Недавні друзі – в вирій журавлями,
По різні боки міста барикад.
А на землі від снігу темні плями
Промінням сонце п’є, мов лимонад.

Чужих облич із кожним роком більше,
І з кожним кроком більше бракне слів.
Ти слабкістю своєю найсильніша,
Поглянь, як опір сонцю чинить лід!

Квітень, 2010

Буває часом - кохання квіти
у серці в"януть,
Життєві смерчі у нім лишають
криваві рани.

Часто самотність, немов гадюка,
Влізає в душу,
Очі навколо - мов хижі круки,
Що всюдисущі.

За мить до прірви спинитись хочу -
Штовхають в спину,
Молю пробачення у ночі
За всі провини...

Нераз здається, у власних мріях
почну тонути,
І в мить відчАю хотіла б спити
келих отрути...

Я в піднебессі безкрилим птахом
літать не вмію,
Я не здаюся - знов воскресаю,
шукаю Мрію!!!
17.04.2010р.

Коли я зможу тебе забути,
То світ, напевно, почне тонути
В твоїх зіницях.

Коли я зможу усе сказати,
Весняне щастя почне вмирати
В пустій криниці.

Коли я зможу піти навіки,
Безмежним морем всі стануть ріки,
Життя залиють.

Коли я зможу спалити вІрші,
То світ накриє суцільна тиша -
Думки завиють.

Коли я зможу когось любити,
То сонце знову почне світити,
На тебе схоже.

Коли я зможу тебе лишити,
І перестану тобою снити...
Я так не зможу!

17.04.2010р.

Твоє життя
Любові стяг
Розправило!

В театрі мрій
На сотні дій
Вистава йде,

Де власну роль
Юна Ассоль
Засвоїла,

Серед пісень
Вчорашній день
ЗагОїла.

Цей день зотлів
Серед вітрів
Майбутнього,

Дощ теплий змив
Душі надрив -
Забудь Його!

Він був сліпим -
Бо не зумів
Розгледіти,

Що ти - весна,
А не на смак
Трагедії...

Вперед іди -
Зради мости
Згоратимуть!

Найкращу роль
Юна Ассоль
Ще гратиме!!!
16.04.2010р.

Десь бродить Русалка в краях неозорих,
Шукає загублений рай.
У пісню виплескує відчай та горе,
Як болю в душі понад край.

Русалонько, в небо, у далі далекі
Ти встигнеш полинути ще,
Щоб, може, колись повернутись в лелеці,
Чи впасти на землю дощем...

Але, як душа таланом доторкнута
Й добро - її істинна суть,
Ніхто не завадить Людиною бути
У кожнім з життів, що прийдуть!...

Коли до мене загляне весна,
Я вийду зустрічати її в поле.
Весела, сонцелика, осяйна,
Безкрая і мінлива наче море.

Коли до мене літечко зайде,
То зможе наздогнати лиш в дорозі
Безмежно тепле, щедре і легке
Йому перечити ніхто, повір, не в змозі.

Коли до мене осінь зазирне,
Я вийду зустрічати до порога.
Вона ще тепла, бабина, сумна,
Але в душі уже щемить тривога.

Коли до мене забреде зима,
Я двері більше не відкрию.
Не пущу зиму, хай собі гуля
В шаленім сивім танці сніговію.
14.03.2010р.

Послухай дощ - шепоче щось, немов
Бажаючи достукатись до серця,
Й схололу без любові в жилах кров
Роздмухати, мов вітер тло озерця.

Послухай дощ - він змиє пелену,
Що на душі безмовно сумом висне,
Під нею враз надії промінь зблисне,
Всі почуття пробуджуючи з сну.

Послухай дощ - а раптом скаже він,
Кого ж тобі впустити можна в душу,
Щоб жити захотілося ще дужче
Й печалям всім поставити заслін.

Послухай дощ - під серця твого стук,
Здається, хоче він налаштуватись,
Аби любов зродилась в нім крилата
І стерла з серця тіні від розлук...

Послухай дощ - він серця твого стук!
15.04.2010р.

Ти слухав дощ, не чуючи мене.
Твоя свідомість мріями сповита.
Буває часом, думка промайне
Про ту, котрій без тебе важко жити.

Ти слухав дощ, ховаючись у сни,
Щоб тільки серце хворе замовчало,
Щоб приглушити почуття вини,
Бо сил в душі і так не вистачало.

Ти слухав дощ у квітні навесні
І намагався в звуках розчинитись.
Набрав мій номер і сказав мені,
Що більше вже не будеш мені снитись.

15.04.2010р.

Моє сердце не бачить правди
в твоїх вчинках, в твоїх словах
але сердце все так же прагне
битись для тебе у твоїх руках
Воно залишило далеко позаду
образи, брехню і бачить воно
мрії рожеві про наше майбутнє
й лише в мрії свої вірить воно

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов

Любов зачепила струни рукою
і сердце бринить не знає спокою
Воно ладне все на світі простити
й обливаючись кров”ю все так же любити
У кожній хвилині є спогад про тебе,
у кожній мрії є місце для тебе
у мого щастя ім”я твоє
усе моє сердце тобі віддає

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов



Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Задля чого було на світ народитись
Без любові життя то марне життя
Задля того щоб в її очі дивитись
Коли вона каже що вона моя
Задля того щоб з нею прокинувшись поряд
Боятися подихом розбудити її
І так, ледве диха, не відводячи погляд
Милуватися нею в нетривоженім сні

Для того щоб слухать її милі дурниці
Які трохи соромлячись говорить вона
Коли ми за кавою сидимо наодинці
Власне, коли не важливі слова

І щоби її чекати на кухні
Увімкнувши приймач, розігрівши вечерю
Коли вона знову ,так по-жіночи ,
Запізниться трохи з дуже смішних причин

Для того щоб мрії здійснити її
Всим своїм життям ,що ще важливіше ?
Без зайвості слів і без метушні
Просто кохати чимдалі сильніше

Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Незрима, але вже відчутна
Ступа весна босоніж по снігах.
І не страшна їй паморозь колюча,
Й мороз не нажене на неї страх.

Іде весна, упевнено, сміливо,
Як молодість, нестримна і п’янка,
І лиш тоді я знов стаю щаслива,
Коли у кров мою вривається вона.

І в мить оцю стираються кордони
Між часом спогадів, і часом сподівань
Злітає мрія в далі невідомі
Розпалюючи вогнище пізнань.

2010 р.

Я плачу, коли тебе не бачу,
Я плачу, коли іде дощ.
Я плачу, плачу, знову плачу,
Я плачу, ось такий прогноз!

Збігають сльози по моїх щоках,
Горошинами котяться додолу,
Хіба можливо при таких дощах,
Зустріть тебе, побачить випадково?

Хіба можливо дихати мені,
Коли не видно неба й зір щоночі,
Коли захмарені стоять осінні дні,
І плачуть очі, карі мої очі?

Злітає листя з яблунь надворі,
Вкриває килимом багряним стежку нову,
Ту, що ти витоптав до мене в тій порі,
Що звалась літом. Жду тебе я знову!

Чом на душі "шкребуться миші"?
Ти серцем вслухайся у тишу -
Шумлять думки людей навколо,
Десь тихо птах співає соло,
А інший - крИльми затріпоче...
Безмежжя звуків в тиші ночі!
Ти ж не один - таких багато,
Які не прагнуть срібла-злата,
А лиш скарбів душі безцінних,
Того, що вічне і нетлінне,
Що чисте, світле, нефальшиве,
Які ще мають віру в диво...

Ще на душі "шкребуться миші"?
Душею вслухайся у тишу!!!
13.04.2010р.

Відхлинуло... І все пішло на дно…
Так глибоко, куди не кане промінь.
І – ніч – на дно, туди – де хо-ло-дно,
Де вже осів, мов камінь, кожен спомин.

Позаду вже і туга, і туга
Мотузка слова, що в’язала крила,
І вже коханий коней розпряга,
Довіривши мені вудила.

Летять гніді, у яблуках, і без,
Летять думки про яблуні у травні.
І я тепер звучу на фа дієз
На сни вчорашні, до безсмертя давні.

Відхлинуло, - і злива, і гроза,
І вітер вщух, нікого не згадавши…
А ти мені…
А ти мені казав,
Що все у нас - однині
І - назавше…

Вип"ю келих вина,
Прошепочу до Бога молитву
І на крилах душі, що у битвах
Гартувалися, наче метал,

Крізь квадратик вікна
Я злечу, для усіх непомітно,
Понад містом, до мене привітним,
Де літають усі лиш у снах.

Я ж - на крилах душі!
Хоч незримі вони - та могутні,
І мандрівки мої незабутні
Над натомленим містом вночі...

Я літаю, мов птах!
Розправляючи крила в безмежжя,
Забуваючи про обережність,
Проганяючи смуток і страх.

Лиш в польотах нічних
Досхочу напиваюся волі,
Щоб повік на боятись вже болю
І у битвах поразок гірких...

Не боятимусь вже
Одурманену люттю сучасність -
Бо вмивається в Господа ласці
Моя спрагла за світлом душа!!!
13.04.2010р.

Якби не Ти, мене би не було.
Якби би не Я, ти також був би Іншим,
Та із мосту поміж святим і грішним
Ми не стрибнули б у швидке русло.
І не втонула б неба синь у морі,
І вітер хвилями не так би малював,
І хмари човеном повезли б наші долі
Не цим маршрутом, на не той вокзал.
Якби не Ми, то все було б інакшим...

Що ж це душу ятрить? -
Може, згірклий минулого спомин,
Чи душі споконвічна утома,
Чи за світлом й добром ненасить.

Чи облудні слова, що злітають
З вуст людців, що забули про честь
І на власнозмайстрований хрест
Мою душу щораз розпинають...

Може, смуток за згубленим щастям,
Чи давно зкам"яніла журба,
Що згинає мій дух, мов раба,
Наче серце в її лише власті.

Що ж це душу ятрить? -
Може, відчай від втрат дорогого,
Чи колюча від терня дорога,
По якій моя доля біжить...

Чом так душу ятрить?...
11.04.2010р.

Якого зілля випити, щоби тебе забути?
Яку натиснуть клавішу, щоб дійсність повернути,
Щоб спогадом не мучитись, а жити тим, що є,
Щоб вирізати кадрики – віддать тобі твоє?

Чи пороху, чи попелу насипати на тім’я,
Щоб витруїти голос твій і слова твого сім’я?
Чи льоду, а чи полум’я покласти під язик,
Щоб образ твій у пам’яті розвіявся і зник.

Ти владно поверталася у пам’ять, мов додому,
І знову посміхалася мені, і більш нікому,
А я, сумний і зморений, запитував себе:
Якого трунку випити, щоби забуть тебе?

В яку любов сховатися? Біль перебути як?
Я спогади прочитував і пив їх, мов коньяк.
Тепер по стежках пам’яті іду, неначе тать, –
Якого зілля випити, щоби тебе згадать?..

Якби зустрітись на рік раніше
А досвід мали такий же самий,
Якби звели нас бурхливі хвилі
У чорній бурі сліпого смутку,
Якби судилось з тобою спільно
Ділити весни, в тепло повиті –
Світило б сонце не так , як нині,
Слова, звичайно, звучали б інші.
Якби ми спали з тобою поруч,
Якби між нами не впала прірва
Я був би, може, такий щасливий,
Щодня носив би тебе на крилах
І дарував би любові спокій,
У кожнім слові вчував би пісню...
А може, був би тоді щасливий
Якби ніколи ми не зустрілись...


2000р.

Люблю Тебе
Замріяно-осінню.
Люблю Тебе
Усміхнено-сумну.
Люблю Тебе,
Бо Ти - моє спасіння.
Люблю Тебе одну.

Впустив Тебе
Розхристану повію.
Впустив Тебе,
Мій янголе святий.
Впустив Тебе,
А виплекану мрію
Я сам занапастив.

Біжу кудись,
Шукаючи рятунку.
Біжу кудись,
Щоб зникнути на мить.
Біжу кудись.
Медовим поцілунком
Твій слід мені болить...


08.04.2010р.

Сонце в золотій короні
Ковдру сяйва виплітало-
Жовтим тонким візерунком
Синь небесну прикрашало.
Світлом бавиться тканина,
Мружать очі сонні клени,
І кульбабова світлина
Листя одяга зелене.
Зелень-суміш сонця й неба:
Жовте й синє поеднання,
Видко пензлем із проміння
День малює спозарання.

Калейдоскоп коштовностей блискучих
Із вітром сонце виставили враз.
Сміється плесо озера сліпучо,
І сяйвом виграють сапфір, топаз...

Мов на слайд-шоу, бачу діадему,
Що каменями міниться, як в сні.
Тоді кольє привидиться мені –
Вбирає очі ласкою Едему.

Пливуть на хвилях і каблучки й персні,
І обручі зринають золоті,
І діамантів поблиски чудесні…
Якби це все - в реальному житті -

То все лише тобі одній віддав би,
На килимі персидськім розстелив,
Корону з того золота відлив
І наче королеву, увінчав би.

7.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Сумний тягар
одна лиш тінь,
забутих слів,
твоїх хотінь.
Нечутний шепіт,
близькість снів-
все це пройшло,
нема ярінь,
бездумних порухів,
зітхань.
Як світла мить -
ось тут було
і вже летить,
кудись далеко, там де ніч
і морок тихий...

…Суботній день, як мить, мине…
Настане ніч і ти заснеш…
І ти побачиш уві сні чарівний сон:
Горять вогні…

…І я до тебе притулюсь,
У мене є для тебе блюз…
Таке буває з нами тільки на весні…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

…Поміж дзвіниць, мостів і площ,
Блукає ніч, а з нею дощ…
Чиїсь сліди танцюють кола на воді,
На зло біді…

…А я шепчу тобі «люблю…»
І віддаю тобі свій блюз…
І в нас з тобою все, як вперше, як тоді…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

Кумпала Вір, 28-30.03.2010 року,
м. Хмельницький

Коли весна згадає перший сніг
І побіжить назустріч зорепаду,
В її думки навшпиньки я прийду,
Зі слів її зітру зими помаду.

Коли згадає літо перший грім
І озирнеться на бурхливу повінь,
Я голову схилю йому до ніг,
Смішних тріумфів і поразок повен.

Коли у сіно осінь упаде,
Згадає перші квіти серед жита,
Я буду йти у свій останній сніг
І буду першим поцілунком жити.


2003р.

Початок зими,початок землі і заліза,
прокинутий вечір, покинутий дім вдалині,
ми станем з тобою над снігом,хоч буде запізно,
бо вершники пяні полюблять чужу заметіль.
і речники зникнуть, і спалять зайовзані книги,
приблуди, залишивши тіло, підуть.
закутаний птах, що вчора від смерті оклигав,
заплаче на грудях і серцю розкаже війну.
розвязані руки зачнуть зігріватись під светром,
десь вікна затуляться небом своїм,
коли цілий світ зостанеться мерзлим і мертвим,
я ще причащатимусь хлібом твоїх колін.

Солодка мить
Не стала вічністю,
Душа болить
Недовговічністю.

Думи-вужі
Тебе замучили.
Розправ душі
Крила покручені!

Світ не порожній,
Хоч болем встелений.
Людині кожній
Любити велено.

Розлук мости
В житті стрічаються...
До зір лети -
Тобі всміхаються!

Собі прости
За сльози відчаю.
Весна і Ти
Навік повінчані!

Ти теж нагадуєш весну -
Бентежно-ніжну і тендітну,
Любов в душі якої квітне,
Що підіймає світ зі сну.

Ти теж нагадуєш весну,
Що проганяє сніговії.
Змахни сльозу, мов сніг на віях,
Усмішку в світ впусти ясну!

Ти теж весна, хоча й тужливо
Нераз так дивишся у світ.
Та надто мало тобі літ,
Аби не вірити вже в диво!

Ти теж весна, повір мені,
Гори, шаленьствуй та іскрися,
Й дозволь з джерел своїх напиться
Тим, хто відкрив себе весні!
30.03.2010р.

Думки зелені ялинні
Полинули в небо синє,
І вітер незгарбно, невміло
Їх батіжком поганяв.
А небо забагряніло.
Дивилися зорі журливо,
Як перший промінчик сонця
Мрійливі думки піймав...

так замало не спати вночі,
і дивитись на сон твій божий.
ми повинні мати ключі.
ми жильці, а не перехожі.

ніби гра, що не є вже грою,
ніби крила,що рвуть лопатки
переповнені ми з тобою,
щоб порушувати порядки.

сотні, безліч людей навколо,
всі злилися в єдину масу.
необхідно нам вийти з кола
та зірвати нарешті маски.

ми жильці, шо шумлять вночі,
ми сусіди, що топлять завжди.
але в нас є свої ключі
і ми топимо вас від жажди.

Весна прийшла, давай швиденько
Над "і" сумне всі крапки став,
Щоб ти нова і веснянЕнька
"Вдягла" усмІшку на вуста!

І розірвала коло зовсім,
В якім сплелися зрада й біль.
Поглянь на себе - ти не осінь,
І не зимова заметіль.

Ти - веснянЕ створіння гарне -
Любов"ю мариш і теплом...
Повідганяй усі примари,
Щаслива будь усім назло!

Повір мені - весна насправді
Не року гарна лиш пора.
Весна в душі - ми їй підвладні,
Віват життю! Весні ура!
24.03.2010р.

П ривітне сонце світить не для тебе,
О бмерзле гілля може й не заквітне,
Р озлоге небо - може і не небо -
О мана в висі, зовсім непомітна...
Ж орстокість долі ранить твою душу,
Н адломиш крила, прагнучи злетіти,
Е тюдом смутку милуватись мусиш,
Ч ерствіє серце від облуди світу...
А ЧИ НЕ ВАРТО ПОРОЖНЕЧ ПОЗБУТИСЬ???

Вже ранок... Сонця сяйво на долоні.
Осінній вітер обвіває скроні.
Підняв листок й хмариночці поніс
І пісню заспівав мені на біс.

А я іду. І він спішить за мною.
Чи в дощ, чи в сонце смирною імлою
Несеться вітер по моїх слідах...
(чи це у мене вже поїхав дах?)

Ось парк.На лавці знову сіла.Тихо...
Тут голос чується... Та чи на лихо?!
Це вітер так зі мною говорив,
Вуста цілунком звабним обпалив.

Шалено грала музика у залі,
І серце билось серед кришталю,
Вона стояла у своїй печалі,
І плакала від болю і жалю.

Вона кричала переможним криком,
І божевілля у її очах
Описувало те прожите лихо,
Яке губилось у пустих словах.

Забутий відчай линув через краї,
І вічний біль прохання шепотів,
Лише для неї у цій повній залі
Уже не було жодних почуттів.

Остання нота. Вже дограла скрипка.
Бокал вина наповнений вогнем.
Остання мить її життя розбита
Й летить у пекло срібним кришталем.

Розхристана, зневірена душа
Блукає в підземеллях каяття.
Шкребеться в сірі стіни кам’яні,
Стукоче серцем в двері потайні.
Кричить зімкнувши губи в темноту,
Щоб розбудити душу, хоч одну,
Що небайдужа, тепла і жива,
І виведе її з полону зла,
Зневіри і байдужості пітьми,
Щоб знову відродитись між людьми
Омити рани чистою сльозою
І примиритися зі світом і собою.

2010р.

Вкриває небо голубе - холодна ніч
А ми ідемо все життя
Що бути з кимось, віч на віч на віч

А ми ідем , щоб ту любов - гарячу запалити
Щоб свічку свою донести, нести й не сгасити,

Щоб ту свічу тепла й любові
Ми несли тій людині,
Яка чекає довго , довго
Чекає і до нині.

Чекатиме вона й до завтра,
Лиш не падімо з віри
Бо серця нашого любов-
Вона не має міри

І незважаючи на все,
Що доля нам дарує,
Ми другу свічечку знайдем
Що Бог для нас готує

І ось вони зустрінуться,
між вітру й заметілей,
зіллються у палкий Вогонь
Який обох зігріє

Який я знаю не погасне
ні вдень , ні вніч , ні зрання
Бо свічі-наші почуття,
Що злилися в кохання!!!!!!!!

Була холодною ота весна,
ще сніг лежав на дальніх верховинах,
а я тобі про теплі дні писав,
бо ти в мені світилась, як зорина.
І я тобі щемливо сповідавсь,
палив між нами відстані і дати...
А вир чуттів – як весняна вода,
і чим я серцю міг тоді зарадить?
Я все ж не зміг те слово віднайти,
в якім зійшлись і відчай,
і відрада.
... Я тут, між гір.
А десь в долині – ти,
моя найбільша, найгіркіша втрата...
2010

Я спинюсь на трішки,
Підніму листок,
І до щастя пішки
Зроблю серцем крок.

Закохаюсь в вітер -
Вершника дібров,
І з листочків-літер
Викладу "ЛЮБОВ".

Хоч зів"яли квіти -
Почуття живуть,
Вчуся цього світу
Пізнавати суть.

Не боюсь морозу,
Й лютих завірюх,
Світу сіру прозу
Прожену довкруг!

...Доки Хтось зі мною
В мріях за одне -
Житимем весною,
Вся печаль мине!
17.03.2010р.

(ніби дума)

Воскобій в мені.
Що з вощиною?
Буде чиста –
ґнота
запалю її
Батьківщиною –
заятрить
усоте.
Тане тілонько,
та не станути
ні душі,
ні болю.
Тремти, слухайся –
ростуть рани ті,
але світло
гоїть.
Гори свічечко,
світи з горечка,
займи світу
глею.
А як висохне
ночі моречко –
облети
зорею.
А як вибіжить
серце хвилею
за поріг
розбито –
тіни кроплене,
ховай крила ті –
глухі краплі
літа.
…
Десь по місяцю
доля крається,
краї долі –
гострі.
Думи каїнів –
неприкаяні,
стане їх
на постріл.

15 Березня 2010

Тягар своїх тривог скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я лишаю без вагань.
Щоби на крилах мрій полинути у сни,
В яких з Тобою ми відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те, що любе вже давно:
Тебе, світання час, це небо і весну...
Майбутнє і минуле зіллються знов в одно,
Але, чому це так? Я досі не збагну.

Реальність це чи ні, ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій сьогодні тільки наш,
І пам’ять про любов належить тільки нам!
2003р.

Люди дорогі поясніть, чого не розумію
я без неї не живу, тільки про неї одну лиш мрію
думки солодкі - хороші погані
я бачу її на своєму екрані ,
у відблисках сонця на
брудному віконці

Чи я вже здурів? я всюди її бачу
сяду в куточку, сяду й заплачу
в сльозах своїх її може побачу
звук вітру понесе, мою надію
про неї одну, про неї я мрію...

І тільки вранці коли сонце, світить
мій любий вітер, її він просвітить
всю правду й брехню він покаже
про мої почуття до тебе, розкаже

Чи я вже здурів? цього я не знаю
один лиш вітер все про мене знає

Бурштинова сльоза стікає з вишні,
Тягуча і липка гірка її сльоза.
Чому заквітчана у молоденькім листі
Знов плаче вишня - це ніхто незна.
Чи то згадала лютії морози,
Чи то осінні тихії дощі,
Чи то задумалась сердешна
Про майбутнє,
Де стукотять по тілу топори.
Не плач, цвіти
Живем лиш раз на світі,
Даруй красу і ягід аромат
Не думай про майбутнє,
Не журися
І доля збереже «Вишневий сад».

2009 р.

Мені слова знайомі ці,
Коли вуста шепочуть "досить!"
Й сльоза скотитись по щоці
У мене дозволу знов просить...

Та замість тихо "повернись"
Й на волю випустить сльозину -
Я підійму свій погляд ввись,
На крилай мрій до зір полину.

І вже не буде біль пекти
Моє поранене серденько -
Змогла від болю утекти!
Знов вчуся жити по-маленьку...

Твоя душа весни теж просить,
Зігріти прагне світ навколо,
Скажи печальним думам - "досить!"
Ти ж не повінчана з цим болем!
14.03.2010р.

У моїх зіницях помирає сніг,
Ще дрижить спроквола дихання його,
І кладе весняне сонце на поріг
Новий день, новітні "нащо і чого"
Я ще не готова танути і мліти
Пустка і чекання, і на віях сіль...
У твоїх обіймах можна вічно жити,
Та з тепла лукавства поросте кукіль...
2010р.

Ледь розвиднялося… Небо ще в зорях…
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.

Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.

-Правнуче, здрастуй,- він тихо промовив,-
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.

В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.

Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть.
Бога не знають, і хліб не печуть…

Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.

-Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
-Людям, що вміють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!

Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?

Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми - як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь... А життя — лише мить.

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...

По-під небо синєє
Райською пташиною
Мріями літатимем -
Весну прославлятимем.
Солов"їним щебетом,
Буйнотрав"я шепотом,
Сонячним промінчиком
Щастя мить увічнимо.
Слізоньки всі витремо
Райдуги палітрою.
Впадем з неба зливою
Лагідно-тремтливою.
Крапельками ніжності,
Вітром в полі свіжістю
Напоїмо ближнього -
Чи ж не дивовижно це?!...

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...
12.03.2010р.

Посадила мати біля хати квіти
Для краси, на згадку про життя своє.
Щоб уміли діти ту красу любити,
Цінувати літо, поки літо є.

Та приходить осінь. Сивії тумани
Затіняють вікна, затихає сміх.
І не видно квітів. І не видно мами.
У туманах сивих загубивсь поріг.

У хустинці свіжій, зморена роками,
В квітнику туманнім пелюстки збира
Ще жива хмаринка дорогої мами,
Вказує дорогу до тепла й добра.

Розлетілись діти пелюстками квітів.
У туманах долі вибрали своє.
В квітнику у мами їх чекає літо
Тепле і безхмарне, поки мама є.

2004р.

Життя біжить без компасу,
Природними законами.
Роки летять і зіронька
Залишить небеса.
Та там у небі вічному
Зірки летять мільйонами.
Мільйонами і падають
Під ноги, як роса.
У цьому світі дихати,
Кохати, ненавидіти,
Сміятися і плакати
Одну коротку мить,
Аби злетіть під зорями
Туманом, або піснею
І до безумства вічності
На крилах полетіть.
Між берегами ситими,
Між скелями та плитами
Бурлить, шумить порогами
Південна річка Буг.
І вітер степу бавиться
Деревами і квітами.
І килим з трав і колосу
Покрив поля і луг.
Діди-кургани зросяться
Ранковими іскринами,
Плететься сонця золото
У ковили косу.
Його проміння носиться
Вогненними перлинами
За обрій засіваючи
Нелякану красу.
Хто не блукав тут з молоду
Країни степу дикого,
Тікаючи, ховаючись
Від долі і біди.
Або лягав під хмарами
До спокою великого,
Або скрапав кровиною
До бузької води.
Птахи літають парами
Над пагорбами кволими,
Що вічністю зморилися
У степових віках.
Дороги степу дальнії
Їх вольності незнавані
Гукають блудних верстників
Губитися в степах.
Що жде кого у Києві?
Базарні будні клопоти,
Стогнання серця стомлене
Серед чужих пісень?
А може варто босими,
З розпатланими косами
Задихатися зорями...
З кургану, що над річкою,
Стрічати вічний день!

2007р.

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж...
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зІроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ!

Хоч вони й потомлені -
Хай увись летять!
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять...

Хай весняним променем
Пеститься душа,
А нестримні повені
Серце воскресять.

Вічністю неспокою
Душу не бентеж!
Я - не одинокая,
Ти - не сам є теж!

Не вір мені, як в відчаї чи горі
Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”.
Не вір у час відливу зраді моря –
Воно до берега вертається завжди.

Я знов сумую й пристрастю палаю
І серце без вагань Тобі віддам.
Я – наче хвиля, завжди повертаю,
Щоб в ноги впасти рідним берегам.

Я прагну доторкнутися до мрії,
Крізь вир світів до неї вперто йду.
Постань для мене берегом надії,
Чекай мене: я хвилею прийду!...
2001р.