Ми запізнались у збірні приватній – не на розкладинці.
Між інкунабул – зі свіжістю форми ти. Але ж
Цінність твоя, в основному, – у суперобкладинці.
Літературною ж вартістю – геть не вражаєш.

Зрештою, це не недолік – ціна за походження.
Маєш коріння ще у міфології грецькій.
Звикла з народження ти до тонкого обходження.
Коло твоє – то бомонд науково-мистецький.

Але зима відзначалась морозом і кризою.
Тож опинилася ти у публічних палатах.
Там не зважали на те, що була нерозрізана –
Слинили пучки і брались тебе читати.
25 грудня, 2010 р.

Що там коїться: навколо
Вже весна співає соло,
Промінці танцюють скрізь,
Прилетів весняний гість.
- Соловей, привіт тобі
Із тутешньої землі!
- І тобі привіт, Їжаче,
Заспіваю я, одначе.
Ось почувся дивний спів.
- Що з тобою, друже мій?!
Де подівся голос твій?!
- Горе, горе! Що зі мною?
Театральний виступ!.. Горе!
- Так! Це справи не прості.
Треба лікуватись!
- Процедури, процедури…
Де про це дізнатись?
- До Сови ти полети:
Все на світі вона знає.
А живе стара у гаї
Допоможе все дізнатись.
- Дякую тобі, Їжаче,
Полетів я до Сови,
Лікар ж бо це лісовий,
І, гадаю, допоможе
У проблемі мені цій:
Вилікує голос мій.
До Сови летить цей птах,
Підлітає до дупла.
- Добрий день, – гука з двора, –
- Хто й навіщо там прийшов?
- Я Соловей, прийшов сюди,
Бо голос мій пропав на чужині.
І хочу Вас я запитати,
Чи Ви не знаєте, де взяти?
- В темнім лісі, густій чащі
Росте квітка чарівна
Тож і відповідь одна:
Якщо зможеш віднайти,
Вип’єш трішечки роси
І повернеш голос свій,
Оперний чудовий спів.
-Дякую тобі, Сова,
Бо печаль мене пройма!
… Долітає вже до чащі
Соловей наш бідолашний
Опустився відпочить –
Квіточку зумів зустріть.
Підлетів, роси напився
Й дію чарівну відчув:
Ліс його увесь почув.
Диво-звуки полетіли.
Птаство все-усе зраділо!..
Соловейко наш зрадів,
На концерт свій полетів.
Браво! Біс! Усі кричали
Славно всі аплодували.

2011, зима

Юнача мрія вкотре ночувала
Під плотом позабутої журби,
Душею кликала стривожено, аби
Ти знову вийшла з сяйного начала,

І наново тебе я полюбив,
Та муза сну задумливо мовчала,
Лиш спогаду мигнув далекий спалах,
І темінь опустилась на горби.

19.06.12

Море спогадів, тихих і чистих,
хоч згадати й немає про що:
ти любив мене двічі чи тричі,
а тоді, безсердечний, пішов.

Ти любив мене тричі… чи двічі?!
Вже забула, хоч ти мене ріж!
Отакі у душі протиріччя…
Краще «тричі» – так спогадів більш…

Ти приходь – чи у спомин, чи просто,
Чи закоханий, чи навпаки…
Будеш поруч – заскакуй у гості,
Я віддамся тобі залюбки!

17.05.2001 р.


З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

мріє спека понад містом
хвилями пливе
на скрижалях трисмегіста
львів новий ліниво чистить
дзеркало криве

у свічаді все у чаді
і пивниці і фасади

промінь зламаний ятриться
в лева на чолі
рідну шкіру-черепицю
поміняти на столицю
час йому велів

пийте води їжте доги
бережіть на ямах ноги

вітер спить в копальні кави
тихо ні мур-мур
а під вечір хвацько-браво
майку у штани заправить
вилізе на мур

крикне з придихом красиво
освіжіться львівським пивом!

ніч у чорній чеколяді
в ромовій нузі
зазирне до львова в гості
без прелюдій скаже просто:
"я вас пане з'їм"

разом ликнуть кока-коли
і затихне все навколо

_

мріє спека понад містом
в місті – вар густий
скрізь людське спітніле тісто
ніде стати ніде сісти
дух перевести

на скрижалях трисмегіста
і львів'яни і туристи

***
Опікши душу в полум’ї гріха,
Дивуюся: чого вона глуха?
І серед ночі в місячному сяйві –
В саду шукаю корінь лопуха.

Усе минулося між нами -
Не повернуть оті літа.
Вони за горами-лісами,
Де казка диво хилита.

Де зустрічі не мали міри,
Де хміль - од поглядів одних!
Де ми літати вдвох уміли
І вчвал - на мріях вороних.

Де кожен день любові повен
Із весняних цвітінь-порош...
Усе минулося. Та спомин
Ще часом кидає у дрож...

19.06.2012

Кокетуючи, граєш станом,
Ігноруєш мої пориви.
Я для тебе кентавром стану,
Прудконогим і буйногривим.
Тільки смеркне – втечеш із хати,
Підставлятимеш губи й груди.
Ти не зможеш мене кохати –
Тим сильніше любити будеш.

Не впускай до душі тривоги,
Не захмарюй свого обличчя.
Перед нами – усі дороги,
У запасі в нас – ціла вічність.
Покажу тобі ліс і плавні,
Розкажу про життя і мрію.
Помолімось богам прадавнім,
Бо сучасні – не зрозуміють.

Будеш пильно дивитись в очі,
Стукіт серця недбало спиниш.
І, можливо, якщо захочеш,
Приростеш до моєї спини.
4 лютого, 2011 р.

В раю вмирають голуби...
Я подумки тобі сказала.
Моє життя не світла зала,
Що урочисто нас вінчала.

Не треба погляд очі в очі:
У давнім сні,такім пророчім,
Ми зупинились серед мосту.
Як бачиш, все фатально просто…
А рай…
Загинув в безнадії.
Буває. Сонце. А не гріє.

19.06.2012.

На все свій час: на радість, смуток
І слово щире - без прикрас,
І весняного сонця жмуток -
На все свій час… На все свій час…

На все свій час: юначі далі
І зрілість - в профіль і анфас,
поважний вік із грифом «старість» -
На все свій час… На все свій час…

На все свій час… Допоки грози
В душі шумлять не напоказ -
Грозуй, душе! Ще доки можеш…
На все свій час. На все свій час…


2011

Ти змахом крил відкрила очі,
Та мить нашим вiдносинам була кінцем,
Твій погляд,наче промінь сонця освічував моє лице
І ніби й не було між нами ночі.
Благав не покидай мене,не йди,
Бо ж знаєш - ми з тобою бачимось в останнє,
Бережи всі миті нашого кохання,
В моїй пам'яті ти житимеш завжди.
Полум'я в моїй душі перегорить у попіл,
Його по полю,розвіє вітер самоти,
Здається,ніби в серці завелись кроти
І я тепер дивлюсь,як з коханою своєю кружляє в небі сокіл
18:44 Суб 12.02.2011

***
Кордон уявний – і права уявні,
Але відносини, на диво, славні.
І нам не треба договір новий,
Бо є у нас угода вікодавня.

не мусиш мила
не мусиш
вертайся в свій сад з деревами
ти ще собі плід надкусиш
я ж ситий Ліліт і Євою
мені ще вбивати Авеля
і Каїном йти затавреним
повзти до свого Ізраїлю
старим Авраамом з Сарою
а ще Ісааком лагідним
лягати під лезо батькове
і з Богом самим чи янголом
боротись зухвалим Яковом
на Голіафа з пращею
іти самотнім оголеним
над отчиною пропащою
ридати пророком зболеним…
… … …
а коли по дорозі Вічності
я подамся з хрестом за спиною
ти вернешся мила
повір мені
– Марією…
Магдалиною…
… … …

Так вийшло. Що вже скиглити? Мовчи.
І каятись, і плакати запізно.
Ну добре, кинула услід ключі,
Та ще й дверима грюкнула, так грізно.
Йому байдуже до твоїх образ.
Куди ти йдеш? До лікаря? Спинися.
До ранку почекаємо, гаразд?
Подумай добре, вчасно схаменися.
Поклади руку ніжно на живіт.
Легенький дотик. Чуєш? Він боїться.
Це ж у коханні був зачатий плід,
Дай змогу щастю цьому народиться.
Нехай одна, і втомлена, й сумна.
Це все мине, коли притиснеш вперше,
Коли відчуєш у душі сповна,
Ковток любові, всі образи стерши.
Ну як ти? Заспокоїлась? Поспи.
І я мов совість ляжу відпочину.
У ніченьці всі сумніви втопи
І знову полюби свою дитину.
2012р

Вона ішла переді мною.
О, це була така хода! —
Ішла богиня молода,
Красуня вроди неземної.

Вона не йшла — пливла, мов пава,
Як цінний скарб несла свій стан.
О, це уроджений талан —
Її божественна постава!

Майстерно різьблені баляси
Високих витончених ніг,
Звабливі стегон вихиляси —

Таку і обганяти гріх.
Впивався ритмом падеграсу
Й налюбуватися не міг…

2008

Наша вічність скінчилась – наосліп іти вперед,
Відчувати порожність долонь, різати вени будням.
Бачиш, я через літо бреду божевільним груднем
Бачиш, постать моя зникає серед дерев.

Весняний степ. Курган. Трави зелені милі,
І музика землі, що душу виверта.
В смарагдовім вогні дерева очманілі
Пірнають раз у раз в розбурхані жита.

Вечірній степ. Ріка. Останній подих сонця,
І хвилі на воді, як зморшки на чолі.
Вже місяць-одинак обкраяним червонцем
Духмяний цідить мед на сливи молоді.

Безмежний степ. Дуби. Неголена стежина,
Похнюплений ріпак скидає жовтий цвіт.
Просмолена зоря, терпка, немов ожина,
Палаючим хрестом ляга в мій теплий слід.

Праотчий степ... Журба
Надвоє розкололась,
Застигла на квітках нев'януча сльоза.
Ти вічно у мені, як предків давній голос,
Я вічно у тобі, як вітер, як гроза!

2012

Приходить час – скипає тихий люд.
Летять грудки у бронзові погруддя.
А ти – не аутсайдер серед Юд
І рівний серед Каїнів і Брутів.

Не продешев – торгуйсь за кожен цент,
Використовуй підлість і харизму.
До геніально виписаних сцен
Додай фальшивих нот – для реалізму.

Приховуй жовч, над силу – а люби.
Зі спільних казанів посьорбай каші.
І будеш ти кумиром для юрби,
Яка скидає ідолів вчорашніх.
3 лютого, 2011 р.

***
Багато слів, але душа безплідна,
В бездумних нетрях – і слідів не видно.
Скарби є там, куди нема доріг, –
Туди не знає ходу страховидло.

Пародія

Ми бачились востаннє…. Вчора зрана.
В обід… годинку. І під вечір знов.
Дивився так, що застигала кров,
Та на прощання не сказав “Кохана”.
Не зчулася – наплів на серці пута,
І туга звідкись – певно від вина….
Таке наговорив – мені хана,
Твої слова – то гірше, ніж отрута.

…Даремно намагаюся втовкти
Тобі, що ми тепер не просто друзі…
А той кінець… заплутаних ілюзій…
Так обопільно розсмішив… Прости!


18.06.2012

Зашарілося маками літо,
Наче сонцем у щоки ціловане.
Між зеленої мрійної повені
Грало сяйвом, рубіном залите.

Нахиляло голівку за цвітом,
І дитячим дивилося поглядом.
Зашарілося маками літо,
Наче сонцем у щоки ціловане

І схотілося літечку бігти
Невтямки, поміж маків закоханих.
Та й позичило барви непрохано -
Серед поля, між трав-малахіту,
Зашарілося маками літо...
25 червня, 2011р.

Я по секрету вам скажу:
з дитинства звуся Казанова.
З колиски по дівках ходжу, -
і ось де справжності основа!

Лишилася ще з пелюшок
(що вже й казать про мою зрілість)
та звичка лізти до цицьок, -
коли облапать всіх хотілось.

Я хочу пазухи завжди,
і це уже душі потреба:
«О, стій, дитинство, підожди!» -
летить шалений крик до неба.

Все ж, я – затятий однолюб
(який там, друже, Казанова?!):
пустушку дай мені до губ –
й від похоті – сама полова…

4.11.1998 р.

Сонце літнє в цім році ласкаве -
Десь на заході хилиться в ліс -
Мов актор після моновистави -
Упірнає у шати куліс.

Спершу жовті, тоді багряніють,
Ген загравою обрій – блись-блись,
Потім - смужки брунатні, мов змії
Понад нею навкруг розповзлись.

Далі - прядиво біле над ними -
Непомітно проявить себе.
А опісля мій погляд підніме
Вже склепіння небес голубе.

День відходить потроху в минуле,
Розвіва його вітер, мов стяг.
У завісу сяйну загорнулась
Дивовижна веселка життя.

17.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Твоя поступливість була екзаменом –
Підступні бісики в очах горіли.
Лист не прочитано, печать не зламано.
Я – білий.

Аудиторія чека сенсації,
Бо фільм занудливий і без попкорну.
Оголосити пацифікацію?
Я – чорний.

Але в динаміці зникають описи.
Через інфляцію – в ціні не ліри.
Костюм з краваткою, робота в офісі.
Я – сірий.
28 січня, 2011 р

На вулицях Києва повно красунь –
Струнких, довгоногих, звабливих…
О, Євросоюзе, кордон пересунь:
Моделі на вулицях – диво.

Від кризи позбавив - позбав від хандри…
Поглянь лиш, які тут коб’єти!..
До Євросоюзу скоріше бери -
Ми маємо "євро-об’єкти":

Це - шість стадіонів великих, як стіг,
І аеропортів ще стільки ж,
І безліч збудовано кращих доріг,
Готелів зіркових - тим більше.

Дай Бог, Кубок Світу довірять колись
Чи Олімпіаду спочатку...
О, Євросоюзе, дивись, не барись -
Бо в Штати поїдуть дівчатка!..


18.06.2012

І наснилось мені:
я на острові наче,
щось бреде в тумані
і за островом плаче.
Спис зіржавлений там
під ногами валяється,
і у джунглях тамтам
як повія, звивається.
А на острів той крильця
розправляє вода,
і тубілець тубільця
мов колись, поїда.

Нептуне, жінка-фугу завчасно прорвала навколоплідні води.
Зрадила власних сестер, позбавила їх права голосу,
і попливла за течією дощу у прісноводний Лондон,
аби колись відкласти ікру вже в мегаполісі.

Випуклі вени інших незнаних країн ваблять у себе,
медузи-нафтові плями дрейфують тунелями мокрими.
Листопад перезрілий плавно перетікає в December,
і жінка-фугу, розбивши кригу, несеться гнана амоком.

Сіллю печуть на пересохлих губах слова-ембріони,
а так запитати в старого хочеться: скільки за Цельсієм?
Післяобіднє сонце сапфіром у водах тоне,
і лише балакучі чайки — свідки цього процесу.

Жінка-фугу. Не бійся, скуштуй, гурмане.
Хіба є щось смачніше на всіх теренах Британії?
Тепер ти завжди хотітимеш цього смаку наркоманом,
або ж ця таємна вечеря стане для тебе останньою.

Жінка-фугу й досі з пропискою в Чорному морі,
весь час виглядає когось у блакитне вікно не за сценарієм.
Зібравши всі сили, вийшла на берег мокрий,
тремтячими пальцями дістала з очей ламінарії.

Я вас забув і пам’ятаю.
Ви – ночі мла і дня яса,
Ворота пекла й двері раю,
Безодня темна й небеса.
Я вас ненавиджу й кохаю.
Ви - жар і серця холодінь,
Страхіття хащ і щебет гаю,
Снага душі й ганебна лінь.
Я йду до вас і утікаю.
Ви – тихий сон і жаху щем,
Зціляюсь вами й умираю,
Бажаю вмерти й жити ще.
В одному я лиш непохитний:
Без цього світ – могильні плити.

18.06.12

***
На мою мову кажуть: «Діалект!»
І я за цей вам дякую респект.
У «діалекті» є небесна сила,
Яка єднає душу й інтелект.

Між естрогенами й тестостероном,
Сарною Інню і буйволом Янем,
Душе, метаєшся ти, безборонна,
Райдуго дружби, людей двох єднання.

Сарно і буйволе, темні ви діти,
Мало вам дружби, прагнете щастя.
Будьте серцями чисті й відкриті –
І у любові тоді вам воздасться.

Сльози омиють душу струмками.
Скільки дружити – стільки й вагаться.
…Ламле в нестямі руки віками:
«Діти, котрого урізати пальця?»


12 жовтня 2011 р.

Лишилось ще з дитячих літ
(Про юність нічого й казати):
Увесь стрункий жіночий світ
Жагуче хочеш обійняти.

Благословенна вічна хіть –
Не тіла, а душі потреба.
В майбутнє з тьми тисячоліть
Шалений крик летить до неба:

З одною – з усіма пошлюб!..
О, де ти, справжності основа?..
Всім однолюбам однолюб,
Всім казановам Казанова.

1994

Відпочинь, кохане
Миле ластів’я.
Я на чатах стану,
Дівчинко моя.

Затихають звуки
Вже о цій порі.
Тягнуть тіні руки,
Світять ліхтарі.

Край твойого серця
Буду цілу ніч.
Хай щасливо б’ється,
Йде хай сон до віч.

У твій сон прилину
Славним князем я.
Спи, моя дівчино,
Ластівко моя.


9 жовтня 2011 р.

Ниже села, за Облазом
Два коникы пасут разом,
Два коникы тай кобыла,
Що ты, мила, наробила? Наробила…

Забрала сь уд хлопцӧв рǒзум –
Нич не вартί твǒї сльозы:
Єден хоче ся женити,
Другый хоче ся топити, ой, топити.

Докӧть хлопці пудростали,
Мы ся з тобов любовали.
Будеш ты з єдным, вать другым,
А я пӧду гет за плугом, гет за плугом.

Та я з׳орю свою ниву –
Мила моя, будь щаслива.
Най тя любит тот, ко хоче,
А мині най сохнут очи, сохнут очи.

А я сяду на біціґлі,
Кажу правду – йсе не фіґлі,
Долі селом ся повезу
По путьови, ги по лезу, ги по лезу.

Най любов ми серце ріже,
Най слызами в душу лізе,
З нирвӧв най мотузя яже –
Буде так, ги карта ляже, карта ляже.

Бо ты дівка, а я дідо…
Накладу на груди ліду,
Може так любов застужу,
Бо тя люблю щи май дуже, щи май дуже.

Ниже села, за Облазом
Два коникы пасут разом,
Два коникы пасут разом…

17.06.12

Хто бачив щастя у просторах вітру?
Там хмари линуть, наче кораблі,
Там ллється із небес одвічне світло
І доторкається до уст землі.

Хто бачив спокій у безодні моря?
Там лагідно виблискуючий штиль
Все знає про романтику історій.
Ти їх лише знайди, лише повір!

Хто чув про вічність там, де чорний космос,
Де іскрами зникає зорепад?
Згораючи в чарівнім безголоссі,
Порушує він сон семи Плеяд.

Хто мрію бачив у своєму серці?
Вона віщує волю почуттів,
Що теж підвладні невгамовній смерті,
Хоч буде в тебе й тисяча життів!

Хто світ побачив іншими очима,
Духовно возвеличиться, як Крез.
Тим шлях відкрився, та нема причини,
Щоб райський сад спустився із небес.

червень, 2012

У мене ластівки гніздяться на плечах.
У тебе всюду випинають жили.
Птахів моїх ніколи ти не помічав.
Я не відчула, як вони з’явились.

На шкірі в тебе - м’ятні запахи смоли.
У мене - оси у волоссі. Жала.
Гострять, мов леза. В тіні наші уп'ялись.
Я не помітила, що їх багато стало…

Комахи збуджені. Птахи мої – нудні.
Метелики чужі, як сніг, на тілі.
Тепер оселяться назавжди у мені:
Ти сам побачив, як вони злетілись.
2012 рік

сонце знесилене
зéрню розсіює
смуток осінній…
попіл по золоту
олово холоду
росяний іній…
скúртами-склепами
вранішня сепія –
…
вересень…

Ці ноги, ці ноги, ці ноги
Стоптали вже скільки доріг,
Що жодні, повірте, комори
Не вмісять метражний їх хід.
Утілити кроки в краплинки –
Буде повноводна ріка.
Якщо вони стануть піщинки –
То з’явиться диво-гора.
Коли всі сліди у шеренгу,
Такою буде довжина,
Що навіть екватор, напевно,
Не зможе вмістити сповна.
Доречних ефектів багато,
Хоч, звісно, не в цьому їх суть,
А в тому, що в темпі staccato
Ці ноги нас світом несуть.
У висновку мушу сказати:
Так, ноги прославить хода.
Не всяка… (Тут згідний я, брате)
Для того ще є голова.

17.06.12

Пригноблені бетонним тягарем
Не дихають міста на повні груди.
Без жалю в серці зачерствілі люди
Не бачать власно створених проблем.

Поети вже не створять од, поем,
Бо хто ж писать про мертві стійла буде?
Пригноблені бетонним тягарем
Не дихають міста на повні груди.

Зелені парки «грають із вогнем»,
Їх можуть «вбити», не змигнувши оком…
Тоді впадуть міста, мов ненароком,
У серці із розбитим ліхтарем,
Пригноблені бетонним тягарем.
22 травня, 2011р.

Спелые яблоки в нашем саду,
К вам я однажды уже не приду,
С вами не встречусь, ведь вы далеко.
Помню лишь вкус: что за чудо ушло!

Спелые яблоки в доме отцовском,
Нежные , сочные, на перекрестке
Всей своей жизни, в это я верю,
Более вкусных мне точно не встретить!

2004- 2012

Боксерський ринг. У схватці не герої,
І не володарі гарненьких поясів.
Зійшлись у вічному моральному двобої,
Два супротивника із глибини часів.
В трусах червоних худорлява правда,
У чорнім гримі – здобрена брехня.
Не переносять рішення до завтра,
В кого ж міцніша захисна броня.
Є аргументи в правдоньки серйозні:
Сумління чисте, спокій у ві сні.
Та для брехні , вони таки відносні,
В неї свої заїжджені пісні:
Мораль відсутня, ціль на першім місці,
Будь-який шлях і кількість мертвих душ.
У неї хитрість, зрадонька в колисці
І вічний заклик «Правила поруш!»
У суддях – людство, рішення приймає.
Є переможець? Відповіді де?
Хто не боїться й сам себе спитає,
У своїм серці рішення знайде.
2012р

Захололий у кухлі чай,
Хтось пиріг надкусив – не з’їв.
Ти з походу мене стрічай,
Як стрічали колись князів.
Бутерброда мені зроби.
Я втомився тримати меч.
Сік я голови, як гриби.
Більше джему, і не переч.

Брав Тулузу я і Діжон.
Так, трофейне привіз вино.
Ти у мене – найкраща з жон,
А дружина моя – лайно.
Не хотіла іти на штурм…
Ти шкарпетки мені сплела?
Я оглух від звитяг і сурм.
Я втомився, моя мала.

Наша доня говорить вже.
Так, багато було утрат.
Як там мама твоя живе?
Їхній конунг мені не брат!
Перемир’я… а далі – знов…
На війні – як уже війні.
Наш собака, як я зайшов,
Не впізнав мене. Зовсім ні.
30 січня, 2011 р.

Земля батьків, далека Лемковина.
Могили предків постають зі снів.
Чи ти була у Бога в чомусь винна,
Що розгубила всіх своїх синів?

Чи ти їх, земле, мало так любила,
Чи ти їх не плекала, не вела?
...Пішли вони у світ – і не спинила,
І від біди тоді не вберегла.

Вони пішли із тугою у серці,
Узявши дрібку рідної землі.
Чому не піднялось усе у герці,
Коли ішли беззахисні, малі?!

Хати лишали, корені рубали.
Не озирались – сил нема ридать.
Усі щось мали, і усе лишали,
Торбину тільки встигли в руки взять.

Товарний поїзд. Далі – невідомість.
Брутальна дайка липне до душі.
Затьмарювала думка лиш свідомість:
"Ми тут - свої, а там – чужі, чужі"...

Як прийме нас нове село? А люди?
Які там люди? А яка земля?
І так нестерпно тисне, тисне в груди,
І крик душі до Бога промовля:

"Ми так ростили кожну деревину,
Ми тяжко працювали день при дні...
Прости нас, Боже, й нашу Лемковину
Віддай у руки добрі, а не злі".

...Земля дідів, квітуча Лемковина.
Чи я побачу всю твою красу?
Та думкою до тебе часто лину
І в серці, там, на дні, любов несу.

14.06.2012 р.

Лиш переглядалися до пори,
Та любов розвісила прапори!

Схвилювала трепетом аж до сліз,
І радів побаченням щиро ліс.

І п'янили доторки до руки,
І слова зливалися, як струмки.

І були щасливими дні оті,
А тепер ховаються золоті...

16.06.2012

десь там за пилюгою за городами
де гострий вітер залягає в тінь
колись душа до берега виходила
а їй назустріч без страху і подиву
тонкий мов сніг і дикий мов смородина
виходив жовтий аж медовий кінь

аж перепелля в зелах ворушилося
чамріло явориння й вороння
душа стояла з рукавами білими
де човен спав засипаний пагіллями
де шкірився порожньою могилою
на неї й на медового коня

і млосно пахло водяними грушами
були далеко хати і вогні
чиясь рука із голкою незрушною
рукава білі без жалю заюшила
всіма тими задушеними душами
що покотом лежали у човні

душа втікала на стемнілі вулиці
душа була байдужна і легка
та щось несла у згорточок зіщулене
до полотна вже намертво притулене
що бджоли сонні вилітали з вулика
що бджоли їй сідали на рукав

2012.

О що таке вірш у обіймах печалі?
І що таке рима в сутужності сліз?
Видовбує болем свідомість скрижалі!
Скрипить, наче пекло, розтрощений віз.

Воно із душі... Не питається! Марно
Словами калічиться, наче в бою.
Той вірш, що кровить, що реве, той - що карма,
У темряві світла товчеться - в борню!

Чуттєва рапсодія - зірвані ноти,
І їх вісімнадцятки - петлями вниз!
Не знайдені рішення, втрачені квоти...
Надія? Надії задимлений хмиз.

Той вірш, що в потугах нестримного болю...
Та рима, що в муках утрати життя...
Всього лише серце - півкриком на волю,
Розпука - руками у світ каяття...
(17.06.12)

А гавань пропахла ніяк не пригодами – гноєм.
Це зараз ще берег, а там, в океані – лиш румби.
Нащадок шляхетного роду блакитної крові
Узяв собі в голову випливти разом з Колумбом.

Із міста дитинства, де кожен – лихвар і негідник,
Невдахи – у море, вельможні – щороку на води.
Твоя каравела нагадує жінку вагітну –
Хто прийме пологи, якщо у дорозі народить?

Чого ти пливтимеш услід божевільному діду,
Що вигадав велосипед про дорогу до Індій?
Схотілося адреналіну? – сходи на кориду.
Увагу зверни на вродливе лице донни Іньї.

Поміж серенад і сієсти ставай чоловіком.
Бо море підступне – воно не змужніє, а змучить.
Забудь про химери – бо каятись будеш довіку.
Не йди за Колумбом, лишайся удома, Веспуччі.
26.12.2010

***
Не хочу бути я тоді поетом,
Коли олжа збратається з багнетом.
А як до біса буде ворогів,
То я вмонтую в ліру кулемета.

З пастки хатнього муру
Вийди у світ тривог –
Зоряну акупунктуру
Робить щоночі Бог.
В меридіани болю –
Червоні, немов кармін, –
Лікар Всевишній вколе
Зірку Альдерамін.
Геть думкам невеселим
Я утекти велю –
Жовтий промінь Капелли
В меридіані жалю.
З провалля дальньої далі
Метає стріли Арктур
В оранжеві магістралі
Крутих емоційних бур.
В меридіани страху,
Що тягнеться крізь віки,
Сіріус-сіромаха
Втикає свої голки.
А у зеніті липня
Веги точна стріла
Небо зціляє блакитне
Від всюдисущого зла.
2010

Поза оком ночі та Сивіли
навздогін симфонії вітрів
цілить лучник, той, достоту білий
у плащі із обрію старім.
Хащі літ печалі-кругозлами
і стрілу - романтики осу
стріне півень, що божком на брамі -
хто таку не вибарвить ясу.
Танго пір’я і жахів фокстроти,
діва ронить в огниво фату
Може вперше, а можливо всоте
відболить кохання на льоту.

2012р

Так ніхто не ображав мене, як ти,
Так ніхто не міг зібрати злість у слово.
І шляхетно, й неповторно, випадково
Наступити на високі почуття.

Не високими підборами, та все ж...
Незаслужено, наосліп, дуже боляче...
Проковтну сльозу, стерплю і, ледве стоячи,
Я не вибухну, мов кулька надувна.

Але серце вже крихке, немов графіт,
Спотикається на кожному абзаці.
Щось не так чомусь у нашому палаці,
Не в таке життя ми вірили колись.

Так ніхто і не кохав мене, як ти.
Та образа ця, здається, не остання,
Це, напевне, від великого кохання...
Так ніхто не ображав мене, як ти.


2001 - ?