Природой как не восхищаться,
Как ею нам не любоваться,
В любую пору всё живёт,
А рядом человек идёт.
С зерна вокруг всё прорастает.
Целебной силой нас питает.
Природа – дар бесценный в мире!
И все беречь её должны мы ! 2009




Мой рисунок .

Йду до золотої середини,
де і ти, і я – у ній одній,
і нема у суєті подій
того, що виснажує людину.

Не питаю, – чи одна єси?
Та й у мене іншої немає
і мені тебе не вистачає
у юдолі суму і яси.

Я не із тієї одіссеї,
що вертає на свої круги.
Та єднає наші береги
течія тієї панацеї,
що лікує й додає снаги
у зеніті нашої ідеї.

03/21

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

27 серпня 1995 р., Київ

За поворотом сну
йде звивиста дорога.
Її наздожену,
потрапивши в сюжет.
А поки що пітьма́ –
нікого і нічого –
й роз’яснення нема,
та вихід знаю вже.

Хай осідлаю ніч –
колеса всі і крила –
усім думкам настріч
мене вона промчить!
Тій, найяснішій з них,
яка мене зморила,
я – завтрашній жених
і драматична мить!

За поворотом сну
ще обертів чимало,
але мету одну
я вийму з міражів –
крізь сотні маршкидків,
мов забаганку сталу –
з ґротéскових витків
й абсурдних віражів!

З глибин тортурних ям –
до палевих ідилій,
утілених життям
в надсонний обертон,
я винесу весну
у сонячнім екзилі;
десь помолюсь, засну –
а то вже віщий сон!

4 листопада 2002 р., Київ

Я прихворів. Лягла печаль на вії,
Зима весни затримала ходу,
Як та недуга. А турботи вияв
Явив любові силу молоду.

Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.

І я купався у твоїх обіймах,
Від поцілунків танув, наче сніг,
І на вершині щастя — хвилі рвійній -
Свою легку недугу переміг.

Кохання знову диво нам явило -
Здоров’я повернулося, снага...
Напевне сам весняний Бог Ярило
Нам сонцесяйно так допомагав!

13-14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
А мені без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув,
та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Десь луна далека шляхом простягла́ся –
молодий лелека у гнізді зостався.
Так і я лишаюсь лікувати крила,
десь моїй любові пора не ступила.
Я ж до тебе нісся, я ж до тебе тягся –
та й до долу падав, бився, розбивався.

Раттю вороною насувають круки,
щоб любов небесна та й не впала в руки –
не зайшла й спитала, як мені живеться,
і не розхитала моє хворе серце,
щоб не вилітали з нього стуки, стуки,
й покотили геть від мене камені розпуки.

Залилися груди стопташиним плачем,
то тебе я досить несправжньою бачив!
Щастя зачаїла під горою тіла –
ледве виглядала, ледве животіла,
зупиняла серце, що хололо наче –
і казав мій розум: не любов я бачив.

Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні ро́ки.
Де б літав я птахом та й зіркою падав,
там лиш громовиці шлють невтішну правду,
там лиш янгол гріє свої сизі боки,
і говорить розум: не любов це поки.

І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.
А собі любові не видно, не чутно.
Десь і їй без мене смутно, ой, як смутно.

22–23 жовтня 1988 р., 15 вересня 1994 р., Київ

Торкнешся вустами – розтану
й незнано куди пропливу.
Для тебе хтось інший настане
так само у ніч грозову.

А я не забуду довіку
твій дотик блаженно легкий,
як з хлопчика став чоловіком,
і норов з’явився такий,

що мало землі під ногами
й повітря для юних легень,
ще менше того, що між нами,
ще менше того, що щодень!

Я знаю, де твій відпочинок,
і як ти відходиш до сну.
А кожен твій вираз і вчинок
дратує примхливу весну

для дива мойого буяння,
допоки тебе не торкнусь!
Я, просто, не знаю кохання –
і, чесно, любові боюсь.

3 серпня 2003 р., Богдани́

І
Дзюрчання, ніби плач, до нас долине
З чарівної Темпейської долини.
Маленький водоспад оцей дитячий -
За вмерлими дітьми він тихо плаче.
Сумний куточок тут земного раю.
І “Три сльози” - таку ось назву має.

Потоцького й Софії три дитини -
Померли всі вони від скарлатини.
Веселий, життєрадісний Котуля* —
Із трьох найстарший звався так синуля.
Лише п’ять років мав, коли помер він.
Ніколюшці ж ішов лише четвертий.
В свою матусю вдався, як на диво,
Бо личенько вже дуже мав красиве.
Гелена прожила найменше з дочок -
В рік смерті мала тільки один рочок.

Були всі позашлюбними ці діти,
Й продовжує за ними сльози лити
Вже понад 200 років це каміння -
Величне будівничого творіння.
*Котуля — Костянтин.

ІІ
І далі про печаль співає ліра,
Згадалися мені слова Шекспіра:
Сумнішої ви пісні не знайдете,
Ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Та ми повернемось в реальність нашу —
Я трохи ті слова переінакшу:
Сумнішої немає пісні, люди,
Ніж пісня про Станіслава й Гертруду.
ІІІ
“Жизнь — обман с чарующей тоскою”
С.Єсенін

Аби знав Потоцький, щО буде,
І згорять кохання мости.
Він би парк цей - в пам’ять Гертруди
Наказав би тоді звести.

Бо любила вірно до скону
Чоловіка, мов дар небес.
У труну з її медальйоном
Заповів покласти себе.

Він був також вірний в коханні,
Хоч міг мати безліч пригод.
Пам’ятав їх зустрічі ранні -
Перший пломінь серця свого.

Листувань бентежні хвилинки,
В ліс прогулянки кінні ті.
Щастя їх в мисливськім будинку,
Що пізнали вперше в житті.

Пам’ятає облесні миті,
Пані Рольської шал атак,
Що хотіла його відбити
У Гертруди підступно так.

Не вдалося. І це — приємно,
Вірність — сила, міцніш меча.
З Добротвора ксьондз потаємно
Милих любчиків обвінчав.

Шлюб нерівний. Благословення
Не давали його батьки.
І Гертруду так дерзновенно
Вкрали батькові гайдуки.

В монастир відвезти хотіли...
Налякав їх в дорозі хтось.
Й задушити Гертруду милу
Під перинами довелось.

Станіслава інші дружини -
Юзефіна й Софія теж —
То зрадливі дві половини,
І гуляли вони без меж.

Потоцького смерті причина
Передчасної — доля зла -
То Софія в стосунки з сином
Станіслава близькі зайшла.

І тому він лише Гертруду
Увостаннє в житті згадав.
В тій колоні надбитій буде
Спогад, в нім вона — молода.

Нагадає миті трагічні,
Біля неї завмер на мить
Камінь-лев, що на варті вічній
Два століття сумний лежить.

18 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
А потім об реальність душу ранив.

Десятиліття йшли вже - не роки -
В обіймах рожевіючої вати.
Аж поки від розчарувань гірких
Я став уже поволі прозрівати.

І розуміти циніків гидких,
Від котрих, наче від чуми, сахався.
Вони були у висновках своїх -
Наскрізь просяклі жовчю — ловеласи.

Але не опинившись в них на дні,
Омани марево з очей іструшу.
Бо це дало розгледіти мені
Твою глибоку і прекрасну душу.

І те, що тільки марилося в снах,
Відкрилось не одразу, і з ваганням...
Та наяву в життя прийшла весна,
І вистражданим зацвіла коханням.

Розвіялась омана, зникла мла,
І біль печалі, що здавався вічним.
Зливалися і душі, і тіла,
І шастя нам заглянуло у вічі.

І казкою із мрії ожило...
Дві половинки, в одне ціле злиті.
Ту відданість, живе душі тепло -
Не купиш за все золото на світі.

7 березня 7528 р. (Від Трипілля)

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку.
Він ускочив до неї вже вдруге
у глибоку грудну клітку.

Вона приручила його хлібом
і привчила літати на нитці.
Мокре пір’я здіймалося дибом,
жовтий дзьоб міг лиш поту напиться.

Вона вже не відпустить його, як вперше.
Руки її вже, як стріли – у небо.
Мов стовп укопалась, струнка, мов стержень,
і держить, і держить того, хто їй треба!

А він? А він?! А він?!! А він!!!
За лапку прив’язаний, тя́гнеться.
Він б’ється вже втретє, немов у дзвін, –
об неї загострену раниться.

Сидить у душі її й лузькає сон,
збирає зерно її образів.
Забув горизонт, але був резон
потрапить їй в руки ще сто́ разів..!

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку!
Він був тим окриленим другом,
хто першим у дзьобі ніс квітку.

12 травня 1995 р., Київ

Немає часу жити до кінця,
нема куди подітися одному,
тому шукають душі і серця
одне одного ще у світі цьому.

Іди хоч до окраїни землі –
немає долі однієї масті,
та є у неї радощі й жалі,
а як немає, то придумай щастя.

Немає сенсу обіцяти знов
оту надію, що зігріє кров...
та поки про поезію ідеться,
хай ліра плаче і душа сміється,
а як немає віри у любов –
не май очей, а заодно і серця.

03/21

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
їй навіть мурашку
тримати заважко,
а з неї нектари текли.

Той цвіт, невиразний для нашого ока,
завбі́льшки з пшонинку просту,
був кожній комашці,
був кожній мурашці
відчутний уже за версту.

І навіть якщо та верста для комашок
складається з ліктів своїх,
то світ, що для нас є –
великим, ґіґантським,
ще більшим здається для них.

Вони попри все вип’ють дивного соку,
для них то цілюща трава,
як нас, тяжко хворих, –
женьшеневий корінь,
так їх – той нектар рятував.

Вони мають сили ще більші, ніж наші,
по краплі лікуючи світ,
а ми балансуєм,
псуємо все всує,
йдемо в надкосмічний політ.

Лиш той, хто помітив, як пурхає бабка,
долаючи власну версту,
прокреслить проєкти
польоту ракети
з цієї планети – на ту.

Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
відчувши тонкий аромат,
спитає: чи варто
нарощувать атом?
і кине під прес автомат.

Нас квітка врятує, нам бджілка віддячить –
і меду на стіл принесе,
як щось хочеш мати –
навчись цінувати
й мале берегти над усе.

12–13 серпня 1995 р., Богдани́

Ти торкнувся мене думками - у очах голубінь заясніла,
Ти торкнувся мене словами - і умить виростали крила,
Доторкнувся мене вустами - і я більшого щастя не знаю,
Ти покликав мене з собою, щоб дістатися небокраю.

У обіймах твоїх щезала, як у променях сонця сніжинка,
Усміхався Небесний Ангел як в одну заплітав дві стежинки.
Я горнуся до тебе ніжно: час спинився і став прозорий,
І хай світ зачекає маніжний доки ми напуватимо зорі.

Я торкаюсь тебе душею: ми не тут і не там, за межею...

Весноводи ойдуть!
Сновигай по мені,
на мені, у мені,
за хребет упіймися,
о, зелений мій вітре,
зеленаво холодний мій,
у кістках у моїх
там
остовпинься.

Красна квітка
в очах
мов серце стоїть, –
спинуте те щасливе кволля!
Покажися з водин,
льодовитих водин,
недожитих любовей
символіє…

Зимко моя –
о - ля - ля - о - ля - ля!
Лямблія біла скарлючена,
запаморожена труна
твоя
на катафалку
з гори відпущена…
на катафалку
з лижею прикрученою.

Сидь-посидь.
Глянь-поглянь.
У вакуумі передцвітнім.
Тільки вітер
утробних моїх сновигань
за двадцять чотири квітні!

28 лютого 1994 р., Київ
(автору 24 роки)

Ні, я ненавиджу.
Безтямні очі опустились в яму…
Метелики весною більш не народяться
серед хмільного хламу,
бо вже ненавиджу –
така весна.
Тетерею глухим блукаю я,
коли люблю.
Сліпим опудалом на пустирі стою,
де зріє мрія,
вкрадена тобою…
І що мені тепер – вперед?
Не бачу і не чую я нічого…
Самий портрет
писав убого
і то лиш не по самі груди…
Скрипить перо – постскриптуму не буде!
На стелі – піт, це натрудився світ;
щоб зрозуміть тебе, мені багато треба,
по-перше, утекти від себе…
Хай легше – я ненавиджу тебе…
за зело райдужок,
за тло твойого тіла,
за зло плачу тобі добром:
сміятимуся завжди над тобою,
як дикий кінь над скинутим ковбоєм…
Тоді засну я легше і міцніше,
рахуючи похід від тебе,
квітуючи на папороті похіть,
вбиваючи усі війська мойого пульсу
з багатотисячей до зеро…

24 березня 1992 р., Київ

Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.

Хід минулих подій
з щонайвищої вежі –
шлях по колу, протоптаний кілька разів.
Ви ж – не той лиходій,
хто порушує межі,
а дивак, який гору цю в злеті посів.

Я свідомо пройду
на ґраничному рівні,
несучи тільки Вам днів земну сновидінь.
Обернувши біду
на реалії рідні,
Ви побачите: я – щастя Вашого тінь.

Ви – єдиний, хто Все́
взяв з собою у мандри
з цих великих томів, на яких я сиджу.
Скрізь, де Вас пронесе,
люди кинуть троянди,
а як ні – не судіть, бо і я не суджу.

2 березня 1997 р., Київ

Переливайся з себе – в мене,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене,
гаї фантазій розтривож.

Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я́,
весновельможна диво-діво,
квітнева райдуго моя.

Постав у сауновім сонці
перезимованих істот,
знайди святих на цьому боці,
дай сили вийти з нечистот.

Утілься в образи знайомі,
піднявши їм куточки вуст,
згуртуй нас, весно, в цьому домі
і подаруй здоровий ґлузд.

Як поспішатимуть лелеки
з осінніх африк-антарктид
через варяги, через греки
на український краєвид, –

візьми мою закляклу руку
і нею, весно, розмалюй
на рай цю землю марнозвуку –
посадку анґелам готуй!

8 грудня 1995 р., Київ

Січень минув, як липень.
Лютий повторить серпень.
Рік під ногами рипне.
Наше кохання терпне.

Руки твої прогрію
радістю після горя.
Вірю в свою Марію,
мрію сирого моря…

16 лютого 2004 р., Київ

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Серебрятся волосы,
Летят года.
Детки выросли.
Живут в других домах.
Внучата подрастают.
Звонков от них все ждешь
А жизнь течет,
А жизнь течет.
Уметь ценить,
Уметь ценить
Каждый час,
Каждый миг.
Дарить любовь, тепло, добро
Не так легко,
Не так легко,
Но только так,
Но только так,
Открыть возможно
Дверь добра, успеха, благ …
21.02.21 7.26
Мое фото родного края.

Ступаємо ра́зом
однаково в сніг,
римуючи фрази
та фази доріг.
Я – прояв, ти – вияв.
Погорджений Київ
від згаги лютневої нас не встеріг.

Як чада блаженні
ми бачимо дух.
У мене в кишені
продовжуєш рух.
Ти – мариш, я – мрію.
Ти – мерзнеш, я – грію
між згаги в пальті вдячну
відданість рук.

Нехай шлях – не вихід,
а крок – ще не слід.
Хоч робимо вигляд,
що холод і лід,
тебе обійму я –
і згагу втамую!
От саме тому я й тону стільки літ…

8 лютого 2006 р., Київ

Я перенесу перстень з руки на руку.
Зі своєї руки на руку свою.
Не зумів перенести так само розлуку.
Ой, тепер без любові у золоті п’ю.

Ой, у золоті п’ю.
Ой, у золоті золотому.
Зі своєї руки на руку твою
не буде потому…

12 травня 1994 р., Київ

Нехай тобі іще не сто
і ти не юний, а зелений,
але не може так ніхто
подати шляпу і пальто,
аби явитися джентльменом.

Зарадить лицар у біді,
та не радітиму авансом.
Сміялись люди ще тоді
як рогоносець на суді
іменувався Санчо Панса.

Нехай такі ми не одні
на полі бою біля гаю.
Але сподобалось мені
що мій ідальго на коні
мене очима обіймає.

Я ще не цураюся роботи,
як умію, коротаю час
і сьогодні покладу на ноти
ямби та хореї... про запас.

Є надія, що і ти не проти.
Але поки мрія не збулась,
перше діло кожного пілота –
це літати, а дівчата – зась.

Йду у літо, у літа, у Лету...
і тому... тому що ми поети,
кожне буде, як у небі ас,
поки є оказія у нас
і надія бути у дуеті,
наче перший і останній раз.

02/21

Попругою б’єш по руках, щоб не ліз!
Снуєш забобонів попону –
та стелиш під спи́ну – і просиш, щоб віз
тебе до ново́го полону!

Зимові гілки, ніби нерви дерев.
Ажурні будівлі, мов вази.
І ми попри час – молоде та старе –
форсуєм шляхи й перелази.

Ми любі у шлюбі, якого нема
і, мабуть, ніколи не буде.
Ти – літо чи осінь. А я вже зима.
Я – кінь з сивиною повсюди.

8 лютого 2006 р., Київ

Поговорили і вода з водою,
і вітер з вітром,
і вогонь з вогнем
на цій землі,
перш ніж ти йшла ходою
по цій землі
холодним білим днем.

Сніги куйовдили деревам гриви,
і холод тріскався, і паморозь цвіла
в твоїх очах, не схожих на оливи,
бо вже зима на цій землі була.

Вона гуляла у сніжки з роками,
які позаду ковзались не в лад,
які попадали і ходять з синяками,
обтрушуючи наш з тобою зад.

Але знімай! свою зимо́ву одіж,
щоб спогади звільнились від хутра,
в яких ти неодягненою ходиш
у водах, у вогнях і у вітрах.

Якщо я щем сьогоднішній ще маю
на цій землі, де ти ходою йшла,
мов серед саду, ніби серед маю, –
то, може, ти зі мною теж жила?

10 грудня 1994 р., Київ

Заснула ніч на підвіконні
Золотокосої зорі,
Гаптує місяць схили сонні,
Проливши промінь по горі.
Десь гасне дума одиноко,
Охлявши від розрад і зрад,
І за сльозою тужить око
Морганням вигаслих лампад.
Сурмлять розхристані завії,
Зриваючи останній лист.
Повзуть імли ядучі змії
Поміж вітрів сонливий свист.
Щезає світ у прірву чорну
Під віщі схлипи дрімоти…
Та я не п'ю ту цвіть мінорну,
Бо в моїм серці сяєш ти.

Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Сковзаюсь і прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

16 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Примирявся Лютий із Весною….
- Чом свої відводиш ясні очі?
Ми навіки пара із тобою,
Ти ж і в бік мій глянути не хочеш….

- Чую тільки тихе дорікання
В листопадовім торішнім листі,
А твого шаленого кохання
Я не відчуваю навіть зблизька…

Де обійми лютого морозу
І танок шалений хуртовини?
Без заметів як монах без ризи....
Лютий ти? Чи лагідна сніжина?

Чом ховаєш вітру буйну силу,
Під замком тримаєш сніг сріблястий?
Не жалійся, як тобі, мій милий,
Жаль для мене білий килим класти….

…Розгулялися вітри на волі,
Задзвенів мороз під сонцем ясним…
- Закружляю віхолою в полі,
Подивися ж, моя Весно красна,

До ладу все! Зустріч із тобою
Лиш на день дозволено щороку…
Поруч тебе - на добу коротку,
Потім рік спливатиме жагою...

Тільки раз коханим випадає
Хоч на мить поринути в обійми…..
Як життя в морози завмирає,
Сніг так тане в сонячнім промінні….

Той, хто гарячими руками
торкається мене щоночі
і, наче в сніг лягає, –
гадає,
що цілуючи мої хвороби,
літає.
На видноколі мертвих почуттів
я з ним суворий і одноманітний,
я – лев ледачий,
він – макака спритний;
між нами все, що важко припинити –
дурний ти!
Ти такий дурний,
що якось крила мав обрізані до крові
і присягнув чужій любові.

25 липня 1992 р., Київ

Сад похнюплений знову стоїть,
Мов сердечна відкрилась рана.
Із птахами у теплі краї
Відлетіла моя кохана.

І вечірня зоря догоря,
І від суму тоне у хмарі,
Відлетіла кудись за моря,
І в прозорому ходить сарі.*

Від печалі ніяк не засну,
Починаю далі сивіти.
Я чекаю тебе, як весну,
Як чекають змучені віти

Коли сонце розтопить той сніг,
Що вагою довго неволив,
Що лапатими клаптями ліг,
І ламав, і гнув їх додолу.

Я звільнюсь від обіймів зими,
Наче лицар — від обладунку.
Обів’ємося люба, крильми,
І зіллємося у цілунку!



11 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Над світом цим, сотвореним з каміння,
Води, землі, трави, дерев, рослин,
Повітря... он заблискало проміння -
То сіє стріли Афродіти син.

Ерот — маленький хлопчик — Бог Кохання -
Насправді наймогутніший з усіх.
Бо навіть Зевс од щастя раювання
Ніяк в житті відмовитись не міг.

І він передбачав появу внука,
І стріл його непереможний лет.
І як серця той поціляє з лука -
Про це напише не один поет.

І наказав Ерота умертвити
Доньці своїй. Та матері любов -
Прекрасної Богині Афродіти -
Знайшла йому в лісах надійний схов.

І серед звірів ріс Ерот жорстоким,
І стрілами вражав усе живе.
Бо є талант. І є несхибне око,
Що на любовне полювання зве.

І розлилось навкруг кохання море,
Ліси прекрасні, луки зацвіли.
У них усе — і радощі, і горе,
І сонця світло, й темрява імли.

І сам Ерот душею усією,
Любовним трунком сповнив серце вщерть -
Бо найвродливішу кохав Псіхею,
І їй послала Афродіта смерть.

Бо заздрила красі її чудесній...
Ерот хотів померти од жалів.
Псіхея з волі Зевса враз воскресне -
Онука він свойого пожалів.

Війна* Ерота статую розбила,
І бог Арей крутив тут вихор бур.
Та знов — з оргскла** — Ерот розправив крила,
То скульптор київський зробив — Дідур.

...Вознісся Бог над озером, камінням,
Над суєтою всіх мирських турбот.
Летять чудесні стріли, як проміння -
Бог є любов — говорить нам Ерот.

*Мається на увазі Друга світова війна (1939-1945 рр.)

**Статуя Ерота раніше була виготовлена з мармуру.

26 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

На четвертому спомині – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
Відчай луснув, мов грецький горіх,
мо’ про себе подумати варто?

За тобою йдучи слід у слід,
не встигаю на те, як зникаєш.
Що ж це ти, ніби маковий цвіт,
тілько день погориш – й облітаєш?

Розчинити чотири стіни?
Заманити Усіх, окрім те́бе?
(Пийте, Всі, за присутність вини
і банальну відсутність потреби!)

Обернутись на гострий граніт?
На сумний барельєф чи погруддя?
(Мо’ прихилиш свій маковий цвіт
до підніжжя, мов до правосуддя?)

Як було, так і буде ніяк!
Три розлуки, як три зорепади!
І вчетверте я висіяв мак
під зірки для кохання і зради.

Тілько це вже – без сумніву – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто.
Серце б’ється без кроків твоїх,
чи наступиш на нього ти завтра?

27 липня 2002 р., Богдани́

Сніг і живі орхідеї –
мій архаїчний сон.

Серед твоєї пустелі
сніг і чудні́ орхідеї
мруть в унісон,
мруть в унісон…

8 квітня 1989 р., Київ

Як печаль світова,
Розливається туга.
І німіють слова
Без коханого друга.

І катує тебе
Невимовна розпука.
І летить до небес
Щему тихого мука.

Як благання летить,
Поміж зір завмирає -
Подаруй хоч на мить
Щастя Божого раю.

Душить болю змія
Від розлуки одчаю.
Люба, люба моя,
Я у небо вростаю.

Сяйво місяця в нім -
Ніби тепле озерце.
І відкриє мені
Таїну твого серця.

Дивні чари там є,
Ллються вниз, безгомінні.
Як волосся твоє -
Мерехтливе проміння.

Огортає мене,
Світ увесь огортає.
І життя це земне -
У цвітінні розмаю.

Ми з тобою удвох -
У раю до світання.
Ллє із неба нам Бог
Ніжне світло кохання!

5 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

На могилу з трав великих, синіх,
чебрецем затоплену високим,
на мохи сухі і пересрібні –
ти кладеш середньовічні кроки.

На зозулин льон сніжинки ллються,
мов кульбаби пізні облітають.
Хмари снігові за літом б’ються –
на могилу пух і прах лягають.

Ой, яка ж вона висока, мамо!
Ой, привіт, мій любий предку, свідку!
На правічний сніг, що ліг між нами, –
я кладу хоч кам’яну, а квітку.

9 червня 1995 р., Київ

Її вікно – щоразу без завіс,
щоранку навстіж дзенькає шибками,
щоб у бінокль закохано дививсь
один дивак з підступними думками.

Роздягнена – прасує білий бант,
руками плаває по тілу, по тканині,
по хвилях звукових, де нині Гайдн
розвіює її вбрання інтимні.

Вона озвучено стоїть перед вікном;
свій білий бант на чубчику, мов квітку,
з плаче́м зриває і впліта́є знов, –
бо той дивак є невідступним свідком.

11 січня 1995 р., Київ

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не знаючи слів,
був ладен, щоб злість говорила.

Навпомацки світ зондував
опісля кулачного бою
зі стінами, з небом, з собою!
Я серце відчув – і назвав.

Тепер позолочена рака,
і глупі бредуть повз Творця,
закінчився спів янгольця́ –
ц. брама* на серці до ранку.

_______________________
* ц. брама – церковна брама

21 січня 1998, Київ

Вийшла з тільця білої кицьки
душа інша.
Мудрість її невимовна
зачаїлася, наче миша.
Розпливлися зіниці –
й немає різниці,
чайне перш?.. чи блакито́вне?..
згасло вічко моєї киці…

Снігом падай – і не лякайся,
і не кайся.
Ще раз, хоч як, повернися,
пригорнися – й зостанься.
Замурчи біля серця –
й на мене не сердься…
Хмарко біла, ген, у висі!
На цій грі зосередься!..

19 липня 2006 р., Київ

Возлетіла птаха
сама
не у вирій.
Розгойдала крила
і лягла на небо.
Возлетіла птаха…
Зима.
Я не вірю,
бо не маю сили
перейти до тебе
через око Феба,
через білу плаху…
Під снігами вітер
коси травам чеше,
за мої пристріти
ніч дорогу бреше;
я зійду на плаху,
страху трохи збуде –
де ти зараз, птахо?
упади на груди!
вийми мені очі,
вирви мені серце –
сам пісень наврочив
серед вдалих терцій!
Сцено, моя плахо:
сам не заспіваю,
як немає птахи –
то й пісень не маю.

11 листопада 1992 р., Київ

Поверни мені її в цілості,
у придатності, у принадності,
з кредом пе́рвісної привітності,
з медом першої безпорадності.

Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і розчулену,
дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
її мак упритул розтулений.

Стиглий мак – знак мойого хаосу, –
сію-сію я з ностальґією,
сходить-сходиться, стало-сталося:
смерть сховалася в чорну лілію.

11, 14 червня 1995 р., Київ

Фон червоний.
Ліхтарі гой-да, гой-да!!
Униз головами, на довгих цепах,
мов лампади…
Скриплять очі,
відчиняючись, мов стопудові две-рі,
і зачиняючись…
Що буде з тобою?
Мабуть, ще не знаю.
Страшне́…

Але вчора шпаки прилетіли.
Станув сніг, і в глибокім колодязі
небо з’явилось блакитне,
і пташки спливали по нім.
Сьогодні вони вже деінде.
Знова лід, у колодязі лід.

І прощай, моє селище гар-не…

7 березня 1998 р., Київ

Поету місце – в стратосфері!
Напівживий лечу до втрат.
У шатрах раю в ефемері
стоїть нова епоха страт.

Уроджений слуга народу,
нового Риму кошовий –
поет – не я, мій сад – без плоду.
Я – вас, майбутніх, вартовий.

Цілую ваші чисті ризи
чорнилом цих постертих пер.
Чекаю совісті-підлизи
й засвідчення: поет помер…

24 квітня 1998 р.,
с. Поляна, Свалявський район, Закарпатська обл.

Печальні видива розвіяв
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.

Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...
Весна прийшла, неначе ти!

23 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

О, вража душе!
О, харци́зо люта!
О, лиходійко з мармуровим серцем!
Різдвя́на стужа
чорта в свято втрутить –
мій затишок шовковий роздереться,
трусне́ться пам’ять,
заімля́ться скроні,
непрошені думки заколядують,
тебе покваплять
ве́рхи на драконі,
тебе, харцизо, мною нагодують!
Ти явиш сили
чорні ореоли,
де в засідках – скаженство вуст блудливих,
де чудом схилиш
в ароматні смоли,
щоб я кипів у почуттях примхливих.
Таке кохання –
із джерел мерто́вних,
бо що краса твоя? – упир під нею.
Бо що бажання? –
вогнище жертовне,
в якім кремуєш ти бутон лілеї.
Я полоні́ю,
потюпцем крадуся,
намацуючи слід чужого серця
по тьмах, де скніють
го́рдощі в задусі,
де вихід мій навряд чи одверзе́ться.
Любов від впливом –
не просте злодійство –
панічний час з преображенним гадом!
З волоссям сивим
ледь живе дитинство
покірно служить за старим обрядом.

3–5 жовтня 1995 р., Київ

Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.

З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій
і кілька видінь.

Власне безхитря
на сніг покладу,
в я́сне повітря
увесь увійду.

Десь розпочнеться,
хоч з кимось, хоч знов,
кілька Венецій
і кілька розмов.

3 серпня 2001 р., Богдани́

Не гніти мені душу,
замовкни, та й годі…
Дай домарити мрію про інше життя!
Я міняю цю стужу,
ці гори в погорді –
на небесну любов без знаття й вороття!

Я продам білий світ –
і куплю собі крила
у знайомого анґела в Чистий Четвер.
Я відчую політ,
бо мені так кортіло
стартувати з усіх джомалунґм і говерл!!

Як душа прагне волі,
а серце – любові,
мозок – думки, а тіло – нових відчуттів,
так крізь темряву болю,
крізь двері дубові,
я ступлю – і злечу в світло вічних життів!

Що робитиму там?
Жаль, того не згадаю!
Скільки повних разів зрину так між зірок?
Дещо випало й нам,
з чим тебе і вітаю.
Тут – година: там – вік, тут – до Сонця, –
там – крок!
Ти прокинешся зранку,
ображена вчора…
У прочинені вікна посиплеться пух.
Сніг засяє на ґанку,
мов постіль прозора.
Відімкнися – уві́йде не тіло, а дух…

Середа, 2 листопада 2005 р., Богдани́

Горішня мрія!.. А слова ж які!
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
розкидані пелюстками між нами.

Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра!

А вище – ти, розгадана навпі́л,
для когось зла, для когось сокровенна,
але для всіх – накритий Богом стіл,
хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.

Отож, хіба я спробую тебе?
Горішня мрія вже не за гора́ми.
Такий пасьянс – ніхто не розгребе –
розкиданий пелюстками між нами.

11 січня 2002 р., Київ

Не відмов мені.
Не зумов мене.
Щось мине в огні.
Хтось огнем майне.

Серце прокляне
кожну дію злу,
кожну частку "не-",
збільшено малу.

Снігом по селу
не ходи сама.
Ніч зведе к’ столу,
на якім зима.

На мені нема
жодної вини.
Звідки війська тьма
і печать війни?

5 березня 2005 р., Київ

Надворі сніг, надворі сніг,
Іде зима, як чарівниця.
Іскринки падають до ніг,
В усіх людей світліють лиця.

І колихання срібних віт,
І теплі усміхи святкові...
Біліє світ, радіє світ,
Немов юнак — своїй обнові.

В обійми справжньої зими
Ходімо й ми гуляти, люба.
Пухнастий сяє оксамит,
Відливом голубим голубить.

Відлуння сміху молоде,
Цілунки на морознім раї...
Кіт білий шлях нам перейде,
І щастя в гості завітає!

15 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)