Опустилось солнце за твоим окном,
притаились звуки, словно перед сном.
День собрал букеты запахов цветов,
только не заметил, что не все есть в нем.

Так, не мог он разобраться,
стал тобою любоваться,
приходил он каждой ночью,
что б увидеть свой цветочек,
утолить дневной каприз.

Приоделось небо в красочный наряд,
столько красок вместе о любви молчат.
День рассыпал ночью звездные огни,
в сумерках полночных всё плывут они.

Так, не мог он разобраться,
стал тобою любоваться,
приходил он каждой ночью,
что б увидеть свой цветочек,
утолить дневной каприз.

Я видел, как пылали звезды
и, задыхаясь, канули во мгле,
в которой вечность возрождается,
да так, что не узнать мне их.

Я знаю, мне поверить сложно,
но так близки орбиты раненых планет,
где каждый ищет и находит
ровно то, в чем смысл есть.

Постой, не стоит суетиться,
забудь, какими раньше были мы,
там, где покрыто мраком, дышат звезды,
и что-то тянет мою душу к ним.

Не плач, я только на минутку,
мне интересно знать, тепло ли им,
живет в мечтах моих песочный фикус,
и свет, в котором вечно холодно.

Давай простимся понарошку,
я не уйду, мне так легко с тобой,
но я увидел, как пылают звезды,
я потерял в них навсегда покой.

В небі синім намандрувалася,
Різним цвітом намилувалася,
Захотіла у віночку гуляти
Та не можу я квітів нарвати.

Синьоока волошка всміхається,
В білу сукню ромашка вдягається,
А там посмішки сонця-кульбабки,
Вже потроху пухнастіють шляпки.

Та до них мені не дістатися,
Лише можу на небі гойдатися,
З прудким вітром у хованки грати
І сльозинками мрію вмивати.

Зазирнула журливо в озерце:
білі квіти в блакитному серці...
Зупинилася зачаровано,
Затремтіла від щастя здивовано,
Бо побачила, що увінчана
Білим цвітом, мов юна дівчина.

Хмари сполотнілою юрбою
По гаях, дібровах розбрелись,
Вкрили річку ковдрою пухкою,
Віддзеркаливши поблідлу вись.

Місяць, закуривши понад лісом,
Упірнув у сизу пелену,
І пустивши димову завісу,
Сивиною гілля огорнув.

Наче хвору, деревину горду -
Молоком і медом напував,
І людьми поранену природу
З ватою так ніжно бинтував.

12.11.7517 р. (від Трипілля) (2009)

Чому ти йдеш?
Чому йдеш саме ти?
Хіба тобі набридло наше щастя?
Ти хочеш перетнути всі світи,
а на дорозі лиш одне нещастя.
Ти хочеш все відразу,
та пробач, нікому не дано це зрозуміти.
Чому ти йдеш?
І смуга знов невдач,
не можу я ні дихати, ні жити.
"Пробач мені" - луною в небуття,
"Пробач" - та вже занадто пізно.
І память знов прокручує життя
немов стару, давно забуту пісню.
А ти ідеш... Куди ідеш, скажи?!
Куди тебе несе холодний вітер?
А може, ти це дійсно заслужив,
а я - твої жалючі сірі квіти.

Предивний сон!
Такий чудний спочатку:
Був день ясний,
І річка чиста-чиста.
І я, малий,
Стрімляв у воду рученятка,
І обіймала їх
Вода іскриста.

Та враз роки
Димами промайнули,
І та вода вже
Обпікає руки.
Бо в ній сліди
Чорнобильського мулу.
Бо в ній важкі
Ціанисті сполуки.

Я плакав у ві сні
Від того болю,
В отруті
Захлинаючись поволі.

         Иду, иду… Чуть звякает нога. 
         Снега – снега… Снега – снега – снега… 
                І. Северянин, «На Сіріусі» (грудень 1909 р.) 

сніги сніги сніги сніги сніги
іду іду рипить із-під ноги
ні то не сніг – то спогади крислаті…
під ноги! – плаче текст без берегів

іду іду іду іду іду
рипить рипить читай читай читай
крижинку сенсу кинуто – на чай
нетанучий відбиток на льоду…

листопад 2009 р.

Безмежні сни,
немов світи
молочно просяться
у вени
бракує в серці
лиш весни,
яку віддав
заради неба.
2009

Що життя?
Гра випадку, гра долі,
Гра природи,
наслідок жаги...

...Літня ніч
і запах матіоли.
Сплять дива,
закутані в стоги.

(Для Вас, моя Панно)

…Нам із Вами зустрітись судилося,
Коли осінь співала романс…
Нам у вічі Весна подивилася,
Що у Вічності вигріла нас…

...Що я можу?... Сховаю між строфами,
Ту Зорю, що вибілює нас…
В тридцять сім я у вас знов закохуюсь,
В Світі тільки Любов понад час…

…Бог вимірює Всесвіт епохами,
Час у Вічність, як листя, летить…
Тільки ми, пара юних, закоханих,
В поцілунку спиняємо мить…

…І не змити ніякими зливами
Наших душ триєдине: «Люблю!...»
Нам судилось зустрітись щасливими –
Наш романс, пофарбований в блюз…

…Я у Вас, моя Панно, закохуюсь…
Знов за вікнами осені блюз…
Я ж в очах ваших весни відкопую –
І люблю…
І люблю…
І люблю…

16.11.2008 року,
м. Хмельницький

Зриває вітер осінній, жовтий лист,
Та завиває похмура, сіра осінь,
І не збагнеш, який у неї хист -
То холодно, то вітряно, то так морозить...

Чого осінній теплий подих,
Перетворився в морок, дощ,
А настрій відлетів , на подив,
Накрив всю душу, смуток - хвощ...

Підкралась лінь,обійняла тіло,
Не хочеться творити, говорити,
І смуток лізе в душу так уміло,
Боротися із ним - так надоїло...

То сніг зривається, то дощ колючий,
Пориви вітру кидають з ніг.
Кусає холод, такий болючий,
Дрож тіла, утихомирити не міг...

Знову сонце виглядає і тепло так,
Стає, осінній промінь гріє, грає...
Вся смута враз зникає, радість -
Тепло охоплює та тіло накриває...

Співає радісно душа, вона щаслива,
І літає, тепло своє природі, людям,
Віддає і зігріває, а навкруги осінь -
Така мінлива - то сонця жар, зими пориви...

Крапля вина на ніж упала,
Прекрасним діамантом,
На гострому, металі стала,
Холод з теплом та ніжністю,
Створив шедевр, неймовірний,
Між багатством та бідністю,
Між війною та миром,
Красою й бідою,
Між чорним та білим,
Крапля вина на ножі,
Між живим, та мертвим
Між світлом та тьмою,
Один діамант, на гострому лоні,
Створив цілий світ у моїй долоні.

Коли до неба залишається пів кроку,
А до зірок ще день пливти,
Тоді то тебе я прийду кохана,
Будемо разом крокувати до мети.

Без болю в серці, в день натхнення,
І думки теж літають в самоті.
Для мене сонце в день ясний на небі,
Приносить стільки ж щастя скільки й ти.

Із року-в-рік нам посміхається свобода,
Та підніматись й далі йти,
Мені допомагає твоя врода.
Любов до тебе в серці та в душі.

Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня,
Біла черешня.

До дому, дому
Садами в’ється дорога...
Як твої очі
Юно світились.

Іду садами,
А пам'ять повна тобою.
Пахне черешня,
Біла черешня.

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.

1932

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

Темна ніч, наче тінь фантастичного птаха,
Силует вітряка при дорозі накрила.
І легкий вітерець, мов останній невдаха,
Все хотів покрутить його стомлені крила.

Та закуті вони ланцюгами розрухи,
В круговерті століть зупинили свій порух...
Проти ночі, тримаючись ніжно за руки,
Ми скрадались по сходах, збиваючи порох.

Блудник-місяць сміявся тихенько, беззвучно,
А зірки підглядали, відверто і хтиво.
Наші губи злились, як вода, нерозлучно.
Наші руки сплелися в гарячім пориві…

Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому голосі.

Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це – безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними – теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива.
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена
Коли ти думаєш про мене -
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх, святих, високих,
Я в нім печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене, негарне,
У цих листах живе мій рай.

Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
Все злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.

Якщо уважно поспостерігати в світі
за , так би мовити, людською поведінкою -
закономірність ясниться одна :
Усе, що споконвіку робить чоловік,
спрямоване на те, аби заволодіти жінкою!....

Сьогодні ж світ став догори ногами :
Жінки рівняються в званнях й правах з чоловіками,
Чоловіки стають манірними й тендітними жінками.....
Чи є ще якась сила в нас над головами,
щоб розрівняти існування це горбате??
Чи ж незабаром вже почнем родитися
не в лоні мами, а із тата??

Для чого ж світу демагогії,
священні війни, ієрархії, чини?...
Втрачають суть тоді усі ідеології,
якщо із Космосом не звязані вони!!!

Космічні Всесвіту закони
Свідомості розширюють кордони
Тоді стають реальними і ельфи, і русалки, і дракони
І правильно у тілі в нас формуються гормони...
Важливо зрозуміти лиш одне :
Величній Матері Природі є не потрібні наші слізні молитви й рясні поклони...
Якщо досягнем розуміння правди совісті і чистоти.

2009

Втікаєш від світу,
А він вже далеко попереду.
Здивовані квіти
Зів’януть з тобою у середу.
І сонячні ворони,
Білі, як ти, заридають,
Задивлені в сторону,
Де ще на тебе чекають.

Я так люблю осінні кольори,
Старих тополь стрімкі брунатні вірші,
Казки вільшини... ( Що не говори,
Ми восени і кращі, і мудріші).

Оголюється серце. О, коли б
По-справжньому зуміла змалювать я
Вогонь осінній і дими колиб,
І нас - дітей кленового багаття,

І щастя вимір, що палахкотить
На грані болю - присмерку між нами.
Я так люблю!.. Бо знаю: тільки мить, -
І упадуть хиткі осінні брами.

На згадку взяти хочеться мені
З коси калини пурпуровий гребінь.
... У синьому горітиму вогні
Твоїх очей, неначе сонце - в небі...

2009

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

твої долоні - на запах яблука
краплини меду по всьому тілі
стаю я схожа собі на равлика
плоди збираю, що вже доспіли

вечірнє небо як сині води
торкнусь рукою - і вже моє
а осінь злота дахами ходить
і спати, спати нам не дає

і сіє прянощі в постіль білу
і сипле сутінки у вікно
і невагоме й прозоре тіло
стає солодким густим вином

з тобою зовсім ми захмеліли
мене цілуєш жагуче й п'янко
краплини меду по всьому тілі
твоя навіки покірна бранка

а осінь ходить дахами, гарна
твої долоні терпкі й гарячі
і не тривожся собі намарне
щасливі люди від щастя плачуть

**Я видела радугу в начале января...
Утреннее небо было розовым, с лохмотьями седыx туч.
Такая радуга стоит сейчас между нами...

**Моей нежностью
можно плавить лед.
А ты спрашиваешь,
Хочу ли я тебе неприятностей...

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени

Або Повість Про Вічну Любов

За кримсько-татарською легендою, Ведмідь палко покохав полонянку ведмежого сімейства. Та дівчина втекла з юнаком у море. Коли Ведмідь став наздоганяти їх по мілководдю, юнка у розпачі заспівала свої прекрасні пісні. І Ведмідь пожалів дівчину, відпустив її, а сам застиг каменем од печалі.


Сумний бескид, аж сивий, свою печаль повість нам,
Давно закам"яніла сльоза Ведмідь-аги.
А море б"є у груди живим відлунням пісні,
тієї, що у небо зривала береги.

Який жагучий голос! Невпинно спомин блудить
У розсипах мелодій - гірського кришталю...
Щодень старіє тіло... Бо гори теж, як люди...
- Чи ж В І Н її так любить,
ЯК Я ЇЇ ЛЮБЛЮ?

Ведмідь ступає в хвилю, даремно відгук ловить
(Усе ж на світі знають, але мовчать моря...)
Ведмідь вікам шепоче напівзабуте слово
І слухає, як чайка те слово повторя...

(80-ті роки. Збірка "Із тернами в серці", 2003)

З тобою в нас - тільки сьогодні,
Хоч наші минулі хвилини
Вплелися уже у роки...

Нам солодко скраю безодні,
А світ, коли сходиться клином,
бува полиново гірким...





------------------
* * *

С тобой у нас - только сегодня,
Хоть наши былые минуты
Вплетаются вже у года...

У бездны нам сладко с тобою,
Но свет, когда сходится клином,
Полынным бывает на вкус.

Незнаний раніше запах,
По ліжку пливе туманом,
Таїться під ним омана,
Чекає на хижих лапах.

Вливай підсолоджений кисень
У чуйні вуста пурпурові.
Приховані в кожному слові
Чіткі розрахунки гульвіси.

Збентежені острахом перса
В долонях пекучих тавруй,
Вишневим безжально фарбуй
Фінал підліткОвої п’єси.

Покажи мне безбрежное море
И песком накорми мои ступни,
Как не пойманный прошлым вор я,
Буду прятать тебя под юбкой.

Покажи мне свободных чаек,
Положи свои руки на шею,
Стянешь с кожи соленой майку,
От касаний твоих я млею.

Покажи мне сухие ладони,
Одарю их прохладным дыханьем,
Намочу их водою из моря,
Запечатаю мысли в тайну.

Покажи мне горящий закат,
Давай взглядом встретимся смело,
Застучат на земле пульсы в такт
Устели ее сигаретным пеплом
(2009р.)

Чому я так погано сплю...
Чому я мучуся щоночі?
Навіщо я тебе люблю?
Навіщо бачу твої очі...


Ти вже не мій, ти зник як ніч,
Чому ж я так боюся спати?
Боюсь між тисячі облич
Твоє обличчя не вгадати...

Місяця срібним пилком припорошений,
дощ розсипає прозорі горошини.
Вони проростають у землю краплинами,
а ми почуваємось винно-невинними.

Винно-невинні, бо помилилися,
не закохались, бо не зустрілися,
сліпо з’єднали із іншими долі,
а душі лишились самотні на волі.

Часу потік наш хлюпочеться хвилями
вздовж тих доріг, на яких не зустрілись ми,
а наші домівки з холодними стінами,
і ми почуваємось винно-невинними.

Сонячні хвилі падають зливою,
Я вже ніколи не стану щасливою.
Ти просто мрія моя нездійснена,
я просто вільних вітрів полонена.

Долі, заплутані Мойрами злючими
вкрились від болю шипами колючими.
Мрії у серці застигли крижинами,
ми почуваємось винно-невинними.

Небо безжурне над головою.
Ти вже не мрієш про зустріч зі мною.
Я лиш забута тобою картина,
де ти у простір шепочеш: «Єдина…»

Де земля, де небо-
Вже не знаю.
На кленові зорі наступаю.
Може, ця стежина в тихім сквері-
Це чумацький шлях...
Чорний бархат
Полум'янять листя,
Багряніють клени золотисті,
Мерехтять сузір'я на гіллях.

А в Киеве всё чаще бывают туманы
Они запрещают думать о происходящем
Я суть там увидел – в снегу под ногами
Она была белой, до звона хрустящей
Как будто старался на честные чувства
Но так стало жаль, что я говорил:
«Люблю», потому что хотелось влюбиться
Но жаль и тех слов, когда не говорил

Я – этот снег, а снег – это я
Всё чаще со мной бывают туманы
Но был я, есть, и всегда
Буду снова и снова обманут

Як тихо печаль поселяється в серці...
Вітрами обносить
ромашки надій,
Акорд наполоханим
джмеликом б"ється
У скельця непроханих
холодів.

Несеться табун
жовтим визрілим полем,
І молиться спрагла любові
земля.
Скорботно і моторошно
тополям.
Їм срібло од місяця
скроні встеля.

17 травня 2002 р.





http://maysterni.com/publication.php?id=37624


Melody pulsates

Melody pulsates as bumble-bee,
A sorrow settles in the heart
so quiet...
A wind mixes up the
camomiles of hope.
Some melody pulsates as
intimidated bumble-bee
Into glass-windows
of unbidden cold.

A herd of horses are rushing
through the gold ripe field,
And the earth, thirsty for the love,
is praying.
The poplars are feeling
eery and mournful,
A gray moon-light is lying
on theirs temples.

Сивими ключами від`ячала осінь.
Відболіло листя у лісах давно.
Вже зима вітрами розплітає коси
І стукоче снігом у моє вікно.

Біла хуртовина землю обіймає.
Миготять пушинки – не злічити їх,
А у грубці вітер тужить і співає:
Мабуть, щось про холод і про білий сніг.

Ті зірнички срібні у танку кружляють.
Я крізь шибку бачу їх химерну гру:
То вони додолу раптом опадають,
То, немов на крилах, тягнуться вгору.

Так і ми, мій друже, у життєвім вирі
Часом не знаходим берега свого.
В парі з журавлями линемо у вирій,
Падаєм зірками в пошуках його.

Так і ми, мій друже, вже коли несила,
Хочем відпочити лиш єдину мить.
Хилимось, згорнувши стомленії крила,
Та по хвилі знову тягнемось в блакить…

Сивими ключами відлітають роки.
Вже розквітли мрії у душі давно.
Та, буває часом, чую ніжні кроки –
То дитинство стука у моє вікно…

Я в осінь повертаюсь, як додому.
Вона, здається, теж мені радіє.
Природа відчуває сум і втому,
І я також: снодійне вже не діє.

Снодійне вже не діє – і не треба,
Адже приходять рими замість снів…
Влаштовує мене «безсонна треба*»,
Це благодать Господня, а не гнів!

Це благодать Господня, а не гнів –
Творити й жити в ритміці природи,
Осіння пустка зібраних полів
Теж сповнена привабливості й вроди!

Так, сповнена привабливості й вроди
Та, що зі мною в осінь увійшла
І, всупереч всім прикрощам погоди,
Не розгубила літнього тепла!

Не розгубила літнього тепла,
Не продала, не віддала нікому…
Тому, яка б погода не була,
Я в осінь повертаюсь, як додому…

*треба – в даному випадку жертвоприношення

13.10.2009

Тиша згусла та задзвеніла…
Мов чужі, затремтіли руки .
В горлі слово закам’яніло.
Наполохавшись зникли звуки.

Час хитнувся й закляк раптово,
Кров по венах гайнула хутко.
Закипіла, й до серця - слово,
Понесла, як пекельну чутку

Сьогодення й майбутнє зблідло,
Міражем попливло минуле…
Навіть сонячне зникло світло.
Очі, бачили??? Вуха, чули???

Чи він був, чи усе наснилось?
Чи кохав, чи була жадана?
Чи то щастя моє загубилась:
Там де слова п’янка омана.

Мы бежали с тобой по контрастам.
По истерикам
Плыли.
Как мы с тобой любили!
Молча и монолитно.
Камнем.
Стеной.
Слитно.
Всегда с тобой
Рыдали.
Заранее выбирали
Неправильный сломанный вектор
Солнце направит на нас
Свой кривой, неровный проектор.

Просто.
Тишина. Абсолютный свет.
Оскар!
Самый сложный проект.

Заосеніло вже.Заосеніло...
Листки тополі дивляться змарніло,
І я на них із болем наступаю,
У власну осінь двері відчиняю...

Заосеніло вже... Невже заосеніло?
Я в озерце вдивляюся питливо,
На срібло впав вербовий лист журливо,
Я бачу, все-таки заосеніло...

Еротично ляжеш в ліжко
Ледь торкаючись мене
Проведеш рукой по тілу
Поцілуєш у лице

Будем ніжно ми кохатись
Говорити про любов
У кохані цілуватись
Обійматись.... Знов і знов

Покажу тобі я пристрасть
Забіжить по венам кров
Хоч для когось ми є грішні
Та свята у нас любов!!!

2009 Вересень

знаєш, якшо раптом тепло цих розмов
вирветься назовні
то наші міста
вмить запалають а ми будемо захоплено
танцювати навколо

погодься — в цьому шось є
стікати соком
ковтати сльози
падати дощем на асфальт
і вмирати від спраги

Ти ж бачиш!!! осінь так і не настала...
Ти ж пам'ятаєш? найтепліше небо в цьому місті - над вокзалом
загрієш ним свої долоньки посидиш на сходах
і зникнеш в переплетеннях підземних переходів

знаєш, якшо раптом хтось з нас замовкне
інший підхопить ритм його подиху
і засне промовляючи рідне ім'я

Мила панно, музико моя!
Чом сльоза засяла на обличчі?
Погляд Ваш, то мій земний маяк –
веде мене додому, ніжно кличе.
Не сумуйте. Осені струна
зазвучить печально і розтане…
Ви плачете… у чім моя вина?
Чим я Ваше юне серце ранив?
Мовчите… ні подиху із вуст.
О, як же Ви на мене, панно, схожа….
Спадає з неба зірка у траву
згораючи так швидко, Боже…

Цвітуть у косах ранні хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Милуюсь ними я щодня до щему,
Коли сідає вечір на поріг.

Цілую ніжно кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
І розквітаєш ти, немов жоржина,
І ніч вдяглася в оксамити трав.

Цвітуть у косах пізні хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Зорю найпершу, наче діадему,
Я в юності для тебе приберіг.

Цілую знову кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
Цілую ніжно шию лебедину,
І слуха ніч зелену пісню трав.

Цвітуть у косах білі хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Милуюсь ними я щодня до щему,
Коли сідає вечір на поріг.

Цілую ніжно кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
А вітер зачаровує калину,
І пада цвіт на вишитий рукав…

О, мила панно!
Казко днів моїх!
Журитись Вам осінньо ще зарано.
Лиш Ваших вуст торкнеться легко сміх
і серце Ваше квітне так тюльпанно.
А людям що?
Вони завжди такі, -
заковані у рамки власних правил.
Вони чужі, закони їх крихкі,
тому не розівчилися лукавить.
Ви не зважайте –
мрійте і любіть!
Любіть такими, інших бо не буде.
Всміхніться, панно – принесіть у світ
краплину світла,
так потрібну людям.

Невимовна ніжність у моє серце увільється,
Як подумаю про тебе, коханий.
На подих твій душа мрією озветься,
Рожевою, мов сонця промінчик ранній.

Твої сліди приховані шовком моїх думок,
Щоби вітер їх не розвіяв.
Синьооке небо одягає із жасмину вінок,
Щоб хмариною усміхатися твоїм мріям.

Слова твої оселилися у моїх ясноднях,
Де їм затишно і надійно.
А сни зачаровано споглядають зоряний шлях,
Де для тебе пісня моя звучить нестримно.

Дозволь в молитвах трепетно згадувати тебе,
І більшого щастя не знаю.
Нехай твій Ангел тебе береже,
Й кохає як я кохаю...

Він зачекав на неї
Три квартали
Мовчання.
Так далеко, Боже!
Я не дотримала
Презумпцію
Прощання.
Тепер не можу.
Вікно. Герань. Туман.
Мої картини.
Знайомі шелести,
Слова, обман
Його квартири.
Просторий плащ,
Червоний шарф,
Застиглі стіни.
На площі гамірно,
А тут мене простили.
Хай голуби собі летять
Подалі в небо.
Він й досі п’є
Цейлонський чай.
Вершків не треба.
2009

Акації листочки,
мов клавіши.
І вітер за роялем...
Прощальний літній вальс
гуляє сквером...
Коштовне листя
малахітово-зелене,
На жовтий оксамит міняють клени.
Бурштинове проміння
в реверансі
Запрошує опалий лист до танцю.....

Полетіло літо ген за журавлями,
Вийшов я назустріч осені сумній.
Пролягли тумани білі рушниками,
Затужила пісня у душі моїй.

Я бреду самотньо тихими лугами,
Тут моє кохання зорями цвіло.
Там, де розминулись долі за гаями,
Б'ється, наче спомин, явора крило.

Не злітає в небо ясноока мрія,
Забіліють скоро навкруги сніги.
Відцвітає в серці ружами надія,
І літа вертають юності борги.

Думами лечу я вслід за журавлями,
Усміхнулась юнка осені сумній.
Зрання поспішаю, мила, за літами, -
Затужила пісня у душі моїй.

Не рушу, не зацілую,
Може ще намалюю
Кров’ю серця останньою.

Втомлена і побита,
Стямилась полюбити
Нестямно я.

Вцілюють дикі стріли,
Що в мені уціліло, -
Не знати.

Днів гуркотять паради.
Серце ж нестерпно раде
Так безпритульно кохати.