Не розумію. Що це? Фа́тум?
Зла доля чи такий собі маразм
як дивний прояв особистої історії
у схемах світових надбань?
Чи дату цю запам’ятати?
Чи, може, мій тривкий екстаз
лише чиєсь самозакохане повторення?
І не потрібно жодних знань ані бажань?

Не слід цвісти, густи, співати,
кудись іти, давати і вмирати?
Покинути тумани, сонце, роси –
і мати вічну мерзлоту́, сніги й тороси?

Велике льодовите небо!..
Не розумію, що це! Фатум!
Тоді продовження я жодного б не зрів!
Усі ці ві́рші власноруч до криміналу
натомість здав би, ніби так і треба!
Продовження не можна було б мати!..
До того ж, я співавторів зустрів
з єдиного фатального каналу..,

які хто малював, хто музику складав,
чи, ніби кінь, вдоволено іржав,
підкорений і вдячний за цю дикість,
за творчу голосну багатоликість!

Чи просто вчився сенсу просто неба!
Невже тоді вже жер край неба фатум?..
В однім котлі варився з тими я,
напився арт-бульйону аж до дна я з тими,
хто потім з мене мав корисливу потребу,
хто згодом, ніби кусні м’яса, їв увесь мій за́дум.
А я, дурний, гадав, що творчість як сім’я
з предорогими ді́тьми золотими!

Такого телепня, як я, ніде, в ніякій школі,
у небі, морі-океані, суходолі,
цілому Всесвіті, деінде, не знайти!
Лише у закутку, де миші і коти!

Тепер чолом об землю я не б’юся.
Лише дивуюся. Це фатум?
Чи від вина – вина, чи від горілки?
Від чоловіка чи від жінки йде провина?
П’янкої волі, як п’яни́й, боюся.
Бо хочу бути ще на щось придатним,
комусь змінити одяг чи підстилку,
води подати й оминути трясовину…

На озері мого печалю – лід.
Під льодом – шторм і скоро льодохід!
Замерзлі сльози наростають скрізь,
де не було ані журби колись..,

десь у північнім небі вічно льодовитім!
Після розмов з самим собою – фатум?
Ні! Так зберігається вогонь! То причаївся Вищий Розум!
Ось Він збере всі голови в єдиний Свій кулак –
і темінь цю знезорену, знежиту
зі смолоскипами проб’є нутром багатим,
розправившись повік з чужим морозом!
Хай буде так!..

Та й знов за круглу браму місяця майне,
зали́шивши на фа́тумів мене..,
чекаючи, чи щось нове завбачу,
чи, може, просто, зупинюся вдячно…

Мо’ щось завбачу з то́го, що вважав,
ніби мале божа…

24 липня 2007 р., Богдани́

У Всесвіті до ніжності горнуся,
Гадаєш заблукаю? Ні на мить!
Я шепіт розпізнаю в стоголоссі
Й назустріч стрімголов поки все спить.

Надихатись сповна і розчинитись
У безвісті жаданій - на плечі,
Плекати потихеньку серця нИтки
І бАйдуже лишИтися ні з чим.

23.11.2019

Світозарство.
Коли без тебе світ цей перевернеться,
уздри мене у світлі, яко птаха.
Усмійся, радосте моя, не обізлися.
Не облизися вуст сухих –
а воспари
до мене тільки.
Будемо тоді ми
не в чорних земах,
а в далеких змахах
притяжливостей наших голубиних.
Я в ту хвилину
на колінах злетлих
стоятиму у воздухах підваших
і говоритиму простити
світозарність моїх перенапружених гріхів.
Умить мене ти ве́рнеш у обійми.
То буде лестість гола і відверта.
То буде маєта тілесна.
То буде дещо перевтілене у щезнь,
якої тмінь,
якої світозарство.

2 липня 1994 р., Київ

Тотальна руйнація мене як індивіду:
Приспала свою душу, збудила голоси,
Що прониза мене, як море нереїди,
Стріля у мене стріли, кида в мене списи.

І лежачи у ліжку я пошепки співаю
Пісні, які всі чули, які вже відгули.
Натхнення є, та сил уже немає.
Не ліжко - павутина, що сплели павуки.

Снують вони сі сіті, гласи зривають душу.
Я мрію і в останнє зіниці закрива.
Хоч знаю, що з полону я вибратися мушу,
Не ворухнусь і лишу се тіло спочивать.

30.11.2019

Якщо цей день і означає щось,
так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
що з пам’яті таким дзвінким відлунням
нагадує – чому́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то свіжу усвідомлену секунду,
з якої невідомо, що ще буде,
якщо забути – що́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.

28 серпня 1995 р., Київ

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

У квітці з ельфом веснянка спить.
То першопро́лісок чи остання хризантема?
Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
Така проста земна музична тема…

11 травня 2003 р., Богдани

Мальви на долонях,
Гірко на вустах,
Вперто ницу долю
Пробую на смак.

Поспіхом ковтаю:
Мить…ще мить – на вдих…
Лиш одна мета є
Крізь журбу і сміх.

Осені двійнята:
Я і дощопад.
Дітками багата,
Хай усе невлад.

21.10.2013

Між тобою і мною одна лиш сукенка тонка,
під якою пливе по тобі, ніби човник озерцем,
найщасливіша в світі моя найтвоїша рука,
делегована в рай моїм битим самотністю серцем.

То не вітер -- то я задираю сукенку твою,
аби ноги твої від колін цілувати до лона.
Ти купалася в морі? Моя ж ти медово-солона!
Не пручайся. Полежмо. Побудьмо обоє в раю.

То не море -- то час, наче хвилями, крильми шумить,
ще й піском шелестить, ще й вустами твоїми шепоче:
"Зачекай... не спіши...уповільни, будь ласка, цю мить...
і, можливо, тоді відлітати вона перехоче..."

А сама ти шепочеш: "Ну де ж ти?.. пливи ж... я ріка,
чиї хвилі, повір, загойдають тебе до нестями...
стань моїм... відтепер -- ні порогів, ні гребель між нами...
між тобою і мною одна лиш сукенка тонка..."

Блакитний корабель відчалив уночі,
повільно і печально пливучи.

Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.

Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.

Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…

А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.

Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…

Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!

Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.

9 жовтня 1996 р., Київ

Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
просто він хотів прошмигнути непомітно.
Уночі, згортаючи традиційного килима,
він скотивсь по слизькому паркету під вікна.

Було чутно, як він приголомшено охкає,
крекче, спираючись на горіховий костур,
б’є у шибку навпомацки лапами вогкими
і, спіткнувшись об щось, лід кописткою гострить…

Ранок видався дивним гідропарком інею
зі старим покаліченим горіхом в епіцентрі.
На херсонський квиток листопад виміняв
хризантемок дрібних білосніжні концерти.

6 листопада 1993 р., Київ

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде снігом на тижні –
від Тебе, о Боже Всевишній!

14 листопада 2005 р., Київ

Ти – та.
Тому й ненавиджу я іншу.
Ти – та.
Тому є свідками літа.
Ти – та.
І біль наш порівну побільшав.
Ти – та,
чия корона золота.

Та ти
в дорогоцінній іпостасі
та – ти,
яка жадала простоти,
та – ти,
яка любові не зреклася,
та – ти,
до кого в змозі довго йти.

16 грудня 1994 р., Київ

Осінь моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

23 жовтня 1988 р.,
Київ

Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
од лоскоту твого тупого жала.

Перерахуй пір’їни золоті –
це сяє сивина моя ранкова.
Це сліпну я, як сліпли всі оті,
для кого ця печаль не загадкова.

Не прилітай на дерево моє,
я вже спалив давно святкову одіж.
У мене тільки чорне свято є,
і чорний сміх, по край якого ходиш.

Ой, не впади з такої висоти,
мої поезії складалися для сильних.
Але, здається, не всесильна ти,
бо не дітей, а віршів маєм спільних.

22 липня 1995 р., Київ

Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
Це віник в кутку, це вінок після року…
Це – не́ урожай, а голодні обжинки.
Це висновки долі. Це пізні уроки.

І треба печаль, щоб була, і не треба.
Цей час пожуритись у когось на грудях,
але вже без тебе, без тебе, без тебе
повзтиме печально на людях, по людях…

23 лютого 2010 р., Київ

Твоє тіло, мов луг.
У бокалах квіто́к,
завжди повних нектаром,
я губи змочу пересохлі.
Я груде́й твоїх друг,
я до ніг твоїх крок,
я той кінь, що над яром
цілує покоси пожовклі.

Ніч пасусь на тобі
і п’янію з вина,
еліксиром покори
я змазую гострі підкови.
Раз прийшов на цей бік,
де своя сторона, –
то вжени мене скоро
у стійло сухе і зимове.

Місяць в осінь уживсь.
Ніби митрополит
у святому поса́ді
приймає вітання монахів,
так і я в тебе вливсь
після літа – в політ!
і в небесній засаді
ловлю поцілункових пта́хів.

Ось я анґелом став
понад лугом твоїм,
сном утішений злегка –
численний давальник династій.
Ось усе, що я дав,
повертається в дім,
на якому лелека
тримає у вузликах щастя.

Твоє тіло – як вік.
Твоє тіло – момент.
Океан у долонях,
де стало солодким солоне.
Був собі чоловік –
став душі дириґент,
опонент у безоднях,
кохання, яке не холоне.

30 листопада 1995 р., Київ

Дерев’яна каблучка – запорука дерева.
Ми обручені, чи що?

Яким треба бути майстром,
аби вирубати з мертвого дерева
собі запоруку!
Якою треба бути необрученою,
аби піти у заручини
до такого майстра?

Я ці стовбури лікував оліфою,
привертав святі духи,
відганяв лихо
і тихо, неголосно виколихував.
Поклади мене коло себе.

Рип-рип: це хворе дерево стає здоровим.
Хрип-хрип: так помирає дерево
і душа його відлітає.
Той майстер,
хто встигає
взяти її у обійми.
Обійми́ мене своїми руками
сильно.
Оберни моє останнє тепло
у талісман.

Рано-вранці на Андріївському узвозі
стоїть майстер дерев’яних каблучок
і кільцює цілеспрямованих.

Виявляється:
"Під корою глибоко є серцевина,
найбільш ранима і своєрідна
частина…"
Так це на пальці каблучка
від самого серця дерева!
Це подарунок,
на дотик якого
холодна рука оживає…

23, 28 вересня 1993 р., Київ

Немає і не планується

Волосся моє стало жовтим,
як осінь.
Висвітлилося.
З одного боку штучно,
а з іншого – природно,
як осінь.
Загорілося.
У глибині, наприклад, серце,
а на поверхні усмішка,
як осінь.
Бо недовга.
Буду дивно одягатися-перевдягатися,
як осінь.
Понесло́ся.
І до прикладу дійшлося.
Я схотів пофарбуватись,
щоб у тебе попитатись:
"Як осінь?"

22 вересня 1993 р., Київ

басисто реветься найгрубша струна,
а стеля по плечах вдаряє.
підлога - моя передсмертна труна,
Геката на прогріх турає.

кислотні дощі не такі нищівні
і повінь не стільки вбиває,
як умисли мої оті продувні,
що я по струні ударяю

Прозерпіна чом мене там очіка?
яку я провину вчинила?
із мене сто літ як піяння стіка,
невже через це в домовину?

вона не спитає, співаю чому,
од чого се душу вриває.
від любощів, панно, піду у труну -
мене ся любов убиває.

Вибачайте, жодних передмов!
Творчість – це суцільна таємниця.
На́ ніч я завішую трюмо.
А чому? Та вам – яка різниця?
Кожну ніч завішую трюмо…

До світанку – лівою пишу,
сходить сонце – я стаю правшею.
Знов – чому? Я вам не розкажу.
Без душі – всю ніч, а вдень – з душею…
Щось сказав, а більш не розкажу…

Правда таємницею жива.
Тож, не слід багато говорити.
Бо інакше – лишаться слова,
зовсім протилежні до молитви.
Знов, як завжди, лишаться слова…

10 липня 2008 р., Київ

Палають пристрастю вуста,
Спадають почуття, як злива,
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе.

Сердечна щедрість, доброта,
Розмова тепла, жартівлива…
Це – ти, любове золота,
Моє кохання чарівливе.

Ти - наче зіронька ота
Із піднебесся мерехтлива,
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе.

Усього ніжністю вгорта
Очей осонцених предиво
Твоїх - любове золота,
Моє кохання чарівливе.

І сум на радість оберта
Усе єство твоє звабливе,
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе!

Богине ти моя свята,
Моя ти доленько щаслива!
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе!

14-15 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Уздовж якдовших ґалерей
із тисячів картин
проходив за́вжди сон один,
старенький, мов хорей.

Опісля сну вдаряла яв,
мов блискави́чний грім!
Знов промінь дня, мов піліґрим,
ішов і танцював.

Полотна ті ввібрали рух
людськи́х правічних снів,
і Господа природній гнів,
і ранку юний дух.

І ходиш ти, немов маля,
сирий твій погляд ще.
Зміст кольорів, мов сніг з дощем,
з тобою розмовля…

Ти розумієш тільки вдих,
а видиху нема,
лиш на яке́ньку мить пройма…
тебе жура чи сміх…

Але коли ти пензля взяв
і чисте полотно –
те грізне блискавичне дно
з’єднало сон і яв.

Ти не в художники прийшов,
а в ґалерею ту́,
де в ґеніальну простоту
ввійшла свята любов.

18 лютого 2001 р., Київ

На твоєму березі вже осінь...
Надзвичайна -
ніжно-золота.
Іі сонце у моім волоссі -
як цілунок перший на устах.

На моєму березі -
тумани,
світ просяклий холодом зіниць...
Тільки вітер -
втомлений прочанин,
знає цІну наших таємниць...

Скільки злив
між цими берегами:
тЕчіі стрімкі,
немов життя...

В осені твоій
вщухає гамір
і звучить моє серцебиття...

На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?
Я скинув би скальпа на скелі у Альпах.
Я б висушив жили на пальмах Маніли.
А Кремль проковтнув би, немов карамель.
І десь у Китаї з червоним глитаєм
рубавсь до загину за ту Україну.

Але моє небо сказало: "Не треба".
У полі поет загинає тополі.
На гак за ребро на картинах Рембра́ндта
чіпляють вареник за браком таланту.
І церква – померкла, кладо́вище – звалище…
Та й як Україну не називали ще?

Не краще б іти і себе не цікавити?
Із грудочки глини розже́вріти сина.
А зламану гілку узяти за жінку.
І, море знайшовши, посісти у човник.
І бути поетом, обпливши планету,
де, що не людина, – така́! Україна…

11 квітня 1993 р., Київ

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах скриплять хребти хвіртки
Рипучий голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилились у поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хльосткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу просив,
а випало щастя іти в листопадову звершеність,
брести в зосередженім трансі в оазис краси.

Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

4 вересня 1995 р., Київ

Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.

Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.

Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.

Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.

Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.

21 липня 2001 р., Богдани

Тише…
Опусти подбородок колючий на мое плечо.
Слышу,
как трепетно бьется сердце, ты мной увлечен.
Все глубже тону в синеве твоих глаз,
но, знаешь, бывало и хуже.
Оттолкнусь я от дна, наружу стремясь.

Дыши,
не дышать только я могу.
Ручьи
потекли из глаз. Спроси - солгу.
Я б хотела всю вечность сидеть так с тобой
на полу у кровати.
Открою глаза, а ты душу свою мне открой.

Забудь
все, что было до нас двоих.
Моргнуть
не успеешь, как гул вокруг затих.
Слышу сердце твое и волной накрывает.
Сделай громче,
ведь видишь, как я в тебе утопаю.

Бой.
Это мой бой против тебя и себя.
Слезой
не помочь мне, я слишком слаба,
но как только услышу ту песню,
что звучала для нас,
станет мне она крайне душеполезна.

Сон.
Не видать мне его уже несколько дней.
Фон,
что сейчас за окном запомнить сумей.
Дует холодом из щели между стеклами,
а, может, это от нас.
Слегка видно свет фонаря блеклого.

Тише…
Ступаю к тебе по скрипящему полу.
Выше
чтоб стать, подняться на пальцы изволю.
Тонкая грань меж любовью и дружбой
стерта издавна.
Быть может, нам это и нужно?

2019

Налякаю тебе голубою гостинністю
на далекому й жовтому озері Зе́ро.
Усолоджу високим вином з вірогідністю,
що зломлю об портрета твойого всі пера!

Обпишу горизонти вбрання надвечірнього
малювцем післяфарб – аж не вистачить місця!
Не цнотливою ніччю – зорею дочірньою
почеплю на правиці одруженій місяць.

Ти моєю озвешся на вранішній порух.
Соломи́нкою випливеш з озера Зе́ро.
І зламаєшся гордо в обіймах просторих,
як скрипіли й ламались малюючі пера!

Кароока надіє моя невпорочена,
я цікавість твою вдовольняю для себе.
Ти любити не вміла – й потрапивши в збочини,
вже ніза́що не матимеш в інших потреби.

Я клоную себе, бо мене так багато!
Я повинен заповнити озеро Зе́ро!
І в собі всю тебе пропливти, обкупати,
і вродити нову зорелику Венеру!

Золотою водою в обурені погляди
вдарить хвиля твоя з полотна ще сирого,
і яскраво осяється розум – що доля ти –
й ледь не вискочить серце з живого порогу!..

… Це все буде тоді, як тобі перехочуться
ці далекі листи, це псування паперу…
У чутливій воді тихо мрії полощуться
на далекому жовтому озері Зе́ро.

5 вересня 1999 р., Київ

О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!

Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!

Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем ді́йсниться уява.
І ніч проси́дів...

Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я проси́дів од крейдового періоду –
до мазаної білою крейдою віли.

Вона повисає у повітрі,
ніби фонтан політний.
Вона розпурхує переді мною двері
сотнями, тисячами колібрі.

На паласові з павових віял
лежав стомлений любов’ю юнак.
Він палив – і кальянове зілля
притлумляло до неї смак.

У прозорих сувоях диму
плавала пісня про Неонілу,
ледь допадаючи до вуха,
мов рибина, приглушена обухом,
мов контужений птах...

Сонце сіло на дах,
а я сів на сонце –
і аж до самісінького обрію
дивився на закоханого хлопця.

"Одинокий фараон, – думав я.
О-ди-но-кий."
І перескочив на місяць однобокий.
І ніч просе́дів.

Як перша зірка стежила за нами
через димаря монокль!
Як передостання зірка стежила за нами
через димаря монокль!

І як остання зірка знову стала сонцем –
підступивши клубком у горлі самотнього хлопця
аж до очей –
так сльози пішли;
і я пішов.

Кажу явно тепер
і казатиму на схилі,
лишаючи за собою не білу,
а кришталеву вілу:

"Ось – я очистив любов свою.
У спокої".

6 січня 1994 р., Київ

В осінній каламуті
туманами сповитій,
на самоті забутій
довершуються миті:
твоїх коротких вражень
яскраві замикання,
непередчутих скаржень
натхненні зволікання,
невчасні першоцвіти
щасливого осоння,
мов блискавка, розквітлі –
а далі знов безсоння.

Такий стрибок форелі
у потічку гірському
чи мокрі акварелі
на небі геть сухому,
необережний трунок,
чи порух, яко порох,
раптовий поцілунок
на офіційних зборах,
чи навіть мить скорботи
без явної причини –
повторюється вко́тре
і невмолимо гине!

А світ сидить закутий
поточними думками,
ковтаючи секунди
роками і віками,
а ти бредеш по світі,
вивчаючи закони,
переступаєш миті,
найстисліші ікони,
найширші голосіння,
найско́рші перельоти,
найвищі воскресіння,
не допитавшись: хто́ ти…

26 липня 2002 р., Богдани́

Не доживу до тебе.
Просто у шторм відчалю
до Островів Печалю,
не підкоривши неба.
Не доживу до тебе…

Крига майбутнє вкрила.
Зовсім тебе не видно.
Марю, як плачеш, бідна, –
бо загубила крила.
Крига майбутнє вкрила.

Дивно цей світ почався.
Я – непоправно раніше.
Ти – набагато пізніше.
Ми розминулися в Ча́сі.
Дивно цей світ почався…

Сльози солоні і теплі
крапають просто зі стелі…

11 липня 2007 р., Богдани́

Очі, забудьте! - почую відразу..
Геть з мого серця! - і в серденьку стужа.
З пам'яті щезни! - ні, цього наказу
наша взаємна пам'ять не подужа.

Тим довші тіні, що впали здалека,
Тим ширше коло трагічної ночі -
Так моя постать вдалині померкне,
Окликом втрати пам'ять заморочить.

На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався,
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик душі моєї зостався.

Я пригадав, як ти на соколі висіла,
на беркуті, на ґрифі, на орлі –
чи то на коршуні?
А може на мені?
І як хотіла.

Я пригадав, як ти не бачила землі
і як зомліла,
коли притихли крила і пісні,
а хвиля океанська
голосніла.

А хвиля океанська навісніла,
і світ тонув,
а ми – летіли,
мила,
північна дівчинко моя ісландська Бйорк.

Я чув тоненький голосок,
що різав параною і шизу на спині птаха.
Я чув тонки́й ісландський фольк
чи рок,
який нагнав на мене страху.

Я пригадав, як ти мене вкусила, Бйорк,
як хороше вкусила, мила Бйорк,
як боляче
ти крила на вітрила замінила,
щоб на плаву дісталися Європи ми.

Весь континент пройшли дрібними кроками,
коли дістались на плаву твоїх думок
Європи ми,
коли ми Африку промчали антилопами,
коли ж ти стомишся, моя блаженна Бйорк?

Я пригадав, як ти любила сніг,
як ми лавину осідлали в квітні,
Ісландіє, прощай!
Прощайте, гори рідні –
ми летимо, позбувшись ніг!

Ми різні люди, Бйорк.
Какофонічний шок
у музиці ти розвиваєш всує –
на шиї сокола,
який давно сумує…

Сумує, що не скинув горду Бйорк.

29 лютого 1996 р., Київ

У країні заводів і фабрик немає поетів.
Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
Тут на кожного з нас припадає по п’ять пістолетів
і по півкабана на півсотню мисливських рушниць.

Згасло око, як сонце, як час на межі світлотіні.
Тут надія на чудо сповзла з-під повік у рівчак.
Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

Хай сьогодні кермо в лапах а́нтиепічних аскетів
обертає країну, мов трактор по мокрій ріллі,
але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

21 липня 1995 р., Київ

Білими смугами зроблено лави,
і коли присідають на них зірки,
мохнаті, як дві чилійські лами,
вони палають, як сірники!

Я проводжаю вогні Одеси,
у море просторе щоночі йдучи,
як тихо входять під час меси
до церкви, що вклякла поклони б’ючи.

Просякнутий шквалом до тебе вскочу,
у руки, груди, пихаті дими.
Я довше таким лишатися хочу,
якими прощалися ми…

Тоді можна бризом-сюрпризом усюди
рекламою грати, немов "меґастар",
мести двірником й увійти в люди,
у свіжі плітки й пивний перегар.

Я маю право на двох волохатих
блискуче чарівних чилійських лам!
Чвалати парком, не йти до хати,
а спати просто між білих лав!

25 липня 2007 р., Богдани́

Я вам розкажу,
а з чого́ ж
мій кожен день починався,
кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку горішка,
і за горішком горішка,
і в постілі ранньо-ноктюрній
музичній такій просто постілі
ми чуємо перші постріли.

Це тріщать у тривожних лещатах зубів
наші з тобою горішки,
повні горішки, порожні горішки –
мені все одно які,
для мене є всі вони ґрецькі,
ґрець і тільки.

Тому що трощу я горіхи
і на твої долоні
кладу тільки зерна.
Мені шкаралупа лишається,
під по́душку нишком складається –
відходи і лишки від ґрецьких горішків.
І все;
все на цьому скінчається.

Любов і кохання скінчаються.
Любов і кохання – це ж зерна,
що вправно тобою
і швидко тобою,
і тільки тобою з’їдаються.

Тоді я напнувсь покривалом квітчастим,
тоді повернувсь я до стінки – і вчасно...
Бо ваза моя спорожніла,
а ти вже мене їла.

Якщо не правий я,
якщо не правий я –
то ти принеси мені
трішки
горішків.

9–10 січня 1996 р., Київ

У тиші осінній принишкли верхів’я,
Вдивляючись вгору та вниз, на довкілля!
Вже простір Небесний поглинув сузір’я.
Погожий світанок сьогодні чарівний!

У тиші дерева стоять нерухомо...
Нарешті знайшовся хтось, їх заспокоїв:
Ущухли старання у вітру надмірні,
До злагоди прагнучи в пошуках спільних.

У тиші, гармонії, щойно земля:
В цю мить Ти щасливий, напевне, і Я ?!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102104829

Уже на Другій Пречистій
місто – у падоли́сті!
У геометричній проґресії
зростають осінні депресії,
мно́жаться сльози дощів,
хма́рять рої ́́кліщів,
ви́сить жовтень на жовтні,
весь листопа́д – у безодні!
Ні. Не в творчім процесі я.
Це просто депресія.

Через постійне напруження –
штучне нервове збудження,
майже до божевілля.
Як результат – безсилля!
Я дою цю священну корову –
і веду небесну розмову.
Бо на Покрову
усе повторилося знову.
Я ж не якесь недбайло –
і загнав її в стійло на Михайла!

Бачиш, як гарно?
Що гарно – те марно!
Самого себе репресія –
ця проґресивна депресія!
На вікна дивні й давні
я причиняю ставні
і накладаю руки
на всі свої розлуки!
А сам виходжу на вулицю:
а нехай щось відбудеться…

4 листопада 2005 р., Богдани

Мавко моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і нікому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола,
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..
Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.
Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси́ покинула?..
Хрест у степу заковиленім,
кажеш, твоя… Журба?..

20–22 березня 1989 р., Київ

Пригортаюсь думками до тебе:
Чую голос знайомий крізь сон,
Що порушив залізний кордон
Затяжної для мене розлуки.
Сонце щиро всміхнулось на Небі.
І на крилах пташиних пісень
Надсилає осяяний день,
Зігріваючи стомлені руки.

Пригортаюсь нарешті до тебе:
Довгожданої зустрічі мить.
Простелилась над нами блакить.
Зустрічаються в погляді очі.
Зайвих слів говорити не треба!
Так, дорога була непроста,
Ледь помітно відкриті вуста:
Про кохання нестримно шепочуть!

Пригортаюсь мрійливо до тебе…

17.10.2019
Свидетельство о публикации №119101804572

Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари.
І, відкривши зажмурені очі,
я ліворуч від себе побачив,
що не видко дороги праворуч, –
і весь світ почорнів неначе...
Аж якісь променисті сходи
підказали мені вихід –
я спускався по них, доки
не продовжив свій сон тихий.
То далеко на тому боці,
там, де річка була безмоста,
я побачив холодне сонце,
до якого тягнула помста.

21 червня 1988 р., Київ

Арфістка схилилась на арфу
і тихо заснула,
хоча ще пружинило струни,
і золото грало,
а ніч біля моря
у рота води набирала
й по хвилі, по звуку, по краплі
весь світ проковтнула.

Оркестр задрижав,
тільки арфа ранкова мовчала,
снували смички,
мов у темному вулику бджоли,
гудів контрабас,
ніби джміль переорює поле,
і сакси, як оси, –
й в усіх інструментів по жалу.

Страшна увертюра,
де ноти струминками меду
в пітьмі обсотали
невдалу поверхню планети.
У хорі бриніли
таємні вселенські куплети,
і в кожній строфі
протилежно мінялося кредо.

Виходив балет,
але гнів стосувався арфістки,
яка серед бурі
у ложі своїм спочивала,
возлігши душею крізь струни
на теплі овали
й щипаючи се́рденьком сни,
мов духмяні любистки.

Пустою литаврою
місяць упав на дорогу.
Нічні чумаки
набрели на карбованець срібний,
сховали на возі у сіль
та й поплентались дрібно
у край,
де любистки духмяні їм вистудять ноги…

Арфістку щасливу
флейтисти сумні розбудили –
в оркестрі розвіялись сутінки
й море гриміло.
Вона здивувалася
й струни вхопила невміло,
й усі інструменти
в орнаменті дня заходи́ли.

Постали в її переливах
високі сюїти,
казки пропливали
на сцені зеленого замку.
У світлій постлюдії моря
спливали уламки
і брались докупи
в нови́й корабель нерозбитий.

Усе поверталось від арфи повз арфу до арфи.
Усе поверталось
від арфи
повз арфу
до арфи.

22 лютого 1996 р., Київ

Червоні вишні – біла пелена,
Січеться поле місячним череслом.
Червона смуга пам'яті воскресла
І в ягодах солодких ожила.

Ти не сама, ти знаєш, не сама.
Твоя душа горить і замерзає.
Твоє життя – між пусткою і раєм,
Довірся Богу – міцно і сповна.

Не вір нікому, більше вже не вір,
Мені також не треба довіряти.
Я душу розпростер, ти хочеш? Нате!
Тобі і Богу. Богу і тобі.

30.07.2019

– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
і сходила у сірий сад, мов місяць,
тривожачи коханців з ближніх місць,
коли це трапилось – я зрадила тобі.

– Ти правильно вчинила..,
що зізналась.
Тепер візьму я з більшою любов’ю
тебе,
щоб зрадити могла ти ще страшніше.
Щоб ти чекала зради
і боялась
мого кохання, більшого за неї.

Коли я вранці, привітавши сад,
проходив мимо нашого фонтану,
я не почув, щоб він водою грався –
фонтан завмер, мов на твоїх малюнках;
струмки висіли і не розкида́лись,
вода застигла, ніби лід в очах.
Я зазирнув на дно – і все розгледів:
що і за чим було, і звідки жах
такий,
що все заклякло…
Тому ти правильно вчинила, що зізналась.

– Тепер що буде нам?..
Якщо я можу з іншим..,
то, мабуть, з іншою ти вчиниш так, як є,
так само, як і я, фонтан зупиниш?


– Я швидше серце зупиню своє,
або тебе спиню в своєму серці…
Я почекаю.
Хай наступна ніч
покаже ранок нам чи лиш мені одному.
Мені цікаво, я́к покинеш ти мене,
коли я не засну
й не задрімаю.

– Я обіцяю, любий, бути поруч.
Але чи зможеш ти любити так,
як той,
хто сірий сад зробив зеленим,
коли з очей моїх, в яких був тільки страх,
фонтан салютував жіночим щастям,
жіночим задоволенням злетів…
і лиш тому повис і заспокоївсь,
що я тебе згадала –
чи ти спиш…

– Я сплю.

13 січня 1996 р., Київ

Уперше за багато літ і літер
я наздогнав заримований вітер!
Налупцював його, розцілував,
віршем на аркуш паперу поклав.

Вітер завмер. Пішло щодення.
Душу мою колише натхнення,
рожеве письмо і голубе.
Знічев’я вітер читає себе.

Картини й скульптури дерев березневих
з гілками оголеними, як нерви,
щодня прописані моїм вітром,
я страчу цим набоєм літер!

Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу!
Ні слова правди в цей світ з імли
не дам, бо барви на ні зійшли!

Стирчатиму опудалом на городі
віршами зодягнений по древній моді,
якщо не вивітрю протест
через меланхолійно перенапружений ґротеск!

Якщо не стешу короткий анекдот
десь у вузькому коридорі –
то й щастям не вп’юся від творчих щедрот
і не спіймаю свій вітер надво́рі!

9 липня 2008 р., Київ

Ця кучерява абрикоса
Вже меліровочку зробила -
Тепер така, пістряво-модна,
А інші поглядають скоса
Від заздрощів позеленіли
Під жовтня подихом холодним...
10.10.2019