Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи, моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи, моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Я не ота і не моя вина,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.

Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
закутане у голубі тумани?

Якби тоді покликав... може, я
була уже готова у дорогу
на інше перехрестя житія.
Усе минуло, що було до того.
Не присягаюся, але їй-Богу
вина у тому не лише моя.

Приснилося – отримала мій лист
моя... ота, яка його чекала
багато років тому... і не знала,
«письмо до запитань» – це на колись.

І як буває інде уві сні
від серця відлягає ця провина,
і відповідь її до мене лине
у наші – інші, та не кращі дні.

Та хай і так, а миті однієї
почую ще обіцянку одну
лікуючу цілющу панацею:
– Чекай мене!
Це ще не одіссея...
а от коли навіки я засну,
тоді і дочекаюся на неї.

03/23

Якби ти знала, хто ти є така!..
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
Якби ти знала, хто ти є така!..

Як міг тебе не знати я раніш?!
Без тебе світ – розбурхана пустеля.
Без тебе кожна ніч – мов в серце ніж.
З тобою – розцвітають дні веселі.
Як міг тебе не знати я раніш?!

В устах твоїх кохання наберу,
в очах бездонних відшукаю зорі,
і саму найвіддалену зорю
пущу, як рибку золоту, у море…
В твоїх очах натхнення я знайду.

В твоїх очах знайду своє натхнення,
і в очі ці віддам.
Я з вуст твоїх кохання наберу.
Пущу на щастя.
Втоплю у морі.
І загадаю щастя море!..
Твоїм очам…
Твоїй душі…
Твоїй любові…

Інструмент камертон…
Інструмент камертон…
Упіймай, як цвіте азалія.
Жоден бутон.
І от – бутон.
Квіток аномалія!

А як цвіте і відцвітає любов?
Бов-бов!
Бов-бов!
Як серце на жилці гойдається.
І от – помиляється камертон.
Інструмент камертон помиляється.

28 лютого 1994 р., Київ

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Не встоїш...Забере з собою...
Мамусю, знову ти зі мною,
І знову бачу батьківський поріг...
Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Гнітюче - не почую, не побачу...
Зима минула і розтанув сніг
Та крижанинами я досі плачу...
Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Матусю, ти пробачила? Пробачиш?
А пам'ятаєш дідовий горіх?
Його ти, певне, з Неба зараз бачиш...
І згадуються золотаві миті,
Коли купалось сонечко у житі....
Ця хвиля спогадів...
Стій міцно...Не впади...
Впіймай її...Тримайся...
Далі йди...

Ты на вид как кусочек солнца
Или ядро самой яркой звезды
Но тепло твоё ни капли не жжётся
Ты состоишь из чистой любви

А на ощупь ты мягкая кровать
Уютней которой не найти
И в ней годами можно спать
Ведь никуда не хочется идти

Ты пахнешь ранним рассветом
Чьи лучи пронзают туман
Ты упраздняешь все в мире запреты
Вдыхая тебя, я становлюсь будто пьян

-тебя невозможно описать,
-и не получиться ни с чем сравнить.

-о ней лишь можно размышлять
-ради неё и стоит жить

3 ноября, 2022

Пусть та блаженная лаванда
Всё так же пахнет августом
Я поражён твоим талантом
Оставаться радостной

И где бы я сейчас не был
Куда бы ты не пропадала
Знай, я лишь тебя всегда любил
Просто хочу чтобы ты знала

Всё будет так: ночной вокзал
И лёгкий дождь,большие звёзды
Всё будет так как я мечтал
Не будет места там для злости

-Пусть та блаженная лаванда
-Всё так же пахнет августом

6 ноября,2022

Коли комусь дарують квіти,
Ти, панно, пам’ятай одне.
Для них - це тільки мить та мрія,
Для тебе ж інший шлях відкритий.
Про тебе будуть згадувати інші
Як про вселенську силу, та навіть більше,
У тебе вже закоханий весь світ!
Ти подарувала їм цінніше,
Нове життя, любов та вічність цілу
Твій подих був для них надія,
Твій шлях не є таким трагічним.
Ти, панно, маєш ціль
І вона не в тих букетах квітів.
Благословенна, прошу тебе, озирнись!
Май гордість, поважай себе!
Той перстень на її долоні
Їй кара Божа, ось і все.
Іди і сльози витри
Та подивись очима іншими на світ,
Твій шлях він Божим цвітом вкритий,
Кохано, мила, твій вік інший,
Він - щасливий!
2023 рік

Ризикуєш підпасти під гніт.
На голову сіла сила коханок рожевих.
Любити трьохсот – триста літ,
пити триста узварів грушевих.

Одну вибираєш – і підпадаєш під гніт.
Те, що їй притаманне – у триста разів краще,
ніж те, що любив триста літ.
Може, тепер не ризикнеш ніза́що?

26 червня 1995 р., Київ

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Весна. Повітря злагідніле
В моїм замисленім саду.
Невидимої струмінь сили
У груди ллється на ходу.

Як тихо, затишно і чути
Ледь-ледь уловний шепіт віт.
Тут роздратованості пута
Життя міського скинув світ.

О свіжість подиху нірванна
П'янить, очищує до п'ят.
Немов у березні коханім
Вернулась молодість моя.

І я освідчуюсь в любові
Їй - найдорожчій, золотій.
Епоха мов нова, чудова
В моєму почалась житті!

3 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Я часто мріяв,  слухав  шум  дощу,

Любив  і рок, і блюзу перебори.
Юнак простий - не красень, не потвора.
Бувало  всяке… Думав, що тону.
Ледь чутний голос  чистого  сумління
Юрба  із  підлих,  жадібних  людей

Топтала  в  бруд  липкий,  неначе  клей  –
Екстракт  із  їх  сліпого божевілля.
Боліло  серце,  сповнене  жалю.
Етюдом  стало,  досі  ще  не  чутим,
`
Моїм спасінням - ніжне « я люблю».
А  вже тоді не вірив у майбутнє...
Рука  в  руці та дотик уст  медових  –  
'Яка краса... Яка казкова мить.
Немов  струна,  у пам'яті  бринить
Осіння зустріч і ... цілюще слово.
!!!


2013 - ...

Ось десять їх.
Віршів моїх.

Кожне читаю з них –
звідки ви?

Переполовинив би я,
та їх утаїти як?

Очі скрізь.
Не те, що колись.

Утіхо моя!
Ой, сліпа моя!

Тільки любись.
На них не дивись.

Що не здолав –
у перґаменти склав.

Згорнув, мов руно.
І п’ю, як вино.

І п’яний я.
І співаю я.

Утіхо моя!
десяти ночей…

30 серпня 1995 р., Київ

І знову та сама весна
займає околиці світу,
і знову спиває вона
росою напоєні квіти.

Навіяне перше тепло
прорізало очі проталин
і це уже, наче, було
і, ніби, іще не бувало.

Брунькує букети бузок
і пробує вітер на дотик,
а до оп’янілих жінок
з верби усміхається котик.

Синицю гойдає лоза,
ворона на ворона карка-
є – буде, напевне, гроза
гуляти алеями парку.

Далекі гаї і луги
освоять нові віртуози –
крізь іній, пургу і морози
летять перелітні птахи...
збирають у ринви дахи
сухої поезії сльози.

02.2023

Спливав невпинно час, мінялися обличчя.
Не раз розтанув сніг, троянди відцвіли.
Життя ішло собі - ні праведне, ні грішне,
Де був я - і герой, і зовсім навпаки...

Мінялося усе в шаленій круговерті.
Не завжди розрізняв де ворог, а де друг.
В добра і зла чомусь кордони часто стерті.
Напевно, "правил гри" ніхто ще не збагнув.

Та годі балачок про праведність-гріховність,
Як роздумів на кшталт "а що було б, якби".
В кінці поневірянь, відкинувши десь гордість,
Зберіг свій дивний світ, бо знав, що в ньому ти.


18.02.2023

Замовчали  вітри,  що  раніше  навіяли  смуток,
Осінь  разом  з  дощами полинула за небокрай.
І  не  жаль.
Моє серце  прийми  —  найдорожчий  у  світі  дарунок!
Подивись  навкруги,  може,   справді  потрапили  в  рай?..

Ми  з  тобою  так довго  ходили по краю, на  грані
Між  любов’ю  й  байдужістю,  темною  ніччю  та  днем.
Лиш  вогнем
Обпікали  години  безсонних  ночей  на  світанні
І не вірили вже, що існує дорога в Едем.

А тепер  тільки  ми  і надворі зима, наче  диво.
Ні, не  холодно  нам. Зникли смуток, печаль,  пустота...
А весна,
Від якої чекав я тепла з нетерпінням наївно,
Для природи - не більше, ніж просто чергова пора.



Грудень 2012р.

На день закоханих тобі
Стелю до ніг найкращі квіти...
“Ти непідвладна будь журбі” -
Шепочуть ніжно саду віти.

Лиш тихо до вікна іди,
І тепло світу усміхнися.
Він стрепенеться, молодий,
І сонечко засяє з висі.

Ослабить щупальця мороз,
І лютий не лютує більше.
І тане лід його погроз,
І з мого серця ллються вірші.

В них пахощі — мов королі!
Троянд, лаванди і жасмину!
Цвіте кохання на землі
І в небеса весняні лине!

14 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Ніч – моя свобода, я – її споруда.
Голе серце білим світило.
Пред’явила вроду, розв’язала груди,
відпустила тіло – на діло…

Мій комерсанте,
я теж комерсантка:
моя комерція – це я,
уся до останку.

От і ранок морить, от і розплатились.
Теплими грошима вдягаюсь.
Поки ще за штори сонце не скотилось,
час не гаю – спати лягаю…

Ніч – моя свобода,
я – її споруда.
В голе серце "Біле" вливаю.
Воно густо бродить,
розпирає груди…
І ридає скрипка, ридає.

10 лютого 1989 р., Київ

Не  підживлюй  надію  в  мені,
Не  даруй,  не  плекай  сподівання!  –  
Кажеш так,  бо  давно у  душі
Вже  не  віриш  у  справжнє  кохання.
Ну  а  я  цього  разу  змовчу,  
Бо  що  можна  ще  тут  розказати?..
Про  мою  нескінченну  журбу  
Чи  про  те,  який  я  –  бідолаха?

Просто знай,  що люблю  тебе  щиро
І  кохання  моє  неосяжне!
Сподіваюся,  вірю  у  диво,
У  взаємність  та  спокій  між  нами
І  у  те,  що  ми  разом  навіки.
Тож,  молю,  не  блокуй  наші  чати,
Бо  тебе  я  кохаю  настільки,
Як  лиш  може  людина  кохати.



28.05.2022

У товаристві дам шляхетних
Ти сяєш, наче той опал.
І вивергається, як Етна*,
У бік твій лава всіх похвал.

І навіть серед них -- вродливих -
Іскришся, наче діамант.
Бо для присутніх — справжнє диво
Твоя краса і твій талант.

І вся увага кавалерів --
До цих смарагдових очей.
І танці їх після вечері,
Лягають на твоє плече.

Вина хильнули і веселі,
Рубіни гострі — їх слова.
Вони готові до дуелі
За право раз потанцювать.

...І кожен з них — з тобою в танець,
Бо хтось шляхетно поступивсь.
Вона в його обіймах тане!
Красою ж сяє — для усіх!

7 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Ти – глиба,
з якою зіткнувся я в цій атмосфері.
Я – метеорит,
що вже впав у твою ковилу.
Я надто невдячний –
ніколи не стукаю в двері,
заходжу, сідаю,
приймаю, як хліб, похвалу
за вірші свої
і за риму свою кострубату
я мало беру –
мідний ламаний гріш, і не більш.
А тут –
ти осипала всім, чим багата ця хата,
і я вже не знаю,
навіщо читаю цей вірш.
Є очі у тебе,
яких в Україні немає,
і навіть,
якби стала жінкою наша земля,
навряд чи їй вистачить
Дону, Дніпра і Дунаю,
щоб викапать очі
ще глибші, ніж туга твоя.
Ти маєш волосся,
з яким порівнялися б ночі,
усі, які є
у безмежному Всесвіті цім,
і шию шовкову,
мов пам’ятник з Божої площі,
напроти якої
я ставлю небесний свій дім.
Тебе возвеличу,
ти – глиба, якої не буде,
щоб я
розбивався об неї по стільки разів!
Ти – та,
хто мільйони поетів розбудить,
щоб тільки один
так зайшов, подивився – і сів…

8 липня 1996 р., Богдани́

Кохана де ти? Я сумую,
Не можу, ні, без тебе я.
Усе життя минає всує,
Душа сама вже не своя.

Лише печаль всього вгортає,
Оповиває аж до ніг.
В лещата болю і одчаю
Потрапив мій веселий сміх.

І я тону у тузі лютій,
Без порятунку йду на дно.
Мов ланцюгом у біль закутий,
Отруту випив із вином.

...І раптом — сонце в океані.
І хвиля радості ясна
Змиває геть думки погані.
У серці — ніжність і весна.

Прийшла, прийшла моя Богиня,
А я із темних вод воскрес.
Цвіте, як щастя, небо синє -
Любов’ю повен світ увесь!

4 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!

І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
І чари п’є твої до дна.

А ти в обіймах умліваєш,
І сяєш поглядом ясним --
Володарко земного раю,
Де наяву — солодкі сни.

І марення хмільні, як диво,
І пестощі такі п’янкі,
Немов озоном після зливи
Повіяв легіт гомінкий.

Веселка ніжна в небі висне
Теплом твоєї доброти.
Моє життя дзвенить, як пісня,
Коли зі мною поруч ти.

3 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.

2 вересня 1996 р., Київ

Збудиш – нікуди не дінешся!
Бо мені на роботу.
Ой, Оксанко, ти тужишся, силишся –
і народжуєш … ноту.
А я? Орю, сію, мелю.
Тим не менше, кого я люблю.
Тим, хто бачить мої вчинки,
не менше розцвітуть барві́нки,
не менше засяє в липні
ді́ждана відпустка літня.
А тобі – грати, грати, грати.
А на вікнах – ґрати, ґрати, ґрати!
І тим не менше, я тебе, Оксанко,
висвячу зранку
і піду на роботу –
через скорботу…

29 березня 2004 р., Київ

колише вітер трави степу
під дзвін дощу виходять ріки з берегів
несуть дари могутнім небу
та не один юнак в землі вже побілів

під такт диктаторського ладу
танцює вся країна як один
невже в них думки власної немає ?
ой ні, там телевізор править всім живим

під гасло: «родіна важнеє»
матір сина в армію продала
вогонь до вбивства у ньому жевріє
та його туша вмить на полі бою впала

Зими пухкі, м’які сніги --
Куди поділися, о де ви?!
Невже було вам до снаги
Злетіти в небеса сталеві?!

Як лебеді, змахнули мов
Крильми широкими щосили.
Зігріту землю до основ
Усю оголену лишили.

Вона здригається, тремтить
Од вибухів і холоднечі.
Сніги-тумани, хоч на мить
Укрийте хусткою їй плечі!

22 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд від усіх?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?

Можливо, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно — схаменися
Та й винуватців більше не шукай!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій. Як хочеш, то мовчи...


20.09.2022

І тепер ти тривожна.
Шекспір на … четвертім сонеті
опустив свою браму на наше чоло.
Ми єдиною думкою, якої не можна,
ще у третім
розкраяли все, що було.

І тепер я не смирний.
На площі фонтановий вогник
розтулив тоскну ніч в я́сній спині твоїй.
Ти блукала лелекою, крокуючи вірно
там, де коник
удень слід повторював свій.

Оштрафоване місто
на сто незакоханих тисяч
землетрусу чекало вже кілька століть.
Ми повітрям давилися, співаючи пісню,
так, як личить,
розтративши все, що болить.

2 травня 1995 р., Київ

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Це ж скільки треба мати зусиль,
Щоб знову і знову сходило Сонце?..
Скажу лише тобі,
Не приховуючи жодних емоцій.
Я настільки гарної не бачив,
Навіть не міг уявити в уяві.
Це якась космічна вдача,
Що зустрів твій облік ласкавий.
І Місячні проміння на схилах Дніпра,
Напевно хотіли відпочити в річці.
І знову виявляється, що я прав,
Що моє Щастя в цій таємниці.
Гомін, гомін по діброві,
Від мого серцебиття.
Якби я вивчив всі мови,
То не висловив свої почуття!..
І знову реве та стогне Дніпро,
І сердитий вітер завива.
Палає неземним полум'ям кров,
І відчувається, що душа жива.

Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Бо бог дав стільки краси,
Лише одній людині!
Ну інакше звідкіль,
Неперевершений стиль?
Чуєш? Танцюй на розбитому склі.
Незважаючи, що ноги в крові. 
Знаєш, ми давно звикли.
(Тому зі мною кайф лови)
Давай ходити на руках,
І вважати, що ніч є днем.
Давай розмовляти в думках,
І вірити, що вдруге живем!!!
Вдягнемо смішні окуляри,
І ще чудернацькі капелюхи.
І дивлячись на хмари,
Будемо спів солов'я слухать.
Забув, що на дворі зима.
І не відчуваючи січневі морози.
Скажемо, що зими в природі нема,
А є лише запізніла осінь.
(Яку не ілюструють в прозі)
І поки є в кишені пачка цигарок,
То ще проживемо цей ранок.
І гаряча кава,
Розбудить нашу уяву.

У краси немає стажу!
Не вірите?
Спитайте у дівчат наших

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Знову місяць вискубив пір'я,
Зі свого золотого пуза.
Тепер ходитиме повір'я:
Що облік її
Для поетів є музою!

Знову б'ються морські хвилі,
Об золоті берега Одеси.
Доброго ранку,
Діснеївській принцесі.

Хоч сум під віями, хоч сум під віями
Малює тушшю все густі мазки,
Про тебе мрію я, про тебе мрію я,
І маску смерті рву аж залюбки.

Моя ти бджілонько, моя вродливице,
І чарівливіша за Мерилін.
Грайливо місяць он моргає, дивиться,
Мов залицяється із неба він.

Немов спустилася із висі лодія,
Доріжка сяюча - на плесі шлях.
Звучить над берегом краса-мелодія,
Кохання наше так благословля.

11 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Заплава тиха,
подих волі.
І дума Лиха
шепоче мимоволі.
Пісня лине,
у небо порина.
Пташина гине
на ранок, вдосвіта.
Довго літала
понад тополі,
щастя шукала
в пекельному колі.
Козаченько йде,
уважно ступає,
хатину мине,
та слід залишає.
Маленький крок,
іде поволі.
За ним — пророк
і вісник долі.
Підходить до водиці
попід гілля,
а голос з криниці
йому промовля;
«Упийся досхочу,
умийся журбою
до тебе кажу —
упийся та й мною!»
Послухав хлопчина,
жебраком схилився,
карими очима
на себе задивився.
Із височенної трави
хтось спостерігає.
Кепські справи —
мавка виринає.
До його тулиться
дівчина мала,
із ним голубиться,
словами заклика:
«Не йди, Василю,
у дорогу тяжку.
Забрати осилю
тугу летку.
Тривоги покинь
на бентежне життя.
У кохання поринь,
не в гірке каяття!»
Погледів молодик
на коси біляві,
вона ж — нічичирк
про вилиці мляві.
Заходяться сміхом
вузенькі вуста.
Регоче і звіром
біжить, та втіка.
Козак умивався
водою з болота.
У глибокій втопився,
приставши до бога.

Треба мати, тільки мати
розгубила моє щастя.
Чи когось тепер тримати
за минуле, як зап’ястя?

Нам іти з тобою треба
до життя з коханням з вірним.
Жаль, що я лечу між неба
і лишаюсь непокірним.

15 березня 2004 р., Київ

Відчуй, що поруч,
що мовчки -
кричу,
що тихо молюся
за тебе,
що тілом,
душею
з тобою -
відчуй!..
Мовчить
незворушне небо.
І це не струмок,
а потужна лава -
щоденні здобутки і втрати.
Це хрест і, на щастя,
священне право -
кохати,
кохати,
кохати…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

“Садок вишневий коло хати”
Тарас Шевченко

допоки соловейка чути
йдуть перемовини
з дощем
про краплю радості
а ще
про стоголосу хвилю –
бути
в якій звиває гнізда
щем

дух підвечір'я
коло хати
збирає світла
білий пух
і завмирає
кожен рух
що мав у вітрі
день латати
та забарився
і ущух

вишневий квіт –
щоб облітати
зорею вишивати –
ніч
як плуг заснув
при борозні
а коси –
розплели дівчата –
народяться сумні пісні

веселих –
треба зачекати
коли хрущі
вже відгудуть
своє весілля
у саду
і запала
в Зелених Святах
все те
чого по квіті ждуть

28 Січня, 2019

Ти загубила оберіг,
який я завжди сам стеріг,
який за щастя я купляв
і сам на тебе почіпляв.
То був споріднення рушій,
то теплий маятник душі,
то праведна поверхня серця.
то те, об що все зло зітреться,
то знак і візерунок долі,
то доказ літ, що йшли поволі,
то враз з твоєї шиї зник
мого кохання провідник.

17 листопада 1996 р., Київ

Довга балка.
Воду беру.
Вірю палко –
скоро помру.

Шлях ще довший.
Воду несу.
Розлити можу
надію всю.

Найдовше вдома,
найдовше – п’ю.
Позаду втома.
Любов не вб’ю.

30 серпня 1994 р., Київ