бачиш - золотаві куполи
передзвонів голосиста віхола
ти забув усі волхвів дари
та очей святих росу горіхову

день почнеться рано на зорі
на зорі забудеться й згадається
як волошку голубу зустрів
як тривожив сутінки гітарою

сиротою рідна сторона
згадується мова перелесника
і в усіх дзеркалах днів вона
спогадами - яничари-вершники

до порогу –вишитий рушник
стелить мати і чекає сина
винами з чужої сторони
кров розлуки крапає полином

запеклось виною на устах
голуба волошка переможена
дім казенний – чорна борозна
оленятко німоти стриножене

Новый год у ворот - праздник волшебства.
Пылают в душах друзей Живые пламена -
Взаимопонимание, жгучее, эмоционально-страстное,
И сливаются влюбленные - Радость Единого торжества!
2011г.

Мов небо, гляну з висоти
на світ у скельцях -
гойдне він рибок золотих
і тиші крильця.
На денце ляжуть тіней сум
і зблиски світла,
і час помчиться наобум,
як сон на мітлах.
Життя втече у плавники
й барвисті шати -
лишень на відстані руки
грайливе свято.
2011р.

На полотні небеснім низько-низько
з’явився місяць в тиші голосів.
А срібло зір, начищене до блиску,
Пірнало в став, як зграйка карасів.

Учух вітрище, листя і антени.
Вечірній смуток заливав міста,
де крізь вітрини пахли хризантеми,
та ліхтарі світились неспроста.

Бо в колір непроглядного маренго
вдивлялись ми і Ригель (Оріон).
тонули у ночі тополь шеренги
і мерз ледь-ледь освітлений перон…

Ти випурхнула із моїх обіймів,
Немов метелик з лялечки торік.
І зникла назавжди… Любов наївну
Так довго я у серці ще беріг.

Вокзал. І до четвертої платформи
прибуде знову потяг. Як тоді.
Маренго лиш щільніше. Місяць повний.
І роки промайнули молоді.

а сніг не йшов і ти чогось не йшов
і стало якось гірко до безмов’я
сама собі здавалась чорним дном
з печаткою мовчання в чаші повній

в село до мами там де просто все
й вишневий сад не розгубив ще листя
де носом в пелену і зайченя несе
окрайчик хлібця й мушельки з намиста

в старім мішку все борсають страхи
анатомічні постріли у спину
якби ж ти хоч не був таким глухим
то взяв на плечі сім поразок синіх

якби ж ти розумівся в морі рим
чи віршем марив чи хворів віршами
та ти з туркменських золотих долин
вони усе життя ножем між нами

і ти не знав де ж липа шелестить
де рушники і лебеді на стінах
може тому летять із рим листи
на людський суд і осуд горобиний

а ти прийдеш пригорнеш та й мовчи
і я мовчу – хіба ж ти зрозумієш
як я така -
то скоро холоди
вповзуть у місто, наче білі змії.

Тихо осінь минула. Здалася зимі без бою.
Білі інею стяги покинула на землі.
Я цю осінь, малятко, відчув і прожив Тобою.
Я Тобою живу в лабіринті несказаних слів.

Мої ночі - тривалі, а дні, як карпатська ватра, -
вигорають за мить, а з ними згорає час.
Мушу вчасно усе... Хто знає, що буде завтра?
І чи буде воно? І чи з нами, чи, може, без нас?

Тихо осінь минула, і душу обсіли круки.
І бракує тепла і промовлених щирих слів.
Залишаються в пам'яті запахи, дотики, звуки,
відчуття і слова, і навіяні осінню сни.

Набираю слова, що хотів би сказати на вушко,
Витираю – доповнюю – змінюю… Знову не те.
Твоїх вушок бракує… А ще – відчуттів, що у душах
В почуття проростають: «DO SHCHEMU BRAKUJE TEBE!»

І мовчить телефон. Недомовленість знову по колу.
І жага розчиняється в просторі між SMS…
Лиш побачити б тільки, лише б обійнятися знову –
«Абонент – поза зоною», вкотре бурчить МТС.

Спересердя сховаю глибоко в кишеню мобільний,
І востаннє погляну у темряву Твого вікна,
Після чого піду, розчинюся у ночі осінній,
І сліди замете одинокий так само туман.

Сьогодні вже останній місяць літа,
А завтра, глянеш, перший день зими.
Нехотячи із почуттями гратись
Лиш можна, почуваючись дітьми...

Я не хотіла, я боялась закохатись,
Хоч ти про це ніколи й не просив;
З тобою неможливо не сміятися,
Не плакати без тебе понад сил.

Ніколи би про це не говорила,
Щоби не чути зайві голоси.
Писати лиш...! Поету не повірять.
Поезія - це просто, для краси...)

Та чи зумів би слово написати
Поет, кого коханням не зігріто?...

У світі що завгодно може статись,
А в мене просто далі буде літо.

У володарки ночі
Я прошу натхнення...
Й поезії темряви
Силюсь збагнути...
Волію найти
Таємничі знамення.
Які неосяжні
Тваринам і людям...
Які непомітні
Для ока живого...
І тільки духовнеє
Здатне начало
Вловити ті порухи
Тону малого,
Що в тиші прадавній,
То дар прочитати!
Єдине кохання -
Так точно, поета,
Зникаючи лишить
Той слід на папері,
Який неможливо
Без знання “мольберту”
Бодай на третину “мазку”
Зрозуміти

(c) Пузанов В.М., 2008

Тиша. Закрию долонями
зблідле обличчя світлин, -
там з посивілими скронями
миті минулих хвилин.
Там серед літа і зелені,
світла гарячих небес
стежки до тебе розстелені
свіжістю втомлених плес.
Там наші подихи вплутані
в погляди, квіти й дурман.
Ми у кохання закутані.
Зірвано цноти стоп-кран.
Ніжно вмивалися зорями,
пестили ніч і тіла.
Тиша – тоді територія
наша з тобою була…
Вражена сумом і думами,
в листя ховаючи шрам,
нині вже осінь задумала
владу віддати снігам.
Спокій. В альбоми пергаментні
схована тиша світлин.
В них розставанням захмарені
миті щасливих хвилин.
Тиша у домі і темрява
(вітром обірвано дріт),
бликає свічка і кіптява
зверху шукає орбіт.

Хто нам музику зурочив,
що зродилася в серцях?
Перша скрипка служить ночі,
інші - десь на манівцях.
Хай росли до неба ноти,
загубивши якори,
та було це, мила, доти,
доки снилися вітри.
А коли зухвало спокій
брЕхні музиці шептав,
ноти падали високі
на руїнища октав.
2011р

Де стихає докучливий галас,
Де усипаний золотом хмиз,
Там поезія десь заховалась
Між оголених ніжних беріз.

Ткала музику – просту й нехитру
Візерунком мінорної «сі»,
І смичком витинанковим вітру
Надимала вітрила лісів.

І буйніли вони повносилі,
Заглядали в озера сумні,
І гойдались березові хвилі,
Мов тяглися назустріч весні.

27.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

Я учора тинявся по Львову,
А сьогодні по Києву йду,
І закохуюсь, знову і знову,
В Україну мою молоду.

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

Хтось шукає щасливої долі
У далеких, заможних краях.
Але щастя нема без любові,
Полюбіть Україну, як я!

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

Хай зростає в любові Вкраїна –
Волелюбних народів сім’я,
Де і друзі мої, і родина...
В Україну закоханий я!

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

13.06.2011 р.

Во плацкартовой светёлке,
В блёклом свете ночника
Ангел спит на третьей полке,
Подкупив проводника.

Может, слишком лезет в око
Женским полом кандидат?
Но по жизни так высоко
Только ангелы и спят.

Видит ангел старой Кристи
Сновидений чуингам,
Живописно свесив кистью
Сорок пятый килограмм.

Нарождающейся ночкой
В городское далеко
Провожали ангелочка
Кошка Машка, пёс Рябко.

Невесомую обузу
В сельской тьме ночных светил
До столичного до вуза
Авва Отче посадил.

Но пока на три-четыре
Уголок земной страны
Мёртвым сном утихомирен,
Все пути разрешены.

Но пока плывёт белёсый
Предрассветный зябкий пар,
Но пока стучат колёса,
Ангел едет сам, без спроса,
В кенгурушный Занзибар.

2011

Меланхолійна діва осінь
надламує зів’ялі квіти,
гойдає сонячне проміння
і вихолоджує тепло.
А серцю важко розуміти,
що відгоріли барви літа
і вже нічого не змінити -
усе мине, як і прийшло.

Зі споконвік пливуть по колу
події, імена і дати,
і відголосся ранніх весен
шукати марно восени.
А все ж, як важко рахувати
здобутки, помилки і втрати,
коли ти так багато тратиш
у спробі втечі од зими.

Меланхолійна діва осінь
шепоче сніговійним вітром,
що марно вірити безсмертю
чи милосердю холодів.
І тільки душі згаслих квітів
живуть феєрією цвіту
й малюють візерунки літа
в осінній крижаній воді...

2011р.

У любові уста пошерхлі
Від цілунків палких і жаги,
Очі наче лампадки в церкві
Все осяюють навкруги.
У любові долоні теплі,
Гріють ніжними рухами плоть
І гарячий гамують шепіт,
Затуляючи ніжно рот .
У любові душа відкрита,
Двох єднання властиве їй.
Так спроможна любов любити,
Як ніхто на планеті цій.
Я до неї іду настійно,
Треба - витерплю сто доріг ,
Чи розрухи які, чи війни,
Бо прожити без неї - гріх…

21.11.11.

Я знаю, знаю, думаєш про мене –
Про це у гаю пташка жебонить
На «їжачках» сосни вічнозелених –
В`є співом ласки доленосну нить,

Що так невидимо оповиває
І гріє серед холоду зими,
Вона сердечні рани зашиває,
Зшиває нас із «я» і «ти» - у «ми».

Крізь кілометри тисячні так зримо
Душа екраном світиться немов,
Де вії сяють нитями ясними
І очі випромінюють любов.

20.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Із тиші безшелестної промінчиком тепла
скрипку Серця ніжностью торкнуло янголя
в тоскноті нічній
воскрешає Любові подих любожаданний
він віщий на грані єдинотремкій
і для сторонніх він невидимий.

2011р.

Я купалася в небі,
як у мріях злетіла.
І сміялася зорям,
а вони пломеніли.
Заяскрілися хвилі-
забавлялися зорі.
І плескалися долі
зорепадом у морі.
Засурмив срібний місяць,
видко скоро світанок.
І краплинами море
осідало на ганок.

Coпiлкa чacy
Валерiй Гребенюк
Oгортає самотніть сопілку,
Тихо спогад у мрії луна...
Ще пригадує давню Фолійку:
На свята у пригоді була...
.
Жоломийка казково не грає,
Окаринки в зажурі мовчать.
І весілля жалійку минає,
На козбасі не грають до свят...
.
І бандури не чутно на ґанку -
У знедолі порвалась струна...
Посиденьок недільних поранку
Не збирає поважно вона.
.
Італійка самотньо заплаче -
Вже на ній не загратє скрипаль.
Скрипка - мрійниця, дивної вдачі
Відіграти воліє печаль...
.
А маленькі дзвіночки яскраві -
У весільних, червоних стрічках!..
Не лунають їх дзвони ласкаві...
Не ховають вельóн при свічках...
.
Щиру пісню тепер не співають
Тай на прощі не втягнуть стихар...
Давні дзвони у душах лунають,
Та гріхів надто тяжкий тягар!
.
А сопілка все мріє заграти -
Крізь тягар підневільних віків!
Та свободи, ще довго не знати
У кайданах паральських катів!


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21106281136

У серці пристрасті ущухли.
Здалося, серцем все сказав.
Нараз — моя сльоза у кухлі.
І ти, мов зронена сльоза.

Удвох ми зрадили надію.
Тепер, безкрила, квилить лиш.
Я з тих, що плакати не вміють,
ти, наче сльози, одкричиш.

Не причарований тобою,
хоч припадав не раз до вуст.
Ні, над пролитою сльозою,
за серце й розум не візьмусь.

А, може, з волі високості
у цьому світі загадковім
сльоза, яку пізнав, не гостя —
стрімка провісниця любові.
2011р.

или Непоправимость


Ей дарят кукол - по привычке.
Она теряет их - легко.
Ах, эти прошлые косички
Смешного сердца моего!

Мы все из детства понемножку
И жгли волшебные огни,
И тайны падали в ладошку,
Лишь только руку протяни.

Блестят заманчивые дали,
Как в волосах большая брошь.
От счастья прежнего отчалив,
В какие дебри заплывёшь?

И девочка с детьми другими,
Покинув семилетний рай,
Растёт ещё непоправимей,
Чем падает Шалтай-Болтай.

2011

К свету!
Взмахом!
Сердце на плаху!
Глупо, нелепо,
Всем на потеху!
Взмахом!
С рассвета!
К свету!
Порваны нити,
Прочь от бетона,
Холода улиц,
Звонков телефона!
Ярким пятном
Разрывая на части
Серое завтра!
Взмахами!
К счастью!
Глупо, нелепо,
Всем на потеху!
Взмахом!
С рассвета!
К свету!

Я встала рано-рано вранці,
Щоб подивитись сонця схід.
Там сни сплелися в дивнім танці,
Там ще всміхався ночі слід.

Та ось... мереживо світання
Заполонило небокрай,
Здійснивши зоряні бажання,
Ввімкнуло сонця водограй.

І засміялись чисті роси,
Заколосилися поля,
Верба стряхнула довгі коси,
І враз прокинулась земля.

Я взяла в руки сонця промінь,
Зігрілась сонячним теплом,
Почула світу тихий гомін,
І день новий махнув крилом...

Останні листи зваби-осені
До тебе я шлю з голубами,
І вірю у небо із просинню,
І серце любити так проситься,
Та світ - поміж нами.

До безуму тіла потреба
Тепла твого, наче повітря...
Лиш вітер печаль мою витре,
Розвіє всі ноти з пюпітра,
Вертаю до себе.

Господь лиш один розуміє -
Чом наші шляхи переплетені
В туманах осінньому плетиві,
Чому між моїми куплетами
Теплом струменієш?

Для тебе мене не існує -
Між цими містами й пустелями,
Де долі стежини устелені
І терням й піснями веселими...
Крізь тебе іду я.

Я знаю - не вічні ці фрази,
Це тільки слова, тільки осінь,
Оркестру твого стоголосся
І мої розплетені коси
У миті екстазу...

Чи бути нам разом?...

Тіні ліхтареві замерзали в парку,
там, де ми так часто зустрічали день.
Скоро вже Михайло. Грудень на світанку
викладе в пюпітри нордових пісень.

А сьогодні осінь в листяних обіймах
зігрівала тільки клумби і газон
та дивилась з мосту в далі-дальні мрійно,
наче закривала жовтизни сезон.

Ніжність вечорова винайде бажання,
у теплі каміну вигріє зерно,
що зійде вогненно вперше і в останнє…
Як ми і хотіли – проросло воно.

Поцілункопадом я укрию губи,
так як огортає землю листопад.
Знаєш, закохався щиро і до згуби
у твої загадки, в сум твоїх монад.

Ми зустрінем зиму в царині кохання,
у обіймах ніжних, в дотиках сердець…
Тіні ж ліхтареві змерзнуть до світання
і підуть за сонцем в місто навпростець…

Заблукали підвечір разом
в листопадових думах опалих…
Зрозуміло – такий вже сезон, -
осінь яшму шукає й опали,
у обіймах зів’ялих стебел
листопад ще чекає ясиру…
Я сьогодні ж зігрію тебе,
залелію тендітну і щиру…
Доторкнусь вітерцем до руки
і нестримно до висі злітаю…
Замерзають в саду галузки…
Я ж тебе ще міцніш пригортаю…
А затим приголублю дощем
з поцілунків жагучо-шалених,
обів’ю тебе шовком-плющем
і відчую себе полоненим…

Минає втома,
Бо мою душу зігріло сонце
І я зуміла зловити промінь
В своїй долоньці.
Вчорашній відчай
Розтанув наче ранковий іній,
Я зазираю у неба вічі
І бачу тіні
Від мрій крилатих,
Які від мене втікають з вітром,
Аби вернути й зафарбувати
Душі палітру
У колір сонця,
Безмежжя висі, в якій комети,
Що пролітають, немов жар-птиці,
Як дух Поета.

Минає втома,
Шепоче янгол мені на вухо,
Аби вказати мій шлях додому...
Ти теж послухай!

небо захлинулося туманом
сірий подих до долоні горнеться
важко диха біль мій і не тане
стигне тиша
плаче дика горлиця
рідний мій
коханий мій
єдиний
грона пахнуть тугою
їм важко
небо переткалось
в павутину
ти ж сама хотіла
тихше
пташко


2001

Я так замучився ось тут,
Я так стомився Сонце доганяти,
Коли ж я знайду свій приют,-
Коли ж прийду до свої хати?

Коли я сяду ранком там,-
А Сонечко відкриє обрій,
Й навколо мене красота -
А я сиджу у своїм домі...

І побіжить десь вдаль ручай,-
А я з під хати хмари проводжаю,
І Сонце вже схилилося за край,
А я ще дома - у своєму краї...

Залишусь мріями отам,-
Де в мене є у горах Домік,-
Нехай для мене там весна,
Покú я йду шляхами Долі.

Дякую:-) 15.07.2011р.

Уже летять мені у вічі
галактик чорні мотилі.
Картатий ворон на узбіччі
черленим вогником дотлів.
У цебрах обрію сльозини,
зоря криничним журавлем
і караваном тихоплинним
дороги спиненої щем.
Її, завмерлу павутинку,
змету із серця та повік.
І все - на хуху моховинку
у снінні схожий чоловік.
2011р.

Я зовсім скучила.
Всі ігри виграла на комп’ютері.
Дзвонила-мучила
І операторів, й дистриб’ютерів.
Жадала голосу,
Сказати й слухати, не перечити.
Всі, як на полюсі,
Були холодними й недоречними..
Літала піснею
І пила каву із марципанами.
Ходила різною,
Сумною-грізною, трохи п*яною.
Палила вогнище
І довго-довго в вогонь дивилася.
Боже, ти довго ще?
Як так чекати тебе втомилася…

Не исчезай!
Останься в запахе листвы,
Останься тенью за окном,
Останься сном...
Пускай
Холодным снегом давит грусть!
Я не вернусь!
Пройдусь
Притихшей улочкой любви...
Молчи, не надо, не зови!
Горчит рябиною "Прощай..."
Давно не ад,
Давно не рай,
Последний лист упал к ногам,
Я - где-то здесь,
Ты - где-то там,
Мы - звуки пройденных шагов,
Боль неоплаченных долгов,
Забытых слов...
Коснусь тихонечко души
В тиши,
Останусь в запахе листвы,
Останусь тенью за окном,
Останусь сном...

Пташиний спів.
Різноголосся перелив
Звучить як гімн рідного краю.
Пташиний спів.
Години плин
Не відчуваю, не відчуваю...

Та тьохкає у серці
Невимовне почуття
Відлиги герцю.
І все іде у небуття.

Пташиний спів.
Останній птах вже полетів,
А хто для мене заспіває?
Пташиний спів
Вже онімів.
А я чекаю, все чекаю...

жовтень 2011

- Відпросилась у нього?
- Ага…
- То ти при́йдеш?
- Прийду́, напевно…
- Рівно в шостій мене чекай…
- Пам'ятаю - о шостій рівно…

Від цих слів – як вогнем… Відпусти,
Не пали так пекельно… Годі!
Чи, нарешті, спалити мости
При зручній отакій нагоді?

- Заночуєш у мене?
- Та так…
- А удома що скажеш?
- Не знаю…
- Наша зустріч – це неба знак…
- Та і я так собі гадаю…

…Ледь відкриті уста, з-під повік
Погляд грішною звабою мліє…
Не забуду тебе я повік –
О, моя найсміливіша мріє…


01.11.2011

Сонечко ясне моє осіннє –
Лагідне таке із холодком,
Пестиш ти мене своїм промінням,
Ніби пригощаючи медком…
Сонечко ясне моє осіннє.

Гаю мій ти, золотаволиций,
(Дуб - немов із листя коровай!)
Ти – повітря чистого криниця,
Чистотою духу напувай.
Гаю мій ти, золотаволиций.

Де іще красу таку знайдеш ти?
Тиху, наче божа благодать.
Де берізок золоті сережки
Любить вітер ніжно погойдать.
Де іще красу таку знайдеш ти?

30.10.2011 р.

Кохання міцне наче хвиля цунамі,
Мов лава вулкану - пекучий каприз,
І ніжне водночас, як усмішка мами,
Як моря вечірнього лагідний бриз.

Ніхто не зважає , що хвиля потужна
Накриє чи лава жагуча знесе,
Єднаються двоє в щасливе подружжя,
Хоч знають - в дорозі трапляється все.

Охлянуть планети і зорі погаснуть,
І сонце від стиду закриє лице,
Коли без кохання людину нещасну
Ненависть піймає в дошкульне сильце.

Кохайте і юні, і віком старіші,
Не дайте боянам умовкнути враз,
Вони для снаги вам писатимуть вірші,
Їх слово з нудьги рятуватиме вас.

29.10.11.

Я так вчаділа від оман,
Що обліпили мою душу!
Вони щоночі її душать,
Як метастази всюдисущі,
І завдають нестерпних ран.

Переродилась віра в тлін
Від цих повторень зрад потворних.
Знов наді мною хмари чорні
І вісник горя - хижий ворон.
Шукати марно жар в золі!

Слова втрачають свою суть,
Нема її поміж рядками,
Їй проростати легше в камінь,
Ніж промовлятися вустами,
Брехня усюди - там і тут.

І тільки паморозь сумна,
Лежить, як скеля, непорушно,
І огорта схололу душу,
Мов запихає смуток дужче
На дно, в якім немає дна...

Тож хай розвіється туман
З людських оман і фальші світу,
Нехай душа себе наситить
Любов'ю, правдою і світлом
В обіймах ніжних у світань!

Я кожен раз вмираю,
коли Ви
Проходите повз мене
збайдужіло.
Зелене літо
ще не побіліло,
А зранку запах
свіжої трави
Уже не той.
А Ви – ще досі ті! –
Із дня у день
велично і красиво
Минаєте мене,
а втім,
це диво,
Що кожен раз ці зустрічі прості
Банальні, передбачливі,
пусті
Приносять серцю
стільки насолоди
І знаю я,
повік
не вийдуть з моди
Блакитні очі,
як нектар густі,
Які на мене зовсім не течуть.
Ви знаєте,
а Ви
як чарівниця,
Що не одному стільки –
стільки сниться,
І не одному
в мимовільну путь
Красою барикаду возвели.
Ви знаєте,
а я Вас
не розлюблю,
Я швидше
сам себе
у цім погублю,
У цім гріху
із запахом смоли
Церковної.
Бо вроду молоду
Не обманути
ані на хвилину!..
А завтра я у сотий раз загину,
Коли повз Вас, байдужую, пройду.

27.09.2011 р.

Ти зовсім поряд тут. Близька мені й далека
В твоїх очах любов. Чи тільки відблиск зір?
Що сховано у них – холодний лід чи спека,
Чи раю благодать, чи подих сніжних гір?

Ти зовсім поряд тут. Ти - ніжна синьйорина,
А може й королева. Я бачив це у снах.
Тобі ця серенада із пристрастю полине
Від пальців, що трЕмоло озвучують в басах.

Тобі ця серенада, народжена у серці,
Тобі, моя кохана, всі ноти запальні,
І матиму надію - в нестримності цих терцій,
Дискантом у серцях запалимо вогні.

Цілують струни пальці із ніжністю кохання,
Дзвенить акорд любові так трепетно вночі.
Злітає в небо пісня – гаряча від бажання,
І чути тільки тишу, що в паузах мовчить.

З дому йти, недописавши вірш,
В натовпі шукати рідні очі,
Аж допоки ніжно залоскоче
Їхній усміх мій журливий зір.

Довго йшов ожвавленим бульваром,
Все чуже - сумні слова і сміх.
Виглядав одну з - поміж усіх,

Думав зустріч виникне, як чари,
І за рогом завертав за ріг,
Та вернувся в дім один, без пари.

На душі смертельно-непророче.
Серце в чистий дивиться папір,
Щоб знайти путі для мрійних лір
І солодкий їх злизати почерк.

2011

Радісно обросилась дівоча душа
місячний травостій сколихнула
у скрушну парубочу струну
перелинуло росне відлуння
поєдналися подихом струн
заясніло любовним полоном
заколиханно лад простогнав
до обраниці
яку спокоем тиші зіткав
у пасткі
перетятій пекельним ярмом
лебединої музи фату - ностальгійнозоряну
у імлі нічній мололочній
дарує привід ніжно нареченій
вона одежу ніяково скине
і тепло її потайне
його пересмаглі вуста
долонями жіночого серця торкне
2011р.

Это священная грусть.
Я осудить не берусь
И оправдать не берусь
Этот священный союз.

Мы создадим этот рай
Сладкий, ах, сладкий, как стих.
Сложим, ах, сложим давай
Песню - одну на двоих.

Кухню да спальню средой
Провозгласим на ура.
Кто мы с тобой? Мы с тобой,
Заполонив вечера,

На ледниках простыней,
В стылой кровати, - моржи.
Солнечным лэйблом ко мне
Тело своё приложи.

Даже и пасмурным днём,
Даже на радость врагу
Этим священным огнём
Я не гореть не могу.

2011

Тобі, для інших не богині,
тобі, в очах моїх - святій,
знайду слова я безневинні,
смішні й чудові в наготі,
ще й ніжно ранками умиті,
й заховані од літ–пожеж…
Колись такі збагнеш у леті,
коли мій всесвіт обіймеш.
А згодом зникнеш в самотині,
щоб час наблизив зорі мрій
тобі, для інших не богині,
тобі, в думках моїх - святій,
незнаній світом і покритій
сплетінням наших рук і меж.
Чи скрикнеш «так!» найкращій миті,
чи все заступлять сотні веж
тобі, для інших не богині,
тобі, в піснях моїх - святій,
що наче сяйво в павутинні
на піднебесній висоті…
2011р.

Де вчора я тихесенько сидів -
Там поруч ось нападали листочки,
Здалося це – одне з маленьких див,
Здалося це – сини мої і дочки

НапАдали, як віршики сумні –
Гілля жовтаво-сиві аксакали,
Скінчилися життя печальні дні -
Поезією стали.

23.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

і знову осінь і про неї вірші
лист кружеляє в абсолютній тиші
жовтневі барви прошиває світло
тепло повільно полишає жúтла
вервечки сенсів – на містках і сходах
і серце дістає печаль зі споду
хитнеться разом з осінню і тінню
звук павутинки схований у скриню

серед дерев задубілих
погляд щирий жагуче-живий
дівоче серденько затаїло калатання
на віях благовісною росою
чистота - Воскресіння і Життя!

в Чумацькому плесі зимно
зоріє свіча неподільно
в безшелесній тиші до волі
курличе у спразі родинній
осінь безсонням любові

Коли розпрощаєшся з болем старим,
забудеш жалі і далекі образи,
тоді усміхнуться і Троя і Рим.
Але не одразу.
Але не одразу.
Із серця пісок повитрушуєш геть,
так, наче не чистив його ти ні разу.
Тобі посміхнуться Удача і Смерть,
але не одразу,
але не одразу.
До нитки зітреш ти старі хоругви,
а кров'ю напишеш зачовгані фрази.
всміхнуся нарешті: люби і живи
тепер і одразу.
Тепер і щоразу..

Збирала осінь докупи...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...
Пролилась дощем по краплі
Вона...
І минулого між нами
Стіна...
Покотилася листком
За поріг...
Там давно уже чекав
Білий сніг...
Плаче вітер за вікном...
Та дарма...
Не складеш туман докупи...
Нема...
Промайнув рудим хвостом
Падолист...
Щойно був...і вже нема...
Має хист...
Я збирала осінь зранку...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...