стікає дощ по шклу
неначе
ледачий сон вповзає в день
бреде за краплями удача
і плаче речення
тече
життя за вікнами готелю
вдягає ранок чобітки
на стелю осінь тугу стелить
і відбиває трем чіткий
стіна
мов жовту спинку ліжка
тримає віжки розум і
не втримує

гарячі ніжки
тремтять мов кола по воді

в запрілі білі вікна ранку
впирають руки звуки і
стають у позу
поза ранком
стихає все на світі
і
і більш нікого
більш нічого
і ранок солодко-п’янкий
дощ по вікні
а ми по колу
і стогін пошепки тремтить
медові грона винограду
розчавлює вустами
мить

бринять краплини
сонні струни
і втому струшують з обличь

нас поцілунками розбудить
від збудження волога ніч

04.10.16

Із нею оживає ясен день,
але – без неї. Бо така кебета,
що без кубіти більшає пісень
і мрій у майже кожного поета.

Я не чекаю іншої пори,
аби мої літа уже поважні
не навівали суму і жури,
коли не обіймаєш неосяжне.

І як не потонути у журбі
і досі розказати не умію,
аби була – і людям, і собі
чужа розрада і моя надія
у цій такій допитливій юрбі.

Іду в полон, з полону визволяю,
коли мені її не вистачає
уявою у пам’яті моїй.
А як оберігати таємницю –
душі моєї пійману синицю
жар-птицею у клітці золотій?

2012

Осінній вальс печаль навіяв,
Обсипав листом золотим…
Непрохана сльоза під вії
Журливим вітром залетить.

Вже не зустрінемось ніколи –
Мов холод сковує німий.
Ридає жовтень світлочолий
Навкруг багряними слізьми.

Неначе долі ті удари –
Акорди падають сумні.
Немов краси сумної чари –
Лишилась музика мені.

28.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, дача.

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник

Вона писала вірші у метро.
Можливо про кохання, можливо - ні.
Вона писала вірші у метро,
Й присвячувала їх мені.

Вона писала вірші у метро,
Забувши про вагони і платформи.
Я бачив, що байдуже їй було,
Куди ведуть рейковані дороги.

Вона писала вірші у метро
У свій блокнот червоно-чорний.
Писала правду, боляче було.
Так, ніби вона вийшла з колій.

Вона писала вірші у метро,
І ми трималися пліч-о-пліч.
Вона писала вірші у метро,
І я писав назустріч.

Київ, 2016

з невеличким запізненням (два місяці і вісім днів)
та побажанням натхнення і кохання, досягнень і перемог у житті та житі


У тебе природа така, наче жінка.
Ти ніжний із нею, ти пестиш її.
Чаруєшся осінню так, наче грою,
Горою любуєшся. Горнеш гаї

До серця. До неба простягши долоні,
В полоні краси і язичницьких тем,
Ти граєш на струнах живої бандури
І грієш на грудях прадавній тотем.

У темному лісі, на схилах, де рвуться
Ревучого струни в надривних тонах,
Ти світлою думкою зваблюєш духів,
Щоб добрими були для слави й стола.

Великий і добрий, слабкий і могутній
Надломлену душу тримаєш за хвіст.
Живе у тобі генерація предків
І сльози чужі, й недотриманий піст.

28.09.16

Багряні пасемця свої
Явили віти тишком-нишком.
Предивне марево гаїв –
Краси печальної усмішка.

Здається - увійшла в екстаз,
І здивувала новизною.
Немовби літня жінка враз
Розквітла вродою ясною.

Рум`яні проблиски весни
Майнули у гіллі осіннім.
Немов освічились вони
Любові лагідним промінням!

26.09.7524 р. (Від Трипілля)

Ослабла сонця променева сталь
І легкий холод сновигає в гаю.
Старих дерев невигасла печаль
Ледь-ледь гілки акації гойдає.

Все більшає багрянцю ув очу
І закоцюбли віти напівголі…
І я уже, як той листок тремчу,
І теж немов от-от впаду додолу.

Холодна хвиля лине до латать,
На них уся зіщулилась лілея.
І вітер - мов сорочку полатать -
Рвучкою взявсь долонею своєю.

Вже тихо сутеніє угорі,
Сумному дню звучить, неначе кода –
Це тремоло останнє комарів –
Теплу прощальна пісня, що відходить.

18.09. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

фіранка і вікно. а за вікном -
присолене дощем ранкове місто.
у спокої намоклих хризантем
спиняюся кружливим падолистом.

десь - цок і цок. у цокоті копит
виловлюю, вилущую бажання.
мінлива осене, з оманності гонитв
верни мене в барвисте погойдання,
у тиху гавань стиглих кольорів,
в прозорі плеса прижиттєвих мандрів.

а цокіт? - хороводами мостів,
спірально-предковічна,
вічна
мантра.

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Підкрадалася тихо
Осінь в темній імлі,
Прохолодою дихав
Ранок в нашім селі.

Вдень ховалася Осінь
У високій стерні.
Забарились в дорозі
Життєдайні дощі.

Хоч сюрчить тепле літо ,
Загордилось.Та все ж
Пізня осінь крізь сито
Дні процідить дощем.
12.09.16.

Я чую трепіт її частого дихання,
Я бачу які в неї очі, чисті прозорі.
Тільки я знаю, що це не кохання,
Це просто в небі моляться зорі.

Я питаю її. Що ти тут, як ти?
Я вона каже, та так. А як у тебе?
А десь над нами хмаринки – зоряні яхти,
На білих вітрилах пливли по небу.

Наша розмова – для знакомства лиш привід,
Вона усміхнулась і з рукава здмухнула пилинки.
А над нами місяць наче привид,
Висунув роги із за хмаринки.

Я любувався красою її білого тіла,
Серце в грудях завмерло, не билось, чекало.
Вона була ангел, піднялася і полетіла,
На прощання рукою мені помахала.
1999р.

Ну здрастуй, осене печальна…
Хоч ти удень – мов літо ще –
Спекота тисне так навально,
Увечорі лиш – холод, щем.

Стискаєш світло, множиш темінь,
І жовтий лист усе частіш
Нам уклоняється доземно,
Залишивши обридлу виш.

Та повінь слив і яблук нині –
Дозріли у саду плоди.
Розкішні кавуни і дині…
У скибці – місяць молодий.

Зоря вечірня в хмарі тоне,
Укрила сутінь береги.
Як добре – дощик монотонний
Нудьгу не сіє навкруги.

3.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Я зникну на роки і на країни,
Стривожена, без цілі і керма.
В раптовій екзальтації—без зміни,
В нерозумінні тихому—сама.

Як уві сні з відкритими очима
Кружлятиму --ви будете в той час
На запитання знизувать плечима
І думати про тих, хто біля вас.

Але зненацька, боячись не встигнуть,
Я побіжу, як знайдене дитя,
Коли човни при березі застигнуть,
До скорого готові відплиття.

І стане мені ясно до нестями,
Чого мені ніколи не забуть.
І доторкнусь до кожного устами—
До кожного, хто наладнався в Путь.

В години ці скорботні і урочі,
Що напливають десь із давнини,
В тумані будуть голови і очі,
В тумані будуть люди і човни.

Я розіллюсь як повінь і як повість,
Щоби піймать останній дотик рук.
Я не навчилась жить, але натомість
Скінчила академію розлук.

2011

Осяяний осінню,
Сам осенію.
Обрій синіє.
Темніють сіна.
Перетемніє. Пересиніє.
Пережовтіє моя сторона.
Старовина проросте новизною
Над крутизною років і віків.
Коні проскачуть –
Лишиться зі мною
Цокіт-працокіт
Уявних підків.
Осінь – остання? Передостання?
Настрій мінорний душу пройма.
Де ти, найперше юне кохання?
Втома. Судома. Осмута. Сума.
Осяяння осінню. Спомини сиві.
Онде – щасливі. А осьде – сумні.
Геть пересохли ріки бурхливі.
Переіржавіли зорі на дні.

1997

Як та зоря що все сія,
Ти була такою.
А спомини, а спомини,
Не дають спокою.

Злітає в вись душа сама,
І падає безсила.
Тебе нема, тебе нема,
Мов обламались крила.

Ми тим що було в нас давно,
Не вміли дорожити.
І холодно, і холодно,
На світі стало жити.

Немов пісок збігає час,
Назад все не вернеться.
Один лиш раз, один лиш раз
Любов в житті дається.

2015р.

Ти сьогодні захотіла в гори втекти,
Де небо проткнули смерекові вістря.
А я закриваю очі і бачу як ти,
На повні груди вдихаєш свіже повітря.

Душу повільно став наповняти спокій,
І в тіло почала вливатися сила.
А я буду чекати на тебе, допоки,
У твоєї душі знову виростуть крила.

Ти все вище і вище ідеш без вагань,
З першим сонячним променем попід руку.
І дивуєшся все, як це у вранішню рань,
Тихо довкола, немає жодного звуку.

А смереки протягують руки – віта,
Несуть свої обійми до твого тіла.
Вбираєш тілом силу Карпатського літа,
Така щаслива в обійми смерек влетіла.

Ти торкнулася їх своїми руками,
Вкрита сонцем і смерековою тінню.
І любуєшся довго гірськими струмками,
І ще дивуєшся квітами у цвітінні.

Закрию очі, бачу як виникає,
На твоєму обличчі усмішка мила,
Розумію, що гори тебе забирають,
І у тебе знову появилися крила

2015 р.

Вечір біля ставу романтичний,
Де сп`янінням диха кожна мить.
Ніжне плесо хвилями велично,
Ніби арфа – струнами – тремтить.

Не бушує, стихла щука сита,
Миролюбна й лагідна стає.
Тільки десь раптово з верховіття
Жолудь лунко об водицю б`є.

Мов горить од сонця неслабого
Крона дуба, наче тліє хмиз.
І скидає легко на дорогу
Ці жарини тліючі униз.

Під габою неба голубою
Мріяв так тебе я віднайти.
Щоб сиділи ми отут обоє
І горнулася до мене ти.

Та не чути – мого серця крику,
Між тремтіння хвиль, гойдання віт…
Замість мрію обіймать велику,
Обіймаю цей маленький… світ.

27.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Твоя загублена сльоза
Мій вічний смуток оросила
Дощем вологим небуття
Минуле спогадом пригріла

У цю чаруючу красу
У неповторну мелодійність
У чуйну , лагідну весну
Де повінчали нашу вірність

Кохання світлого душа
Мотивом оди зазвучала
Струна з струною два крила
У вальсі небом полетіла

Солоний присмак на роках
Холодний піт , і божевілля
Прикус до крові на губах
І розуміння - любов вічна.
2016р.

Осінь в суцвіттях золотих
Плекається , іскрить , палає
В твоїх обіймах дорогих
Душа свій спокій колихає

Таке приємне забуття
Чарівна , ніжна насолода
Небес блакитна чистота
Роси прозорої волога

Так я найкраще розумів
Чим дорожить , до чого прагнуть
Всю підібрав доречність слів
Де домінує тільки вдячність.
2016р.

Непомітно стишуючи крок,
Ще повільно тягнеться за мною,
Між гілля крадеться холодок,
Цей провісник осені сумної.

Розгортає тихо верболіз,
Озеро наповнює по вінця.
Вже і під сорочку він заліз,
Мов ніяк не може зупиниться.

Падають листочки. Їм пора.
Пожовтіли й змерзли вже неначе.
Так немовби літо умира
І схололим листям тихо плаче.

26.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Стало модно писати про осінь.
Ніби вересень вже надворІ.
Та ще можна ногами босими
У світанку бродити зорІ.

Можна довго ще вранішні роси
Разом з теплим ковтати повітрям.
Прошепочеш: - настала осінь…
Поцілую: - продовження літа...

2008

Неначе жменьку хвильок сонних
Вітрець по озеру жене.
Мов присипляє тихий подих
Ласкаве видиво ясне.

Зоря вечірня ледь жевріє,
Здається, згасне вже от-от.
Про сон леліє плесо мрію
І позіхає на весь рот.

25.08.7524 р. (2016) (Від Трипілля)

Печальним сном, осіннім небом,
Вечірнім відблиском зорі,
Думками лину я до тебе,
До сяйва світлого вгорі.

А дні коротшають… Неначе
Надрізав пломінь корочун*.
А серце за тобою плаче –
Донесхочу, донесхочу.

Тріпочеться, немов метелик.
Як риба в сітях, б`ється все.
…Доріжку місяць тихо стелить,
У вирій мов мене несе.


21.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Пальці у волосся запускає вітер,
В пасма золотаві втіху запліта,
Все, що не з тобою непомітно витре,
подихом холодним обпіка вуста.

Скільки ще магнітом навпростець до неба,
Падати до крові, напівстрах відчуть?
Надто невгамовна то була потреба,
Ти – серед довкілля, у мені (мабуть).

Боляче не буде – плескаю в долоні!
Вітер лиш морозний сильно дошкуля.
Дзвінко стоголосся заграє у лоні,
Серцем несвідомо лину навмання…

22.04.2016

А ти не хочеш мого смутку.
Знов обрій десь тебе хова.
Моя веселко-незабудко,
Найкращих мрій моїх дива.

Цвітеш тепер лише в уяві
І на світлинах ще твоїх
Застиглі миті – рухи жваві,
Обличчя сонячне і сміх.

Оце й усе. Усе, що маю.
Ще золото чарівних снів.
З життя минулого розмаю,
Де щастям кожен день яснів.

І де відлунювали лунко,
Немовби «цьохи» солов`я,
Жагучі пристрасні цілунки,
Де вічна молодість буя.

О де барвисті всі відтінки,
Веселки ніжної вогні?!
…Висить над обрієм хмаринка,
Що смуток навіва мені.

19.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

У веселій і юній весні
абрикоси печалились чорними,
і здавались дерева мені
каравелами з голими щоглами.

Віднесли у дорослу весну
під вітрилами біло-рожевими,
і отримав надію міцну,
і розквітла душа. Ой, невжЕ вони!

Відцвіли, щоб на хвилях тепла
пелюстками опалими жалити.
Й затопила зелена імла,
та росли у ній зоряні зародки.

Ледь помітні, такі ще малі...
Першим другом і першим учителем
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі очікував.

Запалали у червні мені...
Поспішав до них як до святилища,
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі світилися.

В липні згасли. Та втілення мрій
не забуду я в серпні щокатому.
Довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі шукатиму.

Довго-довго в холодній імлі
помаранчеві зорі чекатиму...

11.07. - 22.08.2016

Тримаєш серце стиснуте в кулак?
Щоби воно не билось, не боліло?
Чи думаєш собі, стиснувши так
Ти знищиш те, що полюбила?
Не віриш вже тепер нікому?
Боїшся світу і життя?
Тремтиш уся… Та що з тобою?
Ти стала вже якась чужа.
Покинута, забута, непотрібна,
Розбита власним почуттям…
Ти ж так хотіла, так хотіла
Торкнути поглядом його уста.
Ти вірила – зневірилась, упала.
Надіялась – й надія вже вмира…
Та ти завжди його кохала,
Для нього, для єдиного жила.
Вкололася – невже не розумієш?
Так обпеклася – цього не достатньо?
Інакше жити ти не вмієш?
- «А чи інакше жити варто?»
Ну що ж тепер робитимеш, небого,
Як далі житимеш ти? Як?
- «Нічого не робитиму. Нічого.
Я просто стисну серце у кулак.»

З необхідності виникла дружба між нами
(і у долях--ніким не сподівана зв’язність),
чи піде вона далі за обмін листами,
за взаємні привіти і світську люб’язність?


Чи вдається з висот Вам мене розглядіти,
чи своєю появою тільки тривожу
сині очі, що прагнуть усе зрозуміти,
довго дивляться — і зрозуміти не можуть?


Я візьму Вас за руку, Ви сядете в човен,
що пливе по ріці, де вода не схлюпнеться,
ми розділим мандрівки оці присмеркові,
що голублять довіру і втишують серце.


І розчиниться немічна наша свідомість,
тільки ніжність довкола--тремка, неосяжна.
Ви мене не пізнаєте, я — невідомість,
але й загадка Ваша з землі недосяжна.

Лиш серпень знає запахи оті,
Набряклі хмари, сонце ледве гріє…
Мої місця – кохані, золоті –
Я відчуваю присмак ностальгії.

Коли немовби тепло так іще,
Як перша сивина – листки прив`ялі.
Та закрадається у груди щем,
Як невимовне тремоло* печалі.

Пречистий смутку, серце тихо край,
Не знаю, чи радіти чи жаліти…
Як вечір цей, пішло за небокрай
Іще одне життя мойого літо.

*Тремоло – музичний прийом звуковидобування на бандурі, домрі та інших інструментах.

14.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Спасибі за те, що навчив відпускати
Людей, які вже не належать мені;
За те, що я більше не буду літати
Й навчуся тримати весь біль у собі.

Будь проклятий, милий, за серце розбите,
Пекельний вогонь, що у грудях горить!
Нехай і тобі все життя так любити:
Лиш тих, хто не зможе тебе полюбить!

Спасибі за час, що потратив на мене...
Хай проклята буде кожна та мить!
А я не любитиму вже після тебе...
Спасибі тобі, що навчив не любить.

2016

Шматочок лісу або гаю
Я пам`ятаю, тут зустрів.
Це озеро мов зберігає
Таємну схованку вітрів.

І нагудівшись, насвистівшись,
Гілки ламаючи, мов тать,
В гущавини затишній ніші
Вони потомлені лежать.

Сьогодні прохолодно стало
Напевне днів отак на три…
З дощем разом попрацювали
Опришки гайові – вітри.

12.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Санаторій «Жовтень», біля озера.

Ку-ку! Ку-ку!
Зозуля? Ні,
То спогади зі мною граються
у хованки у рідному селі...
Не знаєш натрапиш на який коли і де,
Й куди ота стежина приведе....

Мене звати Земля,
візьми, обіпрись на мене,
на мої груди,
плечі,
руки,
коліна,
стегна,
на мій живіт,
і світлом цілуй священні
зерна.

Ти не знав,
але я - божество дописемного часу,
стародавня Венера
із короткими повними ніжками
і такими ж руками - із печерних палаців
позичена.

І, можливо, у вічі мені не поглянеш одвік,
але кожного дня будеш пошепки у підсвідомості
і грішити, і каятись
за усе, що не встиг
скоїти.

Я обіймала море:
Хвилі потрапили в душу,
Серце осяяли зорі,
Я покидала сушу.
В човені плинули думи...
Тихо гойдались вітрила...
Пристрасті в морі тонули
І виростали крила.
Птахою в небо лину:
Місяцю глянуть у вічі.
Буду кружлять безупинно,
Щоб зазирнути у вічність...

Дарує серпень прохолоду.
Та у воді ще є тепло –
Немовби мрії на догоду –
Як рідко це в житті було –

Коли не холодно і спека
Не докучає – саме враз!
Коли ще осінь недалека
Не тисне щемним духом нас.

Коли літа ще у розповні,
І ти – помірно молодий.
І роздуми твої духовні –
Дозрілі на гілках плоди.

8.08.7524 р. ( Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі

Місяць виблискує в озері
золотою щукою.
День заховався за соснами,
плаче перед розлукою.
Ніжно в прозорі сльози
кутається отава...
Сонця прощальний цілунок -
таюча в небі заграва...

Між заростей акації сяйливих
Підморгувало сонечко мені –
Мов дівчина красунечка грайливо
Любові посилала позивні.

І так мені раптово посвітліло,
Така зійшла на душу благодать,
Немов до серця пригорнулась мила
І пестощами стала огортать.

І ми зітхали в щасті розімлілі,
Куйовдили ті пальці сивину…
То пестили мене озерні хвилі
Навіяв мрію вітер – мить ясну.

3.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Ольжин став

Пожати лаври капітана Немо
не випадає, поки молоді.
Але і гори дихали на мене,
озера, ріки і моря, окремо,
омили ноги і мої путі.

Моя каюта на борту «Вернадський»
перетинає Тихий океан
уже без мене. Але дух піратський
заносив і на острів корабляцький,
і на блакитне озеро Севан.

І я умів побачити китайця,
який на мене косо поглядав,
напевне пам’ятаючи Даманський
або тому, що інколи уранці
я на Амурі цибухи кидав.

І козиряли чукчі, і татари,
і сохою іменував якут,
коли попід ясні Волосажари
воєнні Байконуру і Кап'яру
передавали пошту до Бермуд.

На Єнісеї наковтався горя,
і по Обі ракетою ходив.
І на «кориті», нібито учора,
боявся бурі Рибінського моря.
Але, як Разін, Волгу переплив.

Мої монети є на дні Байкалу.
В затоці Лаперуза – мис надій.
А на косі півострова Ямалу
уже не буде мого номіналу,
тому що я у Рашу нев'їзний.

Кучуму я виношую поему.
Іртиш омиє мого п'ятака.
Але така оказія у мене –
не відвоюю я аборигенам
усі завоювання Єрмака.

На Колимі – могила мого друга.
Північне сяйво виїло роки.
На Кольському була у мене друга.
Жага тайги. Та не її заслуга,
що не поїду я на Соловки.

Були ми агітовані і чесні.
Подіями насичували дні.
Але усе собою інтересне,
натикане у Пітері і Прєсні,
нагадувало злодія мені.

Не озирав я мумію ні разу.
А от на Лені воду окропив.
У Красноярську хилитав стовпи.
Та зупинились маятники часу.
Росію зеків я не полюбив.

Люблю і досі білий Севастополь
і чорний забувається Торез.
На спогади багаті я не Крез.
Та Регістан, Ечміадзин, Акрополь
не додали поезій і поез.

Я перелітний. Манять ще простори,
і ріки, і озера, і моря.
Та настає осілості пора.
І у свою уже осінню пору
вертаюся до сивого Дніпра.

Ночуючи під зорями ясними
на палубі земного корабля,
я спокушався мріями земними.
Але коли крутилася Земля
і у Союзі всі були своїми,
не спокусився зорями кремля.

1996-2016

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Мов дзеркало, завмерло плесо,
Протерте ніби геть усе.
У гаю вітер не шелесне,
Пташиних не почуть пісень.

Немов стомилася природа,
Додолу звиснула гіллям.
Здається - тиші на догоду -
Крадеться вечір віддаля.

А на траві уже роса є…
Так тихо похилився луг.
І непорушно нависає
Легенький хмаровиння пух.

27.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Купалося літо в дощі,
навколо шуміла гроза,
котилася по щоці
краплина.Чи то може сльоза?

А небо кидало мечі
розгнівано, аж до землі.
Біжу я туди, вдалечінь,
назустріч негоді й грозі.

Від спалахів обрій горить,
тремчу в обіймах дощу,
здається ,іще одна мить,
і пташкою в небо злечу.

Купалося літо в дощі,
тремтіла від вітру лоза,
зустрілися на щоці
краплина дощу і сльоза…

2016

Над стежкою схилились явори
І тінь розлога падає довкола –
Від сонця захищає, що згори
Липневу днину спекою збороло.

Тут був маєток панський. Між руїн
Дворище залишилося розлоге…
І ностальгія щупальця свої
Невидимі спустила на дорогу

За тим, чого не бачив. У книжках
Читав про атмосферу романтичну…
Кигиче різко, неприємно птах,
Немовби налаштований критично.

І оглянувшися через плече,
Милуюсь: між каміння й верболозу,
Там Снивода**, дрімаючи, тече,
Несе на плечі Бугу тихі сльози.

На старовинний вийшовши місток,
Дивлюся - у долині, серед лугу –
Між будяків і прим`ятих квіток -
Лелека ходить, розганяє тугу.

Над сонним царством раптом злине гук,
Козацька пісня – стягом над хатами.
Немов шаблями крешуть сотні рук…
І ожива минувшина між нами.

*Іванів – рідне село мого батька, де частково пройшло і моє дитинство і юність.

**Снивода – річка, тече через Іванів, ліва притока Бугу.

24.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не спинитись зникнути
забути
забриніти
канути
втонути
залишитись, або просто вмерти,
зжерти лезо промінь здерти
Загубити вічність у безсонні
залишити лиш твої долоні
заховатись від усього світу
знову бути, може все забути???

Чому так важко на душі, чому ж так важко?..
Чому тріпочеться вона як в клітці пташка?
Чому так сум стискає горло без надії?
Вже позабула так давно всі свої мрії...
Де почуття та й подівались? Повмирали...
Не пам'ятаю, як давно, та я їх мала...
Покрали злодії в жорстоку темну ніч.
Їм не в тямки, що то була остання річ,
Яку я мала, хоч багатства і не мала.
За ними довго серед темряви блукала...
Та час пройшов і треба було повернутись,
Щоб далі жити та боротись, з снів проснутись.
Щоб красне сонце обпалило ніжну шкіру,
Та позабути про одне, що було цінне.

Як добре з тобою летіти
над горами хмар.
Крилами розсікати
вітер, простір і час.

Забути про все світі —
планету, країну, ім’я.
Є тільки небо. Ти. Ми.
І десь… ще є я.

Немов насупились Богове -
Немає в спеки вже снаги.
Води тремтіння вечорове –
Щемке, як спомин дорогий.

І молодість озвалась лунко
І ніби хвилі – припливли –
Жагучі перші поцілунки…
Коли були вони? Коли?!

Коли цей час – як гусінь – здійме
З життя мого вервечку літ,
Ми знов розчинимось в обіймах,
Найщасливіші на Землі.

А як мине ця казка гаю,
Солодкий той – прадавній біль –
Мені про неї нагадає
Щемке, хмільне тремтіння хвиль.

19.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна

І снилися мені все дивохмари,
Квітучі пахощі, зелені трави,
І пурпуровий мак та синенькі дзвіночки,
Бо мама на ніч цілувала в щічку дочку.

Так спалося, бо нічка шепотіла,
Що я для мами сама люба, мила,
І що всі зорі - сяєво в долоні
Подарувати вона рада доні.

На ранок я щаслива прокидаюсь,
До любоматінки горнуся і вітаюсь.

* * *

Яке розкішне літепло води!
Вечірній подих вітру йде сюди.
І надимає вечора вітрила...
Після купання я - як молодий.

* * *

Все довшає очеретиння тінь,
Йде ціла низка хвилями тремтінь.
І щуки ось удар. Немов кохана
Послала вістку й серце вже: тинь-тинь!

* * *

Люблю чарівну вечора вуаль -
(Укрила вже і близь вона і даль);
Неначе спеленала все довкола,
Її лиш ріже місяцева сталь.

13.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Життя свого пройшовши половину
(напевно — більше, та не в тому річ),
я пригадала з юності людину
загублену в димах десятиріч.

І все частіше серед сухостою
безжальним сонцем виснажених днів,
коли сама спілкуєшся з собою,
спада на думку: «Він би зрозумів».

Та він пішов, зоставивши в закладі
звірянь палких миттєвості вночі.
Двійник його заховує в шухляді
спустілого помешкання ключі

та удає, що він і є той перший,
який лиш подорослішав — не зник
(даремно, бо тонку подібність стерши,
я миттю самозванця бачу лик).

Чуже ім’я поцупивши і гідність,
нехай живе, якщо вже так зумів.
Та от біда — є голос і подібність,
але нема того, хто розумів...