І
Немов би тут почаклувала фея -
Дух музики високої не вмер.
І прикрашає статуя Орфея
Майданчик оглядовий — бельведер.

Фракійський цар, як Бог, одвічно юний,
Ще й Аполлона й Калліопи син -
Коли співав, торкнувши ліри струни,
То чарував усе довкола він.

Дерева нахиляли пишне гілля,
Спиняли ріки свій одвічний біг,
І люди всі від захвату німіли,
В лісах тварини лащились до ніг.

Йому скорялася природа дика,
І закохалася у нього теж
Красуня-німфа, звалась Еврідіка,
Любили одне одного безмеж

Вони з Орфеєм. Та краса всіх вабить
Від завидющих не втекла очей
Чарівна німфа. Й закохався навіть
У неї бог на ймення Арістей.

Погнався у долині він за нею
Й кохання зупинилася весна -
Була раптово вкушена змією,
І вмерла Еврідіка чарівна.

ІІ

Але Орфей не підкорився бідам,
Закоханий сміливець-одчайдух
Пішов, спустився в царство до Аїда
Й заворожив страшного Бога слух.

І Цербер пес завмер в заціпенінні,
Скорботного він не торкнув співця.
О диво! Спів розчулив і Ериній -
Лилися сльози з кожного лиця

Богинь бездушних. І Аїд промовив:
“Зачарувала ліра нас твоя!
Перед величним виявом любові
Доземно голову схиляю я.

Бери свою кохану Еврідіку,
І бог Гермес поможе вийти вам.
Іди й не оглядайся, бо навіки
Її утратиш й музики дива

Уже тоді тобі не допоможуть.
Шануйся. І любов повернеш ти.”
Пішов Орфей. Та мукою тяжкою
Було, не обертаючись, іти.

Він сумнівавсь чи йде за ним кохана,
На виході враз увірвавсь терпець.
Він оглянувсь. Побачив. Та неждано
Його надіям всім настав кінець.

Тінь Еврідіки зникла безтілесна
Орфей же повернувсь до рідних скель,
Та більше музика його чудесна
Вже не лунала серед підземель.

Хоч він вертавсь до річки Ахерону,
Але не зворушили вже пісні
Сумного перевізника Харона,
Кохану бачив тільки уві сні.

Три роки так минуло. Наостанок
Зустрів Орфей на горенько кортеж
Він бога Вакха п’яного й вакханок -
Менад розпусних, ну і п’яних теж.

Вони пробачить не могли Орфею,
Що вірним був. Кохав лише одну
Й не спокусивсь красою нічиєю...
І проявили вдачу навісну

В тім, що каміння кидали, замало
Було цього їм, били до кінця,
Аж доки на шматки не розірвали,
І ліру потрощили у співця.

У річку впала голова музики -
Каралася отак любов свята -
Ім’я прекрасне німфи Еврідіки
Шептали омертвілі вже вуста.

І голову понесло аж до моря,
На Лесбосі поховано співця.
Оракул на могилі там говорить,
І волю провіщає він творця.

...Поміж дерев цього земного раю,
На Єлисейських чарівних полях
Дві тіні ув обіймах завмирають -
Орфей і Еврідіка. Їхній шлях

Як сонце, осяває цю оазу,
Прихильна вже до них блакитна вись -
Зворушливо за руки узялись -
Хоч тут вони тепер — навіки разом!

16-18 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Водоспад, як милої волосся,
Пестить око білизною снів
Наяву. Чи то лише здалося?
Шумовиння чарівне мені

Слух ще й ніжить, умиротворяє...
Міг би я годинами цей спів
Убирати в душу. Мов із раю
Музика ясна звучить без слів...

І лікує, всі знімає стреси,
Ллється срібло на зелений мох,
І в смарагдове впадає плесо,
Віддзеркалює сліди епох.

Тут і сонце й небеса сміються,
І сумують, плачучи, отут.
Хвиль і променів яскраву гру цю
Спогади з собою заберуть.

Чарівливе рукотворне диво -
Зодчий гарно брили ці поклав.
Наче бальну сукню в дні щасливі
На свій стан Софія одягла.

Десятиметрова майже сукня...
Живить її річка Ахеронт.
Поїть водоспад оцей могутній
Як і річку, Верхнє озеро.

На природню брилу, як опору,
Кілька брил покладено іще.
І якщо поглянути угору -
Є місток над вічним цим дощем.

А під ним - багатоступеневий,
Із граніту зроблений канал.
Там Софія, наче королева,
Поглядом красу оцю пила.

А під водоспадом є алея,
Що найбільшу облягла зі скель
Дива цього. І отам для неї
Бровкою прокладено тунель.

Вгору підняла зелене лезо
Тут ялина вічномолода.
А колись росла там і береза,
Де спадати почина вода.

Важко глянуть поглядом критичним -
Геній смаку цей вінчає сад.
І вражає всіх його величність -
Дивовижний чудо-водоспад!

28 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли я вітром оперезався
і літати научався,
ставало легше не мені,
а тим, хто лишався.
Просто писалося кожній букві,
кожній крапці
час у свідки набивався.
Бо свідок такого не я і не ті…
я – летів
по появі своїх почуттів,
по піднебінню неба,
і вище – до Феба,
у рай-надсвіти,
де, так і знай,
діставався,
а діставався
мети,
тих золотих досконалих світил,
де світ розбивався,
де я як не був…
падав у Буг чи Прип’ять, –
римований блеф по воді обу́х!
Хай хвилі тепер щось ліплять.

10 червня 1993 р., Одеса

Розвіяні ілюзії життя
вміщаються у три щасливі миті:
ось я мале, із мамою, дитя,
ось ми усі, а на столі – кутя,
а онде сяє сонце у блакиті.

Все інше – як на обрії земля,
яка фата-морганою зникає
єдиного на рейді корабля,
дрейфуючого до кінця і краю
без компаса, вітрила і руля.

Перемішалось явне і минуле
на зримій і невидимій межі,
де береги і острови чужі
фантомами у далині майнули
як юності далекі міражі.

Як синє плесо сонної ріки
де плаває осіннє в'яле листя,
гойдає вітер жовті поплавки,
несе на хвилях бусинки намиста
у шатра очерету й осоки.

І вся оця романтика – село,
де каравели плавали млинами...
І думаєш, – було чи не було?
Усе, що лободою поросло,
зникає як у вирі – оріґамі.

І видива майбутні вітражі,
і одинока хата на межі –
дитячі силуети мого раю...

За ирієм щезають деркачі,
а привиди і тіні – уночі,
коли останній сон оповиває.

11.2020

Згадую тебе, мов прілу осінь.
Паростя осик навколо лісу.
З поцілунків наш небесний досвід.
Десять актів і одну завісу.

Згадую, не мружачись на сонце.
Стаючи безмовним, як осика.
Це хіба кохання? Це віконце,
у якому ти така безлика!..

24 лютого 2004 р., Київ

Згадаю в снах я колір ночі
І знов заплакані в нас очі
В руках стискається весна,
Яка була така близька
Для нас з тобою,
Але закінчилась грозою.
Весну мені ти дарував
Давно було, а ти згадав
Коли знайомилась з тобою,
То панувала над собою,
Не мліла я тоді й не знала,
Що серце я тобі віддала
І не збагнула, як швидко
У тобі втонула.
А дні, безтямні і пусті
Безмежно довгі й нудні ночі
Згадаю я тебе за очі.
Ти підеш геть-і не збагнеш,
Що маю серце я без меж
І той безтямний колір ночі
Запам'ятаю я за очі.

2017 рік

Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"

І перший ліктя прибирає,
мов той слухняний пес,
і вірний і люб’язний!

То в глибині – кохання, чи не так?
Проблеми всі вирішуються швидко?..

З любов’ю?

8 квітня 2002 р., Київ

З Діани гроту йдем до бельведеру,
Сталлоне, Гір, також Ален Делон
Вже відбули краси своєї еру,
Та вічно юним бог є Аполлон.

Як та весна, він молодий і дужий,
Красуні Артеміді – рідний брат.
Ці діти Зевса і Латони дружать,
І прикрашають вродою цей сад.*

Обов`язків багато в цього бога,
І навіть всі три виміри - в одне –
І небо й землю й підземелля строге
Поєднує, рукою лиш змахне.

Він – сонця втілення, а стріли з лука
Його пронизують і космос весь.
Бог всюдисущий. З ним – і щастя, й мука,
Зазнав од нього смерті Ахіллес.

В п`яту поцілила стріла Паріса,
(І спрямував її – бог Аполлон!)
Хоч потім сам загинув цей гульвіса,
Завдав найбільше рідній Трої зло.**

Про це пізніше будем говорити,
Бо статуя Паріса в парку є.
Феб сонцесяйний*** - муз ще покровитель,
Творцям дає натхнення він своє.

Поет і музикант від нього кожен
Снагу черпає, як співець краси.
Він – духів злих могутній переможець,
І музика чарівна з небеси

Цілющо діє силою мелодій.
На лютні грає Аполлон-митець,
І створює гармонію в Природі,
І вроди чоловічої - взірець.


16 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Спогади також мають свій запах,
А осінь пахне тобою
Коли пожовкле листя
наповнилось мрійливою журбою,
Коли блакитне море вривалося у тіло,
Воно безшумно, загадково мліло
І не побачив жовтень його яскравих змін.
Та осінь була як ти-
Вона схожа на першу зустріч
Із ароматом смачної кави
Й солодким поглядом заграви.
А осінь повільно сплітала,
Наші холодні душі,
Вона,мов цукор, розбавляла
Всі наші страхи в обійми,
Що спогадами карбувались
На ниших сонячних сплетіннях.

Серпень, 2020 рік

Спи, моя радосте, цить –
бо й простирадло вже спить.

По́душки більш не вищать.
Ковдри посохли й блищать.

Навіть заснуло трюмо,
ані дзеленькне воно.

Сплять туалети і душ,
креми, помади і туш.

Дрихне бюстґальтер в кутку;
й туфлі в відрі в смітнику.

Хай без шпильо́к ще посплять –
поки в ремонт відправлять.

Впро́голодь спить гаманець;
і без зубів гребінець.

Ось зупинивсь, позіхнув
й тихо годинник заснув.

А калатав, голосив,
поки я хату трусив!

Потім заснув табурет,
потім – кастет, пістолет…

Сплять за парканом без ніг
трійко коханців твоїх.

Хто навідру́б, хто під ди́х;
ти не тривожся за них.

Я́ тільки, любко, не сплю,
а стережу і люблю.

Спу́нькай, розпу́стонько, цить –
он котик сіренький вже спить.

Тільки не дуже хропи;
спи, моя радосте, спи.

18 липня 2001 р., Богдани́

Шановна редакціє “Поетичних Майстерень”, уся ПееМівська родино!

Щиро вражений, здивований і зворушений присвоєнням мені високого статусу майстра R1.
Висловлюю свою найщирішу вдячність моєму доброму другові, адміністратору і власникові сайту Володимиру Ляшкевичу, моєму дорогому другові і вболівальниці Тетяні Левицькій, усім, хто переживав і хвилювався за мене!

Якщо чесно і відверто, я вже якось звик до несправедливості цього життя, деяких особливостей нашого національного українського менталітету, коли здібну творчу людину за життя більше не хвалять, а навпаки, цькують, а вшановують уже після смерті, і потім ті, що найбільше цькували, б’ють себе в груди, і кажуть, що покійний був їхнім найкращим другом.
Сьогодні трапився той випадок, коли я радий помилитися в своїх оцінках дійсності, бо виявляється, що таки козак — не без долі, а світ — не без добрих людей!
Скажу чесно, без усякого підлабузництва, сайт “Поетичні майстерні” для мене — найкращий поетичний сайт в інтернеті, найбільш розроблений і розпрацьований. Чого вартий лише один коефіцієнт прозорості Замшанського — співвідношення голосних і приголосних у поетичному творі для визначення ступеня його мелодійності, музичності. А соціологічні опитування авторів з приводу оцінки того чи іншого літературного явища, чи навіть посадовця спілки письменників? Рейтинги, критика, публіцистика, аналітика, новини, розподіл на вікові групи, проза, інша поезія і т.д.
Цікаво, що “Поетичні майстерні” мають своє виразне обличчя — це домінація в них все ж таки римованої традиційної поезії з поглибленням змісту, навіть певний романтичний ореол, класичне русло творчості, де поету-романтику досить таки комфортно твориться і живеться.

На сайті є сотні, якщо не тисячі талановитих, кваліфікованих авторів, з багатьма з яких за ці 11 з лишком років було плідне спілкування, висловлювалися в мій бік, як позитивні, так і критичні зауваження, що давало змогу рости над собою, удосконалюватися. Дуже вдячний за науку Володимиру Ляшкевичу, Ігорю Павлюку, Любові Бенедишин, Ярославу Нечуйвітру, Володимиру Гнєушеву, Олександру Христенку, Олександру Сушку, Тетяні Левицькій, Івану Потьомкіну, Нінелі Новиковій, Вікторії Лимарівні, Вітру Ночі, Валентину Ліпчинському, Олександру Дяченку та багатьом іншим.
З часом навіть став сам педагогом поезії. Бо допомагав творчому становленню таких прекрасних авторів, як Тетяна Левицька, Лілія Ніколаєнко, Олеся Овчар, Адель Станіславська, Наталка Данилюк, яких більшою чи меншою мірою вважаю своїми учнями.

Я вже тут майже 20(!) страшно подумати, років. Був переможцем конкурсу “Майстерень” у темі “Осягнення любові” ще в 2001 році. Про що свідчить одна із сторінок сайту. Систематично працювати і викладати вірші почав із 2009 року — більше 11 років. За цей час опублікував більше 1000 поезій, а ще поеми, рецензії, проза, публіцистика, аналітика, передмови до книжок авторів, літературні пародії, переклади, і нарешті — найбільше своє досягнення — корону сонетів “Світло кохання”, виконану канонічно, еталонно, яка є найбільшим моїм творчим досягненням, вищою математикою поезії, за висловом лауреата Шевченківської премії Любові Голоти, і я цим щиро пишаюсь.

Пробачте за деяку самовпевненість чи сміливість вислову, але думаю, якби був французом чи італійцем, то корону сонетів би висували на нобелівську премію. А в Україні високі посадовці від літератури сказали мені, що не варто навіть пробувати подаватися на Шевченківську премію, бо там корупція, або все йде через компетентні органи, не дадуть. Хоча знайшлися люди, які вважають, що моя корона сонетів вартує найвищої української нагороди. Це — академік Микола Жулинський, Ліна Костенко, головний редактор журналу “Всесвіт” Дмитро Дроздовський. Щиро дякую їм.
Тому для мене є таким приємним сюрпризом висока оцінка адміністрації сайту, де є чітка градація авторів — розподіл на любителів поезії, майстрів зі статусами R2, R2+, R1, R1+, останній з яких, по суті найвищий (за винятком ступеня R, де стоять класики літератури, такі як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та ін), словом, кожен може подивитися.
Ще раз уклінно дякую адміністрації сайту в особі Володимира Ляшкевича та групі авторів, який очолила мій дорогий друг Тетяна Левицька за високий Статус у цьому високосному році, в якому я отримав і звання заслуженого артиста естрадного мистецтва України,
і визнання моєї праці на ниві поезії.

Щиро Ваш

Ярослав Чорногуз

23 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

До джерела ми Гіппокрени станем,
Обличчям і праворуч бачим вхід
У темний, таємничий грот Діани,
Де поруч там Пегас залишив слід.

Мисливиця Діана-Артеміда
Опісля ловів спочивала в нім –
На лоні чарівного краєвиду,
І голим тілом вабила своїм.

Збиралася із німфами купатись
У кришталево-чистім джерелі.
Де не взялися гончаки горлаті –
Мисливця Актеона – люті й злі.

Не знав, що тут його чекають біди,
Що там богиня, а не смертна є.
Чоловіків не любить Артеміда…
Красу нагу на горе, на своє

Між смертних – ВПЕРШЕ – Актеон побачив,
І поплатився він за це життям!
Як не благав – на оленя одначе
Його обернуто, хорти з виттям

Свої ж його й роздерли, бо людині
Зась бачити оголену красу
Вродливої й жорстокої богині…
А води дзюркотливі ці несуть

Вологу чудодійну для поетів,
Наповнюють кастальське джерело
І Срібностумінь для натхнення злетів.
З Пегасом тут не раз увись несло…

До цеї забороненої зони
Потоцького високі гості йшли –
Збирались на посвячення масони –
Ілюмінати й «Білі три орли*».

І члени лож пили отут цю воду…
Великим майстром в них Потоцький був
У сильній ложі «ВеликОго** сходу»,
Що правила життям у тут добу.


14 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Дитина дивиться на світ
Цей погляд ангела відкритий
Цікавить наших дітей все
Ще більше хочуть вони знати
Всі їх питання чому, як, де, коли
На всі питання ми мусимо
Їм уважно і з повагою відповісти

Дитя, як губка в себе все вбирає
І перш за все – поведінку тих
Хто поруч, з ким спілкується,
Живе, що бачить,чує.
Здається все так просто,
Проте формуються її манери,
Характер, погляд свій вже є...

Здається роздуми мої не нові,
Відомі кожному вони
Тому не слід нам на дітей,
Онуків ображатись,
Ми самі винні, якщо
Непорозуміння і проблеми з ними є...
2.03.19 8.30

На фото- мій малюнок

Я любив твої ноги в пуантах,
той балетний перебіг ніг,
де ставав самохіть арештантом
у клітинах вуалей твоїх.

Ти сягала надтрюкових пе́ршів
у польоті чайковських, всіх,
і була фантастично найперша
у клітинах вуалей твоїх.

Симбіози балету і цирку
ритуалили сльози, сміх.
Я фанат, бо вмираю за зірку
у клітинах вуалей твоїх.

Я платонік арени і сцени,
я слідів танких оберіг.
Я поріжу розбурхані вени
на клітини вуалей твоїх.

Бо люблю твої ноги в пуантах
до щемління натомлених ніг*,
бо стаю що не мить протестантом –
рву клітини вуалей твоїх.

28 вересня 1993 р., Київ

__________________
* цей рядок в іншому авторському варіанті:
«до щемління щілин між ніг»

Мій сенс життя – твоя рука,
твій погляд і твоя присутність.
Стежина не завжди легка,
та не властива їй підступність.

Мій погляд між багряних фарб.
Та все ж зелений тішить душу.
Це згадка про весняний скарб.
Сказати це собі я мушу.

Ти від’їздиш! Прощання мить
надміру сповнена журбою!
До тебе поклик долетить.
І знов зустрінемось з тобою!

Нове суцвіття зрілих рим:
там клен у жовтому намисті…
В думках осінній лиш мотив.
Шепочуться трава та листя.

13.11.2020 14.38-14.48.

Колись
чекала ти
і я чекав.
Колись
гукала б ти
і я б гукав.
Але тепер, тепер, тепер –
дива!
Ми вдвох римуємо
одні і ті ж слова.

Колись
сміялися б
од слів таких,
тепер
співаєш ти –
а я притих.
Тепер говориш ти мені –
моє,
а я дивуюся,
бо більше нас стає…

14 серпня 2001 р., Богдани́

А, що то стало зі мною?
Невже то листя зів'яло,
Серце моє покрило журбою,
І на землю тихо опало.

А кров кипить і серце в грудях скаче,
Коли те листя, ніхто навіть не побаче.
Воно скрізь, воно повсюди,
Але навіщо воно потрібне, не ті люде!

Не помічаємо тієї простої вроди,
Тих прекрасних джерел чісті води.
А все дивимося, зазираємо
З болота в багно, очі ховаємо.

Навіть не розуміємо, що ми втрачаєм,
З жадобою весь сурогат погланиаєм
Міняємо обгортки, свято віруючи в те,
Що на світі "Я", єдиний, таких не було і більше не буде.

Гадаю даремно я думку почав,
Хто я такий, і навіщо словами людей діймав?
А теє листя все так на землю й ляга,
Лиш я піду туди, де тебе нема.

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Сухе повітря в цей прекрасний вечір—на небі ні хмарини, лиш зорі й місяць, але не помічав я їх.
Вони ж мене напроти помічали, спостерігали, як мов боягузливе звіря,
старався я не піддаватися емоціям, старався добирати всі слова.
Слова, які сказав,хоч було їх з десяток.
Слова , які зберіг в собі — не можу полічити, бо не знаю числ.
Та й в принципі, нащо мені їх говорити,
послухаю я краще більше слів твоїх.

Явись мені ще раз,моя любове.
У світлі дня,чи в сяйві зірок,
дозволь лиш доторкнутися до тебе,щоб освіжив я свій потік думок.
Прийди,відкрию я на мить ті двері,за якими, тебе тримав у заперті,
бо хоч у парі біль завжди з тобою,та без—занадто важко у житті.
Живу в четвер немов в неділю,в неділю так як і в четвер,
змінилося багато,й не розділю,
серця і думок ,уже тепер.
Давно й моя наївність добра зникла,
і речі,значну більшість,
бачу я наскрізь,
Себе від болі і страждань оберігаючи,
створив девіз-"Під ніж не лізь"
Та це одна лиш сторона медалі, відклавши в бік стилет,відкласти мусив й стилос ,
Останнього не мало бути в ідеалі,
та я не ідеал,
і це є тим що не змінилось.
Прийди любове ,
я вже втретє кличу,
явись й допоможи мені тепер,
бо ти,дари твої і спогади про тебе—це те,без чого я б давно помер

Коли ти тепер і зараз –
і більше ніколи для мене,
така отут паморозь, парость,
що горе тобі, Мельпомено..,

я чую на пальцях кігті,
я бачу на сцені – стіни,
і граю шовковий віхоть
живого твого голосіння.

Осіння зима і синя
і жовтогарячі вдачі,
що значить таке воєдино,
коли лиш гляда́ч вдячний?

Проспекти пародій на правду?
Театр позаду і задум…

30 березня 1993 р., Київ

Ніхто ніколи не зникає,
Ніщо нікуди не дівається,
І Всесвіт лагідно та щиро
Завжди до тебе усміхається,
І Вічне дивиться щомиті
На Землю з ніжної блакиті,
Осіннє листя променисте
І подих ранку ясночистий,
І сонце в небових долонях
Малює золотом на скронях...

А уночі, як світять зорі,
Далекосяйні, неозорі,
Ті, хто пішов, у сни з'являються:
Ніхто ж нікуди не дівається...

Наш час побачень - менший кроку,
А вже неначе ера з ер.
І слід в душі такий глибокий -
Минуле все на порох стер.

Що не подумаю, де гляну -
Мені усе шепоче — ти!
І в пізню осінь цю, кохана,
Нам гіацинтами цвісти.

І оминати всі напасті,
І осягати височінь,
І пити пригорщами щастя,
І відчувати душ глибінь.

І чар кохання лебединий
Життя освятить течію.
І ти моя, я твій єдиний
У неземному цім раю!

Політ у просторінь безкраю,
Два серця б’ються в унісон.
Життя, окрилене розмаєм,
Стає, неначе мрія-сон!!!

11 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Тільки тобою серце тліє
в цю темну
непритомну ніч,
де один я знову.
І повернути
вже ніколи не зумію я
подих твій
і щирі сльози з віч.

Ти не верне́ш,
як весна ця зла і ві́тряна,
як зимова віхола;
і ніхто тебе не спинить..,
як ту любов,
із котро́ї тебе викрано,
а мене обікрано…
Збути зраду вже не встигну.

Я не забуду
тих далеких світлих сподівань.

Знов не засну
і знов потраплю
у вічний і самотній склеп,
де надій не буде.
Більше ніколи
вже тобою не забарвлю я
темну ніч
і цей останній лет…

Дощ фарбує вікна нотами…

травень–червень 1991 р., Київ

Морок. Мороз. Ворони
кашляють на каштані.
Урни димлять на пероні.
Поїзд утік останній.

Місяць наставив роги.
Вітер за комір лізе.
Кіт перебіг дорогу –
зара вкрадуть валізу.

16 березня 1989 р., Київ

Цвірінькнув годинник,
і хвиля злетіла,
сіла мені на плече
і довго зі мною про вас говорила,
не відчинявши очей.
Я думав, вона ваша мама
чи пошти
надірваний мною зв’язок,
а вийшло простіше – короткий
поштовх
рядочків з дитячих казо́к;
наївні загадки пливли по скронях,
мов плавлений віск;
я в ніч простягавсь, як у сонце сонях,
і крила підніс на біс!
я гладив плече,
на якому сиділа
хвиля-хвилинка про вас;
пів-тіла мої і ваші пів-тіла,
а ціле – екстаз…
Цитати могли і до вас долітати,
але ви далека моя;
я ра́дий, бо радив би вам прочитати
те місце, де "ваша" – "твоя",
де "ви" – просто "ти",
як в дитинстві..,
а зараз
цвірінькнув годинник і все…
А є ще у мене така фраза:
але це для вас есе.

16 квітня 1993 р., Київ

Романтика осіннього романсу
Вальсують ноти струнами душі
Ми вчинків зустрічаємо подяку
Які нас частували у житті...

На сході дня , вечірньою зорею
Над схилами розлогих верховин
Плекаємо до єдності ідею
Різних в окрасі зібраних світлин

Мій рідний край , мого дитинства обрій
Тих перших вражень світлі почуття
Окрилений , чудовий , творчий настрій
Живе тобою серце , і душа.

Пірнувши в розпач самоти -
нас поглинають неба грози...
Віддавшись обріям сльози -
приваблюємо дум дороги...

Блукаємо , шукаєм слід -
морок окутує мовчання...
Ламаємо холодний лід -
минулого сліди плекання...

Лікує все , долає все -
все починається з початку...
Нікому не прийнять за нас-
Ні в бідності , а ні в достатку.

На самоті я релаксую
Де пропадаю - тишу чую
Нічному сонцю пропоную
Думки свої - йому дарую...

Навколо звичні всі події
Завжди у русі справи , дії
Твої міняються надії
У різні сторони стихії...

Ти служиш звичкам , насторогам
Міняєш напрямки пригодам
Негоди обраним дорогам
Прибічникам здаєшся громом...

Гориш , палаєш , шаленієш
В безвиході сумлінно тлієш
І тільки з часом розумієш
Душа болить за тим - з ким мрієш.

Твій портрет чарівний, романтичний
Невимовна краси дивина.
Жест оцей королівський, величний,
Хміль з обличчя, п’янкіш од вина.

Так природньо розтулені губи,
Наче квітка на чистім лиці...
Так і хочеться всю приголубить,
Ніжно пестити руки оці.

Із очей пить смарагдові чари,
Милуватися дугами брів...
Чи не Образом світлим я марив?
І до нього життя усе брів?

Аромат п’є кирпатенький носик,
Вушка чують любові слова.
Як перлинки чудові, їх носять,
Щік рожевих ясніють дива.

І волосся ясне під вуаллю,
І оголений контур грудей...
Шиї грація, торкнута шаллю,
До плечей хвиль троянди веде.

Дим блакитний сповив личко миле,
Огорнув щастям душу живу...
Чи мені це, скажіте, приснилось?
Чи це мрія моя наяву?!

5 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Моя любове, не сліпа,
а зряча.
Чому ж мене ти обійшла
неначе?
Чому від мене ти все далі
одступаєш?
Невже і краплі у душі тепла
не маєш?
Куди тепер? Так щастя ти
не зловиш…
Невже і слова більше
не промовиш?
А може, ти кохання
загубила?
Моя любове, може, й
не любила?
Любове, ти ж.., ти не сліпа,
а зряча.
Я ж бачу – твої очі
плачуть.
Я ж чую – твоє серце
б’ється…
Воно повернеться,
воно знайдеться…

16 жовтня 1988 р., 2 грудня 1989 р., Київ

Прости, що вечір цей сумний
Тобі печаль гірку навіяв.
І опустив на ніжні вії
Вуаль журливої мани.

Моя кохана, не сумуй,
Ми вже зустрінемося скоро,
Я не лишу тебе саму
Із тугою й розлуки горем.

О люба ластівко, твоє
Хай серденько заб’ється лунко,
Й палкого радість поцілунку
Тебе усю враз обів’є.

Хай смуток більше не пече,
Розвіє темряву зрадливу
Та трепетна віолончель -
Дарує звуків щастя диво!

4 листопада, 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Після чорної й білої лжі
б’ються посуд, трюмо й вітражі,
гинуть книги, портрети й листи –
тільки я залишаюсь і ти.

Я виймаю з очей твоїх зло
й розбиваю на ска́лки і скло,
щоб знайти за межею межі
і собор, і нові вітражі…

…Щоб застигнувши в мармурі й склі,
дочекатись когось на землі,
хто з промінням моєї душі
не повторить чужі віражі.

29 січня 2002 р., Київ

Тераса муз – прекрасний Гелікон,
Навколо танці, музика і співи.
Музичний Бог – великий Аполлон
Гра на кіфарі вельми чарівливо.

Росте гора в Беотії увись.
Як виросте ще вище від Олімпу?!
І Зевс могутній блискавкою: «Блись!» -
Розгнівався у сяйві власнім німбу.

Послав Пегаса диво зупинить.
Крилатий кінь помчав, мов навіжений.
Удар копитом. І блаженна мить –
Там джерело забило Гіппокрени.

Кастальське джерело. Вода п`янить,
Вона властивості чудесні має –
Натхнення подарує нам умить,
Усим гостям цього земного раю.

Купальниця Венера понад ним
Омита чудодійною водою.
Красується там тілом чарівним,
І вродою, навічно молодою.

Жили раніше на горі Парнас
В Елладі древній Аполлон і музи.
Святилищем мистецьким стала в нас
Тепер гора ця символічна, друзі.

У Франції об`єднання «Парнас»
З`явилось в дев`ятнадцятім сторіччі.
Поети в романтично світлий час
Писали тільки лиш на теми вічні.

Мистецтво для мистецтва там було –
Краса кохання і Природи велич.
Проблем сучасних, де добро і зло
У творчості не проростали зела.

Від дійсності тікали у казки,
Себе ізолювали від суспільства…
Й сьогодні йдем у казку залюбки,
Де час немов навіки зупинився.

Були такими Теофіль Готьє,
Леконт де Ліль, Ередіа Марія –
Значні поети. Бачення своє
Несли як ту – високу людства мрію.

Античні міфи в творчості жили,
Прекрасні форми, вишукана мова…
Виводило все людство із імли
Стилом відточене до блиску – слово.

І в Україні їх відчутний вплив
У неокласиків. Зеров Микола,
Клен, Филипович. Цим Драй-Хмара жив.
І навіть Рильському близька ця школа.

…Грот Аполлона відновили тут.
Ми стоїмо в цій напівкруглій чаші.
Яку красу казкову, «ліпоту»
Ми поглядом спостерігаєм нашим!

Мов на долоні Нижній став увесь,
І Флори павільйон, фонтан б`є вгору,
Скель нагромадження, ліс до небес,
І площа Зборів. Панорама моря,

Що Іонійським зветься. Дев`ять муз
Ерато, Кліо, Галія, Евтерпа,
І Мельпомена. Терпсихори блюз,
Уранія і Калліопа в вербах.

І Полігімнія співає гімн
Красі цій неземній, її полону.
І славить радісно усіх Богів,
Й найбільше, мабуть, Бога Аполлона.

7-8 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти не народна, лише - золота.
Твій шлях природний, хоч не в житах.
Збулися мрії, твої й мої,
Злетіли в вирій роки твої.
Зоря не згасла, іще горить,
Хоч пам‘ять власна - бува болить.
Ще попереду ціле життя.
А твоє кредо - цвітне шиття!
Іди спокійно - вперед і в даль,
А твої мрії не про печаль.
Усе минеться любов і сум,
Хай повернеться - крилатість дум.
Не все так просто в житті бува,
Все що посієш – збереш в жнива.
Вже осінь злато тобі несе.
За все відплата - життя твоє.
Омега, Альфа - не в тому річ.
Марія, Соля, як зорі в ніч.
Ти не турбуйся - ще буде все…
Та лиш у Вірі Надія є!
01.11.2020 р.

Ти не народна, вже - золота.
Твій шлях природний, хоч не в житах.
Збулися мрії, твої й мої,
Злетіли в вирій роки твої.
Зоря не згасла, вона горить,
Хоч пам‘ять власна - бува болить.
Ще попереду ціле життя.
А твоє кредо - цвітне шиття!
Іди спокійно - вперед і в даль,
А твої мрії... не про печаль.
Усе минеться любов і сум,
Хай повернеться - крилатість дум.
Не все так просто в житті бува,
Все що посієш – збереш в жнива.
Вже осінь злато тобі несе.
За все відплата - життя твоє.
Омега, Альфа - не в тому річ.
Марія, Соля, як зорі в ніч.
Ти не хвилюйся - ще буде все
Бо лиш у Вірі Надія є!
01.11.2020 р.

Якщо алеєю ми далі підем,
То п`єдестал побачимо за мить.
І статую величну Еврипіда –
Поет і трагік грецький то стоїть.

Скульптурі цій вже понад два століття,
Вона ще при Потоцькому була,
А творам – понад два тисячоліття,
І забуття не вкрила їх імла.

Боги - вони істоти демонічні,
Далеко їхній світ – не ідеал!
Художні відкриття ішли у вічність,
На кращі з них чекав овацій шквал.

Трагедії ці - «Олександр», «Медея»,
«Геракл», «Вакханки», також «Іполит»
Всіх глибиною вразили своєю,
Античний чудувався ними світ.

Поставлені в театрі Діоніса,
В Афінах, у самій столиці йшли.
Його з Софоклом і Есхілом місце,
Сто п`єс, доробок має немалий.

Хоча до нас дійшло лише шістнадцять –
Лежать немовби коло його ніг,
Сувій в руці – то найсвіжіша праця…
Він смерть і ту в змаганні переміг.

2 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ніч розстелила шовк осінній
На землю, небо і повітря.
Підбитий золотом, ясніє,
Накидка мов на плечах вітру.

І вітер огортає простір,
Багряне листя розвіває,
У груди ллє потоки млості -
Любові, ревнощів, одчаю.

Ці почуття такі бурхливі,
Як океан нічний у бурю -
Здіймається назустріч зливі
І трощить камені похмурі.

Цілують хвилі губи зливи,
З’єднались у падінні й злеті.
В стихійнім русі цім — щасливі,
Немов кохання двох поетів.

25 жовтня 7528 р. (Від Трипіля) (2020)

Хто ти – не хочу навіть знати.
Хто я – зумій запам’ятати.
Лишилось: квіти, корабель,
туман по палубі і в морі,
і курс між скель, і курс між скель
у спільнім горі.

Хто я – зумій запам’ятати.
Хто ти – не хочу навіть знати.
Що буде?: сім затемнень сонць
і якір, кинутий на Яві,
і берег манґовий, і щось
лише в уяві.

Хто ти – не хочу навіть знати.
Хто я – зумій запам’ятати.
Є: час для наших таємниць,
і незіпсовані вітрила,
є ти і я у морі лиць –
і океанська сила.

10 листопада 1995 р., Київ

Я намагаюся тебе плекати так,
щоб жодної пилинки не лягало
на це пальто, на цей старий піджак,
і щоб здавалось завжди віку мало.

Я намагатимусь тебе доберегти́,
допоки сам існую на планеті,
щоб міг ти взяти пісню й увійти
в мою любов у кожному куплеті.

7 лютого 1996 р., Київ

В небовиду очі сині.
Вії - пагони зі світлом...
Лист берізки в павутинні
Розмовляє тихо з вітром.
Осінь в золотій хустині.
Сяють сонечком долоні:
Вишиває жовтим нині
На сукенці вербодоні.
І купається в озерці
Ще яскраве ясноколо,
Та осінньо вже на серці,
Хоч блищить усе довкола...

Лінощі велета, ніби вулкана, що спить,
ніби кита, що на хвилі розлігся роками,
схожі на Всесвіт, в якого живіт буркотить:
зовнішньо – спокій, а внутрішньо – сповненість нами.

Велетень ти у таланті своєму й думках.
Палець об палець удариш лише перед смертю.
Ти безтурботно помітиш, як їде твій дах,
і машинально напишеш симфонію третю.

Тільки коли розгнівився ти в бурі своїй,
корчачись в архіновому своєму оркестрі –
виказав раптом секрет, здиригований їй,
тій, хто прийшла розвести кольори на мольберті.

І зупинилися звуки на білій стіні,
названій згодом картиною про диригента.
Треба було завітати до неї мені,
щоб записати цей вірш у щоденник поета.

22 лютого 1996 р., Київ

Арсенальна станція метро.
Поїзд мчить за вітром під землею.
Це цивілізоване нутро
спростувало древню ахінею –
про підземність пекла, про чортів,
котрі нас, полощачи в окропі,
у смолі гарячій і крутій,
нібито відвернуть од утопій.
Перша ночі. Пекло на замку.
Запізнився на останній поїзд.
Я тунелі криками замкну,
затягну під пояс голод-голос.
І піду додому пішака –
в рай, де розгалужуються роги,
без сльози, без Вас, без піджака,
без рубля, без віри, без дороги.

27, 28 грудня 1994 р., Київ

Левкадська скеля поряд височить,
І про Сафо розкаже, поетесу.
Отож отут спинімося на мить…
Поезії писались їй чудесні…

Поет Алкей хмелів, як од вина,
Читаючи рядки оті чудові,
І палко їй освідчився в любові…
Та знехтувала гордо ним вона.

Чомусь дівчат Сафо любила більше
З родин багатих. Залучала їх
До гурту, і складати вчила вірші,
Співати, танцювати також всіх

Привчила подруг, і пісні творити.
Бо мала хист і ще й здоровий глузд,
Немов богині там були харити –
Служительки чарівні в домі Муз.

На острів Лесбос у Егейськім морі
Дух благодаті і краси зійшов…
Зазнало товариство дів… й докорів,
Там панувала збочена любов.

Та кажуть, що й чоловіків любити
Сафо могла й жила без забобон…
Богиню перевозив Афродіту
Звичайний смертний на ім`я Фаон.

За перевіз не взяв нічого з неї,
Її краса так вразила його.
Богиня чарівливістю своєю
Нагородила парубка того.

Кого хотів, закохувати в себе
Міг незвичайний чоловік оцей.
Сам не кохав нікого без потреби.
Й Сафо потрапила в його сильце.

І закохалася собі на горе –
Зневажив те кохання він сумне –
І кинулася в розпачі у море
Зі скелі, що Левкадською ми звем.

О дивна гра життя в богині Долі -
(І не щадить вона найвищий ранг!) –
За гордовиту пиху і сваволю,
Зневагу вдарив смертю бумеранг.

26 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жаль, що на волі моя печаль,
що з нею знайомі всі,
що білий кінь піде в чорну даль
по цій ще земній красі.

Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень,
осудить за мене вас.

Жаль, що за вереснем сніг летить
на дотик з усім неживим,
що Бог помиливсь, та ні на мить
не був я в розлуці з Ним.

Жаль – не з кохання все почало́сь,
я – не безмежна спіраль,
та трохи б ще – і ось воно, ось
нічого вже більш не жаль.

21 вересня 1996 р., Київ

В героя божа є ознака –
Усі він труднощі долав.
Он – Одіссеєва Ітака,
Для нього сповнена тепла.

Брил нагромадження величне,
Печаль і радість в нім сплелись.
На рідну землю, ой, незвично
Потрапив сплячим він колись.

Утікши з острова Цірцеї,
До феакійців так приплив,
Поневірянь зазнавши в неї…
Він тут накриті мав столи,

І зустрічали надгостинно –
Він найдорожчим гостем став.
Щедроти царські щохвилинно
Лилися просто у вуста.

І на Ітаку спорядили
Йому чудовий корабель…
Ну ось він, ось він – берег милий,
І нагромадження зі скель.

Де сонного його поклали,
І пінилась морська вода…
А феакійців на поталу
Зевс Посейдонові віддав.

Не бачить їм землі своєї,
Бо хвилі стали їх кінцем.
Бог моря – ворог Одіссея
Всіх обернув на камінь цей.

Зоветься просто – камінь смерті,
Являючи єство своє.
Чотири версії одверті
В «Софіївці» про нього є.

серпень 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Зимове діамантове кольє,
холодних почуттів ясні крижинки.
Усе, що на рахунку в тебе є, –
це сміх і сльози звільненої жінки.

Давно я не така, як ця зима.
Терпіти сил уже давно нема.

Ти даремно мене спокушаєш
діамантовим сніжним кольє.
Ти нічого, нічого не знаєш.
Віриш ти у всесилля своє.
Хитра гра дорогого каміння
осліпила і зрадила нас.
Розірвалось кольє, мов терпіння…
Прощавай! Не затримуй мій час!

Усе, що ти мені подарував,
я вже давно на видноті́ поклала.
Ти набагато більше обікрав,
мою любов, яку я в серці мала.

Кольє несе у дзьобі синій птах.
Найкраще відбувається у снах.

Ти даремно мене спокушаєш
діамантовим сніжним кольє.
Ти нічого, нічого не знаєш.
Віриш ти у всесилля своє.
Хитра гра дорогого каміння
осліпила і зрадила нас.
Розірвалось кольє, мов терпіння…
Прощавай! Не затримуй мій час!

13 листопада 1995 р., Київ

Мій перший загублений перстень – це ти.
Любов – золота, а кохання – червінне.
Прости мене, друже, мій Боже, прости –
бо винен я дуже, бо серце не винне.

Люби́стки твої я тримаю в руках.
Ім’я – що твоє, що моє – є однаке.
Невже ти дозволиш, щоб трапився жах
у снах карооких і марах ніяких?

Любив тебе зразу, всім духом своїм,
обмеженим вірою і супостаттям.
А тільки відразою став – став твоїм
і не марнотраттям, і не марнотраттям!

15 березня 2004 р., Київ

У залах тихих дух мигдальний,
старий ледачий вітерець
ховає локон свій овальний
під мій ажурний комірець.

Я ніч провів у кріслі слави,
в оточенні важких портьєр.
З щурячим зморщеним оскалом
нам ноги лиже бультер’єр.

Я експонат твого музею,
новé центральне полотно.
З гидкою пристрастю твоєю
весь двір обізнаний давно.

Твої слова – французькі вина –
як хочеш, так і розумій.
Я просто золота дитина,
яку вже викрав з раю змій.

9–10 листопада 1995 р., Київ