На вулиці знову падає дощ ,
Думки мої, линуть до тебе.
І скільки б не знав я з тобою тривог
Кохання твоє, мені треба.

Кохана, я люблю, кохана я знаю.
Що любиш ,що любиш мене.
Що все буде добре тобі обіцяю
Кохання моє чарівне!

І щоб не прийшлося в житті пережити,
І щоб не прийшлося пройти,
Тебе я буду так сильно любити
Я небо кохають зірки.

Тобі подарую я щастя безодню
І поле весняних квіток.
Простелю дорогу до твого серденька
з трояндових пелюсток.

Я буду про тебе завжди піклуватись,
Бо так я цього захотів.
Ти будеш найкраща, найкраща для мене
Кохана, на віки віків.

Брунатні очі - чари невсипущі,
всезнаючі та вічномолоді,
і слів гарячих недоладні пущі
в них тонуть, як каміння у воді.

Прадавність шалу, суму, болю, віри
клекоче в них дзвінницею весни,
пульсує трепетливо: не засни!
бо зникнуть чари, стихне дзвін допіру.

А я заснув. Байдужістю плетений
був сон мій. Запеклась болюча рима,
і сльози протекли в осклілі вени.

Не нарікаю. Заслужив - отримав.
Та все ж весь Всесвіт дивиться на мене
великими брунатними очима.

2007

(Сонет. Для нас)

…Вечір чи ранок – миті, коли ми удома…
Коли я промовлю тобі, ніби мантру: - Привіт!..
Коли я побачу в очах твоїх вкотре свій Світ…
Коли за дверима, на східцях, залишиться втома…

…Вечір чи ранок – миті, без крапок, без пауз…
Мій новий блюз…Ти над Книгою молишся Богу…
Чапа радіє, облизує нам руки й ноги…
Йванко накульгує, ніби дивак доктор Хауз…

…Чай або кава, комп’ютерна гра чи кіно:
- Боже! Ми – вдома! – слова, що п’янять, як вино…
Боже святий, як же довго ми цього чекали…

…Наша фортеця, нашого Раю куточок…
Сім моїх «Я»!.. Від Добра до Любові місточок…
Боже, ми вдома… Може, це формула щастя?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.12.09 р.

Коли ти йдеш в покорі і в печалі,
А на Голгофі всі твою смакують смерть.
Стань, зупинись, огляньсь, а далі
Скупа сльоза душі камінну твердь

Довбає віщим птахом до знемоги
Хай, збиті ноги порохом дороги.
Колючі погляди лягли на твою міць
Хай терном дяка та не падай ниць

Ні перед яким натовпом п'яниць
Не дорікай, глухий того не чує
Сліпому Сонце, як кротові очі

Неси свій Хрест бо цього Доля хоче
Не помагай, навіщо? Ні , не треба.
Любов і Смерть - Земля і Небо.

1999

Там лунный свет
Твой образ осветил.
Там чувства добрые во мне открыл
На склоне этих лет.

Закат души
Открыл мне фибр чувства
Писать я начал от души
Там сердце открывает мои чувства.

Африканський присмак - місячний банан...
Шкіра, що темніша за чорнозем нив,
Хоч і потерпіла від чисельних ран,
Та широкий усміх душу полонив.

Ув очах злі ночі, навісний обрив,
Серце в ритмі стука, ніби барабан.
Танцювали джунглі, бо співав Сізіф,
Щоби врятувати свій душевний стан.

А навколо змії... Захопив екватор
У хижацькі кігті плазунів теплом,
І папуга виє щось на кшталт: "Втікайте".

Та неволить космос дикунів мій розум
Й у мандрівку кличе африканський ромб
Присмаком фруктовим місячної дози.

Ти той, кому властиво забувати,
Що осінь не приходить без дощу.
Ти той, кому не варто співчувати,
Четвертий рік тобі я лист пишу.

Долий до крові трохи кави,
І просто вилий крізь вікно.
Монотонно, нецікаво
І рідний Львів вже спить давно.

Змішай в душі тепло і холод,
Від мене голову втрачай.
Крізь сон летить «Самотнє соло» ,
А я все п’ю зелений чай.

Ти той, кому не варто вибачати,
Байдужий погляд і солодкий дим.
Ти той, хто не навчиться помічати,
Що листя може бути золотим.

Ти той, кому не можна довіряти,
А я довірилась сама.
Ти той, хто вчив мене літати.
Ти той, кого у мене вже нема.


2008

До тебе, краю рідний і співучий,
Летять мої думки, як зграї птиць,
І до гаїв твоїх, і до зірниць,
І до садів розкрилено-квітучих.

Народе, миролюбе мій рішучий,
Тобі моїх нащадків добра міць,
Нехай завжди біля твоїх скарбниць –
Вони стоять, мов нелині, могучі.

Як ці, що стримуючи суховій,
До піднебесся чолами сягають,
Їх не здолає жодний буревій.

І мудрості я більшої не знаю –
Дуби плекають поросль молоду,
Що теж перепинятиме біду.

Такі то спогади – на серці чисто –
аж бачу сам себе й сліди від рани.
Як битий горем – горе негористе.
Пологи в року – місяць Рамадану,

родися щедро, земле колосиста.
А що на думку не спаде – розтане,
немов птахи на гіллі гололистім,
та вірити собі не перестану.

Укотре покладаюся на "може",
отримую, як мається – по-повній.
Але так є – любов не подолати.

Вона стискається до слова "Боже"
і засиляє у мою безмовність
на прю багаті щастя постулати.

6 Жовтня 2009

Таки нема – де їм переболіти
останнім могіканинам надії.
Вони допалюють у люльці літа
те непригублене. Воно ще тліє,

бо я не смію раптом холодніти.
Переривається вагітність мрії,
порожньо в клітці – катакомбно світу.
Де з уст метелик, від якого млію?

На масці – маска, в піднебіння – сухо
впирає недоказане й крикливе.
Дорога терпелива, бо терниста.

Не янгола у катакомбах слухав,
а вигортав золу. Волосся сиве.
Такі то спогади – на серці чисто.

3 Жовтня 2009

Аби лиш крові на чорнило стало,
а для лампади – ночі при іконі.
В копальні ока крихітний кристалик
збирає, наче бите скло, синонім

до слова, що довічно коротало,
та не знаходило себе безоднім.
Його, бувало, білим присипало,
його і ним – вбивали негосподньо.

Але пташино тим, кому вже сили
згубили точку дотику земного
і небом розчинилися по світу.

Без них, та ясно – смерть у груди билась,
в куті лампада колисала Бога,
таки нема – де їм переболіти.

2 Жовтня 2009

Хай рідне, повнозерне, чисте слово
Піснями в юних душах проростає,
Якщо ви не соромитесь його,
Й не мучите до безтяму російську.

Вона вам не підкориться, бо знає –
Ви зрадили її сестру, ту мову,
Що не змовкала на бузках душі
У непокірних предків споконвіку.

Ні, не були вони такі байдужі,
Ліниві думкою і почуттями,
Бо цінували – волю і добро…

Як Данко, сильні духом підвелися,
І запалали гордими серцями.
Ви бачите озорений той шлях?

У цих оголених до крику стінах,
в забитім капищі, де світла амбра
не проникає і не пахне кмином,
а плісняву вдихають тиші зябра,

на ніч стуляють очі херувими
та висихають сльози канделябрам.
Тут ллється невимовне уловимим
і тамбурно на дах плететься мантра.

А серце в мандрах, в пошуках амброзій,
де залягають вітру абразиви.
Я поділяю з небом сутінь сонцепалу.

Сліди поезії, дорога в прозі
повзе до капища тонким курсивом.
Аби лиш крові на чорнило стало.

30 Вересня 2009

Лоскоче янгола твого пір'їна –
папірус тіла і каламні змії
описують питаннями коліна,
де на ґелґотній шкірі ерос мліє,

нелічені годинника піщини,
здоровий глузд звірино конопліє.
І не шукаються чомусь причини
та не плекаються в собі надії.

Виловлюю цей, ніби вічний, вибух,
що роздробився серця диким стуком.
В любовній формулі занадто змінних.

Вона пливе, вона німа, мов риба.
По ній линіють і линяють звуки
у цих оголених до крику стінах.

28 Вересня 2009

У діжці бродить тісто для помани.
Замкнути очі, ніби двері в хоспіс*.
Хай хвиля морем вітражів поманить,
де я твого смакую слова розпис

і сином розмальовуюсь коханим,
де розчиняти фарб не довелось би –
червоне – то любов, а чорне – рана.
Колись, за ніч, я не ставав дорослим.

Розходжується тиша у підборах
і не паркет – моя гортань всихає
і ледве сповила киги чаїне.

На що моя уява нині хвора?
Чому так по живому шиє й крає –
лоскоче янгола твого пір'їна?

хоспіс * – лікарня для смертельно хворих пацієнтів на останній стадії захворювання,
основним завданням якої є полегшення страждань хворих.

28 Вересня 2009

Десь біль розсіявся, і засіяло
на людній вулиці убоге свято.
Плювали щиро, "Розіпни!" – кричали.
По мамі – серця край, стигмат – по тату.

Кривавить під короною опала,
лицем розчуленим торує вдяка.
Яса на вістря гостре враз упала,
на мить закинулась любов, мов якір.

Тих мов не віднайти – в письмі чи усно,
котрі передали би смерті радість.
Трояндне миро витікає з рани

і змите небо у червленім гусне.
Зірок роздмухані горять лампади,
у діжці бродить тісто для помани*.

* помана - поминальна паска/калач з хрестом

25 Вересня 2009

Із видихом останнього набату
надходить полум`я омити тіло
в назбираній заздалегідь відплаті.
Його язик розв`язаний та вмілий

до того ж тонко вміє пробирати,
що залишає вітру видму стлілу,
де, мить назад, заступники крилаті
вовтузились, під вухом торохтіли,

мов калаталом, підсвідомим "Гірко!"
Уста розносяться, а не ворушать...
Не вчувся відколи землі не стало,

на еполеті неба замість зірки
вам, палії, загнали мертво душу.
Десь біль розсіявся, і засіяло...

17 Вересня 2009

Холодним вістрям пробиваюсь в ірій,
землі лисніє виношена цата,
а під короною глибоко-сіре
обличчя неба – вилита Ерато,

небогомазане від часу Ліра.
Розібране, мов світло у цитатах,
воно всміхається усім хто вірить,
виплакує себе за біль утрати.

Коли душі та серцю по кишені,
то набирай по вінця чашу співу,
ковтай сльозу настояну в рубато.

Ти граєш сам себе собі на сцені,
збудованій на перехресті зливи
із видихом останнього набату.

17 Вересня 2009

Відчутно – Лета як тече по венах
і що на слово – вірою тріпоче.
Я вибухом "оле" розношусь по аренах,
де матадорно кам`яніють очі.

Від бандерильї опіки в раменах,
нехай по ній ще раз відкровоточу.
Мене, мов декорацію зі сцени,
морським вузлом..., за ноги поволочуть.

Ви так чекали радості від смерті,
що забували чим її зустріти.
Адреналіну жалюзі – по шкірі

колючий протяг, потяг на відвертість.
Корида жде. Нема коли сивіти.
Холодним вістрям пробиваюсь в ірій.

10 Вересня 2009

Висипується небо у промінні
через щілину між "я тут" і тлілим.
Здається, не встигають впасти тіні,
а вже, так по-земному, крутить тіло

листком прожовклим до кісток осінніх.
Я видихаю все, що наболіло,
бо це той час, коли зникають стіни
і все, що чорне, одягнеться в біле.

І розпорошиться душа в пороші,
летітиме за вітром переміни,
а як впаде – то грітиме у генах.

Яке "прошý" – таке тобі і "прóшу".
Мов мінне поле, на обличчі міни,
відчутно – Лета як тече по венах.

10 Вересня 2009

О, не просила ти, моя Вкраїно,
Щоб я тебе до серця пригортав.
Але торкнуся до шовкових трав,
Немов сестрицю, обніму калину, -

І ніжнострунна пісня тихо лине,
Я, мов кохану, тут її чекав.
Немає в світі важливіших справ,
Якщо від мрій лишаються руїни.

Ми на своїй землі, немов чужі,
І сумнівів сповзаються вужі,
А на словах - на подвиги готові.

Вкраїно, ні на крок не відійду,
Хай у твоєму щедрому саду -
Квітує рясно материнська мова.

1977

Як раптом ти сяйнеш перед очами,
Стамую подих і вклонюся сам -
Високим і безмежним небесам,
Які щоденно творять диво з нами.

Ледь-ледь торкнусь до карих зір вустами,
І давши волю серцю і рукам,
Я відчиню перед тобою храм -
Душі, що звів самотніми ночами.

Чи ти відчуєш серця торжество?
Тверде, як мур, твоє німе єство.
Ти - наче лід! А може це лиш поза?

Не знаєш ти ні болю, ні жалю!
Кажу слова жорстокі, бо люблю,
І ждатиму на відповідь sub rosa...
*sub rosa (лат.) - під трояндою, таємно.
1989

В ясі осінній золотого саду
Тебе одну я в полудень зустрів,
І вмить злетіли чаєнята брів,
Як ми зайшли до царства винограду.

Відчуло серце молодечу знаду,
Завирувало море почуттів,
І я від хвиль гарячих захмелів,
Що змили зразу твоїх рук блокаду.

Тоді в саду нікого не було,
Коси твоєї чорної крило -
Любистком пахло й м'ятою п'янкою.

Вернувся я з доріг розлук і зрад,
В мені кричить той вирубаний сад,
І кожна гілка плаче за тобою...
1985

О, дивна ніч! Вирує океан,
І падає крихка фортеця серця.
Ти скорена стихією! Не сердься,
Бо це тебе кудись веде туман.

Я не віддам! Вхоплю, немов орлан,
Якому все завжди чомусь вдається, -
І в небеса, бо вільно там живеться,
І не стихає пристрасті вулкан.

Лише не бійсь ні рук моїх, ні крил,
Ще трохи вище і зникають хмари,
І я тебе стискаю все міцніше.

Засліплюють твої сяйливі чари,
Вже падає, здається. небосхил, -
І я махаю крилами частіше.
1999

Як дивно ллється в сяйві білих перс
Коси твоєї водоспад пінистий,
Коли ясніє погляд променистий
І зорі в очі падають з небес.

Мої думки, немов лебідки з плес,
Летять туди, де пломінь серця чистий,
Де струн душі відлунок золотистий,
Де причаїлась таїна чудес.

І хоч від дум сивіє голова,
Для тебе я знайду в душі слова,
Її не заморозить біла стужа.

Я напишу з любов'ю твій портрет,
І подарую з радістю сонет,
І ти цвістимеш ніжно, ніби ружа.
1999

ІІІ

Колись була у цій ріці могуть,
І розсувала береги заплава,
Й широкі лодії, мов пароплави,
По п"ять у ряд, бувало, в ній пливуть.

Тут відчувалось - велетні живуть,
Тут духом руським повнилась держава...
Куди ж поділася минула слава,
Мов канула в канави каламуть?!

Та хоч вузенька й стиснута бетоном,
І стоками забруднена й сміттям,
Ти озиваєшся джерельним дзвоном
І насміхаєшся над забуттям...

Невже і ти, народе, так змалів -
Сміттям обріс, душею обмілів?!

7507 р. (від Трипілля) (1999)

Там, де поезія – мовчи і дихай.
Тяжіє Мекка серця від Кааби –
до неї сонця біг арик*, та висох.
По палестинному – шабаш і шабаш,

оглядини себе в гробниці ІМХО.
Такий адат* – в Ісуси аколада*.
Поміж людської сирості та сміху
не зацвіла, немов гало, розрада.

Та ще не вибита для тіла рака*
і слова вищир щедрий на ерзаци.
Сонет з вогню – підтримую горіння

написаних для болю нотних знаків.
А глянеш вгору – мов пісок між пальці,
висипується небо у промінні.

19 Серпня 2009

арик* - зрошувальний канал в Азії
адат* - звичаєве право у деяких мусульманських народів
аколада* - в середні віки обряд посвячення у лицарі
рака* - велика кам'яна гробниця для зберігання останків тих,
кого християнська церква визнавала святими.

ІІ
Вглядаюсь в посмутнілі твої води,
У брудом затуманену глибінь,
І бачу враз колишню широчінь
І неповторну - руську - велич вроди.

В ній чистота ясна від небозводу
Перелилась у хвильну голубінь,
Очей це колір сотень поколінь
Русявого й могутнього народу.

О Києва засновнице! Тобі
Не знать застою, ані супокою,
А нам не скніть над берегом в журбі -

Бетон розбити для твого розвою,
Перемогти в жорстокій боротьбі
Й творить свою історію - з тобою.

7504 р. (від Трипілля) (1996)

Аби роздати потім у папері,
що мало місце розростися в колах,
я сіті серця у нічнім етері
розпавутинював. Ловився голос,

лелітками мінявся срібноперо,
немов дозбирував кришки зо столу.
Коли викидував улов на берег,
то усвідомлював наскільки голо,

пустинно вимальовувалось кредо,
вело повз дюни часу, де оаза
чи видиво розпаленої втіхи.

Там вулики – слова, уста – із меду,
нектару рай для снів та богомазів,
там, де поезія – мовчи і дихай.

17 Серпня 2009

Аби розсіяти душею зорі,
скородив істину. І капіляри,
вином нав`ючені, тягли у пори
тепло, наначе магму крізь маари*.

За давкою, лавинно в серце хворе
зійшла сльоза і розтопила старість.
Добротного розливу в пляшці море,
не видно дна. Не пити – не ударить,

не одарує, ніби світло, нефа*,
промерзлого у темінь по склепіння,
не вгрузне в тишу пальцями тапера*,

при ворожбі не вивітриться блефом.
Сягав до дна – за золотом і тінню,
аби роздати потім у папері.

12 Серпня 2009

*тапер - ресторанний музикант
*маар - жерло згаслого вулкану
*неф - головне приміщення храму

Сонет, немов стріла в обіймах лука,
а тятива натягнута уперто.
Як вістря вогняне улучить звуком –
на ґноті слова сонця вже не стерти.

Цей спалах крику, родженого в муках,
заплетений вузлами кіпу* мертво.
Я прикладаю, де плететься, руку,
а ти відчуй, неначе ню*, відвертість.

Бо кожен вузол – то тепе* і кода,
тепер і потім, та оліфа хвилі.
І ми одні з тобою, апріорі

знаходимо до серця Бога коди.
Він, як у Матрицю, заходить в тіло
аби розсіяти душею зорі.

6 Серпня 2009

*кіпу - вузликове письмо
*ню - оголена натура
*тепе - горб зі залишків давніх будівель

СЛУХАЮЧИ БАХА
(цикл сонетів)
Тема:
Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
І вечір весняний заповнює музика Баха
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління

В його біографії – мало ефектних деталей
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

Щоб кожен міг йти на вершини надії святої
Очистивши душу від бруду і страху сльозою
Життя будувати на камені Божого Слова

І віру, пронісши крізь бурі відважно і ніжно
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
Красу кожноденно творити на Славу Христову.



І

Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Дитячі попрати, без пишних прикрас особливих
Торкаються клавіш. І якось нежданно і м’яко
Від доторку цього легкого з’являється диво.

Хоч ноти самі по собі – лиш значки на папері,
А звуки – то тільки повітря легке коливання,
Але – зазвучало – і ніби відкрилися двері
І в душу впустили частинку стрімкого сіяння

Щоб дотиком теплим загоїло темні печалі
І думку вело до святого і вічного, в далі,
Яких вона прагне ще з часу свого сотворіння.

Те світло довіку твоєї душі не залишить.
І навіть, як звуки розтануть в задумливій тиші -
Легенько торкаються серця солодким тремтінням.


ІІ.
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
Піднесено-точні акорди, тремтливі тремоло.
І я, хоч і тягнуть турботи казьонно-осінні
На мить прислухаюсь до вікон музичної школи.

На мить прислухаюсь – і зовсім притишую кроки,
Бо ж вабить мелодія фуги у сутінках сірих
Хтось з викладачів матер’ялу для нових уроків
Шукає у “Правильно темперованім клавірі”

Зі мною у дворик шкільний вже зглядаються зорі
Містечко скупалось у свіжості травня прозорій
І місячне світло цілує на конику бляху.

Тепер наді мною ні час ні буденність не владні.
Бо котяться звуки, неначе каскад водоспадний
І вечір весняний заповнює музика Баха.

ІІІ
І вечір весняний заповнює музика Баха.
Писалась вона у містечках і в княжих столицях.
Ввібрала і щастя дитинства в садах Ейзенаха
І горе сирітства у десятирічному віці.

Уперте навчання – і трепетну радість натхнення,
Смерть жінки коханої – й втіху у новому шлюбі.
Родинне тепло – і поїздки за хлібом щоденним,
Прихильність князів – і вказівки начальничків грубі.

Тривоги війни – і молитву правдиву і чисту,
Казьонні обов’язки й славу митця-органіста,
Хвилини тріумфу і роки смирення й терпіння

Це все додалося до сплаву трудів і таланту
І в тиші вечірній сіяє тепер діамантом –
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.

IV
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.
Вона вознеслась над режимами й примхами моди
І просто пішла через час. І несла поколінням
Свою незбагненно нев’янучу мудрість і вроду.

І кожен знайде в цьому скарбі загальнолюдському
Щось надто співзвучне своїм почуттям особистим:
Збентеження й радість, тривогу і тугу за домом,
біль, ніжність і трепет душі перед вічним і чистим.

Звучить дотепер на лише в старовинних органах
Доречна й в сучасних обробках на телеекранах
за терміном служби вона витриваліша сталей

Такою ефектною музику зміг написати
Митець чий життєпис нас міг би і розчарувати –
В його біографії мало блискучих деталей.
V
В його біографії – мало блискучих деталей.
Він осторонь був від посад та інтриг політичних
Уник перешептів кумась і любовних скандалів,
Розгульної слави й хвороб передчасно-трагічних.

Судився з пихатим начальством за пільги й зарплати
І діток родив у доволі солідному віці
Для творчості тем вмів не тільки у собі шукати
А в творчій постійності був витриваліший криці

В людські почуття він вглядався й вслухався уважно
Та в Божому слові знаходив насущне й суттєве
За досі нечуване брався ретельно й відважно
Щоб дзеркалом власної творчості в сірість життєву

Відбити частину небесного сяйва святого,
Хоч завжди нелегко творити велике з простого.

VI
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він міг показати красу незвичайну у звичнім.
Це тільки нездара все тягнеться до громіздкого,
Аби хоч самому собі видаватись величним.

“Бах мислив органно. Орган був його інструментом”…
Вважають наскільки загально – настільки й невірно
У різних випадках, залежно від творчих моментів
Він мислив – в Чаконі – скрипково, в сюїтах – клавірно

А флейта! Проникливо ніжна, весела і чула
Так зграбно сміється у “Жарті”, що це пам’ятають
Й канкрєтні колєги, що тіпа в мобільнику чули
Мотив цей стрімкий і його чисто з класики й знають…

Промовити тихо – і громом органних педалей
він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.

VII
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.
Про сутність життя гроворити з людською душею
І допомогти їй у храмі чи княжому залі
Згадати про те, що найбільше потрібно для неї..

Оплакати втрати колишні і власні провини,
Сльозами розкаяння змити негідне і грішне
зануритись в музику, ніби в оту комірчину,
В якій у молитві душа сам-на-сам із Всевишнім,
Вдавалося курфюрсту і столяру, старцю й дитині
Тоді…. та й тепер, хоч котились роки за роками
Живемо ми в іншу добу і у іншій країні
а з музики цеї – і досі виходиш, як з храму.

Бо здатна – тендітна і мудра, гаряча і строга
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

VIІІ
Будити у ближньому совість і вести до Бога.
Він прагнув, просивши натхнення і мудрості в Сина Людського
Показував в творах – який до нас добрий Всевишній
Що може створити людина, коли вона – з Богом!

А досвід кривавих століть вільнодумно-безбожних
так само показує незворушно і строго,
до чого – на голову власну додуматись може,
Людина, що в домислах гордих лишилась без Бога…

Концтабір, колгосп, голокост, кулемет, крематорій,
Напалм, бомбовоз, Хіросіма, плутоній і торій
Калічачи долі котились клубком вогнедишним

Але і в ту пору ледь чутно, як свічка теплилась
Ця музика світла і мудра, що тихо творилась
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім.


ІХ
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
(Чи парафіянам, чи бідним обдертим студентам)
Вбачав він свій перший обов’язок перед Всевишнім,
А творчість була не метою, а лиш інструментом
Лише ремеслом між ремесел – простим і доцільним.
З його мозолями й ретельним щоденним терпінням.
Як жінки життя з материнством стає повноцінним,
Так для чоловіка його робить вартим служіння.

Кому – на сторожі Вітчизни дозором стояти
Кому за спокоєм і статком краян пильнувати
Для кого служіння на поле, в майстерня чи в слові.

а він свою службу щоденну виконував в тому,
Щоб мудро й старанно, не чинячи кривди нікому
Красу кожноденну творити на славу Христові.

X
Красу кожноденну творити на славу Христові.
Ми можемо й нині. Не тільки в хоралах органних.
Не тільки у пісні, чи фарбі, чи красному слові –
А в праці щоденній, талантом нам Господом даним.

«Я просто старався. І кожен, хто буде ретельним,
Досягне того ж результату» –казав композитор
Бо хлібороб , інженер, чоботар, будівельник
У праці своїй може діяти талановито.

Аби лиш талант не втоптати в життєві дрібниці
Іти до мети крізь байдужість, наживу і ницість
За справу життя свого взятись без зачіпки страху…

Нагадує музика ніжна палка і тривожна
Що ллють нам у душу персти віртуоза чи може
Прості собі пальці, що знають і сапку і лахи.

Летіти сам до себе за собою,
де неба зважено на дев`ять грамів,
русло війни всихає після бою,
бійниці – гнізда, та нелюдно в храмі.

А храм той розпускається габою,
він пахне дзвоном, золотиться в банях,
бо те, що на іконах – не з тобою,
воно в тобі, нажите та без рами.

Душа відкрита, наче похоронка,
слова до словника летять німіти
та словенят відгодувати звуком.

Де перепонам барабанним тонко,
межа проходить між мовчу та світом,
сонет, немов стріла в обіймах лука.

17 Липня 2009

Цей світ розсиплеться, немов намисто.
Той другий – хрестиком, де ірій в зґарді
бряжчатиме монетами навмисно
на шиї неба та струною барда.

Безнотно, та нема де ноті сісти,
бо кожна з них, мов сонячна кокарда
на знятім капелюсі зорянистім,
де вибухають світлячки – німі петарди.

По душежителях, що зливу жали,
коли вона так рясно зародила,
бракує гарту – вивести сльозою

скупе та чоловіче, стріти в жала
переятріле – пришивати крила.
Летіти сам до себе за собою.

13 Липня 2009

Копати ближньому й собі могилу,
очей не зводити від цівки поруч.
А може патоку захопить шило.
Дай, Боже, падати до тебе вгору.

Аби земля прикрила тілом тіло,
щоби не соромно та дружним хором...
Хай дим від пороху, немов з кадила,
по вінцях гільзи тишу стисло споре

і вийме серцевину смерті хутко.
Мить принесе її, бо не спіткнеться.
Як чуба вітру вискубає свистом

то небо зодягне у чорну хустку
розкриє груди та війде до серця.
Цей світ розсиплеться, немов намисто.

10 Липня 2009

Здається, біль у серці не вщухає,
Не вірю я почутому ніяк,
Невже тебе нема, Джохар Дудаєв,
Ти ж славний полководець і вояк?!

Я чую, чую, голос твій лунає,
І розчавивши в серці переляк,
Чеченці ворогам хребти ламають,
Їх знищують, січуть на дрібен мак.

Ічкеріє, не будеш ти рабою
Жорстокої й підступної Москви,
Джохара дух нескорений, живи,
Хай новий вождь веде бійців до бою!

Ти - приклад поневоленим народам,
Як за свою боротися свободу!

7504 р. (від Трипілля) (1996)

Хай просихає та стає нетлінним
що легко витекло, бо не зливалось,
а проводжало вечір на колінах.
Та часу видавалося замало

навчитись дихати, де небо – стіни,
де стелю, ніби церкву розібрали,
а в кумачі спалили херувимів,
хрести перекували до Купала

на до-взуття-скробачки та на ґрати.
Ото прислужники – царі з народу,
що на квадрати сонце поділили.

Хто їх навчив у душу так плювати,
божитися, що це летить свобода,
копати ближньому й собі могилу?

9 Липня 2009

Сухий ефір – слухняний, та живучий,
завужений, вужем вповзає в нірку,
нірвану перетравлює болюче,
линяє сказане, мов дріжджі – мірки

втамованого голоду. Шипучість
відмовчується солодко, бо гірко
тоді, коли не чути звідки влучить,
як законтрольна спуску перевірка.

Але весна візьме себе у руки
та годуватиме із них повітря,
прокурене дощами та цвітінням.

Волоссям вилізе зі серця стукіт,
його з обличчя крадькома не витру –
хай просихає та стає нетлінним.

8 Липня 2009

війна війною - будні сірі,
холодні прісні макарони.
замов собі по телефону
убивства в радіоефірі.

війна грошей, війна банкірів.
оренда танків - хіт сезону,
тепер, під наглядом закону,
в кишені інсталюють діри.

любіть і майте на меті
родзинку цю в своїм житті,
війну, яка стирає в прах,

яку оспівують в піснях,
але побійтесь, ви, святі,
війни у власних головах.

2009-07-09

Який чудний історії метелик,
який нудкий нектар. Пилку покрову
життя по пиляку добротно стелить.
Від лапок любощі тичинка ловить,

на крильцях висихають акварелі,
не розчиняються в росі ранковій,
мов пісня лебедина менестреля,
на чужині питомий серцю говір.

І говорити хочеться очима,
та розділяти нічого, бо тихо.
Тримаюсь вітру, простору поруччя

веде мене – аж стане думці зимно
і пригадається як в спину дихав
сухий ефір – слухняний, та живучий.

7 Липня 2009

Піски на пляжах Печенігів сірі.
І водосховище від них було печальне.
Комиш в західнім сонці, наче чайник
Шумів, пускаючи по листях хвилі.

Качки і жаби булькотіли тайно,
Запрошуючи нас по їхній вірі
Блакитей неба і води просфіри
Прийняти в службі вечора останній.

Хмарини засинали на ялинах,
Мурахи квапилися у мурашник.
Печальна водосховища пір’їна
Ховала сонце у нічний загашник.

Здавалося: іще одна хвилина,
І всесвіт згасне!


Мартово 26.06.09

Необережно випущене слово
нарешті вільне, а проте почуте,
знайди собі гніздо. Підкинь розмову,
немов зозуля – хай пригріють груди.

Вилуплюйся, рости, об землю – совість,
висовуй дзьоба і хапай по суті –
від холоду на скорнях й до любові,
від присмаку живого і до скрути.

Хай поскладово викрилиться потім
бажання полічити варту часу.
А вартові, мов караван в пустелі,

огавкані, перепіскують в роті
роки, століття, мов аморфну масу.
Який чудний історії метелик.

6 Липня 2009

Не сон – сонет на світла перепадах.
Переливаються, зірками ситі,
на павутинні дощові піньяти.
Гойдаються-розтрушуються миті,

суцвіття галактичні та армади
флотилій сонця місяцем розбитих.
Любов мандрує скрекотом цикади,
де димохідну люльку палить вітер,

у персах розбіліється налитих
і забуватиме про все крім плачу,
гаситиме його у колисковій.

Павуче плетиво – легені літа,
як напинається – летить неначе
необережно випущене слово.

4 Липня 2009

піньята* – фігурка з пап`є-маше, наповнена цукерками, котру при фієсті розбивають палицею зі зав`язаними очима.

Крізь темряву, і сніг, і вітер,
Крізь біль самотності і сум
“Друг друга тяготи носіте...”
Поклич мене — і понесу.

Усе прийму, як нагороду,
З твоєї доброї руки.
З тобою світло і в негоду,
З тобою і тягар легкий.

Душею разом, серцем рівні,
Куди б не йшли — до себе йдем.
Дерева, трави, люди рідні,
І чужини нема ніде,
Бо ти мені один у світі.
“Друг друга тяготи носіте”
2002

Кисневий голод, зі словами – туго,
коли атлантам руки оніміли
по спинах мокрих оповзла кольчуга
хмарини грозової. Небо сіло

і рясно пересіювало тугу,
жадаючи до ласк земного тіла.
Те тіло, що лежало недолуго,
здригалося у стогоні щосили,

по краплі розпускалося у лоні
та хвилювало спрагу берегами.
Так прагнуть музики до рим балади,

так чути відмирання тембру дзвону.
В ковшах конвалії цей день зів`янув.
Не сон – сонет на світла перепадах.

20 Червня 2009

Сонет забити у підошву неба,
навхрест плести шнурівкою комети
крізь чорні діри сонячинй молебень
та розходити всесвіту штиблети.

Несуть, цвіркочуть сходи до ґазебо*,
де смерті янголи на парапетах.
Вудки позакидалися на тебе,
у кожному відрі хлюпоче гетто.

Ледь вище – дах із тих, кому дісталось...
як не по повному, то по заслугах.
А на чубку керує вітром флюгер.

Роздув новини, трохи ясно стало
на кого тінь впаде. Не видно пругу,
кисневий голод, зі словами – туго.

19 Червня 2009

*ґазебо - це бельведер

Думки, немов коліна, перебито
і дух у сонячнім сплетінні в`язне.
Усі дороги болю перекриті,
а між бровами розгубилась ясність.

Де тая святість, щоби окропитись,
напитись досхочу і доки гасну?
Благословенно відлітають миті
у щось первинне, та не власне.

Парад планетний переходить в оці,
а сходини у душу – до любові,
до вкраєного світла і до себе.

Я мічений, бо пташка в лівім боці.
Час вибиратися на сушу в слові,
сонет забити у підошву неба.

18 Червня 2009

Звикаючи до слів, як до темниці,
зворушений, мов попіл у горнилі,
мій спомин огортає плащаниця
паперу білого. Думки в чорнилі.

Вони розлізлися у повитицях,
в рядках лягли, мов шкіра на копиллі.
І може серцю вже відсиротиться,
коли зайти сулиці стане в силі.

Скидають небу гамівну свитину
та голос виривається знайомий.
І ним я приголублений аж ситий

стікаю неспинимо у сльозинах,
розгублено мов бісер, невагомо.
Думки, немов коліна, перебито.

17 Червня 2009

Нічна тополя так шумить,
Та ви не знаєте ці звуки,
А я ловлю щасливу мить
І нещасливу мить розлуки.

Нічна тополя так бринить,
І сльози падають на листя,
Кохана в пальцях затремтить,
Як у руках моїх намисто.

Вночі тополя – дивина,
Вона шепоче тихі звуки,
Така прекрасна і сумна,

Як і кохана в мить розлуки,
Коли приходять осені жнива,
Тополі листя падає на руки.

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…