І ти одна… І я один…
А разом нас немає.
Змиває дощ твої сліди,
Мене з твого змиває
Життя. На жаль, така
Кохання перспектива…
З тобою був на небесах
І ти була щаслива…
Але ця відстань, ця межа
Мереживом розлуки
Накрила те, чого бажав
І прирекла… Не дмухай
На рани днів. Нехай… Нехай!
Ти краще серце слухай.


2012

Думка, мелодія, прагнення світла,
Хвиля повітря і спрага добра,
Вибір і віра, до Сонця молитва,
Дотик кохання і вітру сльоза...

Шлях пізнання нещадний мов бритва,
Стражденна й солодка мистецька стезя.
Творчість - любові мудра палітра,
Витівки часу і сповідь Митця.

Вічні змагання розуму й сили,
Хто переможе? Де духу межа?
Творчість - це Музи безмежнії крила,
Мужність творити заради Життя.

2011

Коли кришталеві зорі
Розпорошують мій сум,
То таємними стнжками
Повертаюсь у світ спогадів.
Тоді, аж тоді, я здогадуюся,
Звідки знаю тебе, ЖІНКО!

Ти ще в Божественному саду
Казала мені: «Тільки мене кохай!».
З того дня нічого про тебе не знаю,
Хоч я закоханий в тебе до нестями.
Той, хто кохає, почувається зевсом,
А зевсів ніколи ніхто судити не сміє.

На цій сторінці народився я
Вінком молодої весни.
Написані на ній: доля моя,
Надії, чекання і сни.

На цій сторінці хочу знайти
Стежину мого життя
І залишитись там назавжди,
Чекаючи час каяття.

2001 р.

Мені порадили: «Помри на ногах!..»
Я уперше свій меч нагострив.
Та справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на колінах жив.

Я жити турботно забаг...
То ж хай на колінах живу.
Бо справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на ногах помру.

2001 р.

випадково, усе випадково...

був привіт. любування. і знову

крізь зимову хмарину мовчання

випадкові слова - не вітання.



випадкове "привіт".

слово - тихий параліч -

зупиняє політ ...



хвилі неба побачить

зможуть радісні очі.

не та хвиля. пророчий

вітер зник. без потреби

поодинці на небо....

Ти посмiхнулась, серце радiсно тримтить...
Ти менi потрiбна без прикрас.
Погляд твiй зачарував мене
Яка ж ти люба, сонечко п*янке.
Ти бентежиш, звеш, i палатиме душа
Бо завжди троянд нiжностi жада.
Ти лише повiр менi -
Вогонь кохання палатиме завжди.
Як мало треба нам в життi:
Свята Радiсть волі Неба -
творити пiсню лебединих крил любовi...
2012р.

Сіре сонце у сірих очах
З`їло думки:
Ти більше не птах,
Ти вже більше не та перепілка,
Що, щасливо шукаючи гілку,
Піднімалась й летіла у мріях,
Бо життя - це театр в певних діях.
А у тебе було тільки дві:
Це дитинство й ДИТИНСТВО.
ПРОСТИ!!!
08.01.2012. 12.40
taniamilewska

Купила собі сьогодні білий корсет,
В якому я тобі снилась колись,
Пам’ятаєш?
Чашечки для грудей ніби гнізда пташині,
пацьорками золотими розшиті,
там цвітуть лілії та маргаритки...
Вдягнула. Затягнула шнурівку, в легенях завбачливо
лишивши повітря на половину.
Подивилась на себе, кохану, в дзеркалі.
На полі білому, як під снігами побачила, радше відчула
як проростає жага моя озимая, що мала ярою засіватися…
Залишається лише чекати, коли ти приїдеш
щоб розв’язати шнурівку
аби я вдихнула на повні груди…
Ми осідлаємо коней, пустимо їх у чвал по зеленому,
соковитому полю. Ми цілуватимемо сонячний світ,
напиваючись ним вволю…

давай не будем буднем сумувати
старі свічки образ підпалювати знову
я розкажу про каву у Торонто
ти терміново вип’єш мою мову

ти будеш теплим чи гарячим навіть
як молоко що ледь не закипіло
я буду штилем бо стрімке цунамі
вже затопила все що накипіло

мовчатиме лимонна тиша ночі
несказане в очах мигдальних втоне
а ми жили – були єдиноборці
а ми трощили на друзки корони

не поділили крам у серці синій
не підірвали віру в доньку й сина
ми у Різдво любові попросили
медової як марокканські сливи

я так любила Господи бездонно
по всіх кістках ішла сліпим солдатом
і мій реал – коли ти просто вдома
бубновий шовк і барбарисні п’яти

Чорне небо сльозою тупоче:
Засипає намистом стежки.
Воно схоже на сердце дiвоче -
На минулi його помилки.

Тиша пилить кiмнату i вiкна,
Тiшить спрагу солодке вино.
Тiльки зiронька - квiтка тендiтна,
Заворожує нiч всеодно.

Розгорнувся метелик в повiтрi.
Звiдки вiн? Не збагнути менi.
На уявнiй багатiй палiтрi -
Розквiтають омрiянi днi.

Я обпекла вуста холодним груднем,
Пухнастий день розгулює по колу.
Смiливим поглядом i волелюбним -
Вiн споглядає на березу голу.

Позамiтало листя пiд ногами,
Ночами пестить вiкна завiрюха.
Ти над моїми синiми губами,
Гарячих та палких вiршiв послухай!

Сховалася в душі печаль,
Відкрила очі - біль чудовий -
Побігла б я від неї вдаль,
Та ж тіло мало з нею змову.

Я рвусь крізь лати самоти,
Шукаю істину і щастя,
Та знову осінь, знов плисти
Рікою долі - Самовластя.

Все ж прийде мить. Душі буття
Підніме тіло над марноту:
Ніколи сутністю життя
Не стане хлібная турбота!

Лиш той,хто йде назустріч мрії -
Теплом навколо всіх зігріє!
06.01.2012.

Хай все буде у нас попереду,
Синій птах ще постука в вікно,
Зовсім поруч ростуть два дерева,
Та зустрітися їм не дано.

Може, вітер прихилить крону,
Чи сплететься колись коріння,
Зовсім поруч – не значить скоро, –
Я ще маю трохи терпіння.

Хай попереду буде світання,
І надія, і радість, і сни,
Хай попереду буде кохання,
І краса, й неповторність весни…

2001

І цвітом сакури висОти,
і гріє даль, як кімоно.
На півдорозі до Кіото
хлюпочуть хайку і вино.
Регоче глечик гарбузовий,
поки цілісінький іще,
і не ув'язнено любові,
і птах сідає на плече...
Ширяє бриль у піднебессі,
в душі вітри для "басьо-ан".
Тонке і в полум'ї не рветься,
а страх - поетові не пан.
Щодня ідилією мряка,
що, наче діва, обійма,
і так далеко до Ісаки,
де в Будди посмішки нема...
2012р.

Буває люди плакать хочуть,
Що їх серця, мов лист тріпочуть
Від подихів життя вітрів.
І добре це, якщо ти зрозумів
Чому сидиш ти й голову схилив...
І тугу взявби і полив
Сльозами смутку тихого життя,
З якого ще немає вороття,
Життя, що мовчки в очі заглядає,
Махне рукою... і байдуже так зітхає,
Що серце аж судома зводить,
Тому що сенсу в існуванні не знаходить.
Бо радості й тепла у ньому є багато
І хочеться комусь його віддати;
Та де ж вона, ця дивна "хтось"?
Не раз сказать вже довилось,
Не два, не три, чотири, п"ять...
А почуття, чомусь, все сплять.
Кого все ждуть, кого чекають?
А дні все швидше проминають,
Й не можна біль цей втамувать...

2005 рік

А рік таки багатим був, мов кішка, або кріль,
Хоч ріки й не молочними і берег – не кисіль.
Були здобутки в кожного і втрати теж були,
Заплакані і радісні сідали за столи.
І з друзями прощалися, й знаходили нових,
На владу не надіялись, бо що візьмеш із них?
Самі шукали виходу, і броду, і стежок,
Життя, у слові сховане, на сторінки книжок
Виводили. Училися. Хвороби й мозолі
Нас мучили. Ми встояли – ми сильні, хоч малі.
Нас Бог тримав у тонусі, а янгол під крилом
Тепло беріг для лицарів, що борються зі злом.
Натхнення дарували нам жінки, найкращі в світі,
Й кохання – ми приносили їм оберемки квітів.
Стрічали ранки сонячні із нами чисті вірші
І Музи заповняли нам у душах вільні ніші.
Було усе, що може рік придумати людині,
Було і те, що хочеться сказати лиш єдиній:
Звершилося омріяне – і це тобі не сниться,
Але про це мовчатиму – це наша таємниця.

2012

Поглядом звабним красуня
Знову тебе досягла.
Серце поета пульсує
І попеліє до тла.
Ти зазираєш у вічі -
Світло у них, каламуть?
В такт вам пульсуючі свічі
Марева дивні плетуть.
Що за мигтіння на стелі?
Чий це бентежний політ?
Він пелюстками устелить
Ними придуманий світ.

Те, що раніш не дозволив,
Нині поєднує вас,
Ви - у магічному колі,
В просторі пахне екстаз.
Ваші вуста вже німіють
Від поцілунків жаги,
Руки на тілі - мов змії,
Пристрастю рве береги.
Ти шаленієш, мов вітер,
Ти проникаєш наскрізь.
Дотиком ніжності витер
Всі її крапельки сліз...

Марево зникло нарешті,
Просиш - "Красуне, не йди!".
Серце поета бентежне
Вічно у пошуках див...

Милий, я скучаю. Там, у колишнім райськім саду,

Дівчатко, на мене схоже, з очима

на вічно мокрому місці,

тебе виглядає

і не хоче читати книгу,

ту, що ти мені написав…

Став

замерзає у рамцях своїх берегів округлих,

не перейти по ньому, крига така тонка,

як та соломинка, що мене досі навіщось тримає...

а у раю

достигають сливи, черешні, груші,

може, інші якісь фрукти,

та –

ні слова про яблука

і дракона!

Тільки ніч – як стара ікона,

Молишся серед тиші про мудрість, про «щоб не боліло»,

На ранок визирнеш у світ із вікна,

А він, ніби вірш,

білий.

Ви не вірите в справжню любов,
Що буває вона взагалі.
Я боюся лишитися знов
З тінню споминів на вівтарі.

Від чекання до каяття
Відділяє нестримно нас
Невловима миттєвість життя,
Над якою невладний час.

2006

На відстані печалі
Дві постаті мовчали,
На відстані любові
Зникали знаки долі
І падали додолу
Несказані слова..,
А що з них проростало, –
Вони того не знали,
Бо відстань до кохання
Нездолана була.

2005

Дива не трапилось. Ніч допливла до ранку
Кролем чи брасом, не знаю, бо свідків не було,
Усі були занурені чи то в телек, чи то в пляшку, чи то в себе...
І то було добре, бо не смикали та не розпинали поглядами:
«що трапилося? Чому така невесела? Рік Дракона гряде»
А де він той рік? Де? Де той дракон, про якого ні слова?
Я б поїхала на села, в гори, може навіть в Крим.
Лише б спокій де знайти.
Я б читала там про Дзен, я читала б Лао-Дзи,
я б дивилась в калабаню дві години, може три,
уявляла би там лотос чи рідніші куширі,
уявляла би Ду Фу і Лі Бо, йому до пари,
що забив на всі посади та начхав на весь комфорт…
Я б фортецю будувала. Бог вже з ними із кістками африканських тих слонів.
Аби спокій, аби тиша,
аби милий поряд був…

у фотелях снігів рік вчорашній заснув
невагомістю дня ніжно танула ніч
ми знеможено йшли в перший ранок життя
тіло_я сон_це_ти тіні_мрій з усебіч
наче ті береги розшнурованих зваб
перші літери слів і дрімотливий лет
огортали життя переможцю услід
ми ступали крізь ніч першу ніч естафет
01.01 не 2012

Вы мне присниться
Вдруг так захотели...
Но вы уж смели
Бывать в тех снах.
...Метели пролетели,
Дожди прошли -
И мысли отошли
С планеты под названием
Любовь.
Мне все равно:
Усталый вы, спокойный -
Пустить в свой сон
Вас больше не могу:
Там нет планеты
Под названием "Люблю"...

головне, не зірватися, бо ніхто, власне, не винен,

що ти народилася тут, що саме у цей вимір

ти пройшла через потенційний бар'єр:

твоїй мамці лікарі не давали шансу на тебе,

твій чоловік не мав стати батьком твоєму сину,

але це в теорії:

статистика, ймовірність, показники, якими зазвичай нехтують,

НЕ ПРАЦЮЮТЬ!!!

Геніальний Блазень сказав, що Господь не грає у кості...

Шукай зв'язків, шукай, кому це потрібно...

Гості

ми у світі – великому та велелюдному,

Вельми заплутано все, ніби чорний котисько стулив докупи

Клубочки із різних доль і життів

(ніколи не любила котів!),

За ниточку тримаєшся, ідеш коридорами і завулками,

Знімаєш із вух локшину, яку за життя ого скільки тобі навішали,

Головне не зірватися! –

Кажеш собі усоте, -

Бо ніхто, власне, не винен,

Що заблукала ти – у житті як у житі,

у собі чи у ньому,

і чи вийдеш, чи випірнеш рибкою золотою –

видно з неба Богу одному...
.....................................

ці сни, химерна навала подій, переплетення тіл, персонажів, душ,

ти мокра встаєш - і чимдуж в душ - змивати втому

після ночі, вже дванадцятої без нього...

п'єш каву, сьогодні з корицею та кардамоном,

запиваєш її дрібними ковточками коньяку...

яку химерію вигадає сьогодні для тебе доля?

над яким сюжетом ти будеш ревіти після обіду?

бістро напроти твого будинку буде знову на тебе чекати,

а ти не можеш, а ти не можеш, бо ти - на чатах,

ти чекаєш на нього, дурепо,

і в солоній купелі змиваєш щоденний makeup (грим)...

...брати Грімм (обоє!) співчутливо хитають головами,

Варнякають по-німецьки, байки травлять

Тобі, дівці на виданні!

Про те, що Попелюшка чекала-чекала і дочекалася,

Бо ж була чемною і працьовитою,

А Червона Шапочка завалила Вовка,

Адже була сміливою та слухняною,

Білосніжка, Ганзель і Гретель та іже з ними –

Стоять усі над твоєю душею,

Головами хитають, ніби китайські болванчики...

Гей ви там, зникніть!

В світі сотні казок – але всі не про тебе,

На жаль...

купити рибку. акваріумну. золоту.
нести у пакетику містом передсвятковим,
минаючи стихійні базарчики,
перекупок у метро,
продавців ялинок із чіпами та без них...
минає все,
і цей промине день
зі знаком святкового збудження на чолі
чи під пахвою. мене не буде з тобою,
а значить, не буде Свята. буде ялинка,
мандаринок багато, шоколадок і навіть пакуночок "Рафаелло"
будуть дзвінки, будуть гості, пласкі анекдоти, банальні тости
я приклею посмішку на покусані від фрустрації губи.
Згубо моя далека, як без тебе мені святкувати,
коли жити без тебе ледь-ледь можу?

приснилось містечко, в якому була колись
давно, у дитинстві, що й навіть його забула:
там море дихало уночі за благенькою стінкою найманого будиночка,
і я дихала разом з ним, здригаючись уві сні...
а потім ми дихали разом: воно мною, а я ним до самого ранку
так само я дихаю тобою. ти - моє море - ти мене затопив собою
твої відливи, коли ми не разом, роблять мене напівсухим узбережжям,
над яке позліталися хижі птaхи...
коли ти приїздиш, я переповнююсь, в мені звучить музика китів,
моє серце танцює дельфіном
я ретельно готуюся, я не плачу, не лепечу по-дівчачи,
бо ти любиш жінку-море,
я сьогодні виходжу із берегів,
бо завтра ти приїздиш до мене,
КОХАНИЙ
мій-мій-мій...

Я Львів люблю за те, що просто Львів,
За те, що місто брам таємне і привітне,
За те, що сонце тут вмивається дощем
І сходить, що аж в Києві нам видно.
Я Львів люблю, бо не любить не можу
Вузькі провулки, широту і щирість душ...
Закохана у Львів, – зізнатись мушу
Без доказів і зайвих пишних слів.
Так люблять просто так
Лиш друзів і життя.
Знак Лева – це мій знак.
Люблю наш рідний Львів.
Люблю не тільки я.

2009

Скажи, чому мовчать сніги,
Чому той день пройшов повз нас,
Скажи, чому сітки інтриг
Ніколи не втрачають шанс.

Скажу, чому твої пісні
Несуть тепло й сумну красу, –
Знаходиш ти слова такі,
Що не дають забуть весну.

2003

Хтось не має ніяких бажань, що ж,
Я дарую свої бажання весні:
Бачити, як плаче схвильований дощ,
Бачити, як гояться рани землі.
Я залишаю вам свою провину,
І у ній залишаю себе,
Вже ладнають постріл у спину,
Але смерть захистить мене…

2003

Ой ви, люлі, люлі, люлі, люленьки-люлята,

мої роки молодії, меліса та м'ята,

розмарини, васильочки, чебреці та жито

я ж над вами ворожила, збирала, сушила,

з вас гербати наварила, та Гриценька не труїла,

в ночвах Ніченьку купала, її тіло біле...

Місяць-ладо ліг на груди, ладно притулився,

як листочок із любистку... Любощів напився

Гриць-сердега...

Сережками, сріблом, дукачами

Ніч чарує,

І чарочку наливає, знає –

Як пригубить коханочок –

Все життя зітхає

За отою, за одною, відьмою малою,

Що у ночвах Місяць мила

Милом із любові...

Попелюшко,
дівчисько замріяне в лашках старих,
на худесенькій шийці - намисто з рябої квасолі,
вічна кухня твоя, молоко утікає з неволі
баняка...
Ох, ти мрійнице вічно-мала, чи ж не бачиш,
що роки покотилися, ніби горох із гори,
по тоненькому жолобочку?...
Скільки руцям порепаним ще перебрати їх треба,
щоб знайти золоту намистину?
А чи знайдеш її , Попелюшечко, люшко, дитино?
Чи знайде тебе Син Короля?
Чи прихильно всміхнеться тобі Син Людини,
коли стрінеш його у пітьмі,
несучи важелезну корзину
та вантаж синьо-бурих дум?
Туманіє від голоду в голові,
мрії мачуха витравляє із серця.
Не печалься, сердешна, поспи ще, мала!
Все владнається, Він озоветься...
Завтра вранці чекаймо на зміни
всередині та назовні -
ти в мені, а чи я в тобі,
в черевичках, а, може, босими
ми прийдемо в Палац Золотий,
щоб почути:
"Ласкаво Просимо!"

Прийди у нашу спальню, Мій Королю,
Наступить час, запрошу і у душу...
Робити ран у ній я не дозволю.
Віддати спраглу ніжність мушу!

Твоя Величність, хай лиш забажає, –
До ніг впадуть розкішні подарунки.
І літня ніч рум’янцем запалає…
Проникне місяць нишком за лаштунки.

Твоя Міледі не засне до ранку,
Плестиме мріяння барвисто-кольорові,
Діждавшись солов’їного світанку,
Натхненням випурхне в сади медові.

Пройде величною і знатною ходою,
Чуття подружні загорне у шати.
Поміж інтриг і фрейлін – кам'яною
Буде нового бенефісу ждати…


2011

Під Новий рік
Під Новий рік чекаєм чуда,
Вже вкотре сподіваємось і ждем,
Що рік новий напевно кращим буде,
Ялинка сяє скрізь чаруючим вогнем.

Як радісно, і як таємниче
У склянці з шампанським колишеться мрія.
Ця ніч поверта нас в щасливе дитинство,
І знову чекаєм, плекаєм надії…

Тому хай бажання всі ваші здійсняться,
І з вірою впевнено йдем в майбуття,
Хай доля нарешті всім нам посміхнеться,
І буде любов і гідне життя!

2000

Незнаний досі вірус у душі заповзає,
Він хоче знищить почуття
У тих, хто ще кохає,
У тих, хто вірить у добро,
Хто щастя й долю має...
Натомість сіє він у душах зло,
Лихі думки і заздрощів кубло.
І, щоб від нього захиститися,
Готова всім Богам молитися.

Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє “прощай”
І ніч запросить для забави.

Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.

2006

Я стану рядками
І шелестом віршів,
Я буду роками
Самотнім від тиші.
Я тіло полишу,
Я втілюсь у знаки,
У Сонце, у небо,
У квіти, у злаки.
Та тільки промовить
Мій віршик дитина,
Я словом воскресну,
Я знову - людина!

Вам хочеться помóвчати певно... –
Сила мовчання з Вами.
Коли мовчання даремне, –
Тоді грають словами.

У кого міцніші нерви, –
Ті паузу довше тримають,
Дивляться просто в Небо, –
Там Зорі до них промовляють.

Мовчання – глибоке, як море,
Значне і хвилююче, мов океан,
Та, хто його перший поборе, –
Той виграв чи може програв?

Білі завжди ходять першими,
Пухнасті – чекають, рахують втрати...
Хочеться з часу шкуру здерти
Чи в мовчання з Вами зіграти.

2010

У Місячному сяйві Панна
Літотепла, стишена, ніжна,
Посмішка легкостанна
Тане у променях грішних…
Видіння – Марево – Квітка,
Вільна дорога без вороття
Стелиться сонячним світлом
І зникає у вирі життя.

2011

Мій ніжний Лицар без щита й забрала.
Легкоусміхнено блищать уста.
Легендою для нас ця зустріч стала,
Беззбройною і я тоді була.

Беззахисно, як ластівка, летіла –
Висока пісня завжди до небес…
Як важко впасти не зламавши крила,
Як легко позбуватись штучних меж.

2011

А ти знаєш - що є в нас основою?
Що є сенсом Господнього промислу?
Кожен день нас усіх проскановують -
Наші думи, бажання і помисли.
Залишається грань незбагненою
Поміж світлом і тінню одвічними,
Наша кров, протікаючи венами,
Нам життя по краплині відлічує.
Стерто грані між днями і ночами,
Між гріхом, що вростає у праведне.
Що нам зорі ясні напророчили?
Постелили б собі, якщо знали би...
В цьому світі, зневірою зморені,
Йдем наосліп крутими стежинами,
І душа, мов землиця незорана,
Прагне трішки зігрітись... Людиною.
І нічого у цім дивовижного,
Бо єдиною, всім зрозумілою,
Є любов, що даруємо ближньому -
Мова Бога і Всесвіту цілого!

мысли вдаль уносит ветерок
средь поля вижу белый лепесток...
стройнее стана розы не найти
трудно удержать свои мечты
о как ты сладостна!
сочится с уст твоих мед благоуханный
взлетает до небес мольба моя
храни Господь сей плод желанный!
2011г.

ти мій єдиний у світі далече чекаєш пишеш листи
коханий мій морозно без тебе
в коліях шляху єдині думки
розлучення в грудях горлиці пече...

чи думав ти, що до дощу байдужа,

він не лякає, не пройма мене,

що погляд мій від болю тихо сушать

слова твої, лиш спогляну Моне?

я наче та картина відболіла:

туманне серце, голова ясна...

о скільки вже почула. прогоріло,

переболіло - як Моне жива,

і як Далі картини, що у русі:

не запитали, кажуть, - оживіть!

і я живу...

Моне й Далі, ми мусим,

нас не питають, просто кажуть - жить.

Сталось це так дивно й загадково,
Час враз зупинивсь на одну мить,
Бо зустрів я мавку випадково
І не знав тоді я, що робить.

Побачив чарівні і лагідні очі
І голос чудовий чув лише мить,
Та сняться вони мені кожної ночі,
А голос, мов пісня у вухах бринить.

Її посмішку добру легку і милу
Завжди я в серці буду нести.
Зі слів цих ти мабуть уже зрозуміла,
Що фея казкова звичайно - це ти!

2004 рік

Не заглядайте у чуже вікно...
Не заважайте вечоровій тиші...
То лиш здається, що мовчать давно,
Насправді, так кохання ніжно дише.

Там кожен має свій акорд в душі,
І ця струна тонка як неймовірність!
Не заглядайте в душі - все одно -
Лише вони відчують ту чарівність.

2011

Ця ніч холодна, як твоя рука,
моя натомість тепла, аж гаряча,
все тіло, пристрастю палиме, до тебе горнеться.
Тебе нема… лише ліхтар старий, напівнезрячий
в кватирку сипле світло, все ще золоте…
Тебе немає, ніби не було ніколи,
усе здається сном, який вар’ятка вигадала юна.
Мені давно вже не сімнадцять,
хоча вино і сиґарети без паспорта все так же не дають…
Чому ж так млосно в грудях,
чому тремтливі вії пускають горошини по щоках?
Чому отак невиносимо без тебе жити
у світі, де усе гаразд
в родині, на роботі,
батьки живі, батьки батьків живуть в Раю…
Лиш я, дурепа, караюсь, мучусь ледь живу
Без тебе, Лицарю Айвенґо,
без тебе, мій королю молодий…

Високий простір сірий – не увесь,
Там світле пасмо ласкою ясніє…
Наснилась ти, немов розквітла мрія,
Немов сліпуча усмішка небес.

І не казала слів мені гучних,
Не "плакала в жилетку", не молилась,
Лише тихцем довірливо тулилась
Волоссячком сяйним до уст моїх.

Кудись поділися усі слова,
Із неба кольори зникали сірі.
Я світлі коси мовчки цілував
І плакав, і очам своїм не вірив.

24.12. 7519 р. (Від Трипілля)

Я була пізньою та єдиною дитиною:

Мамі за сорок, татові – вже половина віку.

Із найперших спогадів – свято,

Ялинка і зелений горошок в салаті – такі життєствердні,

Морозиво і сніг надворі – такі рідні...

Білий світ, як і білий колір, надихають до творчості –

Хукала синюшними губами на шибку, у лід закуту,

Серденько пальчиком малювала,

Тебе чекала...

Пальці дубли, серденько на шибці знову заростало-рубцювалося

Кроки твої на широченних сходах нашої сталінки вчувалися

Я бігла до дверей, зазирала у вічко маковим своїм чоловічком,

а ти не приходив...

Я писала тобі довжелезні листи, я була залежною від тебе,

не отримавши жодної відповіді.

В якийсь момент, коли я сказала собі: "все курва-життя не вдалося,

кожен новий все більше та більше не ти, жоден не може розтопити лід мого серця"

Ти з'явився просто так, посеред зими, засмаглий, в споловілому волоссі

заплутались васильки чи сніжинки, то так здалося, мабуть з незямки...

Ти пах океаном, не Льодовим, ти пах любистком і житом

я вперше в житті не боялася, що попливу, розтанувши від поцілунків

Я віддала тобі душу, бо тіло моє ти створив сам

з того снігу і криги, з яких мамонька з татусем,

зліпили свою дорогу Снігуроньку...