Катерино, ти знов приходила.
Катерино, ти щось приховуєш.
Щось тобою не договорено,
Щось тобою в листах не дописано,
Щось очима не доголублено,
Не долюблено –
Мною загублено.

Ти приходиш до мене в сни
І шепочеш губами теплими:
«Я така нещаслива з ним.
Нещаслива така без тебе.
Мов на страту, під гострий ніж,
На подружню лягаю постелю,
А постеля – німа пустеля,
Де всі муки ховає ніч.
Солов'ї насміхаються ніби...
Він ревниво шука моїх губ.
А мені – все одно...
Мені би...
Краще б він... каменюкою... був!..»

Катерино! А сон втікає...
Де поділась ти, Катерино?
Чи сховалася за дверима,
Чи тебе взагалі немає?
Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам'яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані моєї самотності.


1962

Розбавляється барва бірюзова
амадеусовим сонячним рондо.
Блаженна музика біла.
Біла, як світ.

Тут кожна пауза –
птах на моєму плечі.
Птах білий,
що довго дивиться на сонце.
І не сліпне.

Злети,
хай буде музика біла.
Біла, як світ.

Як бузку наламаю
білого.
І запахи розбавляються, як небо
амадеусовим сонячним рондо.

О! О! О! Букет – мов скрипковий оркестр!
Кожну квіточку відщипну,
мов од струни ноту.

Злети,
хай буде музика біла!
Біла, як світ!

14–15 березня 1994 р., Київ

Кигичеш, чайко.
Годі! Годі! Годі!!
Ти висиділа зойки із яєць.
Безплідна ти.
Над морем при погоді
жонґлюєш бумерангами сердець
тих одиноких слухачів прибою,
хто йде до моря виключно на смерть.
Кигичеш, чайко,
щоб мені з тобою
хотілось проклясти обридну твердь.

26 жовтня 1994 р., Київ

Ця статуя зажурена “Зима”
Раніш стояла там, де “Семиструмінь”,
Подоба старця сивого німа.
Він голову схилив свою в задумі.

Упізнаємо ми, це Одіссей,
Але в літах... Такий сумний, журливий.
Його уява думкою несе
В Ітаку рідну, де він жив щасливо.

Раніше, парку думали знавці,
Що то було на острові Цірцеї,
Де у полоні зносив муки ці,
Й за Батьківщиною тужив своєю.

Але ж тоді не був герой старий...
Не мав такої й близько він ознаки.
То — наслідки Афіниної* гри,
Як повернувся, врешті, до Ітаки,

І знав, що там чекають женихи,
Що залицялися до Пенелопи.
В подобі старця, задумом лихий,
Він спрямував до свого дому стопи.

І тільки в нім скінчилася ця гра,
Узявши лука, в праведному гніві,
Нахаб гидких на горло покарав,
Й вернув свою подобу й став щасливий.

Всі “за” і проти” зваживши коли,
Творці сучасні, парку будівничі,
В Ітаку статую перенесли.
Це — історично правильно й логічно!


15 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Сегодня птиц столько летает,
Скворцы , ласточки и воробьи!
На подоконник голуби садятся,
Не первый день, уже свои.
Какое чудо за окном, природа ожила!
Целебные травы вокруг прорастают!
Деревья и кусты в бутонах, в плодах!
Кто может поспорить, что это не чудо?
Руками своими, все это создать невозможно…
Всевышний старается для каждого из нас!!!
16.05.17 (написаны в больнице)

Сьогодні птахів стільки літає,
Шпаки, ластівки і горобці!
На підвіконня голуби сідають,
Не перший день, вже свої.
Яке диво за вікном, природа ожила !
Цілющі трави навколо проростають!
Дерева і кущі в бутонах, в плодах!
Хто може посперечатися, що це не диво?
Руками своїми, все це створити неможливо ...
Всевишній створює для кожного з нас !!!
16.05.17 (написані в лікарні)

Відцвітуть і ці сади…
облетять квіти,
пелюстками по воді
попливуть в літо…

Попали мої листи,
пороби золою –
моє серце відпусти
услід за весною.

Гірш не стане тим садам,
яблуками всипаним,
якщо нас не буде там
з весняними квітами…

16 квітня 1989 р., Київ

Сплю в пелюстці екзотичній
на вишневім долі.
Сняться бджоли хаотичні,
п’ють нектар у полі.
Сняться блискавки весняні
і вода висока.
То берези полотняні
постікали соком.
В абрикосову пелюстку
ти з дощем упала
і в сльозах – циганську хустку,
мов дитя, купала.
Якби ля́гла та й заснула,
чо́вни б наші стрілись.
Тільки й бачив, – промайнула,
десь між хвиль поділась.
Скрізь пливуть, пливуть пелюстки
гарні, та порожні.
Хто без сліз, а хто без хустки…
прокидаюсь – можна.

6 березня 1995 р., Київ

Поламали бузок над криницею,
обпатрошили – ані квіточки!..
Тин повалено, знято хвірточку
і зчаровано в ніч білолицюю.

Білолицюю, ще дівицею,
заворожено, ще й одурено –
городським ото зшури-мурено
під криницею, за криницею…

20–21 травня 1989 р., Київ

А я стояв, тримаючи твоє тіло,
гладивши волосся м‘яке несміливо,
поглянувши у ці прекрасні очі,
прекрасні очі темного кольору ночі,
і на губи, що зімкнулись уже назавжди.

прекрасне витончене тіло, як фіалка,
з ніжним голосом як у соловейка
тепер покірно лежало на моїх руках,
і в моїх очах тепер лише страх
що з тобою на тім світі буде?

зрешту, ноги мене не тримають,
жахливі судоми зуби мої ламають,
і кочуся повільно я душею донизу,
відчуваючи дотики морського бризу,
та вже плювати насправді мені.

егоїстка, що сама покинула цей світ
не думала, що через це зсохне мій цвіт,
не покинула журба, а закорінилась
в душі моїй навіки-вічні загніздилась,
готовий був я покинути цей світ сміливо
та я стояв, тримаючи твоє тіло.

21.V.2021

Уко́тре я прощу́ тобі таке?
А слово в тебе, звісно, не тривке.
А пісня довгоспівана, стара.
А зрада, вже й не зрада, а мара́.

Маґніт, який тримає нас обох, –
лише в моїх руках, але не Бог.
Навіщо турбуватися Йому,
якщо комусь так хочеться в тюрму.

Тому сьогодні крапку ставлю я.
Нехай тебе терпітиме земля.
Нехай тебе прощатиме Господь.
А я зникаю геть, ні в кров, ні в плоть!

14 серпня 2001 р., Богдани́

Пчёлы к улью стремятся...

Пчёлы к улью стремятся,
Потерять нектар боятся,
Весь до капельки отдать,
Кажется, откуда знать,
То что пользы в нём не счесть,
Значит им такая честь,
Превращать красу цветов,
В целебный дар полей, лесов!
Ничего нет слаще мёда,
Что даёт чудо-природа!
2009

Знову ніч пропливу
і до ранку причалю
на Великім Ковші
з перекинутим дном.
Знову в синій полин
з гіркотою й печаллю
побреду і впаду
переповнений сном.

Хай наснить лиш вона
і ніколи нічого,
й золотий горизонт
переріже мене,
молодого вдівця
від роси голубого,
від утрати сліпого,
чий сон не мине.

10 грудня 1994 р., Київ

Конвалії, конвалії, конвалії,
Як рясно вас насіяла весна!
Це - музика природи величальная
Дзвіночками видзенькує вона.

Конвалії, конвалії, конвалії
Вигойдує на луках вітерець.
Мов паличкою у концертній залі він
На ксилофоні грає, як митець.

Я слухаю, я слухаю, я слухаю
І ніжністю у серці так щемить.
За щастя це гаїв пресвітлих духові
Вклоняюся і дякую щомить!

24.04 – 9.08.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Поэзия не в форме мыслей, а в самих мыслях. Поэзия — это всё, что есть искреннего и задушевного во всём. В. Гюго
Прочла это мудрое изречение , возникла мысль …
Наши мысли - наша суть,
Сердца звук, порыв души,
В молчании, порой в тиши,
Возможно разобраться в них…18.05.21 9.15

Я спершу зрозумів,
що я пишу для себе —
і вперше врозумів
ЩÓ я пишу для себе.

У віршах через щось
виблискує: – А ЩÓ?!!
Чогось питаю ось:
навіщо все ніщо?

29 квітня 2003 р., Київ

Як хороше посидіти в задумі
У затінку дерев, затишних віт,
Де водограй чарівний “Семиструмінь”
Відтінків сім веселки ллє на світ.

З семи річок б’ють ниточки красиві,
Сім днів у тижні, і звучать сім нот,
Сім запахів у квітах в цьому диві,
І від семи Богів — букет щедрот.

І спогадами про події давні
Дзюркочуть-жебонять води слова -
Як затремтіли Фіви семибрамні,
Коли їх Македонський штурмував.

На років сім на острів Огігії
У мандрах Одіссея занесло.
Про милу волю він тихенько мріяв,
Як до Каліпсо втрапив у полон.

Платани, кедри, сосни, кипариси,
Фіалки і лілеї — рай земний!
І на обличчі і безсмертя риси
Вже проступити мали, та вони

Ці знади і обіцянки Цірцеї
Героя спокусити не змогли.
Він за Ітакою тужив своєю,
Благання слав у небо із імли.

І зглянулись Боги. Його звільнили.
І він поплив додому на плоту.
Здавалось, замаячив берег милий...
На жаль, ще ні. Феаків теплоту

Судилося пізнати Одіссею,
Аж доки справді вирушить зумів
Він до Ітаки рідної своєї...
Багато є про це вже книг, томів...

В полоні у сучасної Цірцеї
І мій герой ліричний побував.
І теж сім літ, подібно Одіссею,
Лилися з уст розпачливі слова

В надії на взаємність у коханні
Складалися і вірші, і пісні...
Лиш сивина волосся вкрила рання,
Звучало вироком жорстоке “Ні!”

І в тихій, темній Розпачу Алеї
Уже про смерть з’являлися думки...
Любов справдешня з темряви тієї,
Від чар його звільнила на роки.

Заряд кохання, мов електроструму,
Єство усе пронизав залюбки...
Дзвенить красою ніжний “Семиструмінь”,
Про щастя все навіює думки.

13 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Каштани цвіли. Шаленіло життя.
По вулиці мчав вітруган.
Ти вперше на ноги поставив дитя,
а я йому нишком моргав.

Ми йшли у музей – експонати живі,
ми дружно дивилися – на…
Церкви́ калатали стодзвін-передзвін
про те, що …… весна.

Здавалося, хтось дуже любить людей,
бо звідки цей повний вдих? –
у грудях, мов сонце заходить у день,
потоки мотивів нових!..

14 травня 1993 р., Київ

Що за диво? Аж завмерла вись.
Чи у неї відібрало мову:
Ніби змій повітряний спустивсь
Дуже гарний, різнокольоровий

На красивий, стрижений газон...
І перетворився враз на квіти.
Й чарівливо так запах озон...
Як від захвату не заніміти?!

Зі смарагдових кілець усіх
Змійових навкруг кущі постали.
Й килим там літаючий приліг,
Де троянди, чорнобривці, кали...

Ніби на сопілці грав чаклун
Український, ще й і наш сучасник.
І перетворив зміюку злу
На чаруючу квіткову казку!

6 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Усе мені не так…
Без тебе білий світ
немилосердно серце крає.
В мелодіях жалю
рожевий медоцвіт
мене довкола себе обертає.
В мелодіях жалю,
безмовного до сліз…
Хоч маєш серце в золотій оправі –
в очах твоїх
на скрипці грає біс,
нема там вірності,
її украв він.

Все! Все мені не так!
І голос твій – не твій
такі чужі пісні співає:
"Весна – мара.
Любові не буває.
Весна – мара любові…"
Я не знаю
навіщо я, коли цей голос – твій?!
Навіщо я..,
коли тебе немає…

Усе мені не так…
Без тебе білий світ
немилосердно серце крає.
В мелодіях жалю
весняний дивоцвіт
так болісно красиво опадає...
Німі між нами дні.
І я мовчу услід:
"Побач мене, зігрій!
У тебе ж тепле серце.
Прийми мене у свій
немилостивий світ!.."
Але у відповідь –
безбожно грім сміється,
рве струни блискавиць,
дощем плюється…
Осатанілий гнів!..

11 березня 1989 р., 27 березня 1990 р., Київ

День ударив у вікна, мов ядерний спа́лах.
Сонце виросло міцно, як атомний гриб.
Ще в поко́ях моїх ніч натомлена спала
і священне безбарв’я ковтало понурених риб.

Щастям-долею ще, мов дощем, заливало
те вчорашнє натхнення мій кволенький сон.
Ти комп’ютер закинула – і вишивала
в українській хатині французький шансон.

Колоритне звикання – і вигідна ничка,
і накинутий міст у мою доброту.
Ранок жаром горів, як безсовісне личко,
пропоноване сонцем сліпому кроту.

Не куплюся ні за́ що тобі яскраві́шій.
Затулюся фраґментом найвіщого сну.
Золотаво осяй мене в ма́ревній ніші –
і достатньо, щоб зовсім проспати весну.

5 вересня 2003 р., Богдани́

Хай птаство виспіває мій затятий голос,
хай молода весна змалює мій екстаз,
хай ти далека, як південний полюс,
удариш сонцем, як у мідний таз.

Хай я дзвенітиму, мов джміль навколо мальви,
невже я ніч не солоно проспав?
Хай ті, для кого був я завжди зайвим,
трамбують свій засніжений анклав.

Я хочу так, моя – висока міра.
Адже в моїх долонях є дитя.
Повз кожен перст його прозора шкіра
освітлює отцеві майбуття.

2 травня 1995 р., Київ

Я палко вірю у твою невинність,
твою весну вишневу цнотоцвіту.
Твою хитку природу я, мов вітер,
прощу і пропущу в тріпотну плинність.

Пливи зі мною, у мені і з нами,
тримай шаленство за волосся й одяг.
Лиш встигни вчасно виголосить – годі!!
мені, хто вже не чує під ногами.

І я спиню, і спину заламаю
перед тобою, праведносте вірна.
Легким, досяжним стану і покірним
і переймусь твоїм благим розмаєм.

Зажди мене тоді, щоб я не вмер,
бо я ж лише у сумнівах живію.
У мить таку я лиш любити вмію,
любити, щоб не вірити тепер.

12 травня 1994 р., Київ

Кохання острів чарівливий,
Солодке море*, Верхній став.
Віки над ними — хмари сиві -
Усім розтулюють вуста.

І захвату слова злітають,
Як лебеді чи павичі...
Як сон прекрасний в літнім гаю -
Вдень, вранці, ввечорі, вночі.

Купають верби пишні коси
В ясній смарагдовій воді.
Чи то розчісують волосся
Русалки звабні молоді?!

Пливе гондола романтична
У сяєві сріблястім хвиль.
І спів окрилений велично
Ллє почуття щемливий хміль.

І білий пароплав “Софія”
Кокеток-панночок несе
Туди, де здійснюються мрії,
Що змінюють життя усе.

З нещасних робляться, о диво!
Щасливими, немов цей вірш.
А хто прийшов сюди щасливим,
Іще стає він щасливіш**.

Від бід усіх мов панацея,
Став тихий диво-острів цей.
Що звавсь раніш Анти-Цірцеї,
Явив мені своє лице.

Чи спрямував сюди Всевишній
За розум взятися мене?
Сюди прийшов запеклий грішник
З життя, що робить з нас свиней.

У нім пресвітлого не густо,
Густа лиш бруду течія.
Крізь прірву гнилі і розпусти
На дно буття спустився я.

Мов з острова вернувся Ея***...
Занапастила там вона -
Чаклунка навісна Цірцея
Й дала подобу кабана.

А ще — в собі це не любив я -
Одна з моїх найгірших рис.
Про це є вислів чи прислів’я -
Самозакоханий Нарцис.

Пихатий, зверхній і цинічний,
Відчув я враз твоє тепло,
Немов кохання поклик вічний,
Де снить рожевий павільйон.

Сердечком висіяні квіти,
І ти — прекрасна — біля них.
Зі мною стала гомоніти
Між верб розкішних чарівних.

І промінь сонця золотистий
В очах замріяних відбивсь,
Немов зірок рясне намисто
До ніг твоїх поклала вись.

Коштовні неба всі блавати
Тобі — за щастя цей полон -
Я захотів подарувати,
Як Бог прекрасний — Аполлон!

Із острівної диво-пущі
Подяку слав у небеса.
Що так подіяла цілющо
На мене вся оця краса.

І правило життєвих лоцій,
Як плив у далі голубі -
Немов Софії — граф Потоцький -
В коханні вірним буть тобі.

Навчись — чи бідний чи багатий -
Шляхетний каже так народ:
В коханні треба віддавати!!!
І це — найвища з насолод!

Від насолоди оцієї,
Бо я любив тебе одну —
На острові Анти-Цірцеї
Людську подобу повернув!

5 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)
Київ, квартира. 1г. 20 хв.

Экскурс по написанным ранее стихам, размышлениям о весне…

Хмари, як пушинки
Пливуть надi мною
Парад краси, не меньше
И вiтерець працює
Колише трави и гiлки
Дає живильну силу
І тим росткам
Що показались iз землi
Така краса и благодать
Що нам дає природа
Нетреба спать…
Поглянь навколо
Не байдужим зором
И зрозумiй, що кожний день
Тобi дарован Богом…13.05.17(написані в лікарні)

Цвiтуть каштани за вiкном,
На небi хмари сiрi,
Здається, настрiй зiпсуeться,
Не слiд, вдаватись до турбот,
Бо це, псує надiї,
Я зараз настрiй пiднiму,
Займуть цiкавi справи,
І геть, тревогу за вiкно,
Весна цвiте яскраво…14.05.17(написані в лікарні)

Дождик,как раз в пору,
Бальзамом в землю он войдет.
Все вокруг еще сильнее ,
Прорастет и расцветет.
Благодать какая,
Глаз не оторвать,
Плакала, страдала,
Теперь хочу мечтать…13.05.17(написаны в больнице)

Сегодня птиц столько летает,
Скворцы, ласточки и воробьи .
На подоконник голуби садятся,
Не первый день, уже свои.
Какое чудо за окном, природа ожила!
Целебные силы вокруг прорастают!
Деревья в бутонах, другие в плодах !
Кто может поспорить, что это не чудо!
Руками людей, все это создать невозможно!
Всевышний старается для каждого из нас!!!
16.05.17 (написаны в больнмце)
Швец Т.В.

В “Софіївці” не тільки краєвиди,
Дива вражають втілених ідей.
Ви царство мертвих можете відвідать
Живими, як Орфей чи Одіссей.

Тут озеро округле теж є мертве,
Не видно в ньому бурунів із хвиль.
Й туристи всі — цікавості то жертви -
Спостерігають вічний мертвий штиль.

Харон-перевізник сідає в човен,
Запрошує гостей до нього він.
І не гребе веслом — в цім диво нове -
Відштовхується палиця від стін

В його руках, бо тут — вузька протока,
І непроглядь така, хоч в око стрель!
Кидає промінь в русло нешироке
З поверхні вниз продовбаний тунель

Чи люк вузький, освітлює недовго.
І знову човен кане в небуття...
Чотири світлячки такі чудові,
Немов людські періоди життя:

Дитинство, далі молодість і зрілість,
І старість. Вже за нею — мертвих світ,
І темрява, неначе у могилі,
В якій сумний панує Бог Аїд.

За перевіз Харон бере оплату -
Мерцю кладуть монету під язик.
Так в Греції. В “Софіївці” ж співати
Чи вірш читать — він до такого звик.

В Європі штучна річка ця — найдовша -
За двісті двадцять метрів довжина.
І для здоров’я звивиста, хороша -
Не має зовсім протягу вона.

Із річки Стікс вертаємось до раю -
При світлі Амстердамський шлюз постав.
Він воду й з нею човен піднімає!
О диво! Він пливе у Верхній став.

Контраст вражає, створений Богами,
Із підземелля майже в небеса
Вознестися. І ставу панорама
Чарує, мов небачена краса!

2 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

До тебе шлю п’янкі привіти
з найкращих наших слів,
горну в конверт вербові віти
і запах стиглих слив.

Збираю роси з материнки,
несу з айви нектар:
і от, між кожної сторінки –
мого бажання шарм.

Про що мій лист тобі говорить,
коли мене нема,
коли в очах твоїх прозорих
уже давно зима?

Про що мій лист тобі розкаже
і перекаже знов –
нехай любов моя не та вже,
бо більша за любов.

Коли весна розбудить небо
пересічним дощем,
відчую я в тобі потребу,
відчую гострий щем.

Це серце шле п’янкі привіти –
вже самота́ не та,
я надішлю весня́ні квіти
і но́вого листа.

Про що мій лист тобі говорить,
коли мене нема,
коли в очах твоїх прозорих
уже давно зима?

Про що мій лист тобі розкаже
і перекаже знов –
нехай любов моя не та вже,
бо більша за любов.

12 серпня 1995 р., Богдани́

Ото ідеш, а навкруги – весна,
нова, пахуча і різнокольорова…
Я сам себе сьогодні не впізнав –
по жилах кров вирує оркестрово!

І я носій – її бокал.
І сонце не помре від жовтої гарячки,
воно тривожить світ на одчайний вокал –
на все живе напала нетерплячка.

Розбігались коти на лоскіт хромосом,
надулись голуби, медують абрикоси,
товстішають томи зелених аксіом,
а в лимонаді тонуть перші оси…

І хочеш втнути щось в кінці кінців,
щоб з ніг на голову комусь крутнулось,
щоб Фіґаро у чорта в кулаці
на тому світі легенько гикнулось.

Та й втнеш, і утечеш, і пропадеш
серед людей, трамваїв і мелодій,
в портретах перехожих оживеш
чи як дивак, чи як пустун, як злодій…

Розмокніть, сухарі! Уже давно весна.
Уже позаду зимні інциденти.
Я не боюся випити до дна.
Моїй весні – мої аплодисменти!

13 квітня 1989 р., Київ

Токували раніше отут фазани,
Вже тепер невідомі нікому.
Прикрашали столи, чудо-парки вони -
Царські птахи для царського дому.

Ці об’єкти зручні для мисливської гри -
Дуже товсті і малорухливі.
Вигравали веселки усі кольори
На пір’їнах самців, наче диво.

Готували з їх м’яса розкішне філе,
І вина наливали по вінця.
Якщо звем павича всіх птахів королем,
Фазани тоді — герцоги й принци.

І для них будівничі створили тут рай,
Відкладали яєчка самиці.
Освіжає повітря дзвінкий водограй,
Їсти й пити є повно для птиці...

Час минув, і все зникло, неначе у сні,
Ані сліду — від птиці цієї.
Залишились опудала лиш набивні
Експонатами — в міні-музеї.

Революції, війни — всі стани знесли,
Зникла каста і аристократів.
І настрахане людство незчулось, коли
Всіх масони взялись урівняти.

І братаються: пан і колишній плебей,
Буржуа, проститутки, бандити.
Й ким ти є: наркоман, лесбіянка чи гей —
Це байдуже злодійським елітам.

Не розводять вже більше розкішних птахів,
І прекрасних садів не будують.
Лиш розводять на гроші наївних “лохів”,
Сатані царство Боже це — всує.

Вороння й горобці. І голота іде,
Як дивитись на все це обридло.
Як же мало лишилось шляхетних людей,
Переважно - недолюдки й бидло.

Але є іще справжні в нас трудівники,
Що цей парк доглядають щоднини.
І я вірю, що праці їх всіх завдяки
Ця краса буде жить, не загине.

Коли повінь знесла у фазанника дах,
І до Критського аж лабіринту
Віднесла, піднялись подолати цей жах
Трударі, їм вдалось відновити

Геть по крихті усе, водограй збудувать,
Вже співають тут горлиці ніжні.
Павільйон оточили дерева й трава -
Виглядає тепер він розкішно.

Не втомлюся директору* славу співать,
Колективу всьому — грім овацій.
Рукотворні на кожному кроці дива -
Це плоди їх шляхетної праці.

26-28 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Варенье Ван Гога - желтая краска,
Немного тоски и немного ласки.
Вместо клубники цветы подсолнухов,
Вместо ромашек - шашки с порохом.

Столько любви и совсем без счастья.
Кроешь пику червовой мастью,
Пихаешь в душу винил и вату,
Вместо ответа говоришь «Так надо».

Бьешь по стеклу дождём и градом.
Я для тебя, точно лишний атом -
Слететь с орбиты ничего не стоит.
Будет ли Оттепель после Застоя?

А за окном остывает осень,
Грустно ли, горько - никто не спросит.
Я поменяю тебя на сказку,
Вместо варенья намажу краску.

И будет любовь без вины и яда,
И будет весна без дождя и града,
И будет в борьбе для меня награда -
Станет тепло. Станет так, как надо.

29 сентября 2020 год

З небес ясних спустившись низько,
У рай земний пройшовши шлях,
Бог Аполлон ось Флорентійський
На Єлисейських став полях.

В кущах звичайної ліщини
Снагу і затишок знайшов.
Але навряд він одпочине,
Бо кличе вже його любов.

Немов звабливий кабальєро,
Він дивиться кудись убік...
І інтригує так Венеру
Цей красень — Божий чоловік.

Ясніє німбом світлим сила,
Мов чародійний ллється хміль...
Вона на нього задивилась
Крізь веселкових сяйво хвиль*.

23 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

На чолі весни стоїть зима,
наче льодом скута радість жінки,
що з очей холодні дні вийма
та з кишень розтрушує сніжинки.

По щоках весни пливуть річки,
десь коло повік скресає крига,
десь човни зриває, десь свічки –
та й ридає скрізь людська кормига!

Спить Говерла, свій задравши ніс,
з-під якого вже течуть Карпати,
з ручок-ручаїв Господь приніс
людям свят-водиці поспитати.

"П’їть, не плачте! Вустонька весни,
поцілуйте, люде, поцілуйте!
Хай вам посміхаються вони.
Покохайте світ і помилу́йте!"

Як почула заклик Той весна,
ніби вість благую крозь безпліддя, –
поцілунків пісня голосна
їй розм’якла черствість підборіддя!

Так обличчя стало у весни
ликом молодим високовитим.
Бо всі Божі до́ньки та сини
йшли вербу до церкви посвятити…

30 березня 2005 р., Київ

Оранжеве зелене реґі
далеко в парк у спогад восени
сторічним теплим смутком одступає.
На білій лаві постарілий леґінь
мав посмішку зі зморшками вини.
Мелодія, яку він забуває,
на сто юнацьких літ назад лунає.

1 жовтня 1994 р., Київ

Видіння це підвладне тільки снові,
В день сонячний заглянемо сюди.
Метелики он різнокольорові
Б’ють крильцями на пелені води.

Це вхід в античний храм. За пеленою -
Богині чарівливий силует.
І вродою цією неземною
І Бог*, і смертний милувавсь. Поет**

Оспівував, звеличував Фетіду,
Її з Пелеєм довгу боротьбу
Й кохання, що життя дало Пеліду,
Що у Троянської війни добу

Як Ахіллес, прославився й загинув,
Уражений Парісом у п’яту...
О ці метаморфози часоплину -
Тепер Венери статуя отут

Оголена, за божою росою,
Осипана перлинами, стоїть.
Цією дивовижною красою
Навіки вражений. Видіння нить

Розпалює уяву. Самоцвіти
Розсипані веселкою сяйні...
Я б теж хотів скарби усього світу
Коханій класти до прекрасних ніг,

Як граф Потоцький втілював тут мрії,
І чудеса творив усе нові.
Що любить божевільно він Софію -
Не на словах, на ділі всім довів!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Крапотітиме дощ… Через ніч крапотітиме дощ.
Ти у літньому сні не уникнеш про щось шепотіти.
Не тривож мене, щастя, в примарах вертань, не тривож,
Ти іще не втомилось до мене крізь ґрати летіти.

Я черлене вино ще пелю́стками уст пригублю,
У ранкових серпанках з’явлюся тобі, наче мрія,
На загуслих медах забриню, як бджола, що люблю. –
І нехай мене віхола щастя закрутить, завіє …

Зацілую тебе до безтями і залоскочу,
І натішусь досхо́чу, уповні насичусь тобою.
І тоді я відчую нарешті, що знову лечу
Понад крихітним містом і сірою, в місті, юрбою.

Там, за хмарами – Ніцца … Венеція … далі – Париж,
Королівства дрімаючі, танучі в тиші – Версалі …
Не тривож мене, щастя, примарами … Годі, облиш,
Бездиханну покинь серед площі і змовницьки спалюй!

Зрине полум’я в небо огромом пекельних почвар,
У розчахнутих пащах почне моє тіло маліти …
Тільки щастя маняще, амброзію світлий нектар,
Не відмовить пропащим із чаші спасення відпити.

… Крапотітиме дощ. Через ніч крапотітиме дощ …

Стоять берези занімілі,
І вітер їх не колихне.
Ясні творці моїх ідилій -
Завжди розраджують мене.

Чому ж сумують їхні тіні?
Принишкло птаство поміж віт.
Коли ось-ось заллє цвітіння
Красою ніжною цей світ?!

А, може, просто — вечір, тиша...
І туга-темрява сія?
І я саму тебе залишив,
Печальна радосте моя?!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Доверие, искренность –основа отношений!
Фундамент дружбы, уважения, любви!
Понять и поддержать, того, кто рядом,
Мудрее поведения, не может быть!
.20.04.21 20.45

Довіра, щирість - основа відносин!
Фундамент дружби, поваги, любові !
Зрозуміти і підтримати, того, хто поруч,
Мудріше поведінки, не може бути!!!
20.04.21 20.45

І

(легенда)

Каліпсо, німфа, в гроті цім жила
На Огігії — острові чималім.
Була, по суті, це чаклунка зла,
Що на свиней людей всіх обертала.

Цірцея, Кірка звали ще її,
І ось пригода трапилася з нею -
Знов чари випробовує свої
На гостеві, цареві Одіссею.

Та дужим був цей дивний мандрівник,
Ганебним не піддався він стосункам,
Бо сам людьми повелівати звик...
І в нього закохалася чаклунка.

Протримала вона сім довгих літ
В своїм полоні владаря Ітаки,
Над Одіссеєм зглянувся Олімп,
І надіслав од Зевса божі знаки.

Благав Богів так слізно Одіссей,
Щоби дали побачить землю рідну...
І Зевс прислав з Гермесом кадуцей*
І небокрай на острові розвиднивсь.

Була на Огігії там краса -
І кипариси, й кедри, і платани...
Але зовуть у мандри небеса,
За Пенелопою так серце в’яне.

“Негайно відпустити!” — Зевс прорік -
І волю вишню вволила Цірцея.
І змайстрував плота цар-чоловік,
До Батьківщини вирушив своєї.

З очей упала звабна пелена,
І вирвався герой із псевдораю.
Омана тим кохання не страшна,
Хто вірно й самозречено кохає.
*Кадуцей (гр.) — божий указ.

ІІ

(реальність)

Здається, що природній грот оцей,
Та він зі скелі видовбаний вміло.
Допоки всім явив своє лице -
В каменярів не раз долоні мліли.

Опора кругла — з шахів мов тура -
Могутній дах єдина підпирає.
І водоспаду гуркітлива гра -
Мов грім гримить у цім куточку раю.

Квартет із труб музичить у стіні -
Одна водою, троє — акустичні.
І звуки там відлунюють страшні,
Лунає лева рик систематично.

І стіл для бенкетів отам стоїть -
Гули картярські пристрасті в цій залі.
З усіх усюд хмільні багатії
Невдач і радощів в ній зазнавали.

А на фронтоні, трохи угорі,
Лице козацьке висічене мужнє.
Гуляли тут колись богатирі -
Очима совали каміння пружно.

Сліди лишились царської стопи,
І під склепінням гротового даху
Цар Олександер чай солодкий пив
На камені, що зветься “черепаха”,

З Софією. Вона була вдова
Тоді, у році вісімсот двадцятім.
Потоцького там вибиті слова,
Котрі гостям всім варто прочитати:

“Залиш навік про горе пам’ять тут,
І щастя ти прийми в цім гроті віще.
Якщо щасливий, то повинен буть
Віднині набагато щасливішим!”

Яка краса душі і чистота
В словах оцих, що звернені до людства.
Яка у них шляхетність, висота,
Як в лебедів, що в небо вознесуться!

19 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Букет эмоций, чувств,
Программирую на позитив.
Вечером итоги подведу,
Что сделано, чего достигла.
Рисунки рисовала.
Прогулка во дворе.
Природой любовалась.
Ладу гладила, в глаза смотрела,
Носом к лицу прижала.
Операция, по плану,
Очень сложная была,
Чистила сосуды.
Терпела боль,
Но не сдавалась.
По дому делала, посильно,
Что могла, труд тоже лечит.
Душ приняла, общалась.
Урок немецкого прошла
Ведь жизнь прекрасна!
Видеть людей, природу, солнце, небо!
Всевышнего благодарить за этот дар!

19.04.21 19.00


Букет емоцій, почуттів,
Налаштовуюсь на позитив.
Увечері підсумки підведу,
Що зроблено, чого досягла.
Малюнки малювала.
Прогулянка у дворі .
Природою милувалася.
Ладу гладила, в очі дивилася,
Носом до обличчя притиснула.
Операція, за планом,
Дуже складна була,
Чистила судини.
Терпіла біль,
Але не здавалася.
По дому робила, посильно,
Що могла, праця теж лікує.
Душ прийняла, спілкувалася.
Урок німецької пройшла
Адже життя прекрасне!
Бачити людей, природу, сонце, небо!
Всевишнього дякувати за цей дар!

19.04.21 19.00

Как трудно управлять собой…
Своими чувствами, настроением, душой,
Когда мы были молоды, здоровы -
Энергия Всевышнего кипела и играла,
Казалось – сможем все, что захотим.
Взрослеть хотелось, торопили время.
Сейчас, понятно, что время –это клад.
Беречь, ценить, распоряжаться им,
Не каждый может, это не легко.
Из опыта, стало понятно, что вечер,
Утром управляет, цель важна.
Что накопила в сердце и душе,
Тем открывается рассвет, начало дня…
19.04.21 7.54
Швец Т.В.

Як важко керувати собою…
Своїми почуттями, настроєм, душею,
Коли ми були молоді, здорові -
Енергія Всевишнього кипіла і грала,
Здавалося - зможемо, все, що захочемо.
Дорослішати хотілося, квапили час.
Зараз, зрозуміло, що час це скарб.
Берегти, цінувати, розпоряджатися їм,
Не кожен може, це не легко.
З досвіду, стало зрозуміло, що вечір,
Ранком управляє, мета важлива.
Що накопичила в серці і душі,
Тим відкривається світанок, початок дня ...
19.04.21 7.54
Швець Т.В.

Як на картині Сурикова* ніби -
Розкажуть про Суворова вони -
Мостом коротким з’єднані ці глиби -
Що через Альпи перехід здійснив.

Долає гори армія солдатів,
Фельдмаршал на коні із ними там.
Доводиться униз усим стрибати...
Хтось гине... Та досягнута мета.

Бо підкорились неприступні скелі,
І ворог був розбитий у бою.
Обличчя воїнів уже веселі,
Мов чорт підтримку їм надав свою.

Як піднялася Польща із Костюшком
Звільнитись від загарбників стопи.
Узяв Суворов табір той на мушку,
І у крові всю Прагу потопив.

Так передмістя звалося Варшави...
Наслухався повстанської клятьби.
У здобутті гіркої тої слави
Теж чорт йому, напевне, пособив.

Надвоє всіх поляків роз’єднали
За принципом: діли і владарюй!
Костюшка — перша партія, що впала,
Бо стала із Росією на прю.

І друга, що уся — з конфедератів
В Тарговиці заснована була
У короля щоб владу відібрати,
І в дружбі із імперією зла -

Росією — усю Річ Посполиту
Під себе підім’яти далебі.
Щоби свою політику творити,
Потоцький першу скрипку взяв собі

У цій впливовій партії магнатів -
Як найбагатший. Думалося так -
По-своєму державу будувати,
Та не збулася мрія золота...

І Чортів міст отой над водоспадом
На честь Суворова звели тоді,
Коли Потоцький в Тульчині так радо
Приймав його і дружбу з ним водив.

Софії чари, тости, анекдоти,
Усіх оберігали від нудьги.
Потоцького Суворов заохотив:
Одружуйтеся, друзі дорогі.

Був Щенсний чуть слова такі щасливий,
Вони припали графу до смаку.
Він спорудив “Софіїівку” - це диво,
Про друга згадку залишив таку.

Не знав, сердешний, що його одурять
Облесні катерининські орли.
І руки кріпаків отой похмурий
Місток на славу дідькові звели.

І Австрія, і Пруссія, й Росія
Роздерли Польщу всю на три шматки.
Тоді Потоцький з жаху заніміє:
Річ Посполита зникла навіки.


16 — 18 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Облака плывут,
Манят в даль! Манят в даль!
На серце и душе легко!
Весна пришла! Весна пришла!


Жизнь –дар! Утро встречаю!
Улыбаюсь и мечтаю!
Желание и труд! Движение, общение, уют!
Возможностей не счесть! Минуты и часы беречь!
18.04.21 8.24
Швец Т.В.

Хмари пливуть,
Ваблять в далечінь! Ваблять в далечінь!
На серці і душі легко!
Весна прийшла! Весна прийшла!


Життя-дар! Ранок зустрічаю!
Посміхаюся і мрію!
Бажання і праця! Рух, спілкування, затишок!
Можливостей не злічити! Хвилини і годинни берегти!
18.04.21 8.24
Швець Т.В.

Я спав на вітах бірюзових літа.
Повз мене з неба падали зірки.
Я – подих твій, я ледь помітний вітер,
якого ти не здунула з руки.

Я біля тебе.

В твоїм волоссі я заплутав крила.
В твоїх очах заплющених літав.
Я бачив сон, де ти мене зігріла
духмяним тілом – на мої вуста.

Я біля тебе.

27 червня 1994 р., Київ

После дождика весеннего,
Наступила благодать !
Свежий воздух ,
С наслаждением вдыхая..
Во двор вышла погулять.

Лада сразу подбежала,
Любит ласку, когда гладят,
Лапу, по команде, подает.
Под столом сидит котенок,
От соседей к нам пришел.

Вокруг зелень вся в соку.
Бутоны на деревьях.
Распустились первые цветы!
Минуты жизни, так прекрасны!
Всевышнего благодарю!!!
17.04.21 17.30
Швец Т.В.

Після дощику весняного,
Настала благодать!
Свіже повітря ,
З насолодою вдихаючи ..
У двір вийшла погуляти.

Лада відразу підбігла,
Любить ласку, коли гладять,
Лапу, по команді, подає.
Під столом сидить кошеня,
Від сусідів до нас прийшо.

Навколо зелень вся в соку.
Бутони на деревах.
Розпустилися перші квіти!
Хвилини життя, такі прекрасні!
Всевишньому дякую !!!
17.04.21 17.30
Швець Т.В.

Пташки уві сні
співають пісні,
веселі й сумні,
німі й голосні.

А ти – полонене,
ще юно-зелене,
не чуєш, не бачиш,
не знаєш про мене.

Я – яв на яву.
Важливо живу,
про тебе все знаю
від маю до маю.

Маймай коло мене,
й віконце засклене
помане з туману
й напише "Олено!"

23 січня 2010 р., Київ

Весенний дождик –дар небес !
Бальзам для матушки –земли!
Зерно во влаге прорастет,
А солнечные лучики прогреют,
Распустятся деревья, травы и цветы!
Всевышний дарит щедрые плоды!
Ценить все, что имеем, беречь!
Благодарить! Благодарить! Благодарить!
16.04.21 18.38
Швец Т.В.


Весняний дощик - -дар небес!
Бальзам для матінки-землі!
Зерно у волозі проросте,
А сонячні промінчики прогріють,
Розпустяться дерева, трави і квіти!
Всевишній дарує щедрі плоди!
Цінувати все, що маємо, берегти!
Дякувати! Дякувати! Дякувати!
16.04.21 18.38
Швець Т.В.

Весенний аромат, так манит!
Греет сердце, греет душу!
Весенний дождик моросит!
Природа возрождается,
Трелью соловья звучит!
Расцветают травы и цветы!
Лучами солнышка согреты!
Мир оживает, понимает,
Всевышний шлет нам благодать!!!
15.04.21 21.40
Швец Т.В.


Весняний аромат, так вабить!
Гріє серце, гріє душу!
Весняний дощик мрячить!
Природа відроджується,
Трелью солов'я звучить!
Розквітають трави і квіти!
Променями сонечка зігріті!
Світ оживає, розуміє,
Всевишній шле нам благодать !!!
15.04.21 21.40
Швець Т.В.

Користолюбством вирізняєшся між інших…
Між іншим, величаво добра зовні…
По літаках, де поруч тебе в кріслі
знаходжусь я,
минають дні безмовні,
куняють тисячі ночей безбарвних,
і сотні стюардес пішли у безвість;
а ти рахуєш, одягнувши окуляри,
перевіряючи валют надземну твердість…
Я поруч тебе в чеках і контрактах,
нулях, абзацах, відомостях, актах,
я в окулярах у твоїх, у літаку твоєму
обожнюю фігуру о’ об’ємну…

Кому приємно,
тому при-єм-но.

Плюю на все, я не новатор –
але запаяно ілюмінатор.

Тому при-єм-но,
кому приємно…

Авіалінією темною
ми строго по курсу
і впевнено
волаємо благим діаматом!..

Нас зустрічає діловий Нью-Йорк.
Ми не врі́залися в жодну комету.
Цілому світові подаємо урок,
як приземлитися по лінії злету.

30 липня 1994 р., Київ

Дощі роз’їли землю і втопили.
Ми ходимо у вогкому взутті.
Весна була востаннє у житті.
Ми вперше так любили – й розлюбили!

Весна в калюжах березень купала.
Я з буханця щипав для горобців,
грів по́думки твій дім, а прикінці,
нарешті, в свій зайшов,..
ще мама спала…

Вівторок, 9 серпня 2005 р., Богдани́

Чувства не продаются, не покупаются!
Рождаются на небесах,
Где наши души бродят по ночам!
Все чистое и нежное – святое!
Как солнца луч, как зелень трав!
Как голос птиц весною по утрам!
14.04.21 7.38
Швец Т.В.

Почуття не продаються, не купуються!
Народжуються на небесах,
Де наші душі бродять ночами!
Все чисте і ніжне - святе!
Як сонця промінь, як зелень трав!
Як голос птахів весною вранці!
14.04.21 7.38
Швець Т.В.