***
У шухляді стола
хаосом
нерозібрані папірці
як опале листя
“Зів’яле листя”
вже з неболючим
золотавим блиском
беру підряд і переношу
спокійно на папір
лише перший ставлю свідомо
як ключ
як камертон –
“Мої вірші мовчазні як я ...”
*

***
Мої вірші мовчазні як я
їх треба не слухати а відчувати
і тоді з’явиться зміст
просторів між словами
*

Пам'ятаю тебе руками.
Видивляюсь тебе в імлі.
Неосяжного неба камінь
на золочену Ворсклу ліг.

До безодні тяжіє зриме,
потопельники – до води,
я тяжію до слів у риму,
а до мене тяжієш ти.

Крововилив над Чорним Лісом –
небокраєм тече поріз.
Я без тебе на стіни лізу,
бо у мене твій голос вріс.

І прижився між лівих ребер,
виглядати тебе назад.
Та чекання оце без тебе –
наче босим ногам коса.

Через хату кладе покоси,
той невидимий, хто давно
бачить голим мене і босим,
і оправленим у вікно.

Де конкретно – о пів на сьому,
я чекаю щораз тебе,
вбитий цвяхом посеред дому
у чекання, як я, тупе.

Щоб у центрі цього чекання,
поза часом – на слух-сувій,
я писав-карбував-чеканив
затихаючий голос твій.

на мені сотні тисяч рубців що розпечені сіллю
і мій заклик не сип мені солі… уже «не канає»
ще півсотні із них уживаються з червами й гниллю
та з відкритих повік це не видно аби хто спитає
крізь поранене небо вичікують сірі примари
їм занадто вульгарно дивитися людям у очі
я тремтячим листком загорнулась йому ж бо до пари
але він обігріти мене все ж так само не хоче
млявий дощ повишкрябує букви на лисім віконні
що втрачало цнотливість у всякій ганебній постелі
я ж забула зашторити тюлі що вже напівсонні
а рубцями покриті повіки вдивляються в стелю


09.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

48

“Хто чинить перелюб, не має той розуму, –
він знищує душу свою.”

І лані не стріне ніде граціозної, –
Єдина вона у земному раю.

Отажаясь в зеркале времени - хмурятся дни
Листок календарный устало летит за туман
Контрасты зебрят сортируя от правды обман
Месяц вечность разрезал, и в небе искрят огни


Переписано октябрь 2011

Знов замело невидимі сліди
на золотих долонях падолисту.
Одягнуті у траур городи
віщують зиму - тиху і врочисту.

З соснових свіч шче звично точить час
аморфної смоли сльозу-сновиду .
Минає осінь… І по давніх нас
екуменічну править панахиду...

Лукавить серце, вірячи мані,
ошпарене твоїм холодним "ні"...

1992

Таке буває тільки раз...
Могутній Помисел тужавий
Розвіє порохом держави, –
Обов’язковий, мов намаз,
Всьому призначено свій час.

Пройде непевності пора –
Постане світ, покірний Слову,
І все повториться ізнову.
Таке ж буває тільки раз...
Але не з нами, не для нас.

1996


____________

Намáз (перс.) – щоденна п’ятиразова молитва мусульман.

Як Хома кликав перших півнíв,
Щоб забрали у панночки силу, –
Так і я, безпорадний, волів
Голосу твойого, мила.

Це – повір! – не дивацтва якісь
Хворобливого прояву волі:
У тобі неподатлива вісь
Оберту моєї долі.

Не притлумлюй же пристрастей бунт,
Сліпо вірячи снам недолугим.
Краще бійся манливих облуд,
Сповнених щемкої туги.

1992

Співають коси реквієм траві.
Мантачка, як смичок у скрипаля,
Вигострює – аж чутно звіддаля –
Мінори і мажори вікові.

До сходу сонця мусимо вчинить
Цей ритуал народження отави.
Ніякій примсі шалу не спинить,
Бо свідком бути – день не має права.

Співають коси в тиші луговій,
І ноги витанцьовують у твісті!..
Щорічний присуд липня цій траві
Ми виконали вправно,
Без амністій.

1992

***
я повертаюсь з роботи
як повертаються з тилу
за дверима роботи
починається фронт
самоти думок
*

1.Відкуси мені на пам’ять шматочок літа,
Сухий і теплий. Вічнозелений.
Це неважко – до наступної весни дожити,
Дивись на мене. Живи за мене.
Я здогадуюсь, чому таким серйозним
Малюють Бога.
Я раніше дивувалась, що за хтозна-
що у світі.
Невідомо, чи веде хоч кудись дорога,
І так тихо на столі опадають квіти.
Приспів
Душа у пелюшках
Котру добу кричить,
Не вміє розказати.
Душа у пелюшках
Прокинулась на мить,
Як злякане дитя.
І чи засне, чи треба колисати,
Ой люлі, люлі, це таке життя,
Ой люлі, люлі, ми, повір, не винні,
Ой леле, вечір теплий, вечір синій.
Коротке і змарноване життя.
2.
Відпусти мене на волю, я хочу жити,
Як квіти, жити, а потім вмерти.
Це неважко – треба тільки і того, що вміти
Тягтись до сонця. Цвісти уперто.
А чогось не вистачає, у цьому пазлі
Не всі деталі.
Я навчуся помічати невиразне
Й ніби зайве.
Проводжає день без жалю і без печалі,
Зграя, що летить за обрій в рожевім сяйві.
Приспів
3.
Колообіг урозмовах, ти хочеш вийти,
Ти хочеш далі, ти рвешся звідси.
Це неважко – треба вилити геть помиї.
Слова промити. Стягти завіси.
Я здогадуюсь, чому таким серйозним
Малюють Бога,
Він за правилами грає, знаєш, хтозна
Чи переможе.
Я несу тобі книжки і свої тривоги.
І не вірю у «не треба» і знаю, можна.
Приспів.

Все поэты - бухари, не пахари.
Потому-то мне отчасти похеру,
что за семена у сердца, паха ли,
хороши ли для посева, плохи ли.

20 лет бредовых странствий дебрями
никого не научили доброму.
И какого моисея "где, бля, мы?"
вопрошать и вскрикивать "а чтоб ему".

Вот такая, братушки, авария.
Звезды к рождеству всей белой сворою
указуют прямо на Кальварию,
не обременяя лишней форою.

Здесь, конечно, виновата облачность,
небо перекрывшая нам яблочность.
Кругозор в боках зажал, как обруч, нас,
точно в гулкой бочке, и она прочна.

В темени всемирной диогены мы,
но при свете схожи больше с гуннами.
Если плачем (так уж вышли генами) -
крокодильими слезами скудными.

Все пройдет, загадочная родинка, -
только не скури случайно ладанки:
главное поверить, дальше вроде как
ради нас прогнутся даже радуги.

Ну же, бесаме, плутовка, бестия!
Я твоей бастильи не боюсь теперь.
Горько мне с тобой - да только без тебя
ленинские лишь лобзал я бюсты бы.

Вітаю, мій друже! Пробач, що не часто пишу…
Турботи заїли, душевна тривога, що в осінь…
Та ну їх сьогодні… лишімо, бо з плином часУ
не стане й життя говорити з тобою як досі…

…Як справи у тебе, чи діти здорові, а сам?
…А як на роботі? Чи пишуться вірші? ...а проза?
…у мене..?! …легкий на тарелі лежить круасан,
і знову на очі чомусь навертаються сльози…

Пусте… із віком стаємо дитинні, сльозливі…
…Та – так… не питайся… я вже не сама – у маршрутці…
Тут люди навколо… пробач, – розмова на линві…
…не хочу, щоб чули й всміхались… а що – настурції..?

Так! Спасибі! На грядках – веселою звабою,
і квітнуть, немов на землі твоєї Америки…
…Що? …я – не чую… Якими, питаєш, барвами...?
Червоними й чорними… це ж – на вкраїнських теренах!

Чекаю дзвінка! …у скайпі ввечері! Так! …дзвони!
А ще – заходь! …Ну, які можуть бути незручності?
Ми ж люди! Ми ж друзі: друзям зАвжди, бува, болить
й чекає душа, бодай, віртуальної участі…

Так… так, я чекатиму! Як же тепер без тебе!
Питання в нуль – ти знаєш мою наднову адресу…
Чекатиму… так! І проситиму в свідки небо,
аби дочекатись.. так! Звичайно, що не для преси…

Ти був би моїм коханцем, якби блідоокі зими
Зустрілися б випадково, щоб вчасно нас народити…
Ти став би мені потрібен, якби ми були чужими,
Та в нас уже все до болю буденно й несамовито…

Холодні скляні обійми…. Якби я тебе не знала,
Можливо, спливла б водою у збудженні весняному…
Та нам крижаних сезонів й розлучень крихких замало…
У нас уже кожна прірва до болю давно знайома…

Були б мої руки ніжні – зрослися б давно з твоїми,
Із болем твоїх суглобів з’єднався б і відчай втоми…
…Лишались би ще надія, якби ми були чужими,
Що стигла цнотлива осінь нас якось та познайомить…
2011 рік

розставання ховає очі
у коридорах
темних перонах
там, де блукають мокрі повіки
нібито щиро
але відсторонено.

зміни завжди провокують тривогу
точка відліку
косинусоїда:
мінімум максимум - максимум мінімум
жити і вижити
втримати голову.

що залишається?
спробуй молитися
тихо кохатися
рідко напитися
наче тебе немає у всесвіті
рухайся далі
знай, це інерція.

бути частиною гіпергалактики
космосом
схемою
звуком у рації
вимкни радари!
їхня непевність
тягне на дно:
тиша
темно…

Лікті до блиску натруть підвіконня,
квола надія беркицне униз :
третя – то зайва, зазвичай стороння,
бачить, як двоє в дворі обнялись…

ПОдруги вчора були у театрі,
Хлопець в антракті обох пригощав…
Знаки уваги – чого вони варті? –
він же її – а не іншу!— питав:

«Ну, як вистава? Сподобалась,певно?»--
«Дякую, хочу побачити ще…»
Ах, як даремно, даремно, даремно
цей «Дон Кіхот» воював із дощем!

Він парасолю розкрив на півсвіту –
їй ті півсвіту до ніг прихилив…
Мандри бульварами, бесіди й квіти,
гуркіт коротких, по-літньому, злив…

Потім…напевно…природно (аякже!)…
Після тривалих розумних розмов,
Він, так інтимно, на вушко їй скаже:
«Люба, кохаю… нарешті, знайшов!»

Все могло бути вже завтра… чи вчора?..
Все воно й сталось… не з нею лишЕнь!
Тішаться, туляться, топчуться двором,
А в парасолі – вже інша мішень…

20.10.2009.

Вони співали госпел спірічуалз
Наче Бітлз – Лет іт бі.
Кидали землю в яму з труною
Мокру від крапель дощу і смоли.

Це був час псевдо-свободи,
Вони ж були псевдогерої.
Їм ніхто не сказав, що чиста ідея
Не повертає у рани крові.

Їхні груди горіли металом,
Їхня шкіра вкривалась червоним.
Вони швидко згоріли, мов факел
По собі залишивши попіл.

Два чоловіки стояли у темряві,
Мале кошеня притислось до ніг
одного з них.

Він усе крокував назад,
А воно сідало знову
на його праву ногу.

Грязні кеди і тепла шнурівка
Стали звіряті всім
рідним, своїм.

Чоловік отримав довіру,
Ставши малому за Бога
дійсно святого.

Осінь прийшла і сіла поруч на лаві в парку,
перебирала листя жовте. А я листки.
Поруч гуляли діти, грали у шахи, карти,
поруч палили листя, звісно, і цигарки.
Я ж бо – ну справді дивна – в парку читала вірші.
Ти, я не знаю точно, мабуть, писала їх.
Осінь – тонка поетка, певне, з усіх найліпша.
Не полишай писати. Де ще той перший сніг…

Ловили кожне слово на пів подиху
Трималися на відстані упевнено
Ми - диваки… політ нічної темряви
Зупинимо на півшляху до сполоху.

Розкажемо, що бачили й не бачили…
Що мусили почути і прослухали….
…ми розмовляли дотиками-рухами
Що станеться - вже наперед пробачили

В дарунок – ранок, таїна взаємності
Щоб бути поруч завжди – кілька поглядів…
Без обіцянок, ввічливості, чемності –
Так треба… залишатися інкогніто…

Ціную вічність, що в тобі вмістилася…
і прагну бути в серці, без умовностей,
без домальовок … рештки гриму змилися,
орієнтиром єдиний – докір совісті…

такі, як є. чи на війні, чи в спокої
ніколи вже не станем одинокими….


2011

Бабине літо ходило босе,
із трав збивало холодні роси,

із вітру кпило: розхристані груди,
сміялось безпечно (ну зовсім як люди!),

в полях зчорнілих собі на ложе
стелило тумани, на марево схожі

і от - здолала його застуда!
Тепер до весни лікуватись буде...

08.10.2011

твій монолог – дрімучий, затяжний
упертістю свинцевою налитий.
не втямити ніяк мені коли ти
скарбничку зір у серці спорожнив.

не догукатись. гірша із покар -
закреслити минуле і майбутнє
і десь колись у вимерзлому грудні
вписати блуд в реальний календар.

і вивіряти кожен день за ним -
сахатися від шерехів і станів
підшкірної своєї сторони,
де проти ранніх зим зоря, остання.

На мене з небес спадає
лапатий космічний пил
і я уже не встигаю
здувати його із крил.

Сувоєм липкої глини
мене він обволіка -
напевно вже не полину
назустріч нічним зіркам.

Не вирвуся ген за хмари,
не чиркну о небосхил -
падає шар за шаром
на мене космічний пил.

А ще би хоч раз - над полем,
з розгону - у сонця жар!..

Ще вийде із мене Ґолем,
але уже не Ікар...

осінь 2009

Утром приходит Радость
и молоко приносит,
косу плетёт Беспечность,
Боль задаёт вопросы,
после, перины в пену
Легкость, смеясь, взбивает
и убегает Вечность
Память катать в трамвае,
пьет аспирин Свобода,
после ночных хождений,
дарит Любовь Надежду
Вере на день рожденья,
Трезвость в костре сжигает
ворох идей отживших,
Жизнь говорит со Смертью,
Смерть говорит о жизни,
Ревность себя изводит
между двумя огнями,
Смелость на подвиг Трусость
(так, на авось) склоняет,
Время сдвигает сутки,
а на обед – Привычка,
в доме «убили» Голод
(ясно же, что в кавычках)
Жалость уходит плакать,
Злость начинает злиться,
но Доброта ласкает
взглядом любые лица.
Мудрость молчит, но редко
бьет аргументом Детство,
Пошлость щекочет Скромность,
той никуда не деться,
Щедрость даёт всем шансы,
Жадность, напротив, копит,
вяжет на спицах Старость,
Юность играет в покер,
Тайна укрылась пледом,
Время опять вмешалось,
небо закрыли звёзды,
вечер привел Усталость,
Счастье на ужин плюшек
гору печет творожных,
в доме уют и ( хаос ?)
Муза живёт… как может

Вже по осені, близько холод:
Завтра вранці сльоза на шовк.
Бо душевні її гастролі
Перервало попсове шоу.

На прихильність змінила душу,
І між сотень чужих облич
Загубила тебе, мій друже.
Не оплакуй її, не клич.

Крок у прірву на осінь ближчий,
А розлука - вже не печаль.
Її кроки зламала тиша,
Її погляд стирає час.

І баланс на краю безодні,
То, напевно, щасливий знак.
Не самотня вона, не самотня!
Просто всюди й завжди одна.


09.10.2011р.

***
цього ранку
вперше за осінь
трава щулиться од холоду
листя ще тримається дерев
вітер колеться краплями дощу
цього ранку
так солодко
ворухнулася думка про тебе
*

***

Що казати? Що собі казати
на весіллі смутку й метушні?
Чорні й білі вицвілі квадрати
майбуття нашіптують мені.

Хтось на чорних побоявся бити,
хтось на білих скиглить у кутку,
бо не гра вже... Не переходити,
щоб утерти носа дураку...

Ризикую: всі ходи — приманки.
Ну, ослаб, противнику мій, блок...
Або в дамки, або на уламки
долю, що не хоче у куток!

Ще не тіште пиху, сибарити
й золоте обласкане теля:
я зумію оминути й битим
володіння глупого нуля.
2011р.

на этом городе асфальты плавятся,
пылают тени, пропадает свет,
как только красным солнце загорается:
раз - есть оно, два-три - и следа нет.

такие вещи происходят странные,
что кажется порой, как будто в нем
и стены зданий выключают дальние,
чтоб наблюдать за беспокойным сном.

и на аллеях по деревьям стриженным
проходится легчайший шепоток,
что, кажется, над городскими крышами
осталось солнца на один глоток.

осталось солнца на рассвет единственный,
а дальше - как билет в один конец.
и стали плакать горько клены листьями,
краснеть, желтеть и больно багроветь.

и до рассвета город весь усыпали
деревья листьями всех солнечных цветов.
а был ноябрь в городе на пристани,
и солнце ожидало холодов.

последний раз оно в тот день вставало,
а завтра начиналась там зима.
и солнце спать ушло в свое бунгало
до первого апрельского утра.

2011

Твердолобі поля умивалися
І гойдали потоптані палиці.

Я у поле виходжу без одягу
Та холону щоночі кирпатої;
Із тупою, брудною лопатою
Утікаю до вибитих соняхів,

Де копатиму яму. Безоднею
Стане яма і їстиме темряву;
І заховане виросте деревом,
Не жаліючи пам'яті жодної.

Поховаю у яму всі спогади;
Утопчу їх, аби не вилазили.
Потопчу і почуте, і сказане,
Аби долі собі не сполохати.

Докопаю до пекла великого
І частину себе туди викину!

2011

УРОКИ СОЛОМОНА

44

“Хай твоє джерело буде
благословенне,
і радій через жінку твоїх
юних літ.”

Її лебеді рук хай сідають тобі
на рамена, –
всетворяща любов урятує –
і душі, і світ.

за раєм жовтих ясенів
за світом
чи за небокраєм
на перехрестях днів
чи снів
у гострій тузі почуттів
осіння музика
спливає
терпким
калиновим
вплітає
у коси доля сивину
і сну блаженного
жадає

-Пані файно, файно та благаю
призакрийте декольте своє,
ліпше я заварю з м"яти чаю.
- А... у пана жінка вдома є?!!
(Защемило, наче пилку туя.
б"є три слова гірше карате)
- Біс в ребро,нехай розчетвертує
привідкрийте пані декольте.

Наяву, а чи ні,
Хтось постукав вночі.
Заявившись у гості невчасно.

Я спитав: хто ти є ?
Може, сонце моє ?
Чи остання зоря непогасна ?

Може, промінь весни ?
Чи осіннє - «прости»,
Перед заходом мого чекання ?

Чи це порух душі ,
Чи спізнілі дощі –
Білим цвітом осипались зрання ?

Може, гість це з небес
В білих шатах увесь ?
Чи чужинка з далекого краю?

Лебедине крило,
Що торкнуло вікно ?
Чи мій ангел... Я й досі не знаю.

Був то сон, а чи птах ?
Чи мій зболений шлях ?
Чи незнайдене пізнє кохання ?

Наяву, а чи ні,
Хтось постукав вночі...
Дві сльози залишивши прощання.

24.09.11

Будь впевнений
все під контролем.
Ми запаролим почуття,
ми запаролим
усеє те "між нами".
Ніхто не зрозуміє
чи ще буде,
чи вже було.
Надії,
сподівання,
жадання хтиві
видаляю
у корзину.
Все під контролем,
навіть коливання
усіх твоїх
примхливих
милих "хочу".
Я забуваю,
я вже тебе
не знаю.
Завершити?..
Ок.

2009 року

Так просто знову і знову
варити каву,
давати обіцянку
стати досконалішою
у всьому
за що б не бралася.
Так просто бути
модератором своїх бажань,
не допускати бруталу
у вчинках.
Бути відповідальною
за яскравий
насичений контент
у своїй душі.
Так просто
бути цікавою.
Клікни на мене ще раз.
можливо, я вже
напівроздягнена.

11.05.2009

В твоєму лоні я було зернятком,
Плодом любові двох безсмертних душ.
Як ти могла життя моє відняти?
Чом не сказав ніхто тобі «Не руш!»?

Єдиний шанс співпрацювати з Богом
В творінні дива ти не прийняла.
Тому така спустошена і вбога,
Тому під очі чорна тінь лягла.

Тепер ти плачеш, ломишся від болю.
Наступне ти б не стратила дитя.
Чи залишивсь хоча би той з тобою,
Через якого терпиш каяття?

І хто тобі сказав, що я – лиш згусток,
Який не зрозуміє, що і як?
Я – Всесвіт цілий, без якого пусто,
А все навколо – плісняви сіряк.

Тобі нестерпно. Та мені – не легше.
Бо я не народившись смерть прийняв.
Від тих, кому довірився уперше.
Тоді, коли ще слів не промовляв.

Маленьке я. Права мої мізерні.
Хто вступиться за мене, як не ти?
Нехай іще у тебе будуть зерна.
Прийми їх і дозволь їм підрости.
2009?

У настрої кволого очікування,
в економному сумно-сонному режимі,
не друкуються сонячні зайчики.
Заюзана втомлена клавіатура.
Солоне тепле кругле озеро
на клавіші з літерою „Р”.
Як важко її вимовити,
гукаючи тебе в безодні безнадії,
в безлюдді звичного оточення
Крик в кр-рай красивих мрій...

У кутку її світу в „не прийнятих”
маякнуло: знайома адреса, тема,
наведено курсив - „відкрити” душу.
Наелектризоване повітря,
перезавантаження, підзарядка.
Тисячі варіантів на заданий пошук,
знайдено,
але жодного потрібного.

28 декабря 2008

Шкаралупки поїджених днів
нагромадила гіркою втома,
безпритульна, без власного дому
зазирає вже навіть до снів...
Гризуном тишу ночі січе,
шарудить там в надії поживи,
ніч її оминає квапливо,
прихиливши мене на плече.
А на ранок із крапель дощу
осінь настрій мені виплітає...
Це минеться, усе бо минає... -
я заплаканій їй шепочу.

2011

***
після кількох днів
дивних роздумів
і написання
не менше дивних текстів
архітектурних і віршованих
я вийшла з дому

в прозорому
вже збляклому світі
відчула себе відчуженою
відстороненою нетутешньою
і зір охоплював здавалося
все видиме і невидиме
і мені вже не важили
нещирість і скнарість
які побачила під нашаруваннями
декларованої культури

пішов легкий дощ
і затужив вітер
розганяючи мої думки
*

"Ку-ку-рі-ку" увись бринить -
напивсь води в ранкову мить.
А той, хто й досі поруч спить,
уже не спить... Бажає жить.
(сніданок де?)

"Ку-ку-рі-ку! Ку-ку... Ку-ка..." -
він дзінко голосом гука.
"Ку-ку-рі-ку..." Яка струнка
біжить он курочка з кутка...
(догнати де?)

Червоний гребінь стояком!
Обійме впевнено крилом.
Гадають люди за столом -
і хто ж там перший загалом?
(а розум де?)

9.10.2011

Мені наснилось - я тебе забув
і уві сні твої побачив сльози.
Але в найбільшім із моїх табу
одразу ж гостро запручався розум.

Він віднайшов мене між сновидінь
і підштовхнув до їхньої поверхні,
а вже по ній у місячній ході
я довго йшов у спогади померклі.

І я згадав - ми зналися колись,
і навіть, я любив тебе, здається.
В руках тримав, та випустив. Не злись -
на світі ще і не таке стається.

Твоє ім'я лоскоче мій язик,
ще кінчиком його зубів торкаюсь...
Та не промовлю - до чужого звик.
Таки забув. Не плач. Я винен. Каюсь.

осінь 2009

Любилось безоглядно, навмання,
Не бачилось і світу за порогом...
Я по стерні жену свого коня -
Примореного огира старого.
Розгублено підкови у житах.
Жита позаростали полинами...
І ти - немолода.
І я - в літах.
І ціла вічність пролягла між нами

Не відболи, любове тиха,
Така осінньо-золота!
З-посеред лих
Одного лиха
Душа жадає в ці літа
Немолоді:
Щиролюбові,
Всерозуміння в суєті,
Цноти у вчинкові і слові,
Двоєдності насамоті.
Не відболи ж солодким болем,
Побудь хоч тінню при мені,
Допоки я пустельним полем
Кочуся перекотиполем
По неколючій вже стерні.


03.09.1997

Колінкую твоїми лінками,
Надсилаю молитви блогу,
Піксельованими сторінками
Огортаю свою тривогу.

Що шукаєш у нетрях байтових,
Хто цілує твої жипеги?
Задля чого на шлях он-лайновий
Ти кидаєш, мов крихти, теги?

Відчини-но вікно, не браузер,
Скільки лайків у неба сині.
І постав програвач на паузу,
Чуєш, падає лист осінній.

Віртуальна принадність зраджує -
Безтілесні печаль і втома...
Відчиняю, з порогу кажу:
Юсь, привіт! Я нарешті вдома!

2011 р.

Співчутливо колише вітер
Майже мертвий кленовий лист,
Що не хоче отак догоріти,
Та не може здійнятись ввись.

Відпускає і ледь колише,
Щоби лист помирав вві сні.
Щоб йому не боліло більше:
Щоби мрії накрила ніч.

Сильний вітер гуде і плаче,
І розноситься болю свист.
Бо кленова душа гаряча
То для нього не просто лист.

09.10.2011р.

Обіч турецької галери
Козацька чайка вирина
Човном підводним, як химера…
- Сірко, Сірко, урус-шайтан,

(Аж хвиля піднялась горою)
Це він таке нам виробля –
Волають турки і без бою
Здають свойого корабля…

Де чумаки в степу бурлацькім
Спалили свіжую траву,
Іван Сірко з кошем козацьким
Косив з мушкетів татарву.

Тоді шаблями причащали
Аж до ранкової зорі…
Про бій той славну пісню склали
Сліпі козацькі кобзарі.

3.10.7519 р. (Від Трипілля)

***
ти міцне
ти стоїш непорушно
Лицар мовчазний закутий у віття
Дерево Моєї Землі
свідок спокійний
ти бачиш усе і вдень і вночі
дай знак
чи ту дорогу обрала собі

злегка гойднулося гілля
і в хмарах зблиснуло сонце
*

Ти сам від себе відректися здатний,
Душа відсіє помисел булатний...
Стягнувши з себе ковдру серед ночі,
Укрити милу, що не завжди поруч, хочеш.

2011 рік

Побитий, рубцями посічений
опіків маєш вдосталь.
Отже, тепер ти досвідчений,
маєш великий досвід.

Він не мине, він вічний.
Ще маєш корисні здібності.
Те, що минуле трагічне -
Буде тобі для солідності.

Радо життя зустрічає
І майорить афішами:
"Все, що людей не вбиває -
Робить людей сильнішими".

"Ні", - тихо досвід зітхає
І запиває ліками, -
"Все, що людей не вбиває -
Робить людей каліками"

Там злітають з обличчя маски,
Зупиняє крок осторога,
Там в каменях стогне поразка,
Там в небо кричить перемога.

І ми тягнулись до вершини,
Демонстрували своє вміння
еквілібриста, балерини,
балансували на камінні.

І крок за кроком так уперто
Ми витрачали свої сили,
І лідоруб кололи в ребра
Байдужих нечуттєвих схилів.

А потім крались як грабіжник:
Каміння все живе смертельно.
І кожен крок був дуже ніжний,
дуже продуманий ретельно.

Хапали вітер під футболку,
Хапали в очі краєвиди.
А де сміливість? Це ж не голка,
Її не можна загубити!

Нам треба вверх, нам треба вгору
Там наші янголи на хмарі
сидять і курять так нервово
на весь загін одну сигару

Клянуть неспокій наш чортихами,
І розганяють вирій лих,
Шепочуть в вухо нам задиханио:
"Немає безстрашних живих!"

Вони дивуються і мліють
Від ризикованих маршрутів
І направляють як уміють,
І затуляють нам бергшрунди,

І камнепади зупиняють,
І засипають нам ранклюфти,
І карабіни закривають
Нам необачним на всі муфти.

А коли ми, авантюристи,
Холодну вхопимо ночівлю -
Стеліть нам небо чисте-чисте
І Шлях Чумацький на покрівлі,

І зорі жменями жбурляйте,
Ми кожній будемо бажати,
Нам треба вниз обов'язково
На землю тверду знову стати,

Залишити цей простір-час,
Гірську величність і красу.
Бо там внизу чекають нас,
Ми обіцяли там внизу.

І там у затишній оселі
До ранку не підемо спати,
Ми будем збуджено-веселі
Наперебій розповідати

Як злітають з обличчя маски,
Зупиняє крок осторога,
Як в каменях стогне поразка,
Як в небо кричить перемога!

2011