Від весни до весни, в літню спеку й морози у січні,
У пустелях світів, на розхрещенні доль і доріг,
По тернистих стежках Хтось веде нас незримий у Вічність,
Щоб потомлені душі спровадить на власний поріг...
2010р

У чорноземі кожної душі
Завжди ростуть лілеї й спориші...
Чому ж в одних - душа буяє цвітом,
А в інших - бур"янами все покрито?!
2008р.

Вибрані хокку

* * *
Тінь від ратуші
Людей зробила сірими
Вечір, осінь і місто...

* * *
Я б у Станіславі
Щасливий був... Але хмари
Про старість нагадали мені...

* * *
Я б ще довго топтав
Бруківку Станіслава ранкового...
Але небо, квіти на клумбах...

* * *
Біля синагоги топчу асфальт
Старими черевиками
Хризантеми цвітуть...

* * *
І ти теж, чорний круче,
У Станіслав шукати долі прилетів?
Вітер над містом...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?

* * *
Шум дощу...
Для чого прийшов я сюди?
Вулиця Грюнвальдська...

* * *
Тополя листя губить свої
Здалось на мить - то я винен
Що осінь настала...

* * *
Десь я тут спокій загубив
Між цими будинками.
На Бельведерській...

* * *
Горобина стиглими ягодами
Бруківку вкрила
Втомленими ногами чавлю...

* * *
Бородатий безхатько!
І про нього напишу
Вірші свої химерні...

* * *
Синагоги Станіслава!
Як я в цьому капелюсі
На рабина схожий!

* * *
Подих зими!
Чи вулицями серця
Я досі самотньо блукаю?

* * *
Її тіло як човен
І я пливу
Не знати куди...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?...

* * *
Холодний вітер
Хмари думок жене...
Стілець серед кімнати...

2001

Рубаї *******

1
Ріка часу підхоплює усе,
Через пороги всіх століть несе,
Щодня ми дивимось у синю далеч, –
Куди ж то нас ріка ця занесе?

2
Вітрила мрій підняв я без печалі,
І човен мій пливе все далі й далі.
Чарує нас безмежний океан,
А вдалині – дев’ятий вал реалій.

3
Де Бог живе? Обходимо долини…
Де Бог живе? Долаємо вершини…
Де Бог живе? Де Бог живе? Де Бог?
А зазирнути в серце – ні хвилини…

4
Жадоба пошуку не знає меж,
Як до скарбниці мудрості ти йдеш.
Лиш тінь свою не зможеш наздогнати,
А не знесилівши – ти не впадеш.

5
Зустрів я Бога у саду псалмів,
І радо серце Богу я відкрив,
Злились в одне – два джерела любові, –
І я почув душі блаженний спів.

6
Невидиме нас вабить, наче мрія,
Що вдалині зорею голубіє,
І думаєш – воно далеко десь…
Але життя хіба не дар Месії?

7
Глибінь мовчання чиста, наче вічність,
І ллється в душу світла таємничість,
Як тихо нині зупинився час, –
П о е з і я ! Іде її величність…

Рубаї *******

1
Я в ніч агатову, осінню, тиху,
Їй шепотів на вушко ніжно й тихо.
Моя любов займалася вогнем –
На радість серцю і душі на втіху.

2
Позірний образ оповивсь габою,
І зашумів зеленою сосною.
А я стою, не вірячи очам,
Не знаю сам, що діється зі мною.

3
Я щирий був, не знаючи облуди,
Мені ж траплялися усякі люди.
Тому я відкидаю все лихе,
А щирості – довіку не забуду.

4
Ти не жалкуй, що вік працюєш важко,
Що ніколи – і зазирнути в пляшку.
Але ти завжди матимеш поблажку,
Бо не застане смерть – кирпата свашка.

5
Ніжнішаю, як думаю про тебе,
І блискавкою думка – на півнеба.
Нехай вона твою освітить путь,
Я навстріч полечу, як вірний лебідь.

6
Ні, я своєї долі не просплю,
Її до себе співом прихилю,
Щоб не минула, я ще на світанку –
Всю стежку оксамитом застелю.

7
Чи був хоч раз на сьомому я небі?
А чи від щастя я стрибав до неба?
Якщо від страху щулиться душа,
Тоді вона не долетить до неба.

1
Колись у школі
Я мріяв стати поетом, –
Таким, як Рильський.
І нині хочу
Рідному слову служити –
Так само, як він…

2
“Слова вуст людських –
Глибокі води;
Джерело мудрости –
Струменевий потік”.*
Чи знають про це владолюбці?

3
“Хто перемагає світ,
Як не той, хто вірує,
Що Ісус – то Син Божий?”**
Ви чуєте, марнославні?
Це ключ до Храму вічності!


*Книга притч Соломонових (18:4),
**1Послання Івана Богослова (5:5).

1
Серед ночі
Раптом зацокав годинник,
І нагадав мені знову
Про нашу сьогоднішню зустріч.
О, як дочекатися ранку?!

2
Ось і парк…
На тій лавці,
Де читала ти вірші,
Лежить чиясь квітка.
Для кого ж вона?

3
Я знаю,
Що найласкавіші руки
У моєї матері,
Торкнулася до землі –
Квіти ростуть!
*коротка пісня (яп.)

1
О мила посестро!
Прости, бо я забув твій голос,
Що чайкою линув до мене
В ту ранню, ще сонячну осінь…
До кого ж тепер він літає?

2
І знову мені захотілось –
На острові десь в океані
Тебе ненароком зустріти.
Надіюсь, ти зразу впізнаєш
Моїх посланців цих крилатих.

3
Не можу забути смарагдових слів,
Що зопалу ти надіслала
Легким і нежданним своїм посланцем –
Леготом з рідного краю.
Він яблунь моїх обіймав до світанку…

*коротка пісня (яп.)

Хайку

***
Столітні дуби
На узліссі стоять –
Природи живі мудреці.

***
Хотів напитись,
Підійшов до криниці –
Великий замок.

***
Заплакані вікна
Не витерти вітру –
Осінні дощі.
***

Що найстрашніше
У цьому світі?
Твоя байдужість.

***
Багато знайомих
На цьому кладовищі, –
За день не обійду…

*рідкісний птах (лат.)

Хайку

***
Мій меч і хрест –
Це материнське слово,
Його нестиму вічно.

***
Як самотньо душі…
Ходить вітер холодний
У нічному саду.

***

Не бачились місяць,
А здалося мені, –
Минув цілий рік.

***

О невмолимий часе!
Навіщо ти приніс
Корону сивини?

***
Келих по вінця.
П’ю по краплиночці –
Осені трунок.

*рідкісний птах (лат.)

Пелюстками
Маминої вишні
Вкрили гори
Кучері
Свої

1
Для вас творю і буду вік творити,
Я хочу стати вашим фаворитом,
Улюбленцем красивих ваших душ, –
І задля цього варто – вічно жити.

2
Студений вітер, а душа вогниста,
І полум’я чомусь таке іскристе.
Ачей, колись охопить білий світ,
Щоб душі спалахнули пломенисто.

3
Я часто сплю лише на одне вухо,
Тому всю ніч на друге вірші слухав.
Їх під вікном читали два бузки,
Всміхався місяць, знявши капелюха…

Холодна осінь
На відстані долоні,
Як тінь вечірня.

Туман ранковий
Аж ген , до піднебесся.
Говерлу гріє.

Світанком пахне.
Знов криничний журавель
Співає пісню.

Судини ножичком споров,
як у штани прийшла любов.
А як побачив тую кров,
забув чого себе поров.

Очі дивляться із марева на борді,
шукають дурників у натовпу голодних…
І очі ситі, і сидять на ситій морді,
а нишпорять у натовпу голодних.

Лист падає на Землю.
То Землі тяжіння.
Земля у Всесвіті крокує.
То тяжіння Сонця.
Все тягнеться до більшого –
Пилюка і каміння…
А ти до чого тягнешся,
Родина Соціум?

Свинячий грип – свиняча то хвороба,
пташиний бог – то дірка в камінці.
І вже душа – то є окремий робот
з ключем од Пекла у руці.

1
Хлібину сонця день знайшов у полі,
Намилувався нею він доволі
Й поклав на синю скатертину неба,
На сонці хмарка - наче дрібка солі.

2
Перегорнув я спогадів сторінку,
В душі знайшов не стухлу ще жаринку,
Коли дмухнув, яскраво заіскрила, -
То юність повернулась на хвилинку.

3
Удосвіта лапасто-білий сніг
Засипав густо стежку і поріг,
А в серці - сонячно і солов'їно:
Я в ньому весну милій приберіг...

4
З любов'ю в серці, з ніжністю в очах
Я радісний кохану зустрічав,
І гордий тим, що землю ти, народе, -
Красунями такими уквітчав.

5
З прадавніх невідомих ще сторіч
Розділена доба на день і ніч.
Але коли ж упала на цю землю -
Сльозина перша з материнських віч?

6
Він тоне у брехні, як у болоті,
Бо вік живе у фальші та підлоті.
Я з острахом на нього поглядаю:
А чи не має жала він у роті?

7
Дорожча честь за дорогі напої,
Не їх шанують споконвіку вої.
Це наші предки в сиву давнину -
І мертві з рук не випускали зброї1

Зі зб."Veritas in profundo"(1998)

Хайку

***
Почуло серце
Рідкісного птаха -
З країни Сонця!

***
Лише говоримо
Про тебе, Україно,
А дбаємо - про гріш...

***
Скрізь у столиці,
Немов у чужому краю.
Хутчіше додому!

***
Розрослись незабудки
На могилі учителя.
Посадив їх торік...

***
Люба, не свари,
Що захмелів сьогодні -
Я з пролісками стрівсь!

*рідкісний птах (лат.)

Зі зб."Veritas in profundo"(1998),
"Luх veritatis"(2005)

Сонце вийшло із-за хмар,
і пташки співають нам,
ніжно, лагідно співають
та нам настрій підіймають.

2009

Солнце -- желтый жернов
жертвует своей жизнью...
Собран закат рожью
в пору вечерней жатвы.

моё дыханье
потерялось слушая
твоё дыханье

без красивых слов
холодную курицу
съедаем быстро

:)

До яблунь цвіту -
Скільки років не живи!-
Ніяк не звикну...
Щодня весни чекаю.
Невже сам сніг віднині?!

Якщо я не буду мріяти,
Нічого не буде
І не кажи, що я – занадто
У дівчаток очі з довшими віями
І я не хочу їх підрізати

Як пізнати смерть?...
Все дуже просто: залиш
Частинку себе,
Там, за плечима, вчора…
Самому собі, і – йди…

Куди ти, коню,
Несеш свого вершника?...
В його долонях
Долі людські вершаться…
Скачемо тут – не вперше…

Сакура цвіте…
Знак – буде тепла весна…
Папороть цвіте –
Літа купальського знак…
Мрія, як Сонце – одна…

Коли води аж по вінця –
торкнися губами,
щоб не заплакав світ.

Помнишь, мы в детстве искали ответы
Помнишь, мы так ничего и не открыли
Мы выросли разными, но суть в сантиметрах
А до неба обоим - всё ещё мили.

Буквы одни не имеют смысла
А я сам сочиняю слово
И если даже захочу очень сильно
То стану лишь одиноким глаголом

Ну, іще проживеш у найкращому разі
лишній день. І помреш у найкращому разі
мудрецем. Краще пий - бо смоли на тім світі
з казана відсьорбнеш. У найкращому разі.

Сонця промінчик
ухопить не вдається.
Грається котик.

* * *
Хоч я великим став, а дні в тісноті трачу.
Зросла ціна моя, а покупців не бачу.



* * *
Коли забагатієш, то простягни до друзів
Із щедрими дарами, із частуванням руки.
А спобіжить нещастя, не виявляй нікому,
Нехай безмовно жовкне твоє лице від муки.



* * *
Найвищої мети я прагну і жадаю,
Ніколи вниз мій дух не спуститься й на мить:
Або дістануся жаданої верхівлі,
Або хай смерть мене на цім шляху приспить.



* * *
Не метушись, бо всюди живе твоя душа,
Вперед, до благ найвищих — таке у неї гасло.

Душа — скляна судина, наука — світло в ній,
А нашу людську мудрість вважатимем за масло.

Воістину, живеш ти на грані небуття
Лише хвилину, поки те світло не погасло.



* * *
Що за людці! Так заздрять на мій хист,
Що заочі кленуть мене повсюди.

Знання, освіта, розум мій — для них
Лиш зачіпка для лайки та огуди.

Як дикий цап рогами скелю б'є,
Так і мені ці докучають люди.

Та юнака, що став на певний шлях,
Не устрашать пусті їх пересуди.



* * *
Вони прощення просять моїм гріхам, бо в серці
Таять передо мною і острах, і докір.

Як од страшного звіра, копають ями, хрипко,
Як пси, на мене брешуть, бо я ж і є той звір.

Коли встають уранці, на мене зирять косо,
Що я всю ніч працюю, томлю і думку, й зір.

Якби вони по правді, без заздрості судили,
То, певно б, не зганьбили мій труд, мій добротвір.

____________________________
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

* * *
Моє відступництво не просте, не звичайне:
Твердіш я вірую, ніж дервіші й прочани.
Один такий живу — і звуть мене кафіром!
Це значить: вивелись у світі мусульмани.



* * *
О, як довідатись, для чого в світ оцей
Прийшов тулятись я, непроханий зайдей?
Коли для радощів, я жив би й не журився,
А ні — заплакав би я сотнями очей.



* * *
У цій пустелі серце немало мандрувало.
Заглянуло в найглибше — й нічого не узнало.
Не довелось пилинці на іскру обернутись,
Дарма що в серці в мене сто тисяч сонць палало.



* * *
Я від земного глибу до зоряних Чепіг
Усі вузли розплутав, всі відстані пробіг,
Через пастки злохитрі зумів я перескочить,
I тільки тайни смерті я розгадать не зміг.



* * *
Три дурні зійдуться і знай собі плетуть,
Що тільки їм одним відкрита світу суть.
Щоб ті осли тебе кафіром не назвали,
Із ними в бесіді ослоподібним будь!



* * *
Вино п'яницям ворог, тверезим побратим.
Вино чудовні ліки, як не впиватись ним,
Гірке, як слово батька, зате ж таке корисне,
Дозволене розумним, заказане дурним.



* * *
Коли постарівся, не грай по-молодому,
В невірство не вдягай свою старечу втому.
Що в темряві творив, тепер забудь, бо все те
Не до лиця тобі при світлі дня ясному.



* * *
Добірні слова із Корану у кожній господі читають.
Та, правду сказати, і їх не при кожній нагоді читають.
А речення те, що на вінцях у кожного келиха бачим,—
Його повсякденно й повсюдно, не кажучи годі, читають.



* * *
Мій друг, що з ворогом укупі пив і їв,
Повік не діждеться від мене добрих слів.
До біса цукор той, що був біля отрути!
Геть від метелика, що на змії сидів!



* * *
Де б не спалахував пожарами твій гнів,
Наш день кривавими сльозами червонів.
Якби ті повені до брам твоїх сягнули,
Без ліку б винесли захованих скарбів.



* * *
Найкраще так ступить на край могили,
Щоб жалощі тебе не обступили.
Усе, що можеш, виконай сьогодні,
Бо що ти вдієш, як не стане сили?



* * *
Дай кучерям своїм хоч трохи побуяти —
I подешевшають на ринку аромати;
А як відкинеш геть — ми найглупішу північ
Від сонячного дня не зможем розпізнати.



* * *
Спитав: чом сліз у мене не сохне течія?
Вона: тому, що завжди сміюсь, мов квітка, я!
Спитав: чому без тебе я так страждаю-плачу?
Вона: бо сам ти — тіло, а я — душа твоя!



* * *
Хто б не питав, не відкривайсь нікому
Будь обережний, сховане таї.
Як тайну збережеш, ти пан над нею,
А тільки виявиш, ти раб її.



* * *
Від трьох принад твоїх — потрібні в природі чудеса:
Від уст — вино, від щік — троянди, від усміху — краса.
Від трьох прикмет моїх три лиха тривають з року в рік:
Від серця — біль, від дум — химери, а від очей — роса.



* * *
Ах, кучері в тебе подібні до змій!
Та чом же вони аж на спині твоїй?
Побачили лал твій з смарагдом у дружбі —
Звилися й за плечі майнули як стій!



* * *
О нічко, не будь же така гомінка, як учора!
Не викрий таємних думок юнака, як учора!
Ти знаєш, як довго тягнулася ніч учорашня?
Ей, нічко побачення, стань не така, як учора!



* * *
Отак кохатися в думках — як досі не здурів я!
Нікому стільки не судилося терпіти, як терпів я!
Немало напастей зазнати недавно довелося!
Терпіння — от мій захист певний від злоби й лихослів'я!



1.Перекладач: Василь Мисик
1.Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

З речей
безладно розкиданих
по кімнаті
кожна
на своєму місці

Коли ти
просто є
вірші
течуть
безперестанку

Несучи у вереті
дитину
нав'язалась за якимісь
пристойним чоловіком
жебрачка

Немов шуліка,
вп'ялась нігтями в спину.
І я вже кінчив...

хмільний мед травня
бузковий п’ятилистник
раптом збудеться?
келих з насолодою
повен бажань незнаних

Тихо лежу в теплій воді,
Вона закриває мої очі,
Пестить, ніби долоні -
Хоче змінити тебе серед ночі...

Я чекаю на тебе ранком,
Коли місто бурхливе ще спить,
Ти прийдеш, але на світанку,
Щоб ніхто не побачив таємну мить...

Я чекаю тебе, коли ти мене
Ненавидиш, губиш, але цілуєш,
Я плачу, коли тобі боляче,
Але чому-чому мене ти дратуєш...

Я мрію стати твоєю тінню,
Дарую квіти твоїм коханкам,
Я ніби мелик у павутинні,
Який помирає сонячним ранком,
Я хочу бути поряд,
Щоб ти побачив мої очі..
Ти все ще віриш в свою єдиність...

Тільки я тебе більше, більше не хочу...

Знову лежу в теплій воді,
Вона обіймає мене до схочу,
Пестить, ніби долоні -
Тільки я тебе більше-більше не хочу...

подружка-зірка
знає звідки безсоння
вогкий слід льоду

:)

подружка-звезда
знает тайну бессониц
влажен след льдинки

Ти подруга друга!
Чи друга подруга?
Чи то є життєво?
Чи тільки наруга?

Коханням наруга.
Відносин напруга.
Сьогодні моя Ти,
Друга - подруга!

Не буде вже світла.
Ти мóрок оділа.
І краплі солоні,
Є гóлосом тіла.

Твого то є тіла,
Мого нема діла.
Ще один поштовх,
І Ти обімліла...

Спи спокійно,
Бýде все добре...

***
за мною в постіль
йде вдалих рим натхнення
три ночі поспіль

***
закляк чекати
стояв до пів на шосту
забув яка ти

***
не в позі щастя
і так як молодості
вже нам не вдасться

Тіло зламане.
Пручається дельфіном.
Його поранено примарним кораблем
Поржавілим,мов твій дотик.

Тіло можна втопити в вині.
Завтра можна сховати у вчора.
Та поки солоніє вода на Землі-
Буде так,як не було ніколи.

Можна вірити в себе.
Безмежно і грізно.
І носити себе,як ікону.
Й на себе молитись.
І слізно,і слізно.
Таємно-жагуче
Кохатись у собі.

Можна бути Поетом…

* * *
Затим, як ніколи, торкнулася зором,
і втратив я розум, і втратив я сором.
А ти посміхалася з тим ще докóром,
мовляв, тільки мріям пасує decorum.

* decorum (лат.) - пристойність


Veto
І досить - більше не займай.
Мені ж на пари. Совість май!
Ти думай, мрій, палкі складай
в уяві візії! Стрив...Ай!..


***
(За мить до виходу на "біс")
Це ключик до кожної, завше жіноча уява
доліплює образ, - і вся Дон Жуанова справа:
мовчати промовисто, перехопити ментально,
і вчасно піти, зрозумівши - скінчилась вистава.


* * *
Самотня жінка? Небеса, вкажіть дорогу!
Із тіні, полум"я, ефірного чертогу,
зійду до неї із букетом і "Мартіні",
бо де самотність наша, там самотньо й Богу!


* * *
Допоки форма точить обриси лямурні,
вмерзає вміст тверезий у верхів'я Горні.
Тому скоріше, моя любко, наливай,
аби розтанули у небі хмари чорні!


* * *
Мої люб'язні Попелюшки,
я меду з'їв лише геть трішки,
а ви мені вже назбирали
із кращих згадок суму діжки!

2009



* * *
Не відрізняючись од більшості братів,
я бачити красу твою хотів.
Та на відміну від розніжених мужів
не тільки під батистами мужнів!
2008


* * *
Нехай і кришталю твого торкався,
і хмелю з нього пив, брав і набрався,
та не розбив! О дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.


* * *
Знімаю ваш листопадовий светр
і осягаю кожен міліметр!
Хто вічності відтворить це точніше,
аніж філософічний Демон-метр?


* * *
І мудреці не гребують коханням,
і їм так само за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням.


* * *
Не дивує оте, як сліпі мудреці
сперечаються, що там у них у руці -
але й зрячі уми і провидці-митці -
бачать різно жінок під одні манівці!

2008

(А)
Не в позі щастя,
але між 69 і 96
виберу першу...

(Б)
За мною в постіль.
Ей, you! Постіль за мною...
Шо за мимоход?

(В)
Закляк чекати.
- Зеню, наставляй ногу,
захоккав Сірко.

7 Лютого 2008