зустрінеш привида - й на тому все!
потонеш у ліриці в сентиментах ніби в багні
бо термін давності як у вині
бо осад горло твоє знесе
таке бісівське есе –
що було що мало бути або не мало
цього достатньо аби сп’яніти цього не мало
що має статись – те все відоме
хоч не оракули але ж досвід
пече та смикає мов судома
тяжкою ношею досліди ці над власною ци

дурдом всередині психлікарні
нарада блазнів в стінах дурдому –
у в’язнів врешті не має дому
тому їм нікуди розвертати сни

безкарні спогади опіатами
лягають сніжно сизо на звивини
ні
він не муж мені
ні
він не брат мені
і він не друг мені
а він ніхто мені
це так –
душевний белль біль дзвони прострочених забобонів
симфонічний оркестр на руїнах життєвих потуг
і до сьомого поту рясного холодного поту
я його вирізнятиму в натовпі полпотів
серед мракобісів й пожирачів собак –
свого привида із далекої гавані
червоних стін та високих стель
і клюватиме ворон мою печінку
приковану жалуваними ланцюжками
до скель
ця синіх відблисків окулярних
О! Cool...
лярвам моїх спогадів –
моху у пельки!
пекла їм та каленого металу!

тільки свічка дітьми запалена
привида прожене
але діти не знають - той привид забрав мене
зібгав мене ніби я знову Белль

у дурдомі немає стель там немає скель
тільки постіль холодна й стеки слугують зброєю
заливаючи очі тим самим сьомим потом –
по тілу пливе акварель маск-мейк-апу чи
карамель присягнень-до-скону й
солодкий дощик кохання –
на простирадлах –
пожираючи білий простір
забираючи рештки чистого кольору

я колись не дала собі волі
не розпустила духів
і довіку тепер на колінах щоденної жалоби
скнітиму молитимусь глухо
у холодному холі Замку Страховиська
всередині себе
у власній сирій холодній сірій
таємній
церковно-приходській-школі

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

Торкнись мене своїм крилом -
Полетимо за горизонт,
Полину в сяйво і тепло:
Життя без пристрасних турбот.

Відчую ніжнодотик твій.
І світло від усіх зірок
Торкнеться миттю моїх вій,
І щезне плетиводумок.

Укрий мене своїм крилом.
Не закликаю...Я молю!
І пронеслося над чолом
Небесностишене: Люблю...

Ще на годину осінь. Марить півсонне місто.
Форт на колінах нині, вже не на повен зріст.
Тихо, і чути, форма: не піддається змісту, 
А чатовий підіймає вічно рипучий міст.
Місяць чіпляє краєм тінь на могутній брамі, 
Світлі косички Беати, блима ліхтар в руці.
Дитячоока жінка, зрощена у Бедламі, 
Перебирає минуле, як мідяки старці.
Богом забута лялька, древніх тканин сувої, 
Книги, від часу змарнілі, ліра, забуті пісні.
Риси її досконалі як на часи суворі, 
І напівстертий образ юності на стіні
Свідчить про те, что вічність не обирає прояв.
Фрески, поезії, ноти - суть у руках митця.
І оживають турніри, лицарі, дами, зброя
На полотні і в книгах. Вічність їм до лиця.
Тут, у бенкетній залі, тіні тієї днини, 
Юний бешкетник-лицар, гострий, як сталь меча, 
І світлокоса жінка, та, що з очима дитини, 
Не віднімає руку з лицарського плеча.
Котиться в обрій місяць, наче із ешафоту
Котиться в сніжну постіль лицарська голова.
Осінь здається грудню... Навіть могутність Форту
Час пригинає долу, як не шикуй слова.

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Своїм думкам, не дам я ради
Вони плетуться в голові
І не потрібні їм поради
Не сплять вони, навіть у сні
Я маю кожну пам'ятати
Для того, щоби запитати
На що, потрібні ви мені
Мій розум, може не бажати
Проте вони усі мої…

2009

Чи впевнений у тому ти
Що знайшов місце у житті
Якщо є сумніви, вагання
Якісь надії, сподівання
То слід подумати про те
Що є добре,корисне,важливе
Приглянутись до себе пильно
І вирішить, достатньо вільно
Що можеш, хочеш і умієш
Що майже серцем розумієш
Ти маєш чітко обирати
Свій шлях, щоб завжди
Добро,повагу,успіх мати...
2009

Слова, як зерна, силу мають
Завжди, про щось повідомляють
Є добре слово і лихе
Слід пам’ятать завжди про це…
2009

У вирії літають мрії
І сподівання, і надії
Яку з них можна захопити
Душею щедрою овити
Єнергією підпитати
Живильну силу їй віддати
І ось, вони уже у тебе
А чи є у них потреба
Не все, що маєш знадобиться
Ві сні, усе може присниться...
2009

Скільки скарбу маєш ти
Зможеш ти відповісти
Чи рахуєш ти усе
Що, цінніше над усе
Все, що око зачарує
Скарб не кожен цей рахує
Все, що ласкою зігріє
Майже кожен про це мріє
Ти цінуй найвище те
Найдоступніше й просте...
2009

Спи, моя дівчинко, спи, мій горобчику, бай…
Я не стривожу твій сон, твої мрії сентиментальні
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя дівчинко,
Просто відпочивай, баю-бай.

Сніг розтавати почав, сонце голить обличчя міст,
Бані соборів сяють закоханими очима
Я пишу тобі сон цей, дівчинко, як довгий лист
Послання у пітьмі, наосліп. Мої причини
Всі складні, незначні і до всього – я оптиміст,
Що доведений вже до краю. Цих ран і рань
Більше як гайвороння…та випустим зайві деталі
Всі причини мої – не вартують твоїх питань
Не дивуйся, маленька, я просто не хочу далі
Більше подвигів, гідр та агієвих стайнь,
Світ нехай постоїть. –
Зупиниться, відпочине.
Тільки мить
Поки я допалю цю цигарку, додумаю. – Мить!
Ту, що спинить тебе, що поглине тебе і розчинить
У мені
Вдушить мною, моєю густою журбою.

Ти ж зануришся і почуєш відразу – щемить
Дуже голосно, голко болить у душі тобою
То-бо-ю…
Го-рить!
А між тим, в завіконні інша пора бринить,
Нерест транспорту, миготіння осіб-та-персон –
Какофонія світу у найгострішім підкаті

Ходять чорні ворони бруківкою без перепон
Хто їм цар? Хто їм бог? Хто їх спинить
Ці орди закляті?
Увійди, моє серце, по вінця у сон
Обійди, моє серце, купальські багаття –
Не стрибай – то язичницькі драми, а ми – лихварі
Ми міцні урбаністи, ми хіпстери, ми – ідіоти
Що не вірять у бога, не вірять у чорта, вигадують ботів
Вживлюють їм інстаграм ніби додаткові життя у грі

Ботічеллі умер би, оплачуючи такій ботокс
Незрівнянній трансгендерній донні, своїй Ма…
Із сторіччя два-два-один, де вічна зима
Саме так, кохана, все – саме так, все зима
І зима, і зима…холоди уже геть дістали
Сніг ось-ось лише відступати почав,
Наш з тобою Всесвіт лише ось-ось зтеплів
Тільки перші промінчики, блискавки і – кристали
Твоїх сліз на моїх долонях. Та я не зумів
Зупинити весь холод, що дме з низини, із чрева
Що з холодного Кая скоро зовсім ізробить труп
Всі закохані вірять спочатку у па-де-де, пристрасть рук-і-губ
Парні спроби створити нові початки, зустріти нові світанки
Та раптом приходить такий ранок, що в одну хвилину
Дозволяє прозріти на третій чинник веселого – о-ппа! –
Па-де-труа!
І зрозуміти, що там, у тій кімнаті, у тих обіймах, у тих личинах –
В очах тих голодних пантер чи гарячих левів,
Чи пухнастих котиків чи сріблястих рибок
Крім, власне, них самих, завжди є Снігова Королева
Завжди відсоткова ставка брехні, безперечно, красива
Ніби фейковий Рібок - китайське економічне диво.
Спи ж, кохана, від ночі до ранку, від ранку – до ночі.
Спи ж, кохана. Ти мусиш одвічно спати. Я так хочу
Щоб сон твій не перервався ниткою Аріадни.
Не зім’явся ляком або якимсь привидом із реаліті-шоу
Якому позаздрив би сам Бернард Шоу
Й котре отам, за стінами твоїми – щодня.
Спи, моя дівчинко, у тебе є броня – мої долоні
Які затулятимуть вічно оченята твої сонні….
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя рідна, усі твої клопоти – дим
Я пишу тобі сон цей, кохана, як довгий лист
Так. Занадто заплутаний лист, одначе
Я казав тобі вже, маленька, я – оптиміст
Але ще реаліст і буденність мерзлу собачу
Я не хочу впускати у наші щасливі дні –
Я тебе залишаю навіки у сні.
Закривай оченята, горобчику, закривай.
Хлопчик твій тобі вічно співатиме, твій Кай.
Баю-бай
Бай…

10.03.2018. Рівне.

Ці квіти - не квіти,
а жменьки любові,
а жовтогарячі цілунки медові,
букет поцілунків,
принесених Вами.
Цю ніжність всевишню
я тямлю без тями.

Вдихаю, впиваюсь, насичуюсь квітом.
У кожному келиху - сонця привіти
торкаю губами, цілую поштиво.
Весни королевість,
спасибі за диво.

Мрії, мрії хай присняться
І в житті моїм здійсняться
Мрії кожну мить приходять
З нами поряд завжди ходять
Викликають сподівання
Не потрібні тут вагання...
2009

Одним словом
Можна все сказати
Навіщо доказувати
Сперечатись
Хто хоче завжди
Нас пойме
Якщо ж не хоче
Чи не зрозуміло
Є можливість
Відверто запитати
Пояснення одержати
Ми ж всі люди
Умієм говорить
Спілкуватись ввічливо
Потрібно вчитись
Щоб не було ємоцій
Зайвих хвилювань
Здається - все
Настільки просто
Тихенько і по доброму
Звертатись, розмовляти
Собою володіти вміть...
9.03.18 13.20

ще сніг лежить і день не гріє
ще сива ніч у скельцях спить
та вже весни прозорі вії
благословили на блакить

погідне небо обрій тишу
і настроєве у душі –
плекай гармонію найвищу
кохай жінок пиши вірші

сніги пригнічені навколо
з’явились цяточки землі
горлає півень хрипле соло
інистим ранком на селі

«весна іде весні дорогу»
і хай би як і хай би що
маліє шал зими потроху
і міць її – уже ніщо…

03.2018

А що довіра - це тягар. Відвертість, таємниці,
Переживання, нетактовність запитань.
Поховані зневага, осуд і нудьга в'язниці,
Тобі навіщо це оголення бажань ?

Раптовий дозвіл на все темне ззовні, всередині,
Активування розпачу, блукань архів.
У відчаї чекають допомогу на крижині,
У безнадії споглядають на птахів.

Давно все відбулося, зникли постаті, обличчя,
Нема імен, є сьогодення, часу плин.
Ось так, вразливість, мало знань і маєм протиріччя,
Чи ж залишилося ще місце для перлин ?

8.03.18
НЙ

Ох шалена, утишся, весна ще он-он на порозі,
Чом же так невгамовно у тиші снуються думки?
Чую голос трави на одвічнім землі перелозі,
Хай же буде цей ранок у березні знадно легкий…
Хай же буде вам, сестроньки, обрано світлою долею -
У розквітлому маєві цвіту простелений шлях…
Між брунькатих дерев хай витає луною прозорою
Гімн стогривого сонця на ніжних жіночих устах!
Клич стозвукого щастя,що ллється з джерел омолоджених,
Переливами втіхи, любовних таємних тривог…
Ми такі загадково вродливі, хоч з глини народжені,
Бо творив нас вершинно в Едемі усміхнений Бог…
Ми звабливі, ласкаві, а спробуй, торкнися цілунками –
Мов розбуджене птаство, душа навздогін продзвенить…
Веселковими барвами світу, п’янкими медунками,
Пролісковим серпанком займеться розчулена мить…
Мить овогнених слів, мить розкрилених снів на світанні –
Все, що спало взимі і весною збудилось з оков –
Я дарую своє найтепліше Любові вітання
Цій весняній землі, що вдягнула зелений покров.

Цій весняній землі… і жінкам, що весняно розквітли,
Бо в високому березні все неповторне… і світле…

8 березня 2018

Весна в душі, зима на дворі
І свято йде вже на поріг
Щоби і в щасті і у горі
Принести радість до твоїх ніг.

Хай свято буде винятковим,
Таким, щоб довго памятать.
І настрій хай буде казковим,
Надії й плани ще піднять.

Нехай не можу я зробити,
Те що завжди тобі робив.
Та почуття не зупинити
Їх же не втратив, не пропив.

Любов всередині і ззовні
Емоцій повінь, мрій політ.
Твою красу, думки духовні
Любити буду до пізніх літ.

Березень 2018

Лиш профіль твій в інеті промайне,
Як те весни захоплююче диво –
Неначе струм пронизує мене,
І знову я, і знову я – щасливий.

Красуня ти, овеснена уся,
Як пісня та кохання – вічно-юна,
Нічого не прохаю, тільки сяй,
Хай сльози щастя падають на струни.

Розкрилася неначе ніжна вись…
О дякую, Боги – Яриле, Лелю.
О серце, бідне серце, розірвись –
Лечу в нірвану… Чи в небес оселю!


6.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Мамина молитва

Пам’ятаю, не раз матуся
Мене вчила, щоб я запам’ятала
Виходиш з дому – про себе
Тихенько повторяй
«Я іду у мир Хрещений
Сонце мені в вічі
Місяць мені в спину
Звьоздами підпережуся
Я нічого не боюся тя
Ангели по бокам
Матір Божа впереді
Що Матері Божій
Те й мені
Амінь »
21.06.17 (написані в лікарні)
Много песен и стихов
Написано о мамах
Но больше всего
Запомнила я то
Что на вопрос
Где рай находиться
Мудрец ответил
У ног твоей матери
Вот, где находиться рай

Эту мудрость сознаешь
Когда мамы – уже нет
И ты – сирота
Здесь возраст – не в счет
И седина
Ведь сама уже
Мама и бабушка я

А мамины глаза
Останутся в памяти
Навсегда
Проникновенно теплые
С любовью смотрящие
На мир, людей и на меня

А руки – золотые
Натружены без отдыха
Ведь строить дом
Пришлось самой
На огороде, в доме
Все успевали
Сажали и пололи
Стирали , убирали
А приготовить
Была мастерица
Борщи, капустняки
Холодное и пирожки
Наполеоны, заварные
Трубочки из кремом
Да разве можно
Все перечесть

А в молодости
Умелые ручки - отличились
Шили, вышивали
Занавески с узорами
Искусно выбивали
Сейчас не каждый
Так сумеет
И, кажется
Где время для всего
Нам взять

Гостей хлебосольно
Встречала
Любили к нам в дом
Приходить
Подруг имела много
С которыми дружила
Всю свою сознательную
Не легкую, но честно
Прожитую жизнь

Когда я замуж выходила
Она уж постаралась
Чтоб пересудов избежать
Приданое такое мне сложила
Что на большой грузовой
Машине везли все в дом к сватам

Считала мама, что сваты были
Богаты и не совсем
Их сыну я была ровня
Когда сватать в дом пришли к нам
Она сказала, так тихонько
Ой, свахо, я так боюсь
Вы таки багати, а мы бидни
И Тамара без батька в нас росла

Не буду я о грустном
Закончу этим
Мой рассказ
Пусть образ светлый
Моей мамы
Останется на всю
Оставшуюся жизнь…
21.06.17 (написані в лікарні)

Ти моя синьоока красуне,
Наш танок закружляє, як сніг,
На морозному склі – візерунок,
Крижаніє годинника біг.

Білосніжне мереживо сукні,
Наче льодом розшита любов,
Як уперше, беру твої руки,
Як востаннє, цілую їх знов.

(Приспів)

Сині очі мене позвуть,
Розумію кохання суть,
Лиш з тобою хвилини йдуть,
А без тебе стоїть годинник.

Ти зі мною танцюй-кружляй
Наш останній зимовий танок
І мене ти не відпускай,
Доки сніг на землі розтане...


На хвилинку засяяло сонце,
Чи на небі, чи в серці моїм,
Я тримаю голубку в долоні,
Хай з промінням летить золотим.

Скільки ми не впіймали сніжинок,
Стільки в нас є нездійснених мрій.
З хуртовиною ми побіжімо
І почуймо годинника бій.


(Приспів)

Сині очі мене позвуть,
Розумію кохання суть,
Лиш з тобою хвилини йдуть,
А без тебе стоїть годинник.

Ти зі мною танцюй-кружляй
Наш останній зимовий танок
І мене ти не відпускай,
Доки сніг на землі розтане...

Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.

Вдихаю пах груді з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.

Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!

02.03.2018р.

Третє око людини - її душа.
Різно сяє, коли до неї торкаються.
Бо в момент дотику вона заглядає у світ іншого.
І невидимо плаче або усміхається
третє око людини - її душа...

Поки несповідимі путі,
по яких я ходити боюся,
найцінніша мені у житті -
моя рідна, єдина матуся.

З нею легко по світу іти
із дитинства за обрії дальні.
Не лякає жура самоти
і її горизонти фатальні.

Чую діда, - шукай талану,
поки доля твоя за горою...
Але знаю, - із нею одною
я своєї мети досягну
і її не залишу одну,
поки плинуть літа за водою.


1991

в моїм вікні - вишнева павода
вона у небо виросла й замріла
торкає сніг її м'які уста
збентежено
поривчасто
невміло

а світ затих
постелі білизна
і пальчики по клавішах роялю
не спалося
птахами - до вікна
птахи у леті снігом опадали

а зранку - ця небесна павода
це зречення
в снігах посутня вишня
покірна світу
тиха молода
їй сукню одягли
важку і пишну

Чи винна з інтернету аватарка,
Чи віршів начиталась моїх ти?!
У мене закохалася поштарка
І шле мені закохані листи.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.

Хоч я живу, хоч я живу в столиці,
Але не гоноруюся з тобов.
Бо знаю – чиста, як вода з криниці –
Ота проста народная любов.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.


Я зачерпну водицю ту відерцем,
Закохані співатиму пісні,
Мов поштою своє жагуче серце
Поштарка мила вислала мені.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.

24.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Як я тебе сьогодні привітаю?
Просто зіграю.
Я сяду за оцей чужий рояль.
І вальсу квітами тобі усе навколо закидаю …
А хто це буде? Та мабуть Шопен.
Тільки йому з тобою розмовляти довіряю.
Тільки у нього світ без недоречних сцен.
Порад не треба. Я і так все знаю …
Одна троянда випаде з вікна.
Мороз обіймами її одразу обплітає.
А я її розбуджу. Ось вона яка!
І не троянда. Жінка. Вона сяє …
В букеті цьому з тисячі троянд
Одну її я завжди упізнаю.
Мелодією кличу, обіймаю.
Я не Шопен. Короткий цей парад …
І я букет весь розпускаю.
Троянди падають на брук.
Ще мить в руках одну тримаю
І недоречний серця стук.
Що видає весь мій неспокій,
Чергові недоречні кроки.
І музика тепер десь збоку …
Та раптом очі. В них глибоко.
В них причаївся цілий світ
У них все те, що я шукаю,
У них мої всі так і ні
Я знаю. Просто все про тебе знаю.

А кохана сьогодні гаряча,
Шалом дихає від божества.
Обціловую їй кожен пальчик -
І змертвіла душа ожива.

Ми навчилися щиро любити
Без щитів, без брехні та одеж.
Одізвались луною бескиди:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Зачаровує голос наяди,
Звів з ума та проторених стеж.
В унісон шелестять водоспади:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Солов'ї облаштовують гнізда,
Ми в своєму газдуємо теж.
А діброви нашіптують листям:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Крилець ангелів чується шерхіт,
Щастя кличе в зелену траву.
Поринаю у сонячний легіт:
- Я кохаю! А отже - живу!

22.02.2018р.

Життя в убогих, звісно, що не мед,
Жаліти варто зламаних, нужденних.
Але голівку підставля поет:
- Погладь! Утіш! Зліпи хвали вареник!

Шепоче глузд: «Писати не дано.
Лише титани виб’ються у скальди.
В поезії ти - неук, творчий гном,
В розбитому панно шматочок смальти».

А графомани – щирі шахраї,
Не виживають без ковтка уваги.
Регоче мій товариш (не зоїл!),
Читаючи абабагаламагу.

Учителя знайшов. Прошу: - Веди!
Зірви з моїх писань потворні шати!-
Шаткує майстер всі мої труди
Важким мечем гармонії та правди.

Розвіявся поез невдатних прах,
Наставника знання вантажу в трюми.
О, як було непросто попервах
Різьбити чисто піднебесні руни.

Не знав пощади, знижок, броні, пільг,
Пощезли недоречності і вади.
Виштовхує учитель за поріг:
- Крило тверде. Прийшла пора літати.

19.02.2018р.

Куди покладеш моє серце?
У серце своє звісно.
У серці твоєму так тепло.
А може у ньому тісно?
Хоч зовні здається маленьке,
Насправді велике – велике.
І серце – то зовсім не скринька,
Хоч стежка до нього вузенька …
У ньому степи й океани,
У ньому глибокі тумани,
У ньому яскраве сонце
Світить в маленьке віконце …
А може візьмеш у долоню?
Хіба тобі я бороню.
А може підкинеш у небо,
Але упіймати теж треба …
А може повісиш на груди
І я не піду вже нікуди?
Буду любуватись сонцем,
Що грітиме через віконце …
І навіть коли я далеко,
Не маю з собою серця.
Лише невеличку частинку
Позичив собі на хвилинку …

Якщо її побачив ти здалеку,
Біжи. Це спалах. Це тобі дарунок.
Це наче в небесах побачити лелеку.
Це наче в губи раптом поцілунок.
Якщо ідеш і чуєш: повернися,
Хоч начебто немає тут нікого,
Люби її. І ні на що не злися.
Що зробиш, коли доля судить строго …
Якщо з – під клавіш музика потоком ллється,
Якщо вона в тобі і плаче, і сміється. Нічого і ні в кого не проси.
Нехай вона хоч вітром пронесеться. По твоїй долі.
Все-одно люби.
Її таку як ця ранкова сповідь,
З дерев, з дощу, з проміння, що іскриться,
Тобі уже зовсім не спиться.
Шукаєш в пам’яті її сліди.
Люби.
Очей її чарівності малюнок,
І посмішку ціною в поцілунок.
Дотик руки неначе тепло сонця,
Відкрило серце всі свої віконця …
Ти відкриваєш рвучко наші двері,
Вірші мої перевернулись на папері,
Я перепишу зараз все спочатку.
Як любиш, розгадай її загадку …
Очей, руки,
Чарівності і вроди,
Перечитай про неї майже все, що написали за віки.
Від першої і другої особи.
І зрозумієш головне: люби!

О де ви, дні весни мої, о де ви?
Вже лютий он із ярмарку погнав.
Літа в повітрі подих березневий,
І первозданна свіжість весняна.

І в проясніло-ніжній саду пущі
Збирається, овіює тебе
Овеснена, п`янка снага цілюща…
І менше сиве, більше голубе

Вже небо провіщає ласку Божу,
Коли зійдуть на доли чарівні
Чудові дні замріяні, погожі,
І усміхнеться березень мені.

І знову рік почнеться з немовляти*,
І щастям переповнена в очу,
Не зна земля: чи плакать чи сміятись,
Лише струмки розчулені течуть.

*В дохристиянські часи наші пращури святкували Новий рік
у березні.

17.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

З небес послала доля віщий знак,
Уже приготував букет Венері.
Коли ж нарешті я почую "Так!",
І ти увійдеш у парадні двері.

Лише у мріях чую крик "Ти мій!",
Лише у снах твого торкаюсь лика.
А нині ми ховаємось у тьмі:
У тебе - чоловік, у мене - жінка.

Долину світла зайнято не тим,
З чужинцем рідним розділила ложе.
Я кликав: "Вже пора, з сім'ї іди!",
А ти сказала: "Милий, ще не можу!

Дитина любить батька як мене.
Тебе ж - навряд. У цім не буде чуда.
А муж терплячий. І не прожене.
О, як же важко розірвати пута."

16.02.2018р.

Хочеш знати, як це сталось?
Звідкіля дівча це взялось? –
твоя мама так сміливо
доню сотворить схотіла...
Щоб тебе родити вміло,
надихнуть красою тіло –
на троянд пахучі личка
влила па́токи потічки...

... Молока вона немало пишним ружам
додавала...

Суміш дивна замісилась –
ти із неї народилась!

Хочеш знати, як там далі?
Звідкіля уста у кралі? –
мама в гори за снігами
бігла спритними ногами...
Білих лілій заметілі,
меду й цукру бризки цілі,
ягід пригорщі бездонні –
соковиті і червоні...

... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...

Вийшли зубки, всіх біліші,
губки – вишеньок спіліші...

Хочеш знати, чим скінчилось? –
мама вбога залишилась,
щоб створити диво мудре,
світлооке, златокудре...
Продала́ все без сумління,
і купила в володіння
землю-жилку... За донькою
злото хлинуло рікою!

... Золоті багаті жили волосинки обложили...

Щастя мав би я без міри –
цілувать їх до могили...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Любов – це гарно.
Це ніколи не відраза.
Не плутайте із іншими речами.
Любов – це не приватна справа.
Для двох сердець - сліпа забава.
Легко образити.
Ще легше зруйнувати.
Не скажеш їй: іди, шановна, спати.
Її не можна в місті вполювати.
Лиш можна їй від серця заспівати.
Ще можна в попіл цілий світ перетворити,
Коли вдавати, замість того, щоб любити ...
О як багато образів вона в собі таїть.
Коли мовчить. Тим більше, коли спить.
Коли весела і коли сумна,
Ніде, ніколи не буває, щоб одна.
Вся різна. Зовсім інша кожен день.
Нестримний буревій з мовчання і пісень …
Що є любов? Що є ця супер - сила?
Котра дає і відбирає крила.
Кошту́є все й нічого водночас.
У друзів все на ти. Якщо люблю, то вас.

Красива як сама любов,
У ніжності своїй слабка й вразлива.
Не скинути невидимих оков,
Ти не хотіла, але полонила ...
А може не в хотінні цьому річ,
По іншому ці ролі не зіграти,
Неначе зорі розкидала мрії ніч,
Щоб ти могла між ними політати ...

***
Як зима зустрічає весну,
Так і я тебе, Пташко, зустрів.
Розплела ти розкішну косу
І прихованим порухом брів,

Ледь помітним торканням до ран
Вітерця, що полинув від вій,
Ти роздмухала попіл повстань,
Ти неспокій розбурхала мій.

З того часу я – літо й вогонь,
Лід у жилах поволі, та скрес.
Вже шепочеш мені: охолонь!
Я для тебе Голгофа і хрест.

Я для тебе давно не зима –
Сто пожеж, сто ідей, сто доріг…
Ти вінок собі робиш сама.
Як пелюстя, спадаю до ніг.

Пломінцями п’янкого вогню
Зігріваю тепер тебе я.
Я лелію весну – я не сню!
Ми – кохання стрімка течія.

15.02.18 © Василь Кузан

"ЗВІДКИ ЙМЕННЯ УСТЯ, УСТЯ-ЗЛАТОУСТЯ"


А я слово "Устя"
завивала в хустя.
Устя -- у хустині,
в вишитій свитині:

-- А я собі Устя,
Устя - Златоустя!
Рученькі біленькі,
устонька пухкенькі.
З Божого облатка,
з чистого із златка ...

От така я Устя,
Устя - Златоустя!
Медом розтечуся,
Богу помолюся --
злотими устами,
гожими літами ...

... Гомоніть струмочки:
гарне ймення в дочки!
Задзвоніть дзвіночки,
гарне ймення в дочки!
На яри й лісочки,
за тини й тиночки:
що за гарне ймення
у моєї дочки!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2003)

А шлях до сонця надто заважкий,
Усоте переписував лібрето.
Застряг у путах часу. А роки
Летіли марно у неситу Лету.

Амріта скисла. Уподобав спирт,
До пекла перший був уже у черзі.
Злетів з усіх вершин, шляхів, орбіт,
Програвши місце в Ноєвім ковчезі.

Всміхнулось диво, мовило " Ти мій!",
І до життя покликав голос крові.
Моя кохана світиться в пітьмі:
Це - сяйво щастя, промені любові.

Торкаючись крилом твого крила,
Нектари випиваю з губ кармінних.
Моя любове! Ти мене спасла!
Я у раю! О, сонячна богине!

14.02.2018р.

Як би ж він знав , що не для нього
Були ті лагідні слова
Як би ж він знав , що не від того
Боліла трепітна душа

Можливо б так і не звивався
І не ховав своїх думок
Не пив так швидко , упивався
Не одягав шипів вінок

Не розгадав , не доторкнувся
Для себе ласе відривав
Зрікався , грівся , віддалявся
Ту прірву сорому ковтав

Чого хотів , усе отримав
З усіх сторін , з усіх боків
Та бідолашний і не визнав
Хто за собою його вів.

Я думав ти мене «забанила» навіки,
І вже гіркі-гіркущі сльози проливав.
І вечір опустив свої сумні повіки –
Він вірить перестав немовби у дива.

Згадалися ізнов ті дні – п`янкі, веселі,
Розмови, зустрічі, тремке торкання рук…
Я кулаками стіни в розпачі гамселив –
За що, жорстока доле, завдаєш цих мук?!

І раптом ти отут явилася неждано,
Розвіяла печаль, думки усі сумні.
Немов торкнувся ніжно, легко твого стану…
Кохання світло знов засяяло мені.

Далека зіронька мов стала враз близькою,
Розбурхала у серці радісну жагу.
Не знатиму тепер, напевне супокою,
Вбиратиму поезій силу чарівну.

А вечір задивлявся в лагіднії очка,
І вчитувався він у чарівні слова.
І тихо цілував кохані я рядочки,
Мов пальчики твої прекрасні цілував.

11.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Любов – це океан, моя стихія.
Був шторм і стих. Безчасся. Ісихія.
І знов у лад одвічному уставу
Із піни вийшла, піною розтану.
Едемським плодом вистигну в ракію,
Вбираючи олію із полину
Євшаном до уяви я полину.
Мій ейдос в ній немов поштовий голуб
Повідає наживо правду голу:
Кому була за ката чи офіру,
Вбираючись у руб’я чи порфіру.
Як все минало, я, утім, по колу
Верталася, ішла в життєву школу,
Лягала в землю, мріла до ефіру.
У вирі хаотичного азарту
Нагадувала Ладу і Астарту
Мене не раз приймали за кохану –
Далілу, Есмеральду, Донну Анну,
Кармен, Манон Лєско і Маргариту,
Любов якої з чистого нефриту:
Чуттєва пастка, лагідна омана
Здолати ладна витримку титана –
Насельника печер палкого Криту.
Але не піддається тільки Кронос.
В його руках я знов тендітне гроно,
Що на мезгу обернеться не варту…
Відтак, чи ставиш душу ти на карту?!

Зима на ладан ще не дише,
Сніги в городах і садах.
Є час для прози і для віршів,
Та жінка в мене вереда.

Уже давно би встав із ліжка,
Для оди тема є крута.
Але яка ж у неї ніжка!
Кармінні, запашні вуста!

Мандруємо Оккама лезом,
П'ємо нектари із небес.
Венера зріє з інтересом,
Амур шепоче " Браво! Єс!".

Картина маслом. Стиль бароко.
Нірвана. Всесвіт хилита.
І тішить невситиме око
Свята невинна нагота.

Опісля бурі - штиль і тиша,
В Едем не долітає шум.
А я хотів писати вірші...
Та ну їх - завтра допишу.

10.02.2018р.

Задали нам урок: намалювати жінку.
Завдання виявилось зовсім не просте.
А я спочатку на листку малюю скрипку,
А потім вже беруся за її лице …
А потім рву на скрипці струни до одної -
Волосся вже доповнює лице,
У тінях – світ фантазії людської,
Так личить до душі твоєї це …
Від променів яскраво з боку сонця,
Вечірня втома заховалась від вікна,
З тіней тобі збудую охоронця,
І на картині ти вже будеш не одна …
Я уявив собі на мить, що ти русалка,
Перевернув листок і так домалював,
А потім передумав, бо якийсь рибалка
Тебе б таку тут випадково упіймав …
А потім одягнув тебе в бузкове,
І квітів по цілому тілу розкидав.
І білі каблуки, щоб чарів мову
Ти роздавала там, де я не малював ….

Скажи мені правду, якою б вона не була…
Про місяць упо́вні… Про два лебединих крила…
Про літа веселки барвисті… про теплі дощі…
Про пестощів ласки іскристі… про сповідь душі…
Скажи мені правду, що й досі у серці щемить…
Про ту найдорожчу, про найсокровеннішу мить…
Про всесвіт у зорях, утоплений в глибах криниць…
Про мову безмовну промінних широких зіниць…
Про сонце, що сходить в обіймах і чезне в імлі…
Про стежку до саду, де бродимо ми ще малі…
Про мамину ніжність, про батькову гордість німу…
Про сльози печалі на вижовклих трав килиму…
Про муки відталі, душевний утрачений рай…
Скажи мені правду – нічого в собі не ховай…
Я знаю, що тяжко – правдивий, оголений біль…
Я знаю ж бо – тяжко, бо цілі не видно відсіль…
Не видно ж бо цілі – далеко далекі світи…
Скажи мені правду – бо з правдою легше іти!
Крізь бурі і товщі, де квітне неторканий Сад,
Крізь товщі і бурі, пургу і рясний снігопад…
Скажи мені правду – і я тоді ска́жу сама…
Про те, що у серці не все ще панує Зима…
Хоч журно над чо́лами пам’ять пече і тяжить…
Про шлях, нами схожений – що у багрянцях лежить…
Про місяць уповні… Про два лебединих крила…

Скажу тобі правду, якою б вона не була…

7.02.2018

Квітка з твоєї долоні
проросла у моєму серці.
Тану в твоєму полоні
крапелиною в сині озерця.
Ніжність твоя до нестями
гладить моє волосся.
Серце ледь чути співає,
райдужне двоголосся.
Звідки такі мережки
слів неймовірно ніжних?
Сховані вже сережки
плетивом шовкоманіжним.
Ніжно тебе голублю.
Тепло торкаюся скроні.
В серці твоїм виростає
квітка... з моєї долоні.

Царю не вклонилась Вашті непокірна,
Каміння гірське обминає струмок.
Одну із красунь обирали в царівни,
Зібрали багато вродливих жінок.

Пів року мастили оливою тіло,
Наступні півроку у пахощах теж.
Розкішне жіноцтво заходило сміло,
Царівною в Сузах ? Реальність ? Авжеж.

Багато ілюзій буває на світі,
Зробив за царя вибір євнух Гегай.
Мав сторожа Ксеркс для жінок в своїй свиті,
Той вибрав Естер серед званих в цей рай.

Служниць було сім ще й кімната найкраща,
Плекала у розкошах вроду весь рік.
Гегай підказав - подарунки ? Нізащо !
Й що саме почути мав цар-чоловік.

Якщо захотіти - пів царства за вроду,
Мудрець Мордехай в сироти із рідні.
І вибрана Богом спасінням для роду,
"Померти чи жити" - звучить як ві сні.

Той жереб упав на дванадцятий місяць,
Злий ГAман приніс десять тисяч в казну.
Цар персня свого дав з руки нечистивцю
На повне понищення всіх, на війну.

Спасіння євреїв в прихильності неба,
"Прославили диво" у свято Пурім.
Зуміла Естер все зробити як треба,
І стало це свято веселим й гучним.

04.02.2018
НЙ

Пурім - пам'ять про спасіння євреїв більше 2400 р тому в період правління царя Ксеркса (Ахашвероша).
У 355 році до н. е. верховний сановник при дворі царя домігся від царя прийняття указу про повне знищення всіх євреїв в імперії.
Стараннями духовного лідера євреїв Мордехая і його племінниці Естер, яка стала дружиною царя, плани ГАмана були зірвані,
сам він загинув з іншими ворогами.
День, призначений для знищення євреїв, перетворився на день перемоги.

Зазиває Зима місяць Лютий, свій посох даруючи...
Знов вальсує сама, про січневе уже не сумуючи...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, владний муженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку!”
Погуляємо ще, поміж віхол-стуж, погуляємо –
поміж білих руж, сніжинко́вих руж, Долю вкраємо...
„Хто мене таку за жону візьме! - то здивує світ,
Між гарячих зір, білих чистих зір, між ледових віт –
На баскім коні пролечу вві сні Нареченою, -
Закую мости, уберу сади та й пеле́ною:
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, милий друженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку”...
Ох же буде ніч, сім весільних свіч в Нареченої,
У вінок із руж, білих сніжних руж, обрамленної,
На семи вітрах та по всіх світах шати віються –
Та по всіх кутках, по усіх стежках снігом сіються...

І біжить Зима на баскім коні ощасливлена,
На семи вітрах на Чумацький шлях, в Ніч задивлена...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, невпокорений,
Та лютуй-лети, та мети – не жди, сніг незораний”...

І лютує Князь, та дарує Князь дар-за-да́рами,
Веселиться Князь, п’є-гуляє Князь із боярами...
І мете – не жде між гарячих зір білу віхолу...

...І минає в нас цей зимовий час щастям-втіхою...

3.02.2018 р.

Не зовсім день іще погас,
Не зовсім ще розмерзлись води.
Минає час, минає час,
І тихо підсумки підводить.

Хоч словом я тебе колов,
Себе поводив необачно.
Та за велику цю любов
Тобі одній навіки вдячний.

Поглянь: минає вже зима,
Взаємин тане холод наче.
Відчув я – десь там тайкома
Твоя душа за мною плаче.

Все небо – молока мов глек,
Вечірнє світло у імлі є.
О Леле люба, я – з лелек,
Тебе мов леготом лелію.

Бо доля в нас – на двох одна
І небо нам одчинить браму.
До нас любові йде весна,
Вона уже не за горами!

3.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Я п’яний тобою,
А зовні не скажеш,
Твоєю луною
Думки мої в’яжеш …
Закрила собою
Весни мерехтіння,
Здавалися грою
Тілесні хотіння …
Голодний тобою,
Скрегочу зубами.
І б’юсь головою
У простору брами …
Я в’язень чи вільний?
Той стан невідомий.
Я сильний,
Я білий,
А іноді чорний …
Розірвані струни,
Крах кіно-культури,
І вирвано корені
У клавіатури.
Я справжній,
Коли я лечу й розбиваюсь.
Я не зупиняюсь,
Я в тебе вдаряюсь …
Якщо ти такого собі обираєш,
Впадеш. Розіб’єшся. Сама добре знаєш.
Але коли руки наміцно сплітаєш,
То ти не боїшся. Нічого. Літаєш!
Я вітер,
Я дощ.
Я у вікна вриваюсь.
Я добре у цьому неспокої знаюсь.
Тебе я торкаюсь,
Тебе обплітаю,
А потім я каюсь,
А потім я каюсь …

Мій лебідь білий, о мій легкокрилий,
чом не тішиш ти серце,
чом никнеш безсилий?

Над лісами кружляєш в мовчанні,
чуєш ельфів у ніжнім шептанні…

… Та в мить розлуки,
в мить чорної зради
співаєш ти з муки,
а не для розради:

-О, мій вира́ю!.. Я млію… вмираю…
Мій спів лебединий лиш марево раю…

Мій лебідь!..


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)