Красуню цілувати - чиста блаж!
Найліпше - у вишнево-спілі губи.
Тремтлива длань заходить у віраж,
У відповідь лунає "Милий! Любий".

Догнала аж на старості судьба,
Покликало життя в свої обійми.
По душах промінь сонячний стриба,
Упали застороги, розум, ширми.

Танцюємо удвох тантричний вальс,
Розпліскується музика Вівальді.
А збоку зупинився мудро Час,
Даруючи хвилину благодаті.

Для чистих серцем рай один - альков.
Амур амріту наливає в джезви.
Цим Всесвітом керує лиш любов,
А жінка - це і є маленький Всесвіт.

05.09.2018р.

Ще днина тягне світлу нить,
Та сходить вже зоря сяйниста.
Під вітром листя мерехтить,
Неначе пальці піаніста.

Присіло дерево в «пліє»*
Немов зібралось танцювати…
А інше мовби дограє
Вечірню осені сонату.

У сутінок сумній красі
Так ненав`язливо, аж кволо
Цикади в кілька голосів
Доповнюють пташине соло.

Ці саду ніжності п`янкі…
Та зоддаля на всіх них тисне –
Автівок гулом, літаків,
Мов духовим оркестром – місто.

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

На віях дрімає ще нічка
Та ранок цілує у щічку,
А далі пірнає в душу,
Тремтить - прокидатися мушу.

Протру оченята сонні,
Візьму його ніжно в долоні,
Присяду тихенько на ганок:
У небо полине світанок.

Прокинулись вишні та сливи,
Всміхнулися грушки цнотливі,
На листях у абрикоси
Рожевого ранку сльози.

А хмари схилили голівку,
Вдивлялися у долівку:
В пелюстки духмяної м'яти
Сповита біленька хата...

Все ще збереглося: сонечко яскраве,
Печія-спекота сушить береги.
Озеро сміється сяйвом величаво
І лілеї – в танці злотнім навкруги.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Завмирає вечір у чарівнім гаї
І шепоче тихо лагідні слова.
Він мойого серця ласку зберігає,
А воно, зраділе, ніжністю співа.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Де-не-де палають, багряніють віти,
Осінь, ти – художник, вже іди, іди.
Барвами чаруєш дивно, розмаїто,
Та прошу – затримай мряку й холоди!

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

2.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

***
лезо літа вирізало острів
з жовтого окрайчика тепла
потекла між листя позолота
тягне плуга туга
в небокрай

пахне прілим листям і землею
діти виростають
як гриби
спогади у кошика збираю
бо любив

загинає пальці невідомість
і курчат вигулює
стерня
ясенами вперлися у небо
дні що їх багато
і нема

гойдалка вигойдує проміння
джерело зажурою дзюрчить
дикими качками й журавлями
до життя вигадую
ключі

01.09.18 © Василь Кузан

У порожній кімнаті — зрадливі тіні
Ніби видіння — на тій он стіні
На цих стінах на тих стінах
На кожній із них —
Мов чорно-біле кіно за романом Лавкрафта
Ну ти ж не проти що я навпроти
Ну ти ж не проти що я з портрету дивитимусь пильно
Ніби я Вольф Мессинг чи Ріхард фон Ебінг-Крафт
Ніби я дівчинка Хідекі Юкави — та сама — ядерна й сильна
Четверта з-поміж фундаментальних сил природи

Слухай
Ти можеш кричати якщо хочеш
Якщо можеш
Якщо не заціпило рота
Квантова хромодинаміка — це так звана Сучасна модель
Збірна знань про мікросвіт
А ти мені — про тіні на стінах
Тут показує кіно телестудія Потойбічний Світ
Для неофітів та давно навернених сивих-аж-синіх
Від життєвих потуг досвідчених людхантерів
Визначся вже на якій ти стороні
Й не дихай так шумно ніби у тебе задавнена хвороба Хантера
Ніби ти побачив наживо Мату Харі на тій стіні

Лиши своє серце — мені
Мій любий
Я вже у іншому світі та ти — ще ні
Ти зачаровано вдивляєшся у тіні на цих стінах ніби на старовинну таємну карту
Не варто
Мій любий -
Дограєшся до інфаркту

У тебе більше немає спроб
Немає карт
Немає фарту
Це не роман Берти фон Зутнер - Ні!
Я чекаю тебе у нашім новім кіні - бачиш для тебе он там є місце на стіні
Твоя свідомість вже здійснена -
Буття по Сартру

У тебе лишилися — берета палець куля та лоб
Порожня кімната
І кілька секунд до старту

24.08.2018

"Така у мене справді ти одна!" -
Видзвонюють льодини, мов червінці.
Я цілу зиму випив аж до дна,
А твого ще і не торкнувся вінця.

Ти - молоде, грайливе ще вино,
Що сяє сріблом, піниться в бокалі...
Уже б узяв, покуштував давно,
Та думаю, а що ж то буде далі?!

Як вип`ю зразу - захмелію вмить,
Та до тверезого дійду я стану,
Смаку іще не встигну оцінить,
Або й цілком цінити перестану.

Тому і залишайся ще, постій.
Моя байдужість, то мов льох, кохана.
Відстоюйся у ньому, молодій,
І станеш ти ще більш мені жадана.

Я теж колись опущуся туди,
Схоплю тебе гарячими руками,
Як те вино, відстояне роками,
Щоб захмеліти раз і назавжди!

7490 р. (Від Трипілля) (1982)

Лягають легкі* тіні вечорові
І днину заколисують стару.
Даруй мені печаль свою, діброво,
І сутінки замислені даруй.

Не поспішає ще виходить місяць
У хмарному-химернім напівсні.
Ти прохолодою мені пролийся
На роздоріжжі саду чарівнім.

В небесних водах – чи мені здалося –
Купалося розкішне диво це…
Немов би Муза в хмарному волоссі
Схилила там замислене лице.

Відчув: у мене виростали крила,
Здіймаючи увись понад гаї.
Вона мене у небеса манила,
Скупатися у пестощах її.

*Легкі – як завжди – авторський наголос, значно більш поетичний високий, ніж тупий словниковий прозаїчний приземлений – легкІ.

23.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Іноді так хочеться одягнути шкарпетки з дирками
через які мої пя'тки дивляться на світ,
старий зелений светр,
де келих вина залишив свій слід,
вплести в коси величезну волошку
і прудко йти уперед, а не потрошку...

А потім бігти посеред стиглого жита
по стежині...
а далі злетіти... чи підніматися в небо...
поруч з Мюнхаузеном по драбині...

Нічка-чарівниця льодяники готувала:
сині, жовті, пурпурові.
Прив'язувала їх до неба
на ниточці шовковій.
Хай на землю з них стікають
сни солодкі та щасні,
і на сплячих обличчях
квітнуть усмішки зореясні.

А опісля з'являвся красень-ранок
в черленій сорочці,
ті ниточки раз за разом зрізав
і льодяники геть усі злизав.
Тому ранок завжди солодкий,
задоволений:
загравою усміхається -
з усім світом вітається.

Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.

Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.

Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.

Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…

Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.


* memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.

13 серпня 2018

Якщо у гармонії душі,
На речі є спільний погляд.
Приємні поради та слушні
І, ставлячи їх на розгляд,
До справ не торкнеться розлад.
РазОм навіть «звернемо гори»,
Підтримка бо є і воля.
І прагнення не випадкові.
Всміхнеться тоді і доля,
Доріжку розкриє в полі:
Відчуємо подихи вітру.
А постать струнка і тендітна.
Не може ріднішої бути.
Тебе неможливо забути!!!

10.08.2018
Свидетельство о публикации №118081004145

Від руки мов зодчого –
Хмари злет.
Личка то дівочого –
Силует.

Напливає густо так
Інший он.
Цьомає у вустонька
Дівчину.

Чи постав примарою –
Долі знак?
Чи й зі мною трапиться
Може так?!

Хмара в нічку велетом
Утекла.
Чи глузує з мене то
Доля зла?!

6.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Під хустками сивими
Мліє сад.
Спів цикад напливами,
Спів цикад.

Вечір заворожений
Завмира.
Мов його стривожила
Ніжна гра.

Вже вона за межами
Дзюркотить.
Душу всю збентежила
Не на мить!

Звук закучерявила
У момент.
Вітру це русявого
Інструмент.

Сяє вже гірляндою
Тихий змрок.
Вітру це трояндовий
Голосок…

4.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

…Без вагання іду по воді
у відверті і щирі долоні…

Боже мій, як я вірю Тобі,
поринаючи в погляд бездонний.
Знаю, певна – від Тебе ця мить,
що зачала вібрато в сплетінні,
що бринить, і бринить, і бринить
у моєму новітнім світінні.

…Без вагання простую крізь шторм,
крізь морози, вогні і цунамі.
Сонцеблискітний заклик долонь!..

Боже, вдячна Тобі, що Ти з нами!

Малює вітер небо, білі тучі,
а серед ночі – місяць угорі,
мою журу і радощі кипучі
до вранішньої Божої зорі.
Та не сягає істина до Лети.
Нема на те ідеї і снаги.
Безсмертя творять іноді боги,
а вічне – ще не чувані поети.
А я усе ніякий і такий,
що й од Фортуни накиваю п'яти,
та і її не буду доганяти
як іноді попутає лихий.
Немає віри. Що із цим робити,
мовчить і не підказує життя.
На покуті німі дереворити
уже не вимагають каяття,
яке переросло само собою
молитвою до сонця і небес,
де по-новому білий світ воскрес
веселкою над синьою рікою,
а на каймі блакитного сувою
гаптує жовте колесо Велес.

07/18

Місяць і зірка – закохана пара,
Чом на все небо одна?
Інші усі заховались у хмари,
В лоно небесного дна.

Зірка полярна, немов королева –
Найяскравіша з усіх.
Сяйво її золотаво-сталеве –
Ночі химерної гріх!

Ковдрою наче сповив їх раптово
Вітер легенький за мить.
Ох і кохання палке вечорове –
Небо палає й димить!

22. 07. 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Хто рухає прогрес, високі має цілі,
Хто робить світ цікавим, досконалим.
А де межа можливостей людей у тілі,
Де компроміс із прагненням зухвалим.

Бар'єри, планка, так добралися до суті.
Невдачі неминучі, є помилки.
Врятує гумор їх завзятість в каламуті,
В неідеальність вірять понеділки.

Якщо пороги щастя зависокі, важко
Радіти сонцю чи дощу, дрібницям.
Скарби ідеаліста бездоганні, пташко,
"Літати" "не літати" - є різниця.

26.07.2018
НЙ

Сідає сонце. Гасне яра мідь,
Летять ключі до вирію стокрилі.
А час нікого з нас не пощадить,
Додолу гне, висріблює у тиглі.

Не втюхаєш йому хабар-"джинсу",
Не оголосиш безпардонно "брексіт".
Життям йому виплачуєм ясу,
Бо ми для нього лиш родзинки в кексі.

Не вірю, що життя - невдалий жарт,
Чи випадкове зчеплення молекул!
Бо після себе залишаю сад
І бірюзи думок коштовні глеки.

Я знаю - не кінець земля сира!
Спочинок це, очищення,- не плаха!
Лечу крізь час у розчерку пера -
Дає дорогу Хронос Вогнептаху.

25.07.2018р.

Благодать

Жінка люта. Ув очах огні -
Із рубіном не купив каблучку.
- Будеш цілуватися, чи ні?
Заспокойся, на ось, півполучки.

Інша половина - то сім'ї,-
Комуналка, транспорт, харчування.
Порадій за мужа, я ж - піїт,
Віршики утьопую прегарні.

Кум твій не напише і рядка,
А у мене товпи епігонів.
Хоч нема фазенди, літака
Але маєм тертушку для хрону.

А паперу - гори! Завались!
На Парнасі скоро вручать німба...
Чуєш -просить їсти спиногриз,-
Йди, купи картопельки та хліба.

Хух, подріботіла в магазин,
Із душі на мить скотився камінь.
Тїиша...вірш плететься з бірюзи....
Не сім'я, а ідилічна гавань.

25.07.2018р.

Переміни

У цьому світі все уже не так,
Блакитнозадим возродився Каїн.
У кабана облущився п'ятак,
А думав, що такого не буває.

У дів піпетки стали за мужів,
Зачаття непорочне вже гроші.
В безглузді не шукаємо межі,
Святе письмо тлумачить піп без Мойші.

З Чигирина рукою до Черкас,
Але повзеш по ямах як амеба.
Розширюється Всесвіт, прірва, газ,
Була гора - тепер смітник до неба.

Був кролик, півник. Нині - павіан,
З його м'ясцем готується підлива.
І хто ти - сонетяр чи графоман -
Для читачів реклами неважливо.

У казна-що вироджується вірш,
Читати лячно, носом кровотеча.
Та крізь асфальт росте м'який спориш,
На хмарочосі яструб в'є гніздечко.

26.07.2018р.

У мене спрага, болить все тіло,
Людська зневага осточортіла.
Шукаю воду джерельно чисту,
Собі на шкоду шукаю змісту.

Все що зоріло, все що тримало,
Все що згоріло, згоріти мало.
Смугасті ранки, щоденна кава,
Суцільні рамки, своя Полтава.

Там, на балконі, стільці упали,
Ці дні в долоні, пообступали.

Прийдіть хто-небудь, стільці упали,
Стоять їм треба, щоб не лякали.

25 липня 2018 р
НЙ

Плакучі верби понад ставом,
Троянд зарошених кущі…
Неначе пестощі дощів –
У срібних краплях величавих.

Невже круг мене ви, невже ви?
Ці ніжні розсипи немов –
Красуні білі і рожеві,
І пурпурові, як любов!

Ці краплі падають так лунко,
Мов серце серцю промовля –
Крізь вуст вологі поцілунки -
Аж усміхається земля!

І я не знаю, я не знаю,
За що мені – оце усе?
Красу трояндного розмаю
Ласкава доленька несе.

18.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Звільнилася від пут і вільна:
Свого я серця королівна,
Де сосни небо підпирають,
Відрадно солов'ї співають,
І вітровій із сині гір,
Шепоче стишене повір...
Цілую небеса шовкові,
Палахкотіння пурпурові,
Горну до себе верес-трави,
В росі краплинах на отаві
Прощальні жести діви-сонця...
Відчинено душі віконця...

Я щасна цілувати щоки,
Торкатись шиї і грудей,
Базікати, коли не хочуть
Вуста твої, за другу йде.

Я щасна обіймати плечі,
Тулитись прямо до душі,
Мені так хороше, нарашті,
З тобою бути по житті.

17.07.18

Знову я прийшов до тебе, гаю,
Щоб красою душу напоїть.
Хай Боги тебе оберігають –
Тчи між нами сокровенну нить.

Хай твій дух живе отут - навколо –
Живить душу зранену мою.
Сонячне Богів чарівне коло,
Мов лелека, я щороку в`ю.

Радий сам кожнісінькій нагоді,
Мов на сповідь, серце принести.
Пестять погляд плеса срібноводі,
Мов на варті – хащі ці густі.

І не треба їхать на Багами,
І шукать заокеанський рай.
Тут щасливий – з рідними Богами,
Парадиз мій ось. Це – рідний край!

15.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Над місяцем-соняхом
літав чорний ворон:
видовбував золоті зернини
із сяючої середини...
Та у дзьобі вони
не трималися,
а по небу зорями
розсипалися...
А на ранок з'явилася
диво-птаха - жар-птиця,
променисто-крилата вона,
сонцелиця...

Я буду тут, в саду троянд,
Одягнена у літо.
На площі квітнучих гірляд
Довершеного світу.

Гарячі хвилі від землі
Тремтять під небом синім.
Мої невтішені жалі -
Троянди безневинні.

Стоять принадно мовчазні,
Занурені у спеку.
Вони в мені та у вікні
В абстракціях альсеко.

07.07. 2018 р.,
Cубота. НЙ

У чарівливі вечори,
Коли душа душі співала,
Кохання дійсність фарбувало
У найніжніші кольори.

Від кого хто чого хотів?
І не було обом спасіння…
Цвіла поезія осіння
У зливі слів і почуттів.

Та стало все, чомусь, не миле.
Ми розлучилися – так треба.
І Муза утекла від тебе.
У мене ліра заніміла…

2018

У чарівливі вечори,
Коли душа душі співала,
Кохання дійсність фарбувало
У найніжніші кольори.

Від кого хто чого хотів?
І не було обом спасіння…
Цвіла поезія осіння
У зливі слів і почуттів.

Та стало все, чомусь, не миле.
Ми розлучилися – так треба.
І Муза утекла від тебе.
У мене ліра заніміла…

2018

Я жизнь люблю
И каждый день я наслаждаюсь
Восходом солнца восхищаюсь
Классическую музыку я слушаю в тиши
И что-то новое себе я открываю
Пишу стихи и планы, и мечтаю
И каждый человек мне интересен
Так как он знает то, чего не знаю я
Когда душа спокойна и поет
На подоконник голуби садятся
Ведут свой птичий разговор
И все понятно, что мы не одни
Даже птицы понимают наши мысли и дела
Позитив к нам тянет все живое
И это нужно помнить, каждый миг
И даже в мыслях не желать другим плохого
Так как все возвращается к тебе
Я жизнь люблю - какой в ней колорит
Она многообразна и прекрасна
Если Всевышний здесь нас поселил
И утро, день и вечер кажется обычным
Только детали каждый час от нас зависят
Как мы построим день, какие нас займут дела
Возможностей не счесть
Свои способности нужно лишь учесть
И занимайся тем, чем хочешь, можешь
В гармонии с собой и окружением живи…19.06.17(написаны в больнице)

Наслаждение мечтать
Кто может здесь поспорить
Не ныть , не плакать , не страдать
Стремиться быть свободным
И чаще всматриваться ввысь
Восходом солнца любоваться
Природу и людей любить
И чаще ими восхищаться
Наслаждение мечтать
Чувствовать пульс жизни
Строить планы, создавать
Изучать науки, открывать
Свои таланты
В общем жить в гармонии
Без скуки
Наслаждение мечтать
Это вдохновляет
Утром хочется вставать
Просыпаться рано
Целый день не унывать
Сколько дел ведь надо сделать
Вечером взглянуть на звезды
Отыскать свою
Ей поведать все секреты
Вместе помечтать
Наслаждение мечтать
Утром, днем и ночью
Жить красиво, многолико
С оптимизмом
Бороться с слабостью своей
И стараться побеждать
Интересным делом заниматься
Милосердным, добрым быть
И такими же людьми
Стараться окружать
Наслаждение мечтать
Это так не просто
Видеть все в красивом цвете
Серость как бы и не замечать
Лучше чувствовать себя ребенком
И наивно все мечтать, мечтать
Это даст заряд
Для новых и хороших дел
Главное ты в это
Прежде сам и
Без сомнения, поверь… 20.06.17( написаны в больнице)

У хати великі очі,
Бо хата завжди чекає,
Коли ти прийдеш додому
З чужого холодного краю.

Присядеш тихенько на призьбу,
Поглянеш у затінок вишні,
І небу почнеш сповідати
Думки свої чисті та грішні.

І квітка за квіткою в душу
Проникне увесь садочок...
Я цвіту того не порушу-
Зі спогадів буде віночок.

Я тишу святу не злякаю,
Сидітиму довго на ганку,
Хай котяться сльози зірками
В самісіньке небо до ранку...

Мені онуки – це життя,
Моє накраще почуття,
І думка в мене завжди є,
Хай їм здоров'я Бог дає,
Про все що мріють, хай здійсниться,
А з мріями, надія сниться,
І завжди щастя нехай мають,
Хай люди їм, добра бажають... 2009

Мой любимый город Днепр,
Где детство, юность пролетели,
С тобой у меня связано душевное тепло,
И жизни лучшие мгновенья,
И первый шаг,
И первый слог,
Забота мамы, дедушки, бабуси,
И первый класс,
И юности прекрасная пора,
Подруг хороших окруженье,
И в парке колесо,
Нас поднимало ввысь,
Открывая вид
На чудную природу города,
Реки с заливами и плавнями,
На пляж, на танцы мы ходили,
И первая любовь,
Союз семейный,
Второй роддом,
Младенца первый крик,
В которого тепло и душу
Я вложила,
Все это было так уже давно
А помню все, до мелочей как было…25.02.18

Не ре і не мі
Суцільна соль
І дієзи не допоможуть
Коли на душі мінор
Літо ласкаво мажорить

…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..

Дай хвилю щастя, блискіт супокою,
Душі, що так втомилася пливти
Супроти хвиль збуруненого часу…
Розтане біль поволі… не відразу –
Огорне тіло тепла течія…
У центрі всесвіту я мовби й нічия,
Та це не зовсім так… моє коріння
Глибоко так прони́зало ґрунти –
Мені нелегко проти вітру йти
Перед заходом сонця в надвечір’ї…

…і ти мій друже, в диханні офірнім
Моя єдина пристань… мій маяк
І сила невпокореного духа…
Твоя душа мою печаль підслуха –
І мовчки піднесе ковток води…

Прилинь сюди… прилинь хутчій сюди…
На побережжя бездиханне болю…

…благословім щодня панянку-Долю
За те, що нам запалює вогні
Посеред бурі в ясній далині, -
І множить нам літа й буяння крони…
Я вірю, друже, в світло оборонне
Що нас в розпутті… в темряві веде,
Коли Прядильниця життя з ниток пряде, -
Пребудь мені у хвилях цих зі мною,
Мій друже милий, ласкою німою
Мене приклич на тисячі імен…

Зніми тягар із втомлених рамен,
Коли в багряних сонць не стане меж, -
Пребудь мені, мій милий друже, теж,
Коли болід* всі зорі переймуть, -
У центрі Всесвіту… у космосі, в тумані,
Посеред зір, в буремнім океані, -
…і ти, коханий, будь мені…
…пребудь!...



18 червня 2018 року, імпровізація.

В народу нашого нема
Такого ймення чарівного.
Воно – поезія сама,
Дароване, напевне, Богом.

Живе спрадавна у віках,
Ніколи на устах не в`яне,
У віршах скупане й піснях
В болгар, що нам – брати-слов`яни.

Як марив я тобою в снах,
Не міг на тебе надивиться,
Моя красуне осяйна –
Болгарська дівчино, Росице.

Цілунок перший у вуста
В обіймах вечора морського…
О первозданна чистота
Кохання першого мойого!

Мене ведеш ти крізь роки,
Яких багато так минуло…
Нам сяють досі ті зірки,
Якими вічність огорнула.

16.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Темного квіту пелюстки
Прилипають до небесної хустки,
І блакитне небо сіріє -
Вже сльозини на соснах-віях.
Та ця сірість непевна і хитка:
Тихо квилить, глядить у віконце...
Ща засяє у небі нагідка -
Усміхнеться яскраво сонце...

Я по тобі сумую, юродиво
Оці слова виштовхую із рота,
Містечко наше, стомлено-красиве,
Стягає простір й продає за долар...
Усе мине опісля як згодяться
Тобі за літо витрибеньки в тісті.
Я тяжко так сумую, добрим часом,
Від ревнощів розносить геть за місто;
В річищі, край господи, тоне правда,
Про те що я не хтіла досі вабить
Твої неквапні очі післязавтра.
Я по тобі сумую без підстави.

06.06.18.

Нічка нанизує зорі в намисто -
Небо вдягає його урочисто.

Нічка сплітає майстерно мережки -
Небо вбирає хмаринні сережки.

Нічка майструє кулон золотавий -
Місяць у небі блищить величавий.

Нічка глядить ніжно світові в очі -
Хвилями море тихенько шепоче.

Лагідно ніченька світ обіймає -
Небо милується, Благословляє...

Іду у полі чи гуляю в лузі –
попереду ідилія й краса.
Полохаю лелек і чорногузів,
і падають до ніг мені і Музі
не птиці, а прозорі небеса.

Сіяє сонце, зеленіє жито
і де-не-де волошки голубі,
неначе на могилі, на горбі
нагадують далеке пережите
але близьке не Музі, а собі.

Колись і тут гуляли отамани
і нальоту стинали як будяк
усяку погань. Та нема ознак,
чиї то тіні впали за тумани,
і наче незагойні їхні рани
ще червоніє у долині мак.

06.2018

Навмисно і чесно, з проханням
НАЗАВЖДИ,
Люблю я тебе до нестями.
Укотре було заблоковано
нами,
Сердешно обіцяне станом,
Плекати на щиру відвертість;
Доречно було б занести до
ЖУРНАЛУ
Обіцянок і спостережень.
Люблю, я люблю і зусім непрогавлю
Хвилин, коли бавлюсь як вперше,
твоїми ВУСТАМИ.
Бракує мені твоїх теплих
ОБІЙМІВ,
Без них я порожня пляшанка.
Сьогодні, поволі, за денне
ПРОМОВЛЮ
І з жахом, що час так спливає,
Тобі таланить дев'ятнадцятий
ПРОМІНЬ -
Життя споміж мар і
ПАЛАННЯ.
Тоді як замріяне поле жевріє
Під небом блакитним
і ГОЛИМ,
Ти мусиш підвестись
і йти в добру пору,
Де маки врослись кардамоном,
Де родиться першість.

01.06.18.

Дощ забгав в мене радість сонця…
за вікном коли мжичка добра…
Я надумаю чистий простір.
В руках кава моя холоне…
Наче зрада вдалася втома
безкінечного дня, то ж годі.

Я стомилась опівдні спати,
заплітати волосся в коси,
Мені байдуже хто там, раптом,
з тобой знається, любий, досить…

Дощ забгав в мене радість сонця…
Мої сльози крадуться моквой,
До нестями солодкі сльози.
І приємні вони на дотик…
Я люблю, як веселка сходить,
босоніж по травиці топать.

30.05.18.

У щастя до тебе, насправді, багато доріг...
Розглянься навколо - то шлях "По дорозі у Казку".
Увіруй... Увіруй... бо віра - святий оберіг -
у щось надвисоке - у приязнь, а надто - у ласку...

В Завітному Лісі по куп'ях снують світляки -
ці крихітні вісники Сонця, ці янголи втіхи -
скупайся у променях світла, у хвилях ріки,
а я буду поруч і щось промовлятиму стиха.

Ідилія... Спалах... На хвилю - на вічність, на мить...
Притаєні знаки, приглушені порухи серця.
Небачена з'ява - розбуджена Мавка горить,
високо над хмарами кінь вітрокрилий несеться.

Покиньмо імлу непроглядну, покиньмо усе -
приземлені зваби, осмислені покручі Духа.
Нехай по дорозі у Казку нас коник несе,
а наші німі одкровення лиш серце підслуха.

Ми обрані Світлом, ми білі ворони - то що ж...
Шумітиме Ліс заповіти свої спересердя:
яскраво горіти - це значить зневажити Лож.
Це бути. Це збутись... і вільно піти у безмертя!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Як кошеня до рук і до грудей,
голівкою м'якою в підборіддя --
крадеться дум довірливе поріддя
в бездушних хащах покручів-людей --

розчавлені, розпластані ... Живем!

У світанкових сутінках Едем
вартує день-у-день по нову душу ...
(Чи ж я закономірність цю порушу
розвихреною трагікою барв
життя у вищих проявах любові
до ближнього, до брата, що по крові
є спільником в неправій боротьбі --

безглузда гра в безсмертя, далебі!)

Ти -- вічний блазень, тіла вічний раб!
Скаліченою пластикою лап
тебе не відігріє трем дитячий,
що над убитим кошеням заплаче --

о людство стехнізоване, спинись ...
Чи ти вчуваєш серце, як колись
вчував у тобі Бог-Отець Людину --
чи ти й собі вподобилось в тварину,
в розгнуздану сваволю дичини?!

Тихенько-тихо браму відчини,
аби почути пісню колискову,
заблудлого дитинства сонний схлип:

"А наш котик Лапчик,
спить, немов калачик,
котить лапкою горішки
діткам для потішки".*

... Спочивайте наші ручки,
спочивайте ніжки ...



(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2

Доля у кожного своя,
І на очах у всіх вона,
Її ніяк не сховаєш,
І не заміниш, ні на мить,
Те, що дано тобі долею,
Зумієш перемогти боротьбою,
Боротьбою за життя, існування,
Мати для цього бажання,
І хтось, раптом тобі допоможе,
І на долю свій слід прокладе,
Добро здійсниться, проросте
І людина долю змінить...
2009
Переклала на українську мову 25.05.18 4.40

Життя нам сюрпризи підносить,
Коли ми їх зовсім не чекаємо,
І якщо, хтось навіть запитає,
Що нового, і як живемо,
Відповісти, дуже-то не просто,
Бо ж, не знаємо наперед,
Все так, сьогодні ненадійно,
Вийти може навпаки,
А як, впевненості треба,
Втомилися ми від всіх перешкод,
Влаштовано все в світі складно,
Для щастя потрібен позитивний заряд ...
2009
Переклала на українську мову 25.05.18 4.20

О, жінка, ти досконалість,
Природою в дар тобі дано,
Народжувати дитя, і не одне
Ти стимул в житті для чоловіків,
Не потрібно їм інших причин,
Щоб в політ завжди прагнути,
І честі, слави їм домогтися,
Така граціозна, така красива,
По життю, ти йдеш як диво,
Блаженство, радість випромінюючи,
Завжди впевнено крокуючи,
Хочеш зробити світ добріше,
Створити затишок і виховати дітей ...
2009
(переклала на українську мову 22.05.18 6.10)

слухай
а остудити доменну піч
подихом лише дотиком лише
зможеш?
ти ж така холодна
що кров зміїна в тобі стає інеєм
ти ж така холодна
що відбиваєш синім на білий світ
ти — чистий лід
я — гарячий як віскі з колою
ніби котяче соло у березневім o sole mio

наша істина не така вже й сумна —
розмішати тебе у мені
і —
пити до дна!

а коли нарешті прогляне дно
ми будемо щасливі п’яні
нам буде все-одно
у персональній нірвані

ми зародимо нове життя
ми заробимо мозолі любові
розмішати б тебе у мені —
до єдиної крові

але поки у тебе під
шкірою сніг-та-лід
я просто шептатиму цю мантру без зупину
а ти
зумій
кохана
випити мій голос згола
дотиком лише подихом лише
запалити доменну піч
і —
не стріляй
у спину....


за лінком - авторське виконання віршика)

Покохай мене щиро
Покохай від душі
Покохай так завзято
Щоб заграло струні

Зачеркни все минуле
Хай лишається там
Де уже не розквітне
Де дорога у Храм

Покохай винятково
Покохай до сльози
Покохай загадково
Мелодійністю гри

Ми разом подолаєм
Ми разом досягнем
Біди перелистаєм
Все з початку почнем

В мальовничий Оазис
Що посієм - зберем
Занотуєм цей опис
У душі - збережем

Заспівай мені пташко
Заспівай , звесели
Романтично , привітно
В моїй мрії живи...

Кому судилося кохать -
той куштував дари вагання...
Кому судилося пізнать -
той був невільником для щастя...

Кому судилося любить -
той визнавав душі відвертість...
Кому судилося простить -
той помічав сторонню зверхність...

Кому прийшлося оминать -
той знає крутість поворотів...
Кому довірили спинять -
той мчав на швидкості скрізь простір...

Такими стимулами вчить -
гранує гармонійність власну
Такими нападами злить -
долать дилему на все здатну.