Я тебе не забуду ніколи…
А, здавалось, хотіла забути,
Я боролась, боролась, боролась –
Проти себе, виходить, по суті.
Ти ввійшов у життя моє тихо…
Тільки сон так приходити вміє.
Я заснула, тебе полюбивши,
А прокинутись вже не зуміла.
Я летіла до тебе, летіла,
Я поранилась так, як ніколи.
Бог спитає, чого я хотіла,
А я скажу, що бути з тобою.
Я упала, розбилася, зникла,
Так, щоб ти мене більше не бачив,
Щоб тобі не було вже так прикро,
Ти ніколи мене не згадаєш.
Я не знаю, як жити без тебе…
Скільки часу пройти має? Скільки?
Ти забув мене просто і легко,
А я стала твоєю навіки.
Якщо вистачить сили змиритись,
Й відшукати у собі покору…
Я за тебе лиш буду молитись…
Я тебе не забуду ніколи.

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Чорна троянда, краплини вина...
Готичне кохання ми вип'єм до дна.
Готичне і вічне, як небо,як морок
Небезпечне й яскраве,як сонце,як порох,
Таке дивне і ніжне, як пелюстки,
Що живуть нескінченно,роки та віки...
Так болісно й солодко,як в перший раз...
Солодко разом і біль від образ.
Життя швидкоплинне для нас - це ніщо!
Не буде "а може", не буде "якщо",
Все прописано чітко,як кров на стіні,
Амур стріляв в серце...Тобі і мені…
14.02.2016

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Зустрілися, байдужі і лукаві,
Немов у нас нічого й не було…
Але тієї ніжності тепло
Все ж, розтопило крижані застави.

Кричала ніжність:" Я іще жива!"
І сяяв світ від зустрічі з тобою.
Були ж бронею відчаю і болю
Мої колючі і пусті слова…

2016

Я заздрю твоєму сну, бо ти у його полоні,
А я біля тебе сиджу і ніжність жевріє в долонях.
Солодкого спокою миті: ти спиш, мов маленьке дитя.
Не в силі тебе розбудити, спи любий, моє життя.
Всміхаєшся тепло вві сні,бо мабуть наснилось приємне,
І світло розлилось в мені, тобі усміхаюсь взаємно.
На ранок, як сон відлетить, прокинешся ясноздивовано,
І ніжності сяйво умить зустріне тебе зачаровано.

Буває всяке у житті людей.
Не випити бездонного джерельця.
Не кожен прилипає до грудей.
Не кожна притуляється до серця.

Вона існує. Ти – її слова.
Іще не вечір, хоч усе минає.
Ти ще нуртуєш, як вода жива,
а от її – цілющої, немає.


Вона моя мелодія одна,
а ти її луною є і досі..
Вона була – як повінь і весна,
а ти – як течія її у осінь.

Минають і розлука, і жалі,
забудуться і радості, і горе.
Ти обнімаєш душу на землі.
Вона манить у небо неозоре.

І не жалію, що не остудив
ні почуття, ані суєтне око.
Чи я тебе у небі заслужив?
Чи їй не долетіти так високо?

Обоє найрідніші і …чужі,
коли міліє серця таємниця.
Ти – як напій у спраглої душі.
Вона – моя не випита криниця.

Це не біда на голову мою,
що й досі не сумую за тобою.
Вона своє шукає у бою,
а ми перемагаємо без бою.

Без неї я тобі не завинив.
А із тобою ще радію, сивий,
що маю найщасливіше із див.
І як не є, але і я – щасливий.

2010

Смерть від формальностей звільня,
І коли сліз мені не стало,
У час гіркий шепнула я:
«Як добре, що тебе я знала».

Лягають промені навскіс
Перед вечірньою зорею—
Угору із долини сліз
Тягнусь до вічності твоєї.

Суцільне прагнення і слух—
Шукаю те, що серцю миле,
І білосніжне пір’я рук
Ловлю цілунком зголоднілим.

Я тут, на клаптику землі,
Де ти колись мене вітала,
Шепочу в гаснучій імлі:
«Це щастя, що тебе я знала».

2014

Коли ясніше сонечко сіяло
і інші щебетали солов’ї,
як іноді нам весело бувало
у колі нерозлучної сім’ї.
Але минає непомітне щастя,
коли подія кожна – диво з див,
як на коняку вороної масті
мене уперше тато посадив.
Або ідемо разом через луки,
де літо потопає у красі.
Татусь мене підхоплює на руки,
аби не утопився у росі.
Сіяє сонце і зело зелене
на зиму набирається тепла.
Інакше ні у тата, ні у мене
не буде ані саду, ні зела.
Ласуємо у хуторі черешні
і жовті, і солодкі, і гіркі...
Але не буде ні луски, ні клешні,
якщо не доберемось до ріки.
Малює тато мрію і удачу,
де є і коропи, і карасі.
Ази оази. Уві сні неначе,
я по росі іду аж до Росі.
А вечорами дивимось на зорі.
Кассіопея. Он і Оріон.
Ведмедиця черпає сіль у морі.
Яріють грози, що дають озон.
Відгукуються одуди луною
і я питаю, що таке луна.
А далі заясніє за горою
на місяці – найбільша таїна,
де піднімає Авеля на вила
первісний Каїн – виродок людей.
І засинаю. О, моя Сивіло,
як ти уміла бавити дітей.
А як мене смішила Енеїда...
І як ночами плакалось мені,
що бабу закопали, вбили діда,
а тата полонили на війні.
Нікому не минути Божу кару.
Але у мене доля не така...
І чується мелодія п’янка
яку я підбираю під гітару.
І наче мама їде із базару,
а я у тата їду «на коська».

11.02.1997-2016

                        І
Там, де поять коней амазонки
і Актей Аталанту жене,
наречена моя незнайомка
уночі навіщає мене.

То майне силует Артеміди,
то зоря Оріона зове
у сіяюче пекло Аїду,
обіцяючи диво нове.

Але я її поки-що чую,
як далекої флейти луну,
не обніму, і не поцілую,
та чекаю її неземну.

У мозаїці сну не боюся
малювати живі вітражі.
Я забуду, що це – міражі.
І аі полиновим уп'юся,
і сльозою умитий, проснуся
у обіймах земної душі.

                        ІІ
Не чекаючи вищої міри
за спокуси у цьому раю,
ми готові понести у вирій
і осінню надію свою.

І пустелею Семіраміди
по дорозі у теплі краї
ми підемо, минаючи біди,
оросити оази її.

За зорею – за обрії долі,
за луною – у інші віки.
Ми обоє, як вітер у полі,
обганяємо наші роки.

Наші душі іще у погоні
за цілющим напоєм богів.
Поки я за тобою летів,
ти була у моєму полоні,
як рука у гарячій долоні,
як ручай, що зело напоїв.

                      ІІІ
Повертають у небо дороги
і немає уже вороття.
Оббиваючи Божі пороги,
не чекаємо ми перемоги,
а кладемо за неї життя.

Даниною вертаємо Музі
поетичні алькови її –
і луги, і поля, і гаї.
Є ще Ліра у цьому союзі,
і мої найзапекліші друзі,
і омріяні муки мої.

2001

Поволі тане сніг на тло,
свою руйнуючи оселю.
- Не пий з плебеями вино,
панянко зимо…, бійся хмелю.

- Дозволиш раз спалити сон
вологим подихом тепліні –
і захитається твій трон,
і почорніють білі тіні.

Немов задавнена печаль,
маліє обшир ареалу,
де продається ще кришталь
у касах зимного вокзалу.

Була білявка на лиці,
а потемніла, наче з горя,
і лиш ранкові студенці –
її остання непокора.

07.02.2016

Я знаю, маєш ти надію,
Що моє серце охололо,
Й Любов – лише звичайне слово,
Яке байдужість моя змиє.

Та ні, коханий, не сьогодні…
Не вчора, і, либонь, не завтра –
Я ж не цариця Клеопатра,
Яка заглядає в безодню…

Але це іноді лякає…
Хоч перестав приходить в сни,
Та згадуєш мене і ти,
Бо часом серце так стискає…

Нема порад у мене, любий,
А ні для тебе, ні для себе…
Напевно, так обом і треба
За те, що грали в ігри згубні…

03.02.2016

Ось день сурка, бабак тре очі…
Ще майже місяць до весни.
А він, неначе тамагочі :
спочатку будять, потім – спи!
Ану згадай, хто є вразливий,
як серед ночі сниться жах,
і прокидаєшся спітнілий
(тріпоче серце, наче птах).
І не заснуть у безтурботті
уже до ранку(чи весни) –
напівдрімотні муки плоті
і не солодкі зовсім сни.
Тож не будіть сурка, не треба…
Усе в свій час і тінь свою
бабак узріє, як у небі
промовить сонце: I warm you…

03.02.2016

Я прилечу до тебе птахом
В той час - коли захочеш ти
Прольюсь грозою , камнем градом
Щоб смакувала душу ти

Я розкажу словами пісні
Яку в житті любила ти
Постану тінню у промінні
Із стану втрати - глибини

Покличу як в дитинстві - мамо...
Я так сумую тут один
Як тут з тобою тихо , гарно
В відраді потойбіччя плин

Нажаль недовго можу бути
З тобою поряд , вибачай
Мені ще треба заслужити
Отримати - твій серця рай.
2016р.

Зеленіє поле , зеленіє сад
Зеленіє рясно пишний виноград
Зелен все навколо , промінь веселить
Я усим віддячив бо своє болить

Проминуло в котре , не зустрів його
Того що бентежить , того що несло
Тою стороною не ходити вже
Тими пелюстками світ не огорне

Відгриміло щиро у відлунні весн
Відкохало кратно від пульсацій вен
І не нам судити , і не нам гадать
В чому ці причини спогадів не мать

Та живу надалі , наче не один
Все у порівнянні хід моїх годин
Вже змиривсь і вірю , все у користь нам
Ранитись до крові , зцілитись від ран

Всіх кого признаєм , друзів , ворогів
Ми від них і маєм силу мудреців
Від зухвалих пекло , від любові рай
В молодості втратив - старість не карай.
2016р.

Вже осені міцні обійма
Ховають першу сивину
У сповіді душа покірна
Плодами стелить - пелину

Так грають грона винограду
В промінні сонця майорять
Налитих яблук солод меду
Аж просить чемно - скуштувать

Мелодій неповторний колір
Лунає муза чарівна
Виводить пензлем Жовтень намір
Роздати людям - смак життя

Яка ти гарна рідна нене
В цій простоті буття - знання
Все найдорожче , і безцінне
Несу від тебе з полотна.
2016р.

Іноді тихо говориш. Та завжди голосно плачеш.
Ладна повірити в диво, аби лише збулося.
Зірвалась в чужу країну, поїхала, необачна.
А приводу не було – придумалося, здалося.
Уся твоя особливість, вся твоя унікальність
Шукають виходу зовні. Або – сильні плечі.
Кадри нових облич у твоїй фотокамері
Дублюють ті стани, які ти в собі заперечуєш.
І кожне нове авто твоїх чергових автостопів
Підсилює запах дому, самотність чи розпач дикий.
У тих, хто кудись тікає – від втечі розбиті стопи,
А ти від них відрізняєшся з різницею невеликою.
Лікуєш себе сльозами, говориш іноді тихо.
Але ж ти така чарівна, але ж ти така дитяча!
Жінка тонкої натури й сильним характером психа
Наївно доросла й вільна, тому неймовірно терпляча.

* * *
Могла би дозволити хаскі
хапати сніжинки з небес.
У обширах білої казки
грайливо носився би пес.

Могла би малечу катати
на санях із міні-гори,
і сніжки зі сміхом кидати,
і кутати в сон явори.

Могла би бентежити очі
цнотою сліпучих снігів,
намети, свої тамаґочі,
поїти вином холодів.

Могла би…, та жаль, що не може,
бо сутність її – чорнота,
і замість кури і пороші
під ноги лягає сльота.

31.01.2016

Люблю тебе, засніжений мій сад,
Посаджений дбайливими руками.
Дерева всі, неначе на парад,
Стоять собі – доглянуті - роками.

Яка навкруг розкішна білизна!
Новий культурний шар мов нагорнула.
Забілює, забілює вона
Земне сумне і радісне минуле.

Прийде весна – небесна і проста –
Немов любов – неждано так і стрімко…
І рік Новий із чистого листа
Почне писать, наметеного взимку.

25.01.7523 р. (2016)
Київ, ботанічний сад.

Коли в цю тишу входиш ти
Тихіш, ніжніше, ніж сніги
Я забуваю всі світи,
Як наче б вмерли вороги,

А ти довірлива якась,
Вінок з морозу - до лиця,
Мене живого не лякайсь,
Не йди зненацька - обіцяй;

Змантачена із протиріч,
Із заздрощів, думок чужих,
Обвита ти ще тогоріч,
Катма тепер і тих вужів;

Вповзає тиша, як свята,
Вінок невидимий пряде,
Я голу душу не віддам
Тобі, яка блука ніде,

Коли в цю тишу входиш ти,
Схиляє Всесвіт вісь свою,
Схили косу і ти - іди,
Я цим живу, на тім стою.

27-01-2016

Все точки над и уберу,
вскрою, как рану с гноем,
вытру, краской покрою,
как пол в веранде дома,
где старый последний сломан
стул у стола для брата,
не рада, не радо, не ради?

Где окна дремуче стары,
они ли, они иль кресты
с могильной плиты отца?

А я убираю с лица
все точки и пряди - надо -
чтоб окон вечерность спрятать...

***

А я живу многотомно,
а я дышу монотонно...

У винному погребі дядька Луї
виноградні потоки по самі краї
заливають хитанням наші кроки
підлаштовуються, сідають збоку
сіро-зелені погляди -- твої й мої
яскраво-червоні юні щоки.

Дубові бочки грають в п'ятнашки
відкрити їх зовсім не важко
ще простіше разом між них зникати
все тут приточене до певної дати
роками зміцнена кожна пляшка
буде що забути, буде й згадати.

2016

Замовляйте любов, білу птаху у синьому небі.
Нехай зорі очей надихають на ніжні слова.
Відпустіть журавля, стане вам і маленького хеппі…
У театрі весни знову кругом іде голова.

Замовляйте любов і налийте вишневого соку,
наче збурену кров, що бажанням кохати кипить.
І смакуйте жагу, не зважайте на погляди збоку.
Замовляйте любов, бо життя проминає як мить…

25.01.2016

Летять птахами спогади,
сідають на плече,
примарними принадами
уяву обпече,
вчорашніми надіями
наповнить келих дум,
та мріями-повіями
вдоволений лиш сум.

Я проганяю спогади,
хоч і стискає жаль,
мінорними акордами
звучить моя печаль.
Та день новий освітиться,
сховає, що було,
щоб всі журливі спогади
снігами замело!

2016

Як дерево огненне у вікні,
так я збираю фібрами коріння
підземні соки і несу тобі,
вібруючи від сонного гудіння.

Хай каже мені сенс — тебе нема,
і все це—плід бурхливої уяви,
та дерево, прозоре, як хурма--
у кольорах вечірньої заграви.

Я поринаю поглядом у жар,
тулюся ним до стовбура і крони.
Ще судорога в полум’ї—і жаль...
Хвилина — день у темряві потоне...

2014

Є у тебе не одна надія,
а у мене мрія є одна,
що у парі не одна зігріє
наші душі радісна весна.

Будемо міняти наші ролі.
Ти – усе мені, а я – тобі,
поки є ще ми і наша доля
має очі синьо-голубі.

Будемо і далі раювати.
Я – усе тобі, а ти – мені
і оберігатимуть пенати
наші ночі і урочі дні.

Ми обоє у полоні долі.
Але ти посіяла її.
І тому зуміємо у полі
вижати багаті врожаї.

І літа не треба доганяти,
і весною – осені чекати...
Всьому є призначення своє.
Хай оберігають нас пенати
у своїх оселях біля хати.
поки мрія і надія є.

2010

Купець спитав мене: "На що міняєш?"
Кажу, на сміх її голосний,
на щиру радість.
Міняю на колір її волосся,
його довжину і хвилі.
На температуру рук,
що горять при прощанні
На далеку путь,
яку вона проходить щоразу,
щоб зустріти мене.

Велику ціну вартує, сам знаєш.
а чи вистачить волі і віри,
щоб і самому так далеко піти
чи стане сили у голосі
їй щодня дарувати усмішку,
чи стане здоров'я в ногах
для довгих мандрівок вечірніх?
Гарячої кави і терпкого вина,
холодних ранків і слова
можливо, не завжди почутого.

Так, кажу, все зможу і все зумію
забирай увесь мій спокій
старі переконання і безпеку
Забирай дні, забирай ночі
візьми усе вже написане
і ще не написане досі.
Я підпишу цю угоду, я усе зроблю
я виграю для тебе всі битви,
виконаю не один подвиг.
Але дай мені її почуття
цю Різдвяну зірку, що веде мене
направляє мій подих.
Просто дай мені її прихильність,
її погляд і вроду
і можеш забирати усе.

2016

Ти вчися чекати тієї нагоди,
що вправно слідує за місяцями,
хапайся міцно за примхи природи,
тікай, долаючи спритно паркани.

Тікай від теплого лапатого снігу,
вітрів, що боляче вдаряють у ноги.
По тобі точно не лишиться сліду,
сніг замете усі найближчі дороги.

Пробач і зла не тримай на неї,
пройшовши мости, долай перехрестя
чекай попутніх, перестрибуй рейки.
Дорога завершиться і прийде щастя

І відстань буде розірвана часом
і час на двох поділиться згодом.
Усі шляхи не пройти за першим разом,
та разом здолаються усі дороги!

2016

Діркатий наст, колючий і шорсткий,
рипить, що певно чути й з того світу…
Схололий пляж, знелюднілі піски
ще снять слідами теплих ніжок літа…

Двигун епох у вічній течії.
Рапанні замки на узбіччях жужмом…
В обійми заховаюся Твої,
піщинкою в долонь жадану мушлю.

Буденність -- зорана рілля,
де серце ниділо на споді,
та ожило воно й кружля
в язичеському хороводі.

І вже не скажеш до пуття —
Різдво, Йордана чи Меланки...
Коралі ярого життя —
немов намисто у циганки.

Отак насуплений паша
дає свободу любій бранці,
щоб розмаїлася душа
й на час забулася у танці,

щоб розірвалась мла ночей
теплом, браслетами, вогнями,
щоб у галактиці очей
втонуть сріблястими човнами…

2016

Як бідне серце стрепенулось, лиш тільки ти промовив слово,
як заяснів холодний вечір і підморгнули ліхтарі!
Скінчилась плутана безцільність, життя знайшло свою основу,
і вкрились ніжною травою безбарвні бляклі пустирі.

Як хтось в минулому моєму із безкінечною журбою
просив мене не пропадати -- і відчай лився через край,
так над западиною в часі, над океанською водою
шепочу я тобі сьогодні своє благальне «не зникай».

2016

Коли я ходжу по небу
Головою донизу,
Дістає моє волосся
Обрію карнизи.
Знизу - вербові завіси,
Жалюзі з тополі,
Височенне вікно в небо:
Налітаюсь вволю.
Я ступаю по хмаринах
М'яко, тепло-ніжно,
В синій спокій у долинах,
Де мені затишно.

***
Ще за два кроки до мрева
гілка впаде кришталева
і обернеться на хатку.
Гноми, усі по порядку,
вийдуть, узявшись під боки:
"Що вам у висі високій?"

Ми ж, оперезані лісом,
білі зухвалі гульвіси,
обрію креслим пружину
вітряно, гінно, сніжинно
там, де зійшлися в обіймах
небо й земля божевільно,
зсипано зорі на гілля,
інею срібне весілля,
древа оголеність чиста,
сповідь колінного листу...

Що нам у висі високій?
Скільки зосталось?
Півкроку.

Шерше ля фам, шукайте жінку,
чарівну жінку в диво-снах,
що не здуває пиво-пінку,
а залишає на устах.

Розумну жінку, неповторну,
що на футбол сама іде,
дудить завзято у валторну
і з усіма співа: оле…

Таку шукайте берегиню,
щоб, як наскочить хуліган,
могла б йому набити «диню»,
або ногою у «казан».

А запалає десь пожежа,
увійде в дім, огонь і дим,
і плазму винесе й одежу,
і чоловіка разом з тим.

А рано-вранці – на покоси
(було й таке у давнину),
і, оросивши ніжки в роси,
козі накосить полину.

Шукайте жінку, щоб кохала
такого мужа, яким є,
у п’яний вечір не чекала
руками в боки: де він п’є?...

А ще таку, що вийде в море
та й упіймає рибу-кит,
піде з ночівлею у гори
і нащось виучить іврит.

Шукайте жінку-королеву,
і перелюбку, і святу,
немов би мрію кришталеву,
неначе чашу золоту.

А не знайдете, дідько з вами.
Любіть таку, яке вже є.
І не робіть із того драми –
нехай не «фам», зате своє…

14.01.2016

- Ну як це?
Як це могло статись?
Як ти могла у нього закохатись?
Про що ти думала? Скажи!

- Ой, мамо…
Як тобі не знати?
Чи не доводилось кохати?
Не накликай хоч ти біди…

Спочатку покохала світло,
Що йшло від нього…
А затім
Влюбилась в розум,
Силу
Й душу,
А там – впізнала його біль…

А потім – руки!..
Далі – муки…
І щастя, й радість
Кожен день!..

Ну а тепер – забути мушу,
Як він – русальчиних пісень…

11.01.2016

І пішов собі дощ —
у дощ
бруківкою вулиць
і площ.
Сам собі
по дощі —
дріботів по склі,
по дахах,
стукотів грішми
у ринвах.
Біг і йшов
раз – два, раз – два, раз – два…
.

Кап – кап – кап,
а у шибках кришталь.
Кап – кап – кап,
а у краплях вуаль.
Кап – кап – кап,
а на розі вночі
все стояв і стояв
у благенькім плащі
на безлюдних вітрах
сам в собі —
одинокий
львівський скрипаль.
.

Біг і йшов
стрімголов — знов і знов…
Сам собі
по дощі —
світ за очі
вночі.
Ну і що
що в плащі?
Все одно
на дощі
йти йому одному уночі
по холоднім студенім дощі…

Змиритися…

Це як??
Піти із миром?
Іти із миром в серці від надії,
Що хоч одненька зустріч ще зігріє,
І посміємось разом на останок?..

Вже ранок…

Я вдихну світанок,
І сніг,
Й дерева
Просто неба
Вже не заплачу –
Годі сліз…

- А слухай! Може..?

… Сум повис
Відлигою
Й смертельною жагою
До смертного життя -
Перемішати з кров’ю
Й пити, пити, й змиритися,
Що вороття нема…

Любов пустили за водою…

Та все ще я
Сильна мала!..
Ти так мене не називав?
Шкода…
А як тоді ти це сказав?
Переживеш?
Так, так…

Ти теж.


10.01.2016

Ми п’ємо вино – й п’яніють вікна
у сусідськім домі, і на те
ти шепочеш: «Хай же буде вічна
ця маленька мерехтлива свічка –
зіронька, що в наших снах цвіте…»
Ми п’ємо вино – й щоразу швидше
невгамовні оберти Землі,
за шибками рвійний вітер свище,
а дніпровська хвиля – вище й вище!..
І лиш кіт муркоче. Розімлів...
Дна не видно. Повна чара шлюбна.
Ми п’ємо – о верховино втіх!
«Милий мій...» «Моя кохана, люба...»
Щастя плаче? Чи сміється згуба?..
П’єш у мене з губ, а я – з твоїх...
2009
©

Коли зимові ночі темніші,
а ніж коси циганки,
то і в смичку і в скрипці —
на ходу — загасають ноти.

І викошуються трави
з ясного проміння ночі
у сонні загати —
любові, спокою й тиші.

І потомлені серед снігу
спадають в знесиллі.
І їм закриваються очі
густим медом сну.

І хто почує?..
Як з-під криги і снігу
лупає каміння
тендітний пуп’янок підсніжника.

Всьому на світі є ціна.
Всьому на світі є причина.
Тому, що я – вже не вона
і схожі ми лише очима.

Вона не любить тісноти –
вона воліє перетворень.
Їй затісно без перспектив.
Що їй провалля, що їй гори!

А я люблю, коли дощі,
коли сніги, мороз і вітер
зітхати і вогонь в печі
доповнити пасьянсом літер.

Люблю поплакать без причин
за всіх і вся і навіть більше,
люблю неголених мужчин,
люблю сієсту й таке інше.

Вона не забуває літ:
їй двадцять п’ять, а може, й більше.
Вона віршами лине в світ,
а з мене в світ злітають вірші.
1999р.

Весела віхола валила…
У вітровійний у вояж
Вже вирушала, вила вміло,
Вовки всі звомпилися аж.

Ворота висі відкриває
Велика курява нова.
Немов поверхню короваю
Вдяга в припудрені дива.

Величні віхоли пориви –
Розворушила всіх вона.
На світ зворушено-щасливий
Весела впала сивина.

5.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка

Зима будує за вікном
засніжені дороги,
і Морозенко б’є ціпком
потоки і пороги.
Шкребе у двері цілу ніч
і дихає кошлато.
І остигає грубка-піч,
а з нею тепла хата.
Зима як сон, зима як лик
холодного покою,
лиш іноді ворони крик
зависне над тобою.
Мороз втихає, вітру спів
бере нараз відпустку,
і посвіт сонячних вогнів
вдягає сяйну хустку
на крони саду і дахи,
на конуру собачу,
і зігріваються птахи,
і кітка у додачу:
лишає ямочки-сліди
на зоряній перині,
іде собі туди-сюди,
радіє ясній днині.
Зима живе своїм життям –
хурделить і стихає,
то стане плаксою-дитям,
то тишу колихає.
А нам своє – чекати, йти
через сніги у літо.
А що зима, а що вітри?
Минає, як лібідо…

05.01.2016

Хоч вечоріє, та мені
На серці радісно, святково.
Думки тікають геть сумні –
Я диво згадую любові.

Палких обіймів благодать
І наяву, а не в уяві.
Бо так розкішно раювать
Не уявляв, що можна навіть.

О рік Новий, о рік Новий,
Як ця зима вродлива в січні.
Всіх нас любов`ю оповий,
Молю тебе: на віки-вічні!

31.12.7523 р. (2015) м. Київ.

Ботанічний сад ім. М.Гришка,

Українська ділянка

У вічі та у спину – білі сни,
розвіяні у ніч над голим полем.
Стирає мить старі й нові роки
з минулим щастям і прийдешнім болем.

Але надія… так вже повелось –
куранти б’ють і побажання звичні
озвучує душа, а інший Хтось
малює у душі круги дотичні.

У тих кругах ще крутиться Земля,
і сподівання на усе удале
жагу людську, як завше, окриля,
аби лишень круги… не відлітали.

30.12.2015

Застелила степи
Простирадлами білими,
А замети підбила,
Немов подушки,
Повбирала ліси
Оксамитами інію
І мости навести
Подалась навпрошки…

По дорозі із вітром
Роман закрутила,
Завірюхою-вальсом
По місту пройшла…
По-жіночому хитра,
Чарівна і мила!
Всі відчули ураз –
Господиня прийшла!

30.12.2015

Запах непрочитаних книг визначає моє дитинство,
кліщами витягує розмазані місяцями спогади
і досвід, що отримався від них значно пізніше
вже опісля того, як їх запах перейшов у мій.

А потім досвід вибігав на вулицю у гарну погоду,
їв теплі груші, скинуті часом у трави.
Скільки не намагався - не можу згадати запах моркви,
а груші пам'ятаю - груші пахнуть травою.

Після останніх рядків без хеппі енду - гіркий присмак,
після десятка підряд знищених груш - присмак солодкий.
Запах - лише одна з доріг, що мають спільну пам'ять.
Досвід - це те, чим ми перетворюємо його у спогади.

2015

Утрачені дитячі ролі.
Не возить Бозя калачі.
У полі – одинока доля
себе гойдає на плечі.

І поки жевріє ще ватра,
і сяє сонце на горбі,
усе, що дорогого варте,
заадресуємо собі.

Усі містерії забуду,
а пам'ятатиму оте,
на волі виведене в люди,
моє дитинство золоте.

Дарма, що мало тої волі
і що у школі вчителі
не розуміли, що у полі
такі солодкі картоплі.

А нині, ну яка то старість,
коли сидиш біля вогню
і юній пасії на радість
вигадуєш її меню?

І апетит не пропадає
на наші порції малі.
І я у пам’яті блукаю
...і чумакую по селі.

А поза обріями осінь,
як те омріяне дівча,
за пазухою все ще носить
мені окраєць калача.

Вона приходить у косинці
і за куче́рики її
червоні раки у корзинці
уже звичайно не мої.

Зате щастило забіяці,
який кружляв її у танці
у наші юні ще літа.

А нині що? Нема і знаку,
як ми пекли, бувало, раків,
коли торкалися уста.

2015

Маестро, Ви зіграйте вальс,
Я хочу, щоб бажаннями зустрілись,
Щоб вічно музика душі лилась
І вихором октав мелодія сніжила…

Маестро, Ви зіграйте вальс,
Щоб полонити мить щасливу,
Три кроки вбік – красивий реверанс,
У музиці дощів блукають зливи…

Маестро, Ви зіграйте вальс,
Так пристрасно і ніжно,
Щоб зупинився раптом час
В обіймах і цнотливих, й трохи грішних…

2015

Вже рік минув…
А ти
Не встанеш рано
І не розбудиш у своїх обіймах…
Я не вдихну тебе
Так рвучко,
П’яно,
Не поцілую жадібно й надійно…

Не надихну тебе на новий день,
На новий бій,
На нову радість…
Не подаруєш ти мені дітей –
Пізнаю біль і тиху заздрість…

Так рік пройшов…
Чи може сто?..
А ніби вчора
Пірнула в очі наче в море…
Ні!
В Океан!
У Всесвіт!
В Нескінченність!..
І що ж тепер?..
Наш світ завмер…
Сумна любові незбагненність…

26.12.2015

Зі мною тут Поезія ходила,
Схиляючи голівку на плече.
І шепотіла, мов дівчина мила.
І променями пестила очей.
Зі мною тут Поезія ходила.

Зі мною тут Поезія літала,
За спиною висіла, наче ельф.
Натхнення чарівливе опахало
Відносило мене в небесний шельф.
Зі мною тут Поезія літала.

Увись мене Поезія водила.
І бачив я, як Велес розпростер
Перисті хмари, як орлині крила,
І слухав музику високих сфер –
Увись мене Поезія водила.

Вона на Землю грішну опускалась
В рожевім сяйві, наче в НЛО.
І всю її, немов концертну залу,
Наповнювала світлом і теплом –
Вона на Землю грішну опускалась…

25.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка,
Українська ділянка