яблуко слова
м’якоть мовчання
карта вістОва
кровопускання

оберти лімфи
в обліках часу
міряю тиски
зважую масу

сонячний вітер
срібна засмага
золото літер
зламана драга

душу обсіли
лаври і квіти
черга пороків
де їх подіти

воля як доля
червами тиша
спадок від троля
йодиста миша

подих бажання
тіло спокуси
чуєш гарчання
ниють укуси

всі ми під небом
пеклом розп'яті
так без потреби
зайві на святі

тихо на шпильках
спрагою ночі
Музи бретельки
знімуть охочі

пам'ять не мстива
слава герою
випити пива
вийти із бою

волинка грає час у.д.
біда навчить– зубасті знають
де голод брав постав едем
голИзну вигадка веде
до влади й слави як до раю

дзінкий нечесно рваний гріш
і до вершини від підніжжя
гора бажаючих скоріш:
коли в пани в пани коли ж?
і доять смокчуть чавлять піжать

а простодух-інтілігєнт
лише зітхне в безсиллі журно
зрагулізована ущент
під бум-цик акомпанемент
потягне віз країна дурнів

Яке це стерво, зоряне натхнення!
У срібну ніч, коли мигтять світи,
його нема і рими одкровення
не можуть місця у душі знайти.

Та що там місце, рим самих бракує!
Усе шаблон, ужиток, секонд-хенд.
Душа від того, знудившись, сумує,
а з нею гумор, комедійний бренд.

А було б добре щось таке уткнути,
щоби Парася пискнула: О, ВАВ!
А потім не могла всю ніч заснути,
втомивши ум від пародійних вправ.

Немає Музи, діви для поезій,
а з нею слів весняної жаги.
Себе питаю: нащо пишеш, крейзі?
Кому потрібні прісні пироги?

І сам собі я відкоша рубаю:
Від дум життя порепалось чоло.
Я запишу їх, потім прочитаю –
уже тих зморшок зменшиться число.

Це як рецепт довіку не старіти.
Якщо умерти, тільки молодим.
Хіба не ліпше римами хворіти,
аніж маразмом, а то і гірше чим.

Я не один такий на цьому сайті.
А ну спитай найстаршого з ПееМ:
Чого ті дні, коли не пишеш, варті?
Хіба не скаже: творимо – живем…

Дев’ять днів потому – ти писала sms
Відповідь чекала, ти під дією колес
Позбулася турбот від ейфорії зразу
Але все ще думала «Чи будем разом ?

Чи потрібно все ще колесманить?
Чи будеш ти таким же странним?
А може, така тут тільки я лиш? Ні?
Завжди хочу тебе між своїх ніг.

Напевно, я ніколи не зійду з колес,
Адже люблю, коли, в голові лиш фест
Коли, навкруги усе яскраво-світле,
А волосся ніжиться під вітром.

Не знаю я, що буде з нами далі
Як після цього спати в ліжку маєм?
Мабуть я вмазаюсь ще краще, любий
А завтра дружно по мені затрубим.

Хай не морозять інші про френдзону
Для тебе буду амброзійним гроном.
Лише скоштуй мене, хоча б шматок
Дівки дівками – забудеш про дівок!
(Ось мій язик, візьми собі у рот).

У тебе маю бути в голові лиш я
Не забувай про мене й про миш’як
В такому стані я дурна, повір мені
Або помреш, або ж зроблю моїм!»

Це останнє, що промайнуло в голові
А далі, немов у трансі, наче фільм
Ти на ліжко впала й «захлеснулась»
У власнім танці хворих сновидінь.

2013

Путні вітри поженуть нас до Глухова
через путивльські фортечні вали...
Слухай, зозуле з мобільної слухавки,
вовче виття з ковили!

Не здоженуть нас ганебно-безславні –
ось уже Ворскла, і Псло, і Сула...
Що ж бо ми скажемо Ярославні,
гейби щаслива була?!

Ігор, позбувшись полонного іга,
десь партизанить в гірких полинах,
баба-яга в його радницях біга,
пестить ночами жона кам’яна...

Глухо копитить дорога на Глухів
по Білопіллю і по Ворожбі –
масу пліток неспростовних і "слухів"
ми веземо, Ярославно, тобі.

Ми ж бо не винні, що в княжих столицях
п’яні князі зворохобили Русь,
а на Печерську собаки і гицелі
кості гризуть –
чути здалеку: хрусь!

2006

Якби ж не пудова авоська
І торба – аршин на аршин –
Була б ти, їй-богу,
Венера Мілоська,
І жоден би смертний тебе не прикоськав,
І нелюб до шлюбу тебе не зманив ні один!
Венера ж Мілоська –
Красуня безрука,
Яку не страшить ні печаль, ні розлука,
З якої нізащо ніхто ні за що не спита:
В очах – не прочитана мука,
Заціплені з болю вуста…


2000

Запрошуєш у гості,
А сама
Мудруєш, певне:
«Ні, таки не прийде, –
Вчепилася руками обома
За нього доля;
Висмоктали прийми
Із нього відчайдушність;
І трьома
Вузлами –
Із простісінької примхи –
Світ зав’язали;
В бідного нема
Ні гордості, ні гонору, ні пихи…»

Горохом від стіни – твої слова
І всі твої лукаві мудрування…
Себе я й справді втратив для кохання,
Та на реванш не втратив ще права!
Таки – прийду.
Слова знайду такі,
Яких тобі іще не говорили,
І залишки розтраченої сили
Вкладу в обійми щирі та палкі.


2001

Живу -
Ніхто не знає,
Як
Часом бідую
І чим знедолених собак
З руки годую.
Живу сутужно я,
Однак
Свободу маю
І на всіляких посіпак
Часу не гаю;
Нехай отримують вони
Чини-відзнаки
Із рук нового "старшини"!
Мої ж собаки -
Не руколизи:
Я для них
Близький,
Неначе
Порід із ними я одних -
Порід собачих
З відтінком людяності...
Ми,
Худі, приблудні,
Стаємо трішечки людьми
В часи безлюдні.
І то не вигадка,
Не міт -
Добра ознака:
На нас утримується світ,
На нас -
Собаках!


2001

Пробач, читачу! Я хіба кохав?
То почуття ліричного героя.
Я ж тільки віршем вдало позував,
Словесною втішаючися грою.

Я набрехав, бо то не я страждав –
Герой себе терзав на роздоріжжі.
Я ж тільки слово хвацьки підставляв,
Щоб жаль до себе викликать у вірші.

Мене? Судить? За зраду? За обман?
То знову він із підлістю й злобою...
І я сміюсь аж тридцятьма двома
За спиною ліричного героя.

11 квітня 1982 року

Если хочешь, я буду твоей айгою -
Правой твоей айгою, твоей тайгою,
Которую ты не заметишь как что такое
В лёгком своём покрое.

Не дай истрепаться редким авантюристом,
Когда опустеет разово слов канистра,
Когда разольётся заревом вся Каллисто,
Так, поиграться чисто.

Потому что внутри тебя плачут жимолость и осока,
Прячут в твоих краях полновесность злака.
Это как выпить йоду, убить баскака,
Камешком кануть надолго в земное око.

Конница твоей карты Колумбом уходит в небо
Сиять в золотые снизки, стучаться в нёбо
Попыткою разучиться чего ещё бы,
Помимо как стать колумбовой открывашкой.

2013

Що не хочеш, доню, заміж? -
Мати запитала.
Доня ледь від ноутбука
Кузов відірвала.

Мама, ти про своє «заміж»
Не кажи нікому.
Тепер заміж не виходять,
Тепер по другому!

Усі так живуть інтимно,
Щоб дітей не мати -
Хлопці з хлопцями окремо,
Окремо й дівчата...

Нащо хату будувати,
Будувати плани?
Ми тепер не просто люди, а...
Інопланетяни!

Ми на вищому вже рівні,
В порівнянні з вами -
Ми кохаємось здебільше
Руками й ногами!

Знала б, що так позаземне, -
Мати відказала, -
Я би тобі руки й ноги
Змалку б відірвала!

І хай кажуть не гуманно,
Не демократично,
Та у мене була б дівка,
А не б...дь* космічна!

* блудь космічна, від
поняття блудити в космосі.
2013р.

Художнику, який любив причуди,
Один парторг (коли ще то було)
Замовив Брєжнєва* портрет по груди
І розміром, щоб видно на село.

Художник справився і дуже постарався
Виводити медальки й ордена.
І так зробив, що Брежнєв посміхався,
Як вся щаслива й радісна «Страна».

У нього погляд точно Джеймса Бонда
З-під брів такий, що добрих дасть чортів.
А нижче носа - посмішка Джоконди…
(За це художник років п’ять сидів)

Тоді вперіщили за цей портрет мільйони.
(От люди вміли гроші викрадать)
Пройшли роки, змінилися закони.
Тай шкода стало «батю» викидать…

То Леніна в Шевченка можна вдати -
Лише борідку замалюй а чи зрубай…
Й ніхто не ув’язнить тебе за грати,
Хоча Кобзар на вигляд як бабай…

А чудо Брежнєва у що переробити?
Замислились теперішні митці:
В Петлюру чи Бендеру без трембіти,
З медалькою героя у руці?

Знайшли художника, старий вже став небога,
Трясуться руки, хоч давно не п’є.
Той згодився. Сказав за ради Бога,
Як породив паскуду, так і вб’є!

Спочатку з Брежнєва він утворив Чапая –
Шикарні вуса й шабля у руках…
А потім імператора Росії – Миколая.
А далі витворив із нього козака!

Це хто, Хмельницький? Глядачі питають.
Чи Тарас Бульба? А чи сам Сірко?
Ще й очі Джеймса Бонда виглядають,
З-під оселедця в стилі рококо…

Це наш козак, до болі, найрідніший.
У ньому всі епохи, як на гріх,
З’єдналися. Історія напише
Чи тугу про минуле, чи то сміх.

А у селі, залишиться портретом
Серед дерев і заростів стирчать -
Козак Веселий морда пістолетом!
(Джоконда з Леоніда Ілліча*).

*Брежнєв, український політичний діяч,
який правив Москвою у період застою.
*Леонід Ілліч Брежнєв - попередник Леоніда Макаровича
І Леоніда Даниловича, так звана
епоха Леонідів перед епохою Вікторів.

2013р.

Ще не помер,
А вже лечу
По витяжній трубі
В сліпуче сяйво
І кричу,
Та ні, шепчу собі:
"Ще не помер...
За що ж мені
Даровано політ
В такій сліпучій сяйвині
В такий – інакший – світ?".

І чую відповідь:
"Лети,
Нічого не питай –
Пожив доволі в пеклі ти,
Щоб заслужити рай...".

"Невже я житиму в раю?" –
Радію, мов дитя,
Ві сні,
Бо в рідному краю
Не жив я до пуття.

... Так, це був сон.
Я не помер.
Прокинувся – живий.
"Як жити будемо тепер,
Сердего Низовий?!

Немає відповіді –
Я
Не знаю, що сказать...
У небі сонечко сія –
Господня благодать.
На сміттєзвалищі старці
Вишукують пожив,
І вкупі з ними – горобці
Цвірінькають "Жив-жив!".

"Жив-жив, – і я собі кажу, –
А значить, не помер,
Хоч перейшов давно межу
Бідак-пенсіонер...
Мо', й до тепла ще доживу
На цім краю труби,
Де рай побачу наяву"...

Якби ж, якби, якби!..


2003

Моїй старій закортіло,
(Чом і не кортіти?)
Щоби я на старість років
Покинув курити!
А щоби не повернувся
До куріння здуру,
Вона в пляшці настояла
Кодову мікстуру.
Кинула у спирт цигарку,
Жиру, цукру, солі,
Павуків, аж два рябеньких,
Крильця мух і молі.
Розтовкла туди гарненько
Хвостики мишачі…
І ще чогось добавляла,
Коли я не бачив.
Всю цю суміш так охайно
На стіл виставляє.
"Пий! – до мене, - поки в хаті
Нікого не має!"
А тут кум мій некурящий:
"Здоровенькі були!
В касу пенсію привезли,
Хіба ви не чули?"
Моя стара, економна
Рідна половина
Біжить в касу. Й забуває
На столі плящину.
"Оце добре, - кум промовив, -
Ой, така охота
Якраз зараз похмелитись
Й піти на роботу…"
Наливає собі в склянку
Тієї гидоти.
І все до краплі заливає
Миттєво до рота.
Став як перчик червоненький,
Чи зелений може…
Я не бачив. Він як куля
Побіг у отхоже...
Я лиш вгледів коли кума
Тільки-но живого
З його хати забирала
"Швидка" допомога.
З того часу проминули
І літа, і зими.
Я не курю. З переляку
Ще й пити покинув.
Але кума та мікстура
Так змогла скорити:
Пити хоче, та не може!
З горя став курити!!!

По стенке зайчик светлый скачет,
под стенкой ёжик мрачный плачет,
медведь с Медведицей летит,
змея колодная шипит.
Пегас взобрался на Парнас,
он позабыл совсем о нас...
Стрелец Амура подстрелил
и нас на век любви лишил...
Собаки Лебедя прогнали,
а Рыбы с Раками играли...
Луна пролила Молоко...
Чумацкий шлях глядел в окно.
А Скорпионы искусались,
И Шляхом в космос все умчались.
веселились Близнецы,
им Качели, как Весы...
Волопас овечек пас,
их от Льва спасал не не раз...
Водолей не дал воды
и засохли все цветы...
лишь колючки расплодились
и в созвездья превратились...

Как скучно в звездных ресторанах!
Их вычурность салфеток и меню…
Как будто я в чужих далеких странах
Никак тепла, уюта не найду…
Высокомерная прислуга
Оценивая, смотрит на меня
Мол – что? Меняешь лемеш плуга
На вилку и на лезвие ножа?
Ну ну, посмотрим, как ты сможешь
Законы этикета соблюдать?
И что ты, бедный Йорик, скажешь
Коль палочки решим тебе подать?
А мне плевать!!!
Хоть раздражает меня скатерть,
Салфетки и крахмальное витьё.
Но я же не пришел на паперть…
И наша жизнь – игра а не питьё!
…………………………………….
Когда ж заходишь в плёвую кафешку
Тебя встречают с радостью в глазах…
Хоть пиво наливают в пластик-кружку
Но с милою улыбкой на устах…
И…понимаешь, что не всё так плохо,
И с каждой кружкой-жизни, веселей!!!
И что не важно, сколько ещё вдохов
Тебе осталось…
День выпит…
Ночь…
Ещё.
Налей!!!

Немає більш мерзотного, коли
Сини грабують матір залюбки,
І моляться за неї ревно потім
До Бога… Як – не - як, – сини таки.

20.06.13

В театре вашем, как в футболе….
Игра забыта - важен результат…
Не всем хватает силы воли
Работать словно автомат…
Кто в такт играет с барабаном,
По барабану всё иным,
Но финиш поздно или рано
Всех ставит по местам своим.
А сколько крови вы пролили,
А нервов сколько вы сожгли.
Уж лучше бы подольше жили
И быть добрее чуть смогли…
Но нет, вам очень надо страсти!
Вокруг спектакля, - суеты.
А сколько радости, а сколько счастья, -
В не милости коллега, а не ты…
И завистью ваш мир окутан
Как дымом режиссерский пульт.
Первопричина в чем? Откуда?
В красивых, умных, такой культ
В себе вы носите на сердце?
Да оглянитесь - скоро ведь конец….
Нет, не спектакля, скрипка Герца
Уже настроена…

І знов збирається на дощ –
Така погода вередлива
Посеред літа!
Вбивча злива
От-от крізь хмуру хмари товщ
Прорветься,
Ринеться в галоп,
Порве загати, шлюзи, ринви –
По всій землі невтримно рине
Незапланований потоп!
Потопить паростки надій
На розквіт краю і країни,
Й нічого, окрім кураїни,
Не вродить в Марківці моїй,
Що на Сулі...
І в цім краю,
Де я до краю доживаю,
Також не буде урожаю,
Щоб душу радував мою.
Й почне свої права качать
Кучматий хтось
Із кущів хмарних,
І я всіх парних і непарних
Не зможу вже порятувать;
І я, задрипаний стратег
І недорікуватий тактик,
Не зможу вирядить ковчег
До араратівських галактик...


2004

І жодної дощинки в хмарі.
Дощенту спалена трава.
І навіть лілія в Айдарі
Від спеки чашечку хова.

А ми гойдаємось у човні
В зеленій хащі ситнягів,
І наші прагнення любовні
Ще не прорвали берегів.

Воно, звичайно, надто жарко,
Аж сліпить променів спіраль,
А ще до всього ти – школярка,
А я одружений, на жаль.


2003

А что?
Не мудрено ведь не любить…
Ну, никого, а лишь себя.
Красивую,
красивого…
Кокетку, ловеласа ли?
Конфетку в фантике…
Девчонку с бантиком…
И на экране Брюса Ли…
А в жизни... мало ли?…
Сомнительное дело
И хлопотно оно…
А может не то тело,
И старое давно…
И старое вино…
Немое, как кино…
Субтитры только тянутся.
В тапёра пот из пор…
Живите, как вам хочется!
Сей беспредметный спор…


Ю.В. 2009

Любовь, любовишка, любовище.
А что вообще то нужно нам?
Любовь совсем ведь не сокровище
Она болезнь, саркома, хлам!
И ладно если только горести
Она телесные несет.
А метастазы, её поросли?!
И в душу лезет и сосёт…
Лишая сна, покоя, трезвости
Сгорает вместе с нами зря!
А любим-то мы все, от бедности?
Или от скудости ума?!

Уже давно всё покупается
И продается всё давно!
И лишь стыдливо прикрывается
Любовь. Напрасно, все равно
Все ценники уже развешены
Есть предложенье – будет спрос
Любви все возрасты подвержены
Древнейший бизнес…не вопрос.

В универсаме вместе с воблою
Купил любви грамм сто, принёс
И в холодильник, чтоб не теплую
На утро бросить на поднос!

И все вокруг бы стали счастливы.
И нет раздоров, нет войны,
Нет похоти и взглядов масляных.
И все свободны, все вольны!!!
09.11.2012 Ю.В.

Лицо человека похоже на круг,
Охотится веко на веко.
Но в ближнем бою и оно тебе друг -
И веришь лицу человека.

Лицо - продолжающий жить водопой.
По ходу любительской блажи
Как варварски съедены, стёрты тобой
Чешуйки её макияжа!

Вот так налетел то ли рот, то ли нос
На эйвон в краю фаберликов,
Из смешанных грёз и припухших желёз
Во влажное нечто проникнув.

В ответ просыпается вся из глубин
Пластических эта пирога
Подспудного чувства, что ты не один,
А много, и много, и много.

Вовсю претворяется полный ушат
Иллюзий, которых задуй-ка.
А, может быть, лучше всего не дышать
На пёрышки или чешуйки?


2013

Я сам собі і партія, і блок
опозиційний - маю всі засади
критикувати вади трьох гілок
цієї одностовбурної влади.

Я - змій на цьому дереві,
зумій
мене переловчить, немудра владо:
ручним не стану голубом -
я змій,
якого не зробити підлим гадом!


2006

Коли люд в гріхах у смертних гинув:
Фарисействі, злобі, суєті, –
Бог тоді послав на землю сина –
За народ померти на хресті.

Справдилось усе, як у писанні.
І на третій день Христос воскрес,
І під крики “Господу осанна!”
Він вознісся в синяву небес.

Окупились на хресті страждання.
Шана є тепер, авторитет,
Є жінки, щоб дарувать кохання,
Імпортний господній кабінет.

Щедро сину бог воздав за муки,
За страшні тортури на хресті…
Зажили в кривавих ранах руки,
Творять чудеса, та вже не ті.

Він тепер не наділяє ближніх,
Тягне все до раю до свого,
Бо свої штани до тіла ближче,
Ніж підштанки ближнього твого.

…Не чекайте другого пришестя!
Годі стукать до його дверей!
Не такого пір’я він і шерсті,
Щоб спуститись знову до людей.

Нам самим вершити долю треба,
В діло перелити cвій протест…
Тисячі з хреста ідуть на небо,
Одиниці – з неба знов на хрест.

8 червня 1987 року

Села немає вже по факту.
Розвалля замість світлих хат.
Ідуть корови по асфальту,
Точніше, там де був асфальт.

Коровам пам’ять роду нащо?
Їм все одно добро і зло.
Буяють різнотрав’ям хащі
Там, де колись було село.

Ступає ратиця в обійстя.
Її печать, закон й права
На кинуте родинне місце,
Де дико плодиться трава.

Тут, де сміялися й тужили
Нащадки величних князів,
Тут, де вмирали і любили,
Он рештки каменів й хрестів,

Тут, де пили весільну кварту
Гуртом сільські трудівники,
Ідуть корови по асфальту,
Землі лишають кізяки.

Кому печаль донести мушу
Через бетонні рубежі?
Закрилися комфортом душі.
Люд відірвався від душі.

Людське коріння без основи
Родини, пам’яті й сім’ї
Піде в світи, як ті корови,
До ферми молокотоварної.

Природа й час змінили варту
В біологічному саду:
Ідуть корови по асфальту.
Життя продовжує ходу.

2013р.

Колись моя душа належала поету.
Він пив біле вино, й жував тоді сир «Фету».

А мені в голову не лізе жодна проста рима.
Я п’ю горілку без закуски, курю цигарки «Примма»

І хочу я булої слави, що мав у тім житті.
Писати і читати книги, й не спати у багні.

Обіймати пишних дам за їх великі груди,
А не Клаву беззубу із букетом паскуди.

І щоб усі про мене знали, бо хочу я поваги
Не після того, як в глушив між друзів більше смаги.

Й не бути битим сопляками й осудженим людьми.
А бути бажаним усюди, мов промінь світла із пітьми.

**********************************************

Якби сьогодні став, напевне я поетом,
То би моє життя не зацвіло букетом.

Я б далі пив, курив і жав беззубу Клаву.
Бо важко із талантом здобуть сьогодні славу…

Провалилась яма в місті
На видному місці.
Мер злякався з крісла впасти
Й викликав юристів.

-Розберіться по закону:
Хто порушив зону
І якого біса яма
Портить вміст озону!

Ті надряпали писулі
В різні богохулі:
-Реагуйте, ось вам яма
В північній півкулі.

«А хоч би і у південній, -
Відповідь пристала, -
Був би горб, то наша справа
Його б розікрала!

А то яма. Її треба
Своїм засипати,
Та ще й комусь в руки брати
Відра та лопати...»

І писалось і зверталось
І відповідалось.
Сотий мер із крісла пада,
А яма зосталась.

2013

Скаржимось на долю безголову,
Товчемо холодну воду в ступі:
– Чóму нашу мову писанкову
Не вивчають негри в Гваделупі?!

Наодинці плачемо і вкупі,
Рідну землю носимо в торбинці,
І сміються негри в Гваделупі
Так, як не сміялись українці…

Над гаями ніч гуляє глупа –
Все бунтарське владний сон прикоськав,
І гримить в зеніті вічна ступа,
І літає відьма конотопська…


2000

Літо ягодами стигне:
Хоч, бери до рота,
А не хочеш, консервуй
З ягоди компоти.

Господарка роботяща
Посилає сина
Вишню стиглу обірвати
В садку з деревини.

Підліток вже на підході
Скоро й дівку брати,
А все дивиться на вишні,
Й не береться рвати.

-Нарви вишень! – Йому мати
Наказує знову.
-От пристали, взяти й рвати,
Ця вишня зимова!

-Як зимова? Щойно в днину
Стала постигати...
-Зимня вишня тому зимня,
Що не хочу рвати!

Мати блиснула по шиї:
-Годі фіті-міті,
Мав би татко зимні єйці,
Жив би ти на світі?!

Поки стигле треба рвати
І не мудрувати,
Бо на зиму добре літо
Гріх перекладати.

2013р.

Тут образність аж розкошує.
Верлібрів ноти - горілиць.
Рядочки - строго за фен-шуєм,
І... вже хропе під боком Гриць
(Він дуже швидко засинає...),
А свист - неначе в солов`я...
...Бо бідолаха ще не знає:
Не світ... не вірш...
Вагітна я!!!


10.06.2013

Ну шо, лежиш, собако ти лінива?
А най би тебе грім який узяв!
Ці мешти* зо три роки, як купила,
А ти ше й "етікеток" не зірвав!
Диван прогнувся ледь не до підлоги,
А на столі зижовкли всі газети.
Від тебе гет ніякої підмоги!
(А ше ж купую пиво, сигарети!)
...Придбала на біду собі планшета,
А там тепер якісь "Майстерні" є...
Він, люде, зображає вже поєта,
Коментарі щоночі роздає!
...А у хліві пацє підлогу з`їло,
Немає де подіти і ціп`ят...
Воно за якісь "рейтинги" засіло...
Не чоловік, їй-богу, а вар`Ят!
...А кіт домашній клепки теж не має:
На пузі в нього влігся...
...і...моргає...


07.06.2013

…і миска полуниці… на горизонті…
Намалювалася… в ошуці, що:
безконечно в пошуканні сенсу…
сенсу ошуки, ачи обману…

А, думаю: небесну манну
вже маю - пси не їдять…
якби не оси,
що пси, – і обитають
не на не-бе-си… хоча літають,
але кусають…

In sensu strictiore hos pro reo (коротко кажучи) -
на горизонті останню миску полуниці маю…
2013 р.


худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Для роздумів привід хотіла б вам дати:
Чи слід при нагоді за ріг повертати?
Питання це здатися може смішним,
Якщо не зіткнулися поки що з ним.
До чого тут ріг? Взагалі ні до чого,
Бо справа не в розі, а в тім, що за рогом.
Буває, ідеш, а за рогом аж сяє
І манить, і вабить, скарби обіцяє.
А вже як повернеш – воно як бабахне!
Осліпить, оглушить, недобре запахне,
Не просто бабахне - добряче зірветься!
Ще довго збирати себе доведеться....

Багато в житті перехресних доріг,
Та все ж не спіши повертати за ріг,
Спочатку поглянь крадькома із-за рогу
І, мов піонер, будь готовий до всього.
А краще - аби не нарватись даремно -
Постій, почекай, хай хтось інший поверне ...

Учора дощ , сьогодні мжичка,
А завтра злива за своє…

Погода наша , як п’яничка,
Що безпробудно тиждень п’є .
Дійде до білої гарячки,
Седмицю, - пити й не проси …

І світ здається пеклом, наче
Вогню рокочуть голоси.

05.06.13

Надіюсь, не згорять мої рукописи
в тюремних сейфах офісів приватних,
чекаючи на вирок. Час триватиме
і визрівати в ньому будуть оплески
майбутніх читачів. Не меценатові
дістанеться ця вистраждана слава,
а лиш мені, кого сліпа держава,
як завше, не помітила у натовпі.
Цих оплесків збадьорюючі виляски
народного поета надихатимуть
на творчі злети... Королівські милості
ніякого відношення не матимуть
до успіху в читацькім середовищі
поезії, що в муках нарождалася
і справжнього тріумфу все ж діждалася,
тому в народі буде жити довго ще!


2009

Навіщо я тобі?!
У тебе – муж,
І чин у нього є,
Таж не найнижчий.
Дізнається про наш роман –
Чимдуж
Обох нас, не роздумуючи,
Знищить.
А я не хочу на твоїй біді
Ловити миті щастя
Мимолітні.
До того ж ми уже не молоді,
І по воді спливли всі наші
Квітні.
У тебе – муж.
У мужа – ти і чин,
Статева слабість
І душа ревнива.
А я із тих – небагатьох –
Мужчин,
Чия судьба у творчості
Щаслива.


1997

Степан Пантелеймонович Халанський –
Шанований поважний чоловік,
Та не забув про те, що син селянський,
Хоча в райцентрі вже не перший рік.

Немає пихи в нього анітрішки,
Хороше тільки чути звідусіль.
І на роботу завжди ходить пішки,
Хоча службовий є автомобіль.

Бувало, як ішов біля базару,
Йому траплялась жіночка стара.
В базарні дні обабіч тротуару
Та продавала яблука з відра.

Степан згадав свою стареньку маму,
Яку давно забрали небеса,
А за життя була така ж бо сАма…
І потекла непрохана сльоза.

Дістав п’ять гривень і подав бабусі,
Бо продавала п’ять за кілограм.
- А яблука не важте, обійдуся,
Нехай то подарунок буде Вам.

Відтоді взяв за звичку цей добродій:
Як повз бабусю шлях його лягав,
То завжди так і діяв при нагоді:
Давав п’ять гривень - яблука не брав.

От і сьогодні також не забувся
Подати гроші й дяки не чекать.
-Гей, чоловіче! Стій! – кричить бабуся
-Вже яблука по вісім – не по п’ять!!!

Чхати що на болід інваліду,
що на інваліда - боліду.

2012

Собака, Собака,
посмотри-ка, нос у тебя какой:
чёрный, влажный, большой,
мягкий, словно душа
непуганного младенца!
Не рождено ещё достойного полотенца
для носа такого.
Если из всех потенций
выбрать чудесную эту,
станем ходить по свету
крепко, на всех четырёх,
вычухивать редких блох
(слышен собачий вздох).
И уж ни с кем тогда
в свете этого марева
не станем по совести разговаривать!

2013

Погода така мінлива:
То злива, а то – туман…
А я людина щаслива
На ймення просте – Іван.

Довколишній світ примхливий:
То добрий, то вельми злий…
А я – чоловік щасливий
На прізвище Низовий.

Вже теше судьба потроху
Для мене соснову труну…
Я ж славлю, немов епоху,
Хвилинку життя одну!

Великим, звичайно, тяжко
Вуглинкою згаснуть в золі…
А я лиш мала комашка
На Божій оцій землі!

2003

Впадає розум в каламуть склерозу.
А може навпаки? Не пам’ята
ота півкуля головного мозку,
що пише файли за мої літа.

Оце сусідка запросила в гості
(сто грам цукерок, пляшка коньяку?).
Іще із ранку лоскотало в носі.
Чи міг нагоду втратити таку?

Вона мені уже не раз моргала
одненьким оком, лівим, зокрема.
Моя відвага еросу сказала:
ідемо разом – виходу нема.

Отож зібрався, вуса напомадив
чи підкрутив - іще непам'ять та.
Моїй півкулі знов склероз завадив:
година – просвітління, дві – сльота.

Усе було пристойно і достойно.
Вона – конфетки, пляшку, звісно, я.
Згадав би ще, але набігло щойно:
і я не я і пам'ять не моя.

І як тепер сусідку цю вітати?
На ти, на ви чи просто «Добрий день!»
Якби-то точно за учора знати,
а так сиджу без тями, наче пень.

Кого б спитати? Хтось, напевно, знає,
але мовчить, похнюпившись униз.
Йому то що? Він пані не вітає,
а мій склероз всі спомини погриз.

Біг крутяк поранений –
Рятував життя.
Дипломат з долярами
Кинув у сміття.

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов,
Дипломат із баксами
В бакові знайшов.

ПРИСПІВ:

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов.
Він фортуні дякує –
Щастя там знайшов.

Кінчиться наразі
Це життя сумне,
Ти із грязі в князі –
Вознеси мене.


Почалось для бомжика
Не життя, а рай,
Ти, фортуно, грошики
Скрізь порозкидай.

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

ПРИСПІВ:

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

Я тепера, хлопці,
Вже бомжацький дон,
На Канари – гопца –
Їду за кордон.

Ось нардепом стану я –
Боже, поможи,
У Верховній Раді там –
Партія бомжів.

В президенти піду я –
Маю такий план,
Бо мене підтримує
Весь бомжацький клан.

ПРИСПІВ:
В президенти піду я –
Маю такий план,
Більш не буде правити
Нами бандюган.

Вийшов з бандюганчиків –
Щоб і я так жив.
Тож наступний прийде нам
Просто із бомжів.

27.05.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Поховали бабу Варку
Аж чотири діди,
Поминальну третю чарку
Випили – більш ніде
Взяти: лишень баба Варка
Самогон варила,
І такий – найвища марка! –
З ніг валив Кирила,
І Гаврила, і Тимоху,
І, звичайно, Марка...
Навіть сталінську епоху
З ніг звалила Варка
Самогоном.
Всі режими
З ніг вона звалила,
Доки руки їй зложила
Смерті вража сила.
Зажурилися Кирило
З Марком – аж до сварки,
І було б їх помирило
Тільки сяйво чарки.
І Гаврило із Тимошем
Карки рвуть і барки –
Все їм стало нехорошим
Без сусідки Варки.


2009

У повсякденній круговерті
Усе «воюємо», сердешні,
І не відступимося, вперті,
Чекаючи на день прийдешній:

«Ось прийде ще одне із рішень,
Проб’ю стежинку через хащі -
І «завтра» буде зовсім іншим,
І, безумовно, значно кращим.

Собі дозволивши зупинку,
Суттєвих змін хіба злякаюсь?
Почну робити гарні вчинки.
Нарешті у гріхах покаюсь.

Любов'ю матінки зігріті,
Малята слухатимуть казку,
І найдорожчому у світі
Віддам невиплескану ласку.

Поменшає турбот хоч трішки -
І не лишатиму нікого
Без променистої усмішки,
Нужденного – без допомоги.

Подбаю, звісно, і про себе,
Коли сплачу усі кредити.
Не забаганка, а потреба -
В спортзал, салон краси ходити.

Куплю вдяганки новомодні,
Майну кудись у диво-мандри…»

... І недосягнуте «сьогодні»
Міражем утікає в «завтра»…

На переході доріг і прощ, в еклектиці словоблуддя
шукаю сліди вогненності, завислі у слові: «Забу-у-удь…».
Ти – інший, ти – можеш виснути, у просторі жити нулем.
Я - не така… Ми по-різному в режимі «онлайн» живем.

Непереможені клаптики, котрі не складають ціле.
Ти будеш моїм неспокоєм, зерном у плодах незрілих.
Навіщо – сама не знатиму... Було недостатньо пожеж?
Знеможена… А безсилою вогонь хіба віднайдеш?

У передзвонах ліричних струн – з минулого у майбутнє
Стежинно розшиті лінії стирають твою присутність.
За крок до наступної миті – пробачу, забуду, зітру.
Вогненність у мить повернення прийму як наступну гру.

2013

З часів жорстокої борні
На камінь танк воздвигли люди.
І написали: «На Берлін!» -
Хай пам’ять для нащадків буде.

Пройшли якісь пів сотні літ,
Про кров і смерть пани забули.
І для нащадків, наче гніт,
Постав не танк, а напрям дула.

На мітингу, підпив кваску,
Під галас світлої ідеї,
Звернули дуло на Москву,
Чи в бік Північної Кореї.

На другий день, під свист і спів,
Наквашувавшись самогону,
Звернули дуло вже на Львів,
У бік Брюсселю й Вашингтону.

Крутили дуло так на Крим,
На Мінськ і Телявів крутили...
Звернули танку шию в тім,
Бо то круті народні сили...

А ще із криком «Гуд, капут!»
Звелися точно в рукопашній.
І всі народні сили тут
Лупилися, як танк без «башні».

Не вічна пам’ять. Хто ж то знав,
Що вітром часу пам’ять здуло.
І танк цю пам’ять не додав -
Неначе і війни не було.

Окопи риті на фронтах
Засипались і заорались.
Нащадки, загубивши страх,
Вертіти дулом танка взялись.

2013

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.


НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Оббрехана політплітками Юля –
не каверзуля і не капризуля,
веде свою команду через терни
дорогою, з якої вже не зверне,
в квітучий гай, де не змовка зозуля.


ЕПІТАФІЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Я скупаний в п’яти річках,
в радянських п’ятирічках тертий,
то ж, мабуть, лишусь у віках,
хоч безіменний, та – безсмертний.


ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДОБРОТИ

Я надивився на життя собаче,
на «неприродний» вибір і відбір –
душа моя вже за людським не плаче…
Жалію звірів, бо і сам я звір.


ОПТИМІЗМ ПОКАЯННЯ

Я видихнув із себе всі слова,
яким боліло в серці, –
легше стало:
хай котиться повинна голова
із-під меча
під сонячне орало…


СПОКОНВІЧНА РІВНОВАГА

Серпнева спекота – серцева недостатність
(недостає йому взаємності, либонь…).
Ненавистю кипить
шовіністична стадність –
в інтимності й цноті
притлумилась любов.


ШТУЧНИЙ МАЖОР

Що не день, то сумніші новини
на сумне сиволіття моє,
але диктор їх так подає,
ніби в нас чергові іменини
й нам сторіччя зозуля кує…


ПЕРЕДЧУТТЯ АПОКАЛІПСИСУ

Я батьківщину втратив назавжди.
Сьогодні я втрачаю Батьківщину.
Вчорашній друг мені стріляє в спину
і перед смертю не подасть води…


ЩО ЗА ДИВНА КРАЇНА

Що за дивна країна
від Сяну до Дону,
де кульбаби
єдваби
на трави
обтрушують,
де «злодюги в законі»
не знають закону
й відповідно до цього
його
не порушують!


ДИКУНСТВО

До влади преться гидь і покидь
регіонально-хутірська,
отож бо вже й не сниться спокій
«козлам відпущення»:
чека
життя при смертності високій
на смітникові «общака»…


ДІЛЕРИ, КІЛЕРИ...

Доки ще гроші в державній є касі,
а безробіття зростає в прогресії,
будуть з’являтись відкриті вакансії
на невідомі суспільству професії.


КАЛЕЙДОСКОП

Пропали десь «гіганти політичні»
(а я сказав би: хлопчики публічні) –
колись при Кучмі купчились – величні,
теперки ж – обезкучменно-трагічні.


ВОНО Ж, ЗВИЧАЙНО

Воно ж, звичайно, й ми не без гріха –
стількох месій затюкали
й пророків,
ніяких не засвоїли уроків,
бо ж мудрі вельми...
Нам би пастуха!


ІРОНІЧНИЙ ВЕРЛІБР

Я народний поет
оскільки
у найглибших народних глибинах
непримітним живу самітником
і хоч плаваю на мілкому
так зате ж не боюся втопитися
в океані бурхливої слави.


КИЇВ, ТЕЛЕНОВИНИ

Після спекотного дня –
сутінки і прохолода…
Різноколірний Майдан полиняв:
втома? зневіреність? згода?


КОМУ ЩО

Хтось над мішком тремтить
з нечесними грошима,
комусь круте авто
дорожче над усе,
мені ж болить душа:
вона ж бо не машина,
її ж бо від тривог
за все святе
трясе!


ВІР СОБІ САМОМУ

Не потурай сумним думкам
про сліпоту, яка чека
тебе вже невзабарі,
і вір своїй руці,
яка
не схибить в борозні рядка
із олівцем у парі.


ІРОНІЧНО ПРО СЕБЕ

Не досягну верхів
і не дістану
зірок –
я ж Низовий лише
Іван...

Та хто завадить литися фонтану
ізнизу вгору?
Я і є фонтан!


ДО СТВОРЕННЯ ВСІЛЯКИХ КОАЛІЦІЙ

Не згоден ні на жоден компроміс
з позицій зі своїх опозиційних!
Про розріз не скажу,
що це – надріз,
а про розрізане –
що це єдине ціле…


ОБРИДЛО ВСЕ

Вікно у світ – обридлий телеящик –
для мене вже не світиться давно…

Дивлюсь через проплакане вікно
на те кіно, де все звелось нінащо,
й боюся, що мені вже все одно,
в що виллється сюжет цей непутящий.


МУДРІСТЬ НЕВЕСЕЛА

Жорстока справедливість:
я старію,
за молоді розплачуюсь гріхи,
давно похоронив інтимну мрію,
вже й сам себе любов’ю не зігрію:
амбіції звелись на порохи
й засипали вулканну ейфорію.


ЖАЛЬ МЕНІ

Душі цнотливої
безмірно жаль мені
на схилі віку,
в цю годину скверни
й брутальності –
ніщо вже не поверне
чуттів пречистих
в їхній первині!


ЧАСУ НЕ ВИСТАЧА

На все про все часу не вистача –
Крізь пальці протекли Дніпро й Сахара...
Поволі догора, спливаючи, свіча,
І в сутінках загуслих, мов примара,
Міріє сутність, обриси втрача...


ЛЖЕПРИСЯЖНИКАМ

Присягали
й так легко ламали присягу
українському Тризубу, Гімну і Стягу...

Гей би раз,
на похмілля,
ранесенько вранці
«Конституцію» Орлика
почитали
«обранці»!


СВОЮ ДУШУ ТРЯСУ

Свою душу трясу, мов грушу,
Щоб звільнилась від звичок-гниличок,
Щоби дух здичавіння вичах
В найтемніших куточках, –
Мушу
Мордувати,
Бо їй не личить
Забувати духовність бувшу!


ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось в запаснику трима?!


НА ВІКІВ ПЕРЕПРАВІ

Агресивна нікчемність
пішла на реванш,
і запрагла бездарність
купатися в славі...

Пересолений вкотре,
сивіє Сиваш
на узбіччі епох,
на віків переправі.


ПІДБИВАЮ ПІДСУМКИ

Які ще підсумки?!
Сума –
напівпорожня:
хліба й солі
для прожиття в ній ще доволі,
та волі справжньої нема...


ТИХА ВОДА

Впроголодь і впрохолодь
праця – насолода:
все козацтво низове
повстає і греблі рве
тиха вода!


ЖИВУ НАДІЄЮ

Миє прожилки чиста роса лопуховому листу –
первозданне начало начал проступає назовні.
Ранок руку мені подає променисту
зі сльозою надії на теплій долоні.


ПРОТЕСТ

В українському паспорті
відсутня графа про національну
належність громадянина

Це ж отак,
ні за що ні про що,
скасували святе моє право
українцем писатись,
господарем в ріднім краю...

Забери свою «ксиву» ганебну,
нездала державо, –
я свою
Українську
державу
лишень
визнаю!



ПРОШУ ПРОЩЕННЯ

Простіть мені, Виговський з Калнишевським,
За пізній відгук гордої крові!
Можливо, хоч по другому пришесті
Ізнов закозакують Низові...


2006 - 2007

(саркастично)
“… Я інколи шукаю самоти “ – каже Світлана Костюк до Володимрира Сірого.*
І горнеться до мене саме та... – каже невпопад Ярослав Анонім, ведучи мову про своє:
… ота!
Єдина…
в цілім світі…
Cтоїть собі у сірому просвіті
вікна нічного –
УСЕ-УСЕ-УСЕ! - й нічого…

Ще мить, минулу, її тіло
невідпускало мої руки
солодку зазнававши муку, -
а вже… кривлятися злетіло:
“пімру з тобов таким зо скуки!” -
підскакуюючи творить па…
і реверанс:
Хі-хі! Па-па!
Ха-ха! Бай-бай!
Собі перебувай
в передчуттях маразму -
пеньок старий - прогавив шанс
померти в мить оргазму!

Тепер тобі, у цьому світі,
натомість буде та: ха-ха,
що у віконному просвіті.
2013 р.

* А ось решта “причинно-наслідкового” ряду:
Володимир Сірий (1964)
Самота

У маєстаті власного кута
Глузує над братерством самота, -
Вона ж не зраджує ніколи,
І ні про що нікого не пита...
18.05.13
Світлана Костюк (Л.П./М.К.) [ 2013-05-18 15:41:14 ]

Пізнавально було прочитати І Вас, Володю, і коментар Лесі( слова Низового). Я інколи шукаю самоти.
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2013-05-18 18:56:10 ]

"Я інколи шукаю самоти" - і горнеться до мене саме та...



худ. Я Саландяк .

Скелет у шафі. Йдуть земні роки.
Сивіє він, а з ним і я старію.
Уже й ховати наче не з руки,
але й на сміх дістати не волію.

Колись пекло і сором душу їв.
Тепер не їсть, напевно зуби втратив.
Крізь велич битв і дрібноту боїв
уяві честі я поволі зрадив.

Нема у світі таємниць таких,
що, оселившись в сороміцьку шафу,
за кілька літ із мінусів людських
не втілились в комедію-забаву.