Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш у долонях
і як вогню
не втримає свіча
і опливе
породжуючи тіні
уривки фраз
відлуння
відгоміння
натхнення сплески
досвіду печаль
отак вогненний вихор почуттів
злетів
опав
пригас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
складається
у плетиво рядків

07.2020

Первісно інший прихожий,
дійсно живий тут і тепер,
сі́м’я свого нарозмножив –
завтра раптово не помер!

Відтак, почав жити вічно,
бра́ти взнаки́ кожного з нас –
доля моя пересічна
зіркою впала на Парнас!

Первісно інший прихожий –
о́браз в оправі золотій,
хрест на могилі прегожій,
смерть передчасна при житті!

Звати його то Ісусом,
то Аллахом, то Бог-зна як –
тільки не Укром, не Русом!
Зайда, та й годі – не Козак!

Первісно інший прихожий
душі здирає з наших тіл!
Ой! Одгукнися, Дажбоже!
Ой! Заступися, поготів!

Вівторок 1 листопада 2005 р., Богдани́

Вічно серце живе
по тілах по людськи́х,
не в однакових ритмах кочує.

Десь фонтаном прорве
між артерій вузьких,
десь мелодію Брамса прочує.

Десь зганятиме кров
у калюжу життя
і потопить чиїсь бриґантини.

Десь спізнає любов
і з’ясує, хто я,
десь багаж невзаємний нести́ме.

Як мотор, як реле,
як звичайний стоп-кран
чи проста запальничка – спрацює!

Вічно серце не мре,
б’ється, мов партизан,
і по совісті ери лупцює!

Форма серця ясна́.
Той, хто вправний хірург,
може наші серця поміняти.

Серце – вічно весна!
Знову пташечка – пурх! –
від спочилого – до немовляти.

21 грудня 1997 р., Київ

Сенс у кожній конституції
сакральний,
Наче серця ритми -
видих, вдих...
Лагодили землі
боги стародавні
Для дітей улюблених
своїх.

Із народом в злагоді
природа,
Хай же не образиться
вона,
Між Землею з Небом
є угода
І повік віків
вона одна!

Між людей нехай
пребуде згода,
До минулого не буде
вороття,
У громаді внутрішня
угода -
Запорука щастя,
майбуття!

А ось і ти, мій непоспішний ранку,
дістав мене з нічної площини,
ще раз покривши ніч, стару циганку,
свою коханку й матір сатани.

Вона позаронила в тебе звізди,
які осліпнуть швидко й пропадуть,
і ти, одурений, мене примусиш злізти
з мого кентавра знов на пішу путь.

Я кинутий крізь тебе, вічний ранку,
на поміч молодих невтішних сліз,
чиї безсилі очі в чорнім за́мку
пекучим злом ялозить білий біс.

Ледь теплим збоченням я зупиню потвору
і мовою його заговорю –
і непомітно донесу знадвору
ранковий вітер і нічну зорю.

«О, юносте, – скажу, – ти з білим бісом
не випадково в парі і в тюрмі.
А ось тепер – на Божий світ дивися.
Тут – твій порок, а там – він між людьми.

Тож, юносте, – скажу, – йди обережно,
щоб удворі собака не вкусив,
щоб на кордоні в тебе пильний вершник
був не поцілив у скрутні́ часи.

Щоб ти досяг вершин своєї слави
спокійним виходом з кількох порочних кіл,
щоб досвід твій людські́ життя пожвавив
і вдосконалив прояви людські́…»

Затим уже я юності не вглежу
і залишуся з білим бісом сам.
О, любий ранку мій, кому належу,
так це в тобі пробудженим думкам.

22 червня 1997 р., Київ

Схований за ширмою старості,
вдало під смерть замаскований,
вдесятеро дешевший собівартості,
зниклим бе́з вісті зареєстрований
він отримав побачення з нею,
на ко́го не мав жодного права,
бо давно вже не був енеєм,
бо геройство – невдячна справа.

Відданість – мов нива незрошена –
гине від зерен до спомину,
вірність – мов косовиця неукошена –
трутневі набиває оскомину!
А тут – юність така бездоганна!
Цікаво, я́к вона зберегла́ся?!.
– Ганно! Добре це чи погано?
Я не вірю очам, на часі…

Схований у стані останньому,
ліг він на одр передчасності.
– Вдавнюєшся, – відмовила вона́ йому, –
кепські справи, все від необачності.
Опікаючи цю богадільню,
призна́юсь, лікують неуспішно.
Ось тому я, оскільки вільна,
поспішала сюди не спішно.

– Хто ти, Ганно? Дай мені відповідь…
Звідки в волоссі водорості?
Бачу скрізь циферблати, тільки сві́т стоїть.
Де рецепти твоєї молодості?
– Ми знайомі навряд чи з тобою,
адже́ живеш ти, братчику, вперше.
Ти раніше дружив з любов’ю
і накоїв чимало звершень…

Стомлено, гризотно й докучливо,
майже нічого не тямлячи,
згадував він удавнені обручини,
в клятві вірності зраду бавлячи.
– То ти – Смерть?.. – тільки й встиг запитати
і враз закотився за праобрій…
– …Досить схованки обирати –
не сховаєтесь, люди добрі!

3 листопада 2002 р., Київ

Не знаю.
Як добре, що не знаю.
Обличчя – вогке простирадло.
Це мама.
Дерева гілками у вікна.
До Сонця ще далеко,
тиждень.
А все уже зелене і чекає.
Не знаю.
А може ще чогось не знаю?
Сова.
Усі собі пішли.
Акацій хрускіт над землею.
У грудні снігу катма.
І коти давно занесені в Червону Книгу.
Долоні, ноги, голова.
Не знаю.
А.
Як добре, що не знаю.
У рямцях "ще і вже"
я – і.
Індик, інкоґніто, ікона.

17 червня 1992 р., Київ

Яка нея́сна глибина історії!
Я́к завтрашні зірки закаламучені!
О, здогади! – Дрібненькі інфузорії!
О, вигадки! – Мутанти закарлючені!

Людина – посередині як істина:
то "Одіссея", сповнена патетики,
то Русь, похре́щена й напіврозхристана,
то двопалаття: мрійники і скептики.

А поскрізь – Космос шаленіє бурями!
Дощами йдуть комети й астероїди.
На Сонці вітер підіймає куряви…
А що Земля? Тут – чукчі, там – неґроїди…

І єдності не буде – як минулого:
у вічнім поєдна́нні людство вистигне!
Першолюдина жне ячмінь майнулого,
бо раптом? надлюдина ноги вистягне.

15 серпня 2003 р., Богдани́

Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Безпам’ятства глибока течія
рубцює землі пращурів моїх.
Чи ця могилка дійсно нічия?
Чи з часом виросте в один курган на всіх?

Скресає крига відчаєм в очах,
пливуть сумні льоди рікою сліз.
Навко́ло серця крижаніє жах,
бо знов мерця на цвинтар віз привіз.

У тих, хто звик дивитися на це,
мов крізь туман чи пальці, чи більмó,
живі й мерці – всі на одне лице
й відсутня пам’ять, як в авто – гальмо.

Ані згадає той своїх дідів,
ані спитає вчасно ні про що,
а тільки дасть ще декілька життів
таким, як сам, і зникне у Ніщó.

Як листя прозаїчно облетить,
народжене для витівок вітрів,
так ці життя, немов за миттю мить,
попадають безцільно в чорний рів.

І я́к їх пробудити від мани?
Як вивести з дрімучості на шлях?
Між цих питань сплив океан вини,
без жодних хвиль, і крижаний, мов жах.

9, 10 листопада 2002 р., Богдани́

Коли відступить Борисфен,
синкопи хвиль заллють мольберт
і перейдуть у твій портрет, –
я скіфську амфору знайду.
У золоту її орду
з монет, комет і домінант
сам Нострадамус взорив кант, –
а я впаду,
мов раб на трон!
І буду в ній,
як ембріон
первіснорождених століть,
вдихати першу скіфську хіть, –
а не тебе, а не любов.
Передчутливий ембріон? –
На вічній амфорі тавро:
"Відступиш ти, як не Дніпро."

23 грудня 1992 р., Київ

Вічний голос замерз…
Звичний холод обрид…
Час – загострювач лез…
поміж сцілл і харібд…

Неділя, 13 листопада 2005 р., Київ

Як тільки повністю розтанув
на вулиці і в серці сніг,
кульбабця в хостел «Під каштаном»
вселилась в закутки ясні.

І той міцний, крислатий хостел,
немов хустина, захистив
тендітно-гордовиту гостю
від злив густих і гострих слів.

Прийшло життя не біло-чорних,
а золотаво-срібних смуг,
в небес і чорнозему жорна
не весь вона жбурляла пух.

У світлім настрої, в азарті
Кульбабка влітку розпочне
із пряжі білої в’язати
Каштану шапку і кашне.

05.2020

Краплі сонця бузковою ніжністю,
наче дотики на листках,
Я з весіннім дощем надіюся,
Сподіваюсь на тебе в снах.

Ми обіймемось ще, зустрінемось,
І промокнемо наскрізь ми
Під деревами облетілими,
Посміхаючись, восени.

Сміх наш сонну розбудить вулицю,
Відгукнеться бруківки стук,
Наче серце, дорога стулиться,
І заб’ється в долонях звук.

Ти почав пити мою кров майже щоранку
І псувати мені день.
Ти вважаєш себе найображенішим у світі,
Але ти так і не втелепав, що я теж ношу в собі
Океан скорботи,
Бездонний та безкрайній.
І, що головне, безпричинний.
Ти спромагаєшся мене торкнути?
Ти перетворюєшся на монстра,
Ревучого демона
Безпідставного і підступного божевілля,
За яке я тебе кохаю ще більше.

Ти трощиш мої меблі,
А я знаходжу спокій у цій бурі.
Ти лише вирівнюєш тиск по обидві сторони моєї оболонки.
А все ж таки ти мене руйнуєш.
Я спромагаюся відтворити себе,
Τа з віком це вдається все важче і важче.
Я хочу тебе покинути,
Проте, здається, ніколи не зможу.
Ти – чорна діра скорботи,
І навіть світло, що мене так приваблює,
Ніколи не покине тебе.
І ніхто зовні його не побачить.

Присядь, моє ладо –
Ось, збуджений твоїм подихом.
Поринемо разом
До мандрівки у дивні вербальні світи,
Де нам лагідно посміхатимуться
Де Сад, Ейнштейн і Нестор Літописець.
А сонце передвічної Поезії
Заповнить барвами
Чорну безодню самоти.
Хтось скаже,
Що стерильне те наше натхнення.
Але ми – дослідники всесвіту.
Ми відрафінуємо усе знання,
Щоб розмістити його на поличках нашої комори.
Хтозна, може дещо з того,
Що ми тут понароджували,
Врятує людство.

Пандемія, криза, карантин –
цей коктейль ковід наколотив.
І нехай вакцини ще не виникли,
двірники прогнали холоди
піками та віниками
півників.

Не побіг у даль на жаль ковід,
та помітно затремтів,
бо світ
від сумної хворої весни
в літечко чудове довге вирушив
з ірисами-стягами: вони –
смутку супротивники
і вірусу.

05.2020

Ой, цілюща водиця,
забери з мене втому та відчай:
Моє серце, як криця
всі останні хвилини півріччя...

Я душею волію
за поламану часом споруду.
Протидія свавіллю
не позбавить духовного бруду.

Все менеться поволі,
пристосовно до нової міри.
Зашепочуть тополі
про прозріння у залишках віри...

Птахами, піснями повстань
рішуче і пристрасно, травню!
Розкішно розквітне каштан.
Прекрасну рослину прославлю,
що втілює ніжність і міць,
і скоро повсюди запалить
нескорене полум’я свіч
ворожі шоломи й жупани.

Каштан над садами цвіте,
а я над словами працюю.
Він місто смішне і смутне
і юну тендітну красуню
від вірусу порятував −
огниста, весела, барвиста!
Каштан – кошовий отаман
весняного славного війська!

03.05.2020

Будують і гризуть вітри
чужою кров’ю вмиті ґрати.
А ти, хламидище, помри!
Яке ти право мав карати?!

Смерть – жах, спотворення святе,
здивоване зачаття роду.
Нехай її проклянете́,
але вона тримає моду!

За те й помри. Лишайся тим,
чиї повицвілі очата
за тим серйозом золотим
побачать смерть, зустрівши ката.

25 квітня 2004 р., Київ;
14 вересня 2004 р., Богдани́

І погас вогник.
То й що?
Якщо свічку палиш кожен раз?
Сплатити вірою не можна.
Я тільки хочу зрозуміти,
навіщо нам вогонь…
А в склепах,
де пообгризено кістя́
(людське!
Людьми!!!)
невже не вогник був?..
Увечері
і по вече́рі
як свято, любі друзі, сидите!
Ви не голодні?
Ні?

неділя, 25 квітня 2004 р., Київ

Поста́ло світочі велика гра.
Привабливість життя людви
у на́ймах знана.
Хто мечоносець – стиха помира,
хто лицедій?..

Ніякі тіні – вже не Тіні тут.
Біда – вже не біда, а лиш балада вдала.
Космічних і сейсмічних війн редут
на однойменних картах…

Алеї. Лави. Ліхтарі.
Старі.
І застаріло колесо між траєкторій.
Здається, раїна́ вже на порі́,
а я пекельний, бо пишу…

Пото́му тімениць великий тиск.
Плоди екземові нових амфітріонів.
Пророк, що свічку не згадав – є віск,
якого переплавили…

Коли постане світоч постійна́
демаршовим кидком страшно́ї сили, –
то зробить крок до Бога сатана,
і другий…

7 вересня 1993 р., Київ

Місяця човник
на блідо-лавандовім небі
Чайні троянди
на обрії
втомлено в’януть
Ще один день
дотліває на попіл
на не́буть
Ще один рік
відлітає у безвість
у пам’ять

Ще одне сонце
одміряне долею
згасне
Валкою злив
хуртовин
і осінньої мжички
буднів і свят караваном
вервечкою часу
частка життя
помандрує у безмір
у вічність

Ниті основи
чекають на місяця човник
Матінка Макош
ховає у скриню сувої
Ляже рівненько
в рядочок
між завтра і вчора
світле сьогодні
де разом
навіки
з тобою

2020

Як хочеться мені на карантині
Найтоншу сукню бережно вдягти,
Браслет і кришталеві намистини.
- Корону? – запитаєш ти.

Я ще не встигла на престол вступити
Свого напівпочатого життя
І не побачила, якими стануть діти,
Якою поряд з ними буду я.

Я ще недокохала чоловіка,
Так мало часу ми провели вдвох.
Між нашими руками гори й ріки,
Пустеля – це до зустрічі пролог.

Довершу образ свій, вдягну я маску
Та рукавички, не забуду спрей.
І ближче, ніж два метри, ти, будь ласка,
До мене не підходь, домовились?
- Окей!

– Я не
– Не?
– Не!
– Не …
– Бо?: ..
– Небо.
– Га?
– Небога.
– Я!
– Коли?
– Ха! Всей вік…
– Не Бога я колихав сей вік:
Я небо гасив – і в крик!
Я небо гасив…
Та й в Бога просив:
Най темне вогнем сяйне.
Най небо сяйне!..
А небо не я.
Я, небо, – не я:
Я – Не.

30 вересня 1990 р., Київ

Жорстокий світ. Весна сумна.
Пресвітло плачуть абрикоси,
зітхають, просять, а чума
з Уханю косить, косить, косить…

Коронавірус! Настрій зліг,
як на стежки в журбі сережки.
Поете, їх з-під ніг брудних
обов’язково підбереш ти.

Чиє шаленство пелюсток
розрадить карантинну школу?
Пообіцяв серцям бузок:
«Розквітну, ждіть, обов’язково!»

І сяєво казкове з віт
розколе хмару пандемії, –
страшна розвіється. А світ
обов’язково подобріє.

04.2020

Хоч квітень збільшив сяйво квітів –
тепліший світ не подобрішав:
на поминальні дні закриті –
для тебе – храми й кладовища.

Дістали міри карантинні.
Ти плачеш, мрійнику, ти стогнеш:
у хаті власній, у родині
для спритних вірусів ти – здобич.

Та для каштанів ти – товариш.
У колі рідних, на вечері
ти з пасочками споживаєш
не тільки звістки невеселі –
і позитивні п’єш новини.
Ось повідомлення останнє:
підсвічники установили
на поминальні дні каштани.

26.04.2020

на ніч і тінь
поділена доба
похмурий день
на попіл
дотліває
Морана
постає
на виднокраї
з кривим ножем
подібним до серпа

неначе тінь
у сірій напівтьмі
у присмерку
безшумно
безголосно
від подиху
застигли
кам’яні
Землі і Неба
споконвічні кросна

і всеньку ніч
веселий снігопад
весільний ве́льон
ткатиме
старанно
і підморгне
з-за обрію
Морана
і стисне ніж
подібний
до серпа


2020

день як день вселенський
дим на видноколі
квітень диха стиха
вірші не помруть
ще буття стареньке
на курному полі
молиться поволі
палить самокрут
люди всі як люди
блазні й самолюби
ланцюги на грудях
хмари страх несуть
хрест весни на небі
думки чорний лебідь
біло скрізь в еребі
бджоли не гудуть

Є? – вже – ні
Банка ікри об підлогу скляну!
Бах – і немає!
З кожної грудочки
злої ікринки
риба свята прозирає.

Смерте, о де ти!?
Ти їм не допа́ла –
їм народитися в мні.
Падають слізоньки в Мертвеє…
море життя…
Евжені.

7 лютого 2004 р., Київ

Піст потішний. Бог понурий.
Замість анґелів – тортури.
Крає плоть і смокче соки
зле лесбійство й зависоке.

Плоть і пліть. Язик і віра.
Тіло терпить. Тіло – міра.
Не спокутується в Бога
перевірена тривога.

Гак – і знак на шкурі часу
колесує ласу масу.
Щоб від болю не кричати –
поцілуймося, дівчата!

Цвіт бездумний. Світ бездімний.
Різні – всі, а гріх – подібний.
Ми – дими після зими.
Скоро Паска там, де ми.

18 лютого 2007 р., Київ

Місто в масці сховало посмішку,
Над прозорим схилилось морем,
Дотик хвилі здається розкішшю,
Пантомімою перетворень.

І лунає з балконів музика,
Приголомшлива і збентежена,
І застебнуті на всі ґудзики,
Мов сорочки, будинки в зелені.

А глухі закуточки й вулиці
Щось нашіптують у безлюдності,
Наче листя росте, почулося,
У молитві, у сні, в присутності.

Клубок вогню, мов яструб,
впав нізвідки,
Нещадний, злий,
затьмарив Сонце,
хоч лише на мить...

Він світлом цим
багряно-чорним
Воліє вщерть
затаврувати
і зім’яти
Надії,
Чаяння
та Сподівання всі…

Страждає небосхил:
він ранами бездонними покритий,
із ран біжіть, тече, струмує кров,
неначе лава
із вулкану
Пристрастей Даремних…

А натовп з жахом це спостерігає,
заціпенів, чекає на війну, розруху, голод…
а може ще й на Дике Полювання
і на Фінал на ймення – Страшний Суд?

Та – Ні!
Та зовсім – Ні!
Цей натовп -
він - глухий, сліпий, байдужий…
Не зрозумів би,
навіть як побачив,
Кинджали Пурпурові,
що крізь Чорне,
Деінде
зловісно зблискують
в Імлі…

Знамення і Провіщення існують
для мене одного...
І Небосхил в Черлених Ранах
Це -
лише моя
Приречена душа…

Кохання забирає
і вбиває -
Вона,
Яка
мені
Його
Колись
Подарувала!

перемовчи
нелегко
та нехай
спливає тіло
кров’ю
і сльозами
а словом ні
зарано
за вустами
спини
припни
на волю не пускай
перенімуй
немов тебе нема
тебе нема
є біль
образа
відчай
перечекай
ти маєш
цілу вічність
на роздуми
попереду зима
перетерпи
і серпень догорить
а подивись
у небі
понад містом
аби низала
спогадів намисто
снується літа
бабиного нить
перебирай
наспівуй
плач
молись
лікує ліс
робота
друзі
книги
перегорни
і дощ
і падолист
і снігопад
і лютий
і відлигу
і провесну
і квітень
і розмай
цілунки червня
у засмаглі плечі
і що не день
то легше
легше
легше
оце твій шлях
не коло
а спіраль
од відчаю
до вдячності
ну ось
тепер пора
нарешті
ти готова
промовити
оте єдине
Слово
задля якого
все
і відбулось

2020

В усіх обрядах світу будь святим.
Не зневажай святих обрядів світу.
Якщо кохаєш – я твій побратим.
Коли знена́видів – спіймай і бійся вбити.

Хтось – представник яскравих модних риз.
Хтось – кутюр’є своїх тонки́х заду́мок.
І поки світ не покотився вниз,
не поспішай приготувати трунок.

Хай уночі настане дивна мить
розгрому сумнівів з єдно́го вдару щастя –
так зникну я, так інший повістить,
що твій пасьянс зі мною не розкласться.

Обряд прощання – світлий не кінець,
а тільки крок до звільнення сердець.

18 травня 1997 р., Богдани́

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
й не признав
Ісуса,
Що прощався вдруге,
втретє…

31 липня 1989 р., Київ

У хащах, у занедбаній хатині
Живу, не знаю із яких часів,
Даремно заглядає Срібний Місяць
У пам’яті скарбниці спорожнілі…

Я був оточений вночі
примарами убивства,
на порозі
мого житла…

А ти стояла мовчки, жінка дивовижна,
спалахували зорі
в очах бездонних.
Перелякалися
нічні примари,
Розбіглися лихої ночі діти…
Тебе спитав: «Ти хто?», а ти мовчала…
«Ходімо швидше» - мовчки ти пішла
В мою хатину…

Очі твої порожні вдень і вночі,
Ховається сенс
Десь у глибинах бездонних…
Сидиш за столом
мовчиш,
Сніданок недоторканий…

Не просиш
нічого і ніколи,
лиш, дуже зрідка: «Холодно мені»…
Товстий і теплий светр
На плечі змерзлі…
Твоя подяка
Ледь помітна у куточках губ…

А іноді ти кажеш: «Захисти»
І у обіймах я тебе тримаю
Хоч цілу ніч, хоч цілий день,
І жах тобі вже не зашкодить,
Не може він пробитися
крізь мене...
Я відчуваю біль:
Болить не сильно, тільки довго-
довго…

Не знаю
хто ти, звідки і навіщо,
Та необхідність піклуватися
про тебе
Заповнює життя моє
порожнє
Жаданим змістом –

Я Тобі Потрібен!

Верлібр

Серце розбите,
навіщо страждаєш
і спокою знати не хочеш -
Кров не вщухає,
Біжить
пекучий потік нескінченний…

Плачем своїм
не даєш
врешті закрити
запалені втомлені очі…

Пострілом-підступом влучно
розбив тебе
Темний Стрілець –
АнтиАмур,
АнтиЕрот,
анти коханий…

Клятви і мрії рожеві –
даремно усе,
Реквієм Жаху
грає капела
вражених насмерть
розбитих сердець…

Серце розбите,
Нащо збираєш
страждання та кров
цілого світу,
навіщо?

Боляче, рвучко
б’ється в судомах
воно,
Ніяк не спочине,
ніяк не загине,
спокою,
бідне,
не хоче,
вмерти
й мені не дає…

За інші нещасні серця
вболіває
Серце Розбите Моє!



2018 рік

Глибока філософія
на житейських мілинах

А з тими,
що
гріхам навчали
чужих жінок,
чоловіків,
таке чортяки
виробляли,
Що став Енею
світ не мил…

Майже за Котляревським

***

Кажуть, що на чужому
нещасті
власного
щастя
побудувати неможливо…
Можливо, можливо,
ще й як!
Воно ж, нещастя, не твоє,
а чуже!
Збирай уламки,
палаци муруй красиві
іще,
іще!

А чи можна жити,
вижити хоча б
у такому палаці? –
Питання окреме,
питання – гвіздок:
як знати,
чи
будеш ти раювати,
чи
не збереш
кісток?

Якщо ти – бездушник,
та збродні майстер,
мучає совість,
якщо не вкрасти –
сколочуй щастя своє

з
чужого щастя
труночок
(зроби сам собі
З підступу власного
подаруночок).

Але, якщо залишилась
хоч одна
невбита крапля
справжньої совісті,
з тих часів,
коли ще в пісочниці
грався
серед діточок –
не буде
«більш печальної повісті …»,
бо ця краплина
почепить тебе
«ребром на гачок»,
І тоді –
«хоч верть-круть,
хоч круть-верть -
Смерть!»…

Перш ніж руйнувати
щастя ближнього свого,
подумай,
чи є ти

сто-
від-
сот-
ковим
гадом,
поміркуй…

І якщо нема де
на тобі вже
клеймо випалювати,
тоді –
руйнуй!

І жоден дідько
не допоможе:

на суд
потрапиш,
врешті,
Божий!

Звідки я знаю? – Та я про це знав завжди́.
Між короткими вдихами й протяжним видихом,
Що життя – лабіринт, який огортає дим,
Щоб не кожен одразу бачив короткі виходи.
Звідки я знаю, що найбільша чеснота – любов?
Що нічого ціннішого в небо не візьмеш, крім неї? –
Колись сам Господь говорив так... Їй Богу!
У часи, коли квіти усі ще росли над землею.

На вламаних гілках гойдалась наречена.
Сумного вітру тінь до світлих вуст зійшла.
Цим поцілункам злим її з дитинства вчено,
але дівоча скна не розуміла зла.

Та вже котився дзвін раптового вінчання,
і неживих істот накли́кала луна.
Бо триста зморних літ нечистого мовчання
споку́тує ось-ось пречистая вона.

Хто був за мужа їй, того ніхто не вбачив,
його короткий дух сидів при діві злий
і мацав полюси її земної вдачі,
і всю пропливши кров, сам раптом став живий!

Мене там не було, бо я ще тут, між вами.
Але про це мені розповідали сни.
Як угатив не грім, а бій поміж світами –
і прокотився лик живого сатани.

Земля стояла вщент погорблена, побита!
Курилися дими з вітрами навпіл там.
І той космічний пил заніс надію жити
на іншу Божу твердь, а тут лишив бедлам!

(…Так промовляє день крізь тло нічної хащі.
Вигукує мене усе життя твоє.
А я тим часом – звір, недо́биток пропащий.
Бо день не настає. І ніч не настає.)!

Однак, ще не кінець, бо пекло – нескінченне,
а рай – не на Землі, і Бог – не між людьми.
Мов дівка, геть од нас йде совість наречена
і поїть чортенят молочними грудьми.

4 серпня 1999 р., Київ

Уроки географії були мої улюблені.
З учителькою з Африки
ми грали в географію.
Підручники тоді були придумані,
і ми на картах ворожили і на глобусах,
у чорнім гримі і з пов’язками на стегнах
зі стрілами
довкола школи бігали.
Автобусом
за місто виїжджали у ліси,
і Африку прохо́дили ми всі
з учителькою з нашою з розважливою.
Вона саджала нас під дубом золотим,
виймала бубон, задавала ритм
й співала блюзно африканський гімн;
ми чули світ, ми бачили той світ,
де не слова – а голоси птахів,
де вже не дуб – а баобаб розцвів.

«Ми звідти, діти. Діти, звідти ми,
де чорний континент втягнув живіт.
На карті океан за безліч літ
розмив пів Африки!
Ми! Фанґи, панґве, паґуїни.
Ми! Яунде. Ми! Булу, бене, беті –
одна сім’я, що зветься гордо – Банту!
збираєм злидні знов у білий лантух,
ми знову бідні,
ми у рабстві знов,
у річці не вода – колоніальна кров.
Під аґресивний час
наш пересохлий стан
благає від Богі́в зволоження саван!
Зволоження саван!»

І ми ховались од дощу під жовтий баобаб.
Учитель-раб і поруч учень-раб.

Вона ж була
й скотаркою простою,
ще й аґротехніком,
перепряжним конем,
і вовком сивогривим,
і ковбоєм,
залежно даних тем,
цікава кожним днем.

І відпрохатися ніколи не хотілось
з її уроків, звідки час летів.
Яко́сь гранулометрії навчились,
привчились визначати склад ґрунтів...

І вчились визначати склад душевний.
«Породи кам’яні є також між людей», –
казала вчителька
і не псувала нервів,
коли траплялось з класом щось не те.

Ми дарували вчительці, мов квіти,
у зошиті в клітинку – рози вітру,
троянди вітру,
хризантеми вітру
довкола Києва збирали учні-діти.

Невимушена гра, жива й негрішна.
Але одного ранку запанувала тиша.
Зайшов директор,
просторікуватий і проімперський,
й оголосив, що у нашої вчительки
диплом – вахтерський,
а не вчительський,
а не географічний,
і що вона створює в школі

образ міфічний,
бо хоче ввійти в історію
з новим прочитанням,
і що, взагалі,
у нашому класі відсутнє вентилювання,
і що вона
схильна висмоктувати з пальця факти,
а учні – дурні́ –
відсмоктують
і пишуть не ті реферати,
і що з райвно вже давно
прийшов відгук листовний,
де сказано одно́,
і досить змістовно:
припровадити вчительку географії
як представничку необуржуазної мафії
зі школи геть!
під загальне висвистування –
і не пересолювати «впрєть!
такім вот учітєльствованьєм!»

І її звільнили за критерії оцінок.
Вона не вміла нас оцінювати всіх.
Ми грали з нею, ніби у пристінок,
на ті оцінки під дитячий сміх.

Скільки б інстанцій, підстанцій, нотацій
на нас не насилали перевірок вирій,
ми ходили до неї, мов на бальні танці, –
наша школа продовжувалась на її квартирі.

В учительки вдома жила тхори́ця,
не в клітці, а так –
вона бігала по тахті,
спала, виключно, на шерстяній спідниці
або в окремому ящичку для листів.

Квартиру стеріг ротвейлер Ректор,
і ми спочатку боялися пса.
Від його гавкання
можна було просто померти,
хоч він ніколи нікого і не кусав.

У тераріумі під лампою
відпочивала ґюрза Улита,
але вона теж нікого не могла пожали́ти.
Перед тим, як її посадити у скляний куб,
їй видалили ужальний зуб.

Ми ходили до вчительки географії –
і знали зоологію, історію, ботаніку.
Приходили з кавою, пили каву,
бо цікаво нам було з нею, було цікаво.

І коли директор продовжував
язиком бо́втати,
судомисто сіпався
і був схожий на робота, –
ми клеїли по вулицях
такі інструкції:

«Директор школи № 8
став старим, мішкуватим і лисим!
І це не просто костюму мішкуватість,
а його недбайливість і непрацездатність!
Він розкидається кращими вчителями
і проторгувався дітьми – нами!
Прийдіть о дев’ятій нуль-нуль до школи –
і зробіть йому в місце потрібне укола!!!»
Укола!
Укола!..

Нас спіймали і вигнали з рідної школи.
Нас відправили в рекрути
до Анґоли.

А вчителька пише листи:

«Ти, мій любий хлопчику, ти
пам’ятай, що трохи північніше від тебе
Африка вбирає живіт під ребра.
Глянь на карту:
її і так розмило пів океаном,
і не варто
завдавати їй зайвої рани.
Адже і ми – фанґи, панґве, паґуїни!
Ми! Яунде. Ми! Булу, бене, беті –
збираєм злидні, ламаєм спини
під дубом осіннім,
під баобабом смерті.
Це аґресивний час.
Кров не поліпшить стан.
Благай від Бога не зволоження саван».

І я ховаюся від куль під жовтий баобаб.
Спасибі, вчителько, що й досі я не раб.

10 листопада 1994 р., Київ

Ох, злісний час.
Для нас
життя є певна місткість
відрадних фактів і дошкульних гнид,
які віднадить запотиличник мільярдний.
І самовбивця – адекватний плід
цього пустого віку.
Чоловік
не владний
над своїм звучанням,
бодай він орнітолог, віршописець
чи в осавули хрещений анґлієць.
Одного разу в протягах доріг,
де біль голінний здрібнює бажання,
насилу багрячи суспільне серце, –
він пада з ніг,
і пуповина рветься
між ним і Розумом.
В очах шалених тих
я бачу тільки смерть.
Я не відкрию твердь,
повідану Богами,
я – людина.
Уродженець жінок з нокаутів мужчин.
Я йду ногами.
Серце – середнина.
І весь мій стан від аварійності причин
є вихолощення мого таланту.
Ох, злісний час, де зорі з діаманту,
а склеп шатровий із живих дерев!
Безсмертний канібал, який помер,
щоб світ і смерть тримати в домінанті...
Тобі, хто нас прирік на муки в раю,
я поклоняюся – і завмираю...

25 травня 1994 р., Київ

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
мріють
у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки
альпіністів,
святих,
померлих
і віків…

Там живою стовпить нова ера
і білий монастир,
падали, мов з неба, дерева –
на подолян у пустир,
і калічились люди
та ікону просили
та не насилати гнів…
Едельвейс розцвітав на могилах
найсміливі́ших синів.

Що, як і я прикинуся птахом
і полечу на шпиль,
стану сухим і білим монахом,
попихачем хвиль,
побачу, як мудро кричать
Мономахи,
безбожники
і коти,
коли спадкоємиця трону Жахів
відрубує їм хвости?..

Це ніч,
лиш вона нас карати вміє,
відрубуючи мрії.
Це ми уночі
так химерно кричим
і просимо помочі, –
тільки зачім?
Зачім,
як хотіли подовжити рейс
туди, де цвіте едельвейс?
І потім гору граніту
возити з собою по світу?
Коли ось він поруч –
старий гобелен
на місці
справляє
моле́бень…

13 квітня 1993 р., Київ

Цей рух між елементами буття –
злиденний покер аж до самогубства –
повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
блеф задля гри в життя без каяття!

П’яніє ґеніальність у нужді –
зливається з божественним началом –
їй коряться піґмеї і вожді –
а музика мовчала і звучала!

І розмір був: марш тріумфальних труп –
і голос був: дух тихих туб і труб –
і вітер знявся цвітом над землею –
з обличчя, що нагадує лілею!

Цей рух крізь смерть плете життя, мов шлейф –
а Божий дар лежить, бо рух є блеф!

23 листопада 2006 р., Київ

Чи мудре слово те?
Чи не мудре слово те?
А я́к сказано воно,
коли мудрість у хаті давно?
А прине́сене слово те.

Що́ я сиджу тут і слухаю тебе?
Я́к зайшов ти крізь двері замкнені?
Куди покласти спати сон твій,
щоб тільки мовчав ти, коли мудрість пильнує мене?
Дома я.

Що́ значать новини твої,
смерть довкола?
Що́ значать вісті суєтні,
весілля земне?
Чи не тут мудрість моя?

А ти бачив, я́к сонце гріє нас?
Бачив ти, що звідусіль воно досягає?
І мудрість нашу не говори.
Ось вона ним любується.
Бо й любо йому.

30 серпня 1995 р., Київ

Ні, не співається. Чорно-сріблястий дракар¹
Сяє на березі наново смоленим днищем.
Небо, обтяжене снігом, схиляється нижче.
Трусять валькірії² пух з переповнених хмар, –

Фрайї³ перин: замикають у білому колі, –
В білому коконі – фйорду⁴ круті береги.
Вирватись зараз з полону немає снаги,
Та і не хочеться: тепло і їжі доволі.

Скальде⁵, спочинь. Тут нарешті не просять пісень.
Не вимагають щовечора іншої віси⁶…
Білим мереживом інею Імір⁷ завісив
Крихітні вікна занесених снігом осель.

Жінка русява в розкішно розшитім вбранні
Вправно латає пошарпане штормом вітрило.
Зблискує голка. І наче й жадана і мила,
А не співається. Їй не потрібні пісні.

Їй не потрібно нічого. «Аби тільки жив.
Разом здолаємо злої зими заметілі, –
Мовила, – я тобі вишию квітку на білім
Парусі – з тих берегів, до яких не доплив.

Схожу на сонце. Хай світить в далеких світах
Світлом пісень, що мені заспівати не в змозі».
Прийде весна – і на волю повернеться птах:
Лебедем в літо по Нйорда⁸ веселій дорозі

Срібний дракар прокладе у Незвідане путь,
Зникне за обрієм. Жінка впаде. І віднині
Не підведеться. А сагу про Скальда й Майстриню
Інші складуть.
Сагу про Інгвара Скальда та Інгерд Майстриню
Інші складуть.

1 – корабель-дракон, човен вікінгів; 2 – ті, що забирають загиблих, небесні діви-войовниці; 3 – богиня кохання, сексу, шлюбу в скандинавів; 4 – вузька морська протока; 5 – поет-співець; 6 – алегорична пісня; 7 – дух морозу; 8 – дух моря.

Етюд

Нещастя далеким
здається,
Навіть,
якщо "далечінь",
Це - мить,

Ввижається,
що недоля
крадеться,
Навіть,
коли
не димить,
Здалеку
не блищить.

Змія зубами
хапає свій хвіст,
Це символ зловісний
химер,
Передчуття проблем...

У недолі до капостей
хист!

Сподіваюсь -
Повернеться минуле,
Хоча,
я зараз інший,
не той, що колись...
Усе, що добре,
давно заснуло,
Повстала Тінь -
Недобрий Гість!

Тільки Жінка,
якщо чекає,
Небезпеку завжди
відвертає!

Одного разу із далекого села
Мене до нього наша доля привела.

А він лежав і усміхався уві сні
І стало жаль його невимовно мені.

Його у спокої лишили лікарі,
Бо мав померти, рани мучили старі.

А я останньою надією була,
Тому й забрала до цілющого зела.

Всі ритуали, і закляття, і знання,
І магію таємну кликала щодня.

Благала Бога, сонце, зорі і пітьму,
Щоб і мені допомагали, і йому.

Поїла травами, чекала долі знак,
Аж поки став на ноги милий мій козак.

Благословили нас тоді мої батьки,
Аби були душа з душею на віки.

І не кажіть, що у житті нема чудес,
Якщо не бачили як чоловік воскрес.
********************
Його до мене наша доля привела,
Аби і я із ним для щастя ожила.

2020

Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…

Там на тебе не вижде око:
сонцем зирить,
звідтіль – потоки
чи патьоки
чи просто сльози,
(скоро вже темнота на світі?)
сльози світла – то ж антисльози.
Спів спалив і мене, супостата,
там-тарам: ми завжди співаєм,
там-тарам ми завжди…

Ти казала колись, же змовкнеш,
же любили тебе нізащо.
Бог не дав мені вміння слухать,
так украв необхідність бачить!
Тупіт цвяхів: і ти – колишня.
В яму котяться наші звуки,
наші руки спізнали землю,
наші руки цілують тричі,
наші руки землі допали –
закопали: і ти – не тутешня,
мертва блискавка у домовині,
у диму…
проростеш сосною – і згориш.
Тут нема нічого…

Душе мій! Тебе мозок злапав!
Там є все.
Але ти прочахла.
Пучок кіс твоїх в мене у пучках.
Під ногами земля зів’яла.
Моя згадко, тремтиш на свічках
і в очах на сльозах дотліваєш.
До - тлі - ва - єш…

І я возлюбив
чорні вікна,
запнуте дзеркало,
всі годинники зупинив –
щоб не дзенькали.
Тільки серце у двері – стук!
Анічого не маю тут!
Анічого немає там…

?.. там-тарам ..?

19 червня – 27 липня 1990 р.,
Богдани́, Київ