Навіщо в слухавку мовчиш? Дзвінок останній...
Поїде потяг у міста, нові й не дуже,
і тільки батькова чогось посохне груша,
і ти заплачеш біля річки на світанні.

А соловейки прилетять тобі на плечі.
І все розкажуть: як живу, над чим працюю.
І десь-колись моє ім'я згадають всує,
моє ім'я — беззуба посмішка старечі.

І запах квітів принесуть, а більш нічого.
Хіба що вітру і цитрин у формі смутку.
І на плечі твоїм побудуть три минутки.
Птахи — не люди, це останні друзі Бога.

Навіщо стиснула слова в той день останній?
Поїхав потяг у міста, нові й не дуже.
І тільки батькова уже посохла груша,
і ти ридаєш біля річки на світанні.

Подивись…
Це моє тіло…
І там всередині душа…
Вона ще тепла і жива…
Подивись…
Це наше небо…
Воно горить в моїх очах…
І це неначе страх…
Подивись…
Це грає вітер…
Він нам шепоче і згасає…
Він кожну думку нашу знає…
Подивись…
Це моя воля…
Вона вивчає твої сни…
Все те, що треба лиш мені…
Подивись…
Це мої очі…
В них небо наше. І любов…
Тече у серці, наче кров…
Подивись…
Це твоя я…
Крізь мене ти, крізь мої сни …
Крізь мої темні думки…
Подивись…
Це все що мала...
Це все, що я тобі відділа...
Бо ще так сильно не кохала...
Подивись...

Сльозою бруньки
упаду
на мокру лаву
у саду
де вчора тінь
копіювала твій портрет
у повний зріст

Нової збірки
стиглий зміст
в руках твоїх
чи з клену лист
з осінньої прогулянки
проріс

у фоліант

і знову вниз
стікають дні
що замерзають
навесні
а в скронях
стугонить
нестримне «ні»

слова німі

На килимі з трав ти мене позбирав по частинах:
Я бачила небо очей твоїх лагідно-синіх;
Обличчя топила у білих кудлатих хмаринах
І голосу твого вдихала швидку течію;

Ловила губами краплини пекучого літа;
Бажала тобою усі таємниці відкрити;
І ніби вода, що на спраглу пустелю пролита,
Очистити, змити усяку тривогу твою.

Я досі незмінно дивуюся тому, що сталось –
Чуття-павутинки від доторку лиш розірвались.
Нехай буде тиша, до вуст притулятиму палець,
І мало-помалу нову павутину зів’ю...

БудувАти силу на словАх
А у снАх вимрІяти їй вЕлич
Світлом прАвди значИти їй шлЯх
Не боЯтись вІрити в ангЕлів.

Теплим зОром мІряти їЇ
МолитвАми захищати дИво
ВиростАти поки молодІ
Рости скОро поки нетерпелИві.

Правда вкрИта хмарами брехнІ
Які нЕсе поляканий вІтер
Тихнуть дІти правди голоднІ
І питАють де правдивий вчИтель.
20.02.2008р.

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров’ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

А памяташ, як колиси
Билисме молоди?
Як над нами місяц висив,
І за нами ходив?

А памяташ, як сме ішли
Од села до села...?
Гори несли наши пісні.
Як било весело!

Або товдиль. Веснов, зрана
Співав жайворонок...
В тамтім році нас вигнао
У світ, як ворони...

Ні. Ти того не памяташ,
Бо тя там не било.
Спитай маму, спитай тата
Як нас вивозили.

Вони добрі памятают.
Нигда не забудут,
Як то їх з рідного краю
Вишмарили люди.

Вишмарили по долинах,
Штоб ми там пропали.
Штоби нашу Лемківщину
Вони для ся взяли.

Спитай бабцю, спитай діда
Про рік сорок семий.
Они тобі оповідят
Житя картку темну.

Гнес ничого ся не боят.
Юж не хцут мовчати.
І хоц юж над гробом стоят
Готови вертати.

До лісів, што колись няньо
Миж горами садив.
Думав, што колиси Ваньо
Буде з того радий.

Не дочекав. Взяли поле.
Його ліси взяли.
І в чужину, майже голим
З Карпат го прогнали.

Хоц не забил він ничого
По роках тількоси,
Кус заплаче, гварит з Богом,
І трохи го носит.

Бо не годен так забити
Гори, ліси, поле...
Вшитко мусів там лишити.
Ой, коле го, коле.

ти зник з мого життя ще вчора,
раптово впав осіннім листом.
і стомлена багряна втома,
лягла на душу як намисто.
осінній вальс для нас останній,
ти вітром полетів від мене.
ти зник з мого життя ще вчора,
лишивши осінь після себе...

Згорає хтось на дереві і в ніч,
Коли послушника шукає храм.
Знаходить в небі непотрібну річ,
Старий самотній донжуан.

Ховає гнів в знецінений кулак,
Витягує з кишені часомір.
І cпогади з задавлених атак,
Видзьобує із серця дивний звір.

Старий Вітольд... йому помстився час,
За тих дівчат котрі втрачали розум.
Через очей смарагдовий фаянс,
Чекаючи на погляд як на дозу.

Іде додому дон в старім пальто,
Знаходить в скринці для листів ключі.
Цілує ніжно він свою Ніхто,
І тихо тане в полум'ї свічі.

Маленьке щастя,
дякую Тобі
за дотик Сонця,
промені присутності.
Коли торкався світ
твоєї сутності -
не загубився
у гулкій юрбі.
За те, що крок -
упевненістю кований,
за те, що слово -
зважене, мов сталь.
За те, що ти -
не сніг,
і не печаль,
а теплий усміх
променя ранкового.
О, дивна пісне,
що тамує біль!
Щоразу я
у найріднішім погляді
гублю душі
нестримно-зимні повені...
Маленьке щастя,
дякую Тобі!

Відкрий долоні і впіймай мене,
коли злітаю зіркою до тебе.

Дай волю крилам – здожени мене!
Лови! Я – вітром під блакитним небом!

Прокинься вранці, усміхнись мені.
Я – сонцем поруч . Ну, бери за руку!

Я – квіти. Я – весна. А в цій весні
уже немає місця для розлуки!

Знайди мене і забери собі.
І не віддай, і не позич нікому!

І буду я світити лиш тобі.
І крила дарувать тобі одному!

Скінчилося літо,-прийшла зима…
Я став шукати тебе-нема,
Та вітер кидає листя в вікно,
А серце стукоче,-тобі всеодно…

В душі стемніло,- очі мовчать,
Гвоздики кохання,-під снігом лежать,
На листі багрянім застигла печаль,
Як жаль мені їх,як жаль…

Знайду я гвоздики серед снігів,
Візьму у долоні,-диханням зігрію.
Розтануть сніжинки,-оживуть пелюстки,
Коли доторкнуться рука до руки...

В очах твоїх радість з’явиться знов,
В душі після зими-заграє любов,
Снігом весною розтане печаль,
Червоні гвоздики як жаль Вас,як жаль….

– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…

Дав би мені Господь крила,
Я б у небо злетів,
Сизокрилим голубом
У височінь далеку!

Дав усім ,Бог крила,
А мені одного,
Спробував злетіти я,-
Падав довго,довго..

За що ж мене,Господь-Боже,
Так гірко карати,
Для чого мені крило одне,
Хіба з ним щастя взнати?

Якщо хочеш мати крила,
Та до хмар літати,
Знайди собі вірну любов,
Щоби навік кохати!

Ой, зіронько, вечірняя
У небі одинокая,
Зійшла над горою,
І чому сама одна?

Колись була я дівчина,
Любив мене милий,
Кохав гарячим серденьком,
А я очі ховала…

Бо була я гордая,
З мріями заручена,
І у синє небо,
Зіронькою злетіла..

Одна тепер у небі я,
Та й шукаю милого,
Місяченьку, братику,
Де тепер його зоря?…

Ой, Зіронько-лебідонько!
Не ховайсь за хмарами,
Світлом стелиться земля,
Милий твій,- навіки_я!

Скажений осінній вітер,
Завивав в обіймах плюща,
Зриваючи листя сердито,
Зі старого чіпкого куща.

Ти дивилась покірно і тихо,
У заплакане ,мокре вікно,
Де хитався,боровся із вітром,
На плющеві останній листок.

І воском стікала надія,
По тендітній свічці життя,
Картин -недописана мрія,
Манила тебе в небуття.

Та не здався листок у віконці,
Художник старий на стіні,
Найкращу картину й останню,
Написав у своєму житті.

Малюнок із фарби,як мрія...
Життя -тендітний росток,
В тобі народилась надія,
Коли впав останній листок.

Коли ще не забамкали в костелі,
Коли ще сплять в садках міські оселі,
Коли ще ластівки із нірок в скелі
Не полетіли на ставок, -
Лелеки будять сонний Городок.
Ці бузьки-боцьони в поранній тиші,
Цей перестук, цей стрекіт-клекіт
Нагадують село моє далеке:
Про те, що мати вже давно не пише,
Про те, що відлетять мої лелеки
У теплий край, у вирій-рай,
І тут мене, а маму там залишать.

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.

Помолився на землю,
Та земля не схова…
Аж до обрію темно –
Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.

Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
І взяла його пісня
На безсмерний рушник.

А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
І чотири сестри.

І коли положили
Голівоньку у гріб,
І коли відтужили
І тополі старі,

Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Із хреста, наче, знята
Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама…
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник…
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

“…і світло солодке, і добре
очам сонце бачити…”
Книга 11

Намалюю собі на полотнищі долі
довгу-довгу дорогу з початку в кінець...
Поміж днів і ночей, поміж хліба і солі
засвічу каганець.

Намалюю собі на полотнищі долі
театральну завісу і рампу, і зал…
П’єсу цю я читав, знаю майже всі ролі,
хоч у ній я не грав...

Намалюю собі на полотнищі долі,
після шуму овацій, після квітів і “браво”,
стохолодний актор з стосамотньої волі
варить каву.

Намалюю собі на полотнищі долі
найчарівнішу жінку…
в чашку кави – життя...
Нам на двох і листів, і самотності, й болю,
і німе каяття…

Намалюю собі…але хто в те повірить,
що я вигадав все: фарби і полотно?..
На душі, як актору, знов самотньо і сиро,
знов дивлюсь у вікно...

Де каміння і двері, де сніги і пороги,
де ми всі, як завжди, як сліпі, навмання…
Обираю собі стоголодну дорогу,
де в кінці дороги
світло дня!


1998 рік

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.

Леоніди вимінялись
Ми біди боялись
Питали чи жовто-синій
Буде в Україні
Хто зна які то прапори
Принесуть Віктори
Та чи жити краще буде
Роздумують люди
Якщо підемо на Захід
Загрозою ляхи
А, як будем, осполі -
Знову візьмуть москалі.
Підскажи нам Всемогучій
Де до правди ключі
Щоб „брати” не поділили
Нас знова на Збручі.
11.11.2004р

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

24.09.1962

Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі…
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.

Тринадцять руж-тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці…
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах…

Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла…

1963

Я заварюю чай за звичкою тільки на двох;
Залишається в чашці розмита водою смужка;
Зацвітає вже у вазоні торішній мох...
Прошепочу „приходь” я чашці твоїй на вушко.

Одягатимусь швидко і вибіжу до зірок,
Щоби пити розбавлену снігом схололу каву.
Заметіль допоможе забути про твій дзвінок;
Заметілі уже давно це все нецікаво...

Розмальовані стіни у кольорі Інді руж,
Розляглась на подушці нечитана досі збірка.
Витиратиму довго розмазану снігом туш,
І гадатиму довго, котра в небі моя зірка...

жінка з очима небесного моря
з вільних стихійних вібрацій на волю
вирвалась, міцно стискаючи в лоні
світло для світу і кулю для скроні,
камінь, над'їжений, в часі поцвілий,
серце ховає від неї, зболіле,
жінка з очима морської принади
з каменя світло взяла у лампаду
й камінь лишила в порожньому тлінні,
світ народивши з такого світіння,
вийнявши сіль і поклавши граниття,
жінка створила камінне двосвіття

(Крим)

1
Згоріло все...І догоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі, де не глянь, одні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
Розсипалось, розбилось в мить єдину.
І викинуті в річку ті ключі,
Що нас єднали у одну родину.

Були й нема... один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну зраду!
І не розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів залишитися саду.

2
Згоріло все...Та не згоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі не побачиш ні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
З'єдналося, злилося в мить єдину.
І вийняті із річки ті ключі,
Що нас з'єднали у одну родину.

Були і є... Один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну раду!
І вже розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів не залишитись саду.

На розкопі зотлілих печалей

Освіжаємо душі розрадою:

Світ минулий – тривкий і тривалий,

Коли досі про нього ми згадуєм.



Копирсаємо в праху спочилих,

Навіть в черепа згляді містичному,

А чи в поруху кістки з могили

Не вбачаючи злого й незвичного.



Загубились віки і народи...

Запіщанились снами тривожними.

Стліли прахом чини й нагороди.

Ми їм суддями стали безбожними.



За віками віки, за віками...

З буревіями світ і з завіями

Археологом стане над нами –

Над розкопом із нашими мріями.

Ні, сьогодні не свято,
Кричати в захваті не треба.
Подібних днів дуже багато,
Коли я думаю про тебе.


І в цей звичайний, як всі, вечір
Тобі щось хочу подарити.
Та важко вибрати доречі
Який сюрприз тобі зробити.


Я подарую тобі сонце,
Його чарівні промені.
Хай світить лиш тобі в віконце,
Одній тобі на всій Землі.


Нехай тебе щодня голубить
Своїм промінням золотим.
Нехай одну тебе лиш любить,
Вогнем палає хай святим.


Ти будеш ним щоразу гратись
Як смуток прийде в твої думки.
Неначе немовля сміятись,
Від радості пектимеш руки.


Ним розвеселиш собі серце
Та все ж воно колись набридне.
Я подарив би тобі сонце,
Та чи воно тобі потрібне?


Я місяць тобі подарую,
Щоб не давав вночі заснути.
Якщо захочеш – розфарбую,
На ньому намалюю квіти.


Щоб в ці безсонні, світлі ночі
Ти думала завжди про мене,
Щоб не могла заплющить очі,
Якщо любов наша мине.


Кататись ти на ньому будеш,
Коли тобі буде погано.
Одразу горе все забудеш,
Самотності залічиш рани.


Усе, що хочеш з ним роби,
Бо він до іграшки подібний.
Я місяць тобі подарив би,
Але чи він тобі потрібний?


Я подарую тобі зорі,
Чумацьким шляхом хай вітають
Тебе у радості і в горі,
Нехай вони не покидають.


Щоночі рахувати будеш їх.
Хай блиском чарівним сіяють.
Ти будеш відчувати заздрість всіх
Людей,бо зірки жодної не мають.


Вони всі в тебе, власність це твоя,
Вони назавжди поруч із тобою.
І ти щаслива – це вже бачу я,
Навік ти попрощалася з журбою.


Але забудеш їх поволі,
Набриднуть ті сузір”я срібні.
Я подарив би тобі зорі,
Та чи вони тобі потрібні?


Я подарую тобі небо –
Безкраю ту, незайману блакить.
Руки людей потянуться до тебе
І сотні пар очей тебе будуть любить.


Бо ти Богинею краси
На трон піднімешся небесний.
І людям щастя віддаси,
І стане світ ще більш прекрасний.


На ньому будеш ти сидіти,
Дивитись зверху вниз простіше.
Не можна завжди там радіти,
Там роки йдуть твої скоріше.


Та все ж на землю тобі треба,
Хоч ти і житимеш там бідно.
Я подарив би тобі небо,
Та чи воно тобі потрібне?


Так, все не те, що ти хотіла,
Але тепер, я, мабуть, знаю.
Я хочу, щоб ти зрозуміла
Як сильно я тебе кохаю.


Любов свою я подарую –
Надію маю, що приймеш.
Бо за тобою лиш сумую,
Кохання мало де знайдеш.


Я хочу так, щоб ти раділа
І в усмішці тремтіли губи,
Щоб ти замріяна ходила,
Бо знаєш, що тебе хтось любить.


Щоб ти хвалилась, що: «Кохають,
Мене одну на всьому світі.
Мені одній вірші складають,
Одній мені дарують квіти!»


Тобі скажу все це, звичайно,
Не буде вічно це таємним.
Я подарив тобі кохання –
Та чи буде воно взаємним?


Я подарую тобі все,
Чого лиш зможеш забажати:
Вулкани, гори, озерце –
Одній тобі лиш хочу дати.


Взамін я не прошу нічого.
Тобі присвячую романс.
Хоч ні – я хочу лиш одного
Ти дай мені останній шанс!

Міцно стискай руку,
дуж сльози в коричневий вечір
із запахом кмину.
На кроки твої реагую,
на стукіт повік,
а у них порожнеча бензину.
Не заливай більше себе дурманом.
Тікаючи в Космос, а не до коханок,
вже дужче не люблять і більшої рани,
з якою живуть - не існує. Й не стане.
Ніколи. У теплій весні не сховаюсь
з тобою. Я знаю як добре, то фініш.
Поволі уже вислизаю назад, в свою зграю.
Ти сам. Ти умієш. Ти дишеш.
Без крові. Із болем як ріжачим згустком,
в мені хаотично співають лиш вірші.
Так ніжно. Не ти...Вони вічно зі смутком,
і я хочу більше...

Морозне повітря обпалює вени,
Шалені ворони, як ртуть, його п’ють,
Вони не покинуть цієї арени,
Вони, як актори, красиво помруть.

Це січень, це стріча з вогнем кінецьсвіття,
Це свідчення Бога з незримим лицем.
Це в сніжному небі розщеплена вічність,
Що тихо на землю до ночі стече.

Це шанс промайнути найтихшою тінню
У світі, де повно банальних чудес.
Це врешті – Різдво. Це – Різдво-воскресіння
І це вознесіння на землю з небес.

У тебе дар на таких – без передиху, без відстрочки,
Аж божевілля зводить у манівці.
Він носить серце у лівій кишені сорочки,
Як обручку на правій руці.
Він світлий образ, він сонячний легкий промінь,
Його волосся – достигла під небом мідь,
Такий колись зустрінеться на пероні –
І все. Розбирай валізи. І вже не їдь.
І скільки не живи в автомат-режимі,
І як не переборюй їдучий бром,
У тебе розвивається о-дер-жи-мість,
Попелюшчин синдром.

Такого смирення й холоду – метастазно.
І шо, моя мила, з серцевих таких напружень?
І ти посміхнися йому, посміхнися люб`язно.
Але байдуже.

Щось таке підкотиться до горла,
Що стаєш дзвінким, як тятива,
І до ранку музика надгорна
Святно обертається в слова.
І душа, посаджена за грати,
Захлинеться сяєвом яси,
Щоб мені від ніжності згорати
До земної Божої краси:
До трави, до сонця у зеніті,
До роси на кінчику стебла,
Щоби ця любов і в позасвітті
Мучила, палила і цвіла…

Я можу дуже просто пояснити
У чому полягає сенс буття:
Потрібно лише так життя любити,
Щоб до смаку був сам процес життя!

Любити ранки – світлі і похмурі –
Любити дні – з дощем і без дощу,
Вареники любити й хачапурі,
Радіти марципанам і борщу!

Кохати жінку – ніжно і надійно
Та бачити красу її завжди,
І жінка буде гарною постійно,
Як та калина біля чистої води!

Я можу дуже просто пояснити,
У чому полягає сенс буття…
Дрібничка залишилася: зуміти
Самому втілити ці принципи в життя!

А ти молився
на неї ти молився
казав що зрада обійде твій дім
ти помилився знову помилився
вона живе з суперником твоїм
Кохання світ загубленої зірки
хоч у які одежини ряди
бо недаремно на весіллі "гірко"
кричали захмелілим молодим...

Ясна ніч – це мій день.
В ній я розквітаю,
Піднімаюся й у небо,
Наче птах, злітаю.

І лечу на крилах вітру,
Від турбот звільнившись.
І зірки, неначе квіти,
У волосся вплівши.

По Чумацькому шляху
Поглядом блукаю.
Свою зіроньку одну
Там я відшукаю.

Дихаю на повні груди
Повітрям з кришталю
І зникають у нікуди
Всі тривоги й жалі.

Любов не шукають, як цвіт папороті,
У ніч на рік єдину.
Її знайти у лісі годі
Навіть у білу днину.

Любов не дарують, як коштовну прикрасу
Чи букет чарівних квітів.
Її діаманти не меркнуть від часу,
Не в’януть повік її квіти.

Любов не міняють і не продають.
Легше душу продати у пекло.
Її зберігають, плекають і тчуть,
Мереживом сонця і неба.

Мов неприкаяний той Каїн,
Очей твоїх я уникаю, -
Бо що скажу? Які слова?
Твій погляд душу обпікає
І серце терном обвива.

Я не скажу тобі нічого:
Хай буду грішник перед Богом, -
Стерплю, вгамую серця біль…
Я не скажу тобі нічого…
Та погляд твій – на рани сіль.

Ніч...не казка, ніч ця така ж як усі,
рідна, прозора, щира, це з іншими, може, тварюка,
не знаю, я просто читаю твої листи
і вже неначе тримаю за руку.
А будучи поряд...дивлячись в очі встократ
я прагну тебе якось дивно, навічно поглинути.
І насититись хоч раз. Випити весь шоколад.
Я згодна. Я буду чекати...Лише б встигнути.
І може це егоїстично - любити, щоб ніжно писати,
і різать металом вузькі вени, щоб щось довести лишень собі,
Бути поетом по вінця. Просто тому, що природно кохати.
Пити отруту не показово. А просто. Як лік...

Холодне полум'я весни,
Як влите сонце полинами…
І знову чорно-білі сни,
І знову скелі поміж нами.
Ти десь високо. В чужині
Смішного пролетаріату,
Де всі купаються в вині
І всі кохаються “по блату”.
Де всі за щось комусь платять,
Сують відверто і по-дамськи,
І де душа – то звикла блядь –
Щораз оголюється “дам”-сько…
Де всі шукають перемог,
В презирливо-ковбойських вчинках
І для яких – один лиш бог
Це зиски, гроші. Ну, а жінка
це тільки видиво краси –
Для насолоди та видовищ.
А серце… Серце – не єси…
Для них лиш хтивість то є совість.
…Ти десь високо. Я ж бо тут:
Внизу, в весні, у теплих росах.
Та ні, тебе не ждуть
Ще чисті, скошені покоси.
Тебе бояться на землі
Й травинки, скраплені весною,
Бо стопчеш їх. Ну, а мені
Прийдеться буть в собі грозою…

Ти холодна, доню,

твої коси в калюжній пітьмі,

ще далеко плестися додому,

треба щось говорити зимі.

П'яна. І так втроє важче...

бо всотуєш смуток як губка,

ти ж просто дурненька, а не пропаща,

голубка..

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить…

Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла…

Часто ділив тебе з може й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував…

Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав…
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра…

Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна…
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать…

Як ти страждаєш розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все…

Буде за нами світ зорями плакати…
Хочу признатись услід.
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз…

Сьогодні день прощати і прощатись…
А є хіба на світі інші дні?
Вже рушники простелено хрещаті…
Малює сонце смерть на полотні…

Жертовний день. Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються тремтячі на межі…


І почалось. І різали – як півнів…
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі…

Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вискочив із хати
Покуштувать весільних пирогів…

Аж образи в світлиці захитались,
І павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах…

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось, що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
–Візьми! – бере.
–Подай, – то подала…
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать…

Жеровник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
І Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло…
Дзвенів по тому спів на півсела…
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла…


А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
–Вчора Смерть приходила тільки вгості.
Та індики секелі надували:
–Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко…
Те кричала з “ходиків” і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля…

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли…
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті…

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
–Гей, ура!
–В кожного над явором коник-змій!
–Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
–Ич, яка породонька! Ич яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

–Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит…
І всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.

І вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
І мішався Цей світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум”я – з золотим…

Наче сонця промені і земля…
Бродом з Того світоньку скрізь рілля…
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі…

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

І найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери…

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа:
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде…

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда…

– А в мисках у соняхів сміх на дні…
–Дайте, дайте, дайтоньки і мені…
–Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
–Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці…

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія…

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками…
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем…

–Що під руки трапиться – те й годиться.
–Ну у мене й велетень, подивіться!
–А у мене більший ще, капловухий!
–А в мого в потилиці золотуха.

– Липнуть пальці. Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
І летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
–Дайте, дітки, вибити хоч одненький…

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами…
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі…

Потім ніч підкралася через луки…
Язики кволіші вже, аніж руки…
Вже й моя примовонька примовка…
Отака роботонька, отака…

Неба сонях вилущивсь і зірки
Із небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива…

…Полягали людоньки – поморились…
В сні Життя і Смертонька помирились…

…Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати…
І воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне…

І знову день,і знов прощання,
В очах загублене "Папа",
Загублені думки,вінець мовчаня.
Де буду завтра я й де будеш ти?
В серці вичитали "Коханя",
Чи змінить щось...
Ти знов далеко,знову телефони,
Дурні гудки мов первісники біди,
Твій голос загубився...
Як зробити так,щоб тебе знову віднайти?
А потім спокій,дихаю печалю,
Лиш смс рятує від біди,
Жити важко,вирок твій коханя,
Ношу цю я мушу з гордістю нести.

За тобою тінню ходжу
І , як тінь , зникаю.
Я без тебе жить не можу
Й від тебе тікаю.

Поглядом зустрітись хочу
Хоть на мить з тобою,
Проте відвертаю очі
Всім зусиллям волі.

Поцілунком ніжним марю
І без тебе в’яну,
Але руку вириваю,
Бо боюся раю.

Малюнки на вікнах. І ввімкнуте світло,
вже ніч кілька років, вже спати пора,
колонки ревуть від баллад несусвітних,
я плачу від щастя. Ридаю одна.

Я згадую вірші. усі, які можу,
шукаю слова поміж тисячі тем.
У злості своїй засідаю за прозу,
і прозу оту виражаю віршем.

Малюнки на вікнах. спадає чорнявість,
вже ранок своїх діточок посила.
Ретельно столітню приховую млявість,
і йду поміж люди. Я-є. Я-жива!

Непричалений човен, вологий пісок,
злий годинник тік-так, перше світло й туман,
я русалка, тримаю соковите стебло
і пишу про любов найкоротший роман.
Я чекаю ось тут, ти не з моря прийдеш.
Із степів душу всипану попелом тягнеш
та невтілені мрії сюди принесеш
і крізь сльози кидатимеш жарти.
Бо все вийшло не так... Ти прийщов на мій лоскіт,
повернутись назад у пучину богів,
я щаслива - хоч хтось не кричатиме "досить",
взагалі не казатиме слів.
Закохаюсь. У море лиш дихать тікатиму,
коли спатимеш. Примножу сльозами солоне.
Ти ж мене не полюбиш. Нещасні - нездатні.
І насправді не хочуть. Хоч тримають долоні
їхні міцно тебе, та ця ніжність - то просто розрада,
а смачні поцілунки мабуть від нестачі повітря.
Твої - втеча і біль, а моя була - сліпнуча радість,
бо твої - кілометри, а мої - блакитні літри.
Мені можна без цілі, тобі ж подарована ціль,
подарована Богом, захована лиш і зубаста.
І не думай, що тут серед бездушшя і хвиль
ти зможеш забути усе...лиш забудеш про щастя.

Сходи до води,
принеси мені роси з трави
і закутану, теплу ще суть.
Я тебе полюблю.
Все віддам. Не шукай. Не броди.
Поруч будь. Просто будь. Хочеш - тут.

Мої сльози
налякані першим морозом.
Затуляючий погляд розхристаний світ.
Є лиш подих і може є розум.
Є ще сонце, проте вже утвердився лід.

І залиш нас із суттю удвох,
будь як Бог,
десь, деінде, будь вищим, мудрішим,
незбагненним для мене, добром..
І тоді я любитиму вічно.

всупереч долі
жодного слова
падаю долі
знову і знову
падаю долі
ніби у небо
я мимоволі
в тобі без тебе
я мимоволі
вільний невільник
страшачись болю
з ним нероздільний
страшачись болю
муку плекаю
і в рани солі
на ніч всипаю
і в рани солі
і в писок хліба
всі мої ролі
знаєш ти ніби
всі мої ролі
звісно невдалі
падаю долі
падаю далі

Місячно.
Тіні гіллясто мережать галявину.
у голубій непорушності ліс насторожений,
часом розсиплеться
шурхотом птах потривожений,
зорі травневі прикриються хмарами млявими.

Тиші не вір,
бо ховає підступна гущавина
стриманий подих,
тремтіння руки нетерплячої.
Травами росними
слід срібним блиском означений,
тут, наче кроком по кроку ступаючи,
час минав.

Та не стискається серце у дівчини-воїна-
страх разом з кров"ю ворожою
в полі іржавіє.
Вершником у перегонах із вітром
душа її,
сім"ям звитяги на кінському поті настояна.

Але ця ніч не для бою весною призначена,
мозок туманиться
пристрастями ще не знаними,
тіло знеможене
млосним чеканням поранене,
серце тріпоче, утіхам кохання не навчене.

Юний коханець -
чужинець з ворожого племені,
очі - листочки у ясеня,
юністю зрошені,
сіють прозору блакитність,
неначе волошки з вій.
дихання, руки, проміння і погляди сплетені.

Зорі цікаві,
у сірість ранкову пірнаючи,
слухали пісню кохання-
творіння жіночості,
не розпізнавши таїну,
приховану в ночі цій-
до материнства їй
подарувала весна ключі.

...Роки минали.
Зустрілись два вороги віч-на-віч
голубоокі.
І схибила зброя у старості.
Юнка пришпорила,
ніби нічого не сталось.І
в батькові очі ввійшла
і лишилася вічною ніч.

Від неможливості бути разом
Рвуться найтовщі канати.
Вже не байдужість, ще не любов…
В межах цієї кімнати
Приречена швидко сконати.

Від непромовленності питань
Навіть вода палає.
Вже не чужі, але ще не свої…
На мить усе завмирає –
Знову йдемо по краю.

Від необмеженості бажань
Цукор знищили миші.
Вже не далекі, ще не близькі…
В осінній спокійній тиші
Ніхто мелодрам не пише.

Від незавершеності казок
Страждають принцеси й принци.
Ми – це не двоє, ми – ти і я…
Не забувай цей принцип,
Втомлений містом лицар.