І
Гойдати далі простір недоречно -
вагони доповзли до "все конечно"
і, спинені, востаннє, на шляхý,
послали поназбиране на ху-
ноликих перевізників причалу.
І видих Українського хоралу
посунув у околиці Кремля,
відомі як Москва...
                                   - Москва, це я...

Означивши себе серед загалу
відсутністю речей, дітей і дам,
і проблиску в очах "і аз воздам", -
вбираю "Київського" кисню сталу,
мов кинутий колись ефірний крам.

ІІ
О світанкова лоція перону
доби кристалізації жаргону -
і русло, і вітринний краєвид,
і нерестилище для астерид,
розмножених у міліцейській формі
заради койно: "Як воно?" - "У нормі!",
де бовваніє постать Ілліча,
пала в очах мартенівська свіча.

Моnsher, філогенез не до вподоби
і західний, обридлий, краєвид?
Що ж, ти не перший хто, як вічний жид,
жадає смерті, забуття свободи,
амністії за круглим строком літ.

І опускає дебаркадер крила -
не всім умерлим вирита могила.
- Запевне кожному своє, - згори
у завтра задивляються орли.
І як „отцям” не вистачило клепки
вдягнути на пернаті морди кепки?
Та виповзає сонце на дахи
і бронзовіють говіркі птахи.

Це вельми тішить зграйку горобців,
яких повчають хитромудрі галки -
місцевого Оракулу весталки -
"- Розмови не для племені дзьобів,
бо далі тільки мат і катафалки..."

ІІІ
Асфальт м’який, вогонь згори і знизу.
Можливо пекло ближче тут за кризу
фінансів битих картами Таро,
та в Мегеддо навряд чи вхід з Метро.
А що "Московське" "Київського" краще,
ясніше з кожним метром вглиб і важче
шукати привід рухатись назад,
і рухатися взагалі. Це пат.

Одначе правила ведуть з ума.
Порушення їх - рецептурний вчинок,
єдиний вихід, щоби недарма,
як той казав, прожити свій відтинок
заради отого, чого нема.

ІV
А задоволення? Кінець, хана -
і зусібіч голота і шпана,
відкладення уяви церетелі,
райвідділи, комбанки, гранд борделі,
усе чого торкається душа
у тихий переддень дефолту... Ша!
Направо від сідниць царя Петра
зринає храм Спасителя - з нутра

лунає проповідь, - між тим спасенна,
її не згублять смертні ворота...

Несе мій човник далі річка-вена,
гойдають хвилю дзвони, і вода
така ж, як і віки тому, смиренна.


1998

Що ти хочеш, щоб я сказала?
Якою хочеш, щоб я стала?
Ану, мій любий, зізнавайся!
Та зачекай! Не роздягайся!

Давай зіп'ємося з тобою?
Давай здамось мєнтам без бою?
А може наплюєм на них?
Слабо тобі? А мені ні!

Сідай назад. Я поведу!
Дорогу, котику, я знаю,
Твої уроки памятаю.
Під міст заїдем – пиво ж маєм!
Так чом би й ні? – тебе питаю.

І так до ранку...

Ми штурмом магазин візьмем
І на окраїну втечем,
Щоб там накупленим впиватись
І «Лікарською» обїдатись.

(Такі з тобою перспективи...
Ні в Турцію, й не на Кариби...)

Тобі ні слова не скажу!
І при тобі я не заплАчу!
На пташку не перетворюсь,
А на вужа – тим паче.

От зараз геть тебе спою,
до батареї прикую,
Згвалтую і не запитаю!
Бо тіло я твоє люблю,
Краса така рідко буває.

Не злись! Ти краще ляж поспи.
Не рви волося! Член не трогай!!!
В пригоді стане ще мені.
Може...колись...але не скоро..

Залишитись тебе жаліти?
Не маю часу. Це мине.
Не розкисай! Все буде «чікі-пікі».
А памятаєш як ти втішав мене? –
«Скоро все станет на свои места.
Ты сильная. Сильные не мстительны.
Оружье сильных - доброта».

Ще так усе попереду було!
Продавши долю через білу браму,
Дружки з дружбами сіли за столами
У шалашах...І скоро все село
Зійшлося по-свояцьки на гостину,
І тільки голос нетутешній в спину
Щось заспівав... Це молодий музи′ка
До танцю кликав – наче жити кликав!

Дурних забав невтомна круговерть
Тривала довго, нескінченно довго,
Впадаючи у ранок, наче Волга
Впадає в Каспій. Перелившись вщерть,
Текла горілка – мимо, під столи...
І ми любили, бо іще могли
Любити, і не спати до світанку
У цьому світі, схожому на п’янку.

Чуже весілля, захмеліле в дим,
Горлало “Гірко” сонним молодим,
Та наречена з токсикозом раннім
Вже позіхала, і казала: “Ваню,
Котра година? Скільки там іще?”
Ішло життя навскіс – сліпим дощем,
І стало раптом холодно і колько –
Ми відгуляли осінь, наче польку...

...Так відгуляли! – А тоді прозріли,
Що сніг довкола, наче вельон, білий,
І ні музи′ки, ні гостей нема,
І замість нареченої – зима
Нам на коня горілки наливає...
Та ні тебе, ані коня немає,
І мушу йти сама додому пішки
По кучугурах в чорних босоніжках...

У нас глибока осінь, друже мій Мар'яне,
Всі вулиці у парасолях і у листі,
Усе навколо мокре й сіре, місто в'яне.
Незатишно і зимно, лиш в старому місті
Ще можна соватись. З кав'ярні до кав'ярні
Перебираючись під стінами будинків.
Всі хлопці стали злі, дівки - негарні,
І тільки рясно розмальовані блондинки
Ще тішать погляд і нагадують про вітер
Який давно вже в мене по кишенях свище.
Та про сумне не буду (написав і витер)
Не переймайся й тим, що набурчав я вище.
Ми тут, Мар'яне, всі про тебе пам'ятаєм,
Ну як не всі, то все ж не менше половини,
На днях об'їлися весільним короваєм,
Та ти й без мене знаєш про такі новини.
Хоч що ти бачиш у своєму інтернеті?
От нам з Андрієм дехто хоче бити пику
А ти ж, я так гадаю, схочеш бути третім?
Приїдь, відчуй себе порядним чоловіком.
І прихопи з собою там яку москвичку,
Бо так подумалось перед концертом "Вія",
Що українство наше нам ввійшло у звичку -
Жеремо сало, помаленьку пліснявієм
І навіть нікому нам всипати по сраці...
І показати нам, які ми сучі діти.
Щось розтриндівся я... Вертаюся до праці
А ти вже приїжджай, бо ж точно будеш битий!

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи негадані!
Тягну цигарку і подумки - „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
То вже в капронах, і в туфлях із бантиком!
Нині на танцях із ним вишиватиме!

Осінь. А в нас би напевно наладилось.
Я і з питтям зав’язав би, і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась, -
склалось б, якби ми того були вартими.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки.
Все, що хотіла, виходить, отримала -
шубки, панчохи... І змії-приятельки!

Осінь. Прострації соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики,
й ті іще натрафаретити грації,
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! Ще горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнити - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
взятись за справжнє з малярською ревністю!
Бо раз мистецтву і дано щось значити -
це підійматись над злою буденністю!


2007

Моя бабуня (царство їй)
Була поетом -
Бува до пісні "на ходу"
Додасть куплета.
А голос мала чарівний -
Співала в храмі.
Господь від неї щось вділив
Мені і мамі.
Воно незримо пророста
Годинно й денно...
У вчених відповідь проста:
"Спадковість,гени".
***********************
Я,власне,тут не про талант,
Не про природу, -
Як дивно в нас переплелось
Коріння роду.

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Тебе кохаю я, забувши все на світі,
І відчуваю в точці „Я” солодкий щем.

Цей щем солодкий треба притупити,
Аби не закінчилося все враз,
Щоб я тебе ще з півгодини міг любити –
Я згадую огидний унітаз :

На білому фаянсі... темні смуги....
Вони не просто так.... а від лайна...
Афроамериканські... два... бандюги...
Цим унітазом скористалися сповна...

А потім... ці подонки і уроди...
Людей мочити стали... наче мух...
І щоб тобі продовжить насолоду
Я до уяви підключаю нюх.

Та от, такої надивившись муті,
Тебе кохать я раптом розхотів.
І навіть щоб закінчити по суті
У мене не знайшлося слів.

Дивилась кішкою на мене ти, з-під носа
Смачнючу мишку у котрої віднЯли.
Але ж повір : ці афронегритоси –
Ще ті казли !

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою,
З”явився в супермаркетах кишмиш,
Він геннозмінений , так само як і соя.

Летять не тільки журавлі : летять півні,
Коти, собаки , кози й навіть свині,
Бо їм генетики – розумні чи дурні ? –
Вживили гени в організм пташині.

Летять порушники на „Ладах”, „Москвичах”,
А навздогін за ними – полісмени,
І навіть Президент літа , мов птах, -
Їм теж пташині в сраку ввели гени !

Усі неначе подуріли, всі летять,
У атмосфері - і дорослі, й діти,
Для чого ждати з неба благодать,
Коли за нею можна полетіти ?

До мене теж приперлися вони :
Давай – говорять- знімай брюки хутко!
І будеш, як всі люди восени
Літать у вирій, наче дика утка !

Та я генетиків – розумних, чи дурних? –
Не слухав і повиставляв за двері !
Літать , на щастя, вмію і без них-
Коли вірші складаю на папері....

Осінь. По вінця налити і випити,
І закусити сирком „Дружба” випите,
І як пройме організм тепло трепетне –
Дружно утрьох, не змовляючись, крякнути.

Хай обивателі в теплому ступорі
Дивляться ящик, насіння лузаючи,
Ноги в гірчичному тазику парячи, -
Ми ж не такі, ми – останні романтики !

Вітер газету шматує безжалісно,
Тьмяний ліхтар , як шалений, гойдається,
Але допоки у пляшці щось хлюпає,
Можна вважати – життя лупить гейзером !

А як у пляшці раптово все скінчиться,
Ми не підемо просити і жебрати,
Маємо ще одну пляшку заховану !
Ми ж не абихто тут. Ми – діти осені !

Краса ситуації
„Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані” *
І цей бичок зі смоляно́ї драні!!..
Мораль: в Лисиці все за півціни. :)

Краса у залишку
„Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем” - **
Пилок і мед зібрали? Без дилем!..
Мораль: незайманість - важкий тягар для жінки.

Вивершення краси
„Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!” ***
Сюди довершеності Зваби долучу!
Мораль (всього і вся): Квітуча піхва!


2007

Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!
Як не достигла – то й нема в що плигать.
Частуюсь квітами : дрочу, дрочу, дрочу...

А от якби уже достигла гречка,
То можна було б плигать, тільки ж – з ким ?
В умі перебираю всіх знайомих :
Іван ? Петро Сергійович ? Максим ?

Це є біда, це є стихійне лихо ,
Що нині гречка так повільно достига,
Достигнути їй заважає клімат :
То злива, то гроза, то ураган !

А як же нам , скажіть , вітці народу,
Без гречки вижити, продовжити свій рід ?
Ми ж не попремо проти голосу природи,
У гречку ж плигав батько мій ! І дід !!

Це є розмноження таке. Вегетативне.
Нічого в тім поганого нема.
Як гречка врешті-решт уже достигне –
Ти спробуй стрибнуть в гречку крадькома.

Нехай тебе , припустим, звать Іванком.
То ти, Іванку, не гнітись, не комплексуй.
Приходь на поле десь о шостій ранку
Й стрибай у гречку, часу не марнуй.

Ти там, у гречці , поваляйся добре,
Немов ото шиншила у піску,
Поповзай, як гадюка чи як кобра....
Зробив роботу цю некопітку ? -

Тепер дивись та не втрачай свідомість !
У гречку ти стрибав зовсім один ?
А з гречки ви виходите натомість
Удвох : ти й твій вегетативний син.

Звичайно, спосіб цей не всім доступний,
Лиш справжні українці можуть так,
У цьому – наша сила і могутність,
Й без гречки нам не вижити ніяк !

Й тому при кожнім хуторі, містечку,
І при великих мегаполісах-містах
Вкраїнські гречкосії сіють гречку,
І наш народ – незнищенний в віках !

Хоч як вдивлявся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!
Я знову пропустив свою зупинку,
Коли ж уже з тобою ми зійдем ?

А я ж зійти уже давно би мусив,
Бо я живу зупинок три назад,
Та в мене настовбурчилися навіть вуса,
Коли побачив твій я пишний зад !

Ти їдеш , швидше всього, із базару,
Мабуть, ти там купила квіти ці ?
Ти з цими хризантемами – чудова пара,
Що їх букет тримаєш у руці.

А я ж також кохаю хризантеми,
Від їхнього я запаху торчу !
На тебе лиш дивлюся, і не знаю, де ми ,
Чи то вже „Полярон”, чи тільки „Слава Іллічу” ?

Тролейбус вгору сунеться поволі,
Водій тролейбусу не поспіша,
Я уявив собі твої сідниці голі,
І в мене настовбурчилась душа !

А я ж тебе , щоб знала ти, кохаю
Вже майже цілих двадцять п”ять хвилин !
Й тихенько так тебе до себе пригортаю,
Повір, я буду гарний сім”янин !

В тролейбуса злетіли з дротів роги,
Аж іскри полетіли доокіль,
Своїми я ногами відчуваю твої ноги,
І в мене настовбурчується кіль.

А я ж тобі щось мушу говорити,
Щоб ти мене не копнула під дих,
Й кажу : Ах-ах, які чудові ваші квіти ,
Й прикиньте – ні пилиночки на них !

Тролейбус знов завівся , смикнувся й поїхав,
Я ледь на твою ногу ну їй-богу не скінчив,
А ти мені відповідаєш зовсім тихо :
- Мнє еті хрізантЄми мой любімий подарив...

А я ж іще хотів щось говорити,
Та раптом від твоїх цих дивних слів
У мене розстовбурчилося все на світі,
І все, що я хотів - я розхотів !

Нехай дурний тролейбус їде собі далі,
А в ньому – ти із оберемком білосніжних хризантем,
Й мораль така, якщо ніяк уже не можна без моралі :
Вдивлятись краще треба – і тоді ми щось знайдем !

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Хоч неохоче злазять з ніг вони, -
Та зайняті тобою мої длані.

Тебе тримаю я за гарбузи,
Щоб не втекла ти , поки буду їх знімати,
Зніму штани – почну знімать труси,
Зніму труси – то можна й приступати.

А ти чомусь холодна , як гантель,
На мої любощі мовчиш неадекватно,
Я розумію, що стодола – не бордель,
І пахне тут не зовсім ароматно.....

Та що робить, коли таке воно, буття,
Така, признаємось відверто , селявуха,
Що змушений я посеред сміття
Тобі нашіптувати серенади в ліве вухо,

Коли навколо , де не ступиш, кізяки,
Коли смердить вареним картоплинням,
На стінах повзають рогаті слимаки,
Звисає скрізь торішнє павутиння....

Та це дрібниці все, моя любув,
Моє ти сонечко, моя рожева свинко !
Ногами з себе я уже штани стягнув-
На щастя в них не затуга була резинка !

Кричить за стіною
Гвалтована дівчина,
Пузатий сидить
Павучисько в кутку.
Цикади дзичать –
Назлітались на лампочку,
Ото буде жерти що
Вночі павуку !

Я пультом ганяю
Програми у тєліку,
Усюди реклама
Та інша фігня.
На ввімкнуту лампочку
Злетілись метелики,
Павук їх зжере
До наступного дня.

Дивлюсь і дивуюсь я –
Боже мій, господи!
Ну поки ми будем,
Як ті віслюки ?
Летим на рекламу ми
Як ті метелики,
А там вже чигають
На нас павуки.

Мене задовбали вже
Всі оці вибори,
Чи взяти – й самому
У Раду піти ?
Я лампочку вимкну,
Відкрию всі вікна -
Тікай, мій метелик,
Рятуйся ! Лети !

Яке цього року буяння вишЕнь!
Поглянь-но лишень!!!
Цвітуть черешнІ і вишнІ,
Але ж не лише!
Ось-ось зацвітуть яблунІ і грушкИ, -
Це ж буде вапше!!!

На трасі
Бобринець-Херсон
В селі якомусь
На стовпі
Лелека звив гніздо.
Це дуже добре,
Це щасливий знак,
Коли лелеки гнізда в"ють :
У цього
У стовпа
Все буде
Ха-ра-шо !

Цього року лелек розвелося, як гною,
Наче гною в цей рік розвелося лелек !
Моя мила !
Сумую я так за тобою ,
Моя риба кохана, мінтай мій, мій хек !

Ти майнула кудись , а куди – я не знаю,
Я не знаю, куди ти майнула, мон шер !
І без тебе тепер я щодня помираю,
А учора – прикинь ! –
Я ледь-ледь не помер !

Я не слухаю ніц, навіть „Радіо Ера”,
Не дивлюся кіно, не співаю пісні,
Ще учора я думав, що ти зла мегера,
А сьогодні вночі ти приснилась мені.

Ти в сорочці стояла до п”ят, і з косою,
А коса та сягала тобі аж до п”ят,
Сподівавсь хоч у сні я побути з тобою,
Та лелек у цей рік розвелося ж, як гною,
І [нахабні] лелеки пожерли усіх жабенят !

Мені тоскно і сумно, мов курочка-ряба
Мої яйця розбила усі нанівець !
Де ти , риба моя,
Моя Царівна –Жаба !
Повернись !
Бо без тебе мені вже гаплик !

© kokacherkaskij, 20-08-2007

І знову сонця хвороблива втома
хлюпоче по аортах спраглих вулиць,
простуджуючи побутову ртуть
та зваблюючи прагматичне птаство
до рідних сміттєзвалищ та Гайд-парків –
Сізіф уже внизу, що ж, знову в путь!
Юрба незвично чуйних перехожих
зняла свої обвітрені шапки,
проходячи повз похорон морозів…
Моя сусідка винесла на люди
колготи на лоренівських ногах…
Творцю обридло длубатися в прозі
і він в пропахлий нафталіном ямб
загорне сонце, душу і капіж,
і надрукує у районній пресі
на гонорар скупивши весь тираж…
А я одягну свій новий костюм
і цілий день тинятимусь у сквері,
полохаючи гамір горобців,
аж доки хтось з нудьгуючих бабусь
не дорікне, киваючи на мене:
- Тиняється, в такий погожий день!....

...тоді зненацька
Щось мене вкусило ;
Я подивився -
То був мій сусіда,
Він вболіває
За Динамо-Київ,
А я весь матч
Просидів у вбиральні.

Мої долоні
Відпихали вітер ,
Мої зіниці
Розривали небо,
Мої надії
Зіткані з ефіру, -
Які ж , їй Богу,
Ми неадекватні !

© kokacherkaskij, 30-12-2006
Новорічні стежки
Не заметені снігом
У чужому вікні
Блискотять ліхтарі
Я блукаю один
Зорі світяться тихо
Зачекають нехай
Королі і царі -

Я спочатку прийду
У задрипану хату
Там дівчисько маленьке
На мене чека
У Італії мама,
В Португалії тато,
Вона дивиться в ніч,
В шибку ніс притиска...

Я несу їй одній
Подарунки веселі,
Їй не треба чогось,
Чого в мене нема.
Вона так прагне чуда
В холодній пустелі
Вона вірить у мене.
А навколо - зима.

Говорять люди,
Що небавом
Настане кінець світу.
Ой !
Земля здригнеться,
Вітер, хвилі,
Цунамі налетять на нас,
На Сонці плями,
З неба метеори,
Нові бацили,
Спасу нам нема.
Прийдуть китайці,
Скуплять наші хати,
Карпати відберуть і Крим,
А опісля китайців марсіани
В нас заберуть
І шахти, і Кривбас,
А потім знову з неба метеори,
Воно красіво, коли в міру,
А не так,
Що день і ніч
Із неба летять камні,
І зводять нанівець
Селянський труд.
І стане українців мало-мало,
Ну, чоловік із двадцять - двадцять п"ять,
Ми будемо пливти
По буйнім морі,
Акули будуть плисти
Нам услід,
І наш благенький човник
Будуть хвилі
Кидати вгору-вниз,
Немов кізяк.
Зате на щоглі
Буде тріпотіти
Блакитно-жовтий прапор
І тризуб !

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Вже листопад, передбачається зима...
Ти більше не приходь до мене уночі,
До нового замка не підійдуть старі ключі,

Ти цілий жовтень голову мені дурив,
На вуха сім мішків гречаної мури
Мені ти понавішував , - пардон,
Я бачу – ти не лицар, ти – гандон !

Тобі я вірила і віддавалася сповна,
Тепер я бачу : ой , якая ж я була дурна,
Що я довірилась такому мудаку,
Та краще б я ото втопилася в ставку !

Ти , хитрий і підступний мудрагель !
Та краще б я ходила на панель ,
Ніж за „спасіба” із тобою ночувать,
Та ще й кровать ти обіцяв зремонтувать !

Казав, що ми поїдемо в Туніс ,
Насправді ж ти водив мене за ніс !
Ще в червні обіцяв купить путівку, гад,
А вже – поглянь ! - зима надворі, листопад !

Усі мої подруги ще ото давно
Мені казали, що насправді ти – лайно,
Та я й приснить собі такого не могла,
Що замість принца доля дасть тебе, козла.

Ти висмоктав із мене весь нектар,
Мої пів-хати виніс на базар,
Ти – хам, ти – солдафон, ти – просто глист !
Терпіння кінчилось. Надворі – падолист.

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Без парасолі,
Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан.

Шо він шукає тут ?
Дума про що ?
Чом не сидить у теплі ?
Схопить застуду,
Пійма менінгіт,
Й навіки спочине в землі ...

Та не про себе він
Дума в цю мить,
Дума про нас , день і ніч !
Цей одинокий
Замерзлий чувак –
Юний у Жовтні Ілліч !

Знає він :
Скоро буржуям каюк !
Вигляне сонце з-за хмар,
І розкуркулений
Згине навік
Підлий і капосний цар !

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Він усміхається,
Добра рука
Міцно стискає наган.

Коханець жовтень - у очах багряний гріх,
Тобі я присвятити хочу стіх,
Хоч ти й крутий, Великий і тепе, -
Не маю намірів я вихвалять тебе.

Я думала – із тебе буде толк,
А ти відразу після цього змовк,
До стінки повернувся, захропів,
А щоб поцілувати – й поготів !

Про тебе слава йшла, що ти крутий,
Я ж придивилась – ти не жовтий, а рябий,
І віршів ти не знаєш наізусть,
Мені навіяв ти не радість, радше – грусть.

Та щоб я із тобою ще колись !
Та краще ти оце засни і не проснись !
Але щоб знав - ти незабаром станеш татком,
Від тебе в мене буде жовтенятко !

Жовтень, Великий Кастричнік,
Я в школі був майже отлічнік,
Ходив я підряд на паради,
Носив транспаранти , як нада.

Якось я ніс транспаранта,
На нім був Ілліч з красним бантом,
Тут хтось мене штурхнув під руку,
І Ленін звалився в багнюку.

Відразу на мене насіли
У формі якісь два дебіли,
Казали, що я диверсант,
Бо Леніну вимастив бант.

Вони мене взяли в розробку,
Сказали, що кинуть у топку,
Як я не признаюсь навіщо
В багно Ілліча я вперіщив.

А я ж , чесне сло, ні при чому,
Пустіть мене, дяді, додому,
Мене не ругайте зазря,
Бо я патріот Октября.

Минули роки з того часу,
І вождь робітничого класу
Уже не приходить до мене у сні
Ані в листопаді, у жовтні ані.

26.10.2006

Черговий жовтень, на душі роздрай,
І очі хоч портвейном заливай,
От інші кажуть – „болдінская осінь”,
А я у Болдіно не був і досі.

Якого дідька пертись на край світу ?
Я краще викличу собі якусь Лоліту,
Вона прийде, все зробить так, як тре,
Й натхнення з мене аж бігом попре.

На вулиці біда - хоч не виходь,
Повсюди пішоходи місять глину,
Із неба сіє мжичка , вітер в спину,
Природа умерщвляє свою плоть.

На коліна, клята доле! На коліна!
Сповідаю! Тишу не поруш.
Біль не вірить у святенність душ,
Коли спрагу не тамує власна слина.

Підповзи! Щоб очі страхом обпалило.
Що ж із тебе, зречена, візьмеш?
Нащо рвуться в небо понад меж
Твої, зранені пречистим світлом, крила?

Не ненавиджу, та як, повідай, жити? –
То кидаєш в прірву, то в блакить...
Висікаю батогами мить –
І вважай, що ми з тобою квити.

Сповідаю. Каюсь. Причащаю... Словом.
Втяти віку здригнулась рука –
Не всесильна, але й не слабка.
Біль минувся. Піднімайся, доле, знову!

О, панночко! Ви загубили риму
У грі кокетливо-мрійливої естетки.
Позбудьтесь фаршу, не танцюйте Приму –
Вам не дадуть чужої статуетки.

О, панночко! Хотіли править балом?
Пробачте, люба, та яка з Вас Маргарита? –
Ви можете з диявольським загалом
Усмішкою любовно говорити?

О, панночко! Священну Камасутру
Я б щиро радила натхненніше вивчати.
Слова – не цукор, їх помол на пудру
Ще не дає Вам права крити матом.

О, панночко! В феміністичній ролі
Не пустять і повік пробитися крізь терни.
Мужайтеся! Та, як сівач у полі,
Лелійте, щоб достигли Ваші зерна!

U 1
А як завважите моє життя
не в призму зроговілого лорнета,
а у неспокою серцебиття, -
угледите тоді судьбу поета.

Ні, ні, не хочу зашкарублих слів,
я винен вам. Але не тільки гроші,
згадайте інше - я любив, жалів…
Ви знов у бійку. А були хороші,

були ніжненькі, милі, звабні. Руки!
І нігті від погруддя... Моя рибко,
нема між нашими світами злуки,
і в цьому суть мого спасіння, видко.

2005