Літо ягодами стигне:
Хоч, бери до рота,
А не хочеш, консервуй
З ягоди компоти.

Господарка роботяща
Посилає сина
Вишню стиглу обірвати
В садку з деревини.

Підліток вже на підході
Скоро й дівку брати,
А все дивиться на вишні,
Й не береться рвати.

-Нарви вишень! – Йому мати
Наказує знову.
-От пристали, взяти й рвати,
Ця вишня зимова!

-Як зимова? Щойно в днину
Стала постигати...
-Зимня вишня тому зимня,
Що не хочу рвати!

Мати блиснула по шиї:
-Годі фіті-міті,
Мав би татко зимні єйці,
Жив би ти на світі?!

Поки стигле треба рвати
І не мудрувати,
Бо на зиму добре літо
Гріх перекладати.

2013р.

Тут образність аж розкошує.
Верлібрів ноти - горілиць.
Рядочки - строго за фен-шуєм,
І... вже хропе під боком Гриць
(Він дуже швидко засинає...),
А свист - неначе в солов`я...
...Бо бідолаха ще не знає:
Не світ... не вірш...
Вагітна я!!!


10.06.2013

Ну шо, лежиш, собако ти лінива?
А най би тебе грім який узяв!
Ці мешти* зо три роки, як купила,
А ти ше й "етікеток" не зірвав!
Диван прогнувся ледь не до підлоги,
А на столі зижовкли всі газети.
Від тебе гет ніякої підмоги!
(А ше ж купую пиво, сигарети!)
...Придбала на біду собі планшета,
А там тепер якісь "Майстерні" є...
Він, люде, зображає вже поєта,
Коментарі щоночі роздає!
...А у хліві пацє підлогу з`їло,
Немає де подіти і ціп`ят...
Воно за якісь "рейтинги" засіло...
Не чоловік, їй-богу, а вар`Ят!
...А кіт домашній клепки теж не має:
На пузі в нього влігся...
...і...моргає...


07.06.2013

…і миска полуниці… на горизонті…
Намалювалася… в ошуці, що:
безконечно в пошуканні сенсу…
сенсу ошуки, ачи обману…

А, думаю: небесну манну
вже маю - пси не їдять…
якби не оси,
що пси, – і обитають
не на не-бе-си… хоча літають,
але кусають…

In sensu strictiore hos pro reo (коротко кажучи) -
на горизонті останню миску полуниці маю…
2013 р.


худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Для роздумів привід хотіла б вам дати:
Чи слід при нагоді за ріг повертати?
Питання це здатися може смішним,
Якщо не зіткнулися поки що з ним.
До чого тут ріг? Взагалі ні до чого,
Бо справа не в розі, а в тім, що за рогом.
Буває, ідеш, а за рогом аж сяє
І манить, і вабить, скарби обіцяє.
А вже як повернеш – воно як бабахне!
Осліпить, оглушить, недобре запахне,
Не просто бабахне - добряче зірветься!
Ще довго збирати себе доведеться....

Багато в житті перехресних доріг,
Та все ж не спіши повертати за ріг,
Спочатку поглянь крадькома із-за рогу
І, мов піонер, будь готовий до всього.
А краще - аби не нарватись даремно -
Постій, почекай, хай хтось інший поверне ...

Учора дощ , сьогодні мжичка,
А завтра злива за своє…

Погода наша , як п’яничка,
Що безпробудно тиждень п’є .
Дійде до білої гарячки,
Седмицю, - пити й не проси …

І світ здається пеклом, наче
Вогню рокочуть голоси.

05.06.13

Надіюсь, не згорять мої рукописи
в тюремних сейфах офісів приватних,
чекаючи на вирок. Час триватиме
і визрівати в ньому будуть оплески
майбутніх читачів. Не меценатові
дістанеться ця вистраждана слава,
а лиш мені, кого сліпа держава,
як завше, не помітила у натовпі.
Цих оплесків збадьорюючі виляски
народного поета надихатимуть
на творчі злети... Королівські милості
ніякого відношення не матимуть
до успіху в читацькім середовищі
поезії, що в муках нарождалася
і справжнього тріумфу все ж діждалася,
тому в народі буде жити довго ще!


2009

Навіщо я тобі?!
У тебе – муж,
І чин у нього є,
Таж не найнижчий.
Дізнається про наш роман –
Чимдуж
Обох нас, не роздумуючи,
Знищить.
А я не хочу на твоїй біді
Ловити миті щастя
Мимолітні.
До того ж ми уже не молоді,
І по воді спливли всі наші
Квітні.
У тебе – муж.
У мужа – ти і чин,
Статева слабість
І душа ревнива.
А я із тих – небагатьох –
Мужчин,
Чия судьба у творчості
Щаслива.


1997

Степан Пантелеймонович Халанський –
Шанований поважний чоловік,
Та не забув про те, що син селянський,
Хоча в райцентрі вже не перший рік.

Немає пихи в нього анітрішки,
Хороше тільки чути звідусіль.
І на роботу завжди ходить пішки,
Хоча службовий є автомобіль.

Бувало, як ішов біля базару,
Йому траплялась жіночка стара.
В базарні дні обабіч тротуару
Та продавала яблука з відра.

Степан згадав свою стареньку маму,
Яку давно забрали небеса,
А за життя була така ж бо сАма…
І потекла непрохана сльоза.

Дістав п’ять гривень і подав бабусі,
Бо продавала п’ять за кілограм.
- А яблука не важте, обійдуся,
Нехай то подарунок буде Вам.

Відтоді взяв за звичку цей добродій:
Як повз бабусю шлях його лягав,
То завжди так і діяв при нагоді:
Давав п’ять гривень - яблука не брав.

От і сьогодні також не забувся
Подати гроші й дяки не чекать.
-Гей, чоловіче! Стій! – кричить бабуся
-Вже яблука по вісім – не по п’ять!!!

Чхати що на болід інваліду,
що на інваліда - боліду.

2012

Собака, Собака,
посмотри-ка, нос у тебя какой:
чёрный, влажный, большой,
мягкий, словно душа
непуганного младенца!
Не рождено ещё достойного полотенца
для носа такого.
Если из всех потенций
выбрать чудесную эту,
станем ходить по свету
крепко, на всех четырёх,
вычухивать редких блох
(слышен собачий вздох).
И уж ни с кем тогда
в свете этого марева
не станем по совести разговаривать!

2013

Погода така мінлива:
То злива, а то – туман…
А я людина щаслива
На ймення просте – Іван.

Довколишній світ примхливий:
То добрий, то вельми злий…
А я – чоловік щасливий
На прізвище Низовий.

Вже теше судьба потроху
Для мене соснову труну…
Я ж славлю, немов епоху,
Хвилинку життя одну!

Великим, звичайно, тяжко
Вуглинкою згаснуть в золі…
А я лиш мала комашка
На Божій оцій землі!

2003

Впадає розум в каламуть склерозу.
А може навпаки? Не пам’ята
ота півкуля головного мозку,
що пише файли за мої літа.

Оце сусідка запросила в гості
(сто грам цукерок, пляшка коньяку?).
Іще із ранку лоскотало в носі.
Чи міг нагоду втратити таку?

Вона мені уже не раз моргала
одненьким оком, лівим, зокрема.
Моя відвага еросу сказала:
ідемо разом – виходу нема.

Отож зібрався, вуса напомадив
чи підкрутив - іще непам'ять та.
Моїй півкулі знов склероз завадив:
година – просвітління, дві – сльота.

Усе було пристойно і достойно.
Вона – конфетки, пляшку, звісно, я.
Згадав би ще, але набігло щойно:
і я не я і пам'ять не моя.

І як тепер сусідку цю вітати?
На ти, на ви чи просто «Добрий день!»
Якби-то точно за учора знати,
а так сиджу без тями, наче пень.

Кого б спитати? Хтось, напевно, знає,
але мовчить, похнюпившись униз.
Йому то що? Він пані не вітає,
а мій склероз всі спомини погриз.

Біг крутяк поранений –
Рятував життя.
Дипломат з долярами
Кинув у сміття.

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов,
Дипломат із баксами
В бакові знайшов.

ПРИСПІВ:

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов.
Він фортуні дякує –
Щастя там знайшов.

Кінчиться наразі
Це життя сумне,
Ти із грязі в князі –
Вознеси мене.


Почалось для бомжика
Не життя, а рай,
Ти, фортуно, грошики
Скрізь порозкидай.

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

ПРИСПІВ:

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

Я тепера, хлопці,
Вже бомжацький дон,
На Канари – гопца –
Їду за кордон.

Ось нардепом стану я –
Боже, поможи,
У Верховній Раді там –
Партія бомжів.

В президенти піду я –
Маю такий план,
Бо мене підтримує
Весь бомжацький клан.

ПРИСПІВ:
В президенти піду я –
Маю такий план,
Більш не буде правити
Нами бандюган.

Вийшов з бандюганчиків –
Щоб і я так жив.
Тож наступний прийде нам
Просто із бомжів.

27.05.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Поховали бабу Варку
Аж чотири діди,
Поминальну третю чарку
Випили – більш ніде
Взяти: лишень баба Варка
Самогон варила,
І такий – найвища марка! –
З ніг валив Кирила,
І Гаврила, і Тимоху,
І, звичайно, Марка...
Навіть сталінську епоху
З ніг звалила Варка
Самогоном.
Всі режими
З ніг вона звалила,
Доки руки їй зложила
Смерті вража сила.
Зажурилися Кирило
З Марком – аж до сварки,
І було б їх помирило
Тільки сяйво чарки.
І Гаврило із Тимошем
Карки рвуть і барки –
Все їм стало нехорошим
Без сусідки Варки.


2009

У повсякденній круговерті
Усе «воюємо», сердешні,
І не відступимося, вперті,
Чекаючи на день прийдешній:

«Ось прийде ще одне із рішень,
Проб’ю стежинку через хащі -
І «завтра» буде зовсім іншим,
І, безумовно, значно кращим.

Собі дозволивши зупинку,
Суттєвих змін хіба злякаюсь?
Почну робити гарні вчинки.
Нарешті у гріхах покаюсь.

Любов'ю матінки зігріті,
Малята слухатимуть казку,
І найдорожчому у світі
Віддам невиплескану ласку.

Поменшає турбот хоч трішки -
І не лишатиму нікого
Без променистої усмішки,
Нужденного – без допомоги.

Подбаю, звісно, і про себе,
Коли сплачу усі кредити.
Не забаганка, а потреба -
В спортзал, салон краси ходити.

Куплю вдяганки новомодні,
Майну кудись у диво-мандри…»

... І недосягнуте «сьогодні»
Міражем утікає в «завтра»…

На переході доріг і прощ, в еклектиці словоблуддя
шукаю сліди вогненності, завислі у слові: «Забу-у-удь…».
Ти – інший, ти – можеш виснути, у просторі жити нулем.
Я - не така… Ми по-різному в режимі «онлайн» живем.

Непереможені клаптики, котрі не складають ціле.
Ти будеш моїм неспокоєм, зерном у плодах незрілих.
Навіщо – сама не знатиму... Було недостатньо пожеж?
Знеможена… А безсилою вогонь хіба віднайдеш?

У передзвонах ліричних струн – з минулого у майбутнє
Стежинно розшиті лінії стирають твою присутність.
За крок до наступної миті – пробачу, забуду, зітру.
Вогненність у мить повернення прийму як наступну гру.

2013

З часів жорстокої борні
На камінь танк воздвигли люди.
І написали: «На Берлін!» -
Хай пам’ять для нащадків буде.

Пройшли якісь пів сотні літ,
Про кров і смерть пани забули.
І для нащадків, наче гніт,
Постав не танк, а напрям дула.

На мітингу, підпив кваску,
Під галас світлої ідеї,
Звернули дуло на Москву,
Чи в бік Північної Кореї.

На другий день, під свист і спів,
Наквашувавшись самогону,
Звернули дуло вже на Львів,
У бік Брюсселю й Вашингтону.

Крутили дуло так на Крим,
На Мінськ і Телявів крутили...
Звернули танку шию в тім,
Бо то круті народні сили...

А ще із криком «Гуд, капут!»
Звелися точно в рукопашній.
І всі народні сили тут
Лупилися, як танк без «башні».

Не вічна пам’ять. Хто ж то знав,
Що вітром часу пам’ять здуло.
І танк цю пам’ять не додав -
Неначе і війни не було.

Окопи риті на фронтах
Засипались і заорались.
Нащадки, загубивши страх,
Вертіти дулом танка взялись.

2013

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.


НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Оббрехана політплітками Юля –
не каверзуля і не капризуля,
веде свою команду через терни
дорогою, з якої вже не зверне,
в квітучий гай, де не змовка зозуля.


ЕПІТАФІЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Я скупаний в п’яти річках,
в радянських п’ятирічках тертий,
то ж, мабуть, лишусь у віках,
хоч безіменний, та – безсмертний.


ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДОБРОТИ

Я надивився на життя собаче,
на «неприродний» вибір і відбір –
душа моя вже за людським не плаче…
Жалію звірів, бо і сам я звір.


ОПТИМІЗМ ПОКАЯННЯ

Я видихнув із себе всі слова,
яким боліло в серці, –
легше стало:
хай котиться повинна голова
із-під меча
під сонячне орало…


СПОКОНВІЧНА РІВНОВАГА

Серпнева спекота – серцева недостатність
(недостає йому взаємності, либонь…).
Ненавистю кипить
шовіністична стадність –
в інтимності й цноті
притлумилась любов.


ШТУЧНИЙ МАЖОР

Що не день, то сумніші новини
на сумне сиволіття моє,
але диктор їх так подає,
ніби в нас чергові іменини
й нам сторіччя зозуля кує…


ПЕРЕДЧУТТЯ АПОКАЛІПСИСУ

Я батьківщину втратив назавжди.
Сьогодні я втрачаю Батьківщину.
Вчорашній друг мені стріляє в спину
і перед смертю не подасть води…


ЩО ЗА ДИВНА КРАЇНА

Що за дивна країна
від Сяну до Дону,
де кульбаби
єдваби
на трави
обтрушують,
де «злодюги в законі»
не знають закону
й відповідно до цього
його
не порушують!


ДИКУНСТВО

До влади преться гидь і покидь
регіонально-хутірська,
отож бо вже й не сниться спокій
«козлам відпущення»:
чека
життя при смертності високій
на смітникові «общака»…


ДІЛЕРИ, КІЛЕРИ...

Доки ще гроші в державній є касі,
а безробіття зростає в прогресії,
будуть з’являтись відкриті вакансії
на невідомі суспільству професії.


КАЛЕЙДОСКОП

Пропали десь «гіганти політичні»
(а я сказав би: хлопчики публічні) –
колись при Кучмі купчились – величні,
теперки ж – обезкучменно-трагічні.


ВОНО Ж, ЗВИЧАЙНО

Воно ж, звичайно, й ми не без гріха –
стількох месій затюкали
й пророків,
ніяких не засвоїли уроків,
бо ж мудрі вельми...
Нам би пастуха!


ІРОНІЧНИЙ ВЕРЛІБР

Я народний поет
оскільки
у найглибших народних глибинах
непримітним живу самітником
і хоч плаваю на мілкому
так зате ж не боюся втопитися
в океані бурхливої слави.


КИЇВ, ТЕЛЕНОВИНИ

Після спекотного дня –
сутінки і прохолода…
Різноколірний Майдан полиняв:
втома? зневіреність? згода?


КОМУ ЩО

Хтось над мішком тремтить
з нечесними грошима,
комусь круте авто
дорожче над усе,
мені ж болить душа:
вона ж бо не машина,
її ж бо від тривог
за все святе
трясе!


ВІР СОБІ САМОМУ

Не потурай сумним думкам
про сліпоту, яка чека
тебе вже невзабарі,
і вір своїй руці,
яка
не схибить в борозні рядка
із олівцем у парі.


ІРОНІЧНО ПРО СЕБЕ

Не досягну верхів
і не дістану
зірок –
я ж Низовий лише
Іван...

Та хто завадить литися фонтану
ізнизу вгору?
Я і є фонтан!


ДО СТВОРЕННЯ ВСІЛЯКИХ КОАЛІЦІЙ

Не згоден ні на жоден компроміс
з позицій зі своїх опозиційних!
Про розріз не скажу,
що це – надріз,
а про розрізане –
що це єдине ціле…


ОБРИДЛО ВСЕ

Вікно у світ – обридлий телеящик –
для мене вже не світиться давно…

Дивлюсь через проплакане вікно
на те кіно, де все звелось нінащо,
й боюся, що мені вже все одно,
в що виллється сюжет цей непутящий.


МУДРІСТЬ НЕВЕСЕЛА

Жорстока справедливість:
я старію,
за молоді розплачуюсь гріхи,
давно похоронив інтимну мрію,
вже й сам себе любов’ю не зігрію:
амбіції звелись на порохи
й засипали вулканну ейфорію.


ЖАЛЬ МЕНІ

Душі цнотливої
безмірно жаль мені
на схилі віку,
в цю годину скверни
й брутальності –
ніщо вже не поверне
чуттів пречистих
в їхній первині!


ЧАСУ НЕ ВИСТАЧА

На все про все часу не вистача –
Крізь пальці протекли Дніпро й Сахара...
Поволі догора, спливаючи, свіча,
І в сутінках загуслих, мов примара,
Міріє сутність, обриси втрача...


ЛЖЕПРИСЯЖНИКАМ

Присягали
й так легко ламали присягу
українському Тризубу, Гімну і Стягу...

Гей би раз,
на похмілля,
ранесенько вранці
«Конституцію» Орлика
почитали
«обранці»!


СВОЮ ДУШУ ТРЯСУ

Свою душу трясу, мов грушу,
Щоб звільнилась від звичок-гниличок,
Щоби дух здичавіння вичах
В найтемніших куточках, –
Мушу
Мордувати,
Бо їй не личить
Забувати духовність бувшу!


ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось в запаснику трима?!


НА ВІКІВ ПЕРЕПРАВІ

Агресивна нікчемність
пішла на реванш,
і запрагла бездарність
купатися в славі...

Пересолений вкотре,
сивіє Сиваш
на узбіччі епох,
на віків переправі.


ПІДБИВАЮ ПІДСУМКИ

Які ще підсумки?!
Сума –
напівпорожня:
хліба й солі
для прожиття в ній ще доволі,
та волі справжньої нема...


ТИХА ВОДА

Впроголодь і впрохолодь
праця – насолода:
все козацтво низове
повстає і греблі рве
тиха вода!


ЖИВУ НАДІЄЮ

Миє прожилки чиста роса лопуховому листу –
первозданне начало начал проступає назовні.
Ранок руку мені подає променисту
зі сльозою надії на теплій долоні.


ПРОТЕСТ

В українському паспорті
відсутня графа про національну
належність громадянина

Це ж отак,
ні за що ні про що,
скасували святе моє право
українцем писатись,
господарем в ріднім краю...

Забери свою «ксиву» ганебну,
нездала державо, –
я свою
Українську
державу
лишень
визнаю!



ПРОШУ ПРОЩЕННЯ

Простіть мені, Виговський з Калнишевським,
За пізній відгук гордої крові!
Можливо, хоч по другому пришесті
Ізнов закозакують Низові...


2006 - 2007

(саркастично)
“… Я інколи шукаю самоти “ – каже Світлана Костюк до Володимрира Сірого.*
І горнеться до мене саме та... – каже невпопад Ярослав Анонім, ведучи мову про своє:
… ота!
Єдина…
в цілім світі…
Cтоїть собі у сірому просвіті
вікна нічного –
УСЕ-УСЕ-УСЕ! - й нічого…

Ще мить, минулу, її тіло
невідпускало мої руки
солодку зазнававши муку, -
а вже… кривлятися злетіло:
“пімру з тобов таким зо скуки!” -
підскакуюючи творить па…
і реверанс:
Хі-хі! Па-па!
Ха-ха! Бай-бай!
Собі перебувай
в передчуттях маразму -
пеньок старий - прогавив шанс
померти в мить оргазму!

Тепер тобі, у цьому світі,
натомість буде та: ха-ха,
що у віконному просвіті.
2013 р.

* А ось решта “причинно-наслідкового” ряду:
Володимир Сірий (1964)
Самота

У маєстаті власного кута
Глузує над братерством самота, -
Вона ж не зраджує ніколи,
І ні про що нікого не пита...
18.05.13
Світлана Костюк (Л.П./М.К.) [ 2013-05-18 15:41:14 ]

Пізнавально було прочитати І Вас, Володю, і коментар Лесі( слова Низового). Я інколи шукаю самоти.
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2013-05-18 18:56:10 ]

"Я інколи шукаю самоти" - і горнеться до мене саме та...



худ. Я Саландяк .

Скелет у шафі. Йдуть земні роки.
Сивіє він, а з ним і я старію.
Уже й ховати наче не з руки,
але й на сміх дістати не волію.

Колись пекло і сором душу їв.
Тепер не їсть, напевно зуби втратив.
Крізь велич битв і дрібноту боїв
уяві честі я поволі зрадив.

Нема у світі таємниць таких,
що, оселившись в сороміцьку шафу,
за кілька літ із мінусів людських
не втілились в комедію-забаву.

Сандал, рахат лукум и горловое пенье.
Я для неё смешон, руглив и не еда.
Её надменный бог не выжил в воскресенье.
У ней в зобу меж ног - Босфор и лебеда.

У ней меж ног горит весь ветер перекрёстков,
Забытый, словно боль, и громкий, точно жесть.
Одежды шелестят невесело и хлёстко,
С собою не ведут, как будто и не есть.

Не я тебе кармен и ты мне не лжедмитрий,
Не весь наружный мир хмельной мадам Клико.
Танцующей стопой написанное вытри,
У века на часах живая нелегко.

Доселе невредим, в зарницах многоточий
Надеясь попадать в пышнейшую из свит,
Собрался бы стучать,
Но спит царица ночи:
Не покладая губ, восторженное спит.

2013

В туманной шляпе
осень
молчаливо
игриво смотрит невпопад
на листопад
и свет прибоя
лунного
гобоя нота низкая
во сне
приснилась мне
и я в объятиях мечты
всё жду покоя
но грёзы из тумана
в слезах обмана
в ожиданьи чуда и
покоя
не дают
и хороводят
прошлые года
особенно с утра
когда ветрА не спится мне....
не спиться б мне....
уже не снится мне синица
и даже ворон
не говоря о журавле
в тепле он нежится
вдали
от берегов родных
нам только перья
оставляя
улетая
и осень в зиму
превращает
немыслимый круговорот
ворот земных
совсем не рая
и по колена мы бредем
идем по снегу
догоняя вчерашний день
а он уже в тумане
там где-то ёжик
точит ножик
нарезать чтоб ольховых веток
и звёзды сосчитать
читать с Невинным до утра
полночный манускрипт
ночного неба
и ждать
пока наполнит Геба
бокалы терпкого вина
и не вина
твоя
моя
что не мечтаю больше я
о пне
что по весне
не распустился
забылся
в уголок забился
затаился
скорее просто развалился
и светит фосфором во мгле
возможно
мне или тебе
не все ль равно
когда темно
и жутко на душе и сиро
кто свечку впереди зажжет
и сиротливо подождет
твой неприход…
свеча сгоревшая нетленна
она выводит всех из плена
корысти
страсти
темноты
её пример к себе примерь
возможно наконец поверь
что смысл бытия лишь в том
чтоб не сгореть
за зря
как тля
а осветить кому-то
дом
кому-то может новый
том
гусиное перо что пишет
а не осветит
кто услышит
или прочтет?
и будет
Пушкин
Пущин
без маяка не отличишь
почёт ведь делает поэтов
из дилетантов –дуэлянтов
не всем конечно так везёт
и если к речке занесёт
да ещё к Черной…
то попал
пропал
но глория всё ярче
светит…………………
Ю.В. 14.02.2013

Іще ти, наче луг травневий,
Лелієш дум пахучу суть,
Та вітерцем поміж дерева
Твої косарики вже йдуть.
Поляже в пишній косовиці
Все, що так вабило тебе,
Надій билини блідолиці
Сум грабельками загребе.
І у стіжку, побіля річки,
Мов у єстві бібліотек,
Твої зупиняться навічно
Думки. Снігами замете
Горбочки й видолинки ясні,
Журби і радості розліг,
Де ти, у горі та у щасті,
Самим собою бути міг…

21.05.13

Столичні – ті, як правило, окличні,
А маргінальні – звісно, запитальні;
Столичні пишуть твори геніальні,
А маргінальні – віршики ліричні.

Столичні, хто поближче до престолу,
П’ють коньяки, смакуючи салямі,
А маргінальні, зовсім як селяни,
П’ють самогон і лижуть кістку голу.

Столичні – імпозантні й симпатичні –
Фанаток викликають інтереси,
А маргінальні – лохи і нечеси,
Доісторичним гомо ідентичні.

Столичні – ті шанована автура,
Державу підпирають тиражами,
Вся ж інша, про життя, література
На маргінесах твориться "бомжами".


2007

У маєстаті власного кута
Глузує над братерством самота, -
Вона ж не зраджує ніколи,
І ні про що нікого не пита...

18.05.13

Є у тебе криниця.
Всяк води з неї хоче.
Я душею не ниций,
Тож дивлюсь тільки в очі.

Тут безсилі слова є.
Можна вічність просити.
Краще мовлю халва я
Разів сто – й буду ситий.

Є поезії тема
І над тілом наруга.
О сигнальна системо,
Що, за Павловим, друга!

В цноті духа, шалені,
Час пускаєм – хай плине.
Мила, з фістули в мене,
Бачиш, котиться слина.

…Є у тебе криниця
Й непрохідна дорога.
Як земний вік скінчиться,
Посміються з нас в Бога.

16 вересня 2012 року

У пику недругам своїм,
я вдосталь п'ю і смачно їм.
А як поїм та ще й поп'ю,
я, в пику їм, їм пики б'ю.

2013

Куліш козацький із вогню
- і пластиковий БАД,
все це людина смачно
з`їсть і вип`є.
В колонках цифрове меню
- та хто з нас не без вад?
Сопілка ж сипле
обертони хрипло...
Гітарна лампа й віртуальна
- буде компроміс,
Коли потягнемо себе
за... яйця.
Чи правда, що айфон
лисиця вкрала - хай їй біс,
коли почула з нього
вереск зайця?
Чорнило електронне
пальці не бруднить,
і ніс не чує
плісняву сторінки.
Та все, чомусь, частіше
згадується мить,
як вчитель цупив детектива
в мене з-під колінки.
Спитай мене - чи буду
їсти борщ,
який на принтері
тридешнім роздрукують?
Та ж куди дінусь, їстиму,
чоло не морщ.
А там - нехай лікують,
чи пакують.
Єство нашпигувавши
брудом субкультур,
не поспішай ліпити
синтетичну крапку.
Дивись, он десь
повзе людинощур!
І не прибити вже його
китайським пластиковим
тапком.

15.05.13

Як гарно все!
За святом – свято
До неба стяги підійма…
Державних свят у нас багато,
А тільки ж святості нема
В державі нашій,
І немає
У дні дозвільні насолод –
У святотатстві виживає,
Ледь животіючи,
Народ.
Старе, знемігши, вимирає,
А незміцніле молоде
Шляхи найлегші обирає
Й саме не зна,
Куди іде.

Як гарно все…

Із кущів бузку дитина
Визирає так невинно,
Мов сіресеньке зайчатко
Чи малесеньке пташатко.
Придивіться добре, друзі:
Цей хлопчак гасав по лузі,
Розірвав собі сорочку
Та й сховався у бузочку,
Щоб матуся, рідна ненька,
Не тривожила серденько
І гадала, що синочок
В неї справжній ангелочок.

8-14 травня 2013 року

Хтось відчинив вікно,
Спека стрибає в кімнату.
Вечір - не вентилятор,
Спечений все одно.

Радіо хтось ввімкнув.
Музика краще мухи.
Місто чекає руху.
Лаву асфальт відчув.

Чийсь на балконі кіт.
Нюхає в’ялі квіти.
Сонце. Нікуди дітись.
Теплоударам привіт.

Хтось добродушно спить -
Спека ж найбільша втома.
Небо колись хоч зронить
Щедрі дощі на мить?!

Хтось зачинив вікно.
Місто втомилось літом.
Вечір не хоче жити.
От і кінець кіно.

Глянеш в душу мені, як ніколи й ніхто:
– Милий, чом в тебе очі червоні?
– Уночі прилітала моя Ерато
Й не далася в жагучі долоні.

Тільки облизня я упіймав – і слова
Полилися у вірш. Це нестерпно.
Позавчора ж була уночі, як жива,
Чарівна моя Муза Евтерпа.

– Ти, поете, брехливий мінливий Протей.
Муз гарем утече від султана…
Ерато і Евтерпа – це ти. Як про те
Розказати? Повір же, кохана…


21 грудня 2011 року

Я мрію маю золоту
Й палющу, наче спеку.
В нас розтанцьовують фату,
Ну, а у них – котеку*.

Живе та мрія з юних літ,
Я палко мрію нею.
О матінко, благословіть
На шлюб в Нову Гвінею!

Як вишні цвіт фата злетить.
Я ж до кохання ласа.
Котека ув очах стоїть –
Бажаю папуаса!

За папуаса хочу я.
Набридли українці,
В яких в кишенях – ні хріна**.
Й так само – у ширінці.

Під серце мрія б’є, під дих.
Жага в’ялить, мов спека:
Якщо – такі! – котеки в них,
То що ж там у котеках?

23 листопада 2012 року

На Кремлівський амвон він виходить такий непорочний,
І налобна Камчатка коричневим німбом горить,
І коричнево сяють червоні знамена ув очі,
Збронзовілий дух Леніна в залі могутньо стоїть.

Возсідає президія – мудрих апостолів рада.
Не ув’язнений ще Вельзевула нащадок – Борис.
І підступно, як Юда, Єгор вибудовує зраду,
Щоби “праведне сонце” вдягнути у консерватизм.

Михаїл осіняє усіх Іллічевим знаменням.
Йдуть до нього на прощу, цілуючи молот і серп.
Відпускає компартії він помилки й прогрішення,
І вже Сталін в собі чисту душу дитини несе.

До державної чаші йдуть сестри, тремтячи від щастя.
І республіка кожна побожна уста відкрива.
Лиш одна із сестер не достойна святого причастя –
Екстремістська, проклята, ворожа, небратня Литва!

Перекрити їй газ! Ех, повітря б іще перекрити!
На без хліб’ї невдячна нехай же тепер посидить.
Може, буде їй менше отої свободи кортіти,
Буде знати, як брата московського треба любить...

...Самодержцю всія!.. Вже імперії ти не вборониш.
О Литво! Із тобою республік усіх холуї!
Хай, наш царю, тебе не тривожать Союзу кордони –
Вони будуть з Камчатку на лисому лобі твоїм.

26 квітня 1990 року

Солнце очумелое в зените
Льёт, как из весеннего ведра.
Три дивчины в джинсах Нефертити
На скамейке посреди двора

Чешут языками слово к слову
Так, что песней душу не трави.
Тема наболевшая готова -
О большой и пламенной любви.

Каждой в заповедных грёзах снится
Супермен и гиперчемпион.
Девочки боятся ошибиться,
Что сказать и сделать должен он.

"Экселент" должно стоять на парне.
На крайняк сойдёт и "вэри гуд".
Чей из них окажется товарней?
Все свою мечту не подведут!

Все своим избранникам, играя,
Обеспечат мёд и молоко.
Все в одну горлянку утверждают:
Бросят своих нынешних легко.

2013

Сусід ревнивий до нестями
Так ревнував, аж зір звело!
Тож, першим оком бачив прямо,
А другим геть усе село...
Усіх підозрював і всюди,
Спокійно виспатись не міг:
Бо у селі погані люди,
Чатують первородний гріх.
Його дружина (вже четверта)
Під пильним оком зацвіла:
Сиділа кожен день заперта
І лише макраме плела.
З людьми одна не спілкувалась:
Закритий вихід на парад.
За те, моя сусідка мала –
Вагомий, пишний, красний зад!
Як зберегти таку царицю
Від домагань сільських мужів?
Сусід завзято із криниці
Відро геть з цепом відкрутив,
Щоби з відра залізний пояс
Прийшовсь дружині як труси -
Така міцна залізна зброя
І для надії, й для краси!
Продумав виріб, зважив грами,
Відро приладив до задка,
Ще й дужку вставив між ногами
Від куприка і до пупка...
Цепком запеленав коліна.
Замок пристроїв до відра.
Надійно сховану дружину
І в люди вивести пора.
Та тільки вивів долю з двору,
Свою надію і любов...
Вона підняла груди вгору
І здиміла разом з відром!
Сидить сусід обіч городу,
У розпачі тютюн смалить.
Любов не жаль. Відра - так шкода,
Бо воду нічим наносить.

Задзеркалля. Я - не Аліса.
Хтось адресою помилився.
Догори дном життя й стандарти
Тут - монети нічого не варте.

Задзеркалля. Кролі в кокардах.
Тиша. Миші. Ходячі карти.
Як у прірву в дитинство впасти
І Алісині мрії вкрасти.

Задзеркалля. Півдюйма кроку.
Навіть гусені – й ті пророки.
Нам мізерність до бою личить:
Так простіше сховати обличчя.

Задзеркалля. Душі відбиток.
Трохи легше у себе дивитись.
Розмістити вже по-новому
Все, було що в житті тісному.

Задзеркалля. Я - не Аліса.
Тут надійніше, світ навіщо?
Я знайшла те, чого шукала.
Розбиваю крилом дзеркала.

Ця буденність…Я - не Аліса.
Краю дива немає більше.
Биті скалки летять за вітром,
Щоб поетом когось зробити.

На десятках сетей социальных
Мы находим, любим, теряем
Узнаем друг друга из тысяч
Но иногда полюбив отвергаем
Отвергаем боясь боли и муки
Не почуствовав тепла что дарят руки
Не вкусив поцелуя в реале
Мы в инете как дети в любовь поиграли

Но а встретясь на улице пыльной
И найдя взгляд знакомый, любимый
Никогда не отпустим дуг друга
Ведь на то аргумент есть весомый

Я почувствую стук сердца
Ты почувстуеш страсть дыханья
Открывая дверцу сознанья
Остаемся в плену прикасанья...
2013 год

Тотальна сурдокамера, авжеж.
Понад усім – її самодостатність!
Тебе тут кожен ревно береже*,
Щоб ти межу не смів переступати.

Чого ти рвешся до чужинних міст
І будиш в нелояльності підозри?
Чи ж не один і той же самий світ
На повні груди й крізь вузенький розріз?

Мій любий бокре! Що тебе жене?
Спини свій біг і серця не розгнуздуй!
Побережись, бо штеко будлане
Острозька невблаганна глока куздра!**

О доле! Пострічай і підвези!
Не покидай мене на півдорозі!
Мій батько тут*** зцілився від шизи.
Чи ж я верну свій перевчений розум?

5 лютого 1996 року

Гвардійці поетичного пера –
Місцевих літоб’єднань ветерани –
Провідують мене:
Прийшла пора
Лічити втрати
І численні рани
Зализувати разом,
В тишині
Пенсійного непоспіху.
А й справді
Я ще комусь потрібен,
Ще мені
В безрадісні часи, їй-богу, раді!
Комусь потрібне схвалення моє
І дружні, неколючі зауваги,
Комусь моя прихильність додає
Упевненості в чомусь
І наснаги…

Від чаю відчай блякне і втіка.
Снується спогад. Вишукано слово
Загальнозаспокійливе.
Така
Блаженна атмосфера:
Всім – чудово!
Що ж, постаріли…
Сили вже не ті…
Але ж і старість – не хвороби тільки:
Все менше помиляємось в житті,
Старі аналізуючи помИлки.



1999

Ховають – ще живого! – Низового
на звалищі-руйновищі Донбасу,
де ніде вже й попастися Пегасу,
де слово не вартує вже нічого,
а пісня не хвилює більш нікого
і плин часУ вривається завчАсу, –
ховають Низового – ще живого!

І хто мене живцем ховає – знаю,
бо шило у мішку не заховати:
я ж буду "похоронщиків" кусати,
допоки ще зубів хоч трохи маю,
допоки пістолетом ще тримаю
хвоста свого амбітного, – як знати,
ще, може, і здолаю хижу зграю...


2006

Білозубі усміхи конвалій.
Із-під вій фіалкове: «Прийди!»
веснянкові сонечка-кульбабки
і черемхи млосний подих: «Ти…»

Ой то буде: заквітує терен -
і укриє памороззю цвіт…
Любуватимеш? – іще не певен? -
стиглі брості черешневих віт…

Ягідки черлені задалеко?
Чи на відстані правиці - рай-дуги?
Чи на них шукаєш напис «еко»
на підкріплення своєї неснаги?…

Одлетить вишнева хуга-юга,
обнесе пташня усі сади…
До стерні поколе ноги туга:
де ж те млосне і фіалкове «Прийди»?..

І я, і ти, усі ми разом
кладемо долю на ваги.
Вона укрита мідним тазом.
То кара Божої руки.

А янь та інь, як плюс і мінус,
єднання хіті і цноти.
Угору очі – бачу синус,
колиску дум і суєти.

Кричу: Ау! Де щезли рими?
Луною …ими поверне.
Хай дух гармонії загине,
зате КаПе у вись іде.

Стою на рівні одиниці
у сні, неначе наяву.
Моє минуле зріє з ниці,
чи за собою не позву.

Стріваюся із люстром я щодня,
Ми з ним на «ти», хоча і не рідня.
Колись воно таки самотнім стане ,
Моє обличчя випивши до дна.

26.04.13

Мені наснився сон, страшніше не буває.
Немовби я помер, а Бог мене питає:
- То кажеш, ти – поет? Від мене чи від себе?
І хто на тій землі ручається за тебе?
Махнув рукою вбік і тека враз з’явилась,
і двійка букв ПееМ, як назва, засвітилась.
Кахикнув, погортав: - Олехо Олександре,
ім'я собі ти взяв, на перший погляд, гарне
А далі що? Овва… Збіговисько і(з з)бігів
і значення КаПе нездужає без ліків.
Метафори так-сяк та й образи невдалі.
То ж думаєш, бідаче, що ти поет і далі?
Моє імення ось ти всує споминаєш.
Тобі зарано в рай. Як, друже, ти гадаєш?
Рукою знов махнув – два янголи під пахи
спустили мене вниз, де люди-сіромахи.
Мені наснився сон, що гірше й не буває –
душа у марах сну куди лиш не літає...

24 квітня 2013р.

Сідав на коня – зачепилась матня
За вигин Дінця…
А, бісяка із нею!
Рвонув – відірвалась…
Погнав я коня
У степ,
Що палав золотою стернею.

Пригнав до столиці –
В ясні небеса
Ударили дзвони святої Софії…
Коневі – коневе: водиці й вівса.
А я – без уваги, а я – в безнадії.
Найвищі гетьмАни сказали мені:
Вертайся додому з ганьбою своєю,
Оскільки прибути посмів без матні…
Тут лицарство справжнє,
І кожен – з матнею!

На схилі кривавого розпачу-дня
Шукав я зворотну лякливу стежину,
І місяць – загублена кимось матня –
Сусально мою золотив одежину…


2004

Людське життя тече у руслі часу.
Розбурхана чи тиха течія
несе у даль фізичну біомасу.
Набат у скронях: Господи, це ж я!

Життя моє, ти зовсім знахабніло.
Усе спішиш до вічних порожнин.
Душа втомилась, тіло постаріло,
а ти не знаєш жодної з провин.

Сиджу собі та й мудрим туманію –
про те, про се, найбільше про жінок
і сам собі признатися не смію:
- Куди тобі, друзяко, до дівок.

Ось коньячок і житнього скоринка.
Доп’ю до дна – за краще, за життя
Воно – розмай: у полі – то травинка,
у хаті – я, розумний плід буття.

Життя моє, хіба тобі владика
віддав наказ пришпорити коней?
Чи то тебе нечиста кличе пика?
У пеклі мрій забракло вже людей?…

В оцю секунду, в мить оцю миттєву
я ще живу і, навіть, щось пишу,
а зробить Бог поправку несуттєву
і я уже нікуди не спішу.

Все - суєта, буденність метушлива.
Їй не потрібно ні жаги, ні крил.
Ріка життя, спокійна чи бурхлива,
і я у ній, як човник без вітрил.

17 квітня 2013р.

*
Ідеї виникають непогані,
Та опиняються у Сема чи у Вані.
Учений , що в мундирі бульбу їсть,
Сидітиме повік на чемодані.
*
Писати вірші ( непогане хобі!)
Усюди добре, тільки не на лобі.
Отож , як щойно змога є, пиши , -
Поетові потрібен віршообіг.
*
Непогано багатому бути,
Світ вивчати із вікон каюти,
Бідняку зоставляючи шанс
Осягати його через утиск…

14.04.13.

У маленьких людей маленьке життя,
Маленькі сходи до маленьких квартир.
Маленька площа маленького житла
Із маленьких дрібниць і маленьких картин

Маленькі коридори маленьких кімнат,
Маленька кухня і маленький балкон,
У маленьких ліжках маленькі люди сплять
Маленький затишок від маленьких розмов.

Маленький годинник має маленький циферблат,
Маленьке взуття для маленьких доріг,
Маленькі люди на роботу спішать,
Де потім чекають на маленький обід.

Маленькі вікна із маленьких світлин,
Там маленькі стелі, маленькі столи,
У маленьких будинках маленькі світи –
І маленькі книги пишуть про них.

Все настільки маленьке і меншого нема,
Та великі не побачать цей маленький рай –
У великих зовсім інша мета,
Хоч душа у всіх вагою 21 грам.

2013