Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Знову свище вітер за вікном,
Зриваючи дахи з будівель.
А ми дивлячись кіно,
Чекаємо, коли ж буде Диво?..
А диво в нас самих!
Або в тому, що вітер не стих...

І
Поета муза надихає,
коли являється сама,
ну, а якщо її немає,
то і його, вважай, нема.

Йому із нею по дорозі
і при свічі, і у пітьмі,
і у жару, і на морозі,
і, непомітно... у юрмі.

ІI
Отак і живемо окремо
у день ясний і уночі,
аби її цікаві теми
не оминали читачі,
аби, читаючи... мовчали,
неначе риба у воді,
і то не тільки-но тоді,
коли завищуємо бали...
........................................
Удачу знаючи свою,
я пропоную нічию...
але якщо полуда в оці
Феміди на чиємусь боці,
вікторії не визнаю...
ціную лаври переможця,
але у рівному бою.

ІІІ
Повторюю одну й ту саму
у стилі ретро... фуґу карми
на обертонах житія,
яка не є, але моя –
як і поезія... звичайна...
іде у люди звідусіль,
коли одного вистачає,
аби читали майже всі.
Та як у декого бувало,
собою хизуватись мало...
хоч і не чути голос мій
і рідко аплодує зала,
але в мелодії моїй
немає тоніки кімвала.

01/23

я - людина, що осягла безкрай.
знаєте,
часто буває блаженний спокій,
і у думках
темна ніч і птахів безліч зграй.
погляд ваш
на фіранку ляга
одинокий.

часто буває таке відчуття,
погодьтеся,
безліч картин, парк, світлі пуфи,
музей.
ряд експозицій по пам'яті
не згадаєте,
але очі
з картин
невідомих людей

ви не забули.
погодьтеся,
пам'ятаєте.
відчуття відоме:
три срібляка у кишені
і нуль цигарок
і повітря холодне на вулиці
пригадається -
ви не вдома.
в день той тужливий
ви виграли в безвість крок.

ви пам'ятаєте,
ми із вами знайомі, -
ні, не в обличча
і не крізь дзвінок,
ні, ми ніколи разом не пили чай
я п'ю лише пиво
- так, тільки від втоми.
пейзажі однакові відчуттями,
- я ж лиш людина, що осягла безкрай.
тут мала стояти крапка,
але стоятиме кома,

11.XII.MMXXIIp.

Готові люди як один
любити і страждати
і не даремно Божий син
приречений до страти.
І поки прогресує зло,
де промишляє каїн,
то люду... наче й було
в імперії окраїн.
Це оправдовує війну,
а у лиху годину
і територію одну
для нелюда й людини.
Одне усе собі гребе,
а інше час марнує
і не запитує себе,
чого воно існує.
Бо вибір є – одне із двох:
умерти або жити,
та алібі у багатьох, –
навіщось же тримає Бог
людей на цьому світі.

12.2022

Горлає невідоме дитинча
з акцентом невідомого фольклору,
бо ще ніхто ніколи не вивчав,
що́ – сльози немовлят у ранню пору?

Ридає сон з сусіднього вікна,
крізь яв на інший лад і бік скривившись;
чого воно? – без розуму, без дна,
ще майже не радівши й не злостившись?

Ми виростаємо, перевернувши світ,
під ноги падають уявлення минулі;
а не згадаємо видіння перших літ, –
де доля таємниче тиче дулі…

21 липня 1995 р., Київ

ІІще біжу... то миля, то верста
і що не рік, то даленіє щастя,
але... якщо не упаду до ста,
піймаю даму жирової масті.

Вирулюю на фінішну пряму,
та не танцюю... як, буває, фраєр
і знаю, що по чому... і чому
кубіта не запрошує до чаю...
ще дихаю, аж поки не пойму –
у спринті я, усе-таки, не стаєр.

І думаю про це не тільки я,
бо іншої дистанції немає,
а як і є, то і її здолаю...
попереду – вікторія моя,
тому на півдорозі житія
коней на переправі не міняю.

ІІАле міняю тему, бо життя
такі, буває, вносить корективи
і так переінакшує мотиви,
що ти у цьому світі як дитя,
що нібито іде у майбуття,
але минуле б’є у хвіст і гриву.

Не забуваю ні солодкий дим
моєї Батьківщини, ні убогу
історію Московії... дорогу
мою охороняє херувим,
що обіцяє мир, а перед цим
і героїчну нашу перемогу.

Тоді і правда буде на землі.
Упевнений, що із моїх фантазій
формуються реалії малі:
не буде маніяка у кремлі
і параної, люті... і наразі
від цього оніміють москалі.

ІІІХоча і не піймаю птаху синю
у вирії моїх майбутніх літ,
та ще лечу у далечінь осінню...
що не десятка, то новий політ:
дитинство, юність, молодість, зеніт,
межа, фінал і... пам’ять по людині.
Короткі ці етапи на путі,
де миті упаковані у часі,
та оживу у кожній іпостасі...
і може, ще почуємо тоді...
а як не ми, то душі молоді
салюти і Феміду у Гаазі.

12.2022

             І
У цивілізованій Європі
ще немає Лисої гори
і не риють, поки-що, окопи,
а пора... хоча би до пори,
поки емігрують мізантропи,
вішати ногами догори
кожного, бо орки безголові
тупорилим обирають путь –
шабаші кацапів є і тут:
швондєри завжди напоготові,
шарікови гадять і плюють.
Наша раша! «Віденці-мальтійці»,
де-не-де і темношкірі є...
видають себе за українців,
та коли почуєш «поляніца»,
то вимова інше видає.

              ІІ
Вулицею суне із плакатом
«Russia hail», колоною – юрма,
(очевидно, це колона п’ята)
та увиділи поліціянта
і як здуло... жодного нема.
Це і весь майдан, і їхня смута.
Інше діло – в Україні... чути
ще і досі матюки ідей
із якими зеки і манкурти
убивають і катують люто
полонених, немічних, дітей...
Знову чути, –
        та не може бути!?
Цього ні умом не осягнути,
ні дірою в пам’яті людей.
Та нарешті і Європі дійде,
що немає місця кацапні
ні у себе, ані у сусіди,
поки не палає у вогні
і собі на голову та біди
потурає світовій війні.

             ІІІ
Судимо по дії і... по пиці –
це і не обличчя, і не лиця...
напинає маску на лице
чучело... опудало ординця...
приміряють ряси... українці –
гниди ефесбе і ерпеце.
Діє і парафія чимала –
вівці і рогаті барани
подають дияволу сигнали,
що готові сили сатани.
Це останній козир окупанта –
посварити віруючу тьму,
стукнути лобами цю юрму
лаври, храму... і нема ґаранта,
що не забажає царювати,
як оте плішиве... і тому
нагадаю, – думай-те, гадай-те,
що очікує колаборанта
і за віщо садять у тюрму.

11.2022

            І
«Мало-мало, шекель, упарсин...» –
три вагомі рівні виживання,
а мені лишається один –
дряпати листи «до запитання»
Валтасару, що уже почив.
Ну, а я живу... а як загину,
хай би й не поет, але людина...
і, можливо, не даремно жив.
Із усіх непояснимих див
пізнаю останнє і єдине,
що то є – поезії мотив
і... не знаю, бо заполоняє
читача кудахкаюча зграя
і її суєтний наратив,
у якому логіка, буває –
наче... сіяв і не покосив...
мова і граматика кульгає,
і неологізмами «вражає»,
і ведмідь на вухо наступив.

            ІІ
Віддаю належне патріоту,
що пародіює ворогів
під гітару і веселий спів...
може, це й не воїна робота –
чути за осанною вітрів
пісню – панацею від скорботи,
соло арфи, чари голосів,
навороти соковитих слів...
думки феєричні повороти,
і ні се, й ні те... і золоте,
і ніяке, й де-не-де високе,
що зігріє душу одиноку,
та іще видумується те,
що сьогодні, ніби... не на часі,
а комусь і зайве... а наразі
ліра музи нагадає нам,
що були веселими учора,
поки мали...
            мали свій «фіґвам»
і не мали...
            ні біди, ні горя.

            ІІІ
А тепер і горе не біда...
тільки-що досада не щезає,
що слугує у попа балда,
а слуга народу – тамада,
що відвоювати обіцяє
те, що «скомуніздили» брати,
(і за це нас, Господи, прости)
і за те, що ідемо до раю
ворогами армії орди...
..........................................
як би не казилися кати,
а деокупація триває,
заодно – очищення душі,
поки захищають рубежі
не піїти, а обранці долі
ті, яким війна гартує волю...
та влізають в образи чужі,
нібито герої і мужі –
претенденти на фальшиві ролі.
Не лише поезія одна
пише і карбує імена
у літопис нації нової,
поки є один у полі воїн
і його історія сумна:
за межею спокою – війна,
на межі із ворогом – герої.

11.2022

ІМоже й рано усміхатися,
та утриматися сил немає,
шоу має починатися
і неясно, хто кого чекає.
Хоче подивитися на моську
світова аристокра́тія
Matka Boga, –
мовлячи по-польськи, –
co to będzie? Демократія!
Мафія на саміті являє
другий рейх Малайзії і Криму,
може й Україну подолає
на путі до третього... до Риму.
Мама мія... мовою Езопа –
захотіла другого потопу
войовнича охлократія...
дивиться налякана Європа,
як дебільна нація холопа
знищує цивілізацію...
.....................
знають не лише американці
всі полішинелеві секрети
хто й коли поїде на G20...
як повідомляють папарацці,
це рішає офіс президента,
тобто, із московії агенти,
що уже нічого не бояться.

ІІПроминає ера сатани,
та продовжити її не проти
українофоби-ідіоти...
витріщили очі барани
і овечки на нові ворота,
як диявол узурпує світ,
а народи, не протерши очі,
забувають Божий Заповіт
і Його об’явлення пророчі.
А війна дрімати не дає,
головує кожне за своє...
на трибуні місця вистачає,
віщуни-оратори то є,
але змін у головах немає.

ІІМіфами наповнений етер,
як жили за межами терпіння
вимерлі нещасні покоління
у щасливу еру есесер
геноциду та оціпеніння.
І кому за це відповідати
як не уособленню орди,
дикої мерзоти, окупанта,
емісара смерті і біди?
У руці Феміди є гостинець.
Можна відшмагати батогом
і запакувати у звіринець...
та якщо це світовий злочинець,
то заарештуйте ви його,
етапуйте у Гаагу голим
через Україну охололу...
а якщо не бачите, кого,
то коняку посадіть на Балі
у гарячій сауні... на палю...
.............................................
чуєте коняче, – i-го-го?
Може й не почуєте ніколи,
хоч усі ми знаємо, чого
зайняли анциболи престоли.

11.2022

Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче дверці з гру́би.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!

29 березня 2004 р., Київ

ІПакую у суму усе своє
і залишаю легші за вагою
ряди Коші у множині Фур’є
та хімію часів Лавуазьє,
зазубрені і не забуті мною.
Мені не заважає цей багаж,
та ну його... коли дивує інше,
що є кому видумувати вірші
і не минає цей ажіотаж,
коли на часі іспити війною –
кому тікати і кому – до бою,
а бути чи не бути – не міраж,
коли мене блокують опоненти
і банять непомітні вороги
та ігнорують, як не до снаги
поширити позицію поета
злорадні типи, ідоли Інету...
напевне-що такі мої борги
і карма нараховує проценти.

ІІМіняється навколишнє моє,
яке уже не пахне чужиною,
а те, що не обтяжений сумою,
то це не діє на моє досьє
і на сімейні селфі іноземця...
Я маю найціннішу із ознак –
усміхнене обличчя європейця,
а ось... ну, ясно, що переселенці:
із пикою надутою – русак,
який і досі вішає собак
на Україну за руїну краю,
он малорос, якого упізна́ють,
коли глаголить мовою русні...
а я... а я двоїтись не бажаю,
та псевдоніми до лиця мені,
кому-кому, а діду ся прощають
гріхи, що не убитий на війні.
Всі українці нині волонтери
і на найвищій частоті етеру
у майбуття долаємо поріг...
ще є окопи у тилу Європи,
усі ми поневолі філантропи,
коли хоч де-не-де один за всіх.

ІІІПереосмислюємо віще слово,
пересіваємо вагоме знову
з надією на буйні врожаї...
не марні намагання і мої –
охороняю самобутню мову,
та не калічу правила її.
В поезії що майстер, що любитель
на чужині не має визнання,
але удосконалює щодня
себе без номінації на титул...
і поки не прийме його земля
є стимул бути... і як довгожитель
та ще й умотивований творити,
діждусь і я руйнації кремля.

10.2022

ІЕх, якби то керувати часом
і літати у дитячі сни,
упіймати на льоту Пегаса...
і весну... і літо восени,
як було далеко до війни,
та уже не буде цього разу.

ІІПовернути би літа назад,
поки не постала на порозі
посивіла у дорозі осінь –
наш дешевий лікар і Пілат.

Пам'ятати, що́ лікує рани
і допомагає голові,
а своїй найпершій і останній
берегти волошки польові.

Бігати по воду до криниці,
поливати яблуневий сад,
оминати очі молодиці
і ловити погляди дівчат.

Линути у небо як у гості,
де панує не війна, а мир,
і гойдається у високості
бабиного літа пасажир.

Як учора... як всього не стало,
наче сонця у височині,
як тепер буває уві сні,
як раніше наяву бувало,
і не жалкувати, що мені
як було, так і лишилось мало.

ІІІ
Поки-що надія на одне –
є кому довіритись у герці,
поки вистачає духу серця...
поки очевидне не мокне
у криваве місиво м’ясне...
не мене... а душу європейця.

10.2022

Я не маю горя бути вбитим
чи у землю заживо заритим,
я не маю щастя покохати
і дитя в колисці колихати,
я себе ніколи не побачу,
і не засміюсь, і не заплачу,
навіть, голос свій я не почую,
бо мене нема, бо я ночую…

8 лютого 1989 р., Київ

Тремчу на паралоні,
де бомжі ночували.
До космосу – долоні,
а тіло – по підвалу.
На стінах – цвіль і сирість,
десь очі твої сонні
кодують співчутливість
у фібровім осонні.
Спіткать-то ти – спіткала,
п’янка і подорожня,
вустами дотикала
до святості – безбожжя,
де пропивав я гривни,
й хотілось бути битим,
тим темним, тим інтимним,
аби тебе любити.
Зустріть-то ти – зустріла,
але були провидці,
котрі вбачали трилер,
кінець якого сниться.
Які кричали – Боже!
ти з нею станеш бомжем,
ти з нею очманієш,
не поділивши ложе.
Я впав з гори та й в горе,
зламавши крил мажори
об нотки найчерствіші –
іронію мінорів.
Яке прекрасне тіло
під вражими дахами!
пітніло і смерділо
незмитими духами.
Воно перерождалось.
Воно звелось поволі.
Бо сталось те, що сталось –
іронією долі.

19 лютого 1991 р., Красноармійськ;
3–4 березня 1995 р., Київ

Генерал-лейтенант Складновимовити
За два дні запустив (тобто вимів)
Зо дві сотні крилатих ракет,
Підірвавши військовий бюджет.

Половину з них збили ПС,
Півдесятка потрапили в РЕС,
Ну, а інші - куди попало.
ВКС відрапортувало,

Що усі вони влучили в ціль.
Ім збрехати - хоч падай, хоч стій -
Як два пальці об чорний асфальт.
Не вилазять із білих пальт

І кричать на трибунах ООН,
Що напав на них батальйон
І 100500 солдат
Польських найманців й інших НАТ.

12.10.22

Виконую задачі дідусеві.
Закрию хату... і сезон... і сад,
і очі... на чаруючий наряд
цієї осені... прощаюся, напевне.
Останню шану віддаю деревам,
надія є, що вернуся назад.
                Уміємо на долю нарікати,
                неначе є ще інші варіанти,
                аніж тинятися по чужині,
                та нічого жалітися мені,
                бо ми, як пересічні еміґранти,
                кочуємо по світу не одні.
Усі путі ведуть людей у лету.
Ніяк не відцуратись і поету,
коли прийде на те його пора...
але біди немає без добра
аборигену іншої планети
межи земної братії пера,
                що видає томи макулатури
                та ілюструє кадри із натури –
                себе на фоні себе і... війни,
                немов герої із передової,
                що дуже задоволені собою –
                і ряжені... і пані... і пани.
Та виживати є ще ради кого,
і є за ким іти до перемоги,
і вести за собою у бої...
у цьому світі зайві самовидці,
але пасіонарні одиниці
виконують обов'язки свої.
                Одному є кого обороняти,
                а іншому у долі на крилі
                летіти до окраїни землі
                учасниками фінішу регати,
                в якій агенти, шулери, пірати
                щезають як у морі кораблі.

10.2022

За вікном каштани обсипались,
вже з руки злетів останній палець.
Не двірник – митець печаль змете
в товариство листя не смутне.

Симпатичне молоде насіння –
карооке, гіркоїстівне –
зношені емоції здійме
на вершину, та на жаль, насильно.

В канонаді лазив безпорадним,
утішався: не високоточним
обпекло стегно смачним снарядом.
Ще й іржаво-золоті листочки

мчалися кометами упертими.
Під метеоритами бродив,
де з каштанів падали плоди
в спориші рошенками-цукерками.

Жовтень 2022

Я раніше – був добрішим?..
Злі́шим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрі́шав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани́

На пальмі жіночої статі
розказує какаду,
як я в полотняному платті
з Платоном по Азії йду.

Під руку взявши Платона,
здіймавсь на гірське плато
оддать на поживу тритонам
бажань гріхопадлих притон.

По пласі жіночої статі
котяться дві голови.
Усі, неприсутні на страті –
ви, азіяти, ви.

Дурний, не читаю Платона –
люблю платонічно я.
Безплідна краса – незаконна.
Його голова і моя.

Думок подолавши табір,
зірвавсь обопільний груз
у море, що пахне крабом
з кружлявих чашок медуз.

Дурний, не читаю Платона,
живу платонічно я
у морі, де завжди тоне
його голова і моя.

3–4 листопада 1994 р., Київ

Історії далекі відголоски
усе іще даються у знаки.
Нікуди не поділися «совки –
брати», які і нині неазовські,
урядники і наймити московські,
іуди, куплені за мідяки.

Напевне еволюція людини
іде по колу, ліплену із глини,
її удосконалює життя,
але катівні, тюрми і підвали
народжують нового канібала,
що пожирає наше майбуття.

В агонії поезія і муза...
на боці окупанта... боягузи.
Не можуть називатися людьми
любителі союзної тюрми.
Їм не торкає душу: «Ой, у лузі...»
Її немає в ідола пітьми.

Феміда упізнає їхні лиця
і покарає кожного убивцю
і бункерну заразу заодно...
а поки-що у мене за тином
опудало місцевого чужинця
ще зазирає у моє вікно.

09/22

Отруйну залозу хто вклав
до твого рота?
В теорії, нема підстав
що бу́ла цнота.
Із твого язичка салат -
рідня кураре.
Впустив у вуха цей снаряд -
душа на хмари.
Зі смерча швидкістю проніс
повз твої вікна
Марусю Попінс, диво-міс,
цей змінний вітер.
Граф Дракула і Франкенштейн
з тобою поряд,
Як двійко зляканих дітей,
ховали б погляд.
А грізна тета фрекен Бок,
мов купідончик,
Для нас би спорожнила двох
зі стріл вагончик.

2009

Нема чого радіти і ридати,
немає як узяти й написати, –
ще нічого жалітися мені,
що ми у цьому світі еміґранти
усупереч і завдяки війні.

Нікому не цікаві ні поети,
ані тобі великі, ні малі...
все більше відчуваю на селі,
що я уже із іншої планети
межи людей далекої Землі.

І там колись опишуть самовидці
ментальну роль у спільній боротьбі,
де воїн – кожний на своєму місці
долає ненависного ординця
не зраджуючи вірі і собі.

09.2022

Вночі мене душить мавпа.
Від сорому в глупий час
згоріла двадцята лампа.
Однаковий резус у нас.

Залізного ліжка вольєра
алжирським пропахла піском.
Ми з нею зіграли Мольєра
і звірячий скрегіт оском.

Коли б нам горилова врода,
коли б нам у руки банан, –
я вийшов би родом з народу
під гордим ім’ям – африкан.

Але за вікном – копиця,
аж хмари захрясли в ній.
І мавпа моя – молодиця,
що їсть екзотичний гній.

11 листопада 1992 р., Київ

Я вітаю посріблену зграю,
і злотисту хмаринку пилючки,
й діамантові трави. Я ставлюсь
до усього довкола по-людськи.

Мов на жилки, дивлюсь на стежинки –
на ґрунтовку й асфальтом покриту.
Не пораню холодним, чужинським,
а закоханим поглядом грітиму,

добрим, теплим і вічно здивованим.
Я словами подяки спалахую.
На роботу шкільним стадіоном,
ніби святом, ступаю тим шляхом –

і хвилястим, і трішки гористим –
не потужно, а ніжно-шляхетно,
відчуваючи ласку доріжки
крізь підошву й пелюстку-шкарпетку.

Вересень 2022

Оселися в останній молитві грішника,
кому самий лише вид храму вже настрій псує.
Тягнися в сумнім існуванні
межи всіх людиноненависників
несказаним словом, предметом неназваним
і кричи: "Я –– є!"

3 липня 1995 р., Київ

10-та година.
10-та хвилина.
10-та секунда.
Десяте коліно.

10-та година.
20-та хвилина.
30-та секунда.
У когось дитина.

20-та година.
20-та хвилина.
20-та секунда.
Чогось середина.

30-та година.
20-та хвилина.
10-та секунда.
Померла людина.

30-та година.
30-та хвилина.
30-та секунда.
Мого переклину.

25 березня 1995 р., Київ

Винищуємо братію лукаву...
а що робити? Є ясна мета –
будуємо свою нову державу,
відроджуємо села і міста.

Не даємо війні себе убити
і сонце правди нашої зійде,
бо нас, як маку, по усьому світу
посіяно... і вродить де-не-де.

А кацапні – у пеклі догорати
і то не довго ще на цій землі
в юдолі сказу, у своїй імлі
біситися іуді-окупанту.

Така у світі настає доба.
Зоря свободи не кіношні кадри...
і те, що заслуговує юрба,
їй пророкує не одна Кассандра.

Не розуміє помело орди,
що означає генетична пам'ять,
та дні прозріння нації настануть
і явиться як лотос із води
та істина, що радує завжди,
і їй нечиста сила не завадить.

08.2022

***
Які не обираємо краї,
усе це – шапіто... а ми – на дроті:
знайомі, друзі, рідні, нічиї...
та необхідне для душі і плоті
і те, що залишаємо на потім,
не повертає на круги свої.

***
Не помагає успіху нещастя,
але не роню зайвої сльози,
що не угодний особливій касті
козирної колоди тої масті,
де, нібито, тасуються тузи.

***
Нема любові у розлуці,
немає щастя у біді.
Біда, коли свої скубуться,
тому що... чорні і руді...
і не відмиєш у воді,
а друзі... друзі пізнаються.

***
Усе це діється, либонь,
але... неначе, не зі мною...
я не воюю із ордою,
але беру її вогонь
на себе... хмарою, водою.

***
Існують якось гади і примати...
Чого лише немає на землі,
коли за тебе є кому писати.
Найтяжчий хрест, який ти можеш мати,
це існувати серед москалів.

***
Ми незалежні, вільні, самостійні,
та місія у кожного тяжка –
не тільки дослухатися до гімну,
а класти тіло під ворожі міни
і вичавити із душі совка.

Нотація
Якщо сміюся, то і над собою.
Ніякої зарази не боюсь,
що нехотя, собі допишу плюс.
Розбуджений сиреною нічною,
звикаюся з буденною війною
і про ніщо не пишеться чомусь,

08.2022

Троянди розцвіли в Китаю.
Я Книгу Перемін гортаю.

У Києві – церковний дзвін.
А я гортаю Книгу Перемін.

Художники свої портрети
теж продають за три монети.

Я кину дріб’язок, щоб знати цінне –
чому життя важке, чому незмінне?

Сказала Книга Перемін мені,
що в місто треба в’їхать на коні.

Якщо уважно прочитав я Книгу,
то можна потім з’їздити в Пекін, у Рим і Ригу…

2 листопада 1994 р., Київ

1
Відкрилась дорога́ доро́га

2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,

3
пересувалися – нерівна:
що крок, як не горбок, то прірва.
Хмарина вулицю накрила.

4
Розвідав дощ, тож не до жартів.
О, ЗМІ, дорожників не жальте!
Лежать на свіжому асфальті
калюжі – юні парижанки.

Липень 2022

1
Дивись, на стовбурі живопис!

2
Малює золотом і сріблом
лишайник те, що нам потрібно.

3
Ні, не звичайний, а сакральний
на конюшині, бачиш, пагін.
Нову мелодію заграє,
запалить магію наснаги.

4
Пегасе, Музонько, рушаймо
в сонети, оди, серенади!
Політ підвищить і пришвидшить
художник-модерніст – лишайник
і конюшини зеленавий,
ні, не трилисник, а трисвічник!

Липень 2022

Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Замрії – прямо, спогади – наліво,
про зустріч тридцять першого нуль сьомого,
неначе сонця тет-а-тет із соняхом,
не зменшаться і в січні до нулів.

Та римами написані нерівно-
складовими подію цю знецінює.
О, як поет окрилився: з ночівлею
у лірника в неприбраній норі

залишиться медовий липень місяць!
Завершиться віршований портрет,
в якому геть усі принади вмістяться
і повне задоволення потреб.

Вони на брудершафт наливки випили
і поспівали кременчуцький реп.
А на світанку рушив місяць липень
у невідоме з велетнями ЛЕП.*

*опори Лінії ЕлектроПередач

31.07. 2021

постать стоїть на високóсті,
щось додає їй висóкості,
чи-то присмак хліба із плісінню,
чи то марення одинокістю...
ніс без горбинки зухвалістю
тичиться в небо безкровності,
руки схрестилися в дальності,
поза смілива духовністю.
ніч - оберемок Гюго,
дихає ліс вологістю,
гості прийшли у кіно:
приквел - ознака самотності.
може людині лиш треба
горда, тужлива безрíдина -
вітер між пасм волосся
грав щоб слова "потрібен ти"?
може для того створені
губи, що гнуться хортами, га?
тихо, почуло повітря щоб:
"вмієш кадить фіміами ти?" ...

30.VII.MMXXIIp.

Притомилися – на трави впасти.
Музонько, Пегаса припаркуй!
Ні, припни в легкій, ласкавій казці,
на галявці, де розцвів буркун.

Спалахнув. У сяєві кружляє
сонцекрила і дзвінка сім’я.
Та у рухах золотої зграї
незвичайне щось побачив я:

у сузір’ях білосніжних, пишних
плетиво не злетів, а стрибків.
І тому чотирьохстрофний віршик
завершу катреном ось таким:

білий світ аби не жалив чорним
і змережив долю не марку –
завтра до п’янкого щастя бджоли
на буркун помчаться, на паркур!

Липень 2022

* * *
Коли війна -- ненависть лиш панує --
Не поминай любов “безглузду” всує.
Ну що Шевченко там і Котляревський?!
Нас істиною Шоха лиш “дивує”.

* * *
Язичники — звичайно ж це погани --
Ісусовірці мовлять без догани.
Та Божий бумеранг і їх дістане,
І вже погани — горе-християни.

* * *
Любов висока схована у висі...
Це — мусі-пусі, так кохають шизі --
На дно життя опущений, повчає --
Поет прищів на попі, бульок, слизі.
* * *
До вірності він заклика в любові,
І зрадників таврує гострим словом.
Та трапиться в житті йому красуня --
І сам у гречку стрибнути готовий.
* * *
Краса жіноча — то випробування,
Вже дружба чоловіча — річ остання.
Духовні імпотенти скрізь навколо,
Що хіті віддаються без вагання.

18 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Додому їду... жевріє надія,
що пригасає полум’я війни
і на городі ще овес посію,
аби не уродили бур'яни.

Ніхто у шию діда не ганяє...
та як без нього маки, спориші,
а пасіка... а крутояри гаю...
віддушини опалої душі.

Ніде не заховаєшся від смерті,
нікого не обмежує земля...
але удома є за що померти,
то як на це дивитися здаля.

Упізнаю... обдерті від погромів
мої знайомі – Буча та Ірпінь...
не бачу танка на подвір’ї ромів,
але і їм передаю уклін.

Уклін одноколійці із Варшави.
Позаду – зеленіє оксамит...
а до війни мели сніги... отави
уже опередили мій візит.

А попереду – віра в перемогу,
якою запасався на дорогу...
і довго пам'ятатиму ще я
те місто, де, – ку-ку – мене будило
і на прощання дарувало сили
мені ранкове соло солов'я.

07.2022

Бог терпів –
і Нам велів!
Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів:
"Не терпіте ж, поготів!!!"

23 грудня 2005 р., Київ

                І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
коли не помічали зло
і не любили Бога,
гадали, що лише царі
неситі їли сало,
а миші – цукор, сухарі,
а люди... що попало.

                ІІ
Було не гірше і тоді,
коли бувало мало
цілушки хліба на воді,
та якось виживали.
Не знали ми, що угорі
сиділи зайди-упирі
ділили сіль і м'ясо
пайками... дулю дітворі
давали, щоб у кошмарі
повимирали маси
і за чуже, і за «святе»,
що має до культури
і до освіти саме те,
що загрібають кури,
куди і досі їх несе
за течією есесесер...
...............................
до самої могили
я ненавидитиму все,
що нас любити вчили
відомі генії-лиси:
вмирати за «отчизну»,
за ласий кусень ковбаси,
коли очільники яси
вели до комунізму.

                ІІІ
І наче... з «легкої руки»
і досі не забуті,
і ніби, наші на віки
усесоюзні кла́сики́:
гарматні, леви тлусті,
яких обожнюють совки,
а їх... ну... визволяють
від Ґете, Байрона, Гюго...
ракетами навчають
і невідомо, хто кого –
диявол нас, чи ми його,
але, якщо по суті,
то хай би їхні язики
імперії у ці роки
були на вік забуті.

06.2022

Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.

Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась
торбина благодійна у руці.

Зважаю на неписані закони,
кладу у торбу лепту перший раз
і... посуворішав іконостас,
і, наче... очі відвели ікони.

Враховую оказію таку
і мощі діда соваю до стінки,
але й туди підсовують корзинку
на довгому дубовому дрючку.

Що Богу – Боже... це я пам'ятаю
і що царю – цареве, знаю теж
і кожен щось у торбу опускає,
аби грішити далі і... без меж.

І я, за чек моєму херувиму,
купую індульгенцію... на чай,
аби колись поніс мене у рай.

Дивлюсь у небо чесними очима,
радію, що за брамою незримо
мене вітає Юлій Цезар Гай.

06/22

Як то файно, що ми не герої
і не мічені поміж людьми –
у Європі одною ногою,
а на другу кульгаємо ми.

Рідна влада одною рукою
показала кудою іти,
але другою, від параної,
не втирає більмо сліпоти.

Ще тримає свою агентуру
од юродивих до верхотури
мафіозна держава сусід.

Умирає нікчемна культура
примітивної карикатури,
алегорій, злодіїв і бід.

            І
Що означає, – не моя війна, –
ніхто по суті, наче, і не знає,
якщо чужої, нібито, немає...
та й досі ще триває не одна
і хто вмирає, і чия вина
у декого Феміда запитає.

            ІІ
Не винуваті юні... а старі
усе шукають істину... одначе,
уже не усміхається удача
найти її тепер... о цій порі,
у пору цю, подіями мінливу,
коли нікого вік не береже,
а ми усе питаємо, – невже
і наша доля – яблуко червиве?

Рахує і мені мої літа
зозуля у гаю, що біля дому,
і кожному... як і мені самому
ще сяє середина золота
як досі не досягнута мета,
яка веде у далеч невідому.

            ІІІ
І я не розраховую на сто,
і явно, що лишилось небагато,
відтоді, як на світ родила мати...
.......................................................
Окраєць долі з’їло... шапіто,
але не переймається ніхто,
що є кому за це відповідати.

06.2022

Я у мами, я і в тата
хлопчик, синчик, пацифіст.
Хай у ко́гось скраю хата,
а у мене вся планета
як у справжнього поета
повна фантастичних міст!

Кожна за́гадка чи гадка
мають місце в різний час.
Я у мамки, я і в татка
вимагаю миру й рими
на фронтах між нами й тими,
хто тероризує нас!

Краще я нашлю прокляття
в поетичній формі цій,
аніж буду чужим платтям
руки мазати на герці
чи носити кулю в серці,
чи ґранату у руці!

З нами Бог, і віра з нами,
і талан з талантом спіль,
як і в тата, як і в мами!
А на ворогах моїх
хай стоїть цей вірш на сміх,
наче хрест у зла наті́ль!

29 березня 2004 р., Київ

            І
Імперія щезає у імлі,
а заодно і нелюди ординці.
Шукають долю нації малі,
виборюючи волю наодинці,
і сіються, і родять на землі
пасіонарні люди... українці.
            ІІ
Лишаються якихось кілька літ
із сорока – блукання по пустелі...
і поки в’яне на калині цвіт,
поети, скоморохи, менестрелі –
які не є, не завоюють світ.

Війна – лише для воїна робота.
У кожного лише одна забота –
відвоювати крадене... але й
біда, коли керує фарисей
і поки поклоняємося чорту,
у нас і чукча буде Моісей.
            ІІІ
Вітрами розвівається полова,
а от зерно іде у закрома...
отак і люди... немічна юрма,
як правило, ніяка, безголова...
і їй усюди буде зайва мова,
де біомаса нації – німа.

06/22

Розбий графін, махни руками,
І з шалем вибіжи назовні,
Неначе прірва поміж нами,
Й легені дихають на повні.
Неначе день добою прожить,
І ранок й ніч - немов біном,
Що лиш квадрати дані множить
Зміїной стрічкою кіно!
Ти анфіладою провулків
Неси шалену тінь,
Протерши поміж мостовими
Гріхи прийдешніх поколінь.
Захекавшись, бика помацай,
Зібравши бруд на пальці,
Перверсії буває гірше
Лише душа неандертальця!
Стуляй повіки, тільки осінь
Нашепче ново-ґвінейським яле,
І не питання, не питання -
Лише мовчання про невдале...

6.VI.MMXXIIp.

***
Увійти в історію – не гріх,
заодно і «вляпатись» – не варто...
бути параноїком... не жарти,
бо усюди вистачає їх:
шут, паяц, убивця, імператор...
це серйозно викликає сміх.

***
Верблюда рятувати не реально.
Яке воно було, таке і є –
і скоєне уже, не визнає,
і хоч тягни за вуха із провалля,
усе одно у душу наплює.

***
І в онлайні можна воювати...
у тік-тоці... а чому б і ні?
Он воно... на білому коні
у окопі... знайте, окупанти,
хто перемагає на війні!

***
Героя помічають у бою,
політика, очільника народу –
у бойовому осередку роду...
то й не шукай на голову свою
або на дупу зайвої пригоди.

***
Діла забуті, та уроки є,
і є таке напучення ґаранту, –
перевіряй оточення своє,
аби й тебе, і реноме твоє
за цю війну не оточили ґрати.

***
Ця візія не має моветону
у дусі оголтілої Москви.
Про що це я? А-а-а... є такі закони
неписані, табу і заборони...
і риба не гниє із голови.

Істина
Йде боротьба і це уже не жарти,
що доля наша кинута на карти,
де і тузи – найняті вороги...
Нема пророка у своєму краї
і я нікого не переконаю,
що істина не додає снаги.

06/22

Цей поцілунок сонцем цвів
у свіжім холодку лісів,
цих евкаліптових лісів,
куди нас цей танок завів!

Цей поцілунок довгим був,
де вітерець легенько дув,
де вітерець у флейту дув,
якої голос я забув!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
з моїм я щастям розмовляв –
у губи щастя цілував!

Цей поцілунок не вщухав
для мавп, для какаду і ґав,
хто не ловив тропічних ґав,
той заразився й танцював!

Цей поцілунок довго цвів
для тигрів, зайців і слонів,
п’ять фіолетових слонів –
і кожен танцювать хотів!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
з моїм я щастям розмовляв –
у губи щастя цілував!

11–12 серпня 1995 р., Богдани́

Уже сьогодні ввечері йду містом.
Під душ – і в ванну хочеться, аж-аж!..
Важка валіза. Час додому пізній.
Тягну з вокзалу мертвий цей багаж…

Як за́вжди, форс-мажор у понеділок.
Банальна зрада. Ревнощі з ножем.
А потім зранку задзвенів будильник.
За сім хвилин – я в електричці вже…

Не повернуся в ті краї ніза́що.
Мене не бачили – і не побачать більш.
У го́стях добре – тільки ж дома краще!
Відкрив валізу – ти лежиш і ніж…

Четвер, 10 листопада 2005 р., Богдани́