Птица крыльями взмахнула,
Полет ей удался!
Закружила,полетела!
Полету нет конца!
Так и в жизни человек,
Ищет знания весь век!
От того сколько достал,
Свой получит «пьядестал»! 2009
На фото мои рисунки.

Мысли вслух…

Интересное общение всегда приятно!
Рождает позитив, источник знаний!
Уникален каждый человек!
Он знает то, чего не знаю я!
27.03.21
Настроение –дыхание сердца и души!
Уметь им управлять не каждому дано!
Главное желание - гармонии достичь!
Трудом, старанием наполнить жизнь!
27.03.21
Голос - букет эмоций!
Голос –настроение передает!
Голос – чувства сердца и души!
Голос –вдохновение, печаль и страх!
Оставляет отпечаток на века!
27.03.21
На фото мои рисунки.

Два камені, що різні геть на вроду,
Великі це гранітні валуни.
Являють тут Мистецтво і Природу,
Символізують в парку їх вони.

Відточені в одного бачим грані,
А в іншого — округлі і м’які.
Це — світ посвячених, і світ профанів -
Масонські прочитання є такі.

Фантазія у людства — не убога,
І світ навколо змінює давно...
Але Природа — це творіння Бога,
Невже менш досконаліше воно?

Версаль і Лувр — яка архітектура!
Та швидкоплинна насолода з них
Від споглядання... А пейзаж з натури?
Століттями я б милуватись міг.

Чудесні краєвиди парку-саду -
Містки, озера, статуї усі -
І гроти, водограї, волоспади -
Підпорядковані вони красі,

Що людством творена. Це слід вітати.
Та поруч є річки, ліси, гаї.
І у казкові вписано ландшафти
Красу оту. Всі витвори її.

Змагаються Природа і Мистецтво.
Цей поєдинок — на усі часи.
Та повінчав обох їх Людвік Метцель*,
Створивши з них Гармонію Краси.

27 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Установки, мысли дня…

Поддержка для меня важна!
Сейчас, как никогда нужна!
Тепло на сердце и душе!
Жизнь интересна, дел полна!
Боль пройдет и грусть уймется!
Всевышнего благодарю!
В гармонии, любви живу!
27.03.21

Дружба - бескорисна!
Чувства сердца и души!
Отдать, не требуя взамен!
Улыбнуться, поддержать!
Здоровья, счастья пожелать!
27.03.21

Звездочка вечерняя,
В окошко улыбалась!
Чудесный и прекрасный мир!
Всевышний чудо сотворил!
Для живущих на Земле старался!
27.03.21

Весенний аромат и свежесть!
Природа оживает!
Голубки во дворе воркуют!
Гармонию в природе чуют!
Благодать!
Благодать!
27.03.21
На фото мои рисунки.

що посміх по мені? що по мені зітхання?
така любов була, як сніг, як перший сніг.
розтанула і все ... без права на світання
тамую подих вірі - на видих і на вдих.

я падала, як птах, я знала ти згадаєш,
які колись цвіли підсніжники для нас.
очей не відведу, спокійно привітаю,
хоча не відбіліло, та вже нема образ.

а березень бринить, готує гойні шати,
слова, як молоко, приходять до гостин.
а жовтень золотий усміхнено - вусатий,
подарував синочка у золотавий день.

що посміх по мені? що по мені зітхання?
така любов була розпатлана, без снів...
як поєднати все-- колишнє та останнє...
сестричок- катеринок і братиків-братків.

не оскверняй мости, по них іти додому,
золочений дукач не не обхитрує час,
бо виростають діти, тікають від полону...
хай обирають пару,
що б не було як в нас…

колір коричне́вий
має сніг,
березневі реви
на поріг,
дівочі-парубочі –
сміх,
а мої-пророчі –
гріх…

5 жовтня 1992 р., Богдани́

Вдохновение –дар небес! Романс.
Вдохновение –дар небес!
Принять суметь!
Принять суметь!
Жизнью, дружбой дорожить!
Жизнью, дружбой дорожить!
В гармонии с природой жить!
В гармонии с природой жить!
Главнее нет! Главнее нет!
Улыбка, нежный добрый взгляд!
Улыбка, нежный добрый взгляд
Расцветает человек!
Расцветает человек!
25.03.21 18.48
На фото-мой рисунок.


Мелодия звучит и манит! Романс.
Мелодия звучит и манит!
Манит! Манит! Манит!
Взять в руки кисть или перо!
Взять в руки кисть или перо!
Нарисовать и написать!
Нарисовать и написать!
На сердце так легко, тепло!
На сердце так легко, тепло!
Вдохновение пришло!
Вдохновение пришло!
Детство в гости позвало!
Детство в гости позвало!
Бальзам для сердца, красоты!
Бальзам для сердца, красоты!
Не уходи ! Не уходи!
Благодарю! Благодарю!
Жизнь люблю!
Люблю! Люблю!
25.03.21 19.00
На фото-мой рисунок.

Посмотрю в твои глаза! Романс.
Посмотрю в твои глаза!
Отразится там душа !
Отразится там душа !
Сердце трепетно забьется!
Сердце трепетно забьется!
Тук! Тук! Тук!
Печаль и грусть!
Печаль и грусть!
Уйдут! Уйдут!
Любовь проснется !
Любовь проснется !
Жизнь коротка!
Жизнь коротка!
Наполнить радостью сполна!
Наполнить радостью сполна !
Любимым делом вдохновляться!
Любимым делом вдохновляться!
Жизнь - счастье! Жизнь - дар!
Жизнь - счастье! Жизнь - дар!
Всевышнему хвала!
Всевышнему хвала!
24.03.21 20.13

Чому я гостро чую твій прихід
тепер, коли минуло все з тобою?
М’які вуста, зневоджені, мов глід,
з’явили спрагу, прагнучи́ двобою.

Тернова гілка у моїй руці
цвіте нестямно, довго і болюче.
Це ти зламала протиріччя ці,
якими сон твоя поява мучить.

Ти одягла́ся в рясу голубу
і зникла в монастир, чий скит у хмарах.
Утішся тим, що я твоїм побув,
бо то була вкрай несумісна пара.

Є самота́, якої не збагнеш.
Вона в ту мить, коли чекаєш свята,
коли додому на́ ніч не ідеш,
коли цілуєш не жону, а брата.

І звикнути до неї – півжиття,
яке ножем іржавим відшматаю.
Але ще гостро чую, чую я –
як ніжно шовк до наших ніг спадає.

16–17 вересня 1994 р., Богдани́

Водопад сквозь скалы бьётся,
И стремглав с горы несётся,
Пробивает себе путь,
Невозможно повернуть,
Сила, мощь и чистота,
Одним словом – красота !!! 2009 Швец Т.В.
Фото из интернета самого красивого водопада .

Водоспад крізь скелі б'ється,
Стрімголов з гори несеться,
Пробиває собі шлях,
Неможливо повернути,
Сила, міць і чистота,
Одним словом - краса !!! 2009

Джерело сил,
Закладено в кожному,
Відкрити,зберегти,
Налагодити важливо.
Повноцінним життям жити.
Не скиглити, не жалітися,
Не ображатись, не судити.
Для важливих справ ,
Здоров»я, сили зберегти.
Джерело сил не зсякне.
Коли ти бачиш ціль.
Мрієш, будуєш плани,
Идеш вперед, рішуче,
Досягаєш всього того.
Чого без наполегливості,
Ніколи б не досяг...
13.07.17(написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.


Источник сил,
Заложен в каждом,
Открыть, сохранить,
Наладить важно.
Полноценной жизнью жить.
Не скулить, не жаловаться,
Не обижаться, не судить.
Для важных дел,
Здоровье , силы сохранить.
Источник сил не иссякнет,
Когда ты видишь цель.
Мечтаешь, строишь планы,
Идеш вперед, решительно,
Достигаешь всего этого.
Чего без настойчивости,
Никогда бы не достиг ...
13.07.17 (написанные в больнице)
На фото - мой рисунок.

Вибачаю, по іншому не можу,
На зведення стосунків часу не тратю,
Повноцінним життям живу,
Радію, мрію і малюю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Так мені легше, я жалію
Всіх, хто кривдить.
Значить людині так погано,
Що на інших нападає.

Вибачаю, по іншому не можу,
Не принижуюсь до того,
Щоб ненавидіти людину.

Вибачаю, по іншому не можу,
Образа швидше пройде.
Свої помилки виявлю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Сильніше загартовуюсь.
Очищається душа,
Коли інших я вибачаю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Конфлікт не варто продовжувати,
Щоб не розпочати війну.

Вибачаю, по іншому не можу,
Це найкращий вихід.
Жити стає легше,
Тому що всіх вибачаю ...
21.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.



Прощаю, по другому не могу,
На разборки отношений времени не трачу.
Полноценной жизнью я живу,
Радуюсь, мечтаю и рисую.

Прощаю, по другому не могу,
Так мне легче, я жалею
Всех, кто обижает.
Значит человеку так плохо,
Что на других нападает.

Я прощаю, по другому не могу,
Не опускаюсь до того,
Чтобы ненавидеть человека.

Прощаю, по другому не могу,
Оскорбление быстрее пройдет.
Свои ошибки извлеку.

Прощаю, по другому не могу,
Сильнее закаляюсь.
Очищаеться душа,
Когда других прощаю.
Прощаю, по другому не могу,
Конфликт не стоит продолжать,
Чтобы не начать войну.

Я прощаю, по другому не могу,
Это лучший выход.
Жить становится легче,
Потому что всех прощаю ...
21.06.17 (написаны в больнице)
На фото - мой рисунок.

Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
- А я вірш написала!- Вистрелила батькам.
- А ну ж підхопив розмову тато.
І так натхненно !
- Небо синє- синє,
Дерева зелені-зелені…
Мовчу,бо нічого на думку не йде.
- А Юля – дурна,дурна,-по- доброму засміявся тато.
І до віршів у мене уже охоти не було…
У першому класі вчителі вважали,що голос у мене тихий. І аби не нашкодити дитині на усякі там лінійки роздавали віршики іншим.
У третьому - Ольга Миколаївна Красюк , яку я дуже любила,дала чотири рядочки віршика. Я прочитала на лінійці,і в мене повірили…
У четвертому я поїхала до санаторію імені Сако-Іванцетті, до Євпаторії, та так голосно і натхненно прочитала вірш про Україну,що директорка виписала грамоту і поцілувала!
Далі було лише чарівливе читання усього підряд,що,було у домі,і в бібліотеках….
У восьмому закохалася вперше написала вірш .Для кого не скажу, бо здогадається.)

Ой туркоче горлиця у моїм саду.
До його я серденька стежку прокладу.
Змию косу русу у барвінку я,
Щоб його тривожила кісонька моя...
Розпущу волоссячко чарівним струмком.
Зачарую милого пелюстковим сном...
У прозору суконьку сміло уберуся,
До грудей палких його сонцем притулюся!
Білі-білі ніженьки убредуть у воду...
Задивився красень мій на дівочу вроду!
Вже пустили верби віття у ласкаву річку –
Накувала нам зозуля горбину нічку!
Сонно знов туркоче горлиця в саду
Я до його серденька небом припаду!

З того часу я почала писати і графоманити, і ніхтошечки про це не здогадувався…
В інституті, сьогоднішньому "універі" наповну розійшлася,а ще втеребенило закохатися у викладача.
Василькові.
Спогад торкає легенько
Смутком своїм, хоч плач....
Я ще була студентка.
Ти - молодий викладач...

І коли раптом зустрілись
Ми на якійсь із пар -
Очі твої, мов стріли.
Серця роздмухати жар.

Стали мені ті пари
Миліше гулянок усіх.
Краще за спів гітар,
Гарніше за дружній сміх.

І не утримати віжки -
Віршів шаленний шквал
Я підкидала нишком
В академічний журнал.

Блід ти ,мов сніг Паміру...
Схожим ставав до заграв,
Коли ті вірші –віри
Жаданно очима хапав.

Потім суворо, неначе, -
Вичислював, у кого з дівчат
Серце таємно плаче
Зойками канонад.

Здогад невміло пручався.
Погляд - розгублений птах
Так і не здогадався,
Хто ця найбільша з невдах?

Місяць минув...На концерті
Вірші читала свої.
Щастям таким відвертим
Сяяли очі твої!

Вірші! Метеликів звуки...
Ще не спустилася в зал ,
Ти мене взяв за руку -
Щастям мене напував!

Часто у спогаді зрине -
Як нам весна цвіла.....
Шкода, що в тебе дружина
Й донька така мала.

Жаль , що у тебе сім”я вже...
А може й краще це .
Досі мене торкає
Синього смутку лице.

Ах ті васильки-очі...
Голубоокий гріх...
Хочу я ,чи не хочу -
Згадую часто їх...

Все це було давненько...
Зможеш,усе пробач
Я ще була студентка.
Ти молодий – викладач.

Довго ми гуляли після того по старому парку, і він говорив, тріпаючи зошитом, що,якби у нього були гроші,він би видав усе… Потім сказав,що звільниться,бо не може і без неї, і без мене … І була то платонічна любов, настояна на моїй весні.І ніхтошечки про це не знав…
Далі вірші попали на загал… Далі все просто, а, насправді ,усе важко… Не зазіхаю на більше,чим маю. А от сиджу собі і думаю,хіба ж у світі ,хоч одна людина байдужа до поезії?
Великі перли і маленькі перли слів народжують відданість.
Будьте щасливі поети і поетки, і дай Боже,Вам щастя і натхнення.

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

Сердце трепетно стучит! Романс
Сердце трепетно стучит!
Тук-тук-тук! Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
Рассказать!
Рассказать!
Так хочу! Так хочу! Так хочу!
Сильной быть!
Сильной быть!
Я смогу! Я смогу! Я смогу!
Мечтать!
Мечтать!
О том о сем! О том о сем! О том о сем!
Верить! Верить!
Надо! Надо! Надо!
Дружить!
Буду! Буду! Буду!
Любить! Любить!
Так прекрасно! Так прекрасно!
Так прекрасно!
В мире жить! В мире жить! 21.03.21 7.50

Любоваться …роман.
Любоваться
Просто! Просто! Просто!
Наслаждаться! Наслаждаться!
Можно! Можно! Можно!
Целоваться! Целоваться!
Так приятно! Так приятно! Так приятно!
Обниматься! Обниматься! Обниматься!
Греет! Греет! Греет!
Годы! Годы!
Летят! Летят! Летят!
Жизнь дар! Жизнь дар!
Благодарю! Благодарю! Благодарю! 21.03.21 8.03



















Нежный взор, касание рук!….роман
Нежный взор, касание рук!
Вдруг! Вдруг! Вдруг!
Ждем с годами! Ждем с годами!
Ждем! Ждем! Ждем!
Ласку ближнему отдать!
Ласку ближнему отдать!
Просто! Просто! Просто!
Обнять., здоровья пожелать!
Обнять., здоровья пожелать!
Нужно! Нужно! Нужно!
Тепло на сердце, на душе!
Тепло на сердце, на душе!
Благодать! Благодать! Благодать!
21.03.21 8.13

Швец Т.В.

Как много знать поэту нужно,
И чаще, не для славы, ты поверь,
А для того, чтобы свою очистить душу,
Помочь другим стремиться сделать тоже.
Сверяя жизнь свою, поступки,
С тем опытом, кладезем знаний,
Мудрости, советов, наставлений,
Предшествующих поколений,
Мыслителей ,писателей, поэтов,
Да просто, таких, как мы с вами
Людей, всех возрастов и взглядов,
Живущих на необъятной по размерах,
Одной из планет Космоса – Земле… 7.03.18 7.30
Швец Т.В.

Моя маленька музо,
ти прийшла?
Моя маленька музо,
ти заграла…
І по моїх закінчених віршах
повідчиняла сонячні забрала.

Сонця упали –
роз’єднали суть.
Сонця упали –
роздвої́ли першість.
І тим осяяний
боятимусь заснуть,
поллюсь словами музи
в нескінченність…

11 травня 1989 р., Київ

На нагострених травах напружена шкіра
тебе вороного і ніжного
обрізається в порухах торсу і вітру
у стогоні розманіженому.

Я тебе розпрягаю, улюблений мій,
тебе вороного і ніжного.
Йди на волю по полю, по стежці вузькій
в ті краї, де не ріжуть ближнього.

Ти волошок не рви, молочай не чіпай
і яблук не їж диких –
будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
Людей і Любовей Великих.

А мені залиши щойно збиту росу
з ледь помітними крапками крові,
щоб змогла я ввібрати в найдовшу сльозу
всю вологу Моєї Любові!

19 липня 1994 р., Вітебськ

Може, я не твоя Беатріче.
Ну, а ти майже Данте уже.
Я запитую, – милий, невже
не могли ми зустрітись раніше?
Ти повів би мене у ті дні,
де існують заблукані тіні,
ти любив би мене уві сні
і були б ми щасливі і вільні.
Та недоля між нами стоїть.
Я чужа і невільна дружина
і не я в цій пригоді повинна
повернутись за межі століть,
де побачу тебе хоч на мить
як матуся заблудлого сина.

Настраиваюсь на позитив..... весеннее настроение 19.03.21

Цветы жизни – дети, внуки!
Мы их рожаем и растим !
Душой своей и сердцем,
Их любим, дорожим!
Постоянно думаем, заботимся о них!
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь!
Как, Андерсен сказал:
« Чтобы жить, нужно солнце,
свобода и маленький цветок»
Над которым мы свою голову склоняем,
Любуемся, ухаживаем, бережем…19.06.17 (написаны в больнице)


Цветы растут для восхищения!
Взгляд радуют и настроение!
Как много видов и сортов!
Знать всё нельзя, хоть и готов!
Их красота неповторима!
И цвет и форма неделимы!
Их всем природа наделила !
На свет, на цвет благословила ! 2009

Мои рисунки, фото- цветов, чудо-природы

Чому твоє слово,
як сонце схололе,
як серце волове,
що б’ється спрокво́ла?

Чому така тиша
не ліпша й не гірша
за ніч, якій лишиш
яснійшого вірша?

Чому – я питаю –
без лиха зітхаю
з пів слова на краю
знечулого раю?

Чому по весні я
не мрію, не скнію?
Чому мовчазнію?
Чомусь мовчазнію…

Четвер, 18 травня 2006 р., Київ

У вирії літають мрії,
І сподівання і надії,
Яку з них можна захопити,
Душею щедрою овити,
Єнергією підпитати.
Живильну силу слід віддати.
І ось вони уже у тебе,
А чи є у них потреба...
Не все, що маєш знадобиться,
Ві сні усе може присниться... 2009

Мій малюнок.

Природой как не восхищаться,
Как ею нам не любоваться,
В любую пору всё живёт,
А рядом человек идёт.
С зерна вокруг всё прорастает.
Целебной силой нас питает.
Природа – дар бесценный в мире!
И все беречь её должны мы ! 2009




Мой рисунок .

Йду до золотої середини,
де і ти, і я – у ній одній,
і нема у суєті подій
того, що виснажує людину.

Не питаю, – чи одна єси?
Та й у мене іншої немає
і мені тебе не вистачає
у юдолі суму і яси.

Я не із тієї одіссеї,
що вертає на свої круги.
Та єднає наші береги
течія тієї панацеї,
що лікує й додає снаги
у зеніті нашої ідеї.

03/21

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

27 серпня 1995 р., Київ

За поворотом сну
йде звивиста дорога.
Її наздожену,
потрапивши в сюжет.
А поки що пітьма́ –
нікого і нічого –
й роз’яснення нема,
та вихід знаю вже.

Хай осідлаю ніч –
колеса всі і крила –
усім думкам настріч
мене вона промчить!
Тій, найяснішій з них,
яка мене зморила,
я – завтрашній жених
і драматична мить!

За поворотом сну
ще обертів чимало,
але мету одну
я вийму з міражів –
крізь сотні маршкидків,
мов забаганку сталу –
з ґротéскових витків
й абсурдних віражів!

З глибин тортурних ям –
до палевих ідилій,
утілених життям
в надсонний обертон,
я винесу весну
у сонячнім екзилі;
десь помолюсь, засну –
а то вже віщий сон!

4 листопада 2002 р., Київ

Я прихворів. Лягла печаль на вії,
Зима весни затримала ходу,
Як та недуга. А турботи вияв
Явив любові силу молоду.

Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.

І я купався у твоїх обіймах,
Від поцілунків танув, наче сніг,
І на вершині щастя — хвилі рвійній -
Свою легку недугу переміг.

Кохання знову диво нам явило -
Здоров’я повернулося, снага...
Напевне сам весняний Бог Ярило
Нам сонцесяйно так допомагав!

13-14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
А мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув,
та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Десь луна далека шляхом простягла́ся –
молодий лелека у гнізді зостався.
Так і я лишаюсь лікувати крила,
десь моїй любові пора не ступила.
Я ж до тебе нісся, я ж до тебе тягся –
та й додолу падав, бився, розбивався.

Раттю вороною насувають круки,
щоб любов небесна та й не впала в руки –
не зайшла й спитала, як мені живеться,
і не розхитала моє хворе серце,
щоб не вилітали з нього стуки, стуки,
й покотили геть від мене камені розпуки.

Залилися груди стопташиним плачем,
то тебе я досить несправжньою бачив!
Щастя зачаїла під горою тіла –
ледве виглядала, ледве животіла,
зупиняла серце, що хололо наче –
і казав мій розум: не любов я бачив.

Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні ро́ки.
Де б літав я птахом та й зіркою падав,
там лиш громовиці шлють невтішну правду,
там лиш янгол гріє свої сизі боки,
і говорить розум: не любов це поки.

І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.
А собі любові не видно, не чутно.
Десь і їй без мене смутно, ой, як смутно.

22–23 жовтня 1988 р., 15 вересня 1994 р., Київ

Торкнешся вустами – розтану
й незнано куди пропливу.
Для тебе хтось інший настане
так само у ніч грозову.

А я не забуду довіку
твій дотик блаженно легкий,
як з хлопчика став чоловіком,
і норов з’явився такий,

що мало землі під ногами
й повітря для юних легень,
ще менше того, що між нами,
ще менше того, що щодень!

Я знаю, де твій відпочинок,
і як ти відходиш до сну.
А кожен твій вираз і вчинок
дратує примхливу весну

для дива мойого буяння,
допоки тебе не торкнусь!
Я, просто, не знаю кохання –
і, чесно, любові боюсь.

3 серпня 2003 р., Богдани́

І
Дзюрчання, ніби плач, до нас долине
З чарівної Темпейської долини.
Маленький водоспад оцей дитячий -
За вмерлими дітьми він тихо плаче.
Сумний куточок тут земного раю.
І “Три сльози” - таку ось назву має.

Потоцького й Софії три дитини -
Померли всі вони від скарлатини.
Веселий, життєрадісний Котуля* —
Із трьох найстарший звався так синуля.
Лише п’ять років мав, коли помер він.
Ніколюшці ж ішов лише четвертий.
В свою матусю вдався, як на диво,
Бо личенько вже дуже мав красиве.
Гелена прожила найменше з дочок -
В рік смерті мала тільки один рочок.

Були всі позашлюбними ці діти,
Й продовжує за ними сльози лити
Вже понад 200 років це каміння -
Величне будівничого творіння.
*Котуля — Костянтин.

ІІ
І далі про печаль співає ліра,
Згадалися мені слова Шекспіра:
Сумнішої ви пісні не знайдете,
Ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Та ми повернемось в реальність нашу —
Я трохи ті слова переінакшу:
Сумнішої немає пісні, люди,
Ніж пісня про Станіслава й Гертруду.
ІІІ
“Жизнь — обман с чарующей тоскою”
С.Єсенін

Аби знав Потоцький, щО буде,
І згорять кохання мости.
Він би парк цей - в пам’ять Гертруди
Наказав би тоді звести.

Бо любила вірно до скону
Чоловіка, мов дар небес.
У труну з її медальйоном
Заповів покласти себе.

Він був також вірний в коханні,
Хоч міг мати безліч пригод.
Пам’ятав їх зустрічі ранні -
Перший пломінь серця свого.

Листувань бентежні хвилинки,
В ліс прогулянки кінні ті.
Щастя їх в мисливськім будинку,
Що пізнали вперше в житті.

Пам’ятає облесні миті,
Пані Рольської шал атак,
Що хотіла його відбити
У Гертруди підступно так.

Не вдалося. І це — приємно,
Вірність — сила, міцніш меча.
З Добротвора ксьондз потаємно
Милих любчиків обвінчав.

Шлюб нерівний. Благословення
Не давали його батьки.
І Гертруду так дерзновенно
Вкрали батькові гайдуки.

В монастир відвезти хотіли...
Налякав їх в дорозі хтось.
Й задушити Гертруду милу
Під перинами довелось.

Станіслава інші дружини -
Юзефіна й Софія теж —
То зрадливі дві половини,
І гуляли вони без меж.

Потоцького смерті причина
Передчасної — доля зла -
То Софія в стосунки з сином
Станіслава близькі зайшла.

І тому він лише Гертруду
Увостаннє в житті згадав.
В тій колоні надбитій буде
Спогад, в нім вона — молода.

Нагадає миті трагічні,
Біля неї завмер на мить
Камінь-лев, що на варті вічній
Два століття сумний лежить.

18 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
А потім об реальність душу ранив.

Десятиліття йшли вже - не роки -
В обіймах рожевіючої вати.
Аж поки від розчарувань гірких
Я став уже поволі прозрівати.

І розуміти циніків гидких,
Від котрих, наче від чуми, сахався.
Вони були у висновках своїх -
Наскрізь просяклі жовчю — ловеласи.

Але не опинившись в них на дні,
Омани марево з очей іструшу.
Бо це дало розгледіти мені
Твою глибоку і прекрасну душу.

І те, що тільки марилося в снах,
Відкрилось не одразу, і з ваганням...
Та наяву в життя прийшла весна,
І вистражданим зацвіла коханням.

Розвіялась омана, зникла мла,
І біль печалі, що здавався вічним.
Зливалися і душі, і тіла,
І шастя нам заглянуло у вічі.

І казкою із мрії ожило...
Дві половинки, в одне ціле злиті.
Ту відданість, живе душі тепло -
Не купиш за все золото на світі.

7 березня 7528 р. (Від Трипілля)

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку.
Він ускочив до неї вже вдруге
у глибоку грудну клітку.

Вона приручила його хлібом
і привчила літати на нитці.
Мокре пір’я здіймалося дибом,
жовтий дзьоб міг лиш поту напиться.

Вона вже не відпустить його, як вперше.
Руки її вже, як стріли – у небо.
Мов стовп укопалась, струнка, мов стержень,
і держить, і держить того, хто їй треба!

А він? А він?! А він?!! А він!!!
За лапку прив’язаний, тя́гнеться.
Він б’ється вже втретє, немов у дзвін, –
об неї загострену раниться.

Сидить у душі її й лузькає сон,
збирає зерно її образів.
Забув горизонт, але був резон
потрапить їй в руки ще сто́ разів..!

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку!
Він був тим окриленим другом,
хто першим у дзьобі ніс квітку.

12 травня 1995 р., Київ

Немає часу жити до кінця,
нема куди подітися одному,
тому шукають душі і серця
одне одного ще у світі цьому.

Іди хоч до окраїни землі –
немає долі однієї масті,
та є у неї радощі й жалі,
а як немає, то придумай щастя.

Немає сенсу обіцяти знов
оту надію, що зігріє кров...
та поки про поезію ідеться,
хай ліра плаче і душа сміється,
а як немає віри у любов –
не май очей, а заодно і серця.

03/21

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
їй навіть мурашку
тримати заважко,
а з неї нектари текли.

Той цвіт, невиразний для нашого ока,
завбі́льшки з пшонинку просту,
був кожній комашці,
був кожній мурашці
відчутний уже за версту.

І навіть якщо та верста для комашок
складається з ліктів своїх,
то світ, що для нас є –
великим, ґіґантським,
ще більшим здається для них.

Вони попри все вип’ють дивного соку,
для них то цілюща трава,
як нас, тяжко хворих, –
женьшеневий корінь,
так їх – той нектар рятував.

Вони мають сили ще більші, ніж наші,
по краплі лікуючи світ,
а ми балансуєм,
псуємо все всує,
йдемо в надкосмічний політ.

Лиш той, хто помітив, як пурхає бабка,
долаючи власну версту,
прокреслить проєкти
польоту ракети
з цієї планети – на ту.

Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
відчувши тонкий аромат,
спитає: чи варто
нарощувать атом?
і кине під прес автомат.

Нас квітка врятує, нам бджілка віддячить –
і меду на стіл принесе,
як щось хочеш мати –
навчись цінувати
й мале берегти над усе.

12–13 серпня 1995 р., Богдани́

Ти торкнувся мене думками - у очах голубінь заясніла,
Ти торкнувся мене словами - і умить виростали крила,
Доторкнувся мене вустами - і я більшого щастя не знаю,
Ти покликав мене з собою, щоб дістатися небокраю.

У обіймах твоїх щезала, як у променях сонця сніжинка,
Усміхався Небесний Ангел як в одну заплітав дві стежинки.
Я горнуся до тебе ніжно: час спинився і став прозорий,
І хай світ зачекає маніжний доки ми напуватимо зорі.

Я торкаюсь тебе душею: ми не тут і не там, за межею...

Весноводи ойдуть!
Сновигай по мені,
на мені, у мені,
за хребет упіймися,
о, зелений мій вітре,
зеленаво холодний мій,
у кістках у моїх
там
остовпинься.

Красна квітка
в очах
мов серце стоїть, –
спинуте те щасливе кволля!
Покажися з водин,
льодовитих водин,
недожитих любовей
символіє…

Зимко моя –
о - ля - ля - о - ля - ля!
Лямблія біла скарлючена,
запаморожена труна
твоя
на катафалку
з гори відпущена…
на катафалку
з лижею прикрученою.

Сидь-посидь.
Глянь-поглянь.
У вакуумі передцвітнім.
Тільки вітер
утробних моїх сновигань
за двадцять чотири квітні!

28 лютого 1994 р., Київ
(автору 24 роки)

Ні, я ненавиджу.
Безтямні очі опустились в яму…
Метелики весною більш не народяться
серед хмільного хламу,
бо вже ненавиджу –
така весна.
Тетерею глухим блукаю я,
коли люблю.
Сліпим опудалом на пустирі стою,
де зріє мрія,
вкрадена тобою…
І що мені тепер – вперед?
Не бачу і не чую я нічого…
Самий портрет
писав убого
і то лиш не по самі груди…
Скрипить перо – постскриптуму не буде!
На стелі – піт, це натрудився світ;
щоб зрозуміть тебе, мені багато треба,
по-перше, утікти від себе…
Хай легше – я ненавиджу тебе…
за зело райдужок,
за тло твойого тіла,
за зло плачу тобі добром:
сміятимуся завжди над тобою,
як дикий кінь над скинутим ковбоєм…
Тоді засну я легше і міцніше,
рахуючи похід від тебе,
квітуючи на папороті похіть,
вбиваючи усі війська мойого пульсу
з багатотисячей до зеро…

24 березня 1992 р., Київ

Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.

Хід минулих подій
з щонайвищої вежі –
шлях по колу протоптаний кілька разів.
Ви ж – не той лиходій,
хто порушує межі,
а дивак, який гору цю в злеті посів.

Я свідомо пройду
на ґраничному рівні,
несучи тільки Вам днів земну сновидінь.
Обернувши біду
на реалії рідні,
Ви побачите: я – щастя Вашого тінь.

Ви – єдиний, хто Все́
взяв з собою у мандри
з цих великих томів, на яких я сиджу.
Скрізь, де Вас пронесе,
люди кинуть троянди,
а як ні – не судіть, бо і я не суджу.

2 березня 1997 р., Київ

Переливайся з себе – в мене,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене,
гаї фантазій розтривож.

Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я́,
весновельможна диво-діво,
квітнева райдуго моя.

Постав у сауновім сонці
перезимованих істот,
знайди святих на цьому боці,
дай сили вийти з нечистот.

Утілься в образи знайомі,
піднявши їм куточки вуст,
згуртуй нас, весно, в цьому домі
і подаруй здоровий ґлузд.

Як поспішатимуть лелеки
з осінніх африк-антарктид
через варяги, через греки
на український краєвид, –

візьми мою закляклу руку
і нею, весно, розмалюй
на рай цю землю марнозвуку –
посадку анґелам готуй!

8 грудня 1995 р., Київ

Січень минув, як липень.
Лютий повторить серпень.
Рік під ногами рипне.
Наше кохання терпне.

Руки твої прогрію
радістю після горя.
Вірю в свою Марію,
мрію сирого моря…

16 лютого 2004 р., Київ

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Серебрятся волосы,
Летят года.
Детки выросли.
Живут в других домах.
Внучата подрастают.
Звонков от них все ждешь
А жизнь течет,
А жизнь течет.
Уметь ценить,
Уметь ценить
Каждый час,
Каждый миг.
Дарить любовь, тепло, добро
Не так легко,
Не так легко,
Но только так,
Но только так,
Открыть возможно
Дверь добра, успеха, благ …
21.02.21 7.26
Мое фото родного края.

Ступаємо ра́зом
однаково в сніг,
римуючи фрази
та фази доріг.
Я – прояв, ти – вияв.
Погорджений Київ
від згаги лютневої нас не встеріг.

Як чада блаженні
ми бачимо дух.
У мене в кишені
продовжуєш рух.
Ти – мариш, я – мрію.
Ти – мерзнеш, я – грію
між згаги в пальті вдячну
відданість рук.

Нехай шлях – не вихід,
а крок – ще не слід.
Хоч робимо вигляд,
що холод і лід,
тебе обійму я –
і згагу втамую!
От саме тому я й тону стільки літ…

8 лютого 2006 р., Київ

Я перенесу перстень з руки на руку.
Зі своєї руки на руку свою.
Не зумів перенести так само розлуку.
Ой, тепер без любові у золоті п’ю.

Ой, у золоті п’ю.
Ой, у золоті золотому.
Зі своєї руки на руку твою
не буде потому…

12 травня 1994 р., Київ

Нехай тобі іще не сто
і ти не юний, а зелений,
але не може так ніхто
подати шляпу і пальто,
аби явитися джентльменом.

Зарадить лицар у біді,
та не радітиму авансом.
Сміялись люди ще тоді
як рогоносець на суді
іменувався Санчо Панса.

Нехай такі ми не одні
на полі бою біля гаю.
Але сподобалось мені
що мій ідальго на коні
мене очима обіймає.

Я ще не цураюся роботи,
як умію, коротаю час
і сьогодні покладу на ноти
ямби та хореї... про запас.

Є надія, що і ти не проти.
Але поки мрія не збулась,
перше діло кожного пілота –
це літати, а дівчата – зась.

Йду у літо, у літа, у Лету...
і тому... тому що ми поети,
кожне буде, як у небі ас,
поки є оказія у нас
і надія бути у дуеті,
наче перший і останній раз.

02/21

Попругою б’єш по руках, щоб не ліз!
Снуєш забобонів попону –
та стелиш під спи́ну – і просиш, щоб віз
тебе до ново́го полону!

Зимові гілки, ніби нерви дерев.
Ажурні будівлі, мов вази.
І ми попри час – молоде та старе –
форсуєм шляхи й перелази.

Ми любі у шлюбі, якого нема
і, мабуть, ніколи не буде.
Ти – літо чи осінь. А я вже зима.
Я – кінь з сивиною повсюди.

8 лютого 2006 р., Київ

Поговорили і вода з водою,
і вітер з вітром,
і вогонь з вогнем
на цій землі,
перш ніж ти йшла ходою
по цій землі
холодним білим днем.

Сніги куйовдили деревам гриви,
і холод тріскався, і паморозь цвіла
в твоїх очах, не схожих на оливи,
бо вже зима на цій землі була.

Вона гуляла у сніжки з роками,
які позаду ковзались не в лад,
які попадали і ходять з синяками,
обтрушуючи наш з тобою зад.

Але знімай! свою зимо́ву одіж,
щоб спогади звільнились від хутра,
в яких ти неодягненою ходиш
у водах, у вогнях і у вітрах.

Якщо я щем сьогоднішній ще маю
на цій землі, де ти ходою йшла,
мов серед саду, ніби серед маю, –
то, може, ти зі мною теж жила?

10 грудня 1994 р., Київ

Заснула ніч на підвіконні
Золотокосої зорі,
Гаптує місяць схили сонні,
Проливши промінь по горі.
Десь гасне дума одиноко,
Охлявши від розрад і зрад,
І за сльозою тужить око
Морганням вигаслих лампад.
Сурмлять розхристані завії,
Зриваючи останній лист.
Повзуть імли ядучі змії
Поміж вітрів сонливий свист.
Щезає світ у прірву чорну
Під віщі схлипи дрімоти…
Та я не п'ю ту цвіть мінорну,
Бо в моїм серці сяєш ти.

Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Сковзаюсь і прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

16 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)