Яка краса, яка краса! -
Сміються очі небокраю.
Такі блаватні небеса
Здається, в липні лиш бувають.

Куйовдить вітер угорі
Дерев густі зелені коси.
Іскрить в чарівній цій порі
Смарагдами — беріз волосся.

Переливається воно
На сонці ніжно мерехтінням...
І променисте п’є вино
Ясна погожа літня днина!

10 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Мені спокійно.
Ноги теплі.
Руки теплі.
По всіх кімнатах розійшлась любов.
У небуде́нному вбранні́
вона незвично ліктем сперлась
на мій живіт,
мов на основу всіх основ.

Я роздягнув любов –
побачив лиш прозорість,
в якій вуста відігравають роль,
я знаю, що ти зараз пишеш повість –
вітрила вуст несуть мою Асоль.

Які швидкі вітрила вуст твоїх!
Який спокійний і далекий вітер!
Як ніжно й свіжо, й сильно шепіт ліг
на море це, що штилем повно вкрите.

Мені спокійно.
Поруч барви теплі
пливуть по покривалі світанковім.
Дай трішки сонця золотої трелі,
і я спочину в тілі загадковім.

31 серпня 1995 р., Київ

Від добра - добра шукав я, від добра...
О яка вона предивна — долі гра!
Розсипа свої щедроти, мов ковшом -
Бо таки добро ще більше я знайшов.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Відкриваєш ти мені нові світи,
Сповнені краси, любові, доброти.
І коштовним діамантом в них сія --
Диво-вірність лебединая твоя.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Я тобі, старанний, люба, садівник --
Доглядаю і лелію твій квітник.
Щоб цвіла ти на землі і в небесах --
Квітка-лебідь в райських чарівних садах!

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

9 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.

Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Як нев’януча весна.

І легесеньке сп’яніння
Розлилося навкруги.
Рук розгойдане тремтіння --
Хвилі пристрасті й жаги.

Над гаями — шал нестримний --
Неба і землі злиття.
Солов’ї співають гімни --
Гімни радості життя.

І органять гори сині,
Бог-Поет зіткав покров:
Найвеличніше в людині --
Почуття святе — любов!!!

3 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Нічка огорне, нічка зоріє,
Видива сіє ясні.
Знову прийшла ти, лагідна мріє,
У дивовижному сні.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

В місячнім сяйві — тінь чарівлива,
Легкий і вітряний лет.
Буйна, примхлива, зоряна злива
Твій огорта силует.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

Місяцем сяю, місяцем сяю,
Променем вказую шлях.
Взявшись за руки в небо до раю
Вгору ідем по зірках.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

29 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Шапіто веселий!
Я дивлюсь і сміюсь!
Ловко!
Ха!
Хула-хуп упаде.
Компроміс.
Цирк закривсь.
Змовкло!
Ха!

Шапіто – "super-star"!
Зніме грим і дурним
стане
хоч би раз.
Вкрав перо
у П’єро,
пише:
"Не лупцюй коня мого!"
О-го!
Буйного!
Сильного!

Шапіто веселий!
Я дивлюсь і сміюсь! Ловко! Ха!
Хула-хуп упаде.
Компроміс. Цирк закривсь. Змовкло! Ха!
Шапіто…

жовтень 1992 р., Київ

Мерехтять смарагдами берези,
Сонечко пливе за небокрай.
Гомонить із вітром сад поезій,
Цей -- руками виплеканий — рай.

Усмішки трояндові навколо
Садівник розсипав, наче сни --
Поміж верб, нахилених додолу --
Щоб не так журилися вони.

Чистота повітря кришталево
Пахощами ніжними вгорта...
Небо з поволокою, липневе --
Марево, як мрія золота!

2 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Його кохання було -- неначе
метелика, досі небаченого
вітер приніс
із чужих широт -- от.

Він каву пив
ніби із Мона Лізою.
А сам був, наче сеньор Дель Джокондо.
Він кілька днів, як вернувся з фронту.

Одного разу вона була
вільною з ним і рвійною.
Він пізнавав би її все життя,
але хтось у світі -- вигадав війни.

Він довго думав, що та як
перед розлукою їй сказати.
І надумав: "Лишень проведи мене на війну,
а з війни -- необов'язково чекати".
20.06.2022

Його кохання було -- неначе
метелика, досі небаченого
вітер приніс
із чужих широт -- от.

Він каву пив
ніби із Мона Лізою.
А сам був, наче сеньор Дель Джокондо.
Він кілька днів, як вернувся з фронту.

Одного разу вона була
вільною з ним і рвійною.
Він пізнавав би її все життя,
але хтось у світі -- вигадав війни.

Він довго думав, що та як
перед розлукою їй сказати.
І надумав: "Лишень проведи мене на війну,
а з війни -- необов'язково чекати".
20.06.2022

Сьогодні чорно так душі моїй.
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.

Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба, що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,
Ні-ні… І все ж… а може, може, може…

Нам не знайти протоптаних стежок
Поміж пожухлих трав і бездоріжжя,
Нам не вчитати мудрості книжок
Про горицвіт щасливого заміжжя.

Не приховати від людських очей
Ні спопелілий пал, ні нашу втому,
Ані важких, опущених плечей,
Що в чорну ніч несуть свою судому.

Серед погаслих свіч і сновидінь
Вже не вловити трепету зітхання,
І скрипалям на зречене «амінь»
Не вивести мелодію кохання.

Чужі – удвох, і кожен зокрема́,
Чужі – в юрбі, з думками наодинці…
І все ж… на цій відспіваній сторінці
Обличчя більш ріднішого нема.

Дотліває серед віття
Сонячне багаття.
Одяглося буйноліття
У вечірнє плаття.

Розлила по небу чари,
Витягла з пуделка* -
Рожевенько-біла хмара --
Ніжна, як веселка.

Ще виспівує у гіллі
Пташечка лірично.
Прохолоду, легіт милий
В сад вечірній кличе.

26 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Та хоч би раз
мені у руки впала
із будь-яких небес,
аби мені,
у слушний час,
коли не вистачало
твоїх чудес
та імені!

Невже – любов?
Я бачив світлі крила
у потічка́х з боліт
і воду пив,
брудну, мов кров,
яка відструменіла
потоком літ,
що марно вбив!

Я вірив у відлуння – а не в голос!
Я бачив світло – а не Божий світ!
Я винен, що така любов кололась
і кропивою жалила сиріт –
маленьких іродів великої омани...

20 травня 1991 р., Київ

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами пливуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Знову розвидніли озеро
зорі – прозорі дні,
мініатюрні прообрази
безсоннів на полі снів.

Знов прилетіли з космосу
жаби по комарів,
мініатюрні прообрази
права на полі слів.

22 березня 1989 р., Київ

Вмираю я ,
Не можу я ,таїти у серці ,
Якби ж міг полишити десь в табакерці ,
Кричу я в агоніях душевних,
Молю я про почуття безсмертні ,
Таю я кохання своє ,
та набридло мовчати ,
Я хочу кричати,
Права не маю тебе я прохати ,
Скажи так скажи ні -
не буде в цім зради,
Лиш прошу не мовчи ,
Чи в люті чи в щасті та краще кричи ,
Тільки жалю не треба ,
Бо занапащу я тебе,
Як ні то вже ні ,
Витерплю у вогні ,
провини твоєї у тому не буде,
Лиш серце моє вже тебе не забуде,
І не треба розлогих поезій і проз ,
«Я не та», «ти не той»,
«Я не зтерплю мороз»,
Як ні то вже НІ ясно і чітко ,
Не дано значить у цьому світі квітки,
А як так то іди я тебе пригорну,
Забудусь я в тобі ,
Як човен у морі ,
Заберу я з собою у кращі світи,
Де не буде біди ,
Не буде журби ,
Будеш ти й буду я ,
Й наше майбуття
Та прошу не мовчи ,
Нам не оминути долі ,
Проте думай ,
Кажи поволі,
Я вояк, вільним зродився ,
Такий уже взявся ,
І не прийму я слова здався ,
Та боюсь я ,
Чи зможу я квітці дати світи?
Дати час ,дати щастя,
Дати світло в кінці?
Не буду надсилати сповідь я цю,
Сумнів ще маю ,
Та як читаєш це знай-
Лиш тебе я кохаю.

Струни життя! Тендітні, ніжні!
Загадкові і безмежні!
Струни натянуті і грають мелодію життя!
Вранці можуть соловейком заспівати!
Вітерцем та свіжістю задути!
Яскравим промінцем засяяти!
Зустрічайте! Приймайте!
Ми дар! Безцінний дар!
Цініть, бережіть! Ми ваші!
Грайте про кохання, добро, тепло!
Живіть у мирі, дружбі, щасті та порозумінні!
Всевишній, всесвіт підтримає такий мотив!
14.06.22 Швець Т.В.
На фото мій малюнок.

Як важливо жити в гармонії,
З собою, природою та людьми.
Вміти собою керувати, не падати духом,
Любити природу та людей.

Гармонію в душі та серці поселити,
Життя любити та вдячним бути.
Вчитися, розвивати здібності,
У будь-якому віці це доступно і можливо.

Природу відчувати та милуватися,
Аромати квітів та трав вдихати.
Слухати спів птахів і плеск води,
Прекрасний світ навколо – Всевишнього подарунок нам.

Голубе небо, хмари-кораблики
Повітряні пливуть, чарують погляд.
Яке щастя, можливість бачити цю красу.
Лікує, надихає, підтримує віру та надію на життя.
13.06.22 Швець Т.В.
Моє фото -природа.

Замовчу, затужу, запечалюсь,
В тогу смутку душею вгорнусь...
І у чорному дама з вуаллю
Під балконом застигне чомусь.

Ти не край мого серденька, туго,
Вже мелодії чую сумні.
Ненадовго поїде подруга...
А здалось — ціла вічність — мені!

Ненадовго... Чи зменшиться мука?
У вогненній розпуці горю.
Нескінченна тортура розлуки --
Данина клята пекла царю.

Розігралася знову уява,
І у ній — неповернення шлях...
Під вуаллю ця дама лукава
У думках вимальовує жах.

Чи не заздрість людська то огидна?!
Причаїлась, як рись — до стрибка?!
Ця розлучниця люта, єхидна
Ставить пастку, жорстока така.

Та стріпну головою — мов кішка,
Чорна дама шугає в кущі...
Я напивсь меланхолії трішки
У гнітючу годину дощів.

Але сонечко зійде неждано,
Усміхнеться, журу прожене...
І приїде кохана жадана,
Ще палкіше обійме мене.

10 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зоряне небо безмежне чарує,
Смуток проходить і втома,
Душа завмирає, серденько б'ється,
Думки невгамовні в косичку плетуться.

Зіроньки в небі картину малюють,
Сяють яскраво в небеснім просторі,
Кожна блукає в пошуках долі,
В небеснім просторі, в небеснім просторі.

Дивитися на зоряне небо - це втіха,
Всесвіт безмежний і загадковий,
Зіронька кожна не випадкова,
Плаває тихенько в небеснім просторі.

Зоряне небо – дарує Всевишній,
Людей надихає на помисли чисті,
Знак добрий є в цьому- слід пам'ятати,
У Всесвіт подяку свою відправляти.

Зіроньки сяють, енергія,сила,
Душі людей підносять на крилах,
Зоряне небо чарує , милує,
Душі,серця наші небо рятує. 19.05.22

Не чекай на мене вечорами.
Я прийду, приїду, прилечу
тими горобиними ночами,
за якими плачу і плачу
оцією тугою гіркою,
поки нас єднає самота...
хай хоча би спільною журбою,
як не є, подовжимо літа,
як не є... а у кінці тунелю
іноді ще жевріють пастелі
світла, що приховує імла...
не вини, що не тобі одному
на зорі, багато літ по тому,
я свої надії берегла.

Нічого тужити за одною,
поки є удача... далебі,
та чарує юною красою,
інша буде вірною тобі.

Поки вибір є у цьому світі,
а на той спішити не з руки,
маємо радіти і любити
те, що нам подовжує роки.

Поки ще літаємо птахами,
вирій наш у світлій далині...
там і я на білому коні
і донині... і поза світами
юною школяркою, так само,
інша усміхається мені.

06/22

Її душа - гітарні струни,
І лиш він знає її ритм,
Розквіта вона немов піони
Серед мелодійних нив.
Його мелодія - кохання
Прямує до серця глибини,
Його слова - бажання
Пронести любов через віки.
08.06.2022

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
молилася дівка та й
красная,
бо її доля,
бо її доля
рознещасная!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
був побився хлопець у кров
красную
за свою любов,
за свою любов
рознещасную!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
вже калина геть уся
красная,
бо під нею земля,
бо під нею земля
рознещасная!

17, 22 вересня 2005 р., Богдани́

А з мене сну ніц.
Сну ніц – аж по Лідз,
на вслід – за коханням туманним.
Воно – з блискавиць.
Воно – з громовиць.
Воно, мабуть, стане останнім…

Я, здуру – без літ,
мандрую цей світ
навпомацки, злетно, крізь пі́тьму.
Що зрадило нас
під київський час?..
Але я знайду нашу відьму!..

25 липня 2006 р., Богдани́

На орелі гойдається вітер.
Звуки дзьобають у висок.
Ми з тобою давно не діти.
Ми живі персонажі казок.

Є ще віра в щасливу розв’язку.
Може, й вдасться розбігтися нам.
Почуття нас загнали в казку
і тримають на прив’язі там.

Ми тверезі, дорослі люди,
не поділимо пасочки́,
на орелі гойдатися будем
і кривлятися, мов дурачки.

Це хронічним стає й ритуальним.
Але зветься любов’ю це.
Серце рветься вулканом стобальним
і лякає ймовірним кінцем.

5 березня 1995 р., Київ

Послухай, знай, моє кохання,
Жахливі муки і страждання,
І невгамоване бажання,
То біль, то страх – моє кохання.

Завжди там бій, в душі йде бій,
Розправ ти крил, не плач, а дій,
Бо то є крила наших мрій,
Хоча і плачеш, все ж, я твій.

Мені болить, ти що не бачиш?
Одна у ліжку, знову плачеш,
А я кричу, ну чом не чуєш?
Ти не кохаєш, ти глузуєш!

Бо то лише моє кохання!
Жахливі муки і страждання,
Принести біль, моє завдання!
Бо біль і страх – моє кохання.

Та все ж, ти вибач, ти прости,
Моє життя то я і ти,
Зразок людської простоти,
Ніхто не хоче сам іти.

Знайди себе в моїх словах,
Бо щире слово – це є птах,
Це птах свободи, знище страх,
Знайдеш себе у цих рядках.

27.05.2022

Ходить вітер по дорозі,
намочивши ноги босі,
і колише мокрі ставні на вікні.

Це красиво, ой, красиво!
Тільки знов зимова злива
прокотилась по тобі і по мені.

Не треба сліз отих,
немов розталий сніг.
Не треба сліз –
з такого голубого неба.
Не треба сліз,
коли дорогу замели
безмовні дні.
Вони мені вже більш не треба.

Ходить вітер по стежині,
цвіт лоскоче на ожині
і малює на калюжі міражі.

Це красиво, ой, красиво!
Йде звичайна літня злива,
навіть вітер гріє мрію у душі.

Не треба сліз отих,
немов розталий сніг.
Не треба сліз –
з такого голубого неба.
Не треба сліз,
коли дорогу замели
безмовні дні.
Вони мені вже більш не треба.

8 березня 1995 р., Київ

До неба вів гай,
де за зіркою зірка
зривалася й падала
з гілки на гілку,
а ми у траві
розляглися з тобою
й лічили бажання
й ділились любов’ю.

Віддай мені смак
перестиглої рути –
я ночі такої
не хочу заснути.
Візьми і вуста
і тривожні обійми,
на серце моє
обернися між ними!

Забудься про все –
хай працюють молитви,
якими ми встигли
півнеба полити!
Лише поділися зі мною –
собою!,
і в небо одне́ об’єдна́ймось
обоє!

1 серпня 2002 р., Богдани́

У сні, я піднімаюсь знову в небо,
Я бачу знов міста, мов на долоні.
І так же хочеться мені до тебе,
Мої вуста, без тебе вже голодні.

По тілу проліта холодний вітер,
Мурашками вкриває шкірний покрив.
В твоїх обіймах, наступає літо,
Без тебе ж, день не може бути добрий.

Від доторків твоїх немов б'є струмом,
Ти мов магніт, притягуєш все ближче.
Твої цілунки згадую я з сумом,
Та моє тіло, так твоєму личить.

Я бачу знову твої довгі вії,
До них тепер щоночі повертаюсь,
Та розбиваються об ранок мрії,
Так шкода, що я знову прокидаюсь.

Ой, хамелеонся, скільки влізе.
Я тебе відчую, я радар.
У твоїй невмощеній валізі,
у твоїй захопленій валізі,
у твоїй придуреній валізі –
дар!

Не сховаєш ти його нікуди,
він крізь очі блиском продає,
він же прогикнувся через груди,
знову прогикнувся через груди,
знову прогикнувся через груди!
він вже є!

Поцілунок, поцілунок, поцілунок,
поцілунок, поцілунок, по…
по мені губами ти малюнок,
у мені брандспойтовий малюнок,
ти не їдь: між нами наш малюнок
про любов…

2 квітня 1992 р., Київ

Любити слід,
але любити – слід,
який лишається
рубцем червоно-синім після нього –
ненормально!

Отримувати ці рубці щоразу легше,
але любити легше вже не буде.

Слідити по собі?
Якщо сліди ведуть від тебе?
Якщо сліди ведуть куди??
Куди ведуть його сліди???

Від тебе!!!

Знайди, кого любити слід,
зроби йому рубець червоно-синій
і перевір,
куди він піде?

Від тебе.

Зажди.
Не слід повзти назустріч,
прослідкуй,
куди ж той слід відвернутий од тебе?

14 червня 1995 р., Київ

А чи буває  погляд миліший ніж твій?
В ньому прочитаєш сотні своїх мрій.
Ніжно і тихо ти можеш дивитись
Мені залишається не розгубитись.
А чи бувають очі гарніші твоїх?
Неначе зірки залиши слід,
Кохані і люблячі ці оченята
Відкрили в душі маленькі дверцята.
А чи бувають губи солодші твоїх?
П'янкою спокусою манять мої.
Спогад вони залишають бентежний
Цілують так щиро в коханні безмежном.
А чи бувать руки сильніші й мужніші?
Що лілеють і пестять душу мов квітку,
Дарують обійми вони найміцніші
Від холодной зими до самого літку.
А чи буває кохання десь гарячіше
від того ,що ти даруєш мені?
Воно як вулкан той найпалкіший
не зупинять навіть дощі.
13.05.2022

Мої думки і всі про тебе,
Вдень все думаю і люблю.
А вночі як темне небо
у ві сні явитися велю.
Розум мій як ліс туманний
затьмарений тобою весь.
Будь зі мною ,мій коханий,
Будь зі мною ,а не десь.
13.05.2022

Такої я краси земної
Не зустрічав іще ніде.
У тихі миті супокою
Щемлива нота упаде.

І буде тишу убивати,
І запалає у вогні
Охмарена отара вати...
І душу сколихне мені

Ясне чаруюче проміння,
Як полум’яний шал небес,
Що розтікається у сині
Кохання чудом із чудес.

І нас огорне, обігріє
Той почуття високий схов...
Нарешті ти збулася, Мріє,
Прийшла, як сонячна любов!

11 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я кладу тебе в човник,
і пускаю по річці,
і роздмухую вітер –
пливи.

Кореандрові запахи
у божественній лійці –
так назву я твій подих –
пливи.

Там покажеться небо,
і ти вийдеш за обрій,
то глибокі Байкали –
пливи.

Черешне́ве намисто
на заквітчаній кобрі –
так назву я твій танець –
пливи.

Тільки з’являться гори –
їхні зуби загострені
вже облизує море –
пливи.

Помаранчева чайка
огніздилась на острові –
так назву я твій голос –
пливи.

Океан Океанів,
Океан Океа́новий,
теплий, теплий і теплий –
пливи.

Течія́ – ти чи я?
Око бачиш під каменем?
Куди хочеш, як бачиш, –
пливи.

21 жовтня 1995 р., Київ

Мамочко моя золота!
І чого ж ми завше
батьків своїх караємо?
Невже не розуміємо?
Невже не знаємо?
Може, в нас лише й лишилося
оце –
черстве́ лице
і погорблені працею руки?
Що ж там на само́му дні
нашої розрухи?
Печальні дні?
Безокі ночі?
Нашвидку вмощені мізки?
Майбутні мощі?

Мамко моя сердечная!
Я прошу тебе безкінечно:
допоможи мені любити це
життя
до гроба!
Нехай омине мене
пречорна роба,
а тебе – хвороба!

Мамко моя, спасибі тобі
за все!
Бо я –
вічне дурне теля,
що цицьку ссе!

29 березня 2004 р., Київ

Вечоріє,
Зірка високо жевріє.
Ти мене обіймеш ніжно,
за руку триматимеш міцно.
М'ятного чаю тобі заварю
І про все на світі розкажу.
Покладу голову тобі на плече
і  час хай повільніше тече.
Затримає погляд милих очей
на тисячі днів і тисячі ночей.
07.05.2022

Кохаю я тебе, кохаю!
Уявою цілую я!
До раю падаю, до раю,
Радію і кричу: моя!

Оазо люба, золотіє
Поезією яви* шлях!
О мріє, чароока мріє,
Сяйни красою у полях!

О де, о де вона маює?
І миє зливою усе?
І видива недобрі всує
За обрій — осені несе?..

6 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Келих вина недопитого,
Сигарета тліє,
серця розбитого
рани жаліє.
Лиш фото у рамці
лишив на згадку,
Тепер незнайомці
Від цього світанку.
05.05.2022

Сонце прокидається від сну,
Й бадьорить все довкола.
Дарує світу ту ясну
весняну теплу пору.
Умивається росою
соковитая травичка.
Милується красою
Малесенька синичка.
Розкриваються кульбабки
розкриваються барвінки,
заскреготіли в річці жабки
Запахтіли на деревах квіти.
Настав весняний теплий ранок,
Навколо природа давно не спить.
заскочив півень вже на ганок
Тепер і люди будуть гомоніть.
04.05.2022

в озері ока острів – ти
вогка, холодна, вогка
як своєчесно від ти піти? –
переплисти до сусіднього ока.

в озері іншого ока – він
теплий, голодний, теплий
щоб, як невчасно він навздогін? –
очі під сон померкли…

17 лютого 1993 р., Київ

Нічого, я виживу.
Хоч серце урвало здоровий шмат мого здоров’я.
Я виживу, але мені не треба гроші.
Вони мене спаскудили,
вірніше, їх відсутність
і так.
Нічого, я виживу,
хоч у пам’яті більше тебе і більше
і серце урвало здоровий шмат мого здоров’я.
Піду на чотири сторони
світу
і хоч у одній стороні
знайду свою церкву –
тінь з лагідними руками,
тінь з ясними очима,
тінь з приглушеним голосом
чистим, як Бог,
від Якого відмовились всі.
Я виживу тільки один.
Я нести тягарі не умію.
Бо мало здоров’я лишилось від серця.
І пам’яті більше і більше від тебе.
І що?
Що?
Я стану великим, всемощним,.. ідолом.
З краплинкою серця, яка присихає.
Не хочу!!!!!!!!!!!
Одинадцять знаків оклику…
І три крапки

30 червня 1994 р., Київ

Кохання наче птах ширококрилий
Злетіти можна до небес.
Жага охоплює нестримна,
Душа сильніша ніж Геркулес.
В коханні можна потонути
В ньому можна розчинитись.
Так душу може охопити
Що малою буде вічність.
Та не втрачай себе єдину ,
З-поміж закоханих сердець.
Кохання - велика сила,
Та  розум у житті борець.
27.04.2022

Затемнення душі. Палким серцям – віва́т!
Трясеться ніч моя стеблинками повік.
Мого страждання мить, цього безсоння шмат
присвячую тобі, від кого я відвик.

Далекий мій тиран, вогонь моїх думок…
Як ти змогла тепер так легко відлягти,
коли до інших рук, чужих сердець – лиш крок,
і раптом зна́ний рух: це не інакше – ти?

Я дозволу прошу в тієї, хто не спить,
на цю мізерну мить, на цей безсонний грам,
аби здаля почуть: любить чи не любить…
твій силует на тлі британських діарам.

18 серпня 1992 р.,
3 серпня 1995 р., Київ

Зірка вечірня сія над селом,
Вітер легенький повіяв.
Дмухнув неначе  крилом,
Кульбаби по полю розвіяв.
Широкі простори степу і лану
Видніються переді мною.
Волошок блакитних як океану
Окутали світ земною красою.
Інгул стиха шумить
Лелека поряд клекоче.
Природа вся гомонить
І калина вогнем палахкоче.
29.04.2022

Гаряча кава на світанні,
Твій ніжний дотик на плечах
І таке твоє кохання
Палке і нестримне у очах.
Так час минає наче вітер
І поруч бути лиш кортить
А в спогадах є миті
Які боюся я згубить
І погляд теплий наче сонце
Так милуюсь і люблю
Ти став для мене охоронцем
І ні на крок не відступлю.
06.04.2021р.

Знову віти тремтять на вітрах,
І магнолія ніжна квітує.
В чарівливих духмяних садах
Я тебе цілував, дорогую.

Шлях ішов крізь печалі німі,
І пронизливий холод завії.
Тихий голос шептав: - обійми,
Поцілунком ти смуток розвієш.

Я так спрагло до уст припадав,
І не вірив: здійснилися мрії!
Усміхалась весна молода,
Як увесь трепетав і леліяв.

І від пристрасних дотиків тих
Розкривались уста, як бутони!
Навіть легіт у травах затих --
Ми у шалі солодкому тонем!

Ця велика любов — на межі!
Не уб’ють її війни суворі.
Боже милий, як хочеться жить,
І у щастя купатися морі!!!

28 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2022)

Я бачу перед собою
Яскраву зелену
Поляну
Літо над нею
Зноситься
Йду туди, заходжу
Ніби з лісу
В прекрасний
Смараґдовий
Світ

Не цікався й не сердься
з масюнького серця.
Якщо пташка – лети в далині…
Я відчув тебе так, що питанням озвешся
і без крил увірвешся
в мені…

Ти мій травень безмежний,
моя ностальгія…
Слово чесне – і правді кінець.
Я ж – країна залежна,
я ж утоплена мрія,
як каліка й нетребний правець…

Не соромся собою,
я падаю ниці
в той Тілець….

9 грудня 2009 р., Київ

В темноті ночі
Зорі сіяють
Доторкаюсь тихо
До серця
Що спить
Вірю, вони
Лише блага
Бажають
Щоб повірили
Ми в любов
Хоча б на цю
Одну мить