На мить зупинись. І відчуй, як хвилини,
У вир небуття відлітають невпинно.
Так час невблаганно відмірює кроки,
Із подихом кожним коротшають роки.

А ти у полоні стурбованих буднів
П'єш радощів стиглих бальзам неосудно,
І все не вгамуєш ту пристрасну спрагу,
Бо є у душі ще чарівна наснага,

Що зветься любов'ю, давно і одвічно,
І це почуття є, насправді, магічним.
Допоки квітує воно світанково,
Із віком життя не веде перемовин.

А, чи було воно, таке кохання,
Що силою нагадує вогонь?
Твоє єдине. Перше чи останнє?
Від юності до посивілих скронь?

А чи було воно? Чи не наснилось?
Омана невловимого чогось...
Що дні малі тобі давало милість,
А, потім, сокровенне не збулось.

А чи було? Себе питаєш знову...
Слова, мовчанням сповнені палким,
Колись чарівно ляжуть за основу,
Тобою ще написаних рядків.

А чи було? Думок огорнуть хащі...
Та відповідь, можливо, поруч є.
Якщо і дотепер воно найкраще, -
Напевне, заповітнєє твоє!

8-10.06.2023 року.

Минулого відлунням, безпорадно
життя твоє крокує з гірки вниз.
Неначе у виставі «Без реприз»
все дійство, в безкінечному антракті,
проходить повз. А ти один із тих,
хто лиш спостерігає із партеру,
як добігає дна активна ера,
серед отих, безвісно-мовчазних.
Як непомітно промайнули дні!
І ось останній акт тієї п'єси..
Не бути королевою принцесі,
чий юний образ тане вдалині.


29 лютого 2020 року.

Втаємниченого слова
ось і промайнула тінь...
Двох одна чарівна змова,
Розмаїття почуттів.

Невичерпності промова,
Надвисокості політ,
Що чудово, світанково
Прикраша собою світ.

Найчудеснішого слова,
Бережім казковий шарм
Усього Любов основа,
Нею промовля душа.

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Поцілунків солодких мед,
Сяють ніжністю диво-очі,
І жаги невимовний злет,
Море любощів аж клекоче.

Та невже наяву ці сни?
Нас вигойдують шалу хвилі,
Шторми пристрастей, це — вони
Нам любові несуть всесилля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
Я від щастя померти хотів.


Я забув біль колишніх образ,
І невдачі усі — в минулім.
Коли серце моє не раз
Прошивали відмови кулі.

Інша воля тепер небес
- В почуття взаємного силі.
Нас накрила злива чудес -
Любов на межі божевілля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
У безсмертя у ній ми летим.

2 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В руїнах безнадійних сподівань
Примарами блукають їхні тіні.
Наївних мрій знедолені видіння
Тонким лягають абрисом в слова.

На тілі мап неходжені шляхи;
На тлі років нездійснені бажання.
Крізь молодості спалахи останні
Пожухлість днів відгомоном глухим.

Здавалося, немає вороття
У те горіння неповторних буднів,
Де все чудове бачилось майбутнім,
Де вирувало ще твоє життя...

Вже не вирує. У полоні літ
Схиляється до заходу покірно.
Лише альбоми, оптимізму вірні,
Тебе зовуть ізнову у політ.

Та сила незасмучених світлин,
І вперта міць іще живої віри,
Затьмарять забуття свавілля сіре,
Сповільнять небуття запеклий плин.

Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил
Не поринути в божевілля.

Ми сплелися в обіймах і
Геть забули про все на світі.
Розтопились, як в склянці лід
Та раділи життю, мов діти.

І тоді я лише збагнув,
Що немає гріха в любові,
Що не слово - найбільша суть
У звичайній людській розмові.

У прощанні біди нема,
Тільки прикрість маленька, звісно...
Шум коліс та вогні від фар
І мелодія AC/DC.



30.05.2023

День догорів. Злотисту стрічку
З прощальних променів заплів.
А сонце скапує, як свічка,
На буйну зелень у імлі.

А на небесному престолі
Вмостився місяць-молодик.
Вгортає темрява поволі
У сни замріяні сади.

Стихає птаства спів чудовний,
На лови йде мисливець-кіт.
А вітер хмар густу бавовну
Знов суне на північний схід.

25 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.

Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав , куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
І в затишку порозцвітав бузок.

Ось так і котить травень свої хвилі-
Тюльпани, ряст, палітра з яблунІв,
А на акацій білому вітрилі
І червень недалеко завиднів.

У лип гілки обсипані намистом,
Там дозріває липня аромат.
Горять кущі яскравим аметистом-
Цвіте бузок. І відцвітає сад.

У цьому таємниця часоплину-
Дні може й довгі, та швидкий їм лік.
І кольори міняються неспинно-
То цвіт ,то лист нам падає до ніг.
...
Зацвів бузок- затримав на хвилину.

Зоряна нічка — мріям сестричка.
Місячний міст вподобав піаніст.
Хмари стомились: вдень не поспали,
Ковдрою сонечко ніжно вкривали.
Очі розплющив нічний чародій,
Скриню дістав. Що за диво у ній?
Сині смарагди, жовті бурштини,
Ними Дунай прикрашатиме нині.
Сяють палаци, будинки, мости,
Плескають хвилі: залишся...не йди...
Ніжне відлуння..."Мелодія"...Скорик...
Місяць освічує батьківський дворик...

Намалюю тобі червоного птаха.
Напишу на крилі – "Yamacha".
Щоб од страху не іржа́віли крила,
треба, щоб ти птаха обдурила.
Щоб одразу не гладила і не годувала,
щоб з паперу прозорого пастель не опала.
І щоб не показувала усім
під музично-розважальний грім.
Бо ці мальовані птахи такі хитрі –
уміють крила розправляти у вихрі,
уміють справжніх птахів копіювати,
люблять сидіти супроти кватирки
і про горе твоє співати…

7 червня 1994 р., Київ

1.
Ти вчора, орку, вбив дитину,
На роздоріжжі розстріляв.
Кров українська, як калина.
За мить маля – вже янголя.
Воно тебе зустріло, може,
як гостя, бо наївне ще,
а ти, кіріловскій безбожник,
убив і світові пече.
Та не тобі, ординцю лютий.
Бровою навіть не ведеш,
бо наказав садюга путін:
“стрєляй хохлов, і жгі, і рєж”.

2.
А десь далеко в сатанії,
яку ми знаєм як росію,
твоє дитя, ще не зіпсуте,
не може казки оминути
і просить маму розказати,
а та з дитини робить “вату”,
бо чує розповідь малеча
про царську міць, про дужі плечі,
про меч, який усіх рубає.
І так до звичних баю-баю.

3.
Заснув синок твій геть тривожно,
бо страшно змалечку – різня,
бо й заховатися не можна
у казку без меча й коня,
без ворогів, що наче б всюди.
Гримлять, спалахують казки.
Так доки в сатанії буде? –
питають лячно малюки.

4.
Допоки, орку? Знов не чуєш…
А знаєш, вбите те дитя
прийде до твого геть не всує –
усе у Бога до пуття.
Візьме за руку янголятко
твого нащадка і повір –
відчує він, що рідний татко – звір,
уже довіку, до загину,
до спопеляючих вогнів,
що і його віддав, дитину,
в безглузду жертву сатані.

Вітер коси кульбабі розпушить
У годину оцю нелегку.
Відпочинь, відпочинь, моя душе,
Там, де грона розкішні бузку.

Там, де саду гостинного пуща
Ароматом п’янить звідусіль,
Де повітря жагучо-цілюще,
Розливає нам пахощів хміль.

Де буяє травнева навала
Ніби втоплює в марево снів.
І в екстазі розквітлого шалу
Уклоняється зрілій весні!

15 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Люблю весну за сонце променисте
Що з-за обрію встає вдалечині,
І промінчики свої вогнисті
Пускає по ріднесенькій землі.
Люблю весну за цвіт вишневий
Немов крилаті пташечки
Осіли на деревах
І розсипали квітки.
Люблю весну за ясні зорі ,
Що блищать, он там вгорі.
Люблю весну за неповторність,
за миті ,що даруються мені.

Ховаючись за ясністю причин,
з відкритістю і щирістю доводжу,
що в самоті є сенс, що я один,
що це над вами досліди проводжу.

Як сяє в одинокості свіча,
то це омана, їй повітря – спільник.
Це знає той, хто з вогником в очах,
для кого світло – не лише світильник.

Я концентруюся, і мій секретний центр
працює сильно і на пульсі часу.
Моя любов – одна – на кілометр,
де я збираю всю критичну масу.

5 серпня 1995 р., Київ

Білі квіти, як той перший сніг,
впали стиха до біленьких ніг
і сплелись у тендітний вінок…
Ноги знову пішли у танок,
розлітались, як крила лелечі..,
а вінок скочив вище – на плечі,
покотивсь поміж станом гнучким,
там, де плаття зібралось в пучки,
таке ж світле, прозоре, м’яке,
як її ніжне тіло, легке,
як ця музика чиста й свята.
Балерино, моя золота,
ти летіла в чиїхось руках,
наче горлиця, сніжна така…
І вінок з моїх білих квіто́к
над голівкою німбом замовк,
всю осяяв тебе, освітив
і прославив на цілі світи.
Балерино, моя золота,
ти ж, як музика, чиста й свята,
нам вклонялась, виходила знов –
і літала на сцені любов…
А коли закінчилось усе –
стало стомленим біле лице,
і вінок більш триматись не міг:
білі квіти, як той перший сніг,
стиха впали до стомлених ніг.

16 жовтня 1988 р., Київ

Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
присіла в Бога на долоні,
а Він тебе, як пташку, вкрав
і має в ніжному полоні.

За це – від Нього все – твоє,
усе, що є, хоч трошки гріє.
За це – і церква в дзвони б’є,
і всепростить свята Марія.

Такий невтішний монастир
з твоїх очей блаженством сяє.
Чернець, читаючи псалтир,
лише твоє ім’я вмовляє.

Мов стріли, дні летять у ціль
з оруд земних до знань небесних,
коли ти молишся про біль
нас, многогрішних і безчесних.

Твоя молитва – не моя,
яку тривким життям затято.
Хоча й не сплю до солов’я
і причитаю: "Фе-лі-ца-то!!!"

3 серпня 2003 р., Богдани́

На видноколі сходу
сон п’є студену воду
і цілий ранок монотонний дощ пливе.
Давно моє безсоння
громами б’є по скронях.
Але покійна мрія вже не оживе!

Як непомітно ти мене відчуєш!?
Твій тихий подих заблукає у мені.
Як непомітно ти про все забудеш,
усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

Як непомітно ти мене відчуєш.
Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
Тремтливим подихом любов розчулиш –
і пролетять між нами сльози голубі.

По небесах минулих,
по чудесах поснулих
літає біла мрія чорним журавлем.
Ти у чужім покрові
вмираєш без любові.
А зовсім поруч квітне зоряний Едем!

Як непомітно ти мене відчуєш!?
Твій тихий подих заблукає у мені.
Як непомітно ти про все забудеш,
усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

Як непомітно ти мене відчуєш.
Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
Тремтливим подихом любов розчулиш –
і пролетять між нами сльози голубі.

Чи хочеться мені для тебе щось зробити?
Чи хочеться мені для тебе бути тим, хто стане барвами всіма на цьому світі?
Хто замалює фарбами твій гнів.
Я міг би сонцем в день для тебе бути.
Я міг би місяцем вночі твій шлях світить.
Для мене - ти пахучі квіти.
Для тебе - я як майстер-садівник.
І ради тебе я готовий рахувати зірки, і ти для мене будеш однією з них.
Коли не хочеш бути однією з них, тоді для тебе стану навпаки.
Якщо відмовишся від цього, то навіки відмовлюсь я від того ж що і ти.
Чи хочу я для тебе щось зробити?
Не знаю, а чи хочеш цього ти?
17.04.2023

Коли свій сон я розкажу тобі,
тоді, боюсь, відмовишся від мене.
А ми ж з тобою, наче квітки дві,
чия любов, як літо це зелене.
Літо це зелене.

Сьогодні так тривожно на душі.
Кохані очі сонні й непривітні.
Летять з моїх обіймів – у чужі,
немов пелюстки, почуття тендітні.
Почуття тендітні.

Я знаю, що ти зраджуєш мені.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Але, коли залишимось одні,
мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
Дуну.

Тоді погасне тихо ця любов.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна,
щоб іншим разом спалахнути знов
через років безмежні дюни, дюни.
Дюни.

Я від біди тебе оберігав.
Ти ще в житті окріпнути не встигла,
а чорний сон так швидко віщим став,
ще літо грає, а любов притихла.
А любов притихла.

Я знаю, що ти зраджуєш мені.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Але, коли залишимось одні,
мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
Дуну.

Нехай погасне тихо ця любов.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Нехай ти прийдеш іншим разом знов
через років безмежні дюни, дюни.
Дюни.

1 вересня 1995 р., Київ

Скільки років од смерку й до рання
Нещасливим хворів я коханням.
Ти розраджувала, як уміла,
Ласки тихої словом несмілим.

Мене відчай стоптав і зачовгав,
Ти ж була моїм другом так довго.
Я не знав у біди під п’ятою,
Що знайду своє щастя з тобою.

ПРИСПІВ:

Та хіба ти, хіба ти коханка?
Та ні з ким не було ще так п’янко.
Чи до скроні приставить пістоля?
Ти — життя найсправжнісінька доля.

Щонайкращі слова світлолиці
Я чужій надсилав чарівниці.
І здалось, забуття річка Лета
Погубила творіння поета.

Ти - немов для Ясона -Медея.
Із тобою воскрес я душею.
Ти — душа, ти краса незрадлива
І любові найбільше ти диво.

ПРИСПІВ:

Та хіба ти, хіба ти коханка?
Та ні з ким не було ще так п’янко.
Я душею вознісся, одужав.
Ми у небі кохання — подружжя.

29-30 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Кружляє весноцві́т, мов снігові́й,
і застеляє стежку до дале́ка!
Зросла в душі захопленій моїй –
між посмішкою й радістю – веселка!

Несамовито яблуні цвітуть.
Дощем умите сонце шле привіти...
Коханий, я збагнула справжню суть:
чому для тебе я воліла б жити!

Яблунева весна.
Яблунева весна
з першим проблиском дня
білим квітом ясна́!
Хоч не вірила я –
перевірила я,
що любов навісна́.
Ой, любов – навісна́!

Яблунева весна.
Яблунева весна
познайомила нас
і чутки рознесла́.
Хоч не вірила я –
перевірила я:
всюди винна одна
яблунева весна!

Посто́яти я зможу за любов,
але ти сам ще більше вміти мусиш.
Бо ніжною рукою пестиш знов,
а іншою – тендітну квітку глумиш.

Несамовито яблуні цвітуть.
Дощем умите сонце шле привіти.
Але, коханий, хай сніги впадуть –
і ти згадаєш, як псував ці квіти.

Яблунева весна.
Яблунева весна
з першим проблиском дня
білим квітом ясна́!
Хоч не вірила я –
перевірила я,
що любов навісна́.
Ой, любов – навісна́!

Яблунева весна.
Яблунева весна
познайомила нас
і чутки рознесла́.
Хоч не вірила я –
перевірила я:
всюди винна одна
яблунева весна!

27 вересня 1999 р., Богдани́

Для мене тільки ти — існуєш в цьому світі,
Для мене — тільки ти — печаль моя й любов.
Як літом зелен-гай красою оповитий,
Од висі голубої й до самих основ.

І стеляться до ніг нам хвилечки шовкові,
Всі входи відкриваючи в сяйний Едем:
І співи солов’їв, і подихи медові
Од леготу війнуть на стежечку, де йдем.

І озера довгастого ясна лагуна,
І блискітки води дарує сонцеграй.
А з ним і Велес-Бог на золотавих струнах
Вітає наш прихід у цей блаженства рай.

Із моху оксамитового ніжне ложе -
Його нам сам Ярило у затишку стелив.
О дякуєм тобі, наш сонцеликий Боже!
Як гарно нам отут, що аж бракує слів.

...Лише тобою я чаруюся, хмелію,
Лише тобою мить кожнісіньку живу.
Дарую цю красу — мою Поета Мрію,
Здійсниться хай вона, нарешті, наяву!

23 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

А у душі відверті теж
Є свої дні , є свої ночі
Не має спокій рівних меж
Бурхливий рухом у потоці

Клекоче шелестом Дібров
Гримить у переливах неба
Турбота в омутах розмов
До всього є завжди потреба

Ми обираємо завжди
Своїм історіям відтінки
І не важливо хто , куди ?
За все віддячать тільки вчинки.

Повітря свіжого нектар
Пташиних співів мелодійність
Так романтично чарував
Цей ранок - світанкову ніжність

Мене огорнуть почуття
Полинуть в спогади минулі
Де шаленіли відчуття
На смак солодкі , і щасливі

Любові першої весна
Бузковий аромат снодійний
Така солона , і гірка
Сльоза - що наш лілеє спокій.

із сотень тих, кого цікавить вічність
знайти хоча б одного на хвилину.
та так, щоб не порушить канонічність:

не назавжди, але одна - єдина.

з десятків тих, хто бачить мару
скрізь темні ночі сновидінь,
знайти хоча б одну жадану,
хоч й після восьмисот падінь.

із тисячі в обіймах часу,
біжить пісок крізь уйми володінь.
мені би з нею на терасу,
мені би з ним у височінь.

мільйони тих, кому так просто жити.
мільярди тих, кому не жаль.
мені би одного/одну любити.
мені б Ісусову скрижаль.

крізь цифри й час, роки і дати
нам не уникнути гріхів.
аби лише до тої страти,
замок без тисяч ста ключів.

2020

Сни твої розвіються.
Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться.
Підуть і заблудяться!

Руки простягалися.
Ноги не верталися.
Очі здогадалися.
Не було – а сталося!

Сталося, що малося,
що насправді снилося,
на яву збувалося,
в очі ж не дивилося.

Може, ти осмілишся,
поки в цьому горі я:
наді мною схилишся,
й трапиться історія!

Вечір мій прові́даєш.
Вибач, рани точаться.
Більше не завидуєш?
Дай води – та́к хочеться!

Слів мені – по за́в’язку.
Сліз – по вінця ві́нцеві.
Снів – по яв без за́́хистку
й очі твої сфінксові!

Сни твої розвіються.
Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться.
Підуть і заблудяться!

9 листопада 2005 р., Богдани́

На тихій вулиці сумній
Зламались раптом
ці веселі кроки
і ти стоятимеш у тиші
доки –
я буду твій…
Я буду твій.
Я буду твій…

Я буду твій,
я буду твій.
я буду твій…


Я буду твій –
я буду твій…
Я буду твій!

28 грудня 2007 р., Київ

-Ніколи не відпущу
-А я завжди буду тебе кохати
Говорили вони один одному щоночі
І не було причин брехати

2023

Як хочеться прокинутися
та у твоїх обіймах.. тонути..
Я готова тобою захлинутися,
завжди поруч бути.
Бо ти моє життя,
дякую, що поруч - це щастя!

2023

Дивитися так, як не дивився ніколи
В середину серця і все розуміти
Відчувати себе, неначе ти вдома
Дивитися так, наче ви знову діти

Не поспішати, жити поволі
Як тоді, десять років, ви щось малювали
Забути про справи, про свою долю
Саме цього ви так сильно бажали

Дозволь собі в її очах розчинитись
Мирно втонути у двох океанах
Тобі належить з цим просто змиритись
По своїй волі прийми цю оману

-Хто ти такий щоб заважати коханню?
-Хто ти такий щоб не бути щасливим?
Кохай, кохай її ,дурне, охайно!
Зроби все потрібне й неможливе

-Хто ти такий щоб заважати коханню?
-Хто ти такий щоб не бути щасливим?

31 березня, 2023

Життя доросле це постійне потрясіння
Розчарування й пустота..
Коханий, твій погляд на мені - спасіння
І не хвилює більше вся та суїта.

Я хочу бути поруч кожну мить, хвилину
І чути тихий подих твій.
Колись побачить світ нашу дитину.
Й нечаятимо ми душі у ній.

Цей лист до тебе - як спогад лине
У кожний рядок кохання я вплітаю
Ти маєш знати - ти єдиний
Кого так сильно я кохаю..


2023

Є краї, які не забуваю,
і літаю думкою туди,
де течуть долиною із гаю
ручаї джерельної води,
напувають буйні верболози,
копанки, озера і ставки,
засклені на зиму, у морози,
дзеркалом широкої ріки,
що скресає ранньою весною
течією... і по мілині
йду я на побачення із тою,
що запам’яталася мені
у літа дитячі і юначі...
промайнули ті веселі дні
і як недоспівані пісні
чуємо й цінуємо найкращі.
Ще учора юні й молоді
розлетілись, наче птахи ранні,
і гадаю нині... чи востаннє
в цьому світі бачились тоді...
..............................
як прозоре коло на воді
згадується іноді русалка,
десь у лісі заблукала мавка...
хай і не свої, та не чужі
і не знаю, мила чи кохана
Оля... чи Олена, чи Уляна
залишалась мрією душі.
За одною заридає осінь,
в іншої посивіє коса,
ну, а та, що пам’ятає й досі,
що таке непрохана сльоза,
ще чекає боса на морозі
вечора... а може, і матроса,
поки сяє інієм роса.

04.2023

І зорі, і місяць, і мрії про тебе,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.

І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Вибрунькує думи легкі, весняні.

І я розімлілий, мов березень любий,
Вже хмарне волосся торкаю твоє,
Немовби цілую в розтулені губи...
І щастям гойдається небо моє.

26 березня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.

Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А як сил мені забракне — водиці нап'юся,
Скажу: "Дякую, рідненька!" й Богу помолюся...

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи, моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи, моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Я не ота і не моя вина,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.

Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
закутане у голубі тумани?

Якби тоді покликав... може, я
була уже готова у дорогу
на інше перехрестя житія.
Усе минуло, що було до того.
Не присягаюся, але їй-Богу
вина у тому не лише моя.

Приснилося – отримала мій лист
моя... ота, яка його чекала
багато років тому... і не знала,
«письмо до запитань» – це на колись.

І як буває інде уві сні
від серця відлягає ця провина,
і відповідь її до мене лине
у наші – інші, та не кращі дні.

Та хай і так, а миті однієї
почую ще обіцянку одну
лікуючу цілющу панацею:
– Чекай мене!
Це ще не одіссея...
а от коли навіки я засну,
тоді і дочекаюся на неї.

03/23

Якби ти знала, хто ти є така!..
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
Якби ти знала, хто ти є така!..

Як міг тебе не знати я раніш?!
Без тебе світ – розбурхана пустеля.
Без тебе кожна ніч – мов в серце ніж.
З тобою – розцвітають дні веселі.
Як міг тебе не знати я раніш?!

В устах твоїх кохання наберу,
в очах бездонних відшукаю зорі,
і саму найвіддалену зорю
пущу, як рибку золоту, у море…
В твоїх очах натхнення я знайду.

В твоїх очах знайду своє натхнення,
і в очі ці віддам.
Я з вуст твоїх кохання наберу.
Пущу на щастя.
Втоплю у морі.
І загадаю щастя море!..
Твоїм очам…
Твоїй душі…
Твоїй любові…

Інструмент камертон…
Інструмент камертон…
Упіймай, як цвіте азалія.
Жоден бутон.
І от – бутон.
Квіток аномалія!

А як цвіте і відцвітає любов?
Бов-бов!
Бов-бов!
Як серце на жилці гойдається.
І от – помиляється камертон.
Інструмент камертон помиляється.

28 лютого 1994 р., Київ

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Не встоїш...Забере з собою...
Мамусю, знову ти зі мною,
І знову бачу батьківський поріг...
Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Гнітюче - не почую, не побачу...
Зима минула і розтанув сніг
Та крижанинами я досі плачу...
Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Матусю, ти пробачила? Пробачиш?
А пам'ятаєш дідовий горіх?
Його ти, певне, з Неба зараз бачиш...
І згадуються золотаві миті,
Коли купалось сонечко у житі....
Ця хвиля спогадів...
Стій міцно...Не впади...
Впіймай її...Тримайся...
Далі йди...

Ты на вид как кусочек солнца
Или ядро самой яркой звезды
Но тепло твоё ни капли не жжётся
Ты состоишь из чистой любви

А на ощупь ты мягкая кровать
Уютней которой не найти
И в ней годами можно спать
Ведь никуда не хочется идти

Ты пахнешь ранним рассветом
Чьи лучи пронзают туман
Ты упраздняешь все в мире запреты
Вдыхая тебя, я становлюсь будто пьян

-тебя невозможно описать,
-и не получиться ни с чем сравнить.

-о ней лишь можно размышлять
-ради неё и стоит жить

3 ноября, 2022

Пусть та блаженная лаванда
Всё так же пахнет августом
Я поражён твоим талантом
Оставаться радостной

И где бы я сейчас не был
Куда бы ты не пропадала
Знай, я лишь тебя всегда любил
Просто хочу чтобы ты знала

Всё будет так: ночной вокзал
И лёгкий дождь,большие звёзды
Всё будет так как я мечтал
Не будет места там для злости

-Пусть та блаженная лаванда
-Всё так же пахнет августом

6 ноября,2022

Коли комусь дарують квіти,
Ти, панно, пам’ятай одне.
Для них - це тільки мить та мрія,
Для тебе ж інший шлях відкритий.
Про тебе будуть згадувати інші
Як про вселенську силу, та навіть більше,
У тебе вже закоханий весь світ!
Ти подарувала їм цінніше,
Нове життя, любов та вічність цілу
Твій подих був для них надія,
Твій шлях не є таким трагічним.
Ти, панно, маєш ціль
І вона не в тих букетах квітів.
Благословенна, прошу тебе, озирнись!
Май гордість, поважай себе!
Той перстень на її долоні
Їй кара Божа, ось і все.
Іди і сльози витри
Та подивись очима іншими на світ,
Твій шлях він Божим цвітом вкритий,
Кохано, мила, твій вік інший,
Він - щасливий!
2023 рік

Ризикуєш підпасти під гніт.
На голову сіла сила коханок рожевих.
Любити трьохсот – триста літ,
пити триста узварів грушевих.

Одну вибираєш – і підпадаєш під гніт.
Те, що їй притаманне – у триста разів краще,
ніж те, що любив триста літ.
Може, тепер не ризикнеш ніза́що?

26 червня 1995 р., Київ

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Весна. Повітря злагідніле
В моїм замисленім саду.
Невидимої струмінь сили
У груди ллється на ходу.

Як тихо, затишно і чути
Ледь-ледь уловний шепіт віт.
Тут роздратованості пута
Життя міського скинув світ.

О свіжість подиху нірванна
П'янить, очищує до п'ят.
Немов у березні коханім
Вернулась молодість моя.

І я освідчуюсь в любові
Їй - найдорожчій, золотій.
Епоха мов нова, чудова
В моєму почалась житті!

3 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Я часто мріяв,  слухав  шум  дощу,

Любив  і рок, і блюзу перебори.
Юнак простий - не красень, не потвора.
Бувало  всяке… Думав, що тону.
Ледь чутний голос  чистого  сумління
Юрба  із  підлих,  жадібних  людей

Топтала  в  бруд  липкий,  неначе  клей  –
Екстракт  із  їх  сліпого божевілля.
Боліло  серце,  сповнене  жалю.
Етюдом  стало,  досі  ще  не  чутим,
`
Моїм спасінням - ніжне « я люблю».
А  вже тоді не вірив у майбутнє...
Рука  в  руці та дотик уст  медових  –  
'Яка краса... Яка казкова мить.
Немов  струна,  у пам'яті  бринить
Осіння зустріч і ... цілюще слово.
!!!


2013 - ...