Нам ніколи не бути коханцями:
Не прокинемось в ліжку уранці ми,

Обіймаючи одне одного.
В мене шансу немає жодного.

Ти ж бо мила, вродлива й тендітна -
Не для мене краса твоя квітне.

Не подам тобі каву у ліжко,
Щоб тихенько у вушко: "Лелітко...".

Не на мене твої чорні очі
Позирають грайливо й охоче.

Що ж я мучусь, не сплю ночами
І кохаю тебе до нестями?

Нам ніколи не бути коханими -
Я не вийшов своїми даними.

Ми не станемо навіть друзями:
Ти - успішна, а я - loser.


23.05.2014

Усякий має те, чого достоєн,
як он із мінометами бійці,
які ідуть туди, де їх Бетховен
чекає з камертоном у руці.

За «лунною» сонатою мантачки,
за рваними вибоїнами трас –
нам до Європи , як до неба
                                  рачки,
але і їй – далеко ще до нас.

До героїзму наших Мата Харі
і до контрибуційної весни,
до резидента, типу яничара,
і до свободи вибору війни.

І до Росії – у глибоку…
                                 Опа!
Ікається оскомина ковбас,
які нам завойовує Донбас.

І наче до пришестя чи потопу
нам зовсім недалеко до Європи,
але Європі,
                   поки,
                              не до нас.

                              16.05.14

А ви ніхто! І звуть вас бозна як!
Ви безіменне щось на світанковім небі,
А мислите, - це ж я, та ось, та післязавтра,
Чи знаєте, ви особиста травма
Моя, сусіда, навіть квітки в полі
Ви сам собі сказали б вже - доволі!
Бо ж не король, але вже досить голий.

01.05.2014

Слова ще є.
                         Поезії немає.
Іде весна, а пишеться, – війна,
якої у природі не буває...
I до людей у вікна заглядає
все те, що називалося «страна».

Її ім’я те саме, –
                             «тут бил Вова».
Автографами підлої душі
у наших душах воювало слово
усі віки.
               А ми – усе чужі.

Ця Вава стала рідною на Сході.
Злодії у законі їй свої.
У кожного написано на морді:
хабарники, державні бугаї.

А Russia вcе очікує на мощі.
Черговий раз поміняні чини.
Вован і Діма –
               на Червоній площі
наярюють міхами на гармошці
у фазі
               репетиції
                              війни.

Ідуть на діло за їду і тіло –
зашойгані опудала горил.
А їм, що дай –
               все на один копил.

Кому там ще поезії кортіло?
Ось написи кривавого дебіла
на поліційній мові:
                              «Я тут бил».

                              28.04.14

Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.

Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.

Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.

– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.

– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.

– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?

– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.

– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?

– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.

– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?

– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.

Приснилося – проснемося
і пора настане...

Із-за хмари чути голос
батька-отамана:

– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.

                              17.04.14

А узяти збороти, здолати…
(особистісне)

…хоч намарне то є
крокування твоє
крізь чорнії діри
до чорної віри…
Бо твоє навпростець
враз зійде нанівець
на сіре
тло.
І думаєш, апріорі:
мандрівець білий,
немов е-не-ло,
що несе манірно
на чорнеє поле
білосніжне зело?!.

Ти ішов би ще й досі,
та понурий зануда філософ
поміж власну нудьгу та дрімоту
для усіх розтлумачив байдужо,
мовляв чорне – то сіре достоту,
але дуже і дуже, і дуже…
І найбільше, що зможеш, -
обмінятись у фейспантеоні
навзаєм кольоровими фото,
де ти білий на сірому фоні
чорного квадрата.

05. 04. 2014 р.
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Не знає молодість, що скоро
Промчать комоні літ баских
І плоть квітучу в тлінний порох
Розмиють немочі мазки.

Та не запитується фатум
Про неприємність знань гірких,
Бере життя, немов заплату,
Нещадним помахом руки.

І хай ми проти дум отих,
Що знати молодість не хоче, -
Приходить час, щоб хтось затих,
А хтось живий промовив: "Отче..."

02.04.14

келія наповнена магічною різьбою
колись тут голос бога обнімав
вірвався дикий вітер і з собою
в нормандські землі шлях він вікінгу проклав

святе письмо не зникло не відчахло
ідея тліла навіть в серці битв
рікою кров дала його начало
рікою люд наспівував молитв

ні індульгенція ні суд ні покаяння
не помогли молитву відібрати
не відьми заслужили на багаття
а ті "святі" дегенерати

ті що розколи церкви насвятили
і паству ханові дали
ті що безвір'я породили
щоб пожинали ми плоди

і ті "святі" в овечій шкурі
повчають й судять на показ
такий от сенс у цій мікстурі
от би господь простив той час

от би петрова їм сміливість
от би не гроші а слова
і християнська божа милість
промила б рани й зажила...

03.04.14

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як щасливі наречені,
І на Весни рожево-білій сцені
Похмурість похоронимо й мороз.
Ходімо до розквітлих абрикос.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Ходімо до жерделі, до жирголі,
Щоб музики послухати живої.
Не на показ ходімо, – на покос.


Де радощі ми пожинать почнемо,
Бо абрикоса схилить до нас небо.
Почнем солодкі слухати слова.
А потім яблунево і вишнево
Весна медово й доля заспіва.

Щоб щастя пташку в пахощах зустріть.
Журбу і жах жирголями загоїм,
Читатиметься майбуття запоєм,
Щоб навіть і найглибшою зимою
Серцям сіяли сонечка суцвіть.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Щоб ескадрилья зоряна-бджолина
І доля нас не жалила – жаліла,
Бо покохав надовго і всерйоз.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як веселі наречені,
Щоб серце там тривожно-навіжене
І спокою, і світла напилось.
А добрим людям, гарним людям ось
Рецепт від Ескулапа-Авіцени:
Від всіх хвороб і бід всіх панацея –
Ходімо до розквітлих абрикос!

04.2011

Аби вона пішла,
потрібно, щоб прийшла,
а не стояла вічно…
на порозі.
Щоб - хоч – не хоч -
ти глянув їй ув очі
і не обтічно
натякнув “небозі”,
що вам не по дорозі,
що прийде час, авжеж,
ти сам прийдеш…
в її чертоги вічні.

Але… ж,
якби вона прийшла,
ну, ненароком,
ніби то у гості, на вихідні, -
тож… ти б їй говорив: що любиш і…
але… Насправді ж – ні!
… бо в тебе справи… дужим кроком,
нагально… на наступні дні…
і як упораєш, - то зразу ж!..

Але ж вона, зараза,
не дурна баба
і добре знає, що їй треба…

Та хай… маячить на порозі.
10. 03. 2014 р.

Побратались із Москвою.
Всесоюзний лад.
Ядерною булавою
замахнувся брат.

Жандармерія у дії.
Ось і козачки
із любимої Росії
з легкої руки.

Крайня хата ойкумени
у чужій землі.
Може це ще не до мене?
Ось і коники зелені
у моїм селі.

В «единение» ізгоїв
бавиться маля.
«Опупели» головою
гномики Кремля.

На окраїну країни
із усіх усюд
йде нашестя України –
Путьки, Жирики й Гоблі́ни
волю нам дають.

Умліває у запої
біля западні
геній тактики нової –
за дітьми! З передової
неокацапні.

Югославія? Звитяга...
Трупи наповал.
Це сценарії. Увага!
Їх очікує Гаага.
Ось і весь фінал.

....................................
Дорогі апологети
хворої рідні,
угадайте без поета, –
де поділися Судети –
німці записні?

Молоді місіонери
партії «совка»,
всі ви будете «бандери»
десь на Соловках.

Не пробачить дуче Раші
ваш пустий живіт,
Всі отримаєте здачі
і за Янекові дачі,
і за двадцять літ.

І підете за сумою
аж на Колиму.
Тільки «падшие герои»
будуть у Криму.

....................................
Не чекаючи спокути,
як настане час,
не забудьте пом’янути,
що казав Тарас.

                        09.03.14

Увага: твір містить ненормативну лексику


Січень місяць.
Йордань. Беркут землю гребе.

Ті довбають бруківку, А інші шукають належного й справного вектору.

Є оден.
В Межигір’ї сидить, і нічого його не їбе.
Дочекаєшся. Скоро прийдуть вони й по тебе,
Вже досвідчені хлопці з реального правого сектору.

Що ти туманієш біля рими?
Стимулом по карку – вйо, поет!
Утікай, піїте, із гостини.
Це тобі ні здоба, ані мед.

Подзвони напроти, діва-муза
еросом жагучим надихне -
кулі позакочуються в лузи,
увійде духовне у земне.

Як не допоможе, то застрелься
із нагана втраченого дня.
Є ще вибір – думами на рельси,
відв'язавши Клона і Коня.

Попрасуєш білосніжні крила,
полетиш до раю тет-а-тет,
але, взрівши там чортячі рила,
тричі себе зрадиш – не поет!!!

2014

ПАРОДІЯ
Вже чкурнув наш Янович в Європу...
Так спішив, неначе тут потоп...
Не авіарейсом...автостопом...
Літаком приватним, звісно...Щоб
Не заніс у Тулу, до Казані
Чи у вовче лігвище -Тамбов...
Готувався Янович "заранє":
Настругав "капусточки",знайшов
Гарне місце десь аж там, у Відні
(Вже й забув про геїв хіт-парад).
Там синок з невісткою небідні -
Не спішать вертатися назад...
На прощання мовив до народу :
"Пєрший тайм...но я нє проіграл.
Я нє повєрнуся большє зроду -
Напєрьод зєльонєнькіх набрал..."
...І народ йому повірить вперше
(вже без побрехеньок і обмов)
Янович - сміливець. Він не бреше.
Він інтегруватися ГОТОВ.
04.02.2014

Забутий храм, на стінах ідол
Байдуже дивиться на нас.
На сходах там засохлі квіти,
Які жорстоко випив час.
Там кряче ворон мертвим співом,
Він десь тут є,є між пітьми…
Ми тут самі… забуті діти,
І вже нема куди піти…
В нас було все і все пропало
Ми вбили рай, і знов і знов!
Чого ж ми люди так чекали?!
Що від пригод лилася кров…
Ми право втратили тут жить
І не колись, лише недавно,
Коли поставили себе
Неначе в світі ми є владні…!

На крыше голуби - весна,
А ночи темные без сна,
Без дела:
Просто стыдно спать,
А вот, как голубь, - не летать.

На крыше солнца много-много,
Но ты не смеешь на дорогу
Из лучезарного "вперед":
Пусть кто-то там другой споет.

Пусть кто-то в первый дождь холодный,
Не ты! - счастливый-благородный -
Откроет окна для озона -
Тебе лишь ночи кофе-зона.

На крыше голуби - весна,
И ночь безумная без сна...

26.01.2014

Глобальне потепління? Дещо знаю,
бо визираю інколи у світ
і снігу первородного чекаю,
але сльота хлюпоче з чорних віт.

О зимо імлолиця, зимо сіра,
чорніє не земля, а траур твій.
Де ти поділа білий погляд звіра?
Куди утік колючий сніговій?

І ти така, нещасна і бідненька,
немов сирітка, плачеш із небес,
своє картаєш зоряне серденько:
куди то Морозонько милий щез?

Глобальне потепління тепло диха
і злизує вологим язиком
ранкові сни, де річці сниться крига
і явори сивіють над ставком.

16.21.2014

У час нічний я жду на срібну жінку,
але приходить срібний чоловік.
На стіл кладе осяяну горілку
і пропонує випити за вік.

Йому то що – з’являється у повні,
де уперед так само, як назад,
а я в літах і рухи маю сонні,
ще пам'ятаю місто Сталінград.

- А де та жінка? – хитро так питаю
і роблю вигляд, наче п'ю до дна.
- А що за пані? - Почекай, згадаю.
- Білявка повна, нібито Луна.

- Ось ти про що… – тут Місяць підхопився
і тінь хмаринки витер із чола.
Крок у вікно і небом покотився,
забувши пляшку взяти зі стола.

Я придивився – біла оковита.
А може то сивушний самогон?
Яка різниця, чарка вже налита,
мені як ліки на глибокий сон.

А за вікном небесною жагою
він і вона з’єдналися в одне.
Заколисали срібною ясою
зимову ніч, а заодно й мене.

16.01.2014

Мене нема...Помер,зогнив,загинув.
Мене нема...У небуття поринув.
Мене нема...І не шукайте більше.
Мене нема...Лишився тільки віршик

Окрайцем радості поснідав,
Сльозою просвіту запив.
Оце і весь покорм для діда, -
І не рясний, і не скупий.
Полонять погляд онучата,
Дружини усміх в унісон.
Дарує серцю крихту свята
Життя буденний раціон.

14.01.14

Софіти, піт і маска лицедія.
Іуда, Брут, Морозов, хто іще?
У колі Божім агентура Змія
розносить заготовлені кліше.

Блаженні всі, прихилені до Слова.
Сльота осіння барабанить блюз.
Час розпасів, а карта пре вістова
і джокер голлівудський – Томі Круз.

Шекспіри повмирали, все банально:
оголений король і свита жаб;
картина маслом, дико і реально;
життя, як драма із комеді клаб.

Ну от і все. Поклони без овацій,
герой останній, хепі енд і глюк:
четвірка ніжних білосніжних грацій
і я у їх серцях – шалений стук.

В душі скребуться лицедійні миші.
Під машкарою рум’яніє ніс.
Стається диво – в одіозній тиші
пияк з гальорки крикнув: Браво! Біс!

14.01.2014

Де чисті, як проміння, пальці бога
Легенько доторкаються землі,
Де зоряно-планетний кровообіг
Тактовно відбивають дзиґарі,

Де сови на повітряному пір`ї
Розносять сновидіння до шибок,
Де сивий маг у мантії сузір`їв
До хащі загадково робить крок,

Де писаний ясою хвіст комети
Чумацький Шлях виплескує веслом,
Де попід горбом, у низькім наметі,
Виковує мечі казковий гном,

Де люмпени поводяться, як графи,
Де обрій захлинається од мрев,
Де навіть взимку затишно жирафам,
Де продиху нема від королев,

Де біла щира людяність – первинна,
Де влада у долонях мудреців,
Лише отам Поет, Співець Сумління,
Не гнаний усіма і звідусіль.

08.01.14

Проблематику болючу Криму
Змінили чужоземні декламатори:
Ярослав, Олег і Володимир –
“Русскіє князья і рєфарматори!”

“В Кієвє – ні свєточа, ні царствєнності.
Кієв, памяні маі слова!
Калибєлью нашей гасударствєнності
Іспакон вєков била Масква!”

Москалю! Ти позбудешся лабетів,
Та не виривай у клятві зуб:
На “русской” Святославовій монеті
Був, "на жаль", не сокіл, а тризуб.

Згадай, Росіє горда і крамольна,
Підручника діставши з-попід тину;
І ти згадай, Москво першопрестольна,
Чия ти блудна дівка і дитина.

О дужі москалі-великороси!
Вигнанці давньокиївських палат!
Згадайте, що ви діти малоросів.
То хто є тут кому молодший брат?

30.12.12

Побачимось у пеклі, друже мій.
Гадаєш мо', що нам не по дорозі?
Тоді бери костур дорожній свій
і не стирчи на цім проклятім розі.

Ти бачиш – три дороги звідціля.
Усі добряче втоптані ногами
і ниць душі пасує до лиця,
і тло життя уквітчано гріхами.

Одна веде прямісінько в тартар.
Немає душ, невинно потерпілих,
зате є безліч усіляких кар,
а ще катів, у ремеслі умілих.

Дорога, що наліво – то мара,
ілюзія величчя і корони,
немов ідеш, а все гора, гора
і усміх божевільної Мадонни.

Направо шлях устелений кістьми.
Надії тут покояться у Бозі.
У тих надіях ще живемо ми,
мов скарабеї в кінському "навозі".

А ти на перехресті небуття
усе до раю вгадуєш лазівки –
отак собі, без сліз і каяття,
та з ореолом навкруги голівки.

Побачимось у пеклі, друже мій,
бо іншого путі цей світ не знає.
Бери суму дорожню, посох свій
і хай тобі недоля помагає.

03.01.2014

Пані ейфорія, ви така солодка,
начебто цукерки – ті, що трюфелі.
А іще разюча, як російська «Водка»,
що кидає мертво п’яних до землі.

Ви немов із рАю – янгольська овечка,
мов цнота повії у «робочий» час,
наче пес-добряга, що лизне яєчка,
а опісля лізе цілувати вас.

Ви – розкошування его-міркування,
де ковзає розум із вершини «глузд»
і полонять серце гордощі мовчання,
і порхають чвані з величавих уст.

Одним словом, пані, ви така нікчема.
Ваше фанаберство викликає сміх.
Не терзайте душу, це не ваша тема,
інше діло муза – молодість для всіх.

02.01.2014

Хто там ірже за рогом сподівань?
Крилатий кінь чи скалічила шкапа?
Ще на дворі така безумна рань,
а хтось у двері знахабніло шкряпа.

Нести ярмо, коли немає сил,
і сухостоєм утішатись в яслах…
Отож, не дивно, що наявність крил –
це аномальність у природних пазлах.

Без нас, конячко, знітиться весна,
нектаром не наллються білі рози,
у час зеро не кінчиться війна,
і не минуть, розтавши, чорні грози.

Хай на заваді архаїчний клан
із газо-нафто-вугільної сталі,
давай гуртом розорювати лан
і наближати світозорі далі.

Іржи, мій коне, піднімай людей.
Ще так багато мусимо зробити.
Ось лиш запірку зніму із дверей
і рушимо у світ добро творити.

24.12.2013

на початку світу черепахами
дні повзли і спали три кити
але щось у мобілє бабахнуло
і перпетум землю покотив

всесвітом ковтаючи небачене –
світ мужнів обтесувався ріс
обростав здобутками невдачами
за вітрами вигостривши ніс

та лискуче виявилось мітом і
в мобілє перепетум тихо вкляк
пробігають дні тепер термітами
боячись оглянутись навспак

Колись планида зряче кине кості –
хоч не існує, випаде зеро.
Я умощуся зручно на погості,
узявши в Данте вимислу перо.

Куди іти - до раю чи геєни?
У райських пущах пильнувати сон?
Піду до пекла, може там на мене
чекає слів загублених притон.

Всі дев’ять кіл не подолати, звісно.
Ну, максимум, до шостого дійду.
Там і без мене, безумовно, тісно
від грішників, що стліли у гробу.

Я перше коло промину без страху.
Завіти Божі, як годиться, чту
і добродійність не несу на плаху,
я нею, по можливості, живу.

На другому спіткнуся ледве-ледве,
бо хто би що і як не говори,
я задивлявся на дівочі перси,
ще й до цієї дивлюся пори.

А третє коло перейду скоренько -
я не з породи жирних товстунів.
Харчуюся у міру і пісненько,
тож не боюся тамошніх вогнів.

В четвертому немає що робити.
І жадібність, і щедрість – не моє.
Я необхідність можу накормити,
а лишок - ні, бо кожному – своє.

Ось п’яте коло – це уже питання…
Буває спротив яро запече,
ще утікає інколи бажання
і лінь свята торкає за плече.

У шостому моя, напевно, ніша.
Скажу відверто, наче на духу,
коли пишу я запального вірша,
то копійчаним пафосом грішу.

Люблю повчати там, де не потрібно,
і тих, хто не бажає, теж учу.
А сам себе веду не завше гідно,
у час покути знічено мовчу.

Та як би там, я далі не піднімусь,
на вищий рівень ниці і гріхів,
із карою своєю не зустрінусь
поміж іуд, пророків і вождів.

А взагалі, тут гірше, ніж я думав:
огонь, плачі і ненависть сліпа.
Ідемо, душе, я вже передумав –
з моїм ярмом є ще одна тропа.

Як важко досягнути миті щастя.
Торкаючись, без умислу грішиш.
Геть чорну ніч. Можливо, ще удасться
і ти, небого, в пеклі не згориш.

В чистилищі, передпокої раю,
гріхи мої складуть на терези
і може… сподіваюсь… точно знаю,
залишать на свої уже круги.

28.12.2013р.

Коли я вмер, то вже не чув
Ні галасу борні,
Ні вітру, що піснями дув
Усе чомусь мені.

Не нехтував я підлим злом,
Вина доволі пив.
Отак, можливо, загалом,
Сконати заслужив.

Та хто із нас не забувавсь
У бурому питті?
…Моє холодне тіло враз
Піднімуть на щиті.

Вже вовча накидка моя
Спадатиме зо пліч…
Один ривок – і знову я
Вступаю в люту січ.

Для волоцюги – не карай! –
Я дам гучний бенкет.
Не витримають Пекло й Рай
Моїх смішних тенет.

Кайдани істин та основ
Я кину в синій вир,
І відрощу я очі знов
На місці чорних дір.

І відрощу я очі знов
На місці чорних дір…
23.12.13

Обома руками за Обаму
і прем’єра Великобританії.
Територію оту, обману,
гривні і порядності обвалу,
я блокую лайкою брутальною.

І лякаю велетом-осою,
висотою, люттю не людською.
І кого моя оса б ужалила?
Обома руками голосую:
пару – Януковича, Азарова!

17.12.2013

(переспів)
Душу візьме хтось…
Василь Пазинич

кому-що б
не здалось
кому-що б
не хотілось
відцінувалось
тіло
і сльоза
а чи хто проти чи хто за
а чи кому-яке є діло
чи ха-ха-хі
чи хі-хі-ха
о да-ле-бі
і на тобі
і ось:
вода і сіль
і сни
а що-кому хо-
тілось?
все облетіло
і листя і волосся
і миті стиду і ганьби
і що було і що здалося…

тут на-
годилися гриби
і цвіль і сатана
прийшов з самого дна
на
сушу
по твою душу
поки вона
не по-ле-
тіла
а ще тріпоче
й горнеться
до теплого ще
тіла
єдино прагнучи
легких
солодких
сно-ви-дінь
на білих крилах…

але поки-що:
дінь-дінь-дінь
і штучні квіти на могилу
2007
Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

У сновидінні зяяв древній Київ.
Іще світанок темряву не їв,
Як спокій міста жах убивчий виїв
Половниками варварських київ.
І, як не дивно, саме ця зачистка
Страху й вагання із людських сердець
Збудила силу бойового тиску
На безум влади.
Безуму – кінець!

07.12.13

З кунгфу десятий в мене дан,
Стріляю я відмінно в тирі...
За кров, пролиту на майдан,
Мочив я Путіна в сортирі!

Я заходив у чорну безодню
і утома моя, і журба,
і, у хустку закутана жовту
і обійми туману, верба.

І пішли: я бадьоро додому,
у тумани – утома, журба:
усміхнулася у золотому
у брилі, у сомбреро верба!

2009-2013

Залізна воля спалює вогнем.
Залізну волю більше не здолати.
Залізо – це свобода з кожним днем,
Яку в шакалів треба відібрати.

Злякалась волі влада: Лев, Ведмідь,
Бо в масках цих ховались щур, гієна.
За ними — беркутівська жовта мідь,
А не залізо волі, людвогненне.

Народ — залізо, вилите в кулак.
Удар знесе шакалів до гієнни.
Народ — це воля, а не раб-простак,
Який чекає на свободу -енно.

Вогонь Європи — це вогонь Душі,
Яка не може жити у болоті.
Вогонь – це воля. Гей, Вогню, криши
Холодний попіл знудженої плоті

Усіх мерзенних, що у пеклі й злі,
Не за народ — за золото «терпіли».
Терпіли муки пекла на землі,
Яке самі розбурхали й створили.

1 грудня 2013 р., Київ, біля Банкової

А гаї, неначе обгорілі,
начепили опіки тобі,
та не запалили угорІ ви
небеса, холодно-голубі.

А гаї, немовби оголили
те лихе, нещадне, що гряде.
У гіллі не мавки, а горили.
О холера! Агілера де?

Заховатися у туги мушлю
чорної яруги на краю.
Усміхнутися я друга змушу:
у гаю, а може, у раю

у березовому опинИсь ти,
охололі мислі, попелисті,
розпали і освіти-зігрій.
А берізки – сиві обеліски
супокій оберігали мрій

і надії полум’я до іскри
тиснули. У смутку догориш.
А берізки – юні одаліски.
Не умреш, а чисту і огнисту
обереш, і хутко у Париж!

11.2013

1
Яка страма – біля керма
Керманича нема!

Межи світами чотирма
Летить через шторма,
Неначе привид, корабель
Над частоколом скель,
Де хвиль скажена карусель, -
За тридев"ять земель…

А тучі купчаться тучма
І балами всіма
Стихія жертву так дійма,
Що аж тріщить корма,
Й перенапружується киль
Надміру від зусиль,
А навкруги на сотні миль –
Лише сваволя хвиль…

І я з корми кричу дарма –
Не чує даль німа;
Пливе плавма моя тюрма
І впину їй нема…
Куди пливе? Одна… Сама…
Керманича – чортма…


2
Кучмандіє моя!
Горбатою гарбою
Куди ти торохтиш
В засніжених полях,
Як завше,
Без доріг, -
Один-єдиний шлях –
Чумацький –
Таж і той
Загублений тобою?!

Ні сіл, ні хуторів –
Не те що Конотопа –
В диканській глушині
Не видно і не чуть…

Ти плачеш?
Не струмки –
Потоки сліз течуть –
Хай потерпає знов
Од повені
Європа!


3
Кучманоїди сучасні –
Їх-бо легіон!
Патріоти всековбасні,
Мають гасла непогасні,
Власні погляди
І власні
Віру і закон.

Налетіли, аки обри,
Чи якась орда –
Вітром Півночі недобрим
Вимело народні добра;
Сонце витекло за обрій –
Кров а чи вода?..

Заросли осотом гони
Чорноземних піль…
Люд втікає за кордони…
А з Чорнобильської зони –
На бадьорячі озони –
Смертоносний біль!


4
Хіба ж я думав, що отак
На старість заживу?!
Хто був ніким –
Той став бідняк,
Кізяк в підніжжі посіпак,
Розтертий на жорству.

Хто ж був нічим –
Той має чин
І знаки всіх відзнак,
І з винятковості причин
Ні перед ким, ні перед чим
Не винен аніяк!

Хвала гаранту за права
Неправих-непрямих!
…Росте на цвинтарях трава,
В траві роїться мурахва,
І Україна ще жива
В цій веремії лих…


5
Вчорашня шваль сьогодні –
Шевальє
Зі всякими чинами й орденами
Стає
І непрохідною встає
Стіною
Між державою і нами.
І кавалерів, що тут не роби,
Все більшає
З числа дрімучих хамів-
Більшовиків,
А ми для них – раби
Із усіма своїми тельбухами!

Ще маємо сякі-такі мізки –
Без них,
Дрібних,
І я давно помер би,
Й над берегами Вічної Ріки
Лишилися б одні журливі верби…


6
Я уявив собі помпезне дійство,
Безпрецедентний, вибачте, момент:
Людину року в царині злодійства
Віншує особисто Президент –
Вручає Орден Вищої Неслави
Й наручники почесні одяга
На злодія – губителя Держави,
Яка усім нам рідна й дорога.

Дурниця, знаю, скажуть мої друзі,
А недруги – ті мовлять: що ж, бува…
Всіх Президент цінує по заслузі,
На те він у Державі й Голова!

Я не заради слави, а до слова,
Ще й не таке, подумавши, скажу:
Держава наша, люди, безголова –
Відомо це й останньому бомжу!


2003

Середньостатистичний графоман
Одного вірша видає на дату,
А те, що зміст не радує мирян,
Йому елементарно наплювати.

Із глуздом він щодня веде війну,
Роздумуючи , - нині все удасться,
Лише б читач уважний не минув
Мого літературного звитяжця.

Та почерк вил щезає в течії,
Долаючи безпам'ятство безкрає,
І наново із темних надр її
Задрипаним сюжетом виринає…

20.11.13

О, Моя Леді, не суди за те,
Що нині я у вас – усюдисущо.
А пам’ятаєш: іноді зайде,
Осяє сум і утече. Тому що

Була жага побачити тоді
І кучері оці, і очі світлі
Потребою у їжі, у воді,
А нині ( я благаю!) – у повітрі.

2010-2013

Збігає час і збігами рясніє
моя хода з анонсу в «делітЕ».
Жага душі, пристиджена, тьмяніє,
а з нею і натхнення золоте.

І знову збіги – смішно і тривожно.
Суровий цензор грізно супить лоб:
- Йому кажи, а він…, ну скільки можна.
Пора ексцесам наказати: стоп!

- Шановне товариство, щиро каюсь!
Клянусь Пегасом, не моя вина.
Хай скаже Муза, я таки стараюсь,
але штрикає в ребра бісеня.

Оце пишу, наприклад, «я кохаю»,
а тут раптово сіпнеться рука –
вже зайву «ка» до себе притуляю
і «я(к к)охаю» лізе до рядка.

Отак воно і(з з)бігами, буває…
Буває сам, без дідька, насмічу.
Хто без гріха, той хиб оцих не знає –
у каянні я скромно помовчу.

18 листопада 2013р.

Перед Зимою – сам: усі
Рослини всохли в перемир`я ,
Скорились – білі прапорці
Їх покривають – Деревія,

Що тихим голосом й гірким
Мене вмовля: капітулюйте!
Димлять багаття – миру люльки.
Незрозуміло: миру з ким?
А в криках чується граків
І колісниць, і танків гуркіт.

То Грудень Дарієм іде
Сюди з мільйонною ордою!
А Сонце в Осені не те,
(не в золотої вже - рудої)
Не те, що в Літа, не круте.
У хмарку влізло, у купе,
І в Душанбе помчиться поїзд.

Та Фермопіл зацвів мотив
Посеред смутку передмістя.
Я в полі воїн - не один,
Немов спартанці ті, що триста,
На грядці зграя капустин
Зустріне сніг зеленолисто.

Загін смарагдово-палких
Не розіб’є атака перша.
Та грак регоче: навпаки
Здадуться, бо в Зими полки
Така відправлена депеша:

«Як не злякається сніжин
І холоду не побоїться,
Як не розправитесь ви з ним
На Завірюхи сковорідці,

Тоді в Мороза казані
Зимі скоритися примусьте!»
Та поки що зелено-усто,
Зеленотвердо каже:"Ні!"
Капітуляції капуста!

2010

Геніальні думки і фрази,
не записані вмить, відразу,
у дрімотно-мрійнім екстазі
відлітають зі сну оази…

Поетично, метафорично –
одкровення нової ери!
…не забуду… таке - навічно…
й відпускаю у ноосферу…

А на ранок – «tabula rasa»…
Перемотка навспак, replay…
і – осяяння: є, згадалось!..
Креативно почався день! :)

18.11.2013

Не сяє хмарина білява,
не гріє із висі долонь:
украла у неба огонь
поета-естета заява:

"Іти я на пенсію мушу,
і це не капризи, не сміх.
бо келих перо переміг,
а пузо подужало душу"

2013

скинувши вовчі маски
вівці пасуться близько
ці у святих – будь ласка
їхні невинні писки
на пасторальних фото –
вівці трембіти ватра
навіть не видно хто там
ікла сховав за кадром

Не гріє кров. Та камізелька
Все компенсує. Недарма
На секонд хенді вчора ельку
Узяв, - на носі ж бо зима.

Попався дуже теплий лейбик.
В нім віршувати – самий раз.
Даю поезію від себе
Усім, хто дбає так про нас!

14.11.13

В печі печалі – чвари чорних чар…
В печі печалі – іскорки розлуки.
Журби рябої розгрібаю жар
і дмухаю на обгорілі руки.

В печі печалі – пара поривань.
Та росами закоханість загою.
І настрою виймаю коровай
обпеченого жарту кочергою!

2003

Моя дружина – як ожина дика:
витка, чіпка і гостра на язик.
Не втіха – а, точніше, анти втіха.
І від отих утіх у ніч утік.
Отримати три тисячі подряпин
і ягідки одної не знайти!
Утік у ніч, і мій порив не стратив
болючий вигук і чіпкий: «Не йди!»

Утік і біг на північ, лиш на північ.
Де щастя птах, де воля. Біль мине!
І сліз потік мене вже не зупинить,
як не зупинить вітер слів. Але,
спинили, як ішов я, одержимий,
до Полюса сміливо напрямки,
тороси, непролазні, як ожини,
і гострі, як ожини шпичаки!
І криги дрейф нагадував ожини
повзучу хитрість і повзучу злість,
і три доби ожиною пуржило,
густою і колючою до сліз!

Заворожила, закляла рішучість,
замучила, в покору заплела.
Але мені вдалося доторкнутись
до Полюса рожевого крила!

2007

Ну какой, скажи, из Вергилия
Экскурсовод по аду?
С его-то выспренностью,
Всякими там заковыристыми "или-или",
Всякими там поучениями
В античном стиле,
С вымороченной должностной бравадой!

То ли дело Буковски!
Водит направо-налево без задней мысли,
Говорит, если что не так, несусветным матом
О том, как непросто бывает жить на одну зарплату.
Изредка подвешиваясь на коромысле,
Не ощущает себя ни правым, ни виноватым.

Бабёнок пощупать, набраться, просраться
И всё такое.
Думать о всех и плохо,
Ежедневно бывать изгоем...
Пусть Вергилий твердит:
Эта местность ему знакома. -
Чтобы быть там экскурсоводом,
Там нужно просто быть;
Там нужно быть, как дома.

2013

Тут менше снігу, чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою, круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні вдягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
Це – час для вчинків і для рішучості,
Для поцілунків, тепла та ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тоді проб’ється сама підсніжником.

На сьогодні – це три. Навіть з мінусом.
Будеш знати – тоді й поговоримо…
Не оцінюють віру та віруси.
Їх то знищують, то повторюють.
І чомусь забагато виразності,
А замало тебе в красномовності.
Говорив більше я. Ти образилась
На мій почерк і прояв тактовності.
А давай може просто помовчимо,
Ні до чого тепер не торкаючись?
Хтось курчаток рахує по осені…
Ми – уроки, в яких щось дізналися.
Може завтра й четвірку отримаєш…
Так багато за ніч можна вивчити!
Ти про що? Я тебе не затримую.
І не треба на сон мені зичити…
Хто сказав що я сам? Хіба, бідкаюсь?
Що моє – те від мене не дінеться!
Говорю ж, коли знатимеш відповідь –
Тоді й прийдеш до мене, відміннице!