Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби,
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю -
В чому ж і ще швидкоплинність така і мінливість.
Сковзує сонце, щоб ранок комусь запалити,
Тягнучи в когось із ночі зірки мерехтливі.

Ніч. Тіснá кімната —
величезна мороком своїм.
Лиш повний Місяць:
чистий
та порожній.
Як дзеркало,
що розпластавшись по стіні, —
таїться відблиском у сумнів:
наче в кімнаті
це не я стою.
Й на місяць дИвлюсь
теж не я.
То Сонце дивиться крізь мене
у нІму тінь мою.
В безмовні тіні…

1989

Про щось-то мріяв Бог
і думки
зірками мерехтливими здавались...
Я йшов до Нього, —
вище, вище в гори.
Від висоти — сп'яніння в голові…

І ось, — втомився.
Шукаю
відпочинку у долині.

…Знайшов притулок у долині, —
кістки пронзає наскрізь вітер,
сріблястий іній впав на плечі німбом
заважким…
В роздертім черепі Небес,
Ізнову сяють зорі.
Або зуби.
Так, ніби в пащі у Дракона.

2026

Клопи — давніші за людину.
І коли ми підéмо із планети,
то вони,—
внесуть нас в Лету.
Як динозаврів постарілих,
дожити й вижити невмілих.

І таргани із комарами,
про нас читаючи,
будуть захоплюватись нами.
А потім вчені доведуть,
що ми — це міфи
мурах, що й сáмі стародавні.
Ми лиш фантазії
голодних бджіл,—
уривки снів
на крилах мухи.
Лиш лýна свистів
в ультразвуці.

А після Сонце
спалахне ще яскравіше
серед первинно-зоряної тиші.
Червоним Велетнем
Повстане
Жовтий Карлик.
Своє творіння найдорожче,—
доньку Землю,—
прокóвтне древній,
збожеволілий Творець.

Сонце дивилось на нас
дуже похмуро,
без усілякого схвалення.
Зручно було вважати,
що плями
сяючий лик затьмарили,
що то тимчасово,
й пройде незабаром…
Сонце вже вибухає,
а ми все ще думаємо,
що живемо.

2026

Значніше старший найдавніших зíрок хащів
Ковзáючи крилами поміж сущим та не сущим,
Розкривши втаємничені повіки,
летить на Землю яйцекладний,
небачено величний темний ящір.
Залиш надії,
кожен живородний!

2026

Ніжилась
всю ніч
між зірок
що танули
на тілі моєму
Чумацький шлях
манливий за собою
здавалося
торкався до плечей
наганяючи
завтрашній день
де має було
прокинутись мені?

2010

Зоряне світло лине повільно і тихо.
Але дуже довго та далеко.
Адже воно вічне, воно всеосяжне.

Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.

Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
Де схований часів король.

Здаюся у полон беріз,
В полон незгасних дивних сліз.
Відчую на руці поріз,
Коли мину епох узвіз.

Здаюся у полон дубів.
Поставлю космос на диби.
В полоні злої ворожби
Відчую подихи доби.

8 січня 2026

Мені не спáлося.
Жонглер сліпий
незграбно грався
долею моєю, —
що в темряві згубилась назавжди,
занурившись у ночі нескінченній…
І навіть Місяць був тоді
за хмарою зловісною прихован.

Коли ж і Місяць з темряви з'явився,
і злобний клоун
в клапті хмар перетворився, —
то вітер свіжий, світанковий
приніс мені папір зім'ятий,
з малюнком, зробленим
непевною дитячою рукою.

2019

Мій Боже, я не вірю,—
це занадто… страшно…
Десь у глибокій Клейновій бляшанці
вузлом зав'язані
мій простір та душа,
що колись вільною була.
І десь блукають протилежним
мої думки, колись безмежні.
Малою мишей
шарудить весь час...
мій бідний час.

Там всі мої дороги
само -
- пересічені...
Там всі мої тривоги
пораховані.
Є безперервні, та кінцеві
мої дні.
Блукаючи поміж підвалами та дахом,
Ці дні не йдуть Чумацьким Шляхом.
Немає місця — стати,
не можна впасти,
але й нікуди — іти…

2023

Світ, що пішов, його немає… Він геть летить.
І швидкість світла, як швидкість смерті,—
в Космосі. І під землею,—
його тримає лише конус світловий.
Я сам лишився. Майже занурившись
у вакуум первíсний,—
той самий, із якого всі ми вийшли,
і в який все швидко, швидко так іде.
А світ, що зник,— все ще тремтить вдалечині,—
як спалах мерехтливий.
І там живе так дивовижно,—
як щось несхоже на все інше.

2025

Дивитись крізь оптику двох незамараних скелець,
І бачити світ у серпанку з вогнями пожеж,
І визнавати, що ти не хазяїн життя, а лише поселенець,
І не владарюєш, а в мареннях так і живеш.

Ти іноді куриш "траву", і затим забуваєшся в димі,
На довгі секунди щоразу фіксуючи вдих…
І видих - і друге народження наче,
"приходом" як тільки накриє,
Де видива стрінеш, а то і потонеш у них.

Солодкі хвилини твоїх нечисленних ульотів ‐
І знову Земля, хресна мати дорослих сиріт.
А те, що було, ще відбутися може і потім,
Тебе дочекається космос - готуйся в політ.

Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.

Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий досліджує, що то за справи -
Чи то ятір, в який він попасти укотре не хоче,
Чи то щось для його водяної пригоди цікаве?

І рожевим хвостом похитавши приречені стебла,
Розчиняється в темній воді ставкового довкілля.
Зрозуміло, то просто для нього драбина у небо:
Прийде ніч, і покаже дорогу додому - в сузір'я.

Пройшло сьогодні найкоротший шлях,
Торкаючись верхівок, сонце срібне,
Й занурилось у жовте сяйво німба,
Який за лісом підіймався, ніби
Фантомна позолота із гіллЯ.

А стовбурів увіткнуті списИ
Врізалися у небо, рвали хустя
У Бога Сонця, що у спішнім русі
Куски сріблясті кидало обрУсом,
Допоки морок світла не згасив.

Та тільки темно стане, засвічу
Тобі вогонь, набравши навздогінці
Останнього проміння, щоб по вінця,
У складені долоні, де півмісяць.
І що нам зробить злісний Карачун...

На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,
Імпульси космічного вай-фаю
Шле на землю цяточка червона.
Я небесним піднімаюсь плаєм
В гори-хмари, повні див і таїн.
Там вечірка зір у Оріона.

1.
коли Бог
ще не знав
де тужити
і вигадував
глину
і сіль
не була
жодна крапля
пролита
жодна думка
не знала
про біль

отоді народилася
радість
що стікала
вогнем зі щоки
а у серці
майбутні балади
мали тіло
стрункої ріки

2.
космос жив
в сірниковій коробці
просто зручно
відкрив
і отут
ось вам діри
галактики
в точці
ось вам простір

пружний
як батут

ось для чого
здавалося б
вибух
взяв коробочку
покалатав
і ніхто
не жалівся
ні вибув
та ніхто
про любов не спитав

3.
але на тобі
перший цікавий
жух
і сталося –
світло
і смерть
присмак втрати
їдкий
і гіркавий
і безкраїх світів
круговерть

і руйнація
тиші
і пустки
розгалуження
власного
«я»
і поняття
а нате вам

в друзки
із додатком
що зорі згорять

4.
а коли вже дійшло
і до глини
Він додав
трохи перцю
й води
і обнявши
Адама
як сина
надихнув
щоби той
заходив

ой Адаме
казав
любий сину
вік ходити б нам садом
о лю'
та тобі – сотворив
небо синє
і оту
за яку скаже
шлю

вас на кулю
назвете землею
де нічого
без волі
нема
там ходитиме
ранок з єлеєм

розтаватиме
в серці зима

5.
так одної
незнаної рані
в невідомий для вічності
час
я пройдуся убогістю грані
за якою
погасне свіча

помолюся
за тишу
вже мертву
і попрошу у Бога
одну
чисту душу
в трикутнім конверті
і щоб серце
на небі ввімкнув

6.
щось осмислилось
щось розсмокталось
щось пішло
як у масло ножі
ми шукали любов
і тримались
трохи вітру
а трохи межі

за якою
змивається промінь
і лягає ще свіжа зола

переповнених відчаєм
громів
і немає
ні страху
ні зла

17 Липня, 2014

Дівчина, що блукає тонкою ниткою сузір'я
Ти шукаєш любови чи може прислів'я
Яких слів тобі треба знайти
Ти серед космосу, ляж і засни
У маренні знайдене скажеш
Що побачеш розкажеш
розкажеш мені
хто прийшов до твого легкого тіла у ві сні
Які слова ти сказала
Що за прислів'я згадала
Я сказала йому лиш одне
Я кохаю тебе, як саму себе

Те, що уявляється сьогодні,
бачив я багато літ назад,
уві сні, якраз напередодні,
пам’ятаю, великодніх свят.
Пам’ятаю, як ішли ми босі
«христувати» на чуже село
по російській, назвою, дорозі,
іншої до Бога не було
у попову келію... до «храму»
освятити пару калачів
і, тримаючи за руку маму,
я їй сон урочий розповів
про видіння авіа-нальоту,
вибухи, палаючі хати,
пугало скаженого пілота,
скалячого зуби з висоти.
Певно, що рука моя тремтіла
і, щоб заспокоїти мене,
мати, як уміла, пояснила, –
сон – омана, а нечиста сила
як минула, так і промине.
Та не оминає небо чисте
землю спопеляюча біда...
уві сні – карателі-фашисти,
наяву – антихристи-рашисти,
ідоло-язичницька орда.

07/23

Карти всі скинуті давно
Гра не належить вже тобі.
В голову б’є червоне вино...
І ти залишаєш двері відкритими.
З ночі до ранку чорними,
Лякливими фарбами втілені -
Ми були такими різними.
А залишились… двері відкритими.
Кроки в північ чути твої -
Це не наші слова, не наші думки -
Ми просто маскуємось.
Але вони все одно – вперед чи назад.


До неба і вниз – в нічній темноті:
Орлиний політ, мов дикий ведмідь
Ти загнаний тут – малюєш свій світ.
У безліч зірок – до неба і в низ.
До неба і в низ – без часу ця мить,
Ти йдеш на пролом та сили не ті.
Мов осінній листок у шаленій грі
Летиш до небес і падаєш в низ.


Відкинено в пам’яті історії
І тобі уже сказати нічого.
Змінено усі в світі теорії
І з богами всіма покінчено.
В наших серцях вогонь -
Відчуй самоту серед людей.
Почуття що зійшли на нуль,
В мозку нема нових ідей.
Кроки в північ чути твої -
Це не твої слова, не твої думки
Ти просто лише існуєш.
Але сенсу нема – вперед чи назад.


Опір по крихті зломлено - ти один
Жах огортає душу – це час навпаки.
Чекаєш коли прийде новий день -
Він розірве коло це на шматки.
2014

Мене на площу привели для страти,
я ледь дійшов з розбитими ногами…
У вічі пильно подивився кату,
і відповідь отримав батогами.

Навколо раптом все зареготало,
коли із натовпу каміння полетіло…
Одразу сонце зовсім чорним стало,
неначе в небі вирили могилу.

На мене насувався подих зламу -
розчавили, принизили, зламали…
Але я відчував флюїди мами -
в її обійми заповзав, як равлик.

А потім все замовкло, оніміло -
хтось вимкнув регіт бісових симфоній!
Мов човен, пропливало мертве тіло
в калюжі теплій і такій червоній…

Та раптом дівчинка - руда, як сонце,
питає тихо, чи я буду пити,
так очі світяться, неначе два віконця…
Я зрозумів, що буду далі жити.

Але тягар образ з плечей я скинув -
вони ж не знали, що було робити…
Засяє знову сонце в небі синім,
щоб просто жити…
Жити і любити.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

ІНастає глобальне потепління,
тонуть у морях материки,
люди захищають володіння
і... воюють. Людям невтямки,
що потоп великої ріки
буде не по щучому велінню.
Це сама земля уже віки,
поки гавкотіли пустомелі,
повертає агрегатний стан:
наче по закону Торрічеллі
сушу пожирає океан,
острови змітає ураган,
тропіки міняє на пустелю,
вівтарі – на капища поган,
трони і престоли на борделі.

ІІДармові ресурси на землі
запасають урки-доходяги,
сатана лютує у кремлі,
а за нього дохнуть москалі
і неандертальці-андрофаги.
Знову ліквідація гряде.
Хто кого – убивці чи арійці,
москалі чи інші українці,
за якими білий світ іде
і яких винищують ординці?

ІІІСпоєні культурою совка,
малороси зайві на планеті,
поки є на ній чужі поети-
русофіли та апологети
бузувіра і маніяка.
Бо такі закони у природи
і її регуляторна суть:
Слово – меч, яким біду січуть,
і не буде іншої нагоди
як сьогодні во ім’я свободи
нищити тоталітарну муть.

02.2023

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Стрибну на трамвая приступку,
зі дзвоном вперед покочу:
ось стрімко крокує Ступка,
ось каву п‘є Покальчук.

А ось - як взагалі повірити? -
навіть у горлі ком:
рудий весь з очима сірими -
Франко…

А це - граціозний, мов кіт
від самопальних кутюр,
геній, піжон, ерудит -
юний Роман Віктюк.

А ось для пані вибирає квіти
красень у шарфу помаранчевому…
Такого як не помітити?
Звичайно ж - Сергій Данченко.

У лабірінті вузеньких вулиць,
у млі незворушних століть,
наче пчілка у вулику,
старенький трамвай дзеленчить…

Обличчя суворих будинків
витягнуті, мов у Ель Греко.
Сонце спілою динею
десь майорить далеко.

Стрибну на трамвая приступку,
відчую, як тінь, самоту.
Підступить сльоза підступна -
я її проковтну…

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Наснилося... Я знову не один,
бо на подвір’я батькове, неначе
до мене, повернувся рідний син,
якого я ніколи не побачу.

– Мене немає, – пояснив мені, –
але у мене є сестра... і тато...
і є душа ... аби на цій війні
за тебе і за неї воювати.

Моя вина... і щастя – не уб'ють,
і не посадять юного за ґрати,
і ні за що не будуть катувати...
....................................................
я відаю, яка у цьому суть –
якщо і ненароджені ідуть
за нас – пора перемагати.

10.2022

                    І
В ауру часу... у чашу надій,
а не у пащу війни... у прибій
падає сонце за обрій...
за течією... у гирлі ріки
мого життя, де тасує роки
вік водолія суворий.

                    ІІ
Не докоряє уночі́ мені
опальна Муза... іноді, знічев'я...
не видаю ні од, ані поем я
про те, як запалає у вогні
несамовите іродове плем'я
у цій агонізуючій війні.
У вирії людей мене чекає
моя недоля, і неволя раю,
і вибір мій, і вирок роковий.
Собою засіваємо пустелю...
не вписуємося у ту оселю,
де є ще дух поезії живий
і де по траєкторії прямій
душа моя не оминає Землю.

                    ІІІ
Оце і є perpetua mobilia
історії, яку не зупинити...
а обрії, які не догоріли –
це тло її нового колориту:
рецесії прогресу і регресу,
душа у п'ятах, серце у астралі,
рушаємо.. гальмуємо... а далі
Феміда запрягає у колеса
а ми не нажимаємо педалі.
Лишається, як іноді бувало,
забути те, чого не вистачає,
чого було у цьому світі мало –
і не забуті, і нові причали...
і пам'ятати те, чого немає...
..............................................
Останнє, що було напередодні
війни – це чисте небо, тихі зорі,
стихія синя і вода прозора,
і погляди очей, як із безодні
минулої епохи... а сьогодні
усе не те, що марилось учора.

07.2022

Коли умру, розвіються надії,
любов і віра, радощі й жалі
лише мої... себе я не жалію,
жалію тих, у кого буде мрія
лишитись виживати на Землі.

Коли нема надій на панацею,
лишається надія на Отця,
якому із обителі своєї
ще видиться, у кого є ідея
чекати світу білого кінця.

Усіх чекає із косою пані
і неумисна на її путі
ідея-фікс, коли у самоті
лишаються сміятися останні.
О, є такі, у кого є бажання
зажити щастя на чужій біді.

Ніхто не знає, що чекає далі...
нічого не міняється, таки,
у цьому світі туги і печалі...
і радості... із легкої руки.
О, є й такі, кому ми завдяки
згадаємо неписані скрижалі.

10.2021

Не Бог один формує ойкумену
і думкою пронизує пітьму...
це і мене стосується.... тому
секрет Полішинеля достеменно
ідеєю являється у мене,
а далі вже належить будь-кому.

Усе, що ми плануємо уранці,
до вечора збувається, либонь...
записані на лініях долонь
всі азимути гаваней і станцій...
і жевріє у розумовій праці
душі животворящої вогонь.

Сміливо фантазуйте, шалапути,
такі ж сьогодні, як недавно я,
коли ще мріяв, ким я маю бути...
і втілилась фантазія моя
на фініші дороги житія
за атестатом зрілості в майбутнє.

Я – Робінзон... у мене карантин...
ніхто не заглядає через тин
і пандемія оминає дачу.
І ясно – ця оказія веде
кривою синусоїдою, де
нема-нема... і ось вона – удача.

Усе буяє, іноді цвіте
і де-не-де затьмарює зелене...
мене це не стосується... проте
записую відоме нота бене –
у цьому світі грішне і святе
ніде не відбувається без мене.

09.2021

Заспівай і пісня понесе
у краї далекі, заповідні
тої, що цінує над усе
голоси і трелі солов’їні.
Залітай і, може, обійму,
не чекай, що іншого почую
і не воркуватиму йому...
і не обіцяй нічого всує...
я ночую в небі у раю
і літаю ви́соко-висо́ко,
а коли сідаю у гаю,
аж тоді виказую свою
сагу про недолю одиноку.

Радій. Це я іду
веселкою до тебе.
Дивись у небеса.
В калюжі не дивись.
Немає унизу
ні сонячного Феба,
ні того, що несе
пір'їною увись.
Якщо не буде крил,
побуду із тобою
луною інших літ
до самої зорі,
до іншої зими
квітучою весною
за обріями дня,
що сяє угорі.

Пронизує життя
ясне проміння душ
у таїні ночей
імлою того неба,
що дивиться на нас
очима із калюж...
О, скільки чорних дір
у мороці Ереба!
А зорі мерехтять,
освітлюючи ніч
палітрою очей...
І з вечора до ранку
упізнаю тебе,
бо очевидна річ,
що ти моя весна
у сяєві серпанку.

03/21

ІНаївні люди винайшли тотем,
аби було добро у всьому світі,
та граються, буває, із вогнем
як це уміють ще маленькі діти.

По цій дорозі весело іти,
та солоно на фініші до раю,
де юності ніколи не найти,
а пройдене у Леті почиває.

Ідея симорону не така
уже й погана. Ми іще не проти,
аби із пересічного совка
отримати, умовно, патріота.

Але несповідимі ті путі,
якими йдуть далеко не святі,
аби одне на інше поміняти,
бо іноді – найлегше обіцяти
за обріями гори золоті,
а мати – невагомі результати.

ІІОт уявляю, що мине зима...
немає ні війни, ні пандемії...
і лютої імперії нема,
і сатана тікає із Росії.

Кому – в Корею, а кому – в Китай...
Ве Зе – до Ина, а Ве Пу – до Мао...
і вся еліта... Боже, помагай...
вирощує банани і какао.

Теорія... а практика – не та.
Іще далеко куцому до зайця.
Он і у Пині – ря́ба золота
уже йому не хоче нести яйця.

На вулиці викочується лють,
із ящика повилізали зомбі...
На них немає ядерної бомби,
а як і є, то кнопку не дають.

От і чекай Ґааґи, сучий сину...
немає Мао і тобі – тюрма,
і нашому паяцу – не до Ина....

Коли не чорті-що біля керма,
то видибає із ярма юрма
і Раша поважає Україну.

ІІІАле і це – ілюзія одна.
У тому, що конає сатана,
ніякої містерії немає...

У ці часи лукаві і тяжкі
удачі симорону не такі
як іноді наука досягає.

І чумакують ізотерики
від Азії і до Америки
дорогою надії і пітьми...

Та уві сні, мандруючи у часі,
ми мріємо... аби одного разу
прокинутися юними дітьми.

01.2021

Радіємо, що все-таки
сьогодні свято це настало,
а ми такі колядники –
чого не дай, усього мало.

Помолимося до небес
у пущі лісового краю,
де Божий Дух усіх єднає...

А щоб і цей міраж не щез,
ніяк не обійтися без
оказії в едемі раю.

01/21

Не вірю я уже,
що є готові вірші,
а душу береже
рука, що нею пише.

Іще іти й іти...
А що як, Боже правий,
на спалені мости
веде мене лукавий?

То вила по воді,
то ангели аїду...
По синусоїді
і радощі, і біди.

Сльозу чиюсь утру...
І помічаю знову,
що п’ю печаль стару
за думу полинову.

То іній, то роса
на оболоні квіту
як тануча краса
нев’янучого світу.

У магії ночей
і далі неозорі,
і сяєво очей,
і падаючі зорі.

Метеликом лечу
і понесу у слові
палаючу свічу
гарячої любові.

У течії життя
з нічого виринає
поезія моя.

Та це не означає,
що ці оази раю
описую не я.

12.2020

Не уявляю, що у світі буде
через якихось дев'яносто літ,
але гадаю, будуть інші люди
описувати невідомий світ.

Мюнхаузени-німці окаянні
освоять на Венері океан
і запанує плем’я могікан
на Місяці, Юпітері й Урані.

І фенімори купери тоді,
гойдаючись у зонді на воді,
не відаючи, що таке ординці
і викопні гурони-москалі,
повідають поетам на Землі,
що ми були останні українці.

01/20

І небо, і Земля існують у пустелі.
Галактики зірок і броунівський рух
пронизує один-єдиний Божий дух,
об’єднуючи їх законом Торрічеллі.

Природа сущого боїться пустоти.
Процеси хаосу – дорога у нікуди,
але ідуть по ній непересічні люди
на перепутті до кінцевої мети.

Цивілізація являється пустою
породою землі. Це той же діатез
на мантії Землі – і суші, і небес,
який лікується вогнем або водою.

Те, що було і є, посилює уяву
про те, що буде і повториться не раз
у просторі імли і не лякає нас,
що по усій землі орудує лукавий.

І по інерції ще котиться процес,
запущений колись людиною одною,
формуючи її заочний інтерес.
Історія не вчить, але, само собою,
окаменілості із ери мезозою
показують, куди веде людей прогрес.

01.20

Безкрає небо, а життя – безмежне.
Ілюзії – усі мої путі
у мрії, уві сні, де незалежно
я мешкаю у іншому житті.

А чи існує доля паралельна,
де інші люди, як і ми, не ті?
Уловлені у сіті Мельпомени,
на іншій сцені – може і святі.

Але Феміда не міняє ролі.
Тут – у полоні, а коли й на волі,
руйнуємо ідилію свою.

Ілюзіями оповиті мрії,
а ми як учні іншого месії
очікуємо місце у раю.

10/19

Перепливу цю ніч,
перепливу,
перелистаю долю,
пролистаю,

вогнем свічі,
високої свічі,
зігріюся

і помолюсь...

Настане
світанок.

А ніч - як море,
темна хвиля б'є,
і думи розгойдались до нестями.

Десь там далеко - зоряні вігвами,
десь там - розчинені гостинно брами,
а я маленьким човником пливу,

перепливу цю ніч,
перепливу.

Я – на Землі. Земля – у небесах.
А небеса – на зоряному плаї.
І де чия зоря у цих світах,
ніхто ніколи не запам’ятає.

А я перевіряю часомір,
куди і скільки ще душі летіти,
аби не охолонути між зір
або дочасно не зійти з орбіти.

Не залікує рани еліксир.
Немає часу клеїти клепсидру.
І поки кожен сам собі кумир,
не видно поза обріями миру.

У далині – нічийні кораблі.
У гавані – усе чужі вітрила.
На палубі уявної землі
химерна мрія опускає крила.

І капає сльозою у пісок
за миттю мить. І цокає годинник.
У груди заповзає холодок
і ні душі – у пошуку людини.

Ріка життя тече у океан,
де чайками зникають безіменні
останні із учених могікан,
що відають закони ойкумени.

Пересихає дельта житія
і човником історія моя
пливе наосліп. Та і цього разу
надія є на плеса та оази,
де колами вирує течія
на гребені утраченого часу.

01/19

У телепорталах наших голів — телепорти
Я на твоєму світловому шляху — ти на моєму
Передаємо з очей ув очі уліс буття
Світить холодна півпосмішка місяця дзенькає гріш —
Ніби це ми із тобою Чарльзи Стрікленди Сомерсета Моема
Ніби це ми прототипи нащадки персонажі Гогена
Ніби це ми перші люди і перші грішники
Ніби це ми — безутішні закохані з Верони
Загублені серед всесвіту Білі Ворони —
Рондо закручується
Звужуються межі краї кордони
Діти ростуть й проростають над нами
Ми приростаєм хребтами
Дно пробивається головами —

Мій Големе
Ми із тобою народилися жили й помремо голими
Нас закопають голими
Мій Големе
Ми — особливий підвид підопічних доктора Хаосу —
Нагромадження каміння й валунів порослих мохом
Сіамські близнюки що росли нарізно й зрослися після телепортації душ
Мій Голіафе
Ми — особливий підвид
Нерозривні пута один одному — шпори шори хрести й рамена

Наше з тобою рондо — аутодафе
Мій Голіафе
Злет на гарячих крилах — назви це так

Наша драбина униз та вгору — Сізіфів шлях
Та ми — сяйні таути зрівняні з ельфами
Кельтські боги обернені на схід
Наш із тобою інший світ — це Сид
Вір мені —
Я на твоєму довічнім шляху — ти на моєму.

Хлопчику поклади свою голову в мої долоні
Ми на вершині нашої Ошхамахо
На самісінькій горі з самого її краю —
Станемо і дивитимемось униз
Нехай заволає камінь Фаль — фальшу немає
Мій Голіафе
Тільки іще не штовхай — Агасфер подрімає хоч мить —
Alter ego Вічно блукаючий Жид
Нехай меч Нуаду зблисне
Тоді заволає камінь Фаль
А за сим вже штовхай якщо хочеш

Твій Давид

Ця осінь моя і твоя
нано_осінь.
Для двох лиш таємне ім'я –
наче й досить?

У серці, в думках, на устах –
о, присутність!
Нейтринно проста й непроста
незабутність:
Великого Вибуху струс
у зіницях…

У морі житейських спокус -
хитавиця
гойдає космічний ковчег,
чи колиску?

Не дев'ять, не нано_ та все ж
близько…

                І
Несемося у вир стихії та емоцій.
У хаосі подій минають ночі, дні.
У веремії цій ми як більмо на оці
байдужій і німій космічній далині.

                ІІ
Духовне я і ми змагаються в етері
за право на життя у пам’яті людей.
Стирає імена нова майбутня ера
і невідомо хто туди іще дійде.

У дурні, як не є, пошиються поети.
У цій колоді-грі – радари суєти
і дами головні, і підкидні валети,
яким не досягти ідейної мети.

Уявою живе за пеленою часу
сугестія душі астральної рідні.
А що коли і там любителі Парнасу
тасуються як тут, на лаві запасній?

                ІІІ
І невідомо що тече і проминає.
Палає ще зоря, і сонце догорає,
та віє ураган у Тихий океан,
і як поганий сон життя не відпускає,
і шириться війна од краю і до краю,
допоки лютий Вій полює на землян.

Творіння і Творець почили у нірвані.
На нескінченну мить у Всесвіті воскрес
Єдиний у Отця останній первозваний.
Уста Його тремтять мелодіями мес.
Але лукавий час іще лікує рани.
Не досягають вух сигнали із небес.

09.2018

коли ти пишеш вірші здається — легшаєш
нібито вбираєшся в пір'я вивільняєшся з тіла й серце може злетіти саме по собі
ніби ти у червоному німбі будди або той
хто дарує вино та рибу ходить по воді
ніби можеш зігріти всесвіт чи остудити з груба нахрапом руську піч
проте – розтає ніч – ти прокидаєшся умиваєшся повстаєш з мертвих вариш каву одягаєш носочки
стаєш прозаїком буденних клопотів рабом побуту клопом з натовпу
точкою незворотності
увечері мовчки падаєш – таки життя дає під дих кричить – на тобі!
по голу – за цих і за тих!
голову бережи – духовна недуго доросла жінко
згинаєшся дугою захищаючи печінку та інші органи свого божественого тіла
робишся важкою як місія робокопа ескалібур або нечиста сила – такою
як погляд горгони медузи пояс волонтера з ІДІЛу
волочиш крила
та як би хто не хотів як би ти не хотіла як би я не хотіла – минає все –
нікому немає до нас діла –
у богів інші плани та варіанти розвитку дій
а все що умієш ти – писати вірші власної безнадії
песимістичні опуси про соціо-паті соціопатів
про психопата у колі психопатів
духовних кастратів в прострації псевдоелекторат прокуратора й
сучасні офіційні варіанти давнього палкого обряду саті
уколи від представників іншої школи іншої віри іншої статі
про школоту із вулиць та касту що в мармеладі довічно
гейби засуджені на двадцять прижиттєвих строків суворого едему
це все що умієш ти – більше
немає тем –
вічність закрито на вході
там табличка «не відкривати – уб’є!»
наші життя – твоє-моє – пролонгований МММ від одного хитросплетеного мавроді
якому частина вкладників вірить – частина ж заперечує що він є

коли ти пишеш вірші дівчинко
то даруєш волю розв’язуєш шворочки послаблюєш ринговочку виймаєш ножа
й – вона дихає вільно у ці хвилини рукописання
твоя остання акція безумного вкладника –
твій персональний кальцифер –
твій головний заряд –
твоя (даруй за банальність) – душа

ти пишеш дівчинко свої вірші – цей світ точно не стає гіршим
я видаю тобі ліцензію на довбання дзьобом ядра даю сервітут на фонтануючий буцім «стрибаюча відьма» літературний гейзер –
пиши майко!
сяй яскравіше врешті хто як не ти світ сколихне червоним німбом будди
вибухнеш – розбуди мене хочу побути зрячою у цю мить стоокою
роздивитися як ти покинеш остогидлу окію
ступиш упевнено в зимове коло ховаючи сяйво сором’язливо
на шість мідних зірок застебнувши свій темно-синій блейзер
гейшо моєї самотності аlter ego α оri....

лист адресовано втомленим автором
любій його бетельгейзе

літній вечір лікує денну втому
і місяць сьогодні - всевидяче око небес
вечірнє місто - любов, папіроси, балкони
вечірнє місто - суміш чужих адрес

у сірих будинках лишилося трохи шарму
бо хтось у затхлій квартирі вмикнув ноктюрн
і навіть електростовпи відчистили карму
собі, бо дроти їх - кустарна подоба струн

опалове небо в желейний випало осад
липневе повітря липне і глушить звук

ти ходиш під перевернутим синім келихом
що вислизнув із чиїхось тремтячих рук

01.08.2018

Наївні сни, якщо це міражі:
і райські пущі, і пекельні кола,
свої – у небі, на землі – чужі,
яких не забуваємо ніколи.

І все те оживає уночі
як мелодійні візії урочі:
і солов’ї, і чайки, і сичі,
і загадкові усмішки та очі.

Літаємо думками аж до зір.
Розгадуємо ребуси Морфея.
І зопалу лягає на папір
черговий опус, а не епопея.

Сумна подія, радісна журба,
весна надії, а чи осінь пізня,
усе одно тримайся і надійся,
що це земного ангела труба,
заради миру – вічна боротьба
і що вінець усього буде - пісня.

05.2018

А мені в далечінь,
У таку далечінь,
Де лише далечінь далечіней.

Де за далеччю даль,
І за далеччю даль,
Де ця далеч росте безупинну.

Це моє – висота,
Височінь, вишина.
Піднебесність і вись височіней.

На високості виш,
У склепінні горищ
Маю намір твердий оселитись.


12.01.18

Якщо вже про зміни – зали́шилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з минулих подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла.
В телефоні й мережі – сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення…
Час летіти вперед – монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні – точно бути! (не знаю доки)
Хай на заклик весни озоветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

Сіє-віє мрякою погода.
Не чекає згоди у народу.
Ранками – туманами ріки,
вечорами – бурею зі сходу
спеку надолужує природа
розою вітрів на всі боки.

На дуель запізнюється осінь.
Може, блокували по дорозі,
а у літа часу не було
уночі чекати миротворців
то й не гріє, як бувало досі,
де-не-де посіяне зело.

І надія вижити не гріє,
поки миром на землі повіє
на порозі іншої весни,
де усе, що мрія уявляє,
армія салютами вітає
і не чує власної луни.

                              09.2017