Жаль, що на волі моя печаль,
що з нею знайомі всі,
що білий кінь піде в чорну даль
по цій ще земній красі.

Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень,
осудить за мене вас.

Жаль, що за вереснем сніг летить
на дотик з усім неживим,
що Бог помиливсь, та ні на мить
не був я в розлуці з Ним.

Жаль – не з кохання все почало́сь,
я – не безмежна спіраль,
та трохи б ще – і ось воно, ось
нічого вже більш не жаль.

21 вересня 1996 р., Київ

В героя божа є ознака –
Усі він труднощі долав.
Он – Одіссеєва Ітака,
Для нього сповнена тепла.

Брил нагромадження величне,
Печаль і радість в нім сплелись.
На рідну землю, ой, незвично
Потрапив сплячим він колись.

Утікши з острова Цірцеї,
До феакійців так приплив,
Поневірянь зазнавши в неї…
Він тут накриті мав столи,

І зустрічали надгостинно –
Він найдорожчим гостем став.
Щедроти царські щохвилинно
Лилися просто у вуста.

І на Ітаку спорядили
Йому чудовий корабель…
Ну ось він, ось він – берег милий,
І нагромадження зі скель.

Де сонного його поклали,
І пінилась морська вода…
А феакійців на поталу
Зевс Посейдонові віддав.

Не бачить їм землі своєї,
Бо хвилі стали їх кінцем.
Бог моря – ворог Одіссея
Всіх обернув на камінь цей.

Зоветься просто – камінь смерті,
Являючи єство своє.
Чотири версії одверті
В «Софіївці» про нього є.

серпень 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Зимове діамантове кольє,
холодних почуттів ясні крижинки.
Усе, що на рахунку в тебе є, –
це сміх і сльози звільненої жінки.

Давно я не така, як ця зима.
Терпіти сил уже давно нема.

Ти даремно мене спокушаєш
діамантовим сніжним кольє.
Ти нічого, нічого не знаєш.
Віриш ти у всесилля своє.
Хитра гра дорогого каміння
осліпила і зрадила нас.
Розірвалось кольє, мов терпіння…
Прощавай! Не затримуй мій час!

Усе, що ти мені подарував,
я вже давно на видноті́ поклала.
Ти набагато більше обікрав,
мою любов, яку я в серці мала.

Кольє несе у дзьобі синій птах.
Найкраще відбувається у снах.

Ти даремно мене спокушаєш
діамантовим сніжним кольє.
Ти нічого, нічого не знаєш.
Віриш ти у всесилля своє.
Хитра гра дорогого каміння
осліпила і зрадила нас.
Розірвалось кольє, мов терпіння…
Прощавай! Не затримуй мій час!

13 листопада 1995 р., Київ

Мій перший загублений перстень – це ти.
Любов – золота, а кохання – червінне.
Прости мене, друже, мій Боже, прости –
бо винен я дуже, бо серце не винне.

Люби́стки твої я тримаю в руках.
Ім’я – що твоє, що моє – є однаке.
Невже ти дозволиш, щоб трапився жах
у снах карооких і марах ніяких?

Любив тебе зразу, всім духом своїм,
обмеженим вірою і супостаттям.
А тільки відразою став – став твоїм
і не марнотраттям, і не марнотраттям!

15 березня 2004 р., Київ

У залах тихих дух мигдальний,
старий ледачий вітерець
ховає локон свій овальний
під мій ажурний комірець.

Я ніч провів у кріслі слави,
в оточенні важких портьєр.
З щурячим зморщеним оскалом
нам ноги лиже бультер’єр.

Я експонат твого музею,
новé центральне полотно.
З гидкою пристрастю твоєю
весь двір обізнаний давно.

Твої слова – французькі вина –
як хочеш, так і розумій.
Я просто золота дитина,
яку вже викрав з раю змій.

9–10 листопада 1995 р., Київ

В житті і радісно, і гірко,
Як б`ються хвилі в береги.
Нам розповість Кавказька гірка –
Титани бились там й Боги.

Перемогли тоді всевишні,
З Богами сила в парі йде.
А Прометей в часи тодішні –
Титан, він другом став людей.

Не мав над головою німбу,
І якось тихо, уночі
Для смертних вкрав вогонь з Олімпу,-
Й користуватися навчив.

Бог Зевс за цей шляхетний вчинок
Титана покарав зо зла –
До скелі прикував, печінку
Викльовувать послав орла.

Тепла людей позбавив знову.
Їм не забуть ніколи те,
Що років тисячі з любові
За них карався Прометей.

І дочекавшись Зевса знаку
Геракл його звільнив од мук.
Але ви знаєте, чому
Цю гору ще звемо Ітака?

28 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!

Верховію і я! Понад хвилями ліри
обживаю висоти фантазій стрімких,
тих, які – від землі, з протиріччями віри,
одцурались колись у небесні струмки!

Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
над хрестами, які вже мохами цвітуть,
бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
як одразу крізь смерть нарождається суть.

Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
мов поривчастий вітер, до тебе несе!
На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!

10 квітня 2003 р., Київ

Змирає листя –
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
завмирання міста –
ночей осінніх, де юнацтво мре!
Паперу відстань,
крізь яку за вбивство
поета хтось, мов хвойду, пропере..!

Труни бордюри –
струн високих мури –
над тишею холодної землі –
то культ культури
в поховальні хури
поліг і їздить по смішнім селі,
де здохли кури
й снігу кучугури
лежать іще з минулої зими,
де з міст похмурих
на ведмедів бурих
пішли митці, націлені людьми.

До ста каратів
є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
Стоять на варті
в навіть мертвій хаті
старі ікони, бавлячи Дитя.
На тій посвяті
в рідні сестри й браття
ставав наш рід з довколишніх звитяг
супроти раті
пик і розпихаття,
котрі на себе грішний світ натяг.

Не йди, дорого,
до цього порогу,
зведи розпусту в іншу круговерть.
Чужа тривога
цим благим на Бога?
ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
До літа – довго,
та й до прощі – много.
Не урожай несе весня́на твердь.
Хоча б до ко́го,
хоча б живого
торкнися, Боже! – все зникає геть.

1 серпня 1998 р., Київ

Якби жили на острові безлюднім,
Я б збудував для тебе замок мрій.
І ці сумні осінні сірі будні
Не турбували тихий спокій мій.

І бути разом нам би не обридло,
І радісний навколо б чувся сміх.
Й до тебе ані жодне п’яне бидло
Не простягало рук гидких своїх.

І атмосфера хворого суспільства
Нас не топила б у болоті бід.
І дух лісів, і птаство голосисте -
Не владен тут нав’язливий ковід.

І всемогутні блискавки Перуна -
Як оберіг — все палять зло в огні,
Сміється сонцем голуба лагуна,
І Велес надихає на пісні.

І на Природи чарівливім лоні -
Лиш ти і я, і щастя навкруги.
І плескає поезія в долоні -
Любов цвіте — вінець творінь Богів!

10 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Опісля зливи в ліс осіла хмара,
суха і тиха, наче рання осінь.
Кохана, це туман, це явище природи,
яке всі інші прояви поглине,
всі інші явища і прояви людини,
бо ми йдемо в туман…
Але, кохана,
скажений звір фіалку здивував,
коли непрохано ломився через ліс
і наступив їй на останній лист,
що вже віджив своє красиве літо
і не болів.
Цим звіром буду я.
Тому тримай цю квітку і обожнюй
яву минулу, що жила у лісі.
Між нетрів розпухнастився туман,
тому, кохана, ми йдемо не в хащах,
а там, де гілка іноді – в лице,
або за коси тягне й не пускає.
Ти – гілка.
І лише один туман,
коли зі мною ти тріскочеш поруч.
Не цілься в око…
Влучиш в інший бік.
Тобі давно вже в інший бік, кохана.

19 червня 1996 р., Київ

Гермес в сучасності жорстокій –
Найцікавіший, певно, Бог.
Йому не притаманний спокій,
Для нього й Зевс верховний – лох.

Як він Богів дурити вміє,
То що казати про людей?!
В Аїда царство хитрим змієм
Проводить мертвих спритник цей.

Украв у Зевса владний скіпетр,
У Посейдона взяв тризуб,
У Купідона – злотні стріли,
Й корів священних хитрий зух

Зманив у Бога Аполлона…
Він кару б мав за тих корів,
Та ліру винайшов чудовну
І грою Бога він скорив.

І пояс вкрав у Афродіти,
І у Арея – меч його,
Уже дивуються і діти:
А що з людьми робив цей Бог?

Він рідко в Божу йшов обитель,
Мав на землі багато справ.
Він злодіям був покровитель
Й Олімпу волю провіщав.

Сприяв же людству безупину,
Шляхетний жив у нім порив.
Він міри, ваги і довжини,
І числа й азбуку відкрив.

І заохочував до злетів,
І спорту розвитку сприяв,
Був покровителем атлетів…
Давно стоїть ця статуя!

Уже їй понад двісті років,
Реставрувалася не раз.
Епохи лагідні й жорстокі
Минались. Мов не владен час

Над сином Зевса й німфи Майї,
Сміється сонцем нижній став.
Ще про Гермеса нагадає,
Що дідом Одіссея став.

19 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…
Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров, -
Навіть коли це не вальс, а пора розставання…

Я не прощу собі часу змарновану мить,
Я не заплачу, я вашу сердечність пробачу…
Чуєте, мила, як шаля розлуки летить,
Нам не спинить цю мелодію втрат необачну…

Осене, в краплях загублених сліз бурштину,
Жовтих троянд, запечалених присмаком втечі…
Я вам дарую із серця троянду одну,
Хай вам горить поцілунком у дні холоднечі.

Вальсом розлуки, акордами ласки і зваб,
Вальсом прощання завершимо любощів мову.
Жовтень у нас як яскравих зірок зорепад,
Арфами млостей вбере почуття у обнову…

Я вам, кохана, навіки признаюся в тім,
Що не знайшов біля вас ні розради, ні ради…
Мила, як осінь - у вальсі кружляймо, летім,
Хай нас пращають багряні, жаркі листопади…

Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров.
Ох, це зітхання альтів - наче біль розставання…
Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…

9 жовтня ,2020. Ніч, імпровізація.

Твоїм є все занадто й досить,
елементарно над усе!
А голос просто слова просить –
і не говорить попри се.

Усе – твоє, але без мене.
У сім достатку я дивак.
Я б ліпше плем’я чужоземне
обрав для всіх своїх ознак.

Я б осоромився накраще
сліпим жебрацтвом чи тавром,
отриманим напризволяще,
чи просто б став комусь рабом.

Але звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.

Бо й далі ти чатуєш серцем
мій кожний погляд, кожний крок,
щоб часом у раптовім герці
гори не взяв презлий пророк.

Щоб сміх (не недолугий стогін)
витав в обрамленнях ікон,
глядиш мої думки убогі –
і підкоряється Дракон!

Щасливий я – усе твоїм є!
Нещасний я – усе моє!
Вертаю в Стародавній Рим я,
щоб знала ти, ким раб твій є.

6 листопада 2002 р., Київ

Венеція. Розкішні карнавали,
Веселі маскаради чарівні…
Під цим містком гондоли пропливали,
Ліричні в них співалися пісні.

Найбільше – про кохання дивовижне,
Як романтичний вечір надійде.
В «Софіївці» пливуть створіння ніжні –
То – лебеді й качата де-не-де.

Красива арка з каменів гранітних,
Смарагдова із хвильками вода,
Вгорі – міцні пілони ген помітно,
Тінь ворухку місток униз кида.

І ланцюги важкі поміж пілонів,
І кожен з них – із кільцями дуга.
І трохи далі – шлюз, як на долоні,
На Кам`янки вузеньких берегах.

І вабить око ця споруда вічна,
Місцевий прикрашаючи пейзаж,
В який вона вписалась органічно…
А ми продовжуємо наш вояж.

17 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не зріє ярина у високосний рік...
Тривога на душі із тугою у серці
за маскою лиця очима у люстерці
указує на те, що проминає вік.

Випрошуємо дні у бабиного літа,
і вечори ясні – у Музи на зорі,
коли лише вона уміє обігріти
надією... її луною угорі.

Шепоче осока, що літо не зів'яне.
А як мине старе, то зійде молоде
і сонечко зійде... оплакувати рано
усе, чого нема і не було ніде.

Нехай недоля б’є, а ми даємо здачі.
Негода затяжна не зупиняє час
і усмішка сумна веселої удачі,
і почуття нове не оминає нас.

Не радують дощі, зате немає граду,
і мряки, і сльоти...
повіють холоди...
та по спіралі цій полинемо туди,
де зріє урожай і грона винограду
обтяжують сади...
Коли немає ради,
дозріє ярина з роси, а не води.

10.2020

Немов змія сповзла повільно з чаші,
Багато з неї випила води,
Що медицини символом є нашим,
І заповзла погрітися сюди.

Лягла собі спокійно на осонні,
Свої згорнула кільця чарівні
І позіхнула, розімлівши сонно,
І так застигла, наче уві сні.

Бог Посейдон створив немов це диво,
Примусив скам`яніти враз її,
Ударив тризубом і водограй красивий
Здійнявся вгору з пащі у змії.
(кінець легенди)

Іще у дев`ятнадцятім столітті
Це невідомий скульптор збудував…
До того з гірки каменів гранітних
Фонтанувала бризками вода.

Коли улітку нам буває жарко,
То підплисти так хочеться в човні
Під водограй – чарівний символ парку,
Щоб освіжили струмені сяйні.

16 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Заблукавши в тобі на пів дня й на пів ночі,
я ще глибше втрапляю в твої хитрі очі…
Ти примружуєш правду в зіницях вузьких,
насміха́єшся в по́зирах війок різких
і заморгуєш сльози, ковтаючи жарт:
ти мене обдурила – бо я того варт…

Ледь виходячи з тебе пів ночі й пів дня,
пам’ятаючи скрізь, що кохання – брехня,
повиляє мій слід від воріт до воріт,
від очей до очей, попри врок та пристріт,
і загубиться десь – і печаль зарегоче:
я потрапив ще глибше в твої хитрі очі!..

19 липня 2006 р., Київ

Колись любив я, в білому ходив,
злости́вся – зодягався у червоне,
тужив – у чорному, прощення не просив
у кольорах тілесних, без корони.

Тепер мій колір – жовтий, золотий,
оранжевий, рудий, огненно-сонций,
я змінююся, як змінилось "Ти" на "ти"
в пустому перевернутому оці.

22 листопада 1995 р., Київ

Укрилось небо пеленою,
Важких свинцево-сірих товщ.
А серце плаче за тобою,
Неначе той осінній дощ.

А серце туги напилося -
Йому немов стекли віки,
Як пасма ніжного волосся
Твого торкалися щоки.

Як очі в тиші безгоміння
Явили сяйво неземне.
І їх смарагдове проміння
Шовково пестило мене.

Як чари кришталеві лунко
Нам щастя дзвонами гули.
Жагучі, пристрасні цілунки
Розвіювали царство мли.

Як дивовижний солод хмелю
Із нами сотворив дива.
І білосніжну всю постелю
У небо чисте піднімав.

І почуття це неокрає
Возносило обох немов
До того неземного раю,
Що ним взаємна є любов!

1 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я залишився не тим, ким був.
Я залишився цим.
Мене обминають скандали й бум,
повалені Крим і Рим.

Я торжествую від почуттів
і демонструю екстаз.
Бачте – досяг я, чого хотів,
і стяг свій підняв нара́з.

На ньому мій герб і мої кольори.
Усе означає любов.
Рожево й блакитно, Плутоне, гори –
зігрій нетерпивцям кров.

26 жовтня 1996 р., Київ

Величний і прекрасний символ парку
Ось перед нами – Флори павільйон.
Немов обличчя саду – аватарка,
Або на шиї – цінний медальйон.

Та не завжди всім сяяло це диво.
Був павільйон сільський спочатку тут,
Коли царя російського маршрут
Проліг через місця оці красиві.

Цар Олександер* Перший приїздив
Софію, удову тоді, відвідать,
Побачить в парку розмаїття див,
Помилуватися на краєвиди.

А павільйон сільський, його коли
У вісімсот двадцятім збудували,
То в сорок першому уже знесли,
Бо вабив око він страшенно мало.

І збудували Флори павільйон
У сорок другім-сорок п`ятім році
Щоб позитивних він заряд емоцій
Давав усим. Поезії крило

Над ним тоді незримо простяглося.
Глядач потрапив у казкові сни.
Осанна Флорі – дів многоголосся –
Богині квітів, юності й весни.

Флоралії у Римі святкували
На честь її. Вдягалися жінки
В яскраві сукні, йшли, немов до балу,
А на голівках – квіти і вінки.

Рука архітектурного поета
Військовика красу оцю звела.
Так звемо інженера Раппонета…
Його творіння, сповнене тепла,

Вже парку візитівкою постало –
Колон дорійських чарівливий стиль,
Акустика чудова цього залу,
І лазурових панорама хвиль,

Що сонцем пещені іскряться, грають.
О, висловіть захоплення своє
На Нижнім ставі чудо-водограю,
Що зі зміїної пащеки б`є

Угору метрів так на вісімнадцять,
І чується у бризках щастя сміх…
О досконала інженерна праця!
Веселка грає в струменях отих!

14 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Відоме лише одне місце позбавлення волі.
Серце, і тільки серце.
Оволодіти собою неможливо,
а воно так і підштовхує
своїми імпульсивними вдарами до прірви.
Лишається хоча б приховати те,
яким серце є насправді.
Може, тоді воно хоча б на недовго
заспокоїться…
і не розповість вам більше нічого.

18 травня , 8 червня 1997 р., Богдани́, Київ

Античний стиль, підковою споруда,
З рослинами дві вази кам`яні.
Приходять, зупиняються там люди –
Привабливо джерельце жебонить.

Не вірив, що збудована недавно
Сіренька, «старовинна» ця стіна.
Дзвенить там срібнострумінь, як струна,
І сльози-перли ллються неугавно.

У три потоки падають вони…
Спинися, перехожий, в літню спеку,
Бо подолав дорогу ти далеку,
І спрагу тут свою задовольни.

Осанна будівничим. Двісті з гаком
Оцій споруді літ, напевне б, дав.
Збудована із бездоганним смаком –
Нема ще й півстоліття. А вода!

Яка вона! Скуштуйте неодмінно –
Цілюща, і солодка, і жива.
Все на цямрину кам`янисту плине,
З людським здоров`ям творячи дива.
*
12 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жила у Римі дівчина Тарпея,
Що мріяла прославитися чимсь.
І злота блиск – це щось було для неї –
Дурне дівчисько – краще не дивись.

Даремно пестиш ним уяву хвору,
І мрієш ти про нього кожну мить.
Воно блищить лише тобі на горе…
Та грішного бажання не спинить.

Рим заснували злодії, бандити…
Ромул і Рем очолювали їх.
Жінок не мали й хіть удовольнити
Бажання те подвигнуло на гріх.

І влаштували ігрища святкові
На честь морського Бога Нептуна.
Й своїм облесним запросили словом
З жінками йти – сусідів сабінян.

І ті прийшли довірливо на свято,
На підступ не чекаючи ніяк.
Дочок, дружин зуміли відібрати
Ватаги римлян – злих заводіяк.

І сабіняни, як один повстали,
Щоб покарати злодіїв гидких.
На лівих, на руках вони всі мали
Прикраси із браслетів золотих.

Тарпея з римлян – донька полководця –
На золото пожадлива була.
І Рим, і батька зрадила та доця,
Як огорнула темряви імла.

За золоті браслети, ох, Тарпеє,
Міські ворота відчинила ти.
Прикраси чарівні летіли в неї,
Та полетіли й воїнів щити.

І від щитів ударів полягла ти,
Тобі зневагу воїни несуть.
Страшна покари Божої ця суть –
За зраду і зажерливість розплата.

11 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли ти вказуєш іти на північ –
я вже на півдні попри все!
Коли вже й захід мружиш сонним оком –
я свій світанок маю тут, на сході!
Коли твій силует аж десь на пляжі
з піску стримить обвугленим плечем –
я ще не твій, але вже мчу крізь щем…

Маршрутами і коридорами вагань,
чи зволіканнями трасуючи безодні,
нам збито капсулі на кожному патроні!
Я знищу все! Крім тебе! На безсонні!
На цім снобродстві, вталеному в сон
твого далекого розчуленого тіла!
Усе, крім тебе, моя зоре мила!

Ми вичерпали ризику ліміт.
Ми – компасу струнка́ подвійна стрілка.
Північний захід і південний схід…
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.
І для бджоли душа – ніяк – не вулик.
Лише для нас початок – то кінець.

27 квітня 2003 р., Київ

Знов з-під по́душки білої в чорну шухляду
замикаю листа, мов приховую зраду.
Сонні руки, прохоплені сонячним ранком,
тремчучи, замітають сліди поза ґанком.

Очі, жмурячись, плачуть від згадки самої,
хто підійде надве́чір погратися мною,
хто в листах безборонно свій час призначає
і до тіла свого мою душу привчає.

Я втаю від усіх вас, сторонніх цікавих,
те ім’я з чотирнадцяти літер яскравих,
той конверт, на якому зворотна адреса
й, видно, каву варила якась стюардеса.

Хай відверне Господь муки в просторі й часі.
Закінчилось кохання, а ніч почала́ся.

4 червня 1997 р., Київ

Китайська троянда вже губить листя
од вітру, що з протягу вбіг у кімнату,
щоб в осінь мою ти вступав урочисто
на жовтий килим у жовті шати.

Хай квітка остання тобі радіє
і свята чекає на голій гілці –
зайди, мій яскравий, моя надіє,
це все, що треба самотній жінці.

Ти йдеш по весні, між п’янких абрикосів,
між пахощів юних своєї природи,
минаючи дім, у якому осінь
запрошує сніг на перші сходи.

Я п’ю алкоґоля високу чару
за друга, якого ти ніжно тру́їш –
далеко я чую твою гітару,
ще далі бачу, кого цілуєш…

Слізьми я троянду свою поливала –
вона не цвіла, а лише опадала.

29 серпня 1996 р., Київ

На кінчиках пальців тополі
Вмостилось багряне сонце,
Проміння блискучо-червоне,
Відчинене в небі віконце.

І світом оцим милувалось,
Раділо рожеве серденько,
І ранечку ніжно всміхалось
Неначе дитині ненька.

Опісля кришталю росини
Збирало в озерцевий клунок,
В'язало пухкі хустини -
Сяйливим кульбабам дарунок.

У жовті лілеї вбирало
Глибокі та сині річки,
А хвилі ловили усміх
Яскравого неба сестрички...

По ніжних долонях тополі
Пробігло вечірнє сонце,
Воно поспішає угору -
Видніє допоки віконце...

Нена́висть і любов боролись на мечах –
і кожна за ім’я́ твоє стояла,
і кожна гинула.
І тисячі тебе́ аплодували!

Я слово честі дав
сказати це ім’я із вуст одних.
Але мені тепер однаково чиїх.
Мій гонор стих!

Любов лежить на золотій арені.
Ненависть – на арені золотій.
Я співчуваю тут і цій, і тій.
О, краще б гралися ви в теніс!

Я – без відношення до тебе,
без чуттів.
Ти – просто ідол, даність, окаянність.
Твоє ім’я́ я визнати хотів!

Але любов дорівнює – ненависть…

29 лютого 1996 р., Київ

Сонце упало за обрії дня,
небо усіяли зорі...
ніч запрягає блідого коня –
місяць стає на дозорі.
Може, упали і ми із небес,
судячи, що́ ото сниться:
то летимо, то блукаємо десь
іноді з милою, інколи без
неї... журавки... синиці..
Та й наяву ми немов уві сні
чи у полоні ілюзій:
то запалає зоря у вікні,
то силуети її чарівні,
наче калина у лузі.

Небо показує птаху мою…
і не ворона, й не галка
каркають долю услід солов’ю,
а залітають у нішу свою
чайка... синиця... журавка...
………………………………
кращі часи забирає Морфей...
манить феєрій стихія
у вальпургієву казку ночей,
де іще сяють агати очей
і засинає... надія.

09.2020

Цвів верес.
Йшли тумани, мов слони.
Їх вуха чиркали тайгу
й високовольтні лінії.
Їм довгі горизонти далини
встелили осінь під ногами синіми.

Висіли над туманом не бусли,
а духи від боліт, мов білі лілії.
І пахло вересом, і килими цвіли
услід слонам, що йшли по цій ідилії.

Я був дитям,
тому й виразно чув,
як з півночі вожак трубив у хобота,
і як розходилися сосни у плачу,
мов бабці, у яких багацько клопоту.

Так вечір падав на сумну тайгу.
В моєму кошику – туман.
Я вже без кошика!..
Сова – гу-гу!
Мов стадо, серце – гуп-п!
Весь світ, що впав, зі мною мчить –
на пошуки!

Гула земля,
боліла голова,
щось рахували очі невщухаючі.
Я поміж ніг, мов слоненя, блукав,
мов хвіст слонихи, хутір свій шукаючи…

Свій сон у вересі
я до сих пір несу
в колиску діткам
і на вухо милій.
Там кожен слоник хоботком росу
спиває, ніби бджілка, з білих лілій.
До кошика, загубленого десь,
злітаються, наповнюють нектаром –
і знов стають у зріст і розмір весь,
піднявши хоботи,
сурмлять блакитним паром…

Прокинувшись,
я бачу хутір свій
та вересу мережива навколо.
А замість кошика,
у запашній траві
загублений слонами хобот грає соло.

8–10 липня 1996 р., Богдани́

Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґриму.

Славетні вчинки стануть за звича́й.
А наші – перетворяться на ниці.
Але цвістиме зелий молочай
десь на моїй сторінці…

22 грудня 2006 р., Київ

Тебе люблю, тебе люблю,
І ні про кого більш не мрію.
З невиліковного жалю
Сльоза скотилася з-під вії.

Ізнов не бачити тебе,
Чи є на світі гірша мука?
І блідне небо голубе,
У грудях болем серце стука.

І самота, і німота,
І горло тихо спазми душать.
Моя ти квітко золота,
І золота моя ти душе!

Години тягнуться сумні,
Похмурий вечір в ночі тане.
І світ без тебе почорнів,
Мов день згубив свій і світанок.

І все в житті - не те, не те,
Ридає дощ безперестану...
Коли ж проміння золоте
Очей твоїх загоїть рани?!

30 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я чекав тебе, ще більше вчора.
День розкраяв на чотири зла.
Й хоч молився так, як ваша Тора,
але ти моєю не була.

О, Реґіно, чорнооке юдо,
білосніжна шкіра над усе,
я вірнішим за єврея буду –
хай мене мій Православ трясе!

Де той брат, що брав твої обійми?
Де той ворог, що пробив твій страх?
З ким, кохана, ще вступати в війни,
щоб пропасти у твоїх ногах?

Ні! Я па́стиму ці ніжні ніжки
цілу ніч, як зором вовк ягнят!
Ні! Я пестиму Реґіну ліжком,
сплетеним з мільйонів рут і м’ят!

О, Реґіно, більше, ніж учора,
клаптів зла з свого жалю́ нарву!
Світ замовк, бо він давно – потвора
проти мрій, що мріють на яву.

Стрінусь я з тобою там, де схочеш.
Де не схочеш, – буде мені смерть.
Ти – вода? То на́що ж серце точиш?
Міць моя – то не камі́нна твердь.

2 березня 1997 р., Київ

​Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Також підтвердження - твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутнього стежки…2009



Первое сентября – день знаний,

Первый звонок – для поздравлений,
Как торжественно и празднично,
С каждым годом всегда ново,
На класс, на курс ты уже подрос,
Этому подтверждение твой рост.
И ощущения есть,и желания,
А с ними вместе волнения,
За те знания,что есть и будут,
Студенты, школьники получат,
Что их дадут преподаватели,
Почетной профессии творцы.
И каждый из нас этот путь прошел,
Подучил аттестат, диплом,
Те зерна знаний дали всходы,
И для будущего дороги…2009

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу,

Щоб чорне золото добути,

Треба глибин землі сягнути,

І кожну мить ризикувати,

І не боятись лаву брати,

Ті відчуття і почуття,

Які свідомо, в кожну мить,

Тому й душа його тремтить,

І що не раз допомогає,

Терпіння, сили добавляє,

Те , що сім'я завжди чекає,

І Боженьку про це благає…2009



Шахтер - профессия героев,

Без преувеличения скажу,

Чтобы черное золото добыть,

Надо глубин земли достичь,

И каждое мгновение рисковать,

И не бояться лаву брать,

Те ощущения и чувства,

Сознательно, в каждое мгновение,

Поэтому и душа его дрожит,

И что не раз помогает,

Терпение, силы добавляет,

То, что семья всегда ждет,

И Бога об этом просит ... 2009

Над озером женевським причаїлись
Зеленуваті камені-жабки,
А на одному – мов змія скрутилась,
І гріється на сонці залюбки.

І видно дзьоб орла і грізне око,
І розпростертих крил могутній змах,
Що спокій бережуть цих вод глибоких
В легкого вітру кольорових снах.

Вдивляється пошрамлене каміння
(Кар`єр тут був, трощили брили в нім)
У тихі мерехтливі ці глибини,
Як воїни, поранені в борні.

В Швейцарії і справді знаєм – гори
Над озером велично височать.
Воно - - країни символ – так говорять,
Де спокій, мир, любов і благодать.

8.01.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

День побагатшав на Феба,
на перспективу лугів,
на річку, що впала з неба
вчорашнім дощем нічним,
на мир у душі і тілі,
на золото з-під землі,
якого ми так хотіли
і ключ від якого знайшли.

День побагатшав на сонце,
на райські свічада жнив,
бо са́ме у цій ось точці
я голову в шані вклонив;
конем і життям сумирним
водно́час розбагатів –
і всім, що здається дивним,
і всім, що я так хотів.

Багате моє світило,
любове єдина моя,
колись ти мене опустила
на дно одинокого дня,
колись ти моєю рукою
хрестила надії і сни,
бо знала – я біль заспокою,
і швидко здійсня́ться вони.

То ж маю я сенс під сонцем
і секс неймовірно живий,
хоча й ще у свіжій воронці
з осколком на дні голови,
але це святе роздолля
і те, що ми знову одні –
є вищою дякою долі,
що я ні на мить не збіднів.

30 квітня 1996 р., Київ

Красою серця первозданні,
Мої дарителі снаги,
Мої місця обітованні,
Мої озера дорогі.

За Вами скучив невимовно,
Від радості увесь тремчу.
Приплив сюди мій щастя човен,
І стелить ніжності парчу.

Повітря це благоуханне
Знов пригорнуло мов мене,
І ніжне личенько кохане
Усе розвіяло сумне.

Я вперше тут з тобою, люба,
Лиш ти - в моєму царстві мрій.
Я наяву цілую губи,
Як у раю, ідем до шлюбу,
Мене любов"ю тут зігрій.

Хай піде тиха дрож по венах,
І зацвіте краса життя.
Навіки тут благословенні
Ці невимовні почуття.

24 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Це ти показала, якою буваєш,
коли завітаєш у постіль чужу?
Так от як ти злість фантастично зриваєш!
Ну, що ж, відсьогодні з тобою дружу…

Ти, просто, пантера! Ти – буря у склянці,
з якої я питиму ціле життя!
Цей вечір і ніч у чарі́вному ґлянці
зніму на приховану камеру я…

А згодом, у День Золотого Весілля,
сховавшись під пледи, тобі покажу:
розкішні архіви, кохане свавілля,
те, я́к увійшла ти у постіль чужу!..

Середа, 9 листопада 2005 р., Богдани́

Той самий Спас, та інший серпень.
Ось-ось і осінь на порі
вгамує цю жару нестерпну
і запалає у дворі
горобина, або калина
і, може, в пам’яті зійде
моя спасенна і єдина
у щедрий яблуками день.

А далі – все. Кінця немає.
Хай Ладо клени золотить
і хай несуджена прощає,
що забував її на мить,
коли дивився не на небо,
де сяють наші дві зорі...

А поки сонце угорі,
то, може, іншої й не треба,
якої у кобіти Феба
тоді не виграв на парі.

08/20

Виявити – сам собі я даю завда́ння.
Виявити!

Руки по лікті занурю в очі,
все, що тільки хорошого бачив –
помацаю.
А те все, що прогле́дів, схоплю –
й не пускатиму,
якщо тільки впіймаю тебе.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Очі чесно закрию руками по лікті,
можеш чесно ховатися –
і чекати.
Можеш там, де, як завжди, тебе я знаходив –
диктофон
залишити в рожевій траві.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Красиві́шим дедалі стає твій голос,
і все далі од мене він грає –
у пі́джмурки.
Ось – виймаю з очей затверділу сльозу
й розбиваю її, як годинник,
на мільярди малесеньких радостей.

19 липня 1996 р., Богдани́

Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,
І смарагд на вітах жовтим зацвіте.

У саду схололім там журба ходила,
На лице вдягнувши сіру з хмар вуаль.
Навівала тугу за тобою, мила,
І будила в серці щем, пекучий жаль.

Ймення найрідніше прошепочуть губи,
Як молитву зранку в небеса святу –
Повертайся швидше, найдорожча, люба,
Поверни ж бо сонце й літа теплоту.

15 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане
на дно…
але так інтимно,
на дно – до твоєї осанни,
що квітне на згустках крові –
тоді я твоїм стану...
Нехай тільки мозок розтане
під сонцем твоєї любові…

2 травня 1989 р., Богдани́

Хай кожен твій сон
обрамляється сірим папірусом ранку.
Мов чудний агат
поглинаєш у себе й загублюєш чисто.
Ти, ніби дитина,
чиї безсистемні питання, мов допит,
збивають мене з пантелику
й розхитують пам’ять і дійсність.

– Так, ми на десятому поверсі…
Ні, я читав ще в дитинстві…
Напевне, тобі до лиця,
але краще – помірніший колір…
А! Мавпи? Ну, є у Японії –
в ґейзерах гріються деякі види…
На верхній полиці два йоґурти…
Так, я люблю холодильник…

І межі твої
я ніколи й ніяк обійти не встигаю.
І вихід один –
цю голівоньку брати, це тіло любити,
щоб хоч би ось так
попередити час і твою досконалість…
На кожне питання
є відповідь власна: "Ти – скарб мій…
ох, скарб мій!.."

2 листопада 1996 р., Київ

Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й малювали.
Картинна галерея ожила
у місті, де пейзажі позмирали.

Художники з маленького села,
не залишайтеся ніколи в цьому місті.
Картинна галерея замала,
щоб помістити ваші добрі вісті.

Художники з маленького села,
з вогню, землі і снігу роблять рамки,
в яких згорають вечори дотла,
і воскресають жайворонки-ранки.

29 лютого 1996 р., Київ

Ідеале мій, ти, мов «Титаник»,
який швидко іде на дно.
Гинеш ти, але я, твій романтик,
не повірю в це зло все одно.

Моя вірність, мов чайка на щоглі,
коли палуба вся в сльозах.
Нас не чують на дальнім атолі.
бо смішним уявляється крах.

Там чекають вінки переможців,
там ранкова сурма́ зове.
Гляньте ви, ідеальні промовці, –
ніч, мов траурна стрічка пливе…

Марний «SOS» про жахливу загибель
світ почує, та не тепер.
Ідеале, ти – тиха обитель,
де наш час окаянний помер?

Не один в океані панічнім
корабель затонулий мій.
Раз ти став, ідеале, трагічним –
то й молюся в каюті твоїй.

14 лютого 1996 р., Київ

І
З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,
І рани гоїли, і брали силу.
ІІ
Мов шеренги лицарські, дерева
Вістря крон похиливши, стоять.
Йшла Софія тут, мов королева,
І вклонялась їй пишная знать.

Граціозна, велична красою,
Листя жовте їй слалось до ніг.
Аж скидав свою хвою таксодій,
Закликаючи в парк перший сніг.

Чарівливо звивалася річка
У каміння намисті густім,
Голубенько тремтіла, мов стрічка
У волосся трави золотім.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках,
озера і луги, де дідова коса
духмяне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо нас пасуться коні,
пісні до ранку, та такі гучні,
що аж підспівують в сусідньому районі, –
на тому березі ріки…
Туди тепер не долітає голос.
Даремно там з рентґенами боролись
мого дитинства вкрадені роки.

16 березня 1989 р., Київ

На пагорбі праворуч, мов на чатах,
Грибок-альтанка, гляньте, височить.
Гуляють парком юнаки й дівчата,
А він не спочиває ні на мить.

Той пильний погляд, начебто з-під каски
Сягає вусібіч – од меж до меж.
І цю природи дивовижну казку
Невтомний сторож мовчки береже.

Такої форми там була вартівня*,
Звідкіль все видно: кожен кущ, горбок.
І навіть та галявина чарівна
Розложиста зоветься теж «Грибок».

*За свідченням Т.Темері, 1846 р. на території галявини, що проглядається праворуч, була збудована дерев`яна альтанка для вартового.