Довга балка.
Воду беру.
Вірю палко –
скоро помру.

Шлях ще довший.
Воду несу.
Розлити можу
надію всю.

Найдовше вдома,
найдовше – п’ю.
Позаду втома.
Любов не вб’ю.

30 серпня 1994 р., Київ

Після тебе руками розводжу сліпий,
і повітря хапаю безмовно, як риба.
З мене хтось після тебе каліку зліпив
і веде очманілого вмерти на дибу.

Після тебе ні звуку, ні сну, ні вина,
ні сльози покая́нної з білого ока.
"Після тебе – дощі", – тільки ця новина́,
тільки мокра пора і калюжа глибока.

28 листопада 1994 р., Київ

коли верталися
до себе
добре засмучені
й пусті
і рахували неміч
в небі
й пробіли світла
у житті

коли надіялися
щиро
на розуміння
і респект
і посилалися
всім миром
на щось
до крайнощів сліпе

до нас приходило
сумління
і усвідомлення
вини
за недонесення
проміння
і непридушення
війни

в її колисці
розуміння
коли
ще порох
мокрував
ржавів багнет
впивався тінню
той
хто свідомість
розривав

ножі
негострені
лежали
немов
прочитані книжки
слова
майбутні ікла
й жала
читали леготу
думки

і птаха співу
із легенів
літала вільно
крізь гортань
і мить кохання
у шаленість
пересувала
цноти грань

усе це
кануло
майнуло
переліталося
згуло
і слово "ми"
тепер в минулім
гудки короткі
по "алло"

усе це
бите провидіння
примхливі паростки
зими
і крик душі
до посивіння
і перша
однокрила
мить

21 Грудня, 2018

– Лягай негайно спати! –
крикне мати,
шкарпетки стягне з тебе
й пі́де прати,
і шум води
із ванної кімнати
уже несе тебе понад усе,
і ти вже бродиш снами,
снами, снами
досліджуєш на сонці
чорні плями,
чи в Амазонії у джунглях
зводиш храми,
чи десь долаєш швидкісне шосе…

14 грудня 1996 р., Київ

У серпанку безмежної ніжності
Я втрачала і розум, і страх.
Никли сумніви всі та розбіжності
В Його ласк незрівнянних шовках.

Може хтось би від цього відмовився,
В кого риб’яча кров, чи сім’я,
В кого кодекс табу і умовностей,
Та не я! Вибач, світе, не я!

Дивна казка повік не забудеться –
Ще таку не надійся знайти…
Як не мрій, але більше не збудеться –
Це трапляється раз у житті!

05.11.2022

Хай грішний я вартую спрагу слів,
розкуту плоть твоїм невчасним тілом,
хай пахнуть ладаном уривки наших снів,
які вмиває ранок чорним милом.
Хай певно знатиму, що лиш така любов
мою сумну дорогу налаштує.
Невдячності очікую я знов,
розтринькуючи поцілунки всує.
Але чому, чатуючи свій гріх,
бездумний я не збочую дороги?
Чом з образа́ми всіх образ твоїх
до тебе йдуть гріхами збиті ноги?

Усім, кого люблю, я винен знов.
Моя вина – на всіх одна любов.

2 травня 1995 р., Київ

Не витримую ліній…
Папір залишаю вам.
Думки забираю у вирій
до позаземлених мам.
Їх багато…
Повні хати…
І скрізь голуби миру
сотають любов ще щиру
і гидять на будь-який храм…
як на вату, яку
вам віддам
по блату
до ваших
збагачених ям!

3 листопада 2015 р., Київ

За все тобі є прощенням любов!
Наперекір придурництвам й обману,
я серце віддаю тобі і кров –
я смертю буду, бо життям я стану!
Я смертю буду, бо життям я стану!

А пліснява брехні, як тятива,
натягнута безсилою рукою!
Як квітка в раю вічністю жива,
я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
Я зірваний твій гроб перепокоїть

Щасливим був би ти в моїх краях –
розбудував би замки над оркестри.
Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
Ми разом – і кохання розреєстрим!

Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
що відповідь: стіна, стіна, стіна!

Субота, 24 грудня 2005 р., Київ

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно,
а мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув.
Та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Ти б хоч показалась, без фальшів одначе,
бо я тебе досить несправжньою бачив.
Прийшла б запитала, як мені живеться,
відкрила б назавжди моє хворе серце –
вилетіли б з нього стуки, стуки, стуки,
покотили б геть від мене камені розпуки.

Що ж ти не приходиш, може, де блукаєш?
Чом себе тривожиш і мене лякаєш?
Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні роки…
А тебе не видно, а тебе не чутно,
і мені без тебе смутно, ой, як смутно…

жовтень 1988 р.

Коли в житті вже й сонечка нема -
Війна. Похмурі дні. Сумна столиця.
То світиш ти мені — моя хурма,
Божествена красуне яснолиця.

І поглядом своїм — зимовий лід
Розтоплюєш... Мов настає світанок.
Смакую я тоді солодкий плід
І м’якоть ніжну вуст моїх коханих.

Хурма для серця, кажуть, добра, всі.
Лікує спазми, перебої, болі.
Всім серцем я цілющій цій красі
Вклоняюсь, насолоджуюсь доволі.

Беру до рук це сонце золоте...
Воно буває ще й терпке, ревниве.
У променях його — любов цвіте
Як невмируще, вічне щастя диво!

24 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Поляна - мальовниче і затишне курортне
селище у Закарпатті. Розташоване в долині,
що оточена гірськими шпилями…

Коли за вікном день похмурий і сірий,
а фарби сумні, наче тон Модільяні,
очі заплющиш і, не повірите,
вмить опиняєшся десь у Поляні.

Вип‘єш в кафешці на сходах кави,
кішці тістечка крихти залишиш…
І поміж гір будеш довго блукати
в пошуках Бога, себе і тиші.

Ось повертаєшся до нестями щасливий
знов до готелю, що чекає на тебе…
А за вікном загрожує зливою
хмар павутиння на похмурому небі.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

1
Не давай зів’яти сподіванню,
чарівна супутнице, не сердься
на липучі очі, бо сприймаю
пальчики промінчиками серця.

2
Дозволь розкішній пристрасті
розквітнути, зрости.
Долоні – чашолистики,
а пальці – пелюстки.

3
Ти зійшла, та ранковий вояж
не вважаю невтішним, невдалим,
бо замріяний погляд не вдарив,
а погладив ласкаво, бо я ж
освітлився долоньки нектаром.

Листопад 2022

Спохмурніли небеса сталево,
Темне розгортаючи шатро.
Осене, Печалі королево,
Знову ти на свій сідаєш трон.

Рукавичкою махаєш тихо --
Вихор листя кружеля мерщій.
Другу підіймеш собі на втіху --
І, як сльози, литимуть дощі.

Знову у житті цім — чорна смуга,
І звивається, немов гюрза*,
Як же відкараскатись від туги,
Що в усі шпарини заповза?!

Наче горе розлилось безкрає,
І тону у ньому мовчки я...
Полонез Огінського — я знаю --
Музика улюблена твоя.

Ще й війна нам сипле сіль на рани,
Розпач зазирає у вікно...
Хай уже зима скоріш настане,
Замете печалі білим сном.

6 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Вітер в далеч десь думки відносить,
Шурхотить багряно-жовтий сум.
То кружляє в танці пані Осінь,
Розвіває сукнею красу.

Щось таке печальне і щемливе
Чується у шурхоті отім.
Це життя спалахує, як диво,
І вогнем яріє золотим.

І приходить трепетна, як ласка,
Музикою болю й насолод,
Ця любові незбагненна казка --
Від землі — аж до небесних вод.

В тому горі-щасті ми пливемо
Поміж бур і затишних заплав.
І кохання пишемо поему
Крилами натхнення і тепла.

1-2 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Жоржини на пустім подвір’ї в’януть,
Осиротіли і собачка й кіт.
Вже більш мене татунечко коханий
Не вийде зустрічати до воріт.

Не усміхнеться, добрий, світлолиций,
Свою не візьме вудочку легку.
І рибки не впіймає він для киці
У нашому маленькому ставку.

З людьми не гомонітиме привітно,
Вділивши всім душевного тепла...
Здається світ увесь він міг зігріти...
Така велика в нім любов жила.

Був гарним батьком, дідусем і сином.
І та любов була у нім свята.
Бо жив, творив заради України,
Її крильми лелечими вгортав.

Прозаїк, гуморист, поет від Бога,
І публіцист. Перо, як меч — було!
Сатирик-геній, маг таланту свого,
Його боялися падлюцтво й зло.

Він замки відродив на Батьківщині,
Які без спецосвіти будував.
Крутелики заможні і донині
Наслідують величні ті дива.

Активний, життєрадісний мій тато,
Він завжди людям всім допомагав,
Був без мандата справжнім депутатом,
У добрих справах — вся його снага.

Здається, що до ста міг жити й більше,
І не боявся смерті, ні війни.
І оркам посилав ракети-вірші
Щоби приборкать сили Сатани.

Не вірилось,що швидко так не стане
Тебе, недуг ти стільки переміг.
Та серце зупинилось полум’яне...
І на обійсті іній — наче сніг.

Свої романи і чудовий замок,
І сад прекрасний людству залишив.
І відлетів до Вирію, до мами,
В лелечий біль синівської душі.

19 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Уявив сам себе я калікою,
що з обрубками рук;
що з цурпалками ніг
милувавсь кавуно́вою скибкою
і не міг її з’їсти – не - міг!

Що – якщо все, що тільки я встигну зробити
ти не зможеш, як слід, оцінити?

28 серпня 1995 р., Київ

Біля віконця, що дихало миртою
з дня, світло-білого дня.
Ваше чоло під священною митрою
тільки й угледіла я.

Ви пропливли упродовж, коридорами,
крила й хоруґви несли́.
І понад слід Ваш моли́твами скорими
наші монашки лягли́.

12 лютого 1999 р., Київ

Нірвана



***
Нема потреби
валитися
в Нірвану

Бо що б
ПОБАЧИТИ –
відкрийте очі
у Душі

Віриш, я знав, що приїдеш.
Вірш написав принагідно.
Бачиш, збуваються вірші.
Начебто, й правдоподібно?

Про́шу зайти до госпо́ди.
Може, здорожившись, спала б?
Сонцем лягла б у воду,
як найдорожчий спалах!

Тільки поїж на початку.
Бачиш, вечеря чекає.
Будемо, будемо спатки.
Боже мій, я ще кохаю!

22 серпня 1995 р., Богдани́

Куди ідуть усі оті жінки?
І з ними теж - гіркі мої думки?
Чому прямують — диво дивне - вниз?
Це що — від Бога чорного сюрприз?!

На небі — згустки темряви, імли.
Жінки - на ньому ті колись жили.
Їм з п’єдесталу довелось зійти.
Тепер на ньому сяєш тільки ти.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

В житті я був закоханий не раз,
Та між розчарувань мій запал гас.
Безодня горя пеклом обпекла -
Все вигоріло у душі дотла.

У ній ти відродила щастя стан -
На небі мов бушує океан.
Між долі злетів і падінь крутих
Кохання наше шаленіє в них.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

24 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Намагаюся не писати, мовчати,
здаюся собі незграбною, невиразною.
Муза не дає гарантій і професорських мантій,
і тільки Осінь муркоче, шепоче,
простягає руки тонкі в золотих перснях,
розриває полотно міжсвіття,
народжує міжсезоння і божевілля,
і я торкаюся її оксамитової шкіри,
її полум'яної віри, аби відчути оте "між",
між любов'ю і ненавистю, між пурпуровою жагою
і чорнотою падінь, між хвилиною і століттям,
між дитинством і повноліттям.
Осінь зітхає, розсипає легкі обіцянки,
лише торкнися золотої приманки,
і відкриються слова потаємні, та даремні
мої сподівання, без зобов'язань її кохання,
і я знову, немов жебрак, шукаю серед
осінніх скарбів дорогоцінних слів
слід найменший, та недосяжна мрія крилата.
Багата Осінь дивами, та залишаються снами
слова потаємні, десь на межі народжує Осінь
міражі, і портал у міжсвіття
лише декорація, між чорного віття омана,
обманом, туманом розстелилася Осінь,
і Муза сховалася в тінь сновидінь.
Здаюся собі незграбною, невиразною,
блукаю золотими стежками, немов храмом
богині печальної, і смуток огортає і жаль.
Болить аркуш словами незнайденими,
несказаними, здригається білим тілом,
шукаючи, чекаючи коханки умілої,
та Осінь зітхає, а Муза відводить очі,
даремні його сподівання,
без зобов'язань осіннє кохання.

28.10.2019

Прощай, любов моя, прощай,
Нам знов судилося страждати.
Вже не повернеться той рай,
На щастя й пестощі багатий.

Прощай, любов моя, прощай,
Невже ти канула в минуле?!
Осіння темінь ув очах -
Боги од мене одвернулись.

Прощай, любов моя, прощай,
Радійте, заздрісні невдахи,
В моє життя прийшов одчай -
Хоч голову клади на плаху.

Прощай, любов моя, прощай,
Де чар твоїх могутня сила?!
Як швидко днів минув розмай...
Душа від болю скам'яніла.

18 вересня 7530 р. Від Трипілля) (2022)

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

Я від злив потерпаю,
і грому боюся,
і падаю в мокру траву.
Свій талан обкупаю,
слізьми обіллюся –
і голос од страху зірву.

Повечеряю хлібом.
Поснідаю хлібом.
І далі голодний піду.
Порятуюся бігом
між сонцем і снігом,
а все ж таки щастя знайду!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Де ти, мріє?
Я у тебе вірю!
Я дійду до краю
зоряного раю!

Серед синього гаю
прокинулась пташка,
і пісню співала мою.
Не лети, я благаю,
мені дуже важко,
я ледве під Богом стою.

Не покинь мене, щастя!
Хоч трохи любові
душі моїй стомленій дай.
Я терпінням запасся
од плоті до крові
дорогою в цей зорекрай.

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Здрастуй, щастя!
Золоте причастя!
Молоде кохання,
перше і останнє!
Здрастуй, мріє?
Я у тебе вірив –
і дійшов до краю
зоряного раю!

12 серпня 1995 р., Богдани́

Богині народжуються на Небесах...
Твої Небеса – у серці моєму...
Захмарний Митець у добірних мазках
З поміж Пантеону Тебе виокремив.

Амбітним найбільш між усіх прихожан
Я є відтепер – нездоланна спокуса!
Пожертвував серце Богині на Храм,
За пільгу буть грішним в підніжжі молюся.

2011

Почуття вимірюються кроками,
Їх назустріч робимо ми стримано.
Відстань цю, не зблизились допоки ми,
Буду я скорочувати римами...


З римами мелодія - єлей душі,
З клавесина – серця виливається...
Кожен склад – натискування клавіші,
Ніби небеса в земне втручаються.

2012

Піду у даль, у даль, подалі від любові,
подалі від людей, у хащі загадкові,
піду в ліси бамбукові, у джунґлі, у ліани,
зустріну звіра хижого, загину – і стану…

Стану деревом,
деревом з бурштиновим стовбуром.
Стану деревом,
деревом з гілками пурпуровими.
Стану деревом,
деревом з корінням закривавленим.
Стану деревом,
деревом з отруєними ягодами.

Якби ж ти був при мені, хіба б я блукала,
хіба б нужди та розпусти
в безумстві зазнала?
Хіба б зайшла так далеко,
спливаючи кров’ю?
Я б отруїла тебе цією любов’ю!..

Стану деревом,
деревом з бурштиновим стовбуром.
Стану деревом,
деревом з гілками пурпуровими.
Стану деревом,
деревом з корінням закривавленим.
Стану деревом,
деревом з отруєними ягодами.

29 квітня, 2 травня 1994 р., Київ

Засни. Зосередься. Ти гарна,
як є.
У тебе моє і лише моє.
Червоне намисто
не тисне
не тисне.
Отже, й мені не тісно…

3 листопада 2015 р., Київ

Її врятував дельфін.
Вона загулялася в морі,
над стадом торпед і мін
на хвилях фантасмаґорій.

Її чоловік – рибак,
який воював зі штормом,
повзе в підупалий барак
і плаче потроху для форми.

Її не шукав ніхто.
Вона не спішить ні до кого.
Дельфін її, хвиль через сто,
привіз в африканське То́го…

5 серпня 1995 р., Київ

Плаває доля по гирлах і руслах долонь.
Де з головою, а де по коліна буває.
Пагорб рятунку для душества звів Аполлон.
Зірка ночами – талан і талант розвиває.

Дерево дивне на пагорбі гордо цвіте,
гілку до гілки, чи здібність до здібності горне.
Саме поезію серце цінує за те,
що водноча́с: думка – цвіт, слово – плід, серце – жорна.

Саме зі словом я щеплюю інші дари,
і повертається дерево в пору цвітіння.
Корінь мовчання полий: говори, говори,
вийшовши з допитів; сила мистецтва – терпіння.

Мій Аполлон – не чаклун, не провидець, не Бог.
Я, перемножений жезлом його, – не апостол.
Ми пливемо́ на долонях планети – удвох,
глянувши в руки й стрибаючи з пагорбу – в постіль.

21 березня 1995 р., Київ

Зоря прозаїчно стихає.
Над ніччю ступають громи.
Ні світла, ні тіні немає.
Але вже побачились ми.

Свята німота́ не зворушна.
Без неї – безправні слова.
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.

Між нами не просто стосунки.
Роки заримовані в міф.
Знаходжу її подарунки
то в склепах, то в усмішках німф.

Ні сну, ні хвороб не питає:
у траур, у секс, у клозет
без дозволу нагло влітає!
Для неї існує – Поет!

Довічна моя наречена!
Чи буде весілля для нас?
Ти вбила стількох – й не провче́на,
а вкупі зі мною ще раз.

Якщо вже всі вірші поснули,
й не знати те завтра яке –
пора пом’янути минуле
і думкою па́сти в піке!

7 листопада 1999 р., Богдани́

Цілий день якийсь напівпохмурий,
Барабанить по дахах крупа...
Дрібен дощик сіється понуро,
Наче сіллю рани посипа.

У саду розкішна буйна зелень
Вже помалу жовкне на виду.
І веселий настрій перемеле,
Ніби осінь — квітку молоду.

Вовчі упиричні темні хмари
Білих проковтнули овечат...
Тільки вітер так потужно марить --
Щоб не згасла сонячна свіча.

Одганяє юрмище свинцеве,
Світла він окраєць залиша.
І цілує тихо ніжне мрево
Поглядом розчулена душа.

20 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ось я маю сюрприз делікатний
через любих своїх посередників –
лист пустий, лист нічого не здатний,
нуль новин з трьох порожніх конвертиків.

Кожен з них усере́дині кожного,
кожен ти всереди́ні наступного.
Я пішла від скупого й заможного,
я пішла від рогатого й крупного.

Серце – морзе адреси зворотної,
розум – море любові минулої.
Ієроґліф актриси скорботної –
знак-гарпун над душею-акулою.

Плач фольклорний людини жіночої,
сміх класичний актриси народної –
результати вистави наочної,
роль собаки без літери жодної.

Начиталась я, наіснувалась я
у квартирі чужій засекреченій,
чаю з медом понапивалась я
від хвороб, на які ти приречений.

З однієї маленької чашки
чай удвох будем пити роками
не з тобою, а з тим, з ким не важко
йти на ти між пустими рядками.

5 лютого 1996 р. Київ

Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
не хочу вороття.


Є сила у тобі,
яка земним створінням
Не може буть властива –
я підкоряюсь їй...
Твій кожен жест – знамення,
а погляд випромінює
Божественний генезис
володарки стихій.


Окреслила навкруг нас
ти нескінченну лінію,
Замкнула контур долі ти
на зоряних шляхах.
І я, підвладний фатуму,
сповідую релігію
Душі твоєї чистої
і на коліна вкляк…


Твоє обличчя, зоряним
осяяне промінням,
Є образом пречистим,
предметом поклоніння…

2010.

Ти надзвичайно красива...
І не зовнішністю лише.
Флюїдів душевних злива
Вітрило надме до Сейшел.

Найчарівніший куточок,
Ця філія Раю земна,
Лиш гляну у твої очі,
Тьмяніє... А в них лиш весна...
2011

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.


І укрию тебе
безмірністю дотиків
Всіх флюїдів душі,
що для тебе розкрилась;
Моє серце пестливим,
пухнастим котиком,
Муркотінням
жаги випромінює силу.


Сон наповню твій, рідна,
осяйними барвами,
Потік райських блаженств
тебе всю огорне.
А на ранок дістанеш
з-під подушки – нірвани
Оберемок троянд
– привітання земне.
2012.

Крильця тобі я прикріплюю,
Відпускаю зі сумом на Небо:
Лети, Голубко тендітная,
Мабу́ть, там чекають на тебе?!

Піднімешся вище від хмар ти
Над світом грішним, покинутим...
Радітиму щиро, бо варта
Ти райських щедрот і клімату.
Турботи внизу залишаться,
Затішить усе довкола...
Куди, невиправна грішнице?! –
Долине розгніваний Голос.

За злетом - стрімке падіння
Поверне до раю земного...
Упа́деш у мо́ї обійми
І станеш Богинею знову.

2011.

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Свята мета давно не та –
смішна й неслушна.
Змінились цінності, і сни
не позбувались.
Лише щороку, восени,
сини ховались.
За ними скралась сивина
і сльози смутку…

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Моя мета давно не та –
смішна й неслушна.
Найкращі мрії всі – вони
не позбувались.
Літа мої!
Куди ж ви, любі, заховались…

Моє кохання особисте,
Не для чужих воно очей.
Таке тонке, магічне, чисте
Зриває тисячі ночей.
Всі ті кричущі барви світу
Розбилися у серденьку моїм -
Заполонили чисті води
І потекли у гай шумний.
Моє кохання особисте
Воно скликає цілий світ.
Немов зернина колосиста
Воно зростає навесні.
Неначе пролісок чарівний
Дзвенить у різні голоси.
Моє кохання особисте
На слух сприймається не чисто
Ти не почуєш його скрізь.
Воно чарівне, незрівнянне,
Таке бажане, довгождане.
Моє кохання - то мій дар.
Я ним чарую шлях тернистий,
Зриваю хвилі неземні
І слухаю пісні ті чисті,
Що сердце співає мені.

Понад Бугом-річкою — міраж,
Видивом розкинулись Кумбари.
Там Іван Богун, звитяжець наш
Шаблею розвіяв чорні хмари.

Геніальний в музиці народ,
Світ увесь повірити готовий,
Бо співає на Різдво без нот --
“Щедрик”, що створив наш Леонтович.

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

Пирогов тут лікував людей,
Коцюбинський теж творив натхненно,
Світло українськості ідей
Стуса дух плекав так дерзновенно.

Літній вечір завмирає в млі,
У цвіту магнолій, сакур тане.
О яка краса! Бракує слів --
Виграють рошенівські фонтани!

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

І день новий. Він щось нове фіксує.
І настрій інший обіймає вмить.
Минулі всі страждання ніби — всує,
І серце вже радіє, не щемить.

Бо скоро знов зустрінемся з тобою,
І у душі пробудимо весну...
Прощальною небес голубизною
Так ніжно любий липень наш махнув.

І кожен день чимсь новим душу гріє --
Події інші, інші і слова.
Та за минулим вічна ностальгія
У серці романтичному жива!

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ну чого поїхала так рано?
Я ще не натішився з краси.
І на серці — туга, наче рана,
Жаль, неначе жало від оси.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Ну коли, скажи, складем валізи,
І гніздо зів’єм своє удвох?
Поки на той світ готує візи
Нам з тобою всемогутній Бог?!

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Небо вибухне плачем-грозою,
Блискавкою душу грім протяв...
Певне, щоб натішитись тобою,
Вже мені не вистачить життя.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

30 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Вже тепле літо котиться на спад,
Хоч сяє ще блават у високості...
Сивіти злегка починає сад,
Іржаві пасма — до сосни у гості.

Але примчить грайливий вітерець --
Своїм духмяним подихом цілющим
В гущавину ввірветься навпростець,
І тихе щастя розіллється в пущі.

Немов кохана Муза звіддаля
На кулі, на повітряній летіла.
Поглянула униз і... вуаля* --
Спустилася і пригорнулась тілом.

І бризнув сонцем золотавий сміх,
Неначе ніжність розлилась навколо.
Кохались ми у травах запашних,
І милував нас легіт ясночолий!

28 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Твій сон прокинувся, ти – спав.
Я ненавмисно свідком став.

"Я вся – в тобі…
Я вся – лише в тобі.
Для мене це Господня нагорода.
Приємний біль,
коли це рідний біль –
в садах любові біль це насолода".

Її казковий стогін я впізнав
одразу – як знайомі співи птаства!
Вона колись була – моя весна,
і перша юнка першого юнацтва!

А тут на часі вже твоя пора
відкрила розхвильовані вітрила.
Лети, юначе, не журись, що вкрав –
це в ме́не просто вже відсохли крила.

За згагою твоєю я́ тремчу
в болючій пам’яті невиліковно.
Якби ж не бачив я, якби ж не чув!
Любов не йде, а струменить віковно.

Лети, хутчій! Не хочу знати я
ані нових казок, ані дороги!
На цім краю розбитого життя
я прокляну лише свої пороги.

Але з прокляттям житиму не так,
як буйні вої чи монахи прісні,
а рівно навпаки, як був юнак:
не з піснею в бою, а з боєм – в пісні.

І загороди ставитиму там,
де юні сни у зрілі переходять,
а вже як розрахуються літа,
нехай не проклинають – а проводять…

…Ти ненавмисне свідком став.
Мій сон прокинувся. Я – спав.

11 листопада 2002 р., Богдани́

Ніч під вербами.
Ніч під рукою дурною.
Ніч під пліткою.
Ніч над тобою одною.

Ніч легка.
Естакади чуттів повногрузі
час від часу
провозили сни по напрузі.

По напрузі під вербами,
по напрузі з руками,
між думками розверстими
між не нами і нами.

На поблідлій тобі,
на поблідлій землі
я червоний вогонь
Сальвадора Далі.

Тонка лінія йде
з-під руки до верби
і розумних людей
підійма на диби.

Підіймається лють
в оксамитовім ложі.
В полотні не поснуть
фарби дві, дві несхожі.

25 квітня 1995 р., Київ

Станьмо, люди, ми уважніше, добріше!
Озирнемося навколо,
На ріки, гори, ліса, поля,луга, чарівні квіти-
Погляд, серце,душу вабить ця краса!
Блакитне небо, сонце світить!
Все, що потрібно для життя!!!
Маленьких діток, ангелочків, запитаєм – що хочуть?
Для них життя – це гра, посмішка, любов, турбота рідних,
Важливіше, мабуть нема! 18.07.21

Ґранчак єлейного вина
несе до вуст печаль одна –
а далі ллються день у день
самі "дзелень-дзелень-дзелень!",
блажені струмені пісень!

Полоще ніч у ніч той стан
думок жорстокий океан –
а на розмитих берегах
за мить від бою на ножах
смертельно оживає жах…

Складе годинника "цвірінь!"
ціну усіх таких прозрінь.
Хай не лякає Вас ціна –
коли не випито до дна
ґранчак єлейного вина!

2, 3 липня 2003 р., Богдани́

Вочевидь не осягнутий простір,
призупинений склом у вікні,
кличе хлопчика хворого в гості
на химерні бурлески нічні.

Хлопчик спить, але місяць крізь шибку
дзеленчить голоском цвіркуна,
розвертає зі скибки на скибку
книгу ночі, мов плід кавуна.

Він – наточена гостра підкова,
він – дзеркальний уламок од дня,
він – спішить розтривожити знову
це намучене болем маля.

Хлопчик спить, а над тоскним обличчям
позліта́лися мрії його,
з каруселі веселої кличуть:
іго-го́! іго-го́! іго-го́-о-о-о!..

Хореограф танків іграшкових,
хитрий місяць, спокусник дітей, –
ще сильніший, ще більше готовий
у полон заманити оцей.

Попливли ескімо і банани,
шоколад і горіхи в медах,
на високі зефірові сани
місяць сів під глазуревий дах.

Хворе щастя, що мліє в колисці,
бідний хлопчик, ще трохи, ще спить, –
а вже мацає ручками місяць,
хоче сонце спросоння вхопить.

Тиха радість плачем роздробилась,
і порізались ручки об скло –
те, що нібито сонцем світилось,
лиш маленьким уламком було.

9–10 серпня 1995 р., Богдани́