З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
Ними смачно калюжа, розлита під ноги,
причмакує.
Ніби цінності краде, і слива, насупленим
приставом,
Намагається їх відібрати рукою- гіллякою.

Красувались недовго дахи сніговими наметами.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
А то падає вниз, як рукою незграбною зметений,
Й розлітаються дзвінко по стежці льодяники
крихтами.

Доїдає відлига сніги, не судилося вистоять
Чарам білої казки, в морозі короткім застиглими.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими,
І на залишки білої ковдри летить намистинами.

Усі разом бурульки попадають долу до вечора,
І зимовий етюд розмалюється чорними кистями.
Та безжальна відталина ще не торкнулася дечого:
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.

До мене ти вже зовсім близько-близько,
Лиш щось тобі все ж заважає.
А осінь човгає, хоча не слизько,
І думка осами не жалить.

Все, як раніше, в ритмі серце стука.
Любов не вивітриш, не димна.
Чому ж ще досі тільки чути тупіт,
А крок зробити важко? Дивно...

Іди...В чеканні зоряної зливи
Я майже поруч, доторкнися.
Ми ж у любові вже були щасливі...
Хоч сон це, йди... і не спіткнися.

Допоки твій погляд щоранку мене зігріває,
То хватить мені і снаги, і духовної сили
Пройти крізь вогонь і розкидати відчаю брили,
Допоки у синіх очах бачу ніжність безкраю .

Гарячі серця в унісон будуть битися гулко,
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває.
Мої почуття підіймаються сонячним плаєм,
Й сягнувши висот, у твої опускаються руки .

Я буду тобі ніби шепіт, і буду як вітер,
Що легко здимає зі шляху воронячу зграю.
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває,
Любове єдина моя, я й тебе буду гріти.

Де квітли троянди, там поле, поросле кураєм,
Бо солоно нашій землі, що залита печаллю.
Та кожного дня я з надією сонце стрічаю,
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває.

Ще влітку сонячна надія променилась,
І сподіванням не було кінця.
Плили до неї яснії душі вітрила
Він кликав до любові острівця.

А їй здавався трохи дивним пілігримом,
Тонка тримала разом думки нить.
Обійми ж восени - печальними очима,
Тремтіла його погляду блакить.

...Спорідненість єднає їхні душі й досі,
Хоча у снах цілує мандрівник.
В очах його тепер журби холодні роси.
На острові - самотні два човни.

Над віхолою – час,
над часом – часом віхола.
Змія сповзла повз нас –
повзла й морозом дихала.

Твоя рука така
холодна і невпевнена.
Розлука, мов ріка,
мов снігом ніч пере́рвана.

Приспів:
Не переймайся дотиком зими.
Зими.
Я зрозуміла – стали ми
іншими.
Інші ми!

Чому так мало слів?
Чому мовчання – золото?
Ти та́кож зрозумів:
нас надвоє розколото.

Розхристано серця
на дві порожні камери!
Невже дійшли кінця
твої хороші наміри?

Приспів.

Серединка:
На дні розлук –
уся моя любов,
на дні розлук.
Питає знов:
навіщо ти пішов
до інших рук,..
інших рук!

Приспів.

Так далеко від мене ти. Полем і степом і лісом
Доля нас розділила, мабýть, не зустрітись
ніколи.
А я знаю й сьогодні, хто зорі дістав би, й розвісив
Лиш для мене одної. Та плине буденність по колу.
Спеку змінюють осені мокрі і зими морозні,
І весна за весною згорають свічàми каштанів.
Наші зорі незаймані котять роkú своїм возом,
Та питають і досі у тебе, чому не дістав їх.
08.2022.

А день пройшовся холодом і сумом.
Мороз пробрав, сльоза німа замерзла.
Шукала...не знайшла його у тлумі.
Не вийти взимку знову на Говерлу.

Сніжить довкола. Ось висить бурулька.
На серце впала снігова лавина.
Це не повітряна літає кулька -
Журба і біль розлуки - двох провина.

Морозна проза, ще й з колючим вітром...
...Почувся скрип дверей і тихі кроки.
Торкнулись одне одного, мов віття, -
Цей день пройшов для них зими уроком.

Романтика... Мене ж Ви приручили словом.
І я була готова бігти по снігах,
Крізь віхолу колючу, дощ і норду гам.
Хоч темно-сірі хмари піднімали брови.

Ви називали ніжно: "мила жінко, рідна".
Але ж мовчали завжди про свою любов.
Нещирих не хотілося мені оков.
І біль скрапав, сльозила з неба пізня зірка.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи,
Як відхворіла Вами в той далекий час,
Коли мої думки плелись, єднали нас,
І виходу не було з вогняного кола.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи

Мене мАбуть уже не існує...
Хай і чую годинника хід,
як пацюк в своїй нірці ночує,
навіть птаха беззвучний політ...
Але я...десь подівся...не можу
зрозуміти в якому краю,
і для чого тут дихаю, хОджу,
марно рими оці дістаю.
Якщо це небуття, то напевно
не даремно потрапив сюди.
Від думок уразливих ,шалених
треба було кудись утекти.
Так байдуже все, наче в запасі
маю декілька нових життів,
і якщо помилився наразі -
у новому все буде як хтів...
Ну а це-на смітник,курям - на сміх .
Людям - вірю, вони таки є-
я залишу написаний наспіх
чи то вірш, чи то серце своє.
А вона...а вона не читає
ні віршів,ані ліній долонь,
ні мене...так безодня чекає
і зове - підійди ,охолонь.
А мене...а мене вже немає.
В ліжку - поруч, насправді - чужі.
Ще сьогодні пишу, та хто знає...
Завтра краще сховати ножі !

08.12.2023

Вже січень, а не видно апліке морозне,
І не танцює в білій сукні заметіль.
Лиш на столі у кришталевій вазі рози,
І поряд пахнуть сніжні яблука кальвіль.

Зривали разом бережно у пізню осінь...
Ще скачуть спомини якимось табуном,
А в серці проросло гілля колюче сосен,
Притрушене, мов снігом, в*ялим тютюном.

Вже січень, а в зими краплисті сльози.
Не замерзають почуття, не снився й лід.
Ще на столі у кришталевій вазі рози,
Сухі пелюстки... Лиш кальвілем пахне світ.

З ранку сàмого ожеледиця
Виграє кришталевим відблиском.
Подивися- під ноги стелиться
Як ти любиш- покірно й віддано.

Така чиста, ніким не торкана,
Пофарбована в синє променем,
Не зім'Ята чужими кроками,
І ніким іще не підкорена.

Лиш для тебе одного звечора
Дощ в обійми морозні сипався .
Ти упасти на ній приречений,
Як замерзла моя оксамитниця.

Я її у руках не втримала,
Бо злітала з моєї ніжності,
І до тебе торкалась крилами,
Та ставала від того грішною.

То ж ступай лиш туди, де всипаний
Мій кришталь відгорілим порохом,
Я ж відлиги в зими проситиму
Й оживлю оксамитницю подихом.
12.2022.

Душа до скону вигоріла вщент.
Вона померла, я її не чую...
А у мізках, як вирок- той момент -
позвав її, холодну і чужую...
Жаліти про кохання - вище
зло.
Та я жалію, Боже, як жалію!
Воно і їй в житті не помогло ,
мене ж убило...і я досі мрію,
щоб не зустрілись, щоб не прожили...
Довіку щоб не бачились ніколи.....
Ці двадцять років - наче б не були...
Лиш син хай буде - он прийшов зі школи.
Жаліти про життя - ще більший гріх.
Та грішний- і від нього теж далеко
Не можу тих пробачити утіх,
які собі дозволила так легко.
ДовЕла так собі, що краща всіх,
мені ж привезла сум, слова брехливі.
І десь у схові лютий звір заліг...
Тепер він - цар! Ми ж більше не щасливі...
І день по дню нарощує туга
Свою міцну непереборну силу.
Ти- іграшка в її руках , слуга
свойого болю, що не має тилу.
Жаліти про кохання - це мабуть
прирівнює мене до форми смерті...
Тепер - я Звір! І знов готовий в путь,
хай без душі, і хай стежини стерті....

06.12.2023

У сні я дитина, бо маю матусю і тата...
Матусенько, люба, я можу тебе обійняти!
Відчути твій подих і теплі долоні на скроні,
У вічі твої зазирнути небесно-бездонні,
Промовити ніжне: мамуню, люблю, пам'ятаю...
Й почути омріяне: доню, рідненька, я знаю...

Чекаю на нічку - наснись мені, матінко, знову,
У зоряне небо тече наша вічна розмова...

У сні я дитина, бо маю матусю і тата...
Матусенько, люба, я можу тебе обійняти!
Відчути твій подих і теплі долоні на скроні,
У вічі твої зазирнути небесно-бездонні,
Промовити ніжне: мамуню, люблю, пам'ятаю...
Й почути омріяне: доню, рідненька, я знаю...

Чекаю на нічку - наснись мені, матінко, знову,
У зоряне небо тече наша вічна розмова...

Де літо
гойдає бірюзові віти,
де з неба
в безодню падають зірки,
засну я,
немов ледь-ледь помітний вітер,
у вербах
навколо райської ріки.

Там тихо,
самотнім бути там не тяжко.
Там квіти,
які для іншої зірву.
Там зранку
мене розбудить райська пташка.
Там спокій,
що біля тебе не живу.

Приспів 1: Я біля тебе. Я біля тебе –
не живу.
Я біля тебе, біля тебе
не живу!
Не живу.

Волосся,
в якому я заплутав крила,
та й очі,
в яких я по́ночі літав,
та й тіло,
яким ти інших полонила,
просити
і повертати перестав.

Приспів 2: Я біля тебе. Я біля тебе –
перестав.
Я біля тебе, біля тебе
перестав!
Перестав…

Не знаю,
чому так гину за тобою.
Не знаю,
чому одну тебе любив.
Ти впала,
мов рання зірка, Бог з тобою, –
бо й Бога
я біля тебе загубив.

Приспів 3: Я біля тебе. Я біля тебе –
загубив!
Я біля тебе, я біля тебе
загубив,
загубив…

Де літо
гойдає бірюзові віти,
де з неба
в безодню падають зірки,
засну я,
немов ледь-ледь помітний вітер,
у вербах
навколо райської ріки.

Там тихо,
самотнім бути там не тяжко.
Там квіти,
які для іншої зірву.
Там зранку
мене розбудить райська пташка.
Там спокій,
що біля тебе не живу.

Приспів 1.

Засніжене місто - зими вишивання,
Нитками біленькими на полотні.
І сонця проміння в природному жанрі
Так мило всміхнулось тобі і мені.

Засніжене місто, і вишивка сріблом
Сліпучо блищить на вчорашнім снігу.
Без тебе не можу, й тобі я потрібна,
Тепло відчуваю, любові жагу.

Засніжене місто у гладі білястій,
Калиновий глянець додав їй штрихів.
Зима вишивала кохання на щастя,
І разом зустріли ми сонячний схід.

І
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

ІІ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

ІІІ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

ІV

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда чумного, щоб нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

V

Німіють щастя висі неозорі
Кохання чують музику вони --
Освідчення в щемливому мінорі,
Де звук скрипковий, ніжний, осяйний

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
О скільки в нім краси і новизни,
Де голоси божественого хору,
Неначе птаство гомінке весни.

Але секунди, септіми й тритони*
Ввірвались дисонансом, як ковід,
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

Та Бог Ярило чар являє свій,
Знов консонансів скачуть білі коні,
І співом зависають у траві...
--------------------------------------------------
*Секунди, септіми, тритони - музичні інтервали, дисонанс,
консонанс - неприємний і приємний звук гармонії, також із сфери музики.

VІ

І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

VІІ

Леліє радість між сумних історій,
Розвіє геть розпачливі думки.
Засяє ніжно сонечко надворі,
І усміхнуться уночі зірки.

Хоч іноді хай ласкою говорить
Життя, що все нам робить навпаки.
"Втопитися" в горілці, у кагорі
Буває, дуже хочеться таки.

Та чи врятує забуття хвилинне
Від холоду розвихрених завій?
Бо щастя птах од цього не прилине...

О де ти, любий вітре-весновій?
Дай насолоди любощів дитинних...
Едем уяви родить соловій.

VІІІ

Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина її могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - автрський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий ідіотський наголос.
ІХ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Імла водою заливає жар.

Х

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, як намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІ

Цілує смерть північна зелень гаю...
Народ немов приречений, либонь.
Війна в могили кращих діток бгає,
А Чорнобог сміється між долонь.

Зазнав уже бомбардувань Ізраель,
І схід близький охоплює вогонь,
Зоря кривава небо огортає,
Сивіє світ від горя біля скронь.

Співаю я про битви неохоче,
Хай випускають кон'юнктури пар
Прудкі легкого хліба поторочі...

Чи воїни, хто у боях, як цар!
А нам комар вже носа не підточить,
Краса на попелищі - Божий дар!

ХІІ

Краса на попелищі - Божий дар,
Колись отак любов зродилась наша,
На вигорілім полі між примар,
Де гіркоти була допита чаша.

Мов досконало -- майстер-золотар
У символах кармічних відображень
Це почуття високе, як вівтар,
Для вічності виковує і в'яже.

Нас хочуть розсварити сили зла,
Слабкі місця взаємин все шукають,
Та хай би їх вже трясця узяла!

Бо не здолати сяйва небокраю,
Що чорноту випалює дотла,
Ізнов мертвотну блідість подолає!

ХІІІ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарт, носій ракет і снярядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

Магістрал ХV

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіють щастя висі неозорі,
І співом зависають у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада - 3 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Біль- чоловічого роду,
його я відчув сповна.
Вбиває він твою вроду,
у очі проникла вина...
На поминки зву любові
всіх тих, хто її ховав -
вас, хлопчики випадкові,
хто вміли знайти слова ,
що легко лягали на душу,
завжди досягали мети...
А зараз визнати мушу-
з душею важкою і ти.
І точно тепер я знаю,
що вдіяти мало зміг.
Не мають шляхів до раю,
хто гідність жбурляв до ніг.
А потім вона спаплюжена
у ліжку смердить обом.
Під тебе стікаю калюжами
То з сіллю, то молоком...
-Якби я була тобою,
То кинула б певно мене ...
-А я , коли був собою ,
то вірив - образа мине,
не виросте з неї горе
бездонне...але не забув-
Це горе втопило море,
і всіх , хто з тобою був....
Тепер ми наче не люди,
якісь механізми в нас
працюють яро і люто, -
вони наближають час
розплати, повернення боргу.
І принцип єдиний цього -
мені потрібно що Богу-
усе , або нічОго!

18.11.23

Чого являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні.
Сумні, немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
І.Я. Франко.


Кохання, ніби полум'я в імлі
Горить, не гасне і в холодні дні.
У відповідь - мовчиш, немає слів?
Чого являєшся мені у сні?

Вважаєш недоречна ця любов?
Стиснула серце, ніби в жменю,
Та очі світло-сині знов
Чого звертаєш ти до мене?

Летять всі задуми у клоччя.
Мені і стіни вже тісні,
Бо так бентежать в темні ночі
Чудові очі ті ясні.

Лоскоче полум'я атла́с,
і згадую у снах турботи денні,
Хвилюють очі повсякчас
Сумні, немов криниці дно студене.

Триває ночі таємниця.
Чому не вдвох з тобою ми?
Беру у руки я вервицю.
Чому уста твої німі?

Чому тепер такі сумні
Передзимові сиві ранки?
Здається, що потоку днів
Я не учасниця, а бранка.

Не посміхаються мені,
Ні сонце, що тепер підранок,
Ні ці короткі вихідні,
Що осінь вип'ють наостанок.

Де все було, як уві сні.
Стікає ніч поміж фіранок.
Співатиме свої пісні
Туманом випитий світанок.

26-29 листопада 2023 року.

Як Ви в мою посміли душу зазирнути?
Тривожити всі закутки її вві сні.
По суті розумію, що паром Ваш вутлий,
Він плистиме рікою тільки навесні.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
І залишитись спомином палким свічі.
Забути б мені все. Я потушити мушу,
Бо досі припікає полум*ям вночі.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
У ній осінній присмак. Чи зігріла б Вас?
Снується знову павутинно-ніжна думка,
Бо уві сні , неначе зупинився час.

Безшелесно спочатку падав перший сніг
Зіркоподібними кристалами додолу.
Здавалось: ми з тобою в неповторнім сні,
У феєричнім нерозривно-сніжнім колі.

Крилатий сніг з коханням першим прилетів,
Ця неймовірно ніжна цнота щастя.
Ми розуміли одне одного без слів.
І вже кружляли витвори пухнасті,

Встеляючи вісоном білим навкруги.
Цвіли в долонях наших сніжні квіти,
І танули сніжинки від тепла жаги.
Шептали очі: ти - найкраща в світі.

Дихаю тобою у грудневі ночі,
Дихаю любов*ю світлою, мов сніг.
Іноді будує щось морозний зодчий,
А мені все рівно - маю оберіг.

Оберіг родинний - вогнище кохання,
Щирість і повага, ніжність почуттів.
Дихаю тобою в золотім світанку,
Взимку сад любові навіть не спустів.

День у день з тобою ділимо ми радість,
Ділимо печалі, біль і щастя, й сум.
Дихаю тобою: знов даєш пораду,
Ти єдиний в серці, - втіха ясних дум.

Дні коротшають дедалі
І уже без вороття,
І коротшає помалу
Наше сонячне життя.

Межи осінню й зимою --
Ця дорога -- як межа.
І літа, як за водою,
Злотокоса виряджа.

І зроняє на прощання
Те намисто золоте.
Як невигасле кохання --
Все ще ніжністю цвіте.

Серце б'ється, серце плаче,
Не тікайте стрімко вдаль --
Золоті літа козачі,
Не накликуйте печаль.

А праворуч із-за гаю,
Перламутром осяйна,
Господиня зустрічає,
Сріблом бавиться вона.

Розкриває нам обійми,
Легко інеєм іскрить.
Люба, люба, серце вийми,
О яка прекрасна мить!

Як змія, дорога в далеч,
Спокушає, манить нас.
Пута з білого металу
Одягти приходить час.

Може, то омани лоно,
Й поспішати ще дарма,
В ньому серденько потоне,
Захолоне, як зима.

26.11 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

А міжсезоння пам*ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

Ти - зречення моє. Лети назовсім,
Забравши спомин, присмак гіркоти,
Тепло надій, що зігрівало досі,
Все, що мені подарувала осінь
Я відпускаю осінню. Лети!

Коли щоки запалої торкнеться
Ранковий промінь, як моя рука,
Забутий щем заллється тихо в серце,
Подумаєш - чи не зі мною сенси
Були, які незнано де шукав?

Я сни свої на іншого замовлю,
Пірну у мрію сонячно - ясну.
Думок про тебе випаливши схови,
Вберу садок у листя пурпурове,
І в затишок спокійно поверну.

Та ранній вечір в осені чорнильний,
Й закривши повню на льоту крилом,
Шукатимеш в сні моїм шпарину,
Гукнеш, і за тобою я полину.
А зречення? І чи воно було?

Як пишно розквітатиме весна в вінку,
Протягне сонячний світанок руки.
Поклич мене, зіллємось разом у танку,
Звучатимуть в серцях любові звуки.

Як прийде білий день у радості й журбі,
Із ласкою від лагідного літа,
Поклич мене скоріш, я вийду із юрби,
Мов райдуга засяю розмаїттям.

Як завітає вечір в сірому плащі,
Стихатиме потроху денний гомін,
І повні вражень, почуттів палких ковші,
Поклич мене в осінній щастя пломінь.

Як приблукає таємничо-стигла ніч,
І темінню прикриє всі принади.
Мене тихенько в зиму споминів поклич,
Збиратимем сніжинок міріади.

До тебе прибіжу, скоріш мене поклич...

Зазирнули в очі, доторкнулись сердця
Золоті дерева, золоті озерця.

Золотаве Сонце золотило гори:
Золотіють щедро дуби й осокори.

Золота джерельце золотом співає.
Золотий листочок білий гриб ховає.

Золота форелька, жовта саламандра...
І Карпати кличуть в золотисті мандри.

Неначе поцілунок, першосніг -
торкнулась миттю спраглими вустами…
Приходить це до тебе уві сні,
а вранці вже, на жаль, розтане.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

Із сірого неба розгублена осінь
заплакала зливою, тужно, розкосо
у холоді дня. Непокоїлась лунко,
губила свої дорогі обладунки

на землю. І смутком охоплена нОвим,
втрачала оту пишноту кольорову,
яка відбуяла. Пожовкла, недужа
зривалась і падала в чорні калюжі.


Уже без надії... Пручатись несила,
зажурена осінь дощем голосила.
І кинута долу зимі на поталу,
приречено вже ні про що не питала.

Осіння Муза

Бар'єрів восени не має ватра,
Осіння серцевина легко загорілась.
Багряний жовтень піднімає важіль,
Розкішні листяні ворушить знову вілли.

Безпеку гарантує ця пожежа,
Перо гаптує слово Музи, ніби жаром.
Летять, летять іскринки рим від жезла,
Новий барвистий стиль із колоритом жанрів.

Осіння Муза інколи примхлива,
Як наче хтось лихий стає на перешкоді.
Чи квола, ніби в'яле листя липи,
А чи пароль забула в поетичнім коді.

Бува осіння Муза особлива,
Дає піднесення душі, живе натхнення,
Бо Бог окриленій дарує силу.
Поезії, щоб вогник не згасав із неба.

Цей бій не мій.
Я за любов не борюся давно!
Любов в мені Бог поселив
У той яскравий вечір
Коли торкнувся він мене
Ні, не рукою, не очима
Не словом Божим,
а почуттям взаємним.
Таким як теплий,
ніжний вечір
в обіймах рідних,
У поцілунку тиші,
Що зупиняє час
І до небес підносить.
Це почуття не просить!
Не надимається і
Вірить у хороше!
Ніколи не перестає!
І правду відзеркалює
у очі.
Мій бій завершено давно,
відколи покохала я його
взаємно
Навік огорнута
Твоїм промінням
І світ за очі йду
З любов'ю на плечі.

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіє щастя в висі неозорій,
І співом зависає у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Тече екстрат безсоння у печері ночі,
І думка в'яжеться дозріла.
А зорі-айстри пестять не байдужі очі
І місяць у пітьмі чорнила.

Каліграфічний пропис почуттів курсивом-
Мереживо, нема абзаців.
Спокуси споминів (такі ж були щасливі).
Знайшлась-таки поми́лка-зайда.

Блукає ще кохання, що йому до неї,
Коли сочиться й серед ночі.
І білі проростають у душі лілеї,
В безсонні мрії п'єм охоче.

Ти живеш на верховині,
де холодний вітер нині
у сумні трембіти дме.
З буків осінь відлітає,
а куди? – ніхто не знає.
Ти звикаєш до розлуки
і рубаєш сиві буки,
бо ніщо вже не пройме.

А у мене рветься голос!
А у горах сніг – по пояс.
Ще й попереду зима!
Не така твоя провина,
щоб урвалась половина,
щоб лишилась я сама!

Приспів:

Ясноокий мій соко́ле,
ти не зраджував ніколи,
і не зрадив би ніколи,
просто трапилась біда.

Сизокрилий мій голу́бе,
серце любе,
просто високо літав!
Як ти високо літав!

Кружляло листя восени, і ми - у парі.
Хіба хтось був тоді щасливіший за нас?
Любові танець, танго пристрасті... і чари,
Але минули безборонні мить і час.

З дерев зістригла осінь буйні шевелюри.
Я жмуток листя, мов надію, берегла.
Стіна дощу була волога і понура.
Мотив меланхолії. Смуга без тепла.

Сховався дощ утомлено в намокле листя.
Остуда в серці. - Повернути б все назад, -
Звертаєшся до мене. Падолист у місті.
Звучить повільне танго. Тихий словопад.

Дві хвилини
мені відведено
до втрати втрат,
сто двадцять секунд…
сто двадцять хрестів
я перецілую
пошепки
і щезну?

15 травня 1989 р., Київ

І падали краплі у темряву ночі,
Про щось шурхотіли, ледь чутно, пророче.
І кожна співала, окремо від інших,
Ті звуки творили мелодію тиші,

Яка огорнула все суще навколо,
Була осяйною її колискова,
Що, мов розчинила у темряві світло,
Невидиме зору та серцю привітне.

Звучали дощу монотонні мотиви,
За хмарами місяць старів горделиво.
А сон ненав'язливо сіяв оману,
Яка, як і ніч, на світанні розтане.



12 листопада 2023 року.

Цей тихий листопад так непомітно
Ввійшов у ночі і світанки пурпурові.
Хмарин пливуть фантазії тендітні,
А я купаюся росинкою в любові.

Хоч лист злітає, у душі - барвисто.
Цей тихий листопад умовностей не має.
І воля почуттям, вогнів намисто.
В мозаїці земній строката тепла гама.

Сумісність душ у тиші листопада,
Коли оголеність дерев - не серця пустка.
Осіння благодатна серенада
Із романтично-пізнім , щедрим смаком мусту.

Мрія знову несе – між мелодій і слів.
Ні про що і про все ти мені розповів.
Між мелодій і слів – всюди наша любов.
Розказав – загубив, промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов!

Приспів:
Хай знов і знов наше протистояння
призве любов, ніби спершу – востаннє.

Люблю – й боюсь, і не боюся.
По правді б’юсь, і не по правді б’юся.

За всю любов, за святе надкохання –
протистояння в нас. Протистояння!!!
Протистояння…

Ти тривожиш дощем таїну моїх мрій.
Я не скорена ще, але ти зрозумій:
що в раптових листах не чорнила, а кров –
бо в відпущених днях зволікаєш любов!
Зволікаєш любов…
Зволікаєш любов.

Приспів.

А любов скрізь-поскрізь хоче зустрічі знов,
мріє вмерти від сліз від промов до відмов...
Твоє рідне лице – уві сні ночі й дні.
Ні про що і про все глибині́й у мені.
Глибиній у мені!
Глибиній у мені!!!

Приспів.

Як хороше, що я іще живу
і гріюся минулою любов’ю,
і забуваю те, що наяву
усе вже зашуміло за водою.

І цьому не було й немає меж.
Природа у любові постаралась.
Отримуєш, коли її даєш,
якщо даєш, те що тобі дісталось.

Вона витає десь у небесах,
живе і оживає як месія,
який душі показує у снах
і рай, і пекло, і її надії.

Урочі ночі випили літа,
які вона отримує на здачу
і не радіє, та усе ж не плаче,
бо попереду осінь золота
і подає надії самота,
що я її ще не одну побачу.

11.2023

Він царює тепер на землі,
Обриває зіщулене листя.
І природне, яскраве, барвисте,
Залишає з теплом у імлі.

У мінливому небі його,
Що, частіше понуре і сиве,
Сонце висне, зігріти не в силі,
І втрачає останній вогонь.

Не втішає блакить, бо не та, -
Майже синя, тому і холодна.
Все сильніше панує негода...
Осінь пізня, немов сирота,

Вирушає, забувши про спів,
У сезон охололого світу.
І гойдає оголені віти
Перемінлива роза вітрів.

Мій перший день пенсіонера
У ботанічному саду.
Життя мойого нова ера
На щастя, радість чи біду...

Вже на заслуженім спочинку
Свій день плануй, як хочеш ти.
Іди гуляй чи спи в будинку -
Невже на працю не іти?!

Не віриться. А час приходить
І бачиш - сили вже не ті.
І музика дійшла до коди...
Та лиш в роботі, не в житті.

А може й добре? Бо чому все
Я грав лиш музику чужу?
Мій Боже милий і забувся,
Коли свою наворожу.

А у саду гуляє осінь,
Я чую вітровий мінор --
В її жовтавому волоссі --
Шумить гілля чудовий хор.

І щем єство проймає чуле,
І лиш дерева - слухачі.
Неначе вмерли дні минулі -
Прощальний реквієм звучить!!!

3. 11. 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Хризантем кучеряві зачіски
Тріпотіли від подиху осені.
І душі потаємні закутки
Укривалися млосними росами.

Хризантем чудодійне марево
Чарувало білястою свіжістю.
Ця осіння розкішна магія
ЇЇ серця торкнулась із ніжністю.

Як давно дарував хризантеми!
Знов душа тріпотіла замріяно,
Квіти білі - краса діадемна.
Затремтіла сльозинка між віями.

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно, бо дощова завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі в печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Про що мені з тобою говорити,
Коли мовчання зціпило вуста,
А почуття леткі розвіяв вітер,
І на поталу часові віддав?
Щоби не мали порятунку двоє...
Не заслужили нагороди ті,
Хто, зрадивши мелодію любові,
Залишили її на самоті.

1 листопада 2023 року.

Привіт всім друзі, добрий вечір,
У цей тривожний, але гарний час,
На тремор в голосі і тілі не зважайте,
Проте зважайте на вогонь в очах

Хоча, який вогонь, лишилася лиш іскра,
І навіть ці слова – вони уже не ті,
Я взявся до життя занадто різко,
Боявся опинитися на дні.
І навіть талант мені Богом дарований,
Я безчесно згубив, втопив в роботі й вині

Та я як не втопити, коли хвиль так багато,
І кожна тебе збиває із ніг,
Скажіть мені хтось кому треба молитись
щоб кожен із нас утриматись міг.
І першою хвилею будуть люди,
Хоча й всіх наступних вони стосуються теж,
Це те як з тобою поводились,
Як ліпили те, не ким, а чим ти ростеш
Це не про сім’ю ні в якому разі,
Проте, це також має великий вплив,
Тут йдеться про недолюдей,
Які із страждань набирались сил.

Другою хвилею буде кохання,
Таке оспіване у піснях і віршах,
Коли його зустрічаєш вперше це щастя,
Для когось страждання,
А в висновку – сюжети у снах.

Третьою хвилею буде зрілість,
Коли вже побачив перші дві,
Тут турбуєшся про стабільність,
А серце, на жаль, пливе у пітьмі
Це найдовший період,
Найпідступніша хвиля,
Коли свідомо лізеш до чорта у чан,
Все навколо книга «Зелена Миля»,
Але всі персонажі – ти сам
А далі…, не знаю,
Зарано ще знати,
І тут вже кожен обирає свій сан,
Чи на флейті цей твір по нотах зіграти,
Чи бути вільним і чистим як церковний орган!