Я так люблю вербиченьку плакучу,
Вона вітає першою весну.
Сумна краса ніколи не наскучить,
Хоч як спішу, але не промину.

Голублю щиро й трепетно руками,
Свою сердечну ніжність передам,
Краси її тендітної торкаюсь
І довго в ній дзвенить жива вода.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Коли душа миналась і страждала,
Її від всього світу загорну.
Верба за мене плакала, ридала
І воскрешала у душі весну.

І вже не знаю я - у у тій вербичці -
Сумую, плачу чи вона в мені.
А в ній жіноче серце буде биться,
Плакуча ніжність житиме в мені.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Зимовий сад, зимовий сад
Принишк, завмер на мить без вітру.
І знову шелест… і не в лад
Співає пісеньку нехитру.

І вторить десь йому пташа,
Ледь чутно й ніби напівсонно.
Згасати день не поспіша,
Привітно підніма долоні.

І усміхається немов
Голубооке піднебесся
Листок на гілці хоч схолов –
Як пташка пурхає й сміється!

27.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Я так ніколи не тужив
Я так ніколи не вагався
Я до і після розділив
Коли між нами світ стирався

І осінь плакала дощем
Ключами небо роверансом
Палав я вражений вогнем
Спустошений болючим жахом

Коли хто думав , чи гадав
Що все так станеться раптово
Хто у любові щастя мав
Для того все минає довго
2016р.

Коли ти зможеш зупинити
Незримий і невпинний час
І зможеш до зірок злетіти,
Щоб цілий світ відкрить для нас,

Ми попрощаємось з журбою,
Що проростає з самоти,
I знов зустрінемось з тобою,
Розлучені не назавжди.

2012.05.13

Жіночі портрети.
Її силуети,
яка і тобі не чужа.
Лукава усмішка,
оголена ніжка...
І хай пропадає душа.
Буває чарівна,
буває – наївна
у щирій своїй простоті.
І раптом, здається,
торкається серця.
А ми, як усі – не святі.
Омана надії.
Опущені вії
ховають агат мигдалю.
Русяве волосся
і очі розкосі,
які я і досі люблю.
На що таке щастя –
коритися ласці,
минаючи файні місця?
.........................
А ми – непутящі,
тупі і пропащі
не чуємо їхні серця.

12.2016

 
Я  буду вештатись і самотіти
У теплих капцях вдома.
Гірлянди перестали миготіти,
Минає, тане  втома.

У дзеркалі знизаю голим плічком,
Солодке нудьгування.
Нагода роздивитися дрібнички,
Поличчя, привітання.

Спустілий двір в обіймах хуртовини
Сніжки жбурляє поспіх.
Я зараз відчуваю плин хвилини,
Її разючий посміх.

Перевіває стиха сніговиця
Перини срібно-білі.
Неначе в обіцянках-рукавицях
Мої хвилинки милі.

16.12.2016 П'ятниця. Київ.

Мелодій давніх і сумних
Ловлю журбу нову,
І повертаюсь знов до них,
Їх спогадом живу.

Лишився спогад тільки... Сни
Розтанули, як сніг,
Вони забули ці лани,
Цю широчінь доріг.

І лиш далекий небокрай
Відчує їхню суть,
Лиш він згадає їхній край
І зможе їх забуть...

Відгомін стихне назавжди,
Коли зійде зоря.
Ти не шукай його сліди –
У них журба моя.

2006.06.01

Оторопілі  горобці  на  холоді  щодня,
Легкі,  скуйовджені, будь-що  шукають  хліба.
Яскрить   однаковісінько    посріблене  вбрання,
Зима  втішається,  отож  безжурно   диба.

Або  радісінько  перемальовує  комусь
Ось  цей   вигадливий  віконний  візерунок.
Фіранка  ситцева  лише  схитнулася  чомусь,
Така  оздоба - дивовижний   подарунок.

Сніжинки  обціловують  обличчя   залюбки,
Принишкла   гойдалка,  потроху  вгомонилась.
По-видному  пішли  додому  діти  і  батьки.
Зима  ж  і  далі  посміхалась,  чепурилась.

14.12.2016  Середа. м. Київ

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.

Небо розгойдалося сьогодні,
Крок за кроком – не від себе втеча.
Сумно зрить із неба лик Господній,
Груди наповняє порожнеча.

Крок позаду день уже вчорашній,
Крок за кроком йде в упадок сила.
Де ти, де ти, так без тебе страшно,
Де та віра щоб все воскресила.

Від тепла вже серце відвикає,
Крок за кроком – попереду скали.
Чи тебе на світі вже немає,
Чи надії душу ошукали.

Крок за кроком, крижаніє серце,
Тисне холод мов сталеві дроти.
Вже немає сил терпіти все це,
Вже немає сил чинити спротив.

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.


2016р.

Так зримо мріється весна,
її пронизливі парфуми,
і бірюзова вишина,
і ручаїв прозорих руни.

Парує днина – дух землі
з плечей отрушує зимове,
і три води на киселі
його несуть у синє море.

А тільки грудень на дворі…
Кульгає первісток до свята,
де сяє провість від зорі,
а на столі – кутя багата.

Іще морозів і юги,
іще колючих зорепадів,
але так хочеться весни,
її смарагдових парадів.

12.12.2016

Коли ти марила вві сні
Щасливим краєм вдалині,
Зi снів далеких вiн втікав
І млою білою ставав.

Як янгол давньої весни,
Він повертався в твої сни,
І відгорілих мрій на мить
Займався вогник самохіть.

Єдину мрію чарівну
Він повернуть хотів зі сну
І в срібнім сяєві зірок
Так обернувсь зробити крок...

Та повернувши, що сплило,
Він мрій твоїх украв тепло -
Птахів осінній переліт
В далекий і безмежний світ,

Що ти його придумала...

2006.09.17

Надіє з нами будь не обійди
нікого в цім застоллі тихим чаром
прихильності і чарою з нектаром
не обнеси і всіх омолоди
хоча б на мить Надієчко на час
вершинної любові і кохання
глибинного такого як зітхання
останнє як душа полишить нас
і полетить Надійко в дивокрай
що раєм зветься й пишеться едемом
і ми тебе також не обійдемо
молитвою гори ж і не згорай
на виднокраї світу і стола
і на краєчку віри і зневіри
ти є і будеш під сузір’ям ліри
між полюсами холоду й тепла

1996

Не йди покірно в темряву до смерті,
Хай гнів зустріне старості кінець,
Минай липкі обійми розпростерті,
Не йди покірно смерті під вінець.

Хоч темрява − є відповідь, всі знають.
На світло слів не слідує народ.
Ридай же, зло, коли пісні лунають
Про вічну звищеність людських чеснот.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Не слідуй марно далечі доріг,
Бунтуй гниття всі заклики відверті,
Переступи буття низький поріг.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Минай лихі обійми розпростерті!

25.11.2016

Цей  вітер   розхитує  гілля,
Примхливо  вплітає   намисто.
Розчулено   сніжить  довкілля,
Мережить,  гаптує  сріблисто.

Кружляють,  леліють   сніжинки,
Квапливо  забілюють  простір.
Немов  самотіють   стежинки,
Очікують  сутінки  в  гості.

Притрушує  жменями,  леле !
Дерева - ошатні  красуні.
Між  тим,  споночіло.  Хурделить,
Дрімотно.  Що ж -  спати,   спатуні....

04.12.2016

Відпускаю із серця полегко… Лети!
Так замешкав у ньому надовго, неждано
милим гостем. Пороги змету і кути,
і розсиплю синицям окрушини манни.

Сподіватись на зустріч, чи лист, чи «алло»?
…плине час і шліфує бажання й потреби.
Ти - мене відпусти… І хай ляжуть під скло
спогаданки про спалахи спільного неба.

Запакую у теки старі почуття,
Архіварій буденно проставить сторінки…
І на повні легені – триває життя! –
розсміюсь у світанок на чистім зарінку…

Зима на землю тихо впала.
Вітрів могутніх чути свист.
Так завірюха завивала,
А ти беріг весняний лист.

І у своїм палаці білім
Квітки на шибках малював,
І до небес літав, і крила
Об хмари млистії ламав...

Та раз зневірившись у світлі,
Ти до пітьми помандрував,
Й квітки, в душі твоїй розквітлі,
Зимовій млі подарував...

Забув небес блакить зрадливу
І мрії відказав : «Прощай!»
І знову на вікні, щасливий,
Малюєш свій весняний край.

2007.02.25

Дні життя потоком вимиває,
Та все скоріше вдалину несе.
Непомітно вдалині зникає
І зазвичай не збулося усе.

Чергою минають пори року,
Весна і літо, осінь та зима.
Та про те не думай лиш до строку,
Що більш назад звороту вже нема.

Поки спомин ще бува відносить,
Аж в ту далеку, вже захмарну вись.
Де ходили в спопелілі роси,
Де так прекрасно мріяли колись.

Де тебе леліяли й ростили,
І наливали в душу красоти.
Там де крили набирались сили,
Щоб десь летіть в незвідані світи.

Поки осінь ще повільно жовкне,
І ще земля піснями шелестить.
Поки небо на пів слові змовкне,
Тож ти цінуй свою прекрасну мить.

2016р.

Вже мають зміст мої маленькі справи
У черзі забагато, як колись.
Тремтять довкола радісні октави,
Що посмішками щедро полились.

Втішає щирий сміх, приносить радість,
Щасливими стають години, дні.
Як світла в них багато, повний кладезь,
Життя бринить, як той струмок вповні.

І знову вечір повниться чеканням,
Як молодість, безжурно спогляда.
У гості завітали сподівання,
Цілющі, животворні, як вода.

Я бачу, де закінчується хмара,
Мінливо незбагненні світло - тінь.
Антоніми - ця дивовижна пара
Достоту спонукає до прозрінь.

05.08.2016

Якщо на тому світі,
у астралі
реальні сни: і квіти,
і печалі,
а у саду – всі радощі мої,
я житиму іще,
як і живу донині
і вітром, і дощем,
весною – у долині,
де є любов, і щем,
і плай, і кураї –
мої аі*
на тихій полонині,
коли о тій
навіяній годині
я обнімаю
талію її.

2011

Сумні пейзажі непривітні,
Та шляху вже нема назад…
Чарівна осінь вся одквітла
І дотліває листопад

В промінні сонця прохолоднім,
Немовби все його тепло
Отут, в зими напередодні,
Геть за водою понесло.

Єдина ще відрада оку –
Пташунечки верткі малі –
У холоднечу цю жорстоку
Так жваво крутяться в гіллі,

Так легко пурхають грайливо –
Навкруг все ожива на мить.
І серце радісне, щасливе -
Вже не болить і не щемить.

20.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Люблю тихенький цей куток,
Цей пляж і восени і взимку –
Відчути хвиль ясну підтримку,
Щоб погляд мій на хвильку змок

І увібрав снагу озерну,
Як Водсворт з Кольриджем колись
Поезії збирали зерна,
Що їх порозсипала вись

На лоні тихому, німому
Ледь потьмянілої краси
Мого молитвеного дому…
Й натхнення Велеса просить.

Дивитися, як вечоріє,
Схилившись ніжно до сосни.
Як зорі – недосяжні мрії –
Леліють загадкові сни.

І мати втіху превелику,
І дякувати геть за все,
Що ці душевні, Божі ліки
Природа-матінка несе.

19.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

В травневої ночі бажання дівочі
У шелесті трав колоситься роса
Струмок таємниць що до дива охочі
Збирається в коло краси забуття

Коханню співається ода зізнання
Любов заплітає вінком почуття
Відвертість відвертості щира розрада
У цій мелодійності співом душа

Вся ця невагомість , яскрава прозорість
Дзюркоче струмок в щебетанні пташок
Я вже поспішаю у цю неповторність
До лагідних , ніжних , взаємних думок.
2016р.

По Хелоуїн-і — дощ з самого ранку...
Усміхнені опудала промокли
так, що сухої нитки не знайти.
Таке життя — вони це розуміють,
а надто той, що розуму шукав
в країні Оз... Прибитий до землі
загублений кульочок m&m's,
ще навіть не початий...
Як це добре —
коли б і що не коїлось у нас,
завжди гряде Його Величність Дощ,
з поблажливістю змиє всі сліди
й покаже — все повинно бути чистим,
умитим, мовчазним, простоволосим,
ледь сонним, нерішучим, вайлуватим,
мов знову народилося в цей день
і дивиться на світ короткозоро...

2015

Не варто говорити, помовчи.
Послухай тишу, там своя чарівність.
Не треба слів, ти подумки кричи
про сподівання юності і щирість.

Про щастя, горе, чисті почуття,
зітхання, тугу, біль і щем у серці.
Про підлість, смуток, пізні каяття,
та про життя у вогняному герці...

Не гоже говорити про любов!
Вона без слів усе сама розкаже,
у повній тиші завирує кров
і болем мовчазним на душу ляже.

Моїй душі пустих не треба слів,
повідає усе виразно тиша.
Як вогник світлих почуттів зітлів –
безмовно вітер хай полин колише…

Я лебедя сумного пригостила –
На самотині озером гуляв.
І він граційно вигнув шию, крила,
У тихім танці вдячно закружляв.

Зворушливо, божественно-красиво,
Неначе ангел нам явив себе.
Хотілось плакати від того дива
Й молитися на небо голубе…

Буває так, що світ увесь не милий.
Безодні манять невблаганні очі.
Згадай тоді цей тихий танець білий
І раптом жити знову так захочеш!

2016

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Очеретиння шепче стиха –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна -
Цвіте у серці й не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво?
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс:
Скоро буде усе мандариново!

Мені на серці радісно так стало…
Побачив, як в осінньому гаю
Пташки легенько зграйкою літали
І співом душу тішили мою.

І поміж поріділих віт дахами
Листочки тьмяні пурхали де-де…
Дививсь на них і плутав із птахами,
З них бризкало завзяття молоде.

Я уявив себе разом із ними
І мрійно креслив кола світлі теж –
Вознісся понад луками сумними,
Немовби щастя зачерпнув без меж.

І теж співав, летів кудись подалі
Крізь дощ і мряку, хмар важкий свинець.
Немов ховався в небі від печалі,
Що гарний настрій зводить нанівець.

6.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Осколки недонищених гаїв…
І хмарний дим над ними попелястий,
Де помисли високі всі мої
І залишки романтики і щастя.

Знаходжу втіху тут собі просту
У цих просторах, присмерку імлистім.
Заповнює сердечну пустоту
Приємне шурхотіння падолисту.

І душу закривавлену мою
Лікує аура ясна свободи.
Всі прикрощі нікчемними стають,
Дрібніють перед величчю Природи.

5. 11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Людськими голосами ніч шепоче,
Насниться сон, а серце й раде грі.
Біленький Ангел крильцем затріпоче,
І посміхнеться тільки угорі.

Там тепло і пахнуть квіти п’янко,
Хоч бери й на хмарці поселись.
Там і тепер бубнявіють пуп’янки,
Як в тій весні, що жили ми колись.

Тут осенить, вже вітер в вікна свище,
Ось, ось розірве в сні тоненьку нить.
А десь там над хмаркою ще вище,
Оте квітіння буйне не спинить.

Там у сонця пуповина срібна,
Там проміння зіткане із мрій,
І тепла бери скільки потрібно,
Охололе серце відігрій.

Там живе семиколірна птиця,
Птиця щастя, і в останню мить.
Може ще й вона тобі присниться,
Може ще на землю прилетить.

2016р.

У тиші келії моєї
понад водою край села
немає пасії тієї,
якою ти колись була.

Але у бабиного літа
у борг позичимо вогню,
аби у полум’ї горіти
бодай феєрією ню.

І хай світлиною палає
і поетеса, і поет…
А над водою хай літає
усім невидимий дует.

Хай буде мода на поета.
Ми намалюємо сюжети,
які навіяні в журбі, –
ти будеш вірною собі,
а я писатиму сонети,
які присвячую тобі.

29.2016

Нінка – мов картинка берегом пливе,
чергова родзинки – платтячко нове.
Груди-горошинки, ніженьки стрімкі.
укривають спинку кучері п‘янкі!

Нінка – що картинка, гарна і струнка,
ніби балеринка, то́чена така.
По́стать горда, вдача, очі – ліхтарі,
але часто плаче з ночі до зорі…

Нінка, як картинка, дівка – хоч куди,
та додівувалась раптом до біди.
Мокрі сині очі, плутані слова,
никне стан дівочий й горда голова…

Нінка, мов картинка, каблучки – тук-тук,
знов у вечоринку повертає звук.
Талія оси́на, ві́ченьки сумні,
народила сина в дальній стороні…

Нінка, як картинка, вітер в голові,
гне додолу віти, свище у траві.
Хвилями він грає, обвиває стан,
мізок накриває знов густий туман…

Нінка – що картинка, щастя все ж нема,
вже й життя минає, а вона сама.
І не розійде́ться той густий туман,
все себе питає, чом такий тала́н…

Нінка, мов картинка, стежкою біжить,
ро́ків павутинка на чолі́ лежить.
Нінка – літня жінка, сива голова,
вже зігнулась спинка – пам’ять ще жива!.

Доспівує день пісеньку свою –
Усміхнено-багряно-ясночоло…
Як затишно в осінньому гаю,
Аби не вітер цей, аби не холод!

Удвох аж навалилися вони
На віти і тендітні верболози.
Посилюється подих крижаний –
Вітання мов од Дідуся Мороза.

І жалить, жалить холод, як оса…
Вечірнього де взяти Прометея?!
Осіння вся зіщулилась краса
І зблідла, наче небо понад нею.

23.10.7524 р. (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Зимовий холод сковує гаї…
Біля дубів, де затишно і тепло –
Послаблює він щупальця свої,
І відступає враз холодне пекло.

Дзюркоче тут живинкою струмок,
Ховається під крилами у дуба…
Аж вітер впав у воду – хоч і змок,
Але відчув, як добре тут і любо.

І я у цю низинку упірнув –
Мов під омофор велетня старого.
Неначе скинув холоду ману,
Зігрітий диханням самого Бога.

21.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Стрибогів гай – дача.

Не чекай поради , що робити,
І життя прожити не спіши.
Не люби, як можеш не любити,
Не говори про те, і не пиши.

У житті, як в лабіринті тому,
Де можна йти й нікуди не прийти.
Якщо можеш, не люби до втоми,
Якщо можеш, не люби до сліпоти.

Якщо любов не як весняна злива,
Як не така , що дальше вже не мож.
Живи собі і так , і будь щаслива,
І лишній раз серденько не тривож.

Бо любов це не якась екзотика,
Любов – на серці шрами і сліди.
Любов – коли здригаються від дотику,
Любов – межа від щастя до біди.
Надвірна.1992р.

Пухнатий снiг iз неба сипле густо,
Вкриває мiсто бiлим покривалом,
Троянди пелюстки в букетi нiжнiм
Сніжинки ловлять лагідно губами.

Ми стоїмо посеред казки тої,
Затихло все – i не поворухнутись.
I не промовить слова нi одного,
I дотиком хвилину не злякнути.

А очi в очi, а душа у душу
Так проросли, що роз’єднати важко.
I серце в серце дивиться уважно,
Прощаючись… прощаючись назавжди.

А снiг iде, i ми не бачим бiльше
Нi мiста, нi людей, нi квiтiв дивних.
Гарячi сльози провели дорiжки
I впали тихо на троянди сніжні.

Дрімав похмурий, чорний ліс
У макраме сплетінні.
Один яскраво сяяв лист –
Останній лист осінній.

Все листячко давно в смітті –
Перетлівало тихо.
А цей - усе на висоті,
На щастя, чи на лихо.

І звідки сили дістає?
Триматись, знаю, тяжко.
Таємний стимул, мабуть, є –
Ота співоча пташка.

Вона, бувало, прилетить
І біля нього сяде.
Листок у захваті тремтить,
Як чує серенади.

Її не стало. Пожовтів,
Оплакуючи літо.
Триматись більш не захотів.
Зірвався. Тихо полетів –
Нема для кого жити…

2016

Наче сад занедбаний, цей гай –
Озеро закидане гілками.
У верхів`ях вітер сновига,
І шепоче зшерхлими вустами.

Промінь сонця поміж віт зачах,
Все навкруг од холоду німіє –
Буреломи товсті у кущах
Причаїлися, неначе змії.

Мов би жовтим полум`ям жива –
Вкрила береги яскравим пледом
Вицвіла високая трава,
Пофарбована немовби медом!

16.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

У мерехтінні тихому води
Над озером сиджу в холодну пору,
Немов свою лікую душу хвору,
За ліками приходячи сюди...
У мерехтінні тихому води.

Легесенько висвистує пташина,
Мені позує просто на гіллі,
Немов мої розсмоктує жалі…
Слова утіхи, мила, говори-но…
Легесенько висвистує пташина.

Вже розмиває сутінню тони
І холодком все дужче повіває
Уся краса засмученого гаю
У спокої вечірньому втони,
Вже розмиває сутінню тони…

15.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Одному і сльози рідні
Одному і сонце лід
Одному і жар у січні
Одному метілі в слід

Де у парі більше здатні
Де у парі там і рай
Коли разом там і власні
Один з одним у розмай

Майте здатність , обирайте
Не цурайтесь помилок
Тільки ваше вас і знайде
Заплете серця в вінок.
2016 рік.

А на прощання він співав
З її душою танцювавши
Від серця серце відривав
Від болю з відчаю пропавши

Від того дня й до нині так
Не гріє сонця промінь ніжний
Не б*ється в грудях вальсом в такт
Все огорнуло в сивий іній

У погляді глибоких дум
Є розуміння неосяжне
Не повернуть мелодій тих
Не гине в пам*яті кохане.
2016 рік.

Як тихо тут у будні дні,
Ще й жовтень теплотою надить.
Лиш чути здалеку мені
Легенький шепіт автостради.

На медом скропленій воді
Тихенько рибка сум розвозить.
На ніжну озера гладінь
З дерев летять багряні сльози.

Як хороше! В яснім гіллі
Пташок розмовонька долине.
Розвіялися думи злі,
Немов спинилися хвилини…

3.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Коли мине зачарування,
чи ти любитимеш мене?
Чи годуватимеш з руки
пташиних днів моїх дрібниці?
Чи мерехтітимуть дарма
мого життя сталеві спиці,
тужні сплітаючи роки
у безголосся вовняне?

Куди вертатися мені,
як любий край твій охолоне?
Нема сумнішого за дім,
що був роками без тепла.
Я повернуся, мов чужа,
із самовільного полону
і на колінах розкладу
в дорозі знайдені дива.


2016

Шопена вальс, Шопена вальс
Так солодко до себе кличе
У романтично світлий час,
У дев`ятнадцяте сторіччя.

Де в косах з квіткою, в саду
Сидить замріяна панянка,
І пестить вроду молоду
Проміння сонячного ранку.

Їй від коханого листа
В альтанку різьблену принесли…
І там вона його чита,
І усміхається чудесно.

Скажи, поете молодий,
Які слова їй приберіг ти,
Що після тихої ходи
Вона зірвалась раптом бігти?

І вже злітає, наче птах,
Із трав на гілку в цьому раї.
А щастя у її очах
Здається, світ весь обіймає.

Красуня ловить на льоту
Червоні яблука чудові,
Немов збирає в мить святу
Плоди достиглої любові.

…Ця звуку віхола, мов бал –
Вир білих суконь, аксельбантів.
І музики сяйливий шал,
Неначе пурхання пуантів.

Останній промінь звуку згас,
В спіраль волосся мов завився…
Чому ж у той прекрасний час
Я, Боже мій, не народився?!

28.03.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Я знову бачу сон цей дивний –
Снується сутінь крадькома.
Багряним відсвітом чарівно
Ляга на озеро туман.

Усе здається – марю, марю
І увижаються мені
Божествені рожеві хмари,
Неначе крила вогняні.

І полум`я їх величаве
Високі пестощі снує.
Краса рожевої заграви
Овіяла єство моє.

Усі мої печалі – всує –
Розвіють промені ясні.
Боги день музики святкують
І грають барвами у сні!

1.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

стікає дощ по шклу
неначе
ледачий сон вповзає в день
бреде за краплями удача
і плаче речення
тече
життя за вікнами готелю
вдягає ранок чобітки
на стелю осінь тугу стелить
і відбиває трем чіткий
стіна
мов жовту спинку ліжка
тримає віжки розум і
не втримує

гарячі ніжки
тремтять мов кола по воді

в запрілі білі вікна ранку
впирають руки звуки і
стають у позу
поза ранком
стихає все на світі
і
і більш нікого
більш нічого
і ранок солодко-п’янкий
дощ по вікні
а ми по колу
і стогін пошепки тремтить
медові грона винограду
розчавлює вустами
мить

бринять краплини
сонні струни
і втому струшують з обличь

нас поцілунками розбудить
від збудження волога ніч

04.10.16

Із нею оживає ясен день,
але – без неї. Бо така кебета,
що без кубіти більшає пісень
і мрій у майже кожного поета.

Я не чекаю іншої пори,
аби мої літа уже поважні
не навівали суму і жури,
коли не обіймаєш неосяжне.

І як не потонути у журбі
і досі розказати не умію,
аби була – і людям, і собі
чужа розрада і моя надія
у цій такій допитливій юрбі.

Іду в полон, з полону визволяю,
коли мені її не вистачає
уявою у пам’яті моїй.
А як оберігати таємницю –
душі моєї пійману синицю
жар-птицею у клітці золотій?

2012

Осінній вальс печаль навіяв,
Обсипав листом золотим…
Непрохана сльоза під вії
Журливим вітром залетить.

Вже не зустрінемось ніколи –
Мов холод сковує німий.
Ридає жовтень світлочолий
Навкруг багряними слізьми.

Неначе долі ті удари –
Акорди падають сумні.
Немов краси сумної чари –
Лишилась музика мені.

28.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, дача.

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник

з невеличким запізненням (два місяці і вісім днів)
та побажанням натхнення і кохання, досягнень і перемог у житті та житі


У тебе природа така, наче жінка.
Ти ніжний із нею, ти пестиш її.
Чаруєшся осінню так, наче грою,
Горою любуєшся. Горнеш гаї

До серця. До неба простягши долоні,
В полоні краси і язичницьких тем,
Ти граєш на струнах живої бандури
І грієш на грудях прадавній тотем.

У темному лісі, на схилах, де рвуться
Ревучого струни в надривних тонах,
Ти світлою думкою зваблюєш духів,
Щоб добрими були для слави й стола.

Великий і добрий, слабкий і могутній
Надломлену душу тримаєш за хвіст.
Живе у тобі генерація предків
І сльози чужі, й недотриманий піст.

28.09.16