Экскурс по написанным ранее стихам, размышлениям о весне…

Хмари, як пушинки
Пливуть надi мною
Парад краси, не меньше
И вiтерець працює
Колише трави и гiлки
Дає живильну силу
І тим росткам
Що показались iз землi
Така краса и благодать
Що нам дає природа
Нетреба спать…
Поглянь навколо
Не байдужим зором
И зрозумiй, що кожний день
Тобi дарован Богом…13.05.17(написані в лікарні)

Цвiтуть каштани за вiкном,
На небi хмари сiрi,
Здається, настрiй зiпсуeться,
Не слiд, вдаватись до турбот,
Бо це, псує надiї,
Я зараз настрiй пiднiму,
Займуть цiкавi справи,
І геть, тревогу за вiкно,
Весна цвiте яскраво…14.05.17(написані в лікарні)

Дождик,как раз в пору,
Бальзамом в землю он войдет.
Все вокруг еще сильнее ,
Прорастет и расцветет.
Благодать какая,
Глаз не оторвать,
Плакала, страдала,
Теперь хочу мечтать…13.05.17(написаны в больнице)

Сегодня птиц столько летает,
Скворцы, ласточки и воробьи .
На подоконник голуби садятся,
Не первый день, уже свои.
Какое чудо за окном, природа ожила!
Целебные силы вокруг прорастают!
Деревья в бутонах, другие в плодах !
Кто может поспорить, что это не чудо!
Руками людей, все это создать невозможно!
Всевышний старается для каждого из нас!!!
16.05.17 (написаны в больнмце)
Швец Т.В.

В “Софіївці” не тільки краєвиди,
Дива вражають втілених ідей.
Ви царство мертвих можете відвідать
Живими, як Орфей чи Одіссей.

Тут озеро округле теж є мертве,
Не видно в ньому бурунів із хвиль.
Й туристи всі — цікавості то жертви -
Спостерігають вічний мертвий штиль.

Харон-перевізник сідає в човен,
Запрошує гостей до нього він.
І не гребе веслом — в цім диво нове -
Відштовхується палиця від стін

В його руках, бо тут — вузька протока,
І непроглядь така, хоч в око стрель!
Кидає промінь в русло нешироке
З поверхні вниз продовбаний тунель

Чи люк вузький, освітлює недовго.
І знову човен кане в небуття...
Чотири світлячки такі чудові,
Немов людські періоди життя:

Дитинство, далі молодість і зрілість,
І старість. Вже за нею — мертвих світ,
І темрява, неначе у могилі,
В якій сумний панує Бог Аїд.

За перевіз Харон бере оплату -
Мерцю кладуть монету під язик.
Так в Греції. В “Софіївці” ж співати
Чи вірш читать — він до такого звик.

В Європі штучна річка ця — найдовша -
За двісті двадцять метрів довжина.
І для здоров’я звивиста, хороша -
Не має зовсім протягу вона.

Із річки Стікс вертаємось до раю -
При світлі Амстердамський шлюз постав.
Він воду й з нею човен піднімає!
О диво! Він пливе у Верхній став.

Контраст вражає, створений Богами,
Із підземелля майже в небеса
Вознестися. І ставу панорама
Чарує, мов небачена краса!

2 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

До тебе шлю п’янкі привіти
з найкращих наших слів,
горну в конверт вербові віти
і запах стиглих слив.

Збираю роси з материнки,
несу з айви нектар:
і от, між кожної сторінки –
мого бажання шарм.

Про що мій лист тобі говорить,
коли мене нема,
коли в очах твоїх прозорих
уже давно зима?

Про що мій лист тобі розкаже
і перекаже знов –
нехай любов моя не та вже,
бо більша за любов.

Коли весна розбудить небо
пересічним дощем,
відчую я в тобі потребу,
відчую гострий щем.

Це серце шле п’янкі привіти –
вже самота́ не та,
я надішлю весня́ні квіти
і но́вого листа.

Про що мій лист тобі говорить,
коли мене нема,
коли в очах твоїх прозорих
уже давно зима?

Про що мій лист тобі розкаже
і перекаже знов –
нехай любов моя не та вже,
бо більша за любов.

12 серпня 1995 р., Богдани́

Ото ідеш, а навкруги – весна,
нова, пахуча і різнокольорова…
Я сам себе сьогодні не впізнав –
по жилах кров вирує оркестрово!

І я носій – її бокал.
І сонце не помре від жовтої гарячки,
воно тривожить світ на одчайний вокал –
на все живе напала нетерплячка.

Розбігались коти на лоскіт хромосом,
надулись голуби, медують абрикоси,
товстішають томи зелених аксіом,
а в лимонаді тонуть перші оси…

І хочеш втнути щось в кінці кінців,
щоб з ніг на голову комусь крутнулось,
щоб Фіґаро у чорта в кулаці
на тому світі легенько гикнулось.

Та й втнеш, і утечеш, і пропадеш
серед людей, трамваїв і мелодій,
в портретах перехожих оживеш
чи як дивак, чи як пустун, як злодій…

Розмокніть, сухарі! Уже давно весна.
Уже позаду зимні інциденти.
Я не боюся випити до дна.
Моїй весні – мої аплодисменти!

13 квітня 1989 р., Київ

Токували раніше отут фазани,
Вже тепер невідомі нікому.
Прикрашали столи, чудо-парки вони -
Царські птахи для царського дому.

Ці об’єкти зручні для мисливської гри -
Дуже товсті і малорухливі.
Вигравали веселки усі кольори
На пір’їнах самців, наче диво.

Готували з їх м’яса розкішне філе,
І вина наливали по вінця.
Якщо звем павича всіх птахів королем,
Фазани тоді — герцоги й принци.

І для них будівничі створили тут рай,
Відкладали яєчка самиці.
Освіжає повітря дзвінкий водограй,
Їсти й пити є повно для птиці...

Час минув, і все зникло, неначе у сні,
Ані сліду — від птиці цієї.
Залишились опудала лиш набивні
Експонатами — в міні-музеї.

Революції, війни — всі стани знесли,
Зникла каста і аристократів.
І настрахане людство незчулось, коли
Всіх масони взялись урівняти.

І братаються: пан і колишній плебей,
Буржуа, проститутки, бандити.
Й ким ти є: наркоман, лесбіянка чи гей —
Це байдуже злодійським елітам.

Не розводять вже більше розкішних птахів,
І прекрасних садів не будують.
Лиш розводять на гроші наївних “лохів”,
Сатані царство Боже це — всує.

Вороння й горобці. І голота іде,
Як дивитись на все це обридло.
Як же мало лишилось шляхетних людей,
Переважно - недолюдки й бидло.

Але є іще справжні в нас трудівники,
Що цей парк доглядають щоднини.
І я вірю, що праці їх всіх завдяки
Ця краса буде жить, не загине.

Коли повінь знесла у фазанника дах,
І до Критського аж лабіринту
Віднесла, піднялись подолати цей жах
Трударі, їм вдалось відновити

Геть по крихті усе, водограй збудувать,
Вже співають тут горлиці ніжні.
Павільйон оточили дерева й трава -
Виглядає тепер він розкішно.

Не втомлюся директору* славу співать,
Колективу всьому — грім овацій.
Рукотворні на кожному кроці дива -
Це плоди їх шляхетної праці.

26-28 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Варенье Ван Гога - желтая краска,
Немного тоски и немного ласки.
Вместо клубники цветы подсолнухов,
Вместо ромашек - шашки с порохом.

Столько любви и совсем без счастья.
Кроешь пику червовой мастью,
Пихаешь в душу винил и вату,
Вместо ответа говоришь «Так надо».

Бьешь по стеклу дождём и градом.
Я для тебя, точно лишний атом -
Слететь с орбиты ничего не стоит.
Будет ли Оттепель после Застоя?

А за окном остывает осень,
Грустно ли, горько - никто не спросит.
Я поменяю тебя на сказку,
Вместо варенья намажу краску.

И будет любовь без вины и яда,
И будет весна без дождя и града,
И будет в борьбе для меня награда -
Станет тепло. Станет так, как надо.

29 сентября 2020 год

З небес ясних спустившись низько,
У рай земний пройшовши шлях,
Бог Аполлон ось Флорентійський
На Єлисейських став полях.

В кущах звичайної ліщини
Снагу і затишок знайшов.
Але навряд він одпочине,
Бо кличе вже його любов.

Немов звабливий кабальєро,
Він дивиться кудись убік...
І інтригує так Венеру
Цей красень — Божий чоловік.

Ясніє німбом світлим сила,
Мов чародійний ллється хміль...
Вона на нього задивилась
Крізь веселкових сяйво хвиль*.

23 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

На чолі весни стоїть зима,
наче льодом скута радість жінки,
що з очей холодні дні вийма
та з кишень розтрушує сніжинки.

По щоках весни пливуть річки,
десь коло повік скресає крига,
десь човни зриває, десь свічки –
та й ридає скрізь людська кормига!

Спить Говерла, свій задравши ніс,
з-під якого вже течуть Карпати,
з ручок-ручаїв Господь приніс
людям свят-водиці поспитати.

"П’їть, не плачте! Вустонька весни,
поцілуйте, люде, поцілуйте!
Хай вам посміхаються вони.
Покохайте світ і помилу́йте!"

Як почула заклик Той весна,
ніби вість благую крозь безпліддя, –
поцілунків пісня голосна
їй розм’якла черствість підборіддя!

Так обличчя стало у весни
ликом молодим високовитим.
Бо всі Божі до́ньки та сини
йшли вербу до церкви посвятити…

30 березня 2005 р., Київ

Оранжеве зелене реґі
далеко в парк у спогад восени
сторічним теплим смутком одступає.
На білій лаві постарілий леґінь
мав посмішку зі зморшками вини.
Мелодія, яку він забуває,
на сто юнацьких літ назад лунає.

1 жовтня 1994 р., Київ

Видіння це підвладне тільки снові,
В день сонячний заглянемо сюди.
Метелики он різнокольорові
Б’ють крильцями на пелені води.

Це вхід в античний храм. За пеленою -
Богині чарівливий силует.
І вродою цією неземною
І Бог*, і смертний милувавсь. Поет**

Оспівував, звеличував Фетіду,
Її з Пелеєм довгу боротьбу
Й кохання, що життя дало Пеліду,
Що у Троянської війни добу

Як Ахіллес, прославився й загинув,
Уражений Парісом у п’яту...
О ці метаморфози часоплину -
Тепер Венери статуя отут

Оголена, за божою росою,
Осипана перлинами, стоїть.
Цією дивовижною красою
Навіки вражений. Видіння нить

Розпалює уяву. Самоцвіти
Розсипані веселкою сяйні...
Я б теж хотів скарби усього світу
Коханій класти до прекрасних ніг,

Як граф Потоцький втілював тут мрії,
І чудеса творив усе нові.
Що любить божевільно він Софію -
Не на словах, на ділі всім довів!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Крапотітиме дощ… Через ніч крапотітиме дощ.
Ти у літньому сні не уникнеш про щось шепотіти.
Не тривож мене, щастя, в примарах вертань, не тривож,
Ти іще не втомилось до мене крізь ґрати летіти.

Я черлене вино ще пелю́стками уст пригублю,
У ранкових серпанках з’явлюся тобі, наче мрія,
На загуслих медах забриню, як бджола, що люблю. –
І нехай мене віхола щастя закрутить, завіє …

Зацілую тебе до безтями і залоскочу,
І натішусь досхо́чу, уповні насичусь тобою.
І тоді я відчую нарешті, що знову лечу
Понад крихітним містом і сірою, в місті, юрбою.

Там, за хмарами – Ніцца … Венеція … далі – Париж,
Королівства дрімаючі, танучі в тиші – Версалі …
Не тривож мене, щастя, примарами … Годі, облиш,
Бездиханну покинь серед площі і змовницьки спалюй!

Зрине полум’я в небо огромом пекельних почвар,
У розчахнутих пащах почне моє тіло маліти …
Тільки щастя маняще, амброзію світлий нектар,
Не відмовить пропащим із чаші спасення відпити.

… Крапотітиме дощ. Через ніч крапотітиме дощ …

Стоять берези занімілі,
І вітер їх не колихне.
Ясні творці моїх ідилій -
Завжди розраджують мене.

Чому ж сумують їхні тіні?
Принишкло птаство поміж віт.
Коли ось-ось заллє цвітіння
Красою ніжною цей світ?!

А, може, просто — вечір, тиша...
І туга-темрява сія?
І я саму тебе залишив,
Печальна радосте моя?!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Доверие, искренность –основа отношений!
Фундамент дружбы, уважения, любви!
Понять и поддержать, того, кто рядом,
Мудрее поведения, не может быть!
.20.04.21 20.45

Довіра, щирість - основа відносин!
Фундамент дружби, поваги, любові !
Зрозуміти і підтримати, того, хто поруч,
Мудріше поведінки, не може бути!!!
20.04.21 20.45

І

(легенда)

Каліпсо, німфа, в гроті цім жила
На Огігії — острові чималім.
Була, по суті, це чаклунка зла,
Що на свиней людей всіх обертала.

Цірцея, Кірка звали ще її,
І ось пригода трапилася з нею -
Знов чари випробовує свої
На гостеві, цареві Одіссею.

Та дужим був цей дивний мандрівник,
Ганебним не піддався він стосункам,
Бо сам людьми повелівати звик...
І в нього закохалася чаклунка.

Протримала вона сім довгих літ
В своїм полоні владаря Ітаки,
Над Одіссеєм зглянувся Олімп,
І надіслав од Зевса божі знаки.

Благав Богів так слізно Одіссей,
Щоби дали побачить землю рідну...
І Зевс прислав з Гермесом кадуцей*
І небокрай на острові розвиднивсь.

Була на Огігії там краса -
І кипариси, й кедри, і платани...
Але зовуть у мандри небеса,
За Пенелопою так серце в’яне.

“Негайно відпустити!” — Зевс прорік -
І волю вишню вволила Цірцея.
І змайстрував плота цар-чоловік,
До Батьківщини вирушив своєї.

З очей упала звабна пелена,
І вирвався герой із псевдораю.
Омана тим кохання не страшна,
Хто вірно й самозречено кохає.
*Кадуцей (гр.) — божий указ.

ІІ

(реальність)

Здається, що природній грот оцей,
Та він зі скелі видовбаний вміло.
Допоки всім явив своє лице -
В каменярів не раз долоні мліли.

Опора кругла — з шахів мов тура -
Могутній дах єдина підпирає.
І водоспаду гуркітлива гра -
Мов грім гримить у цім куточку раю.

Квартет із труб музичить у стіні -
Одна водою, троє — акустичні.
І звуки там відлунюють страшні,
Лунає лева рик систематично.

І стіл для бенкетів отам стоїть -
Гули картярські пристрасті в цій залі.
З усіх усюд хмільні багатії
Невдач і радощів в ній зазнавали.

А на фронтоні, трохи угорі,
Лице козацьке висічене мужнє.
Гуляли тут колись богатирі -
Очима совали каміння пружно.

Сліди лишились царської стопи,
І під склепінням гротового даху
Цар Олександер чай солодкий пив
На камені, що зветься “черепаха”,

З Софією. Вона була вдова
Тоді, у році вісімсот двадцятім.
Потоцького там вибиті слова,
Котрі гостям всім варто прочитати:

“Залиш навік про горе пам’ять тут,
І щастя ти прийми в цім гроті віще.
Якщо щасливий, то повинен буть
Віднині набагато щасливішим!”

Яка краса душі і чистота
В словах оцих, що звернені до людства.
Яка у них шляхетність, висота,
Як в лебедів, що в небо вознесуться!

19 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Букет эмоций, чувств,
Программирую на позитив.
Вечером итоги подведу,
Что сделано, чего достигла.
Рисунки рисовала.
Прогулка во дворе.
Природой любовалась.
Ладу гладила, в глаза смотрела,
Носом к лицу прижала.
Операция, по плану,
Очень сложная была,
Чистила сосуды.
Терпела боль,
Но не сдавалась.
По дому делала, посильно,
Что могла, труд тоже лечит.
Душ приняла, общалась.
Урок немецкого прошла
Ведь жизнь прекрасна!
Видеть людей, природу, солнце, небо!
Всевышнего благодарить за этот дар!

19.04.21 19.00


Букет емоцій, почуттів,
Налаштовуюсь на позитив.
Увечері підсумки підведу,
Що зроблено, чого досягла.
Малюнки малювала.
Прогулянка у дворі .
Природою милувалася.
Ладу гладила, в очі дивилася,
Носом до обличчя притиснула.
Операція, за планом,
Дуже складна була,
Чистила судини.
Терпіла біль,
Але не здавалася.
По дому робила, посильно,
Що могла, праця теж лікує.
Душ прийняла, спілкувалася.
Урок німецької пройшла
Адже життя прекрасне!
Бачити людей, природу, сонце, небо!
Всевишнього дякувати за цей дар!

19.04.21 19.00

Как трудно управлять собой…
Своими чувствами, настроением, душой,
Когда мы были молоды, здоровы -
Энергия Всевышнего кипела и играла,
Казалось – сможем все, что захотим.
Взрослеть хотелось, торопили время.
Сейчас, понятно, что время –это клад.
Беречь, ценить, распоряжаться им,
Не каждый может, это не легко.
Из опыта, стало понятно, что вечер,
Утром управляет, цель важна.
Что накопила в сердце и душе,
Тем открывается рассвет, начало дня…
19.04.21 7.54
Швец Т.В.

Як важко керувати собою…
Своїми почуттями, настроєм, душею,
Коли ми були молоді, здорові -
Енергія Всевишнього кипіла і грала,
Здавалося - зможемо, все, що захочемо.
Дорослішати хотілося, квапили час.
Зараз, зрозуміло, що час це скарб.
Берегти, цінувати, розпоряджатися їм,
Не кожен може, це не легко.
З досвіду, стало зрозуміло, що вечір,
Ранком управляє, мета важлива.
Що накопичила в серці і душі,
Тим відкривається світанок, початок дня ...
19.04.21 7.54
Швець Т.В.

Як на картині Сурикова* ніби -
Розкажуть про Суворова вони -
Мостом коротким з’єднані ці глиби -
Що через Альпи перехід здійснив.

Долає гори армія солдатів,
Фельдмаршал на коні із ними там.
Доводиться униз усим стрибати...
Хтось гине... Та досягнута мета.

Бо підкорились неприступні скелі,
І ворог був розбитий у бою.
Обличчя воїнів уже веселі,
Мов чорт підтримку їм надав свою.

Як піднялася Польща із Костюшком
Звільнитись від загарбників стопи.
Узяв Суворов табір той на мушку,
І у крові всю Прагу потопив.

Так передмістя звалося Варшави...
Наслухався повстанської клятьби.
У здобутті гіркої тої слави
Теж чорт йому, напевне, пособив.

Надвоє всіх поляків роз’єднали
За принципом: діли і владарюй!
Костюшка — перша партія, що впала,
Бо стала із Росією на прю.

І друга, що уся — з конфедератів
В Тарговиці заснована була
У короля щоб владу відібрати,
І в дружбі із імперією зла -

Росією — усю Річ Посполиту
Під себе підім’яти далебі.
Щоби свою політику творити,
Потоцький першу скрипку взяв собі

У цій впливовій партії магнатів -
Як найбагатший. Думалося так -
По-своєму державу будувати,
Та не збулася мрія золота...

І Чортів міст отой над водоспадом
На честь Суворова звели тоді,
Коли Потоцький в Тульчині так радо
Приймав його і дружбу з ним водив.

Софії чари, тости, анекдоти,
Усіх оберігали від нудьги.
Потоцького Суворов заохотив:
Одружуйтеся, друзі дорогі.

Був Щенсний чуть слова такі щасливий,
Вони припали графу до смаку.
Він спорудив “Софіїівку” - це диво,
Про друга згадку залишив таку.

Не знав, сердешний, що його одурять
Облесні катерининські орли.
І руки кріпаків отой похмурий
Місток на славу дідькові звели.

І Австрія, і Пруссія, й Росія
Роздерли Польщу всю на три шматки.
Тоді Потоцький з жаху заніміє:
Річ Посполита зникла навіки.


16 — 18 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Облака плывут,
Манят в даль! Манят в даль!
На серце и душе легко!
Весна пришла! Весна пришла!


Жизнь –дар! Утро встречаю!
Улыбаюсь и мечтаю!
Желание и труд! Движение, общение, уют!
Возможностей не счесть! Минуты и часы беречь!
18.04.21 8.24
Швец Т.В.

Хмари пливуть,
Ваблять в далечінь! Ваблять в далечінь!
На серці і душі легко!
Весна прийшла! Весна прийшла!


Життя-дар! Ранок зустрічаю!
Посміхаюся і мрію!
Бажання і праця! Рух, спілкування, затишок!
Можливостей не злічити! Хвилини і годинни берегти!
18.04.21 8.24
Швець Т.В.

Я спав на вітах бірюзових літа.
Повз мене з неба падали зірки.
Я – подих твій, я ледь помітний вітер,
якого ти не здунула з руки.

Я біля тебе.

В твоїм волоссі я заплутав крила.
В твоїх очах заплющених літав.
Я бачив сон, де ти мене зігріла
духмяним тілом – на мої вуста.

Я біля тебе.

27 червня 1994 р., Київ

После дождика весеннего,
Наступила благодать !
Свежий воздух ,
С наслаждением вдыхая..
Во двор вышла погулять.

Лада сразу подбежала,
Любит ласку, когда гладят,
Лапу, по команде, подает.
Под столом сидит котенок,
От соседей к нам пришел.

Вокруг зелень вся в соку.
Бутоны на деревьях.
Распустились первые цветы!
Минуты жизни, так прекрасны!
Всевышнего благодарю!!!
17.04.21 17.30
Швец Т.В.

Після дощику весняного,
Настала благодать!
Свіже повітря ,
З насолодою вдихаючи ..
У двір вийшла погуляти.

Лада відразу підбігла,
Любить ласку, коли гладять,
Лапу, по команді, подає.
Під столом сидить кошеня,
Від сусідів до нас прийшо.

Навколо зелень вся в соку.
Бутони на деревах.
Розпустилися перші квіти!
Хвилини життя, такі прекрасні!
Всевишньому дякую !!!
17.04.21 17.30
Швець Т.В.

Пташки уві сні
співають пісні,
веселі й сумні,
німі й голосні.

А ти – полонене,
ще юно-зелене,
не чуєш, не бачиш,
не знаєш про мене.

Я – яв на яву.
Важливо живу,
про тебе все знаю
від маю до маю.

Маймай коло мене,
й віконце засклене
помане з туману
й напише "Олено!"

23 січня 2010 р., Київ

Весенний дождик –дар небес !
Бальзам для матушки –земли!
Зерно во влаге прорастет,
А солнечные лучики прогреют,
Распустятся деревья, травы и цветы!
Всевышний дарит щедрые плоды!
Ценить все, что имеем, беречь!
Благодарить! Благодарить! Благодарить!
16.04.21 18.38
Швец Т.В.


Весняний дощик - -дар небес!
Бальзам для матінки-землі!
Зерно у волозі проросте,
А сонячні промінчики прогріють,
Розпустяться дерева, трави і квіти!
Всевишній дарує щедрі плоди!
Цінувати все, що маємо, берегти!
Дякувати! Дякувати! Дякувати!
16.04.21 18.38
Швець Т.В.

Весенний аромат, так манит!
Греет сердце, греет душу!
Весенний дождик моросит!
Природа возрождается,
Трелью соловья звучит!
Расцветают травы и цветы!
Лучами солнышка согреты!
Мир оживает, понимает,
Всевышний шлет нам благодать!!!
15.04.21 21.40
Швец Т.В.


Весняний аромат, так вабить!
Гріє серце, гріє душу!
Весняний дощик мрячить!
Природа відроджується,
Трелью солов'я звучить!
Розквітають трави і квіти!
Променями сонечка зігріті!
Світ оживає, розуміє,
Всевишній шле нам благодать !!!
15.04.21 21.40
Швець Т.В.

Користолюбством вирізняєшся між інших…
Між іншим, величаво добра зовні…
По літаках, де поруч тебе в кріслі
знаходжусь я,
минають дні безмовні,
куняють тисячі ночей безбарвних,
і сотні стюардес пішли у безвість;
а ти рахуєш, одягнувши окуляри,
перевіряючи валют надземну твердість…
Я поруч тебе в чеках і контрактах,
нулях, абзацах, відомостях, актах,
я в окулярах у твоїх, у літаку твоєму
обожнюю фігуру о’ об’ємну…

Кому приємно,
тому при-єм-но.

Плюю на все, я не новатор –
але запаяно ілюмінатор.

Тому при-єм-но,
кому приємно…

Авіалінією темною
ми строго по курсу
і впевнено
волаємо благим діаматом!..

Нас зустрічає діловий Нью-Йорк.
Ми не врі́залися в жодну комету.
Цілому світові подаємо урок,
як приземлитися по лінії злету.

30 липня 1994 р., Київ

Дощі роз’їли землю і втопили.
Ми ходимо у вогкому взутті.
Весна була востаннє у житті.
Ми вперше так любили – й розлюбили!

Весна в калюжах березень купала.
Я з буханця щипав для горобців,
грів по́думки твій дім, а прикінці,
нарешті, в свій зайшов,..
ще мама спала…

Вівторок, 9 серпня 2005 р., Богдани́

Чувства не продаются, не покупаются!
Рождаются на небесах,
Где наши души бродят по ночам!
Все чистое и нежное – святое!
Как солнца луч, как зелень трав!
Как голос птиц весною по утрам!
14.04.21 7.38
Швец Т.В.

Почуття не продаються, не купуються!
Народжуються на небесах,
Де наші душі бродять ночами!
Все чисте і ніжне - святе!
Як сонця промінь, як зелень трав!
Як голос птахів весною вранці!
14.04.21 7.38
Швець Т.В.

Вкрилось небо сизою імлою,
Сяє вечір тихо вдалині.
За Дніпром - неонові вогні...
Як, мій саде, скучив за тобою!

Перейду кущі і переліски,
І немов спалахують в гаю,
Душу розтривожують мою -
Як дівчата, молоді берізки.

Далі в зелень чарівну порину,
І піду крізь неї навпростець.
Мружить очі сизий ялівець,
Розкошують голубі ялини.

Пробиває млу Кассіопея,
Ми отам замріяні ішли,
Тут стояли, як у сні, коли
Цілував так солодко тебе я...

13 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021) НБС, оглядовий майданчик неонова ріка. 22 г. 01 хв.

Там, поза Критськими ходами
Є композиція із брил,
Де камені лежать рядами -
Їх Бог зробив на свій копил.

Амфітеатром, напівколом -
На лави схожі чи стола.
Учитель походжав довкола -
Афінська школа тут була.

Вона заснована Платоном,
І цвів букет його ідей.
Людей великих ціле гроно
Нам виховав філософ цей.

Хотіли в диспутах збороти
Епікурейців стоїки.
Спудеєм був і Арістотель,
Вчивсь Македонський залюбки.

Колись під куполом ротонди
Шкільна ховалася земля.
І філософський камінь онде
Студентам суть свою являв.

7 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Красується між каменів сумних.

Нащадки Станіслава й Жозефіни -
Влодзімеж, Станіслав і Ярослав,
І Єжи Щенсний, первісток родини -
Картяр, гульвіса, ранню смерть пізнав.

Що батька був улюбленець ласкавий,
І мачуху зрадливо покохав...
Носій розбещений сумної слави,
Життя він утопив своє в гріхах.

Влодзімеж був найбільше богу милий,
Найменш зажерливий з братів своїх,
Що спадщину з Софією ділили,
За Польщу рідну у бою поліг...

І хоч красиве дерево без віття -
Його не знищив невблаганний час.
Із дев’ятнадцятого ще століття
Є садівництва пам’ятка у нас.

5 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Дождь идёт и капли льются,
Значит , все воды напьются.
Всё живое на земле,
Так нуждается в воде.
В пору летний и осенний,
Ждём его, когда весенний.
Кажется всё оживает,
И природа расцветает.
После дождика, под стать,
Наступает благодать!!! 2009

Великодні дні настали,все навколо розквітає! Трави зеленіють,очищені ранковою росою! Сонечко промінням землю обіймає,лагідно цілує,всіх ласкає! Соловейко голосно співає! Зійшло на землю Всевишнього благословіння ! Зачаровує весняна нас краса, душі очищає і серця, настрій піднімає і дає надії на щасливе,мирне, наповнене щедротами природи життя!!!! 7.04.18 10.00

Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
уже нема.

То ніч була в кав’ярні на Подолі
під шелест янгольських твоїх запраглих вуст.
Просив не вірити в твою нещасну долю
здоровий ґлузд.

До столу сіла жінка ексцентрична
і, вимінявши пиво на вино,
вона спитала майже істерично:
"Вона – воно?!"

Я розповів, як ми товаришуєм,
і алкоголю темного долив.
Їй це сподобалось, хоч те, що ми віршуєм,
я не вловив…

Вона нас раптом в гості запросила.
Я квіти дарував їй і пісні.
Вона нас дома поглядом скосила,
вже уві сні.

На ранок вона ще була п’яною,
надвечір ще п’янішою була.
Куди б не йшов, то з думкою одною:
"Любов – мала".

Любов жила у жінки на Подолі,
чекаючи, коли я знов прийду.
Вони здружилися у їх нещасній долі –
і на біду…

Коли на призьбу радісно заскочив,
гукаючи в розчахнуте вікно,
мене злякали тої жінки очі –
вони питали знов: "Вона – воно?"

Моя мала любов за три купюри,
за дещо з одягу і за єдину ніч
цю віру відіслала на тортури
і зникла з віч.

Тепер публікуватися не буду,
не буду признаватися ні в чім.
Коли зустрінете мою малу приблуду…
але зачім?

6 червня 1994 р., Київ

Розквітають квіти , гойдається трава,
Весною ранньою все оживає.
Вітерець тихесенько працює,
Повітрячко навколо свіже....
Неймовірно. - це краса!!!
Душа співає, почався ранок,
Сонечко яскраво світить,
Усі куточки прогріває ...
Всевишній нам подарував життя!!!
6.04.20 9.28
Швець Т.В.

Терпне бамбукове листя,
мліють коліна холодні:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Рушим до гейзерів, гейшо,
Токіо смоґом покрився:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Місяць посріблює снігом
місце, де танки напише:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Читаю з японського моря,
Будді і гейші молюся:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

18 червня 1995 р., Київ

Православна весна
у церковному сквері
присіла
і молилась
під звук
і під запах – один:
реп солодких бруньо́к..,
ще не всі, хто хотів, прилетіли;
перший шпак на хресті
анґелочком здававсь золотим.

Другий шпак,
ніби еквілібрист ненормальний,
по бордюру вузькому,
по банях опуклих стрибав;
на голоблях дерев,
демонструючи трюки фатальні,
був одним з мефістофелів,
хто моє серце придбав.

Півгодини назад
я у храмі просився: "Помилуй",
на священика вийшов,
признався й молив: "Одпусти", –
а оце у церковному сквері,
позаздривши крилам,
навпаки,
у новому гріху починаю брести.

11 квітня 1995 р., Київ

Сьогодні особливий день,
Благовіщення – святе,
Багато з ним зв язано прикмет,
А саме головне це те, що
Весною надихається
Здоров я і життя.
Повірити, радіти кожній миті.
Всевишнього дякувати,
Сіяти у мир добро – це головне!!!
7.04.20 6.57

Лирическое, весеннее, позитивное!!!
Радуюсь утру! Романс
Рассвет встречаю!
Радуюсь жизни!
Лучикам солнца!
Просыпаюсь!
Просыпаюсь!
Улыбаюсь!
Улыбаюсь!
С добрым утром!
С добрым утром!
Твой взгляд ловлю!
Твой взгляд ловлю!
Я жду! Я жду! Я жду!
А может быть!
А может быть!
Нежный взгляд!
Нежный взгляд!
Поцелуй и ласка - сказка!
Поцелуй и ласка - сказка!
Сказка! Сказка!
6.04.21 7.29
На фото- мои рисунки.
Швец Т.В.




Лирическое, весеннее, позитивное!!!

Струны жизни ! Романс.
Струны жизни !
Хрупки, нежны!
Хрупки нежны!
Так Загадочны!
Безбрежны!
Так Загадочны!
Безбрежны!
Плеск воды и пенье птиц,
Передать этот мотив!
Плеск воды и пенье птиц,
Передать этот мотив!
Струны натянуты играют!
Струны натянуты играют!
Утром птичкой запоют!
Утром птичкой запоют!
Ветерком , свежестью задуют!
Ветерком , свежестью задуют!
Ярким лучиком мелькнут!
Ярким лучиком мелькнут!
Встречайте!
Встречайте!
Принимайте!
Принимайте!
Мы дар!
Мы дар!
Бесценный дар!
Бесценный дар!
Цените, берегите!
Цените, берегите!
Мы ваши! Мы ваши!
Играйте о любви, тепле!
Играйте о любви, тепле!
Живите в мире, счастье ,
Согласии, добре!
Живите в мире, счастье ,
Согласии, добре!
6.04.21 8.01
На фото- мои рисунки.
Швец Т.В.

У холоди всі статуї накриті*...
Але громада каменів оця
Символізує лабіринт на Криті -
Така відкритість — дуже до лиця.

Як у живих, в цих каменів душа є,
Мов гурт відпочиваючих тварин.
Їх сніг і дощ, і лід лиш прикрашають...
Чи збоку глянь, чи знизу, чи згори...

Це — за легендою — застиглі гори.
Між них — покручені, вузькі ходи.
І можна заблукать — собі на горе,
І страшно людям йти було сюди.

На Криті правив Мінос — цар премудрий,
Торгівлею нажив чимало він.
Та горя завдали афінські люди -
У Аттиці його загинув син.

Він іншого спромігся породити,
Обставинам коритися не звик.
Та різними на світ приходять діти...
Цей Мінотавр. Він був людино-бик.

Лякало всіх страховисько погане.
За вбитого, щоб вгамувати гнів,
Приносили у жертву афіняни
Щороку кращих дочок і синів.

Син Посейдона, пасинок Егея**,
Тесей-герой повстав супроти зла.
Помірятися силою своєю
Із Мінотавром доля повела.

Він під землею жив у лабіринті,
І жертви, як заходили туди -
Ніхто назад із них не міг вже вийти -
Такі були заплутані ходи.

В Тесея закохалась Аріадна -
Чарівна й мудра Міноса донька.
Дала меча й клубок ниток доладний,
Щоб з лабіринту шлях він відшукав.

І прив’язав до каменя ті ниті,
Пішов, клубок розмотуючи вниз.
І у двобої злім, несамовитім
Він Мінотавру голову розніс.

Чудовисько завмерло страхітливе.
І залунав у лабіринті сміх.
І нитка Аріадни чарівлива
На світло денне вивела усіх,

Кого дали у жертву Мінотавру...
Стелився шлях із Криту до Афін...
На нім Тесея не чекали лаври,
Зазнав лиш горя у дорозі він.

На острів Наксос прибули одначе.
Про Аріадну вістку хтось приніс -
Бог Зевс в дружини іншому призначив...
Щасливець не Тесей — бог Діоніс!

Вітрила чорні в розпачі змінити
На білі наш герой забув тоді,
Як переможцем вернеться із Криту —
Просив так пасинка Егей, в біді

В зелені хвилі кинувся із горя,
Тесей утратив батька рано так.
Шанують його пам’ять греки. Море
Егейським стало зватися відтак!

*Так оберігають статуї у “Софіївці” від морозу, снігу і дощу.

**Егей — афінський цар.

3 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Щастя було таким прозорим,
ілюзо́рним, ледь ілюстрованим вами.
У ньому злива́вся художник з актором,
з музикантом поет, з вальтами – дами.

З’являлися ви́твори тобто мистецтва,
на поло́тнах темних маніжився ранок,
бо ви довели́ елементи кокетства
до щастя повного, до сліз на останок.

Ховаєтесь, люба моя царице,
за сирітством своїм, як за власним троном.
Мені не можна бути провидцем,
бо я бачу й бачу вашу корону.

Руки – безсмертні предмети щастя,
бо ви ними виконуєте шедеври.
Я поцілую лише зап’ястя,
бо на кінчиках пальців знаходяться нерви.

Подаруйте мені агатовий перстень,
чорний від вашого чорного мужа.
Хай нещастя мене́ замість вас пестить,
адже впе́рше ця радість – не зрада, мій друже.

От коли я на цім полотні зосереджусь
і накра́паю з пам’яті фарб ностальґію,
і на вашому тілі вже більш не належусь –
буде дата стояти, ім’я і олія.

26 жовтня 1996 р., Київ

Кохання – Тихий океан,
який нас викинув на сушу.
Я не тебе любити мушу, –
тоді врятуємось від ран.

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного дня.
Мовчиш – і слід од сліз прочах.
Зникаєш ти, зникаєш ти,
зникаєш ти… любов моя…

Між нами ще остання мить,
байдужих поглядів примара.
А далі ночі чорна хмара,
де кожен з нас безжурно спить.

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного дня.
Мовчиш – і слід од сліз прочах.
Зникаєш ти, зникаєш ти,
зникаєш ти… Любов моя…

26 грудня 1992 р., Київ

Одним словом,
Можна все сказати.
Навіщо доказувати,
Сперечатися, кричати.
Хто хоче, завжди,
Нас пойме.
Якщо ж не хоче,
Чи не зрозуміло,
Є можливість,
Відверто запитати,
Пояснення одержати.
Ми ж всі люди ,
Умієм говорити.
Спілкуватись ввічливо,
Потрібно вчитись.
Щоб не було емоцій ,
Зайвих хвилювань.
Здається , - все,
Настільки просто.
Тихенько і по доброму
Звертатись, розмовляти,
Собою володіти вміти.
9.03.18 13.20

Одним словом ...
Одним словом,
Можно все сказать.
Зачем доказывать,
Спорить, кричать.
Кто хочет , всегда,
нас поймет.
Если же не хочет,
Или не понятно,
Есть возможность,
Откровенно спросить,
Объяснение получить.
Мы же все люди,
умеем говорит.
Общаться вежливо,
Нужно учиться.
Чтобы не было эмоций,
Лишних волнений.
Кажется , - все,
настолько просто.
Тихонько и по доброму
Обращаться, разговаривать,
Собой владеть уметь .
9.03.18 13.20
Мои фото- чудо-природа.

Тепло серця і душі народжує позитив!
Тиха мелодія звучить.
Хто поруч, цей відчуває мотив.
І хоче теж, нам тепло своє віддати.
Тепло душі - результат внутрішньої боротьби і сили.
Бальзам і елексир для навколишнього світу!
Тепло душі - зуміти нам зберегти.
Віддати рідним і близьким,
Наповнити їм свій внутрішній глечик!
6.07.17 (написані в лікарні)

Тепло сердца и души рождает позитив !
Тихая мелодия звучит.
Кто рядом, этот чувствует мотив.
И хочет тоже , нам тепло свое отдать.
Тепло души – результат внутренней борьбы и силы.
Бальзам и элексир для окружающего мира!
Тепло души - суметь нам сохранить.
Отдать родным и близким,
Наполнить им свой внутренний кувшин !
6.07.17(написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

Пил століть на полях єлисейських осів,
Добрі духи в раю тут бродили.
А тепер уманчани вигулюють псів,
І з сімейних радіють ідилій.

Ці місця чарівливі — для праведних душ,
Сам Орфей на кіфарі тут грає,
За Вітчизну загиблий іде гордо муж,
І великі поети в цім гаю

Тут бесідують мирно в лаврових вінках...
Квітів пахощі, свіже повітря,
Пісня птаства чарує усіх гомінка,
Між дерев — подих лагідний вітру.

І в Парижі є теж Єлисейські поля,
І тече біля них річка Сена.
Їх красу оспівала французька земля
Ніжним тембром співця Джо Дассена.

...А гранітний місток звався мостом рослин
Ув оцій екзотичній оселі.
У горшках і діжках кипариси росли
Між лимонів, азалій, камелій.

І згадався мені Олександер Дюма-
Син, з камеліями його дама*.
Ця безпристрасна квітка, байдужість сама,
Гра в кохання породжує драми.

Маргарита Готьє** чи Марі Дюплессі***,
А у Верді вона — Травіата****!
Скільки в жертву, скажіть, цій бездушній красі
Доль принесено — дуже багато.

Чи Софія Потоцька такою була?
З чар її виріс парк цей чудовий...
Приховала від нас двохсотлітня імла
Цю одвічну загадку любові...
_________________________________
*”Дама з камеліями” - найвідоміша книга Олександра Дюма-сина.
** Маргарита Готьє — головна героїня “Дами з камеліями”.
***Марі Дюплессі — чарівна француженка, куртизанка, прототип Маргарити Готьє.
****”Травіата” - знаменита опера італійського композитора Джузеппе Верді, В основу якої ліг сюжет роману А.Дюма-сина “Дама з камеліями”.

22 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Небо голубое в хорошую погоду,
Когда вокруг все чисто и спокойно.
И тучки плавают на нем.
Прячась, появляясь вновь,
Разной формы и размеров,
Разводы оставляя загадочно свои.
Картина эта завораживает взгляд.
На небосводе облака гуляют!
И манят, манят ввысь и вдаль!
Восхищаться, любоваться
Строить планы и мечтать!
Облака гуляют,
Череда за чередой,
Удивительно красивы!
Творец рисует их для нас ! 19.06.17(написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

Для настроения- апельсин!
Завтрак для птенцов!
Сегодня голубка с детишками,
На подоконнике сидит.
Науке их учит,
Как пищу добыть.
Пенье птиц – так мелодично!
Трудно передать!
И уже совсем,
Не хочется нам спать!
Птенчики стараются,
Хлебушек клюют.
Мама помогает,
Дает им крошки в рот.
Значит – все в порядке,
Гармония и мир!
Если за окном,
Такой у птичек пир! 24.05.17 (написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

Якщо чорним ти будеш –
я чорнішою стану,
якщо млітимеш, любий, –
я з тобою так само.

Розцілую розп’яття,
якщо ти є на ньому,
і впаду на багаття,
мов на тіло знайоме.

Щоб мене не вмолив ти,
щоб мене не вблагав ти,
я посіяла квіти
біля нашої хати.

Хай цвітуть, хай говорять.
що моя це оселя.
А сама з того горя
оселюся в пустелі.

Там, де каторжна праця,
там, де шлях твій проходить,
де від станцій до станцій
жінка сина народить.

І назве його сином
той, хто вийде з етапу
з рідним ликом орлиним,
чорно-білий оракул.

І скажу я пото́му:
– Я чорнішою стала,
відведи нас додому
чи покинь, як бувало.

У кайда́нах – то вирвись.
У недузі – то вирвись.
Я на сильних і дужих
йшла сюди подивитись.

Ти себе переступиш?
Ти мене переступиш?
Оселюсь у пустелі –
якщо чорним ти будеш.

Далі буде, що буде…
згасне дівчина з хлопцем
з поцілунком Іуди
під юро́дивим сонцем.

27 жовтня 1995 р., Київ

Ох, как природа хороша!
Как поёт сердце и душа!
Лес, поле, речка, берега!
Вокруг такая тишина!
Богатство это, всем дано!
Не предъявляет счёт оно!
Им можно наслаждаться всласть!
Душой своей как в рай попасть!
Ценить, любить и вдохновляться!,
Чтоб не пришлось потом жалеть,
За той красой, что пропадёт
И никогда уж не придёт.
Природа, тоже ведь жива,
Не любит и не терпит зла,
Сопротивляется она.
И чтобы ею любоваться,
Нам нужно очень постараться,
Сберечь всё то, что прорастает,
Целебной силой нас питает.
Природа –дар бесценный в мире,
Все беречь ее должны мы ! 2009
Мои фото - чудо –природа.
Швец Т.В

Не коханим ти став у моєму промінні,
не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
а лише починала до тебе дорогу.

Я звикала до тебе, десь музику чула,
під високим торшером напам’ять читала,
я до тебе зайшла, я з тобою заснула –
і, як бачиш, ще більше з тобою проспала…

Ти водив мене в ліс на красиві розмови,
був замкнув у порожній ведмежій барлозі,
ти глумивсь наді мною, мій хлопче хрестовий,
поки я не помститись була вже не в змозі.

Я не вбила тебе, а лише приглушила,
осліпила і руки собі розв’язала.
Я в лісах сиротою тебе залишила,
ха, не вбила тебе, а цю правду сказала.

Сяй, коханий мій звіре, в чужому промінні.
Я яснішою йду з-під твоєї опіки.
Ти великий творець всемогутньої тіні,
де повіки ти й будеш
і будеш повіки.

12 березня 1996 р., Київ

Чому народилось так само
те, що померло так само?
Чому повернулось так само
листя до сонця так само?
Чому пригадалось так само
надійно забуте так само?
Чому саме в цю хвилину.
чому саме в цю хвилину
лише через стільки років
так само, так само, так само?
Це ти, циферблат зламавши,
це ти, повернувши стрілку,
несеш мою пам’ять завжди
назад, де ще буде стільки!

24 червня 1995 р., Київ

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли облачу тебе в розкіш,
в украдений кошт уберу,
коли нагодую уволю
і в дощ на Іллю помолю?

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли опущу тебе в ліжко,
розшите мереживом місяця?
в одтінках, матеріях, китицях,
коли весь твій страх утоплю?

Чим ти мовиш до мене, німий?
вустами, якими я снідаю?
очима, якими вечеряю?
чи в марах за кращою ерою
тим, що не мій ти, не мій…

10–11 липня 1995 р., Київ

Мысли вслух…

Улыбка, ласка, комплименты - вдохновляют!
Расцветает каждый человек!
Искреннее общение, поддержка, дружба -
Дороже золота в наш век!
Гармония на сердце и душе!
Труд будет в радость!
Опыт, счастье и успех !!!
28.03.21
На фото мои рисунки.
Швец Т.В.