відпочити в річці.
І знову виявляється, що я прав,
Що моє Щастя в цій таємниці.
Гомін, гомін по діброві,
Від мого серцебиття.
Якби я вивчив всі мови,
То не висловив свої почуття!..
І знову реве та стогне Дніпро,
І сердитий вітер завива.
Палає неземним полум'ям кров,
І відчувається, що душа жива.

Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Бо бог дав стільки краси,
Лише одній людині!
Ну інакше звідкіль,
Неперевершений стиль?
Чуєш? Танцюй на розбитому склі.
Незважаючи, що ноги в крові. 
Знаєш, ми давно звикли.
(Тому зі мною кайф лови)
Давай ходити на руках,
І вважати, що ніч є днем.
Давай розмовляти в думках,
І вірити, що вдруге живем!!!
Вдягнемо смішні окуляри,
І ще чудернацькі капелюхи.
І дивлячись на хмари,
Будемо спів солов'я слухать.
Забув, що на дворі зима.
І не відчуваючи січневі морози.
Скажемо, що зими в природі нема,
А є лише запізніла осінь.
(Яку не ілюструють в прозі)
І поки є в кишені пачка цигарок,
То ще проживемо цей ранок.
І гаряча кава,
Розбудить нашу уяву.

У краси немає стажу!
Не вірите?
Спитайте у дівчат наших

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Я звикаю, звикаю до мук,
Як раніше звикав до комфорту.
І гнітючу зажуру німу
Витискаю крізь серце й аорту.

Переплавлюю настрій сумний
На мажору нищівного звуки.
Адже ті, хто у пащі війни,
Їм дрібниця - хвороби й розпуки.

Бо ніхто не врятує тебе,
Мусиш ти у ці миті одверті
Виривати самого себе
Із обіймів безжальної смерті!

9 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

Чому це сьогодні схвильовані лиця?
Читають поезію, кажуть: “Ого!”
Святкує світ весь, України столиця:
Павлюк народився, славімо його!

Він рік відкриває Новий, як годиться,
І келихи повні налиті кругом,
Звіщає у небі урочисто птиця:
Павлюк народився, славімо його!

І жезлом не може його нахвалиться,
І мріє буть Музою, каже: Ого!”
Щаслива дівчина ачи молодиця:
Павлюк народився, славімо його!

І ширшає книг вже чимала полиця.
Поет він од Бога, і слово — вогонь!
Поезії Богу я хочу вклониться:
Павлюк народився, славімо його!

1 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Хмурніє небо цілоденно
І груди все: кахи-кахи.
Хвороби сипляться на мене,
Як покарання за гріхи.

Вони мені говорять наче
Суглобами, що так болять:
Чекає вись твоїх пробачень,
Уже втомилась од проклять!

І вісточка летить од Бога:
Ти кляв не тих, ти кляв своїх.
На себе злися і на того,
Хто завдає нам стільки лих!

Хто землю топче нашу милу,
І нищить роду твого квіт...
Віддай ненависті їм силу,
Хай знову усміхнеться світ!

30 грудня 7530р. (Від Трипілля) (2022)

Я на межі печалі і сльози,
В полоні у зачаєної туги.
І соком виноградної лози
Лікуюсь від любовної недуги.

Та приступи її усе сильніш:
Вуста, волосся бачу, очі, руки.
Немов бокал, наповнюється вірш
Настоєм, що на полині розлуки.

Цей інтернет нас в’яже ув одне —
Летять посили звечора до рання.
Нехай життя, як солод, промайне
У імпульсах любовних спілкування.

Воно минає, наче уві сні,
Спалахують в зіницях іскри-зорі.
Вуста цілую ніжні, чарівні
На фото на холоднім моніторі.

23 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ти спиш уже, моя кохана,
А я іду до тебе в сни...
Хай оповиє нас нірвана
Солодким трепетом весни.

Сніги зійдуть. Шовкові трави
Укриють землю навкруги.
І зійде сонце величаве,
Осяє поле, ліс, луги.

Озветься птаства стоголосся,
Небесну втішить висоту,
Чарівну квітку у волосся
Тобі я, люба, уплету.

І потім - пестощі безкраї,
О вітре, ласкою війни.
Втекли ми хоч на мить до раю
Від жаху клятої війни.

20 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)