В море радостно надо входить, как дети,
как будто в храм, разув перед водою мысли,
чтобы чёрными его глубину не метить,
забыв обиды и вкус имён врагов кислый,

чётки слов принося на алтарь покоя,
бросать монетку или придумывать сагу
о том, как море расслабленною рукою
щекочет пятки древнему Кара-Дагу.

Осінньо на душі, її заносить листям,
Ще трохи - й через край... Юніє травня день,
Гойдається садів уквітчана колиска.
В мені вже сніг іде.

...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і
Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде...
Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі,
І сніг, і сніг іде.

Чому твоя любов немов несита рана,
Непевна і терпка: загоїться? зведе?..
Немов оця весна, сліпуча і нерання.
А сніг безжально йде.

І клин куди не кинь, а в думці -
на віки, та
Для вічності смішна упевненість людей.
Ген пелюсток вогонь -
сторіночка відкрита.
І сніг, і сніг іде.

Місяць - вогняний сачок
для ловіння зірочок.
От якби його дістати,
зорі в небі упіймати,
їхнє сяйво поєднати,
мало б сонце собі брата.
От би тішилось воно!!!
Й прикривали б хмарок рештки
Неба золоті сережки...

А ти прийдеш… Колись… Як і тоді,
окутаний, омитий сутінками.
Обличчя – усмішка, позаду – біль.
Той біль, що досі крає наші душі
і кидає нас на розпутті
рожевих, сірих і блакитних мрій.

А потім фільм… І знову з Голівуду
якась комедія_пригоди_драма.
І все одне. І все однакове:
вона і він. Додаток – третій зайвий.
І ми однакові. Хоч всупереч
і трішки різні. Я і ти… Єдині…

Найближчим часом, може, назавжди…

Коли прийду - тебе тут вже не буде.
Не буде запаху, тепла, прощальних слів.
І зникнуть спогади, думки...
Лиш тільки шепіт
Моїх облуплених схололих стін
Ще нагадає -
Ти тут був учора.
Ти щось хотів сказати, та не зміг.
Забракло слів, забракло духу, нот забракло...
Твоя ж душа благала відпустить.
Я відпущу, ні-ні, мені не складно.
Я її викину в одчинене вікно,
Як зім'яте цієї ночі простирадло -
Нехай летить, мені вже все одно...

Уже не літо, знаєш, друже мій,
і небеса згасають посполиті.
Багряний зойк і запал золотий –
уже не літо, знаєш, вже не літо.

Терпке вино гарячих горобин.
Берези – подались у кармеліти...
Останнє золото – покута без провин –
уже не літо, чуєш, вже не літо!

Туманів привиди - твої холодні сни,
полинно пахнуть згірклі оксамити.
А я...
прощаюся з Любов'ю...
до весни.
Уже не літо.
Так.
Уже не літо...

Ще трошки. Ще лишень єдиний подих –
і все. Кінець не пройденим шляхам…
Ще трошки. Ще лишень єдиний порух –
і серцю вже не скажеш «Зачекай!»…
Проб’є годинник. Заспівають півні:
нема різниці зранку чи вночі.
А я чекатиму на вістку з півдня…
Із півночі… Із заходу на схід…

«Тук-тук»,
«Тук-тук» -
Покличуть знову двері.
«Тук-тук…»
Так-так, уже іду.
Із завмиранням серця
пірну в синь-океан…
Із завмиранням серця
торкнусь шалених хвиль…
Уже іду. Пожди.
Ще трошки. Ще лиш подих…

А я чекатиму…
Чекатиму тебе…

І не дано - ні сповіді, ні слова.
І не збагну, чому шляхи ведуть
крізь вересень - у небеса медові,
а в серці не спадає каламуть...

Гіркі світанки, кава до сніданку,
колючих слів зісохлі реп"яхи.
Такі жінки - кохані і коханки,
і в кожної із них - свої гріхи.

Гріхи солодкі і гріхи пекучі -
прадавніх райських яблук дивна суть...
До щастя кожна з них шукала ключик...
Чому ж тоді на серці каламуть?

Коли ти думаєш про когось
Я імя небуду називати
Добиватись хочеш чогось
Треба все розрахувати
Бо якщо ти недобєшся
Будеш мучитьсь,страждати
Та коли її ти любиш
тобі нічого втрачати
Спробував,не получилось
Кажуть всі-"Та не судилось"
Всьо,забий,дівчат немало
чому іменно вона?
чому на ній все стало?
Тим більше вона зараз не сама
І головне що не сумна.
Це брєд,неможу слухати його
і кого слухати тепер,кого?
Ніхто некаже добивайся,все можливо
Тоді коли для мене це важливо
Коли готовий все віддати
Щоб було добре
й більше не страждати
І не думати,не мудрувати
Щоб в тупих ідеях не літати
Ну що тут можна ще сказати?
Не буде тема ця закритою,ніколи
Постійно будуть про любов розмови.

Дата написання:25.02.09

Наступна тема про любов
через яку готові всі пролити кров
там вени собі ріжуть і тому подібне
роблять те,що називається "нерідне"
в такий період голова неварить
ти ходиш,матюкаєшся,тебе все харить
або сидиш собі у самоті
і думаєш чому неповезло так у житті
чому доля таке щастя принесла
спочатку дала,пройшов час-забрала
вона візьме ніж і зробить діло
бо остаточно жити надоїло
якщо любити вже невміють
так може потім пожаліють
і часу мало щоб її переконати
і треба в таких випадках допомагати
нехочеться таких людей втрачати
подумай що ти робиш і для чого?
нікому краще небуде від цього
так час лікує,ти розлюбиш,почекай
неварта тебе та людина,знай
ти заспокойся,відпочинь,спілкуйся більше
багато друзів маєш щей тимбільше
вопшем все,тебе переконав
я знав що буде все нормально,я це знав!

Дата написання:11.03.09

Чому?коли ти дивишся на неї
Відчуваєш те, що важко передати
Нема встидливості вже цеї
Про почуття простіше росказати
Пояснити їй, або поговорити
Тільки не встидатись,немовчати..
Невже ти любиш?Ти її кохаєш?
Коли її немає поруч ти страждаєш?
До кожного став ревнути?
Постійно думати й переживати?
На нову зустріч з радістю чекати?
А інколи і сутками неспати?...
Спочатку з нею ти вітався
Потім - її другом називався
Дальше, неподумавши поцілувався
З часом зрозумів, що закохався
А що для неї ти ніхто- нездогадався!
Не думав ти тоді своєю головою
Бавився з тією,з тою
І вилізли діла ці некрасиві
Уже незгадуєш моменти ті щасливі
П`ятихвилинне задоволення тобі все зіпсувало
Якого завжди було мало і невистачало
Тепер ти любиш, а взаїмності немає
Душа твоя щей досі її хоче та бажає
Тепер чекай коли розлюбиш
Розум маєш,незагубиш
Чекай, або по іншому викручуйся з біди
І недумай про слова " З Життя Піти"!

І не тиша в душі – пустота,
як в квартирі подружжя бездітного…
Напишу сам до себе листа,
розповім, як живу. Смішно?.. Тільки-но

плачу… В дзеркало не дивлюсь…
Це в стоячій воді живе руслиця…
Ось півчарки розлив на обрус…
Це не руки – душа моя труситься…

В цьому світі білка і каменю,
Де панує байдуже слово.
Може бути і білий – траурним,
Може й чорний бути – святковим

Кожен раз - як останній.
Наче вересень - світло прозорих мовчань.
Кожна зустріч - немов у Карпатах світанок.
Кожен усміх - печаль...

І-к.
Серце моє тремтіло,
Вуста шепотіли «люблю»;
Пристрасті прагне все тіло, -
Я муки кохання терплю.

П-В.
Тільки ти є для мене коханням насправді,
Тільки ти є тим світлом у моє майбутнє.
Все життя я шукав тебе, скажу по правді.
Ти мій янгол, моє божевілля могутнє.

ІІ-к.
В посмішці твоїй вродливій
Гріється моя душа;
В погляді твоїм грайливім
Я спопеляюсь до тла.

П-В. (2 р.)

ПРОІГРАШ.

П-В. (2 р.)
Тільки ти…

Відпливають останні кораблики літа,
і хмаринки дощі повели в білий вальс.
Десь далеко у полі колоситься жито,
волошкові сопрано
заливаються з маком в дует.

Теплим золотом ніжиться радісне сонце,
ще усміхнене людям маленьке дитя.
Розпускають пташки у танку свої крильця -
вже не довго літати
рідним небом у рідних краях.

Тихим вечором вітер прошепче баладу,
світлом місяця вкриється спляче село.
Хтось заплаче за літом, що скоро позаду
нам залишить сонати
знов нездійснених мрій…
і любов.

Надвечір у нашій кімнаті ховалося літо,
Збирало весь червень, і грало із нами у «тисчу».
Я бачив, як хтивість твоя починала сміліти,
Як погляд гострився, мов стогін в оголеній тиші.

На грудях засмага, під танго, чи, може, румбу,
Червонею сукнею грала - шалена іспанка.
Могли б ще сидіти, та ляжемо краще о другій,
Візьмемо всю черву і гратимемо до ранку.

Бо часу лишилось на щастя, лиш,
піт і розмови,
а свічка, як в’язень уже захлинається ніччю.
Горнуся у тебе, у літню розпечену повінь...
А далі світанок і день шоколадно-коричневий.

Будь лавандою мила, лавандою
не скидай із обличчя вуаль
тихо плавай у серці шаландою
не скидай мої руки, як шаль

заховай мармурову цю посмішку
за вуаль, за очей пектораль
срібнолика прокинься удосвіта
і розхлюпай у серці печаль

сонна травами п’яними йди
до води де зелене латаття
поцілунків медяних не жди
не розпалюй у серці багаття

будь шаландою мила, шаландою
і напни як вітрило вуаль
пахни травами, трохи лавандою
не скидай мої руки як шаль.
2009

1
Привіт. Як бачиш, я вернулась.
Без блиску, шику і гламуру
Приймай мене назад, твердине.
Пробач, наговорила, знаю,
Не варто було лити сліз:
Яка я дочка після цього?
Мені б вина, видовищ… Дзуськи!
А навкруги ж вмирають люди!
Не заздрю. Як усе це терпиш?
І навіть не жалієшся
Ні словом.

2
Отам, далеко, під французьким небом
Я раптом усвідомила...
Ну як сказати?.. Ти єдина!
Єдина, неповторна, мила!

3
Не зможу жити без твоїх пісень,
Без жита, маку і сестриць-ромашок.
Без стежки, де гуляла босоніж,
Де вперше взяла хлопчика за руку.

Без стін отих, де упізнала біль,
І перший злет, любов, розчарування.
І навіть без полатаних доріг…
Без Рути, Тараса і Міста Лева.


4
Ну що ж? Приймаєш у свої обійми?
Боротимусь на цей раз з помилками.
Тебе плекатиму, немов дитину,
Моя любове, рідна Україно!

Я сиву намалюю ностальгію,
Коли душа злітає, ніби птах,
Долає доли, гори і в надії
Додому поспішає на вітрах.

Додому, до моєї України,
До того невеличкого села,
Де біля хати – два кущі калини
І вишенька біленька зацвіла.

Де літо пахне яблуками й хлібом,
Кує зозуля вранці у саду,
Сидить на стільчику старенький дідо,
Облущує квасольку молоду.

Що означає зрада?
Колір її волосся?
Під комірцем помаду?
Щойно зім’яту постіль?

Очі тоді додолу
Градом, чи самоплином.
Брешуть – як в каву солод,
Правду – як ніж у спину.

Помстою й ненароком.
Випадком чи роками.
Необережним кроком,
Знайденими листами.

З одягом на підлогу.
З потягами назустріч.
Біля багаття вбого.
З «хочу» сильніш від «мушу».

Як називати зраду?
Криком, чи шепотіти?
Вибрати спосіб страти –
Впотай, чи навстіж місту…
2009

Змикаєш змоклі від дощу повіки:
Мрієш аби злива та минула,
Що заливає серце перетворюючись в ріки.
Куди ти йшла, що думала –забула.

Аж раптом –він прекрасний, такий рідний…
Замерз і змок, скоріш його зігрій!
Він підлий зрадник,ти ж обійми його ніжно
В цю мокру й омріяну мить на все забий!)

Щоби його кохати в тебе є лиш ніч!
І байдуже на все що він зробив…
Він не плаче, не кається, то ж витри сльози з віч,
Хоч і шрам на серці ще не зажив…
серпень, 2009
Терамо, Італія

Чогось похолодніло в одну мить:
Може сніг пішов, а може де почалась злива?
Ти далі існуєш, чому не хочеш просто жить?
І більш не сподіваєшся жодного дива.

Боїшся, щоб з очей не полились гарячі сльози,
Хоч і серце твоє давно вже не миється кров’ю
Розлукою цвіте в душі скаліченій мімоза…
Чому ж ніхто не огорне тебе любов’ю?

І ти більше не тішиш посмішкою світ,
Болючою судомою звело твої уста
На нескінченну кількість довгих зим і літ
Запам’ятає він, якою чарівною та була!
липень, 2009
Мілан, Італія

Проміння покотом спадає по канві
недогаптованого павутиння. Бризом,
на савоярді золотого тірамісу
хмар маскарпоне сутеніє у траві.

Бракує бренді – зап'янити словом твір,
а деки серця – змалювати щем в баладі.
Сліди твої написані з дощем в помаді -
то поцілунків недопалини живі.

Вони грудьми збираються, неначе клір,
на репетицію. Вертепом літа – ірмос
під вікнами душі нам надощує вірність.
Консиліум чекання, миті – лікарі.

7 Серпня 2009

Наберусь легкоти
я у цього карпатського неба -
щойно в грозах шуміло -
а вже невагомо летить.
У мольфарстві грози
оживають зелені стебла
і пліч-о-пліч встають
зелентрави - карпатські брати.

Наберусь чистоти -
знаєш, небо не вміє брехати
і не кличе примарами
дивних захмарних мрій.
Небо в очі подивиться
щирим високим святом -
і відразу збагнеш,
де правдивий рятунок твій.

Наберуся я щирості -
синього-синього цвіту,
наберусь милосердя
у теплій долоні хмар!
Із дарунком таким
буду гарно,
щасливо жити -
перейнявши у неба
високий карпатський дар!

***
Спливає час, зникає у повітрі.
Ранковий потяг тінь свою жене
Без перешкод, за обрій. Гра на цитрі
Нас поєднала внутрішньо. Одне
Лише бажання: жінко, будьмо разом,
Щоб рівновага сповнювала нас.
Я закохався, нехтуючи часом,
Як чарівник, що в темряві не згас.
У нас зростають витончені крила
І почуття (прислухайся! поглянь!).
Нам треба йти – ти лагідна і мила –
В яскраву суміш наших сподівань.

Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...

чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

Бринить в повітрі, стелиться степами
Мов подих вітру, лагідно торкне,
Все те, що не назвеш словами,
Що вабить так тебе й мене.

У лагіднім промінні сонця,
У краплі літнього дощу
І як в тумані: може сон це?
У відповідь - не відпущу.

І серед степу, того раю
В обіймах злилася земля.
Я так тебе, я так…
В степу згубилися слова.

Десь плакала осінь
Забутим дощем
А серце хотіло на волю.
У ніч темнооку
В подертім плащі
Хтось стрімко зламав чиюсь долю.
Ти виключив день
І напругу забрав
У серці лишив вольтну рану.
А в барі –
Засмучений жовтень заснув
В кишені - п’ять грам снігопаду.
2005 р

Дзвін кришталю.
Метафора лягла на руку.
Папір, чорнило і свята печаль…
знайшли мене між акварельних ноток.
В них ціла вічність, а мене не жаль.
Що можу я?
Шукати свіжу риму.
Гортати почерк змінних почуттів.
Вони ж слабкі - їм треба силу,
щоб вкоренитись у моїм житті.


2009 р.

Колись він ходив.
Радів життю. Усміхався.
Стежками у лісі гуляти любив.
Жартував, дарував і часто сміявся.
Відсміявся.
Я зустрів його.
А він без ноги.
Обпертий на милиці, погляд сумний.
Німий.
В очах жаль. Біль. Позбавлені мрії.
Я ішов, а він ні.
Наші погляди зустрілись.
Я не запитав, він не відповів.
В душі болі розгорілись.
В його очах заздрість.
Я ішов, а він ні.
Я ішов, а він не міг.
І вже не зможе.
Він прикутий до землі. До милиць.
І вже не гуляти лісом. Не збирати гриби.
Я пройшов. Він іти не в змозі.
Його заздрісний погляд мене проводжав.
В очах жаль.
І його. І моїх.
Він без ноги. Обірвані мрії.
Він без ноги...

Мені не боляче…
Вікно відкрите навстіж.
Вечоріє.
Думками марення мій спогад зачепився за плече.
Між сутінками пахне теплим медом.
Шаленіє.
Прозора пам'ять заколисує мене..
Світ поділився.
Почорніло.
Вінок терновий я залишила собі.
Він вабить сміхом, теплим светром,
Гойдає нерви, стомлює мене.

Зернистий дощ вистукує по скельцях,
Червоні маки плачуть у росі…
Вернись! Вернись до мого серця!
Втри сльози різко, чисто–голубі…
Цілуй вуста, мов ранки на світанках,
Нервові пальці захисти крилом.
Коротка ніч, химерно прохолодна,
А день втече пекуче-ніжним сном.


2009

…Від краю й до краю горять в небокраї свічки...
Вогнями палають з безмежних світів маяки...
Свій погляд звертають на знаки зірок моряки...
Дорогу додому покажуть далекі зірки...

…Крізь гуркіт хвиль морем йде корабель...
Шість тисяч миль із далеких земель...
Грає вітер попутний канкан в снастях білих вітрил...
Чайка вкаже, що скоро Земля, криком й помахом крил...

…А на мостику судна на вахті стоїть капітан...
Перекладує галс на штурвалі, між щогл і вант...
Пильно зрить уперед, розглядає в бінокль горизонт...
А в фарватері Зірка Полярна розвіює сон...

…Форштевень ріже навпіл грізні моря...
Повітря свіже хапає в груди моряк...
Чайка сіла на бак, значить, за горизонтом Земля...
Посміхнеться у вуса свої капітан корабля...

Кумпала Вір,
27.11.2006 року, м. Хмельницький

По килимі з торішнього листя
Ступали нечутно сліди.
Аж раптом вони зійшлися,
Аж раптом прийшли сюди.

Забута людьми стежина,
Забутий вітром куток,
Учора була половина,
Сьогодні – єдиний крок.

Листя з поваги до тиші
Завмерло у подиху дня...
Хто ці сліди залишив,
У вічність пішов навмання...

Зарано, мій друже, зарано
Мені зустрічатися з Вами.
Попереду тільки тумани.
Тож хай залишається тайна.

Бо тайна, записана в слові,
Розвіється, наче полова,
І тиша, така загадкова,
Сльозою розірветься знову.

Тож хай залишається просто
Між нами замовчаний простір.
І може, безлюдний мій острів
Досяжним Вам стане...
Колись...

Ніч по небу розсипала зорі,
Наче сріблом – ім’я твоє «Оля»
Мерехтить у небеснім просторі.
І як тільки б лише моя воля,
Я б ці зорі зібрав у намисто,
Припідніс би тобі як дарунок.
Цей феномен чарує все місто,
Мене ж вуст твоїх ніжний цілунок.
Мрію я соколиним польотом,
Не вночі, не в небесні світила, -
З квітів тих, що цвітуть лише літом,
Прочитати ім’я твоє, мила.
Чи в зірках я, чи йду чистим полем, -
Прошу дихати завжди у Долі
Цим квітковим і зоряним пилом,
Бо прекрасне ім’я твоє «Оля»!


24 липня 2009 р.

Літо наповнює груди
Ніжними запахами,
Доносить пахощі зеленавої рути,
А солоне морське повітря
Доносять до мене вітри,
Дихаючи в обличчя
Свіжістю твого волосся.

Спадає туга на плечі осені,
А з посмутнілого клена
Спадає листя
І сплітає свій шелест
У звуки твого імені.

Взимку
Не назбирати
Подарунків для коханої
І не зірвати зірок,
Аби послати їх поштою
Тобі у Болгарію.

Торішнім листям стеляться тобі в ноги
Мої спогади,
Весною справджуються всі мої сни,
Бо з ними
Приходить упевненість,
Що побачу тебе.

7486 р. (від Трипілля) (1980)

Випадково торкнутись поглядом…
І ковзнути думками… по тілу…
Звідки ти?...ти, напевно, із мороку.
Я зі світла. До тебе… хотіла…
Дивна спека. У грудях холод.
І чомусь так нелегко дихати…
Ти ручний, мов бульварний голуб,
Та з очима підступно-хитрими.
Спалах камери… Ховаю погляд.
Ти немовби знімаєш душу,
Це для когось ти просто фотограф,
А для мене ти все вже розрушив…
Мої голі думки
Так розбещено рвуться до бою.
Моє тіло в вогні,
Та надалі я буду німою!
Навіть зрада зіниць
Хай нічого для тебе не значить.
Нехай погляд іскрить!
Я байдужість не можу зіграти…
Я ловлю кожен жест,
Хай надалі він серце терзає.
Це немов напівсмерть,
Яка є, і водночас якої немає…
Прощавай назавжди, безіменно…
Забирай ці рядки,
І подяку за хвилю натхнення…
Прошу, знімки зітри………………..


19.07.2009

Там, де упало сонце за горою
Ховаючи печаль в безмежжі трав,
Рясним дощем вкриваючись постою,
Згадавши смак солених його страв.

І там, далеко від очей сторонніх,
Жалі втопивши серця у туман,
Змахну вологі пасма я зі скроні,
Сп’янівши від нічних страхів й оман.

І там, де злива креслить кіл перетин,
Де темні води пестить хутро мли,
Ховатиму свій плач. А слів тенета
Розвіють тихі опівнічні сни.

17/07/2009

Напиши мені в світи, чи ще росте
черешнева пісня в мами на городі,
чи наспівне слово, тихе і просте,
поміж інших ритмів краю вже не в моді?

Напиши, чи гра квітневих завірюх
гостем шелестить у вікнах на світанні,
чи байдужий час каштанами на брук
похвилинно книгу осені читає.

Тільки не пиши, що мами вже нема,
що черешня всохла, а душа прозріла.
Запізніло. І натягнута струна
незагоєності в серці оніміла.

Хмарить вечір небо сумом без причин,
і солоністю спливає по листочку.
Дощ? Чи шепіт з потойбічних далечин:
"Ой, та чи не боляче тобі, синочку?"

***
Не верить слову, жесту, взгляду,
Не верить ничему…
И в примитив с названьем «Правда»,
И в карцер «Почему?»

Но мир не дал освобождений –
Душа томиться вновь:
вопросы – словно тень забвенья,
ответы – как покров.

Но близится и час расплаты –
Неверный шаг и ход…
Благословите, боги, латы,
И меч, что как оплот!

Молитися Богу чи класти кабали?
Юдоль одягла світ на власний копил…
А дощ наполегливо затарабанив
у шибку, неначе просивсь увійти…

Мов дід на онука, бубнів зверху шифер…
Загострились вилиці страху й журби.
Самотність слізьми на ланітах злегчилась…
Усе розпочати спочатку якби…

Під зливою квіти ламалися, наче
у підлітка голос, – і дощ шаленів…
З очей сльози в душу назад затовкмачив:
водночас і важко, і упорожні…

Безвихідь росте, смуток стелиться клубом,
скуйовджений відчаєм аж закричав,
неначе пшениця в землі зашкарублій,
що голос зірвала – молилась дощам…

по нитці світу розтягли
дими тепло по сонцю шите
і продавали з-під поли
по занебесних цінах літо
і душ обвуглених порив
по нитці світу розтягли

в країні голосистих мев
окрайця срібного розмито
здавалося що час помер
і помервіли болю квіти
тут стільки випало мене
в країні голосистих мев

по краплі серця і нема
ні хвилі жаль заколосити
розтріпотілася дарма
моя любов несамовито
коли кричали пий до дна
по краплі серця і нема

по щіпці милості з лиця
і непотрібно говорити
куди поділося життя
як привела дорога бита
в дощі поезії дитя
по щіпці милості з лиця

10 Липня 2009

Знову вже поволеньки смеркає,
Темрява крадеться за вікном,
Тугу, наче кігті, випускає,
Влазить нею в душу потайком.

І сердечну роздирає рану,
Зно мені нагадує і знов:
Ти заснеш нелюблена, кохана,
Бо розлука нашу п"є любов.

А літа минають молодії,
Наче погасають в дні оцім,
Й разом з ним усі мої надії -
Бути у житті цьому твоїм.

Вечоре, даруй смертельну втому,
Їй віддамся ,брате, залюбки,
Може, справді, хоч на світі тому
Все в коханні буде навпаки.

7507 р. (від Трипілля) (1999)

Ти змерзла. На - накинь на себе светр.
Вклади свої долоні у мої.
І хвилею – тепло по всій планеті
покотиться до неба берегів.
Спаде росою нам на вії вечір.
Торкнеться струн душі свободи дух.
І щастя наше не зазнає втечі,
коли до тебе назавжди прийду.
І сну твого ніхто не потривожить,
коли заснеш в обіймах ти моїх.
Бо я любов поставлю на сторожі,
щоб не стихав в твоєму серці сміх.
І якщо треба – розгорну руками
навислі хмари над твоїм чолом.
Ти прошепочеш тихо: « ти той самий,
яких до тебе в світі не було.»
І блискавкою вдарить щастя в груди.
І затріпоче серце ще сильніш.
І байдуже, що скажуть завтра люди,
коли од сонця світишся ясніш.

У всьому ми собі зізнались.
У душах друзями зостались,
Боялись більше виникає,
Любов лиш друзів оминає.

Спираємось в тяжку хвилину,
Всміхаємось в веселу днину,
Ми різні душі я з тобою.
Наші стежки злились рікою.

Не можем деколи сказати,
Не можем просто написати.
Нікому нас не порівняти,
Не можем ми себе кохати…

Здрастуй милий, Велесовий гаю,
Тут природа справді ще жива,
Тихо, мов побожно завмирає,
Слухаючи Велеса слова.

Тут людинозвір не походжає
І гілок із тріском не лама,
Так, немов святиню оскверняє,
Тут його гидких слідів нема.

Лиш лякливий зайчик прострибає
У свою засніжену нору,
Та невтомний дятел відбиває
З гілки мертву і суху кору.

Тут людська душа відпочиває,
Тіло набира життєвих сил,
Лікар-Бог од скверни очищає,
Наче піднімає із могил.

Здравнице-природо, будь із нами,
Велесе, поетів надихай,
Хай святиться усіма Богами
Твій священний неповторний гай.

7509 р. (від Трипілля) (2001).

Ох, як сонце болюче вразило!
І не зайчиком, а левом…
Став нерідним Січень – пасинком…
І стоїть немов зателепа…

Як огидно Відлига базікає!
а Лід слухає… Борлаком чорніє кіпнина…
Важка вода, мов слова жінки до чоловіка:
«Не від тебе дитина…»