***
дивлюся на Фудзі
вона неосяжна
як Те що всередині нас
*

***
О Діогене, вдень хоча б єдину
Ти з ліхтарем хотів знайти людину.
Нема сьогодні вже й кому шукати -
Свою та інших висловлю провину.
***
Є безліч див і жодне не вторинне,
Та всім нам, знаю, ближче те єдине,
Коли озветься криком немовляти
Завжди прекрасне дерево родинне.
***
Абсурд сьогодні над усе, мабуть-
Мов глек химерний, вперто ліпить суть.
Тим глеком раптом досвіду черпнувши,
По кігтях лева мавпу впізнають.
2010р.

Вигляну в ніч.
Може, там, за дверима,
мерзне найщиріше слово.

Хто ти, несподіваний госте?
На твоїм обличчі
смуток осіннього клена.

Ген за міріадами зірок
початок дороги,
яку продовжують наші серця.
2007р.

Здається, моя душа
подібна до першої миті
останнього метелика.

Раптом зимою
в хаті затріпотів метелик.
Згадались руки бабусі-покійниці.

Повернувся з похорону дідуся.
В уяві бився об шибку
великий птах.
2007р

Вітер у саду
Знову губить лущаки…
Спішить у жовтень.

(9.2011)

Чи відчуваєш,
Як на обличчя налипає
Щораз нова маска?
Здається, що так буде без кінця…
Чи відчуваєш,
Як приростає вона до лиця?

Але ж від самого початку
Ти вже є.
І ти вже Я!
2008

РУБАЇ

***
О світе! Вділив нам любові так мало,
Шкодуєш її, наче бджілонька жало.
Було: розщедрився ти раптом для мене –
І мовби од жала, враз боляче стало.
***
Заможний, хто має брильянти чудові,
Хто вміє знаходити золото в слові,
Але, безперечно, в багатства розмаї
Усіх перевершить володар любові.
***
Любов – це як човен…Мандруєш рікою.
Здається до щастя – сягнути рукою.
Зненацька – пороги. Ти падаєш гулко,
А човен, мов брила, летить за тобою.
***
Хто я без любові? Безсніжна зима,
Мандрівець, що світом пройшов надарма.
Я всюди відсутній, коли без любові.
Мене без любові на світі нема.
***
Я віри в любов не втрачаю ніде,
Хоч б’ється об кривду життя молоде.
По долі моїй, що над прірвою болю,
Любов, мов гімнаст по канату, іде.
***
Не я промовляю – говорить любов!
Не я, а вона усміхається знов.
Усе, що я зміг на просторах любові, –
За нею, немов за Мойсеєм, ішов.
***
Як кожен із смертних, боюся стихій,
Та вчора поглянув у вічі одній –
Мов смерч, невмолимій,мов повінь,нестямній,
Мов спека, жагучій – любові моїй.
***
Любов я ховав під забралом долонь.
Вона ж, не скорившись, з очей – мов огонь!
В любові згораю, прикутий до долі,
А щастя байдуже стоїть осторонь.
***
Наказав я любові, щоб геть відійшла,
Щоб розвіялась, наче на вітрі зола,
І здалося, любов поспішає скоритись –
Враз у долю, мов зірка у небо, вросла.
***
Розум ніколи не дружить з бідою.
Кожен збагне це, пройнявшись любов’ю.
Тільки в любові, мов суть, невмолимі,
Крайності сходяться не для двобою.
***
Стає бережливим, хто часто втрачав.
Палкий життєлюб, хто згасав, мов свіча.
Хто вистраждав щиро суцвіття любові,
Не буде ніколи рубати з плеча.
***
У кожного в долі любов – наче соло.
Душа без любові лихіша за голод.
Якщо злегковажиш бездумно з любов’ю,
Відразу стаєш зачарованим колом.
***
Любов з егоїзмом розлучить не кожен.
Не кожна любові вклонитися може.
Буває: Едем обіцяють коханим.
Насправді ж – ладнають Прокрустове ложе.
***
Хоч бадьориться ще, хоч дзвінка і не квола,
Одзвучала душа, наче арфа Еола.
Таємниці пильнує. Мов сторож, колує –
Тільки кола любові тікають із кола.
***
Любов не назву я дурманом, сп’янінням.
Любов – це найвище у світі уміння
Зустріти обличчям життєві торнадо
Й зібрати на серці для храму каміння.
***
Хай жарт, що ми, прості і загадкові,
У світ прийшли на конкурсній основі…
Цілком серйозно, що з життя ідемо,
Програвши конкурс мудрості й любові.
2010р.

Рубаї

***
Навипередки мчать, мов пси, ідеї,
Коли жадоба влади вовком виє.
О ви, хто владу врешті-решт вполює,
Вполюйте заодно й часи Астреї.*

***
Мов коней шалених, сідлають ідеї
Не мудрі, не дужі, а радше пігмеї,
Що згодом, злякавшись галопу до правди,
Брехні прислуговують, наче лакеї.
***
Рабів собі творить володар ідей:
Хтось ангел із них, хтось, немов Асмодей.**
І медом, і ядом наповнюють чашу.
То ж, випивши з неї, чекаймо біди.
***
Я стверджую, друзі, ідеї грядущі,
Що зводяться гулко із бід невсипущих,
Як їх попередниці, в пошуках влади
По світу гайнуть, наче фурії злющі.
***
Хто я? Ідей незрячих поводир.
Моє життя – в душі убитий мир.
Навоювавшись вдосталь, до відрази,
В поезію іду, як в монастир.
***
Ей ви, ідейні ботокуди***
Облиште бити в глек огуди!
Вся ваша вправність віртуозна
Не більш, ніж передзвін посуди.
***
Лжепатріоти, вам хіба
Судились чвари і ганьба.
Чи не тому у вас постійно
На злобу дня лишень злоба?
***
Як часто, люди, добрий геній –
Глас вопіющого в пустині,
А злий, натхненний нашим страхом,
Виводить соло в життєплині.
***
Так, генії непересічні.
Завзято кожен йде у вічність.
Одних вона зустріне радо,
А інших – сміхом гомеричним.
***
Ми, як народ, йдемо шляхами,
Що вибрані провідниками.
На жаль, сучасність нам дарує
Провідників з поводирями.
***
Це не тривка, шановні, втіха –
Нове вино в старезних міхах…
Так нова суть: у ветхім світі
Бува для розпачу чи сміху.

*Богиня справедливості у давніх греків
**Злий дух, який згадується в Талмуді та інших релігійних творах.
***Плем’я індійців-дикунів на сході Південної Америки.
2010р.

Рубаї

***
Якщо вже доля без козирних карт,
Глузуємо над нею не на жарт.
Волів би в давнину я народитись,
Для тебе час народження – фальстарт.
***
Напевно, у лиха найбільше світлин.
Фіксує нещасних, зневірених плин.
Якщо на світлині його ти самотній,
Майбутнє твоє загірчить, як полин.
***
Чи мав я життя? Ні, окремі моменти…
Мов сон, було щастя – зостались фрагменти.
Де доля мені усміхнутись забула,
Немає нічого. Лишень постаменти.
***
Я долю змінити хотів недолугу,
Із серця прогнавши зневіру і тугу,
Та серцем побачив: куди б не подався,
Мов стрілка годинника, ходжу по кругу.
***
Що б не було, що б душу не спіткало,
Моя недоле, геть зніми забрало.
Якщо тобі у вічі подивлюся,
Зумію я звершити ще чимало.

***
Здіймають слізно руки слабодухи.
У смутку в сильних ідентичні рухи.
Та першим доля, мов страждальна мати,
А іншим доля, мовби лють свекрухи.
***
Якщо акцент життєвий не на вічнім,
Творю душею календар циклічний,
В якому стрімко бігають по кругу
Надія січня і розпука січня.
***
Хто прагне величі, збагне: зрадлива.
Хто любить славу, ствердить, що мінлива.
Лиш той, хто долю, мов дитя, плекає,
Відчує, що вона також дбайлива.
***
Коли діймуть облогою нас біди,
Будуємо з терпіння піраміди
І тільки з високості помічаєм,
Що все життя із щастям ми сусіди.
***
Коли вже браму снів тараниш,
У тебе, доле, грізні плани.
Я не всесильний. Я скорюся.
Не зможу буть лиш безталанним.
***
Мій боле, вклонися моїм ворогам,
Послушним їм будь, мов ріка берегам.
Можливо,як мук моїх грона дозріють,
Не зціливши долі, я зцілюся сам.
***
Я з тих, що не кланялись низько Мамоні.
Жив щиро, мов серце носив на долоні.
Гадалося: входжу до щастя у двері,
Та бачу: хто йде без Мамони – сторонній!
***
Не бачиш на небі – дивись на долівку.
Глибінь на заваді – розшукуй, де мілко.
Ймовірно, подібно до голуба Ноя,
Ти щастя знайдеш, мов маслинову гілку.
***
Жбурляємо долю, неначе монету:
На аверсі вічність почне естафету,
А випаде реверс – од себе сахнемось.
Тоді вже судилось нам канути в Лету.
2010р.

Рубаї

***
Колишній я – без фальші і без люті –
Сьогоднішнього втратив, що поплутав
Добро і зло. О світе незбагненний,
Кого із нас томитимеш в покуті?
***
Спустошені літа не поверну.
Гірчать мені,мов присмак полину.
Якщо блукав я пусткою земною,
Яким вогнем для неба спалахну?
***
Не визнавши Бога, поглибим провини
І темінь внесемо до божої днини.
Ми всі, що звелися з єства бунтівного,
Що хочемо бачити оком совиним?
***
З окопу смертника, в путі або з порога
Не заперечимо ми фатуму нічого.
Війною згорблений чи працею Сізіфа,
Ще долі кращої ніхто не вкрав у Бога.
***
У дні, коли бачив себе бездоганним,
Немовби Всевишній, я створював плани,
Але на відміну від Бога метався
Від фати-моргани до фати-моргани.
***
У древнім клубку життєдайних доріг
Хтось довго ішов, хтось завчасу прибіг,
Та жоден , за нитку життя ухопивши,
Клубок розмотать загадковий не зміг.

***
Якщо людські дороги – лиш примари,
Якщо готуєш нам, Всевишній, кари,
Скажи: хіба у тому недоречність,
Що день у день рясніють Валтасари?
***
Умієм так: святе під ноги,
Не труд – розваги до знемоги,
А згодом, рученьки схрестивши,
Попросимось в мартирологи.*
***
В собі спокою в’язня стережеш,
Поки душа тьмяніє без пожеж.
Якщо ж душі судилось спалахнути,
Тоді,мов Бог, до крайніх меж сягнеш.
***
Хто не втрачав трудів натхненних плід,
Кого не гнав нікчема од воріт?
А що як там, у світі потойбічнім,
І рай – лишень до пекла перехід.
***
Літа нам доводять, що розум – талан,
Між ницим і вічним зневажена грань.
З давен і до нині незмінно єдине:
Розумних карає і Бог, і тиран.
***
Не все і не завше в житті з абсолюту.
Свята простота не рятує од спруту.
Учора, сьогодні, в майбутнього плині,
Примноживши щастя, примножиш покуту.

***
І сильних,звісно, ранять леза слів.
Слабкі од них страждають поготів.
Не стверджуй міць душею або тілом –
На всі образи й Бог не відповів.

*Збірки релігійних оповідань про християнських мучеників.
2010р.

Ах, на поляні почалась дуель.
Трах-тах! Трах-тах! І жолудів шрапнель,
І вмить злетілись ненаситні оси, –
Обняв берізку сивий менестрель.

Ти маєш вічно жить –
немов остання кожна мить!
-
Господні заповіді сповнені резону,
мають рекомендаційний характер... але силу закону.
-
Ти все на Бога,– не на себе...
А Бог? Він так надіявся на тебе!
-
Бог може все, з першої ж спроби...
та зробить згідно власної вподоби.
-
Ти можеш все – в роботі, думці, слові...
Не можеш... Вийти за рамки любові!
-
Коли Бог міцно спить... неначе –
надаремне дітько думає, що Він його не бачить.
-
Нахабно Бога одурив – і вже нікого вище власної особи,
але багато страху, що тебе дітько вхопе.
-
Сягнути Бога колективно надаремне,–
молимося разом – любимо окремо.
-
Довкола світу я мандрую –
і світ довкола є, і я є світ... і світ будую.
-
Той все любив, з землі аж до небес,–
цей ненавидів – найпершого себе ж .
-
В своїй ненависті до себе ти все гірший – гірший,
але завжди страждати буде інший.
-
Коли був з Богом на одинці – висіла тонна на павутинці,
як з сатаною став на сам,– полетів у безодню й грам.
-
Лід є холодний, терен колючий, камінь неповороткий...
А Бог не такий!
-
Ти! Бог світу! – Але погана новина,
був би й світ Божий, якби не сатана.
-
Не оправдав моїх надій, і що ж робити?
Ти Бог! Продовжую тебе любити!
-
Світліє небо – день! Кінець вже ночі.
Ба! Темно буде, як не розплющиш очі.
-
Скільки би тобою дітько не потішився –
завжди щось Богові залишиться.
-
Молилась щиро – крізь сльози й усмішку,
і не проти відчути, який Бог у ліжку.
-
Вона є киця, хоч і блудниця,– колодязь насолоди-красоти...
Ти сієш сім’я і твоє ім’я! За все завжди відповідаєш ти.
-
Вона далеко не свята, яке тобі створила свято-рай...
І буде смажитися в пеклі... і край!?
-
Щасливий був, що “славно потрудився”,
вона ж зімітувала щастя, а ти й купився.
-
Якщо твої слова – полова, а руки – лід,
то почуття мої, мов черствий хліб.
-
Буває так, коли: що хоч до рани притули,
але є й так: що от – жмот жмоту жмот!
-
Мова іде про речі прості і складні?– Ні!
Про спрощені і ускладнені!
-
Не все те швидше, що швидко – не все бачиш, що видко,–
найнепомітніше до речі – найочевидніші речі.
-
Вухо бачить те, що не видно – око чує те, що не чути,
а всім довкола зрозуміло, що так воно не може бути.
-
Митець іде по місту,– зміст йому слугує формою для змісту;
Он митець несе сумку,– він форму й зміст вміщає в шлунку...
-
От “нема що сказати”у межах норми, а от – химерної форми,
та як духами не кропи гівно,– смердить воно!
-
Зміст явитися не завжди хоче, а форма аж бере за очі,–
де форма із змістом співпадають, а де ні? Не на по-лот-ні!
-
Чорний – незвичайний, він зелений, червоний... нейтральний,
хоч панує над простором сміло,– та не буває жовтим й білим.
-
Між кольорів, як між людей –
є українець та іудей.
-
За перемогу – дякувати вам!
А за невдачу?– Винуватий сам.
-
В трикутнику: небо – ти – трава не у всіх одинакові права,–
що на небі буде із тобою?... А на землі будеш травою!
-
У всьому винувата плоть – от! В одному ні,– що плоть,
і “винувата” – завжди діждеться свого ката.
-
Щоб плоть нагодувати, їй мало хліба дати,
бо плоть від плоті єси,– мало буде й ковбаси.
-
Жер твою плоть, мов вовкулака...
А потім? Скавулів, як переляканий собака.
-
При великій похоті не “наївся” і плоті...
Але вже як наївся,– упо-ко-ївся!
-
Парадокс часу – спробуй зрозуміть,
що перша,– вона ж остання мить.
2009

―
Богові богове, хай як буде ―
треба віддавати…
А чорт своє узяти сам прийде.
+
Любиш, любиш, любиш ― ось
щирішої любові світ не знає…
От би любив мене( крім мене) ще хтось!?
+
І сміх ― не сміх, й жаль жалю не рівня ―
зажмотив і радієш,
а вони від жалю плачуть по півдня.
+
Здавалося, вся світова печаль
понад тебе витає,
і немає більше радості, ніж жаль...
+
Світ плаче і ридає.
І причина тому є.
О! Як смішно все це виглядає.
+
Світ веселиться.
І причина тому є .
О! Як сумно на таке дивиться.


―
Тяжкою є дилема-незнання,
і не лише Манюк над нею туманіє:
йти манівцями, чи майнути навмання?
+
Життя йти манівцями змушує,
близька мета манить, руку подає
й чкурнути навмання спокушує.
+
Давно відомо в непростих умах:
хто думати уміє ―
йти манівцями ― найкоротший шлях!
+
Манівцями чи навмання? Постановка така
не міняє
орфографічної суті Манюка.
+
Тут втрутився Манюк
і до орфографічності своєї суті добавляє,
що він насправді Манюнюк.
+
Манюнькому йому і навмання
начебто не пасує,
і манівцями ― непросте питання.
+
Але... але...але в суті Манюка,
як і Саландяка, ― ма-ні-я
римована така.

―
От я павук,
по центру павутини засідаю
і насторожений на кожний шерех-звук.
+
Замріявся про ніжних мух
і слинку попускаю,
завжди готовий спити їх солодких мук.
+
Затріпотіла павутинка нині ―
поспішаю ...
А там?.. З мітлою господиня!
+
Хай золоту оселю і срібну стелю,
і парчові одежі… маєш,
а голим підеш по пустелі.
+
Коротке, наче мить, життя-безпуття.
І довго, довго, довго (так буває)
мить триває, немов життя.
+
Кістками у землі елементарно...
Примарою ж над світом кам’яним витаєш...
Ні! Ненамарно все твоє намарно!
+
Не було?! Не буде?!
Одне лиш... Є!!!
Завжди і всюди.
2011

─
Щоб СУТЬ пізнати ─
щонайменше треба знати суть,
і аж тоді, мабуть,
Бога за бороду брати!
+
Куди не глянь ─ та борода...
Один мерщій давай її хапати,
а іншому перепада
лиш свого носика полоскотати.
+
Везло, везло... Так солодко було ─ нараз
гіркотну чашу довелося випити до дна...
Що ж?! Очевидно, якийсь раз
бороду підсуне й сатана.
+
Бували дні! Бували дні...
бували дні і гірші:
не кохався і не писались вірші!
Не приведи, щоб хоч таких хотілося мені!
+
А час між пальців – як джерельце:
не зловиш... і руки не забереш...
А як помреш –
то й сам між пальці про-те-чеш...

─
Той страх, що сковує твою свідомість,
залізним аргументом має невідомість ─
не-зна-єш! А в останню мить знайдеш розгадку.
Ха! Відомо ж було все від самого початку!
+
Виходячи з абсурдності дилем, ─
тобі відомо ─ але ти не знаєш.
Всього бракує – але ти все маєш...
Бачиться життя не без проблем.
+
Вода уміє парувати й щезати в небесах...
І поміж пальці знов і знов... Чи замерзати ─
й давай у чудернацьких снах
свідомості химерні замки будувати.
+
І так от проминає
життя твоє
між ілюзією про немає
та ілюзією про є.
+
Та не пробуй все за раз вкусити,
якщо можна і за сім...
Не старайся всім нараз вгодити ─
тільки так ти вгодиш всім.
+
Уже ведеться так, хоч сядь тай плач:
слабий розуміє слабого, дурний – дурного...
і багато хоче багач...
Лише мертвий усіх розуміє і не хоче нічого.

─
Яблука-ю – не блукаю!
Яблука-ю вже дні три...
В садку яблука зриваю
меланхолійної пори.
+
З-поміж живого на землі,
майстерно оминаючи слова,
пильнує і в місті і в селі, і...
слово Боже одна трава.
+
Ідея заховатись за мовчанням... Знаю,
що мене не чують, та це не значить,
що мене не бачать,
коли долонею я очі закриваю.
+
Ти, не подумавши, сказав з порога,
що нібито трава мовчить.
Слухай – як вона ніжно шелестить
про свою любов до Бога!
+
Золотословить не злословить,
вершить достойно куполами
не стайню – храми...
Та краще щирим злотом, а не словами.
+
Якщо мовчання злото,
а діло – сталь,
то немаловажною буде деталь —
додати позолоти.
2011

РУБАЇ
***
Хтось губить мовчазно, а хтось у розмові
Образи – душі найщільніші окови.
Напевно, цій згубі радіємо більше,
Ніж всім придбанням і найкращим обновам.
***
Нам сутність душі душі зрозуміти не просто.
Для когось душа – це безмежність, це простір,
А дехто її незрадливо шанує
Як мудро од глупства захований острів.
***
Боязнь і печаль залишив я на потім.
З екстримом душа обвінчалася потай.
Хоч щастя сховала із лих огорожа,
Не лізу в щілину – штумую ворота.
***
Не відмахнуся: скраю моя хата…
Я в душах зболених – persona qrata.
Чи не тому, довіру їх відчувши,
У власну душу не впускаю свята.
***
Якщо душа, мов діва Беатріче*,
Буває, похвала її калічить.
Хвалу співаю душам, що з любов’ю,
Бо кожна з них розумна, наче віче.
***
Я душею, було, виходив з берегів,
Мав із смертю чимало жагучих торгів,
Але,Господи, певно, був щирим з тобою,
Бо Хароном** не став для своїх ворогів.
***
Загрози в тому, бачиться, нема,
Що на душі не літо, а зима.
Страшніш, коли на гульбищі тривог
Зникає світло і довкруж пітьма.
***
Ми всі в душі з минулим вороги –
Колишні зваби б’ють нас за борги.
В одного боржника мораль – покута,
У всіх разом – із совістю торги.
***
Завше жадаючи хліба й видовищ,
Душу, мов церкву, з руїн не відновиш.
Гнаний ордою пороків збагнеш ти:
Власна душа – не найкраще із сховищ.
***
Образишся – сядуть на шию тобі.
Поранять презирством, якщо ти в злобі.
Щоб честі твоїй у сльозі не втопитись,
Душевну броню загартуй в боротьбі.



* Флорентійка, ідеалізована в поезіях Данте Аліг’єрі.
** В давньогрецькій міфології човняр, який перевозив людські душі через річки підземного світу в царство мертвих.
2010р.

РУБАЇ
***
Для мудрого світ наш тісніший од скрині,
А час– це пісок,що тікає із жмені,
Та мудрого з дурнем не сплутаю,адже
Ні світ,ані час в нього, друзі, не винні.
***
Сьогодні глупство,зазвичай, як поза.
Наш світ дано заплутався в курйозах.
Колись він був, мов Янус той дволикий,
Тепер назвавсь моралі віртуозом.
***
Цей світ– хамелеон,бо до нестями
Міняє шкури з остраху з літами.
То ж чи доречно світу нам боятись,
Коли, мов ящір, стежить він за нами.
***
О ні, Хайяме, світ наш не віслюк…
Його талант чигає,наче крук.
І я з цим світом впертим не змирився,
Але лишень як з генієм розлук.
***
Цей світ, що не зміг відійти від примар,
Змальовує радо обличчя почвар.
Атлантом душевним ти вись обіймаєш,
А натовп вигукує: гляньте – комар…
***
Не світ нас творить – ми його творці,
Пізнали шлях прямий і манівці.
Та як того б ми, друзі, не цурались,
У нас відбиток світу на лиці.
***
Шукав я світ, де усмішки і квіти,
Де б кожен прагнув у душі зоріти,
Поки не скрикнув, біль не вгамувавши:
Слимак у мушлі – ось який ти, світе!
***
О світе, моральність твоя,наче хвіст
Того крокодила,що жертву поніс.
Як часто не бачиш ти жаху і крові
За морем стрімких крокодилячих сліз.
***
Ти,світе, крадеш нас у доброї казки.
Куштуємо згодом гіркої закваски.
В сумнім поєднанні романтики й гніту
Краса, що ячить з-під залізної маски…
***
Хоч псом я не лаяв, хоч вовком не вив,
Себе в цьому світі, мов зайця, ловив,
Але, не впіймавши,зневірою битий,
Жив так,наче камінь руками чавив.
2010р.

РУБАЇ

***
Що є життя? Лишень од смерті втеча?
Чи, може,то тягар важкий на плечах?
О ні! Воно – це буйний шторм фортуни,
Якому штиль душі завжди доречний.
***
Так прикро: день вчорашній не вернути,
Ідем до смерті будь-яким маршрутом,
А ще прикріше, коли день прожитий
Біжить услід за нами звіром лютим.
***
Доводжу іншим, що людське життя –
Душі і всесвіту стрімке злиття,
Але на світі той насправді жив,
Хто сам зробив це дивне відкриття.
***
Коли минешся, літ стрімких ватаго,
Старечий крок вважатиму за благо.
Чи не тоді збагну я достеменно,
Яка ціна тобі, моя відваго.
***
У кожного літа прудкі, мов коні –
Не стямимось,як щезнуть з оболоні.
Одне побачим: тихо і понуро
Пасеться наша старість на припоні.
***
Тьм'яніють хутко наших літ узори.
Немов за склом, і радощі, і горе.
Огляне старість юності портрети,
А на портретах скло вже не прозоре…
***
Не можна жити, звісно, без обмежень,
Тому і зводим вежі застережень,
Та все життя нестямно боїмося
На вежах тих раптової пожежі.
***
Хто чемно, хто, бува, вульгарно –
Все рідше мовимо намарно,
Коли збагнемо: вік людини,
Неначе вислів лапідарний.
2010 р.

Две стороны медали -
радость и беда
по жизни бродят бок-о-бок всегда...
Веселье людям дарят и печаль.
Их розделить не получается...
А жаль...
2011р

Знов обласканий
мій сад анемонами —
квітня вибрики.

(2026)

Ми - однакові.
Рожеві сльози - дощем.
Я і пелюстка.


березень 2011 р.

Пінилось небо.
Зник місяць. Вниз впала тінь
страху і тиші.

Літали відьми…
Липи і вишні листям
зашепотіли.

Я знаю, що ти знаєш
про що сказать мав.
Не бійсь кохання, люба!
Все ясно і так…

Шкільне кохання
(тепер чиясь дружина)
тримає пляшку.

Припав цілунком
до чарки, як до жінки.
Гірко не було.

П’янкий і теплий спомин
кращий ніж саке.
І хоч зустрілись разом.
все це вже не те.

Первісна тиша…
Коштовне хутро снігу
земля ось скине…

Іди вже, зимо!
Додому з дальніх країв
летять журавлі.

Залишились позаду
зачарування.
Фантазії схололі
ожити мають.

Курортний роман. Море. Сонце і небо.
Дещо партнерка втаїла від тебе.
Хтось обдурив? Ображатись не треба!
Ми ж часто приховуєм правду від себе.

- х - х -

Ці хочуть кінці із кінцями звести,
а ті у лікарнях здоров’я знайти.
Мабуть, і цей світ не дуже поганий,
бо в кращий не всі дуже рвуться іти.

- х - х -

Проходять чередою «круглі» дати.
Життя все менше здатне налякати.
Час і терпіння можуть більше дати
ніж сила й пристрасть відібрати.

Чекаю поїзд.
Підганяю хвилини.
Та разом з ними
ніби дощу краплини
губляться миті життя.


**********

Я. Провінційний вокзал.
Лиш нудьга дзвенить.
Мухи. Запльований зал.
Голова болить.
Зупинилась мить.


**********

Над головою
в мене лампочка горить.
На вагон одна!
Листок і ручку маю –
не щасливий я хіба?

Чому так мало слів - коли їх так багато?
І влучно не зумів слова ті підібрати?
Мов камінь у ріку: на іншому кінці
вервечки змісту - арлекін картатий...

2011р

Як на вікні чудні гравюри,
Морозом творені з натури,
Так на чолі твоїм відбиті
Прожитих літ мініатюри.

У храмі Юля з Віктором стоять,
В серцях злоба - довкола благодать,
Священик хрест до їхніх уст підносить,
А демон - братовбивчу рукоять.

О як нам , люди, до лиця зневіра
І ця буденщина нудна та сіра,
І очі призвичаєні до тьми,
І серце, що подібне серцю звіра.

Можна довго жити на землі,
Та якщо ти колос на стеблі,
Зрілості сягнувши золотої,
Мусиш вмерти хлібом на столі.
2010р

* * *
Коли замерзають хризантеми
І коли падає тихо листя
Припиняє існувати
Слово «ніколи»
Вічність…

* * *
Розбудив би хтось півня
В нашому темному краї…
Можливо б сонце
Зійшло б тоді.
Вічні сутінки…

* * *
Суєтиться білкою жовтень,
Мишею листям шурхотить…
Сивий падолист щуром старим
Буде гризти нудьгу.
Осінні сутінки.

* * *
Воля – то марево
Ми шукачі привидів
Але надія
Ще жевріє…
Яка ж ця осінь холодна!

* * *
На околиці року – ліс.
На околиці селища – очікування.
На околиці часу – матерія.
На околиці сущого – нескінченність.
На околиці буття – ми.

* * *
Крізь погар будемо йти,
Крізь марево попелу,
Крізь почорнілі сніги
До нової весни...
Падолист.

* * *
Блукаємо шляхами.
Навіть Чумацькими.
Та кличе повернутись
Додому, до хати
Хрест на узбіччі...

* * *
Кудлата воля
Голодом холодним
В життя прийшла...
Серед лісу
Тепер живе пес.

* * *
На свічці моїй
Палають єретиками
Нічні метелики...
Як не хочу я бути
На Торквемаду схожим!

* * *
На примарному човні
Пливемо по ріці Часу
Навколо туман...
Пращури чекають нас
Коло багаття легенд.

2010
(Фото автора віршів)

(Низка хайбун)

Зайшовши до доброго знайомого помилуватись його садом і осінніми хризантемами зустрів там двох дивних людей які вважали себе аристократами, але при цьому не милувались квітами, а використовували сад для вживання якогось напою, що нагадувало саке. Але при цьому вони пили його холодним і вели розмови далекі від поезії. Побачивши це я здивувався і написав наступне хокку:

Чужий сад. Бачу
Дивних аристократів.
Хризантеми цвіт….


Я завітав до старого знайомого з метою поговорити про давню літературу. Але побачив його зайнятим пакуванням валізи – він вирішив поїхати шукати собі нову Батьківщину. Хотів розповісти йому, що осінній вітер всюди однаково холодний, істинні квіти не потрібно шукати в далеких краях – вони тут під ногами, але побачив в його очах, що він вже нетутешній. Тоді написав йому на прощання ось таке хокку:

Ми нетутешні
У світі під Місяцем.
Холоди… Осінь…


У старовинному місті, що носить назву великої хижої тварини зайшов я у стару кав’ярню, де варили каву вже не одну сотню років. З горнятком цього ароматного трунку в руках я думав зі смутком про людей минулих часів і написав ось таке хокку:

Терпкий аромат
Несе тінь мою в казку.
Стара кав’ярня…


Йшов я до будинку де молодих людей навчають мудрості. Побачив біля входу юнаків та дівчат віку юного, що діставали з кишень короткі білі палички, запихали до їх до свого рота і підпалювали їм кінці. Після цього дихали димом, що утворювався з сухого листя якоїсь заморської рослини з якої, власне, ці палички і зроблені. Споглядаючи це раптом склав хокку:

Дим ароматний
Заморського трунку.
Піти б звідси!


Блукаючи старим засніженим парком серед лихої зими по білому снігу, де ще не було людських слідів, побачив раптом старий ясен весь обвішаний жмутками насіння, що шелестіло на крижаному зимовому вітрі, подумав:

Холодна зима.
Вони шелестять тихо.
Весну чекають…


Почувши про жахливу аварію, що сталася на півдні країни, я зажурився. Серед смутку та печалі написав ось такі вірші:

Денний поїзд.
Люди на жовтій траві.
Осінь сумує…

Прочитавши вірші одного поета написані про сенс життя подумав: «Саме так! Це єдиний сенс перебування в цьому хмерному і безглуздому світі змін - споглядання пилку який збирає метелик. Іншого сенсу не існує.... Дякую, що підказали мені сенс життя - я до цього часу думав, що сенсу життя не має. А ще думав, що сенс життя в тому, щоб зрозуміти те, що життя не має сенсу.... Тепер я осяг істину! Моє життя наповнилось сенсом і змістом! Шкода, що осінь... Метелики вже не літають і квіти зів'яли... Моє життя знову втратило сенс... Так завжди....» Після цих роздумів я написав хокку:

Осінню глухою
Самотньо і порожньо…
Шурхіт листя.

2010
(фото автора віршів)

* * *
У згасаючих променях
Табуни коней вечора
Навздогін спогадам летять...

* * *
Ці чорні ряси…
Вони теж прийшли сюди
Милуватись квітами.

* * *
В очах твоїх
Бачив тільки Порожнечу
Заплющу свої…

Читаючи Рембо

На п’яному кораблі
Попливу в країну осені
Вічної і хмільної…

* * *
Чорна осінь.
Ліс кольору погару.
Епоха занепаду…

Споглядаючи помаранчі

Для радощів нам
Так мало потрібно:
Яскраві фрукти…

* * *
Дивний трунок
Дарував натхнення
Шанувальнику…

* * *
Ночі теплоту
Знайду у темряві серпня…
Радість обіймів.

* * *
Осені – жебрачці старій
Золоті монети слів
Подам…

* * *
Осіннього листя пожежа!
Згорю на цьому багатті
Наче єретик…

* * *
Одягнув черевики.
Краще б костур повісив
У південних горах!

* * *
У кожному листку опалому
Бачив сторінки
«Весни і осені»…

* * *
Старому монаху
Чи судилось побачити ще
Як квіти пелюстки гублять?

* * *
У світі несправжньому
Споглядаю підробки
І речі непотрібні.

* * *
Осінню глухою
Все старіє – і клумба,
І я, і мій кіт…

* * *
Блукаю в самотності
Але хтось споглядає мене
Із глибини неба…

* * *
Цікаво довідатись –
Який килимок лежить
Перед дверима Всесвіту…

* * *
Так само вітер
Наше життя обірве
Як ці листя…

* * *
Вдихаючи аромат кави
Думаю про володарів східних
В своєму гаремі…

* * *
Крізь хащі кропиви
Йду зі свого села
Назавжди…

* * *
Про вічність повільно
Старі монахи розмовляють.
Осінній ліс…

* * *
В осінь поїду
Глуху і понуру
На ослику старенькому…

* * *
У густому повітрі
Малюю образи
Прямо на хмарі…

* * *
Під парасолями
Ховаємось не тільки
Від дощу. Осінь...

* * *
Стара осінь
Вимила фарби дощем
Цього світу…

* * *
Наче равлики
Назустріч осені глухій
Будем повзти…

* * *
Мій сум літає
Злої ночі кажаном...
Свічку б запалити!

* * *
Модриновий ліс!
Дихає прозорістю
Рання осінь…

* * *
Прапором накрийте
Старого воїна
Солдата Долі…

* * *
Шматок китайки
Вітер поніс у небо...
Тополя в степу.

* * *
Дізнатися б тепер
Навіщо в цьому світі сну
Досі живу?

* * *
Несе мене сон
Пливу… На берег який
Викинуть хвилі?

* * *
Із них би скласти
Цього життя кольорові сни!
Але осінь… Навколо…

* * *
Ми бачимо все нові сни
Чергою нескінченною…
Коли яву побачимо?

* * *
На березі річки
Даремно чекаю паромщика.
Постарів і він…

* * *
Стукіт дощу
Серед сірості осені
Навпіл розділемо сум...

* * *
Осіння нудьга
І в мене в душі,
І в дерев сплячих…

2010
(фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
Трава і квіти
Народжені сонцем.
Але і тіні
Чорні, незграбні –
Його діти...

* * *
Думаючи про життя
В епоху занепаду
Думки про близьких…
У цьому світі давно
Втрачений Шлях…

* * *
Стару гордість
У скриню сховавши
Вирушив у подорож
За дивним трунком
Схованим в скло…

* * *
Згадую вітер –
Теплий подих червневий.
За вікном оснінь...
У розкошах холоду
Зігріє тільки пам'ять...

* * *
Слухав тишу
Розмову мовчання
Метеликів літа.
Звичка до діалогів -
Луна самотності…
* * *
Літом ласкавим
Споглядав життя мурах.
Заснути б з ними
Цієї осені понурої
У лабіринтах темряви…

* * *
Згасив би свічку
Назавжди.
Але занадто згусне
Вічна темрява
У світі людей…

* * *
Очищуючи свідомість
Від непотребу старого
Пробую стати собою.
Але не судилось!
Старе горище. Думки.

* * *
Небо споглядав.
Спокій порушив
Птах залізний,
Що з неба впав.
Гуркіт вдалині…

* * *
У старих озерах
Забутого краю
Оселитись хочу
На дні…
Знову осінь.

* * *
Назбирати б клаптики часу
Пошити б із них вітрила
Поплисти б у нескінченність
Де з вічності варять трунок...
Осінні дні.

2010
(фото автора віршів)

ВІНОК ТАНКА

***
Суть у калюжі мала:
Небо спрямовує погляд
У водяні дзеркала…

***
Солодке життя!
То чому наприкінці
Воно гірчить?..

***
Останній дарунок –
Грудка землі
Кинута в могилу друга…

***
Знову гортаю
Старий календар –
Цвинтар прожитих днів…

***
Хтось мене проводжає:
Махають дерева
Мені гілками вслід…

***
Вдихаю повітря на повні груди.
Час поспішає.
Що ж далі буде?..

23 травня 2010

* * *
Забувши гіркоту марнотного життя,
Спокійно споглядаючи цей тлін до забуття
І осягнувши, що майбутнє – прах…
Живі ми – так хвала тобі, Аллах!

* * *
Наш світ – то глек марноти і брехні.
Життя з туману йде й проходить в самоті,
І будні сірі краплями мов ртуть…
Та є і радісні сторінки - рубаї Хайяма квітами ростуть!

* * *
Хто для скорботи двері відчинив
Тому життя – пустеля хоч і повна див.
Хто радість віднайшов в простих речах
Тому життя яскраве дарував Аллах!

* * *
Нехай весь світ нудьга і Батьківщина – рідна чужина
Від смутку я далекий доки келих є вина:
Я радість віднайду в миттєвостях щоденних -
Ковток вина, краса коханки – й де вона, журба?

* * *
Весняні квіти, подих вітру,
Крапельки дощу і лісова луна -
Все, все мені будило спогад про коханку
Яка, нажаль, пішла у небуття…

* * *
Нехай обірве вітер білий цвіт,
Нехай весни минає швидко міт
В душі залишаться пісні які співав нам квітень.
Нехай на п’ять хвилин – ми зачаруєм світ…

* * *
Весь світ – ніщо, даремні сподівання,
Зів’януть квіти мрій – залишиться страждання
Налий вина! У владі цього трунку
Забудемо життя химерні візерунки…

* * *
Удвох з самотністю пів світу обійшов
Наслухався віршів, і прози, і промов
Нехай страждань я відшукав не в міру
В горах я рай собі знайшов і віру…

2010
(фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
По річці пливли
Не знали, що річки ім’я
Лета. Не знали, що капітана
Звали Харон. Весна.
Пристань. Місто Тартар.

* * *
Світ виник не з вогню
І не з води краплини
І навіть не із слова
Світ почався з сліз
Прозорих як надія...

* * *
Повернувшись з країни
Білих Хмар
Помандрував у країну
Синього неба
Я втомився ходити по землі...

* * *
В цьому світі жорстокому
Смуги світла і темряви -
Зла и добра,
Розуму та глупоти
Як на шкірі дикого тигра...

* * *
Час не вміє чекати.
Час навіть
Існувати не вміє...
У світі ілюзій
Існує тільки мить оця...

* * *
Серед попелу надій
Серед диму спогадів
Я квіти шукав...
Даремно. Марево
Наш світ... Навколо порожнеча...

* * *
О, скільки трагедій
Дарує нам подорож
В світ віртуальний!
Одісею мереж, павутин!
Доплисти б як ти до Ітаки...

* * *
Весною - квіти
Літом - зозуля
Восени - місяць
Зимою, що чиста й холодна
Падав сніг...

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Споглядаю меч.
У цьому світі хиткому
Немає нікому захисту...

* * *
Ноші свої намарно
Люди несуть по дорозі життя
Куди? Навіщо?

* * *
«Добре мати рідну хату
Де навіть дим ласкавий».
Думки волоцюги...

* * *
Всі конструкції хиткі
Всі грані привидні
Весь світ ілюзія...

* * *
У танку сумному
Ми на неба пустелі.
Прощавай, весна!

* * *
У темряві ночі
Не сплять лише Місяця жриці -
Поетеси...

* * *
Розчинюсь в ароматі
Цих квітів старого саду
Мене немає...

* * *
Напій, що дарує натхнення
Чорний як ніч, як істина гіркий
Він ніколи не втомлюється...

* * *
Споглядаючи чорну ніч
Стиглу неначе черешня
Зрозумів довершеність світу...

* * *
Двоє коханок -
Злива і ніч. Гостина.
Дивацтва весни.

* * *
Невже кохання
Знову завітало в груди
Старого гайдамаки?

* * *
Ворога прощав,
Прощав своїй шаблі хиби
Не навчився прощати себе...

* * *
Дивний пастух він -
Цей вітер весняний.
Жене стадо хмар...

* * *
У світ солодких марев
Піти й не повернутись
Так захотілося мені...

* * *
Чи то думки
Чи то ластівок зграї...
Все миттєво...

2010
(фото автора віршів)

Литвин – святий крадій від Бога.
Чи ділиться він с Богом – то питання,
бо був у Бога він в останнє,
як ще була туди дорога.

2010-05-17

Ярина Тимош

Якщо мовчиш – ти схожий вже на бидло,
якщо лежиш – ти схожий на мерця,
якщо не бачиш – і тебе не видно,
якщо глухий – не чути і тебе.

2010-05-7

Ярина Тимош

Я маленька фантазерка,
фантазую щодня.
На фантазію чекають
Друзі, я, моя рідня.
Уявляєм і чекаєм,
Коли прийде фантазія.

2008р.

Ми повинні пам'ятати,
Любі українці,
Наше щастя, наша доля
Не лежать в копілці.

2009р.

Мій тато дбає про сім'ю,
Приносить гарну зарплатню.
Мій тато може розсмішити,
Не треба навіть в цирк ходити.

2006р.

Мрію про щастя,
Мрію про долю.
Можливо, не зустріну
У житті своєму болю...

2008р.

У весняному білопінні –
Нарциси –
спалахи салютів.

(Низка неканонічних хокку)

* * *
У небо хотів пірнути
Та зрозумів –
Втоплюсь…

* * *
Димом заморського зілля
Дихаю знову
Весняне небо…

* * *
Ніч – це двері
Зайду в їх морок
Шлях знайду до істин нових…

* * *
Книгу життя свого прочитав
Навіть закрив…
Іншу б почати…

* * *
У сірому пейзажі
Побачив художник фарби
Мені б його очі…

2010
(Фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
Марно чекати
Справжніх слів
Їх не існує...
Є тільки вітер -
Звуки порожні...

* * *
Піду
Залишу замість себе
Самотність
Цієї осені
Тихої…

* * *
Чудо кохання
Перемогло б смерть
Якби вона була
Але її немає
Ніде…

* * *
Під квітами сливи
Зажуримось разом
З майстрами віршів
Часів минулих давно
Знову весна…

* * *
Клен зацвів
Пахне соком дерев солодким
Десять тисяч років
Весни одвічної
Побажати хочу комусь…

* * *
Чорний кіт
На білому снігу
Помітили б усі…
Але він на даху
Побачило тільки небо…

* * *
Літній ліс
Як багато прозорих людей
Блукає навколо!
Поговорити б з ними
Але їм до мене байдуже...

* * *
Сидів і споглядав стіну
Тихо дихав
Був наче відсутній
Шукав просвітлення
Та не знайшов…

* * *
Подарував радість
Сивому дідусю
Перший весняний дощ
Він подумав
Що знову молодість…

* * *
Пісок часу
Так само текти буде
Між пальців
Якщо не буде нас
Йому байдуже…

2010
(Фото автора віршів)

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Намагались літати на автомобілі
Хмари думок затьмарили шлях
Весняний ранок...

* * *
Бажання – причина страждання
Забув про них і в небо пішов
Весною…

* * *
Ми зникнемо всі
Як ранковий туман
По собі залишим нудьгу…

* * *
Гість завітав
У мій дивний світ
Порушив самотність…

* * *
Стало сиротою тіло
Холодно душі
У порожнечі неба…

* * *
Вперед, назад подивлюсь
Все те саме –
«Сто років самотності»…

* * *
Добре хоч він
Розділив зі мною самотність
Старий їжак…

* * *
Кожна калюжа – дзеркало
Стати б хмарою
Щоб милуватись собою…

* * *
Час би давно на старості років
Почуттів загубити свіжість
Але все одно - постійно дивуюсь…

* * *
Тінь свою загубив
Як самотньо тепер
Без друга останнього…

* * *
Я думав дзеркало – це озеро мрій
Виявилось – глибочінь
Втопитися б там…

2010
(Фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
Дощ промовляє
Гуркотом крапель
Ніч промовляє
Тишею темряви
Нескінченна розмова…

* * *
Знову сороки
Про старість мені нагадали
Краще б птахи потойбіччя -
Дивні зозулі
Про смерть проспівали мені…

* * *
Нам пощастило,
Що сонце не гасне
Миттєво
Як лямпа
Вечором кожним…

* * *
Роки пройдуть
Так само буде
Місяць світити
І вишні цвісти
Тільки не буде нас…

* * *
Дарував імена весняним вітрам
Слухав веселі їх наспіви
Коли вишні цвіли…
Забув про чистоту
Холодного осіннього вітру…

* * *
Хотілось погрітись
Від світла місяця
Старому відлюднику
І полетіти у світ Еросу
У снах...

* * *
Чому вірші
Вбивають іноді –
Не знаю
Це ж не катана і не ятаган
Старого яничара…

* * *
Із забуття ми прийшли
У забуття підемо назавжди
Лишається тільки
Споглядання нескінченності
Як втіха…

* * *
Волога Данія - дощів країна
Її принц Гамлет
Хотів підвісити залізний дзвін
До порожнечі неба
Та дзвін упав
І розчавив… Усіх…

* * *
Споглядав я старезне дерево
Раптом прийшов Далай-Лама
Його не впізнав брудний безхатько
Подумав, що то дільничий
Що його забере в притулок...

* * *
Трамваї – це оргії
Електричні
Електрички – це теж трамваї
Тільки вони
Як птахи…


2010
(Фото автора віршів)

* * *
Самотність мені
Була другом єдиним
Та навіть її прогнав...

* * *
Місто існуюче в мріях!
Побачити б його весною
Хоча б у сні…

* * *
Ми всі босоніж
Блукаємо у темряві життя
Шукаючи сенсу…

* * *
Темрява за вікном
Слухаємо тишу –
Я і кіт…

* * *
У лісовому струмку
Ніагару побачив
Я – мураха…


2010
(Фото автора віршів)