коли потвориться сміх
вороння зривається з древа
відлюдного острова мрій
 
залишає з веселощів
прокурену порож між
глюком & фаренгейтом
 
прокидаючи десь за мостом
у сандалетах розбитих
в очікуванні старовиннім
 
екіпажа з уклінними
погребальними кіньми
крізь поля здичавілі
 
у забуття & невидимі звірі
полюють іронію в пелерині
чутливих на морок років
 
 
 
 
 
 
 
 

Я блукаю між хмарочосами,
Як останній король модерну,
А мені кричать галантні гарсони
У чорних краватках-метеликах:
«Агов, містере!»
Мені посміхаються смугасті коти –
Вухасті свідки буття плямистого Місяця,
Знавці італійського сиру і сірих метеликів,
Посміхаються,
Наче не коти вони, а рибалки,
Що ловлять старого сома спокою –
Незворушного, як сама Порожнеча –
Стара бабуся Будди-Всесвіту
Медитуючого серед чорноти Вічності*.
Я блукаю між хмарочосами –
Скляними потворами Андрія Варголи**,
Виглядаю мишу на ім’я Сьогодні,
Що бігає між металевими, галасливими
Гусаками-автомобілями***
(Пливіть собі рікою часу, пливіть!),
А мені натякають, що то не миша, а щур,
Сірий, як вчорашнє безглуздя,
І хто натякає (стиха)? Зубата жінка Сонце!
Щур, який догризає насіння годин,
Що ми назбирали в торбинках овечих,
Бо гадали, що ми пастухи, а не женці
Всього, що лишилося
На цій ниві осінній порожній****.
Я блукаю, а місто-страховисько
Поглинає шматочки майбутнього,
Про яке знає лише хвостатий
Пророк.

Примітки:
* - люблю думати про Вічність, а особливо писати про неї. А вона любить… Що ж вона любить, ця стара діва з вицвілими очима? Не знаю… Не знаю…
** - краще б він малював годинники, а не бляшанки з супом.
*** - бо вони гелгочуть як гуси (коли в дорозі). І такі ж неспокійні мандрівці – туди, в невідоме. Бо прийдешнє завжди невідоме.
**** - весняна нива теж порожня – бо ще нічого ще не проросло. Посадіть там просо.

Хтось повинен сказати "прощай"...
Хтось має зламатися першим,
І віддаючи кохання "на чай"
То оголені болем нерви.

Хтось має закрити вікно
Та назавжди, наче кришку труни.
Хтось повинен залягти на дно,
щоб випливли пізніше обоє.

Хтось винен…
Звісно, я!
Я сильніший, але легше плачу.
Знову стану зовсім своя,
І забувши надію здачу…

...І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Замок, який ти споруджував
багато років, остаточно
зруйнувався. Із нього падають
уламки цегли, перетворюючи
на сипучий пісок надії.
Така цеглина може впасти
комусь на голову, поставивши
крапку в недописаному романі.
Замок укривається туманом,
який прагне поховати його
у своїй непроглядній ваті.
Від нього може лишитися
лише підмурівок, і ніхто
не зрозуміє, що тут було
раніше, які пристрасті
точилися в ньому.
Закон вічності приліг
на його переламаних кістках.
Крізь уламки проростає трава,
забираючи з собою пам’ять.

17 жовтня 2020

Вбий мене ніжно.. Зі смаком.. У ліжку...
Вбий мене пристрастю. Спалюючи руками...
Звісно думки давно так на тобі наболіли...
І все так стомлено мовчать між нами...
Тож цілуй мене в губи і нижче. І нижче...
Бери без залишку, бери обпалюючи...
Будь ти до межі воістину ближче...
Будь ближче ти.. Міцніше до себе притискаючи...
І цілуй мене пристрасно. При цьому зриваючи кайдани...
Бери непорочність, топи у своїй ласці...
І начебто б почуття, зовсім і не нові...
А втім я віддаюся їм без зайвого побоювання...
Ти люби мене ніжно, і стрічки сплітаючи
За шию закинувши, тягни, я у владі...
Вже так порочна, але все ж таки свята...
І твоє до стогнань рідне нещастя...
Ти люби мене зухвало, та так щоб кричала
І нігтями впиваючись у плечі...
Ти люби мене зухвало, що б знала
Скільки вогню буває у повсякденний вечір...
І невинність очей блакитних.
Та зберігаючи скромність.. Ніжність.
Стільки таємниць таїть божевільних...
І закохану безмірність...

Старий цвинтар із надгробками,
які майже розвалилися.
Пам’ять стерлася
на мармурових плитах.
Спогади розсипалися
мерехтливим піском.
Пісок часу стер написи
на могильних плитах.
Тут блукає скорбота,
якій ніде себе прихилити.
Крізь пожовкле листя
проростає забуття.
Крізь глицю проглядає
осіннє око часу.
Від залізних пам’ятників
відійшла фарба, як минула епоха.

8 жовтня 2020

Цариця темних сил.
Владика зла
Гуляє по Зимовому двору,
Та й переходить до Весняного двору,
Так само гуляє по Літньому двору
Та й переходить до Осіннього двору
І виникають думки про одне:
"Як же заволодіти всім світом?"
Ця темрява в душі.
І цей ціпок злом наповнений.
І добра вона не знала,
Тому вкрилася злом.
Але в душі в неї туга!
Адже замкнута від світу,
Вона нікому не потрібна.
І в душі у неї тільки помста,
А все останнє гаснуло.
І пам'ять хороша,
Яка пам'ятає погане.
Мені мандрівну відьму щиро шкода,
Адже вона самотня!
А що, може бути, гірше самотності?

Це такий час, коли
Вицвілий оксамит дашів’я еркера
Пасує до кольору неба і твого погляду.
А тому я знаю, — знаю, що буде далі,
І тому завбачливо приміряю іронію,
Що пасує до кольору стін якогось кафе
В якому твій погляд здається примхливо-втомленим,
Із проблиском фальшивої щирості
Та вдячності, які так пасує відпускати
Граючи вустами офіціантам.
Ти говориш, а вікна позаду тебе,
Немов ілюстрація словам: тьмяні фігури
І жовте світло у ньому грають у фільмі
Супроти прозорого повечір’я.
Я слухаю тебе. І це насправді цікаво.
Тебе вражає моя улеслива поведінка,
Що я підкрадаюсь до кожного і кожному
Коли не приятель то хтось. І це так дивно.
Дивно, що тут декорації Альфонса Мухи,
Відповідаю подумки, та розпанахую
Лимонний пиріг, що мені принесли.
Погляд її змінюється.
І тепер я можу прочитати у них поетичні рядки,
Що розмовляють зі мною невимовною тривогою.
Наче вона бачить якусь незбагненну трагедію,
Що чекає на неї в майбутньому, наче я лякаю її
Скрадливим бажанням дізнатись хто вона така,
І цього виявляється занадто для холодного повечір’я,
Для кафе з декором Альфонса Мухи,
Для тьмяного вікна з чорним силуетом дашів’я еркера.
І все-таки, яка Фріна помирає у цій дикій, хтивій дівчині, —
Думаю я, втікаючи від дешевої драматичності.

05.03.2024

Я здираю старий календар,
як старі спогади,
теплі, як вечерні вогнище.
Події того далекого року
зіжмакалися у грудку
і летять у смітник.
Почуття, думки, картини
спресовуються в кілька разів.
Неозорий космос того року
летить шкереберть,
у ньому відбулася
галактична катастрофа.
Кольорові спогади
злилися в безлику масу.
Чи можна зіжмакати
десятиліття й віки?

4 жовтня 2020

Промені сонця вдихають гаряче повітря
У камеру пам’яті...
Птахи перекреслюють небо і злива
Стинає голови квітам рядками віршів.
А серце у грудях — надміру накачаний м’яч
Заледве не розривається швами своїх шестикутників.
Вона кидає на мене погляд, наче виписує у повітрі одиницю.
І залишається тільки мить, щоб ув’язнити цей дотик холодних рук,
Як погляд її перетнувши весняний день,
Довершує вечір з його перекресленим небом.

29.02.2024

У моїм саду
Буяє осінь
Літо у минулому

Листя опада
Додолу летить
Рідіють крони руді

Холодні ночі
Іще теплі дні
І сонце що не гріє

Вересень іде
Ступає тихо
Заглядає у вікна

Пора летіти
Клини у небі
До вирію далеко.

Збудували над річкою замок
На кручі, над урвищем,
І став він найпорожнішим,
З найтемнішими баштами
І кімнатами.
Збудували його випадково,
Ненароком начебто,
З цеглинок світла –
А вийшла темрява.
Поселили там найменших
Мешканців –
Потворних карликів,
А вони втекли.
Бо Сонце – то руда коза:
Рогата, як полудень,
Наче медова офіра
Пазурастого яструба,
Що шукав поцяткованих звірів
Серед білого Неба – намарно.
Скидали маски
І робили з них опудало,
Але його ніхто не лякався –
Жоден зорнодзьоб-горобейко,
І ніхто не вірив,
Що то справжні обличчя,
А не облуда сновид:
У цього каштеляна
Купа ключів мідних,
Тільки він не знає
Де знайти двері,
І для чого їх прочиняти.

Наше плем’я скрипалів зібралось
На березі каламутного моря –
До потвори зубатої порту:
Полювати на череватого кита-пароплава,
Залазити в його ненаситне нутро,
А потім пожирати достиглі плоди-помаранчі
І шматки мертвих тварин,
І переміщуватись у часопросторі
По солоній воді хиткій
Пінистій (Афродіто, врятуй!).
Позавтра чи то Лугназад,
Чи Свято Врожаю в замку сеньйора –
Пихатого графа Кілдера:
День стиглих м’ячів-яблук
І гіркого ірландського віскі.
Електричні мотузки-дроти
Сказали мені по секрету каменярів,
Що я ще трохи живий,
Що я необачний зовсім,
Як рудий нетутешній кролик,
Як стиглий заборонений плід,
Наче єнот, що їздив на лижах
З гори поцілунків
В ущелину жебраків.
А чому?
З кожного німого дерева
Стирчать гілки-руки,
Прагну, як чорний грак,
Осені (коли достигають горіхи),
Ховаюсь у сірий дим
Чужих тютюнових люльок,
Щось там гукаю оклично
З цього сивого присмерку,
Чи то кличу когось,
Чи літаю…
Над м’яким океаном трави.

Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,
Не відаючи, що це, може, навіки.
Знайшлися добрі люди:
Винесли в ночвах.
Не бажана вона мені
І в перелітнім віці.
Не прошу, як дехто
Прийти щонайшвидше.
З року в рік повільніш
По землі ступаю.
А вона за мною
Невідступною тінню
Чалапає позаду.

Шатало зиму то в плюс, то в мінус,
З'їжджалися біси на карнавал.
А хтось у світі небезпечний вірус
Та на життя та на царство коронував.

І тим дипломатам, і приватним особам
Напрочуд нецікавий інший маршрут:
Вони літають за кордоном
Новий вірус додому везуть.

І звідки родом, на чому він виріс,
І з чиїх запасів, яких років?
Вже той комп'ютер на слові "вірус"
Та й увімкнути захист завжди готовий!

Та він рукотворний, він «супер», «мега»,
Його непросто перехитрити!
А ми прожили взимку без снігу
І без хвороб могли б жити.

Але замкнулися в рідні стіни,
Адже пандемія – не нісенітниця, не марення.
А хто сьогодні виводить гени,
За це має відповідати!

Якими стали, якими будемо,
Тож у якому крокуємо тепер строю?
Я більше руку нечистим людям
І не пропоную, і не подаю.

Але життя підбадьориться, і потроху
І піде засилля поганих звісток.
Лише залишається молитися Богу
І вірити у чесність простих людей.

Вітер часу змітає мене.
Листя опадає з дерев,
як волосся з голови
лисіючої людини.
Вітер жбурляє листя під ноги,
як подарунок вічності.
Він простилає килим,
яким пролягає шлях
на вершини чи в ніщо.
Листя нагадує сивину,
як попередження про розпад.
Воно палає вогнем,
який нікого не може зігріти.
Листя як фотографії пам’яті,
до яких не можна доторкнутися.
Вітер здіймає листя,
ніби вицвілі ілюзії,
і штовхає у провалля часу.
Вітер змітає все на шляху.
Нездоланні замки і фортеці,
побудовані з людських надій,
перетворюються на руїни.
Нескінченний потік пилу
Руйнує міцні споруди.

30 вересня 2020

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Зірки на небі виблискуйте яскравіше ночами
Нехай темрява втрачає всі злобні сили свої
У витонченому польоті кружляє планета під вами
І пісні співають вам навесні солов'ї, солов'ї

І піною плюскаються хвилі про стародавні скелі
Проклятий, Венерою, навіки  лукавий мужлан
Вже скоро гори почують, серця стукіт і удари
І на світанку затанцює-сивий з поволокою туман

З піни морської з часів неоліту архаїчний,
Але новий, привабливий твій дар
З'явись Афродіта, з'явись Афродіта,
Налий йому в чашу-кріплений дурманом нектар

До серця богині, відтепер дорога закрита
А над водою піднімається краплями пара
Твоя горда вдача і образа тобою не забута
Та й начаклуй для нього ти-шалений, полум'яний жар

Бродитиме він вічно без ласки
І не почує ніжне слово: "Люблю"
Так і ляже попіл на злющі, старі маски
Та й Альдебаран сам закрутить богиню свою

Я іду у глибину
смарагдового лісу.
Я відчуваю присутність
живої води,
джерел її живлющої вологи.
Поряд стоїть мертва вода,
кличе до себе всесвітнє зло,
вбирає звуки потойбіччя.
Жива вода пересихає,
а мертвої стає все більше.
Жива вода може відродити
із будь-якої зневіри,
життєвого колапсу,
пустелі відсутності ідеалу.
Мертва вода є оковитою
пекельного світу,
провідником у вічну пітьму.
Після живої води
люди оздоровлюються,
а після мертвої
падають навзнак.
Але подорожні не знають,
де жива вода, а де мертва.
Їх так легко переплутати.
Ліс мовчить, і ніде немає
підказки. Жива вода
несе з собою творчість,
а мертва ― Апокаліпсис.

23 вересня 2020

Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,
А між галактиками
Вода. Хмарою.
Така могутня, що породжує
Життя перелякане.
А я в цьому тілі подарованому –
У цьому потріпаному одязі
(Для душі)
Йду вулицями Дубліна
І відчуваю себе дитиною
Серед юрби рудочубих,
Серед юрби неприкаяних,
Що думають про Небо,
Траву і листя.
А кожне вікно – око кімнати
В якій стоїть стіл
І на ньому розсипана сіль:
Зайшов би туди,
Але вітер насвистує
Бадьору пісню
На флейті моїх наскрізьних ран,
Що лишились від полювання,
Коли я був не мисливцем,
А живою мішенню:
Лише тепер зрозумів,
Що спокій – це глибока журба,
Це колодязь відчаю.
І стало якось незатишно
Серед юрби одноплемінників,
Серед міста, яке вважав я рідним.

І світло місячного сяйва
Залило земні простори
Очистило землю та гори,
І наповнивши свідомість земну.
Вщухала денна активність,
Та прокинулася душа до польоту
І серце забилося сильніше,
Та неначе відчувши щось.
Небесною прохолодою наповнивши,
Просочивши її тишею,
І серця розкриваючи назустріч,
Розчиняючи печаль собою.

Не бузувір я , хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом
Просто зійшов би на котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

Під покровом ночі міської,
Я бреду ледве живий.
Я йду провулками,
І по темних закутках.
Я надихав їхнє зло,
І завжди ховаючись у тіні…
Я тупцюю мурах,
Та підпалюю метеликів.
Я йду,
Не в змозі покрикувати.
Я йду,
не в змозі стрибнути.

Як жахливе це місто.
Як небезпечний їдкий сморід.

Думки, б'ються об асфальт,
І перетворюючи щебінь на сад.
Сміття міста в озера,
Всі недокурки в тополі.

Ці лабіринти похмурих будівель,
Аж руйнуються очима.
Все - розвіялося як попіл
І зникло у місячному світлі.
Я бреду, топчу і пам'ятаю.
я живу. Не в світі темному.
Я живу у садах долі.
Там, де до зірок по дорозі.

Над річкою Білою,
Яку печеніги назвали Альма
Збудував хижку дідусь Ол.
Збудував і забув
Про людей, що пили росу
З чаші синьої квітки:
Взяв та й забув
І не згадував.
Забув про коней білих,
Що мають чорну цятку на лобі
І топтали чебрець запашний
Копитами – в червні.
Забув і не згадував.
Забув про косу замашну
Сивої жінки Ули,
Бо мусив забути –
Інакше ніяк, інакше глек
Без дна і води,
Глек, який не наповнити,
Скільки не лий,
В якому живе луна –
Сумна дівчина Ехо.
Дарував йому сулію
Повну вина черленого.
Вершник Юл
Дарував і казав:
«Пий! Бо риби не знають спокою
У річці Білій.
Не знають. Пливуть
З минулого в День Сонячний.
Пливуть.

Примітки:
У печенігів роду Каракарга, що кочував біля річки Молочної був шаман якого називали Ол.
За свідченням Філоктета Олександрійського (234 – 298) таври називали богиню смерті Ула. Але це було таємне ім’я, яке знали тільки жреці. Якщо в таврів хтось не міг померти, то вони кричали, дивлячись на північ: «Ула, прийди!»

Колиска тесана з чорних апострофів
Чи то з важких дерев’яних апокрифів
Писаних апостолом Неба*.
У цьому човнику трояндових снів
Задрімає небіж хмаринок –
Легкокрил синього тролейбуса,
Пазуристий хронікер гомінких бджіл,
Що напише їм історію-вигадку,
Де роки-літа будуть мічені квітами**
Або мітами про крилатого Мінотавра,
Де на кожній пожовклій сторінці
Міняйли нахабно дзенькають
Срібними тугриками Чингісхана –
Вусатого фемініста і модерніста.***
(Дайте йому трохи поїсти
Кобилячого молока
Полинової левади пророків.
Дайте!)
Співаю лагідну колискову,
А мені кажуть, що то заупокійна.
Радію дощу, а мені кажуть, що то радій.
Радій собі, не тужи, Алкіде. Радій.
Поліфем (десь в Палермо)
Бавиться словами приказок.
А ви слухали пісеньку
Однооких потвор-козопасів?
На вершині гори
Лякаю ведмедів пророцтва,
Фарбую їхнє густе хутро
Синявою.

Примітки:
* - в часи порнократії був такий Папа Анастасій ІІІ (час понтифікату 911 – 913). Він крім енциклік і послань (тексти яких до нас не дійшли) написав ще таємний апокриф «Небо, яке мені приснилось».
** - дож Генуї Джорджо Адорно (1350 – 1430) лишив по собі крім бібліотек еротичної та політичної літератури ще мемуари написані латиною: «Memoriam remus domini» («Спогади майстра весла» (лат.))
*** - Чингісхан направду був першим монгольським феміністом: у його кодексі законів сказано: «…жінок заборонено бити палицями і камінням…» А його імперія для свого часу була таким модерном, таким модерном, що Будда борони…

це вже було колись
у котромусь із минулих життів
обстріл із літаків посеред пасовища неподалік лісу
серце пульсує і в такт відраховує секунди до нескінченності
коли все вже не матиме значення
але зараз
цей страх невідворотності
молитви усіма мовами болю
охоплюють моє єство і благають
поряд діти
і Кинджал на Рівне

як я їм розповідатиму який смак першого поцілунку на вустах
куди викинути валізу непрожитих обіцянок
чому краса вчергове виступає ширмою висловлює занепокоєння

- мам, світло ввімкни світло
- синочку, дядя вимкнув
- дядя вимкнув? (хник)

знаю, серденько, нам усім бракує світла
але тому дяді певно воно найпотрібніше
коли він забирає світло в інших
бо якщо душі темно - хапаються за чуже
проте
чуже не світить так яскраво
чуже не стає орієнтиром у темряві
чуже випікає очі ніколи не ставши рідним

дядя про це ще не знає

але одного дня в лікарні раптом вимкнеться світло
операція на серці його сина
а згодом на переході аварія - його донька
світлофор неслухняно перекинеться на червоний
а водій задивиться на відео про війну де він проти війни

проти війни не попреш

та коли дядя спитає тебе, Господи,
за що це йому
як би я хотіла щоб ти відповів

Ой, душа моя, про що ти стогнеш,
що не живеш спокійно ти?
І скільки сліз ще упустиш,
що не здійснилися мрії?

І повзе тривога в мою душу,
Та й жену її з серця геть.
Ні! Не хочу, не слухатиму,
Аж як довжина ... безсонна ніч!

О, Боже! як же в серці сумно,
що за передчуття гнітять?
Світло від місяця струменіє тьмяно,
біль обвиває немов спрут.

Ну що ще дано звідати,
Цій моїй змученій душі?
Скільки мук і скільки болю,
я так змучилася вже.

Часто сміюся, повірте мені, крізь сльози.
Завжди намагаюся я тривогу приховати.
І так хочу, щоб нічні грьози,
встиг осінній дощ змити.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Після наказу ворога спалити
Ці публічно шкідливих книг скупчення
І жодної не вберегти,
Найманих шумна течія
Гнало вулицями волів,
Ці візки з книгами тягнувших з бібліотеки
До багаття — бичами хльостких слів...
Цей ганимий автор, що з найкращих,
У ту фатальну, важку мить,
І штудуючи спалені списки,
Не виявивши своїх книг у бібліотеці
Серед них –
Казки та пригоди,
класика та детективи, фантастика
та кохання –
Згубне захоплення
Так губить нашу кров.

Книги - вони багато знають,
Слова – дають нам думки,
І тому їх – вбивають,
Щоб не було в них сенсу.

Так просто: вогонь – попіл,
Так просто – і нема книги.
І пам'ятає один лише вітер,
Що книжки колись були.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу…
Щоб чорне золото добути,
Треба глибин землі сягнути,
І кожну мить ризикувати,
І не боятись лаву брати…
Ті відчуття і почуття,
Які свідомо в кожну мить,
Тому й душа його тремтить…
І що не раз допомагає,
Терпіння, сили додає,
Те що сім'я завжди чекає,
Всевишнього про це благає…
31.08.2009 Швець Т.В

Знай,
У травинки кожної
Є своя особлива мелодія.
Знай,
Із пісень польових трав
Пастухові наспіви зринають.
Пречудові й ніжні такі,
Що як вслухатись в них,
Молитись захочеться разом із ними –
Стать на коліна перед Всевишнім.
А як піснями переповниться серце
І запалає пристрастю до Землі Ізраїлю,
Од Святої Землі світло велике
Спалахне й огорне тебе.
Із пісень трав полине тоді
Наспів серця твойого.

На нас дивляться блакитні очі неба,
І стиглий лан пшениці золотий,
Нам кажуть предки:
«Код нації нам треба берегти»
Як найдорожчий скарб землі святої,
Бо то є код нашої рідної мови.
І ворог нас ненавидить за це
Люто на нас нападає…
Ми виженем тиранів з нашої землі
І не дамо війні плести злі чари
Під діями сатани…
Ми об’єднаємося разом,
Бо оберегом нації є мова
Так відстоїмо незалежність свою.

Я хочу загубитися в лісі,
я хочу доторкнутися
його таїнств,
я хочу відчути пульсування
серцевини Всесвіту.
Я йду відомими стежинами
і продираюсь крізь зарості.
До лісу веде кладка,
як міст між буттям
і небуттям. Човен Харона
не потрібен. Насувається ніч,
і треба пірнати в невідомість.
Тут можна опинитися
в антисвітах, де все навпаки.
Усе, що ти приховував
на дні підсвідомості,
оживе в цьому лісі.
Усі страхи постануть
загрозливими демонами.
По той бік річки
тебе кличуть примари
і кажуть, що там краще.
Можна назавжди скинути
тягар земного життя.
І ти йдеш углиб лісу.

24 серпня 2020

Ми – у раю,
Ми дістали трохи суниці та жуємо,
Рай – наш будинок,
Він стоїть на краю
Цього бездонного кручі,
Що стрімко падає
Вниз та вниз,
Там кажуть пекло - звичайне життя,
І люди туди падають...
Небо підтримує їх
А Хмари несуть звістку
на всі краї,
Саме від них,
і впізнала я,

Скоро за щастя своє
ми заплатимо -
Сірі люди візьмуть із нас свої борги,
Бо ми не заплачемо,
Ніколи не заплачемо,
І не погасимо свої вогні...

Це соло вдвох,
Це дует самотності розбитих...
Ми - це наш дім,
Там, на краю кручі,
Плющем повитий...

Далеко за озером спокою
Людина йде стежкою невідання
Крізь високу траву забутих Істин –
Колючих, як корсиканський полудень.
Ловлю в цьому прозорому озері
Пічкурів плямистих –
Створінь крижаних джерел
І Неба черствого й байдужого –
Неба Гіпербореї.
Плутаю це озером зі свічадом,
В яке зазирають ондатри –
Зубаті красуні вусатого літа очікування.
Сваволя. Чи то сон лірника,
В якому тільки мелодії сови болотяної,
В якому сліди на піску –
Сліди почвари минулого –
Холодної, як епоха оленяча.
Кидаю в те озеро шовкові сіті –
Може зловиться пструг Пізнання,
Може мені таки щось відкриється,
Як тому диваку-ірландцю,
Бородатому, як всі оповідки
Про людей, що не знали заліза
І сонцеплин вважали виставою
Старої діви-весталки,
Жриці страшної Вічності.
Наливаю в келих сутінки –
П’янкий трунок садівника Епікура,
Вітер гортає тіні – м’які як волова шкіра,
Наче не тіні то, а сторінки
Книги ноктюрну й пророцтв.

Вечірні сутіноки світу знову огорнув місто.
І ця королева ночі вступила в її володіння.
І у світ тіней зайшов крадькома холод,
Ведучи з собою незрозумілі суміття ...
Близька мить, адже опівночі буде привід
Цих Тіней бояться - примарні бачення.
Бо їх приведуть до нас річка Оріль та кривавий місяць,
Неначе заганяючи в Ка трепіт наводження.
І так угамовуючи спрагу страху та емоцій голоду.

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувався молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки,
бо змалечку завчив: «Не суди і будеш не судимий!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь велить йому.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».

P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі він не жив.

В кімнаті надто багато світла
Він затягує вікно блякло-зеленою шторою.
Кімната тьмяніє. Саме таке у нього відчуття, —
Відчуття півсну, бажання сховатися,
Але все ще чути переспів птахів на залитій сонцем вулиці.
«Все це умовності», — думає він пригадуючи будинок
Старої сецесії, який тепер служить лікарнею,
Згадує її високу стелю, гарні поручні, скульптурні форми на їхніх закінченнях.
«Так, — думає він, — можна відмовитись від усього неважливого.
Менше читати книг, або узагалі не читати,
Не дивитися фільми, не слухати історій, аби десятою дорогою
Обходити чужий досвід. Жити своє життя
Надіючись на провидіння бога, або просто на задоволення,
На давній, ветхий гедонізм чудового провідника у світ лискучої лазні,
Плоті, фресок, збочення, та постійних мандрів».
Поки він тут лежить, думає, що добре на якийсь час забути про все.
Залишити за дверима усіх;
Там стоять герої книг, його сусіди, Бог стоїть,
Усі античні гедоністи, кініки, метафізики, стоїки…
«Слоїки», — каже про себе він і тішиться з цієї нісенітниці —
Словесного безглуздя, наче намагається, насправді
Перекреслити, перебити мечем сміху усіх Августинів, Кантів,
Шекспірів, Бергманів, Шевченків.
Не хочу думати над вашими віршами, над вашими ребусами,
Приміряти одяг, який доводиться вішати в гардеробі.
Залиште мене в спокої. Я хочу лежати у своїй кімнаті
Думати про жінку, якій не вдається завагітніти,
І яка зараз прийде із супермаркету.
Залиште мене в моєму амфітеатрі. Ідіть до біса,
Відстаньте», — промовляє він заспокоївшись,
І кутається у прозоре покривало сну.
Сонце у своєму зеніті не турбує його.
В кімнаті жарко, але це нічого.
Дух розпеченої лазні потрохи вдихає розслабленість у його мозок
І він поволі, поволі засинає.

25.06.2024

 
Карнавали облич, фарбованих всіма барвами
Трубадури безпам’яті, лагідних речень
Купідони прóкляті, злидарі красномовні
Прожилкований розпачем мармур
Непрозірний пожежницький плексиглас
Танці весело-жорстоких дітей вогню
                                      в усмíшках Любови
На вулицях світла, магістралями пітьми
Музичне полум’я, заквітчання гвинтівкових куль
Золота психоделія на камуфляжному хакі
Гелікоптери Вудстоку нічим не згірш
                                      в’єтнамсько-військових
Твій берет грубої в’язки, згляд кокаїновий
                                           над морями Любови
Незвісні зблизька вразливі шизові
Мов зурочені ночі, мов одбиток весéлковий, мов
Поцілунок нестямної мрії
Чи останній ковток лихослів’я
                                 з легких із долонь Любови
& На тім сонцесході врочисто сконати б
Під водоспадами сліз
На дотліваючім полі
Любови
 
 
 
 
 
 
 
 

Бентежить те, що бачу я,
Як люди підставляють від душі мене
Добро, за слабкість приймають, як і мої вчинки
І що хочуть від мене "не розуміють"
Вони часом включають дурня непогано
Не знаючи краю та порога
Огидно, що надто добрий з ними я,
Що й таке жахливо для мене
Ще й жахливо ображає все це,
Що коло "таких" людей зближує
І зовсім людського немає в них,
Тому я називаю це «страшне добро»

Подвійне життя. Подвійні почуття.
Вони сьогодні не в ціні.
І на межі правди та безумства
Горіти у рятівному вогні.

Горіти, щоб став підсумком попіл,
Який ледве вловимий.
Згоріти, щоб раптом хтось помітив,
Якою ідеєю одержимий.

Подвійна брехня. Подвійні ролі.
Чи не багато фальші в дзеркалах?
Подвійне життя. У ньому багато болю,
Воно присутнє у словах.

І я коли-небудь перестану
І всіх навколо і себе оманювати

І для чого слова? Навіщо ж звуки,
І що розрізають тишу?
Любов перевірена в розлуці,
Не в силах витримати весну.

Моя весна часом правдива.
А правда, по суті - оман.
Мої вчинки суперечливі,
У душі панує суцільний туман.

А що натомість? Подвійні промови,
Де примішка гіркості та брехні
Твердить про те, що час лікує,
Але не подарує право жити.

Я спалюю свою пам’ять.
Я спалюю свої спогади.
Вогнище тріскотить, сміється
і перетворює на попіл
те, що залишило минуле.
Що можна спалити?
Чи є те, що не горить?
Іноді хочу відродити з попелу
те, що необдумано кинув,
але вже не можна.
Те, що згоріло, не набуде
колишньої форми.
Марні надії відродити
закинуту пам’ять
і зітлілі спогади.
Багато хто славить вогонь,
але він діє подібно до часу:
руйнує і нічого не повертає.
Чи нагадує він творчість?
Чи це руйнівний вітер?
Я бачу, як згорають
мої переживання і спогади,
я хочу вирвати їх
із невблаганного полум’я.
Вогонь нагадує музику
першого дня творіння.

19 серпня 2020

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Ми крізь темряву дивимось
У полоні пристрасті
Наше кохання колишнє теплом огортає вічна мить…
У пам’яті колише
Ми крізь темряву дивимось
У полоні пристрасті
Наше кохання колишнє світлом божим лікує вічна мить..
У пам’яті колише
Ми крізь темряву дивимося
У полоні присирасті
Наше кохання колишнє таємним сенсом життя починає оживати вічна мить…
У пам’яті колише

Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав
на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи,
які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило радості стрічі вві сні-з усією родиною й друзями сонячної днини
десь на узбережжі моря
чи в лісі біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і, як щось зайвe, відсторонить снотворне.

Давним - давно Князь мав трьох доньок. Старша - Абаддона та середня дочка - Мамона не проявляли дружелюбності до молодшої - Зореслави. Вони постійно чиплялися до неї, і навіть батьки підбурювали конфлікти. Зореслава ображалася на всіх, хто завдавав їй болю.
Поряд із замком розташовувалося одиноке озеро, куди вона ходила, аби заспокоїтися. Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «не плач мила, напиши історії про свої печалі та образи», і раптом усе затихло.

Зореслава зраділа цим словам і повернулася додому, де пізно ввечері її вже чекали сестри і батьки, які знову почали її ображати.
Не витримавши знущаннь, вона в сльозах побігла до своєї кімнати, згадуючи про шепіт озера. Вночі Зореслава розпочала писати правдиві історії про печалі та образи.
На ранок вона прокинулась з відчуттям легкості,
адже спромоглася висловити свої думки на папері. Залишивши напис слів із літер. З аркушами у руці, спустившись до родини, Зореслава відразу ж натрапила на неприязнь матірі, незабаром до них долучилися ще й сестри. Батько, вважаючи, що його дружина й доньки мають рацію, всіляко підтримував їх. Не витримавши тиску, вона вирушила до літописця, аби показати йому написані нею історії.

На наступний день Зореслава знову відвідала литописця, прагнучи дізнатися його думку. Коли увійшла до хатинки літописця, то побачила його сердитим: «ти написала нецікаві оповідки. Таке точно ніхто не читатиме. І, до того ж тема не відповідає сюжету», - різко зауважив литописець.

«Тоді поверніть мені мої історії, я виправлю все, що вам не сподобалось», - з сумом відгукнулася на зауваження Зореслава.
«Давай зробимо так: нехай твої історії полежать у мене, а ти прийдеш через декілька днів. Я спробую їх трохи вдосконалити, щоб люди захотіли їх читати», - з посмішкою запропонував литописець.

Зореслава спокійно попрямувала до замку, але там знову спалахнули чвари та образи, які дедалі більше роздратовували її. Вона не знала, куди подіти очі від цього непорозуміння, особливо в сім’ї.

Темної ночі, вона знову відвідала те саме озера, де випадково помітила стареньку. Стара також звернула на неї увагу, підійшла ближче до неї й запитала: «Що трапилося, дитино?». Зореслава, сховавши очі від сорому, відповіла їй з опущеним носом: «Нічого, вам просто здалося».
«Брешиш, дитино», - сердито мовила старенька.
«знаєш, ти можеш розповісти мені все, бо я бачу, у тебе є проблеми саме всередині родини», - продовжила вона, коли злість вщухла.
Зореслава розплакалася й зізналася: «Справді виникли проблеми в сім’ї, всі мене сварять, сердяться й ображають - це триває повсякчас». Вона відразу відкрила свою душу незнайомій старій.
«хочеш, я тобі допоможу?», - спитала жінка.
«звісно, хочу! Але як?», - здивувалася Зореслава, звертаючись до старої.
«тобі потрібно знайти кохання, і я готова допомогти… Проведу обряд на кохання… Побачиш, через три дні у твоєму житті з’явиться чоловік, дуже схожий на тебе… також зроблю обряд для очищення від негативу в домі, але спершу заплати мені за ці ритуали».

Вона зраділа такій пропозиції і поспішила додому. Там панувала незвична тиша: ніхто не сварив й не ображав її. Зореслава зібралася з думками, побачивши батька, і попросили його дати їй гроші на подарунок для подруги. Батько мовчки виділив їй необхідну суму.

Пізно вечері, дівчина вирушила до озера, де її вже чекала стара.
Зореслава віддала гроші за обряди і промовила: «сьогодні вдома було тихо, як ніколи".
«Ось бачиш, недарма провела обряди, і вони спрацювали», - зраділа старенька, а потім залишила її наодинці. Дівчина залишилася біля озера і зненацька відчула теплий погляд. Повернувшись, вона побачила хлопця, який їй усміхався.

З усмішкою на обличчі вона побігла додому, зберігаючи в пам’яті цю посмішку. Тепер Зореслава також усміхалася, як і він, а її сестри дивувалися, бачачи її такою щасливою. Вони почали розпитувати: «чому ти посміхаєшся?», але не отримавши відповіді, знову почали сварити та ображати. Мама приєдналася до сестер. Цього разу Зореслава серйозно образилася на них, і відвідати літописця. На шляху до нього вона зупинилася, помітивши знайому, яка читала людям її історії, а люди стояли навколо і плакали разом з нею. Зореслава розгнівалася на знайому, поспішивши до його хатинки, зайшла всередину. Літописець, не гаючи часу, повідомив їй, що віддав її роботи знайомій, оскільки нікому було виправити її сюжети та теми.

«чому знайома читала мої історії від свого імені? Я ж їх написала, а не вона?», - спитала дівчина у нього. Літописець промовчав, а потім вигнав Зореславу зі своєї хати. Образившись на всіх, вона помчала до озера, де її вже чекала старенька. Глянувши на неї, дівчина зрозуміла, що повинна розповісти все, і без вагань поділилася своїми переживаннями про те, як її знову ображають.

Зореслава, зустрівши погляд старої, усвідомила, що має продовжити свою розповідь: ставши жертвою образ, вона виявила, що її знайома, вже відома, читає й видає її історії за свої. Літописець підтримує цю знайому, стверджуючи, що це її історії, і не має наміру повертати їх мені.

«тобі потрібно провести обряд, щоб твої історії повернулися, і все владнається. Побачиш, люди від неї відійдуть, коли зрозуміють, що це чужі оповідки. Але за обряд потрібно заплатити», - промовила спокійно стара.
«Але це надто дорого, батьки не дадуть мені більше грошей», - з сумом заперечила Зореслава.
«Почекай… ой, я щось побачила. Твої батьки помруть через пів року, негайно, чуєш? Я проведу обряд, але ти мусиш заплати мені за все», - з острахом сказала стара.

Дівчина дуже перелякалася, й, в паніці, побігла додому, де побачила, що всі регочуть з якоїсь ситуації. Зореслава забігла до своєї кімнати, намагаючись заспокоїтися, розмірковуючи, як вмовити батьків дати їй грошей. Рано-вранці вона вигадала, як отримати гроші від них. Врешті-решт, Зореслава наважилася попрохати їх про допомогу, і мама без вагань виділила їй необхідну суму. Дівчина зраділа і повернулася до своєї кімнати.

Пізно ввечері, Зореслава вирушила до озера, де її вже чекала старенька. Вона розплатилася за всі обряди, і стара спокійно залишила дівчину на самоті. Сидячи на березі, Зореслава задумалася, і запитала себе: «чому в мене досі немає коханого? чому сварки не припиняються?».

Раптом до неї підійшов юнак, який кілька днів тому усміхався їй.
«Привіт, давай познайомимось», - звернувся до неї незнайомець, але не дочекався відповіді. Він повторив своє запитання кілька разів, але, не почувши нічого у відповіді, пішов геть.

Повернувшись додому, дівчина подумала, що вчинила правильно, адже в неї боліло горло, і вона не могла говорити. Але зайшовши до своєї кімнати, Зореслава побачила сестер, які сміялися над нею. Одна з них запитала її:
«У тебе ще є твої історії? віддай їх своїй знайомій, вона пише краще за тебе, тож нехай це будуть її історії».
«Ні, не маю», - відповіла я сестрам, і вони лишили цю тему у спокої.

Зореслава, нічого не розуміючи, пізно ввечері знову пішла до озера.
Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «обдурила тебе стара», і раптом усе затихло.
Вона ще трохи залишилася біля озера, коли до неї підійшла стара і доторкнулася до її плеча:
«доню, у тебе все буде добре»,- промовила стара.
Зореслава, повернувшись до старенької, гнівно сказавши:
«ви мене ошукали». Стара трохи злякалася, але дівчина не помітила її легкого переляку. Потім стара замовкла і додала: «ні, доню, ти побачиш, твій коханий йде до тебе… він прийде приблизно восени».
Зореслава промовчала.
«у вашому домі блукає зла нечисть, віддай мені золото. Я очищу його від зла і поверну тобі, воно буде сяяти чистотою. Потім забереш золото додому», - продовжила говорити стара.
«що?», - здивувалась Зореслава.
«ти не хочеш допомогти родині та собі? Я поверну тобі золото. У мене надійні руки та ми ж знаємо один одного», - додала вона.

Зореслава замислилась…і вирушила додому шукати золото, вважаючи, що в цьому немає нічого страшного - просто почистить його і поверне назад.

Коли вона прийшла додому, в замку нікого не було. Знайшовши золото, дівчина поспішила до озера, щоб віддавати його старій. Коли дівчина дійшла до озера, стара вже чекала на неї.

Спокійно віддавши золото, Зореслава раптом помітила пташку, і в ту ж мить стара миттєво щезла. Дівчина озирнулася навкруги, але старої вже не було - вона зникла безслідно.
Спершу Зореслава відчула переляк, адже не відшукала ані золота, ані старої. Повернувшись додому, вона зіткнулася з гнівом батьків, котрі запитували її:
«що сталося, поки нас не було? де золото?».
«не розумію я», - здивовано відповіла дівчина.
Після цих питань, вона вирушила до своєї кімнати.

Місяці промайнули дуже швидко, настала осінь. Одного ранку прокинувшись, дівчина злякалася: рідні сварили її і звинувачували у крадіжці, стоячи біля її ліжка. Вона намагалася переконати їх у своїй невинності, але ніхто їй не вірив, і зрештою її вигнали з замку.

Знов Зореслава прийшла до озера, де, сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «напиши історію про кохання», і раптом усе затихло.
Вона зраділа почутому та вирушила на пошуки хатинки, котру незабаром відшукала, зайшовши через відчинені двері, сіла на підлогу й в абсолютній тиші почала писати історію про кохання. Коли завершила оповідь, почула голоси людей, вийшовши до них, почала читати їм своє творіння. Під час читання один з літописеців був вражений неймовірною історією, і запросив її до себе додому.

Слухачи були в захваті від прочитаної Зореславою історією про кохання. Люди ще довго обговорювали цю чудову розповідь, що містила неймовірну історію про кохання, а літописець одразу ж визнав Зореславу літописцем. Плітки про її талант дуже швидко розлетілися, і навіть молода літописець дізналася про цю неймовірну історію.

Не стерпівши почутому, вона покликала до себе стареньку і наказала їй: «заберіть у неї саме цю неймовірну історію про кохання, нехай про неї всі забудуть. І, до речі обдуріть її, поверніть їй золото за оповідку. Це вже моя історія про кохання, і тепер я буду читати свою версію. Коли я її прочитаю, всі повірять, що це я написала».
Стара мовчки пішла, і миттєво ж опинилася коло озера, очікуючи на Зореславу. Коли дівчина прийшла, стара помітила, що вона була щаслива і тримала у руках аркуш паперу, на котрому була написана неймовірна оповідь про кохання.

Старенька звернулась до неї: «віддай мені цю історію про кохання, і в тебе все буде добре, твій коханий повернеться до тебе». Зореслава здивовано спитала: «чому я мушу це робити?». У відповідь стара швидко простягла їй золото: «ось, тримай». Дівчина зраділа, і почала забирати золото, але стара зненацька вирвала з її рук аркуш з оповіддю про кохання, на якому лежало золото, забравши все, швидко пішла.

«стійте, а золото?», - спитавши вигукнула Зореслава. Старенька віддаляючись відповіла: «забудь усе». Тим часом молода літописець розмовляла з літописцем, який закохався в неймовірну історію про кохання дівчини. Вона вмовляла його визнати її літописцем цієї історії, літописець, хоч і здивувався, погодився, бо боявся втратити все.
Зореслава поглянула на озеро - воно висохло, потім на небо - воно почорніло… І всі швидко забули про неї, як і про її оповідь.

Промайнула зима, і Зореслава знов підняла очі до неба, котре тільки - но стало чорним. Довго дивилася, не відриваючи погляду, поки небо не прошепотіло: «поцілую його», і раптом все затихло.

Дівчина підійшла до висохлого озера і побачила сумного хлопця. Підійшовши ближче, Зореслава поцілувала його. Вона знову глянула на озеро - воно стало блакитним. Потім поглянула на небо - воно стало блакитним. За мить хлопець поцілував Зореславу, і вони стали щасливими.

Тим часом до них підійшла до старенька, яка повернула їй і історію, і золото. Разом з юнаком дівчина повернулася додому і побачила,
що всі радіють і щасливі. Усі відвернулися від молодої літописця і забули про неї назавжди.

Ця шкідлива звичка постійно слухати шум,
Голоси, що змінюють один одного піксельним болем екрану,
Музикою з динаміків твоєї відстороненості,
Втечі у павутину міста з острахом пропустити, щось надто важливе,
З такою захланністю дослухаючись до замовленої порожнечі,
Де під логінами зареєстрованого суму
Вириваєшся від домотканної самотності і тиші.
Тоді поезія видається громом розколеного горіха
І книги стають перелітними птахами чужого для тебе неба,
І можливо, єдина втіха — слухати голосові
Занурюючись у води магістралей та звивистих вулиць
І єдина твоя потреба — збирати окремі слова
З фоліантів які перелистує вітер.
Вичитувати, слухати розливаючи власний голос,
Для інших, аби забутись. Наче шукати головну тему свого життя,
Протяжним тремтінням струни від безкінечного смичка,
Озираючись на шумні будинки,
Що коливаються графічним еквалайзером
Постійного струму твоїх пошуків.
І раптом, коли усе завмирає,
Коли над головою чується тільки шкрябання мишей,
Стіни стають твоїм дзеркалом і час сповільнюється,
Що майже чути, як проростає стебло вічності,
А подих стає легким, мов пір’я.
Повертаючись до ремесла ти відчуваєш, як тиша добирає тобі слова,
А ти вибираєш слова із тиші.

24.11.2023

Тече річка, тече століття,
Тече крізь час і простір,
Що їй людське лихоліття.
Так повелося, і з давніх-давен
Річка, забачивши горизонт,
Тече до нього і мірно дихає.
Над нею – небес величезна парасолька,
Цю мелодію річки він чує.
То вона співає, і пісня її
І живопис, як крила птиці,
Все людині віддає,
Він до неї душею завжди прагне.
І світло мелодію свою
Вдало вплітає в пісню річки, і сонце
Там, у дикому, північному краю
Лиш тільки вигляне у віконце,
І знову вечір над річкою
Вдало приховує таємниці вікові…
Цей останній відблиск, стривай, стривай
І висвітли стовпи німі!
Річка, річка, як людина,
Свій шлях знаходить у світобудові.
Йде, йде за століттям століття
І немає прекраснішого за утворення,
Чим світ Землі – моря та річки,
А течуть вони крізь часи
І служать вірно людині.