Поєтові Валерію Залізному присвячую

Отче, прикро! Вкотре в цьому світі
допіка Вальпургієва ніч,
а найгірше — правди ніде діти —
москалі у душу зусібіч
пруть шалено — невгамовні духи.
Кожен лютий, спритний, мов оса.
Застережень мудрих не дослухавсь —
і один душею, ох, гаса!
Чи в гурті, чи, звісно, наодинці
прагну щиро щастя і замрій,
а москаль кричить: дави чеченців!
Малоросові на горлі стій!
Ще вклоняюсь батьківському слову,
та боюсь, зацьковане, умре,
бо москаль мою калічить мову,
мовби липку, совість він дере
і регоче, наче біс червінців, —
аж відлуння котиться за Сян:
стільки наших влізло в українців!
Хто з них глуздові сьогодні пан?
Ні, — пручаюсь, — геть гріхи без ліку!
Хай не тішить пиху чорну тля.
Отче мій, душпастирю, довіку
вижени із мене москаля!
Хай пройдисвіт більше не дурманить
і не лізе в душі, як свиня,
бо уже волає й росіянин:
москаля гонітє із меня!
2011р.

Заспівало серце чуле,
коли чув дзвінке: ку – ку!
Обмани мене, зозуле,
та не так, як лід ріку.

Одягни мою надію
в шати щирої весни.
Я кохати знов зумію
ту, що з голосом струни.

Хай для іншого той голос,
невгамовний, наче шлях,
порадіє древній Волос
за весну в моїх очах.

Та із струнним не минуле.
Може, кликне ще — пора!
Обмани мене, зозуле,
що надія не вмира.

А якщо озвуся гулом
чи завмру в обіймах дна,
обмани усіх, зозуле,
що кохання я прогнав.
2011р.

Грізно доля відштормила.
Гріє спокій, наче шаль.
Тільки місяця вітрило
ще зове мене у даль.

Ох, немило, ох, немило
після шторму ― хоч умри.
Тільки місяця вітрило
ще рятує до пори.

Гомонить: борись за крила,
за ривок душі борись.
Тільки місяця вітрило
наді мною бачить вись.

Брата брат підняв на вилах.*
Розсипає місяць гнів.
Тільки місяця вітрило
усміхається мені.

Я лечу. Немов світило,
обіймаю вічний світ.
Тільки місяця вітрило
привітає мій політ.
*З легенди, яка трактує виникнення плям на місяці.
2011р.

Це ж скільки літ, це ж скільки чорних зим
мені у спадок гетівське прокляття –
моя удача з костуром кривим
ніяк мене не може наздогнати.
Ще не старий, ще рицар, а не дим,
що на просторах безвісті минеться.
Моя удаче з костуром кривим,
якого біса у хвості плетешся?
Були б з тобою завше на коні,
під вікнами співали б серенади,
а так сиджу, удаче, у вікні,
одурений казками Шахразади.
Щось тут не так, бо що не крок – то клин.
Признайся чесно: звісно, постаріла.
Як воду ллєш – не попада на млин,
як пророкуєш – кпини шле Сивіла.
Скажи: гарбуз вручала багатьом,
коли бриніла, мов струна, статура?
Мовчить. Сопе. Сховалась під мостом,
яким іду, як Вертер*, у зажуру…
Що бачу серцем, те назву святим,
все інше – нице, відгомін рахуби.
Моя удаче з костуром кривим,
я вірю, шлях мій все-таки полюбиш.

*Головний герой твору Гете „Страждання молодого Вертера”.

Не гультяй і не ледащо,
та гублю надій мости.
Ох, знайти би долю кращу —
будь – коли, але знайти.

Не таку, щоб з « діда пана »,
не таку, щоб всім на зло.
Доле, що обітована,
не ховайся за селом.

Може, я шукав погано.
Може, серцем, наче Кай*.
Доле, що обітована,
геть за місто не тікай.

От якось би вранці – рано
упіймать щасливий день.
Доле, що обітована,
край мій раптом не покинь.

Доки, доки безталання
даруватиму Землі?
Доле, що обітована,
чи буваєш взагалі?
* Герой твору Г.К.Андерсена, серце якого спотворив осколок зеркала злого Троля.
2011р.

Був і правди завіт, був і думки політ,
був і вибух емоцій над болем.
І тоді я, напевно, створився, мов світ,
під перстом незбагненної долі.

І тебе, найсвітлішу зорю, привітав
зблиском гір і морів перламутром,
і в майбутнє уперто корінням вростав,
щоб висот твоїх зростом сягнути.

Урагани ламали натхнення крило
і громи розсипали погрози,
та не гинуло Леля і Лелі* зело,
що у серці своєму примножив…

Коли ж неба твого розшукав береги
( так знаходять омріяну пісню !),
враз відчули боги й не відчули боги,
як війнула ти холодом злісно.

Спохмурніли мої велемовні літа,
запитали в замрій світанкових:
ну, навіщо любові ота висота,
на якій не зустрінеш любові?

Був і правди завіт, був і думки політ,
був і вибух емоцій над болем.
І тоді я, напевно, минувся, мов світ,
під перстом незбагненної долі.

*Давньослов’янські божества, які дарували людям почуття любові І надію на краще майбутнє.

Сподіванню борги не віддав.
Геть душею змалів, здається.
О депресіє! Що вам, мадам,
до моєї душі-криниці?
Відійшли б собі тихо за тин,
а ще краще – ген за діброву.
Але ж ні! Ваші руки полин
на джерельну жбурляють знову.
Ох, не тішить мене гіркота
в джерелі, на вустах, на крилах.
Краще б я ясним місяцем став
для тієї, що розлюбила.
Хоч до іншого похапцем шлях
проклада і святістю, й тілом,
тільки б усміх її не в прах,
тільки б лихо на лоб не сіло…
Ну, а я? Я залишуся сам.
Так шляхетно недолю сную.
О депресіє! Руку, мадам,
не спіткніться об муку мою.
2010р.

Марії

Чорний янгол, білий янгол наді мною.
Чим увагу їхню раптом привернув?
Ти позначений і лихом, і любов’ю! –
прокричали і роздмухали війну.

Чорний з білим б’ються люто, до нестями.
Лихо б’є мою розхристану любов.
Ах, навіщо між буденністю і снами
я вас, янголів розлючених, знайшов?

Не по-янгольськи – уся ця колотнеча,
не по-янгольськи мої озвались дні.
Вже схиляється любов моя до втечі,
а раніш зоріла в темені мені.

До снаги було їй душу звеселяти,
по стежинах, що для лиха, не іти,
а тепер, неначе дрова у багатті,
од своєї заховалась наготи.

Всі ми, люди, у душевнім виняткові.
Тож не варто наші душі за ребро…
Не нашкодьте, вперті янголи, любові,
не нашкодьте ані злом, ані добром.
2010р.

Щоб не чути оклику халепи,
чом своїм не вірили очам?
Наших душ заблудлі геть вертепи
не сказали, мила, правди нам.
Привели нас в нашу ніч останню,
незбагненно - саркастичну ніч,
де косу обрізали коханню,
а відтак сахнулись врізнобіч,
бо царі і чорт, і смерть лукава
нашептали душам про своє.
Ти тихцем сховалась од неслави,
я завмер у терні солов’єм.
Ми, напевно, повернули б свято,
ми за щастя билися б іще,
коли б хоч найменше янголятко
не згубилось в чорта під плащем.
2010р.

Взяв би долю я на плечі,
а недолю — в кулаки,
та щодня мені перечить
пан на ймення НАВПАКИ.

Я — романтик, він бароко
вихваля, мов нічку біс.
Я бігцем, він тихим кроком —
і не прямо, а навскіс.

Добряком я навіть всує,
хоч з’їдай мене живцем,
ну а він, бува, лютує
з перекошеним лицем.

Для жінок я знак окличний
і натхнення, і бальзам,
він же щось верзе скептично
про усіх знайомих дам.

Маю книгу — вже щасливий,
знань поглиблюю ріку,
а йому б ставочок пива
і лежанку в холодку.

І лінивця, й задаваку —
геть його, бо знахабнів.
Я б йому набив мордяку,
якби він... не жив в мені.
2010р.

Витікає любов, наповняючи, – ми ж молоді!
Світ дарує, коли ми відкриті для всіх до нестями…
А мій день починається, мила, заледве тоді
Як у тебе з-під вій дві галактики сяють вогнями.

Мої мрії без тебе скупі, це пустельні піски;
Мої мрії з тобою – це все, що потрібно людині!..
Я б і може ще жив, розлетись білий світ на куски,
Тільки хай не згасають оті дві галактики сині.

24.06.2011 р.

Как же счастье с грустью ходят рядышком...
Удержать попробуй свет рукой!
Мне приснилось – бестелесным облаком
Плыли мы аллеей голубой.

Я терялась и глазами хлопала –
Ты так близко, ты такой родной.
Разговоры ну не то чтоб около,
Только суть обходят стороной.

Врядли так хотелось бы единственной
Для тебя мне в этой жизни быть.
Просто ты прекрасный принц таинственный –
Полетать с тобой и отпустить...

Облаком касалась нежно облика
И врастала в каждую черту.
А теперь дождинки каплют с облака...
Ну зачем проснулась на лету?


Умань 25.07.11

Іду, збиваючись із курсу,
То запливаю за буйки,
Б'є джерело, воно тобою плаче,
Курсивом виливаючись в рядки.
А я іду, тепер уже без тебе,
У непотрібні ті круги,
Де дні переступають через ночі
І світлого тепер лиш береги.
Є. М. Н.
22.07.2011

Залиши мені крапельку болю
Поцілунком підхмелених уст,
Бо інакше піти не дозволю
Я тобі в одурманену путь.

Залиши мені крихту страждання,
Чи й цього почуття тобі жаль?
Як мене ти не гріла коханням,
Хоч опалою лютою вжаль.

Та зостав мені світлу надію,
Десь, колись, може стрінемось ще,
Як я болями перехворію,
Лиш жеврітиме спогаду щем.

Залиши мені те, що не вільно
З серця вирвати просто за так :
Світлу мрію квітчасто - весільну,
Поцілунку прощального смак…


21.07.11.

1
Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди,
Я вирвуся, щоб бачити тебе,
Порвати пута фальші і облуди,
Що тисне нас і по душі скребе,
Пробить стіну, котрою людська злість
Нас, друже мій сердечний, розділила,
Не знаючи, що в наших серцях сила,
Котрої ржа упідлення не з'їсть.
Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,
В твої обійми щирі кинусь я,
І скаже поцілуй мені гарячий,
Що будь-що-будь, а ти повік моя!
Моя і невідлучна! Бо сльозами
І горем ти знітована зо мнов!
Нема стіни, перегород між нами!
Не знає стін, перегород любов!
Всі пута, що засліплення й зла воля
На нас вложили, нам на біль, - порвем!
Отруту, що нас нею щедро доля
Поїла, виллєм з серця і затрем
Усякий слід тих споминок важких,
Котрі, мов черви, серце підгризали,
Щоб навіть тіні темнії від них
На наше вольне щастя не лягали.
Зближаєсь час, коли, подібно нам,
По довговічних боях, муках люди
Прокинуться, гнилий розмечуть трам,
Що їх давив, і щиро грудь до груди,
Уста до уст притиснуть, мов брати,
Приязним, щирим словом заговорять,
Позбувшись пут недумства, темноти,
І зависті, і людовладства, й горя.
1мая 1878

Скажу собі: "Не падай!
Вчепись за хмари й вітер,
За непокірні рими
І крила сподівань.

Живи себе заради,
Хай сонце сльози витре,
І дух твій незборимий
Здолає болю грань!".

Безодня - почекає,
Промінчиком надії
Розтоплю лід зневіри,
Що серце оповив.

Примари позникають,
Злетять у небо мрії,
Бо рідний хтось і щирий
Промовить знов :"Живи!".
20.07.2011р.

Мене нема - нема у твоїм світі,
Розтанула дощем серед пустель.
Тобі забракло фарби акварель
Кохання нашого красиво завершити.

Приборкати чуття поволі вчусь
І дихати повітрям - не тобою.
А я за нелюбов тобі прощу,
Усі жалі відпущу за водою.

Холодний звук дощу і твоїх слів,
Промовлених колись мені бездумно -
У веремії світу спопелів,
Лише у снах шматує душу сумом.

Мене нема, нема у твоїм світі.
А як тобі живеться в ньому, як?
Любов лишила в серці болю знак,
Лиш пам'ять знов вертає в наше літо.

Мій всесвіт, де осердям був лиш ти,
У мить одну розсипався на друзки.
Одна на двох стежина - надто вузько?...
Мабуть, не доля. Хай тобі щастить!
20.07.2011р.

Коли слова по-зрадницьки мовчать,
Мов духу знов забракло говорити, -
Схилюсь тобі до сильного плеча,
Яке мені замінює півсвіту.

Коли емоцій зважених катма,
А ті, що є – вороже непомітні,
Торкнуся скронь руками обома
І поглядом уп’юся ненаситним.

Не втримати з розпуки силоміць,
Бо ця любов перестуком двобою
Отруйними словами повз зіниць
Звела і розвела мене з тобою.

Піти-прийти – яка невинна гра!
І чорний жереб знову зрушить з місця,
Завмре слідами білого пера
І вичахне як жовте пізнє листя.

Чим більше музики довкола -
Тим кращий мій для мене Світ,-
Чим більше я в віршах говорю -
Тим більше в них я бачу слів.

Тим більше в них я помічаю,
І може я в віршах живу?..
І може ними йду до Раю,
Отут, не в сні, а наяву.

19.07.2011р.
Дякую:-)

Хоч ти не принц, а я не Попелюшка,
Та вірить в казку я не перестану,
А хочеш, я для тебе нею стану
Без маски, без карети й капелюшка ?

Та не біда, що цього я не маю,
У небі зорі – ось мої лакеї!
Про щастя я секрет напевно знаю.
У спадок він дійшов мені від феї.

Сама знайду у лісі три горішки,
Які здійснять мої таємні мрії,
Я не боюсь ні краплі, анітрішки,
З тобою йду крізь бурі і завії.

Бо серце повне музики і казки,
Горить у нім любов вогнем ясним,
І спалює усі нікчемні маски,
Я без вагань іду мерщій за ним.

Коли проб’є дванадцять, десь у серці
Ця казка не розтане, як туман,
Бо я в твоїх очах, немов в озерцях,
Чарівну казку створюю сама.

Хоч ми з тобою й не герої з казки,
Якщо любов у серці ще жива,
Без магії, відкинувши всі маски
Ми від природи здатні на дива!

Опівночі шепну тобі на вушко:
че кай мене… Цілую. Попелюшка.


2010 р.

До тебе... по битому склі, по уламках "але",
По тріщинах в серці після невдалих спроб...
...Тріумфи, зітхання, вигадування проблем...
А, знаєш, так смішно, життя - не цукровий сироп.

Пробач за слова і за те, незграбно замовчане,
За щире невміння відверто розум дурманити,
За погляд з-під лоба очима до болю вовчими,
Коли з тих очей так невчасно впадуть діаманти...

25.06.2011

Пережити, вижити і жити! -
В цьому світі, повному облуд,
Коли серце зрадами прошито
І дощем не змити вічний бруд.

Пережити, вижити і жити,
Слати мрії янголам у вись,
Знов любов'ю серце воскресити,
І світитись щастям, як колись.

Пережити, вижити і жити,
І хреста донести до кінця,
Щоб колись, як прийде час спочити,
Гідно зір піднести до Творця.

Пережити, вижити і жити,
Відпустити в небо всі жалі,
Знов радіти сонцю і блакиті,
І ступати гордо по землі.

Швидкоплинність щастя - не наситить
Душу, що втомилася від зрад...
Пережити, вижити і жити,
І не озиратися назад!

Я знову впала, боляче, наднизько...
Тепер навчаюсь дихати й плисти.
На серці хтось незримий лезом висік -
"Живи, Душа, і хай тобі щастить!".

Зринають сили, віра воскресає,
Вітрила з дна підносячи у вись.
Душа жива, вона усім прощає,
Може, й собі простить за все колись...

17.07.2011р.

Легко зневіритись в мить, коли мрія погасла,
Наче зоря, що згоріла навіки безслідно.
І життєствердне "Я вірю!" надломлене гасло -
Надто зчужів той, хто досі здавався надрідним.

Легко є впасти, коли вже на Нього не спертись,
Висохли ріки відвертості геть до краплини,
Паща відчАю, здається, готується зжерти,
Я безпорадна, неначе маленька дитина.

Важко не здатися думам, що з'ятрені болем,
І метастази страхів проростають у скронях,
Розчарування у серці, мов стигмами, коле,
Йду в невідомість, самотня така й безборонна.

Як відрізнити - чи слово заражене фальшю?
Що випромінює серце - любов чи отруту?
Зраджена вкотре, душа хоче вірити дальше,
Аби дійти до своєї колись світло-суті.

Важко буває не зрадити власному серцю,
Що до лукавства і зради поволі звикає.
Де ж ви поділися, людоньки, щирі й відверті???
Сонечко встало. Біль у душі відпускає...
16.06.2011р.

Я хочу зіграти на клавішах серця
Мелодію вічну, тремтливу, п’янку,
Під спів берегів й хлюпотіння озерця,
Під щебет птахів й шепотіння піску.

Я хочу писати сердечні афіші
У мареві ночі під проблиском мрій.
Кохати, жадати нестямно й безгрішно
І вірити хочу, що ти будеш мій.

Я хочу палати вогнями любові,
В гущавині серця жевріти щомить,
Та воля безсила…Небесні покрови
Та їх повелитель цього не велить.

Я хочу розтліти у твоїх долонях,
Застигнути сяйвом в коханих очах.
Мені не набридли сердечні погоні:
Я ж вмію літать, я невидимий птах.

Я хочу ковтати молекули щастя
Чи просто зітліть як безвартісний атом,
Бо твоє кохання земне і шпильчасте,
А моя любов безкінечно перната.
2009 р.

За вікном чи то літо, чи осінь,
Тихо дощ підвіконня вмива.
Серце ласки та ніжності просить,
А тебе...
ще з роботи нема.

липень 2011

В посутенілу м’якоть околоту
Готична темінь зуби уп’яла,
У сни поринули жильці села,
Лише ропухи крекчуть у болоті.

Рогаль повиснув на найвищій ноті,
Тональності не витерпіла мла,
Втекла і роздратована, і зла,
А ніч засяла в первозданній цноті.

Набрався повен всесвіту черпак
Раїв повабних , марень таємничих
І у кохання юне серце кличе.

Бере на руки дівчину юнак,
Мов хлібодар в долоні стиглий злак,
І міць у ньому буриться рільнича.


15.07.11.

***
Моїй русалоньці рік і доба,
Я майже стільки її не бачу…
Не припинилася боротьба
..........................

Хотіла грітися в темній воді,
Що пахкотіла неначе зливою.
Вона благала мене: «не йди»…
Вона здалася такою вразливою…

В маршрутці, хворій на целюліт,
Я слав прокльони на всі портали…
Я мчав додому. А кораблі
Моїх русалок згрібали тралом.

Я мчав додому, де світ і день,
І де немає морського марева.

Мене русалонька віднайде...
Тобто побачу її десь
... в акваріумі.
2011-07-14

Прийдеш у сон
Травою – сном
І уві сні
Ув унісон
Зі світляком
Моргнеш мені ,

І поведеш
У мрії край
Немов маля,
Де чуд без меж
І тиші рай
Вдягла земля.

В лугах пахких
З орелі сну
Із повитку
На вороних
В мою весну
У дитсадку,

З галяв дібров
Баским конем
У юний час,
Де і любов
І серця щем
Возносять глас .

Де степ і ліс
Буланий кінь
Під окрик «гей!»
Мене провіз
Крізь голубінь
Твоїх очей.

І навмання
Від сонця вій
Тікали сни,
Моє вбрання
І одяг твій
Взяли вони.

І скубав день
Траву чудну
Із вази див,
І - «дзень – дзелень!» -
На шибі сну
Проміння мив .

14.07.11.

(подрузі посмертно)

У траві високій, край стежини
зацвіла волошка синьо-синьо.

Та волошка дивну вдачу мала,
у стежини все вона питала:

- Ти куди, стежинонько, тікаєш
і мене одну ось тут лишаєш?

Я пройтися хочу теж до краю.
не лишай мене одну, благаю.

Вже зібрались птахи у дорогу,
залишили їй одну тривогу.

До лелек звернулась як до долі:
- Не лишіть мене одну у полі!

Не летіть ви до чужого краю,
не зустріну більше вас - я знаю.

І волошка ніжно заспівала,
в небесах у мріях знов літала.

За життя трималася щосили.
Та траву уже в покіс косили.

Що косі до того, як співає,
про що мріє і чого жадає,

навіть в поля не спитала волі,
лиш сказала : " Так судилось долі."

Не спитала поля... не спитала...
на пів-слові пісню обірвала..

Снова тучи идут полосой,
Но отбросив прогнозы погоды
Озаряются женской красой
Наши судьбы, дороги и годы.
Я не скрою, что очень хочу,
Чтоб ушли холода и метели,
Чтобы ноша была по плечу,
Чтобы слёзы в глазах не блестели.
Утверждай свою женскую суть,
Восхищая нас каждою гранью,
Чтобы не был осыпан твой путь
Облетевшей листвою желаний.
Твоя гордость во все времена
Защищает тебя от паденья.
Если женщиной ты рождена,
Значит, ты благородна с рожденья.
Новой жизни чудесную нить
Тебе выпало, не выбирая,
Сердцем собственным воспламенить,
От любви материнской сгорая.
Ожидание счастья – не грех.
Будь счастливой, чтоб сердцу согреться,
Ну хотя бы счастливее тех,
Кто нам землю оставил в наследство.
Доверяясь мужскому плечу
И ребёнка к груди прижимая,
Ты идёшь по земле. Я хочу,
Чтоб открылась дорога прямая.

Мама завжди запитує "Ти куди?"
Хоча, звісно, про все давно знає...
Одяг пронизує цигарковий дим,
шлунок промитий алкогольним чаєм.

Підбори ламаються об вологу бруківку,
Сухий кашель рве горлянку вперто.
Це ж так до смішного наївно
шукати собі героїнових богів серед
звичайних смертних.

Ти нестерпне більмо на моєму оці,
розфарбованому вугільно-чорним олівцем.
Серед всіх педантичних, надмірних емоцій,
що змінюють моє лице, я сьогодні обираю таку,
з якою Бродський розповсюджував істини,
наче спекулянт, під своїм сірим, розхристаним,
затертим до ниток плащем.

Я не знаю чиє ліжко власним тілом сьогодні грітиму.
Де забуду нижню білизну, розлию нові парфуми.
Проте, вкотре залишу броньовану, мов двері,
душу відкритою.
Щоб всі мої колишні музи, наче залежні,
у римовані рядки повернулись.

Вже горобина догорала
в пожовклім листі у саду.
Тоді тебе я покохала,
та серце чуло - на біду.
Слова твої без леза ранять,
в них філософія своя.
Вуста правдиві не оманять,
не скажуть :"музонько, моя".
Писав колись:"Подружко рідна,
найкраща ти, та зрозмій,
мені як жінка, не потрібна,
і в серці образ вже не твій.
Якби потрібно було вмерти,
для тебе, місяць ясний мій,
я з радістю принесла б жертву
лиш за єдиний погляд твій.
Якби напевно про те знала,
що глянеш ніжно, як колись,
то смерть за щастя я б вважала
і без вагань, злетіла б ввись...

Вільна, я хочу спитати,
Що нас обох зупиняє,
Що нам обом заважає
Разом невільними стати?
Вільна, дозволь полонити
Руки, ніжніші за крила,
Гордо промовити: «Мила»,
Разом в полоні пожити.
Всі оці грішники – юди,
Що розривали несміло
Вільної душу, як тіло,
В пеклі горітимуть всюди.
Так, я крокую повільно,
Ангел підкаже дорогу,
Доки ти матимеш змогу
Жити по-справжньому вільно.
Ціль, наче мрія в полоні,
Мрію ти просто жадаєш,
Ціль же ти в руки спіймаєш
Ось вона, в тебе в долоні.
З ока сльоза мимовільна,
Мабуть, це вперше я плачу,
Просто тебе не побачу,
Я полонений, ти – вільна.
2011р.

В океані очей твоїх шторм,
Б’ють об скелю життя рвучко габи,
Плив по ньому недавно лінкор,
А тепер лиш поквакують жаби.
Човник той, що ти не вберегла
Десь підчалив до іншого порту,
П’яний спів звідти «ла -ла - ла - ла»
Наче вуж обвиває аорту.
Перебуде і переболить,
Хвиль утишиться рвійна притуга
І згадаєш в негадану мить
Повний штиль і плавбу свого друга.
Він погляне на синю гладінь ,
І намочить у ній свої весла,
Ти лиш платтячко сонця одінь,
Щоб любов первозданна воскресла.

05.07.11.

застигла ніч… пишу чужі вірші
щоб іншою на мить коротку здатись
для чого ти в поламаній душі
нестримно рвешся гірко воскресати?..

забудь мій незмістовний монолог
я звикла проти вітру студеніти
чомусь обрали саме нас обох
серед усіх мільярдів цього світу

і не втекти… прозора пилина
на тлінну мить спадатиме хронічно
якби ти знав якби ти тільки знав
що наша мить звучить для мене вічно

Свет звезды – души моей отрада.
Дивный свет на нас плывёт с небес.
В чудеса не веришь – и не надо.
Может быть, и вправду нет чудес.
Может быть, они когда-то были,
А теперь затеряны в веках,
И лежат, припудренные пылью,
В бабушкиных древних сундуках.
Может быть – правдоподобный случай!
В лунном свете, не жалея сил,
Лесом заколдованным дремучим
Серый волк царевну уносил.
Ношу жизни на себе несущим,
Где уж думать нам о чудесах!
Мы о хлебе думаем насущном
С юности до снега в волосах.
Но когда под взглядом, полным ласки,
Расступилась вековая мгла,
Женщина из жизни, не из сказки,
Сердце моё пламенем зажгла.
И пронзила душу в лунном свете
Сказочная нежность и краса.
Женщину чудесную я встретил,
И отныне верю в чудеса.

Тут пахне спекою і літом.
А, може, спрагою й дощем?
Чи, може, потягом і тілом,
Що хоче ще?

Тут чути звуки саксофона –
Це фон від музики століть,
Чи тінь від неї, мов корона,
В кутку стоїть?

Тут видно відблиски колиски,
Що заколисує думки…
Твій поцілунок близько-близько,
Такий п’янкий!

Тут відчуваєш дивну втому
І світлу ауру тепла.
Ця ніч укрилась простирадлом
І протекла…

Тут крізь прочинену кватирку
Летить у небо низка літ.
Шле молодість, неначе штирка,
Тобі привіт.

2011

Де Ви були ? В якому хвилюванні ?
Зійшла зоря над хмарами низин.
В чеканні млів, горів у сподіванні,
А Вас – весну зустріти не зумів!
Тепер мені словами шлеться мука
Доріг, стежин невидима печаль
У силуеті, далечі – розпука
Торкає кровно березня рояль
Не треба слів ! Вони тривожать двічі!
Утричі море повниться вогнем
І крил моїх осиротілість вічна
Тяжітиме палаючим дощем
Падіння щем на виразі двобою
Женіть порив у прірву забуття
Забудьте…, ще, зостаньтеся рікою;
Пестливість хвиль цінуйте над усе !

Навіяв день мені печаль,
мені журбу - тобі дорогу.
Нехай зіграє нам, скрипаль,
вбере у музику тривогу.

В твоїх очах, палких вустах
я бачу сум і біль розлуки
і в унісон у двох серцях
бринять й назовні рвуться звуки.

Моя рука в твоїй руці,
її легесенько стискаєш,
сльозинку на моїй щоці
губами лагідно стираєш.

В своїх словах, думках стрімких
я намагаюсь не згубитись.
Вони ж кружляють, як птахи,
не в силі долі покоритись.

Ще будуть зустрічі.На жаль,
будуть стрічання й розставання.
Нехай зіграє нам скрипаль,
вбере у музику кохання.

Так часто душу садимо за грати,
Хоча вона і прагне у безмеж.
Душа моя у зареві пожеж,
В яких горять жалі всі і розплати.

Печать мовчання досі на вустах,
Неначе скеля, хилить дух додолу.
Щомиті біль душі зціляю болем
І прагну волі, наче неба птах.

Гірчать дощі і думи теж гірчать
Під голос грому, часом під Вівальді.
Фарбую душу барвами від райдуг,
Допоки світ готує до розп'ять.

Від самовтеч сховатися ніде,
Як не позбутись світові від тіней.
Тоді лиш миті щастя є безцінні,
Коли недоля в прірву нас веде!

Забракло слів.
Щемить –
а я мовчу.
Запалюю свічу
і медитую.
Щоб імені
не згадувати всує –
сумую під Вівальді
і гірчу…

Студене небо
хмуриться кошлато.
Громів розкати –
вісники грози.
Мольфари вміють
зречено чекати
на зимних скелях
пагонів лози…

А як тебе я ждав!
Зі мною світ
Навколішки стояв
І виглядав
З некошених отав...

2011

Під вікном вже жасмин розцвітає,
аромат той духмяний п,янить.
Мене милий вже більш не кохає,
не для мене прекрасна та мить.

Не в моєму саду квітнуть трави
У моєму вогонь лиш палав.
Гірко серцю, що ради забави,
ти мене в цім саду цілував.

Я до себе жасмин пригортаю,
одиноко до нього клонюсь
-Сліз не треба,-себе я благаю.
Але сльози котились чомусь.

Вони впали в пелюстки й завмерли.
У сльозах заблищав білий цвіт.
Сяяв він мов сріблястії перли.
Тій красі дивувавсь цілий світ.

Час минув,знов жасмин відцвітає.
Ген на трави осипався цвіт.
Та душа знову цвітом буяє,
не зійшовсь на тобі клином світ.

Знову серце, як вперше кохає,
і у грудях, як вперше тремтить.
І душа нову пісню співає.
Вона тихо і ніжно бринить

Мені наснився сон... Amore mio...
Не йди, не йди відразу, largamente...
Не треба, не виводь мене із ладу...
Невже і тут потрібні аргументи?!
А сон, що зупинився скраю прірви,
чомусь не переходячи у гріх?
Ця ніч, її навіювань принади -
Малий додаток до мирських утіх...
Не йди, прошу, так зразу - поступово,
Не хочу, не здавайсь мені моментом.
В життя не перейду твоє ніколи,
Але цей сон - це наше largamente.
02.07.2011

Живи щодня, немов востаннє…
Цілуй, неначе перший раз…
У серці бережи кохання
таке чутливе до образ.

Його, немов пелюстку ніжну
троянди в відблисках роси,
оберігай від віхол сніжних.
Люби й любов у світ неси…
22.06.11

Тихо скрипнула хвіртка дитинства
І мій спогад у казку ввійшов:
Держить світ на собі стебелинка,
Скаче коник травою дібров,
Усміхається сонце привітно,
Пестить вітер сивіючу даль…
На душі і печально , і світло,
Та за булим ні крихи не жаль.
Луг барвисто прикликує в гості,
Хлюпом річки шепоче до вух:
- Не минайте, заходьте , дорослі,
Тут зміцнявся пісочний ваш дух.

Перетерлось, зам’ялось, забулось…
У долоні онуки рука
До хвіртчини від гуркоту вулиць
Навертає ізнов старика.

29.06.11.

Думками переповнена свідомість,
Я в мріях лину у далекий край.
Сказати хочу «почекай», натомість
Із вуст зривається гірке «прощай».

Як хочу я, щоб ти пішов зі мною
В мій світ, який придумала сама.
В цім світі не буваю я сумною,
Туди забула шлях німа зима.

Якби могли ми взятися за руки,
Ввійти в це царство, у любові світ…
Та серце обривається з розпуки.
Самотня я продовжую політ.

Лише надія душу зігріває,
Любов безмежна прибавляє сил.
Туди дорогу кожен сам шукає,
Всім серцем лине на обрубках крил.

Туди дійдемо різними стежками,
Як вперше, знов зустрінемося ми…
Ти зараз не тримай мене, благаю,
А на останок ніжно обійми.
2011.

Ти - мій майданчик оглядовий,
У тебе прагну, як в круїз,
Скарби збиратимем з тобою,
Що море виплесне за ніч.
Ти - мій наркотик, мяу-мур,
Життя, що витекло із мене,
Я йшла до тебе крізь стіну
Нерозумінь. Вино черлене...
Дофейєрверилась, авжеж,
І телефон не ловить знову,
Виводжу душу на екран
І образ зваби, як основу.
Кохання - перший поворот,
І, як незім'ята ще постіль,
Ти - мій секс-подвиг, вау-вав,
І нерозораний наш простір.
29.06.2011

Нарвати літа піввідра
Червоного, мов кров із вишні.
Дивитися, як ластівки
Мелодію кохання пишуть
На струнах електродротів,
Тіла складаючи в акорди.
Відчути мить, коли в думки
Тихенько входить липень гордий,
А серпень - ні! Бо на Іллі
Вже стукає у двері осінь...

Набрати в пригорщі тепла,
А в серце - днів, що поле косять...

І все це якось зберегти,
Ввібравши в пальці, очі, груди...
Бо там, у іншому житті,
Такого, певно, вже не буде.


2011