Вічно кохання в душі є
І ніколи воно не згасне.
Коханням серце хмеліє,
Ти моє незвідане щастя.
Озвися до мене, коханий,
Розкрий навстіж двері до раю.
І скажи ну чому до нестями
Я тебе так щиро кохаю?

2014р.

Усе було немов чарівний сон
І ми боялись налякати тишу
Це наче пройти тисячу безсонь
І лиш в твоєму сні залишитись.

Усе було немов чарівний сон.
Один лиш сон на двох усе вирішує.
Коли злились два серця в унісон,
В обіймах ночі став мені рідніший ти.

Усе було немов чарівний сон,
Але все ж треба прокидатись зрання.
Багато днів уже минуло за сезон,
А це всього лише пройшло моє кохання.

2015р.

Порізала його по серці,
Сльозами вмилася на мужньому плечі.
А він на неї зовсім і не сердиться:
"Не плач над серцем там уже рубці".

Порізала любов на клаптики.
Ножем ударила щосили
І каяттям гірким заплакала:
"Коханий милий мій прости мене".

Так пульс лунає в скронях,тихим вальсом:
"А я тобі троянди глянь приніс".
Торкнувся щік він ніжно пальцями:
"Ніщо не варте в світі твоїх сліз".

2015р.

Наші шляхи перетнуться, можливо,
Та не нам приймати це рішення.
Я бажаю тобі щохвилини
Бути щасливим із іншою.

Хай вона буде на мене не схожа,
Чи схожа, це неважливо.
Хай тобі вищі сили поможуть
Бути із нею щасливим.

Я бажаю любити без пам’яті,
Любити віддано й щиро.
Я не зможу тобі злукавити –
Будь завжди будь ласка щасливим.

2015р.

Любити!.. Що це слово значить,
І хто на світі справді любить?
Усі про це тільки й говорять,
Але лиш одиниці люблять.

Любити! Може це не вічно?
Тому що кожен її губить.
Для когось може й не логічно,
Тому що мить – і все проходить.

Любити – дуже дивне відчуття,
Ніхто не може його описати.
Воно то є, а то його нема, –
Не кожному дано його впіймати!

Любити – це для кожного своє!
Для матері – обійми немовляти,
Для лебедя – одна на все життя,
Для пташки ж це – на крилах підійматись.

Любити! Тільки щиро й назавжди,
Щоб вірити у те що відчуваєш,
Щоб бути разом в злагоді й журбі
І кожен день казати що кохаєш!!

16.06.2015 Шабас М.Р.

Коли мені повітря було мало,
Ти був мені найглибшим подихом.
Коли я тонула в Тихім океані,
Ти зі мною потонуть погодився.

Знімаю капелюх перед тобою –
Крізь твою чисту душу видно сотні душ.
Моя любове, будь мені жагою
Знайти і в середині океану сушу.

Коли навиворіт твої всі почуття
Душа поета точить гостре слово:
«Хтось може й віддає своє життя,
А я заради тебе жить готова».

Не хоче серце пафосних рядків.
Душа поета, як сльоза прозора.
А може усе зовсім навпаки?
Кожен малює лінію життя своїм узором.

2015р.

***
Злизує травень з обкладинки грудня
Снігу шершаву печать.
Букви зіщулені – втомлені люди
Кволо заходять у чат.

Пальці не слухають, клавіші мерзнуть,
Висне програма життя.
Ніби мороз молоденьку люцерну,
Голос горлянку підтяв.

Слава до слова протягує руки,
Іній – до мокрих дротів,
Схлипує тихо, вгамовує стукіт
Серце надії. Хотів

Вимкнути музику – світло погасло.
День послизнувся і впав.
Шкірка банана заповнила пазли
Серед бурульок і трав.

Вузлик зітхання на ниточці мови…
Літепла прагне любов.
Щастя у душу вривається знову
Нехтує низку відмов.

01-02.12.15

Вже перецвіло моє кохання,
Наче перестояна вода.
І скидає листячко останнє
У саду береза молода.

Сухозлітки падають додолу,
Ніби золотом ридає виш.
Ти така беззахисна і гола
На морозі першому стоїш.

Горенько моє, незбутня мріє –
Чистий образ ув очах моїх…
Хто ж таку у світі цім зігріє
І почує твій веселий сміх?!

Пригорну до ще грудей гарячих,
Віти змерзлі в пазуху вкладу.
І від щастя нищечком заплачу,
Мов тебе цілую молоду!

25.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Живіть у цім світі - мов квіти живіть
Завжди своєчасно признайте , прийміть
Не знайте ні горя , ні лиха , ні бід
У щастя з любов*ю наснагу візьміть

Нехай колискова співає зоря
Лелеча утіха оросить жнива
В стосунках породжуйте ніжні слова
Даруйте їх щиро - щоб мліла душа

Живіть у цім світі - мов діти живіть
Поповнюйте радістю райдугам мить
Себе поважайте , повагу цініть
Від цього пізнаєте надібність жить.
2015р.

Цікаво, чим пахнуть твої блокноти ?..
Корицею і мандарином?..
А може грошима, залізом і димом..
Гортаєш з середини свіжі листочки.
І сам прасуєш ранкові сорочки..
А може вони запаху літа?
Ромашки і липи. Чи вишневого цвіту?..
Осінні листочки у ньому закладки,
Гербарій із слів і ранкові зарядки.
Думок насолода,
Самотності чаша.
Так легко і складно себе прочитати.

Заховай мене від дощу
І від поглядів злих і бездушних.
І тоді тебе в серце впущУ
І ніколи вже не віпУщу.
Поки дощ на дворі не вщух
Я буду в твоєму полоні.
Бо життя без любові ніщо.
А моє серце без тебе холоне.
2015 р.

Наївне фото смішних дітей
Промокші ноги і імбир до чаю.
Я вже поіншому відношусь до людей,
Я вже не плачу, пробачаю..
І знов годинник не вдягла на руку,
Біжиш по місту, заглядаєш.
Ця дивна містика дощу..
Скупі слова , часу не гаєш

А знаєш, коханий…

Якби ми були з початку разом,
Ми були би дуже щасливі,
А може вже й відлюбили?..
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом
І нікому про це не сказали,
Ми би радість єднання пізнали…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Я би так тебе цілувала!
На звершення нові надихала...
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом,
Я б ще більше тебе цінувала,
Твій сон від пітьми захищала…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Я би ніжністю огортала
І нічого б не планувала…
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом,
Я б тебе не менше кохала,
Та легше би відпускала…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Ми би так навчились любити!..
Та що вже про це говорити?
Бовтаємось мов у кориті
Досі не окремо й не разом…

28.11.2015

Квітучий сад сердець гарячих
Червона кольору блакить
Медовий смак вуст благодатних
Цілунком в полум*ї горить

Пропащі в омуті кохання
Занурені у мріях снів
Міцні надії сподівання
У тиші серенади слів

Зоря зорю веде шляхами
Незвіданих доріг - спокус
Рука руці плете стрічками
Звільнившись від буденних скрут

Два білих птаха - обереги
Єдина іскорка життя
Щасливі ті долають терни
Що варті осуду - гріха.
2015р.

Вогню насичений екстаз
Із корнем вириває душу
Завжди вирішує за нас
Яку ми витримаєм муку

Несе бурхливий сонм забав
Від задоволень плаче скрипка
Вівату вудевіль вітав
Розквітла благодатна квітка

В її окрилених літах
В серцях кохання витинає
У найвідвертіших словах
Моя любов в тобі зростає

Я не пророк , і не відун
Та сповіщаю долю власну
Тобі лунаю із тих струн
Що так співають - гімном щастю.
2015р.

Я так й не встигла показати тобі осінь
Теплом своїм не обпекла дрлонь.
Коли в квартирі стане тісно трохи,
Згадаєш, що безмежно за вікном.
Гаряче сонце , прохолодний вітер.
Душа співає, серце докоря.
На підвіконні вже давно зів'яли квіти.
Міцних думок настоянка терпка.

1.
Вперше бачу такими свої очі –
Від болю кольору болотної паволочі…
З казенного дзеркала – чужа жінка …
Як же вибратись звідси не проливши сльозинки?

Як втікати від тебе?
Від себе?
Від муки?
Та для чого ж такі
Криваві сполуки?!

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Що випити мені?
Що з’їсти?
В яку-таку халепу влізти?

А ну ж бо, розумнику!
Скажи що зробити –
Як зіскочити з кола?
Як тебе не любити?

2.
Ну що ж…
Бігти тепер на той самий місточок
Й скидати з нього ілюзій візочок…

Не пам’ятати,
Не знати,
Міцно ночами спати,
Новин твоїх вдень не шукати,
Під місяцем – не скавучати,
Снігопадами – не засипати,
Сонцем – не зігріватись,
Дощами весняними – не милуватись,
Не думати,
Не тужити,
На почуття забити…
То може тоді й не жити?..

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Вибрати серденько у жменьку,
Віддати птахам –
Хай склюють біль скоренько…

3.
Сльози-сльози!
Струни-струни!
Ллються звуки,
Стогнуть дюни…

Хвилі-хвилі…
Милі-милі…
Емоцій брили
Зледенілі…
Домінанта і... назад…
Як же тоніку піймать?..

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Іди вже до джерела – умийся…
Жити хочеш?
Тоді завершуй це…
Лицедійство?..

27.11.2015

Вірші потребують тиші,
кави і сходів навпроти
і місяця трохи вище
із рештками позолоти.

Вірші потребують юності,
нахабної і веселої,
мозолів, натертих струнами,
і затишної оселі.
2005р.

Більше вже не буде так стікати
по тобі розхлюпане вино.
Не стомилась ч тебе чекати,
просто, якось стало все-одно.

Все твоє життя «Карбуєш кроки!»,
«Вправо», «Вліво» – мінімум проблем.
Я ж тебе чекала всі ці роки
за межею механічних схем.

На межі – до тебе притулитись
й затулить фіранкою вікно,
не стомилась я тебе любити,
решта все, і правда, все-одно.
2006р.

Ще прибирає осінь самобранку
і роздає останню благодать.
Із рукава її аж до світанку
у білий вирій лебеді летять.

Іще знімає вишиту хустину,
зачісує кучерики руді,
і завдає багети і холстину
з палітрою на плечики худі.

Малює гаю посивілі брови,
і ягоди, і польову ясу,
зорю на сході, сонце вечорове...
І запинає у фату тернову
хмариннями розпущену косу.

Бо люди-робінгуди ще воюють
і гинуть донкіхоти у бою
за волю і за націю свою,
не вірячи, що їх уже не буде
у цьому божевільному краю.

І юне перелітне покоління –
досвітні неокрилені птахи́ –
байдуже од огуди і нудьги,
курликає у небеса осінні
свої жалі і немічні страхи́.

І одинока пам'ять залишає
усе ще не закінчені бої
і на сторожі сотні і рої...

І не одна надія відлітає
ключами мрій із вирію до раю –
у танучі за обрієм краї.

11.2015

Ввесь твій світ – галактика срібляста.
Світових між нами літ і літ!
А іще – дерев міцні пілястри
і зоря, що нас вела на схід…

Стільки мрій згубилось, Бог з тобою...
Стільки розпорошено тепла...
Ніби ти просив чогось, чого я
лиш тобі тоді не віддала…
2006р.

Якщо не «через», то, безперечно, - «заради»
нам снились зорі по різні боки планети.
Твоя присутність подвоїла б мої злети.
Твоя відсутність деномінувала втрати.

Ми йшли від мрії, втішаючись тільки нею,
крізь піт і сльози минаючи битий шлях.
Без рим і гриму, вензелем на полях,
я, й проти волі, завжди залишалась твоєю.

Я ясно бачу: ти йдеш серед стиглого поля,
за десять років - ввесь скарб у заплічних мішках…
А нас з тобою іще поповодить доля:
тебе – по дорогах, мене – по моїх стежках.
2007р.

Ну де тебе віє, закоханий вітре?
Вітрила мов груди столітніх жінок,
а юнь промениста, із сонячних літер,
у долю вплітає любові вінок.

Тебе пам'ятати на дотик і ласку
з роками трудніше – осіння пора.
Кораблик без вітру дрейфує у казку,
де фея-кохання чи відьма-мара…

22.11.2015

Неначе спогадом сумним,
Скажи мені, чому ти знову
Неспокоєм прийшла у сни,
Моя утрачена любове?

Чому мене тривожиш ти
У пізню цю пору осінню?
Перебираю знов листи,
Немов коштовнеє каміння.

Душа, здається, вимерза,
Шляхи всі втрачено до раю…
Та тихо падає сльоза,
Тепло те давнє воскрешає.

Й хоч серце сковує зима,
Схололим тисне безгомінням,
Та мертву кригу вже лама
Весни невигасле проміння.

І ожива, і ожива,
Як навесні травиця рання,
У віршів сонячних словах
Моє загублене кохання.

22.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став,

Коли рідшає пошта, дзвінки і привіти,
і на двох не розділиш підслуханий жарт,
серце смутно приймає на стигнучі віти
перший холод, що доброго слова не варт.

Я б іще запитала «чому?» і «для чого?»,
щоб не було безглуздих гірких помилок.
Але що я почую? Непевна й убога
буде оповідь зім’ятих напівдумок.

Я не буду чужою тобі прикидатись,
розпочавши відчуження справу пливку.
Хай послужливий вітер завіє палаци,
що з тобою ліпили удвох на піску.

Я сильніша тепер, бо, здається, вже знаю,
що це вітер, який—чи уб’є, чи спасе—
нам віщує майбутнє, і збою немає,
бо між нами він, третій, вирішує все.

2014

У душі первозданний мотлох:
ніби пусто,та ще не чисто.
Я для тебе вдягла намисто
по сезону: блакить та вохра.

Я для тебе не склі віконному
малювала стежки, мов вени.
Заспокоєна, переконана,
що і ти десь щось пишеш для мене.
2008р.

Я чула як бринить твоя душа,
напнута на зорю. Стікали миті
на бубон не тамованих бажань.
А я собі сиділа край вікна
і слухала ту музику крізь стекла,
і думала про очі і про стегна,
про погляд з-під важких повік твоїх.
Підспівувала, знаючи, що скоро
я очі ті не вигадаю – взнаю,
зримую те, про що й не мрію нині.

Чи ти усе те чув по той бік скла?
2009р.

Антонич зміг колись на вишнях жити,
Умів на мить зробитися хрущем.
Поет умів і білі вина пити
Чи написать сонета під дощем.

Йому я щиро заздрю /гріх чи ні це/,
Читаючи його поезій том.
Краса –це тиша…- десь сказав би Ніцше –
Це вітер молодий, не вітролом.

…Там, поміж віттям, кисень просто в груди,
Геть близько до цнотливих ще красот.
Ніхто його раптово не розбудить,
А Муза прийде на хвилин сімсот.

Ніхто поету не порушить тишу,
Збере він першим із листків росу,
І неповторно сонця схід опише,
Із ниток срібних випустить красу.

…Поет на вишнях…Як йому я заздрю
І аплодую нині знов і знов.
Він словом грався, як дитя у пазли,
Півсловом змалювати вмів любов.

2015

Синій колір—колір смутку і далекої дороги,
ліхтарів, сумних, як птиці, сплячих вервечкою авто,
вигнання в холодний простір, за ворота, за пороги,
де в примарнім позачассі нема вчора, нема завтра.
Колір довгого падіння по нічній горизонталі
у просту прозору правду і відходу неминучість,
де повітряна бруківка—мов чекання на вокзалі—
в напівсні спостерігаєш й не береш ні в чому участь.
Синій колір—колір куртки із відсутнім капюшоном,
непомітного відриву і польоту без коріння,
і розгубленості колір, коли йдеш, облита дзвоном,
вранці виключена з школи за нездібність , за невміння...

2015

Не ображайся, милий,
Що не лечу на крилах
В обійми найжаданіші у світі –
Так довго я стояла на повітрі,
Вмиваючись сльозами за тобою,
Що вся краса сплила водою,
І на повіках сум повис журбою…

Прийди і розбуди!
Зламай всі двері!
Змітай всі спогади!
Прорубуй стелю!...
Роби що хочеш
Тільки не здавайся
За крок до зустрічі,
За мить до щастя!..

Спаси!
Зігрій!
Тримай на серці!
І поцілунок
Ніжний,
Впертий –
Такий як можеш тільки ти!
І тільки я!
І тільки ми!
Із вуст в уста течуть річки
Гіркі й медові – всі мої!..

Твоя троянда до щоки…
Ти хитрий! Ти ж зламав голки!.. :)

18.11.2015

Ти не приходив сьогодні,
і позавчора, й на тім тижні…
А тим часом по коловороті
в моїм саду почервивіли вишні.

Я сьогодні дивлюся з свого вікна
без різкого того жалю,
утішена тим, що наразі – одна,
і з задоволенням їм і сплю…

Коли листя з дерев оббілує сніг,
Ти прийдеш і станеш під хатою…
Звідти лунатимуть гомін і сміх,
а тебе там ніхто не чекатиме….
2010р.

Знаєш, кожного разу,
просто серед бенкету,
звучання музик і брязкоту срібла,
розтягнутих вуст (передбачено посміх),
гарячих, нав’язливих рук
я раптом втрапляю у отвір,
з якого немає виходу.
І залишається – лет донизу,
але не до тверді, а просто до тебе.
Й хоч скільки триває падіння,
тебе не торкаюсь, не відчуваю,
не слухаю, не цілую…
Мій милий, яка безглуздість
марнувати життя на уявний тунель,
позбавлений справжнього дна!
2010р.

О, краще б я, вступаючи в життя,
вхопила дар взаємної любові—
обіймів гобеленове шиття,
прогулянки приємні вечорові,

і човниковий ніжності зв’язок,
коли і ти—йому, і він –для тебе,
турботи—у людський належний строк,
не проти ночі і не проти неба.

Щоб рій тривожних видив не ховать
у глибині приватного бедламу,
а рівно так, із кошиком вступать
із вишитим «Христос воскрес!» до храму.

Щоб на відлеті покручу-життя
зуміти споважніти й вийти в люди,
розважливо, в банальності чуття,
зітхати, що «вже молодість не буде».

Ще десять років згадувать любов,
яка уже чека на тому світі,
і лагідно, щоб дух не охолов,
онуків або правнуків глядіти.

Віка свого звичайну новину
зносивши, допровадити до Бога.
Що взяла я натомість? Не збагну.
Чи, розгубившись, не взяла нічого?

2015

Якийсь таємний код в обличчях наших
Закладено творцем, що й без імен
Впізнаємо повз тисяч кращих
Одне, таке близьке лице.

Занурюсь в очі - все, я вдома,
Торкнусь екрану - де ти є?..
Це так не чесно все, коханий,
Що ти є щастя не моє...

18.11.2015

Коли звертаюсь я на «Ви»--до багатьох говорю, схожих
на Вас, хто в вимірах своїх мене б, блукаючи, зустрів.
Говорю я до журавлів,собак, дельфінів, перехожих,
подібних кольором думок,як це буває у братів.
Я адресуюсь до століть-- до Ватерлоо і Помпеїв,
гоніння, ризику, і втеч в стрімкім польоті верховім,
до тисячі палахкотінь— тілесних виявів ідеї,
що мимохіть створила й нас у цій долині живоснів.
О, я не дам себе піймать на маячливу унікальність,
якою кожен дорожить і інших ловить на блесну.
Лише позбудешся її— облич коханого—безкрайність;
там Ви зустрінете мене, і, може, навіть не одну...
Отож довіртеся мені, коли душа моя радіє.
Не буде докорів і сцен, лукавства зайвого у грі.
Моя любов—до джерела всіх різновидів аритмії,
які судилися живим в земнім колодязнім дворі.

2014

Він молодий і хоче солодкого листо̒паду,
А я – не зовсім.
Й хочу лиш тебе.
«Синоптик» обіцяє опади,
І я вже знаю: буде з ним усе.

Він закохається…
А я? не знаю…
Може…
Розіб’ю серце?
Ні, він не такий.
Дурні думки юристів не тривожать.
Він милий,
Він суцільний позитив.

Зварить какао, відігріє душу
(а може й ще щось відігріє заодно).
Кохати я його не мушу,
Та цінуватиму, як молоде вино.

«Любов?? Та що ото за штука?» –
Всі зрадники питають у кінці…
І наляга від того смертна мука,
І серце стогне, ніби у свинці…

Доводять, що кохання не існує,
Що порух серця – це лише мара́,
Що вірності ніхто вже не цінує,
Вивчають пристрасть, ніби буквара…

Та от і я дожилась: лицемірно
Мої вуста ставлять це питання гнівно…

17.11.2015

Скоро печалями стане
видиво днів золоте.
Осінь – старіюча пані.
Щастя у неї пусте.

Небо сльозу покотило
із олов'яних очей,
а починалося мило:
не біснувався борей,

ледь золотилась діброва,
днина ясніла теплом,
до поетичного слова
прагнула ніч з пером.

Але торкнулися сині
роси імлистого дня,
тужні ключі журавлині,
каркання вороння.

Холодно стало і сіро,
зблякли садові вогні.
Сонечко не зігріло
сонно-пожухлі дні.

Скоро печалями стане
мокра алея зітхань.
Осінь, старіюча пані,
стратила час бажань.
2015

Дощ потріскує і жебонить,
І печаль насувається рання,
Мов чиясь обривається нить –
Це - природи сумне умирання.

І здригання розпачливе віт,
Наче рідних – німотне ридання.
Пише осінь немов заповіт,
Свою волю диктує останню:

Залишу для красуньок-беріз
Бурштину мерехтливі сережки.
Хай одягне хиткий верболіз
Із дощин мої срібні мережки.

Хай зігріє, мов ковдра пухка,
Рідну землю це листя зів`яле.
А для дуба – накидка легка
З бахромою пожухлих опалів.

Жовтизну в голубі небеса
Поцілунком пошліть з вітровієм.
Хай верба у журбі нависа
І повіки печальні закриє.

І несуть хай ключі журавлів
Той мій настрій щемливий у леті
А надгробне це золото слів
Я прошу, залишіть для поетів.

14.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Пожухли вже листки опалі.
Над гаєм – золотавий дим,
Як медитація печалі
У передзим`ї молодім.

Така пресвітла – до обожнень –
Все розпливається вона
У вітровіянні тривожнім,
У схлипах весельних човна.

Димінуендо* сонця. Хмурі
Злилися тіні в ноту «ре».
Акорд останній на бандурі
Озерній – промінець бере.
* Димінуендо (муз.) – затихаючи.

13.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

У акварелях осені – перо жар-птиці,
Розмитість фарб – від подиху дощів…
Злітає жовтий лист і відкриває лиця,
У графіці дерев – романтика шляхів…
2015

Приспіть моє серце—вечірня годино,
чорних дерев розперезаний дух,
лист, що черкнувши, злітає вдолину
(весь—таємниче смирення і слух).

Тиші глибокої нитка прядеться.
Колом мовчазним мене обступіть
І нетерплячу довірливість серця
В коконі синьому захороніть.

Валиться, пада в життєвий неуспіх,
у підозрінь розтривожений нерв
Перемагаюча ця непорушність
чорним громаддям застиглих дерев.

Ніч підставляє шкіру тремтливу,
як сторожке нерішуче лоша,
й дивиться вглиб сторопілого гніву,
що ним обдурена марить душа.

Список невдач, мов змія, довжелезний.
Як мені бути—довіритись вам,
знати—все людське розчиниться й щезне,
ніби старий спорохнявілий крам?

О, фаталізму розпізнана милість!
Але й крізь неї тебе навідліг
від Homo sapiens несправедливість
з протягом б’є, як з вузлами батіг.

2010

Цей старий записник ніби з мертвих воскрес,
повний стертих імен, застарілих адрес,
косо вписаних вулиць, що їх вже нема,
телефонів, в яких—тільки тиша німа.
Хтось обведений рамкою, інший пропав—
не докликатись і не догнати листом.
Вечір список утрат на колінах розклав
пожовтілим від часу газетним числом.
Чи під попелом сивим ще можна знайти
і роздмухати жменьку ожилих жарин,
чи дивитися, як відпливають в світи
безпритульні вітрила повернутих спин?
Світ оманливих планів, роздільних доріг,
що навічно піском між долонями зник.
На частини в обпечених пальцях моїх
розпадається жовтий старий записник.
2015

Сніг падав на спини терплячих трамваїв,
на зошити, списані з краю до краю,
на наші конспекти в заплаканих сумках,
на скуті слова в потайних візерунках,
на брови дівочі, на пальта кудлаті,
на хлопців, що прагнули щось розгадати,
на те, як ми вперше почули: «колеги»,
на мріючий привид майбутніх трагедій,
що змерзло тремтів, як спішили на пару
по тих кучугурах, що вздовж тротуару
згребла, як завжди запізніла, машина,
що колію вчасно розчистить повинна
була, щоб не мерзли ми вдвох на зупинці
з шугаючим льотом чуттів наодинці,
щоб очі в пухнастих засніжених колах
забути могла--й не забула ніколи...

2015

Гойдатися в колисці натяків,
напівшукань, напіввідвертості,
щоб без лукавства і без хитрощів,
лиш погляд в погляді— на відстані.
Узнала я про те, як хороше
в човні солодкої непевності,
який пливе на спині течії
без маху весел і без пристані.

Спать у сувої неможливості,
коли, на жаль, немає вибору,
коли, на щастя, нема вибору,
бо ми давно—нитки у вишивці,
й замилувавшись розмальованим--
усім, що не для мене,-- віялом,
гадати, що з роками вицвіте,
що розпадеться, що залишиться...

2014

А він поїхав, вона знову
вдома лишилася сама,
нема кому сказати й слово
та чи її в цьому вина.
Одна-однісінька, нікого,
лиш кіт дрімає на вікні
і віє холодом з порогу,
холоне кава на столі.
Затихло все, лиш чути шелех
і дим з ментолом проплива,
а у руках неспитий келих
п`янкого терпкого вина…

листопад 2015

Груди—напнуте вітрило!
Упирається у спину
дужий вітер, в пінних бризках
від душі сміється сонце.

Корабель мій повний друзів—
я забрала їх у ночі.
я забрала їх у смерті
і зібрала їх докупи.

Вони дивляться на мене
тими юними очима,
тими давніми, що знову
торжествують і чарують,

і немов в шовкові шати
убирають світ довкола,
і ясніє він перстами,
наче витончена жінка.

О несказано-далекі,
якщо встанете ви вранці
із симфонією в серці
і солоними щоками,

значить, плили ви зі мною
в свіжих бризках океану,
вирвані на мить сліпучу
в часу, відстані і смерті!
2009

О ніченько, солодка і жадана!
Здається, все довершу, що не встигла,
додумаю, відчую, надолужу,
напишу всім, хто ще листа чекає,
за немічних і хворих помолюся,
про день, що змарнувала, пожалію...
Що білий день? Можливостями дурить,
якими так нелегко скористатись.
За кожною з можливостей—питання,
за кожним із питань—іще десяток.
І тільки надвечір’я обіцяє
жаданий спокій, і раптову ясність,
і вдячність, коли знову сьогодення
у вічності бездонній потопає...

2010

Сміється місяць…У вікні
вже перший промінь.
А ти з’явилась, як у сні.
О! Теплий спомин.

Сміється місяць, як тоді
із нас сміється.
Коли ми юно-молоді
аж серце б’ється.

Сміється місяць, тільки він
про нас все знає.
О! Та зіркова небо-синь…
А ми кохаєм.

Сміється місяць, місяць-ріг
шукає пари.
І сипле зіроньці до ніг
любовні чари.

Сміється місяць, тільки він
таких нас бачив.
Нам нині море до колін.
Чого ж ти плачеш?

Сміється місяць і зоря
нам шле вітання.
Любов ніколи не згора,
як зірка рання.

Сміється місяць поміж віт
старого клена.
І розсипається у світ:
і д и д о м е н е…

Сміється місяць у вікно,
зоря сміється.
Умить зливаються в одно
два наших серця.

Сміється місяць, а на склі
через сторіччя
не стерлись лінії малі
твого обличчя.
2015

З останніх сил тримаються на гілці.
Впадуть ...і вже немає вороття.
Ще промінь сонця гладить по голівці
Але попереду чатує забуття.

А вітер дме холодний і байдужий,
Гойдається похилене гілля,
І листю втриматися важко дуже,
Двірник з мітлою наближається здаля...

А пам’ять плугом вивертає скиби
минулого, яке не повернуть,
і вечір мій скидається на поле
з розораним блискучим чорноземом.
Я бачу—випинаються з землі
і дружно так, несіяно ростуть
жовто-гарячі стебла розставань,
мовчанням переповнені і щемом.

Мені свого минулого не жаль—
себе б я у минулім не пізнала;
та їх я пам’ятаю-- молодих,
задивлених вперед, дзвінкоголосих,
упійманих, мов жайворонки в сіть,
у світове блакитне покривало,
яке нас укриває до пори
чи здутими кульбабами розносить.

Запущена, напружено тремтить
усе живе ламаюча машина,
мені єдиній тишу стерегти
і, вірно несучи роками варту,
із усмішкою блазня на лиці
очікувати вперто, очманіло,
що всі вони повернуться гуртом,
як пустуни веселі після жарту