І
У мене дуже мало часу
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
палають луки і поля,
і уві сні не веселіше,
і наяву усе частіше
минуле кличемо здаля.
Надію маю особливу
на кучеряву і красиву
як ворожили янголи...
ще пригадаємо, коли
були обоє ми щасливі,
тому що юними були.

                ІІ
Напевно, є чого радіти,
коли чекає тепле літо
і ще нічого не болить...
вертаю ті літа на мить,
аби на вік помолодіти
і, може бути, на цей раз
не розминутися у полі,
заночувати у стодолі
і зоряний піймати час...
наперекір війні, нещастю
зіграти наші ролі кращі,
які писалися для нас.

                ІІІ
Жартує доля недолуга,
а душу огортає туга,
то ностальгія, то печаль,
що першою не стала друга
і не найкращою, на жаль.
Лишається радіти нині,
що наші душі не чужі,
але від зайвої гордині
піском сипучим у пустині
розвіялися міражі.
До ирію не так далеко
як і до неї... у раю
узрію пасію мою,
що уявити дуже легко
як неймовірне дежавю.
Такі у Хроноса гримаси:
у неї его на умі,
у мене сяйво у пітьмі...
........................................
не у раю, але наразі
на цьому світі для оказій
є час, а ми ще не німі.

11.2025

Хмар білосніжні вузлики
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?

Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Шамкає маракасово,
Флюґер ліниво клацає,
Ніби тріскачки звуками.

Довго побути тихим як?
Вже в надвечір'ї бахкає
Десь на криниці бляхою,
Відра порожні змахує.
Хижо бореєм дихає!

А цепеліни знічені
Стали похмуро синіми,
Бризнувши раз краплинами,
Спішно за ліс полинули,
Й там розлились у відчаї.

День похмурий. Дощ іде.
Не вщухає ні на миті.
Листячко тремтить руде,
Тихим щемом оповите.

Натягнула сивина
Понад світом поволоку.
Непривітна і сумна
Сипле краплями нівроку.

Ті вицибують з калюж,
І тоді вони видніші.
То припуститься чимдуж,
То ходу свою притишить

Дощ осінній. От і сам
Листопад рахує кроки.
Яв у сіре розписав,
І спливає одинокий.

11-13 листопада 2025 року.

Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.

Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.

Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.

Навіки заховані спогади в ній,
Любов і страждання в шаленім вогні.

Піднімеш, як вірші, промерзлу траву,
Оспалу, утомлену, ледве живу.

Вона продиктує тобі письмена,
Такі ж невблаганні, як люта війна.

20 листопада 2024

Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.

Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.

Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.

Народиться злобний Ваал
Між вилиць незміряних скал.

Народиться в муках божок,
Який піднесе нам урок.

Ти прийдеш в пустелю віків,
Зламавши могуття замків.

19 листопада 2024

Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один

Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
З’їдають кілометри мою машину

Make yourself at home again
Долинає з колонок, як духовне зваблення
Your body will be whole again
І швидкість вже не має жодного значення

Весь простір стиснуто до розмірів шосе
Співай, американська дівчино, співай про все
Ця поїздка не має початку і не має кінця
Співай, ця музика для тих у кого є душа

Стан піднесення і стан вмирання
Так почуваються ті хто пізнав кохання
Так почуваються зовсім молоді і трохи старі
Розчиняюсь у музиці і в цьому путі

One more night. One more night.
Співає чорний хлопець
I'll be right in the day. I'll be alright.
Підспівую йому мовчки,
Тримаюсь за своє кермо
Співай британцю! Виймай моє серце.
Плаче, бачиш? Оце воно!

Пара? Па-ра-па-пара. Парап.
Пара? Па-ра-па-пара. Пара-п.

Я - мов раб...
Близькість з ко́трим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать нас разом,
почують -
Буде гірше,
ніж вибухне
бомба нейтронна?!

Що нам хтось? -
Поголос, метушня,
пересуди -
Нас незримі
сердечні
поєднують ниті!
Світ такий - в нім
невігласи ляси
мусують.
Гонор сірости -
Вище від себе
чорнити.
2010

Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.

Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Ті гасла, що упали в полі.

Зима настане, ніби смерть,
Неждано і несамовито.
І упаде, неначе смерд,
До ніг їй кожен посполитий.

Зима іде на вістрі зла,
Ненависті, наруги, помсти.
Воскресне спалена зола
І простягне зі снігу повість.

6 листопада 2024

Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.

11.11.2025р. UA

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Шепоче очерет мов тихо –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна
Вона у серці не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Народилася та́!
Грім про все розповів.
Потім жодна робота цих рук не бруднила.
Ними тільки злітав,
ними тільки молив
про поє́днання з нею в півсили й щосили!

Хто, як я, чатував
на бурле́сковий сплеск
хмар повільних, мов буйволів зморене стадо,
хто в той дощ потрапляв
та й цурався небес –
не діждавши приходу свого Ельдорадо?

Їм далеко до нас.
Місяць ще не зійшов.
Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.
Ми чекали на час,
коли наша любов
аніде́ не оступиться в сутінках лиха.

Обійнявшись, ми йшли
по струні німоти,
а по обрію ранок злягався з пітьмо́ю.
Хто́ й кого́ залиши́в,
ані я, ані ти
не цікавились, про́йняті миттю ново́ю.

Ми ступали в життя,
в день народження твій,
де далека зірниця промружила око;
й сонце бачачи, я
спокусивсь, зрозумій,
ясно взявши тебе у майбутнє глибоке.

Підкупають когось
діамантові сни.
Та ява́, над якою ми стільки кипіли –
то́ алма́зова брость,
від війни до війни
по траншеях яку в діамант оґранили.

Народилася та́!
Народилася ти!
Від липневого місяця зіркою скресла
у достиглі жита,
у наступні листи,
у закохану вічність – і більше не щезла.

11–12 червня 1998 р., Богдани́

Сіріє небо, гублячи блакить.
Іржа вражає вже пожовкле листя.
Що стрімко долу падає, летить.
А з ним і літніх днів пора барвиста.
Стікає в небуття. І тане час,
Що кожному відведений у долі.
Невже пісень веселих
світоч згас,
Бо їх раніше вже було доволі?

6-9 вересня 2024 року

Хмільний Хмільник на рідному Поділлі --
Благословенний, чарівливий край.
Де пестили мене волосся хвилі,
І мріяння збувалися про рай.

І бабине цвіло розкішне літо...
Я поринав у промені принад
Щоб душу розхвильовану зігріти --
Від щастя плакав листям листопад.

Весело-жовті блискітки опали.
Їх розсипав грайливий вітерець.
І ткав нам цілі килими-опали
Так легко, наче ґеній -- ткач-митець.

Напливами п'янкого милування,
Неначеб-то натхнення нас вело --
Пронизувало трепетне кохання,
І благодаттю ніжило тепло.

3 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Прекрасний ранок, трохи сонний,
І трішки гріє сонцедень.
Залиті сяйвом злотодзвонним,
Пташині виляски пісень

Пробуджують медові ріки,
Що витікають із небес.
Сварог сьогодні світлоликий
Дарує нам одне з чудес.

Він пектораль кує осінню,
Іскряться виблиски різкі,
На плесах висі ніжно-синіх --
Молочним відсвітом мазки.

Між гілля -- просіка у небі
Лягла озерцем чарівним.
Завмерло все в молитві-требі,
Мов наяву - осінні сни.

1.11.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Пожовкле листя падає в обличчя,
Як сон віків похмурий і страшний.
І довга сукня осені не личить.
Вона сховає від страждань земних.

Пожовкле листя хоче говорити
Зі мною мовою повільних рік.
І більше пекло годі нам створити,
Ніж те, що нині творить чоловік.

Пожовкле листя висловить всю правду
Без недомовок і без лакувань.
Ти відокрем від праведності зраду
Й почуй далекі крики катувань.

Пожовкле листя скаже щось сакральне
Упанішадами сумних лісів,
Мов голос вічності в пустелі дальній
У розмаїтті диких голосів.

14 вересня 2024

Нарешті я ізнову на Природі,
Колише тишу ніжний вітерець.
Вистукує морзянку на колоді
Завзято-щемно дятел-молодець.

Нарешті літо бабине всміхнулось,
І золотом обсипало мене.
І дивовижним шумовинням чулим
Малює легко марево ясне.

Нарешті світло заглянуло в душу -
Між хмарами ввімкнувся сонце-клин.
І холоднечу розірвав-порушив,
Промінням білим накришив перлин.

Нарешті в обезличеній печалі,
Долаючи похмурості усі,
Панянка Осінь радісно постала
В усій своїй нев'янучій красі.

30 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.

Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Тотем, що боронить в облозі вогнів.

Вогненні мечі прорубають дорогу
Крізь хащі фальшивих, облудних понять,
Відкривши єдину стежину до Бога
І вже відбиваючи жерла проклять.

Вогненні мечі кличуть ангелів помсти.
Вогненні мечі рвуть на шмаття пітьму.
Вони прокладають без пафосу й помпи
Шляхи на галявину світлу й німу.

11 серпня 2024

Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.

Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
І падають вниз літаки.

Лиш вістка від Бога печально
Повисла на листях тополь.
Волає вона незвичайно
У плетиві спалених доль.

7 серпня 2024

Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.

Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Тягарем непізнаних століть.

Подих осені злетить у небо,
Ніби дух, як невловимий дим.
Він покине суєтні потреби
І навік лишиться молодим.

29 липня 2024

ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:

Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Розгублює по стежці сум червоний.

З навіртяного боку зовсім лисий.
І не шукають в нім поживи оси.
Однак мене щоранку тихо просить:
Не квапся , а поласуй барбарисом ...

У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.

У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"

У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."

Зазирав ласкаво в хатку на смереці.
"Скоро відлітати", - нагадав лелеці...

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.

Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...

Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче археоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.

У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспали,
Ніби голос затихлий у сумі лісів.

Наш поет утомився від вічного гніту,
Що сягає корінням у товщу віків.
Наглий холод упав на незайманість цвіту.
Сніг упав на галявину вільних років.

А Словенія манить теплом надвечірнім,
Де притулок знайшов сивочолий поет,
Де думки і страждання його відпочили
Від колючих, болючих залізних тенет.

18 липня 2024

Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.

Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Не наведе надійних переправ.

Іржаве листя вдарило в обличчя,
Мов ляпас неба, ніби крик вночі.
І запах осені тривкий і вічний,
Немов тривожні журавлів ключі.

Іржаве листя - золото від Бога,
Безцінний подарунок небуття.
І будь-яке пояснення убоге
Не відміняє силу каяття.

13 липня 2024

У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво в долонці...

І певне неба водограй цей не дістане,
Та зайченятам сонця другом стане.

Слова твої, мов кулі - лента за лентою;
Склеюю серце своє ізолентою.

Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.

Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
І стогне без джерел душа німа.

Вона поїхала до борзого коханця,
До бидляка, який стискає так,
Мов демон, до безумного зухвальця,
Що перемеле душу, як тартак.

2 липня 2024

Коли тобі сняться рожеві сни,
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.

Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
Молитва найкращого тата.

І де б ти не був, так буде навічно:
Батьківська Любов огортає світлом,
І мама і тато поруч з тобою,
Щоб серце твоє й надалі квітло...

Моя молитва - до них у Небо,
Молитва батьків - до мене на Землю...
У певну мить слова зустрічаються,
І Сяйво тоді безмежно-безкрає,
Наче промінчик Пресвітлого Раю,
Мов Янголи крилами обіймаються....

Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.

Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
У тепло впірнувши осяйне.

І печаль, і тугу невблаганну,
Що на серце каменем лягли,
У собі носити перестану,
У тенета кинувши імли.

Полікую рани світлом Божим,
Завдані плітками злих людей,
Лиш любов мерзоту переможе,
В душу велич істини прийде.

Злу усе вернеться бумерангом,
У війні, у побуті, і скрізь.
Поцілую в очі я кохану,
Душами до щастя щоб тяглись.

12 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.

Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з душі найпрекрасніші перли з імли.
Мов ключі журавлів, пролітають послання болючі
У безмежній блакиті і падають в серце золи.

Ми покличемо дух порожнечі, що в лісі заснула.
Ми ударимось в стіну німотних пекучих благань.
В ріку часу впаде невідступне і вічне минуле,
Щоб уже не відчути списи невгамовних волань.

31 травня 2024

Жовтне́вий дощ шепоче нам про втому,
І листя сипле міддю у журбі,
А я шука знайому вже дорогу –
Де вперше ти вплелáся у мені.

В багря́нці, що змальовує епічне,
І теплім світлі мрії-маяка
Я відчуваю – це кохання вічне,
Хоч осінь листям* шлях наш проклада

І хай туман встеляє дні розпуки,
А небо плаче в сивому жалю́, –
Я все одно, крізь холод і розлуки,
В цій осені тебе одну люблю́..

*смутком

Осінні ружі - відгомін літа,
Жовті троянди - сонцеві квіти,
І хризантеми, немов королеви,
Сонцепроміння золотить дерева,
Клени вдягають жовті хустини,
Відблиски сонця - янтарні модрини,
Сяйво фарбує гору жовточолу,
Світло тече водограєм до долу,
Сонячні блиски стрибають в джерельці,
Сонце в долоні і сонце в озерці.

День осінній коротшає, тане,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.

І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
Ніби шлюбилися молоді.

ПРИСПІВ.
Каштанопад, каштанопад
Дзвінкий, хвилюючий, урочий.
Дозрів плодів кохання сад --
Немовби осінь нам шепоче.

Чарівливим осонценим танцем
Кружеляють листочки навкруг,
Зашарілись дерева багрянцем,
Під вальсуючих виблисків гру.

Ах, каштани, каштани, каштани --
Знов достиглий зривається плід.
Хай же щастя, нарешті, настане
Для закоханих всіх на Землі.

ПРИСПІВ.
Каштанопад, каштанопад
Дзвінкий, хвилюючий, урочий.
Дозрів плодів кохання сад --
Немовби осінь нам шепоче.

2 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Чоловік повернувся додому
На батьківський тривожний поріг,
Розчинивши столітню утому,
Накопичену в сотні доріг.

Та удома його не чекали,
І батьки вже померли давно.
Поросли бур'яном рідні камені
І стежки в чорно-білим кіно.

Блудним сином самотнім, печальним
Повернувся уже в нікуди.
Магелланом у тужнім мовчанні
Він шукав у безмежжі світи.

Та зустрів тільки пустку він скоро
І пеньки замість лагідних груш.
І обсипаний тиньк, як покора,
Ліг під ноги в застиглості душ.

16 квітня 2024

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.

Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Щастя ти найрідніша рідня.

Щебетання птахів, щебетання
Про найкращу весну у житті,
Трепетання сердець, трепетання,
Миті любощів - сни золоті.

Дивовижне імення літання -
Стану танго спонтанного крок,
Як відлуння кохання ві-тання,
Тане ельфів тантричний танок.

16-17 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.

Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Сріблена осугою, висить.

І меди збирає із осоння.
Крепко учепилася в гілки!
Ніби сню: бабуся на ослоні,
Сливи у долонях шкарубких.

На Покрову теплу, мирну, тиху
Виметений двір, цебро нове
На криниці білій. Храм - то втіха,
На столі готове храмове.

Гості на підході. В мисці сливи,
Вимиті для гамірних внучат.
І бабуся стомлена й щаслива.
Бо Покрова. Бо рідню стрічать.

Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.

Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Безпросвітній жахній самоті.

Забуття п'ю гіркущого трунок,
І тону в тихій сліз пелені.
Все віддав би за твій поцілунок,
За обійми гарячі хмільні.

Марю зустріччю аж до знемоги,
І жадаю почуть наяву
Твій жагучий пронизливий стогін,
Я для цього на світі живу!

Я живу, щоб була ти щаслива,
Щоб у пестощах мліла моїх.
Бо кохання - найбільше це диво,
Лік найкращий від горя і лих!

5 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Притулюся до твого живота вухом,
щоб розчути далекі звуки,
як божественну музику, буду слухати
грядущого серця стукіт…

2025 рік

Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг

Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Вертає в чарівливі сни.

Де солов'ї і павутина,
Волошки в житі на полях.
Блакить липнева, мов картина,
Лелечих крил широкий змах,

І пісня жайвора у висі,
Вінки купальські на воді...
Чому од нас ви одреклися --
Літа прекрасні молоді?!

Ці ностальгії стоголосі --
Минуть, немов одна із віх.
І злотокоса зріла осінь
Раптово зачарує всіх.

Комусь кінцем життя це здасться,
Комусь - тріумфом осяйним...
По різному приходить -- щастя --
Весною, влітку, восени...

А декому, буває, взимку,
Всміхнеться доля, далебі!
Як радість увірветься стрімко --
Чи варто нидіти в журбі?!

Поету осінь -- Муза, неня.
Сестра голубонька-рідня.
Спасибі, мила, за натхнення,
Красою рими хай дзвенять!

31 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.


І укрию тебе
безмірністю дотиків
Всіх флюїдів душі,
що для тебе розкрилась;
Моє серце пестливим,
пухнастим котиком,
Муркотінням
жаги випромінює силу.


Сон наповню твій, рідна,
осяйними барвами,
Потік райських блаженств
тебе всю огорне.
А на ранок дістанеш
з-під подушки – нірвани
Оберемок троянд
– привітання земне.
2012.

Я хочу затьмарити мозок,
Я хочу пірнути в імлу,
Я хочу дивитися в морок
І падати в сон-ковилу.

Вино простягає долоні
Для радості і забуття.
Відчую в космічному лоні
Усю повноту каяття.

Та розум згасити не здатні
Всі пекла потуги страшні.
Впаде переможений зрадник
На полі в палкій боротьбі.

Кулак підійматиме розум
З руїн, із уламків цеглин.
Він здатен розширити розмах
З кутка до вселенських вершин.

Отрута для тіла і духу
Відступить, як військо німе.
Лише для чутливого слуху
Безодня відкриє себе.

29 листопада 2023

Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.

Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Який виходить, як поважний жрець.

Тут голос розчиняється у ваті
Невизначеності і німоти.
Ідеш у невідомість, як заклятий,
Без жодної вагомої мети.

28 листопада 2023

У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.

Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
Куди впадуть незлічені роки.

Ця посмішка - завершення процесу,
Округлість долі, кпини небуття.
Як вияви фатального ексцесу,
Це буде крапка в сяйві каяття.

27 серпня 2022

Сюїти сумовиті і веселі,
Симфонії яскраві, мов яса.
І навіть сонцесяйні акварелі
І пензлями, і нотами писав.

Чарують досі і його балади,
І скерцо нас вражають вогняні.
І трелі віртуозні і рулади...
Але найбільш за все - його пісні.

ПРИСПІВ:
На київській горі ми стоїмо.
І відчуваєм небувалий злет.
Мелодія прекрасна від Шамо --
Цей композитор - Музики Поет.

З Луценка дивовижними словами,
Фіоритур сліпучих срібна нить.
І "Золото осіннє" поміж нами
Цвіте і щемом ніжним нас п'янить.

У фантастичні сплетені сполуки
Ці ноти, що дарують благодать.
Витають у повітрі диво-звуки
"Про щастя" пісню хочеться співать.

ПРИСПІВ:
На київській горі ми стоїмо.
І відчуваєм небувалий злет.
Мелодія прекрасна від Шамо --
Цей композитор - Музики Поет.

21.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.

Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
Немов у незбагненні небеса.

І твій талант на сцені чи у битві
Покаже незвичайну гостроту.
Коли заходить сонце у молитві,
Світи проходять через німоту.

13 листопада 2023

Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.

Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Його все важче зупинить.

Навколо нелюди, мерзота
Наживи тчуть павучу сіть.
І треба дати бій сволоті,
Й не замаститися у гидь.

Дай лиш оговтатися, серце,
І прилечу, немов орел.
Від слабкостей і від інерцій.
Їм гнів мій пащі роздере.

Не сумнівайся ні на хвильку,
Ти сяй душею, як завжди.
Ще буде в нас кохання стільки,
Як в океанові води.

Люби мене і вір у мене,
Так, як у тебе вірю я.
Й натхнення нам від Гіппокрени
Прийде і сонцем засія.

І прийде щастя так неждано,
Як цвіт весни воно прийде.
Запахне враз благоуханно
Живло любові молоде!

17.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025

Іду у ліс розбійницький, таємний
Там, де чекає лезо і клинок.
І тільки так досягнеш цілей певних
Без жодних перепонів і морок.

Приймає ліс екзамен доленосний,
І винесе він вирок, як тиран.
А ти ітимеш крізь серпанок млосний
У безгомінності кривавих ран.

Ініціація німого лісу -
Це найжорстокіший шлях у нікуди.
А листя сиплеться у горло бісу
І залишає трепетні сліди.

8 листопада 2023

Я лезом ножа в невідомість іду,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.

У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
Яка промовляє, як мудре видання.

У ризику є повноцінне життя.
Над прірвою ти пізнаєш найповніше
Ціну існування і сенс небуття,
Які ти вливаєш в розпечені вірші.

8 листопада 2023

Маестро, Вашу музику люблю,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.

Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
Пречистою вмиваючи росою.

Народу нашого це -- кров і плоть,
Глибинний сум і радість неокрая.
Це -- сила духу, котру не збороть,
Краса, що з цілим світом розмовляє.

В ній Україна сонечком цвіте,
Болить і плаче і рида піснями.
Єство її -- проміння золоте,
Повінчане із квітами-словами.

17.08.7533 (Від Трипілля) (2025)