У траву хтось кинув палку –
І… спіткнулася Наталка!

2 серпня 2013 року

Крім киці,
в тітоньки Насті
ще й циці -
білі й пухнасті.

2013

Білогруді хмари
раптом посіріли,
мов поклали радість
світлу під замок.
Заніміли струни
сонячної ліри,
але сонця голос
в серці не замовк.

Натягнули хмари
сірі шаровари,
а блакитні шорти
кинули в смітник.
Захопили сонце
і замурували,
але світлий настрій
в темряві не зник.

Та й нема причини
настрою зникати,
бо гроза вечірня
то моя доба.
Я веселий дятел,
впертий і завзятий,
що і скелю смутку
стрімко продовба.


08.2009

Сьогодні день спекотний – гусне кров…
в турботах, у примарах
сьогодення

а в мене ще півночі на любов…
крутити в поті тіла
із натхненням
не перса – тільки персики..я так
люблю його –
із персиків варення)

* * *

Любили девушки и нас
на всем союзном сверхпространстве,
где мужики зверели в пьянстве
и не имели прозапас
похмельной трешки...
Всюду мы
широким пользовались спросом,
не пропивавшие умы
хохлы,
всех оставляя "с носом"
великоросов!
По Руси
мордвы немерянной и веси
с ее причудью,
сколько сил
хватало,
без особой спеси
"ковали" смену -
кровосмесь
спасала матушку Рассею!
Наш брат-хохол пахал и сеял,
любви к труду отдавшись весь
на всем пространстве, повторюсь,
не опошляя чувств высоких...
О ты, украинская Русь
великоросов кареоких!



Откровение*

Есть Родина, но ничего родного -
Ни языка, ни веры, ни судьбы:
Из века в век Владимирской дорогой
Идем, верстая вехи и столбы...

Патриотизму нашему не верьте -
Нам все равно, где лаптем щи хлебать,
А постоянство места - пуще смерти
Для тех, кому не сеять, не пахать...

Из грязи - в князи! В непросыпной пьяни
Нам чудится мордовская Москва
Вселенским раем... Други-россияне,
Мы вовсе не народ - одна молва...

Мы вовсе не избранники: изгнанье
Самих себя в ничто - вот наш удел.
Еще одно, последнее, сказанье,
И - тишина... Всему ведь есть предел!


(? - 2007)

Как крысы с потонувшего баркаса,
Спешат покинуть судно загодя
Заблудшие паломники "спецназа",
В миры иные с караванами бредя.

Им не понять,что родиной зовется.
Подобно надоедливым стрекозам,
Повсюду мягко спится, жадно пьется.
Лишь чувств былых щемящая заноза!

Под маской пуританца и пророка
Смеется проданная, мелкая душа,
Внушая всем,что,дескать,третье око
Не дремлет. представления круша!

Пройдя сквозь ад и окунувшись в омут,
Они уносятся в Святые Небеса!!!
А вы,холопы грешные, тяните дальше хомут
Пока у вас не вылезут несчастные глаза!

Лавируя диктовками-Небесными Указами,
Вбивая в подсознание под кодовым числом,
Молитвенными рифмами и двойственными фразами
Любого можно сделать покладистым ослом!

Солістка я тепер в консерваторії.
Ще, може, й конкурс виграю який?
Солю - вже повна діжка з помідорами,
Хрумтючі консервую огірки.

Іще й лауреатом стану скоро я,
Бо лаври в маринаді - саме те.
Кипить процес в моїй консерваторії!
Зима усі консерви підмете.

Усе буде добре… усе буде добре…
Немов заклинання у храмі жаги.
Чого ти злякалося, серце хоробре?
Замало відваги чи йдуть вороги?

Не бійся нічого, усе буде добре…
Нам шлях устеляють пелюстками роз.
Не виросло жало у совісті-кобри,
щоб плюнути щиро у ситий гіпноз.

Усе буде добре? Не тут і не зараз,
а потім, далеко, за обрієм чар.
Омана надії – утішливий галас,
а правду пильнує вороняче «Кар!»

* * *

Домашньо-затишно в містах,
мов овоч, спокій достигає.
Та тільки вітер, як мустанг,
помчиться містом, наче гаєм...



* * *

Що таке пів міста для мустанга
і пів світу, як одна верста.
Ніби фаза перша і остання
в думці, що до тебе поверта!

2009

Ну глаза, ну носик, чуть не до губ
Непослушный локон. Кто ей не люб,
От неё отскочет, как мяч от стенки.
Полностью не ведая стильных драм,
Смертным боем бавится по кружкам
Хрупкая, решительная студентка.

Хоть совсем уж изредка, как желе,
Хоть порядок в съёмном её жилье,
Мир её неровен ещё, непрочен.
Были однокурсник, шатун шатен,
Пристальный художник, крутой спортсмен,
Но однако ей как-то всё не очень.

Так, немного водит, слегка поёт,
Вовремя и в тему сдаёт зачёт,
И читает модное в позе "Лотос".
Сжились стрекоза в ней и муравей.
Нет, не то чтоб в теле, - вообще у ней
Чёрная дыра и несметный космос.

2013

Цей мертвий штиль...
А як добутись берега,
обсохнути від сліз, почиститись від слизі,
аби явить себе у повній первозданності
зраділим друзям
і позлити недругів
живучістю своєю українською,
і вихилити чашу тріумфальну
за себе - Афродіти полюбовника,
що викупався в піні від шампанського?!

Гребу, допоки ще не затайфунилось,
всіма плавзасобами:
ложкою підручною
і ручкою неложною,
й рукописом,
довершеним до крапочки останньої,
до висновку, дозрілого до істини,
до знаку галілеївського оклику -
все ближче берег,
де земля і море
символізують всетерплячості козацькі!


2006

Земні купці собі створили рай
Під кодовою назвою "Китай" :
- За гривню купим, - продадамо за сотню,
А дев’яносто дев’ять, Боже, вибачай.


29/07/13

На хвилях безсоння, дорогою ночі
приходить натхнення і думку лоскоче.
Я чхаю о першій і рима втікає,
і муза поезій мене покидає.

- О музо, о діво, святою жагою
торкаючись неба, лечу за тобою.
Цілком однозначно - я зовсім не хворий.
Душевно, фізично й морально здоровий.
Ну чхнув, вибачаюсь. Бацили зараза
ну зовсім ж нікчемна – не тиф, не проказа.
Куди ж ти втікаєш, прискіплива дамо.
у мене в проекті – комедії драма.
Он скільки сюжетів без рими сумує,
а ти безголоса, в ти вередуєш.
І що тобі варто назад повернути?
Я так розпалився, однак не заснути.

Та чую лиш шурхіт і наче пушинка
зі стелі на столик злітає пір'їнка.
І янгольський голос: - Добраніч, невдахо,
а опус свій можеш віднести на плаху.

Давив мишвоту кіт рудий,
З щурами вік змагався,
Та от на старість став слабкий
І граціозно вже не потягався.
Як купка мрій звалився в квітнику,
Шалений спогад віями прижмурив.
Чого тільки не малось на віку,
Що потріпало доста шабатуру!
Мурчить собі під ніс пригоду чи роман,
Розшкірив пазурі без зла в квітучі тіні.
Дрімоту муркотить між валер’ян -
Блаженна старість у поважній ліні!
Колись і ми уляжемось в садку...
Упремось в стовбур липки головами,
Згадаємо усе, що стало на віку,
Що відбулося начебто не з нами.
Затягнемо пісні про щирий рай,
Який дістався нам від прапраліта.
Аби лиш поряд із садком не гуркотів трамвай...
Й не спотикалися об нас щасливі діти.
Дрімає кіт у флоксах без бажань,
Бо вже нічого від життя собі не просить.
Йому під ніс схилилася герань,
А хвіст гойдають полум’яні флокси.

2013р.

Ти сколихнула душу всю до дна.
Та що там сколихнула –
Землетрусом
Пройшлась по ній!
Регоче Сатана –
Не вперше – над розіп’ятим Ісусом.
Посміймося ж крізь сльози: дивина,
Йому вже до причастя – і в землицю,
А він до животворного стегна,
Крутого, мов окріп, свою десницю
Простягує!
Не смішно, далебі…
Ніхто тобі не вивершить корони
І трону не згромадить –
На вербі
Пліткують,
Замість плакати,
Ворони.


2007

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для того,
Щоб кусати і рвати обридлих моїх опонентів,
А тим паче жувати заслужену чесну шкуринку.
Добре вже, що хоч штучний кришталик одразу прижився
В оці лівому – він розрізня, хто мій друг, а хто недруг,
Відміча кольори і відтінки, і жде не діждеться,
Коли в правому оці відбудуться якісні зміни,
І я поглядом зможу обняти не лише дружину,
А й довколишній світ з Україною в центрі Європи.
Ремонтуюсь до жнив, незалежний тримаючи тризуб
В суверенній руці, – заміняє і серп він, і молот
Хліборобу з часів золотого трипільського поля.
Помолодшав, здається, на кілька епох проминулих,
Тож згоджуся, напевне, небесно-пшеничній державі
І не стану для неї обридлим жуком-короїдом.


2008

Прозорі води у єства глибин.
Ріка глибока має тихий плин.
Міленька - гомінка і каламутна, -
Накриє мулом камінь не один.

26/07/13

Наверное, это куда как нормально -
Под тяжестью лет оказаться в зените
Культурных миров и миров социальных,
Да я проверял уже это, простите:

Мне ахово в урбанистической груде,
Где трэшно светлы и богемны туземки,
В далёких краях, где суровые люди
От Леты ведут лабиринты подземки.

Сплошным комиссаром не выйду на площадь,
Ни дня не подамся ни в блоги, ни в боги.
Хочу подобрать себе что-то попроще,
Чем мясо кусками иных антологий.

Куда бы вестимей вдоль солнечной нити
Принять перорально, впустить внутривенно
Чего-то такое в условном транслите,
Чему не присудят ни важность, ни цену.

Бывая всё чаще, вдыхая акаций,
Случаясь виньетками счастья влюблённых,
По ходу мерцаний одним оказаться
Из лотов, забытых на аукционах.

С экранов радаров - из полупропавших.
Но, может быть, всё же ко мне обернутся
Колонные стебли подсолнухов ваших,
Коленные чашечки ваших настурций.

2013

Видатні, як правило, невдатні
Видаватись. Вдатних – видають.
А невдатні зовсім непридатні
До життя. Їх вдатні заклюють.
Деяким невдатним хоч посмертно
Крихта слави все ж перепада,
А живим невдатникам відверто
Невідомість в очі загляда.
Та одне втішає: в плиннім часі
Вдатні згинуть все ж, а видатні
Поряд із Гомером на Парнасі
Ще хмільні співатимуть пісні.

Честь і хвала породіллі навік!
Жінка продовжує родові вік!
Тільки одна заувага маленька:
Розпочинає - таки чоловік!

21.07.13

Водами поостыв,
Вёрсты перстов просты.
Реки - они как люди -
Ставят себе мосты.

Грузным, тугим пике
Ближе всего к реке
Нил, Дунай, Амазонка,
Волга и Хуанхэ.

Всякий, кто за добро,
Лепит на нём тавро -
Из подоплёки мира
Стиксом течёт Днипро.

Каждые пять минут
Сразу от всех простуд
Левый и правый берег
Сонную воду пьют.

В очереди в ковчег
Норманн и печенег
Сонную песню тянут -
Эдакий оберег.

С верою в нифига
Долгие берега
Млость норовят упрятать
В полые жемчуга.

Голые огоньки -
Не близки, далеки -
Светом руки отжатой
Пробуют гладь реки.

яблуко слова
м’якоть мовчання
карта вістОва
кровопускання

оберти лімфи
в обліках часу
міряю тиски
зважую масу

сонячний вітер
срібна засмага
золото літер
зламана драга

душу обсіли
лаври і квіти
черга пороків
де їх подіти

воля як доля
червами тиша
спадок від троля
йодиста миша

подих бажання
тіло спокуси
чуєш гарчання
ниють укуси

всі ми під небом
пеклом розп'яті
так без потреби
зайві на святі

тихо на шпильках
спрагою ночі
Музи бретельки
знімуть охочі

пам'ять не мстива
слава герою
випити пива
вийти із бою

волинка грає час у.д.
біда навчить– зубасті знають
де голод брав постав едем
голИзну вигадка веде
до влади й слави як до раю

дзінкий нечесно рваний гріш
і до вершини від підніжжя
гора бажаючих скоріш:
коли в пани в пани коли ж?
і доять смокчуть чавлять піжать

а простодух-інтілігєнт
лише зітхне в безсиллі журно
зрагулізована ущент
під бум-цик акомпанемент
потягне віз країна дурнів

Яке це стерво, зоряне натхнення!
У срібну ніч, коли мигтять світи,
його нема і рими одкровення
не можуть місця у душі знайти.

Та що там місце, рим самих бракує!
Усе шаблон, ужиток, секонд-хенд.
Душа від того, знудившись, сумує,
а з нею гумор, комедійний бренд.

А було б добре щось таке уткнути,
щоби Парася пискнула: О, ВАВ!
А потім не могла всю ніч заснути,
втомивши ум від пародійних вправ.

Немає Музи, діви для поезій,
а з нею слів весняної жаги.
Себе питаю: нащо пишеш, крейзі?
Кому потрібні прісні пироги?

І сам собі я відкоша рубаю:
Від дум життя порепалось чоло.
Я запишу їх, потім прочитаю –
уже тих зморшок зменшиться число.

Це як рецепт довіку не старіти.
Якщо умерти, тільки молодим.
Хіба не ліпше римами хворіти,
аніж маразмом, а то і гірше чим.

Я не один такий на цьому сайті.
А ну спитай найстаршого з ПееМ:
Чого ті дні, коли не пишеш, варті?
Хіба не скаже: творимо – живем…

Дев’ять днів потому – ти писала sms
Відповідь чекала, ти під дією колес
Позбулася турбот від ейфорії зразу
Але все ще думала «Чи будем разом ?

Чи потрібно все ще колесманить?
Чи будеш ти таким же странним?
А може, така тут тільки я лиш? Ні?
Завжди хочу тебе між своїх ніг.

Напевно, я ніколи не зійду з колес,
Адже люблю, коли, в голові лиш фест
Коли, навкруги усе яскраво-світле,
А волосся ніжиться під вітром.

Не знаю я, що буде з нами далі
Як після цього спати в ліжку маєм?
Мабуть я вмазаюсь ще краще, любий
А завтра дружно по мені затрубим.

Хай не морозять інші про френдзону
Для тебе буду амброзійним гроном.
Лише скоштуй мене, хоча б шматок
Дівки дівками – забудеш про дівок!
(Ось мій язик, візьми собі у рот).

У тебе маю бути в голові лиш я
Не забувай про мене й про миш’як
В такому стані я дурна, повір мені
Або помреш, або ж зроблю моїм!»

Це останнє, що промайнуло в голові
А далі, немов у трансі, наче фільм
Ти на ліжко впала й «захлеснулась»
У власнім танці хворих сновидінь.

2013

Путні вітри поженуть нас до Глухова
через путивльські фортечні вали...
Слухай, зозуле з мобільної слухавки,
вовче виття з ковили!

Не здоженуть нас ганебно-безславні –
ось уже Ворскла, і Псло, і Сула...
Що ж бо ми скажемо Ярославні,
гейби щаслива була?!

Ігор, позбувшись полонного іга,
десь партизанить в гірких полинах,
баба-яга в його радницях біга,
пестить ночами жона кам’яна...

Глухо копитить дорога на Глухів
по Білопіллю і по Ворожбі –
масу пліток неспростовних і "слухів"
ми веземо, Ярославно, тобі.

Ми ж бо не винні, що в княжих столицях
п’яні князі зворохобили Русь,
а на Печерську собаки і гицелі
кості гризуть –
чути здалеку: хрусь!

2006

Якби ж не пудова авоська
І торба – аршин на аршин –
Була б ти, їй-богу,
Венера Мілоська,
І жоден би смертний тебе не прикоськав,
І нелюб до шлюбу тебе не зманив ні один!
Венера ж Мілоська –
Красуня безрука,
Яку не страшить ні печаль, ні розлука,
З якої нізащо ніхто ні за що не спита:
В очах – не прочитана мука,
Заціплені з болю вуста…


2000

Запрошуєш у гості,
А сама
Мудруєш, певне:
«Ні, таки не прийде, –
Вчепилася руками обома
За нього доля;
Висмоктали прийми
Із нього відчайдушність;
І трьома
Вузлами –
Із простісінької примхи –
Світ зав’язали;
В бідного нема
Ні гордості, ні гонору, ні пихи…»

Горохом від стіни – твої слова
І всі твої лукаві мудрування…
Себе я й справді втратив для кохання,
Та на реванш не втратив ще права!
Таки – прийду.
Слова знайду такі,
Яких тобі іще не говорили,
І залишки розтраченої сили
Вкладу в обійми щирі та палкі.


2001

Живу -
Ніхто не знає,
Як
Часом бідую
І чим знедолених собак
З руки годую.
Живу сутужно я,
Однак
Свободу маю
І на всіляких посіпак
Часу не гаю;
Нехай отримують вони
Чини-відзнаки
Із рук нового "старшини"!
Мої ж собаки -
Не руколизи:
Я для них
Близький,
Неначе
Порід із ними я одних -
Порід собачих
З відтінком людяності...
Ми,
Худі, приблудні,
Стаємо трішечки людьми
В часи безлюдні.
І то не вигадка,
Не міт -
Добра ознака:
На нас утримується світ,
На нас -
Собаках!


2001

Пробач, читачу! Я хіба кохав?
То почуття ліричного героя.
Я ж тільки віршем вдало позував,
Словесною втішаючися грою.

Я набрехав, бо то не я страждав –
Герой себе терзав на роздоріжжі.
Я ж тільки слово хвацьки підставляв,
Щоб жаль до себе викликать у вірші.

Мене? Судить? За зраду? За обман?
То знову він із підлістю й злобою...
І я сміюсь аж тридцятьма двома
За спиною ліричного героя.

11 квітня 1982 року

Если хочешь, я буду твоей айгою -
Правой твоей айгою, твоей тайгою,
Которую ты не заметишь как что такое
В лёгком своём покрое.

Не дай истрепаться редким авантюристом,
Когда опустеет разово слов канистра,
Когда разольётся заревом вся Каллисто,
Так, поиграться чисто.

Потому что внутри тебя плачут жимолость и осока,
Прячут в твоих краях полновесность злака.
Это как выпить йоду, убить баскака,
Камешком кануть надолго в земное око.

Конница твоей карты Колумбом уходит в небо
Сиять в золотые снизки, стучаться в нёбо
Попыткою разучиться чего ещё бы,
Помимо как стать колумбовой открывашкой.

2013

Що не хочеш, доню, заміж? -
Мати запитала.
Доня ледь від ноутбука
Кузов відірвала.

Мама, ти про своє «заміж»
Не кажи нікому.
Тепер заміж не виходять,
Тепер по другому!

Усі так живуть інтимно,
Щоб дітей не мати -
Хлопці з хлопцями окремо,
Окремо й дівчата...

Нащо хату будувати,
Будувати плани?
Ми тепер не просто люди, а...
Інопланетяни!

Ми на вищому вже рівні,
В порівнянні з вами -
Ми кохаємось здебільше
Руками й ногами!

Знала б, що так позаземне, -
Мати відказала, -
Я би тобі руки й ноги
Змалку б відірвала!

І хай кажуть не гуманно,
Не демократично,
Та у мене була б дівка,
А не б...дь* космічна!

* блудь космічна, від
поняття блудити в космосі.
2013р.

Художнику, який любив причуди,
Один парторг (коли ще то було)
Замовив Брєжнєва* портрет по груди
І розміром, щоб видно на село.

Художник справився і дуже постарався
Виводити медальки й ордена.
І так зробив, що Брежнєв посміхався,
Як вся щаслива й радісна «Страна».

У нього погляд точно Джеймса Бонда
З-під брів такий, що добрих дасть чортів.
А нижче носа - посмішка Джоконди…
(За це художник років п’ять сидів)

Тоді вперіщили за цей портрет мільйони.
(От люди вміли гроші викрадать)
Пройшли роки, змінилися закони.
Тай шкода стало «батю» викидать…

То Леніна в Шевченка можна вдати -
Лише борідку замалюй а чи зрубай…
Й ніхто не ув’язнить тебе за грати,
Хоча Кобзар на вигляд як бабай…

А чудо Брежнєва у що переробити?
Замислились теперішні митці:
В Петлюру чи Бендеру без трембіти,
З медалькою героя у руці?

Знайшли художника, старий вже став небога,
Трясуться руки, хоч давно не п’є.
Той згодився. Сказав за ради Бога,
Як породив паскуду, так і вб’є!

Спочатку з Брежнєва він утворив Чапая –
Шикарні вуса й шабля у руках…
А потім імператора Росії – Миколая.
А далі витворив із нього козака!

Це хто, Хмельницький? Глядачі питають.
Чи Тарас Бульба? А чи сам Сірко?
Ще й очі Джеймса Бонда виглядають,
З-під оселедця в стилі рококо…

Це наш козак, до болі, найрідніший.
У ньому всі епохи, як на гріх,
З’єдналися. Історія напише
Чи тугу про минуле, чи то сміх.

А у селі, залишиться портретом
Серед дерев і заростів стирчать -
Козак Веселий морда пістолетом!
(Джоконда з Леоніда Ілліча*).

*Брежнєв, український політичний діяч,
який правив Москвою у період застою.
*Леонід Ілліч Брежнєв - попередник Леоніда Макаровича
І Леоніда Даниловича, так звана
епоха Леонідів перед епохою Вікторів.

2013р.

Ще не помер,
А вже лечу
По витяжній трубі
В сліпуче сяйво
І кричу,
Та ні, шепчу собі:
"Ще не помер...
За що ж мені
Даровано політ
В такій сліпучій сяйвині
В такий – інакший – світ?".

І чую відповідь:
"Лети,
Нічого не питай –
Пожив доволі в пеклі ти,
Щоб заслужити рай...".

"Невже я житиму в раю?" –
Радію, мов дитя,
Ві сні,
Бо в рідному краю
Не жив я до пуття.

... Так, це був сон.
Я не помер.
Прокинувся – живий.
"Як жити будемо тепер,
Сердего Низовий?!

Немає відповіді –
Я
Не знаю, що сказать...
У небі сонечко сія –
Господня благодать.
На сміттєзвалищі старці
Вишукують пожив,
І вкупі з ними – горобці
Цвірінькають "Жив-жив!".

"Жив-жив, – і я собі кажу, –
А значить, не помер,
Хоч перейшов давно межу
Бідак-пенсіонер...
Мо', й до тепла ще доживу
На цім краю труби,
Де рай побачу наяву"...

Якби ж, якби, якби!..


2003

Моїй старій закортіло,
(Чом і не кортіти?)
Щоби я на старість років
Покинув курити!
А щоби не повернувся
До куріння здуру,
Вона в пляшці настояла
Кодову мікстуру.
Кинула у спирт цигарку,
Жиру, цукру, солі,
Павуків, аж два рябеньких,
Крильця мух і молі.
Розтовкла туди гарненько
Хвостики мишачі…
І ще чогось добавляла,
Коли я не бачив.
Всю цю суміш так охайно
На стіл виставляє.
"Пий! – до мене, - поки в хаті
Нікого не має!"
А тут кум мій некурящий:
"Здоровенькі були!
В касу пенсію привезли,
Хіба ви не чули?"
Моя стара, економна
Рідна половина
Біжить в касу. Й забуває
На столі плящину.
"Оце добре, - кум промовив, -
Ой, така охота
Якраз зараз похмелитись
Й піти на роботу…"
Наливає собі в склянку
Тієї гидоти.
І все до краплі заливає
Миттєво до рота.
Став як перчик червоненький,
Чи зелений може…
Я не бачив. Він як куля
Побіг у отхоже...
Я лиш вгледів коли кума
Тільки-но живого
З його хати забирала
"Швидка" допомога.
З того часу проминули
І літа, і зими.
Я не курю. З переляку
Ще й пити покинув.
Але кума та мікстура
Так змогла скорити:
Пити хоче, та не може!
З горя став курити!!!

По стенке зайчик светлый скачет,
под стенкой ёжик мрачный плачет,
медведь с Медведицей летит,
змея колодная шипит.
Пегас взобрался на Парнас,
он позабыл совсем о нас...
Стрелец Амура подстрелил
и нас на век любви лишил...
Собаки Лебедя прогнали,
а Рыбы с Раками играли...
Луна пролила Молоко...
Чумацкий шлях глядел в окно.
А Скорпионы искусались,
И Шляхом в космос все умчались.
веселились Близнецы,
им Качели, как Весы...
Волопас овечек пас,
их от Льва спасал не не раз...
Водолей не дал воды
и засохли все цветы...
лишь колючки расплодились
и в созвездья превратились...

Как скучно в звездных ресторанах!
Их вычурность салфеток и меню…
Как будто я в чужих далеких странах
Никак тепла, уюта не найду…
Высокомерная прислуга
Оценивая, смотрит на меня
Мол – что? Меняешь лемеш плуга
На вилку и на лезвие ножа?
Ну ну, посмотрим, как ты сможешь
Законы этикета соблюдать?
И что ты, бедный Йорик, скажешь
Коль палочки решим тебе подать?
А мне плевать!!!
Хоть раздражает меня скатерть,
Салфетки и крахмальное витьё.
Но я же не пришел на паперть…
И наша жизнь – игра а не питьё!
…………………………………….
Когда ж заходишь в плёвую кафешку
Тебя встречают с радостью в глазах…
Хоть пиво наливают в пластик-кружку
Но с милою улыбкой на устах…
И…понимаешь, что не всё так плохо,
И с каждой кружкой-жизни, веселей!!!
И что не важно, сколько ещё вдохов
Тебе осталось…
День выпит…
Ночь…
Ещё.
Налей!!!

Немає більш мерзотного, коли
Сини грабують матір залюбки,
І моляться за неї ревно потім
До Бога… Як – не - як, – сини таки.

20.06.13

В театре вашем, как в футболе….
Игра забыта - важен результат…
Не всем хватает силы воли
Работать словно автомат…
Кто в такт играет с барабаном,
По барабану всё иным,
Но финиш поздно или рано
Всех ставит по местам своим.
А сколько крови вы пролили,
А нервов сколько вы сожгли.
Уж лучше бы подольше жили
И быть добрее чуть смогли…
Но нет, вам очень надо страсти!
Вокруг спектакля, - суеты.
А сколько радости, а сколько счастья, -
В не милости коллега, а не ты…
И завистью ваш мир окутан
Как дымом режиссерский пульт.
Первопричина в чем? Откуда?
В красивых, умных, такой культ
В себе вы носите на сердце?
Да оглянитесь - скоро ведь конец….
Нет, не спектакля, скрипка Герца
Уже настроена…

І знов збирається на дощ –
Така погода вередлива
Посеред літа!
Вбивча злива
От-от крізь хмуру хмари товщ
Прорветься,
Ринеться в галоп,
Порве загати, шлюзи, ринви –
По всій землі невтримно рине
Незапланований потоп!
Потопить паростки надій
На розквіт краю і країни,
Й нічого, окрім кураїни,
Не вродить в Марківці моїй,
Що на Сулі...
І в цім краю,
Де я до краю доживаю,
Також не буде урожаю,
Щоб душу радував мою.
Й почне свої права качать
Кучматий хтось
Із кущів хмарних,
І я всіх парних і непарних
Не зможу вже порятувать;
І я, задрипаний стратег
І недорікуватий тактик,
Не зможу вирядить ковчег
До араратівських галактик...


2004

І жодної дощинки в хмарі.
Дощенту спалена трава.
І навіть лілія в Айдарі
Від спеки чашечку хова.

А ми гойдаємось у човні
В зеленій хащі ситнягів,
І наші прагнення любовні
Ще не прорвали берегів.

Воно, звичайно, надто жарко,
Аж сліпить променів спіраль,
А ще до всього ти – школярка,
А я одружений, на жаль.


2003

А что?
Не мудрено ведь не любить…
Ну, никого, а лишь себя.
Красивую,
красивого…
Кокетку, ловеласа ли?
Конфетку в фантике…
Девчонку с бантиком…
И на экране Брюса Ли…
А в жизни... мало ли?…
Сомнительное дело
И хлопотно оно…
А может не то тело,
И старое давно…
И старое вино…
Немое, как кино…
Субтитры только тянутся.
В тапёра пот из пор…
Живите, как вам хочется!
Сей беспредметный спор…


Ю.В. 2009

Любовь, любовишка, любовище.
А что вообще то нужно нам?
Любовь совсем ведь не сокровище
Она болезнь, саркома, хлам!
И ладно если только горести
Она телесные несет.
А метастазы, её поросли?!
И в душу лезет и сосёт…
Лишая сна, покоя, трезвости
Сгорает вместе с нами зря!
А любим-то мы все, от бедности?
Или от скудости ума?!

Уже давно всё покупается
И продается всё давно!
И лишь стыдливо прикрывается
Любовь. Напрасно, все равно
Все ценники уже развешены
Есть предложенье – будет спрос
Любви все возрасты подвержены
Древнейший бизнес…не вопрос.

В универсаме вместе с воблою
Купил любви грамм сто, принёс
И в холодильник, чтоб не теплую
На утро бросить на поднос!

И все вокруг бы стали счастливы.
И нет раздоров, нет войны,
Нет похоти и взглядов масляных.
И все свободны, все вольны!!!
09.11.2012 Ю.В.

Лицо человека похоже на круг,
Охотится веко на веко.
Но в ближнем бою и оно тебе друг -
И веришь лицу человека.

Лицо - продолжающий жить водопой.
По ходу любительской блажи
Как варварски съедены, стёрты тобой
Чешуйки её макияжа!

Вот так налетел то ли рот, то ли нос
На эйвон в краю фаберликов,
Из смешанных грёз и припухших желёз
Во влажное нечто проникнув.

В ответ просыпается вся из глубин
Пластических эта пирога
Подспудного чувства, что ты не один,
А много, и много, и много.

Вовсю претворяется полный ушат
Иллюзий, которых задуй-ка.
А, может быть, лучше всего не дышать
На пёрышки или чешуйки?


2013

Я сам собі і партія, і блок
опозиційний - маю всі засади
критикувати вади трьох гілок
цієї одностовбурної влади.

Я - змій на цьому дереві,
зумій
мене переловчить, немудра владо:
ручним не стану голубом -
я змій,
якого не зробити підлим гадом!


2006

Коли люд в гріхах у смертних гинув:
Фарисействі, злобі, суєті, –
Бог тоді послав на землю сина –
За народ померти на хресті.

Справдилось усе, як у писанні.
І на третій день Христос воскрес,
І під крики “Господу осанна!”
Він вознісся в синяву небес.

Окупились на хресті страждання.
Шана є тепер, авторитет,
Є жінки, щоб дарувать кохання,
Імпортний господній кабінет.

Щедро сину бог воздав за муки,
За страшні тортури на хресті…
Зажили в кривавих ранах руки,
Творять чудеса, та вже не ті.

Він тепер не наділяє ближніх,
Тягне все до раю до свого,
Бо свої штани до тіла ближче,
Ніж підштанки ближнього твого.

…Не чекайте другого пришестя!
Годі стукать до його дверей!
Не такого пір’я він і шерсті,
Щоб спуститись знову до людей.

Нам самим вершити долю треба,
В діло перелити cвій протест…
Тисячі з хреста ідуть на небо,
Одиниці – з неба знов на хрест.

8 червня 1987 року

Села немає вже по факту.
Розвалля замість світлих хат.
Ідуть корови по асфальту,
Точніше, там де був асфальт.

Коровам пам’ять роду нащо?
Їм все одно добро і зло.
Буяють різнотрав’ям хащі
Там, де колись було село.

Ступає ратиця в обійстя.
Її печать, закон й права
На кинуте родинне місце,
Де дико плодиться трава.

Тут, де сміялися й тужили
Нащадки величних князів,
Тут, де вмирали і любили,
Он рештки каменів й хрестів,

Тут, де пили весільну кварту
Гуртом сільські трудівники,
Ідуть корови по асфальту,
Землі лишають кізяки.

Кому печаль донести мушу
Через бетонні рубежі?
Закрилися комфортом душі.
Люд відірвався від душі.

Людське коріння без основи
Родини, пам’яті й сім’ї
Піде в світи, як ті корови,
До ферми молокотоварної.

Природа й час змінили варту
В біологічному саду:
Ідуть корови по асфальту.
Життя продовжує ходу.

2013р.

Колись моя душа належала поету.
Він пив біле вино, й жував тоді сир «Фету».

А мені в голову не лізе жодна проста рима.
Я п’ю горілку без закуски, курю цигарки «Примма»

І хочу я булої слави, що мав у тім житті.
Писати і читати книги, й не спати у багні.

Обіймати пишних дам за їх великі груди,
А не Клаву беззубу із букетом паскуди.

І щоб усі про мене знали, бо хочу я поваги
Не після того, як в глушив між друзів більше смаги.

Й не бути битим сопляками й осудженим людьми.
А бути бажаним усюди, мов промінь світла із пітьми.

**********************************************

Якби сьогодні став, напевне я поетом,
То би моє життя не зацвіло букетом.

Я б далі пив, курив і жав беззубу Клаву.
Бо важко із талантом здобуть сьогодні славу…

Провалилась яма в місті
На видному місці.
Мер злякався з крісла впасти
Й викликав юристів.

-Розберіться по закону:
Хто порушив зону
І якого біса яма
Портить вміст озону!

Ті надряпали писулі
В різні богохулі:
-Реагуйте, ось вам яма
В північній півкулі.

«А хоч би і у південній, -
Відповідь пристала, -
Був би горб, то наша справа
Його б розікрала!

А то яма. Її треба
Своїм засипати,
Та ще й комусь в руки брати
Відра та лопати...»

І писалось і зверталось
І відповідалось.
Сотий мер із крісла пада,
А яма зосталась.

2013

Скаржимось на долю безголову,
Товчемо холодну воду в ступі:
– Чóму нашу мову писанкову
Не вивчають негри в Гваделупі?!

Наодинці плачемо і вкупі,
Рідну землю носимо в торбинці,
І сміються негри в Гваделупі
Так, як не сміялись українці…

Над гаями ніч гуляє глупа –
Все бунтарське владний сон прикоськав,
І гримить в зеніті вічна ступа,
І літає відьма конотопська…


2000