Старі каштани – варта найвірніша –
рудаві сфінкси з карими очима.
Ви бачили багато: відчай-тиша
і відчай-зойк за вашими плечима.

Мовчать. Німують. Салютує вічність:
зелені метеори-«їжачата» -
«нащадки» «свіч» весняних білосніжних,
таких далеких, як життя початок.

Осінній дим гірчить мені крізь пам’ять -
долаю вкотре високосну гірку -
так гірко-гірко в тиші золотавій…
Життю і Осені - гіркокаштанне: «Гірко!»

…(ред. 2013)

…чи мені здалося
чи якесь відлуння
чи скрипалька-осінь
виграє на струнах
«бабиного літа»
срібнопавутинних
і дарує світу
музику жоржин?..

02.10.2013

Чому не сонячно мені?
Чому синиць пісні сумні?
А спориші – у срібних росах?
Бо плаче матінка земля:
«Аж до травневого тепла
Я не відчую ніжок босих!»

10.2010

...Чи зустріну, чи ні?.. Поміж мурів і снів
крізь осінню імлу - фото-спалах багрянцю…
В ірій спогадів мій павучок одлетів,
павутинку надії залишивши вранці.

Рідний дощик за мене відплаче усе,-
не стає уже сліз і аж тисне у скронях!..
Я бреду в самоті… Може, поряд ідеш?…
Чи впізнáються наші сумні парасолі?..

Я сумую. Але не Твоя в тім вина…
Для вселенського суму – єдина причина:
то нема забуття, і спокою нема,
і нема вороття, а я знов, як дитина

притулитися хочу до маминих рук,
відігрітись у ніжності кожного слова!…
«З нами – ти не сама»,- вистилаючи брук,
шелестить мені дощ і дерева довкола.

1998 (ред. 2013)

Розбилось літо на зірки галактик,
Сердець гарячих осінь вже сягнула,
Ми порізно тепер і це - де-факто,
Але для всіх ще пара - це де-юре.
У скло з гостинцями дощі стукочуть в такти,
Та нас застукавши - сором'язливо дременули,
Ми рідні одне одному - де-факто
Та стати маємо чужими - це де-юре.
Кохання й осінь не витримують антрактів
І розмежовують майбутнє і минуле
Кохаю досі, ще палкіше - це де-факто
Та вже забула для людей і це - де-юре. 2013

У сутінках старого міста
Ти знайдеш мене випадково -
Ми блукатимемо по кам’янистим
Вузьким вуличкам літнього Львова.

Пити будем напій кохання -
Міцну каву, щоб не заснути,
Загасити щоб хвилювання,
Аромат нічних квітів вдихнути.

Нічне місто очі сховає,
Бо ж усюди закохані слуха
Як чуттєво скрипаль виграває -
Розітне Паганіні задуху.

Ця мелодія зникне уранці,
Ну, а поки безліч сердець
Добровільно здадуться у бранці -
Пристрасть спалить їх нанівець.

Це все Львів, наш Париж український,
Затуманить розум краса...
Я і ти…Зовсім поруч, так близько,
Атмосфера творить чудеса.

Це реальність чи все ж напівсон?
Більш не буде схожих побачень,
Де б здались почуттям у полон
Добровільно, без звинувачень. 2013

Саксофоном розплакався ранок
І за комір стікає роса.
Необачно виходить на ґанок
Ненаситна тривога прощань.

Клапті осені листям пожовклим
Відриваються з неба бажань
І під ними невтішно-набрякло
Відкривається синя межа,

Чи безмежжя холодного простору,
Невгамовно-тремка просторінь.
А душа, ніби квітка на острові,
Ніби свічка на площі горить…

Ніжна музика скрапує з пальців,
Що торкнулись очей мимохіть,
Жовті усмішки – часу вигнанці
У жовтневім кутку помовчіть.

Хай зіщулиться серце натхнення,
Зайчик сонячний хай потремтить
На маленькій долоні кохання
Неповторно-насичену мить.

27.09.13



Читати повільно, під вказану музику, щоранку, натщесерце, протягом вересня-жовтня

Сьогодні Осінь - з Вереснем у парі,-
іще з-під листя - натяки стежин , -
прощальні па до забуття кружляють
під полум’яну музику жоржин.

Їх в неї троє: Вересень мрійливий -
так ніжно грає в струнах павучків….
І красень Жовтень, що розкішний килим
величним жестом простеля до ніг.

Тепло і ласку, розкіш багряниці
вона приймає, та спішить туди,
де Листопад з таємної криниці
їй зачерпне студеної води…

Вона прийшла за покликом любові,
Куди й навіщо далі їй іти?
А Він – на відстані і іній в кожнім слові,
Він – для Зими кує скляні мости…

Коли ж затягне штори сірий вечір
і сон дощем постука у вікно,
Він раптом обійме її за плечі,
впаде додолу жовте кімоно…

О, лицарю! Розтали твої лати,
розсипалась кольчуга, мов пісок…

із вічності У вічність відлітають дати –
листочками життєвих сторінок….

1999 (ред.2013)

Малюю щастя нашого картину
На простирадла чистім полотні.
Які медові п'ю з тобою вина!
Який політ на двох – у кожнім дні!

Пишу симфоній наших диво-ноти,
А теплий спомин душу обійма.
Та як я передам твій ніжний дотик?
Подібних нот і фарб таких нема.

Як відтворити ніжність поцілунків,
І той політ, і те п'янке вино?
Ні слів , ні кольорів таких, ні звуків
Не підберу, коханий, все одно.

Та я свою затію не покину -
В безмірно щирій відданій душі
Створю кохання нашого картину,
Її до днів останніх збережім.

Згасає день. І відпочинку просить.
Аж раптом наростає з далини
таке тривожно кинуте у просинь
прощальне «кру!» зі смутком чужини.

Крещендо кличу додає ще сили,
за мить – у небі контури ключа.
Потоки вітру - не завада крилам,
і гострий клин зростає на очах.

Пливе взірець неписаного ладу,
міняє форму, рідшає, – однак
шлях до мети не допускає зради,
як на чолі – досвідчений вожак.

І не страшне тоді безмежжя синє,
дорога і далека, і жаска…
Якби то ми були такі єдині…
Якби то нам такого вожака…

25.09.2013

З води я витягну осу,
Яка так боляче тонула,
Немов моє святе минуле
Губило гідність і красу.

Врятую від води осу,
Лихі не заберуть глибини,
І з допомогою стеблини
Красу від гибелі спасу,

І пристрасть чисту і палку.
Смугасту висушить хустину,
Погладить талію осину,
Очистить лапки від пилку…

На сонці висохла оса,
Озолотила ту стеблину
Із неї дзвінко, як з трампліну,
Стрибнула в сині небеса.

Як за стеблину ту оса,
Триматись буду я за тебе,
І вересневе, і жовтневе
Нам небо схилить чудеса!

2011-2013

Засни, засни, коханий, ув обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

2010

День був занадто сонячний,
Настрій був надто піднесений,
Десь поміж ясними скронями
Тихо помер теплий вересень.

День - він уже не лагідний,
Настрій уже заморожений,
Тільки крокує левадами
Привид зливової осені.

Може, справа не в холоді,
Певно, що справа не в сирості,
Просто душа не знеболена,
Просто побачила привида.

Знову дарма очікую,
Ранок стрічаю надією
Що за зливовими ріками
Вересень прийде замріяний.

       Увертюра

…і начебто давно все прозвучало
про золоті «осінні карнавали»,
про «хуртовини айстр» і хризантем,
і не знайти вже для поезій тем…

Та ледь майне поміж дібров
золочена карета
принцеси – Осені… І знов
є тема для сонета…

09.2008

       Осінні дива


           «…На проспекті Свободи
           знову зацвів каштан…»
               Львівська газета,
                 08.09.2008
          ( А на вулиці Княгині Ольги –
           знову зацвіла вишня…
               З власних спостережень
                     09.2008)


- Іще ждете чудес? У прагматичний вік?
О, не марнуйте часу на дурниці!
Чи не простіш – навідати крамницю,
а не шукать джерел, просить в берези лік?

- Прагматику, спинись! Поглянь довкіл – краса!
Торкнися світового абсолюту.
Бач: райдуга, як відблиски салюту,
яким ще мить тому прощалася гроза…

А в «літі бабинім», неначе навесні,
старий каштан – сучасник сивих левів -
цвіте, весніючи неждано, в напівсні…

І наче у піснІ, ще й цвіт вишневий
світилка-Осінь молодятам у вінці
вплела… Тож диво - поруч. Незбагненне…

09.2008 (09.2013)

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме…
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього. – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася…
День важкий… І душа в сльозах…
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай…
Ось, прийшов… Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

У генах мого натхнення
Коріння твого кохання.
І крапля – аналіз крові –
Усе доповість про нас.

Ти живиш слова любов'ю,
Ковтаєш пігулки болю
І віриш – все буде добре,
Хоч сумнівів плаче хор.

Хоч голками непокори
Вчорашнє під нігті коле,
Та страдну минулу осінь
Не вродить старий горіх.

Безмежжя твоєї влади
Укутає день у ладан
І стигле бажання літа
Осипле тобі до ніг.

Не янгол я. Не безгрішний.
Смітити не можу грішми,
Та ось у моїй долоні
Зернина – тонка душа.

Візьми. Розітри і викинь –
Не скоро іще Великдень.
І нам хай про нас розкаже
Сусідів німе кіно.

23.09.13

Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:

У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
І ноги донести до Дубліна мені не сила.
Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
А на полях Ірландії – червоні маки –
Сліди легенд сумних – буття спинилось.
Ми легковажимо життям – такі вродились
Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
На півночі оленя загубився слід і три поети
За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
І я пісень старих сумних собі на рану
Поклав і журюся – колись і нас не стане…

Примітки:
* - це я про Еохайда Мугмедона, а ви про кого подумали? В Ірландії кілька десятків королів носили таке ім’я…

Золотые стояли деньки!
Эта осень меня озарила,
А от нежной, любимой руки
Исходила флюидами сила…

Забывала любые дела
И болезни свои, и проблемы.
Я летела к нему, а не шла,
В добровольные омуты плена.

Но напрасно искала тепла –
Оказалось обманом и это.
Просто, осень сеанс провела
Белой магии «бабьего лета»…

2013

Яке щастя, коханий - у темряві зла
Я надіятись не перестала:
Все шукала тебе і нарешті, знайшла.
В нагороду за віру дістала.

Ти осипав мене діамантами слів
І бальзамом палких поцілунків
Обезсилену душу мою напоїв
І заграв на пробуджених струнах.

Віртуоза, як ти, я не знала в житті,
Не любила так палко нікого...
І злилися чуття у однім почутті:
До коханого, друга і Бога!

2011

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

Сідлає осінь ясного коня,
несе за вітром срібні павутинки,
плете із них тенета для тепла
і пеленає сонячні стежинки.

Сідлає осінь жовтого коня.
У зелен-клен, зустрівши на узліссі,
стріляє влучно. Золота стріла
палахкотить, згораючи у листі.

Сідлає осінь сірого коня
і цілий день занудливо хлюпоче;
назустріч їй уже іде зима
і жмурить в ніч скляні холодні очі.

Садами осінь лікарем іде,
у вишні листя вирива руде.
"Зі мною буде здоровіти сад,
вам і зимою зеленню сіять!"
Хоч зелень та і темна, і рідка -
не стомлюється осені рука.

Садами осінь злодієм іде,
у вишні листя краде золоте.

2010-2013

Лихоманить сади, лихоманить.
В жовто-прілому подиху днів
тепло-крила минулого пам'ять
догорає у буйстві вогнів.

Осипає ліси, осипає
журавлинотужлива пора.
В сонне царство ночей зазирає
ще несміла і юна зима.

Зазирає у сон, зазирає
оповита снігами печаль
і тремтіння останнє зриває,
щоб сховати в застуджену даль.

По багряних, як сад, тротуарах,
по алеях печальних зітхань,
злата осінь духмяним узваром
розчиняє напої бажань.

І так добре у парку міському,
де святкує свій вік листопад,
долучитись у тишу казкову
почуттями нездоланних втрат.

Відгорять і осиплються крони,
непомітно пожухне трава
і небесні докучливі сльози
у ніч зронить осіння жага.

І до болю, фізичного болю,
сповільнити захочеться час,
у якому ховається доля,
що багряно чатує всіх нас.

Зима кристалізується
У чобітки узується,
А поки що весільними
Дорогами осінніми
І без чобіт гарцюється.

Те листя скатертинове
Калинове, бурштинове,
Все парками толочиться.
Побути дуже хочеться
Хвилинами дитиною

З не мудрими утіхами:
Кидатися горіхами
У кахелі фонтанові,
В скульптури однопланові
Між липами і вільхами.

Сміятись аж під хмарами
Світитись парку барвами,
На гойдалці гойдатися,
У осені купатися
Під золотими чарами.

В ландшафті сну природному
В повітрі прохолодному
Гукати слів палаючих.
І з серцем завмираючим
Торкнутись одне одного.

Щоб розтеклися хвилею
Від губ до рук бурхливою
невідані приємності
Любові і взаємності.
Ллє диво осінь зливою.

2013р.

Почуттів ніжні пута, болю млосного зойк…
Давнина позабута, сивий палеозой.

Відкопається зрідка пласт укоханих рис,-
Лебідь в них і лебідка у граніті злились.

На помости надгробні розтинає життя,-
Та живе до сьогодні Їх блаженне злиття.

19.09.13

У в’язниці осені ясній
Золотіє і печаль іржава.
Не сльозами, вересню, рясній –
Загоряйся і сіяй віршами!

Посміхаюсь тепло-золотим
Коридору, камерам і нарам.
Барва сяє карму солодить,
І стає життя легким і вдалим.

І веселим. Літечко, пробач,
Бо душа за почуттям не плаче,
Бо жартує добрий наглядач,
І сміються лагідно-ледачі.
Вистачає сил на синій таці

Занести сюди плоди і квіти,
Свіжі, пишні. Літечко, забудь,
До вподоби в осені сидіти.
Бо зі мною в камері живуть
Не бандити дикі та сердиті.

Тут – еліта. Лірики, я – свій!
Співаки, художники, я – з вами!
У в’язниці осені ясній
Покарання сміхом і піснями.

А думки ніхто не стереже.
Ох, і загуляємо,еліто.
Все душі дозволено, лише
Літо заборонено жаліти.

Сумувати буду не дарма,
Бо журба заручена зі мною,
Бо весела осені тюрма –
Перевалочна перед зимою,
Злою і жорстокою зимою.
Осінь міцно піснею сумною,
Псом-осою намертво трима.

2013

Дощ іде. Блукає мокра осінь
у забутих Господом кутах,
і поля, і хати нудно росить,
дріботить по листю і дахах.

Хто сказав, що осінь – це прекрасно,
той не бачив стомлену її,
коли сірий день у вирій часу
скаче на безсилому коні.

А заплаче ніч у жовті вікна,
вкриє небо млою, мов плащем,
і здається, що замерзла вічність
під холодним, як сама, дощем.

У вересні і сонечко пече.
У вересні і ластівка щебече.
У вересні і щастя не втече,
І мрія не подумає за втечу.

2009

Осінь. Осінь. Осінь. Осінь.
Сивий шовк трави…
Я в усміхненім волоссі
Погляд твій ловив.

Бачив я, як вечір тане
Ув очах твоїх.
Мов життя мого світанок –
Сонцебризний сміх.

Чисте сяйво піднебесся,
Радість на путі –
Ось як, люба, ти зовешся
У моїм житті.

15.09.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Любов – як життя: нагорода чи кара…
На радість чи муку коханням ожив?
Душа, що так вірно на тебе чекала,
Чекатиме вірно від тебе дарів.

То рідним на хвильку коротку війне,
То знов накриває ворожості хмара
Вершину життя, де чекає мене
Не смерть, а любов – нагорода чи кара?.

2003

Доплело павутини
Десь у затишку «бабине літо»,
Перукарочка-осінь
Буйним кленам фарбує чуби.
Гордовиті жоржини
Кольорами по вінця налиті,
А березі у коси
Заплелися іскрини журби.

Із якої причини
Поринаю у тихі печалі?
Не повернеться знову
Почуттів осяйна висота.
Потече тихоплинно
У холодні, сивіючі далі
Без тепла і любові
Невблаганна, гірка самота...

Не уміла ніколи
У сумній безпорадності жити.
Не впадала душею
В летаргійний дурман забуття.
Я хотіла би, доле,
Догоріти у «бабинім літі»
І упасти зорею
У святу таїну Небуття!

2013

Із Вітром Хмара танцювала вальс,
виконуючи нелегку роботу –
на спраглу землю дощик проливавсь
краплинами її рясного поту.

А Вітер, не награвшись досхочу,
до себе Хмару притискав навмисно –
і сипалися капельки дощу
перлинами-слізьми з її намиста.

2009

Зітхає жовта пелена
і губить лист
з верхів'я сонячного дня
у прілий низ.
А десь тужливо, наче плач:
- Курли, курли...
Несе у вирій плинний час
свої круги.

* * *
Ти приходиш, осене,
із далеких снів
по стежині з росами
в колі тихих днів.
Запалають вогнищем,
затуманять даль
твої жовті потяги,
твій вінчальний жаль.
Голим гіллям яблуні
стукнеш у вікно
і чуттями спогадів
запітніє скло.

* * *
Жовтіє верх, жовтіє низ
і сумно шелестить
спалений в часі мертвий лист,
коли з гори летить.
Стріпнеться жовта пелена
і золотим дощем
стікає осені ріка,
палаючи вогнем.
Земля втомилась і мовчить,
оголено-пуста.
Душа її вже, мабуть, спить
і сниться їй весна.

* * *
ВпадЕ роса до сходу сонця,
а на світанку білим сном
торкнеться жовтого віконця
і розіллється над селом.
Зволожить листя сад багряний,
та потім сонячні вітри
розвіють сивину туманів,
обійстя ранньої роси.
Закурить димом день осінній.
В саду, де спалюють сміття,
полине дим легкою тінню
вже відшумілого життя.

* * *
Небо схилилось і плаче,
нудячись в мокрих снах.
День сіромахою скаче
на спорожнілих полях.
Вирветься раптом з контексту
в синю ясну височінь
схожа на мари гротеску
осені пізньої лінь.
Та схаменеться і знову
знудять сльотою дощі,
вкриють тумани дорогу,
чорно змокріють кущі.

А вересень дав небу синь і сливам,
і небо ще синітиме від слив.
І сльози він заборонив, і зливи.
І весело-щасливо буде з ним.

Уполював білявими грибами.
Рум’янці дав і яблукам, і нам
А ніжності і грушам, і серцям.
І динями, дивами нас побавив.

Завоював туманом золотистим
І сонцем уже лагідно - легким.
А вересень у осені затиснув –
Не вирватись – у літо не втекти!

2010-2013

Мы разминулись на чуть-чуть:
Я шла с вокзала на маршрутку.
И ты проделал тот же путь
С вокзала-разницей в минутку.

В окно я пристально смотрела:
Ты шел поспешно через парк...
Как жаль: я выйти не успела-
Со мной тяжеленький рюкзак...

Тревожно сердце суетилось:
Могла увидеться с тобой...
Слеза невольно покатилась:
Ну, слава Богу, что живой!

Осінній подіум і дефіле арт-ню -
у моді айстри, хризантеми і жоржини…
Щаслива я іду !.. Куди й навіщо йду?
Чого мені ще треба ув оцю хвилину? -

Цілунок перший у долонях - диво-скарб.
Не розтулю – ачей ще виплигне мов коник,
чи злине ген по заотавлених лугах
лелечим леготом у променях червоних…

На згадку зберегти його я хочу. Як?
У пазуху? У сейф? Де той Сезам надійний?
А, може, хай летить у осінь, наче птах -
Ти подаруєш знов. І буде це постійно…

…(2013)

Задумали побратись чорнозем
і небосинь, точніш, Земля і Небо:
- Ми стільки років парою живем,
що врешті-решт оформитися треба.

Щирицю придорожню і спориш
ми візьмемо за непомітних свідків.
І Вітер їм із посвистів і тиш
повітряний палац для щастя виткав.

І там я був представником осіб
причетних до подібних церемоній,
І – Сонце, що у кожну з гожих діб
всіх реєструє в мантії червоній.

«О Земле мила! – мовив Небосхил. –
Клянусь: тебе любитиму я завше»
І, зупинивши вечора розгін,
Він літаком сріблястим розписався.

Земля йому: «Довіку будеш люб!»
І розписалася сріблястим плугом.
І їм скріпила той химерний шлюб
Смарагдова обручка лісосмуги.

2003

Ген за видноколом
Сонечко сіда,
Золотавим колом
Мерехтить вода.

Мерехтить, мов очі,
Що осяяв сміх.
То вітрець лоскоче
Всю поверхню їх.

8.09.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Наші стежинки ще не розплетені.
Там наші тіні блукають, як велетні,
Спогади наші очима цілуються,
Що нас чекає: прірва чи вулиця?!

Наші стежинки ще закосичені,
Січнями долю ще нам не посічено,
Щастя, мов літо оце, не повернеться.
Що нас чекає: дощі, ожеледиця?

Стежинки у косу ще туго заплетені,
Ніби востаннє так ніжно і трепетно
Я пригортаю тебе до душі,
Що нас чекає десь там, на межі?!

08.09.13

Хотіла написати чорний вірш
про чорні лилики і нескінченну спеку -
так одчайдушно, як в останній день весни,
так зледеніло, як у перший день мовчання.

Збирала чорний хмиз для ворожінь,
вогнем хотіла видалити пам'ять -
якби не слово, що торкнулося устами,
якби не янгол, що спинив мене дощем.

Упало літо в обгорілі сни,
а осінь віршами осипала спроквола.
Чому стають пекучими стежки,
котрими відпускаємо кохання?..

08/09/2013

І знов той шлях, і знову захмеліли,
Мене в скарбниці серця понови
І ці багряні кетяги калини,
Сокирки ці блакитні польові.

Коли ми ще побачимось, колИ ми,
Сильніше і миліше полони!
І хай горять нам кетяги калини,
Сокирки нам сіяють польові.

Щоб не зітліли почуття малими,
Душею усією полюби.
А сумнів спалять кетяги калини,
Сокирки порубають польові!

2010-2013

Втрачає зміст письмо дерев.

Щасливих літ рукописання
В архів подій життя бере
На стелажі розчарування.

Не дочитало небо ще
Гаїв поезію і прозу,
Журливо згадує дощем
Свої безумно – юні грози.

На волоску календаря
Висить моя печальна ліра,
І обережно граю я
Мотиви духа в тирлі звіра.

В добірку пройдених доріг
Ідуть покірно дні і ночі.

Віщує гайвороння сніг,
А я собі весну пророчу.

07.09.13

Далеко листопад і сніг – далеко.
Зима – далеко, смуток і біда.
Милуюся метеликів балетом ,
І лобода – зелено-молода.

І шелестом втішаюсь, юним шелестом
У душу теж зелено-молоду.
Продовжу насолоджуватись вереснем
У клени, у смарагдові піду.

Чому так все скінчилося, чому – так?
Бо тільки в лісосмугу я ступив,
Вже йшов за мною близько-близько смуток
І листям шелестів, сухим-сухим!..

2010

У тіні осені душа не молодіє.
Мов сад багряний, тихо серце тліє
і падають навколішки роки,
та вічність не простягне їм руки.
Мовчить жага у темряві незнання,
де лиш одні питання і питання,
де коло зачарованих живе,
а скін терпляче їх безсилля жде.
У книзі Небуття час пише глави.
В ній - біль епох, віки ганьби і слави,
і молох плину пересічні долі
стирає та розвіює поволі.
У тіні осені міцнішає зажура.
Їй не завадять постріли Амура,
а миті, що зникають в далечінь,
згущають і без того жовту тінь.
В очах тьмяніє золото життя
і повнить мла скарбницю забуття.

Я щастя тримав у руці - пташенятко.
Надіявся, що теплотою зігрію,
Обожнював пташку не маючи й гадки,
Що мабуть чогось у житті не умію.

Маленьке зростає і рветься у зорі,
Старе покидає й шуга до нового,
Не вірить, що світ не такий вже й прозорий,
У нім чиїсь крила йому ні для чого...

Можливо затиснув би пальці до болю,
Щоб щастя моє не дісталось нікому...
Та що ж там його? Отакісінька доля.
Злетить, покружляє й повернеться дому.

Та тільки вже руки не будуть тримати
Бодай олівець, який пише нотатки,
І пальці вже будуть не схожі на грати,
Які захищали моє пташенятко.

Узбіччя скрекочуть: агов, подивися,
Не кожен і щастя таке собі має...
А я от журюся і буду журитись,
За тим, де те щастя моє пропадає.

Що бачить, що чує,
Як в світі живеться?
У кого чужого і за що ночує,
Бо звісно, додому уже не вернеться.

2013р.

Спекотного літа, коли я померла,
серпневої ночі погасли зорі,
ще стукало серце...даремно, даремно...
бо ми вже навіки смертельно-хворі!
Ще билася жилка в останній надії,
ще кров обпікала посічене серце,
пусті сподівання, розтоптані мрії,
і серпень, і ти...
вже далекий, далекий...
Коли я померла, так смішно, так просто,
коли ти пішов, забравши мій подих,
на інший змінив ти
маленький мій простір,
від нашого МИ - сіра тінь в епізодах.
Коли ти пішов, я не дихала вічність,
у мареві серпня ще довго блукала,
та гупало болем у скронях: це - дійсність,
і в муках любов у душі помирала!

2013

Оминаєш усіх на планеті присутніх,
арка зморшок - очима відгранена даль.
Перевтілення літа і фраки, і сукні
за тобою снують золоту вертикаль.

Звукозапис душі в потаємнім куточку –
тільки так не бігцем під ганебні стовпи.
Безвіконня і фосфорні три ангелочки
зачекались відлуння святої стопи.

А допоки – причесане соло для фраків,
а на вирізах суконь орнаментом сум.
І запрошені в гості зірки Зодіаку
не правдивіші від розмаїтості клумб.

Перший вальс і не вперше підступні обійми,
за невпізнаний голос – окрема ціна.
І міські заштриховані вади і війни –
притолочена квітка в гірких полинах.

Екзотичні тини – не рідня таємницям,
і завулки до горла міцніш од петлі.
І покинута серпнем у місті Жар-Птиця
послуговує чемно й вигадливо тлі.

Завмирання, зітхання, заряди загрози.
Де вальсуюча пара – вінки блискавиць.
Пальма першості зливі й вітрам-віртуозам:
перед ними гріховне затьмарення - ниць.

2013р.

Над сливами і персиками – оси,
І сипле вись ласкаво-гострий сміх.
Хай насолоду вересень приносить
І пролітають дні його, як оси,
Напившись соку із утіх усіх.

Над сливами і персиками – осінь,
І радістю сіяють небеса.
Хай насолоду вересень приносить
І пробігає млосним серцем осінь,
Як по долоньці лоскітно оса!

2010

Тибреет Тибр, желтеют кипарисы...
патриции давно уже все спят...
не спит один - он курит папиросы...
и в даль седую смотрит его взгляд...
А видит он - Венеру ль, Афродиту....
не всё ль равно... за гранью их абрис,
он вспомнил бледность, трепетность ланита...
волну спадающих воздушных риз....
лучистость глаз, ...любовью ли, обманом...
ему уже наверно все равно...
бездонность губ...что облекла туманом....
и рук горячих ...ищущих его...
а он.... что он? в сомнениях бездарен.....
никак не может он к себе придти...
судьбе всего лишь благодарен
быть должен, но увы...увы... увы……

Ю.В. 30.07.2013