революція - мов інфекція
не лікується бо - в серцях
влада коле нам страх- ін'єкцію
вона бачить у нас мерця
ми - не зомбі ми - вільні духом
нас мільйони і ми - живі
не злякають нас завірюхи
не підкоримося москві
досить було знущання-рабства
власна гідність у нас є честь
нам свободи як небу - птаства
хто сказав що неволя - хрест?
вірю в Господа в Україну
у цілющий наш ренесанс
революція рідний сину
то єдиний останній шанс

08.12.13

Ми з тобою брати. Одне лиш
Розділяє тебе й мене:
Ти при зброї, а я при правді,
Та різниця оця мине.

Бо твоя закінчиться служба,
Ти повернешся в рідний дім
Та дітей твоїх там не буде
І любові не буде в нім.

Бо втечуть, розбіжаться діти
По чужинах – у вільний світ.
У тюрмі не захочуть жити.
Але ти її стільки літ

Розбудовуєш. Це твоїми
І руками, й талантом він
Робить зоною Україну,
І не може ніяк без війн.

Він команду дає: «Не думай!».
Тут ніхто не зарадить нам,
Бо отой, що будує тюрми,
Не збудує ніколи храм.

Ми з тобою брати. І завтра
Я зустріну тебе не тут.
Подивися у очі – правда,
Що у них промінці живуть?

Я не вірю, що ти сьогодні
Будеш бити мене. Присядь.
Ми замерзлі такі й холодні,
Але очі горять. За п’ядь

Перемога уже. Я вірю,
Що потрібна вона й тобі,
Бо і ти не хотів би жити
За решіткою. У юрбі

Онде, бачиш? Отам, де діти.
То мій син. А твоя дочка
Може поруч із ним сидіти
Лиш на волі. Зніми з гачка

Свою душу. Зніми шолома
Тут не хоче ніхто біди.
Без вогню не горить солома.
Хочеш хліба? Візьми води.

Я готовий ділити нині
І з тобою усе, що є.
Вогник волі живе в людині.
Не чіпай його – це моє!

Тут немає злочинця, брате.
Побратими і сестри тут.
Тут серця відкривають навстіж
І надією всі живуть.

Ну а ти?... Ти тепер на службі
Ти не хочеш втрачати благ.
Але, навіть якщо ти вдариш –
Мусиш знати, що я твій брат.

09.12.13

Вони поруч сиділи, дивились на небо.
Вона тихо спитала: «А що я для тебе?»
Трішки подумавши, ще з мріями з ночі,
Він став говорити дивлячись її в очі.

«Коли ти зі мною, забувається біль.
Всі біди і страхи зникають як сіль.
Коли ти зі мною, летить дуже час,
І сни світлі бачу, звичайно про нас.

Мені добре з тобою, я б сам бути не зміг.
Твій голос і погляд не раз допоміг.
Коли ти зі мною, я той, хто я є.
Побачив лиш раз, зрозумів що моє ... »

Він на неї поглянув- зрозумів все якраз,
Що її не потрібно заяложених фраз.
Злегка посміхнувшись, стиснув руку рукою,
Він просто сказав: «Я щасливий з тобою!»

2013

Осінь умивалася дощем,
Наче дівчина рудоволоса.
І хапав за серце тихий щем,
Як свої розчісувала коси.

Злиплося волоссячко її,
Золотою річкою на плечі
Постікали ніжні ручаї –
Усміхнувся аж печальний вечір.

І схилився злегка до лиця,
Наче тінь закохана мужчини.
І змокріле личко цілував
Чи у сльози щастя чи дощини…

24.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ніяке щось вистрибує над очі,
Розкидує ілюзії й слова,
І де отой, хто істина, пророче
Кому і де..., та тут його нема...

Не народивсь ачи помер давно?
Немає сили молоде вино,
Ще не дограло. Хочу смаку сили:
У листопаді літню справжню зливу.

Та нині тіні істини уроком:
Не вірить осінь в тіні, жде пророка...

23.11.2013

Як доля дві дороги зв’яже,
Веселим стане хмурий день.
Ми на побачення в оазу
Із сірих вирвались пустель.

Затопить поцілунків повінь,
(У мріях визрівала, снах),
І нас у повені любові
Не розділить, не роз’єднать.

Уста і пальці не пускали,
Ще жменьку слів, ще каплю ласк!
Розлука чорними пісками
Лякала і ламала нас.

Прощатись час. Не порятує
Чаклунство світле ласки, слів.
І у розлуку – Каракуми*
Я зачарований ступив

О, як тебе не вистачає,
Скучають пальці і вуста,
І над пустелею Тянь-Шанем *
Бажання-сяйво вироста!

Каракуми* - чорні піски (тюрське)
Тянь-Шань* - небесні гори (тюрське)

2011

Всі краватки твої в листопаді, як листя, багряні.
Я не скоро прийду, бо складаю у кошики сум.
Бо шліфую слова, ніби рівно відточені грані.
Так завзято беру, так затято штовхаю на глум.

Обіцяли мороз, та прогнозам не вірю нітрішки.
Мандариновий час хай настане пізніше колись.
Я не зможу прийти, бо збиратиму спілі горішки.
Бо шукатиму сніг і надії, які не збулись.

У твоєму вікні не засвітяться вогники теплі.
Не чекай, що прийду. Я сьогодні у вирі турбот.
Я відкину жалі, як старі і набридливі меблі.
І на потязі в ніч повернусь до осінніх пригод.
17.11.2013

Живу в оазі – раю історичнім,
а схаменувся раптом – я сліпець:
не помічаю ні сивин -сотрічних,
ані осердя Львова, що цвіте.
Я так давно не був у центрі міста,
не пив його одвічної краси,
а нині – закохався, як невіста…
О Боже, цей Едем благослови…

17.11.2013

Заплітає осінь коси, обсипає неба синь
У стрімкі струмочки часу, у потоки.
Голосінь чути відгомін. Уроків
Ріки року ждуть. Святинь

Позолотою крихкою вкрито музику.
До скринь ніч зірки ховає – зранку
Жде сватів. Така пора. Та очікує на ґанку
Мак-зерно. П'янку гвоздику

Холодить вчорашній сніг.
Збіг обставин. Збіг зі схилу
Променя тонкий батіг. Випробовуючи силу
День уже не чує ніг.

Ніби мачуха, ця осінь
До тепла не звикне зовсім.

17.11.13

Силу в сльозах черпати,
Втікати зі звичних колій...
Вікна душі - мов грати.
Грати смиренні ролі...

Ні - це не мій сценарій,
Жити, як Чарлі Чаплін...
Очі у віршів карі.
Вип'ю свій біль до краплі.

Місяць зійшов, як сонце -
Нині прийде безсоння,
Ласка твоя - лиш сон це.
Ніжність моя - в долонях.

17.11.13

На прощання прийми це останнє «люблю»,
Засвіти у тунелях душі всі світила,
Від рабині, що вірна свомý королю,
Яка досі тобою ще не відболіла.

Наше літо пройшло, жовта осінь мина,
Вже й не жінка йому – лиш обов’язків бранка,
Про крижáну розлуку нашепче зима,
Так не просто вночі доживати до ранку.

Наречену ти іменем іншим назвеш,
Я ж пакую оновлений біль у валізи,
Так спокутувать ніжність нестерпно, та все ж
Я покірно виконую царські капризи.

Я невільниця, вірна свомý королю,
Та забути тебе вже не в змозі, ніколи!
Я люблю, так безправно тебе ще люблю!
Пам’ятай і мене, як щасливу недолю…

15.11.2013

Над Вишгородом небо сіро-щемне,
Пронизане гілками гострих літ…
Сиджу я у своїй тісній печері
Та думаю про те, що не горить.

Філософам відомо до скоринки
Про нашу долю тлінно-гомінку:
Усе – пісок, і люди-комашинки
Кумедно копирсаються в піску.

Продують шибку вітри галактичні,
Пригримне звідусіль космічний жах, -
Не буде на всесвітньому обличчі
Від людства і замітки на полях.

13 листопада 2013

Хвилююча мелодія
У вітру голосінні.
Спокусливі для злодія
Останні дні осінні.

Украли лісу золото
"Злодюги" потенційні.
Розлуками розколото
Прощання емоційні.

Не знаю я, чи стрінемось
Узимку із тобою,
Та крилами обіймемось,
Надією живою...

2013

Я бачив сон,
в якому диво і світло радості було,
В якому я гуляв щасливо,
І це життя моє цвіло...

Я бачив сон,
в якому радість,... в якому я щасливий став,
В якому вся моя реальність
Набула ясності і барв...

Я бачив, як пишу я віршик,
І як щасливий я стою,
А потім я сиджу у тиші,
І свою хату впізнаю...

І друзі були там у мене,
І дівчина, яку любив,...
І все життя таке веселе....

Та я проснувся!!!!
ТО ЛИШ СНИ!!!

Усе у сні тім залишилось...
А я вернувся наяву,
Згадав, що це мені наснилось,
Але для цього я живу.

Дякую :-) 13.11.2013р.

Нам залишилось трішки – прокинуться вранішні птахи,
Ми повернемось, любий, додому в лячну мерзлоту,
Ще доп'ємо глінтвейн, бо дарує допити нам Рахів
Із келиха ночі по краплі любов золоту.

Сонце пізно встає. І зачепиться десь за вершину
Золотої гори, що так схожа мені на Парнас,
По дорозі додому і хрести, й сніжнобілі жоржини
Де-не-де на обійстях пустих проводжатимуть нас.

...День сміється, мов Каїн.
День ліниво розплющує очі.
Він готує нам вирок
І нема порятунку ачей.

Хочу знати, коханий,
Це який бо я скоїла злочин?!

До останнього подиху
Не забуду твоїх я очей…

Завтра випаде сніг
Чи згадає засніжений Рахів,
Як за ніч ми єдину
З тобою життя прожили?

Сонце падає в прірву.
Сонце котиться, рідний, на захід.

Ти любов цю у храмі
Пробач,
Відпусти,
Відмоли.

Так білохмарно в мене на душі:
ні горя чорного, ні радості сліпучої.
Не поспішаючи іду я по межі
гір грозових із сонячною кручею.

Я не іду - лечу по тій межі
на некерованій машині гоночній.
так білохмарно в мене на душі:
і мрійно-грозяно так, і тривожно-сонячно!

1994

Стихи 10 ноября 2013 18:23:41


Заломлене світло твоїх окулярів


Заломлене світло твоїх окулярів

Зайчик, веселка, вогонь Прометея

Гарчик з горою тримався на хмарі

Ген розлилося з його весілля



Як до застілля вино і закуски

Блимає літо, іскриться зорею

Заломлене світло твоїх окулярів

Для кожного з днів понурість у друзки



Хто б не шукав у глибинах - висотах

Де б не блукав самотній мислитель

Тут, лиш в простому заломі проміння

Відкрито кожному - медок у сотах



Такі якісь смішки, дивинки - чари

Гуляє скрізь собі без кари

Наскрізь проколююче хмари

Заломлене світло твоїх окулярів

Ти побудь, печаленько, зі мною,
І всього мінором розтривож.
Течією музики сумної
Попливу собі і я також.

Поведи смичком, неначе геній,
Струнами сердечними хоч мить…
Хай мої здіймаються легені
І сльоза – непрохана – бринить.

Хай моя зажура вечорова
Обернеться сяйвом уночі…
Народи в мені вогненне слово
І людські ним душі пропечи.

9.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Те, що сьогодні є маловажливим,
вчора було неосяжним ще Всесвітом..
Все почалося з батьківської ниви.
Нині ж нових міст осінні пересвіти..

Рух ,метушня скрізь, намиста розсипані
неперелічених днів і хвилин ,
з шумом, із сміхом і свистом, і скрипами
сповнились сотні асфальтних долин..

але..

Нових змагань розкриваються простори
й те, що в Тобі завжди Вічним жило –
скрізь надихатиме пульсами гострими -
Жити , боротись й творити добро.
2013р.,м. Катеринослав

Зачарована, знову
Душею тону
Я у блискавці слова,
У магії фрази...
І метафор чудові
Скарби сипону,
У поезії мову
Порину в екстазі!

2013

Вчора ти взяла у мене,
Вчора ти взяла!
Жовте листя знов зелене
Стало, ла-ла-ла!

Ти взяла у мене ніжно -
Як пилок бджола!
Аж в очах пахуча вишня
Восени цвіла!

Ти взяла у мене вміло -
Наче два крила -
Тіло все затріпотіло -
Серце ти взяла.

Ти взяла його до решти,
Понесла у рай.
Раз так солодко береш ти,
То своє віддай!

7.11.2013

Я хотів тебе і не хотів,
Я тебе осіннім листям ніжив...
А любив тебе - то й поготів,
Личко чарівливе, ніжне, свіже!

Ти - печальна німфо золота,
Вирини із озера раптово.
Хай мене усього огорта
Видиво небесно-веселкове!

6.11.2013

Листопад прийшов уже без листя –
Виснуть хмарами печальні дні –
І в гаю заморено-імлистім
Всі дерева – голі і сумні.

Тиснуть душу сиві височини,
Наливається свинцем блакить.
І якась бентега безпричинна
Без угаву серденько ятрить.

Так немов ця осінь вже остання…
І зринає потойбіччя тінь.
В гіллі конвульсивна тріпотінь –
Це життя –мертвотне – без кохання!

5.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

На табуйовані місця твоєї вроди
Лягають місячні блакитні пластівці
М’якого світла. Горілиць
У стелю дивишся. У небі
Твій погляд губиться. Тремка
Стікає музика із ліжка,
Ламкі думки рояться поруч
І, перевеслами запнуті,
Спрямовують у сутінь путь.

Напружують шпаринки погляд
І нашорошуються вуха
Невтаємничених істот.

А я, колінопреклонений,
Миропомазаний таємно,
Долучений до лику тих,
Що мають право цілувати
Слова й сліди твоїх чеснот…

Я сльози музики спиваю,
Немов росу земного раю,
Вростаю в місію: тебе
Боготворити. Тільки ти
Оголено-чутливі струни
Вплітаєш в полум’я бажань.

Тобі, наближено-далекій,
Колиску виплетуть лелеки
Із ніжності моїх пісень.

03.11.13

Ранкова спрага, ритмічно пульсуючий біль
Ти тінь, невидима птаха, лишаєш лиш хміль
Страшає можливість втрати серця
Врачає твій слід послаблений зір
Ти тінь, невидима птаха, зникаєш, приходиш звідкіль ?

ночі мої безсонні
ночі мої без Соні
десь так о пів на другу
душу думки гризуть
бо кілометрів сотні
відстані все ж істотні
в серце вселяють тугу
ось яка справи суть

та чи ж є перешкоди
що завдадуть нам шкоди
що нам на карті відстань
від пункту Л до У
швидкісні є машини
дайте їм лиш бензину
знайдемо спільну пристань
путь осягнем одну

поки один у ліжку
поряд є тільки кішка
тобто диван і котик
та я побачу знак
ера настане інша
вдвох буде нам тепліше
твій я відчую дотик
тіла солодкий смак

ночі мої без Соні
ночі мої безсонні...

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого. Блідого сяйва опромінення – твій бітум плавиться
й деформується… Я буду, люба моя, тебе ліпити і
душа за пам’яттю зарубцюється..
зітреться літо в дощах пронизливих,
весна нагноєна чорнотінями… де я мурахою з самого низу вис
між почеканнями і нехотіннями.. любові дикої, не медом п’яної..
я був розчавлений і був піднесений…і в одночасності такого стану я
жив житієм, яким жити не весело…
Тягнути воза свого калимного, годити дітям і жінку тішити..
Котився віз пилюгою димною..а з ним життя попід возом – кішкою…
Втекло..
розсипалося, розтрусилося, розбіглось краплями води технічної…
і що ж… розхристаний благаю: Господи!
Не подаруй - то хоч позич мені сум’яття грішного, від яблук кислого
Щоби звело язика до німості… я хочу знати
як то зависнути
Тому, хто добре вміє увись іти….
І все зблагалося – смолою дикою, твердим сланцем у моїй руці
Ти опинилася. Так мало віку нам.. мені лишилося..а тобі…
В ріці
полощемо ноги. Весело. Боюсь тебе застудити забавою
у мене жовтень є і, певно, є сім’я. Ця осінь впала мені Любавою…

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого….

Пір’їнки жменями відтятого крила,
Навколішки відчуження помножиш,
Мішень під серцем і націлена стріла,
Із ангела – фантомним перехожим.

Утретє битва із маскованим кінцем,
Запеклий супротивник на арені
Блаженним співом – ідеалу манівцем,
Здаєшся ти під впливом чар Сирени.

І плаче небо тут сльозами ангелят,
І рани кровоточать за плечима,
Вона ж скидає переможниці наряд,
Бо ангелом без міри одержима.

Три ночі поспіль божевільний симбіоз,
Шалено-симфонічне алегрето,
Не жарт, не видумка сюжету – все всерйоз –
Це рішення загинути дуетом…

23-29.10.2013

Ніжно-ніжно, як подих березня,
Шепотітиму знов про те,
Що у грудях барвінком стелиться,
Навесні в пралісах цвіте:
Я люблю тебе, край калиновий,
Я малюю тебе в віршах,
Закохавшись в твій цвіт ще
дитиною,
Я знов бачу його у снах.
Я навіки тобі присвячена,
Приворожена, зачарована,
В таємниці твої посвячена,
Я собою тобі подарована.

2013

Пролийся полиновою грозою
На мої плечі, нехай лихоманить.
Медовий поцілунок на вустах
Застиг десь біля чорноморського
лиману.
Це було лише марево, як шкода,
Це 39 й 8, та нехай,
З тобою було весело на небі,
Та треба жити. Жити відпускай.
Я знаю, що туманним ранком,
Ми знов будемо разом в наших
квітах,
Ти на моє усміхнене обличчя
Впадеш п’янкими променями
літа.
Цілуй мене, так солодко цілуй,
Як в червні достигають полуниці,
Очей моїх волошки й далі будуть
До твоїх все горнутись і
стелитись.
Це ти влаштуєш зорепад в мої
долоні,
Це ти напровесні весь сніг
розтопиш,
І, наче ненавмисно, ніжно-
солодко,
В своїх очах бездонних мене
втопиш.
Це ти пташкам ворота ирію
відкриєш,
На лисих горах позапалюєш
вогні,
Це ти той яснокрилий сокіл,
Без ніжності якого вже не жить
мені.

2012

Спокійна, витримана, ніжна,
З розумним вогником в очах…
Прийди в мій рай, мов дивовижа,
Що без кохання геть зачах.

Прийди, хай човен сон колише,
Як літо бабине, прийди…
Обіймами хмільної тиші,
Ковтком цілющої води

Згаси мою любовну згагу,
Шаленство пристрасті зніми
Ласкавістю напротивагу,
Змахнувши спокою крильми.

Зімкни мої повіки сонні,
Торкни сердечную струну…
В твоїх я лагідних долонях
Щасливим серцем потону.

27.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Поезія чи Проза, ось дилема!
Кому сьогодні ти цілуєш руки?
Величній Прозі довіряєш муки,
чи у катренах пишеться поема?
Кого шукаєш в сутінках самотньо,
якої Музи ти сьогодні прагнеш,
в яке вбрання її терпляче вдЯгнеш?
А може вІрші в прозі? Зараз модно!
Поезія чи Проза - вічна тема.
Тремтить душа в очікуванні дива,
Перо ж мовчить - Поезія примхлива,
то може краще Прозу? От проблема!
Хореї, ямби, терції, сонети,
жорстока Муза котиться зі сміху,
усе змішалось, наче їй на втіху,
епітети, сюжети і куплети!
Теорії, посібники й системи,
читаєш вперто, може щось згодиться,
а може врешті з Музою зріднИться
душа і зІрве яблуко Едему!
Нехай відкриєш тайну фоліанту,
нехай натхнення стукається в скроні,
надАрма трудиш ти свої долоні,
коли не маєш дещицю - ТАЛАНТУ.

2013

Твоїми очима дивлюся у твій телевізор
І бачу вируючий вулик Верховної Ради,
А в ньому - тебе, моя бджілко з луганського саду,
Моя берегине, моя неповторна Олено.
Тьмяніють в уяві моїй Беатриче й Лаура,
Такі безтілесні, такі ефемерні коханки
Великих поетів…
До тебе ж я можу діткнутись
Рукою,
До телеекрану її притуливши.
А ще час від часу я чую твій голос, Олено,
Мобільно-бадьорий
З глибин телефонної рурки
І сам собі заздрю:
Ні Данте не мав, ні Петрарка
Такої натхненниці!
Дякую Богу і долі…


30.08.2008

Так сонячно від кожного листочка,
і що не клен – то наднове сузір’я
в буянні золота… У сповиточку
усмішка доні – сяйво надвечір’я.

Утомлено-щасливі мама й тато,
а телефоном не вгава Олесик:
«Везіть до мене! Буду з нею гратись!
Чекають Соломійку киця й песик!»

Бабусі й дідусям ізнову втіха –
пізнання світу, перші звуки, кроки…
І так було од віку, і до віку
хай буде також. На щасливі рóки!

20.10.2013

Закохався Мойше в українку –
А вона уперлась, хоч ти плач!
Як заслав сватів удень до юнки -
Гарбуза отримав, не калач.

І йому у очі: «Схаменися!
Як нам бути разом між людей?
У очіпку я ходжу й спідниці,
Християнка-бо, ти ж – іудей.»

Той тоді свою ярмулку скинув,
Довгі пейси геть із себе здер
І дістав із дідової скрині
Жупана, пістоля й револьвер.

Відростив на лобі оселедця
І козацькі вуса відпустив:
Хоче так добитися до серця
Українки – аж не має сил.

Тютюну натовк у довгу люльку,
На коня – і в Запорізьку Січ:
В козаки записується хутко,
Жупана не скинувши із пліч.

Десь за рік він Січ свою покинув
І в село до милої прибіг:
Гнав коня три ночі безупинно -
Збився кінь з копит і навіть з ніг.

Не впізнати Мойше українці –
Віддалася козакові в ніч...
А лайдак схопився рано-вранці -
На коня, у шпори – й згинув пріч…
...
Час прийшов і перед Богом стати -
Мойше вліз між вибраний народ,
А його – за шкірку і - за грати:
«Козакам немає жодних квот!»

Мойше їм: «Ну, пацани, в натурі,
Зуб даю, я ж Мойше, не козак!
Просто закохався чисто здуру!
Ось вам хрест! Та най ми трафить шляк!

Поспитайте хоч в самого Бога –
Він все бачить, знає все, атож!
Хоч і Богу, певно, не до того –
Та покликати могли б Його ж?»

Бог прийшов. На Мойше глянув пильно
І зітхнув: «Не турок, не козак…
Знаю все Я, бачу – бо Всесильний,
Та не впізнаю́ тебе ніяк…»


23.10.2013

Небесних сутінків перкаль
Гасив поволі звуки міста.
Десь, вирвавшись на магістраль,
Авто намотували відстань.
Серед усіх турбот, проблем
Ніхто не бачив таємницю:
Летіла осінь журавлем
І жовтень вигравав на скрипці
П'янку мелодію прощань,
Що переплетена чеканням.
І смуток білий на очах
Безсило танув.
Гаптуванням
Проміння зблиснуло зірок -
Ніч розлилася на півсвіту.
І молодик за кроком крок
Ішов на схід.
Теплом зігріту
Ніс усмішку поміж пітьми,
Щоб загубити на світанні.
Бліді, натруджені дими
Вились у небо заклинанням.
І спокій теплий заповзав
Пухнастим кошеням до хати,
Яке забаглось раптом за-
Гойдати і заколисати.

16.10.2013р.

Ти лише послухай,
як співає Осінь;
Ти лише поглянь
на море жовтих трав;
Як кружляє листя :
я марю ним сьогодні!
Сонце світить ясно -
Жовтогарячі дні.

Ти лише поглянь
на небо це прозоре,
Так би й полетіти
у його далечінь!

Та ти все бачиш, чуєш...
Що я тобі скажу?
Ти сам усе відчуєш,
а я допоможу...

20. 10. 2013 р.

Солодкий запах спогадів,
Терпка мікстура пам'яті
Із після-смаком любощів –
П'янію заспокоєно…
Пливуть зірки розмірено,
Пігулка-повня котиться.
П'ю тихо ніч настояну
На поцілунках космосу.

Стікає світло місяця
Із келиха надпитого,
Лиш голос твій притишено
Вертає до реальності.
Фантазіями повниться
Ріка леткого збудження
І вимріяні пестощі
Являються картинами.

І вибухає пристрасно
Вулкан у грудях осені
Любов'ю ненаситною
До тебе, надзвичайної.
Фонтаном виривається
Бажання жити пошепки
З тобою. Феєрверками
Все миготить і крутиться…

І вулиця під вікнами
Із ліхтарем цілується.
І я змовкаю втомлено,
І засинаю райдужно,
І спогади колискою
Гойдають сон усміхнений…
Актрисою і Музою
Стаєш у сні упевнено.

Володаркою ніжною
Слова в разки нанизуєш.
І пісня оселяється
Під серце
До народження.

19.10.13

Сховай її, як річ, сховай в кишеню,
Сховай, аби ніхто вже не знайшов.
Кругом усі бездумно теревенять,
Й лиш ти один ховай свою любов.

Кумедні, ой смішнючії, їй Богу,
Кричать усі наввипередки знов:
«Люблю твої я плечі, руки, ноги…»
Й лиш ти мовчати будеш про любов.

Настане мить, і люди заговорять:
«Любові не існує, все брехня…»
І ви тоді сміятиметесь двоє:
Щасливий ти, й любов лише твоя.

/03.05.2013/

Твою красу канонізовано
У книгах і на полотні.
На тебе моляться художники,
Тобі присвячують пісні.

Схиляють голови досвідчені,
Тремтять жагою молоді,
Ти, ніби, ходиш над землею,
І, кажуть, можеш – по воді…

Така осяяно-просвітлена,
Така надихнено свята
Лікуєш зір напівосліплим,
Спромогу відаєш літам.

Трава схиляється поклонами,
Б’ють зорі-яблука чолом
І ненависть повзе гадюкою
Коли своїм ідеш селом…

Такої заздрості колючої
Ростуть довкола будяки!
Але тобі до того байдуже,
Твій лет – піднесено-п’янкий.

Твоя краса, що світ покликана
Вернути в первозданний рай
Когось дратує. Хтось хотів би
Тебе спалити. Та нехай!

Хай пристрасті гойдають небо,
Прокльони спалюють сліди,
Іди вперед, Мадонно Світла
У вишиванці. Далі йди!

І світ рятуй, і око радуй,
І зігрівай, і воскрешай
У серці дух, вогонь свободи!
З тобою йде і пекло, й рай.

16-17.10.13

Паленіють ягоди червоні,
а навколо – барволистий світ
виграє на неба синім фоні
під осінню музику сюїт.

Ой, калино, кетягами красна,
символе і смерті, і життя…
Ти й сльозою скапуєш дочасно,
і окраса шлюбна молодят.

А яке обійстя без калини? –
засумуєш, ставши на поріг…
А з тобою – тішуся дитинно:
ти ж бо – мого роду оберіг…


16.10.2013

Я никогда не обращалась к Богу,
Я первый раз взываю о пощаде:
"Мне плохо,Боже, мне ужасно плохо!
Спаси меня всего святого ради!"

Степенным шагом наступает осень...
Шуршат тоскливо листья под ногами,
Обрывки фраз октябрь с собой уносит,
Пускаясь в пляс безумными ветрами.

Обрывки фраз... Обрывки нашей речи...
Ах, суета сует! Зачем такой исход
Несбывшейся мечты? За скупость встречи,
За гнет безмолвия кто может дать отчет?

Рубить концы - невыносимо больно!
Не стало сил моих на дерзкий этот шаг!
Ведь боли испытала я довольно:
В короткий срок - неистовый размах!

Дождь за окном отстегивает капли...
По капле истекает счастья срок.
Ропщу на жизнь: вновь роковые "грабли"
Преподнесли судьбы безвременный урок!

Я ,безусловно, радости достойна!
Не будь со мной безжалостно жесток!
Тоска ушла - уже совсем не больно
Из листьев клена я сплету венок...

Радійте люди, час настав
Зробити крок на вищий рівень.
Один закочений рукав,
І надриває горло півень...

Радійте люди, - це життя,
Якого вдруге вже не буде.
Росте відродження дитя,
Що нас від гибелі розбудить.

Радійте люди, скоро вже
Епоха спокою настане.
І, наче, витвір Фаберже,
Любов і час безцінні стануть.

Життя - це, ніби, порносайт,
Де кожен прагне щось відчути.
Одні викрикують: "Кусай!",
А іншим - тільки б доторкнутись...

Життя - це повний каламбур.
Хоч і, на вигляд, все не просто.
Сьогодні модний бейбі бум,
А завтра знов - безлюдний острів.

Життя - шалений бумеранг,
Щодня викручує маневри.
То раз підвищує нам ранг,
То на довічну шле перерву.

Життя - це кошик протиріч,
Це простір із падінь і злетів.
Життя - це ранок, день і ніч,
Це вічна тема для поетів.

Поза небом тебе ошукають
димарі й вагонетки скрипіння,
і заблудлим, незгаданим Каєм
саркастично поклонишся тіням.

На підпорах дахівка осоння,
і хлібина, й сирівка* – сестриці,
аж допоки з охриплих агоній –
подаровані вогнищем лиця.

Побіжиш – сотня шпал без обману,
доштовхавши до затінку пекло,
і лежатиме небо багряне
на долонях, надовго затерплих.
2013р

*Ще не випечена цегла.

Дві доби гойдання в автобусі
Розфокусують чиє завгодно «тут і зараз»
Аж надто з «напівпрозорими» кордонами ЄС,
Зі спагетті у базиліковому соусі,
В аритмії перегонів і нескінченних мхатівських пауз.
З тобою складно, та ще складніше мені, коли без.

Уявіть, дві галактики танцюють вальс,
Дві наповнені газом і невидимою матерією дзиги,
Вони чують музику сфер у глибинах себе самих.
Хто ладен дати їм простір і час,
Зламати марнот і рутини сатанинські інтриги
І дати ролі людей, простих, але неодмінно живих?

Неможливо для нас, щоб просто так.
Треба за тисячі кілометрів і дуже бажано,
Щоб на другій космічній швидкості, у відриві.
На Сан Марко небо дало нам знак.
Три музики на площі і ми, більш нічого не важило.
Кілька па й виднокрай розчинивсь у чуттєвім припливі.

В странном танце нас кружит судьба:
Шаг вперед, поворот - и назад.
Поединок? единство? борьба?
К цели путь или так, наугад?

Если к цели, то цель какова?
Наугад – и о чем же гадать?
Мысли, чувства, поступки, слова
Придержать или сразу отдать?

Взлет, паденье – и прямо к ногам…
Как же сладко к ногам твоим пасть!
И дотла, добела, донага
Обжигающим пламенем - страсть.

В странном танце на месте замри
Не спеши, не вспугни, задержись!
И плевать на вердикты жюри!
Разве можно оценивать жизнь?

Цій осені, що вкралася зарання,
Удар завдавши нагло і вороже,
Своє я залишаю запитання,
Бо хто ж мені все пояснити зможе?

Розкаже хто про пустоту прогірклу,
В якій хвилини цебенять роками
І туляться печально до одвірків
Холодними, безсонними ночами?

Чому всі дні широкими мазками
Змальовуються фарбами сумними?
І що, скажи, що трапилося з нами:
Були бо рідні, стаємо - чужими.

Чому наш день подібний до завії,
Хоча вощаним листом сипле осінь?
Чому я все іще плекаю мрію
І вірю у твоє кохання досі...

05.10.2013р.

Укрили сірі хмари небо,
Неначе попеляста шаль.
Я посміхаюся до тебе,
Вій опускаючи вуаль...

Щоб і сльозини не помітив,
Я щиро дякую дощу.
«Незатишно без тебе жити», –
Душею тихо шепочу.

А ти усе про мене знаєш,
Даруючи тепло долонь
І, обійнявши, запитаєш:
«А де твоїх очей вогонь?»

І рук, і губ оце причастя
Знімає тягарі тривог...
Благословенне наше щастя,
Оберігає свято Бог!

2013

Розламати смуток ніби кусень хліба
І розлити горе в келихи старі,
Напоїти друзів силою з криниці
І лишити клапті неба на столі.

Але де ви, друзі? Чом же вас немає?
Чий це білий човен з річки п’є туман?
Наше літо з вами в далеч відлітає.
Наші крила гордо коряться вітрам.

Стало наше коло меншим на довіру,
Багатьох немає – попливли у ніч.
Одягає осінь полотнину сіру,
І несе гітара музику навстріч.

Але, друзі, де ви? Як мені співати?
Як усіх зібрати за порожній стіл?
Губиться мій голос у настої м’яти,
Ватою у горлі застряють пісні.

Накришити слова голубам поштовим,
Розіслати вісті у чужі світи…
Холод із росою ходять світанково
І приносять щедро дрібку самоти.

Ой ви, друзі, де ви? Знову гасне свічка.
Полум’я прилипло на підошви днів.
Знову білий човен колихає річка,
І здається осінь вічністю мені.

03-04.10.13