Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд від усіх?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?

Можливо, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно — схаменися
Та й винуватців більше не шукай!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій. Як хочеш, то мовчи...


20.09.2022

І тепер ти тривожна.
Шекспір на … четвертім сонеті
опустив свою браму на наше чоло.
Ми єдиною думкою, якої не можна,
ще у третім
розкраяли все, що було.

І тепер я не смирний.
На площі фонтановий вогник
розтулив тоскну ніч в я́сній спині твоїй.
Ти блукала лелекою, крокуючи вірно
там, де коник
удень слід повторював свій.

Оштрафоване місто
на сто незакоханих тисяч
землетрусу чекало вже кілька століть.
Ми повітрям давилися, співаючи пісню,
так, як личить,
розтративши все, що болить.

2 травня 1995 р., Київ

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Це ж скільки треба мати зусиль,
Щоб знову і знову сходило Сонце?..
Скажу лише тобі,
Не приховуючи жодних емоцій.
Я настільки гарної не бачив,
Навіть не міг уявити в уяві.
Це якась космічна вдача,
Що зустрів твій облік ласкавий.
І Місячні проміння на схилах Дніпра,
Напевно хотіли відпочити в річці.
І знову виявляється, що я прав,
Що моє Щастя в цій таємниці.
Гомін, гомін по діброві,
Від мого серцебиття.
Якби я вивчив всі мови,
То не висловив свої почуття!..
І знову реве та стогне Дніпро,
І сердитий вітер завива.
Палає неземним полум'ям кров,
І відчувається, що душа жива.

Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Бо бог дав стільки краси,
Лише одній людині!
Ну інакше звідкіль,
Неперевершений стиль?
Чуєш? Танцюй на розбитому склі.
Незважаючи, що ноги в крові. 
Знаєш, ми давно звикли.
(Тому зі мною кайф лови)
Давай ходити на руках,
І вважати, що ніч є днем.
Давай розмовляти в думках,
І вірити, що вдруге живем!!!
Вдягнемо смішні окуляри,
І ще чудернацькі капелюхи.
І дивлячись на хмари,
Будемо спів солов'я слухать.
Забув, що на дворі зима.
І не відчуваючи січневі морози.
Скажемо, що зими в природі нема,
А є лише запізніла осінь.
(Яку не ілюструють в прозі)
І поки є в кишені пачка цигарок,
То ще проживемо цей ранок.
І гаряча кава,
Розбудить нашу уяву.

У краси немає стажу!
Не вірите?
Спитайте у дівчат наших

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Знову місяць вискубив пір'я,
Зі свого золотого пуза.
Тепер ходитиме повір'я:
Що облік її
Для поетів є музою!

Знову б'ються морські хвилі,
Об золоті берега Одеси.
Доброго ранку,
Діснеївській принцесі.

Хоч сум під віями, хоч сум під віями
Малює тушшю все густі мазки,
Про тебе мрію я, про тебе мрію я,
І маску смерті рву аж залюбки.

Моя ти бджілонько, моя вродливице,
І чарівливіша за Мерилін.
Грайливо місяць он моргає, дивиться,
Мов залицяється із неба він.

Немов спустилася із висі лодія,
Доріжка сяюча - на плесі шлях.
Звучить над берегом краса-мелодія,
Кохання наше так благословля.

11 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Заплава тиха,
подих волі.
І дума Лиха
шепоче мимоволі.
Пісня лине,
у небо порина.
Пташина гине
на ранок, вдосвіта.
Довго літала
понад тополі,
щастя шукала
в пекельному колі.
Козаченько йде,
уважно ступає,
хатину мине,
та слід залишає.
Маленький крок,
іде поволі.
За ним — пророк
і вісник долі.
Підходить до водиці
попід гілля,
а голос з криниці
йому промовля;
«Упийся досхочу,
умийся журбою
до тебе кажу —
упийся та й мною!»
Послухав хлопчина,
жебраком схилився,
карими очима
на себе задивився.
Із височенної трави
хтось спостерігає.
Кепські справи —
мавка виринає.
До його тулиться
дівчина мала,
із ним голубиться,
словами заклика:
«Не йди, Василю,
у дорогу тяжку.
Забрати осилю
тугу летку.
Тривоги покинь
на бентежне життя.
У кохання поринь,
не в гірке каяття!»
Погледів молодик
на коси біляві,
вона ж — нічичирк
про вилиці мляві.
Заходяться сміхом
вузенькі вуста.
Регоче і звіром
біжить, та втіка.
Козак умивався
водою з болота.
У глибокій втопився,
приставши до бога.

Треба мати, тільки мати
розгубила моє щастя.
Чи когось тепер тримати
за минуле, як зап’ястя?

Нам іти з тобою треба
до життя з коханням з вірним.
Жаль, що я лечу між неба
і лишаюсь непокірним.

15 березня 2004 р., Київ

“Садок вишневий коло хати”
Тарас Шевченко

допоки соловейка чути
йдуть перемовини
з дощем
про краплю радості
а ще
про стоголосу хвилю –
бути
в якій звиває гнізда
щем

дух підвечір'я
коло хати
збирає світла
білий пух
і завмирає
кожен рух
що мав у вітрі
день латати
та забарився
і ущух

вишневий квіт –
щоб облітати
зорею вишивати –
ніч
як плуг заснув
при борозні
а коси –
розплели дівчата –
народяться сумні пісні

веселих –
треба зачекати
коли хрущі
вже відгудуть
своє весілля
у саду
і запала
в Зелених Святах
все те
чого по квіті ждуть

28 Січня, 2019

Ти загубила оберіг,
який я завжди сам стеріг,
який за щастя я купляв
і сам на тебе почіпляв.
То був споріднення рушій,
то теплий маятник душі,
то праведна поверхня серця.
то те, об що все зло зітреться,
то знак і візерунок долі,
то доказ літ, що йшли поволі,
то враз з твоєї шиї зник
мого кохання провідник.

17 листопада 1996 р., Київ

Довга балка.
Воду беру.
Вірю палко –
скоро помру.

Шлях ще довший.
Воду несу.
Розлити можу
надію всю.

Найдовше вдома,
найдовше – п’ю.
Позаду втома.
Любов не вб’ю.

30 серпня 1994 р., Київ

Після тебе руками розводжу сліпий,
і повітря хапаю безмовно, як риба.
З мене хтось після тебе каліку зліпив
і веде очманілого вмерти на дибу.

Після тебе ні звуку, ні сну, ні вина,
ні сльози покая́нної з білого ока.
"Після тебе – дощі", – тільки ця новина́,
тільки мокра пора і калюжа глибока.

28 листопада 1994 р., Київ

коли верталися
до себе
добре засмучені
й пусті
і рахували неміч
в небі
й пробіли світла
у житті

коли надіялися
щиро
на розуміння
і респект
і посилалися
всім миром
на щось
до крайнощів сліпе

до нас приходило
сумління
і усвідомлення
вини
за недонесення
проміння
і непридушення
війни

в її колисці
розуміння
коли
ще порох
мокрував
ржавів багнет
впивався тінню
той
хто свідомість
розривав

ножі
негострені
лежали
немов
прочитані книжки
слова
майбутні ікла
й жала
читали леготу
думки

і птаха співу
із легенів
літала вільно
крізь гортань
і мить кохання
у шаленість
пересувала
цноти грань

усе це
кануло
майнуло
переліталося
згуло
і слово "ми"
тепер в минулім
гудки короткі
по "алло"

усе це
бите провидіння
примхливі паростки
зими
і крик душі
до посивіння
і перша
однокрила
мить

21 Грудня, 2018

– Лягай негайно спати! –
крикне мати,
шкарпетки стягне з тебе
й пі́де прати,
і шум води
із ванної кімнати
уже несе тебе понад усе,
і ти вже бродиш снами,
снами, снами
досліджуєш на сонці
чорні плями,
чи в Амазонії у джунглях
зводиш храми,
чи десь долаєш швидкісне шосе…

14 грудня 1996 р., Київ

У серпанку безмежної ніжності
Я втрачала і розум, і страх.
Никли сумніви всі та розбіжності
В Його ласк незрівнянних шовках.

Може хтось би від цього відмовився,
В кого риб’яча кров, чи сім’я,
В кого кодекс табу і умовностей,
Та не я! Вибач, світе, не я!

Дивна казка повік не забудеться –
Ще таку не надійся знайти…
Як не мрій, але більше не збудеться –
Це трапляється раз у житті!

05.11.2022

Хай грішний я вартую спрагу слів,
розкуту плоть твоїм невчасним тілом,
хай пахнуть ладаном уривки наших снів,
які вмиває ранок чорним милом.
Хай певно знатиму, що лиш така любов
мою сумну дорогу налаштує.
Невдячності очікую я знов,
розтринькуючи поцілунки всує.
Але чому, чатуючи свій гріх,
бездумний я не збочую дороги?
Чом з образа́ми всіх образ твоїх
до тебе йдуть гріхами збиті ноги?

Усім, кого люблю, я винен знов.
Моя вина – на всіх одна любов.

2 травня 1995 р., Київ

Не витримую ліній…
Папір залишаю вам.
Думки забираю у вирій
до позаземлених мам.
Їх багато…
Повні хати…
І скрізь голуби миру
сотають любов ще щиру
і гидять на будь-який храм…
як на вату, яку
вам віддам
по блату
до ваших
збагачених ям!

3 листопада 2015 р., Київ

За все тобі є прощенням любов!
Наперекір придурництвам й обману,
я серце віддаю тобі і кров –
я смертю буду, бо життям я стану!
Я смертю буду, бо життям я стану!

А пліснява брехні, як тятива,
натягнута безсилою рукою!
Як квітка в раю вічністю жива,
я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
Я зірваний твій гроб перепокоїть

Щасливим був би ти в моїх краях –
розбудував би замки над оркестри.
Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
Ми разом – і кохання розреєстрим!

Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
що відповідь: стіна, стіна, стіна!

Субота, 24 грудня 2005 р., Київ

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно,
а мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув.
Та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Ти б хоч показалась, без фальшів одначе,
бо я тебе досить несправжньою бачив.
Прийшла б запитала, як мені живеться,
відкрила б назавжди моє хворе серце –
вилетіли б з нього стуки, стуки, стуки,
покотили б геть від мене камені розпуки.

Що ж ти не приходиш, може, де блукаєш?
Чом себе тривожиш і мене лякаєш?
Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні роки…
А тебе не видно, а тебе не чутно,
і мені без тебе смутно, ой, як смутно…

жовтень 1988 р.

Коли в житті вже й сонечка нема -
Війна. Похмурі дні. Сумна столиця.
То світиш ти мені — моя хурма,
Божествена красуне яснолиця.

І поглядом своїм — зимовий лід
Розтоплюєш... Мов настає світанок.
Смакую я тоді солодкий плід
І м’якоть ніжну вуст моїх коханих.

Хурма для серця, кажуть, добра, всі.
Лікує спазми, перебої, болі.
Всім серцем я цілющій цій красі
Вклоняюсь, насолоджуюсь доволі.

Беру до рук це сонце золоте...
Воно буває ще й терпке, ревниве.
У променях його — любов цвіте
Як невмируще, вічне щастя диво!

24 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

1
Не давай зів’яти сподіванню,
чарівна супутнице, не сердься
на липучі очі, бо сприймаю
пальчики промінчиками серця.

2
Дозволь розкішній пристрасті
розквітнути, зрости.
Долоні – чашолистики,
а пальці – пелюстки.

3
Ти зійшла, та ранковий вояж
не вважаю невтішним, невдалим,
бо замріяний погляд не вдарив,
а погладив ласкаво, бо я ж
освітлився долоньки нектаром.

Листопад 2022

Спохмурніли небеса сталево,
Темне розгортаючи шатро.
Осене, Печалі королево,
Знову ти на свій сідаєш трон.

Рукавичкою махаєш тихо --
Вихор листя кружеля мерщій.
Другу підіймеш собі на втіху --
І, як сльози, литимуть дощі.

Знову у житті цім — чорна смуга,
І звивається, немов гюрза*,
Як же відкараскатись від туги,
Що в усі шпарини заповза?!

Наче горе розлилось безкрає,
І тону у ньому мовчки я...
Полонез Огінського — я знаю --
Музика улюблена твоя.

Ще й війна нам сипле сіль на рани,
Розпач зазирає у вікно...
Хай уже зима скоріш настане,
Замете печалі білим сном.

6 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Вітер в далеч десь думки відносить,
Шурхотить багряно-жовтий сум.
То кружляє в танці пані Осінь,
Розвіває сукнею красу.

Щось таке печальне і щемливе
Чується у шурхоті отім.
Це життя спалахує, як диво,
І вогнем яріє золотим.

І приходить трепетна, як ласка,
Музикою болю й насолод,
Ця любові незбагненна казка --
Від землі — аж до небесних вод.

В тому горі-щасті ми пливемо
Поміж бур і затишних заплав.
І кохання пишемо поему
Крилами натхнення і тепла.

1-2 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Жоржини на пустім подвір’ї в’януть,
Осиротіли і собачка й кіт.
Вже більш мене татунечко коханий
Не вийде зустрічати до воріт.

Не усміхнеться, добрий, світлолиций,
Свою не візьме вудочку легку.
І рибки не впіймає він для киці
У нашому маленькому ставку.

З людьми не гомонітиме привітно,
Вділивши всім душевного тепла...
Здається світ увесь він міг зігріти...
Така велика в нім любов жила.

Був гарним батьком, дідусем і сином.
І та любов була у нім свята.
Бо жив, творив заради України,
Її крильми лелечими вгортав.

Прозаїк, гуморист, поет від Бога,
І публіцист. Перо, як меч — було!
Сатирик-геній, маг таланту свого,
Його боялися падлюцтво й зло.

Він замки відродив на Батьківщині,
Які без спецосвіти будував.
Крутелики заможні і донині
Наслідують величні ті дива.

Активний, життєрадісний мій тато,
Він завжди людям всім допомагав,
Був без мандата справжнім депутатом,
У добрих справах — вся його снага.

Здається, що до ста міг жити й більше,
І не боявся смерті, ні війни.
І оркам посилав ракети-вірші
Щоби приборкать сили Сатани.

Не вірилось,що швидко так не стане
Тебе, недуг ти стільки переміг.
Та серце зупинилось полум’яне...
І на обійсті іній — наче сніг.

Свої романи і чудовий замок,
І сад прекрасний людству залишив.
І відлетів до Вирію, до мами,
В лелечий біль синівської душі.

19 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Уявив сам себе я калікою,
що з обрубками рук;
що з цурпалками ніг
милувавсь кавуно́вою скибкою
і не міг її з’їсти – не - міг!

Що – якщо все, що тільки я встигну зробити
ти не зможеш, як слід, оцінити?

28 серпня 1995 р., Київ

Біля віконця, що дихало миртою
з дня, світло-білого дня.
Ваше чоло під священною митрою
тільки й угледіла я.

Ви пропливли упродовж, коридорами,
крила й хоруґви несли́.
І понад слід Ваш моли́твами скорими
наші монашки лягли́.

12 лютого 1999 р., Київ

Нірвана



***
Нема потреби
валитися
в Нірвану

Бо що б
ПОБАЧИТИ –
відкрийте очі
у Душі

Віриш, я знав, що приїдеш.
Вірш написав принагідно.
Бачиш, збуваються вірші.
Начебто, й правдоподібно?

Про́шу зайти до госпо́ди.
Може, здорожившись, спала б?
Сонцем лягла б у воду,
як найдорожчий спалах!

Тільки поїж напочатку.
Бачиш, вечеря чекає.
Будемо, будемо спатки.
Боже мій, я ще кохаю!

22 серпня 1995 р., Богдани́

Куди ідуть усі оті жінки?
І з ними теж - гіркі мої думки?
Чому прямують — диво дивне - вниз?
Це що — від Бога чорного сюрприз?!

На небі — згустки темряви, імли.
Жінки - на ньому ті колись жили.
Їм з п’єдесталу довелось зійти.
Тепер на ньому сяєш тільки ти.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

В житті я був закоханий не раз,
Та між розчарувань мій запал гас.
Безодня горя пеклом обпекла -
Все вигоріло у душі дотла.

У ній ти відродила щастя стан -
На небі мов бушує океан.
Між долі злетів і падінь крутих
Кохання наше шаленіє в них.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

24 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Намагаюся не писати, мовчати,
здаюся собі незграбною, невиразною.
Муза не дає гарантій і професорських мантій,
і тільки Осінь муркоче, шепоче,
простягає руки тонкі в золотих перснях,
розриває полотно міжсвіття,
народжує міжсезоння і божевілля,
і я торкаюся її оксамитової шкіри,
її полум'яної віри, аби відчути оте "між",
між любов'ю і ненавистю, між пурпуровою жагою
і чорнотою падінь, між хвилиною і століттям,
між дитинством і повноліттям.
Осінь зітхає, розсипає легкі обіцянки,
лише торкнися золотої приманки,
і відкриються слова потаємні, та даремні
мої сподівання, без зобов'язань її кохання,
і я знову, немов жебрак, шукаю серед
осінніх скарбів дорогоцінних слів
слід найменший, та недосяжна мрія крилата.
Багата Осінь дивами, та залишаються снами
слова потаємні, десь на межі народжує Осінь
міражі, і портал у міжсвіття
лише декорація, між чорного віття омана,
обманом, туманом розстелилася Осінь,
і Муза сховалася в тінь сновидінь.
Здаюся собі незграбною, невиразною,
блукаю золотими стежками, немов храмом
богині печальної, і смуток огортає і жаль.
Болить аркуш словами незнайденими,
несказаними, здригається білим тілом,
шукаючи, чекаючи коханки умілої,
та Осінь зітхає, а Муза відводить очі,
даремні його сподівання,
без зобов'язань осіннє кохання.

28.10.2019

Прощай, любов моя, прощай,
Нам знов судилося страждати.
Вже не повернеться той рай,
На щастя й пестощі багатий.

Прощай, любов моя, прощай,
Невже ти канула в минуле?!
Осіння темінь ув очах -
Боги од мене одвернулись.

Прощай, любов моя, прощай,
Радійте, заздрісні невдахи,
В моє життя прийшов одчай -
Хоч голову клади на плаху.

Прощай, любов моя, прощай,
Де чар твоїх могутня сила?!
Як швидко днів минув розмай...
Душа від болю скам'яніла.

18 вересня 7530 р. Від Трипілля) (2022)

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

Я від злив потерпаю,
і грому боюся,
і падаю в мокру траву.
Свій талан обкупаю,
слізьми обіллюся –
і голос од страху зірву.

Повечеряю хлібом.
Поснідаю хлібом.
І далі голодний піду.
Порятуюся бігом
між сонцем і снігом,
а все ж таки щастя знайду!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Де ти, мріє?
Я у тебе вірю!
Я дійду до краю
зоряного раю!

Серед синього гаю
прокинулась пташка,
і пісню співала мою.
Не лети, я благаю,
мені дуже важко,
я ледве під Богом стою.

Не покинь мене, щастя!
Хоч трохи любові
душі моїй стомленій дай.
Я терпінням запасся
од плоті до крові
дорогою в цей зорекрай.

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Здрастуй, щастя!
Золоте причастя!
Молоде кохання,
перше і останнє!
Здрастуй, мріє?
Я у тебе вірив –
і дійшов до краю
зоряного раю!

12 серпня 1995 р., Богдани́

Богині народжуються на Небесах...
Твої Небеса – у серці моєму...
Захмарний Митець у добірних мазках
З поміж Пантеону Тебе виокремив.

Амбітним найбільш між усіх прихожан
Я є відтепер – нездоланна спокуса!
Пожертвував серце Богині на Храм,
За пільгу буть грішним в підніжжі молюся.

2011

Почуття вимірюються кроками,
Їх назустріч робимо ми стримано.
Відстань цю, не зблизились допоки ми,
Буду я скорочувати римами...


З римами мелодія - єлей душі,
З клавесина – серця виливається...
Кожен склад – натискування клавіші,
Ніби небеса в земне втручаються.

2012

Піду у даль, у даль, подалі від любові,
подалі від людей, у хащі загадкові,
піду в ліси бамбукові, у джунґлі, у ліани,
зустріну звіра хижого, загину – і стану…

Стану деревом,
деревом з бурштиновим стовбуром.
Стану деревом,
деревом з гілками пурпуровими.
Стану деревом,
деревом з корінням закривавленим.
Стану деревом,
деревом з отруєними ягодами.

Якби ж ти був при мені, хіба б я блукала,
хіба б нужди та розпусти
в безумстві зазнала?
Хіба б зайшла так далеко,
спливаючи кров’ю?
Я б отруїла тебе цією любов’ю!..

Стану деревом,
деревом з бурштиновим стовбуром.
Стану деревом,
деревом з гілками пурпуровими.
Стану деревом,
деревом з корінням закривавленим.
Стану деревом,
деревом з отруєними ягодами.

29 квітня, 2 травня 1994 р., Київ

Засни. Зосередься. Ти гарна,
як є.
У тебе моє і лише моє.
Червоне намисто
не тисне
не тисне.
Отже, й мені не тісно…

3 листопада 2015 р., Київ

Її врятував дельфін.
Вона загулялася в морі,
над стадом торпед і мін
на хвилях фантасмаґорій.

Її чоловік – рибак,
який воював зі штормом,
повзе в підупалий барак
і плаче потроху для форми.

Її не шукав ніхто.
Вона не спішить ні до кого.
Дельфін її, хвиль через сто,
привіз в африканське То́го…

5 серпня 1995 р., Київ

Плаває доля по гирлах і руслах долонь.
Де з головою, а де по коліна буває.
Пагорб рятунку для душества звів Аполлон.
Зірка ночами – талан і талант розвиває.

Дерево дивне на пагорбі гордо цвіте,
гілку до гілки, чи здібність до здібності горне.
Саме поезію серце цінує за те,
що водноча́с: думка – цвіт, слово – плід, серце – жорна.

Саме зі словом я щеплюю інші дари,
і повертається дерево в пору цвітіння.
Корінь мовчання полий: говори, говори,
вийшовши з допитів; сила мистецтва – терпіння.

Мій Аполлон – не чаклун, не провидець, не Бог.
Я, перемножений жезлом його, – не апостол.
Ми пливемо́ по долонях планети – удвох,
глянувши в руки й стрибаючи з пагорбу – в постіль.

21 березня 1995 р., Київ

Зоря прозаїчно стихає.
Над ніччю ступають громи.
Ні світла, ні тіні немає.
Але вже побачились ми.

Свята німота́ не зворушна.
Без неї – безправні слова.
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.

Між нами не просто стосунки.
Роки заримовані в міф.
Знаходжу її подарунки
то в склепах, то в усмішках німф.

Ні сну, ні хвороб не питає:
у траур, у секс, у клозет
без дозволу нагло влітає!
Для неї існує – Поет!

Довічна моя наречена!
Чи буде весілля для нас?
Ти вбила стількох – й не провче́на,
а вкупі зі мною ще раз.

Якщо вже всі вірші поснули,
й не знати те завтра яке –
пора пом’янути минуле
і думкою па́сти в піке!

7 листопада 1999 р., Богдани́