А чи є кола без кутів?
Усе овали і овали.
Здається, йдеш куди хотів,
а там тебе і не чекали.

І повертаєшся назад,
у геометрію безсоння,
а там війна і бувший брат,
убивця «завтра і сьогодні».

І так захочеться життя,
не імітації… не драми,
коли скалічене дитя
і бездиханне тіло мами.

А ще є путь – стезею слів,
де розіп’яті й невмирущі,
поправши смерть, леліють гнів
на сон мари і справи сущі.

І там стіна, як мавзолей,
і знак табу на лобі часу.
Хранитель догми та ідей
на святі у хмільного спасу.

І ти ідеш у іншій бік –
індиферентні межі, грані,
тузи побиті, дама пік,
козирка зоряної хлані.

Де всі живуть у позі ню
своєї дурості чи «дурі»
і вигин лінії вогню
не відчува на власній шкурі.

Є ще дорога – в нікудИ,
у майбуття за частоколи,
у поки ще живі світи
і не багряні видноколи.

А там мана і містер "ікх"
і променіють чорні маки,
усе оцінено на фікс
у рік азійської макаки.

І крутиш гирю у боки,
і наливаєш оковиту,
щоби не ганити роки
і королів, і їхню свиту.

І що то є? Хіба не кут,
сліпа дорога лабіринту?
Сидиш у лазні, поруч Брут.
Утерти піт дає хустинку.

І ти подякуєш йому
за ніж у схові, а не в серці.
Міняєш соло на юрму,
на автомат і мокрі берці…

22.08.2015

Війнуло і не падає дощем,
як-то із того світу, що немає,
але і був, і є, і буде ще,
як видиво квітуючого раю.

А як і це не милує мене,
хапаю торбу і іду полями
дитинства за окопами-ярами,
де падає і кличе неземне.

Оте, що похоронене в душі,
але живе у нас, як Божа ласка –
мелодія, фантазія і казка
за межами уявної межі.

Блукаю і у лісі, і у лузі,
де мрія небесіє на воді.
І як мені ікається тоді,
неначе рідні згадують і друзі.

І як у вусі лівому свистить,
коли і рака на горі не чути...
І як не пригадати і забути,
як похоронна музика звучить?

Ой не весела музика – сумна,
якою марно тішили музики,
коли у небо линула одна,
а з нею на віки і світ великий.

За яром, за окопом, не щодня,
але коли ікається до болю,
я бачу огороджену тополю.

Мене напевне згадує рідня,
де падає русалкою-зорею
і та, з якою я не був ріднею.

Старий філософ Чень-дивак,
«неграмотний і безталанний»,
сидить на призьбі, п’є первак
і пише вірші бездоганні –
про кошт життєвої суми,
про суть речей і речі суті,
про сни пророчі і уми,
які до скелі мар прикуті.
Усе не просто у бутті,
але на те він не зважає,
шукає сенси і путі,
із котиком у шахи грає.

Старий філософ Чень від нас
живе на сході в закуточку
і кожний день у ранній час
вдягає вишиту сорочку,
щоби стрічали сонце дня
стьожки і чорні, і червоні.
Опісля ослика-коня
веде в Пегасовій опоні.
І об’їжджає все навкруг
і оком ворона пильнує,
аби крутився неба круг,
аби все прісно і не всує.

Старий філософ Чень-поет
пасе отари слів і Слова.
Його підпаски - Інтернет
і українська рідна мова.

21/08/2015

* * *
Стікає біль по лезу дня
і гусне на дозвіллі
віршІв, мереж, коментаря –
в дорозі і застіллі.

Сумні чуття, тужні слова…
Та час не повертає
ту мить назад, де кров жива
ще душу зігріває.

Загибель перша – вияв зла.
Всі інші – лік утрати.
Їх розчиняє колір тла
і звичка умирати.

* * *
І хто тепер не ганить цю війну?
Хіба що недолугий чи лінивий.
У маренні, при тямі, напівсну
шепоче Муза: ти такий сміливий…

По суті треба мало духу й сил,
щоби кричати: ти, війно, є сука!
Багато більше на краю могил ,
коли горлянку стискує розпука.

* * *
І допоки живий, ти щасливий.
Просто щастя несхоже у всіх.
Хтось багатий і ликом красивий,
хтось негоди збирає у міх.
Все відносно у світі пізнання
і до банку земних величин
час кладе під процент зберігання
хто є ангел, а хто сучий син.

2015

На черзі осінь. Літню спеку
не остудили ще вітри,
але за чверть… Будує Мекку
сонцеуклінна вись гори.
На хадж ідуть холодні роси
і перша жовта сивина.
Лякають ночі чорні грози,
напившись сонця і вина.
У храмі часу – штурханина,
товчуться дні та місяці.
І вхід, і вихід – горловина
для козенят і для вівці.
Штовхає день собрата в спину
у цій одвічно плинній грі.
Мішає чорну й білу глину
гончар зірковий угорі.
Йде караван, на черзі осінь
і звично вертиться Земля.
Погоничі ще поки босі,
та у стерні стоять поля.
І нас несе кривою кола,
хоча ріка уже не та
і суєта, буденна й гола,
роки міняє на літа.

16.08.2015

Війнуло і не падає дощем,
як-то із того світу, що немає,
але і був, і є, і буде ще,
як видиво квітуючого раю.

А як і це не милує мене,
хапаю торбу і іду полями
дитинства за окопами-ярами,
де падає і кличе неземне.

Оте, що похоронене в душі,
але живе у нас, як Божа ласка –
мелодія, фантазія і казка
за межами уявної межі.

Блукаю і у лісі, і у лузі,
де мрія небесіє на воді.
І як мені ікається тоді,
неначе рідні згадують і друзі.

І як у вусі лівому свистить,
коли і рака на горі не чути...
І як не пригадати і забути,
як похоронна музика звучить?

Ой не весела музика – сумна,
якою марно тішили музики,
коли у небо линула одна,
а з нею на віки і світ великий.

За яром, за окопом, не щодня,
але коли ікається до болю,
я бачу огороджену тополю.

Мене напевне згадує рідня,
де падає русалкою-зорею
і та, з якою я не був ріднею.

                                             2015

Душа радіє, як зоріє
у світі шоу хист її.
Тримає долу зваби-вії
і рвійно гляне: Це – тобі!

Читаєш, може й невмируще,
не гра престолів – гра ума,
де красотою сяє суще
і хиби явної нема.

Тож не щади свої коліна
у храмі грацій і краси.
Підуть чутки і зійде піна.
В хоралі – чулі голоси.

Але, о душе, в лоні слави
така сумнівна зоре-мить.
У гожий день, у ніч заграви
вона однаково тремтить.

Ти знаєш, душе, – війни, сльози,
і нагла смерть, і трупний дим,
останній путь, криваві рози
не мають потягу до рим.

А ще, о душе, все минає…
Цю мудрість персня знає світ.
І вершник-час летить над гаєм,
несе подалі від софіт.

А втім, як маєш голу босу
свою затяту правоту,
неси на суд (осанну? осуд?)
надії вічної тату…

2015

Ховає ніч зірковий талісман
в імлі думок захмареного неба.
А може, все – ілюзія, обман
і кожен лиш слуга, по суті, его?
До вічного немає запитань,
але до миті: бути чи не бути?...
У сенсі невмирущих сподівань –
шукають долю між «ніде» і «всюди».
Не осягнути світлої мети,
блукаючи у марах «перемоги».
Безвихідь там, де люди і світи
будують на чужій біді чертоги.

2015

Починає життя вигравати веселкою барв…
І коли вже не знаєш, чи «завтра» ще буде у тебе,
Дивний коник зелений сюркоче собі з-поміж трав,
Позолочений промінь освітлює клаптики неба…
Він освітлює душі…і миті…і лиця усі
Тих людей, які вірні тобі, хоч не завше помітні…
Ти карбуєш цю мить – неповторно єдину в красі,
Бо на обрії вже зачекались птахи перелітні…
Ти освячуєш день, ти освячуєш ті імена,
Які серцю натхнення дали і нескорену вдачу…
І тебе ще тримає стихія оця неземна,
Бо смієшся тоді, коли інші приречено плачуть…
Ти щаслива…щаслива, бо щастя до болю просте –
Просто слухати голос і в голосі тому тонути…
Просто вдячною бути всім Ангелам світлим за те,
Що не носиш ні гніву, ні злоби п`янкої отрути…
…Починає життя вигравати веселкою днів,
Коли вмієш простити того, хто зламався у герці…
Коли віриш у магію щиро промовлених слів
І плекаєш добро
в незрадливому
світлому
серці…

Тисячоліття до ума і вміння
ішли угору і росли числом.
Точили древо, кістяки, каміння.
Учились жити між добром і злом.
І ось тепер, фактично на вершині –
люби себе і лайкай слово «Клас!».
І що з того, що світ на волосині
і унизу чекає «Фас!» фугас.

13.08.2015

Володар час, зірковий майстер,
митець, художник, кутюр’є,
малює світ, псує фломастер,
та не біда – ще досить є.
Невдало скраяв – у корзину.
Така є кнопка «деліте».
Чорніє час у злу годину
і геть жене усе святе.
Коли вдається, час осанну
співає ладу і красі
та днину, тиху, не захланну,
купає в ранішній росі.
В його творіннях ми – олія,
живі мазки земного дня,
якби іще не амнезія,
не суєта, не біготня.
Усе дороги і дороги,
де перечепи, твань баюр.
Отож всі погляди під ноги –
там проза яви без купюр.

А час не відає спочину.
Сізіфа труд – то не його.
Шукаю риму в цю хвилину
і не находжу крім «Ого!».
Оце Ого є дивування
(ушир і вглиб кінця нема),
німе питання споглядання
і розпач бідного ума.
В уяві цокає годинник,
а час зоріє угорі –
і, мов картяр, цей мега-чинник
тасує світ у мега-грі.

12.08.2015

Погода й та нагадувати стала,
що люди вельми грішні далебі
і що учора, і о цій добі
армагедону на людину мало.

І явно недалеко до кінця,
коли так низько опустилось небо
і палить так, що більше і не треба
хвалити за недодане Творця.

І є за що, але ніхто не знає,
на кому ококошується гнів.
Немає милосердя у богів,
а Триєдиний істину шукає.

І поки недалеко до небес,
і ореол Єдиного не щез,
чекаємо нового воскресіння.

Але ніхто на небі не воскрес,
якщо і досі під органи мес
на грішні душі падає каміння.

Небесні роси. Бог клепає коси
косити Космос.
Ще сад шумить і галасує світ,
та тягнеться рука зірвати плід.
Польоти уві сні і наяву.
Тримай, людино, зранену зорю,
щоб сонце не упало у покоси
і не буяли в ніч криваві грози.
Причина всіх знедолених часів
не фатум долі і не Божий гнів –
тварини закуток в людській душі,
де хижаки, і рідні, і чужі.

03.08.2015

…щойно ти споглядав, як летів
захід сонця у гнізда пташині
(так зурочена крадена шина
самовільно знаходить ментів),

аж раптово слова у траву
повтікали – і правильно; та й чи
цей затихлий дитячий майданчик
(а по суті – печаль зорову),
звідусіль неприкаяний сквер,
неробочу колонку, що хитро
підморгнула зустрічному вітру
синім витиском “УРСР”

увібгає, заб’є, увіллє,
врешті, зацементує у рими
словесами неповороткими
паперове естетство твоє?..

02.08.15

Я хочу віршем і насолодитись,
і на солоне капнути сльозу,
і чистої мелодії напитись
у піднебесній таємничій висі,
що падає туманами в росу.

А наяву – одні дитячі ясла
із гонором юрби і пацана.
Напевне і у космосі війна,
де у імлі гарує сатана,
аби і небо сонячне погасло.

Вдоволена сугестія мари,
що все у неї дригом догори.
Аби насолодитися собою,
зачерпує оскомину пітьми,
і потайки гидуючи людьми,
впивається червоною ропою.

Оте, що «є», і те, що «має бути»,
розведені на рингу по кутах.
Одне снагою напинає груди,
а інше на тремких стоїть ногах.

Добро і зло – одної долі грані.
Нові ворота та старі «козли».
Липневі ночі зорями духмяні.
Кому, за що, а головне, коли?

Зійшлись у герці. «Є»…, ач, здоровило,
за опонента більше у рази.
Віками скрути жИло, не тужило,
вкорінене у думи і ази.

А «має бути» – недолуге й кволе,
мана ілюзій, віри, сподівань.
Бажання щирі, але тіло голе –
об’єкт для пересічних кепкувань.

Тримаю кулаки за «має бути».
Надія ще жива у сущу мить.
Скоріше би сконали Юди й Брути,
бо те, що «є», у печінках сидить.

25.07.15р.

Спливають дні, минають ери,
Час невблаганний до життя,
Лише любові дивні сфери
Долають прірву небуття.
Тому усе, що є живого
Шукає захисту тих сфер,
Бо сенс дає одне лиш Слово,
Одна Любов долає смерть.

Завеликі обноски
вечір підкоротив;
награє у кіоску
співчутливий мотив
про тюрму, про хлопчиська
та про рани від куль;
“Ти бери жигулівське,
а не балтику-нуль’ –

дядя Вова, кирпатий,
сивий, наче сніги,

(він податки не платить,
але платить борги,
він зав’язує з грою,
звідки брама – в мерці,
синім “Тільки Тобою”
він відбив на руці)

промовляє малому,
усміхається, щоб
я навік усвідомив
без помилок та спроб
через п’ять або більше
літ під оком зірниць,
що вихоплює вірші
найдрібніша з дрібниць
і що легко програтись
на роки-копійки,
адже будь-який напис
вицвітає з руки.

23.07.2015

Грає оркестр... танки кораблем:
Такт і ефектність... Забути про ,,рвучко''!
Наче для камер, ікон кавалер
Буде тебе цілувати...
у ручку...

Музика стихла... закінчився вальс -
Очі вогнем! Жага! Не дитинно -
Пристрасті шал!
Дон жуан,
ловелас
Буде тебе цілувати...
в коліно...

Голод для вовка
І жертва - вівця.
Грайте, музики!
Красуйтеся стани!
Все швидкоплинне!
Не має кінця
Бал
феєричний...
чаруючий
танець...

Іванович, Васильович –
мої учителі
уже мене очікують
по інший бік землі.
А я усе по-чорному
сапаю лободу.
Чекайте – не очікуйте.
Я ще по ній іду.
Ще і літа попереду,
і не одна весна.
Домовимось у середу.
Я принесу вина.
Тоді і поговоримо
утрьох і віч-на-віч.
І за здоров'я вип'ємо,
і за найдовшу ніч.
І разом посміємося,
як це не раз було,
над нею окаянною.
Хай поле ще зело.
О, я її не слухаю.
Докошую траву.
Не п'ю я оковитої,
то може й доживу,
що ви мене почуєте
і вітром у полях,
і піснею, і зливою
води у ручаях.

                              07.2015

Слова, слова - а істини нема.
І серце менше й важче щохвилини.
Від слів - біда, а сил уже катма.
До втечі - залишається хвилина.

У спеку - сніг, і сонячно - в метіль,
на серці віють всі вітри утоми.
Я залишаю для хвилини біль,
я залишаю на роки мій спомин.

Розбився глек, посипались рови.
Нема кому тримати оборону.
Я втратив тіло й порухом сови
Лечу у темінь, вічну й безборонну.

Вчувай. Не покарання і не шана це
за нерозумно витрачену тишу –
тобі нічого більше не лишається
у сутінках посеред бездоріжжя,

окрім як дослухатися до коників,
замлілих вечоровою росою,
що вимирає, як силабо-тоніка
чи залишкове листя мезозою.

14.07.2015

Ця коронована осінь, задивлена ввись...
Ця позолота років, і думок, і приречень...
Тиша вагоміша...Просто спивай і дивись,
Слухай життя, як основу для рим і для речень...
Слухай себе, розчиняйся у світлі, щоб знов
Цвітом душі пломеніли сузір`я високі...
Щастя - це світло, а світло - незгасна любов,
Що для душі і блаженство, й розмірений спокій...
Слухай цю тишу. Вона у тобі і в мені...
Вірші - також заримована магія тиші,
Пам`ять сердець, надчутливі космічні вогні,
Подихи наші - прискорені і сміливіші...
Гонять вітри каравани барвистих думок.
Творить печаль наших мрій кольорове графіті...
Трепетна музика кожен озвучує крок
В ніжній клепсидрі, крихкому дзеркальному світі...
Наше кохання - нестримний космічний потоп,
Музики слів і думок неодмінна предтеча...
Ловимо зорі в невидимий свій телескоп...
Осінь.
Печаль.
І окрилена пісня лелеча...

14.07.2015.

На зітканому з неба полотні
Душа лежить, утомлена від битви.
Свої земні забувши ночі-дні,
Вона рядки шепоче із молитви.
Зажили рани - плід людських образ,
Спинили біг шалені сірі будні.
Лишивши на землі німий каркас,
Душа чекає на години судні.
Пройшла життя назначені щаблі,
Полинула голубкою до неба.
Усепрощення мовчазне, без слів -
Нічого більше їй уже не треба.

Марять водами ятері,
на узбіччях лежать шкатулки.
Йти у напрямку від зорі
кам’янистим сільським провулком,

оминути ламкий спориш,
озирнутися коло хати
на зорю – і нічого більш
по дорозі не оминати.

07.07.2015

- …і хоча я не власник –
для тебе важливого –
імені,
і хоча через це
ти не бачиш моєї біди
і т.д., і т.і., але все-таки
допоможи мені
будяком у каміння тужаве твоє
прорости.

- Ти питаєш, чому я тебе –
безіменного –
видибав
на зболілому плугом та бурями
солончаку;
ти гадаєш, я хочу, аби ти зарікся
і видубів,
проминаючи вік у своєму гіркому кутку,
і тому ти не міг, як усі у свій час,
обирати між
високосними втратами
та манівцем тишини –

але я не очікував, що
ти так довго
страждатимеш –
як рілля, коли їй забагато
найшло
сарани,

ніби ниюча тріщина в щелепі левіафановій
чи піщина під надлишком сонця
посеред піску,
непомічена помилка, крихітна і позапланова,
неприборкана літера у чорновому рядку.

04.07.2015

Це моя мала ода смерті!

1
Ні, не вмерти,
лише майнути до початку початків.
Посеред безоглядної німоти,
печерної пустоти
вихід до волі єству найти .

2
Вряди-годи
серця кволий стук
і здавлений повітря ковток у горлі,
промінь в зіницях ще не стух
Його зародок жевріє в жерлі.

3
Волога, сира стеля.
Не марним стане мій відхід.
Відійти хочу до вищих сфер,
скористатися нагодою світанку,
очистити свідомість у лоні печер.

4
І творячи легенду,
Прагну змінити світ,
Спадок предків возз'єднати воєдино,
Щоб зродився новий міт,
Нині себе старого я покину.

5
Непохований навік,
себе не прирік на погибель.
Звільнитися би від печерних кайданів
Долаючи варни щабель...
Чи стрітить святитель із кола рахманів?

6
На брунатно-зеленому мохові
Присів межи галасу , крякоту.
Дамся чути воронові,
Най витягне з печерного мороку,
Обміняю волю на мідний гріш…

Вороне, віднеси мою сутність мерщій, скоріш…

Біла зима самоти
сивої долі
тихо питає, – де ти?
– Там, де розводять мости.
А із неволі
тяжко до тебе іти.
Чую недолю гірку,
бачу обличчя.
Ти і не ти у вінку
у непробудному сні
ночі і лічені дні
того сторіччя,
що проминуло як сон
білої ночі
тими очима ікон,
що дивували здавен –
як у берези на клен,
дивляться очі.
Потім у іншому сні
музика грала
тільки тобі і мені,
як у німому кіно
так незабутньо давно…
І перестала.

                              2012

…а у тому випадку, якщо ми
атомом поголимо планету,
я, не давши пеклу рятівному
витіснити з нутрощів естета,
на рудому згарищі готелю
приручу безрідного собаку,
щоби він завів мене в пустелю
імені Пустого Бензобаку,

де з уламків ми зведемо хижу,
у якій поселимося з ним і
обживатимемо бездоріжжя
без твердого розміру та рими,
рудиментів спаленого світу –

їх ми забуватимемо разом,
зрідка прислухаючись до вітру
імені Обірваного Джазу.

22.06.2015

Так як досі вишколу не пройшов,
тобто ще не оббивав підошов
об цю виболілу чорну кору,
а лише в раю стрибав на пару –

як наказує тобі командарм,
ти покинеш певну з білих казарм
і заселишся у тіло, аби
стати власником людської стопи.

Ця стопа – із найзрадливіших стоп:
не геройствуй, бо повісять на стовп,
якщо будеш сподіватись на хрест;

озирайся – lupus est, lupus est,
і найліпше з цим змиритися, чи –
готуватись до суми на плечі.

Не тримай на мене зла – є режим.
Я його створив, інакше – нажив;
я не хочу, щоби ти саме від
необачності став ніби релікт,
антикварна ігнорована річ,
елемент усіх широких узбіч,

і тому проводжу цей інструктаж
з огляду на невагомий твій стаж,
з огляду на дивні очі твої,
надто вперті, і т.д., і т.і.

19.06.2015

Втеча у тишу.Солона сльозина. Туман.
Бавиться вітер зеленим лісам на потіху.
Сонях в долонях - як сонце...Оптичний обман?..
Ми переходимо долю, як втрачену віху...
В надрах глибоких покоїться теплий бурштин.
Грона акацій такі терпкувато-медові...
Дуже важливо душі, коли ти не один...
Дуже важливо, коли ув обіймах любові...
Вислизну в тишу і долю свою обману...
Стану сильніша...громам і димам на поталу.
Ви зачаруєтесь, скажете тихо : "Ну й ну...
Дивна ця жінка, що вірить у мрію зів`ялу...
Дивна ця жінка...жертовна якась...не така...
Світ цей для неї - якесь нереальне роздолля...
Цвітом лілеї тремтить у повітрі рука...
Воля у рухах, у серці...у зреченні воля..."
Жовтим лататтям відсвічує озеро й став...
Жевріє щастя в багряних обіймах півоній...
Бути для неї УСІМ...Ти ним став чи не став?
Чи потонув десь на дні у сльозині солоній?
В жовтій галузці тужавіє біла печаль...
Пахне соснова кора, як живиця роздмухана...
Важко втрачати...То жаль Вам також чи не жаль?
Зрониться пісня услід, як легенда підслухана.
Зрониться пісня і ляже собі горілиць ...
Вкриється цвітом , горошком або конюшиною.
Ноти високі крізь марево тіней і лиць
Вам проспівають - вона почувається винною...
Винною в тім, що цей сонячний світ не такий...
Винною в тім, що любов на землі огрубіла...
Навіть у тому, що в грунт цей - глевкий, нетривкий,
Пісня її упаде -
лебедина
і біла...

2015.

Постійні протяги ходили у старому домі,
Й не знав ніхто, де їхнє джерело.
В кімнатці ж тій, що у кінці самому коридору,
Було прадавнім каменем закладене вікно.

В мрійливому самотньому дитинстві
Я йшов туди - в розмиту й чорну ніч.
Страху не знаючи із павуками наодинці,
Я у цікавості зростав своїй все більш.

Кінець-кінцем, я все ж привів каменярів -
Відкрити краєвид хотів, що за вікном ховався.
Вони дістали камінь - і стрімкий порив вітрів
З незнаних потойбічних пусток увірвався.
Вони втекли, та зазирнув я у вікно,
І вздрів світи, якими марив так давно.

З морозних голих піків Ленґівського плато,
Під холодом зірок, людським очам невидних,
Крізь морок сходить синій промінь світла,
І пастухи молитви згадують затято.

Місцеві кажуть (хоч ніхто й не був там з них),
Що промінь - з маяка у башті кам'яній.
Останній Древній доживає вік там свій,
І з Хаосом говорить під барабанний дріб.

Казали шепотом, що маску носить він,
І жовтий шовк її під складками ховає
Обличчя неземне. Ніхто б спитати не посмів,
Що з-під матерії химерно випирає.
Багато хлопців молодих шукали той маяк,
То що вони знайшли - не взнати вже ніяк.

"Святої Жаби стережися дзвонів", - він скричав,
Коли з шаленого провулку зміг я вийти
До лабіринтів темних та розмитих
На півдні від ріки, де сонм століть дрімав.

Скрадливий, зігнутий, загорнутий в лахміття,
Він з мого поля зору вмить кудись пропав.
Я ж - далі у нічній пітьмі блукав,
До зубчастих дахів йдучі - страшних і непривітних.

Хотів би я маршрут собі знайти в путівнику!
Та знов якийсь старий мені скричав:
"Святої Жаби стережися дзвонів". Я почав
Тривожитись, та третій вже заголосив в жаху:
"Святої Жаби стережися дзвонів" - і я втік,
Дзвіниці чорній щоб не жертвувати вух своїх.

Перелітні зі стажем відстають поступово,
бо на зміну пейзажу насувається повид,
затіняє затоки та зірки над полями,
розсипає воронки та напалмові плями,
випускає з будинків, огороджених дротом,
наче з чорної скриньки, свою чорну роботу,
що нікому-нікому не відома в обличчя,
бо із нею знайомі лиш чорнобильські миші;

але все ж не лікуй ти білий шум у аорті –
це найвище, що чути дозволяється плоті,
а також показник,що ти і досі не стер це
хворобливо принишкле опромінене серце.

29.05.2015

Зима. І сонця західного полум'я з-за шпилів
Та з-за піднесених над світом димарів
Величну браму відкриває до років
Бажань божественних й пишнот вже постарілих.

У тому полум'ї дива не знають меж:
Пригоди звуть, і зник кудись вже страх.
Між сфінксів там проходить певний шлях -
Вздовж веж та стін йдучі, лір врешті досягнеш.

Лише сама краса цвіте у тій землі,
Де джерело своє знаходять спогади розмиті,
Де річка Часу починає струменіти
У зоряних годин порожній чорноті.
Сни наближають нас туди, та правду каже міф:
Немає для людей у світі тім шляхів.

Колись вже я вступав у того міста межі.
Старе воно і струпом вкрите - там юрба безрідна
У гонги грішні била, і богам незнаним гімни
Співала в склепах на брудному узбережжі.

Немовби очі риб, гнилих будинків вікна
Напівживий і п'яний звели на мене погляд,
Та з вулиці звернув я на подвір'я чорне поряд -
Можливо, хоча б тут когось зустріти міг я.

Там, серед чорних стін, я у пітьмі заголосив:
"Як можна було увійти в цей мороку барліг!"
Коли ж вогні не знати хто у домі запалив,
Крізь скло побачив силуети я танцівників:
Шалене та беззвучне свято трупів, що скакали -
Хоча, тіла ті ані рук, ані голів не мали.

огорнений тобою
докронений до верші
зростаю знову вперше
вкорінююся вперше

знеможений у скерцо
прохромлений до стигми
гортаю парадигму
стікаю в парадигму
життя...

мій тихий доме
це я... і біль-утома

Я Оля космонавтка
Я новий турбостарт
Літаю дуже швидко
У космосі принад

Я Оля марсіанка
Новітній зорехід
Астральний дережабель
Ментальний усеїд

Відверта спрага мучить
Нових ідей пізнань
Я Оля біоробот
У космосі Інь-Янь

Вдягну собі сандалі
Літатиму у них
Я Оля астронавтка
Я НеоКосмопсих

У подорож астральну
Скафандер одягнУ
Скарби і філософські камені
В тих просторах знайду

А може хтось бажає
Зімною мандрувать
То разом політаєм
І тих скарбів шукать

Ти, що була, єси і довіку будеш недостатньо рівною,
аби зрівнятися з блідою непрасованою периною

хоча би за кількістю складок; ти, чиї хвилясті вибоїни
поглиблюються, бо – верхи, на колесах чи пішки – тобою ми

користуємось без найменшої ніжності й тим паче сорому,
іноді пропускаючи вперед найбільш незграбного й сонного;

ти, повна торгашами, зуроченими й лівими охочими,
навряд чи здатна пояснити, в чому саме з тобою схожі ми;

ти, нагодована іржавими старорежимними мінами,
навряд чи спроможна сказати, як саме з тобою відмінні ми,

хоча тут немає ніякої глибинної семіотики:
просто рано чи пізно до тебе навідаються ремонтники,

а ті, що йшли по тобі – дотлівають у розламах і тріщинах,
себе втішаючи копійковим шансом потрапити вище них.

18.05.2015

Безсонна ніч попереду
Позаду тихий день
І сонце впало в середу
А середа в четвер
Бездушні мрії марення
Щоденне каяття
Залишилось у пам'яті
Чиєсь-моє буття
У росах травах скошених
Шукала свої сни
Ховала їх у пазухи
В комори до весни
Збирала сонця промені
І блискавиць вогонь
Втікаючи від поглядів
Від дотиків долонь
Спинити не наважилась
Хвилину а чи мить
Од віку скільки створено
Нехай собі біжить
І крила хоч загублені
Та знайдені у снах
Думок сум'яття рубане
Відтворене в віршах
По вінця вже наповнена
Грааль душі свята
Дитиною всміхається
Стареча самота
Причинно так блукаючи
У вимірах часу́
Спиняюся помо́люся
А потім далі йду

Не радили мені йти схилом Брізьким,
Хоча й лежить там до Зоару певний шлях -
Бо ж Воткінса повісили там два століття як,
І досі монструозний слід лишився в тому місці.

Відкинув я поради, і на шляху зустрів
Котедж, плющом повитий, що під скелею стояв.
Могутні стіни в'язові я довго оглядав -
Як дім зберігся добре так, я геть не розумів.

Спинившись, щоб побачити, як сонце йде з небес,
Почув з кімнати я вгорі щось схоже на виття:
Останній промінь сонця, перш ніж щез,
Проник крізь плющ до верхнього вікна.
Я зазирнув туди - і втік в страху чимшвидше:
Там вив чотирилапий звір з людським обличчям.

В години певні сутінків вечірніх -
Частіше восени - гуляють за дверима
Зоряні вітри; алеями пустими
Між затишних будинків дмуть вони незмінно.

І листя залишки сухі тоді літають,
І білий дим пічний - у вирах фантастичних.
Так геометрія себе являє потойбічна,
А крізь південну мряку світить Фомальґаут.

В такі години дізнаються схиблені поети,
Як юґґотські ростуть гриби, і відчувають квітів
І кольори, і аромат - тих, що вкривають Нітон:
Таких на нашій не знайти планеті.
Але за кожен сон, принесений вітрами,
Розплачуватись змушені земними люди снами.

Правда - сміялась
Журба - відверталась
Мрія - втікала
Любов - забувала
Радість - ридала
Сльози - летіли
В очі - з минулих
Вітрів - запізнілих
Криком - знімілих
Серцем - змілілих
Життя - залишалось
В очі - сміялось
Зі смертю - браталось

Коли ти уб’єш надію
Почнеться нова епоха.
Ти більше не будеш просити
Ні в чорта її, ні в Бога.
Ти більше не будеш благати,
А тому, що є, радіти.
Ти більше не будеш вмирати…
Твій шлях лиш один: це жити.
«Надія вмирає остання!» -
Вважають духом убогі
І несуть хрести сподівань,
Щоб звести їх на Гологофі…
Та тільки на тій Голгофі
Вмирають дарма нараз.
Воскреснути можуть боги -
Людина живе лиш раз.
Насправді є більш важливе,
Ніж сотні пустих надій.
Щоб бути в житті щасливим
Ти краще надію вбий!
14.05.2015 р.

Біла кораблетроща
серед хмар, серед хмар –
для землі все одно що
непомічений дар
чи розхитана вія:
дуне вітер, і ві-
тром назавжди розмиє,
рознесе швартові,
і поріже канати,
і затопить борти –

наче варто карати
за взяття висоти,
наче скоєно замах,
і ніщо – поготів
невагомий уламок –
не досягне ґрунтів,

тобто пройде повз очі,
як розвіяний пар,
біла кораблетроща
серед хмар, серед хмар.

13.05.2015

Я -система,
Антена, емблема!
Я-система,
Картина, поема!

Напишіть, створіть мене, намалюйте,
Вивчайте,критикуйте, систематизуйте!
Удосконалюйте, очищуйте, друкуйте,
Читайте, бачте,спостерігайте, чуйте!
Я Ваша екосистема-рятуйте!!!

Вкраду у свої вічі сонце,
Вкраду у свої вуха вітер,
Вкраду в свої долоні дощик,
Вкраду у свої ніздрі квіти.
Вкраду у серце все, що бачу,
А що не бачу-візьму,
Вкраду себе. тоді заплачу,
Крадіжку сліз солених здійсню.
Вкраду собі життя на волі,
Вкраду також собі струмочок,
А камінці вкрадуть підошви
Колись украдених постолів.

Спини мене, мій Ангеле, спини...
Кругом весняно так і сонцецвітно...
Чого ж душа, як птаха перелітна,
Втікає у свої космічні сни?..
Спини її, спини її, спини...
...Життя земне подібне теж на сни,
Де можна грати ролі і не грати...
Де вільно продаються автомати,
Де соловейко не_співати звик...
Життя земне - жахливий бойовик...
...Спиніть його, спиніть його, спиніть,-
Цей фільм, де режисери - не від Бога,
Де кров`ю юних скроплена дорога,
Ікони кровоточать на стіні...
Спиніть його, спиніть його, спиніть...
...Життя таке прекрасне й таємниче,
В нім світла вистачає і тепла,
Аби ЛЮБОВ у серці ожила
І освітила душі і обличчя ...

Поставьте тут дверь
А за ней нарисуйте черту
Ей Богу, я больше чем раз
Туда никогда не войду

Я больше чем мир нарисую замок,
И никто не перешагнет за порог.

Ты хочешь быть вечным странником? – Будь
Отправляясь в путь, не смей обернуться назад
Все забудь и не обессудь