Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
уже нема.

То ніч була в кав’ярні на Подолі
під шелест янгольських твоїх запраглих вуст.
Просив не вірити в твою нещасну долю
здоровий ґлузд.

До столу сіла жінка ексцентрична
і, вимінявши пиво на вино,
вона спитала майже істерично:
"Вона – воно?!"

Я розповів, як ми товаришуєм,
і алкоголю темного долив.
Їй це сподобалось, хоч те, що ми віршуєм,
я не вловив…

Вона нас раптом в гості запросила.
Я квіти дарував їй і пісні.
Вона нас дома поглядом скосила,
вже уві сні.

На ранок вона ще була п’яною,
надвечір ще п’янішою була.
Куди б не йшов, то з думкою одною:
"Любов – мала".

Любов жила у жінки на Подолі,
чекаючи, коли я знов прийду.
Вони здружилися у їх нещасній долі –
і на біду…

Коли на призьбу радісно заскочив,
гукаючи в розчахнуте вікно,
мене злякали тої жінки очі –
вони питали знов: "Вона – воно?"

Моя мала любов за три купюри,
за дещо з одягу і за єдину ніч
цю віру відіслала на тортури
і зникла з віч.

Тепер публікуватися не буду,
не буду признаватися ні в чім.
Коли зустрінете мою малу приблуду…
але зачім?

6 червня 1994 р., Київ

Розквітають квіти , гойдається трава,
Весною ранньою все оживає.
Вітерець тихесенько працює,
Повітрячко навколо свіже....
Неймовірно. - це краса!!!
Душа співає, почався ранок,
Сонечко яскраво світить,
Усі куточки прогріває ...
Всевишній нам подарував життя!!!
6.04.20 9.28
Швець Т.В.

Терпне бамбукове листя,
мліють коліна холодні:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Рушим до гейзерів, гейшо,
Токіо смоґом покрився:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Місяць посріблює снігом
місце, де танки напише:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Читаю з японського моря,
Будді і гейші молюся:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

18 червня 1995 р., Київ

Православна весна
у церковному сквері
присіла
і молилась
під звук
і під запах – один:
реп солодких бруньо́к..,
ще не всі, хто хотів, прилетіли;
перший шпак на хресті
анґелочком здававсь золотим.

Другий шпак,
ніби еквілібрист ненормальний,
по бордюру вузькому,
по банях опуклих стрибав;
на голоблях дерев,
демонструючи трюки фатальні,
був одним з мефістофелів,
хто моє серце придбав.

Півгодини назад
я у храмі просився: "Помилуй",
на священика вийшов,
признався й молив: "Одпусти", –
а оце у церковному сквері,
позаздривши крилам,
навпаки,
у новому гріху починаю брести.

11 квітня 1995 р., Київ

Сьогодні особливий день,
Благовіщення – святе,
Багато з ним зв язано прикмет,
А саме головне це те, що
Весною надихається
Здоров я і життя.
Повірити, радіти кожній миті.
Всевишнього дякувати,
Сіяти у мир добро – це головне!!!
7.04.20 6.57

Лирическое, весеннее, позитивное!!!
Радуюсь утру! Романс
Рассвет встречаю!
Радуюсь жизни!
Лучикам солнца!
Просыпаюсь!
Просыпаюсь!
Улыбаюсь!
Улыбаюсь!
С добрым утром!
С добрым утром!
Твой взгляд ловлю!
Твой взгляд ловлю!
Я жду! Я жду! Я жду!
А может быть!
А может быть!
Нежный взгляд!
Нежный взгляд!
Поцелуй и ласка - сказка!
Поцелуй и ласка - сказка!
Сказка! Сказка!
6.04.21 7.29
На фото- мои рисунки.
Швец Т.В.




Лирическое, весеннее, позитивное!!!

Струны жизни ! Романс.
Струны жизни !
Хрупки, нежны!
Хрупки нежны!
Так Загадочны!
Безбрежны!
Так Загадочны!
Безбрежны!
Плеск воды и пенье птиц,
Передать этот мотив!
Плеск воды и пенье птиц,
Передать этот мотив!
Струны натянуты играют!
Струны натянуты играют!
Утром птичкой запоют!
Утром птичкой запоют!
Ветерком , свежестью задуют!
Ветерком , свежестью задуют!
Ярким лучиком мелькнут!
Ярким лучиком мелькнут!
Встречайте!
Встречайте!
Принимайте!
Принимайте!
Мы дар!
Мы дар!
Бесценный дар!
Бесценный дар!
Цените, берегите!
Цените, берегите!
Мы ваши! Мы ваши!
Играйте о любви, тепле!
Играйте о любви, тепле!
Живите в мире, счастье ,
Согласии, добре!
Живите в мире, счастье ,
Согласии, добре!
6.04.21 8.01
На фото- мои рисунки.
Швец Т.В.

У холоди всі статуї накриті*...
Але громада каменів оця
Символізує лабіринт на Криті -
Така відкритість — дуже до лиця.

Як у живих, в цих каменів душа є,
Мов гурт відпочиваючих тварин.
Їх сніг і дощ, і лід лиш прикрашають...
Чи збоку глянь, чи знизу, чи згори...

Це — за легендою — застиглі гори.
Між них — покручені, вузькі ходи.
І можна заблукать — собі на горе,
І страшно людям йти було сюди.

На Криті правив Мінос — цар премудрий,
Торгівлею нажив чимало він.
Та горя завдали афінські люди -
У Аттиці його загинув син.

Він іншого спромігся породити,
Обставинам коритися не звик.
Та різними на світ приходять діти...
Цей Мінотавр. Він був людино-бик.

Лякало всіх страховисько погане.
За вбитого, щоб вгамувати гнів,
Приносили у жертву афіняни
Щороку кращих дочок і синів.

Син Посейдона, пасинок Егея**,
Тесей-герой повстав супроти зла.
Помірятися силою своєю
Із Мінотавром доля повела.

Він під землею жив у лабіринті,
І жертви, як заходили туди -
Ніхто назад із них не міг вже вийти -
Такі були заплутані ходи.

В Тесея закохалась Аріадна -
Чарівна й мудра Міноса донька.
Дала меча й клубок ниток доладний,
Щоб з лабіринту шлях він відшукав.

І прив’язав до каменя ті ниті,
Пішов, клубок розмотуючи вниз.
І у двобої злім, несамовитім
Він Мінотавру голову розніс.

Чудовисько завмерло страхітливе.
І залунав у лабіринті сміх.
І нитка Аріадни чарівлива
На світло денне вивела усіх,

Кого дали у жертву Мінотавру...
Стелився шлях із Криту до Афін...
На нім Тесея не чекали лаври,
Зазнав лиш горя у дорозі він.

На острів Наксос прибули одначе.
Про Аріадну вістку хтось приніс -
Бог Зевс в дружини іншому призначив...
Щасливець не Тесей — бог Діоніс!

Вітрила чорні в розпачі змінити
На білі наш герой забув тоді,
Як переможцем вернеться із Криту —
Просив так пасинка Егей, в біді

В зелені хвилі кинувся із горя,
Тесей утратив батька рано так.
Шанують його пам’ять греки. Море
Егейським стало зватися відтак!

*Так оберігають статуї у “Софіївці” від морозу, снігу і дощу.

**Егей — афінський цар.

3 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Щастя було таким прозорим,
ілюзо́рним, ледь ілюстрованим вами.
У ньому злива́вся художник з актором,
з музикантом поет, з вальтами – дами.

З’являлися ви́твори тобто мистецтва,
на поло́тнах темних маніжився ранок,
бо ви довели́ елементи кокетства
до щастя повного, до сліз на останок.

Ховаєтесь, люба моя царице,
за сирітством своїм, як за власним троном.
Мені не можна бути провидцем,
бо я бачу й бачу вашу корону.

Руки – безсмертні предмети щастя,
бо ви ними виконуєте шедеври.
Я поцілую лише зап’ястя,
бо на кінчиках пальців знаходяться нерви.

Подаруйте мені агатовий перстень,
чорний від вашого чорного мужа.
Хай нещастя мене́ замість вас пестить,
адже впе́рше ця радість – не зрада, мій друже.

От коли я на цім полотні зосереджусь
і накра́паю з пам’яті фарб ностальґію,
і на вашому тілі вже більш не належусь –
буде дата стояти, ім’я і олія.

26 жовтня 1996 р., Київ

Кохання – Тихий океан,
який нас викинув на сушу.
Я не тебе любити мушу, –
тоді врятуємось від ран.

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного дня.
Мовчиш – і слід од сліз прочах.
Зникаєш ти, зникаєш ти,
зникаєш ти… любов моя…

Між нами ще остання мить,
байдужих поглядів примара.
А далі ночі чорна хмара,
де кожен з нас безжурно спить.

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного дня.
Мовчиш – і слід од сліз прочах.
Зникаєш ти, зникаєш ти,
зникаєш ти… Любов моя…

26 грудня 1992 р., Київ

Одним словом,
Можна все сказати.
Навіщо доказувати,
Сперечатися, кричати.
Хто хоче, завжди,
Нас пойме.
Якщо ж не хоче,
Чи не зрозуміло,
Є можливість,
Відверто запитати,
Пояснення одержати.
Ми ж всі люди ,
Умієм говорити.
Спілкуватись ввічливо,
Потрібно вчитись.
Щоб не було емоцій ,
Зайвих хвилювань.
Здається , - все,
Настільки просто.
Тихенько і по доброму
Звертатись, розмовляти,
Собою володіти вміти.
9.03.18 13.20

Одним словом ...
Одним словом,
Можно все сказать.
Зачем доказывать,
Спорить, кричать.
Кто хочет , всегда,
нас поймет.
Если же не хочет,
Или не понятно,
Есть возможность,
Откровенно спросить,
Объяснение получить.
Мы же все люди,
умеем говорит.
Общаться вежливо,
Нужно учиться.
Чтобы не было эмоций,
Лишних волнений.
Кажется , - все,
настолько просто.
Тихонько и по доброму
Обращаться, разговаривать,
Собой владеть уметь .
9.03.18 13.20
Мои фото- чудо-природа.

Тепло серця і душі народжує позитив!
Тиха мелодія звучить.
Хто поруч, цей відчуває мотив.
І хоче теж, нам тепло своє віддати.
Тепло душі - результат внутрішньої боротьби і сили.
Бальзам і елексир для навколишнього світу!
Тепло душі - зуміти нам зберегти.
Віддати рідним і близьким,
Наповнити їм свій внутрішній глечик!
6.07.17 (написані в лікарні)

Тепло сердца и души рождает позитив !
Тихая мелодия звучит.
Кто рядом, этот чувствует мотив.
И хочет тоже , нам тепло свое отдать.
Тепло души – результат внутренней борьбы и силы.
Бальзам и элексир для окружающего мира!
Тепло души - суметь нам сохранить.
Отдать родным и близким,
Наполнить им свой внутренний кувшин !
6.07.17(написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

Пил століть на полях єлисейських осів,
Добрі духи в раю тут бродили.
А тепер уманчани вигулюють псів,
І з сімейних радіють ідилій.

Ці місця чарівливі — для праведних душ,
Сам Орфей на кіфарі тут грає,
За Вітчизну загиблий іде гордо муж,
І великі поети в цім гаю

Тут бесідують мирно в лаврових вінках...
Квітів пахощі, свіже повітря,
Пісня птаства чарує усіх гомінка,
Між дерев — подих лагідний вітру.

І в Парижі є теж Єлисейські поля,
І тече біля них річка Сена.
Їх красу оспівала французька земля
Ніжним тембром співця Джо Дассена.

...А гранітний місток звався мостом рослин
Ув оцій екзотичній оселі.
У горшках і діжках кипариси росли
Між лимонів, азалій, камелій.

І згадався мені Олександер Дюма-
Син, з камеліями його дама*.
Ця безпристрасна квітка, байдужість сама,
Гра в кохання породжує драми.

Маргарита Готьє** чи Марі Дюплессі***,
А у Верді вона — Травіата****!
Скільки в жертву, скажіть, цій бездушній красі
Доль принесено — дуже багато.

Чи Софія Потоцька такою була?
З чар її виріс парк цей чудовий...
Приховала від нас двохсотлітня імла
Цю одвічну загадку любові...
_________________________________
*”Дама з камеліями” - найвідоміша книга Олександра Дюма-сина.
** Маргарита Готьє — головна героїня “Дами з камеліями”.
***Марі Дюплессі — чарівна француженка, куртизанка, прототип Маргарити Готьє.
****”Травіата” - знаменита опера італійського композитора Джузеппе Верді, В основу якої ліг сюжет роману А.Дюма-сина “Дама з камеліями”.

22 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Небо голубое в хорошую погоду,
Когда вокруг все чисто и спокойно.
И тучки плавают на нем.
Прячась, появляясь вновь,
Разной формы и размеров,
Разводы оставляя загадочно свои.
Картина эта завораживает взгляд.
На небосводе облака гуляют!
И манят, манят ввысь и вдаль!
Восхищаться, любоваться
Строить планы и мечтать!
Облака гуляют,
Череда за чередой,
Удивительно красивы!
Творец рисует их для нас ! 19.06.17(написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

Для настроения- апельсин!
Завтрак для птенцов!
Сегодня голубка с детишками,
На подоконнике сидит.
Науке их учит,
Как пищу добыть.
Пенье птиц – так мелодично!
Трудно передать!
И уже совсем,
Не хочется нам спать!
Птенчики стараются,
Хлебушек клюют.
Мама помогает,
Дает им крошки в рот.
Значит – все в порядке,
Гармония и мир!
Если за окном,
Такой у птичек пир! 24.05.17 (написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

Якщо чорним ти будеш –
я чорнішою стану,
якщо млітимеш, любий, –
я з тобою так само.

Розцілую розп’яття,
якщо ти є на ньому,
і впаду на багаття,
мов на тіло знайоме.

Щоб мене не вмолив ти,
щоб мене не вблагав ти,
я посіяла квіти
біля нашої хати.

Хай цвітуть, хай говорять.
що моя це оселя.
А сама з того горя
оселюся в пустелі.

Там, де каторжна праця,
там, де шлях твій проходить,
де від станцій до станцій
жінка сина народить.

І назве його сином
той, хто вийде з етапу
з рідним ликом орлиним,
чорно-білий оракул.

І скажу я пото́му:
– Я чорнішою стала,
відведи нас додому
чи покинь, як бувало.

У кайда́нах – то вирвись.
У недузі – то вирвись.
Я на сильних і дужих
йшла сюди подивитись.

Ти себе переступиш?
Ти мене переступиш?
Оселюсь у пустелі –
якщо чорним ти будеш.

Далі буде, що буде…
згасне дівчина з хлопцем
з поцілунком Іуди
під юро́дивим сонцем.

27 жовтня 1995 р., Київ

Ох, как природа хороша!
Как поёт сердце и душа!
Лес, поле, речка, берега!
Вокруг такая тишина!
Богатство это, всем дано!
Не предъявляет счёт оно!
Им можно наслаждаться всласть!
Душой своей как в рай попасть!
Ценить, любить и вдохновляться!,
Чтоб не пришлось потом жалеть,
За той красой, что пропадёт
И никогда уж не придёт.
Природа, тоже ведь жива,
Не любит и не терпит зла,
Сопротивляется она.
И чтобы ею любоваться,
Нам нужно очень постараться,
Сберечь всё то, что прорастает,
Целебной силой нас питает.
Природа –дар бесценный в мире,
Все беречь ее должны мы ! 2009
Мои фото - чудо –природа.
Швец Т.В

Не коханим ти став у моєму промінні,
не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
а лише починала до тебе дорогу.

Я звикала до тебе, десь музику чула,
під високим торшером напам’ять читала,
я до тебе зайшла, я з тобою заснула –
і, як бачиш, ще більше з тобою проспала…

Ти водив мене в ліс на красиві розмови,
був замкнув у порожній ведмежій барлозі,
ти глумивсь наді мною, мій хлопче хрестовий,
поки я не помститись була вже не в змозі.

Я не вбила тебе, а лише приглушила,
осліпила і руки собі розв’язала.
Я в лісах сиротою тебе залишила,
ха, не вбила тебе, а цю правду сказала.

Сяй, коханий мій звіре, в чужому промінні.
Я яснішою йду з-під твоєї опіки.
Ти великий творець всемогутньої тіні,
де повіки ти й будеш
і будеш повіки.

12 березня 1996 р., Київ

Чому народилось так само
те, що померло так само?
Чому повернулось так само
листя до сонця так само?
Чому пригадалось так само
надійно забуте так само?
Чому саме в цю хвилину.
чому саме в цю хвилину
лише через стільки років
так само, так само, так само?
Це ти, циферблат зламавши,
це ти, повернувши стрілку,
несеш мою пам’ять завжди
назад, де ще буде стільки!

24 червня 1995 р., Київ

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли облачу тебе в розкіш,
в украдений кошт уберу,
коли нагодую уволю
і в дощ на Іллю помолю?

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли опущу тебе в ліжко,
розшите мереживом місяця?
в одтінках, матеріях, китицях,
коли весь твій страх утоплю?

Чим ти мовиш до мене, німий?
вустами, якими я снідаю?
очима, якими вечеряю?
чи в марах за кращою ерою
тим, що не мій ти, не мій…

10–11 липня 1995 р., Київ

Мысли вслух…

Улыбка, ласка, комплименты - вдохновляют!
Расцветает каждый человек!
Искреннее общение, поддержка, дружба -
Дороже золота в наш век!
Гармония на сердце и душе!
Труд будет в радость!
Опыт, счастье и успех !!!
28.03.21
На фото мои рисунки.
Швец Т.В.

Птица крыльями взмахнула,
Полет ей удался!
Закружила,полетела!
Полету нет конца!
Так и в жизни человек,
Ищет знания весь век!
От того сколько достал,
Свой получит «пьядестал»! 2009
На фото мои рисунки.

Мысли вслух…

Интересное общение всегда приятно!
Рождает позитив, источник знаний!
Уникален каждый человек!
Он знает то, чего не знаю я!
27.03.21
Настроение –дыхание сердца и души!
Уметь им управлять не каждому дано!
Главное желание - гармонии достичь!
Трудом, старанием наполнить жизнь!
27.03.21
Голос - букет эмоций!
Голос –настроение передает!
Голос – чувства сердца и души!
Голос –вдохновение, печаль и страх!
Оставляет отпечаток на века!
27.03.21
На фото мои рисунки.

Два камені, що різні геть на вроду,
Великі це гранітні валуни.
Являють тут Мистецтво і Природу,
Символізують в парку їх вони.

Відточені в одного бачим грані,
А в іншого — округлі і м’які.
Це — світ посвячених, і світ профанів -
Масонські прочитання є такі.

Фантазія у людства — не убога,
І світ навколо змінює давно...
Але Природа — це творіння Бога,
Невже менш досконаліше воно?

Версаль і Лувр — яка архітектура!
Та швидкоплинна насолода з них
Від споглядання... А пейзаж з натури?
Століттями я б милуватись міг.

Чудесні краєвиди парку-саду -
Містки, озера, статуї усі -
І гроти, водограї, волоспади -
Підпорядковані вони красі,

Що людством творена. Це слід вітати.
Та поруч є річки, ліси, гаї.
І у казкові вписано ландшафти
Красу оту. Всі витвори її.

Змагаються Природа і Мистецтво.
Цей поєдинок — на усі часи.
Та повінчав обох їх Людвік Метцель*,
Створивши з них Гармонію Краси.

27 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Установки, мысли дня…

Поддержка для меня важна!
Сейчас, как никогда нужна!
Тепло на сердце и душе!
Жизнь интересна, дел полна!
Боль пройдет и грусть уймется!
Всевышнего благодарю!
В гармонии, любви живу!
27.03.21

Дружба - бескорисна!
Чувства сердца и души!
Отдать, не требуя взамен!
Улыбнуться, поддержать!
Здоровья, счастья пожелать!
27.03.21

Звездочка вечерняя,
В окошко улыбалась!
Чудесный и прекрасный мир!
Всевышний чудо сотворил!
Для живущих на Земле старался!
27.03.21

Весенний аромат и свежесть!
Природа оживает!
Голубки во дворе воркуют!
Гармонию в природе чуют!
Благодать!
Благодать!
27.03.21
На фото мои рисунки.

що посміх по мені? що по мені зітхання?
така любов була, як сніг, як перший сніг.
розтанула і все ... без права на світання
тамую подих вірі - на видих і на вдих.

я падала, як птах, я знала ти згадаєш,
які колись цвіли підсніжники для нас.
очей не відведу, спокійно привітаю,
хоча не відбіліло, та вже нема образ.

а березень бринить, готує гойні шати,
слова, як молоко, приходять до гостин.
а жовтень золотий усміхнено - вусатий,
подарував синочка у золотавий день.

що посміх по мені? що по мені зітхання?
така любов була розпатлана, без снів...
як поєднати все-- колишнє та останнє...
сестричок- катеринок і братиків-братків.

не оскверняй мости, по них іти додому,
золочений дукач не не обхитрує час,
бо виростають діти, тікають від полону...
хай обирають пару,
що б не було як в нас…

колір коричне́вий
має сніг,
березневі реви
на поріг,
дівочі-парубочі –
сміх,
а мої-пророчі –
гріх…

5 жовтня 1992 р., Богдани́

Вдохновение –дар небес! Романс.
Вдохновение –дар небес!
Принять суметь!
Принять суметь!
Жизнью, дружбой дорожить!
Жизнью, дружбой дорожить!
В гармонии с природой жить!
В гармонии с природой жить!
Главнее нет! Главнее нет!
Улыбка, нежный добрый взгляд!
Улыбка, нежный добрый взгляд
Расцветает человек!
Расцветает человек!
25.03.21 18.48
На фото-мой рисунок.


Мелодия звучит и манит! Романс.
Мелодия звучит и манит!
Манит! Манит! Манит!
Взять в руки кисть или перо!
Взять в руки кисть или перо!
Нарисовать и написать!
Нарисовать и написать!
На сердце так легко, тепло!
На сердце так легко, тепло!
Вдохновение пришло!
Вдохновение пришло!
Детство в гости позвало!
Детство в гости позвало!
Бальзам для сердца, красоты!
Бальзам для сердца, красоты!
Не уходи ! Не уходи!
Благодарю! Благодарю!
Жизнь люблю!
Люблю! Люблю!
25.03.21 19.00
На фото-мой рисунок.

Посмотрю в твои глаза! Романс.
Посмотрю в твои глаза!
Отразится там душа !
Отразится там душа !
Сердце трепетно забьется!
Сердце трепетно забьется!
Тук! Тук! Тук!
Печаль и грусть!
Печаль и грусть!
Уйдут! Уйдут!
Любовь проснется !
Любовь проснется !
Жизнь коротка!
Жизнь коротка!
Наполнить радостью сполна!
Наполнить радостью сполна !
Любимым делом вдохновляться!
Любимым делом вдохновляться!
Жизнь - счастье! Жизнь - дар!
Жизнь - счастье! Жизнь - дар!
Всевышнему хвала!
Всевышнему хвала!
24.03.21 20.13

Чому я гостро чую твій прихід
тепер, коли минуло все з тобою?
М’які вуста, зневоджені, мов глід,
з’явили спрагу, прагнучи́ двобою.

Тернова гілка у моїй руці
цвіте нестямно, довго і болюче.
Це ти зламала протиріччя ці,
якими сон твоя поява мучить.

Ти одягла́ся в рясу голубу
і зникла в монастир, чий скит у хмарах.
Утішся тим, що я твоїм побув,
бо то була вкрай несумісна пара.

Є самота́, якої не збагнеш.
Вона в ту мить, коли чекаєш свята,
коли додому на́ ніч не ідеш,
коли цілуєш не жону, а брата.

І звикнути до неї – півжиття,
яке ножем іржавим відшматаю.
Але ще гостро чую, чую я –
як ніжно шовк до наших ніг спадає.

16–17 вересня 1994 р., Богдани́

Водопад сквозь скалы бьётся,
И стремглав с горы несётся,
Пробивает себе путь,
Невозможно повернуть,
Сила, мощь и чистота,
Одним словом – красота !!! 2009 Швец Т.В.
Фото из интернета самого красивого водопада .

Водоспад крізь скелі б'ється,
Стрімголов з гори несеться,
Пробиває собі шлях,
Неможливо повернути,
Сила, міць і чистота,
Одним словом - краса !!! 2009

Джерело сил,
Закладено в кожному,
Відкрити,зберегти,
Налагодити важливо.
Повноцінним життям жити.
Не скиглити, не жалітися,
Не ображатись, не судити.
Для важливих справ ,
Здоров»я, сили зберегти.
Джерело сил не зсякне.
Коли ти бачиш ціль.
Мрієш, будуєш плани,
Идеш вперед, рішуче,
Досягаєш всього того.
Чого без наполегливості,
Ніколи б не досяг...
13.07.17(написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.


Источник сил,
Заложен в каждом,
Открыть, сохранить,
Наладить важно.
Полноценной жизнью жить.
Не скулить, не жаловаться,
Не обижаться, не судить.
Для важных дел,
Здоровье , силы сохранить.
Источник сил не иссякнет,
Когда ты видишь цель.
Мечтаешь, строишь планы,
Идеш вперед, решительно,
Достигаешь всего этого.
Чего без настойчивости,
Никогда бы не достиг ...
13.07.17 (написанные в больнице)
На фото - мой рисунок.

Вибачаю, по іншому не можу,
На зведення стосунків часу не тратю,
Повноцінним життям живу,
Радію, мрію і малюю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Так мені легше, я жалію
Всіх, хто кривдить.
Значить людині так погано,
Що на інших нападає.

Вибачаю, по іншому не можу,
Не принижуюсь до того,
Щоб ненавидіти людину.

Вибачаю, по іншому не можу,
Образа швидше пройде.
Свої помилки виявлю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Сильніше загартовуюсь.
Очищається душа,
Коли інших я вибачаю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Конфлікт не варто продовжувати,
Щоб не розпочати війну.

Вибачаю, по іншому не можу,
Це найкращий вихід.
Жити стає легше,
Тому що всіх вибачаю ...
21.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.



Прощаю, по другому не могу,
На разборки отношений времени не трачу.
Полноценной жизнью я живу,
Радуюсь, мечтаю и рисую.

Прощаю, по другому не могу,
Так мне легче, я жалею
Всех, кто обижает.
Значит человеку так плохо,
Что на других нападает.

Я прощаю, по другому не могу,
Не опускаюсь до того,
Чтобы ненавидеть человека.

Прощаю, по другому не могу,
Оскорбление быстрее пройдет.
Свои ошибки извлеку.

Прощаю, по другому не могу,
Сильнее закаляюсь.
Очищаеться душа,
Когда других прощаю.
Прощаю, по другому не могу,
Конфликт не стоит продолжать,
Чтобы не начать войну.

Я прощаю, по другому не могу,
Это лучший выход.
Жить становится легче,
Потому что всех прощаю ...
21.06.17 (написаны в больнице)
На фото - мой рисунок.

Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
- А я вірш написала!- Вистрелила батькам.
- А ну ж підхопив розмову тато.
І так натхненно !
- Небо синє- синє,
Дерева зелені-зелені…
Мовчу,бо нічого на думку не йде.
- А Юля – дурна,дурна,-по- доброму засміявся тато.
І до віршів у мене уже охоти не було…
У першому класі вчителі вважали,що голос у мене тихий. І аби не нашкодити дитині на усякі там лінійки роздавали віршики іншим.
У третьому - Ольга Миколаївна Красюк , яку я дуже любила,дала чотири рядочки віршика. Я прочитала на лінійці,і в мене повірили…
У четвертому я поїхала до санаторію імені Сако-Іванцетті, до Євпаторії, та так голосно і натхненно прочитала вірш про Україну,що директорка виписала грамоту і поцілувала!
Далі було лише чарівливе читання усього підряд,що,було у домі,і в бібліотеках….
У восьмому закохалася вперше написала вірш .Для кого не скажу, бо здогадається.)

Ой туркоче горлиця у моїм саду.
До його я серденька стежку прокладу.
Змию косу русу у барвінку я,
Щоб його тривожила кісонька моя...
Розпущу волоссячко чарівним струмком.
Зачарую милого пелюстковим сном...
У прозору суконьку сміло уберуся,
До грудей палких його сонцем притулюся!
Білі-білі ніженьки убредуть у воду...
Задивився красень мій на дівочу вроду!
Вже пустили верби віття у ласкаву річку –
Накувала нам зозуля горбину нічку!
Сонно знов туркоче горлиця в саду
Я до його серденька небом припаду!

З того часу я почала писати і графоманити, і ніхтошечки про це не здогадувався…
В інституті, сьогоднішньому "універі" наповну розійшлася,а ще втеребенило закохатися у викладача.
Василькові.
Спогад торкає легенько
Смутком своїм, хоч плач....
Я ще була студентка.
Ти - молодий викладач...

І коли раптом зустрілись
Ми на якійсь із пар -
Очі твої, мов стріли.
Серця роздмухати жар.

Стали мені ті пари
Миліше гулянок усіх.
Краще за спів гітар,
Гарніше за дружній сміх.

І не утримати віжки -
Віршів шаленний шквал
Я підкидала нишком
В академічний журнал.

Блід ти ,мов сніг Паміру...
Схожим ставав до заграв,
Коли ті вірші –віри
Жаданно очима хапав.

Потім суворо, неначе, -
Вичислював, у кого з дівчат
Серце таємно плаче
Зойками канонад.

Здогад невміло пручався.
Погляд - розгублений птах
Так і не здогадався,
Хто ця найбільша з невдах?

Місяць минув...На концерті
Вірші читала свої.
Щастям таким відвертим
Сяяли очі твої!

Вірші! Метеликів звуки...
Ще не спустилася в зал ,
Ти мене взяв за руку -
Щастям мене напував!

Часто у спогаді зрине -
Як нам весна цвіла.....
Шкода, що в тебе дружина
Й донька така мала.

Жаль , що у тебе сім”я вже...
А може й краще це .
Досі мене торкає
Синього смутку лице.

Ах ті васильки-очі...
Голубоокий гріх...
Хочу я ,чи не хочу -
Згадую часто їх...

Все це було давненько...
Зможеш,усе пробач
Я ще була студентка.
Ти молодий – викладач.

Довго ми гуляли після того по старому парку, і він говорив, тріпаючи зошитом, що,якби у нього були гроші,він би видав усе… Потім сказав,що звільниться,бо не може і без неї, і без мене … І була то платонічна любов, настояна на моїй весні.І ніхтошечки про це не знав…
Далі вірші попали на загал… Далі все просто, а, насправді ,усе важко… Не зазіхаю на більше,чим маю. А от сиджу собі і думаю,хіба ж у світі ,хоч одна людина байдужа до поезії?
Великі перли і маленькі перли слів народжують відданість.
Будьте щасливі поети і поетки, і дай Боже,Вам щастя і натхнення.

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

Сердце трепетно стучит! Романс
Сердце трепетно стучит!
Тук-тук-тук! Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
Рассказать!
Рассказать!
Так хочу! Так хочу! Так хочу!
Сильной быть!
Сильной быть!
Я смогу! Я смогу! Я смогу!
Мечтать!
Мечтать!
О том о сем! О том о сем! О том о сем!
Верить! Верить!
Надо! Надо! Надо!
Дружить!
Буду! Буду! Буду!
Любить! Любить!
Так прекрасно! Так прекрасно!
Так прекрасно!
В мире жить! В мире жить! 21.03.21 7.50

Любоваться …роман.
Любоваться
Просто! Просто! Просто!
Наслаждаться! Наслаждаться!
Можно! Можно! Можно!
Целоваться! Целоваться!
Так приятно! Так приятно! Так приятно!
Обниматься! Обниматься! Обниматься!
Греет! Греет! Греет!
Годы! Годы!
Летят! Летят! Летят!
Жизнь дар! Жизнь дар!
Благодарю! Благодарю! Благодарю! 21.03.21 8.03



















Нежный взор, касание рук!….роман
Нежный взор, касание рук!
Вдруг! Вдруг! Вдруг!
Ждем с годами! Ждем с годами!
Ждем! Ждем! Ждем!
Ласку ближнему отдать!
Ласку ближнему отдать!
Просто! Просто! Просто!
Обнять., здоровья пожелать!
Обнять., здоровья пожелать!
Нужно! Нужно! Нужно!
Тепло на сердце, на душе!
Тепло на сердце, на душе!
Благодать! Благодать! Благодать!
21.03.21 8.13

Швец Т.В.

Как много знать поэту нужно,
И чаще, не для славы, ты поверь,
А для того, чтобы свою очистить душу,
Помочь другим стремиться сделать тоже.
Сверяя жизнь свою, поступки,
С тем опытом, кладезем знаний,
Мудрости, советов, наставлений,
Предшествующих поколений,
Мыслителей ,писателей, поэтов,
Да просто, таких, как мы с вами
Людей, всех возрастов и взглядов,
Живущих на необъятной по размерах,
Одной из планет Космоса – Земле… 7.03.18 7.30
Швец Т.В.

Моя маленька музо,
ти прийшла?
Моя маленька музо,
ти заграла…
І по моїх закінчених віршах
повідчиняла сонячні забрала.

Сонця упали –
роз’єднали суть.
Сонця упали –
роздвої́ли першість.
І тим осяяний
боятимусь заснуть,
поллюсь словами музи
в нескінченність…

11 травня 1989 р., Київ

На нагострених травах напружена шкіра
тебе вороного і ніжного
обрізається в порухах торсу і вітру
у стогоні розманіженому.

Я тебе розпрягаю, улюблений мій,
тебе вороного і ніжного.
Йди на волю по полю, по стежці вузькій
в ті краї, де не ріжуть ближнього.

Ти волошок не рви, молочай не чіпай
і яблук не їж диких –
будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
Людей і Любовей Великих.

А мені залиши щойно збиту росу
з ледь помітними крапками крові,
щоб змогла я ввібрати в найдовшу сльозу
всю вологу Моєї Любові!

19 липня 1994 р., Вітебськ

Може, я не твоя Беатріче.
Ну, а ти майже Данте уже.
Я запитую, – милий, невже
не могли ми зустрітись раніше?
Ти повів би мене у ті дні,
де існують заблукані тіні,
ти любив би мене уві сні
і були б ми щасливі і вільні.
Та недоля між нами стоїть.
Я чужа і невільна дружина
і не я в цій пригоді повинна
повернутись за межі століть,
де побачу тебе хоч на мить
як матуся заблудлого сина.

Настраиваюсь на позитив..... весеннее настроение 19.03.21

Цветы жизни – дети, внуки!
Мы их рожаем и растим !
Душой своей и сердцем,
Их любим, дорожим!
Постоянно думаем, заботимся о них!
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь!
Как, Андерсен сказал:
« Чтобы жить, нужно солнце,
свобода и маленький цветок»
Над которым мы свою голову склоняем,
Любуемся, ухаживаем, бережем…19.06.17 (написаны в больнице)


Цветы растут для восхищения!
Взгляд радуют и настроение!
Как много видов и сортов!
Знать всё нельзя, хоть и готов!
Их красота неповторима!
И цвет и форма неделимы!
Их всем природа наделила !
На свет, на цвет благословила ! 2009

Мои рисунки, фото- цветов, чудо-природы

Чому твоє слово,
як сонце схололе,
як серце волове,
що б’ється спрокво́ла?

Чому така тиша
не ліпша й не гірша
за ніч, якій лишиш
яснійшого вірша?

Чому – я питаю –
без лиха зітхаю
з пів слова на краю
знечулого раю?

Чому по весні я
не мрію, не скнію?
Чому мовчазнію?
Чомусь мовчазнію…

Четвер, 18 травня 2006 р., Київ

У вирії літають мрії,
І сподівання і надії,
Яку з них можна захопити,
Душею щедрою овити,
Єнергією підпитати.
Живильну силу слід віддати.
І ось вони уже у тебе,
А чи є у них потреба...
Не все, що маєш знадобиться,
Ві сні усе може присниться... 2009

Мій малюнок.

Природой как не восхищаться,
Как ею нам не любоваться,
В любую пору всё живёт,
А рядом человек идёт.
С зерна вокруг всё прорастает.
Целебной силой нас питает.
Природа – дар бесценный в мире!
И все беречь её должны мы ! 2009




Мой рисунок .

Йду до золотої середини,
де і ти, і я – у ній одній,
і нема у суєті подій
того, що виснажує людину.

Не питаю, – чи одна єси?
Та й у мене іншої немає
і мені тебе не вистачає
у юдолі суму і яси.

Я не із тієї одіссеї,
що вертає на свої круги.
Та єднає наші береги
течія тієї панацеї,
що лікує й додає снаги
у зеніті нашої ідеї.

03/21

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

27 серпня 1995 р., Київ

За поворотом сну
йде звивиста дорога.
Її наздожену,
потрапивши в сюжет.
А поки що пітьма́ –
нікого і нічого –
й роз’яснення нема,
та вихід знаю вже.

Хай осідлаю ніч –
колеса всі і крила –
усім думкам настріч
мене вона промчить!
Тій, найяснішій з них,
яка мене зморила,
я – завтрашній жених
і драматична мить!

За поворотом сну
ще обертів чимало,
але мету одну
я вийму з міражів –
крізь сотні маршкидків,
мов забаганку сталу –
з ґротéскових витків
й абсурдних віражів!

З глибин тортурних ям –
до палевих ідилій,
утілених життям
в надсонний обертон,
я винесу весну
у сонячнім екзилі;
десь помолюсь, засну –
а то вже віщий сон!

4 листопада 2002 р., Київ

Я прихворів. Лягла печаль на вії,
Зима весни затримала ходу,
Як та недуга. А турботи вияв
Явив любові силу молоду.

Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.

І я купався у твоїх обіймах,
Від поцілунків танув, наче сніг,
І на вершині щастя — хвилі рвійній -
Свою легку недугу переміг.

Кохання знову диво нам явило -
Здоров’я повернулося, снага...
Напевне сам весняний Бог Ярило
Нам сонцесяйно так допомагав!

13-14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
А мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув,
та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Десь луна далека шляхом простягла́ся –
молодий лелека у гнізді зостався.
Так і я лишаюсь лікувати крила,
десь моїй любові пора не ступила.
Я ж до тебе нісся, я ж до тебе тягся –
та й додолу падав, бився, розбивався.

Раттю вороною насувають круки,
щоб любов небесна та й не впала в руки –
не зайшла й спитала, як мені живеться,
і не розхитала моє хворе серце,
щоб не вилітали з нього стуки, стуки,
й покотили геть від мене камені розпуки.

Залилися груди стопташиним плачем,
то тебе я досить несправжньою бачив!
Щастя зачаїла під горою тіла –
ледве виглядала, ледве животіла,
зупиняла серце, що хололо наче –
і казав мій розум: не любов я бачив.

Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні ро́ки.
Де б літав я птахом та й зіркою падав,
там лиш громовиці шлють невтішну правду,
там лиш янгол гріє свої сизі боки,
і говорить розум: не любов це поки.

І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.
А собі любові не видно, не чутно.
Десь і їй без мене смутно, ой, як смутно.

22–23 жовтня 1988 р., 15 вересня 1994 р., Київ

Торкнешся вустами – розтану
й незнано куди пропливу.
Для тебе хтось інший настане
так само у ніч грозову.

А я не забуду довіку
твій дотик блаженно легкий,
як з хлопчика став чоловіком,
і норов з’явився такий,

що мало землі під ногами
й повітря для юних легень,
ще менше того, що між нами,
ще менше того, що щодень!

Я знаю, де твій відпочинок,
і як ти відходиш до сну.
А кожен твій вираз і вчинок
дратує примхливу весну

для дива мойого буяння,
допоки тебе не торкнусь!
Я, просто, не знаю кохання –
і, чесно, любові боюсь.

3 серпня 2003 р., Богдани́

І
Дзюрчання, ніби плач, до нас долине
З чарівної Темпейської долини.
Маленький водоспад оцей дитячий -
За вмерлими дітьми він тихо плаче.
Сумний куточок тут земного раю.
І “Три сльози” - таку ось назву має.

Потоцького й Софії три дитини -
Померли всі вони від скарлатини.
Веселий, життєрадісний Котуля* —
Із трьох найстарший звався так синуля.
Лише п’ять років мав, коли помер він.
Ніколюшці ж ішов лише четвертий.
В свою матусю вдався, як на диво,
Бо личенько вже дуже мав красиве.
Гелена прожила найменше з дочок -
В рік смерті мала тільки один рочок.

Були всі позашлюбними ці діти,
Й продовжує за ними сльози лити
Вже понад 200 років це каміння -
Величне будівничого творіння.
*Котуля — Костянтин.

ІІ
І далі про печаль співає ліра,
Згадалися мені слова Шекспіра:
Сумнішої ви пісні не знайдете,
Ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Та ми повернемось в реальність нашу —
Я трохи ті слова переінакшу:
Сумнішої немає пісні, люди,
Ніж пісня про Станіслава й Гертруду.
ІІІ
“Жизнь — обман с чарующей тоскою”
С.Єсенін

Аби знав Потоцький, щО буде,
І згорять кохання мости.
Він би парк цей - в пам’ять Гертруди
Наказав би тоді звести.

Бо любила вірно до скону
Чоловіка, мов дар небес.
У труну з її медальйоном
Заповів покласти себе.

Він був також вірний в коханні,
Хоч міг мати безліч пригод.
Пам’ятав їх зустрічі ранні -
Перший пломінь серця свого.

Листувань бентежні хвилинки,
В ліс прогулянки кінні ті.
Щастя їх в мисливськім будинку,
Що пізнали вперше в житті.

Пам’ятає облесні миті,
Пані Рольської шал атак,
Що хотіла його відбити
У Гертруди підступно так.

Не вдалося. І це — приємно,
Вірність — сила, міцніш меча.
З Добротвора ксьондз потаємно
Милих любчиків обвінчав.

Шлюб нерівний. Благословення
Не давали його батьки.
І Гертруду так дерзновенно
Вкрали батькові гайдуки.

В монастир відвезти хотіли...
Налякав їх в дорозі хтось.
Й задушити Гертруду милу
Під перинами довелось.

Станіслава інші дружини -
Юзефіна й Софія теж —
То зрадливі дві половини,
І гуляли вони без меж.

Потоцького смерті причина
Передчасної — доля зла -
То Софія в стосунки з сином
Станіслава близькі зайшла.

І тому він лише Гертруду
Увостаннє в житті згадав.
В тій колоні надбитій буде
Спогад, в нім вона — молода.

Нагадає миті трагічні,
Біля неї завмер на мить
Камінь-лев, що на варті вічній
Два століття сумний лежить.

18 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)