Хтось не має ніяких бажань, що ж,
Я дарую свої бажання весні:
Бачити, як плаче схвильований дощ,
Бачити, як гояться рани землі.
Я залишаю вам свою провину,
І у ній залишаю себе,
Вже ладнають постріл у спину,
Але смерть захистить мене…

2003

Ой ви, люлі, люлі, люлі, люленьки-люлята,

мої роки молодії, меліса та м'ята,

розмарини, васильочки, чебреці та жито

я ж над вами ворожила, збирала, сушила,

з вас гербати наварила, та Гриценька не труїла,

в ночвах Ніченьку купала, її тіло біле...

Місяць-ладо ліг на груди, ладно притулився,

як листочок із любистку... Любощів напився

Гриць-сердега...

Сережками, сріблом, дукачами

Ніч чарує,

І чарочку наливає, знає –

Як пригубить коханочок –

Все життя зітхає

За отою, за одною, відьмою малою,

Що у ночвах Місяць мила

Милом із любові...

Попелюшко,
дівчисько замріяне в лашках старих,
на худесенькій шийці - намисто з рябої квасолі,
вічна кухня твоя, молоко утікає з неволі
баняка...
Ох, ти мрійнице вічно-мала, чи ж не бачиш,
що роки покотилися, ніби горох із гори,
по тоненькому жолобочку?...
Скільки руцям порепаним ще перебрати їх треба,
щоб знайти золоту намистину?
А чи знайдеш її , Попелюшечко, люшко, дитино?
Чи знайде тебе Син Короля?
Чи прихильно всміхнеться тобі Син Людини,
коли стрінеш його у пітьмі,
несучи важелезну корзину
та вантаж синьо-бурих дум?
Туманіє від голоду в голові,
мрії мачуха витравляє із серця.
Не печалься, сердешна, поспи ще, мала!
Все владнається, Він озоветься...
Завтра вранці чекаймо на зміни
всередині та назовні -
ти в мені, а чи я в тобі,
в черевичках, а, може, босими
ми прийдемо в Палац Золотий,
щоб почути:
"Ласкаво Просимо!"

Прийди у нашу спальню, Мій Королю,
Наступить час, запрошу і у душу...
Робити ран у ній я не дозволю.
Віддати спраглу ніжність мушу!

Твоя Величність, хай лиш забажає, –
До ніг впадуть розкішні подарунки.
І літня ніч рум’янцем запалає…
Проникне місяць нишком за лаштунки.

Твоя Міледі не засне до ранку,
Плестиме мріяння барвисто-кольорові,
Діждавшись солов’їного світанку,
Натхненням випурхне в сади медові.

Пройде величною і знатною ходою,
Чуття подружні загорне у шати.
Поміж інтриг і фрейлін – кам'яною
Буде нового бенефісу ждати…


2011

Під Новий рік
Під Новий рік чекаєм чуда,
Вже вкотре сподіваємось і ждем,
Що рік новий напевно кращим буде,
Ялинка сяє скрізь чаруючим вогнем.

Як радісно, і як таємниче
У склянці з шампанським колишеться мрія.
Ця ніч поверта нас в щасливе дитинство,
І знову чекаєм, плекаєм надії…

Тому хай бажання всі ваші здійсняться,
І з вірою впевнено йдем в майбуття,
Хай доля нарешті всім нам посміхнеться,
І буде любов і гідне життя!

2000

Незнаний досі вірус у душі заповзає,
Він хоче знищить почуття
У тих, хто ще кохає,
У тих, хто вірить у добро,
Хто щастя й долю має...
Натомість сіє він у душах зло,
Лихі думки і заздрощів кубло.
І, щоб від нього захиститися,
Готова всім Богам молитися.

Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє “прощай”
І ніч запросить для забави.

Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.

2006

Я стану рядками
І шелестом віршів,
Я буду роками
Самотнім від тиші.
Я тіло полишу,
Я втілюсь у знаки,
У Сонце, у небо,
У квіти, у злаки.
Та тільки промовить
Мій віршик дитина,
Я словом воскресну,
Я знову - людина!

Вам хочеться помóвчати певно... –
Сила мовчання з Вами.
Коли мовчання даремне, –
Тоді грають словами.

У кого міцніші нерви, –
Ті паузу довше тримають,
Дивляться просто в Небо, –
Там Зорі до них промовляють.

Мовчання – глибоке, як море,
Значне і хвилююче, мов океан,
Та, хто його перший поборе, –
Той виграв чи може програв?

Білі завжди ходять першими,
Пухнасті – чекають, рахують втрати...
Хочеться з часу шкуру здерти
Чи в мовчання з Вами зіграти.

2010

У Місячному сяйві Панна
Літотепла, стишена, ніжна,
Посмішка легкостанна
Тане у променях грішних…
Видіння – Марево – Квітка,
Вільна дорога без вороття
Стелиться сонячним світлом
І зникає у вирі життя.

2011

Мій ніжний Лицар без щита й забрала.
Легкоусміхнено блищать уста.
Легендою для нас ця зустріч стала,
Беззбройною і я тоді була.

Беззахисно, як ластівка, летіла –
Висока пісня завжди до небес…
Як важко впасти не зламавши крила,
Як легко позбуватись штучних меж.

2011

А ти знаєш - що є в нас основою?
Що є сенсом Господнього промислу?
Кожен день нас усіх проскановують -
Наші думи, бажання і помисли.
Залишається грань незбагненою
Поміж світлом і тінню одвічними,
Наша кров, протікаючи венами,
Нам життя по краплині відлічує.
Стерто грані між днями і ночами,
Між гріхом, що вростає у праведне.
Що нам зорі ясні напророчили?
Постелили б собі, якщо знали би...
В цьому світі, зневірою зморені,
Йдем наосліп крутими стежинами,
І душа, мов землиця незорана,
Прагне трішки зігрітись... Людиною.
І нічого у цім дивовижного,
Бо єдиною, всім зрозумілою,
Є любов, що даруємо ближньому -
Мова Бога і Всесвіту цілого!

мысли вдаль уносит ветерок
средь поля вижу белый лепесток...
стройнее стана розы не найти
трудно удержать свои мечты
о как ты сладостна!
сочится с уст твоих мед благоуханный
взлетает до небес мольба моя
храни Господь сей плод желанный!
2011г.

ти мій єдиний у світі далече чекаєш пишеш листи
коханий мій морозно без тебе
в коліях шляху єдині думки
розлучення в грудях горлиці пече...

чи думав ти, що до дощу байдужа,

він не лякає, не пройма мене,

що погляд мій від болю тихо сушать

слова твої, лиш спогляну Моне?

я наче та картина відболіла:

туманне серце, голова ясна...

о скільки вже почула. прогоріло,

переболіло - як Моне жива,

і як Далі картини, що у русі:

не запитали, кажуть, - оживіть!

і я живу...

Моне й Далі, ми мусим,

нас не питають, просто кажуть - жить.

Сталось це так дивно й загадково,
Час враз зупинивсь на одну мить,
Бо зустрів я мавку випадково
І не знав тоді я, що робить.

Побачив чарівні і лагідні очі
І голос чудовий чув лише мить,
Та сняться вони мені кожної ночі,
А голос, мов пісня у вухах бринить.

Її посмішку добру легку і милу
Завжди я в серці буду нести.
Зі слів цих ти мабуть уже зрозуміла,
Що фея казкова звичайно - це ти!

2004 рік

Не заглядайте у чуже вікно...
Не заважайте вечоровій тиші...
То лиш здається, що мовчать давно,
Насправді, так кохання ніжно дише.

Там кожен має свій акорд в душі,
І ця струна тонка як неймовірність!
Не заглядайте в душі - все одно -
Лише вони відчують ту чарівність.

2011

Ця ніч холодна, як твоя рука,
моя натомість тепла, аж гаряча,
все тіло, пристрастю палиме, до тебе горнеться.
Тебе нема… лише ліхтар старий, напівнезрячий
в кватирку сипле світло, все ще золоте…
Тебе немає, ніби не було ніколи,
усе здається сном, який вар’ятка вигадала юна.
Мені давно вже не сімнадцять,
хоча вино і сиґарети без паспорта все так же не дають…
Чому ж так млосно в грудях,
чому тремтливі вії пускають горошини по щоках?
Чому отак невиносимо без тебе жити
у світі, де усе гаразд
в родині, на роботі,
батьки живі, батьки батьків живуть в Раю…
Лиш я, дурепа, караюсь, мучусь ледь живу
Без тебе, Лицарю Айвенґо,
без тебе, мій королю молодий…

Високий простір сірий – не увесь,
Там світле пасмо ласкою ясніє…
Наснилась ти, немов розквітла мрія,
Немов сліпуча усмішка небес.

І не казала слів мені гучних,
Не "плакала в жилетку", не молилась,
Лише тихцем довірливо тулилась
Волоссячком сяйним до уст моїх.

Кудись поділися усі слова,
Із неба кольори зникали сірі.
Я світлі коси мовчки цілував
І плакав, і очам своїм не вірив.

24.12. 7519 р. (Від Трипілля)

Я була пізньою та єдиною дитиною:

Мамі за сорок, татові – вже половина віку.

Із найперших спогадів – свято,

Ялинка і зелений горошок в салаті – такі життєствердні,

Морозиво і сніг надворі – такі рідні...

Білий світ, як і білий колір, надихають до творчості –

Хукала синюшними губами на шибку, у лід закуту,

Серденько пальчиком малювала,

Тебе чекала...

Пальці дубли, серденько на шибці знову заростало-рубцювалося

Кроки твої на широченних сходах нашої сталінки вчувалися

Я бігла до дверей, зазирала у вічко маковим своїм чоловічком,

а ти не приходив...

Я писала тобі довжелезні листи, я була залежною від тебе,

не отримавши жодної відповіді.

В якийсь момент, коли я сказала собі: "все курва-життя не вдалося,

кожен новий все більше та більше не ти, жоден не може розтопити лід мого серця"

Ти з'явився просто так, посеред зими, засмаглий, в споловілому волоссі

заплутались васильки чи сніжинки, то так здалося, мабуть з незямки...

Ти пах океаном, не Льодовим, ти пах любистком і житом

я вперше в житті не боялася, що попливу, розтанувши від поцілунків

Я віддала тобі душу, бо тіло моє ти створив сам

з того снігу і криги, з яких мамонька з татусем,

зліпили свою дорогу Снігуроньку...

Майбутнє наше на долоні.
Злетить, мов ніч, - не здоженеш.
Кружала чайних церемоній,
розмови – відблиски пожеж.
Ми вже такі, як ікебана –
в останнім подиху краси.
Лялькове свято на світанні
у серце щиро запроси.
Я в гості коропів покличу,
що покорилися вітрам...
Розкрилиш усмішку: не личить!
Відкину сумніви: пора!
Бо світлі обриси оселі
давно продовжили удвох,
і Бог зійшов до нас зі скелі,
і не покинув, наче Бог,
речам дозволивши творити
світи закоханих сердець.
... мовчить над чаєм недопитим
відлуння наших таємниць.
2011р.

Подаруй мені, мила, кохання мотив,
Заплети у мелодію ласку дівочу.
Я у пісні твоїй народитися хочу,
Умирати - у ній поготів.

Дай мені кілька нот, слів - хоча би рядочок.
Все життя я б дарунком оцим дорожив,
І до коди ішов, як оратай до жнив,
У обіймах синочків і дочок.

Без пісень і хлібів обезлюдніє світ,
Душі людські спресуються в чорний граніт
І окутають землю темнóти…

Я слухач, я глядач, я голодний прохач.
Хоч діезом мене в нотнім стані зазнач,
Тільки десь притули… біля… ноти.

23.12.11

Где-то далеко-далеко
Звёзды разлегли молоко.
Мне тебя не видеть легко
И тебя не слышать - легко.

Захожу на сильный портал,
Словно шах Мансур-ибн-Хилал.
Я тебя и знать-то не знал,
Милый мой сплошной идеал.

Вся себе такая на вид,
В действии была - как пластид.
Может бы не знал индивид,
Чем родная кожа болит.

А теперь - хоть бегай к врачу,
Хоть вообще не бегай к врачу,
Призрачную эту парчу
Даже в руки брать не хочу.

Пусть в каком-то клипе "Любэ"
А и Б сидят на трубе,
Пусть у А салат на губе,
Пусть они приснятся тебе.

2011

Завмерло все, чекаючи зими,
Затихли хмари, звісившись на сосни,
і щиро умиваються слізьми.
- Дивися у калюжу не шубовсни!

А в надвечір’ї місяць, наче жнець,
розтяв собі прогалину на небі.
Для тебе я заварюю чебрець.
- А цукру скільки?
Скажеш: «Ні, не треба».

Він блиснув і сховався. Білий сніг
посипався із неба, наче пір’я.
Я погляд упіймав очей сумних
і трепет гілки вени. Перемир’я?

- Нарешті ми діждалися зими.
І може чистий сніг зверне на краще.
Бо, знаєш, важкувато із крильми,
Коли кохання наше непутяще.

Завмерло все, побілене в сніги,
Закуте у льоди калюж провалля.
- І стало дуже сумно від нудьги,
що вигнала кохання в задзеркалля.

21.12.2011

П’яніли трави й ніч, медові та налиті,
цвіли сади навкруг, наповнені теплом.
Знайшли любов свою у ці чудові миті,
коли весна летить, мов вітер над селом.
Адже вітрила їй напнуті до розриву,
хмарини-буруни – безмежний океан,
що іноді впаде, розгромлений у зливу,
та згодом розверне навколо свій екран.
Згорали свічі всі, над нами у ті ночі,
у травах ми могли зустріти і росу,
ти віддала мені секрети всі дівочі,
а я свій подих вплів квітками у косу.
Наш травень майорів джмелями край півоній,
стрічав нас у лісах сережок передзвін,
а ми з тобою йшли в кохання мимоволі
і сонце, наче м’яч, котилось навздогін.

2011

А з лікарів таки найкращий час,
Він так усе розважливо тасує,
Що, ніби, вже й вогонь в душі пригас,
Хоч серце ще при спомині вібрує,
Коли у думці ненароком, враз,
Тебе знаходжу…

Відгороди мене від болю і тривог,
Від ницих вчинків «добряків» лукавих,
Зігрій теплом, омий душевний смог,
Надії дай і віри, дай Держави,
Без цих лукавих п’явок і хапуг,
Без торгашів на пам’яті і мові,
Ти можеш все, бо Ти Всесильний Бог,
Що цього світу закладав основи…
Огороди мене від сумнівів і мук…

Зима. Вікно. Немає снігу,
а лише дощ в Андріїв день.
Моя душа – розкрита книга, -
як збірка віршів та пісень.
Сьогодні в ній – сторінка суму.
Без тебе я всякчас такий.
Холодний день і крила-думи
несуть у простір говіркий.
Та світлий сум душі поета
завжди веде за грані снів.
Летить у небо зла монета:
орел чи решка. – Що хотів?
Андріїв день. Гадання близько
і час магічних забавлянь,
коли підкажуть зорі блиском,
що ми з тобою – Інь та Янь.
І струм полів нас поєднає.
Все ж в протиріччі є душа.
А дощ іде. Все пил змиває.
Вона ж на прощі вируша.

Ваш засмучений погляд... Від нього незатишно в грудях,
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Посміхніться на мить... І довкола зупиняться люди,
І у відповідь також всміхнуться розчулено Вам.

Все життя - тільки миті, де щастя панує над болем,
Тільки радість розвихрена тішить посивілих нас.
Проживайте життя до знемоги, до плачу, до втоми...
Лиш по всьому всміхайтесь, коли добігатиме час.

О ні - ні слова! Так, мовчок!
Хай відпочинуть барви й тіні,
коли раптово світлячок
небесне втримає склепіння.
Нап'ються очі з чаші див,
злетять долоні молитовно,
бо там, де хтось не приходив,
душа на дольку миті - зовні.
2011р.

Мені зими холодні щоки
Не злі і не страшні.
Живу, кохана, я допоки
Твій образ у мені.

Не скригне пам’яті озерце
Від скипня забуття,
Бо ярим повівом при серці
Минувшість золота.

Горять не кетяги калини
На білім полотні, -
Душа моя палає нині
У радіснім вогні,

Бо знаю там, де ти проходиш,
Паде тобі до ніг
Тепло калинове Володі
На чистий – чистий сніг…


17.12.11

Змішались мої почуття,
Мов фарби на брудній палітрі.
Лоскочуть думки таємниці буття.
Розгадки прості причаїлись в повітрі...
Твоє перехрестя спинило життя
Знаходжу стежину – не можу обрати...
У душу вселилась пуста метушня,
Обрубую крила – боюся літати.
Вікно своїм мріям колись відчиню.
Сьогодні світ сіро-реальний.
Не знаєш ціни дивослову «люблю»,
Так думай: акорд це рояльний!

1999

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

Кидають погрози нам осінні грози
Сірими дощами в будні дощові,
Я зітру руками твої теплі сльози -
Пробудили в темряві відтінки нові.


Не люблю дощу я – молюсь на росинки,
Що тихенько котяться по стерні щоки,
Скупі тії сльози – почуттів перлинки,
Продзвеніли ніжно в мене у руці.

Душі гордій сильній важко пережити
Водоспад жалю з смаком гіркоти,
Хоча житті можна все перетерпіти,
Та сміливо сльози в собі віднайти.

Плів павутину ніжними словами:
«Моя кохана, мила, чарівна…»
Хіба щось може бути поміж нами?..
Красива я, та не така дурна.

Сьогодні щиро вразив подарунком –
Прозорим діамантом в сім карат…
Подякувала в щічку поцілунком -
Та погляд був жагучішим стократ.

Вночі довів до повного екстазу
І каву в ліжко вранці сам приніс...
Не вірю я в кохання так одразу -
Напевно, це когось поплутав біс...


14.12.2011

Хочеться барв і руху.
Іноді ж – просто тиші.
Бути поруч з Тобою,
Холод вдихати з вікна,
Бачити світ і чути
Звуки дощу провіщі,
І розчиняти спокій
Вірою у дива.

Сни у снігах розтануть,
Вічність зав’яже вузлик:
І перетнуться долі
На роздоріжжі днів.
Я залишу на згадку
Тишу і поцілунок,
І заберу з собою
Несамовитість снів.

Доброго ранку, Сонечко!
Доброго гарного дня.
Хай тобі буде сонячно,
Друзі, знайомі, рідня
Хай тобі нині всміхаються,
Хай тебе любить один,
Той, хто про тебе піклується
Кожну з неспинних годин,
Той, хто про тебе думає
Навіть тоді, коли спить,
Кажеш: він серця немає…

Та серце у мене болить.

Доброго ранку, Сонечко!
Спокою, миру, тепла.
Щоб народилася донечка
І щоб згоріло до тла
Те, що порушує спокій,
Те, що тривожить, ятрить…

Буду любити, допоки
Свічка моя не згорить.


2011

Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з затуманілих лук
Біжиш, задихана, щаслива.

Нема ні неба, ні землі.
Блищать натягнені вервечки.
Ти в легкій сукні, як яєчко,
Між них білієш оддалі.

Добігла – проливень затих.
Тепер, цілуючи, вдихаю
З плечей оббризканих твоїх
Тепло і запах неба маю.

1936

Не зупинити почуттів -
і завтра не помре ніколи:
нестримне сяйво спільних днів
не дасть, щоб душі охололи

Нам не забути світлу мить
Що поєднала нас навіки
Мов перший раз - душа щемить…
А ти - мої найкращі ліки!

Із неба лило. Бігли у кіно,
а яблуні - палахкотіли цвітом.
Всміхались теплі мальви під вікном:
у танці з вітром виглядали літо,

А ми ловили дощ, неначе діти:
Щасливі_по калюжках_в серці щем…
Могли Усесвіт, граючись, зігріти,
Як літечко сміялося дощем!

Я хочу зупинити світлу мить,
Коли гримить - лишитися з тобою,
Та невблаганний час кудись летить,
щезаючи за темною габою…

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.
ты меня приучила к слухам, к перешептыванью в темном парке
к скучным фильмам и длинным письмам с иностранной почтовой маркой.

ты меня приучила к ноче, к ожиданью вокзалов и станций,
к мундштуку и черному клатчу, и к перстням на большом пальце.
ты меня приучила к креслам тонким плётом, и мягким пледам,
к лицемерию и нордизму и любить тех, кто раньше предал.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.

могли прокидатись в одному ліжку
на вушко чашці всміхатися ніжно
торкати устами сніжинки пухнасті
колишня казка цікавих контрастів

фруктово-горіховим пахнути медом
хапати повітря і тиснути enter
а потім цілунки ховати під пледом
у вечір зимовий сріблясто-відвертий

бо запах волосся неначе в цитрини
ялинка-царівна у яблуках синіх
цитатами стелиш подушку із цини
на вушко повісивши сонце з ожини

могли би злітати як ельфи і феї
та навіть тоді не була б я твоєю
колишніх фантазії – скинуті перли
сховай мене голу - хай падає стеля

хай падає стеля і нерви ридають
три кроки до пекла ще менше до раю
нема тобі серце кінця ані краю
і на Оболоні дві мальви палають

Печаль колише вітер за вікном,
Журбою вечір огортає плечі,
На землю сніг, холодним молоком,
Лягає,
І зникає в порожнечі...
Тремтить на серці першим морозцем,
В благанні віти здійняла тополя,
Та вирізає без жалю, різцем,
Свій візерунок
Невблаганна доля...
Печаль колише вітер за вікном,
В мінорі ноти падають у рими,
Вкриває землю сніговим сукном
Розкішно-біла,
Королева-прима...

Позлітаються спогади круками,
Перетворяться на голубів
І бажання нестримними кроками
Попрямують - куди я хотів.

Мої очі зав"язані відстанню -
То ж на дотик вгадаю, що це
Твої сльози, почорнені тінню,
Твої очі, твій подих, лице...

Я вустами шукатиму губи,
Шовком шкіри повзтиму униз...
Ти пригорнеш мене, приголубиш.
Це любов долітає, мов бриз...


2011

А хочеш – я візьму тебе з собою
на сьоме небо? - маю два квитки…
Полинемо з нестримною жагою
за небокрай, у зоряні казки.

Розкаже нам про день яскраве сонце,
про дивну нічку - місяць осяйний…
А зранку, крізь відчинене віконце,
нас приласкає промінь чарівний.

Сліпим дощем серця напоїть літо,
Барвисті квіти душі заплетуть,
І, солов’їним щебетом зігріті,
Нам на світанку роси зацвітуть….

Лиш ми удвох і ніжний запах м’яти,
трава зім’ята, вранішній туман…
Нічого не потрібно нам міняти,
лиш знати: це не сон,це не обман…

Половина сердца,
Осталося в груди,
Это все серёзно ,
В глаза мне посмотри

В них таится тайна,
Сердца моего,
Ты поймешь буквально,
Но увы не все,

Долго будешь думать,
Будешь ты гадать,
Что не сможешь сердца,
Тайну разгадать,

Лишь когда уйду я,
В небо навсегда,
И тогда поймешь ты,
Что любил тебя.

Твої очі дівочі, твій усміх наче гріх, мені на душу ліг
Ти з’являлась щоночі, наче пісня шепочеш, забери мене
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Навіщо скільки думок и горювань, навіщо стільки бажань и почуттів
Я пам’ятаю якими ми були, та напевно не пам’ятаєш ти
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Ці слова не лікують, вони тугу трактують, тугу мого життя
Наче дві колії на розі дороги, наче весна після зими, наче ми
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би...


2011р.

бачиш - золотаві куполи
передзвонів голосиста віхола
ти забув усі волхвів дари
та очей святих росу горіхову

день почнеться рано на зорі
на зорі забудеться й згадається
як волошку голубу зустрів
як тривожив сутінки гітарою

сиротою рідна сторона
згадується мова перелесника
і в усіх дзеркалах днів вона
спогадами - яничари-вершники

до порогу –вишитий рушник
стелить мати і чекає сина
винами з чужої сторони
кров розлуки крапає полином

запеклось виною на устах
голуба волошка переможена
дім казенний – чорна борозна
оленятко німоти стриножене

Новый год у ворот - праздник волшебства.
Пылают в душах друзей Живые пламена -
Взаимопонимание, жгучее, эмоционально-страстное,
И сливаются влюбленные - Радость Единого торжества!
2011г.