А Сюзан и думать забыла о профессоре Пестеле,
О том, что на небе какой-то очередной парад,
О том, что ей третий год жениха навесили.
Лишь о НЕМ в мозгу и вспыхивают фонемы!
Там, в глубине, где и гибсус себе не рад, -
Как там Немо?

Господи, как там сипаи,
Как там колониальным гнетом
Измученный весь народ?
Только подумаешь о сипаях,
Сразу хватает колика.
А профессор в полдень мирно котлету жрет,
А профессор Пестель - это известный жмот
И мучает кроликов.

В свете судачат, пора прикусить губу.
Даже на вздохи пора бы ввести табу.
Вот ведь в гостиной
Было сказала "любимый Немо", -
Лишь третьего дня хватилась.
Все эти тайны готовы влететь в трубу.
Все эти тайны (а их у нее немеряно),
Все эти тайны (фантазий желанный силос)
Лучшей подруге - подруге одной доверены.
И вообще -
Шансы на лучшее не потеряны,
Пока плывет "Наутилус".

2009

За окошком рожи корчит январь,
затаился и рычит, словно зверь,
когда рядом есть волшебный фонарь,
он не страшен – ты поверь, ты поверь.

Огнегривый лев – котёнком у ног,
золотой орёл – цветком, ну и ну!
даже Мерлин объяснить бы не смог,
отчего же? не пойму, не пойму –

мне неважно, что там будет потом,
всё равно мне, кто сидит на трубе,
даже чайник своим сиплым баском
напевает о тебе, о тебе.

:)

Твой камин в ночи пылает ярким огоньком.
Я зашел к тебе погреться поздним вечерком.
За окном негодник-ветер закружил февраль:
Чтобы нас не съели сплетни, двери запирай.

В зеркалах играет пламя музыкой души,
Отложи своё вязанье,... свечи потуши.
Золотинки бросят в кудри отблески огня,
Будешь ты тепло и нежно целовать меня.

А потом глаза стыдливо спросят: Сколько ждать?-
- Я хочу в любви забыться, я хочу летать!
Сквозь пургу трамвай плетется прямиком домой,
Подарила ночь безумья, нам судьба с тобой!

Ты проснешься утром ясным на моей груди,
Потянувшись, скажешь: Милый, ты не уходи.
На окне мороз рисует сказку детских лет,
Только жаль в моем кармане, до другой... билет!


Февраль. 2011 г.

Я подарую тобі мухобійку,
Коли востаннє прийду попрощатись…
Або сьогодні, або в неділю,
Або на Трійцю, або на дату
Життя Сосюри чи смерті Стуса,
Чи в Хвильового число «13»…
Та знай, що я вже не повернуся…

Напевно, боляче, коли залишають,
Коли тебе, а не ти, коли кохання.
Напевно, боляче, тужно й сіро,
Але мені це ще так невідомо.
Я подарую тобі мухобійку,
Бо знаю, ти не затужиш в спину,
Я знаю, буде це неодмінно,
І я востаннє піду із дому.

Я подарую тобі мухобійку…
Без болю втрат і нудних пробачень,
Коли від наших стосунків тлінних
Повіє запахом загнивання,
Або образ, або «Якось вийшло»,
Або «Навіщо?», і холод. Холод…
Але це буде якось не зараз,
Тому всміхайся, цілуй у скроні…
А завтра вранці відкрий кватирку,
Нехай вітри залетять в кімнату.
Можливо (зовсім лише можливо!!!)
Їм вдасться вигнати першу муху.

Он захмелел и был в плену у грез,
Он помнил все, целуя эти плечи.
Когда презрев, опасность и мороз,
Ушел из кичи, ради вашей встречи.

Ты позвала его, за тыщи - верст,
За много лет, глаза все просмотрела.
А он любовь свою в душе пронес,
Сквозь лагеря и сучьи - беспределы.

И вот он здесь в объятиях твоих,
Он (это) выстрадал и ты за это - плата.
И день волшебный за окном затих,
В лучах багряных, зимнего заката.

Он думал все - отбегал, отдохну,
К груди прижавшись, к молодой, горячей.
Он поспешил, что было - на кону,
Нельзя считать, наградой - за удачу.

Они пришли, как водится - в ночи,
В постели теплой, щелкнули браслеты.
Прощальный взгляд и нежное - прости,
И первый луч холодного рассвета.


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

Цю подорож я назову - Любов
Між зорями у Всесвіті Кохання,
А замість палива ракетного - ми кров
З сердець у ступені залили на світанні.

Багато літ назад ми взяли старт,
Земних, так мовить, бо для нас це миті,
Життя своє поклали на алтар
В імя життя й любові на планеті.

І дотепер орбітами пливем,
Галактики недолі обминаєм,
Наперекір відомих теорем,
Все ж летимо й поки-що не сідаєм.

Стукіт сердець, помножений на жар,
Взаємну близькість в амплітуді часу,
Ми викидаєм з сопел, як пожар,
У простір Вічності і з ним згораєм разом.

Як у комет - в нас вогнянні хвости,
Розбиті в хаосі життя метеорити,
Не палимо лиш пройдені мости,
Щоб повернутись в часі і любити!


2009р.

Ти родилась тоді, коли сива зима
Вийшла весну у світ зустрічати.
Ти родилась тоді, коли снігу нема
Або дмуть хуртовини завзято.

Так і в долі твоїй - то веснянні вогні,
То суворі, затяжливі зими
Поряд щастя і біль,мов в суворому сні,
Переплелися в зорі-хвилини.

От тобою й живу і черпаю вогонь,
А він вперто обпалює скроні.
Мов скарбниця життя - ти весела й сумна,
Незбагненна, як день цей сьогодні!

Нині небо в зірках,
Нині свято земної любові,
І святий Валентин
Знов єднає серця навіки-
Ну а завтра зима
Зустрічається радо з весною,
І родилася Ти,
Хоч відтоді минули роки.

Більш як тридцять вже їх
Промайнуло від миті отої,
Коли в церкві святій
Ми у вірності Богу клялись.
Було й прикро в житті-
Та згорало від жару любові,
Що його Валентин
В наших душах роздмухав колись.

Як я вдячний йому!
Б"ю поклони і Богу, і Небу
За той адрес душі,
Що у серці твоїм прочитав.
Бути разом завжди-
Більш нічого для мене не треба
Бути разом завжди-
І тобі би я це побажав!

Із любов"ю повік!
Із коханням у серці і слові-
І тебе я зустрів,
І серця наші в вузлик зв"язав.
Вже треть віку пройшло-
Та ніяк їх не можу промовить,
Хоч казав і не раз,-
Та найкращих ще так й не сказав.

Не знайшов серед тих,
Що за звичай говорять другії.
Обшукав стоси книг,
Кучу фільмів напам"ять згадав.
Отож, люба, пробач,
Що й сьогодні сказати не вмію
Те що мав би сказати,
Та так, поки що, й не сказав.

В тебе знов ювілей
І я знову кланяюся Богу
За безцінний той дар,
Що спіслав мені в юні роки.
Я вітаю тебе
І стараюсь знайти оте слово,
Що прославить любов
Й ощасливить тебе на віки!


2009р.

Якщо зима снігами твоє серце замете,
Весна його розбудить білим цвітом,
Душа розквітне та вінок любові заплете,
Сонячне ,веселе,красне літо…

Про твоє кохання розкаже вітер мені,
Дорогу завжди вкажуть ясні зорі,
Ніколи не забуду милі очі твої,
Душа твоя-безкрайнє синє море.

Коли вже осінь дощиком постука у вікно,
Та яблука додолу впадуть спілістю налиті,
Тобі я подарую букетик літніх квіток,
Вернеться в серце справжнє тепле літо.

Приспів
Літо-сонце в зеніті !
Квіти-світлом зігріті !
Ніжних-милих очей твоїх!
Вітер –розчеше коси!
Сонце –висушить сльози!
Море-тихо шепоче!
Про мою любов до тебе!

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

Зголублені, розгублені від хвиль
гарячих колисанок занебесних.
Ще крила нам не зраджують, і хміль
не відпускає з рук
цілунку мокрі весла.

А ранок пробивається з вікна,
пробудження пташиним гамом пише.
Заслухані, і дихається нам,
немов тонкій струні
без пальців, нот і тиші.

Поезії політ почнеться з вій,
злітатиме вона неначе пір’я.
Коли весна – летиться легко їй,
від легкоти очам
спокійно так, що вірять

у те, що сповідає кожен рух
і сповиває дотиками ласка,
її до себе сни не заберуть
не втримає сльоза,
звикаючи до казки,

зголублено-розгублено від хвиль…

11 Лютого 2011

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
І білий став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.

Холодний подих. Вітер. Зимно.
Сховавсь у хмари сонця диск.
Й не хоче випустить сніжинок –
Зимі кінець – який же зиск?

Без снігу сіре все довкола…
А вітер злиться і свистить…
Не видко в небі покотьола,
Здається, глянуло б на мить.

Але нависло хмар стотоння,
Мороз засклив калюж вікно,
І сумно так, немов спросоння,
Й незрозуміло, що ж воно –

Чи то поснули менестрелі,
Чи лютий жаху скрізь наслав?
А де ж пісні твої, мій Лелю?
Чи не далеко їх сховав?

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
Та лише став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.
2011-02-11

Через тривожну білу заметіль,
Через бар"єр морозу,вітру й ночі
Твій погляд бачу з-під розкритих вій -
Такі далекі,милі й рідні очі.

В цім погляді усе моє життя -
Кохання,туга,радість і тривога.
У мить неспокою він кличе з забуття,
Показуючи серцю на дорогу.

І я бреду,наперекір вітрам,
Наперекір стихії злоохочій
А в небі,ніби німб,чи талісман,
Мов зорі - незрадливі твої очі!


1987р.
п.Ямбург. Тюмень. Росія.

Вертаюсь знов у сиву давнину,
Коли тебе побачив на зупинці:
У ліс ми їхали, щоб проводжать зиму,
Привезти звідти від весни гостинці.

Поміж дерев шукали цвіт весни
І, нагинаючись за квіткою додолу,
Тебе я проліском на хвильку уявив,
Від ніг твоїх не міг відвести зору.

Подих бажання каламутив кров,
Зовсім не вміли ще тоді кохати,
Під прілим листям проросла любов -
Її підсніжниками стали згодом звати!


2010р.

Я притулив долоні до вікна,
Щоб розігріти холоднющі шиби.
Чому так довго бариться весна?
Чом її промінь не зігріє неба?

Чому мовчать засмучено птахи,
Чому дерева похилились в тузі?
Чому гнітючий настрій, та такий,
Що все немиле: вороги і друзі?

Де ж та весна блукає дотепер,
Де той промінчик, що просвердлить душу?
Застиг в снігах старий, розкішний сквер...
А там любов! Я відкопати мушу.


2010р.

Запліснявілий лютий,
Заліплений снігами,
Розбурханий, роздутий
Зимовими вітрами,
Нервує і лютує -
Продовжує війну.
Та, задарма, - блефує,-
Бо чути вже Весну:
Дзвенять її потоки,
Від руху тане сніг.
Лавиносхожі кроки
Її приносять біг.
Тепла весняні руки
Долають холод-штам,
Тому нервовий лютий -
Кінець зимових драм.

Ты просишь любви, яко хлеба и яко питья
На синих просторах, на звонких ветрах бытия,
На радостном празднике зимнего солнцестоянья,
Но медленно, медленно падает снег подаянья
В ладонь, обращённую к небу, и тает на ней.
Что просишь участья, любви и продления дней
Для плоти порочной, покрытой постыдной одеждой,
Ты, путник, стоящий на этой равнине безбрежной –
На белой земле? И не просишь тепла для души?..
Продать ты хотел лицемерам талант за гроши
И стать, как они, во свидетельство их, лжепророком –
И славу стяжать по заснеженным санным дорогам,
По тёмным презренным домам - по обителям зла,
Но совесть восстала твоя против лжеремесла
Глухих ублажать красотою изящного слова.
Тебе обещали почётную роль крысолова –
Вести за собой одураченных флейтою крыс,
Слепых и покорных, к обрыву и сбрасывать вниз.
Дурное сообщество нравы твои развратило.
Во мгле пребывавший, пройдя через это горнило, -
Ты вышел на свет, но опять пребываешь во мгле, -
Бредёшь в никуда по завьюженной этой земле…
Что просишь прощенья, а сердцем неймёшь покаянья?
В суму перемётную падает смех подаянья.
9 января 1988 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1907041058

Марте Брюс

Красный лист виноградный почти что на солнце прозрачен.
Он на ветке дрожит, словно в детской ручонке флажок.
Он сегодня в подарок мне дан. Он судьбой предназначен
мне напомнить про твой поцелуй, как смертельный ожог.
Красный лист виноградный, быть может, из сорта кагоров.
Сквозь него можно видеть весь мир – ленту быстрой реки,
и над ней облака. Заходящее солнце за горы,
чьи вершины напомнят излом стихотворной строки.
Красный лист виноградный – наш символ прошедшего лета:
наших горьких обид. Наших маленьких сладких побед.
Наших встреч и разлук. Наших сумерек. Нашего света.
Символ нашей любви. Наш осенний ...холодный рассвет.

25 августа 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1912206742

Этот домик в горах из булыжников сложенный кем-то.
Только горы вокруг. Тишина. Кроме нас — ни души.
Мы с тобою не приняли глупого ангажемента
и ушли в этот домик. И как хорошо, что ушли!
От завистливых взглядов, от шёпота вслед, как шипенья
растревоженных кобр, от двусмысленных жестов и слов.
Нам вдвоём хорошо: слушать ветра приятное пенье,
и в ущелье смотреть и разгадывать образы снов.
На сандаловый столик положим мы доску от нардов -
будем в бисер играть, собирая стеклярус на ней.
Я в узоре твоём, нарисованном с женским азартом,
распознаю картину на шёлке: « Полёт журавлей».
Там, в долине, внизу у поющей бамбуковой рощи
можно было бы жить без забот и без всякий затей,
но мы выбрали домик над пропастью.Так было проще
превратиться в двоих, неразлучных теперь журавлей

8 марта 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2010
Свидетельство о публикации №11012021794

Знаешь, а ведь мне твердили,
Будто, о тебе всё сказки.
Будто нет тебя в помине,
И что ждать любви напрасно.

Годы, годы всё кружили.
Днями, днями осыпали.
Мы же были всё такими,
Словно нас не разлучали.

Как-то ты мне раз приснилась.
Правда без лица в вуали.
Как-то вдруг всё изменилось
И вот я теперь в печали.

Знаешь, мне так одиноко.
Дальше быть как мне – не знаю.
Жизнь так от меня далёка.
Я так о тебе скучаю.

Знаешь, а ведь мне твердили,
Будто, о тебе всё сказки.
Будто нет тебя в помине,
И что ждать любви напрасно.


2011

О друже, який ти красивий!
Хіба що... бракує тепла.
Дивися, мій красене сивий,
я руки тобі простягла!
Глузую, коли ти нестерпний,
лютуєш... Бо відаю я,
як прагне змагатися з серпнем
ласкава усмішка твоя!
Для людства – це примхи погоди...
Для тебе – забава, кураж,
що вдало контрасти природи
вкладає в зимовий пейзаж!

...Буваєш різкúм і мінливим:
веселим, легким, чарівним,
нестерпно брудним і сміливим,
яскравим, дзвінким, крижаним,
проникливо гарним і чистим,
принизливо зверхнім і злим,
холодним, стрімким, променистим,
піднесеним, тихим, смутним...
Ти різний – щодня і щомиті!
О друже, як личать тобі
і річечки, кригою вкриті,
і очі – сумні й голубі!

...Я вдачу твою прохолодну
колись – все одно – розтоплю!
А може... почнімо сьогодні?
Ти ж бачиш – уже і не сплю,
бо мрію прогнати морози!
Хіба не того ти хотів –
розчулено хлюпати носом
від майже людських почуттів?

Не бійся, коханий, огуди –
із вітром вона відгудé!
То ж зватись Весною не буду,
якщо я не зваблю тебе!
Ми разом зануримось в повінь
п’янких, незабутніх хвилин,
і літо підставить долоні
для наших цілющих краплин,
розкине рушник веселковий,
приспить у шовковій траві...
І теплі краплинки любові
притулять щічкú до землі.
...Достигнуть хліби життєдайні,
заквапиться в гості зима...
...Щасливий ти будеш в коханні
і гордий, що все – недарма!

Прости за то,что я была твоей
За то,что днями думала о нас
За то, что жаль мне слезный дней
За то, что боль в моих глазах
За то,что больше нету сил
Бороться с тяжкою рукой
Которой кто-то свет закрыл
Закрыл и воздух и покой
Прости за тяжкую тоску
Которая во мне живет
Прости за то,что не могу
Смеяться днями на пролет
За то ,что больше нету сил
Бороться за твою любовь
Надеюсь ты меня простил
Кусая губы больно в кровь.

- Знайди мене в наступному житті, -
притишено розгублено сказала.
Лампади вогник
аж замиготів
і глибоко затерпло.
Бракло слів.
Пішла шукати іншого причалу.
Колись її прийнявши -
відпустив...

Ви знаєте,
чому так темно стало
серед зими? -
Розтало.
Стільки злив...

Зима. Вікно. Окраєць неба.
Твій слід у пам'яті снігів,
Моя душа, сумна без Тебе,
Немов ріка без берегів...
І крила мрій, що прагнуть лету,
Вогонь роздмуханих бажань,
І світлий сум душі поета,
Що зазирає знов за грань.
І чорний крук, що з небовисі
Кидає тінь на мої сни,
І дві душі, що обнялися
У вічнім прагненні весни.
І промінець, що розтинає
Пітьму світів у час світань,
І Ти, який ще й сам не знаєш,
Що ми віднині - ІНЬ та ЯНЬ!

Одаруй кохання віршем,
а я допоможу.
Ощаслив його ще більше
краснослів"ям Божим.

Підніми, наче пір"їнку,
дмухни на кресало.
Додай жаги, щоб жевріння
полум"ям заграло.

Розбуди бурхливі гами
кольорів веселки,
нотними склади рядами
в серці, як в люстерку.

І тим ключиком скрипічним,
наче катеринку,
накрути на цілу вічність
мажорну пружинку.

Занури сонливу дійсність
в тьохкаючу кварту.
подаруй коханню пісню -
воно того варте!

Знову моя зимівля
стане твоїм прокляттям −
ніби пішла в підпілля
раз−назавжди весна.

Знову ця ніч безсонна
голосно промовляти
здумала, мов у жорна
сипле в думки − слова.

Знову твої обійми
лишаться півпорожні −
ніби душа відійде
у невимовність фраз.

Знову ця тепла ковдра
з ліжка сповзе знеможено
і приховає котрусь
істину − не для нас.

Знову... Одначе, де ми?
І без означень − хто ми?
Дієслова без теми,
йменники без імен...

Зовсім доросла Венді
денної повна втоми.
Знову закличні вікна...
Місяць, мов Пітер Пен...

2011р

Завагітніла снігом полтавська земля..
Зачарований день тихо бренька на лютні..
В кирзаках білий янгол вальсує.. кружля..
Загрузаючи в дзвін кришталевих ілюзій..

По вузеньких стежках тополині гурти
Йдуть до Неба..в заметах втопившись по груди,
Їх долоні благають -протягшись в Світи..
Наче люди..

Котять сонячний м"ячик ліниві вітри...
Зачарований День тихо бренька на лютні..
На волосся Тобі.. діаманти згори
Сипле лютий..

Стану сонцем, щоб тебе,коханий, гріти.
Стану зливою любов на тебе лити.
Вітром стану, обійму тебе красою.
Твої сльози змию ранньою росою.

Перетвориться моя любов весною.
Буду ніжною для тебе, чарівною.
Перетвориться моя любов на літо,
Пронесеться палко цілим світом.

Потім, осінню тебе я заспокою,
Проведу по тілу ніжною рукою.
А зимою весь твій смуток заморожу
Я для тебе все зробити зможу.

Плакати тобі я не дозволю,
Подарую твоїм мріям волю.
Будеш ти сміятися, радіти,
Буду я для тебе, милий, жити.

Сильною, моєю лиш, палкою
Міцно обійму тебе любов'ю.

Запряжу коня баского
І до милої помчу.
Ой не легка путь - дорога,
Аж сльозиться ув очу.

Скачу полем, мчу гаями,
Із листочків п'ю росу,
Все, що було поміж нами
Чистим спогадом несу.

Геть, вовчиську, із дороги,
Чи ти любої не мав
І у полум'ї тривоги
З рук убивць не рятував.

Не шипи в пилюці, гаде,
Не крадися до копит
Чи не брався ти до ради,
Як губив гадюки вид.

Не носися , чорний круче,
Понад гривою коня,
Чи без милої не мучивсь
Ти хоча б одного дня.


Сонцю, грій мені ласкаво,
Недалеко дім її,
Скачуть коники у травах,
Мруть од млості солов’ї.

Заворот, подвір’я, ясен.
Сад без пісні… квіти мруть…
Те, чого не сподівався,
Вістрям вдарило у грудь.

Недаремно норовився
Кінь , як я його спиняв,
Бив копитом хмиз і листя,
Рвав на клапті щіть отав.

Чув, сердешний, моє горе,
Знай, - розумна німина! -
Став понуро, землю поре,
Мовби гробу прагне дна.

Я піду за перелоги,
Відшукаю любки слід,
На стежину, на дорогу,
На місточок і на брід.

Почекай на мене, коню,
Світе милий, почекай, -
Я із серцем у долоні
Полечу за виднокрай.

27.01.11.

Мені кажуть: «Живи!»,
Мені кажуть: «Люби!»,
Ти пішов… Ну до чого все це?
Мою душу привив,
Мої мрії любив
І розбив на шматки моє серце.

Ну для чого Земля
Коло сонця моя?
Не зігрів мене промінь зимній!
І цей лід устромляв,
Ком у горлі стояв
Як ішов ти твердий, мов кремній.

Я боялась іти,
Не хотіла води
І не знала як серце б’ється,
Коли ти вже не ти…
Так від тої біди
Дощ з очей, мов із неба ллється.

2010 рік

Мчиться поїзд, мчиться вдаль
Чітко визначеним шляхом.
Лиш вперед… І тільки жаль,
Жаль розвіюється з страхом.

Ціль безумна, непроста
І вперед лише дорога!
Визначена прямота.
Те, що втік - це перемога?!

Очі заглядають в серце,
Погляд - сильний і стрімкий.
Де ж воно тепер усе це?
У минуле шлях тяжкий...

Біля ніг весь світ валявся!
Наплювать було на всіх!
Рвав серця, з життям кохався.
У стрибку – могутність ніг!

Як могла не полюбити
Вас за танець, волю, рух?!!!
Все життя за мить прожити!
Зміг підняти рухом дух!

Не здавався, не вагався!
Лиш отримував і брав!
З вітром в легкості змагався,
Спокій серця світу крав.

Все робив не як усі –
Танцював, кохав, дивився!
Почуття тримав в руці,
Плакав, рвав… Із звуком злився.

А коли побачив вечір,
Сонця захід крізь бокал –
Опустились мужні плечі,
Вже не слухалась рука.

І ціна була заплачена!
Не забуде Вас цей світ!
Тим недугом тяжким схвачений
Згас, пішов в зеніті літ.

І на плівці з новим кольором
Стрибок волі – стрімкий рух!
Танець, сила, погляд з гонором
І незламний, сильний дух!

Коли печаль очей твоїх торкнулась
І сльози полилися просто так,
І стало сумно...Пізно схаменулась!
Минуле не повернеш аж ніяк!
Мобільний твій мовчить, ніхто не дзвонить,
А сльози ллються, тануть на щоках.
Ну, як собі посміла ти дозволить
Втонуть в його чаруючих очах?
Між вами тиша, тиша телефону,
Вона, як прірва, як глибокий ров.
Печаль сіріла, стала нудним фоном...
А де ж ота рятуюча любов?
Що відбувається? Ніхто не знає.
Життя - це загадка, не просто так.
А чи знайде той, хто завжди шукає?
Чи щось віщує випадковий знак?
Ну, хто пояснить, що таке кохання?
Як у житті його не загубить?
Це щастя, радість, біль, розчарування?
Любить і жити, жити і любить.
Кохання, кажуть, треба заслужити,
А, як же ж, як? Не знає це ніхто.
Чому без нього так печально жити?
Хто він без тебе, ти без нього хто?
Немає відповіді, лиш одна печаль,
Печаль і сум із важкістю зітхання.
А на щоках сольоних сліз кришталь
З очей, що заслужили на кохання.

2008 рік

Ти прости
Оті листи
Серце хоче ясноти
В них по суті
Я - не я -
Тарабарщина моя
А насправді
Я волію
Оживити нашу мрію

Повернуся навесні
В голосні
Гаїв пісні
І на личенька красу
Принесу
Душі росу
Пензлем слова
Кольоровим
Окроплю завіт любові

Геть печаль
І серця сталь
Нас кохання кличе даль
Травень ярий
Млості чари
І сльози кришталь…

Хто вірить в буденне ніколи не стане щасливим,
у вічності радість, а весь песимізм в голові.
Закоханим важче, їх світ був і буде чутливим,
заради кохання готовий на муки нові.

Хто вірить у чудо вразливим ніколи не стане,
філософу - правду, романтику ж мрію давай!
Закоханим краще, бо щирість зализує рани…
Хіба ж не для цього всім смертним придумали рай?

Хто вірить в покуту, той – слабший? О ні! Він – блаженний…
Бо знати – це сила, а впевненість спокій дає
Закохані, - нащо, ви губите час свій мізерний:
на ревність, образи, на поділ «твоє чи моє»?

Хто вірить у святість до того всміхаються люди,
поразка не в смерті, страшніше піти в забуття.
Закохані, дужче серцями єднайтесь усюди,
забудьте про гордість, в коханні немає «два я»

Украдкой (делать было нечего!)
Я изучил куда как тщательно
Твой шрам, твой признак человечьего,
Между большим и указательным.

Нет, и теперь, не вызнав ключика,
Не завалю тебя укорами.
Твои глаза в глазах попутчиков
Сияют светлыми озерами.

Твоих волос заря бутонная
Спадает гроздьями акации.
Что ж, культивируй изощренные
Голосовые модуляции.

Не бросив быть такой же нежною,
Ажурную крестополосицу
Ты спрячь-ка лучше под одеждою -
Нательный крест поверх не носится.

2009

І слова вже не ті, часом зношені мрії
І вогні від очей світять там, вдалині
На чужій висоті чорним вороном вії
І уста, що колись, віддавались мені

Поневолі стаю все черствішим душею
А раніше, раніше тремтів у руках
Моїх снів оберіг проліта над землею
Спогад вперто кружляє у мОїх думках…

І слова вже не ті, в них не чути надії
Відсіяли мені твої очі ясні
Наче ворони, вдаль, понеслись твої вії
Залишились світити лиш сірі вогні...

*
Я пригорнув поцілувати
Тебе і світ осінній зник,
Запах мені чебрець і м'ята
І липцю смак відчув язик.

І я – не я , - метелик барвний
В купелі ніжної яси
Лечу де коники і сарни
І гаю співні голоси.

Де піль хлібних гойдає вруна
Легенький липня вітерець
І ти немов берізка юна,
І я - безвусий ялівець.

*
На юній квітці конюшини
Бринить коханням сивий джміль,
Нектар збирає по пилині
Гоїти серця мого біль.

Колись із губ твоїх збирав я
Меди у мрії потайні.
Джмеля містерія прадавня
Вертає нині їх мені.

І липцю дикого сп’яніння
Торкає знов мого єства,
І серця музика осіння
Твої оживлює слова.

*
Цвіте духмяним квітом липа.
Бджолиним шепотом роїв
Несе в Дністер печальна Стрипа
Пригадку наших юних днів.

Я так давно тебе не бачив,
Не дотикавсь твого єства,
А пристрасть буряна юнача
В мені ще до сих пір жива.

Нема про тебе вістки, мила.
Так мало меду, – гіркота.
А може ти вже одлюбила
Мене і туга ця пуста.

2011

Заростає в душі, там де рай цвів, повільно осот;
Фраза милої сонце закрила, раптово, мов хмара…
Ти сказала мені: «Народись через років п’ятсот,
Зрозумію тоді, любий, може з тобою ми пара.»

…А півтисячі літ пролетить, наче спалах зорі;
Інші сни-сподівання пророчать, мов дивляться в воду,
Інші діти – не наші! – до вечора мріють в дворі
Що й вони через років п’ятсот пострічають свободу…

А півтисячі літ пропливе, наче бистра вода;
Інші душі ходитимуть світом, де рай розпустився,
Буде мрії ступати стрімка і всесильна хода… –
Зрозумію тоді, як я сильно в тобі помилився.

04.12.2010 р.

No questions more, no phrases & no sounds...
Your beauty overwhelmingly surrounds
Me. Yes, I feel it & I can it drink.
Is there a thing which I can dream or think
In this exciting momentary joy?
Your gracious body now I do enjoy -
Your cheeks & lips & such a playful laugh((:))
You're just a rose. For me - that is enough.

Ось знов в мою оселю тінь журлива
У гості рветься, наче до подруги.
Я чую її поступ в шумі зливи,
Що крок один - то глибша моя туга.

Журлива тінь через віконну раму
Майнула непомітно й тихо сіла.
І раптом, наче марево з туману,
З цієї тіні вийшов образ милий.

Ти був так близько, погляд твій іскрився,
Зробила крок - а ти, мов за межею...
Так янголи жартують в небовисях
З моєю засумнілою душею.

Мені здавалось - щастя наше поруч,
В пітьмі навколо ми до світла йтимем.
Летить мій погляд в небо неозоре,
Туди, де оживають мої рими.

Туди, де світла доля й ніч велична
І день зорить, дарує благодаті.
Почуй мене - тебе, Коханий, кличу
Принад любові разом скуштувати!

Мене розлука більше не лякає,
Нестримно в далечінь стремлюся зором.
Журлива тінь поволі відступає
В обійми ночі... Ти повернеш скоро!

Так вабить шлях, якого не збагнути,
По лабіринтах серця йду невпинно
І прагну відшукати Половину,
З якою я одною стану суттю!
21.01.2011р.

Сивий січень фарбує зайцІв...
Посипа мармелад на калині..,
І дрімає в колючій тернині
З кришталем у вальяжній руці..

Горобці..позбігались в гурти
І роскльовують сонця кружало..
Сніг яриться жертовний, мов сало -
І вибілює темні світи..

Засвітив абажур золотий
Сонний Ра..над воротами раю..
Моє серце повільно..світає..
Бо..над обрієм виникла.. Ти..

Відлетів дивнокрилий птах,
що його ти шугнув від себе, –
шанувати його не став:
гейби мало птахів у небі?!

Марнотратнику! ти гадав,
що довкола усе – назавше;
самоцвіти ти розкидав,
мов дитя, їм ціни не знавши,

і проциндрив так день за днем
(а коштовним із них був кожен),
і не відав, що все мине,
а найшвидше мине хороше;

не ловив ту єдину мить:
– їх ще буде таких вдостачу! –
щемно сумнів тепер щемить:
чи не марно і цей день трачу?

…Птах сіренький сів на сосну.
Це не т о й – той не вернеться більше,
але я його геть не жену –
я кавалок душі відітну
і посиплю йому крихти-вірші.

2004

It is in heaven that I will see your soul,
In ocean depths my heart you will console.
Who's able to save me then from furious love -
Either a human down or Lord above?

Leave all your griefs to me, o! leave them all,
Nothing can ever fright or appal,
'Cause in your eyes I found incessant strength
Of height enormous and of the fartherst length.

Ключі
лелечі
канули за небокрай.
Курличе осінь інеєм у скроні.
Притомнію.
Тепло очей зачахло.
Як зимуватиму? −
уперше і
укотре.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Час поміж нами мені видається Пілатом.
Сумом міжряддя віршів запорошує січень,
Я зазираю у небо, немов в твої вічі.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Прагну одвіти знайти, та мовчання печаті
Досі лежать тягарем непосильним на долі,
Доки свої відшукаємо істинні ролі.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Знаю, розлуки ріка поміж нами - розплата.
Янголи крилами тихо торкаються вікон,
Аби збагнути, чи я ще до болю не звикла.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Йду в невідомість, неначе до власної страти.
Душу, де війни вирують і вічні протести,
Прагну любов'ю зігріти й до тебе живою донести.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Тіні у небо душа відкидає крилаті,
Вічність неспокою крилонька ті обпалила,
Та не скорила ще, духу мого не скорила!

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Вірю у те, що усупереч темним закляттям,
Через холодні пустелі облудного світу -
Буде довіку кохання між нами горіти!

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся кохати...
16.01.2011р.

Я з Вами йшла
лунке повітря
вбирало змісти Ваших слів
мовчала я
на сонці
повільний день нечутно тлів
прадавні баби – кам’яниці
за нами стежили
їх зір
мене проймав
незнаний звір
що в мурі кам’янім ожив
до мене пильно приглядався
і вже тремтів полум’янів
та нестрашний був
бо змалів...

мене приймав Латентний Львів

ні
не прихований
т а є м н и й
заглиблений у себе Львів
“готичних ліній літній спів”...
“лютує латеральний біль”...

я з Вами йшла
у латеральний Ваш
латентний
Львів
*

Цитати - з Олександра Гордона "Латентний Львів".

Все здесь - радость почем
И откуда беда -
Все здесь в тайне.
Пластилиновым днем
Здесь я встретил тогда
Айне кляйне...

Пластилиновых тем
Неожиданный крой.
И тем паче -
Гретхен, Гретхен! Зачем
Ты рассталась со мной
Наудачу?

С Лотарингии ли
Начинались дела
Или с Менса,
Гретхен, в снежной дали
Ты была, ты была -
Совершенство.

Здесь не будем одни,
Руку здесь протяни -
Снимут палец.
Знаешь, родина-мать
(Не желавшая нас целовать)
Юбер алес.

На каком вираже,
Небеса, этот сон
Обернете?
Фауст перерожден:
Спит в качалке уже
Старец Гете.

2009

Я осідлаю місяць в небесах,
Накину зорям золоті вуздечка -
Вночі здолаю весь Чумацький Шлях
Дістанусь, люба, до твого сердечка.

Лиш не насуплюй брівки чарівні-
Сховай у віях гострі блискавиці,
Веселкою всміхнись в цю мить мені,
Розтань в обіймах, ніби ніч в зірницях.

І розмалюєм небо голубим,
Примхливі хмарки сонечком прикрасим.
Як добре все ж відчутись молодим!
Життя, спасибі! Ти таки - прекрасне!