І квіти в’януть невчасно,
І потяг приходить запізно.
І ти вже не їдеш… Звісно,
Життя – це тужлива пісня.

Зарано зірки зникають…
А серце – сліпий романтик!
Частує себе романсом,
Романом зігрівши ніч.

Крізь двері глухі, залізні
Під шкіру слова залізли
І ноти... І ноги терпнуть,
По жилах повзе мороз

Розлуки… Вдаряє даллю
Небо у сонні скелі.

18-20.05.12

Замало слів, щоб висловити щастя,
Замало букв, щоб написати всі слова,
Благословить любов завжди, вона прекрасна,
Частує Бог дарунком – серце ожива…

Немає меж, границь у часі Божім,
Їх ставлять люди: кожен ставить сам собі.
Без Бога хто на світі жить не може,
Приймає щедрий дар – любові власний дім.

Я трепет твого серця досі чую,
Така тендітна, ніжна, сильна водночас,
Чомусь давно тебе в душі люблю я.

Як сильно жаль, що все не так, як хочу!
Чи з’явиться колись фотоальбом про нас?!
Даю усе у Твої руки, Отче…

28.11.2010р.Б.

Тендітно, ніжно пестиш мої губи,
Ще мить – і світло, ти моя любов,
Очей бездонну глибочінь я люблю,
Що кажуть більше тисячі промов.

Масаж на пальці ніг твоїх, кохана,
Розбуджує шалено нас обох…
Тремчу… я твій.. сьогодні.., вічно, зараз
Почну очима серць двох діалог.

Іду до тебе, щолк, і знову темно,
Кохання міфи в своїй голові
Розвіяв, бо пізнав тебе.. Даремно
Боявся я. Думок гудять рої…

Така любов воістину буденна,
Коли з небес Отцем благословенна.

08.07.2011р.Б.

Така, як ти живе у моїм серці,
така, як ти довірлива, проста,
така, як ти з ізюминкою, з перцем,
До твого серця я кладу моста.

В такій, як ти живе чудова мама,
В таку, як ти закохуються всі,
Таку, як ти я пестив би словами,
Я поклоняюся твоїй красі.

Краса у відблиску душі твоєї,
Слова - найбільше, що у мене є.
Цілую руки, губи, очі, шию,
Мені твій погляд сили додає.

Люблю тебе і вчу тебе ретельно,
Боюся закохатися смертельно.

05.08.2011р.Б.

Між зорями - мої думки про тебе,
З-за хмар високих, які вкрили небо
Я шлю тобі все те, що в серце дано:
Вірші, слова.. усе Тобі, кохана.

Хай сон присниться ніжний, тихий, сонний,
Ти спи і знай, що все в нас буде добре.
Ранковий завтра спів Тебе розбудить,
Ти спи і знай: у нас все добре буде…

Шепочу тихо лиш Тобі на вушко:
«Ти обніми, що маєш сил подушку,
Ведмедика, і котика, і мишку,
І в сні Твого мене, все інше - лишнє.»

У серце спокій свій Тобі вливаю,
Ти спи і знай, що я Тебе кохаю.

2011р.Б.

Ха-ха! Я думав, мужики не плачуть!
Чому ж тоді течуть хлопчачі сльози?
Чом по лиці біжать униз гарячі?
І падають завзято так додолу?

Великими я літерами пишу,
Втираю сльози іншою рукою,
СПАСИБІ, ЩО МЕНЕ ТИ НЕ ЗАЛИШИВ
МІЙ ЯНГОЛЕ- ХРАНИТЕЛЮ ЛЮБОВІ!

Пробач, мій Господи, мене малого
За мою гордість, мій самообман,
Прийми в обійми Свої сина Твого,
Я блудний син і грішний, як Адам.

Це чудо я ніколи не забуду,
Ти – сила, щит і міць моя усюди!!!

21.09.2011р.Б.

Горить любов моя на фоні тиші,
Ніхто її не зможе потушить…
Коханій я листа віршем напишу,
Спалю і він в безодню полетить.

Вона цього напевно і не знає,
Що я десь є, і серденько болить…
Вона сидить в обіймах хлопців зграї,
А я мовчу, вбиває кожна мить…

Чи довго ще тягти на білім світі,
Чом я попав у твої довгі сіті?...
Запхнула ти у глуш любов мою.

Нічого в світі гіршого немає,
Ніж біль поета від того «не знаю»…
Пробач мені, та я тебе люблю…

18.06.2008p.Б.

З моїх грудей тече ріка кохання,
Прозору хвилю гріє серця щем, -
Пливи собі у човнику бажання
Під ніжним поцілунковим дощем.

Була учора спека несказанна,
Вогонь лизав долоні – береги,
Роса утіх не опадала рання,
Пилюка смутку слалась навкруги.

Та я вернувся хмарою густою
І грому благодатною сльозою
Припав до шовковистих одіянь,

Із висоти веселкової слави
Зронив слова, немов лазур ласкаві:
Люблю тебе…навік моєю стань…

18.05.12

Ніч настовбурчила гриву,
Грім покотився полями.
Нами не жертвує небо –
Ніби втішає словами:

«Ями повітряні кращі».
Є й на дорозі ще авта…
Завтра наступить на греблю,
Граблями вдарить по яйцях

Цих, що від курочки Ряби.
Риби акваріум чистять.
Стать їх – премудра наука.
В муках зривається листя…

Стягом примарного літа
Тихо у хаті хворіти…

15.05.12

Тривоги вологий відбиток
На погляді міста у ніч.
У шлейфі чарівного літа
Непевність досвітніх вогнів.

Я скрипці печалі залишу –
Струно мого серця, мовчи!
Вповзає в напружену тишу
Сум’яття сліпих їжачих…

У сутінках недостосунків,
Романтики страху й бажань
Ці яблука падають гулко
Із райського дерева. Жаль,

Що, певно, з моєї вини
Бринить сивина дивини…

14.05.12

Розтираю зерна маку,
Макогоном долю гну.
Вакуум і запах лаку.
Люди, лепет, нігті сну…

Опівнічні лячні чари:
Риба хлюпає в імлі,
Босоркані в парі варив
Щось ворожать. На мітлі

Прилітає еротична
Муза. Мрія? Ніби смерть,
Чорна книжка з білим личком
Мовчки плаче. Линуть геть

Душі кволі… Мов чужі,
В карти грають на межі.

11.05.12

Залиш мене, моя невдячна музо!
Душа втомилась від обіймів-грат…
Ти ворогів примножуєш в стократ
І забираєш безсердечно друзів!

Занадто дорога ціна союзу.
Не пробачаєш ти невинних зрад.
І сльози ллються із мого пера –
Стражданнями душа платити мусить.

Якщо ж не забереш мого одчаю,
І мовчки у вигнанні я сконаю,
То й після смерті не покинь мене!

Віддяч мені за вірне це служіння,
В серцях чужих залиш моє горіння.
Нехай мій біль безсмертям спалахне!

Кому потрібні вірші ці й пісні,
Якщо в кишенях люду свище вітер?
Якщо стікає кров зі слів і літер,
А душі – і байдужі, й мовчазні?

Присвоїли б Героя ви мені,
Бо можу я на пенсію прожити.
Злітались би частіш до хати діти,
Співалося б тоді усій рідні!

І знав би світ, що є у мене гроші,
Й нувориш мого б двору не минав.
Придбав би я собі нові калоші!

І на голодний шлунок не співав...
Хвала життю! Я житиму в розкошах,
Бо я піїт найкращої з держав!
2012

Коли живеш у пеклі цілий вік,
Але живеш: не скиглиш, не ламаєшся –
Приходить, весь у білім, чоловік
І світ, неначе квітка, хилитається.

Коли у пекло промінь упаде
З небес, то чоловікові у білому
Так хочеться повірити, але
Не завжди можна все, чого хотілось би.

Коли із рани крапає свіча
І проростає полум’я крізь сумніви –
Така на очі падає печаль,
Що губиться мелодія за струнами.

Страждання витікає через край
І пекло гріє так, неначе рай.


17.04.11

Коли сльози пускають коріння
У потріскану шкіру обличчя,
Що сонце любові спалило,
А руки зів’яло мовчать…

Коли серце – пісочний годинник,
А в ньому піску не лишилось,
Бо вимили сльози у відчай,
Патьоки розпуки лишивши…

Коли у спустошену душу,
Поорану плугом зневіри,
Закине розхристаний вітер
Зернину любові… Чекай –

Знайде її голуб твій сивий
І в сон тобі ще принесе…

16.03.12

Бо ти сам вже не той, і усі перехожі – не ті.
Місто тихо шепоче святі заповіти Корану.
Небо – анічичирк. Місто кутає сотні життів
В повсть благеньку ранкового смоготуману.

А на вулиці – люди. Полохані пташки богів.
Чистять пір’я і чубляться за відвойовану крихту.
Бач, на землю з’явились по волі й правах владарів.
А тепер не дізнаються, хто вони. Хто? Та абихто.

Зими ходять навшпиньки і кроки відміряні лічать,
Не лишаючи сліду. І світ вже наскрізно промерз,
огорнувшись байдужістю білої ковдри утричі.

Лиш земля на сніги-діаманти багата, як Крез.
Крізь ранковий туман пильно й сумно вдивляється в вічі,
в сірі вічі мої кришталева безодня небес.

2012

В’ються тіні дерев, як химерні тонкі арабески,
простягаються руки-гілки до старого вікна.
Ізмарагдове плаття зносила до нитки весна,
і шибки замастило патрате осіннє альфреско.

Ці брунатові лінії – абриси смутку розкошлані,
що закреслюють вперто ескізи для радісних днів.
Їм так дишеться тяжко під лезом ліхтарних вогнів,
і несила так бути, несила хилитися довше.

Страх з бессонням уміло ладнають між душами стіни.
Мов дерева, безсилі в осінній своїй наготі,
люди втомленооко гортають роки і години,

Закриваються двері до інших таємних світів,
і не підеш уже до чужих вівтарів на гостину,
бо ти сам вже не той, і усі перехожі – не ті…

2011

Місто спить горілиць, оголивши натягнуту сітку
Асфальтованих вен і вузьких капілярів-стежок.
На вишневім крилі невагомих тонких пелюсток
Відлітає удаль білосніжна тендітна лебідка.

А повітря м’яке, і безмежність вчувається в ньому.
Тільки й жив би, що пив зілля це із квітневих долонь!
Б’ються ноти-птахи в божевільній пульсації скронь
І втихають собі,як відчують отруйливу стому.

Барвну тишу розлив мідний гонг по блакиті скляній,
Що учора надзвонював пісеньку епікурейську.
Отакої пори і живи, і чаруйся, і мрій!

У сережки гіркі одяглися знайомі березки,
І, заплівши мереживо ніжне зелених надій,
В’ються тіні дерев, як химерні тонкі арабески.

2011

Не сонце, але очі в Панни ніжні,
Корал червоний – не її уста:
Плечей овали в Панни білосніжні;
А з голови росте жорстка коса.

Троянди милі бачив я повсюди,
Та на її обличчі барви не стрічав;
Та й пахне так, як пахнуть прості люди
Й не є та Панна Панною всіх трав.

А голос Панни я не прирівняю
До музики, милішої мені:
Й ходьби Богинь собі не уявляю;
Та й Панна ходить просто по землі.

І все ж, під небом спробуйте знайти,
Такий фонтан барвистої краси.

На столі у голубім квадраті
Світ переливається, мов ртуть.
В нім ксьондзи співають бородаті
І повії в нім клієнтів ждуть.

В ньому, не виходячи із хати,
Планетарну осягають путь
Нечестивці і по духу браття,
Хто по чисте, хто по каламуть.

Бавляться без мами і без тата
Із химерними істотами дитята,
Душі призвичаюють до зла.

Невигойну цього світу рану
Ятрять протиріччя із екрану
Трутою гадючого кубла.

03.03.12

Сніги згорнути у сувій
І винести за межі сцени…
Думок обридлих жовтий рій
Пустити голками у вени,

Чи лезами вздовж ліній тих,
Що залишилися із літа.
Чи з порожнечі геть піти
Туди, де задзеркалля світить.

Повисмикати пір’я з крил,
Віддати душу у кайдани,
Бо ті слова не мають сил,
Що нас водили на майдани.

А ті, що вилізли на путь
У прірву нині нас ведуть.

02-03.03.12

Як звично нам поплакатись на долю,
І брата пожаліти( сміх в очах),
Красу землі розп`яту, світлу волю…
Співать про це! Ми тихий вічний жах!

«Прости мене», - сказати Україні?
Хай Бог мене карає кожну мить!
Прости, що я, дитя твоє, при силі,
Пустила, мов сирітку, бідну жить…

Невзмозі я себе простити, брата,
І друга, й незнайомця! Обіч всіх!!!
Ми "вибач" - для матусиного ката?
Такою кров`ю? Це прощення - гріх!

Прощати лиш і плакатись на долю -
То вічним буде горе і сваволя!

taniamilewska
26.02.2012

Моя душа – засмічене дворище,
Де тільки хто і як не сипав бруд.
У тихий закут заховати пищик -
Це наче вкрасти і піти під суд.

А все душа,її була угода,
Та правда зло дала мені у двір.
І ворогом лишень зробила згодом
Свій власний світ, ну хто б іще зумів!..

Пройду, зберу, змету усі печалі,
Зіллю з водою дим жорстоких мрій:
Вже час настав -он райдуг світлі далі:
Візьми у руки, ну, хоч раз зумій!

Як хочеш жити там, де вітер свище,
Бери біду у кожного з руки:
Так більші гори чорної муки...
25.02.2012.

Хтось пальцем написав на плесі ночі,
Що я тебе вже завтра не захочу…
А вчора я читав на стрісі дня,
Що ти мене вже випила до дна.

Але десерт лишила – кілька крапель.
Зібрала на вуста їх, як на паперть,
Переді мною стала на коліна
І вигинами неповторних ліній,

Мов літній дощ, змиваєш денну втому.
Ведеш до ложа так, немов до трону,
Вертаєш сили вабою тепла –
Уже й любов нектаром потекла…

Вже скавучать думки мої голодні,
Бо я тебе бажаю вже сьогодні.


21.02.12

Чи налягають на полотна фарби владно?
Уже смеркові хмари в душнім резонансі
Дивились крадькома у сторону Провансу
І дрейфували німотою безоглядно.

Він на закрутті дня стояв безрадно.
В мазках охристих візуальна глибина,
Чистіша за відбиток, - спокоєм вона
Довкілля огорнула кольоровим радном.

Колись розвіяні, як павутиння, брили
Уклякли перед ним, і білий дим розлого
Запавсь в ущелини зіниць вологих.

Сен-Віктуар, немов перука, набакир
Хильнулась в голові, тривоги теребила, -
Не все ж втекло, одна гора наперекір!

Облога спогадів про юні дні
Стиснула горло нападами жалю.
Були веселими - тепер сумні -
Пісень - поезій зоряні скрижалі.

Якби мені у шпарку днів отих
Заглянути, немовби за куліси,
Де я , на жаль, тоді тебе не встиг
До серця пригорнути млосно й тісно .

Яскравий сніг біліє наокруг,
Веселий іній іскри розсипає.
Печальний спомин - дивний упертюх
Гілками тями стиха хилитає.

Життєва нива сріблом узялась, -
В минуле, віршописцю, людям зась!

Посічи на стрічки мене, січню,
Пошматуй мою душу на клапті,
Виривається серце із плоті,
Вгрузло в горло коріння і вічно

Розростається болем зневіри.
Бачиш, грудень гризот нагромадив,
Що з’їдають з середини. Вади
Здатні все одягти в чорно-сіре.

Та хіба я найгірший? Не вірю,
Що не можна любити… Нізащо!
Не такий я уже і пропащий…
Сніговій переходить у бурю –

Підставляю обличчя і тіло,
Тож не стримуйся, січню, а сміло!…


2012

Романтики ми обоє
Невиправні… Бо щасливі.
Неначе сліпі ковбої
Крізь бурі йдемо і зливи

В жаливі зірки збирати,
Кришталь із дощу ліпити.
Одягнуті в білі шати –
У мрії і оксамити,

Ми схожі на дві частинки
Магніту у формі серця.
Танцюючі дві сніжинки,
Туманно-рожеві скельця…

А ще у нас спільне хобі –
Кохання до гуль на лобі.


2012

Як зберуться Василі –
Веселішає в селі.
Причащаються чар-зіллям,
Починається весілля:

Анекдоти, приповідки,
Хто вночі був у сусідки,
У коханки, чи на п’янці –
Все закінчується вранці.

Аферисти, музограї…
А дівчат довкола – зграї!
Всі, на поступки м’які,
Роблять висновки такі,

Що якби не Василі –
Звідки б діти на селі?!

14.01.12

Трiпоче жовтим пiр'ям листя над землею,
Шумить i обсипає золотом з гори -
Все одягає до зимової пори.
Безпомiчно здiймаю крила перед нею.

Не хочу бути полонянкою твоєю,
Пухку ялинку подругою обери.
Душа замерзла вже до глибини кори
I у тремтiннi листячко до неї клею.

Лоскоче в танцi з моря буревiй.
Однаково менi! Ти порятунок мiй.
I нi для чого бити i ламати крила,

Нехай i човен мiй зi зламаним веслом.
Пахуча квiтка, та що дихає теплом:
Ним окриляє i наповнює вiтрила.

Приходить перший колядник,
Приносить радісні новини:
Христос родився! Ну а ти
Лише очікуєш дитину.

Всі колядують. До зорі
Звертають погляди щасливі.
І ти радієш, та твої
Усі турботи у дитині.

Ти думаєш: а чи вона
Вже чує зоряну колядку?
Колиска черева м’яка
Колише бажане дитятко.

Хай спить маленьке. Тихо, ти…
Тихенько, зіронько, світи.

06.01.2012

Сховалася в душі печаль,
Відкрила очі - біль чудовий -
Побігла б я від неї вдаль,
Та ж тіло мало з нею змову.

Я рвусь крізь лати самоти,
Шукаю істину і щастя,
Та знову осінь, знов плисти
Рікою долі - Самовластя.

Все ж прийде мить. Душі буття
Підніме тіло над марноту:
Ніколи сутністю життя
Не стане хлібная турбота!

Лиш той,хто йде назустріч мрії -
Теплом навколо всіх зігріє!
06.01.2012.

Проклинаєш мене? Проклинай!
Хай тобі допоможе Бог.
Із тобою життя – не рай,
А вулкан полохких тривог,
І підвішений стан страхів,
Що ось-ось упадуть на нас.
Ти вишукуєш сто гріхів,
Там, де жодного з них нема.
Ти ревнуєш до тіні і
Знов шукаєш уявних зрад.
У напрузі минають дні,
Але вірю, що це лиш гра –
Підійду, обійму… Заспокойся.
Ти безбожна богиня сонця!

2012

Погладьте мене по спині,
Неначе кота уранці,
Бо ми з ним - покірні бранці,
Ми ласки не мали нині.

Погладьте по сивих вусах,
Напругу зніміть із шиї,
Як пам'ять печаль прошиє –
Читатиму вірші Стуса.

Блукатиму по сторінці –
Там те, що потрібно жінці
І те, що коту… Я знаю.
На ліжку скручуся скраю…

Немов у дивах Ісуса,
У слові живе спокуса.

2011

Такий же день, як і учора…
Сіріє мокрий сніг,
Втомилися дерева хворі,
Моква гнітить усіх…

Вже на порозі січня перше
І, ніби, й рік Новий…
Хтось бороду сріблясту чеше –
Нудьга, хоч вовком вий.

Калюжа небо й ніч ковтає,
Вогке повітря, мла…
Іти до кухлика із чаєм
І Брильською?… Та от дива:

Троянда у дворі – буває –
Сьогодні розцвіла!


31.12.2011

Намалюй хоч лівою рукою
Нашу зустріч, літо і зірки.
І щоб гомоніли за рікою
Бузьки... А у спокою дірки
Зваба пахла небом волошковим
І п’янким солодким молоком,
І щоб сіно лагідно кололо,
І щоб місяць шерхлим язиком
По твоєму тілу… Обігрію
Тінь твою оголену… Якби
Ти була далекою, чужою
Я б тебе так віддано любив…
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину.

2011

Вона казково з баби снігової
Крізь подих льодоставу перейшла
У світлу юнь шовкового зела,
Що вим’я хмар на оболонях доїть.

І поки не прокинеться бджола
І бруньку шишки зв’яжуть голки хвої,
Її душа не матиме покою
Ні день, ні ніч, аж до пори тепла.

І вітровій - небес хоробрий воїн -
Не в силі їй вчинити й крихти зла,
Вона його отим перемогла,
Що проти вроди світ не має зброї,

Хоча писання про її діла
На золотому сохнуть аналої.

29.12.11.

Хіба між нами спалено мости?
Хіба я йду до тебе по канату?
Чи я прирік кохання на розплату?
Чи я шукаю привід, а не ти

Для того, щоб сваритися щоднини,
Для того, щоб напруження росло,
Щоб кожне недовиказане сло-
Во вбивало нас?… Та лічені хвилини

Рятують нас від крапки. На межі
Ми сходимося часто. Але там
Незатишно і моторошно. Нам
Потрібні для розрядки муляжі,

Щоб ми їх били в пики кулаками –
Тоді б любов буяла поміж нами.


2011

Нас ображати є кому
І є кому нас не любити.
Й не проводжають по уму,
І вороги сміються сито,

І маслом – щедро у вогонь…
Нам важко жити у розлуці.
Вже срібло тулиться до скронь
І почуття міліють в муці.

Нам доля часто каже: «Ні!»
Не заживають рани давні.
Минає час… А ми, смішні,
Змагаємося у стражданні.

Життя нестримно так біжить,
Ось-ось і обірветься нить.


2011

Я тебе шукав не для розлуки,
Я тобою марив стільки літ!
Ухопив просвітлену за руки,
А любов твоя крихка, як лід.

Котиться по небу сонця жолудь,
Молиться на літо мокрий світ.
Хочеться не рухатись по колу –
Вирватись у зоряний політ.

Але крила зв’язані канатом,
На ногах кайдани, ланцюги…
Не навчився лаятися матом -

Було б легше… Долі-вороги
Поєднали, прирекли на втрату,
І кохання в муку одягли.


2011

Подаруй мені, мила, кохання мотив,
Заплети у мелодію ласку дівочу.
Я у пісні твоїй народитися хочу,
Умирати - у ній поготів.

Дай мені кілька нот, слів - хоча би рядочок.
Все життя я б дарунком оцим дорожив,
І до коди ішов, як оратай до жнив,
У обіймах синочків і дочок.

Без пісень і хлібів обезлюдніє світ,
Душі людські спресуються в чорний граніт
І окутають землю темнóти…

Я слухач, я глядач, я голодний прохач.
Хоч діезом мене в нотнім стані зазнач,
Тільки десь притули… біля… ноти.

23.12.11

Я не буду з тобою сьогодні
Ділити хвилини навпіл…
Вип’ю кави в старенькій кнайпі,
Погортаю журнали модні

Й повернуся знов на роботу,
В кабінет, що просяк морозом,
У настільну нудоти дозу
Пірнати. Таки достоту

Я не буду з тобою нині,
Бо між нами шляхи розриті
Ще і двері на ключ закриті…
Та хіба в цьому двері винні?

Причина мені лиш відома:
Я забув телефон удома…


2011

Мені тебе намалювала ніч.
Із голосу зв’язала покривало,
Чи теплий кокон і на полотні
Пучком наснаги щедро танцювала.

Я з кокона дивився і радів.
Які ж у тебе очі загадкові!
Гірляндами дитинились вогні
Багаттям невгасимої любові.

А десь на фоні в золоті прикрас
Ялинка наближала сяйво свята.
І був коньяк, і хміль, як ловелас,
Схиляв до поцілунків… Небагато

Нам залишилося до того, щоб для нас
Сам Дід Мороз наспівував романс.


2011

Заквітчана яскравим світлом зір,
Застелена сукном самої ночі,
Завірена безмежністю надій,
Залюблена… Пізнати лиш не схоче!

Зажурена сльоза скотилась з вій,
Заплакана, йде впевнено життям,
Затуркана злетіла в небо мрій,
Залюблена… Та не лишилась там!

Закутана у полотно зневіри,
Засмучена утраченим давно,
Заплутана у перехрестях віри,
Залюблена… Все якось не воно!

Завірена! Та це лише слова.
Хоча любов’ю лиш душа жива!

09.12.2011р.

Час просто минає. Стікає по склу.
Сповзає, мов ковдра, ковтаючи крики.
Згорає в долонях, згортає тепло,
І тоне в минулім, бездонно великім.

Час просто тікає від нас і без нас.
Зав’язує вузлики нервам і венам.
Ховає у зморшках надломлений шанс,
Зливає бажання і роки проблемам.

Час просто зникає. Мов цукор чи лід
У склянці окропу. Як тінь серед ночі.
Копитом вдаряє у зранені дні,
Оті, що лишитися з нами охочі.

Час вітром відносить надій ореол,
Лишаючи присмак… Коньяк? Валідол…


06.12.11

Поїзд «Харків-Ужгород» мчить крізь темінь ночі…
По подушці розлились смолянисті коси.
Чудо Твого дихання слух мені лоскоче.
Губи, ледь розтулені – мов троянди в росах.

А колеса поїзда стукотять: «До-до-му».
Видно за вікном, як рейки світять світлом срібним.
Ти втомилась… Й допустила тільки через втому,
Щоб спортивне розстебнулось далі, ніж потрібно.

Я Тебе такою бачив тільки півхвилини.
По обіді того ж дня ти була вже вдома.
Та мене видіння те більше не покине.
Признаюся і Тобі… і собі самому.

Навіть заскліваючи, бачитимуть очі:
Поїзд «Харків-Ужгород». Ти. І темінь ночі.
2011

Розбилось вщент. Поранило уламками.
Щось непотрібне в грудях пружно б'є.
За своїми повітряними замками
Не бачу я того, що справді Є!

Осіннє танго місяця й дощу,
Останній вальс плюща і довгобуду.
Осанна світу! Я курю й мовчу.
Я видихаю із грудей простуду.

Я йду кудись без певної мети,
Мені б лише куди-небудь іти.
Я дивлюсь невидючими очима
У непроглядну пітьму пустоти.

Зів'яли мої крила за плечима...
Мені б лише куди-небудь іти.

2011

Складають листочків гривні
Дерева у банк ощадний.
Колючі новини зимні
Приносить морозне рання.
Нещадно мовчать зозулі,
Скупі на бажання – власне,
Все ближче літають кулі,
Що мітять у серце. Гасне
І світлом цілує руки
Надії свіча остання.
Тече в океан розлуки
Осіння ріка прощання…
Лиш ти в передзим’ї раннім
Зігрієш мене коханням.


2011

На тому березі бажань
Берези березнем сповиті.
Їх листя в золоті – та миті
Кохання сповнені. На грань
Вони поставили життя:
Руками тягнуться назустріч
І у воді, немов у люстрі,
Земних законів білий стяг
Уже тріпоче. Кілька метрів
Їх розділяють. Але віти
Плетуть уже мрійливі квіти
Вінком вінчань. Стояти мертво
Вони не будуть! Тільки – в путь.
Зійдуться скоро… Чи помруть?


2011

Відкорковане серце тобою,
Ледь надпите любові вино,
Ще учора іскрилось воно,
А сьогодні мутніє журою.

Випав осад досади на дно,
Тож хильнути щораз не настоюй,
Те, що стало уже гіркотою
Не захмелить душі все одно.

Раз явилась така перепона
Хай вона рос небесних поп’є
І зруйнує безсилля моє,

І грудей твоїх виспіють грона,
І в мені кров заграє червона,
І гірке безталання заллє.

08.10.11.