В ніч на Івана , в ніч на Купала
квітку чарівну в лісі шукала,
папороть – квітка силоньку має,
хай мене з милим швидше з`єднає.

Ой на Івана, ой на Купала
рано-раненько віночок в`язала,
квітка до квітки ще й пелюсточок –
гарний у мене вийшов віночок.

Я понесу той віночок до річки
і на світанку підпалюю свічку,
папороть-квітка хай милому сниться,
щоб із сватами він не барився.

Ой покладу я віночок у воду,
хлопці й дівчата ведуть хороводи,
пісня єднається з нашим таночком,
а тиха річенька разом з віночком.

Ой на Івана ,ой на Купала
через багаття з милим стрибала,
міцно тримає коханий за руку,
щоб нас минала горе-розлука.

Ген, сонце вже скотилося за дальнії гаї,
Затьохкали добра ночі невтомні солов’ї.
І серце вірно стиснеться щасливої пори -
То стеляться закоханим вкраїнські вечори.

П-в:
А зірочки по небу розпурхав місяць-птах.
Пройтися манить Всесвітом старий Чумацький шлях.
Візьму свою лебідоньку на руки й понесу
У зоряну і місячну, І НЕ земну красу.


Всміхнеться дітям лагідно баюкана зоря,
П’янкі тумани стягнуться до світла ліхтаря.
Юрба в садочку весело сідає за столи -
Рідню зібрали жменькою вкраїнські вечори.

П-в:
А зірочки по небу розпурхав місяць-птах.
Пройтися манить Всесвітом старий Чумацький шлях.
Візьму свою лебідоньку на руки й понесу
У зоряну і місячну, І НЕ земну красу.

Дні клопотом і спрагою полинуть у літа.
Живе й у світлі місяця Вкраїна золота.
Навіки слід у пам’яті залишити змогли
Чарівні, теплі, зоряні - вкраїнські вечори.

П-в:
А зірочки по небу розпурхав місяць-птах.
Пройтися манить Всесвітом старий Чумацький шлях.
Візьму свою лебідоньку на руки й понесу
У зоряну і місячну, І НЕ земну красу..

Журлива осені пора
Мене водила за собою.
Немов бабунечка стара,
Щось шепотіла під вербою.

Я відчував ледь теплу кров
В її, вже зморщеній долоньці.
А холод – світлий день боров,
Між віт лишивши дрібку сонця.

Барвисту хусточку легку
Вона накинула на плечі.
Тремтіла осінь у гайку,
Неначе змерзлий року вечір.

15.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) . Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

Легкі пташки: цвірінь-цвірінь,
Вібрує знов озерна рінь.

Гаї в полон вітрець бере,
Куйовдить зачіски дерев.

Січе проміння золоте
І листя в озеро мете.

Он силует упав із туч –
Скрипковий віддзеркалив ключ.

В piano ніжнім шелестінь –
Немов струна – тремтлива тінь.

Примхлива музика води –
Вишіптує на всі лади.

Міняє ритм і темп і штрих,
Печаль навіє, потім – сміх.

Веселощі, помірний жаль
Увічнить озера скрижаль.

Ген променя-смичка там злет –
Звучить осінній менует.

12.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Що таке назавжд́и і ніколи,
нагадає хвилина остання,
ностальгія за друзями школи
і утрачене перше кохання.

Ну здавалося б, що там такого
ті скупі пастушкові гостинці,
як шкуринка окрайця черствого
у дитячій заплічній торбинці?

І чого воно нині зринає,
як невигасле полум'я свічки?
Вже і сміху їх не пам'ятаю.
Лиш комічні гримаси і клички.

Лише очі закрию з утоми
і стають біля мене на варту
льодяки, палії, буєломи
і фантоми козацького гарту.

Лише тіні, а друзів немає,
і прогнози, й діагнози точні,
і єдине, що оберігає –
це побачення наші заочні.

І у ночі осінні, буває,
залунає її голосочок,
наче доля мені посилає
три сигнали дефісів і точок.

Недочитана азбука Морзе.
Перекреслені погляди-чати,
наче й досі гартують морози
юні роки мої розіп'яті.

І минуле гортає забуті
таємниці лукавої ночі.
Та утрачене не повернути,
не змінити малюнки урочі.

І дитячі побачення марні,
наче зайчики – очі-люстерця
під ялиною біля лікарні,
що згоріли у пам'яті серця.

А сіромі зоріють до ранку,
поки осінь сіріє на ґанку
і чекає відсотки за мито.
Поки лихо ще дихає тихо
і єдина буває утіха -
повернути забуте у літо.


10.2015

Це все не важливо сьогодні, -
З ім’ям чи безіменний,
Важливо те, що насподі,
І ті, що стали легендою.
Важливо відкриті рани,
І біль, що ніяк не минає,
Важлива воїна мати,
Яка і досі чекає…
2015

Щороку в день цей дивна осінь
тобі під ноги знову простила
багрянцем вкриті з листя коси ,
дарує кольорів дива.

Тихенько так, неначе боса,
навшпиньках вийшла із воріт,
в твоє життя прокралась осінь,
в скарбницю додаючи літ.

Та не сумуй – зима твоя далеко,
а літо бабине порадує теплом,
онуків нам ще принесуть лелеки
й покажеш їм ти батькове село.

Нехай твої посивіли вже скроні
і став не раз ти гарним дідусем –
твоє серденько , наче на кордоні,
далеку юність й досі стереже.

Ти не сумуй, що вже настала осінь,
у кожної пори є і свої плюси:
рука за руку ми з тобою й досі
берем любов з осінньої краси.

03.10.2015

Розкажи мені осінь
Розтопи неба синь
Відпусти сонця промінь
Тіні темні покинь

Жадно хочеться пить
Свіжим подихом жить
Віддавать , і ділить
Дорожити , цінить

По вологій траві
По росі , по землі
Грона стиглі в вині
Стелять пристрасть зорі

У прикрасах прикрас
Лине щастя до нас
Приспів осені в вальс
В нас горить в одночас.
2015р.

Подаруй мені весну
Ранню , ніжну , чарівну
Співом пташки у саду
Заплети вінок вінку

Дай надії шаленіть
Піснею в житті звеніть
Не згораючи горіть
Потаємним володіть

Відпусти свої страхи
Запроси , і пригости
Постели нам рушники
В дві руки , у дві стопи

Де любов у дім ввійшла
Де посіяла , змогла
Де від серця , де душа
Щирість щирості - життя
2015р.

Любов ніколи не вмирає
У кожному вона живе
З весною разом завітає
По осені у дім іде

Хто привітає з тим і стане
Приємні спогади гортать
Де освіжить , а де підкаже
Щоб не звикали забувать

Ці мальовничі краєвиди
Нам не дозволять постирать
Розсипані кохання крихти
Які ми вчилися збирать

Той схід , той захід , світлі ночі
Яскраве сонце поміж хмар
Той спів , той шепіт у безсонні
Що пригортався звоном чар

Любов ніколи не вмирає
У кожного вона одна
Де шаленіє - відповідає
Подякою всього життя.
2015р.

Спустились зорі неба на балкон
І заглядають до моєї шибки -
Потрапили у мальовничий сон
Янтарні крихти місячної скибки.
А я в долоні той бурштин збирала
І сосни лісу сяйвом прикрашала...

Спи, маленька внученько,
спи , наша Аринко,
ти неначе сонечко
на пухкій хмаринкі,

наче в небі зіронька
у яскравім сяйві,
чи рожева квітонька
на квітучій мальві.

Сон тобі загадую,
сплять вже оченята,
стала ти відрадою
для матусі й тата.

Спи, маленька крихітко,
стих твій голосочок,
сон твій боронитиме
Божий ангелочок.

Жене хмарин рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч іноді на копію бліду
Скидаються. Уява так шаліє:

І каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.

Але коли буремна непроглядь
Їх перетворює на темні тіні,
Вони – мов чорні лебеді ячать –

Краси мов крила у сумнім видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легкий у чарівливім плині.

24.12.7522 р. (ВІд Трипілля) (2014)

Сходило сонце і світ огортало
В хвилі тепла і любові.
Ясно від нього і радісно стало,
Вулиці гарні, святкові.

Промінь на чистих, помитих дощами,
Вікнах у наших оселях.
Він проникає туди, де плющами
Й тінями замкнені двері.

В мене на віях грайлива веселка,
Бачу, примруживши очі.
Світло повсюди, сміється люстерко,
Зникли кудись поторочі.

Більше не зайдуть туди, де є світло,
Сторож надійний на дверях.
Ніжні промінчики щастячка квітнуть -
Ластівки золотопері.

07.09.2015 р.

Ти придивись , і доторкнись
Можливо це остання змога
Посперечайся , зупинись
Ця прочитається промова

У ній відкриється твоя
Найпотаємніша причина
Ти будеш тим героєм дня
Яким пишається вершина

Тут загорається очам
Чарують ночі тихі зорі
Ти довіряєшся словам
А обрії - такі просторі

Віддай любові відчуття
Нехай вони розповідають
Тут серце в серці почуття
Щасливі - від душі кохають.
2015р.

Початок та кінець
І зустріч , і прощання
Народження і смерть
Дорога існування

Хто обраний , хто ні
Відкинуть чи постелять
Чи питимуть в вині
Чи зціпивши потерплять

Питать , відповідать
Сумління епопея
Віддать , чи відібрать
У виборі дилема

Тече жива вода
І світить сонце ясне
Нам подане життя
Прийде , пройде , погасне.
2015р.

Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.

Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
І ніжних поцілунків урожаї
Вирощує в ласкавих небесах.

Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі й дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –

Ураз розвіє видива сумні.
Нам полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.

12.09.7523 р. (2015) Конча Озерна

крамуєш духом наче оселедцем
соленим пряним прямо із діжі
кохаєш палко мед-вустами й серцем
і мовчки умліваєш у іржі
за що тебе любити не любити
у пестуванні золотих гріхів
ти є найкраща і навчаєш жити
тужливим криком переліт-птахів

12.09.2015

Чому не літа дні веселі
і не весни жагучий цвіт
до поетичної оселі
несе утомлений піїт?

Яка печальна насолода
і не пояснена жура,
коли тьмяніє пишна врода,
приходить осені пора.

Не перші дні і не останні.
Ось лист пожух, та ще висить.
Йому освідчилась в коханні
земного часу мертва мить.

Ще мить… До чого? Вітрогону,
що серце вистудить до дна,
зірве чуттів зів’ялих крону?
Заплаче пугачем луна…

Чи до безликого смирення,
коли із далечі зима
наллє у міхи сьогодення
отруту білого вина?

Чом у фаворі листопади,
де руни літнього тепла
у смерку жовтої лампади
летять у ніч, в антитіла?

Напевно, Муза осеніє
і фібрам ревної душі
вже не горить, а тільки тліє
порив на сонячні віршІ.

06.09.2015

А пам`ятаєш, братику,
бабусину хатину,
охайний чистий дворик,
стару абрикосину?

І ми тоді малесенькі,
щасливі й безтурботні,
бабусею доглянуті –
батьки ж то на роботі.

Бабуся Галя й дід Василь
для нас авторитети,
дідусь читати нас учив,
гортаючи газети.

А пам`ятаєш, братику,
холодні довгі зими?
Кататись на санчатах
старенькі нас водили.

В бабусі Галі шаль була,
дідусь Василь в ушанці,
а потім всі дружнесенько
ми грілись на лежанці.

Внучата добавлялись,
а старші йшли до школи,
в бабусі з дідусем
все починалось знову.

І вже у нас онуки,
і час летить невпинно,
а пам`ятаєш, братику,
бабусину хатину?

Тетяна Сахно 2015 рік

А твої руки – це найкращі крила,
Вони врятують і від горя, і від вітру,
Вони врятують там, де вже нема життя,
Одна лиш мить, і в небо відліта…
В твоїх очах і тяга і любов,
І знаю точно – це не сон,
Не тьма, не ніч, не мара,
Це якась сила єднальна.
Дає нам почуття і мужність,
Рятує там, де вже не дужі,
Хранить, об’єднує, оберігає,
Це нам Всевишній помагає.
На цій планеті і у цьому житті,
У будь-якому місці, місті, селі,
Для мене існує лиш один покажчик свободи,
Його імя ти побачиш на звороті.
Це та спокуса, заради якої варто жити,
Кожного ранку прокидатися і п’яніти,
Потім цілий день проводити вдвох,
Це і називають – любов.
Кажуть, кохання живе три роки,
Та це напевно у слабких які нічого не взмозі,
Які не здатні ні на крок, ні на два,
Похмурість - ось це їх життя,
Котрі тільки знають що жити-тужити,
Які не можуть і щиро любити,
Не можуть вірити, можуть брехати,
Ось така їхня вічна покара.
А ми не такі, я знаю напевне,
Ще в цьому житті нам присвятять поеми,
Дадуть нам і Нобелівську, і Оскара і ще якусь муть,
А як ні – ми це взмозі забуть.
Ти той, кого люблю,
Для якого хочеться писати,
Той, кого всім серцем поважаю,
І я здатна підписатися під кожним словом кров'ю,
Ти – моя вічність, моя свобода.
Увесь всесвіт, небо, зорі,
Я дарую тобі,
Найбільше кохання у моєму житті –
Це ТИ.

Тепло південної ночі
Дарує радість і спокій
І друзів сяючі очі,
І посмішки, й душі широкі…

І сонце із манго в бокалі,
І місяць у повні лоскоче,
Але чогось таки мало,
Й згадаєш: мене він не хоче…

Блакитна безодня манить,
І рибки дивляться в очі,
Це – Космос! Це – Сила! Нірвана!
Та щось із середини точить…

Хвилі Червоного моря
Лікують душу і розум –
Ти можеш забути доволі,
Та тільки не відчай і сором…

Ти можеш шукати дорогу
В такій чужій-рідній пустелі.
Це може давати підмогу,
Та знаєш: цей дім не оселя…

Ти можеш любити свободу,
І вітер! І радість! І спокій!
Та серце не хоче покою,
А милого люблячі очі…

Ти можеш марити сонцем,
І мандрами, й океаном,
Та все це – маленьке віконце
У вічності цього кохання…

Хоч знаєш – все ще здійсниться
Не в цьому, то в іншому світі,
Та хочеться в руки синицю
І, так банально, – квітів…

Хочу побачень веселих
З морозивом і Бастардо…
І ти сумуєш, я певна,
Ну напиши вже, коханий?..

31.08.2015

І знову осінь… Не набридло, друже,
із року в рік чекати на дива?
У вальсі смерті лист покірно кружить,
несе додолу золоті слова.
А осені бракує зорепаду.
Куди їй, жовтолицій, до небес.
Отож, ґаздує у покровах саду,
де у кущах скавчить заброда-пес.
Ще молодий, і осінь ця є перша
у череді наступних. Може й ні.
Іржаве хутро, вочевидь – не векша,
але і дні, немов на чужині.
І знову осінь… Теплі та холодні
її долоні на висках життя.
Під пальцями пульсує час-сьогодні
і песика тремке серцебиття.

05.09.2015

Ми с тобою, ніколи не зійдемось.
Ти - сонце, я - земля.
До тебе хочу ближче, аби погрітись,
але в цій галактиці ти не тільки моя.

Через це, хочу з осі своєї зійти
і когось другого для тепла знайти,
та я помру, якщо не будеш гріти
мене саме ти.

У осені свої пріоритети –
сховати за імлою обрій дня,
рознести жовто-сяючі буклети,
у сіру даль пришпорити коня.
І задощити після перемоги
над марами колишнього тепла,
і плакати у вікна до знемоги,
минувшину змиваючи зі скла.
А нам своє – любити світлотіні,
прийнявши суще, осені ходу.
Вряди-годи пустити в душу ліні
поцінувати джазову сльоту.
Воно, осіннє, також не довічне.
Ось догорить його зануда-сплін,
завиє вітер в ретро-пересічне
і засміється білий арлекін.

03.09.2015

Подяка небу! Попустило…
Хмарин імлистих табунець
у широчінь свою пустило
і спека спала – хай їй грець.

А завтра дощ, натхнення висі
нести на землю диво-дар –
поїти з Божої криниці
задухи літній календар.

Ти так палило, шаленіло,
о сяйне літо бога РА,
що охолоди прагне тіло
а також поле, ліс, трава.

Подяка небу. Акт осінній
іде за літнім – часу зов.
Сміється одяг над бікіні:
- Пора тобі, устиде, в схов.

03.09.2015

Шкільний дзвінок до класу кличе,
він не мовчатиме і дня,
вбрання святкове тобі личить
та ти подумай про знання.

Бо вересень теплом зігріє
і жовтень золотом вкрива,
а листопад дощем умиє
і ось зими уже пора.

Нас пригостять свята різдвяні,
з коханням Валентин віта,
теплом зігріють дні весняні,
бузок навколо розквіта.

Швиденько рік шкільний проходить
для наших донечок, синів
і на поріг уже виходять -
в дорогу дзвоник задзвенів…

Панянка осінь чимчикує,
легке замріяне дівча.
Принади літа ще не всує
у ритмі танцю ча-ча-ча.
Прозорі зорі вересневі,
серпанки білі у ріки.
Звичайно, руни не липневі,
але й корити не з руки.

Минає час, вже пані зріла
в оточенні своїх принад.
Там остудила, тут зігріла
і люляє багряний сад.
І літо дідове запросить
(ефірні залишки тепла)
на вальс осінній. Сиві роси
торкнуться сонного зела.

Ще далі час – уже безсила,
іде в убогому вбранні.
Куди дівча поділось миле
і амазонка на коні?
Уста зів’ялі, очі-стріли
нездатні вразити мішень.
Холодні ночі зволожіли,
кульгає служка, куций день.

Усе минає - хто не знає,
але щоразу, як огонь
в жіночім серці запалає,
то догорає біля скронь.

30.08.2015

А правда, що осінь фригідна
і бабине літо – обман?
Фліртує… На більше не згідна.
Пологи псуватимуть стан.

А хто залицяльники? Вітер –
проноза, Спіноза, штукар.
Шукає листочки для літер
і в’ється, бабій, біля хмар.

А ще стукачок, вуйко-дятел,
зі струсом кебети на ти.
Ну що із болящого взяти?
Піднести гарбуза: лети!

А може, у Ра, бога Сонця,
до осені є інтерес?
На огляд прислав охоронця
і кілька земних поетес.

А ще є… не варто гадати.
У марах блукає вона.
Тасує підпалені карти.
куштує терпкого вина.

29.08.2015

Релігія моїх прохань
Потужна сила самосуду
Мов загнана граційна лань
Я вікупляти гріх цей буду

Між тим що буде , і було
Ті зорі серед дня не сяють
Черпаю долі ткане зло
За солод тіні сіль збирають

І томить , хилиться до сну
Зусилля віддаються марно
Я з цим умовами живу
Де з осудом , де бездоганно

Я виставлю на продаж все
І щоб мені не говорили
Віддам на користь тільки те
За що так віддано любили.
2015р.

…Ось літо вже минає і діти знов в дорозі,
бабусю з дідусем залишили самих,
забрали онучат й лишили на порозі
дитячі іграшки та спогади про них.

Дідусь стоїть сумний, бабуся тихо плаче,
махаючи услід хустинкою з плеча,
машина вже за рогом, у двір скотився м`ячик
й маленьке цуценя скавчить без онучат.

І літо вже пройшло, і осінь вже в дорозі,
а там дивись - і скоро вже зима,
бабуся з дідусем ще довго на порозі
чекатимуть дітей , а їх нема й нема…

Тетяна Сахно 2015 рік

І шерех слів, і шепіт тиші –
осіннє шамкання життя.
Гору лоскочуть в нірці миші.
Гора сміється як дитя.
Над полем ніч зірками сяє,
філософ-місяць їх пасе.
Зашелестів зефір у гаї.
Приніс новини: те та се...
Жовтіє спід. Підліску хаща
уже підпалена огнем.
Час-Герострат і осінь-праща
зело вражають пал-мечем.
Притиш ходу і зупинися –
маліє день на терезах,
принади віку в синій висі
сидять у колі по кутах.
Слова і числа мелють жорна,
принади падають з кутів.
Ось юна, зріла, сиво-жовта…
А ти якої би хотів?
Скрегоче вісь Землі вертіння.
Наводить стрілки Годинкар.
Усе минає. Ера тління
приспить жагу, заллє і жар.

24.08.2015

Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає і світ немилий.
Немовби щастя й доля відреклись
Й за крок ти опинився від могили.

Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, наче камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла й оживила.

Та гарні ліки є все ж од зневір –
Тут рівновага й спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.

Й поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, і життя це – всує.

31.07.7523 р. (2015)

Непереборні і невтомні,
ми йдемо до нових висот,
де найцінніші в кожнім домі
поняття, кожному відомі –
любов, свобода і народ.

Нумо, братове, узявшись за руки,
вийдемо вічем усі на Майдан.
Маємо досвід гіркої науки.
Не залякають нас наймані круки,
що захищають розбещений клан.

І треба ближнього любити,
і треба знати, – з нами Бог.
Всім разом – сіяти й косити.
І треба вміти дорожити
тим, що дано на багатьох.

Гей же, братове, ставаймо за правду,
дружно зімкнемо могутні ряди.
Ради свободи і ближнього ради,
проти свавілля і підлої зради,
і за любов – наш девіз назавжди.

І поки вистачить відваги
за щастя бути до кінця,
хай майорять на сонці стяги,
хай прагнуть душі до звитяги
і не зачерствіють серця.

Будьмо, братове, напоготові
перемагати в труді і в бою,
стати на варті і волі, і мови,
гідними слави і вірними Слову, –
вічно любити Вітчизну свою.

Списую зошит думками чужих півкуль.
На ніч вживаю фільми, які знеболюють.
Кажуть, з прощання можна зробити культ,
Тому говори, відкривайся, оголюй...
Руки на ранок шкодують твого тепла.
А я бережу його в пам’яті для історії,
Як правду про те, як у світі кривих дзеркал
Я вперто боровся за тебе, вигадував, створював…
Нині слова під тиском втрачатимуть зміст.
Дозволь я востаннє зніму з нас провину як одяг.
Колись ми кохались без сорому в кожному з міст,
У кожному з ліжок, в якому лишалися в той день.
А зараз крізь пам’ять, торкаючись вуст і плечей,
Цілуй мою шию та глибоко дихай.
Як зранку зберешся, забудь щось важливе з речей,
Щоб знову зайти крізь двері, де вхід – не вихід.

На черзі осінь. Літню спеку
не остудили ще вітри,
але за чверть… Будує Мекку
сонцеуклінна вись гори.
На хадж ідуть холодні роси
і перша жовта сивина.
Лякають ночі чорні грози,
напившись сонця і вина.
У храмі часу – штурханина,
товчуться дні та місяці.
І вхід, і вихід – горловина
для козенят і для вівці.
Штовхає день собрата в спину
у цій одвічно плинній грі.
Мішає чорну й білу глину
гончар зірковий угорі.
Йде караван, на черзі осінь
і звично вертиться Земля.
Погоничі ще поки босі,
та у стерні стоять поля.
І нас несе кривою кола,
хоча ріка уже не та
і суєта, буденна й гола,
роки міняє на літа.

16.08.2015

Я стану знов під образами,
не буде смутку і жалю ,
коли тремтячими руками
тендітну свічку підпалю.

Коли печаль стискає груди,
коли від щастя я сміюсь,
чи сльози котяться від туги-
тобі я, Боже, помолюсь.

І підніму до неба очі,
і хрест на груди покладу,
Всевишнього просити хочу,
щоб від дітей відвів біду.

Я попрошу з мольбою Бога
і Матір Божу, і святих,
щоб діти знову були вдома
і хліб насущний був у них.

Я стану знов під образами,
не буде смутку і жалю ,
коли тремтячими руками
тендітну свічку підпалю...

Тетяна Сахно 2015 рік

Заснула моя неня, притомилася...
І ніжністю серденько моє вмилося:
Підклала під голівоньку долоні,
А сяйво цілувало її скроні.
І уві сні так мило усміхалася,
Хмаринний дотик - ясно на душі:
Наснилася їй я, зі мною віталася,
А я це щастячко плекала у тиші...

Я залишаю без причин
Мною оплакане причастя
Я вже давно живу не з ним
Було відібрано зненацька

Зійшло до ранньої зорі
Змінило віщі сподівання
Так довго дорікав собі
Зарубцювались ті картання

Змиритись зміг , і переміг
Ця боротьба була на грані
Біль довести любові зміг
Ті звони не були каральні

У долі обрані шляхи
І доведеться , і прийдеться
Там одягаються вінки
Де від кохання серце рветься.
2015р.

Інтерпретація сюжету Айвазовського:
Солодкі персики і літня жінка.
Не вистачає принца їй заморського -
Ласує персиком вона самітньо.

Чабрець і м"ята, персикове дерево -
Духм"яне і спекотне дежавю:
Пригадує солодкий присмак ніжності
Та бархатисте " Я тебе люблю..."

І як митець - засновнк маринізму
Колись намалював її портрет,
Ховаючи у персиковій м"якоті
Навіки нерозгаданий секрет.

Мандруємо і близько, і далеко.
Знайомимося – він, а он – вона:
як одинокі бузько і лелека,
освоюють пейзажі із вікна.

Знайомі теми:
вчителі і школа,
дитячі роки,
пізні віражі
і одиноке
перекотиполе...
Не вивідає більшого ніколи,
як візаві у іншої душі.

Йому пора.
І їй пора дізнатись,
чого так поспішає чоловік.
Така жара.
Нема куди податись.
Коли не дуже хочеться прощатись,
то швидше розлучаються на вік.

Він ще побачить, що зійшов раніше,
аніж повинен у чуже село.
Вона ще буде героїня вірша,
але переживатиме найбільше,
що він такий, якого не було.

Ось так і розбігаються дороги
у незворотні на шляху стезі́.

Куняє бузько на одній нозі,
лелека у болоті миє ноги.

Бурлака вітер тихий і убогий
у лузі щось нашіптує лозі.

                              08.2015

Починає життя вигравати веселкою барв…
І коли вже не знаєш, чи «завтра» ще буде у тебе,
Дивний коник зелений сюркоче собі з-поміж трав,
Позолочений промінь освітлює клаптики неба…
Він освітлює душі…і миті…і лиця усі
Тих людей, які вірні тобі, хоч не завше помітні…
Ти карбуєш цю мить – неповторно єдину в красі,
Бо на обрії вже зачекались птахи перелітні…
Ти освячуєш день, ти освячуєш ті імена,
Які серцю натхнення дали і нескорену вдачу…
І тебе ще тримає стихія оця неземна,
Бо смієшся тоді, коли інші приречено плачуть…
Ти щаслива…щаслива, бо щастя до болю просте –
Просто слухати голос і в голосі тому тонути…
Просто вдячною бути всім Ангелам світлим за те,
Що не носиш ні гніву, ні злоби п`янкої отрути…
…Починає життя вигравати веселкою днів,
Коли вмієш простити того, хто зламався у герці…
Коли віриш у магію щиро промовлених слів
І плекаєш добро
в незрадливому
світлому
серці…

Відлітають хмари в сиву осінь,
Як і наші золоті літа.
Я ж тебе кохаю, мила, досі -
Ти для мене юна й молода.

Я ж тебе сьогодні, в день святковий,
Коли ти забула, скільки літ …
Відведу у дивний світ казковий -
У бентежний, неповторний світ.

А літа летять у сині далі,
Облітає листя у саду,
І в такій божественній печалі
Все люблю, як милу й молоду!

І як в день весняно-світанковий
В своїм серці пролісків нарву.
І повір, кохана, це не спомин
Я тебе кохаю наяву.

Пам’ятаєш, біля моря вечір,
Коли хвилі лащились до ніг,
Я торкав твої засмаглі плечі
Та ніяк освідчитись не міг.

То були такі душевні муки!
Та ти знаєш, я не златоуст.
Я несміло взяв тебе за руки
Й перший раз торкнувся твоїх уст…

То було немовби тільки вчора,
Перед нами в мріях цілий світ,
Хто кохає – той живе без горя
В шістдесят і в дев’яносто літ.

За вікном бентежить сива осінь,
І ясна всміхається печаль.
Я ж тебе люблю так щиро й досі,
Що мені і юності не жаль…

2013 р.

Ти ввійшов у моє слово
Перечепився за крапку над буквою «і»
Підписав документ під грифом «усе цілком випадково»
І розійшлися кожен при своїй правоті
Шукаємо власні рими
У шухляді тисяча і один білий вірш
В твоїй заміській квартирі леви стережуть твою схиму
А ми стережемо свої почуття незгірш
А, може, трохи лукавим
У тенетах з точкою виходу інтер_нет
У кав’ярні навпроти вистигає дві філіжанки кави
Між стільцями велика відстань - сьогодні не наш парад планет
14/08/15

Мамо! Посидь біля мене, погладь по голівці:
Дитинство моє в материнській долонці...
І ніжність твоя, мов легкий вітерець -
І смуток подався кудись нанівець,
І сяйво кружляє,як ластівка в небі...
Цілую долоні, горнуся до тебе.
Злетілись надії у вирій тепла.
І спокій у душу вернувся здаля...

Гойдає муз на гіллі верболіз,
У такт заграли духові оркестри
І мушкетер - шляхетний Араміс -
Танцює з дамою у темпі presto*.

Аристократів стільки тут – гульвіс.
Ще й лебеді на озері чудеснім.
Над ним самозакоханий Нарцис
На власну вроду задививсь небесну.

А може це - той влюбливий поет -
Красунь перебирає з мрії дому,
Їх баламутить віршем тет-а-тет,

Насправді ж вірний лиш собі самому.
Казковий виплітається сюжет –
Літають ельфи і танцюють гноми.

11.08.7523 р. (2015)

Озирнися, сину…

Озирнися ,сину, озирнися
і поглянь на батьківський поріг,
на прощання рідним посміхнися
і вклонися їм до самих ніг.

Батькові і матері вклонися,
що вели тебе в життєву путь,
дякуючи в очі подивися,
погляд їх ніколи не забудь.

Озирнися сину і побачиш
очі мамини, наповнені слізьми,
строге слово батькові пробачиш
і його пораду вслід візьми.

Полишивши смуток і тривогу,
переступиш рідний ти поріг,
мамин рушничок візьми в дорогу
і на груди божий оберіг.

А тепер іди й не озирайся:
хай дорога буде, як рушник,
чистою, щоб часто не спіткався
й повернувсь на батьківський поріг.

Вже плаче сніг , стікає з гір
Весь краєвид ланшафт міняє
Стекло чимало буйних рік
Моє кохання не вмирає

Воно ще проліском цвіте
Рясним щебече співом - літом
Його мотивом світ живе
Який натхненний чуйним дивом

І тут , і там , куди не глянь
В водовороті промінь сяє
Тут тисячі одних признань
І кожне свою оду грає

Я у цій музиці живу
Акордом соло - віртуозом
Амурам радісно кажу
Щоб відпускали стріли хором.
2015р.

Колискову пісню мамину згадаю
пригадаю голос, руки пригадаю,
із душі полине пісня та ласкава:
мені у дитинстві так співала мама.

Колискову пісню доні заспіваю,
пригорну до серця: «Баю-баю-баю,
хай господь дарує тобі світлу долю,
щоб в житті не знала ні краплини горя».

Час летить стрілою, вічність поглинає,
колискову пісню доня пригадає,
дитятко пригорне й знову пролунає:
«Люлі -люлі- люлі, баю- баю-баю…»

Зоря ще не зійшла, росою вкрите поле,
раненько босоніж, згадавши своє горе,
вона у степ пішла.
Роси холодної сльоза покрила її ноги
та не відчула холод,
все далі по стежині йшла…
Стежина тут одна: роками тут ходила
Відтоді , як його провівши, попросила:
«Коханий повернись! Живим лиш повернись!»
Та більше не судилось
припасти до грудей, відчути його силу,
поцілувать уста, почути знов слова:
«Моя кохана, мила…»
…Не повернувся, ні…І знову по стежині
вона у степ іде :«А може ще зустріну?»
Роки пройшли, мов у гіркому сні,
пройшло життя, залишилась стежина…

2014