спасибо тебе. прошу, не сердись,
бывает я плачу и когда невмоготу - реву.
нет в кричащей тишине предела...
грустно без тебя - скучаю, просто люблю.
2012г.

Ваше фото пожовкле
Альбом дивовижно зберіг,
Загубилось воно чорно – біле
Поміж кольорів,
І лиш випав
На чорні поля білий сніг,
Я у спогади тихо побрів.

Ваші очі нагадують
Липня високу печаль,
Що гойдається вітром
На віях смерек,
І вертають
До мене покинуту даль
Ярих днів,
Сніжних зим,
Літніх спек.

Ваші руки нагадують
Теплого пляжу пісок,
Що до нього припливом
Туливсь я мерщій,
І до нашої юності
Далі на крок
Я стаю.
Гірко так,
Боже мій…


05.03.12

Вода служить колискою плоду,
В ній формується кожне життя
І не можна поганити воду,
Як не можна поганить буття.

Вода може омити нам тіло,
Вона свіжість йому придає.
Чисту воду вживайте ви сміло,
Вам здоров’я вона принесе.

Воду святять як чисте і світле,
Щоб надію відчули серця
І запаси її нескінченні,
Як і всесвіт немає кінця.

Вода - тіло твоє загартує,
Якщо ти довіряєш воді.
Тіло скоро здоров’я відчує,
Так попробуй скоріш на собі.

Вода наш організм очищає
Вона нас від недуг збереже.
Воду кожен щодня споживає
І в дорогу із собою бере.

Хрест спасає від темної сили,
Якщо ти охрестився в воді.
Нас святою водою омили.
Ми про це пам’ятаймо самі.

Вода теж як душа не вмирає,
Лише місце і форму міняє.
У житті їй заміни немає,
Без води все живе помирає.

Залюлюкає вітер сльози -
зими березневі метіння
і мінливі весняні облатки
прихистять тепле літо тінню.

...А сьогодні зітхає тужно
зледеніла в саду альтанка
і безтямно залюблений ясень
у... криниці струнку осанку.

Огинає гінка ялиня
обіч сАду кущі бузкові,
улюлюкує вітер сльози -
кличе сонечко до розмови.
2012

Частинка щастя, це наперсток волі,
На Батьківщині, у чистому полі
Ніде не їхати і не шукати долі,
А тут на Україні, мати все доволі.

Частинка щастя, це ніжності діжка,
Кружляє як в лісі доріжка,
Головне її вірно обрати,
До України, до рідної хати.

Частинка щастя, це горнятко дружби,
Так необхідне для роботи і для служби
Всі маємо вірно народу служити,
Тоді і не будемо в злиднях ходити.

Частинка щастя, це вірності чарка,
Буває всяке і розчарування й сварка,
Та маємо вірності міст будувати,
Щоб не прийшлося самотньо страждати.

Частинка щастя, це прощення кружка,
Буває різне, як кожна подружка,
Якщо будемо більше прощати,
Будемо друзів надійніших мати.

Частинка щастя, це бокал любові,
Жадають його немічні й здорові,
Будемо ближнім любов віддавати,
Проблем із здоров’ям не будемо мати.

Частинка щастя, це відерце віри,
Так у житті воно не має міри,
Віра ніколи немає вмирати,
А завжди надію нам має лишати.

Частинка щастя, це барило сміху,
Воно друзям і рідним на втіху,
Щиро ми маємо завжди сміятись,
Тоді не прийдеться і друзів лишатись.

Велике щастя, це змішане разом,
Нагріте теплом за душевним наказом.
Та щоденно, це щедро вживати,
Більшого щастя не варто жадати.

Міцне коріння – це основа крони,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба вчасно підживляти,
Тоді і крона буде пишною рости.

Для річки береги її основа,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба добре укріпляти,
Тоді і річка буде правильно текти.

Основа для людини – це здоров’я,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба завжди гартувати,
Тоді здоровим будеш ти завжди.

Народ багатий – це основа для країни,
А для дітей основа – це батьки,
Основу треба завжди величати,
Тоді і мир наступить на віки.

Основа для душі – це віра в Бога,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба завжди прославляти,
Тоді ніколи не відчуєш самоти.

Основа для життя –це біосфера,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба нам оберігати,
Тоді і люди житимуть завжди.

Основа для батьків – це їхні діти,
А для дітей основа –це батьки.
Основу треба завжди шанувати,
Тоді в родині буде злагода завжди.

Берусь я зараз за перо,
Руками я попрацював уже доволі.
Закінчив школу залишив село,
Подався в місто я шукати долі.

Прийшов я в кузню молодим,
За справу брався енергійно, сміло,
Я працював із ковалем старим,
Який мав навики і працював уміло.

Я спорт любив, любив відпочивати,
Любив і людям я допомагати,
Ходив в дружину в інститут ходив
І мріяв інженером справжнім стати.

Та злинув певний час,
Здобув освіту, досвіду чимало,
До інженера так і не доріс,
Посади все для мене не хватало.

Що би посаду інженера мати,
То біле чорним треба називати,
Як що ти хочеш свою думку мати
То будеш ти руками заробляти.

Мій рідний край, село моє ти рідне,
Моє дитинство, молодість моя.
Немов у сні, так швидко пролетіло
Ті незабутні роки, молоді літа.

Там соловей вночі співає без зупинку,
А вранці півень солов’я міняє,
Туман підніме скатертинку
І жайворонок пісню починає.

Роса вмивала мої босі ноги
(У пам’яті моїй вона така рясна),
На сході сонця аж сліпила очі,
Від того зараз ще щемить душа.

Природа годувала нас, поїла,
Вода у річці, мов сльоза, текла
І в теплий дощ і навіть в літню спеку
Вона завжди холодною була.

Зима вкривала землю щедро снігом,
І він був чистим аж до самої весни.
Тим снігом все довкола замітало,
Могло і хату навіть занести.

Навколишні поля, ліси і гори,
Сходили ми, і вздовж, і впоперек,
Ми знали все, де, й чиї то нори,
Що в кого в полі і в саду росте.

Село покинув я уже давненько,
Вже понад сорок я там не живу,
Але у сні буваю там частенько
І по лісах і горах у думках ходжу.

Пів віку я уже прожив і друзів й ворогів нажив,
Вдалось дітей мені зростити, дерев чимало посадити,
Але ще досить сили є і джерело душевне б’є,
Попробую я дещо збудувати, а може й книгу написати.
У добрий настрій, вільний від роботи час
Пишу про тих хто любить Україну, любить нас,
Пишу й про тих, хто ради власної наживи,
Готовий пити кров, тягнути із народу жили.
Я відчуваю, що настав той час,
Коли про все я маю написати.
Життя дає мені цей шанс,
Його не можна у життя не взяти.

Вона:
У молодих усміхнених очах
Світилось сонце, з літом фліртувало
Неспокій бджілкою крутився по плечах
Кохай, літай і серце край – все мало...

Він:
Виразний погляд, усмішка скупа
На мужньому обличчі зблякли фарби
Розбавлені у роздумах – дарма...
Життя заманює ще дужче, як і паби

Вони:
Сплелися душі у чудний вінок
Барвистий, запашний, незрозумілий
Жагучий свіжий юності бузок
Звабливий гладіолус ніжно-зрілий...

Він:
Світися, моя зіронько, світись
На гордому моєму життєсхилі
Напіштував ночами... Ні, молився!
Жіночій вроді – вічній силі.

Вона:
Лукаві погляди скидала наче пух
В бездонній глибині його ховалась
А щоб вогонь палкої пристрасті не вщух
Метеликом у спогадах зосталась...

2002

Я буду просити,
Я буду молити,
Я буду благати…
Тільки відпусти.

Я хочу любити,
Я хочу жити,
Я хочу літати…
Тому відпусти.

Мене не зловити,
Мене не спинити,
Мене не вбити…
Я йду, відпусти.

Цього не змінити,
Не змусиш любити,
Ти мусиш забути…
Забудь і…прости.

2008р.

Ти мене цілуєш ніжно в губи.
В губи ніжно ти мене цілуєш
І голубкою воркуєш: любий.
Любий, - ти голубкою воркуєш.
Я іду до раю лона денцем.
Денцем лона я іду до раю,
Омліває тіло у блаженстві.
У блаженстві тіло омліває.


Муки пекла - дні в розлуку злиті.
Дні в розлуку злиті - муки пекла,
Хочу знати, де ти, я щомиті.
Я щомиті хочу знати, де ти.
Вірю, не погаснуть наші зорі.
Зорі наші , вірю, не погаснуть,
Нас осяють щастям неозорим.
Неозорим нас осяють щастям!

29.02.12

Пресує сніг мучителька зима,
Стиска його шаленим вітровієм,
Ця дута біла куртка землю гріє
Позірно сердячись і палко обніма.

Набрякли сумом снігові покої,
Та в голубих проталинах небес
Веселий вогник сяєвом воскрес,
Немов передчуттям весни легкої.

Розкрий, розкрий свої обійми, весно,
Зведи печаль вечірню нанівець,
Поет безмузий - місяць-удівець -
Плекає мрію про любов чудесну.

28.12.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

про любов не забувають - пам*ятають завжди.
перплини з небес осяють твої сни
Розчинюся в тобі подихом тепла кохана моя...
в радощах весняний трепіт пісень оголеной душі
2012р.

Пасма гір, з тобою стоїмо у підніжжя.
Із щоки гірської - срумочки джерела.
Кришталевою піснею дзвенять вони ,радісно,
і подихом пелюсток перехрестя Божі серця - розчиняємся...
2012р.

В нашем теле Его святой сосуд - Дух Истины.
Мы не машины для поглощения пищи
И исполнения похотливых желаний.
Необходимо хранить источник Живой воды.

Мы плывем в неведомое, парусом правят знания...
Жизнь без путишествий смысла лишена.
Для тебя, мне хочется стать тихой музыкой
Наполненой нотами ясности и света.

Твоя мысли для меня, как солнца лучи,
А во взляде - океан зеркальной чистоты.
Они, словно ключи нежных родников,
Радостью наполняют кувшин жизни - песней любви.
2012г.

Мені до вподоби
медитувати з філіжанкою чаю.
Пара-хмари.Літаю.
Беру слова.Їх з медом мішаю.
Додаю до напою.
Одкровення з собою...
День почався-
зефір в небо піднявся...
А на вечір знову,
чай,сироп кленовий.
Та пожагливо- квапко
упірнаю в горнятко..

Весна ще спить.
Їй млосно під снігами,
ще сняться білі сни,
прокинеться і стане берегами
нестримної ріки...

Ріка-життя нас понесе з собою,
ще на нові й нові причали...
Нехай. Якби ж мене з тобою
не полонили їх печалі!

Сьогодні іду по вулиці – люди немов намальовані:
На вустах в кожного – усмішка, а в очах – сонячні промені.
Небо – блакиттю забарвлене, листя – дощами напоєне,
Все навкруги заворожене, щастям своїм заспокоєне…

А в очах – сонячні промені, а в очах – ранок пробуджений,
І сиджу я ніби здивована, снами тихими закіптюжена.
І немов із іншого виміру виринають добром зачаровані
Тихе небо, зоряна усмішка і дбайливі сонячні промені.

Вир душі
захований од лоцій,
дужі хвилі
пОдругами брів.
Рукавом –
вітрильником емоцій
не спиню
розлючених вітрів.
Хитавиця-доленька -
на друзки!
Хусткою прощально
далина.
Як усе логічно
по-бермудськи:
л-трикутник -
версією дна.

2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Стоїмо разом в обіймах серед поля
І тихо-тихо, навкруги!..
До нас, іде Весна - вербна чарівниця кохання...
Її любов - живий напій до серця,
Чистий, як сік березового світла.
Приємно нам шепоче: заметілям відбій,
Вдихайте це солодкозапашне повітря мрій.
Веселкою іскрить на віях Господня сльоза,
Коли тепло Любові приймає душа.
В долонях, квітка Її серденька Радість -
Доля вогняннобілих пелюсток вічного щастя.
2012р.

хай заростає
шторами
місце
де ніч
голка
що полатала
хворих нас
в кожному щось та
змовкло

те що за мене
дихає
пам’ять
стінна
риба
під крейдяною
кригою
з ротом завбільшки
в шибу

зникнуть пороги
рідного
слова
душа
в хоку
звик_не до вітру
східного
щирого наче
опік

рань ще розквітне
в мильниці
м’ята
в зубній
пасті
в що крапля світла
виллється
де мають тіні
впасти

сон тонший звуку
звуглиться
святом
води
з крану
і однорука
вулиця
посеред горла
стане

24 Лютого 2012

Я ЦІЛУВАЛА СОНЦЕ В ГУБИ

воно, беззубе,

тим безтілессям

дивувало,

та не пропало.

я цілувала вічність!ніжно!

і так безгрішно...

вона ж мені відповідала...

а це лякало...


я цілувала сонце в губи!..
ВОНО Ж БЕЗЗУБЕ!!!

12.00. 24.02. 2012

Ні обрію, ні вітру, ні зірок…
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя…
Так легко в невідомість робиш крок
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де «замки вічності», які ти спорудив?
Де «хрест важкий», який ти дотепер ніс?
Ніяких «пара-див» та «парадигм»:
тут – лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць…
Ні стогону, ні шепоту, ні рими…
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нейтрино.
Це в них і відсипалася пітьма,
до того, як наринути відверто!
Ти – у темнотах (і тебе нема!)…
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта…
Тут – тільки даль, колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: «Ти – обраний між нас!»
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви… серед поля.

2010 р.

В пятерне страданий сердце изошло немой тоской...
Твоих кос, как струн гитары, коснутся бы мне рукой.
Эй, сердце, где ты? Откинь локоны густые.
Милая моя, чеку ревности не тронь - прошу.
Слышу молвишь: - " легко тебе поэту,
Фразами интриги плетешь, и все мимолетом.
А тут - без тебя, вся жизнь автопилотом...
Подхалимов, хоть отбавляй или пруд пруди,
всем им только давай, все вежливы...
С коварной улыбкой колени щиплют, льстят,
Тянутся к богатству - все шалят и хотят.
А хочется, чтобы рядом был друг,
Тот, кто не погряз в рутине - мудрости муж.
Чтобы радость ушкам нежно шептал
И верность во Храме не предавал!"
О снежинка не огорчайся, ведь знаеш сама...
Жизнь моя пред тобою - как открытая книга.
Мудрой будь. Слово ведомо тебе мое,
Как пред Богом присягу дал
И, в флешку памяти Акаши запечатал.
Сколько нежных ручейков излил любя.
Все мои песни и не меньше стихов,
Из родника, что в сердце моем - для тебя.
Неужели ты не веришь себе,
Или до смешного стали взрослые?
Известно нам, что страх точит изнутри,
И поди-попробуй в душу загляни.
А там - все шрамы жизни...
Спасибо милая тебе, за искуство благословения.
Вспомни свои слова: "Я
Очень счастлива за Вас!"
А я - с Тобою,
Таков ответом был мой глас.
Молвили мне небеса благославляя:
Троице Великой к стопам поклонись!
С чистого листа жизнь начни, миру улыбнись!
..................................................
Благословляю любви ветерок, пусть он радость тебе принесет,
Донесет любимой в серца сад, этой песни аромат.
Давно готов спуститься с гор, согласен, пора.
Мечтаю к твоим стопам припасть головой
В нитях радости обретая покой.
В твоих ладонях спрятаться я буду рад,
И этого достаточно, не надо мне других наград.
2012г.

Втекли світанки босоногі
В густе мереживо доріг
Скарбами спогади убогі
Сідають влітку на поріг

Все швидше сонце до полудня
жовтогаряче тягне тіло
Не поцікавлюся у грудня
Де листопади відлетіли...

В життя театрі урочисто
Щораз даються нові ролі
Роки бурштиновим намистом...
За компліменти вдячна долі!

Кохання – ниточка, без жодних намистин,
Стискає шию слід червоних квітів.
Душі багато та нема причин,
Щоб оселитись двом в одному світі.

Залишився лиш зблідлий колір мій,
Як тонко нитка серце розчахнула
І випурхнули з нього зграйки мрій,
Невиправдані, звідки взяли крила?

Так пролилось кохання, наче кров,
Нерівний бій, невдале поле брані.
Життя потроху скрапало в любов,
Потроху просочилось через рани.

Напівчужі закохані серця
В своїх світах самотньо обертались,
Одне до одного тулилися життя –
Одне в одне ніяк їм не вдавалось.

13.02.2012р.

Борюся з тим, чого нема,
Борюся з тим, що скоро буде.
Та незруйнована вина,
Ще й далі суне поміж люди.

Борюся з нинішнім гріхом,
Хоч, знаю, завтра буде більшим.
Я збожеволіла цілком,
А, може, просто стала інша.

Борюся з натовпом химер,
Що обступили мою душу.
Їх біль у вічності завмер,
І вперто совість мою душить.

Борюся! Хоч не маю сил…
( Й, можливо, ці слова банальні).
Мене, мов долі еліксир,
Допили наслідки летальні.

В очікуванні солодкої миті
Завмирає серденько, наче дійшло межі...
Далі - сяйво очей безодні...
2012р.

Вино осіннього листя,
келих – зими кришталь.
Вітер його не напився,
тільки змочив уста...
Осінь уже за снігами...
...В потязі холодів
губиться вітер думками,
що не збагнув тоді
ніжний осінній цілунок...

...Сивий безрадний хміль...
Віття безлистого струни
заспівує
заметіль...
2012р.

До скриньки положені терпіння плоди - не диво.
Відати, що час розлуки мине - не диво.
Якщо сердце любові віддане коханій,
Сонячной ніжністью її зігріти - не диво...
2012р.

Я тебе розпізнаю за болем і сміхом,
Хоч вони й несумісні, здавалось, ніяк.
Заплету почуття у матерію втіхи,
Простеляючи нею до вірності шлях.

Я тебе розпізнаю за відліком часу,
Що розбив нашу відстань на сотні прощань.
Я зірву із життя цю похмуру гримасу,-
Вибухову сукупність постійних бажань.

Я тебе розпізнаю за мовою тіла,
За манерою впасти на мене дощем.
І за тим, що душі так давно вже кортіло…-
За шаленим у серці кохання вогнем.

Світлини нічки з відблиску вогню,
жага гітари з віщими очима,
і босій ніжці вже не на стерню
на просторі високого інтиму.

Ганяло тишу радісне - ку-ку! -
Та нам літА не баглося лічити.
Цілунок перший іскрою в щоку
і глеком нерішучості розбитим.

І світ, і відчуття - на кругозлам.
І слів, і жестів сонечка в розкриллі...
Цілунок другий, ніжний, як бальзам,
заховано у зоряному пилі.

На Шлях Чумацький нічка відпливла -
услід у схрестях погляди і руки.
В цілунку третім - ранішня зола
од полум'я нічного та розлуки...
2012

Я вже замовив коханій весну
З лісом підсніжників білих.
Жду не діждуся, аби далину
Сонячний промінь прострілив.
Я вже потоки розбурханих вод
В мріях пускаю у доли.
Жду не діждусь, щоб морозяний код
Зламаний був березолем.
В день той на милу туніку ясну
Теплого неба надіну...
Жду не діждусь, аби знову весну
Бог повернув в Україну.

18.02.12.

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

По наитию спасён
свыше силами
райский сад твоих имён,
сердцу милая.

Ночь отведала моих
кислых яблочек –
разродился ими стих –
древний сказочник.

Нет очей – тебя принять,
прячу внятность их,
словно крылья от огня
всеобъятного.

Тает иней на губах,
греет искренность.
Неиспитая судьба –
легкомысленна.

Соль по ноте соберу,
роль – в чернильницу.
Ах, как хочется перу
словом вылиться.

Безответная! Ты где,
небо спящее?
Я учусь дышать, в дожде
сердце сращивать.

17 Февраля 2012

Як же я далеко -
І від своїх Мрій!
Де проляже легко? -
Шлях рідненький мій...

Де мой стежина?
Серед тисяч снів
Що мене вестиме?
Шляхом лиш моїм?...

Що мені покаже?
На мою мету,-
Серце хай розкаже,-
І куди я йду...

Ось би відшукати!
Натяк хоч на Шлях,
Щоб я міг ступати,-
До своїх бажань...

Я би хоч тихонько,-
Та лиш за соїм,-
Весело й легонько
Шляхом би побрів...

Дякую :-) 8.10.2011р.

кровью вишни мой сад истекал
морем добрым вздыхала строка
дорогая моя невесна
я тебя по морщинкам узнал...

...и белеет душою рояль
растворяется в море печаль
всё нашло себе место и тень
и уют между клавиш и стен

от волнения страстного губ
для любви я слова стерегу
а стеречь остаётся пока
сто чертей и воздушность глотка

от чего же так рифмам тепло
в дне ненастном залитом в стекло
просто ноты заснули... во сне
оставляя мой сад тишине

16 Февраля 2012

Жовтий жовтень…жолуді та жаль.
Журавлі минули, як просоння.
Соняху не радісне осоння –
Сонечко відкочується в даль…

Жовтий мед – рідкі протуберанці.
В сотах – сонце! сотні сонць у сотах!
Стомлена бджола співає всоте:
«Сонце у моїй вощаній рамці…»

Просто жити…як живуть жоржини..
Жити просто…а зима – вже близько:
Буде слизько…холодно і слизько…
Буде чай.. варення із ожини…

А сьогодні тепло…сніг би – танув
Ще й трава зелена – не русява…
Ми удвох підем до Парку Слави
Погуляти і знайти каштани….

Ще зоріє, ще туман світанку –
Я хвилюю осені оману,
Чобітком ступаючи в сметану
Білого зволоженого ранку

Ти стрибаєш, гавкаєш скімлисто –
Клич усім! – ловіть останні миті
Теплого замріяного літа,
Осінню не знайдені між листям….

Жовтий жовтень…ми у Парку Слави
Парасольки, більші за будинки….
Ми удвох – патлатий Пес і Жінка. -
Жовтень. Ранок. Десь запахла кава....

А сніг змертвіло-безшелесний...
Сумує серце - він іде.
Далекий путь - його не вернеш.
То ж час змиритись - все мине...

І я в потрібну мить-хвилину,
Немов зманіжена сніжина,
Злечу в яскраву далечінь!
Не темну ніч - в блискучу синь.

15.02. 2012. 23.00

Щиро вітаю зі святом закоханих і дарую “міфічну троянду”

У вазі остання троянда
осіннього саду.
Вона
не дочекала б світанку -
ніч обіймає мороз...
Пелюстки в долоньці бутону
шепочуть молитву Зорі.
Блукає повітрям жадання
згоріти свічею в імлі
і кинути виклик негоді...
...Напередодні снігів
тендітна троянда зуміла
зцілити на декілька днів,
заковану холодом осінь
і радість моєї душі...
Забудь про свою одинокість
і міцність мурованих стін
знайди чародійну троянду
вона ж обігріє твій дім,
засяє теплом на морозі
в безрадісній прозі життя...
2012р.

А карусель,ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Произойдет? пускай однажды,
Сейчас все это так не важно:
Вот карусель - вот мы с тобой!
Ах чудеса! Ах, Боже мой!

А карусель, ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Сейчас полет, надежды, рвенья,
Зачем придумывать сомненья?
Зачем надумывать преграды?
Сегодня счастью мы так рады.

А карусель,ну просто диво!
И в жизни все красиво-мило!!!
И впереди начало счастья,
Ах, карусель, как ты прекрасна!!!

Поцілунки маскувались в подарунки
Від сердець палких пашілися пакунки
Кольорові, романтичні, дуже кльові
Орхідеї вбрались в мрії паперові
Галичанки – поставні панянки
Розважались: то в смішинки, то в мовчанки
Кавалери – ніжності манери
Раз у раз звертались до Венери
Мліли від зітхань кіноекрани...
....................................................
....................................................
У кондитерській ти запивала рани
У самотньому кутку - сумна картина
Не діждавшись свого валентина...

Тобі, кохана, про кохання розповім:
Слова із літер, я зі слів пишу картину
У фарбах ніжності на білім полотні –
Люблю й кохаю я тебе, моя єдина.

Крилаті звуки з вуст проллються у піснях
Із найпрекраснішими текстами любові.
Ти моє щастя, що жило у мріях й снах,
Сьогодні ж погляд твій ловлю я в кожнім слові.

Я власноруч зроблю й віддам тобі любов, –
Всього себе при піднесу із почуттями.
Аркуш паперу я без тебе, як немов
Ось це малесеньке сердечко орігамі.

Гора - мозг планеты...
В извилинах - миры!
Каждый из треугольников гор
рождает треугольные мысли...

В мыслях гор путишествую,-
Тибета горы, Гималайские,
Осознаю, они пропитаны Любовью!
Радость - серебрянное царство в чистоте.
2012г.

Долі зірвана нить –
ясний засвітку спів,
голос твій не болить,
ти хотів... не посмів...

перламутрових снів
в’є доріжка тонка –
залишився клавір,
голос твій замовка…

поділили на двох
тепле літо пізнань,
м’яко стелиться мох
по стежині зітнань

перламутрові сни –
відголосся весни,
весні віри не йми...

2011

коли завесніє, уже по-справжньому завесніє,
все як годиться: птахи, перші квіти, листочки, струмочки,
я прокинусь серед ночі від ошалілого вештання крові по жилах,
срібна жилка місячної доріжки потягне мене до вікна,
я тоді стану на підвіконня, -
і поминайте як звали, мур-няяяяяяв!
Спочатку тремтітимуть жижки
та крила зрадливі
погано триматимуть тіло
в суміші окси, нітро та ще там якихось ґенів і карбонатів,
а потім ніч лоскотатиме п'яти, я буду радіти, я буду літати
полину до милого на там-ту сторонку, в шпарину пролізу
проб'ю оболонку, що серце тримає його в холоднечі
на плечі його поцілунків накину ліану
і милий розтане і знов посміхнеться
і скаже: "ти знову, кицеле моя, прилетіла?"
і знов не побачить ні крилець, ні тіла
летючої кішки...
"я цього хотіла?" спитаю себе у стотисячний раз...

Мій Боже, промінь у гіллі
Зачарував вінком прозорим,
Що на волоссі, наче горе,
Твоїм я бачив уві сні.

Я затремтів в гіркім безлунні
І відчував це осмутніло,
Як витончено шаленіла
І надихала в мене юність.

Ти запитала: ”Що?”. – Я сказав: ”Так”,
„Це забуття”, -
таке життя,
„Іди сюди, зімкнімо груди,
Безпутніх вуст відчуймо смак”.

На лаві тій, в полоні мрій,
Десь я сидів, передчував:
Той гордий ріт колись я знав,
Я тріпотів і мовчки млів.

Сказав я: ”Так”. – Ти запитала: „Що?”
„Це каяття”,
життя – ніщо!
„В житті моїм ти промайнула”, -
Я заридав, а ти зітхнула.

Лиш на лиці іскріння цят
Таїть ненависть поторочу.
Хіба не грізність ця жіноча
Твій віддаляла аромат?

Ти запитаєш: „Як?”. – Скажу: „Не знаю”
Ніхто про іншого
не дбає.
Я листя рвав і мовчки млів,
А горизонт поволі голубів.

Склепіння долі,
правда рук,
камінний
ритму хрест.
Мій час –
мов бородань-малюк
і впертий
анапест,
що ямбу
геть наперекір,
коли скарби
мовчать,
де вічність –
лагідності звір
і слова променад.
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Кусає день за вуха i за щоки:
Пекучий потиск його рук.
Я на снiгу почула тихi кроки -
Вже обернулася: пацюк.

Пустує ковзанка - я разом з нею.
"Немає Сонця - в небi дим!" -
Смiється снiг i крига над землею.
А я бажаю бути з ним.

Рипить повiтря, як його ковтати?
Чи скоро з'являться бруньки?
Ми вдома замоталися в халати,
А мрiя сипле пелюстки.