Жили-были, длили, не дыша.
Как-то порознь выползли из моды.
С той поры, когда любовь прошла,
Годы промелькнули. Дни и годы.

Вдруг она мне - не оплачет стих -
Стала лишней, я же ей - несносен;
Словно славно, словно на двоих,
Словно и не знали светлых весен!

Все мешая задом наперед,
Мигом расползлись глухие сплетни.
И казалось, все докажет тот,
Кто из нас продолжит поэффектней.

Было время - наперегонки
Гнались биографий наших факты.
И однако, в редкие звонки
Я - "ну как ты?" И она - "ну как ты?"

2010

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

Не зрадь мене, серце! Благаю, не зрадь
Останнім ударом, йдучи крізь світи.
Це ти воскресало у сотнях згорань,
Аби до коханої тільки дійти.

Горить у тобі непогасний вогонь,
Ти знаєш - чий погляд його запалив?
Ті сотні тривог, що торкалися скронь,
Я чесно з тобою на двох розділив.

То ж я заклинаю тебе і молю -
Дай сили здолати доріг хижий біль!
Кохання твоє, від якого не сплю -
Найкраще, що було у долі моїй.

Не зрадь мене, серце! В дорозі не кинь,
І рани старі не залишать сліду.
Давай же здолаєм сумну далечінь,
Щоб знову сказати - "Живу, бо люблю!".
лютий 1998р.

…Не треба, милий, зайвих нарікань,
Що знову душу снігом пополощуть,
Що є відбитком смути і страждань,
І вічних почуттів уламки, мощі.
Хіба тебе болять мої вірші?
Вони – німі осколки серед бурі,
Вони – забиті пилом стелажі,
Що так тебе безжалісно одурять…
У тих віршах, де я – чиясь любов,
Де серце тільки гріється думками,
Де мрії визволяються з оков,
З широкими своїми рукавами…
Чи там де я, чи там тебе нема?
Це ти – у кожній літері і комі…
А ти сказав: «Поетом будь сама»,
А я ж тебе так кликала на поміч…

Чекай!
Валерiй Гребенюк
..... I
--Ти чекай! Повернусь на твiй ганок!
Попри смертi усi-- мам'ятай,
Обернусь я тобi у свiтанок!..
Тiльки щиро на мене чекай!
.
..... II
--Ти чекай у весни на порозi,
Де природи барвистий розмай,
Назбирай первоцвiтiв у полi...
Та й надвечiр на мене чекай!
.
..... III
--Ти чекай, коли спека надворi,-
Хоч би хмарку на небо бодай!..
Коли душать вже вiдчаю сльози,
Неухильно на мене чекай!
.
..... IV
--Tи чекай, коли лютi морози...
Що навколо метiль... Не зважай!
I недоля стоїть на порозi,
А ти вперто на мене чекай!
.
..... V
--Tи чекай, коли смерть зазирає
З гiркотою у душу -- за край,
Та й самотнiсть тобi обiцяє!..
Крiзь зажуру i сльози, чекай!
.
..... VI
--Не зважай, що усi не чекають:
Мої рiднi, знайомi ... Нехай !..
Ти не зраджуй своєму коханню,-
Усим серцем на мене чекай!
.
..... VII
--Tи чекай в день жалоби на прощi... *
Не запалену свiчку -- вiддай!
Хай вже безлiч людей на погостi, **
А ти звiсток вiд мене чекай!
.
..... VIII
--Дочекайся!.. Хай всi перестали!
Зберегла ти мене у душi,
Ти стомилась чекати, та знала:
Повернусь я -- на докiр усiм...
.
.....IX
--Tи чекай!.. Повернусь на свiтаннi,
У барвистий розмай -- навеснi...
У найдовшому, в свiтi, чеканнi
Прокладала ти стежки менi!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105081181

Ти можеш загрузнути в цьому життєвому циклі
тоді, коли я буду десь на просторах Тоскани.
Мені не подзвониш, як завжди. Ну що ж, я вже звикла,
що в тебе на місяць вперед заготовані плани.

І стоси паперів тобі будуть знов арбітражем
в той час, коли я пакуватиму тісно валізи.
І глянеш з-під лоба, як завжди. Ну що ж, я ще скажу,
та тільки, боюся, тоді буде надто вже пізно.

Я сяду в літак, в стюардеси замовлю мартіні
тоді, коли ти усвідомиш, що тиснеш на рани.
Пром́овчу, як завжди. Ну що ж, ти вже вкотре невинний,
а я просто знову самотня в просторах Тоскани.

Так коротко про те, чим я живу.
Мені тепер вже так не написати.
Як сонце закотилося в траву,
Мов вітер взявся хмари розчесати.

Як слово «так» на пошепки моє,
І далі лиш відлуння безпорадне.
А ти мені сказав, що ти ще є,
Хоча я не сказала, що я рада.

З великих літер більше не назву,
Пробач, що я усі відкрила карти.
Так коротко про те, чим я живу…
Так просто вже тоді, коли не варто.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Теплий подих красуні-весни
Змусить серце холодне тремтіти.
Все, що хочеш, у неї проси -
І на камені виростуть квіти.

Не ховайся у диких лісах,
Не втекти нам від долі, не вдасться!
Це ж для Тебе жагуча весна
Стелить квітами стежки до щастя.

Ніжні квіти для Тебе - дивись,
Серенади пташині - для Тебе!
І веселка, де мрії вплелись,
На прозорому вишита небі...

травень 1997р.

У полоні краси неземної
Відчуваю п'янку насолоду
І спиняється час назавжди.
Моє серце не знає спокою,
Не вгамую ні зараз, ні згодом.
Ти - чаклунка, чи фея? - Скажи!

Ні, не можу, не смію бажати,
Хоч у сні відчувати твій подих,
Доторкатися ніжно долонь.
Два світи, між якими є грати,
Не дають на любов нашу згоди,
Проникаючи навіть у сон.

У житті більш не прагну нічого,
З тим, що є, проживу у достатку,
Буду хрест свій покірно нести.
Тільки вогники погляду твого
У душі залишаю на згадку,
Щоб самотнім світами не йти...

1997р.

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010

Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Опівночі я вийшов в сад - а там
дерева, мов німі таємні знаки:
їх розучивсь читати ще Адам,
а нам - і поготів не розпізнати.

Опалі яблуневі пелюстки
опалово з витких стежок світились,
неначе розпорошені зірки,
злетівшись на весну, в землі відбились.

Легке тепло текло з поснулих віт,
і зорепадом облітав з них цвіт.

2001, 2011

Я вірю в Надію, в Любов нескінченну,
В Красу і Добро, Пильність духів недремну,
У Світло небесне і Вeсну зелену;
Та часом я вірю в потугу підземну,
Що морем отрути у світ цей зіслана,
У дотепи долі й насмішки шайтана!
В Нужду і в Убогість, у Біль і в Хворобу,
У муки для тіла і в духа жалобу,
У поділи вічні й самотні кончини!
Бо й зла світ буває також незглибинний!
Даремні вагання — пізніш чи раніше
У зойк переллються снобачень пісні ще!
Нас доля скарала на вічну рахубу
Життя, що веде через муки на Згубу!
Бо меч тому трісне і лютня теж мусить,
Кого шанування чи слава спокусить!
Бо він до одвічної трапив в*язниці,
Яку не здолають його голосниці;
У путах конатиме й в тій чорній ночі
Себе прокляне і впаде він без мочі!
Як зможе колись розірвати кайдани,
То піде блукати, убогий і гнаний,
Чужими краями, сам посеред світу,
Аж вернеться потім у рідну країну
З великої туги — й катівському гніту
Віддасть сивий волос, мов ношу невтримну.
Адже на межі мого лану й борів,
Селянських хатин і шляхетських дворів,
Річок швидкоплинних і ставів блискучих,
Чудових узгір*їв, галявин квітучих
Із черепів друзів, що впали в бою
Чи в чорних льохах погнили на скелети,
Споруджену браму у вічнім раю
Здаля освітляють блискучі багнети,
Там льотні орли повівають крилами,
В аркадах — мерців черепи над стовпами,
Вгорі ж там — кістки, що на сонці палають,
Із брами верхів краплі крові стікають.
У центрі ж — став кат, що тримає топір
І вічно чека: чи вернеться вигнанець?
І вічно пильнує: чи у поле чи в бір
За браму тікатиме будь-який бранець?
Щоб цих не пустити у рай батьківщини,
А тих відігнать од свободи країни.
Отож, як невільні біжать звідусюди,
Він їх зупиняє і сковує в пута,
Залізними кігтями рве їхні груди
І голови ріже; і кожна, зітнута,
Не йде засинать до земельного лона,
А буде скрізь верхом, де стане колона,
Чи цеглою більше для арок склепіння!
Щодень отих поверхів там прибуває,
Які виростають з живого каміння,
І кожен здаля у блакиті палає.
Колони мерців щораз вище летять,
Горішніше блиски багнетів мигтять —
І так в небеса тую браму підносять,
Що ґрунт мій братів моїх кров*ю ізросять;
На ньому з кісток пересохлих людських
Карбований напис щодень більш видніє,
Щодень він грізніше над світом чорніє
Сповіщенням світу: "Межа це турбот всіх!"
Співаче тепер, і поет не без вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Ти, зіркою духа на лобі знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!
Поглянь: яке в брамі тобі віщування?
Бо як у грудях тої думки не здушиш,
Що крил віковічних твоїх виглядає
І згуби твоєї в молінні жадає,
То голову скласти в цій брамі ти мусиш!
Коли ж зі страху перед долею втрати,
Загасиш вогонь, що в душі пломеніє.
Не смерті рука, а ухвала до страти
Хробачно зів*яле чоло твоє зриє!
У серця провалля пісні твої збиті,
З*їдять твоє серце, мов яди розлиті,
Хоч житимеш ти в світі цім поміж люди,
Нестимеш розплющені в сонці повіки,
Воістину вмер — і умер ти навіки!
Ніхто вже ім*я твого більше не збудить!
Тому ти помер, що у темряву вічну
Не смів полетіти на всю життєсилу;
Ти враз оминув цю тілесність довічну,
Бо в гріб не хотів залягти лиш на хвилю!
Й, злякавшись, тремтливий над прірви порогом,
Ти — менш, ніж людина, хоч міг бути — Богом!
Із лютнею йди ген в руках, що приспана,
Сповита в саван забуття величавий,
Понад океаном віків, полум*яна
Там лампа споминна на мoгилках слави.
А з моря того і могил, що без ліку,
Мерців глас великих встає і волає:
"Чому маєш в*ялу, нікчемную пику?
Що вроду колишню твою так долає?"
Й, почувши, впадеш, як людина бліда,
Востаннє цілуючи їхній кістяк,
А голос повторить: "Тому є біда,
Хто впав зі страху в пустирі небуття!"
Чекає на тебе ганьби тої доля,
Коли ж не бажаєш — то смерть чи неволя!
Тож лютню настрой — бо на похорон треба,
За меч ухопися на битву даремну,
Бо скоро відкриєш ти серце до неба
І виймеш із серця тут пісню таємну,
Що послана в скаргу до царствій ворожих
З могильних братів до батьків твоїх Божих.
Та глянь! Звідусіль світло сонця марніє,
Крайнебо вже блідне, а небо мертвіє,
Сто вихорів зверху, зірвавшись, шаліє,
З тіней злокриваві видіння зринають
І брязкіт кайданів тобі запевняють!
Потрапиш в таку ти завісу нічну,
Так стане довкола усюди чорнотно,
Що, хоч ти раніше співав про весну,
Що, хоч ти кохав, про любов не згадаєш,
Хоч вірив, та не зрозумієш ти віри!
Захоплений в танцю пекельнії вири,
У вроди богах навіть сумнів ти маєш!
Лиш рештки побачиш: то браття твої,
Їх сині мечі, їх крові ручаї
Пливуть, а на пагорбах світу похмура
Й самотня — поглянь! — стала ката фігура!
Сокиру піднесла у вихрів завії
І нею — поглянь! — показала на небі
Ті зорі, що гаснуть в останній надії!
Як велет, він сходить й ступає до тебе!
Не вклякнеш ти й не затремтиш в ту хвилину;
І колом усі, що з могил, хороводним
В свою кров один упадали за одним;
Як падали, що то тривога — не знали:
Пихато на ворога так поглядали!
Біль смерті минає — ця хвиля відлине;
Тепер ти назавжди, хоробрий і сущий,
З могили прийдеш — молодий, невмирущий,
Лиш прах твій в могилі колишній загине!
І в вдячність людська твого імені зримі
Поставить ознаки в небесному Римі,
Де всім, хто з чуття полягали палкого,
Для світу прославлення й блага людського,
Споруджують пам*ятники, ніби в казці,
На сходах віків — видно їх здалека,
Щоб хвиля часу — безупинна, легка,
Спинилася там, де ясніють звитяжці!
І час там стає, ніби дивиться, слуха
І дивною піснею, вічним прозрінням,
Слізьми поливає ті статуї духа,
Що зроблені не мармуровим камінням!
Співай же тепер, о поете мій вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Хоча на чолі знаком смерті знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!

Зустрічаються двоє -
То на щастя, чи ні?
Час гортає сувої
Нами пройдених днів.

Незагоєні рани
Нам у душах гірчать,
У пустелях омани
Сотні серця розп'ять.

Повертається спомин
У домівку душі,
Проганяючи втому
В ритм холодних дощів.

Хай хоч небо жбурляє
Сонми в нас блискавиць,
Як обоє кохають -
То не впасти їм ниць!

У одвічнім двобої
Безнадії і мрій,
Де закохані двоє -
Зірка щастя вгорі

Осяває стежину,
По якій вони йдуть,
Аби злитись в єдине
І знайти власну суть.

Неземною красою
Світ нам стелить до ніг.
Йтиму разом з Тобою
По дорогах усіх!
30.04.2011р.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

О, знаю, знаю, що ніяк не личить,
Якщо ти жінка - брати меч до рук
І під нестримний серця свого стук
Іти крізь терня, стежкою у вічність.

Рішучим кроком, з поглядом бійця,
Щомить в обійми кидатись стихії,
Приборкуючи в собі буревії,
Рвучи облудні маски із лиця.

Та прийде час - складу і лук, і стріли,
Аби забули пальці тятиву,
Аби не лиш у снах - а наяву
Злилися дві Душі в єдине ціле.

І хай кружляє в небі чорний крук,
Мов демон лютий всіх моїх баталій -
Жбурну під ноги зброю і печалі,
Зітру із серця тіні від розлук.

Я наче пристань - тиха і ясна,
Твій корабель колись прийде спочити,
Аби любов'ю дві Душі наситить
В країні мрій, де вічно є весна!
28.04.2011р.

Дама в светёлке поёт: а пошёл ты!
Съеденный лириком наполовину
Красный бюстгальтер на ниточке жёлтой,
Красный бюстгальтер цветов апельсина

Никнет собою, букетом и дамой.
Вот ведь случилось быть собственной тенью.
Вот ведь хотелось быть самою самой.
А во дворе полыхает сиренью.

Жить оказалось опасно, непросто.
Колом все вещи и дыбом квартира.
А за окном расцветают форпосты
Этого непревзойдённого мира.

Взять и разъять мигренозные стены,
Сдуть оголтелые годы метаний
Юго-восточным и ласковым феном,
Смыть это старое в кафельной ванной.

Вдруг улыбнётся, как разве что дети,
Даже и трагик в финале - ну что ты!
В лучшие дни, в полыханья соцветий
Аленькой жизни - бывают полёты.

2011

Ну, допустим, ты выйдешь из поезда
По пути
И оставишь меня с вопросом:
"Куда мне теперь идти?"
И я приду обратно,
Прямо к себе домой -
Сам не свой.

Конечно же, ты, как вектор,
Уйдешь вперед,
Как это обычно принято делать, -
В любой черед.
А я заплачу к Богу - точно! -
Таким, как есть:
"Ваша честь!"

Вот ведь еще какою -
Усталой тебя найду?
Крылышко обтрепавшей
Маленькой какаду?
Вылинявшей, обритой,
Выменявшей окрас?
Полный джаз...

Не доверяйся встречным -
Я же тебе сказал.
Вымороченный опыт
Встречных не так уж мал.
Цедишь себе сквозь зубы
В Сумах ночной Париж
И молчишь...

А тем временем -

Северным окияном
В Бирму плывет конвой.
А у меня на боку напсано:
Приму любой
Буддою Гаутамой.
Прочно тебя любя,
Я ведь и так нарожал
Сто сущностей
От тебя.

2009

Весна, не наша...
.
Валерий Гребенюк
.
На просторы безкрайней равнины,
С гор пологих, стекают ручьи...
В роднике ключевая водица,
На деревьях поют соловьи...
.
Небольшая речушка мерцает...
А весна для садов, и лугам...
Возродится, ничто не мешает,
На зелёных просторах,- цветам...
.
Всей природы любовь, восхищает,-
Тёплых дней, всей планеты - в цвету!..
Всё вокруг, от зимы оживает...
Но с тобой не встречать мне весну!..
.
Предрешила судьба, нам простится,-
Нам не свидется, богом дано...
И мне, даже, тебе - не приснится...
Но мечтаю, я бедам, - назло!..
.
В этом мире, тебя я не встречу,
Не сольются дороги в одну...
Обнимает печаль, на рассвете...
Но как жаль - не обманешь судьбу!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21104260105

Для мене ти – немов дарунок долі –
безмежно світлий, пристрасний, дзвінкий…
В тобі свободи й радості – доволі…
Ти справді – інший! Диво: не такий!

Втомилась я від них, отих буденних,
таких звичайних, стриманих, нудних!
Ти – випадок спокусливий для мене,
вулкан бажань нездійснених моїх!

…Розгублена, не знаю, що робити
з сюжетом, приголомшливо стрімким.
Ти ж – лагідно даруєш перші квіти
із запахом медовим і п’янким…

Я прагну мимоволі пригорнутись,
вдивляючись у очі голубі,
у близькості зворушливій забутись,
розтанути й розквітнути в тобі…

І хай по тóму вже тебе не буде –
ти житимеш у ластівках пісень,
щоб віддано закохувались люди
в заквітчаний весняний теплий день .

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!

Не забуду...
.
Валерий Гребенюк
.
Холоднішає, ввечеірі, рано-
Сумна осінь, до нас підступа.
Не бродити нам разом, у травах
І суниця, тепер, відійшла ...
.
Догоріли, вже ватри поліна,
Що колись зігрівали, вночі...
У коханні тобі, на колінах,
Зізнаватись, на жаль, не мені...
.
І холодна роса, на світанні,
Багровішає листя, в гаю...
Одна посмішка миттю, остання-
Та й облишу я мрію, свою...
.
Я тебе не забуду, ніколи...
Не мені усміхнеться, краса...
Є напевне, що ти моя доля!
Твої очі ... Та руса коса...
.
Я ніколи, тебе не зустріну,
Не з тобою кохання - мені...
У ві сні, я тебе, ще зігрію,
Та в житті, не зустріну вже - ні!..
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21104140264

Если ты хочешь, скажи-скажи,
Только не мучай, оставь-оставь.
Все эти звонкие дележи
Злачны, а мне бы добраться вплавь.

Ты ведь и так хорошо живешь,
И не нарушу я твой покой,
И между нами шальная ложь
Не пробежит ни одной строкой.

Поздно. Напрасен амурам клич.
Ты таки все-таки хороша,
Словно барашкам их тучки стричь.
В общем и целом - сама душа.

Как заметающий все самум...
Словно летящий немой костел...
В банке изрядно прогорклых сумм
Я это в прошлое перевел.

2009

Стою під душем, а в душі
Усе вирує, мов скажене.
Життя проходить біля мене,
Неначе ми із ним чужі.

Стою під душем і весь бруд
Тече прямісінько у серце.
Та не такої, мабуть, смерті
Воно хотіло би. ( Забудь ).

Стою під душем і мовчу,
Свої погрішності змиваю.
А час іде, летить, спливає,
Та я ніяк не полечу…

19.04.2011р.

…Ти мене із ніжністю не згадуй,
захолоне ніжність між вітрів,
від розмов, що так далекі правди,
від яких мене не захистив.
Зголосився… Камінь кинув першим,
нібито, – найкраще буде нам,
заховався, втік, чуже – завершив,
а своє… своє пустив на злам…
Може так і треба в цьому світі:
що – цинічно, то на краще є…
Пригадала я тебе у квітні
й усміхнулась: – Мабуть, не моє…
Проживи життя: – себе без мене,
просто проживи як досі жив…
Я кохала й думала: « – Ой, леле!!!
Як то є: в оазі – міражі..?»

В кораблик слов мокни пера очин
Без указанья мелей и причин,
А после, как всегда, мели емеля,
И пусть твой ножик будет перочин.

Уже как часть саднит родная речь,
То в дрожки попадая, то ли в печь.
Пока нежна погода на неделе,
Всем остальным не поздно пренебречь.

Мечты и мачты выщерблены. Хоть
Душа желанна - непрестанна плоть.
К обеду, как луна, взошла Аглая -
На пару с нею нас не побороть.

А где-то в поле трактор суперблю.
Я исправляюсь в среднем к мартобрю.
Нет, я еще не эпосы солгаю,
Но как звезда с звездою говорю.

2009

Была в такие же денечки,
В былого года времена
Девчонка с родинкой на щечке
В меня изрядно влюблена.

А мне и горя было мало -
В чести я или не в чести.
А все ж она не уставала
Мне сети тайные плести.

Где ж обольстительные штучки?
Похоже, кончился завод.
Вот с однокурсником под ручку
Навстречу мне она идет.

Так что, любовь твоя, плутовка,
Теперь развеялась, как дым?!
Но, слава Богу, ей неловко
За то, что спит она с другим.

2009

Я все искал тебя родная,
И негде было мне упасть,
Остановить себя,…прощая
твою наигранную власть.

Ты убедила меня морем
невинных, искренних очей,
Ты забрала меня без боя,
Так как тогда я был ничей.

И твою дрожь я - снег задорный,
Согрел собою. Все тепло,
Отдал наивный и покорный,
как вновь зимою замело.

Мое тепло ты не полюбишь,
Как жаль, что я всего лишь снег,
Мои кристаллы позабудешь,
И вспомнишь лишь весенний смех.

7

Gh

В среду мы нелюбимся
В четверг поненавидимся
В пятницу чаруемся,
А в субботу видимся
Дальше мы расстроимся
Не расчетверяемся.
Снова все откинув прочь,
Издавна влюбляемся.
Падая – купаемся
В ласках и иллюзиях.
На часы, и не смотря
Пока не заиграемся.
Друг другом не насытимся
А нам все не хватается.
Час не остановится,
Рука не отпускается.
Чем чаще отрезается,
Тем туже пришивается.
09

***
Как часто задаю вопрос себе я строго,
Как часто в душу я гляжу сама себе,
И жизни уступила я так много,
И отдано все мною лишь судьбе.

И помню я, как просто в детстве все мы
Тепло любили, раннюю весну.
И год за годом обрушались стены,
Туманом, озаряя тишину.

Но день за днем неведомая сила
Так сильно тянет всю меня на дно,
И я уже вся растеклась по миру,
Как пролитое вам на стол вино.

И все обиды с возрастом проходят,
Лишь растворяясь, словно белый свет,
И разум, и терпение к нам приходят,
И светлый побеждает темный цвет.

И верю я, что все мои надежды,
Исполнятся, но в образе другом.
Но знайте, что будет с вами прежде:
К разгадкам жизни ближе подойдем.

И ложны в нас бессилие и смущение,
И дан не зря нам жизнью этот свет
И всем грехам на свете есть прощение,
И каждому вопросу есть ответ.

2009

***
Любовь нельзя предугадать,
Нельзя молить о появлении.
Она рождается как дар,
Минуя все повиновения.

Нельзя заставить разлюбить,
И об обратном не попросишь.
Но все так жаждут получить
Того, о чем других не спросишь.

Ведь каждый получает раз,
Один лишь раз в огромной
жизни,
Когда он счастлив больше всех,
И мир вокруг безукоризнен.

2009

Пройшовши бурі,… віддаючи сік,
В палюче сонце! Пристрасно дивилось
Століттями кохання… тяглося з року в рік,
Доки душа остання спрагою морилась.

Пройшли дощі,… змордовані зонтами,
людьми ціловані, долонями розбиті!
Та дощу мало! Обталими серцями,
Пустелею знов мусять оповитись.

Засушене кохання – не людська оаза,
То вчинків залишилася образа,
Хоча кохання через посуху несли.

У відчуття ми знову віримо з тобою,
Надіємось на пульс без перебоїв.
Від чужби у пустелі ми тряслись...

У гілках берізки
хмарка заблукала.
Та крилаті вітри
її відшукали.
А береза ніжно
бранку не пускала,
лагідно горнулася
в біле покривало.
Хмарка посміхалася,
сонечком жевріла:
видко заблукала,
бо берізка мила.

Какое сердце не умрёт от ласки
И не отложит все свои дела?
Ты смешиваешь трепетные краски?
Ты говоришь - прекрасны зеркала?

А мёртвым утром - ну куда я денусь?
Лишь ввечеру тепло идёт от стен.
Всё в мире повторяется - но верность
Готова мне доказывать Кармен!

2011

Я йду одна на зустріч смерті.
(Не відчуваю своїх ніг).
Я йду одна, бо всі вже мертві.
Та мій, чогось, ще теплий слід.

I see your eyes resplendent, full of love,
In them - big hope for our forthcoming ways.
Each one of you is like a careful dove,
In spring ever-enforcing solar rays.

What have become your lessons in our lives,
What will they be? I never could you say.
But let me now forget vain daily strives,
For your advice relieving to obey.

Як мені все тепер забути?
Але далі потрібно жити.
Час я хочу повернути,
Щоб тебе кудись подіти,

Я сильніший за самого себе,
Немає у моєму житті більше тебе.
Забирайся геть з моїх снів!
Нарешті я це зрозумів -

Ти демон випущений із пекла.
Майже до тла згоріла –
Я тебе врятував,
А ти цього не оцінила.
(17.11.10 р)

Десь весна увірвалася теплим потоком,
І духмяністю трав, і жагою у серці,
Що відлунює в ритмах любовних інерцій,
Відкриває бажань потаємнії дверці
І наповнює світ життєдайності соком.

Десь нестримні вітри заціловують віти,
Що у сонячнім сяйві бруньки розпускають.
Там принадами квітень у грудях стискає,
Там знайдеться для кожного щастя окраєць
І душа себе світлом по вінця наситить...

Я ж холодним провулком вертаю додому,
І мене обіймає лиш вітер колючий,
Що розшарпує коси мої надто рвучко,
Що єдиний печаль мого серця озвучив,
Розриваючи скроні надривами грому.

Я сама, серед ночі, в безсоння лещатах,
Ловлю погляди зір, що здаються так низько
І на груди небесні лягають намистом,
Досі мрію про нашу омріяну близькість
І про весну на двох, у маленькій кімнаті...
10.04.2011р.

З батьків землі тираном вигнаний,
Топтати мусив я чужі лани
І чути здалека шайтанів тих виття,
Що мою землю взяли в кайдани;
Мов Дант — пройшов я пекло за життя!
Одразу вірив, що Бог правомірний
Із пишним пишний, але з вірним вірний!
Я думав зразу, що недовго ждати,
Коли злетяться Янголи відплати
І лусне гріб, що став посеред світу,
Підпертий міццю катового гніту!
Минули дні, років нема вже цвіту,
Світання не здолало ночі силу,
Не зблисло сонце на Святих могилу
І щораз більш все на землі підліло!
Тож дух упав мій в пустоту вагання,
Де світла й ночі вічної змагання,
Де трупами гниють взірці відваги,
Де у руїнах вікові звитяги,
З тих днів усіх короткої завії
Спливає напис: «Тут нема надії!»
Ох! Жив я, жив у цій безодні довго,
У розпачі шалів безмежно й встекло!
І буде смерть мені лише порогом:
Мов Дант — пройшов я за життя крізь пекло!
Й мені також прийшла на поміч Краля —
Бояться чорні духи її зору, —
Мене теж Янгол врятував з провалля,
Я Беатріче мав — свою сіньйору!
Так само гарна! Понад небо темне
Не підняла ти крил своїх від мене,
Щоб сісти в небі — без болю — небесна!
Так само гарна! Й більш христовоскресна!
Де біль росте, там, де сльоза з*явилась,
Ти з своїм братом на землі лишилась!
В одних тернів ходили ми короні,
Кров рук моїх лилась тобі в долоні,
Одні отрути з пекла ручая
Разом пили ми, Беатрікс моя!
Однак мій стогін і твої зітхання
Змішалися й злилися у співання!
Із смутків двох, що злучені в причастя
Душ, голос виник — голос той є: щастя!
Ах! щастя віри, ах! надії сила,
Що в моє серце крізь твій зір влетіла!
Як темні хмари, повні сліз у висі,
На поховання в небесах зійшлися,
З їх плачу світло виринає громом
І мла стає злотистим Бога домом!
Почну я, сестро, пісню твоїм ім*ям!
О! хай навіки вже нас поєднає
Єдина пам*ять із любові сім*ям!
Вмремо ми, але пісня не сконає,
Бо вірно стане при тобі й мені,
Мов янгол-охоронець при труні!
А може, час прийде, що воскресенні
У світі душ, а не у тіл вселенній,
Ми встанем, її звуків скуті рухом;
В сердець ми будем жити пам*яті,
Як дух спасенний зі спасенним духом,
Обидва чисті, світляні й святі!

Пригадай над Альп снігами
Італійськії блакиті!
Пригадай над берегами
Ставу Альпи, що в граніті!
Вдалині, за небозводом,
Видно піки, вкриті льодом,
А тут нижче, а тут ближче
За узгір*ями — узгір*я,
Вслали ружі й плющ нагір*я!
Рай один — усе підгір*я!
В вечір з рана дзеркаляна
Хвиля п*є з небес відлог!
У купелі та на скелі
Є одна краса і Бог!
Бачу ще, я бачу тебе!
З арфою ти — човен плине
Мій — зірок вже кілька в небі,
З Альп верхівок місяць лине!
Бачу ще, я бачу тебе,
В струнах є твої долоні,
Променить снага з лиця,
Світлокругом твої скроні
Променить блиск місяця!
В хвиль прозорі та в промінні
Твоя постать сповилася,
На блакитній просторіні
Ти вся срібна — вознеслася!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине —
В як же радісній знемозі
В цих сапфірових глибинах!
Над озер прозориною
Маячіють гори, скелі,
Я з тобою, ти зі мною —
Який гарний світ веселий!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине;
Янголи відчуть не в змозі,
Що я чую в ці хвилини! —
Такий гордий, такий сильний!
Моя сестро! я гадаю,
В цю хвилину сон могильний
Вже Священна покидає!
Далі сяйво місяця
Нам по хвилях променить.
Плиньмо, плиньмо без кінця
В тишу і в ясну блакить!
Вод простори, мари-гори,
Небо і земля — наш край!
Дійсності круги помалу
В світ відходять ідеалу,
В сон зі срібла і кристалу:
Дай помріять нині, дай!
…...................................
…...................................
Будьмо горді, мій Янголе,
Доки прийде чудо й збавить
Тих, що в давньому костьолі,
Сумнів серць нам не кривавить,
Не бруднить чола тривога;
Вгору погляд свій підводим,
Бачимо дива природи,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Ми, натхненні з спільних мрій,
Гнані виром злих подій,
Йдем, куди веде дорога!
Та коли з цієї муки
Навзаєм потиснем руки,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Вбитої ми неньки діти,
Що ніколи не вбачали,
Як вона очима світить
Й над своїм дитям печалить;
Ми з труни своєї родом,
Вік по ній кривавим ходом,
Ніби упирі, йти мусим!
В кожну, втім, життя добу,
За цим гробом чи в гробу,
Небо вірою спокусим!
В суд зовемо стан ворожий,
Бо день суду в грудях носим
Й віримо: той стан випросим,
Котрий в Богові є божий!
О, зі мною помолися!
Вклякни тут, дитя слухняне;
Вгору сміло подивися,
Як лиш сирота погляне!
«Вглянься в арфу без кінця,
Місяць в ній, зірки, сонця,
Мов кілочки, не зрушають;
З долу аж до верховіті
Струни з світу і блакиті
Звуком у безкрай віщають.
Дух по них — у переліті
Він на струнах виграває,
В пісні сам відпочиває:
Пісня — згода й тиша в світі!
Слухай! в звуків цих всезгоді
Одного брак імені!
Глянь, в світел цих всепогоді
Одного брак з променів!
У мольбі мов, як ім*я є,
Випале зі струн життя;
Зірку визнач, що дрімає,
Сяявши в день розбиття!
Вимов, вимов Польщі ім*я:
Може, слуха нас Дух Божий —








Звук утрачений цей прийме,
Знов у пісню світу вложить!
Помолись зі мною сміло
І безпечно, і спокійно!
Як Бог в небі, так надійно
Нас Він втілить в друге тіло!
Хоч у смерті ми конали,
Дух ніколи не втрачали,
У Гробу ми побували:
Воскресіння Твоє чисте —
Завтра чи сьогодні, Христе!
В праведній даси простоті,
Що собі — не нам — залишив,
Бо хто в нашім гробі вижив?
Хто живе у нашій плоті?..
Тільки Ти — в земнім сіянні!
Жодна інша міць чи сила,
Крім Твоєї, не з*явилась
Тут — по нашім, в нас — хованні!
Лиш Твоя могутність, Боже,
Біль наш витримати може,
Слава бо Твоя небесна,
Як і Польщі, — безтілесна!
Дух єдино Твій здолає
В смерті не згубити себе;
Із землі тепер волає,
Ти відкажеш йому з неба!

Я сказав — і ти уклякла,
Арфа зойком струн просякла,
Бо на струни, котрі ніжно
Визлотив блиск місяця,
Ти чоло оперла сніжне!
Й так стоїш — зітхальниця!
З-за ґрат струнних твоє око
Видить млисто і глибоко.
Слів в устах твоїх немає,
Лиш тремтливе видихання
Душу всю на них тримає!
Сестро, помолись зітханням;
Знає Бог: тепер зітхання
Є Вітчизни йменуванням!
Ми померли серед світу
За священну в нім любов,
В братнім серці злом сповиту —
Брата визволить з заков!
Не гріхи прийняти — кари!
Прийняли — і видно зрання
Між народів Польщі мари,
Що в могилу йдуть на три дні!
Аж у сонці стануть видні,
І навік буде світання!
Мислите, що хто кохає
І вмирає, той вже гине?..
Для очей, що з пороха є,
Не собі, не всежиттю!
Хто в посвяти вмер годину —
Перелився в других тільки!
У серцях людей вкриттю,
Кожен день і кожну хвильку
Він живий росте в могилі!
Як вчинив Бог, що із неба
Всім дає, дає Він себе,
І не меншає у силі!
Мусить довго, всемогутній,
Та лише у серці чутний,
Серць вогнем палити вади,
Душ слізьми топить громади,
Через мук, трудів труну
В гармонійній пісні смерті,
Хоч роздертий сам на чверті,
Злить людей в любов одну!
Дивно ж ви тут марите!
Вам бо, смертним, захотілось -
То безсмертних уб*єте!
Досі ж — ранили лиш тіло!
Смерть й любов — вам не збагнути,
Що обом їм в Духах бути,
Аж по груди потонули
У пекельному ви морі,
З Бога тільки те відчули,
Що з*явився Він в просторі!
Мисль, що в ваших мізках тліє,
Мисль то тіла, що мертвіє!
Тут з вас кожен, як мордерця,
Хоче люд позбавить серця!
І його скелетом вбогим
Керувать за правом строгим!
Даєте, як світ великий,
Всім окови чи сильцята!
Ні, не так — дух многоликий
В янгольські вросте крилята!
На землі той витриває,
Смертю хто життя вкриває!
А хто смерть життям дає,
Той як вмре — вже не встає!
О падлюки, о ви, темні
І жорстокі, і нікчемні!
Ви — душевнії пігмеї,
Бездуховні фарисеї!
Спокушаєте грім Божий,
Що у порох вас положить!
Шпигуни і людолови
В шатах, випраних од крови;
Півзусиль ви ветерани,
Що кладете жар на рани,
А як зойкне вам стражденний,
Кричите, що він ｫ»ізмєнний!»
Вічні брехуни з законом
Чи купці, що зиск провадять,
Чи з багнетом і патроном
Ви — божища, яким ладять
Із кадила дим тривоги;
Край отруєний ваш ядом,
Ви є того краю гадом,
Хоч вдаєте, що ви — боги!
Вам ганьби не знаю слова!
Не — що мій язик убогий,
А що божа — людська мова!
Чиста, гарна і священна,
В янгольській землі знайденна,
Щоб назвать вас поіменно!
Я б вам кинув оглашенно
Всіх сердець всепроклинання!
І, як помсти відьма встекла,
Гнав бичем змії до пекла,
Стер з облич людські чування!
І кривавих — скуті руки —
Клав би в вічнім суднім колі,
На чолі щоб прикололи
Вам надгробок цей: «Звірюки!»
Але в дусі є погорда —
Має власне панування:
Як гордує — надто горда,
Щоб шаліти в проклинання!
Що зливаєшся сльозами,
Що глядиш, немов мара та?
Сестро, встань, іди до брата!
Правда в Польщі, Польща — з нами!
Більш не муч, глянь весело;
Скроню — на моє рамено!
Дай побачити чоло,
Мною свячене натхненно!
Доки місяць той суворий
Вже цілком зайде за гори,
Доки згаснуть зорі-злуди
Й промінь сонця возсіяє,
І минеться чар, що крає
Понад ставом мої груди:
Об*явлю найвище диво
За пригноблення й скорботи!
О мій Ангеле чесноти,
Ще послухай... і правдиво!..
Знаєш ти любов, що пхає
Душу в пам*яті безкраї?
По ночах, серед завій,
Чуєш, янгол родовий
Все тебе в живії кличе
Глянути мерців обличчя?
Знаєш степ зимовий, глупий,
Де лежать батьківські трупи?
Де в пітьмі лик місяця,
Наче трупного лиця:
Зір немає — лиш вона
В небесах — незрушена!
В її сяйві — простір цілий,
Знищений і скам*янілий.
Як поглянуть — скрізь лабети:
Іній — сніг — льоди — замети.
Страх як пусто і марнотно!
Лиш гроби, з каміння збиті,
Жодним снігом не покриті,
В білизні стоять чорнотно!
Спогадів як тайна воля
Мислю вкриє обшир поля,
Мариш ти, що без кінця
Там ідеш ночей добою,
Що звисає над тобою
Труп прозорий місяця!
А за кожним твоїм кроком
Розверзаються ті ниви —
Нескінченність перед оком —
Угорі — отой жахливий
Круг небес також зринає!
Жально щось в землі лунає,
В дрожі — цвинтар полохливий,
Із гробів — моління-гуки!
Глухо дзвонить десь палаш,
Чути зброї тверді звуки,
Мов то кожен батько наш;
Всі бо слави сподівались,
У могилах повертались
З боку на бік — й сновиділи
Муки Польщі із могили!
Ні! хто зник, той не загнувся!
Мов заклятеє божище,
В яв минуле повертає!
Глянь! гріб кожен розгорнувся
І мерцем тебе вітає.
Пращурів блідих юрмище,
Давні королі, пани,
Лицарі та гетьмани
Обійшли тебе довкола.
Цвинтарю з льоду й каміння
В сейм — в з*їзд — в Польщу буде зміна!
Вкрила смерть дарма ці чола:
Хоч зір порохом рідіє,
В нім є Віра і Надія!
Глянь, з-під ржавих шишаків,
З-під корон і ковпаків
Дотепер б*є іскра духа
І сенаторів чванливість,
Й шляхти старая сміливість,
Й ненависть до рабства буха!
Я їх бачив і ридав!
На землі, в снігу сни зримі,
Я їх бачив — перед ними
Так, як пада труп, впадав.
На їх стопах клав я скроні,
Зводивши до них долоні!
Криком серця (слізно встав)
Про скон Польщі їх спитав,
Я, народжений по сконі.
Чом життя безцінні хвилі
У писі так погубили,
Що потомкам не лишили
Ні могуті, ні спадщини —
Розіп*яте Польщі тіло?
Що так вихором їх гнало
В історичній часу хвилі,
Що, подбавши про нас мало,
Кров дали нам й смерть вчинили?
Ледь спитав, а їх рушниці
Загриміли в глухий звук,
Видали всі груди гук;
Всі померлії зіниці
З-під чола, як громовиці,
Йдуть до мене, наче мари,
Всі з*єдналися правиці
І ксьондзів закрили хмари!
Й душ отих блідих сплітання
В дрож — клятьбою потайною,
То мені є дорікання,
Що зростає наді мною!
Як роса із піль колосся,
Піт жури покрив волосся,
А на грудях втома блудить;
Дать спочив не можу оку:
Перед і за мною, збоку —
Натовпом вони усюди!
Чути звідусіль віддишку
І погорди чуть насмішку.
Глянуть в очі ті, що вмерли
Півбогами — їхні лиця
Вкрила вічна таємниця;
Всі вони на неї зважать,
У писі мене зневажать.
Вже погордою роздерли
Серце — серденько зі сталі,
Сміхом так його вбивали —
Луснуло б! — У сні-задусі
Пам*ятаю, ах! печально!
Тож, як можу, покорюся,
Доки знов зірвусь безжально:
«О батьки! — мій Дух кричить, —
Киньте лють вашу отую;
Хто мені тут не змовчить,
Окрім вас, правду святую?
Я прийшов спитать про неї,
Дайте ж відповідь ви сину!
Польщі сповістіть новину:
Ваші Духи — їй бронею!»
Гетьман, що обидві руки —
Віддалік гроба — тримає
Завше побіля шаблюки,
Золотих петлиць не має,
Ні туркусів в булаві,
Тільки лати, ще нові;
А по рисячій, по шкурі
Не прикраси — куль простріли,
На обличчі — шрами бурі,
На чолі — шолом нецілий!
Вождь мені, померлий в славі,
Кида погляди ласкаві,
Хоч з усіх них — найбучніший
І з усіх є найсмутніший;
Як став тихий і суворий,
Звів чоло раптово вгору,
Випроставшись по-вселенськи,
Йде до мене велетенський.
Я прикляк — з-над голови
Чую голос гробовий:
«Ані з солі, ні з ріллі —
Звідти, де мої болі
Виріс я й журитись мушу,
Що чваньків болі зметуть
В пекло — крізь свою могуть.
Кому Бог дає катушу,
Тому й слово віддає!
В Нім бо жодна зрада є —
Воно має спасти дущу!
Які землі, морські ложа
Я пройшов, те знає люд —
Зле мені весь час бувало;
Як могло, так слугувалось:
Щирість і кривавий труд —
Браттям шляхті. Милість Божа
Вигнала в ці бездорожжя:
Будь вона благословенна!
Вийти Польщі бо дала
З пекла, де землі геєнна.
Інший же народ — як бидло,
Ліпше смерть, ніж жити підло;
Богу вічная хвала!
Не шукай в батьках провини,
Не вдавайсь до бузувірства! —
Поговори то й блюзнірства!
Адже знаєш, як з години
Дні снуються, з дня — віки?
Тільки вмерлий, що в жалобі.
Тужить, жде і марить в гробі,
Неживий, він знати скорий
Час далекий і близький,
Що є вічна ніч і зорі,
І Опіки знак вузький!
Як батьків спіткала б хіть
Чужоземним світським ходом
Увійти до верховіть
Того дому, що стоїть
Довкіл Польщі — нині ж пада!
То були б ви — як вони,
Крамом тільки — не народом,
Склепом сонної броні:
Ви — Дух. Його збройна влада!
Ми в минулім не гнили,
Адже знали, що прийшли
З тих віків. І вічно, всюди
По часу відкритім полю
Бог нас гнав у вищу долю,
Аж до Польщі, котра буде!
Крізь ваших батьків життя,
Вийшовши із укриття,
Мусите, попри знаття,
Йти у Божу царину —
Їй в цім світі заясніть:
Ми туди йшли в давнину
Молоді — тепер ви йдіть!
В однім дусі та союзі,
Мовби ланки на ланцюзі,
Бог створив міцні родини.
Той ланцюг не пропаде:
На усіх добро зійде!
З нашої крові й провини,
Доки вік цей пролетить,
Вийде Наднарод єдиний:
За гріхи батьків простіть!»
Замовкає Гетьман-мовець;
Знов ступає у гробовець.
Камні гробу розімкнулись,
І в їх чорному проломі
Вождь отих, які заснули,
Пропада в гранітнім домі.
Наді мною розтинає
Вись імлиця навісная,
На обличчі — мар очища,
Степ у зламі небо крушить -
Знов усі ті кладовища
Западають мені в душу!
Тліє в вусі, стогне в дусі
Зранку голос Гетьмана;
З сну того, розмитого,
Думка не розвіяна!
Все смутніше у просторі,
Все чорнішає на морі!
Хмар могильна пелена
Над хребтом завішена —
Й місяць впав туди — кона!
Пробі, сестро! Що тобі є?
То таки не вітер віє;
Хтось там стиха плаче, диха —
Узбережний зойк безмежний;
В нічнім вітрі, у повітрі —
Вихор зойків позамежний.
Берег цілий — скелі, схили
Линуть в молитовний спів:
Милий Боже! Чи буть може?..
Духів я батьків привів!
За морями — перед нами
Снами легко залітають
І на скелях зависають
Промені — немов огні:
То зринають, то спадають!
В струни, сестро! Вдар у струни!
Щоб їх пісня зчарувала,
Грай в акордові перуни,
Грай: «Ще Польща не вмирала...»
В арфі — голосом шалій!
Спів родинний тут повинний
Їх привести з віддалі!
Бачиш, бачиш, ось, почувши,
Білими в пітьмі побувши,
З скель пливуть до берегів!
Ось! В повітряних походах
По цих чорних плинуть водах,
Як жахкі стовпи снігів!
Щось від чуда?
Чи то злуда?
Звук по звуку —
Тобі в руку;
Арфа ціла
Задиміла;
Нота кожна
В мить спроможна
Простір злити
Й запалити!
В вись по хвилі
Співи милі
Посилають:
Мари гонять
Ті, палають
І все дзвонять!
Впевнено в святім промінні,
У цім звуків роз*яснінні
Звільна йдуть усі примари.
Глянь, поглянь! у дивній силі,
Із могил всі польських родом,
Йдуть-ідуть через ці хвилі
Аж до нас Христовим ходом!
Бунчуки й знамена в пари,
Сніжні пера і корони,
Кожен герб, і щит, і знак,
Всяка шабля і шишак
Йдуть. Глянь! Постать там жива є,
Що з повітря випливає.
Постать — бачиш? — Янголиці!
Ніби зіронька в темниці,
Там вгорі, неначе сонна,
Сходить — мов тремтить в полоні!
Ось! багрянців і блакитів
Вкрила вже її заслона!
Сяє серед перлів, квітів
Діамантова корона...
На грудях хрестом долоні,
Золоті зірки на лоні;
Впізнаєш: чи це Мадона?
Привітай! Іде Цариця,
По народі удовиця,
Повертається в короні,
Що в святій польській землі
Якось дали королі;
Крізь оті монарші тоні —
Глянь! — веде.
Спинися грати!
З хвиль цих другої корони
Наша арфа не видзвонить —
Духів їй не призивати!
Їх торкнулась іскра Божа:
Збройно йдуть, рух скорим став,
Золотом сіяє став.
Їх шоломи — зір то ложа;
В польських воєн давнім строю,
Світлі, в золотім уборі,
Просуваються в просторі,
Ніби знову йдуть до бою!
Срібні крила, в панцир ткнуті,
Вгору з-над рамен летять,
Наче янгольські, мигтять;
Лати туккусом напнуті,
В чистій сталі — рукавиці;
Пера вищі за чуприни,
Вийняті до половини
Їх дамаської шаблиці.
Кожен, очі звівши в вись,
Пані янгольську шукає
І за Нею враз тікає
В нескінченну даль кудись;
Меч тримає у правиці
Вище серця, враз на криці,
Вдаючись до оборони
Зорелітної корони;
А Цариця неземними
Снами в*ється перед ними
Щораз далі...
Пані! Краля!
Бо із слуг померлим плем*ям
Ти ступаєш у провалля
Вдруге задушить удава!
Бо з нового віку врем*ям
Справедливість знов настане,
Й скажеш: «Мій народ, шайтане,
Польський — переможна лава!»
Милості час пробиває!
Знов Тобою й через Тебе
Мисль предвічна, що у Небі,
Жить під Небом починає.
Плинь же, плинь, Ліліє Бога,
За краї й моря щомога,
Оминай чортів яри!
Їм світися Твоїм зором,
Згине хай брехун старий,
Котрий був століть позором!
Він в ногах Твоїх спічне,
Клжен польський муж ввіткне
Йому в груди меч зі сталі,
І потопчуть ім*я Боже,
Вічно людові вороже.
Бо ж на те з могили встали!
Отоді на цій планеті
Будуть життєформи треті!
Отоді нам із повіки
Сльози Бог зітре — навіки!
Знаю вже, батьківські тіні!
Чом з Царицею в багрянім
Спішите у часі раннім?
Хто ж мені повіда нині
Те, коли із далини
Вам на землю повертати,
Щоб живими в сяйві встати
З летаргічної труни!
Вже далеко ви на хвилі;
Якнайдалі полетіли
Аж на схід, і у зіниці
Сяють вашії ручиці!
На ці гори й береги
Впали дня ясні гінці;
Скель черленяться сніги,
Мла спливає в вод кінці,
Далі — сонця промінці!
Білі їхні шереги
Йдуть у світанкову прямо
Велетенську сонця пляму!
Плинуть, тануть, незначнії,
Їх нема — з річок, де лід,
Йшли у світло — зник у слід;
Йшли зі світлом — у надії!
І нічого - в просторіні,
Крім лазурі у промінні!
Знов спокійна тонь прозора,
Знов ті ж скелі і ті ж гори,
І те ж небо, і ті ж зорі:
Так, як завжди — так, як вчора!
Ніч минула — з її тіні
Віра в грудях засвітліла!
Віра, не підвладна зміні;
Наша вже майбутність ціла!
Хочу охопить широти,
Берегів та Альп висоти,
Даль, що сонцем обійнята,
Я притисну, наче брата,
До грудей, бо я — щасливий!
Все — моє і все є диво,
Все земля й небесні ниви!
Голос із цих скель добуду —
В моїм серці Слово Боже!
Скрізь дива і світ чудливий,
Зникну в небі, що є гоже!
Я, кажу тобі, — щасливий.
Польща моя — Польща буде!
Дяка вам і дяка всьому.
І довічна дяка всюди
Богу, Духам і тобі,
І померлим в боротьбі,
Й кожному, хто животливий:
Цьому світові цілому
Вічно дякую охоче!
І скажу повітрю: «Отче,
Так, спасибі — я щасливий!»
Все людське зникає, гине,
Хвиль земних пропав заков:
Думка в ту країну лине,
Де всесвітло й вселюбов!
Дух із наших душ двигтить,
Він над нами, незбагненний,
Наші груди рве й мигтить,
Вгору заразом летить,
Із грудей вже воскресенний.
У цю мить перетворіння
Пам*ятай! у спільнім зорі,
Третім оком у цім творі,
В нім — не в нас — ми споглядали
Глиб розкриту провидіння!
Пам*ятаєш? Ми вбачали
Де? Не знаю в цій порі —
Ні внизу, ані вгорі,
Ні в житті, ані в марі;
Де безодні вирували,
Вічні світла заблищали,
В пустці — там, де перед нами
Все невидиме розверзлось,
Океаном розпростерлось
Понад часу небуттями!
Там раптово споглядали,
Як-то Польща, Польща ціла,
Білим ликом воскресенним,
Мов архангел, височенним,
З днів майбутніх вилітала,
В глибині тих днів стояла,
Видна тілом незбагненним,
В вічність вже преображенна
І безсмертна, нескінченна!
Як блиск сонця — її лиця!
Із блакитності — зіниця,
Її погляд — блискавиця!
Ще вінцем з крові знаменна,
З споминів він, пурпуровий;
Та минули всі болі:
Божий Дух в її чолі,
А довкола — світ онови!
В її зірваних кайданах
Меч висить на груді цій!
На мечі є три вінці
По трьох давніх світу панах!
Хоч вік зла — наприкінці,
Та свій мечовий держак,
Плетений у три вінці,
До сих пір трима вона!
А рука скривавлена —
То болів Христа є знак!
Із вінців тих часом блисне;
І рука тоді затисне
Велетенський меч, на руку
Із долонь — на вічну муку —
Кров іще у вічність присне!
Там, за нею, — високо,
Там, за нею, — глибоко,
Там, у часі й просторіні,
На тлах світла, на тлах тіні,
Звідусіль — довкола, всюди —
Мла в огні, в веселках пари,
Скрізь виходять Божі мари
Того світу, який буде!
Не такі вже біло-ясні,
Менш великі і прекрасні,
Без крові минулості
І геройства-мучеництва,
Та з блаженством чоловіцтва,
Царським серед Людськості.
Всі палають першим сходом
І могуті, і звитяги!
Кожна є значним народом,
Та з небес єдино родом,
А не з власної відваги!
Молодий їх лист лавріну,
Не взяла їх з цвинтарів
Понадсмертна воля чину!
Не дала їм Смерть дарів!
Як отець, Гріб з укриття
Їх — не вивчив стежок Бога!
Друга мудрість — їм не змога,
Перше лиш дано життя!
Глянь! де хмарна бистрина є,
Щораз більше мар зринає;
На їх скронях — май весни,
Май надій, снага животна;
В їх зіницях — тиша злотна,
На вустах — гімн радісний,
А під ними у просторі
Світло в сапфіровім морі.
Там усі, гаразд нагнувшись,
Із віків глядять вишин,
Аж до Пані обернувшись,
Перед Нею ізігнувшись
До архангельських сторін!
Бачу я! Піднесли руки,
Рвуть зі скроні життя квіти,
Рвуть їх, кидають з розпуки
Їй під ноги й на ланіти!
Рози мляться в просторіні,
А на небі всі ті рози
Раптом в ускру перемінні —
Клжна райдугою присне!
Ниспадають квітів грози,
Кожна у зорі заблисне
Й вітрянім плащі в промінні,
В кармазину дужій хмарі
Та в Архангела перснінні!
Польща встане у тіарі!
Духи-Люди всі — чимало! —
На сапфірах, що довкола,
Їй схилили свої чола
Іще глибше, ніж бувало!
Милі, повні захвату.
Бачу людність безборонну —
Завтра їй дадуть корону!
І приклякли, я чував
Голос: «Із Небес волаю:
Як колись їм Сина дав,
Так тебе даю, мій краю!
Був єдиний Син мій — буде,
Мисль Його живе з тобою;
Буде правда, як Він, всюди;
Будь моєю ти дочкою!
Як до гробу ти ступила,
Часткою була спільноти!
А тепер, у дні пишноти,
Твоє ім*я — Людськість ціла!
Землю всю тобі віддали
Вести її чину тором,
Щоб усі племена стали
Одним Духа архітвором!
Линь у безмір нескінченний
Повз минулих літ лабети,
Й піде натовп незчисленний
За Архангелів планети!»
Я Архангела помітив
Постать в білому й пурпурі,
З вкляклої юрби орбіти
Він підносився в лазурі!
В вись піднявши очі-зорі
Та зробивши кілька рухів,
Лине до Народів-Духів;
Й так зникає у прозорі!
Дивляться в цю прийшлу долю
Духів сонми на колінах;
Вже не можуть жити долі,
Вже їх бачимо по спинах;
І, поєднані, надалі
Піднесуться, де вона є —
Вихром Божим поринає
В щораз вищі й вищі далі!
І зірвалися по колу
Із сапфірних нив подолу:
За Польщeю, як за сонцем,
Попливли вже догори
Людяно-земні хори,
Попливли, мов хмар вири,
Вкриті райдуг мілійонцем!
Бачив я всесвітню лаву,
Думку мов одну, що сяє
Іскор тисяччю в розмаї!
Ах! я бачив Божу славу,
Її форми — без кінця!
І комет, планет округи,
Над зірками — зірок смуги,
Над сонцями — ще сонця!
Кожен світ — неначе цвіт
Із лазурного вінця;
І крізь світла океани
Звук життя один захланний,
Пісня всегучна, єдина
Світу піднебесся — Сина
про небесного Вітця!
І крізь всесвіт цей до Бога
Йшла земних людей дорога;
Польща все моя походом
В нескінченність з людським родом
Відлітала!..
Чиє око
Її бачить так високо?
Вдарить хто земним чолом
Аж до ніг свого Творця?
Хто злетить з Архангелом,
Де Люд перевтілився?
Серце вже у грудях мліє,
Образ тане, думка тліє.
Сестро! Чим буду в могилі?
Слабко так мені, пекуче,
О, я так просив жагуче,
Мовив так моління милі
За єдину мить — півхвилі:
І побачив!..
Пам*ятай, що ми бували
На найвищих душ вершинах!
В джерелі життя — хмаринах,
З джерела ми напувались!
Око нашеє вхопило
Те, що було без імення;
Ми на волю розв*язали
З пут глухих предсотворення
Те, що в них ще животіло,
І на мить йому віддали,
Що дає Бог — форму й тіло!
Сестро моя! Ми в цій хвилі
Власну вічність пережили!
Кинь печаль і кинь тривогу,
Руку дай мені в дорогу!
Знаю: труду я на ній ще —
Всякий біль, поразка кожна;
Вір у почування віще —
Вже зоря нам переможна!
У вітчизну невмирущу,
Попри ґвалт, єдиносущу,
У цей край коханий, милий,
На простори наші всюди
Перейдуть новії люди,
Котрих ми ще не узріли!
Щоб історію змирити
З словом Пана над панами,
Правди дух їм Небесами
Дано, щоби з кров*ю злити!
Де нам безліч сниться й нині,
Часток поділ, розбиття,
В них уже там Бог єдиний
І любов, і всежиття!
Кров вважають за наругу!
Дух усіх їх обіймає
І, як створить землю другу,
Там злочинця вже немає!
Там немає й наложниці!
Серце блиснуло жіноче,
По літах страждань охоче,
Із юдолі таємниці!
Хто був паном, всі самі,
Кожен взяв свою служницю
Йти, як духи з духами,
І заходити в столицю!
Перетворення це світу
Вже забуло про кобіту —
Зна лиш брата і сестрицю!
Світ цей радістю свтає,
В вись до Господа зростає;
Впольськім краю — в польськім раю
О, нещасть одвічних ниво,
Ти — не жальна, не пуста є;
Вже ніщо й ніде не темне:
Ані за ні перед мене!
Всюди ясно — справедливо!
Втямлено святу минулість,
Втямлено чистильні муки,
Келих (дали ката руки),
Кривди та оков нечулість,
І Дух зла, котрий спокусить
Серце мужнє, неінертне,
І те серце, котре мусить
Встати з смерті — бо безсмертне!
Дух твій більше не сконає,
Польщо, ти вже змінена є!
Понад шум, земні завії
Ти сягла в країну мрії!
Інші згинуть без надії!
У безодні чи в долині,
Ти стоїш на височіні!
Під ногами часу хвилі
Хай нуртують в повній силі:
Все пройде у тім потоку,
Зникне все у глибочіні,
Що тільки знайоме оку;
Думка ж буде на вершині!
Ти не є мені вже краєм,
Місцем, домом чи звичаєм,
З*явою чи Польщі сконом —
Ти є Вірою, Законом!
Правди в Бозі той не має,
Хто все зрадою ламає;
Думка Бога в твоїм лоні,
Доля світу — у Законі!
*
Передвічний предків Боже,
Ти, далекий і висотний,
Крізь віки в нас всеяснотний
Входиш — звіздне твоє ложе
Іскри в вир часу зсипає
З вічності — аж час палає!
Знов іде тепер Зарання,
Що даєш ти нам з любові;
Затремтять гроби кісткові
В Твого гімну шурхотання!
Марно наші вороги
Лаялись, що Ти без серця,
Говорили: Ти — мордерця!
Вмерлим Ти проклав дороги,
Що в небес ведуть пороги,
Де воскреслі — то боги!
Що тіла боліли й душі,
Що століть були катуші —
Наше Тобі дякування!
Хоч слабкі ми та безживні,
Вийшло з нашої катівні
Твоє в людях царювання!
Ми як порох животіли,
Вивів нас Ти із могили
І сказав: «Пора стоїть
З вас усе нове створить».
Прах, мчимо у просторіні,
В громі Твого голосу:
«Світло , будь!» - із хаосу,
З праху — летимо в промінні!
І до світу, що у сконі.
Ти послав нас в гостьобутність:
Промінці в Твоєму лоні,
Свідчили ми про Майбутність!
Предків Боже незнищенний,
Наш уклін Тобі смиренний!
Тут віку віків минання,
Перед Богом наші духи
Падають у прірву скрухи,
В смерть для Тебе — з шанування!
*
Алилуя! Дням болів
Крилами зашелестів
Янгол — добру вість призвів!

Алилуя! Міць шайтана,
Вдаваного світу пана,
На землі уже сконана!
Ніби скрите зло в пожарі,
Воював спочатку з нами,
Гордо йшов в вітрів отарі,
Грав на хвилі, вив на хмарі,
Убивавши перунами!
Хвиля ще — і він впаде,
Як чоло в пил покладе,
З того праху в мить постане,
Янголом сюди прибуде,
Божим серафимом стане,
Що планети стражем буде!
І преяснобачень даром,
За могильним чорним яром
Білий Рай живим відкриє,
Де Дух мертвих воскресіє!
Протиборчі усі сили
Один настрій сотворили,
Жодна з них не проклинає,
А земля виринним звуком
Простору не розтинає:
Бо щасливим лине співом,
Гармонійним співа звуком!
Сильний слабших не гнітить:
Де Земля і де Блакить —
Все святую волю слуха;
Досі мертва глина Люду,
Зліплена завдяки чуду
У безсмертний образ Духа!
Грудь людська, співай насилу!
Вився нуртів рій,
Війн минав потік;
Та скінчився бій.
І щасливий вік
Стріне хвиль ту хвилю!
Не бачив зір, не чув і слух,
Біль який грудей,
Серця який чар;
Мисль творча йде,
Дасть пробуджень дар,
Хай проснеться Дух!
Довго сон тривав тих віч;
Вірили, що він —
Вічний біль і лід!
Сіни то святинь,
То по сходах вхід,
То заслуги ніч!
Грудь морська — де ж сором твій?
Глянь на себе, глянь!
Де сліди ридань,
Скреготу й волань,
Де небесна рань —
Божий дім другий!
Грудь розширилась тісна
В буйну оболонь,
В ясновидну тонь!
З неба один цвіт,
Прийшлих вінець літ,
В Богу піснь одна!
У досвітків так ліпшому поранку
Мрійливих бачили вигнанця і вигнанку!
Що в серці чули — призвели до слова;
Але слова — то марная полова
Життя шедеврів — молитва одна та,
Творця достойна, з гімну розпочата,
Думок і дій не знає перевалу;
Про що співа, те втілює помалу
У дійсній формі, поки, як Дух Божий,
Навколо створить світ предивно-гожий.
Світів красою рівний Ідеалу!
Вднині так молитися нам треба;
Бо доки човен по натхненній піні
Пливе у мрій озерній самотині,
Мисль — не людина — увійшла до Неба!
Що б не було і що б коли не сталось,
Не втямить цього співу гонористим,
Ми все в нім заспівали серцем чистим —
Тож час, аби зі Словом ми розстались!
Хай ще співають діточки невинні —
Ніколи більше арфи не настрою!
Дороги інші перед нами плинні:
Пісні загиньте, Дії — вам до бою!
А ти, красо, яку люблю я щиро,
Єдина сестро в цім житті й довіро,
Жіночий Духа мужнього Янголе!
Пильнуй мене й волій обіч стояти,
Як дрібно згину, де трудів є поле,
Як вмру рефреном в гімнові посвяти!

Мерцают звёздочки кристаллами,
Вздыхает ветер за стеной.
Я погляжу в глаза усталые
Хорошей женщины одной.

Печальных чувств разнообразие,
Я в них никак не разберусь.
Что с Вами, Ваше Синеглазие,
Ну отчего такая грусть?

Как будто нет причин печалиться,
А грусть Вас режет без ножа.
Но с кем такое не случается,
На сердце руку положа?

- О чём грущу? Промчалась молодость,
Былые года на уме.
И осень дышит ветром-холодом,
И время близится к зиме.

- Ну, что ж зима? Спокойно-мудрая,
Несовместима с суетой.
Она прекрасна, белокудрая,
Своей седою красотой.

Зима – пора познанья истины
На рубежах добра и зла,
Пора прозренья, что за искрами
Есть и горячая зола.

Пора осмыслить путь не мерянный,
Что пролетели мы спеша.
Так пусть зима стучится в двери к нам,
Пусть очищается душа.

Снег упадёт на землю голую,
Заблещет поле белизной,
И я взгляну в глаза весёлые
Хорошей женщины одной.

Приходиш знову ніжний і палкий
У мої сни, наповнені по вінця
Весною, що співає гімни Жінці,
В якій вирує пристрасть, як струмки.

Мені здається - в тих шумних потоках
Я втоплю давній сум і всі терпіння.
Втішає душу сонячне проміння,
А ще - відлуння в серці твоїх кроків...

Бентежить дух від дотику долоней,
З яких тепло і ніжність струмениться.
Душе моя, любов'ю ти наситься,
Прийми її з весною в своє лоно!

Від почуттів в мені нестримний клекіт,
Що манить дух у піднебесся синє.
Озвись до мене, серця Половино,
Яка живеш за обрієм далеким!...
8.04.2011р.

як легко легіт влився у легені
наповнив кров прозорим сірим криком
в пориві дикім, в поспіху шаленім
зірвав мене у височінь безлику
іду за ним
бреду по вогкім листі
все далі й далі в дощ холодний
в осінь
і крила сплутались
в чужій траві сплелися
як сиві гребні
в жовтому
волоссі
і мерзнуть пальці
і бракує сили
і серце гулко гупа...
зачекай!…
я не злечу…
візьми мене на крила
на теплі крила
в сонце
в ірій
в рай

2006

Теплий вечір лягає на місто,
Зачаровує зір небокраєм.
Я сплітаю в єдине намисто
Почуття, що по крихтах збираю.

Ця розлука болить щораз дужче,
Ніч без тебе очікує знову.
Я візьму і глибоко у душу
Заховаю всі рими любові.

Б'є у шибку надривисто вітер
І роздмухує пристрасть у грудях.
Та я вірю - любові палітра
Від розлуки тьмяніти не буде.

Знаю - в кожного власні стежини,
Лиш на мить їм дано перетнутись.
День згорає вогнем у каміні...
Чи нам вдасться любов повернути?...
7.04.2011р.

Любов на серці лишає рани,
Вона дволика - і сум, і пристрасть.
Ти десь згубився поміж тумани,
Я бачу пристань - лише б доплисти.

Любов до тебе дарує крила,
Хоч ти від мене що мить то далі.
Знов рветься серце, пульсує тіло
У цім шаленім любові шалі.

Між нами прірва немов провисла,
Як перетнути її? - не знаю.
Лиш вогник в серці надії блиснув,
А ти поїхав - він догорає...

Я проганяю весняну втому
Думками, Любий, про наше щастя.
Я досі мрію - щоб в нашім домі
Знов оселились любов і ласка!
7.04.2011р.

Приходь додому, в наш маленький спокій.
Я зацілую сум твій, губи, рани.
Хай не лякають нас ворожі кроки,
Не бачать мами.

Відкинь кастет, я витру кров з манжетів,
Помию коси в череді і м’яті,
Сховаю у серванті пістолета
І підем спати.

Жилаві руки, і пульсує в скронях.
Ти на часинку у своїй фортеці.
Щока – як жар, рука в твоїй долоні.
А ти - у серці.