У чорній книжці сатанинській,
у чорних списках демонів
… я знайшов Твоє святе ім’я.
Не стерлись літери латинські,
у підземельній темені
нарешті все вже розумію я.

Архів одкрився надто щедро,
бо він був розташований
… десь углиб не на одне життя.
Ліг, мов асфальт, на кілометри
папір відретушований
не разом з Тим, що розумію я.

Детальні тексти, де де-факто
Суб’єкт мого дослідження
… є однаково Святим і Тим,
Хто насилає катаракту
та інші упослідження
на тих, хто не погоджується з Ним.

Стає безБожною людина
і повертає ідолів
… у той час, як Бог не знано з ким.
Назветься Другою дитина
і після довгих вишколів
воскресне, не погоджуючись з Ним.

Подай Господь, щоб та Істота
була з людей, не з демонів –
… щоб щодня був Нею кожен з нас.
Людина віритиме вко́тре,
бодай з свойого племені
був Той, Кого б любили без прикрас.

8 липня 1996 р., Богдани́

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна часточка,
в якій живе моя чумна галактичка.
Світила обертаються в мені,
докожне з них – мій вірний помічник,
їх не лякає смерть моя можлива:
назад повернуться даровані світила
крізь цю мембрану, за якою – я,
твій помічник з субстанції – Земля,
крізь оболонку тимчасового майданчика –
й Галактикою стане ця галактичка.

28 серпня 1995 р., Київ

У вітрилах оксамитових пальм,
на тлі зорі, яка так тонко тане,
два профілі: макака й павіан,
у вечері зачуханому встане;
зосередженість закоханих мавп
має відстань таку короткозору,
має пристрасть непродовжених лап, –
простір просто відсутній в цю пору;
лише м’язів заповзятливий пульс
та пар звіриний першого інстинкту, –
так альпініст, побачивши Ельбру́с,
уперше йде не вгору, а на стінку,
так у маєві лахудрових кіс
два хвости, ледь торкаючись китиць,
піднімають банановий ліс
на тріпотне стрічання дивитись,
ледь покинутий левицею лев,
старі слони, политі фіолетом,
та сто папуг – свій відчай, заздрість, рев
уперли в мить сімейного портрету;
це табу і це табун, це труба!
це рветься фото навпіл і наза́вжди!
це дві секунди – і прикушена губа
з’являє кров навколишньої правди!
у вітрилах оксамитових пальм,
на тлі зорі, яка ще трохи – й кане,
ці два звіра: макака й павіан,
пороздираються на все, як є; на рани.

17 червня 1995 р., Київ

Натомість – нерухомість.
Невичухана совість
спливе по мозолях чужих долонь.

Десь на Печорі зорі
згорять вгорі і в го́рі,
забувши Куренівку й Оболонь…

23 січня 2010 р., Київ

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні –
то вона його – кулею в серце,
бо належала владній людині.
То вона йому виїла мозок,
ще й вінки на могилу поклала –
і пустила по світу обози,
на яких навіть правда брехала.
Тінь зростала, і ширились мірки
на всі боки нічного мундира,
щоб на нього чіплялися зірки
перші, другі.., а там – цілий вирій.
Щоб за зірками тими сховати
все, що темної ночі не видно –
"Чиясь Тінь не уміє ж брехати:
вона завжди поводиться гідно!"
Чиясь Тінь так зросла до півно́чі,
що собою весь світ затулила,
але в декого бачили очі,
як світила убога могила,
як ще дихає стомлений пломінь
в склепі темряви місячним сяйвом,
як маленьким невиразним колом
Тінь до себе він не́ підпускає…
"То виходить, – замислились люди, –
запали́сь ми в пориві єдинім,
і тоді знову сонячно буде,
і ніякі вже тіні – не Тіні?!"
Ні, не правда, що всі ми не в силі
всю цю Тінь споконвічну здолати!..
Щоб покінчити з нею на ділі –
треба Правду їй в вічі сказати…

22–23 листопада 1988 р.

Я покажу вам той момент,
яким я був і ким я став.
У кожного із нас є свій секрет,
який Бог дав, а диявол вкрав.

16 грудня 2015 р., Київ

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

Стаю зорею.
Відчуваю легкість.
І сонячність така, що Люцифер осліп.
Був – він, став – нею.
Ось законів ветхість! –
ось тут і ясно, хто ти – біс чи піп.

Стаю зорею.
Небом заливаюсь.
Облиште тіло в рамках забуття!
Йду в Іудею.
Звідти направляюсь
найближчим шляхом в сад едемський я.

Стаю зорею.
З вами розмовляю
німими жестами споріднених стихій.
Понад землею
сорок днів гуляю
і на могилі хрест хитаю свій.

Стаю зорею
і являюсь часто
у тих місцях, де корчило мене.
Спускаю фею
білу і пухнасту,
чарі́вну смерть, у пекло чарівне́.

2 березня 1997 р., Київ

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

Ідеале мій, ти, мов «Титаник»,
який швидко іде на дно.
Гинеш ти, але я, твій романтик,
не повірю в це зло все одно.

Моя вірність, мов чайка на щоглі,
коли палуба вся в сльозах.
Нас не чують на дальнім атолі.
бо смішним уявляється крах.

Там чекають вінки переможців,
там ранкова сурма́ зове.
Гляньте ви, ідеальні промовці, –
ніч, мов траурна стрічка пливе…

Марний «SOS» про жахливу загибель
світ почує, та не тепер.
Ідеале, ти – тиха обитель,
де наш час окаянний помер?

Не один в океані панічнім
корабель затонулий мій.
Раз ти став, ідеале, трагічним –
то й молюся в каюті твоїй.

14 лютого 1996 р., Київ

Лежить картина,
чорна сажа.
Музею сірого підлога.
Зі стін по краплі фарба ваша,
іржа коричнево-червона.

Лежать колони,
гільзи, гільзи,
Авіабомб підземні гнізда,
акул, забитих серед міста…
але картина – свіжа й чиста.

Лежить художник,
спить дитина.
Мов літній джміль в осінній айстрі,
даремно трудиться людина
в музеї щастя і нещастя.

Лежить дорога
через Бога.
Сто тисяч бра від підземелля,
і задумів багатоскелля,
і втілювання відчайно́го…

Лежать руїни,
стеля долі.
Зі стін по краплі фарба ваша.
Удосталь після воєн волі!!!
Оранжевим підпише сажа!

18 червня 1996 р., Богдани́

Щасливі, що неволя не ярмо,
радіємо, що й досі не підвладні
ніде нікому... наче, живемо
а, нібито, існуємо насправді.

А як воно у дійсності – бозна.
І поки не додибали до краю,
то відає лише душа одна,
коли, і де, і що її чекає.

А є ж іще навіяні нічні
містерії Орфеєвого світу,
де тінями блукаємо одні
як нічиї, а може, й Божі діти.

Напевне там і об’єднаються
минуле, і сучасне, і туманне,
існуюче нірваною у прані,
ніяк не поясниме майбуття...
а поки-що – ілюзії буття
усе, що уявляється як явне.

07.2020

Хтось промине коханого в юрбі,
хтось не помітить датою папери,
хтось не збагне хворобу у собі –
зате боготворить свої химери.

Вони зростають з непробудних хащ
байдужості до власної персони.
Химери слави зраджують ледащ,
саджаючи в лайном залиті трони.

Химери сну вкорочують життя:
прокинувся – а вже забили гроба!
Химера ґеніальності – сам я
і те, що скаже всім астролог Глоба.

Реальність через призми почуттів,
яка трапляється химерою зненацька,
відсутня вже давно і поготів, –
бо не стійка природа вурдалацька.

Є мрії – до небес, а ці – в туман,
де грань землі провалюється в пекло.
Є самозречення, а це – самообман:
живеш один, а людство – перемерло!

Що ж, запитань немає до таких,
хто сам спішить мерщій своїх фантазій
попри хао́с химерних сил лихих
вирощувати рибок в унітазі.

30 листопада 1996 р., Киї

Кинь свій погляд небесний
на неї, засуджену зовсім –
невідмовну трибуну
для хворих жебрацтвом батьків.
Не сяйни, не воскресни,
а просто, лишившись при Бозі,
зосередься на ній,
на одній з багатьох батраків.

Я люблю її страшно
за чесну безмовну провину,
що застрягла в глибинах
семи чи восьми поколінь.
Але Ти, вірний Друже,
мій Душе Єдиний Єдиних,
проплекай її шлях
по стежині дитячих велінь!

31 серпня 2002 р., Богдани́

Добрими намірами
вимощена дорога
в пекло...

Дорога сувора і строга
Тривогою вся виграє,
Чому таємнича дорога
Весь час,
наче дибки стає.

Коряві дерева бунтують,
Дерева дзвенять як струна,
Постійно її ремонтують,
Постійно у ямах вона.

Гуляє руїна банальна,
І гопки стає суховій,
Яка ж сила та кримінальна,
Що лупить бруківку як стій?

Скрізь хрускіт іржавий лунає,
Цей скрегіт нагадує сказ,
Це "наміри добрі" копають,
Їх "тирять" безжально весь час.

Даремна була б засторога,
Сичить буревій і гуде,
Широка могутня дорога
Далеко у пекло веде...

Вампіреса Пристрасті
Губить чоловіків,
Але якось…

***

Ти полюбив Мою Красу,
Та не скорився, рабом не став,
Ти крав Красу, ти заслужив
Смерть передчасну…
Ти, раб-зухвалець і бунтар.

Я – Повелителька Сердець,
Чоловіків спиваю розум ,
Я викладаю з них колаж –
Живу картину перемог…

Це – мій Екстаз,
Зухвальця поглядом уб’ю!

Відбито вперше погляд мій,
Смертельна рана знайшла мене.
Я зневажала завжди людей,
Тепер іду у Царство Тіней.

Моя Рабинє,
у Світ іди,
Знайди раба
І спокуси за всяку
ціну!

Дарю тобі Красу Свою,
Негарна ти була завжди –
Пізнаєш пристрасті на смак,
А я Красою доторкнусь,
Хай через тебе,
До нього –
Палай Любов!
Палай!
Відчую це й серед
Тіней!

Проминає усе, що було і не буде
на чиємусь віку, на останній межі...
а найбільша печаль, що поховані люди
не залишать напам’ять свої міражі.

Що не знає ніхто, чим багата людина,
поки лямку свою дотягне до кінця...
Ну і що, якщо дуже любив Україну?
Це не алібі ще на суді у Отця.

Той, хто чашу свою допиває до краю,
не покаже нікому її і ніде
і ніяка душа очевидно не знає,
що дорога у рай через пекло іде.

І залишить весну серед рясту й барвінку
і це літо гаряче... сім’ю і ковіньку...
каламар і перо... і не знати чого
заридає дощами і росами осінь...
Може, чує і знає почилий у Бозі,
що узимку ніхто не зігріє його?

07/20

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш у долонях
і як вогню
не втримає свіча
і опливе
породжуючи тіні
уривки фраз
відлуння
відгоміння
натхнення сплески
досвіду печаль
отак вогненний вихор почуттів
злетів
опав
пригас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
складається
у плетиво рядків

07.2020

Первісно інший прихожий,
дійсно живий тут і тепер,
сі́м’я свого нарозмножив –
завтра раптово не помер!

Відтак, почав жити вічно,
бра́ти взнаки́ кожного з нас –
доля моя пересічна
зіркою впала на Парнас!

Первісно інший прихожий –
о́браз в оправі золотій,
хрест на могилі прегожій,
смерть передчасна при житті!

Звати його то Ісусом,
то Аллахом, то Бог-зна як –
тільки не Укром, не Русом!
Зайда, та й годі – не Козак!

Первісно інший прихожий
душі здирає з наших тіл!
Ой! Одгукнися, Дажбоже!
Ой! Заступися, поготів!

Вівторок 1 листопада 2005 р., Богдани́

Вічно серце живе
по тілах по людськи́х,
не в однакових ритмах кочує.

Десь фонтаном прорве
між артерій вузьких,
десь мелодію Брамса прочує.

Десь зганятиме кров
у калюжу життя
і потопить чиїсь бриґантини.

Десь спізнає любов
і з’ясує, хто я,
десь багаж невзаємний нести́ме.

Як мотор, як реле,
як звичайний стоп-кран
чи проста запальничка – спрацює!

Вічно серце не мре,
б’ється, мов партизан,
і по совісті ери лупцює!

Форма серця ясна́.
Той, хто вправний хірург,
може наші серця поміняти.

Серце – вічно весна!
Знову пташечка – пурх! –
від спочилого – до немовляти.

21 грудня 1997 р., Київ

Сенс у кожній конституції
сакральний,
Наче серця ритми -
видих, вдих...
Лагодили землі
боги стародавні
Для дітей улюблених
своїх.

Із народом в злагоді
природа,
Хай же не образиться
вона,
Між Землею з Небом
є угода
І повік віків
вона одна!

Між людей нехай
пребуде згода,
До минулого не буде
вороття,
У громаді внутрішня
угода -
Запорука щастя,
майбуття!

А ось і ти, мій непоспішний ранку,
дістав мене з нічної площини,
ще раз покривши ніч, стару циганку,
свою коханку й матір сатани.

Вона позаронила в тебе звізди,
які осліпнуть швидко й пропадуть,
і ти, одурений, мене примусиш злізти
з мого кентавра знов на пішу путь.

Я кинутий крізь тебе, вічний ранку,
на поміч молодих невтішних сліз,
чиї безсилі очі в чорнім за́мку
пекучим злом ялозить білий біс.

Ледь теплим збоченням я зупиню потвору
і мовою його заговорю –
і непомітно донесу знадвору
ранковий вітер і нічну зорю.

«О, юносте, – скажу, – ти з білим бісом
не випадково в парі і в тюрмі.
А ось тепер – на Божий світ дивися.
Тут – твій порок, а там – він між людьми.

Тож, юносте, – скажу, – йди обережно,
щоб удворі собака не вкусив,
щоб на кордоні в тебе пильний вершник
був не поцілив у скрутні́ часи.

Щоб ти досяг вершин своєї слави
спокійним виходом з кількох порочних кіл,
щоб досвід твій людські́ життя пожвавив
і вдосконалив прояви людські́…»

Затим уже я юності не вглежу
і залишуся з білим бісом сам.
О, любий ранку мій, кому належу,
так це в тобі пробудженим думкам.

22 червня 1997 р., Київ

Схований за ширмою старості,
вдало під смерть замаскований,
вдесятеро дешевший собівартості,
зниклим бе́з вісті зареєстрований
він отримав побачення з нею,
на ко́го не мав жодного права,
бо давно вже не був енеєм,
бо геройство – невдячна справа.

Відданість – мов нива незрошена –
гине від зерен до спомину,
вірність – мов косовиця неукошена –
трутневі набиває оскомину!
А тут – юність така бездоганна!
Цікаво, я́к вона зберегла́ся?!.
– Ганно! Добре це чи погано?
Я не вірю очам, на часі…

Схований у стані останньому,
ліг він на одр передчасності.
– Вдавнюєшся, – відмовила вона́ йому, –
кепські справи, все від необачності.
Опікаючи цю богадільню,
призна́юсь, лікують неуспішно.
Ось тому я, оскільки вільна,
поспішала сюди не спішно.

– Хто ти, Ганно? Дай мені відповідь…
Звідки в волоссі водорості?
Бачу скрізь циферблати, тільки сві́т стоїть.
Де рецепти твоєї молодості?
– Ми знайомі навряд чи з тобою,
адже́ живеш ти, братчику, вперше.
Ти раніше дружив з любов’ю
і накоїв чимало звершень…

Стомлено, гризотно й докучливо,
майже нічого не тямлячи,
згадував він удавнені обручини,
в клятві вірності зраду бавлячи.
– То ти – Смерть?.. – тільки й встиг запитати
і враз закотився за праобрій…
– …Досить схованки обирати –
не сховаєтесь, люди добрі!

3 листопада 2002 р., Київ

Не знаю.
Як добре, що не знаю.
Обличчя – вогке простирадло.
Це мама.
Дерева гілками у вікна.
До Сонця ще далеко,
тиждень.
А все уже зелене і чекає.
Не знаю.
А може ще чогось не знаю?
Сова.
Усі собі пішли.
Акацій хрускіт над землею.
У грудні снігу катма.
І коти давно занесені в Червону Книгу.
Долоні, ноги, голова.
Не знаю.
А.
Як добре, що не знаю.
У рямцях "ще і вже"
я – і.
Індик, інкоґніто, ікона.

17 червня 1992 р., Київ

Яка нея́сна глибина історії!
Я́к завтрашні зірки закаламучені!
О, здогади! – Дрібненькі інфузорії!
О, вигадки! – Мутанти закарлючені!

Людина – посередині як істина:
то "Одіссея", сповнена патетики,
то Русь, похре́щена й напіврозхристана,
то двопалаття: мрійники і скептики.

А поскрізь – Космос шаленіє бурями!
Дощами йдуть комети й астероїди.
На Сонці вітер підіймає куряви…
А що Земля? Тут – чукчі, там – неґроїди…

І єдності не буде – як минулого:
у вічнім поєдна́нні людство вистигне!
Першолюдина жне ячмінь майнулого,
бо раптом? надлюдина ноги вистягне.

15 серпня 2003 р., Богдани́

Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Безпам’ятства глибока течія
рубцює землі пращурів моїх.
Чи ця могилка дійсно нічия?
Чи з часом виросте в один курган на всіх?

Скресає крига відчаєм в очах,
пливуть сумні льоди рікою сліз.
Навко́ло серця крижаніє жах,
бо знов мерця на цвинтар віз привіз.

У тих, хто звик дивитися на це,
мов крізь туман чи пальці, чи більмó,
живі й мерці – всі на одне лице
й відсутня пам’ять, як в авто – гальмо.

Ані згадає той своїх дідів,
ані спитає вчасно ні про що,
а тільки дасть ще декілька життів
таким, як сам, і зникне у Ніщó.

Як листя прозаїчно облетить,
народжене для витівок вітрів,
так ці життя, немов за миттю мить,
попадають безцільно в чорний рів.

І я́к їх пробудити від мани?
Як вивести з дрімучості на шлях?
Між цих питань сплив океан вини,
без жодних хвиль, і крижаний, мов жах.

9, 10 листопада 2002 р., Богдани́

Коли відступить Борисфен,
синкопи хвиль заллють мольберт
і перейдуть у твій портрет, –
я скіфську амфору знайду.
У золоту її орду
з монет, комет і домінант
сам Нострадамус взорив кант, –
а я впаду,
мов раб на трон!
І буду в ній,
як ембріон
первіснорождених століть,
вдихати першу скіфську хіть, –
а не тебе, а не любов.
Передчутливий ембріон? –
На вічній амфорі тавро:
"Відступиш ти, як не Дніпро."

23 грудня 1992 р., Київ

Вічний голос замерз…
Звичний холод обрид…
Час – загострювач лез…
поміж сцілл і харібд…

Неділя, 13 листопада 2005 р., Київ

Як тільки повністю розтанув
на вулиці і в серці сніг,
кульбабця в хостел «Під каштаном»
вселилась в закутки ясні.

І той міцний, крислатий хостел,
немов хустина, захистив
тендітно-гордовиту гостю
від злив густих і гострих слів.

Прийшло життя не біло-чорних,
а золотаво-срібних смуг,
в небес і чорнозему жорна
не весь вона жбурляла пух.

У світлім настрої, в азарті
Кульбабка влітку розпочне
із пряжі білої в’язати
Каштану шапку і кашне.

05.2020

Краплі сонця бузковою ніжністю,
наче дотики на листках,
Я з весіннім дощем надіюся,
Сподіваюсь на тебе в снах.

Ми обіймемось ще, зустрінемось,
І промокнемо наскрізь ми
Під деревами облетілими,
Посміхаючись, восени.

Сміх наш сонну розбудить вулицю,
Відгукнеться бруківки стук,
Наче серце, дорога стулиться,
І заб’ється в долонях звук.

Ти почав пити мою кров майже щоранку
І псувати мені день.
Ти вважаєш себе найображенішим у світі,
Але ти так і не втелепав, що я теж ношу в собі
Океан скорботи,
Бездонний та безкрайній.
І, що головне, безпричинний.
Ти спромагаєшся мене торкнути?
Ти перетворюєшся на монстра,
Ревучого демона
Безпідставного і підступного божевілля,
За яке я тебе кохаю ще більше.

Ти трощиш мої меблі,
А я знаходжу спокій у цій бурі.
Ти лише вирівнюєш тиск по обидві сторони моєї оболонки.
А все ж таки ти мене руйнуєш.
Я спромагаюся відтворити себе,
Τа з віком це вдається все важче і важче.
Я хочу тебе покинути,
Проте, здається, ніколи не зможу.
Ти – чорна діра скорботи,
І навіть світло, що мене так приваблює,
Ніколи не покине тебе.
І ніхто зовні його не побачить.

Присядь, моє ладо –
Ось, збуджений твоїм подихом.
Поринемо разом
До мандрівки у дивні вербальні світи,
Де нам лагідно посміхатимуться
Де Сад, Ейнштейн і Нестор Літописець.
А сонце передвічної Поезії
Заповнить барвами
Чорну безодню самоти.
Хтось скаже,
Що стерильне те наше натхнення.
Але ми – дослідники всесвіту.
Ми відрафінуємо усе знання,
Щоб розмістити його на поличках нашої комори.
Хтозна, може дещо з того,
Що ми тут понароджували,
Врятує людство.

Пандемія, криза, карантин –
цей коктейль ковід наколотив.
І нехай вакцини ще не виникли,
двірники прогнали холоди
піками та віниками
півників.

Не побіг у даль на жаль ковід,
та помітно затремтів,
бо світ
від сумної хворої весни
в літечко чудове довге вирушив
з ірисами-стягами: вони –
смутку супротивники
і вірусу.

05.2020

Ой, цілюща водиця,
забери з мене втому та відчай:
Моє серце, як криця
всі останні хвилини півріччя...

Я душею волію
за поламану часом споруду.
Протидія свавіллю
не позбавить духовного бруду.

Все менеться поволі,
пристосовно до нової міри.
Зашепочуть тополі
про прозріння у залишках віри...

Птахами, піснями повстань
рішуче і пристрасно, травню!
Розкішно розквітне каштан.
Прекрасну рослину прославлю,
що втілює ніжність і міць,
і скоро повсюди запалить
нескорене полум’я свіч
ворожі шоломи й жупани.

Каштан над садами цвіте,
а я над словами працюю.
Він місто смішне і смутне
і юну тендітну красуню
від вірусу порятував −
огниста, весела, барвиста!
Каштан – кошовий отаман
весняного славного війська!

03.05.2020

Будують і гризуть вітри
чужою кров’ю вмиті ґрати.
А ти, хламидище, помри!
Яке ти право мав карати?!

Смерть – жах, спотворення святе,
здивоване зачаття роду.
Нехай її проклянете́,
але вона тримає моду!

За те й помри. Лишайся тим,
чиї повицвілі очата
за тим серйозом золотим
побачать смерть, зустрівши ката.

25 квітня 2004 р., Київ;
14 вересня 2004 р., Богдани́

І погас вогник.
То й що?
Якщо свічку палиш кожен раз?
Сплатити вірою не можна.
Я тільки хочу зрозуміти,
навіщо нам вогонь…
А в склепах,
де пообгризено кістя́
(людське!
Людьми!!!)
невже не вогник був?..
Увечері
і по вече́рі
як свято, любі друзі, сидите!
Ви не голодні?
Ні?

неділя, 25 квітня 2004 р., Київ

Поста́ло світочі велика гра.
Привабливість життя людви
у на́ймах знана.
Хто мечоносець – стиха помира,
хто лицедій?..

Ніякі тіні – вже не Тіні тут.
Біда – вже не біда, а лиш балада вдала.
Космічних і сейсмічних війн редут
на однойменних картах…

Алеї. Лави. Ліхтарі.
Старі.
І застаріло колесо між траєкторій.
Здається, раїна́ вже на порі́,
а я пекельний, бо пишу…

Пото́му тімениць великий тиск.
Плоди екземові нових амфітріонів.
Пророк, що свічку не згадав – є віск,
якого переплавили…

Коли постане світоч постійна́
демаршовим кидком страшно́ї сили, –
то зробить крок до Бога сатана,
і другий…

7 вересня 1993 р., Київ

Місяця човник
на блідо-лавандовім небі
Чайні троянди
на обрії
втомлено в’януть
Ще один день
дотліває на попіл
на не́буть
Ще один рік
відлітає у безвість
у пам’ять

Ще одне сонце
одміряне долею
згасне
Валкою злив
хуртовин
і осінньої мжички
буднів і свят караваном
вервечкою часу
частка життя
помандрує у безмір
у вічність

Ниті основи
чекають на місяця човник
Матінка Макош
ховає у скриню сувої
Ляже рівненько
в рядочок
між завтра і вчора
світле сьогодні
де разом
навіки
з тобою

2020

Як хочеться мені на карантині
Найтоншу сукню бережно вдягти,
Браслет і кришталеві намистини.
- Корону? – запитаєш ти.

Я ще не встигла на престол вступити
Свого напівпочатого життя
І не побачила, якими стануть діти,
Якою поряд з ними буду я.

Я ще недокохала чоловіка,
Так мало часу ми провели вдвох.
Між нашими руками гори й ріки,
Пустеля – це до зустрічі пролог.

Довершу образ свій, вдягну я маску
Та рукавички, не забуду спрей.
І ближче, ніж два метри, ти, будь ласка,
До мене не підходь, домовились?
- Окей!

– Я не
– Не?
– Не!
– Не …
– Бо?: ..
– Небо.
– Га?
– Небога.
– Я!
– Коли?
– Ха! Всей вік…
– Не Бога я колихав сей вік:
Я небо гасив – і в крик!
Я небо гасив…
Та й в Бога просив:
Най темне вогнем сяйне.
Най небо сяйне!..
А небо не я.
Я, небо, – не я:
Я – Не.

30 вересня 1990 р., Київ

Жорстокий світ. Весна сумна.
Пресвітло плачуть абрикоси,
зітхають, просять, а чума
з Уханю косить, косить, косить…

Коронавірус! Настрій зліг,
як на стежки в журбі сережки.
Поете, їх з-під ніг брудних
обов’язково підбереш ти.

Чиє шаленство пелюсток
розрадить карантинну школу?
Пообіцяв серцям бузок:
«Розквітну, ждіть, обов’язково!»

І сяєво казкове з віт
розколе хмару пандемії, –
страшна розвіється. А світ
обов’язково подобріє.

04.2020

Хоч квітень збільшив сяйво квітів –
тепліший світ не подобрішав:
на поминальні дні закриті –
для тебе – храми й кладовища.

Дістали міри карантинні.
Ти плачеш, мрійнику, ти стогнеш:
у хаті власній, у родині
для спритних вірусів ти – здобич.

Та для каштанів ти – товариш.
У колі рідних, на вечері
ти з пасочками споживаєш
не тільки звістки невеселі –
і позитивні п’єш новини.
Ось повідомлення останнє:
підсвічники установили
на поминальні дні каштани.

26.04.2020

на ніч і тінь
поділена доба
похмурий день
на попіл
дотліває
Морана
постає
на виднокраї
з кривим ножем
подібним до серпа

неначе тінь
у сірій напівтьмі
у присмерку
безшумно
безголосно
від подиху
застигли
кам’яні
Землі і Неба
споконвічні кросна

і всеньку ніч
веселий снігопад
весільний ве́льон
ткатиме
старанно
і підморгне
з-за обрію
Морана
і стисне ніж
подібний
до серпа


2020

день як день вселенський
дим на видноколі
квітень диха стиха
вірші не помруть
ще буття стареньке
на курному полі
молиться поволі
палить самокрут
люди всі як люди
блазні й самолюби
ланцюги на грудях
хмари страх несуть
хрест весни на небі
думки чорний лебідь
біло скрізь в еребі
бджоли не гудуть

Є? – вже – ні
Банка ікри об підлогу скляну!
Бах – і немає!
З кожної грудочки
злої ікринки
риба свята прозирає.

Смерте, о де ти!?
Ти їм не допа́ла –
їм народитися в мні.
Падають слізоньки в Мертвеє…
море життя…
Евжені.

7 лютого 2004 р., Київ

Піст потішний. Бог понурий.
Замість анґелів – тортури.
Крає плоть і смокче соки
зле лесбійство й зависоке.

Плоть і пліть. Язик і віра.
Тіло терпить. Тіло – міра.
Не спокутується в Бога
перевірена тривога.

Гак – і знак на шкурі часу
колесує ласу масу.
Щоб від болю не кричати –
поцілуймося, дівчата!

Цвіт бездумний. Світ бездімний.
Різні – всі, а гріх – подібний.
Ми – дими після зими.
Скоро Паска там, де ми.

18 лютого 2007 р., Київ

Місто в масці сховало посмішку,
Над прозорим схилилось морем,
Дотик хвилі здається розкішшю,
Пантомімою перетворень.

І лунає з балконів музика,
Приголомшлива і збентежена,
І застебнуті на всі ґудзики,
Мов сорочки, будинки в зелені.

А глухі закуточки й вулиці
Щось нашіптують у безлюдності,
Наче листя росте, почулося,
У молитві, у сні, в присутності.

Клубок вогню, мов яструб,
впав нізвідки,
Нещадний, злий,
затьмарив Сонце,
хоч лише на мить...

Він світлом цим
багряно-чорним
Воліє вщерть
затаврувати
і зім’яти
Надії,
Чаяння
та Сподівання всі…

Страждає небосхил:
він ранами бездонними покритий,
із ран біжіть, тече, струмує кров,
неначе лава
із вулкану
Пристрастей Даремних…

А натовп з жахом це спостерігає,
заціпенів, чекає на війну, розруху, голод…
а може ще й на Дике Полювання
і на Фінал на ймення – Страшний Суд?

Та – Ні!
Та зовсім – Ні!
Цей натовп -
він - глухий, сліпий, байдужий…
Не зрозумів би,
навіть як побачив,
Кинджали Пурпурові,
що крізь Чорне,
Деінде
зловісно зблискують
в Імлі…

Знамення і Провіщення існують
для мене одного...
І Небосхил в Черлених Ранах
Це -
лише моя
Приречена душа…

Кохання забирає
і вбиває -
Вона,
Яка
мені
Його
Колись
Подарувала!