Не знаю колискової...
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової...
Навіки
Я загубив її,
Мов кінь – підкову.
Я подаю дитині різні ліки,
А донька плаче:
«Тату, колискову...»

Не знаю колискової...
Та знаю,
Яка вона потрібна в цю хвилину:
Піду і колискову пошукаю.
Знайду –
Приколишу свою дитину.

Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
вертепів син і водевілів модних.
У повну залу завітав Шекспір,
вминаючи свій бутерброд з беконом.
Хай на підмостках часу виє Лір,
проте трагізм не може бути повним.
На хлібі, на воді сидить актор,
міняє бороди і лики, мов злочинець,
а це суспільство, цей балет і хор,
готує драматургові гостинець –
новий терор, старий забутий ор,
красиву й неприємну травіату,
голодомор і прапор-триколор
на кожний день, на кожну Божу хату.
Помри по-справжньому, звали цю груду слів
на совість тих, кого застерігаєш.
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
Ховайся в спинах наших поколінь,
посмійся куцо в Урочистих Зборах,
побав їх баєчкою про роботу й лінь,
зостанься, брате, в масах і в акторах…
Але Театр – без форми, без нужди,
без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
не піде звідси, бо не йде сюди,
де тхне стоїчним потом від естетів.
Зніку́ди йде вніку́ди мимо нас
своїх прекрасних п’єс бібліотека.
Ти – не актор, бо не померти час.
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

26 жовтня 1996 р., Київ

О мить! І я в тобі колись розтану,
Та розіллюся сотнею струмків.
Вертаються травою води талі,
Просочуються в бруньки боязкі.

Ти вічна, мите! В плині трансформацій,
В постійному згасанніб - то не тлін!
Так хочеться віддатися сповна цій
Весні початку нових перемін.

Заквітло. Мить, й пелЮстки сіє гілка,
Де перший лист ховає зав'язь. Мить -
І літо розлилося по узгірку,
Достиглою ожиною пахтить.

Метелик, що пірнув у мить надії
Чи налітався, а уже висить
Десятком лялечок, де сонце гріє
Нове імаго дивної краси.

А мить за миттю відквітує літо
У райдугах і травах степових,
Та на підмостки золотава вийде,
Продефілює пишно, й не зловить...

Мить задощить, і миттю захолодить,
Метелик-гусінь вклякне у корчі,
Чекатиме, допоки талі води
Відродяться, життя роздаючи.
03.2023.

Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –
то кожен обирає на свій смак.

Пломінь яскравий. Ніч, а наче день.
А розпочнеться ранок, чи помітиш?
Ті доленосні полум’яні квіти
не завжди передвісники біди.

Що каже доля подарунком цим?
Спопелить прагне чи квітчає дім?

11.08.22

Вітри дмуть у різні сторони,
на різні боки хитають.
Приносять послання ворони,
урочисто їх вручають.
Вручають різкими поривами,
дрижанням й хитанням стін,
мжичкою, хлющею, зливою –
потребою перемін.

Ти чуєш, вітри збираються,
сильнішає їхній тиск?
Залежане видувається,
міняючи обрис та вміст.
Міняючи на незвідане,
хвилююче та звабне,
прозове, а може й з римами,
що сповнить і надихне.

Вітри ті не зважать, не зглянуться,
чекаєш ти їх чи ні.
Налинуть, святково одягнені
в одежі свої видувні.
Ти можеш втекти, ховаючись
від цих невгамовних вітрів
й вдивлятись їм вслід, гадаючи
що саме ти упустив.

09.02.24

нічого невиправного нема
все, що болить, є засоби зцілити
всміхається засніжено зима
підказує – любити

у заметіль, опісля хуртовин,
в нашаруваннях льоду
немає для окриження причин
й не бýло – зроду

нестача загостряється тепла
нерозумінням, що із цим робити
зима шугою душу обтяла
й повторює – любити

28.12.23

                І
Ми обирали по досьє
смішного дилетанта,
тому і маємо своє...
а що було і досі є –
на совісті ґаранта.

Бо у баталії за мир
не всі наїлись гички,
герої, ясно, що не ми,
та й між зеленими людьми
є сірі чоловічки.

Усе кінчається колись,
а ми іще не нажились
бодай у світі цьому,
який пізнали до війни,
коли не відали ціни
усьому.

                ІІ
Нечиста сила нас несе
до миті рокової,
де відбувається усе
реально не зі мною.

Біблійне слово упарсин
живого убиває
і я у світі не один,
кого уже немає.

Але нікого не виню,
молюсь за душі сущі,
які на лінії вогню
воюють за грядуще.

Такого бути не могло,
якби у світі не було
заслуженої кари...
щезає місто і село,
та виживаємо на зло
сансарі.

                ІІІ
Видибуємо із пітьми,
юродиві – по волі
тупоголової юрми,
раби своєї долі.

Дедалі важчає іти
до осіянної мети,
якої не почули,
бо не лише мої світи
поглинуло із висоти
минуле.

01.2024

Немає сліз -
гірких валіз,
на дні яких лиш сум…
Немає дум,
лише уламки фраз,
пустих образ…
Усе гаразд.
Усе давно мовчить
під білим стягом.
Лиш тихо плаче уночі
забутий янгол…
Немає вже, здається, сил
на невідоме завтра.
Сьогодні ж падає на стіл,
неначе бита карта…
Немає сліз -
гірких валіз,
на дні яких лиш сум,
що б‘є, мов струм,
точніше, бив,
о мур журби…

2024 рік

Вогнестрільно натхнення вулкан
у замріяне серце поцілив,
бо трава новорічна, бо зелень –
феєрично яскрава, палка!

Захотілось хурделиць полкам
називатись: легким і веселим,
бо трава на узбіччях, бо зелень –
нелогічно яскрава, палка!!

У душі ні на мить не змовкав
шквал пісенний лісів і поселень,
бо трава на газонах, бо зелень –
незгасимо яскрава, палка!!!

2022-2023

Все важче легковажити.
Роки
Не відпускають душу на дозвілля,
Де все душі дозволено,
Де зілля
Встеляє м'яко топтані стежки;
Де ще нема означених шляхів
Від пункту А до пункту Б,
Де вільно
Ходити безконтрольно й безприцільно
По цілині, в раю із реп'яхів.
Все важче легковажити.
Пора
Важких думок і виважених рішень,
Пора переоцінки зла й добра
Без переменшень і без перебільшень.

На справжній висоті
усіх життів і долей
тебе я вже забув, –
тебе ж уже нема.
Увесь минулий час
такий старий і кволий,
а ти – прийшла сюди,
сліпа, глуха й німа.

З воскреслих кольорів
із музики, зі слова
я вибудував рай,
не втілюючись більш.
Душею ввився ввись,
бо небеса – основа.
Вони – малюнок мій,
мелодія і вірш.

Тут світ новим звучить
і бавиться, і грає.
Укотре оживу,
зійду, зміню ім’я.
Вічно живим є все,
крім то́го, що вмирає.
По-перше – ти,
по друге – ти,
по-соте – я.

13 липня 2007 р., Богдани́

Вертає в зиму сонячне проміння.
Сліпучо визирає із верхів
блакитних пологів небесного склепіння.
Роз’ятрений мороз віджебонів
й знесилено розтікся по окрузі,
калюжами докірними лежить.
Йому всміхається [вони ж насправді друзі]
зимова нероз’ятрена блакить.

Грудневий щем на часі календарно.
Чи має бути щемною зима?
Морозонько, розлючений і хмарний,
ти сам себе лютуєш задарма.
Стікається відлучене проміння,
бере льодисте місто під крило,
вертаючи зимовому рипінню
його незамерзаюче тепло.

20.12.23

кажуть
що я
вправний політ
джмеля
свіжа видма
мертвого моря
теплі стіни
про мене говорять
більше
ніж вікна
мовчать

і не печаль
на мій вірш
печать
а нанесений
сонцем ирій
я вмираю
і народжуюсь
в мирі
кожна мить
оприлюднення
стуку

час
оспівує мадри
і муку
він
окреслює нас
як фужер
оксамитість вина
а дорога
інтриги родзинки

пам'ятайте мене
за зупинку
слова світлого
на устах
за сірник
на неспалених
мостах
і причетність
до розуміння

тінь
таки не покриється тінню
а за днем
намалюєтся ніч
так і житиме
у мені
ледь осмислена
послідовність...

29 Листопада 2021

з миттєвостей
складається душа
його величності
дарованого кроку
не залишається
невпинне
у віршах
та переспіване
приносить спокій

крізь мене проросте
казковий ліс
і золотом наллється
серця нива
у небі
до якого не доріс
розтане синь
і розродиться злива

і падатиме голос
що блукав
між горами подій
у снах пророчих
чола торкнеться
сонячна рука
на білий світ мені
відкриє очі

на повні груди
я вдихну людей
всі їхні радості
усі печалі
питатимусь
де добрий час іде
чому нестерпний
не рушає далі

горіти дням
і рутами цвісти
давати шанс
і забирати подих
допоки є наснага
щоб іти
за відчуттям причетності
та роду

17 Лютого, 2021

може я
ще не Образ Божий
не те світло
не той мотив
що лягає
чи то ворожить
чи вином
утече з води

може я
не такий далекий
не втаємнений
не простий
а чекання
на дощ
у спеку
чи коли
вже горять мости

то злітаюся
снами вічно
на могили батьків
і мрій
то вмовкаю
мов потойбічний
після збору
думок
на рій

то до себе
іду
на прощу
то до кнайпи
від самоти
в мене
ділиться світ
на тощо
і на те
що не відпустив

в мене
все вигорає
важко
добре слово
чи прикра мить
і давно
не співає пташка
в грудях тісно
коли щемить

забуваю
себе у римах
там дракони
не сплять
та все ж
Бог зі мною
а може
з ними
Він шукає
для себе меж

і впирається
в серця стінку
словом дихає
слово жне
в кожнім подиху
щось
від жінки
що любила
колись
мене

14 Лютого, 2021

Порожня, мов кімната, голова,
в якій гуляє одинокий вітер…
Я часом чую, як росте трава,
поміж собою розмовляють квіти,

освідчуються в коханні риби -
все навкруги освячене любов‘ю,
і гребені на хвилях, наче німби,
спалахують над темною водою…

Натягнуті чуття, мов тятива, -
здається, що один на цілім світі…
Порожня, як кімната, голова,
в якій гуляє божевільний вітер.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

А сни мої, як завжди, поторочами
За третіми півнями розсипаються,
Тікають в ранок полем потолоченим
Озимої мороженої парості.

Про що мені шептали в ніч безмісячну?
Питали хитро- а запам'ятаю чи?
Собі дорогу за туманом мітячи,
Щоб не минуть моє вікно, вертаючи.

Жену їх, та шкребуться перелазами .
І тільки ніч у шибку гляне злодієм,
Залазять тихо, мимрять недоказане,
Й до ранку знов шукаю з ними броду я.
02.2023.

Повітря щік торкається пестливо.
Не заважає шерхлість рукавиць.
Вітання осені, розлукою щемливе.
А у галуззі – порхання синиць.
А по землі – жагуче танго листя.
Під небом – парування крихт тепла.
Поблякле листопадове охвістя
й розмитий слід майнувшого крила.

Щока повітря холоду не вчує.
Зимові налетілі холоди –
крижинками виблискуюча збруя
довкіллю не встановлює лади.
Допоки у гіллі шуршать синиці,
допоки по землі танцює лист,
допоки у небесну черепицю
осінні дні мереживом вплелись.

26.11.23

Дводенний сніг – розвідник зимовий,
шпигуючий, не криючись, усюди.
Листопаде, виходиш на двобій?
Останній тиждень свій відстоювати будеш?

Збирайся! І покірливо крокуй
наздоганяти побратима літо.
Вже першим залпом зледенілих куль
знесло твій стяг позліткою розшитий.

Ну що тобі той тиждень? Це ж абсурд.
Ти знаєш, що приречений вмерзати
у прошарки льодистих кучугур.
Морозяні заряджено гармати…

Здаєшся? Чи погорда не дає?
Чи впертість [ненасить] не дозволяє?
Це володіння, календарно, ще твоє –
формальність, що нічого не міняє.

Сніг-резидент, зухвалий та жорсткий,
господарськи гуляє по окрузі.
Листопаде, лякатися не смій!
І бийся! В повну силу й без ілюзій!

23.11.23

ІОплакує себе у небі осінь
на золото потоками води.
Це наші кольори, які і досі
політики і діячі, дорослі,
не поміняли. Віють холоди,
іде зима і, з нею по дорозі,
іде війна колоною орди,
не замерзає, не перемагає,
але на цій дорозі залишає
криваві незагоєні сліди.

ІІІдуть живі, але... на кращі села,
де і раніше мріями жили.
Кацапія їм шиє постоли,
Європа апелює, – ще не вмерли,
Америка – що не перемогли
корупцію і мафію раніше,
аніж країну захопили інші
парафіяни ОПи... і ярма...
...............................................
нікого ця опінія не тішить,
тому і зброї меншає все більше,
і гроші – ніби є, але нема.

ІІІГадаємо, – а що керує нами,
коли лякає істина словами
нового гімну і не майорить
у небі позолотою блакить
знамен, які... не догори ногами?

Де унизу – духовне, а земне
панує угорі над головами –
нікого ні війна не омине,
ні горе, ні руїна, ні цунамі.
Земля жива і дух її летить
до сонця. Композиція велить
інвертувати кольори місцями,
але на це не вистачає тями...

Уже – на часі,
            бо життя
                        це мить,
що володіє нашими умами.

11.2023

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

Ніби вже й ніч…
Погасло небо.
Земля не дихає,
Земля летить…
шукає більшого,
шукає виходу,
поки ще ніч,
поки є ще час,
поки Космос кругом,
поки день погас..,
поки тінь моя –
невидимая..,
поки тінь моя –
не моя…

20–21 квітня 1989 р., Київ

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!"
Не купував – не продавав ніколи.
Мене маленьким вигнали зі школи
за те, що рахувати вчився сам.

Вигадуючи власні величини,
мораль яких ясна́ лише мені,
я за́вжди помиляюсь у ціні,
коли кажу, що цей товар – безцінний.

Я бачу райдугу – радію і живу,
кому платить за неї? – я не знаю;
хай платить той, хто зайві гроші має –
мільйоном райдуг кличе Голівуд.

Я мав кохання горде й безкоштовне,
яке найшло на побутовий риф,
де вимальо́вувало свій страшний тариф
за кожний поцілунок, слово кожне.

Коли вмирає дорога душа,
ти нищиш все, всього себе продав би;
ой, гроші-гроші, ви продажні баби!
той, хто їх мав – даремно поспішав.

Між статком і нестатком – середина,
де балансує більшість громадян,
там ходять гроші – це душевний стан,
в якому завжди втомлена людина.

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!" –
кричить планета і торгує жваво –
на всі скарби́ поширюється право.
Стає цікавим, скільки коштуєш ти сам…

23 жовтня 1995 р., Київ

Тобі канун. І чорна рвана рань.
Мов рана – сонце. Мов Нірвана.
Прожого лупнула і знов пірнула в твань.
Світлоефект зробила темна сила.
Нова смертельна ніч
старий словник відкрила –
і для початку цей епіґраф ось такий.
Тобі канун. Мені – твоя Нірвана.

Прийшов мій Вознесенський, Ойстрах мій,
мій Брамс не так короткий, як щасливий,
мій любий Стінґ, мій Бах новий-старий,
мій Сальвадор Далі честолюбивий,
прийшов. Прийшов і я.
Ми не згуртуємося, ми?
Зара́ні вдячний.

День плавати навчився без води,
я пропускаю в нім кораблик віршомовний.
Тобі він на́що? Захлинешся ти,
мій враже кровний.
Тебе врятую я, якщо неглибоко,
якщо не глибоко ця злість є у мені,
мій враже кровний…
Ні.

Якщо гітара вдосконалить лад
до самих меж найближчої Нірвани,
то зупинити зможе кровний брат
блаженство дня останнього на ґрані.
І ширші стануть звуки у гітар,
і неушкодженим повернеться Ікар,
мій кровний брат,
себе всепокоритель.

А отже епілог мій – твій канун.
Навчись у брата всі висоти брати.
Ціна за це – сімсот священних рун,
які я буду вголос віршувати.
Якщо не ворог ти, продай мені життя,
яке не гріх назвати словом я́.

20 лютого 1996 р., Київ

Чорна субота і вірш про неї.
От і не стало маленької феї.

Бджілки літають, струмок сюркоче.
Твій повелитель нічого не хоче.

Що то бажання і що то надії.
Супроти смерти нічого не діє.

29 червня 1996 р., Богдани́

Не схожі ні на кого люди
снують їдять – їдять, снують…
Хто їх зупинить, хто розбудить?
Вони ж своїх, себе жують!

Будують нібито сумлінно
загальнолюдський інститут –
от – ні! – майбутні покоління
бездумно обкрадають тут!

Їх там попереду – немає…
Нікого, чуєте?! Зима!
голодна, вічна і німая,
без сонця, світла і тепла.

Куди тепер? В безкраїй космос
чи в океан до мертвих риб?
щоб знов роздягненим і босим
навчитись вперше говорить?..

31 травня 1989 р., Київ

ІПора заснути і не спиться,
перед очима міражі:
осінні візії, жар-птиця
у небі, у руці синиця –
асоціації душі...
асиміляція любові,
акумуляція у слові,
анігіляція іржі.

ІІМоя фантазія усоте
перебирає кольори
веселки, знизу догори,
в основі сині, вище жовті
як наші давні прапори –
руно небес і сині води...
так мало бути і було,
але знайшлися верховоди,
які історії на зло
змінили кольорове тло
і негатив дали народу.

ІІІ
Пора проснутися, пора
перемивати душі й кості,
бо лопає земна кора...
.....................................
на все не вистачає злості,
не всім ще хочеться добра
і золота у високості.

09.2023

Лишаючи когось незнано з ким,
доводиться ще й не таке вважати.
Ввижається все зрадництвом низьким.
Лишається не знати і лежа́ти.

На ту поталу кинуті листи
літають од адреси до адреси.
Тікаєш, нетямущий, з міста ти
до совісті, до злої критикеси.

Намірюєшся вивчити думки,
як ті слова у букварі найперше.
Біжать години в тебе, як віки,
глобально, боляче, на тлі великих звершень!

Знаходиш сяйво Боже у кутку,
за днем приходить свічка до ікони,
стоїть, мов на прощальному містку,
горить і молить, як поет до скону.

За лабіринтом цим – страшніший лабіринт,
хоч легко осягнути простір зором.
Якби ж знаття! Куди вкрутнути ґвинт,
щоб розвалити весь бардак знадво́ру?

Цей світ майне коротким манівцем,
затисненим скарба́ми між ґалактик,
але бажання це, й не тільки це,
загорне цілу Біблію у фантик!

22 червня 2004 р., Київ

Ось потихеньку я дістався краю
Так, того краю де вже вибір жде
Чи скніти далі на шляху до Раю
Чи жити тут до поки життя йде?
Питань безмежність тут, безмежна вічність
Там.
За обрієм життя чекає.
А Відповідь? Коли Її Величність
До нас зійде, чи може десь чатує?
Не буде відповіді тут!
Тай там ніхто не скаже!
Бо вже тоді із нас вони не знімуть пут.
Хтось співчутливо так дорогу вкаже
І від воріт ключі тихенько продзвенять.

Ялівцева душа, що буятиме завжди – зарівно яка пора
І її платонічне кохання до ницого, голого тіла -
Як обплетена хвіртка з колючих рожевих троянд
для зневірених,
Як уявний друг Вістен Одена чи для когось - Бог Віздома.

А вона набагато вища од нас усіх:
Релігійних фанатиків, скептиків, атеїстів
Поки ми гриземо себе із середини та других
В наукових і просто безсенсових квазі диспутах.

А вона як хлопчисько, що дуже уміло сховався
І тепер як довкола нього рояться уперті діти,
Він сидить спокійно у діжці і втримує свій хизуватий сміх,
Позаяк мудрість, як щастя притриматись любить тиші.

І душа ялівцева, до того ж, усепроникна,
І витає в тумані питань і у містиці часу,
Бо не їй затушувать світло
перед раптовою істиною,
Бо не їй заплющувать очі від ласу дикого джазу.

Тож нехай підноситься вільно над нами, мов дужий птах,
Бо з висот ліпше видно місця для звитяжних прагнень,
І якщо до етеру не дано доторкнутись нам,
Хай у душах наших безслівно світить
таємна правда.

5.VII.MMXXIIIp.

Земний ковчег на хвилях вічного життя
то піднесеться, то пірне в космічний шторм!
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор!

Ми так живемо від війни і до війни,
і Бога славимо, бо грішний кожен з нас.
Летять віки, приходять діти – дочки та сини,
і сивий дід онукам каже: «Пошли вам, Боже, кращий час».

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки оцінять, якими ми були і як жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Хай наші долі вже у вимірах нових,
бо не стоїть на місці світовий прогрес.
Але ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих,
і в нашій пам’яті воістину воскрес!

Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.
Якщо і в цім столітті раптом знову мир впаде,
то цілий світ з руїн підніме дитячий сміх, дитяча гра!

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як легко ми і просто жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Наш космічний корабель
мчить у вир чужих світів!
Десь існує інша паралель
для бездоганних життів,
наших нових життів!

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.
ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як незбагненно просто ми жили.

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – новий урок.

З нами – Бог!

18 вересня 1999 р., Богдани́

ІСвяте письмо поволі, та збулося
у місиві релігій і подій...
і Гоголя – читай, та розумій.
Аж дибки підіймається волосся,
коли у храмі чути біса, – ось я...
а на амвоні об’явився вій.

ІІМосковії доволі ідіота,
аби кипіла брага і робота.
А іншого нічого не дала
історії ця світова гидота
окрім війни і явного козла
із мордою і ратицями чорта.

Міняє масті войовничий кінь,
а у сідлі опудало волає, –
кради і убивай, кому не лінь.
Об’явлення Іванове триває
і більшої трагедії немає
як ця аж до десятих поколінь.

А братія вітає супостата,
що догорає у сусіда хата...
і молиться дияволу щодня
несамовита хижа кацапня.
І як таке із люттю не обняти,
аби упало в пекло із коня?

ІІІПалаємо до ворога любов’ю...
такий дано народу заповіт –
терпіти сатану багато літ...
..............................................
а нині умиваємося кров’ю
за те, що потурали безголов’ю,
яке донині забавляє світ.

06/23

її пальці шалено скачуть,
виграють у пістрявому ритмі.
— як не ноти ми, хто ми, Боже,
у вогкому серпня повітрі?

збита музою аплікатура
у глибокому пьяно-блюзі.
— Боже, останній ґудзик
до ґнота її аркебузи!

і в шаленому русі точок,
зосереджених в силуети,
ніжним доторком крапає дощ
— кап —
на її браслетик.

чи то марю я, чи причáїв
і ковтнув забагато лиха,
"Боже, пробач!" - У відча́ї.
— ти залишиш
на цій
щоці
доторк
терпкого
літа?

10.VI.MMXXIIIp.

Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.

Він має вчену степінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – Його мала небога, –
лягає полежати у труну.

1994 р.

Тихо линув
тополиний
пух.
Тупо линув.
Дух на мухи
дмух!

На потухлі.
Видув тільки
двох.
Похилився
і не дихав
мох.

Птах поранений
коханням
пах.
Тихо линув
тополиний
Бах.

30.05 – 02.07. 2022

Напиши мені кілька рядків
прямо на жовтому місяці
(бо листя кленове давно перейшло в іржу,
а вітер слова Твої десь розгубив дорогою)…
Ці ночі січневі такі кришталево-прозорі,
що я роздивлюся усе, до найменшої літери:
і порух нервовий зважнілих Твоїх повік
над теплою хмаркою подиху,
й метелики пальців – середнього і вказівного –
на чорному тлі тактичних Твоїх рукавиць
(такі мерехкі й органічні,
неначе ніколи й не знали ні струн, ані клавішів).
І, навіть, відчую пульсацію серця…Воно
владне зрушить арктичні льоди,
може зливу пройти поміж краплями,
вміє вірити так, що вода на вино,
а сміття на бурштин перетвориться,
здатне Юду пробачити, перш ніж убити –
таке бо затяте і любляче…
Я бачити мала його би наскрізь,
Читати, мов вірш, мною писаний…
Натомість воно і для мене - якась дивовижа
(ні злегковажити, ні упіймати, ні осягти…),
що за виграшки втне писати розлогі листи
Просто на жовтому місяці.
2023р.

Скаче кінь з невидимкою у сідлі,
нарочитий чудними командами,
через яр, через море – і знов по землі
курс тримає путями безладними.

І ні разу не впав, і копита не збив,
для стороннього щастя підків не губив.
Хто в сідлі? Хто той кінь? Ти не бачив його?
Завжди мимо промчить – круги тебе кругом!

Зупинився б хоч раз біля ясел моїх,
повних сіна, вівса і самотності.
Видно, вершник ніяк не втече од усіх.
Кінь привчився до безповоротності…

З невиди́мою волею ми несемось,
осідлавши відразу любов’ю когось.
Ми минуле минаємо з ґрацією,
світ шокуючи демонстрацією.

7 березня 1995 р., Київ

Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить і мало інтриґує,
бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
які дурна рука лише автоґрафує,
бо кожна думка є струмком у Стікс.

16 січня 2001 р., Київ

Знаю, що дурний,
а кажу – розумне.
Знаю, що нема,
а таки – даю.
Тільки ж не беруть:
згодні, а бояться.
А я що, не боюсь?!.

20 червня 1989 р., Київ

Мене на площу привели для страти,
я ледь дійшов з розбитими ногами…
У вічі пильно подивився кату,
і відповідь отримав батогами.

Навколо раптом все зареготало,
коли із натовпу каміння полетіло…
Одразу сонце зовсім чорним стало,
неначе в небі вирили могилу.

На мене насувався подих зламу -
розчавили, принизили, зламали…
Але я відчував флюїди мами -
в її обійми заповзав, як равлик.

А потім все замовкло, оніміло -
хтось вимкнув регіт бісових симфоній!
Мов човен, пропливало мертве тіло
в калюжі теплій і такій червоній…

Та раптом дівчинка - руда, як сонце,
питає тихо, чи я буду пити,
так очі світяться, неначе два віконця…
Я зрозумів, що буду далі жити.

Але тягар образ з плечей я скинув -
вони ж не знали, що було робити…
Засяє знову сонце в небі синім,
щоб просто жити…
Жити і любити.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Набридло це все,
а з усім – і ви всі!
Саме існування – безглузда еклектика.
Ча́с сонце це ссе,
а з ним – і месій,
трактуючи Господа як теоретика.

А всюди – народ!
Під чужі небеса
звертає хрести й запускає супутники.
З убогих щедрот –
скрізь сама ковбаса,
трикутники, кола і чотирикутники.

Чужі небеса.
Ой, чужі небеса
стоять над душею, на щось сподіваючись.
Мертовна краса –
і жертовна краса.
І я тут чергую, слізьми умиваючись.

1 жовтня 2008 р., Богдани́

Є у людей –
мавзолей:
з дверима в темний рай,
на стінах якого зорі –
заходь, вибирай.

– Скільки їх хочеш?
– Скільки завгодно!

Ти арґонавт –
з Моря Шахт:
і номер твій є – 6,
на шкірі твоїй – вугілля,
під шкірою – не́-на́-ви́сть.

– Скільки ти хочеш!
– Скільки завгодно?

А угорі –
журавлі:
довічний ключ на ніч,
цей траур для когось правда –
ти з Сонцем же віч-на-віч.

– Скільки захочеш?
– Скільки завгодно!

Весь вільний час –
це Екстаз,
чи право на ривок –
у горах є квітка горда –
сніг тане, а з ним – твій строк!

– Скільки ще хочеш?
– Скільки завгодно!

Д Е М О К Р А Т І Я !!!

1992 р., 4 березня 2003, Київ

потанцюй,
друже,
як у старих фільмах:
вдихни повітря
як у цьому кадрі.
у кіно показують реальні миті,
повтори їх -
не варто шукати правди.

осінь
буває
гарна
в пустих містах,
без автотюну та інших кіношних
фільтрів.
в пагорбах більше романтики, ніж в
жахах,
що ти вигадав,
щоб
відчути
себе
потрібним.

а у самотності
справді
є щось чарівне:
пусті зали, пусті стільці, зачинені двері.
потанцюй,
друже,
як у старих фільмах
- розслабся, це
лиш підвищить
тиск
твоїх
сонних
артерій.

27.III.MMXXIIIp.

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомість.

8 травня 2003 р., Богдани́

Крик скаженої рисі.
Кров на людному місці.

Крадькома – так, щоб звідси –
так, щоб далі від міста…

Знов долається відстань.
Знов лишаєшся чистим.

Знов позаду у місті
кров на людному місці.

Причаївся в Поліссі
крик скаженої рисі.

Ліс під листям навислим
збереже чорні мислі…

Од землі і до висі
крик скаженої рисі.

Тільки гріх воплотився –
но́вий план народився…

Ось не вистачить хисту!
Ось над прірвою виступ!

Далі міст, далі пристань.
Далі відстань і місто.

Там – що пити, що їсти.
Тут – подохнеш колись ти.

Так прийдеш, ніби гість ти.
Принесеш добрі вісті.

Уживешся на місці.
З кимось спатимеш в ліжці*.

Цілуватимеш ніжки.
Вдень читатимеш книжку.

А вночі тишком-нишком –
наче котик на мишку!

Гроші в шафі й під ліжком,
гроші всюди, ще й з лишком.

Залишається нижче
познайомитись ближче.

Пошукаймо дурних ще –
і повернемось вище.

26 липня 1996 р., Богдани́

–––––––
* попередній варіант: «в ліжку»

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

...І новий розділ в книзі не почато, адже ї немає,
Дитя давно уже зачато, в дитя майбутнього немає.
Над ліжком схилиться мати, співа колискову,
Напроти, в кріслі гойдається батько, уявляє як дитя буде дорослим,
а дитя буде дорослим вже зовсім скоро.

Зовсім скоро робитиме вибір,
Буде, ставати на граблі.
Оголене тіло, оголена доля чи оголені шаблі?

Кожен вибір, вимагає втрати;
Кожен з них, тотожний жертві цілеспалення для ілюмінації іншим, тобіж самострати.

Скоро школа, навчання.
Буде потрібно раненько вставати.
Потім друзі, кохання, нові і нові люди, постійна зміна оточення.
Підліткові переживання і безтурботні юнацькі збочення.

Далі серйозні справи й серйозні проблеми, доросле життя, робота,
співмешканці і безпросвітні клопи і клопоти; несвідоме, палке поклоніння Гору і так немов в циклічній матриці, немов по єгипетському колу.

Дитя буде рухатись по лінії вибору,
на щось сподіватись, запам'ятовувати стрічки, що мати співає,
але остання, що жінка мугикає, мов пророцтво богів:"..при будь якому вибору - майбутнього, сину, в тебе немає..."

Отож спи моє дитя - нехай тривога й біль зникає, ти ще таке мале, в тебе є час, до того, як усвідомиш це, усвідомиш, що майбутнього немає..

І я гойдатиму тебе, бачу як батько напроти вже куняє,
Ти ще не чуєш, як тебе хтось зве, ти тільки наш, тішся думкою, що ніхто тебе не знає..
2022

Падає стеля згори.
Знизу тисне підлога.
Ти – говори, говори.
Нам залишилось недовго…

Спертість повітряних мас.
Юрми потворних масок.
Місто. Країна. Час.
Я – ще щасливий сучасник.

Тихий охайний Марсель.
Мрії про мандри французькі.
Пам’ять жене карусель.
Коло по колу – дзуськи!

Горе ввімкнуло комбайн.
Косить людей на асфальті.
Гинуть мільйони тайн.
Шанс – серед моря, на Мальті.

30 січня 1995 р., Київ

ІУ сни прилітає весна
і з нею хороші новини –
неначе, минає війна
у перші свої роковини
і наче, у неї дебют –
остання зимова відлига,
і як переможний салют
скресає у повені крига.
Усе ж бо минає, либонь,
у час найлютішої ночі...
душа поринає у сон
і чує сигнали урочі.

ІІПолину у рідні краї,
побачу узори на хаті,
побілені стіни її
і призьбу червоної масті,
гладущики в ряд на тину,
у небі зорю вечорову,
придумаю їй колискову...
ось тільки рукою змахну
сльозу і у маєві сну
послухаю мамину мову...

ІІІДуша оніміє на мить...
стає золотою блакить,
у лузі квітує калина...
Із неба очима століть
на білий обламаний квіт
вдивляється вся Україна.

02/23

Піраміду звели єгиптяни.
Нехай там живе мумія.
А сапфірові очі сфінкса!
Щоб сліпли народи світу.

Через бархани верблюди
розвозять вологу горбами.
У надрах пустелі глеки
з винами для всіх спраглих.

Ти це де завгодно можеш
читати, писати, вигадувати.
Але всередині змісту
по східцях золота пірамідного.

Фараони кажуть живим
і не говорять до мертвих:
"Ось тут копайте,
де могила".

1 серпня 1994 р., Київ