СПЕКА не мала давно відпочинку.
Працею зморена пані
у відчайдушному стані!
Треба змінити вже їй поведінку.

Ось і з’являється слушна нагода
ВЕРЕСНЮ не докучати.
Піде в Небесні палати
причепурити згасаючу вроду.

Хай відпочине від неї природа!
…Листя вдягають оздобу.
Вітер наспівує оду
та й надсилає чимдуж прохолоду.

Свіжість нових відчуттів та емоцій
зріють в осінньому жанрі.
Поруч з вродливою пані.
Теплі у неї, усміхнені очі!

Прагнуть любові, відвертості хочуть!
З поглядом впевненим, щирим,
що закликає до миру.
Тож зустрічаймо володарку ОСІНЬ!
***
…ЛІТО спекотне було цього року..
Зараз відчутні вже ВЕРЕСНЯ кроки…
Зменшився день, стала довгою ніч.
Зграя думок: досягти таємниць
ВСЕСВІТУ дивного! Ось в чому річ.

31.08.2021

Одеські хвилі з фетру і фланелі,
а вітер – подих подруги. Весь день
пірнаю у написане про неї.
Картин іскринки, вогнища пісень

душа своїми, рідними відчула.
Я в унісон з Одесою бринів.
Проте щовечора витрушував із чуба
пісок одеський – грубий і брудний.

Несміло я наспівую: «Збулося».
Тепер чекаю на фонтани слів.
Але щовечора вичісую з волосся
пісок одеський і чіпкий, і злий.

У потяг «Чорне море – Придніпров’я» першим
просохлим і прожогом залетів.
Та буду вдома довго вимивати з пейсів
пісок одеський чистий, золотий.

08-09.2020

Щоби набратись вдосталь
свіжого блиску хвиль –
званим з’явився гостем
на Кагамлик Сухий.

Селище Молодіжне,
річка, центральний пляж
долі крутнули дишло
різко, чарівно. Враз

втоне безсилля враже,
вляжеться, як намул.
Вірші уміння зв’яже:
намурував, набув.

Трави – натхнення вермут –
замайорять у піснях.
Запросто верби повернуть
запах наснаги і смак.

Зникне з душі знемога –
весело спалахну,
бо для віршів живого
вже додали вогню:

рибки солодким сріблом,
златом жовтець їдкий –
і потекли нестримно
рими, бурхливо – рядки,

буйно катрени. Від сонця
п’яні буркун, плакун
пряли любов на серці,
як не верти, палку!

Небо – ласкаво-хмарне.
Виструнчений очерет,
хвастаючись, махає
хвостиками комет.

07.2021

І
Життя – театр, екзамени – парад,
політика – весела клоунада...
не виживає люд без клоунад,
які показує безверха Рада.

ІІ
І весело, і сумно водночас.
Народ стоїть і падає держава,
не додає снаги, – героям слава!
бо славослів’я не рятує нас.

Зате усіх Московія спасає
потоками то газу, то крові...
а у Європи ґлею в голові
як не було, то й досі ще немає...
і Цицерон оказії чекає
із булавою йти на візаві.

ІІІ
Історію мінують «геродоти»,
якщо не говорити, – ідіоти...
а їм, аби лише,– гіп-гіп-ура!..
та умирали воїни добра...
усе рахують, хто іще не проти,
аби тривала ігрища пора.

Але пора уже знімати маски
антигероям оцієї казки
і то бігом, а не в її кінці,
коли усі побачимо, що буде,
і як на барикади вийдуть люди
питати, хто веде на манівці.

08.2021

ІКазочки веселі і сумні
всіх часів і деяких народів
на екрані нині не у моді.
Ми і наяву – як уві сні.

А дивами радують лукаві
лицедії, клоуни й шути...
живемо із ними у державі,
із якої мріємо втекти.

А куди? У видуману казку,
до Аліси у її палац...
ще існує... коли ваша ласка,
цей культури нашої ерзац...
тільки на хіба ці шоу-маски,
що усім показує паяц?

ІІНа сумне не вистачає часу,
на веселе досить і пісень,
умираємо одного разу,
а життя триває кожен день.

І хоча далеко до завіси,
а воно, усе-таки, веде
нас усіх зі сцени за куліси,
де у яму кожне упаде,
то аби устояти, інде
треба бігти...
             і біжу...
                        на місці.

ІІІЯ у цій країні новосел
і не заперечую на разі –
те, що не побачив Оруел,
ми опереджаємо у часі.

Та вертаю на круги свої
і усе ще бігаю по колу...
дякуючи зайцеві Керолла,
оминаю болісні краї,
поки сни забудуться мої,
а казки,
             усе-таки,
                        ніколи.

08.2021

Ти нестерпно бажав
пити серпня бальзам.
І цілющий прибіг:
за усмішкою – сміх,
за сюрпризом – сюрприз.
Сядь зручніше і мчись
містом рідним, і млій
від мелодій і мрій.

2021

45 градусів по фалосу –
сутність мого роману
послухай, історіє персональних страждань, —
коли він нарешті ляже
а я нарешті встану —
щоб перетнути гарячу точку горизонтальних вражень
виставлю нову вертикаль —
Річка моя безводна тоді впаде до ніг Океану
і заволає мій власний камінь Фаль
ще необроблений — чистий голос хаосу
найгучніший свідок мого безнадійного риму
маленьких великих — а все руйнівних пожеж
45 градусів — з гори у воду
антиутопії кожного білого дня
авжеж
йдучи на звитягу варто думати про хороше
лягати на все що завгодно окрім щитів
коли я нарешті ляжу —
а він нарешті встане
й запустить таймер нових життів
і вражень старих як світ і як світ солодких
вже буде доста — ніби піднесені королям яства
тоді почнеться нова історія нові канони нового блядства
ця казочка не про інтим —
на кону жодного витязя який би здолав дракона
на кону жодного козиря який би бив туза
я — дівчинка з силою Лаоокона
гроза
втомилася бути настільки стожильною
щоб тримати небо
втомилася бути рупором й налигачем
послухай, я душила його голими руками
я стримую вітер плечем
Річка моя безводна пустеля тече і тече і тече
і немає цьому ні розради ні краю

а він упирається звивається не конає
він обвиває мене як шибарі — забагато пут
45 градусів по фалосу — гострий кут

убити можна або завдати болючих ран
хоча — якщо придивитись — стріла Зенона
ще зовсім трішки і допишу роман —
нову історію нові канони

мені сказали що я не з піни — що я з ребра
я жертва чорної трансплантації — не стихії

послухай, не треба ніяких вигнань ніяких драм
я — дівчинка з силою Лаоокона
я знаю як розмовляти зі зміями
це вроджене вміння — його народили в мені мої порожні надії
мої незакриті гештальти мої розтринькані дні
я дуже добре розумію змія
бо він — у мені
коли Танатос приходить в гості несе шампану —
ридає Ерос
бо сили нерівні у цих двох

45 градусів — міцний смак у мого роману
автор якого — Бог

Поїздка вранці – радісна, святкова:
як на побачення, лечу я на роботу!
Від себе, автора, не від смартфона
чекаю перше слово, першу ноту.

Мені телефонія не потрібна,
звучати ні хвилину не повинна:
наповнююсь мелодіями липня.
Плюс пасажирок золоті коліна

мене заводили сильніше кліпів
і гарячіше, вибачаюсь, порно.
А липень на чудові квіти кликав
і на шовковицю рожеву, білу, чорну.

Прийшла пора і ягідна, і римна.
Плюс пасажирок золоті колінця.
Медовими мелодіями липня,
повірте, я наповнений по вінця!

2021

Збавляє до нуля вогонь
Чудовий другий місяць літа.
Благає яблунька його,
Плодами білими облита.

Пробачте, змушений іти,
та дружба ніжна зобов’яже
в іще незвідані світи
зібрати дужі саквояжі.

Добу журливу почекай,
і рушить у відпуску Липень.
І паспорт є, і портсигар –
в «Борисполі» перекурити.

За злетом лайнера простеж
і захворій нестерпно Серпнем:
останній літній місяць теж
є на сюрпризи невичерпним.

2020

Де-не-де і я іще нівроку
як читаю опуси свої...
помічає всевидюще око
місію поезії високу
і мотиви, схожі на мої.

Видаються генії по блату,
може й чесні, а не навпаки...
не оберігають їх пенати
ні від шельми, ні від плагіату
із чиєїсь легкої руки.

Та нічого. Маю те, що маю
за свої окрадені роки
і на ґуру ще не зазіхаю...
де яка ідея не літає,
а усе ж піймається, таки.

Списані як олівці поети
повторяють фабули й сюжети,
що заполонили небеса,
мрія, накопичена у сфері,
оживає на чужім папері
і рятує світ чиясь краса.

07.2021

І Україна щось уміє!
Інде допомагає Бог
не оминути пандемії
і досягати перемог.

Ми як усі – одної криці,
та маємо своє лице
і знаємо, що українці
кують бодай одне кільце .

Гартуємось, бо того варті!
Несемо власне знамено
і від олімпу в цьому гарті
не відстаємо заодно.

Уже і небо б’є рекорди...
Такий діагноз у погоди
цієї літньої пори –
дощі не мають прохолоди
і не зіб’ють жару вітри
за олімпійські нагороди.

07.2021

Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Грубощі втопились
у берізки ласці.
Спопелили милі
блискавки кулясті.

Павутою вража
задушилась пошесть.
А повійки зразу
зупинити зможе
цвіт рожевий, білий
відчаю вал чорний.
Виробляйте вирій,
ватри і валторни!

У негоду грійте,
у недобру грайте!
Ви ж натхненню – лійки,
а катрену – лайки!

2021

Як нектаром налита бджола,
зачароване серце принишкло:
конюшина в саду розцвіла
біло-пишно, рожево-преніжно.

Розцвіла у міському саду,
пелюстки, мов товар делікатний.
До краси на хвилинку зайду…
Щоб джмелю до зорі долітати,

щоб царівну усміхнених трав
двірника хмурий погляд не гнобив,
щоби серпень щотижня вітав
із обновами ельфів і гномів,

щоби злет зупинити стеблу
велетні косарі не полізли –
я табличку на клен почеплю:
«Обережно! Крамничка білизни!»

2019

В яскраву, пишну і ароматну
з-під варти хати красу бреду.
Та зупиняюсь: грозу-армаду
перечекати, грозу-орду.

За мить у п’яти душа дремене.
В сумній савані ледь не зомлів.
Нехай негода пливе до мене
не на есмінці, а на човні.

Не посміхався, проте й не плакав.
Хмаринок морок не залякав.
Не злива з неба скубла, а мряка,
бо заблукала гроза-дракар.

2021

Хоч крапало, квіти: «Води!»
У сірої висі благали
і лядвенцю смуток злотавий,
і плач конюшини рудий.

«Напитися дай досхочу!»
А дощ лепетав: «Пригощу
шаленою ніжністю зливи»
Ще й думку смачну, що між ними,
землею і небом сумними,
медова розквітне любов –
закоханий зяблик озвучив.

Пелюстка поранена «Знов!..»
Дощу поцілунком кусючим.

20.06.2019

Ощад пожадливо ковтав
готівку. Шили колисанку
автівок шини.
Той каштан,
що поселився коло банку,
як сталь чудову чи кришталь,
слова створити може листям
і скласти у рядки –
каштан
поету щемно пожалівся:

«Очам коханим і вустам
розносить подарунки липень –
плоди і квіти.
А каштан
тепер нікому не потрібен!
У стані сподівання ждав,
суцвіття згасли, як софіти,
колючі дітки…» −
і каштан
почав у відчаї ржавіти.

16.07.2020

Всі ми різні... поки гріє кров...
і смішні, і п’яні, і тверезі
думаємо кращою із мов
і єднає нас одна любов
до краси, країни і поезій.
Ще риплять колеса колимаг,
ідемо, коли не їде дах,
поки є мета ясна й висока...
береже її недремне око
Того, що живе у небесах.
Не ховаю Божого таланту,
бринькаю на струнах житія,
стоячи на плечах у атлантів,
не кричу, – це я!.. це я... це я?
Ось... придумав... нате і читайте.
Зважую своє на терезах
істини, та і чуже – як свято
й досі перемелюю завзято...
полірую сльози на очах...
поки є фантазія багата,
полечу луною... може між
хмарами, аби почути лиш,
чим я можу душі обігріти...
Зі сполуки знаків, слів і літер
викристалізовується вірш
і його несе по світу вітер.

07.2021

Заросла тернами колія...
азимути долі невідомі...
не одними келихами рому
радує стихія житія.

Поки мрія не наб’є оскому,
пий минуле того ручая,
де тече ілюзія твоя,
що не усміхається нікому.

Та коли зігріє ласка рук
і сердець таємний перегук...
очі відведуть дереворити...
поки ще солодкий присмак уст,
обережно стався до спокус,
щоб якусь...
із них
не пропустити.

***
Він змалку не писав нікому оди,
Тому критикувати взяв за моду.
Як псевдоправда в дурня у руках -
Не користь нам дарує, тільки шкоду.

***
Він думав, що великим стане Гуру,
Та злу і підлу має сам натуру.
Чи треба, чи не треба — все повчає -
Ні, не провидець то, а заздрий дурень.

***
Ти не кажи всю правду графоману,
В солодку він увів себе оману -
Хай тішиться у ній — за правду голу
До самих печінок тебе дістане.

30 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

                І
На олімпі живуть не боги,
а обранці і здирці народу,
що готують його за борги
і за мита – із мосту у воду.

На парнасі лише суєта...
За ідеї – ні звань, ні оплати!
і немає кому описати,
як орудує «влада свята».

Ні Тичини тобі, ні Драча,
щоб народу сльозу утирати,
і немає уже палача,
і немає у кого стріляти.

І у головах знову імла...
і на поводі зе у пуйла –
циркачі із мечами Арея
захопили державу мою
і кому полягти у бою
на арені – рішають пігмеї.

                ІІ
Укоріни́лася шпана...
На це не вистачає злості
і дивиться із високості
великий Бог, як сатана
людей пакує на погості,
а у сусідньому колгоспі
агонізуюча «страна»
готує армію у гості...
не вистачає калача
у рушнику, і пучки солі,
і головного діяча,
що випадково...
ще на волі...
........................................
Але, – про що це я речу?
Як довіряти шмаркачу?..
........................................
Чого лукавити і злитись,
коли нема кому молитись?
Покаюся і помовчу.
Стою у паралелі часу...
і ні олімпу, ні парнасу,
ні славослів’я кумачу.
Є духота... немає спасу...
ось‐ось розтану й полечу...
і на душі розтане крига,
і зійде золота пора,
що і до нас прийде гора,
що ми не флюгери і дзиґи...
і нагадають небеса, –
якщо рятує світ краса,
впишіть її в червону книгу.

                ІІІ
Допоки коситься трава,
і мліють росами отави,
кладу на музику слова
і чую неземні октави.

Гудуть над липами рої,
а я у них намісник Бога,
у нас до осені дорога
у всі навколишні гаї.

Нічого зайвого немає,
коли немає каяття...
які меди, така й кутя,
на те й бджола іще літає,
ну, а якщо яка й кусає –
за мене віддає життя.

06.2021

В Оклахома-сіті
всі давно вже ситі,
взуті і побриті
в Оклахома-сіті.

У ціло́му світі
всі брудні, не миті,
з латками на свиті –
у цілому світі!

В Оклахома-сіті
всі в однім кориті,
при грошах, в просвіті
в Оклахома-сіті.

А в цілому світі,
хоч ти на Гаїті,
хоч ти на Таїті –
в смітті й безробітті!

В Оклахома-сіті
скоро будуть биті!
Будуть ситі биті
в Оклахома-сіті.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Ану і я попробую... як ті,
кого у море бурею занесло,
і хоч пора уже сушити весла, –
чого його гребти у самоті?
Поезія не має колориту...
заіржавіло слово золоте
старого Риму... а було круте:
патриції в чужому оксамиті,
раби-колони і живі‐убиті...
тріумфи і трофеї... вар’єте!
А на увазі маємо еліту,
або юрму, комедією ситу,
або серйозні натяки на те,
що пише геній...
мовою санскриту.

06/21

Не зійшлися три дороги
на путі до раю
і ні отчого порогу,
ні коня немає.

Далі – тридесяте царство
у чужій халупі:
не кощій у господарстві,
то Яга у ступі.

Як не ризи, то лахміття,
а напередодні –
що XVII-те століття,
що моє сьогодні.

Мрія казкою минає...
та не тим печалюсь,
буду перший чи останній...
поки вибору немає,
і чужого не цураюсь,
і своє не ганю.

06.21

Я тут,
бодай мене взяли чорти!
Щасливий
від чаю гарячого
мозку кипучого
чаю гарячого
Щасливий!
Цілуймо мене,
мономани!
Цукру не треба!
не треба захоплення цукром!
Я сам покладу
і скажу: "Україно!
Спасибі за цукор
за свіжий!
за друзів
по чаю!
по триста чаїв!"
Я тут.
Я хворів.
А тепер,
бодай мене взяли чорти!
я в колі стола,
в несні́ заяложених скатертин,
у дірці від бублика
чаю запиваю
раєм!
вітрин.

24 березня 1995 р., Київ

Я не маю про шо думать,
люблю
спать,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…
чого ти не спиш?
я не маю про шо
казать…
під фунікулер потрапив кіт,
ну,
у пішохідний перехід
потрапив я,
квітами душу відвів,
осінніх мух літом штук
двадцять одну задавив,
закопав парашута в лісі,
чую: стук,
упіймав за хвоста лиса,
фарбованого у Франка,
тиняюсь тепер
від тинка до тинка,
відтак я ото лисий,
і не маю про шо думать,
і не маю про шо
казать,
лиш спать
люблю,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…

26–27 лютого 1992 р., Київ


That's right – (англ.) правильно.

цей світ покотився за двері й ворота він випав у жменю як жуйка із рота він втратив сакральність наближеність тіло
— і став незручним ніби спінене мило
чужим нероз’ясненним надто пекучим задуже нав’язливим гостро колючим
холодним гарячим — нестерпним до біса
долоні — єдина надійна завіса
закриюся! буду сидіти й мовчати
чекати чогось чи на когось чекати
хто раптом зніме цю шалену напругу дугу розімкнувши струсивши мій страх
і сім горобців як судові присяжні
на гілці рядочком смішні й неуважні мене звинуватять у смертних гріхах —
на кожен один буде пісня пташина
така дивина — а не йде з голови
я буду сидіти й тримати коліна мов бруствер який захищає рови

я буду вростати по груди та шию по вуха по голову по горизонт а кіт підійде кіт погляне умиє і тихо мене обійме як уміє і тихо зчитає мене ніби зонд
і дані кудись передасть — у космічні
намріяні виміри — інші світи
і я зупиню цю хвилину — у вічність
щоб вишнею там прорости

(с) ТатаРівна, 2021

Голосили всі коти
від такої красоти.
Травень пахне п’янким безом.
Сонце ріжеться, мов лезом.
В зоопарку крокодили
навіть яйця почавили.
А на березі Дніпра
скаче гола дітвора́,
ніби там пасе акула
чи п’яни́ця вже втонула.
Бо на Житньому базарі
продається все у па́рі.
Двоє літрів з двох годин,
а по гро́шах – за один.

18 серпня 2001 р., Богдани́

І
Нації немає далебі,
поки є ні людям, ні собі
лайдаки окремішньої хати,
щоб на балалайці обіцяти
ряженого клоуна юрбі.

Віртуально – ми усі обранці...
та не розуміє тугодум, –
ну чому якісь американці
запалили українські танці
і реально діє GO_A-шум?

Хрестики і нулики – забава,
поки вишиває їхня мать
копію Московії лукаву.
На Росії заполоч кривава,
в Україні – жовто-синя гладь.

ІІ
Із давен взували ми щоранку
черевики, а не постоли,
а на свято – білу вишиванку
одягали... як було коли.

Невідомо, що пасує нині...
у куфайці якось можна й так
обійтися вуйку і ґаздині...
а на шоу, то немає як.

То таке... а от умом коротке...
не паяц і, наче, не упир,
у народу, нібито, кумир...
а нап’ялює косоворотку
малоросів лівий поводир.

ІІІ
Це нічого... козачки усюди
ще бувають... а коли не буде,
вийде на видовище юрма...

люду – що?.. вони усіх шанують
особливо тих, кого не чують
і не лають, поки їх нема.

05.2021

Кочуємо, як правило, у Лету,
лишаючи на пам’ять по собі
бодай рядок гарячого сюжету
на обеліску гаснучій добі.

І я піду раніше, ніж чекають
і любі друзі, й щирі вороги...
Курчата за тинами вже літають,
хоча іще не осінь навкруги.

Ось заримую далеч і лелеку,
а на останок – мову і любов...
гора із плеч – іти й іти далеко,
аби усі почули, що пішов.

А як ніхто не чує і не лає
ні за солодке, ані за гірке,
то хто його у цьому світі знає, –
що головне, а що – сяке-таке?

І по живому різати не можу,
і свіже на давно забуте схоже,
що, може, і не варте п’ятака...

а не обов’язкові компліменти
за майже одинакові сюжети
лише неволять душу козака.

05/21

                І
Важко із віком у ногу іти...
бути й не бути... на Ви і на ти...
інші часи і герої,
тільки немає ясної мети,
і не міняються ветхі світи
нашої долі земної.

                ІІ
Що не епоха – то ера біди...
що не видумують черті –
бідному вийти сухим із води
можна лише після смерті.

Що не реформа – то, ніби, парад
злої наруги й полуди.
Шут реставрує вонючий фасад
олігархії і суду.

Хто винуватий, не знає ніхто...
зайві дебати і лайки.
Перемагає відсотків на сто
чадо народу – Незнайко.

Видно йому, наче із каланчі:
мухи, пожежі, котлети...
о... і совок помічає вночі,
ніби, видющі усі читачі,
а не тямущі поети.

                ІІІ
І не п’яниці, і не без ума,
маємо дулю у жмені,
поки копійки на ліки нема,
нумо, малюймо зелені.

Та й економимо... на комірні...
може, на чорні... обіцяні дні...
рівні ми... і, Боже... вільні...

Кожна новація б’є по мені.
Є ще надії... на зміни одні
і на попові обідні.

05.2021

Не без того, щоб любити,
ще не був, так будеш битий,
Бо в останній день кохання
за зітханням – йде прохання…
"Боже-Боже, поможи-но –
забери мою дружину…
Не її – так хоч мене.
Все одно життя майне,
мов сірник, згорить одразу,
в бійках, сварках та обра́зах.
Все одно, Всевишній Боже,
серце розцвісти не гоже,
очі, мов порожні доти,
руки, мляві до роботи,
бач, лише Тебе люблю.
Збав! Бо вб’ю її ще – вб’ю!.."

І карає Господь Бог –
залишає їх удвох.

10 листопада 1996 р., Київ

Спокою який вже день не маю.
Не сплю, бо над віршем страждаю.
І світ уже мені не милий,
Бо ніяк не можу знайти риму.

Кажуть, що в поетів муза є.
Де ж ти, коханнячко моє?
Не їм, бо все слова збираю,
Які у вірші скласти маю.

Порад послухав я чимало,
Та слів для віршу все ж замало.
Не плагіатор ! Їм хай грець!
Я - творець!

13.04.2021

Ходить краля по селу,
носить думку чималу:
що їй дасть "Закон про сало",
чи не вдарить по столу?

Був закон про самогон.
Про рідке пальне – закон.
А тепер їм сала мало –
подавай арахідон!

Це, так звана, кислота.
Кислота – та не проста.
У свині вона зростала –
а в людині пророста!

У Верховній Раді – ґвалт!
Кожен повний депутат
вимагає, щоб давали
тонну сала на мандат.

Довго краля чула дзвін –
та не знала, звідки він.
Поки їй свиню не вкрали,
самогон і весь бензин!

11 вересня 2003 р., Богдани́

Все, що маю: пенати хатні,
щирі усмішки, ямби, хореї,
ліру, Музу... а ще уві сні
спокушає мене... ахінея.

Небувале моє житіє
ще плекає нечувані мрії –
уявляю, що іноді є
любі друзі, яких розумію.

То лукавий манить із пітьми,
то зупинить Ісусовий погляд...
обережний у колі юрми,
обираю, – а хто буде поряд,
коли треба іти із людьми,
що однаковий мають світогляд?

04.2021

Іще живу...
і наяву
вітаю фею,
а уві сні на рандеву
лечу до неї.
Але її
у ці краї
ніяка сила,
попри ілюзії мої,
не заманила.
І я, мов пень, –
ані телень...
із-за фіранок
мене вітає кожен день
у хаті – ранок.
Як у танку
у мить таку
я просинаюсь.
Є що любити на віку,
але не каюсь.

04/21

Однак, три дні тривало це весілля?
склотару теж здаватимо три дні?
Отож, вломайте кожен хліба з сіллю –
і на коня! і довго на коні!!

17 липня 1995 р., Київ

Ви не бачили Митця?
Не аматора – знавця!
Він опише вам за гривні
два початки й три кінця!

Сяде в тумбу при соші́ –
й ві́рші строчить від душі.
Ну, такі вже примітивні,
ніби після анаші!

Щось про атомну війну
і про ядерну весну.
Рима – так, аби до складу!
Краще зрізати сосну!

Люди ходять, мов мерці,
носять дулі в кулаці.
То ламбаду, то баладу
пропонують їм Митці.

А народ купує хліб
і рахує кількість діб
поки вийде строк чи здохне
Президент-одноосіб.

Отже, вичхався нарід
на митецький свій приплід!
Хай за ним свинюка рохне
чи корова йде на лід!

Може б, це вже й був кінець,
та Митцю ввірвавсь терпець!
Він побіг шукати музу
від джерел аж навпростець!

Каже: "В іншого вкраду,
як у себе не знайду!"
І несе по пісні пузо
"у прохожих на виду"!

Назбирав довкола ґав –
тільки музу він не вкрав!
Бо її на Україні
ще ніхто до рук не брав.

То ж, чита́чу, витри рот,
з’ївши з ві́ршем бутерброд.
І затям, що в цій країні
у митцях – увесь народ!

16 лютого 2004 р., Київ

Рвонули неофіти у поети
і... нібито нема уже війни...
вітіювато пишуться сонети
про насолоду, пахощі весни.

Та якось не до Музи, і не варто
описувати грішне і смішне,
коли серйозне – це уже не жарти,
а явне заміняє потайне.

Велике не стає сьогодні перше...
зелене вилізає із пітьми
і... де його стосується найменше,
метає блискавиці і громи.

Засокорили півні голосисті...
Ось-ось уже й зозуля закує,
сорока украде чуже намисто,
ворона передивиться своє.

Зоїл і дятел забажає миру,
хоча навколо стогне, і реве...
Коли війна, то якось не до ліри,
та... де-не-де поезія живе.

Адже її не викосиш косою,
аби запам’ятали небеса,
що не буває зайвою краса...
а туга за вечірньою імлою –
це Божа кара і гірка роса,
орошена солоною сльозою.

01.04.2021

Любов, мов електронна гра,
рідко закінчується додатковим часом.
Отримав сигнал: "Любити пора." –
граєш відразу!
граєш відразу
день, півтора..,
а потім знову платиш у касу.

6 грудня 1995 р., Київ

Де ж забарився мій читач?
Пишу й пишу для нього вірші!
Вчувається чомусь: пробач!
Нехай їх прочитають інші!

Не маю вільного часу!
Комп’ютер, телефонні справи.
Проблеми в кошику несу.
Тут мова зовсім не про славу.

Книжки поглинув Інтернет!
Підсаджені на нього й діти.
Їм не цікавий мій сюжет.
Не хочуть книжечку відкрити.

А в ній життя глибинний зміст.
Думки і почуття поета.
Та мрія, щоб читач підріс,
дивуючись якимсь сонетом.

Куди ж подівся мій читач?
Знайдеться, хоч один, можливо?
Відміниться футбольний матч?
А що, як допоможе злива?

Відкриє книжку… Сторінки,
перегортаючи,читає.
Це робить, дійсно, залюбки???!!!
Невже, здійснилося бажання???

23.03.2021

– Забула, мила, ой, забула,
як ми гадали на загули:
у гай, на луки, у ліси,
у дикі зарослі краси...
а я і досі пам'ятаю
і посилаю з того гаю
козирній дамі мій привіт,
де я у зелені розмаю
на енному десятку літ
шукаю папороті цвіт.
Але ніде немає раю...
якщо дивитися здаля –
ніяка дама не тікає
кибиткою до короля.

03/21

Поки вітер проганяє стужу
протягами в димовій трубі,
осягаю потаємну душу
віщого і сущого в собі.

Маю ще надію на удачу
як не наяву, то уві сні...
як не є, усе одно побачу,
що вона навіює мені.

Ми охочі, поки є робота...
поки ця оказія мине,
як захочу, осідлаю чорта,
хай несе у засвіти мене.

Що умію, те й робити мушу...
то сную на радощі юрбі
нитку Аріадни, то павучу
мантію оголеній журбі.

І на ранок маю одежину...
одягаю маску на людину
усмішки веселої до вух...
і тогу... і тугу...
                        відчайдух
у мені сотає павутину
сіті на метеликів і мух.

03.2021

Метафори й епітети чужі
не прикрашають сказаного людям.
Не очищає закутки душі
поезія, що пахне словоблуддям.
Запамороченому у війні,
не дуже якось весело мені,
дорослому, поводитись як діти...
у ейфорії місії радіти,
що варишся в одному казані
із піною богемної еліти.

Весна весною, – ку-ку та кум-кум...
Ніяке диво не іде на ум,
а на марку палітру акварелі
лягають заяложені пастелі...
..........................................
І поки ще кипить осадок дум,
із варива збігає зайвий шум
водою каламутною на землю...
але жура не вичерпає сум.

03.2021

Сліпа весняна мухо,
про тебе
пишу вірша,
сліпа весняна мухо.
Ти – паразит.
Допіру, у четвер,
мені влетіла ти у ліве вухо.
Та так спрожогу
і зненацька так
(десь, мабуть, навмання
свій курс тримала),
що я про все забув,
спалив прокатний фрак –
на плитку сів,
вбив хом’ячка кинджалом…
Бо саме перед тим повторював слова,
бо я ж актор,
хом’як – замість партнера.
Кажу йому: «Стривай!»,
підвів, як слід, кинджал,
а муха – бац!!
і я його – між ребра,
та так спрожогу і зненацька так…
Мабуть, ніколи я не бачив
стільки крові.
Мене взяв дикий біль чи переляк, –
я сів на плитку,
фрак спалив ще новий…
А муха безперестанку гула
і тупала всередині по вуху.
Вона б чи з розуму мене звела,
чи довела б квартиру до розрухи.
Чого вже тільки я їй не робив,
і чим у вусі я не колупався,
і димом раз у раз її труїв,
і головою вниз висів, гойдався.
Не хоче вилізти,
гуде – хоч плач!
Турбіною качає кволі нерви.
Червоне вухо, в’яле, наче квач,
приборкало собі несхитне стерво…

Коли ж годинник північ відгатив, –
із вуха випала маленька кришка.
Піджаті лапки…
Справжній неґатив
на те чудовисько, що в вусі рвало кишку.

Зелена мертва мухо,
до тебе́ мені на зло
фортунило, щастило…
І що це був за день? –
Тринадцяте число?!
Ти, часом, мухо,
не нечиста сила?..

23 квітня 1989 р., Київ

ІЯк наяву – ото буває,
лечу, лечу... і не світає.
Не заважає темнота
усе побачити до краю:
пророка нації немає,
німіє слово... суєта
суєт... нема куди летіти...
ні – Україна ще не та,
якою мав її узріти
він із Чернечої гори...
не перевернуті на літо
блакитно-жовті прапори...
і наче, чую, – ще не вмерла...
на ладан дихає... живе
і слава Богу! Що їй пекло,
яке нікому не нове?
В чужій парафії Кирила
торгує лептою народ...
запалює московський чорт
на цілий світ своє кадило,
окурює лукавий рід...
.........................................
згасає полум’я Майдану...
у казематі отамани
читають інший Заповіт.

ІІКорову доять олігархи,
а їхні наймити – казну...
юрба годує сатану,
а пересушені монархи
ідуть війною на війну...
кумир облизує кумира...
а чортеня шукає миру
в очах диявола імли...
О... оперилися орли,
які літають до еміра...
а ми живемо як жили:
ідуть зі сходу ешелони,
на заході пливе корвет,
орда утоптує кордони
п'ятою п’ятої колони...
блокує розум Інтернет...
......................................
Чекає неня Вашингтона,
але за спиною ОМОНу
її чатує Піночет.

ІІІДивлюся, нібито світає...
зоря Авророю палає...

Нема нікого. Тільки я
молюся у хатині скраю...

В моїй землі шукає раю
лукава братія моя.

09.03.2021

Усіх турбує доля краю...
а влада не відповідає
на запитання: « Чий же Крим...
чому Феміда ще сліпа є...
якою карою лякає...
........................................?»
Ще не осів Майдану дим,
а неуку нема науки
і зайд улещує гадюка...
.........................................
тому й воює «третій Рим»,
тому й перемагає Жуков.

02.2021

Ого, яка у тебе хватка.
З тобою можна і без шаблі
іти у бойову атаку
на чистоплюїв типу швалі.
Усе ще повзають «герої»
і комуняки-пацифісти –
своєї нації ізгої,
аби із рук Пуйла поїсти.
Не пам’ятає тупороге*,
що наші кров’ю умивались,
коли кацапи «йшли у ногу»
до нерушимого порогу...
і що нізя* лякати свого,
аби чужі тебе боялись.

* – чужі неологізми:)

02/21

У мене є жіночі клони...
я і Бандера, і Петлюра,
бо не прощаю моветону
на сайті мови і культури.
Від брехунів нема відбою,
а кавалери десь далеко...
Лишаюся сама собою,
мені запитувати легко, –
чому це роззявляє рота
проти поета-патріота
або влаштовує кориду
оця поношена калоша?
Бо це не так російська воша,
як наша українська гнида.

Нехай я буду Донкіхот,
а ти, звичайно, Дульцінея
і хай провідає народ,
що я не те, що ідіот,
а жертва видумки цієї.

І хай мій двоколісний кінь
не пара нині Росінанту,
зате мені не буде лінь
упасти до твоїх колін
і заспівати серенаду.

Нехай мені не сімдесят,
а ти умієш чепуритись.
Та ми, на заздрість молодят,
не оглядаємось назад
і вік не будемо журитись.

02/21