Всі потуги смішні та непотрібні,
якщо ти небо продаєш за мідні,
або ховаєш зорі у кишеню,
щоби вагомості додати йменню,
якщо додолу погляд прилипає,
в той час як небо синяву леліє
й руде дівчатко дивиться з віконця
і cонцем усміхається та мріє...

Поезія – це Інь, високості натхнення,
із гамми почуттів і вічно юних літ,
метафоричний шарм на тілі сьогодення
і рими зорепад у прозаїчний світ.

Поезія – це тиш: відлуння, що стихає
у пошуках весни поміж осінніх дум.
У мареві жаги над спорожнілим гаєм
витає, наче сон, її утішний сум.

Поезія – це Ян, маестро без докОру,
оцінювач вірша на вагівниці СІ,
отой, що музу дня веде на лису гору –
у сумці коньячок і банка «Івасі»…

Поезія – це вир, де боротьба емоцій
(розтрощені щити та зоряні мечі),
де безліч спотикань на необачнім кроці,
а потім торжество і золото парчі.

Поезія – це ми, із плоті, духу й мрії
по рейтингу КаПе і по словах своїх.
І хай в саду спокус іще кусають змії,
але боятись їх – то необачний гріх…

20.03.2017

Аж береза радістю застигла,
Коли раптом глянула сюди –
На гілках, як вилиті із срібла –
Крапельки роси, а чи слюди?!

Відблиском небесно-шовковистим
Сяють, усміхаються немов,
Так, неначе знаджує намистом
Чарівна спокусниця Любов.

І тамую подих я неждано -
Небо стало ніжно-голубе…
На берізку задивлюсь кохану -
Як вона нагадує тебе!


19.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад,
Березовий гай, різьблена альтанка.

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Де ніжність двох поєднаних сердець?
Мелодія забутого кохання?
Дорогою прямуєм навпростець -
І чуємо у відповідь мовчання...

Чи істину знайдемо чи брехню?
І що навколо себе ми побачим?
Чи відблиски великого вогню?
Чи знов спіткає нас гірка невдача?

Чи причарує лагідна весна?
Чи зможуть сонця промені зігріти?
Нам заважає клітка ця тісна,
Яку самі не в силах ми розбити...

До сонця прагнемо зробити крок,
Серця йому бажаючи відкрити,
Та бачим тільки сяйво цих зірок,
Тих, до яких не можем долетіти…

2016 р.

Хмарина жбурляла в калюжу краплини,
З образою, болем і так щохвилини.
Кругами розходився біль у калюжі,
Яка увібрала весь холод і стужі.

Як сонце у небі багрянцем заграло,
Люстерко - калюжа світило піймало.
Яскріє калюжа:калюжа не туже,
А з небом краплинами ділиться дуже.

Сьогодні ми вдома, та знаю напевно,
Якогось світання відправимось в гори,
Немовби на прощу - і кроки священні
По чорній землі, і зірки, мов бакени,
І ми, мов німі - не говорим,
Бо ще не придумано слів, інтонацій,
І звуків немає - для нас, пілігримів,
Є тільки чуття, здичавіле зненацька,
Яке ще не знає ні гриму, ні маски,
Ні трактів до вічного Риму.

Сьогодні ми вдома, та це ненадовго,
І вже просинається щось незвичайне,
І тягне надвір, за бар'єри, пороги,
За рамки усталені.
Ми, босоногі, думками вже в горах.
Мовчазно.

Місяць - крило горлиці, що колисає нічку...
Місяць - яскрина вічності, неба вогнянка-пічка...
Місяць - полум'яний м'яч, яким кидаються велетні світу...
Мясяць - сяєво туги й надій і мотив споконвічного міту...
Місяць - око пильне, огненне чарівливого неба нічного...
Місяць - світло ніжне, жадане, що торкається чола твого...
Місяць - сяюча усмішка, золотіє у небі дивовижа-місток...
Місяць у дарунок ночі для тебе видноколом розсіяв зірковий пісок...

Жінок, красивих і гарненьких
(в природі інших не існує),
рудих, білявок і чорненьких
хай благодать весни віншує!

Ходіть здорові і щасливі,
натхненні словом і коханням,
і на життєвій щедрій ниві
зростайте яблуком бажання…
08.03.2017

Те саме, жартуючи

Жінкам, красивим і гарненьким
(в природі інших не існує),
мужчина гожий так пасує,
коли той поруч, біля ніг.
Даси команду – він побіг
сміття виносити ще з рання
чи вірш писати(привітання!).
Команда інша – в магазин,
а звідти торби сам один,
неначе мул або ішак,
додому тягне бідолах.
На всі капризи каже: Єс
(найбільше диво із чудес)!
Такий розумний, яко пес.
Жагучий Муз для поетес…

Горнятко кави зранку в ліжко,
і цьомки в носик, ручку, ніжку
і цілий день такий чемненький,
що хоч до рани прикладай…
Матріархатний сон весни.
Після кохання – мила, спи!
А він посидить біля ложа,
бо, крім статури, й совість гожа.
Все мовчки робить – нітелень
у цей жіночий псевдо-день…

Метафори і рими пасти
зійшлися зорі на «нічне».
Усе живе вляглося спати,
одна жага лиш не засне.

Натхнення біле і холодне,
а ще весняної краси,
а ще осінньої негоди
в усі означені часи
несе поету красне слово
руслом незримої ріки –
і прозріває ніч сліпого,
і нівелюються роки…

Де неутішне, де відрадне,
де «йду на ви», де між рядків,
де в чорний вхід, а де в парадне –
пишноти дум і почуттів.
І хтось напише дуже скупо,
а хтось розложисте есе –
одні в шерензі, інші цугом.
Якщо прийшло, то вже несе…
03.2017

Он сразу стал невероятно блед,
когда узнал: я не рожу сынишку.
Ему я предложила теплый плед,
но он не внял и побежал вприпрыжку.

Тут окотились слезы у меня,
и было это чистым беспределом,
терзая его сердце и ранЯ.
Он не казался мне таким уж смелым.

Все в нем любила: губы и глаза,
его прикид, манеры и походку.
Котилась непредвиденно слеза,
и мы тогда решили выпить водку.

Котята были милыми вполне,
но он чего-то сильно испугался.
Их утопить могла бы я в вине,
однако, долго он не задержался.

Осталась я одна и он один,
его поцеловала на прощанье.
Судьбы своей никто не господин,
пока не дружим мы из православьем.

21.07.16.

В минулість кохання чужого упасти,
тужити за їхнім утраченим раєм,
надривним прощанням, жалями навзаєм
(у світі холоднім, залізнім, зубастім),

відчути обійми, які — без повторів,
того, що намріялось — знаєш — не буде,
залишиться фото, де вклинені люди —
такі недоречні, цілком випадкові.

Обіцянки й плани нічим не поможуть
зустрітися їм у наступному році,
дощі прошумлять у виткім водостоці,
і нарізно ночі спекотні знеможуть.

Все довшою буде затримка в посланнях,
народяться сумніви, перші образи,
любов, що у силі, помре не одразу,
пручається довго надія остання.

І буде боліти їм – молодо, яро,
так буде щеміти, як більше – ніколи.
...Чуже незагойне хапає за поли,
коли вже боліти своє перестало.

2017

Прийшла весна,а в серці якось тихо...
ледь чутно пульс і губляться думки.
Десь поруч, сьогодення вихор,
скрізь розставляє капосні пастки.
Я ж не дивуюсь вже ні чому,
не сперечаюсь, не борюсь.
тихенько просто ставлю "кому",
й молюсь, молюсь, молюсь...

07.03.2005
Мельничук Орися

Ну, здрастуй, гожа дівчино Весна!
Глядиш із неба хмарними очима –
у сірих шатах заспана краса…
Та все одно, ти для надії – прима!

І хай немає сонечка яси,
але теплом осяйні перші днини.
Іще завчасно надійшли плюси,
полегшивши думки і одежини.

Усяке суще нетерпляче жде
твої вуста усміхнені і руки,
палке жагуче: все в житті мине –
і зайшле зло, і напади розпуки…

01.03.2017

Здається світ відрікся від поетів...
сполохані думки шукають висоти.
Життя ж вирує в стилі піруетів,
на клаптиках паперу лишаючи сліди...

А серце, ледве чутно, постукує в грудЯх
бо біль німа й глуха безжально трощить ребра.
Якщо вже помирати...то в мрії на руках,
а якщо падать...то тільки... в Небо!!!

Мельничук Орися
21.03.2016

***
Зима збирає спогади до торби.
Прозоре лезо сонця лиже край
Земного ліжка – сірої подоби
Барлоги. Зупинись. Не поспішай.

Брудна білизна стужі по калюжах
Розкидана. Розгублено тече
Вода з-під купи буднів і не дуже
Хрест непосильний муляє плече.

Під синіми акордами безмежжя
Стискає душу думка у кулак.
То кашель виривається, то нежить
Із хмари ненаситної. Не так

Весна повинна входити у рану
Вологих уст остиглої ріллі.
Недосконалість поступу розтане
Сніговиком чи маревом у млі.

І ти всміхнешся. Приголубиш… Слухай
Мелодію повільного тепла.
Я хочу, щоб уже не було сухо
І благодать по стегнах потекла.

28.02.17

Зима вже плаче,бо весна перемагає,
і сірий смуток стріхою стікає...

Весніє квітка. Ніжність білосніжна
крізь сніг пробилася і дивиться у світ.
А котики пухнасто-дивовижні
ось-ось замуркотять з тоненьких вербовіт...

І синє небо, що весну чатує
зимові сльози в проліски фарбує...

Мені так легко гоже з Вами,
коли між нами сива даль,
роки, сповиті пеленами,
і гіркоти медовий жаль.

Ось тільки дотику бракує
і філософії вини,
коли наплине чорне «всує»
із лона тихої луни…

02.2017

Ніч переписує наші взаємини
у потойбічному сні.
Ми віддаємося богу таємному,
що у тобі і в мені.

Ти у полоні моєму одвічному
невідворотних стихій.
Поки обоє ми танемо свічами,
я вірнопідданий твій.

Очі у очі, і сонячні зайчики,
і онімілі уста –
все завмирає. Уклалась калачиком
фея моя золота.


Із найпалкішої миті освідчення
я понесу у віки
той силует, що до мене усміхнений,
в п'яді моєї руки.

                              02.2017

Під незагойне, рване небо,
де буря з посвистом гуде,
досади сповнений на себе,
хтось розтривожений іде
і, крок долаючи за кроком,
благає силу неземну
про рівновагу і про спокій,
і гармонійність осяйну.
Вітрами ніч його збиває,
навскіс зриваються дощі,
а він молитву промовляє
за справність компасу в душі,
щоб хтось йому в глухі години
стихії грізного виття
дав золотої середини,
благої міри відчуття.
У порятункові від себе,
своїх безтямних протиріч –
його спасення і потреба
у розперезану цю ніч .
...Утихомирилось в природі,
звисають крапельки води,
а неборака – у незгоді
з самим собою, як завжди.

2017

На забутих стежках,
Припорошених пилом сріблястим,
У казковому царстві,
Закутаних снігом, ялин,
Закотилося зіркою з неба
Загублене щастя,
І тепер я на світі одна,
Ти на світі один.

На вустах ще не згасли
Жагучі твої поцілунки.
Серце плаче, мов скрипка,
Закохана у скрипаля.
Пересмішник - годинник
Вистукує в темряві лунко.
Ти вже більше не мій,
Я також не твоя, не твоя...

Знов метелики сніжні
У тиші зимової ночі,
Зігріваючи крильця,
Літають округ ліхтаря,
Тільки серце моє, навіжене,
Мов пташка, тріпоче:
- Ти на світі один!
Але я не твоя, не твоя...

Приспів
За віхолами-крижмами
Тендітного підсніжника -
Кохання, цвіту ніжного
Згубились пелюстки,
А серце тихо схлипує
Приреченою скрипкою.
Завіяло, засипало
Загублені стежки...

2017 рік

Во мне так мало крови - темный зверь,
Я призрак солнца, что блуждает миром,
Ты мне не верь, ты мне, дружок, не верь,
Тому, кто высочает лести пиром!

Во мне любви ни грамма, ни добра,
Я так живу - обрывками заглавий,
Я в поисках счастливого ребра!
Среди опущенных глазами полноправий.

Иду туда, да потому и жив!
Мне должно быть не скучно и не грустно,
Я не настолько слеп, настолько лжи,
Не плохо было если б не так гнустно.

Со мною лица все под маской кроют,
Лихие вести придают мне сил!
Я не из тех, кто ничего не стоит,
Я не из тех, кто в жизни попросил.

Я не боюсь - мне промах весит жизнью,
Легко судить меня, коль был не прав,
Я притворюсь глухим в портале с грызнью,
Остался жив, скажу, с судьбой играв!

20.06.16.

У легенях повітря штурляє,
Мене сонце у повіки сну,
Що на думці, напевно, він має
Я незнаю, але ти наплюй.

Я очими вологі сніжинки
Простилаю на відсіч думок,
І, отримавши, мовити, ліки,
Я псую знову чистий листок.

Час торкається білих обличчів.
Спомин краще дістався у гвалт ,
Більше того, дарує ніччю
Мить, коли непотрібно порад.

29.09.16

А я умру в мольбе за новой страстью.
Скрипят качели в памяти сгорая.
А я не знаю, что такое счастье.
Я каждый день наигрую, играю.

И улыбнуться нет того причины.
Желанья запоров открою яд.
И месть течёт бывает с обей жилы.
Внутри же год который снегопад.

20.10.16.

І б'є себе у груди листопад.
І нам не спати під згоряння свічок.
Б'є у вікно до нас осінній град.
І напуває всохший геть потічок.

Я добре сплю замовчуючи радість.
Тебе я бачу холодом у снах.
Ми разом не зустрінем свою старість,
Хоч по тобі і заносить в мене дах.

Я нагадаю вічність кожной миті,
Поки зірвалась мара над селом.
І вросполох серця були відкриті.
Я не наважусь рахувати сном.

А град все на шляху псує місцями.
І водночас іде запеклий бій.
Лише в житті лишились моїм плями.
Я й досі не скажу, коли був мій.

21.10.16.

А я люблю тебя, как будто ночью.
И ты меня, как будто в звездный час.
Мне нужен взгляд с отсрочкою твой очень.
Нужна мне эта неземная связь.

Ты держишь имя в скобках позабыто.
Я не сдержавшись вымолвью его,
И выпустив из под бетонных плиток,
Пущу я по Галактике любовь.

Ты меня манишь нежными губами.
Я растворюсь у неба на глазах.
С тобой мы в бесконечность поиграем.
Счастливыми казаться будем в такт.

Скучаю, я скучаю, белым личком,
Мне не спасти себя под тихий гам.
Сердца же в унисоне, очень близко,
Рассасывают нам глубоких ран.

30.10.16.

Куди полинула любов,
   коли не стрілись більше руки,
в які краї перенеслась
    складна симфонія світів?
Ця лихоманка – назавжди;
  замало каменів розлуки,
щоб спогад гейзером пружним
   з гарячих надр не скипів.
В які завіялось світи
   дитя серцевого єднання,
яке ніколи не помре,
   але й ніколи не зросте?
Я вчора бачила його –
   серед рожевого світання
воно стуляло небуття
   в кулясте щастя золоте.
Цвіте зупинена любов,
   альтернативно і стихійно,
там, де залишено її
   в родильних витоках судьби.
Вона до сліз морочить нас,
   коли панічно, безнадійно
ми розвертаємось назад
   на поклик вічного «якби?»

2017

Не уснуть: ни в четыре, ни в восемь.
Даже если большая охота.
Мы в душе своей душу носим.
До безпамянства, так значит мода.

Безответные чувства прямые.
Самы чистые, светлые наши.
На терассе никто не поднимет.
Засмеетесь в лицо мне и дважды:

Ах, девчонка, смела ты на глупость.
Что же если тебя не люблю?
Я ответила: очень Вы грубо..
Но, поверьте, я все стерплю.

Вы, постойте со мной, умоляю.
Замолчите. Взгляну в этот раз.
Из колень наконец-то встану.
Вы простите, что люблю Вас.

Он в упор на меня засмотревшись.
Притворился, как глух его век.
Он по жизни своей - был "леший".
И холодный январьский снег.

Пробурчал мистер Бит неважно:
К счастью, я видел много слез.
Все проходит, и как не страшно,
Прокленаем колючки мы роз

08.09.16.

Захочеш – тебе зачарую,
Захочеш – приворожу,
Як згадаєш мене у сує, –
На поміч неждано прийду,
Чудернацькі розвію чари,
Що казати, як їх нема? –
Це Любов, а не примара
У надійний полон взяла.
Я покличу у зорепади,
У високу небесну блакить,
Хто сказав, що Любов – це кара
За незвідану щастя мить?

Поволі обертаючись, Земля
несе півкулю у весняну ласку,
де в небі чути крики журавля,
що повертає з далечі у казку

своєї благодатної землі
й такої незрадливої печалі,
яка покличе знов у марні дні
його летіти у чужинські далі.

Поволі обертаючись, несе
планета нас по колу часоплину,
і пише хаос гибелі есе,
а вічне заперечує: не згину…

Іще зими феєрія жива,
іще поля затаєні снігами,
іще у піч вітрисько завива
холодними нічними голосами,

але поволі золота зоря,
ота зоря, що нами Сонцем зветься,
теплішає – листки календаря
ведуть у час, коли земля проснеться:

настане день, в якому голоси
і журавля, і неба, і розмаю
зіллються в хор весняної жаги
оновлення надії, долі, краю…

13.02.2017

Не вміємо літати як птахи,
Як ці дуби, не вміємо мовчати.
Чи друзі ми чи, може, вороги?
Напевне так ми не змогли б сказати.

Не віримо ні людям, ні собі,
Не бачимо, де праведне, де грішне,
Загублені в стотисячній юрбі,
Самих себе шукати будем вічно…

Приземлені, безликі і слабі,
Свої земні гріхи ми тихо лічим…
Химерні шати, пишні й дорогі,
Нам затуляють сонця ясні вічі.

З дитинства нам знайомі береги
Та море синє вільні запитати:
«Скажіть чому, чому не птахи ви?
Чому ви не навчилися літати?»

Лютий, 2017

Мій улюблений український співак, найкращий український і світовий тенор Анатолій Солов"яненко - воістину солов"їний голос України (1932-1999). "Стоїть гора високая" (сл. Л.Глібова, музика народна) у супроводі рідної йому і мені Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди. ( запис 1982 року). На жаль, мені не довелося з ним співати у складі капели. Я прийшов у колектив 2002 року, а Солов"яненка не стало 1999 року. Останній прижитєвий концерт в палаці "Україна" це було 2 березня 1999 року, він співав у супроводі нашої капели і я мав щастя бути присутнім на цьому концерті. Як журналіст, я написав 3 матеріали про Анатолія Борисовича ще за його життя, спілкувався з ним. Він був простим, щирим і відвертим. Давав мені інтерв"ю по телефону. І опублікував ці матеріали: 2 - у журналі "Українська культура" та 1 - у журналі "Театрально-концертний Київ".

В цьому році Анатолію Солов"яненку виповнилося б 85 років.

Як поет, написав про нього такі, дещо емоційні, але щирі рядки:

Солов"яненко, Солов"яненко -
України вишневий цвіт.
Й до коліна твого не дістане він -
Паваротті-космополіт!

7503 р. (Від Трипілля) (1995)

Блукаю, де блукав завжди
Цим спогадом, що в млі зникає...
Тікаю, як тікав, туди,
Де на цих струнах вітер грає…

Де кольорово мріють сни,
Я чую шепіт вітру знову –
Крізь ніжний гомін тишини
Там ллється музика казкова.

Осінь, 2004 р.

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Намалюй мені пісню
І осінню й непізню
У полях колосистих
Де співає душа...
Намалюю світанок,
Наш замріяний ганок,
Захід сонця багряний
У густих споришах.

Літо скоро минає,
Душу сум огортає
Пісня осені чиста
Ген за обрій летить
Ми з тобою навіки
Повноводнії ріки
І освячена вітром
Для нащадків блакить.

30.01.2017.

Пірнула у місячне небо,
Дістала ясну зорю,
Принесла її для тебе,
Щоб видів, як я люблю.

І сяє зоря в абажурі:
Кімната - чарівний світ.
Та плаче вона в зажурі,
Їй сниться зірковий політ.

Як ніч завмирає тихенько,
Й цикади співають пісні,
То хилиться місяць близенько
До зірки, що плаче вві сні...

Цілую твої долоні,
Нечутно, навшпиньки йду,
Її визволяти з полону-
В очах твоїх сяйво знайду.

На небі ясніє місяць,
Зірки заплітає в тополю,
І дзвінко зоря сміється,
Яку відпустила на волю.

У смутку криються тривоги
і не вщухає в серці біль.
Стою сама серед дороги
і тільки холод звідусіль...
Хтось за спиною ніби дише,
торкається душі вечірній сум...
Я ж заклинаю хай залише,
мене цей вітер лихих дум.
Розвійтесь капосні по світу,
губіться у нічному сні...
від вас нема уже де дітись
бо осоружні ви мені!
Закрию вуха!Закрию очі!
сховаю душу від людей,
а якщо серце плакать схоче -
То вирву із грудей...


25.02.2014
Мельничук Орися

У нас немає іншої країни,
окремої від людності землі,
окрім цієї райської руїни,
в яку не повертають кораблі,

що відпливають у краї далекі
з надією на ситі береги,
а поруч ходять змучені лелеки,
чекаючи весняної жаги.

Вони вертають і уламки щастя
несуть сюди, щоб склеїти у пай
великої родини… Чи удасться?
Покаже час і наше вічне *хай!*...

26.01.2017

Короткий день уже зникає
І розчиняється в імлі.
І м`яко сніг рипить у гаю –
Відлиги радощі малі…

І холод скуцився, не тисне,
Ослабив щупальця свої.
І подих легкий*, наче пісня,
Якою марять солов`ї

Десь там, напевне за морями,
І ностальгійні бачать сни,
Коли співають до нестями
В обіймах зрілої весни.

*ЛЕгкий – авторський, не словниковий, наголос.

21.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Конча Озерна, гай Дани.

Безвітряно-завмерлий сад
І легкий* смуток в гості кличе…
Його розвіюють синички,
У гіллі пурхаючи в лад.

Отут, між снігової вати,
Якби узяв зерна, либонь,
Я міг би їх погодувати
Здається, навіть із долонь.

Верткі, сміливі і привітні,
Напевне звиклі до людей,
Змінили настрій непомітно –
Вже хтось усміхнений іде!

*Даруйте, шановні читачі, але все моє поетичне єство протестує проти приземленого прозаїчного словникового наголосу легкИй. Цей наголос опускає на землю, як у прозі, а наголос лЕгкий піднімає вірш у небо, як і має бути в ПОЕЗІЇ.

19.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Ось добігло літо у рум'яну осінь,
золотаву пані ліні і дощів.
Налітає легіт: раювати досить!
Наварю духмяних лісових борщів.

Обірвавши листя, кинув на дорозі,
і лежить приправа під ногами днів.
Ще постій, осіннє, на кульгавім розі –
поворот у колі до сліпих огнів.

Ще поплач сльотою, помовчи журбою,
обійди обійстя, де буяв розмай.
Кажеш: одиноко… Хочеш, я з тобою?
Тільки на підмогу ти надію дай,

що земну дорогу у холодну зИму
приховає обрій, а лихі вітри
не завадять слову, не загублять риму,
не зупинять серце на рахунок *три*.

Як не стане віри, охолоне вічне,
поміж буревіїв запече любов.
Розминуться нуди на колючий січень
і калини віти зронять мерзлу кров.

15.01.2017

Мов виноградне гроно дике ,
Так виглядала всім вона,
На шпильках тонких черевики,
Сама надміру всім струнка,
Надміру гарна й ясночола,
Пливла, здавалося, мов човен...
Вона ж не знала, просто йшла -
Повзла крізь цвинтаря картини,
Волосся біле - серце сиве...

Красу горобини найкраще видно взимку,
коли все біло, і червоніють
лише ягоди несміло
під білосніжним капелюхом,
які на них вдягнула завірюха.
А восени, коли яскрить барвистя:
зелене, жовте, пурпурове листя,
червоні краплі не завжди помічені,
бо барв довколо ще не перелічено...

Блакить небесна задивована красою,
хилилась ніжно на червоною сльозою...

Соловей виводив - залицянь пісні
Все для душі розрада , у серці попурі
Мелодія кохання - присвячена весні
Де ми дощем із неба , розчулені в собі

Незнана , і зваблива , граційності нуга
Смаком медовим тане - у солоді вина
Хто випив і згубився - у тернах забуття
Того уже не ранить - холодна самота

Болить коли втрачаєш , щемить коли твоє
Де крил не опускає - там двоє мов одне
Не зволікайте вчасно - почути солов*я
Губитися у співі- який в Едем веде.
2017р.

Водою швидкою розмиті сліди
Дощами весінніми співом струмки
Твоїми словами , моїми слізьми
Удвох проводжали кохання казки

Там парою в небі із двох половин
Там променем сонця у золоті злив
Навколо у сяйві суцвіття перлин
Хвилина де з відчаю ти все простив

Тобою живу , як прийдеться пливу
Як дні проминають плету в сивину
Де в бога , де в долі Ю прошу і молю
Ой ви не тривожте цю тугу мою.
2017р.

Річко Сниводо, річко Сниводо,
Чом узимку не спиш?
Поміж берегами ген сивими
Тихий дзюркіт чуть лиш.

Ген до Бугу ти, ген до Бугу ти
Води свої несеш.
Вийду на берег я послухати –
Де зупинишся, де ж?!

Ти не спинишся, ти не спинишся,
Всміхнена ти краса.
Очицями синіми, синіми
Дивишся у небеса…


2.01. 7524 р. (Від Трипілля) (2017)

С. Іванів, Калинівський район, Вінниччина

Морозний день, сміється сонце,
У небі простору блакить...
На шибці нашого віконця
Букет чарівний тихо спить.

Зима - майстриня візерунків:
Тут іній вишню обійняв,
Десь там під берегом, на річці,
Кришталь намистом засіяв,

Попід горою срібна ковдра,
Сніжинки вальсом залюбки
Лягають ніжно на долоню,
Дарують лагідні думки.


24.01.2016.

Химерними сплетіннями вогнів,
буденносте, лови дитячу казку,
створи для неї тисячу мостів,
збудуй хитливі сходинки і зв’язки
із світом, що розплився по воді,
у жорнах року змелений на порох,
належний ні тобі і ні собі,
не друг в своїй байдужості, не ворог.
Розкинь навкіл густу широку сіть
(рідкої і короткої – замало),
у холоді лови за миттю мить,
щоб жодна не втекла і не пропала.
Сьогодні пощастить тобі сповна,
і поміж ритуалів лицедійства
піймається жар-птиця осяйна
наївного далекого дитинства.
Усе, усе, описане в книжках,
що снилося вночі під колискові,
збувається – заплутаність і страх,
і чорна волохата невідомість;
а далі, між погрозливих дерев
окраєць неба скромно рожевіє,
і радістю засвічується нерв,
рятуючи з безодні безнадії.
Ясніє свято пряжкою століть,
охоплені роки сріблястим паском.
Чи ж ми дарма сплітали мрії в сіть,
щоб крихтам чуда марно не пропасти?

2016