В красі осінній є тріумф, і біль, і гріх,
Відлуння почуттів й сердечних мук минущих.
Тому, можливо, так світліють наші душі,
Коли ми входим в ліс, як в храм надій своїх.

Ми входимо у велич гаснучих дібров,
Спокійних кленів, і дубів, й берізок гордих.
І під звучання лісових птахів акордів
Ми особливе щось в серцях відкриєм знов.

І хай це відкриття непевне і бліде,
Але воно прийшло! Ми зрозуміли раптом,
Що, попри біди всі, тоді нам жити варто,
Коли одне - на все життя -
Кохання нас веде.
2011.

Осенний бал нам открыл листопад
Порывы ветра подхватили листья
И быстрый вальс немного невпопад
Их закружил под музыку Листа

Прыжок, полет, поворот налево
Тополиных листьев словно Венский бал
И вот один - брошенный кавалером
Весь в росе как в слезах нам под ноги упал

Мы ныряем на землю, словно лист одинокий
Мы утоним в листве, в этом озере желтом
Ты хватаешь меня за небритые щеки
Эти руки как будто окутаны шелком

Непроглядной стеной нас укрыла листва
Ветер с моря принес запах йода и соли
И душа не встречала такого родства
Мы как две половинки словно целого доли

04.10.2011

В стовпчики перемножені
Відблиски на вікні.
Ми розминутись зможемо
Певно що й по струні.
Нам те уже за звичкою -
І не хитнутись щоб.
Білою рукавичкою
Доля втирає лоб.
Кажуть, що листя падає -
Буде комусь зима.
Ти мені нерозрадою.
Сльози і в зорепадів є
Там, де снігів нема.

14.10.2011 Умань

Осінньопізня, майже незнайома,
А слово мовить – наче проспіва,
І затишно стає, й вагома втома
Десь пропада – мов дощ її змива
Травневоочищальний. Що боліло,
Те перестало. Клопоти нудні
Забулися. І небо проясніло.
І мимохіть запраглося мені
Обняти жінку – розгадать загадку
Її принади й зваби. Та боюсь
Порушити усталеність порядку,
Ославитись на посміхи комусь.

Ведем коротку, незначну розмову,
Банальним оскверняємо уста.
Й розходимось.
І звідусюди знову
Зимова насуває самота.


2003

«Люби мене!» – колись ти заклинала
Мене в годину любощів палких.
Від слів твоїх душа моя палала
І серце розбивалось на скалки.
Любив тебе, не люблячи самого
Себе – за добровільний свій полон
У пестощах твоїх. Не знав нічого
Я про реальний світ. Суцільний сон
Мене позбавив мужності і сили
Боротися за себе... Та хіба
В усі часи – до мене – так любили,
З покірністю й безвольністю раба?!
«Люби мене!» – сама ж ти не любила,
Вірніш, себе любила – не мене, –
Пригублювала лиш... Відьмача сила
Мене палила жадібним вогнем.
Я дивом розкріпачився. Я дивом
Прозрів. Господня сила привела
До дійсності... А ти лишень блудливо
Убік циганський погляд відвела,
І хвостиком – сюди-туди – майнула:
З десяток уляглось тобі до ніг...
Невже забула? Ти про все забула?
А я забути досі ще не зміг...


2001

Море смутку - моя оселя.
Ще живий завдяки плавбі.
Хвиля в серце, в голову хвиля -
не цього я бажав собі.
Ген на суші блаженства шати,
невгамовних жадань крутіж.
Хтось мамоні стає на п'яти,
хтось од Бога уже святіш.
Насолоджуючись шаленством,
в мене ціляться з-під повік:
цей, напевно, в житті без сенсу.
Звісно, втопиться чоловік.
Хвиля в серце, в голову хвиля.
Піді мною регоче дно.
Заздрю мертвим і в'язням скелі,
бо хоч небо таким дано.
А від смутку до дна близенько.
Холоднеча скує лиха.
Ну, навіщо живу я, ненько?
Тільки хвилі розколихав.
2011р

Мій плуг обІрве струни
печалей-корінців,
у борозні залишить
предивну смужку неба...
Глянь, як сплелОся груддя
нитками павучків,
думки (не стужавілі)
іще снують до Тебе...

2011 рік

Я сам у гаєві, я сам…
Прийди до мене, музо строга,
Щоб люльку віршів колисав
Служник поетового Бога.

Любові дай, мов дива з див,
Палких обіймів дай багато -
Аби натхненно тут родив
Найвродливіші віршенята.

О запали ясним вогнем,
Йому не дай лише чадіти.
Змахнуть щоб крилами поем
Змогли мої дорослі діти.

Хай сила Божа в них сія,
Даруй і мудрість їм од Бога,
Хай світять людству полум`ям
З мого жертовника старого.

3.01. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)
м. Хмільник на Вінниччині.

Городом что-то знакомое пронеслось.
Вот и в Салгире, что в кране, опять вода.
Вечером лунным в подлунный Великий Пост,
Тучки небесные, странные, - вы куда?

Топите вы свои крыльца в каком вине?
Видите в нас ли вы именно планетян?
Город ли этот вам сдался, не то, что мне?
Он неспокоен, как лига арабских стран.

Совесть сама по себе - разливной иприт.
В сущности я по муштре - никакой солдат.
Вот и весна. А весною сильней горит.
Город, которым хожу, всё не мною взят.

Здесь, что ни год, то с полдюжины амбразур.
Временный передел или недород.
А у меня, как всегда, - ни в одном глазу,
Что хлопотливая гордость полки ведёт.

2011

Вітаю, мій друже! Пробач, що не часто пишу…
Турботи заїли, душевна тривога, що в осінь…
Та ну їх сьогодні… лишімо, бо з плином часУ
не стане й життя говорити з тобою як досі…

…Як справи у тебе, чи діти здорові, а сам?
…А як на роботі? Чи пишуться вірші? ...а проза?
…у мене..?! …легкий на тарелі лежить круасан,
і знову на очі чомусь навертаються сльози…

Пусте… із віком стаємо дитинні, сльозливі…
…Та – так… не питайся… я вже не сама – у маршрутці…
Тут люди навколо… пробач, – розмова на линві…
…не хочу, щоб чули й всміхались… а що – настурції..?

Так! Спасибі! На грядках – веселою звабою,
і квітнуть, немов на землі твоєї Америки…
…Що? …я – не чую… Якими, питаєш, барвами...?
Червоними й чорними… це ж – на вкраїнських теренах!

Чекаю дзвінка! …у скайпі ввечері! Так! …дзвони!
А ще – заходь! …Ну, які можуть бути незручності?
Ми ж люди! Ми ж друзі: друзям зАвжди, бува, болить
й чекає душа, бодай, віртуальної участі…

Так… так, я чекатиму! Як же тепер без тебе!
Питання в нуль – ти знаєш мою наднову адресу…
Чекатиму… так! І проситиму в свідки небо,
аби дочекатись.. так! Звичайно, що не для преси…

Не відболи, любове тиха,
Така осінньо-золота!
З-посеред лих
Одного лиха
Душа жадає в ці літа
Немолоді:
Щиролюбові,
Всерозуміння в суєті,
Цноти у вчинкові і слові,
Двоєдності насамоті.
Не відболи ж солодким болем,
Побудь хоч тінню при мені,
Допоки я пустельним полем
Кочуся перекотиполем
По неколючій вже стерні.


03.09.1997

***
Все перекидом - долі та справи.
Мотлох нас, мов ланцюг, пасе.
І тьмяніють нестямно яскраві,
тьмяним світло див - над усе.
Чи освітяться? Чи зігріються?
Чи втечуть у високу тінь?..
День останній прахом розвіявся
від химерних їх голосінь.
Що їм зболеним? Маска радості
в маскараді лихих годин,
аж допоки збагнуть: без тьмяності
світ залишиться без світлин.
2010р.

Відкорковане серце тобою,
Ледь надпите любові вино,
Ще учора іскрилось воно,
А сьогодні мутніє журою.

Випав осад досади на дно,
Тож хильнути щораз не настоюй,
Те, що стало уже гіркотою
Не захмелить душі все одно.

Раз явилась така перепона
Хай вона рос небесних поп’є
І зруйнує безсилля моє,

І грудей твоїх виспіють грона,
І в мені кров заграє червона,
І гірке безталання заллє.

08.10.11.

Ми про любов
Давно не говорили –
Соромились інтимності,
Либонь...
І раптом несподівано відкрили:
Запізно говорити про любов.

Нерадісне прозріння, що й казати,
Гарячих не вернути вороних...
Їх іншим і сідлати, і гнуздати,
І відчайдушно мчатися на них.

...Моя рука
Твою ніжніш тримає,
І слово,
Ніби яблуко в садах,
Повите осінню, поволі доспіває
І тихо завмирає на вустах...


1976

На вулицях міста ніч згорнула свої крила.
Рано-вранці сонечко лагідно постукало в віконечко.
Зашарілася горлиця зоряно - в променях тепла,
Колихнула грудки бурхлива радість
Торкнувшись пухнасто-ніжного цілунка...
2011р.

Вона не замикає за собою двері,
І розчиняється разом з дощами,
Вона гуляє в осінньому сквері,
Вона приваблива – аж до нестями,

Вона гуляє осінніми стежками,
В її карманах – сигарети і музика,
Вона пишається своїми сережками,
Що більше схожі на ґудзики,

Вона живе на сусідній вулиці,
Трішечки ближче до сонця, ніж треба,
Промінчики сонця до неї туляться,
Цілуючи очі кольору неба,

Цілуючи зранку ліфти і сходинки,
Цілуючи землю, що вимокла за ніч,
Цілуючи руки, плечі і родимки,
Цілуючи груди (тільки віч-на-віч!),

І я так хотів би стати промінням,
Щоби так само тебе цілувати,
Бути волосся твого корінням,
Щоб знати тебе і твої аромати,

Бути для тебе дуже інтимним,
Бути твоїх почуттів запальничкою,
Літньою спекою, холодом зимним,
Бути єдиною згубною звичкою

«МНЕ ХОТЕЛОСЬ» (ОЛЕГ ДОЛЯ) Авторское право:
... 14.09.2011.
****

Опустели на свежесть слова,
Надоел похотливый тот вечер,
Как без горечи и без ума
Я искал себе новые встречи....

Мне хотелось любить без обмана,
Одолеть свои беды страх,
Свое счастье, храня у карманах,
Превращать то ли в пепел - то в прах.

Мне хотелось забыться с друзьями,
И напиться на личный манер,
И напиться надежды устами
Мне хотелось бы больше теперь.

Я хотел говорить о "не кстати",
Помолчать о громадном "любовь",
Вспоминать о чертях виноватых,
Полоскать им и кости и кровь.

Отравиться от тонкости правды,
Полюбить за испачканность глаз,
Где приют мой навеки не найден,
Мне хотелось пожить в этот раз.

А что так? Где неправильность?Тихо!
И не слова о личных грехах,
Ваше "тихо" похоже на крики,
Это русло моих черных благ.
***
И налились на свежесть слова,
И понравился мне горький вечер,
Но без горечи и без ума,
Все искал себе новые встречи....

Я хочу любить тебя,
По-французски,
Стройным букетом,
Эйфеля башен,
Воды Ла-манша,
Мне не так стрАшны,
Сколько мне стрАшны,
Твои запреты,
Я хочу любить тебя,
По-французски,
Водами Сены,
Ароматом Шанеля,
Мне не так страшны,
Твои стены,
Сколько мне страшны,
Твои тоннели,
Я хочу любить тебя,
По-французски,
Мягкостью всех,
Твоих поцелуев,
Легкостью всех,
Твоих проблем,
Мне не так страшно,
Твое «Целую»,
Сколько мне страшно,
Твое «Je t`aime»

Перони,
Колії,
Вагони,
Що проливають світло на усі,
Життєві перепони,
І всі миттєві,
Забобони,
СВ, купе або плацкарта,
Що зігріває в спеку,
Охолоджує,
Коли не варто,
І таємниці всі,
Тримає у собі,
Кожна наступна,
Провідниця,
Поміж полиць,
Химерні танці,
Примарна тиша,
Нічних станцій,
І шлях колес,
Мов передзвони,
І знов,
Перони,
Колії,
Вагони...

Всі ці дороги,
Мости, вокзали,
Такі нескінченні,
В хвилі наших,
Перерв,
Коли поміж них,
Ми ночі не спали,
Коли у твоїх зап`ястях,
В скронях голих дерев,
Билося серце,
Музика щастя,
Мої вірші,
З подорожніх нотаток,
Що значно ширші,
За твої лопатки,
Все так просто,
Все так легко,
Навіть різниці в зрості,
Не видно
Крізь простір

***********

Коли з тобою,
Або коли,
У подорож далеку,
Їду,
Знаєш?
Ти мене надихаєш,
Усіма мовами світу..

2011

Невтішно вітер плакав уночі,
Хилив додолу непокірні віти,
Кричали невсипущі пугачі,
Морзянку дощ вистукував по плитах.
Ти вранці йшла в яскравому плащі,
В руках – мольберт і веселкові квіти,
Осяяна фруктовим янтарем,
Яскрава, мов з небесної орбіти,
Чого торкнулась – бралося вогнем
І листя починало паленіти,
Й трава буяла під рясним дощем…
…То тільки ти умієш так ходити…

Ліг притихлий вітер, як в перину,
У шовкову лагідну траву,
І рожеві пелюстки жоржини
Місяць освітив, мов булаву.

Зорі задивилися цікаво
На принишклі зрошені листки,
Золотавим світлом цілували
І квітник, і дзеркало ріки.

Упала дня тонка вуаль.
Смолясті груди ночі
Стискає тиші срібна даль,
Аж захід кровоточить.

Мені увиділось, що ти
В осінній прохолоді
З голівки збулася фати,
Під ноги взяла одяг,

А місяць лагідно осяв
Твої округлі риси
І лоно світлом лоскотав,
А я стояв, дивився,

І на видіння не пішов.
Душа горіла п’яна,
Аж ніч укрилася у схов,
А з нею ти, кохана.

02.10.11.

Коли виходять ритми з ладу,
Коли на ладан диха день,
Душа так прагне листопаду…
А скрiзь – одвiчна празелень.

I вкотре хочеться летiти
Туди! Туди, за пiв-Землi,
Де вiтер позриває з вiтiв
Думки, тривоги i жалi,

Розсiє у небеснiй синi,
Розтрощить сотнею копит,
I у вогненнiй хуртовинi
Усе буденне вiдгорить…

А тут – щодень одне лиш лiто.
Пора звикати до країв,
Де терпко пахнуть евкалiпти,
Де мiсяць роги вгору звiв…

Та все ж, о, де ти, листопаде?..

Повій, вітре, на чужИну*,
Думкою туди я лину,
Спогадів неси перлину
З України, з України.

Вій же, вітре, цілу нічку,
Овівай кохане личко,
Затремтять хай ніжно вічка,
Зарум`яняться хай щічки.

Повій, вітре, щоб війнуло
Ласкою на серце чуле,
Щоби милая відчула
Ту любов, що в ній заснула.

Повернися на світанні,
Щемного дай хвилювання,
Дай надію, хоч останню,
Що повернеться кохання.

А якщо нема надії,
То розвій мої всі мрії,
Вічна мла хай дні яснії
Оповиє, оповиє!

2.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

*Наголос чужИну вжито свідомо, аби не збитися з ритму,
а синоніма з вірним наголосом – немає.

Коли ще юність, мов сторожа,
мене від болю берегла,
вона була як матір Божа,
святою в снах моїх була.

Мені ввижалося повсюди
її задумливе чоло.
І не було іще іуди,
і лжепророків не було.

Лиш спів божественно-святковий
в моєму серці не стихав.
Стелився в далеч шлях мій новий
не до гріха, не до гріха...

Лиш очі дівчини чудові
в моїх губилися стежках,
де в сяйві першої любові
злітав моєї мрії птах.

Здавалось, світ такий безгрішний
і знову в первісній красі,
де люди щирі, наче вірші,
що від сердечних голосінь,

і де моє усе довкола:
і день, і вічності краса,
лиш та - прекрасна й загадкова,
немов аж ген - на небесах.
2007р.

Я люблю вашу тень, ваше солнце, луну и звезды,
Не меняйте меня на пластинку чужой зимы!
Это сладко и страшно – земля, и вода, и воздух…
Разожгите огонь, ненадолго хотя бы, взаймы!

Я не плачу слезами – я лишь соревнуюсь с дождями…
Плачу цветом акаций – всухую, без всяких там грез.
Прививали мне: а) романтизм; б) модерн… остальное – гвоздями
Прибивали (на память), не вспомню, а был ли наркоз?

Я очнулась в саду чьей-то юности, нежной и пряной:
На все стороны света – аллеи темней и темней…
Как же хочется, друг, распрямиться, душою воспрянуть!
Если сам это сможешь, прошу, не забудь обо мне…

Коли душа, немов каліка,
канючить сонця мідяки,
у краплі серця – море крику,
у сріблі місячнім – думки
скидають лебедине пір’я
і зодягаються в луску.

В тобі, забутий до сих пір я,
будую спомини з піску.

Піщини втіхи золотої
вбирають теплоту долонь –
і стіни дихають тобою.

Щоки моєї не солонь,
над морем чайкою озвися
і накигич вітрам себе –
до ноти вибраної тиші
із тремоло семи небес.
І надихáй – весни надúхай
неперевершено в рядки.

Коли в душі безмежно тихо –
ловлю на слухавку гудки,
на око припадають висі,
перо народжує слова.

У сріблі місячнім – умився,
у краплі – море вколисав.

29 Вересня 2011

Позвоню.
Гудки-колокола
Зазвонят вдали за упокой
С незнакомой правильной тоской.
Снимешь трубку, скажешь: «Не ждала…»

Скатятся дождинки по стеклу.
Я уставлюсь на поток машин.
Памяти остывшую золу
Ворошить над прошлым не спеши.

Холода над городом моим.
Воробьями хохлятся дома.
Мы как онемевшие стоим.
Или как сошедшие с ума.

Україна палає вогнем,
б'ють гармати і небо льє сльози
ради правди своєї ми йдем,
гордо прапор підняли свободи,
тяжко йти, вітер дує в лице
крок за кроком втрачаємо сили,
віру ймем правда наша прийде,
і її не зупинять злі сили
над вкраїною сонце зійде,
день новий принесе нам свободу
Ми дійдем! Правда наша буде!
з нами Бог і надія народу.

2009

Останній раз тебе я бачив
За днів моїх юначих мрій.
Болить на серці образ твій,
А лікуватися нема чим.

Казав собі сам: не дурій,
Позбудься юності , козаче!
Але малим дитятком плаче
Пригадка у душі моїй.

Через років завісу димну
Тобі одній назустріч йтиму, -
Життя одне. І ти одна.

А, може, стріну випадково
І, удушивши горлом слово,
Пройду повз тебе, мов мана…


27.09.11.

Ти упадав за мною,
Я мовчала,
Ти упадав,
Я "есемески" витирала,
Ти упадав,
А я стирала файл,
Я вже забула
Твій простенький майл!
Ти на колінах?
Милий, вибачай,
Я "делете" поставила в стосунках,
В архіві наш з тобою Рай...
Прощай!
Я витерла твій образ на малюнках!
Що-що? Кохаєш?
Знаєш, не чіпай
Руки моєї,
Бо давно вже смеркло!
Мені пора,
А твій холоне чай,
Наш фотошоп-життя
Давно вже Пекло!
Все. Відпусти. Бувай.
Я іншого формату,
І...знаєш що?
Не згадуй нашу дату!

Не перестану я плекати почуття
До Тебе, моя нене рідна!
Нехай життя веде нас в забуття,
Ти залишаєшся єдина і чарівна!

Часом буває так, що я
засмучую твої блакитні очі
І сльози ллються скрізь вогонь життя,
Хвилюєшся за мене ти щоночі...

Та розриває серце на шматки
моє колюче палке слово,
А ти обіймеш, пригорнеш мене
І сонце сяятиме знову!

Голубонько, кохана, неземна,
Всі вірші і пісні про тебе!
Обожествляйте матір, бо вона
Подарувала світ під цим безкрайнім небом!

22.09.2011 рік

В осеннем щемящем бреду,
О прожитом не сожалея,
Я в сонные наши аллеи,
Почти задыхаясь, иду.

По вздувшимся венам дорог,
По чёрным бесформенным лужам,
В которых приметою стужи –
Мой город, печален и строг.

И в царстве опавшей листвы,
Вернувшийся из ниоткуда,
Уже не надеясь на чудо,
Я жду, что появитесь Вы.

В созвездии прожитых лет,
Далёкая и неземная,
Которую и не узнаю,
И еле кивну на привет.

Ця осінь, мов любов колишня,
Що вид її в тумані згас,
Лиш озивається щораз,
Коли у теплий іній вишня

Вдягнеться , наче в перший клас
Дівча, чудуючись незвичним
Убором. Чорні черевички -
Через роки - в останній вальс.

У позолоченім наряді
В саду, у лісі, полі рядить, -
Ґаздиня зріла, мила панна,

І так в мені бажання в’ється
Своїм її торкнутись серця!
Прости мені цей гріх, кохана…

25.09.11.

талими водами принесений я
заходжу тут хворі серця
я не знаю що ти зробила зі мною
але це більше ніж правда
це більше ніж горе…
старий завод не лікує рани
завтра – неясне жить нецікаво
і в тінь тікаємо радо…

я - невичерпний
лиш ти дай мені стимул
я кожен
і в кожному свій
дай лише біль чи простягнется в силу
бажання і відблиску мрій?
1911

І
дощ із мільйону холодних снів,
жар рветься сюди в темноту
бо уста твої кажуть тиху молитву
словами що гострі як бритва
ІІ
на твоєму обличчі
я вирізблив гнів
…як не ти то хтось зроду знайомий
залиши за бортом пустотливих туманів сміх
і вскрий своє тіло для болю…
1911

тихо торкнутись посмію
шорохом дерева блідне волосся
бідному - просто...
розрізати хвилькою від руки у тумані
ось меред мною
вже гляну - немає
обриси тіла у тіні грайливо
хитаєшся вільно.....
1910

Мою любов, з виною безневинну,
дві жінки допалили аж до тла.
Одній не був я милим ні хвилини,
а інша не любити не могла.
Щити черлені осінь піднімала,
щоб захистити доленьку мою,
де та, байдужа,- відчаю навала
і та, чутлива, – віра у бою.
Вмирав од ран і воскресав од ран,
коли жадав байдужу – ту, єдину,
що для душі тривога і дурман,
а інша, мовби на снігу калина.
Не жив – блукав. Інакшим буть не міг.
Від сумнівів на серці сутеніло.
Щити черлені кинуто на сніг,
щитами смутку в долі заболіло
на всі літа – безглуздо і невпинно.
Минулих снів клубочеться сльоза,
і тільки усміх змерзлоі калини
сердечну рану гоїть, як бальзам.
2010р.

Театр?! Авжеж, театр!
Партер, сцена, актори…
Хоч справжніх сліз і крові море –
Театр! Авжеж, театр!

Театр! Звичайно, у театрі різні ролі,
І діалоги, мов паролі:
Ти хочеш? - Хочу! – То ходи!
Ще хочеш?... – Хочеться ж завжди.

Театр! В театрі різні жести, пози…
Все, від молитви до погрози,
Заради лиш одного: «Хочу!»
Я розумію все і голови цим не морочу.

Але коли театр в театрі…
Панове! Кличте психіатра!

О Боже! Я ж не брав цієї ролі!
Завісу дайте! Вже! Доволі!
2008

Старцює, поки серцем не зігріта
й допоки не запрошена у дім,
мелодія для бабиного літа,
мелодія в лахмітті золотім.

Ніхто її не хоче обійняти,
немов свою рахубу в сповитку,
бо вже не будеш з нею ти крилатим,
бо вже... бо вже... до біса геть таку.

Заплаче десь на лаві чи за тином,
надію в дзбан розбитий переллє.
Старезна, все ж замріється дитинно
про недоступне, а таки своє...

Минаючи розмаї й дивограї,
мелодій сотні, що з юначих крил,
кудись навскіс понуро почвалає,
кудись туди, де близько до могил...

Не в усмішках, не в сяйві, не у квітах,
така, мов щедрий циган без гроша,
мелодіє для бабиного літа,
до мене в прийми теж не поспішай.

Без тебе якось... можна ще радіти,
натхненно задивлятися у вись.
Мелодіє для бабиного літа,
будь дамою – кокеткою — спізнись.

Хіба не можеш? Ну, спізнися всує.
Знайди причину: вітер, сніг чи грім!
Дивлюсь: невпинно під вікном старцює.
Пора уже покликати у дім.
2011р.

Я вітаю кожну мрію,
Що мені дарує крила,
Дме у радості вітрила
І зове на добру дію.
Поки запах ще кадила
В панахидну літургію
Не окутав мені шию,
Не лишуся цього діла.
Мрія – кличе, надихає,
Сон із ложа проганяє
І лечу, пливу, біжу...
- Гей, сміливці, всі за мною,
За зорею провідною
За незвідану межу!

23.09.11

Я забуду тебе, як помре почуття голосне;
Я забуду тебе, коли стишаться грому гармати;
Я забуду тебе, коли жайворон в небі засне,
А піснями на небі хмарини спроможуться стати.

Я забуду тебе, як дощі перестануть іти,
Коли сніг повесні просто тихо розтане без бруду
І на радіо зникнуть усі про кохання хіти, –
Я забуду тебе! Я ніколи тебе не забуду…

05.09.2011 р.

Цей дивний світ лише любов тримає,
І на незримих Божих терезах
Руками світла землю обіймає
І злу перекриває чорний шлях.

Цей світ крихкий від нас лише залежить,
Від поведінки, віри та бажань.
Теплом душі ми гріємо безмежність,
Тому й не гасне всепрощення грань.

У цьому світі щось переламалось,
Бо гори й води зрушилися враз,
І хвилі зла, немов страшна навала
Тривожать Землю й кожного із нас.

Цей грішний світ… Чи нам осяє душі?
Чи прийдемо до Бога з марноти,
І вернемося у Господнє русло
Щоби любов’ю зло перемогти?

А ти мене чомусь не відпускаєш
Від себе у незнану заметіль.
Мовчиш,.а дивна туга серце крає,
З вікна лягає на підлогу тінь,
І пахне чебрецем, немов із гаю
Зірчаті квіти вітер позносив
І стелить по кутках пучки розмаю…
Сиджу притишено, приземлена без крил.
Яскраве сонце в небі догорає,
У небі барви поміж хмар, як зграї
Істот незнаних, чи моїх вітрил,
Яких душа для спокою шукає,
Але підняти ще не бракує сил…
Сувоєм вечір сутінки сукає,
Скрипнув ланцюг в криниці й задзвенів,
Вода пролилась… Тихо, наче в раю…
У злоті зір нових чекаю див.

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

Коли совиний крик тривожить душу мою
Мені не хочеться роками жити у тюрмі
Я про свободу мрію у неволі
І про неволю забуваю у ярмі

Я полечу крізь призму цих просторів
До вільної безмежної землі
І на волі не згадаю про неволю
Я там світанок зустрічатиму ввісні

Я все віддам за цю хвилину щастя
І плакати не буду наяву
Лиш ти мене зустрінь рідненька хато
У світанково яблуневому саду

травень 2008

Тиша марить Віднем. Зорі сніг лоскочуть,
Вже сліди дрібненькі слід великий з'їв.
Як мені без тебе? То не проти ночі
про таке питати. В гарних хазяїв
Припнуто надійно полохливі коні.
Їх від зазіхання ревно стережуть.
А у мене тільки слід на підвіконні.
З вертикальним зльотом був тут кінь, мабуть.

... хойя снить дощами, а дощі не йдуть.

09.2011
Умань

О, як у той осінній вечір
Бажав тебе зігріти я,
Огнем зайшлась душа моя,
А розум холодно перечив.

Твоє залишилось ім’я,
Мов слід на серці від картечі
І дивні подуми чернечі
Мого торкнулись житія.

Із плином літ зажив той слід,
Я подолав журбу убрід
І там, на березі чекання,

З’явилась зіркою мені
Та, що мої порожні дні
Палким заповнила коханням.

18.09.11.