Захід сонця, і пташок - вітання --
Все гуртом кружляють вусібіч.
Ніби вже спілкуються востаннє
З рідною землею віч-на-віч.

Все милує око - віти, гнізда,
І пожухла, мерзнуча трава.
Чом у вирій летите так пізно?
Може, залишайтесь зимувать?!

У людей світліють тихо лиця,
Коли Вас почують між гілля.
Зроблять пречудові годівниці -
Хай же щебіт душі звеселя.

Зроблять Вам криївки на горищах,
Щоб могли погрітися хоч десь...
Як стаєш ти до Природи ближчий,
То, немовби, світишся увесь -

Обнімаєш поглядом те мрево,
Відсвіт сонця ніжний і легкий.
Всі на зиму роздяглись дерева...
Ну а люди? Люди — навпаки.

...Ми з тобою, люба, як дві пташки:
Ти дрімаєш в мене на плечі.
А коли стає на серці важко -
Линемо в захмарну височінь!

11 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ще осінь ходить тихо поміж віт,
Сховавшись за багряною вуаллю.
Засипала так щедро білий світ
Ясною шурхітливою печаллю.

І щемно так, і щемно так, і ще...
Така печаль ця ніжна, особлива --
На землю впала золотим дощем
Й не висохла, а зашарілась дивом.

Аж просвітліла неба сіра сталь --
Сумною чудувалася землею.
Яка чарівна золота печаль!
Чому стає так весело від неї?!

8 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Сизов чайков собі заячу, я собі закигичу,
На сліди, на твої упаду наболіло грудьми.
Тужнов піснев пташинов того чугаєчка прикличу:
што то буде, мой милий, як впадуть осінні громи?

Што то буде, мой пташе, як яблуні зіб’ють морози,
де меш вити кубельце, гди крякне голодна круква?
То си вкусиш погірклого плоду чугайчику… то си
запугуєш, як пугач, поночи розпукле «овва…» .

Лем не жалуй, мой пташе, на наше розмаяне літо,
а лем жалуй пташатко, што личком у татка воно,
а лем жалуй кубельце, што круквою долу прибито,
а лем яблуні жалуй, што п’яне охляне вино!

Моє шварне дівчатко, не йми мому голосу віри,
Же твуй татко на згадку уп’є лем студену росу,
А когди упряде ми в кіснички лем пір’ячко сіре,
Сизов чайков у світ я све чарне пташа понесу…

Чугаєчку, чугайчику, я би м до тебе летіла,
Я би м крила трудила, до ніг припадала м грудьми.
Мой розраяний пташе, лем білого личка б не хтіла,
а лем літечко наше, што збили осінні громи…

Вітер по-зимовому війнув,
Одшуміла золотава злива.
В проблисках останніх бурштину
Догоряє жовтень чарівливий.

Наче наяву я бачив сни -
Він крутив з паняночкою танець --
Красень місяць, легінь осяйний --
Осені розвихрений коханець.

І багряною вже кров’ю стік,
Від руки ревнивця ж бо загинув.
Голий, сірий вбивця-чоловік --
Прийде листопад йому на зміну.

30 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Як же мені не кохати – вітер жу́ру носить,
Як же мені не співати, коли серце просить…

Жура полем, жура бором – аж під сиві хмари,
Плаче серце тихим болем, доки зійдуть чари.

Гей, наповню чари срібні мед-вином по вінця,
Та й розсію сльози дрібні в росах по колінця…

Впадуть роси на покоси – золотеє жниво!
Уплетуться вінцем коси, жниварям на диво.

Погуляймо, жниварята, славно погуляймо,
А по сьому коровайну «красну долю» вкраймо.

Доле Красна, будь ми щасна, не колися стерням,
А вродися, Красна Доле, коровайним зерням.

Вийся, вийся, короваю, аж під сиві хмари,
А я собі заспіваю, доки діють чари.

Як же мені не співати – вітер журу носить,
Як же слів не римувати, коли серце просить…

29 жовтня, 2021

Минуты жизни –дар Небес!
Любить, любить, любить !
Всевышнего благодарить,
Благодарить ,благодарить !
Рассвет встречать,
Природой наслаждаться,
Трудиться, вдохновляться! 28.10.21 Швец Т.В.
Фото – природа на Днепре.

Хвилини життя - дар Небес!
Любити, любити, любити!
Всевишнього дякувати,
Дякувати,дякувати!
Ранок зустрічати,
Трудитися, надихатися! 28.10.21 Швець Т.В.
Фото – природа на Дніпрі.

Мамина молитва
Помню, не раз, мама
Меня учила, чтобы я запомнила
Выходишь из дома –про себя
Тихонько повторяй:
«Я иду в мир Крещеный,
Солнце мне в глаза ,
Луна мне в спину,
Звездами опояшусь,
Я ничего не боюсь, тя
Ангелы по бокам,
Матерь Божия впереди,
Что Матери Божьей,
То и мне , Аминь » 21.06.17 (написаны в больнице)
На фото-мой рисунок.

Мамина молитва
Пам’ятаю, не раз , матуся
Мене вчила, щоб я запам’ятала
Виходиш з дому – про себе
Тихенько повторяй:
«Я іду у мир Хрещений
Сонце мені в вічі,
Місяць мені в спину,
Звьоздами підпережуся,
Я нічого не боюся , тя,
Ангели по бокам,
Матір Божа впереді,
Що Матері Божій,
Те й мені , Амінь » 21.06.17 (написані в лікарні)
На фото-мій малюнок.

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати
ночі цнотливу пітьму.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

Сон нам наказував ранку діждати,
і пам’ятати мені,
щоб я не смів навіть пальцем торкати
радість мою уві сні.

Поруч прощання, а ранок ще блище
морок на клаптики рве,
рве матіоловий сад, над яким ще
сон твій красиво пливе.

Спи, моя радосте, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

21–22 серпня 1995 р., Богдани́

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Уже в саду холоднувато,
Хоч сяє ніжність золота.
Все менше сонце зігрівати
Спроможне жовтого листа.

А він зіщулився і пада,
І сумно шурхотить з-під ніг...
Недовга осені ця влада,
Впаде вже скоро перший сніг.

Були часи, коли і в жовтні
Він пухом землю лоскотав.
І лагідні трави медовні
Сріблив між виляглих отав.

Сьогодні ж у земерзлім гаю
Ще ковдри білої нема.
І тільки холод натякає,
Що не за горами — зима.

25 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Рясніє осінь: у айстрах крисані,
Цератою вкриті пожовклі лани,
Насвистує легіт меланхолійну драму,
І вальс із ним танцюють кленові листки.

Ослабле ґілля підводиться неба,
Подібно човну, що скинув тяжкий баласт,
Одна філіжанка кави, - і більш нічого не треба,
Корінням у землю впивається намертво ряст...

Якийсь митець фарбує цитринами стежки,
А горілиць пташиний килим летить,
Осінь-циганка напнула злоті сережки,
І барви в тютюнному куреві тихо коптить...

24.X.MMXXIp.

Як не доганяй пропащий час,
а сьогодні догорає ватра...
ще учора біг у перший клас
і куди не відаю – до завтра.

Не перекопаю битий шлях,
а борги мої – майбутнє мито...
мрією витаю у серцях,
щоб коли піду, іще пожити.

Муза не дівається ніде,
поки не доведена до краю,
а кудою ліра поведе,
цього й автор іноді не знає.

Сновигає ява уночі,
супокою не дає до ранку,
думи перегукують сичі,
місяць заглядає за фіранку.

Вітер перевіює слова –
мовної абетки обереги,
не минає альфи і омеги.
Фабула поезій не нова...
лупає очищами сова
і щезає явище бентеги.

10.2021

Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже сонце крізь хмари сія.
Я люблю тебе так, як ніколи нікого на світі,
Як волосся прекрасне — чарівна голівка твоя.

І не знаю, ще скільки кохатися нам залишилось --
Ронить сльози-листочки у воду плакуча верба.
Виринає з глибин віщим птахом незвідана сила,
Зацвітає блакиттю небесна габа голуба.

Де б не був, де б не йшов, твоє серце — усюди зі мною,
Як два древа життя, ми сплелися корінням навік.
Із шаленою пристрастю, мовби іще молодою
Проминає і сяє загравою кожний наш рік.

Ти пробач, не сумуй, моя Леле і вірна лебідко.
Я люблю тебе так, як ніколи ніхто і ніде.
Зацвітає у небі кохання сліпучого квітка,
І незрячого навіть у полум’я щастя веде!

18 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці
У цей різнобарвний вмалюй коровай.

Розвій мені з серця зачаєну тугу,
Затримай цей лагідний повів тепла.
Що плечі сповив, мов обіймами друга...
І радість у душу мою потекла.

У вітах бадьоро озвалось пташатко,
А пес завиває, склика вороння.
А день усміхнувсь, і... відходить у згадку,
А сутінки — наче агонія дня.

17 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

В саду так хороше мені,
Навколо барви пречудові -
Стоять дерева у вогні,
А в небі — фарби веселкові.

Палає, догоряє день,
То - колір чарівливий мрії --
Між вітру лагідних пісень
Рожеву ніжність він леліє.

І хай не гріє та краса,
Крадеться тихо прохолода --
Цілують сонце небеса,
Виспівують любові оду.

І пестощі сяйні заграв
Наснажують вогонь кохання.
Мов почуття прийшла пора -
Велика справжня і... остання!

10 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я човгаю містом,
малюю колеса,
приводжу дурне до ладу́.
Ти – пекар, я – тісто.
Де київські плеса –
візьми мою злість молоду!

А в місті, в конкреті,
я й знати не знаю,
коли всі мобілки мовчать:
живий ти чи мертвий?
чи в Пеклі чи в Ра́ю?
чи варто нам… (знать)?

Четвер, 20 жовтня 2005 р., Київ

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.

Чекаю на щасливу мить
як панацею,
допоки серце ще болить
за однією.

Коли оновлює весна
мою ікону,
то домальовує вона
по купідону.

Тобі – за очі чарівні,
зорі у небі
за те, що сяє, а мені...
мені – за тебе.

І залікуємо оба
сердечні рани,
хоча сміятися судьба
не перестане.

Чи повезе, чи понесе –
сама не знає,
а рана стигмою усе
не заживає.

09.2021

Шукаю дівчину-коханку,
Хоча б на ніч одну,
Шукаю з вечора до ранку,
Не знаю, чи знайду.

А навкруги дівчат багато -
Красивих, молодих,
Вони лиш пробують літати -
Я ж - коршуном на них!

Вхоплю й тягну в своє гніздечко,
Де кава й виноград,
Де їхнє розтоплю сердечко -
Хоч сам тому не рад,

Бо враз піду шукати іншу -
Мені ж на ніч одну,
А ту саму-саменьку лишу,
Нову лиш віднайду.

19.10.21

Народ вкраїнський схильний до краси,
І радо помагав своєму пану --
Аристократу духу, не тирану
Перетворить на казку ці ліси,

Гаї, діброви, схили кам’янисті,
І річку Кам’янку, раніш — Багно,
Постало диво справжнє тут, воно --
Плід фантастичний генія і хисту.

Видовбували з каменю стави,
Підземну річку, гроти таємничі,
Творили колективно будівничі,
З землі там насипались острови.

Проклали шлюз на Верхній став потужний,
Альтанки будувалися, містки...
Робили все там панські кріпаки --
Ці водоспади, водограї дружно.

Пересували брили в сотні тонн,
Утілили в життя легенди вічні.
Для багатьох закінчилась трагічно
Робота. Бачим камінь смерті он.

Це — острів Лесбос, що на ставі Нижнім,
З возів, зі скелі в воду він впаде.
І покалічить і уб’є людей.
На нім Сафо творила вірші ніжні.

А скільки тут насаджено рослин --
Дерев, чагарників, кущів і квітів!
Півтори тисячі з усього світу
Найменувань в “Софіївку” звезли.

Олені, лані ходять у Звіринці,
І скрізь в озерах — лебеді й качки.
І фазани, і павичі таки
Були ще при Потоцьких — спогад зрине.

Заремба, Чорнокриленко, Троян,
Герасименко, Закуренко з ними
Діброва... Над гаями чарівними --
Вкраїнських будівничих імена.

І Людвік Метцель, польський інженер,
І Оліва — французький садівничий --
Творили нам “Софіївки” обличчя,
Його краса чарує і тепер.

У різні роки їм допомагали
Ферре, Боссе, Пашкевича труди,
Аби хотіли ми прийти сюди,
І не було чудових вражень мало.

Були стихійні лиха, з них одне --
У році дев’ятсот восьмидесятім,
Як повінь позривала всі загати.
Руйнації видовище жахне

“Софіївку” усю заполонило,
Брудні потоки йшли за горизонт.
Та піднялися уманці разом
І працювали день і ніч щосили.

Новий директор цей очолив здвиг,
Подбав, як слід, про порятунок саду.
І за чотири місяці порядок
Навести у “Софіївці” він зміг.

Відтоді парк при ньому процвітає,
Національний статус він здобув
У ренесансу золоту добу,
Вже понад сорок літ у цьому раю

Вона триває. Скільки за цей час
Всього тут зроблено, о Боже милий,
Нових чотири там стави відкрили
Щоб вродою зачарували нас.

Гектарів десь на двадцять парк побільшав,
Відновлено в нім Аполлона грот,
Звіринець також між його висот...
І мрії втілено найсміливіші

В “Новій Софіївці”, які дива,
Ви тільки подивіться, нас чекають --
Сади, як у Японії й Китаї,
І Україна в міфах ожива.

Спиняється немов тут часу лік,
Рухливі динозаврів є скульптури
І птеродактилів, що як в натурі
Вертають нас в доісторичний вік.

Парк-фентезі, і він — не одноденка,
Чарує у вечірній час найбільш
Неоном-дивом... Я б назвав скоріш
Парк імені Івана це Косенка --

Засновника, утілювача мрій...
І гомонять: тримає Умань марку,
Неначе світова столиця парків --
Постане скоро в ролі цій новій.

Навколішки стаю, так небо кличе --
За ці, навічно створені дива,
Уклін земний, цілую руки Вам,
“Софіївки” прекрасні будівничі.

Завершую поему цю, натхненний,
“Софіївко”, творіння осяйне,
Поїли, як Трембецького, мене --
Твої чарівні води Гіппокрени.

(закінчення)

23-24.04.7519 р. (Від Трипілля) (2011) — 9 вересня 7529 р. (Від
Трипілля) (2021)

​День рождения семьи…

Сегодня 47 лет со дня рождения нашей семьи.
47 лет – кашемировая свадьба.
Семья - это самое главное !!!
Жизненные дорожки из семьи нас в мир ведут!
Летят года , 47 семейный стаж!
В народе «кашемировым зовут»,
Наверное , это не спроста.
Дети выросли, внуки подрастают,
Уют домашний и тепло,
Любовь, уважение, поддержка ,
Взаимопонимание в семье,
С возрастом растут в цене.
Суметь сберечь традиции семьи,
Любовь и уважение,
Важно для себя, внуков и детей! 21.09.21
Сьогодні 47 років від дня народження нашої сім'ї.
47 років - кашемірове весілля.
Сім'я - це найголовніше !!!
Життєві доріжки з сім'ї нас в світ ведуть!
Летять роки, 47 сімейний стаж!
У народі «кашеміровим » звуть ,
Напевно, це не випадково.
Діти виросли, онуки підростають,
Затишок домашній і тепло,
Любов, підтримка,
Взаєморозуміння в сім'ї,
З віком ростуть в ціні.
Зуміти зберегти традиції сім'ї , любов і повагу,
Важливо для себе, онуків і дітей! 21.09.21
День народження сім'ї ...

Закарбовано очі в душі аж пророчій,
аж запеклій і вічній небесній душі.
Щось у серці полоще. Це кров
чи вже мощі?
Ні. Напевно, це щось найстрашніше
й страшніш…
Це любові любов за останком кохання
на обмеженій го́йдалці вічного пхання
у минуле, у ті прапрапраправіки,
де я зна́в тільки дотик твоєї руки…
Де тебе вже нема…
бо до тебе не встиг.
А тепер з усіма
я ховався між них…
Сірі будні стекли у прозору печаль.
Знову все це дарма…
всюди біль та вінчаль…
Ця скажена вінчаль… від якої втечу
в зосереджене "знову мовчу".

3 листопада 2015 р., Київ

Альманах « Рідний край»
Одержала листа із Хмельницької друкарні, що уже надруковано альманах « Наш край» до якого ввійшли також мої роздуми,а саме:
Рідний край – ти, Україно
Хто живе, хто народився
І з тобою поріднився,
То вже мабуть, на роки,
З тобою зв’язані стежки.
Як мріють всі про процвітання,
Про силу, міць – без коливання,
Про те, що будеш, як колись,
Своєю величчю гордитись.
Потрібні всіх порозуміння,
Для кого рідна Україна,
Бо вона, мабуть як дитя,
Яке від кожного чека
Поваги, ласки, допомоги,
Щоб не залишилось тривоги…2009

Моє улюблене місто Дніпро
Моє улюблене місто Дніпро,
Де дитинство, юність пролетіли.
З тобою у мене пов’язане душевне тепло,
І життя кращі миті, перший крок, перше слово.
Турбота мами, дідуся, бабусі,
перший клас, юності прекрасної пора.
Подруг гарне оточення,
з якими в парку колесо нас піднімало вгору,
Відкриваючи вид на дивну, мальовничу природу міста,
Річки із затоками і плавнями,
на пляж, на танці в клуб ходили.
Перше кохання, союз сімейний,
другий пологовий будинок…
Немовляти, доньки перший крик,
якій любов, тепло душі і серця віддавала.
Все було так уже давно,
а пам’ятаю все до дрібниць як було… 25.02.18


Рідний край ти, Сухачівка
Рідний край ти, Сухачівка,
дитинство, юність там пройшли!
Там люди добрі, працьовиті,
поряд річка, плавні є!
Будинок там стоїть батьківський,
сестра з сім’єю в нім живе!
Найкращі спогади з дитинства
я в серці, в думках бережу! 17.07.19

Станьмо, люди, ми уважніше, добріше!
Озирнемося навколо,
На ріки, гори, ліса, поля, луга, чарівні квіти –
Погляд, серце вабить ця краса!
Блакитне небо, сонце світить!
Все, що потрібно для життя!!!
Маленьких діток, ангелочків,
запитаєм – що хочуть?
Для них життя – це гра,
посмішка, любов, турбота рідних,
Важливіше, мабуть нема! 18.07.21
17.09.21 Швець Т.В

Притяжение взглядов, душ и сердец,
Каждый в поиске себе подобных,
Родственных , надежных ждет понимание.
Земля, воздух, небо, вода, природа, окружение,
Впитывает в себя тепло и доброту,
Негатив отталкивает, отвергает
Наше настроение от этого зависит,
…Притяжение небесной глади завораживает взгляд,
Оптимисты с позитивом трудятся, мечтают,
Ценят каждую минуты жизни,
Всевышнего за все благодарят!!! 10.09.21 Швец Т.В.

Тяжіння поглядів, душ і сердець,
Кожен в пошуку собі подібних,
Споріднених, надійних чекає розуміння.
Земля, повітря, небо, вода, природа, оточення,
Вбирає в себе тепло і доброту,
Негатив відштовхує, відкидає
Наш настрій від цього залежить,
Тяжіння небесної гладі заворожує погляд,
Оптимісти з позитивом трудяться, мріють,
Цінують кожну хвилину життя,
Всевишнього за все дякують !!! 10.09.21 Швець Т.В.

Дорогі друзі, дуже приємна новина для мене! Вперше в житті став літературним лауреатом! За мою корону сонетів "Світло кохання", (яка вперше друкувалася саме тут, на Поетичних Майстернях і від багатьох авторів і керівника сайту отримала високу оцінку!), мені присудили ВСЕУКРАЇНСЬКУ ПРЕМІЮ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО в номанації "Поезія"! Це зробила рідна Вінниччина, де народився наш геній і класик Михайло Коцюбинський, поет у прозі! Спасибі за визнання, дорогі земляки!
Тому, якщо є бажання мене привітати, то робіть це тут, на моїй сторінці. Спасибі Володимиру Ляшкевичу, Тетяні Левицькій, Вітру Ночі, Серго Сокольнику, Домініку Арфісту, Василеві Світлому, Сонцемісяцю, Ірині Вовк, Ванді Савранській, Ларисі Пугачук, Олені Балері за гарні відгуки! Тисну руки чоловікам, обіймаю жінок!
Всім натхнення невичерпного!

Ведь наша жизнь – одно мгновенье ,
С пылающей свечой сравнение,
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.
Как важно пламенеть душой,
Достичь гармонию, покой,
И если излучать добро,
Всех обогреть оно должно… 2009 Швец Т.В.
Фото природы на Днепре

Адже наше життя - одна мить,
З палаючою свічкою порівняння,
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.
Як важливо світити душею,
Досягти гармонію, спокій,
І якщо випромінювати добро,
Всіх обігріти воно повинно ... 2009 Швець Т.В.

Мені сниться – не насниться
журавлиная криниця
у бабусинім селі,
там, де ніженьки малі
рік за роком виростали –
і тепер моїми стали,
де стоптали всю травицю,
забруднилися в землицю,
обходили всі стежини
і подряпались в ожині –
та й побігли без нужди
десь за обрій, назавжди́.

Мені сниться, не насниться
розмальована світлиця
сонцем, барвами світанку,
на столі – легкий сніданок,
молока духмяний глечик,
а бабуся – коло печі
(в мисці щось на ослінці)..,
то вона пече млинці.
Зараз тихо підійду
і одненького вкраду,
та й чкурну мерщій із хати –
хто ж бо стане доганяти?

Десь сховаюсь без нужди
за туманом, назавжди́,
де криниця журавлина,
де бабусина хатина,
де на місці не сидиться…
Мені сон той не насниться.

16 жовтня 1988 р., Київ

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

8 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

Потоцький Фелікс Щенсний граф Станіслав
Найбільший в Польщі був аристократ.
Над нами тінь шляхетна ця нависла,
Запрошує у парк! Віват! Віват!

Він заснував його в ім’я кохання —
Такої вроди ще не бачив світ.
Дружина то була його остання --
Гречанка на ім’я Софія Вітт.

Вона непереможну мала владу,
Всі, як Богиню, слухали її.
В честь неї тут збудовано Елладу,
Легенди все нашіптують гаї

Про те, як воювали греки Трою,
Як Одіссей морями мандрував...
І статуї Богів, Богинь, героїв
З’являються на очі, як дива.

Рослин, дерев і квітів розмаїття,
Альтанки, гроти, Критський лабіринт
Дивують людство не одне століття,
І водоспадів, водограїв світ.

Річки, моря, громади ці каміння,
Поля, амфітеатри і сади --
Найкраще в світі паркове творіння --
Потоцького зусиль ясні плоди.

Він од природи був ідеалістом,
Плекав букет платонових* ідей,
І Щенсним** звався, володів бо хистом
Робить щасливими усіх людей.

Бо їх любив, і дарував їм ласку,
Позбавив панщини селян своїх.
Й вони допомогли звести цю казку --
“Софіївку” - вмістилище утіх.

Якби поляки королем обрали
Потоцького, самотнього орла,
То, може б Польща довго ще не впала,
А наче квітка в розкоші цвіла...

На сеймиках міщанство і плебеї
Аристократів знищили права.
Від ницості і пихи отієї
Річ Посполита стала нежива.

І світ здрібнів, духовності позбувся.
(Невже армагеддон — це майбуття?!)
Став торжищем суцільним, в ницім дусі
Чуть запахи огидного гниття.

Лиш паркові Потоцького — осанна!
Живе ще Божа сила в небеси.
Дарує почуття нам ренесансу,
Надію на відродження краси!

*Платон — грецький філософ-ідеаліст.
**Щенсний — щасливий (польськ.)

7 вересня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Цветы жизни – дети, внуки,
Мы их рожаем и растим,
Душой своей и сердцем их любим и лелеем,
И постоянно думаем, заботимся о них,
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь.
Как Андерсен сказал, что нужно нам для жизни
Солнце, свобода и маленький цветок,
Над которым мы свою голову склоняем
Любуемся, ухаживаем, бережем… 19.06.17 Швец Т.В.


Квіти життя - діти, онуки,
Ми їх народжуємо і виховуємо,
Душею своєю і серцем їх любимо і плекаємо,
І постійно думаємо, піклуємося про них,
І то, що ми в них вкладемо,
Покладе відбиток і на наше життя.
Як Андерсен сказав, що потрібно нам для життя
Сонце, свобода і маленька квітка,
Над яким ми свою голову схиляємо,
Милуємося, доглядаємо, бережемо ... 19.06.17 Швець Т.В.

Полюбилися двоє.
І немає вже сну,
і немає вже дня
без молитви…

Помолилися двоє.
І немає вже сну,
і немає вже дня
без любові…

11 травня 1989 р., Київ

…І вкотре на зорі ми пролистаєм казку
Про Зло і про Добро, і про малих людей,
Як в осінь літній ліс мінятиме окраску,
І що про рух Землі домислить Галілей…

На відстані Життя все повториться знову –
Від танення льодів й малюнка на стіні…
Я ж тільки – про Любов, Її всесильну мову –
І про слова чудні́, не спалені в огні…

Із попелу верби душа моя востане,
З пошерхлого листка посіються рядки –
Тендітна й молода у променях осанни
Із покликом орла і тремом осоки…

Небесна і земна – у травах і у цвітті,
В купальському вінку і льолі надлегкій –
Прокинуся колись у щебетливім літі
І розгорну ущент розписаний сувій.

А там – усе моє – і тепле, і болюче,
І мамин щедрий сміх, і ялтинський прибій…
А там уже і Львів… і Устиня співуче –
І липа у вікні… а з нею й буревій…*

Бурлить моя ріка – і над провалля хижі,
Над тя́жбою громів, що б’ють із висоти –
Ця розкіш чи мана – ота тяга́ до віршів,
Ця розкіш чи мана – осягнення мети.

Як солодко вмліва на липі сіра пташка,
Як затишно гуде старенька в хаті піч.
Доцільні в цім житті тварина і комашка,
Так буде і колись у поступі сторіч.

…Знов сонечко встає ласкаве і могутнє:
У вирі часовім спинися, щастя мить!
На проміжку Життя з минулого в майбутнє
Я лишу по собі лиш серце, що горить!..

(З ювілейної збірки-альбому "Туга за Єдинорогом". - Львів: СПОЛОМ,2018)

Я від добра — добра шукав...
Такого, кажуть, ні не чинять.
Куди ж пливе життя ріка? --
Неадекватна чи причинна?!

Усе запитую себе:
Що діється? І сам не знаю.
Лиш сяє небо голубе --
Безхмарне, чисте, як у раю.

А, може, ти зійшла з небес,
Як світла Мрія чи Богиня?
І розповзлося чортовиння,
І я для ніжності воскрес?!

І як же, Боже, не радіти? -
Нові одкрилися світи.
Тобі до ніг стелив я квіти
До щастя свого щоб іти!

1.09.7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Також підтвердження — твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутнього стежки…2009
Первое сентября – день знаний,
Первый звонок – для поздравлений,
Как торжественно и празднично,
С каждым годом всегда ново,
На класс, на курс ты уже подрос,
Этому подтверждение твой рост.
И ощущения есть, и желания,
А с ними вместе волнения,
За те знания, что есть и будут,
Студенты, школьники получат,
Что их дадут преподаватели,
Почетной профессии творцы.
И каждый из нас этот путь прошел,
Подучил аттестат, диплом,
Те зерна знаний дали всходы,
И для будущего дороги…2009

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу,
Щоб чорне золото добути,
Треба глибин землі сягнути,
І кожну мить ризикувати,
І не боятись лаву брати,
Ті відчуття і почуття,
Які свідомо, в кожну мить,
Тому й душа його тремтить,
І що не раз допомогає,
Терпіння, сили добавляє,
Те , що сім'я завжди чекає,
І Боженьку про це благає…2009 Швець Т.В.
Шахтер - профессия героев,
Без преувеличения скажу,
Чтобы черное золото добыть,
Надо глубин земли достичь,
И каждое мгновение рисковать,
И не бояться лаву брать,
Те ощущения и чувства,
Сознательно, в каждое мгновение,
Поэтому и душа его дрожит,
И что не раз помогает,
Терпение, силы добавляет,
То, что семья всегда ждет,
И Бога об этом просит ... 2009 Швец Т.В.

Реально... ілюзорно... а у снах
життя не зупиняється у крузі,
де залишились і любов, і друзі,
і ти ще юний, і не «їде дах»,
що одночасно ти отой монах,
що воду, і вогонь, і мідні труби
уже пройшов... і дорого, і любо
твоїй душі, що в пеклі не гориш,
а як проснешся, подивує лиш
тебе, що ти насправді інший –
сміливий і безумний... і добріший...
в тобі перебуває Донкіхот
і Санчо, Лао-цзи і Ніцше,
і з ними уживаються да-Вінчі
і Ла́ура... і Гуд... і Ланселот...
......................................................
а як охопить за любов’ю туга,
узрієш крізь освітлену пітьму,
що істина на тому світі друга
і ворога нещасного як друга...
не обійме́ш, але простиш йому.

08.2021

Любити, все що навкруги,
Радіти доброму завжди,
Джерельну воду пити,
В гармонії і згоді жити,
На краще завжди сподіватись,
І в рішеннях не коливатись,
Все що є гарне – переймати,
Добробут в домі завжди мати,
Щаслива доля хай спіткає,
І злагода хай обіймає…2009

Щасливим відчувати себе,
Адже життя - прекрасне,
Кожна мить -подарунок Всесвіту !!!
Дякувати за все, дякувати !!! 27.08.21

Любить все, что вокруг ,
Радоваться хорошему всегда ,
Чистую воду пить,
В гармонии и согласии жить ,
На лучшее всегда надеяться,
И в решениях не сомневаться,
Все что есть хорошее - перенимать ,
Достаток в доме всегда иметь,
Счастливая судьба пусть постигнет ,
И согласие пусть обнимает ... 2009

Счастливым чувствовать себя,
Ведь жизнь – прекрасна,
Каждый миг –подарок свыше!!!
Благодарить за все, благодарить!!! 27.08.21

ІV


ПОТОЦЬКИЙ

Завжди Потьомкін мислив політично -
Усього Півдня буть хотів царем.
Красу використовував практично
Для цілей, котрі сам і обере.

Розширить територію Росії
Відчув, що настає уже момент,
На польських теренах, і що Софія
Для цього чудовезний є агент.

І у Варшаві знов — любовна драма --
Зустрів Софію там Потоцький граф.
І закохався в неї до нестями...
Така Москві на руку — долі гра.

Всі перепони на шляху потрощить
Магнат, некоронований король,
Шляхетна постать, найбагатша в Польщі...
Софія ж грає вміло власну роль.

А конституцію Річ Посполита
На сеймі, на своєму прийняла...
Державу щоб надвоє розділити --
Придумано імперією зла

Конфедерацію свою — магнатів
В Тарговиці, у місті заснувать.
Отак і виникла уся зі знаті
І проросійська партія нова.

Софія теж була на підписанні,
Потоцький став очільником її.
Розкол. Костюшка рушення-повстання --
Росія увела війська свої.

Народний гнів нагнав чимало ляку --
Пострачували зрадників своїх.
Лише Суворов подолав поляків,
Різню криваву учинив для них.

В Потоцького цей воїн іменитий
Нерідко гостював у Тульчині.
І на Софії закликав женитись...
Він знав про роль її у тій війні.

Поділено всю Польщу на частини
Між Пруссією, Австрією враз,
Й Росією в особі Катерини
У той жорстокий лиховісний час.

Відкинуто Потоцького благання,
Конфедерацію забуто теж.
Надія згасла, певно вже остання,
Лишився дум засмучених кортеж.

Та не була цинічна і зухвала
Софія від Станіслава щедрот.
Вона його любила й цінувала
Багатство королівське і комфорт.

Суд польський засудив його за зраду
До страти. В Гамбург він емігрував,
Хотів умерти. Втіху і розраду
Несли лише Софіїні слова.

...Життя весь час їм ставило підніжки --
До шлюбу відстань все ще чимала.
Він — чоловік ще Юзефіни Мнішек,
Вона — де Вітте жінкою була.

Та все ж таки, нарешті, розлучились,
І відкупились від обох вони.
Вела любові нездоланна сила
До щастя втіх і радощів земних.

Софія схоче мати парк чудовий
Подібно до Гелени Радзивілл.
Зведе Потоцький диво їй казкове,
І зачудує навіть небосхил.

“Софіївкою” назове, увічнить.
Тут буде все небачене й нове --
У місті Умані краса незвична,
І Греція прадавня оживе.

І у яснім цвітінні свого німбу,
До людства, що приїде звідусіль,
Зійде земна Богиня із Олімпу,
Як Афродіта в сяйві злотохвиль!
(закінчення розділу)

17 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Чи маєш друзів щирих ти,
І впевнено відповісти...
Є, мабуть , ті , що на життя,
Всі зберігають почуття.
І рік за роком пролітають
Стосунки з друзями скріпляють
У кожного уже сім»я,
І мабуть, є ще друзі.
Твій життєвий шлях для друга,
Завжди відкритий без напруги.
Він свідок завжди по житті,
Детально знає все на путі,
І мабуть, краще від других,
Він дасть пораду , не на сміх,
Поради ці, є як кришталь,
Прозорі, ніжні - як вуаль 2009

Друзі – цінний скарб,
Любити.поважати,берегти,
Всевишнього дякувати,що ви є !!! 26.07.21


Имеешь друзей искренних ты,
И уверенно ответить....
Есть, пожалуй, те, что на жизнь,
Все сохраняют чувства.
И год за годом пролетают,
Отношения с друзьями скрепляют.
У каждого уже семь»я,
И пожалуй, есть еще друзья.
Твой жизненный путь для друга.
Всегда открыт без напряжения .
Он свидетель всегда по жизни,
Подробно знает все на пути ,
И пожалуй, лучше других,
Он даст совет, не на смех,
Советы эти , как хрусталь,
Прозрачные, нежные - как вуаль 2009

Друзья - ценный клад,
Любить, уважать, беречь,
Всевышнего благодарить, что вы есть !!! 26.08.21

Як хороше в саду передосіннім,
Мов ночі мерехтіння — спів цикад.
На вітах — злагідніле шурхотіння --
Їх вітру заколисує рука.

Все затихає. Лиш химерні тіні
Хитаються нечутно уві сні.
Далекі зорі у блідім цвітінні --
Являють личка в променях сумні.

В повітрі щем витає безголосий,
У серце закрадається жура.
Мов руки здійняла вітально осінь,
Тепло й смарагди в літа відбира!

25 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Тихо в світі.
Незвичайно.
Листя жовте на землі.
Осінь грається в мовчання
з посмішкою на чолі.

Трохи імлисто.
Туманно.
Ранок щойно розбудив
сьогоденні буйні плани
через дотик перспектив.

Місто мляве.
Витягає
руки-ноги навсібіч.
Чи вставати вже — рішає,
чи удати, що ще ніч.

Тихий шепіт.
Із коханням.
Через вулиці пусті.
З добрим ранком привітання
в повітряному листі.

І ранковий поцілунок.
Ледь відчутний.
Неземний.
Серця люблячий дарунок
сплячій ще душі твоїй.

09.11.20

Так много вокруг нас
людей прекрасных,
Заметить главное, поверь,
Ведь в любом возрасте,
Мы чьи-то дети,
Это поднимет настроение,
Даст положительный заряд
На целый день.
Все что наметишь ты -
Достигнешь,
Помогут те, что с тобой рядом,
Ты только тоже в них поверь,
Улыбка на лице, задор,
Уверенность и вдохновение,
Труд будет в радость и тебе,
Достойный след оставишь
Грядущим поколениям…23.02.18 Швец Т.В.

Как важно прийти на помощь человеку,
Возможно добрым словом, нежным взглядом.
Общение искреннее подскажет все!
Главное в жизни быть полезным,
Делиться счастьем, радостью своей! 22.08.21

Як важливо прийти на допомогу людині,
Можливо добрим словом, ніжним поглядом.
Спілкування щире підкаже все!
Головне в житті бути корисним,
Ділитися щастям, радістю своєю ! 22.08.21

ІІІ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Якби була із бідної родини,
І звалася Софія Главані.
Погрався б пан Боскамп зо дві години,
І знову залишив її на дні.

У ній було таки щось від Богині —
Величний справжній королівський шарм.
І це заклалося іще в родині -
Її пресвітлі розум і душа.

Хтось довіря джерелам тільки й фактам,
І вірить у реальності живі.
Й критично дуже мислить, аж занадто,
Бо забагато лою в голові.

В Софії -- ірреальне і незвичне -
Добро зі злом в один клубок сплелось.
Як Афродіти -- неземне обличчя --
За пеленою вод не вгледів хтось.

І думає, що він — критичний геній -
Лиш сексапільність — то приваби суть.
А що було прекрасного в Єлені?!
За неї в попіл Трою загорнуть.

Син коменданта Кам’янця — де Вітте
На ймення Юзеф — він майор і граф.
Не знав, куди від радості подітись,
Як привела до нього долі гра.

Софія шлюб взяла із ним таємно,
Цим викликала батька лютий гнів!
Та свекрові всміхнулася приємно...
І він розтав, прийнявши до рідні.

Наложниця Боскампа — вже графиня,
Він супроводжувать її не зміг,
Щоб королівській догодить перині...
Та сам король їй припаде до ніг.

Вони поїдуть з Юзефом в Європу -
Берлін, Варшава, Відень і Париж.
І королі й вельможі й прості хлопи
Побожно шануватимуть її ж.

Вона вдягала з розрізами сукні,
І танцювала вальс і менует.
А європейські дами — недоступні --
Були усі затягнені в корсет.

Це вабило тоді непереможно --
Великі груди, талія тонка.
В очах її тонув мужчина кожен,
В розбійника здригалася рука.

А Салтиков? Той генерал аж тричі
Штурм Хотина для неї відкладав.
Ледь не утратив честі і обличчя -
Так вразила грекиня молода.

Для тітки бо шукала порятунку --
Наложниці турецького паші.
Була немилосердною фортуна --
Втекли й загинули ті дві душі

Під кулями з Московії солдатів...
А Салтиков тоді уникнув зла.
Софію із Хотинських він пенатів
Потьомкіну сюрпризом відіслав.

Таврійський князь коханцем був умілим —
Коштовностями всю обдарував.
На грецький трон оту гречанку смілу
Хотів посадовити попервах.

В Росію шлях прекрасної грекині
Проліг, мов на Потьомкіна коні,
Представлена цариці Катерині,
В ряди стає московських шпигунів.

Про це в джерелах згадки не знайдете --
Таємні вже зітліли до золи.
За що ж у Білорусії маєтки,
І в Петербурзі їй палац дали?

За що коштовностями обсипали
У зустрічей — конфіденційних — мить?
Здається ті сапфіри і опали
Зуміли цілу Польщу погубить!

14-16 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Жизнь нам сюрпризы преподносит ,
Когда мы их совсем не ждём…
И если кто-то даже спросит:
Что нового и как живём?
Ответить очень-то не просто,
Так как не знаем наперёд,
Всё так сегодня ненадёжно,
Получится наоборот…
А как уверенности надо,
Устали мы от всех преград…
Устроено всё в мире складно,
Для счастья нужен положительный заряд…2009 Швец Т.В.


Позитив – рождает счастье, радость!
Любовь, улыбку искреннюю излучает!
Тепло души и сердца дарит!
Всевышнего за все благодарит! 21.08.21


Позитив - народжує щастя, радість!
Любов, посмішку щиру випромінює!
Тепло душі і серця дарує!
Всевишнього за все дякує! 21.08.21

Работа, дом и суета,
Гармония уже не та…
Проблемы хочется решить,
Достойно жизнь свою прожить.
И рано утром просыпаться,
Восходом солнца восхищаться,
Любить, дружить и наслаждаться
Стремиться к цели – не бояться.
Мечтать, трудиться, строить планы,
Не допустимы здесь обманы.
Мечты сбываются не все,
Лишь закалённые в труде...2009 .

Каждый новый день – подарок ,
Шанс для достижений, знаний,
Творчества, общения,
Гармонии с природой и с собой!!! 20.08.21

Кожен новий день - подарунок,
Шанс для досягнень, знань,
Творчості, спілкування,
Гармонії з природою і з собою !!! 20.08.21

Не співаю і гнізда не в’ю
ні своїй, ані чужій жар-птиці
і не маю у руці синиці
як і подобає солов’ю,
поки доживає в дежавю
те, що й досі дістає усюди
і не відпускає, «б’є у груди»
у моєму... у її краю,
де ночує горобець у стрісі,
і зозуля кукає у лісі,
та немає пари журавлю...
а почую горлицю мою,
що воркує у чужім горісі,
то сльоза умиє від жалю.

08/21