Я любила тебе, любила,
Серце рвалось моє з грудей.
Тільки будні любов убили,
Й я пішла тоді між людей.

Все здавалося: там світилась
Зірка щастя моя нова.
Проте тяжко я помилилась,
То скалками квітла... зима.
2011

1

Мугикаєш незнаємий мотив...
У ватру підкидаєш хмиззя, дрова...
Я – в полі зору.
Лет у водорий
Моє волосся вогняне куйовдить...
Я так палала в пору завірюх!
Я бігла в літо колесом хитлявим.
Я – з роду незбагненних полетух.
Я не звичайна білка!
Я – летяга.
Тебе, рахманного, злякав афект,
Бажання казки? Не іти за стовпчик?
Твій кличний дзвоник не зупинить лет,
Не згасить шал.
Бувай!
Прости, дозорчий...

2

Вертаюся у двір – із вільготи.
Полкан гарчить у будці... Ти почистив праску,
Картопельку в жарінь покидав… Дим…
Ніч.
Під бузком пишу про голопуцьків казку.





2006-2012

Листком верби перелетіла яр:
На танго запросив підмоклий Вітер.
Не заздрю Періс Хілтон, позаяк
У неї кавалери - Гаррі, Сміти...

На сниво посягала зграя ґав –
У брами грозові летіла низько.
Текла ріка Супій - не Тигр, не Ганг -
І колисала
човники
дитинства...

Кіт вайлуватий горобця ловив,
Пив молочко з надщербленого жбана.
Ми кружеляли поміж нив...
дач…
слив…
Лили дощі...
Сріблились арки, бані...

Вже – сьома ранку. Сину - план "діянь".
Печу гарбуз.
Підсмажую насіння...
Шепчу молитву - в ритмі замовлянь...
А у дитинство – ні авто, ні кіньми...




2006-2012

Приклич. Прийду. Поспівчуваю.
Я знаю мову скрипаля…
У звуках втраченого раю
Згадаєш, де твоя земля.
Ні, не відступляться печалі!
Лише світитимуть святі…
Ми в них пізнаєм все, що далі.
І все, що зникло в забутті.
Смичок злетить, помре, воскресне…
Щоб біль собою відболів…
І кожне слово буде чесне.
Чи взагалі не буде слів...

Ревнуючи,сповідую свій страх…
Тому в очах набрякла тінь спокути.
Мабуть отак і жив ночами Бах,
До звуків нескінченності прикутий…
Церковний хор навіється в село.
У димарях затісно стане вітру…
Прийдеш і скажеш: «Так уже було --
Світ вічний і минущий, мов півлітра»…
І гул торнадо, й скрекіт канонад –
Все перекриють нетутешні звуки…
Скрізь буде Бах.І дух його – як брат.
І час тектиме нам з тобою в руки…

Зима – вже ні. Весна – ще ні…
Солоні погляди в незнане…
Вітри – бентежні і сумні.
Ніщо їм на шляху не стане…
Хіба що виникне ріка.
Не скоро ще,але навіки…
Чиясь невидима рука
Насипле дріб’язку на ліки…
О дай не вимовить ніким
Акорди хвиль цих потойбічних!
Торкнися променем до рим –
Щоб не були такі трагічні…

Ці смутки кожен раз останні –
Від справ важливіші, й забав.
Я їх спочатку рахував…
А потім склав із них…КОХАННЯ!

У серпні – серп:
Життя і лезо?!.
В душі побільшало снопів…
Все, що було, і що не щезло –
Цей напівстогін, напівспів…
А в ніч поспи.
Турботи в тата…
В тих снах все рідше солод жнив…
У забуття вгрузає хата.
І те життя, що в ній прожив…

Твій знак зодіаку – Діва,
нічка над нами зоріє.
Ти в мене будеш щаслива,
Анастасіє.
Вересневої казки жар-птиця
над колискою мріями сіє,
на долю Твою золотиться,
Анастасіє.
У шелесті рідного міста
над домом Твоїм, де всі є
ластівки витимуть гнізда,
Анастасіє.
Хай зглянеться пресвята Діва,
що Боже дитятко леліє,
щоб Ти в мене була щаслива…
Анастасіє.

Ярославу Саландяку

Чи кане у майбутній чорторий,
чи вкаже місце грізному бедламу -
бунтує камінь, велет мовчазний,
на бездоріжжі зрадженого храму.

У млі брати, що розгубили міць.
Довкруг не ті вже різьблені обличчя.
Його ж ні хитрістю, ні силоміць
ніхто не ув'язнив, не втаємничив.

Той - оберіг, а той - хитка плита:
у каменів також щодня зигзаги,
а він... а він - печаль і висота
загублених у мареві варягів.

Як і вони, із мохом на плечах.
Як і вони, вертається з обману.
Тому й бунтує, щоб не в жах і прах,
не в розпач ранку і не в безталання.

Ще ревно князь поклониться йому,
коли впадуть на груди орди вражі,
та чи удвох долатимуть пітьму,
породжену давно у сяйві княжім?

Слова камінні - мовби полини,
які одвіку звабам долі винні.
Бунтує камінь, велет мовчазний,
вустами Бога мовлячи людині.
2010р.

Коли душа вжахнулася пітьми,
що огортала нагло, ніби повінь -
до Неба потягнулася крильми,
вхопивши рятівний надії промінь.

Бо хибила на битому шляху...
Бо падала, збиваючи коліна...
Бо стукала у мур, стіну глуху
затвердлої і зимної руїни

невірства... Чи не був то Долі знак,
прозорий натяк, виснуваний снами?
У днів стихії рятівний маяк
душі заблудлій між життя штормами...

Щоб в мить якусь торкнутися змогла
крилом великої вселенської любові,
припавши до надійного крила
посланника Небес... із плоті й крові.

2011-2012

Чорно-білий ще зимовий день
У калюжах позмивав кольори.
Лиш одна розрада – світлофори,
І мобільний вперто: ні дзелень!

Чорно-білий прозаїчний день
Як сорока тріскотів шумами
Голуби дрімали під дахами,
Не уміючи дзвінких пісень.

Чорно-білий день як будній сон,
Як думок нав'язливих плеяда.
Голуби – лише одна розрада
Для кота що виліз за балкон.

Чорно-білий вже весняний час
Завтра подарує серцю втіху:
подих теплої землі з-під снігу -
як предтеча радості для нас.

Бачиш, діва - жовта осінь заплітає у волосся

Зірки – листя і прикраси, та дарує сміх мені?

Збережу той подарунок, щоб усе, колись збулося,

Щоб весною вже здалося, що до тебе десять снів.



Моя рідна, сіроока, в світле сонячне обличчя

Лише дай я поцілую, захищу від забуття.

Поміж нами десять кроків, довших, ніж за півсторіччя.

Тільки явні протиріччя перекреслюють життя.

03.01.2012

А,може, вже мене давно нема?

Полинула за лінії можливі?

То що ж тоді мене весь час пройма?

Печаль це? Біль? Чи примхи мерехтливі?..

А,може, я давно вже не живу,

Лиш органи існують на планеті?

А я весь час тону , тону...

Як інформація в системі ,,Інтернету”?

2009, весна

Не кидай поцілунком в мою неживу оскому.
Краще бий мовленнєво і просто в бліде чоло.
Я сьогодні уперше не хочу іти додому
І всю ніч розглядати похмуре віконне скло.

Ти шкодуєш про вдіяне. Чула від спільних друзів.
Ти страждаєш, вмираєш у муках і все таке.
Розумієш, за час у іржавій від сліз напрузі
Я сама заіржавіла, наче старий макет.

І, ти знаєш, вже вкотре із острахом синьо-чорним
Мимоволі на думці невтішній себе ловлю:
Я ж уже не спроможна піднятися над любов*ю,
Як колись піднімалась над ворогом у бою.

03.01.2012

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я витягаю бензин і старі корабельні канати,
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю – ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сонця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Вчера шел снег. А знаешь, больно.
Метель, кружа, хлестала щеки
Людей таких же одиноких
Как ты и я.
А в доме гость – холодный ветер.
Украл стихи с озябших пальцев
И не сказал, что будет дальше.
Как ты? Как я?
С тобой тепло. Не веришь? Честно.
Но… извини. Здесь места мало.
Ты молодой, а я… устала
Терять себя.
Постой, хотя пора прощаться.
Укутай мои ноги пледом.
Мне вряд ли кто-то будет предан
Как ты. А я…

Здається, мої тридцять три будуть сніжними.
Упнуся укотре у небо не думкою – ріжками.
Закутаю тіло у пледи, пірну у Булгакова,
а, може, у Скиби «Хворбу…» (Доросла і знакова?)
В оці тридцять три я ніколи, нізащо, ніскілечки
не стану на кухню – хай гості обмежаться кількою
в томаті. Ну добре (здаюся) іще – бутербродами…
Я нині межую життя не мостами, а бродами.

Тому не до свят, не до келихів, тортів і тостів!
Я маю хворобу (підступно загострену) росту.

...і Бог одарить (чи ударить) січнем,
немов дарунком (як мечем двосічним) –
бо надто пильно мрію бережем,
бо час – як кров із горла – не спинити,
ми – не дерева,
ми – дереворити,
ми лінії, прокреслені ножем,

на чотирьох долонях. Чи вгадаю,
куди веде, до пекла чи до раю,
ота, найменша, під мізинцем, де
манюня риска змінює достоту
життя та долю;
і питаю всоте
у себе, в тебе, в Бога, що гряде,

та нині ще у яселках...
- Для чого?
Малий мовчить, і ти мовчиш, дорога
зникає між снігами...
Так мете,
аж три царі згубились між замети...
- Скажи, що ж буде?
І повідай, де ти?

А Він: «Ви ще дізнаєтесь про те...»

Погладьте мене по спині,
Неначе кота уранці,
Бо ми з ним - покірні бранці,
Ми ласки не мали нині.

Погладьте по сивих вусах,
Напругу зніміть із шиї,
Як пам'ять печаль прошиє –
Читатиму вірші Стуса.

Блукатиму по сторінці –
Там те, що потрібно жінці
І те, що коту… Я знаю.
На ліжку скручуся скраю…

Немов у дивах Ісуса,
У слові живе спокуса.

2011

спить моє місто спить
котиться дріб копит
сани скриплять старі
охкає новий рік

спи моє місто спи
падає сніг сліпий
топиться в Полтві сум
важчає срібло сурм

спить моє місто спить
жовкне дереворит
славних його облич
лупає глупа ніч

спи моє місто спи
не розігнути спин
леви твої - малі
крила - по тінь в землі

спить моє місто спить
вервечка літ – як мить
тисячі снів-оман
довга його зима

спи моє місто спи
серед хитких купин
трісне пуста печать
леви-птахи злетять

*

Внук на ялинку
З вати сніжинки поклав.
Іграшкам зимно.

Кав'ярня на розі. Зсутулена постать
За столиком крайнім знесилено постить.
Кав'ярня на розі. Лише одиноко
Сумуюча постать сидить до нас боком.

Нема перехожих. Єдина людина.
Можливо ще рання для кави година.
Кав'ярня на розі. Я там не бувала,
Я каву сама собі вік готувала.

В кав'ярні на розі за столиком зліва
З тобою такою була б я щаслива.
Під музику вальсу розмову душевну
Я б цукром поклала у каву дешеву.

Морозиво й тістечка з'їли б неспішно,
Було б нам бентежно, ніяково... смішно.
А може б ми роки свої пролистали
І раптом на хвильку враз юними стали.

А може б розвіяли попелом тугу,
А може б зв'язали невдачу муругу,
А може б душі знайшли добрі тут ліки,
Щоб з вірою в щастя дожить свого віку.
2011

Вийду з туману. Чекай, спинюся...
З твоїх очей я тепла нап'юся.
А вуст торкнуся - вколюсь об скалку.
Я ж лиш людина, а не русалка.
Лише людина, й твоя льодина
Обірве серце. На дні туману
Шукати вперто його я стану.
Знайду там грудку - чорну вуглину,
Знайду надії сонну дитину.
А може мертва? Та ні, заснула.
Чого ж то гуркоту не почула?
Чи спала міцно, чи прихворіла?
Настигла втома і тут присіла?
Грудку кохання знайду на денці.
А кажуть люди, що дівка з перцем.
Яка там дівка... Чи ж так кохала
Й такого болю вона зазнала?
Зрадив кохання, завдавши болю.
Блукала, наче причинна, в полі.
Бродила лугом, у ліс ходила,
Та якось хати все ж приблудила.
Кохання мертве, зневага коле.
Принишкни, змовкни, невгойний боле!
Я не скорюся, хоч вбий навіки.
... Довкруж кружляють слова-каліки,
Довкруж напруга й брехня кружляє.
Схоже, людей тут давно немає.
То потерчата, то тролі й гноми,
То та ворожка, що до судоми
Довести прагне, все зілля варить.
А що шукає на душу кари...
Їй те всерівно. Вседно, здається...
А он і вітер гінкий несеться,
Вінки зриває і кида в воду.
Пливи, віночку, не буде шкоди.
Мо долю знайдеш десь в іншім краї...
А серце туга змією крає.
Стискає, труїть, пече пекельно...
А може пройде? Те не смертельно?
А мо навчуся із тим я жити...
У полі зійде вже вкотре жито.
Сніги потануть, збіжать водою,
Забуду бути як молодою.
Не стане туги більш за тобою.
Старечий клопіт візьму на плечі,
Його ж багато таки, до речі.
Та може вигоїть гірку рану...
Лиш думать думу не перестану.
Ходити буду довкруж покою,
В душі лишуся усе ж такою.
А хто ту душу колись побаче,
Той всі помилки мої пробачить.
А не пробаче - з гріхом у парі
Нас смерть замучить в пекельній карі.
Вийшла з туману? Навіщо вийшла?
... Відквітувала старенька вишня,
Вдягла калина терпке намисто,
Ще не скидала сорочки-листу.
Хмаринка-соня сонце сховала,
А я тепла усе виглядала.
Дрімає сонце. Йому хоч спиться,
Ще може й казка яка насниться.
А я забуду, усе забуду,
Пощо мій клопіт важезний люду?
Стежина стрімко до лісу в'ється,
Серце зболіле в надриві б'ється,
Співає пісню десь в лісі мавка,
А на кутку ген собака гавка.
Хтось тихо плаче, хтось сміх розсипав,
Хтось бродить лугом - ноги зросити,
Хтось радість поле, хтось самотужки
Тягне брехливі слова за вушка...
Піду в тумани... і заховаюсь...
З самотнім вітром там привітаюсь.
2011

Над втомленим містом туман-коктейль із життів,
Із хаосу, крику, болю, страху̀ і страждань.
«Гей, люди, постійте, сказати я дещо хотів» -
Кричиш та вони не чують твоїх намагань.

Ти наче в солодкім й водночас страшнім небутті,
Неначе в театрі абсурду і фантасмагорій,
І правду тобі відкопати, відрити, знайти,
Потрібно серед неправдивих, нечесних історій.

«Юначе, постій – тебе кликає раптом юнак –
Ти тут гаманець загубив, чоловіче, візьми».
Береш і міркуєш: «А раптом то якийсь-то знак?»
І зло обриваєш: «Ну, хоч казна-що не верзи!»

Постійно в полоні канонів навіяних світом,
Постійно серед нісенітниць і купи лайна,
Шукаєш за кожним усміхненим й добрим привітом
Брехні і нещирості, сповнених жаху та зла.

Та треба ж нарешті відкрити заклеєні очі,
На світ подивитись, сказати захоплені фрази,
Не треба здаватися гіршим із ранку до ночі,
Душа заспіває, побачиш юначе, одразу!

Буває люди плакать хочуть,
Що їх серця, мов лист тріпочуть
Від подихів життя вітрів.
І добре це, якщо ти зрозумів
Чому сидиш ти й голову схилив...
І тугу взявби і полив
Сльозами смутку тихого життя,
З якого ще немає вороття,
Життя, що мовчки в очі заглядає,
Махне рукою... і байдуже так зітхає,
Що серце аж судома зводить,
Тому що сенсу в існуванні не знаходить.
Бо радості й тепла у ньому є багато
І хочеться комусь його віддати;
Та де ж вона, ця дивна "хтось"?
Не раз сказать вже довилось,
Не два, не три, чотири, п"ять...
А почуття, чомусь, все сплять.
Кого все ждуть, кого чекають?
А дні все швидше проминають,
Й не можна біль цей втамувать...

2005 рік

Коли вже я себе проявлю?..
Коли поставлю за мету...
Коли душі своєї мальви...
Я посаджу собі отут...?

Коли побачу я для себе,-
Душі своєї дивний цвіт,-
Аби мене в піснях шалених...
Признав отут прекрасний Світ...

А може і не визнав зовсім,
Аби лиш стежку показав, -
Аби загадане збудося,
Аби я знов щасливим став...

епілог
І поплелися знов рядочки
І я на мить лишився тут, -
На мить у своему садочку,
Котрий я знову тут відчув.

Дякую:-)

Огрядний Мак очима їв Красолю…
Освідчився: «Ти – найпалкіша… в полі…».
Круг юнки,
немов локшина,
вгинався…
Прихильності нахабно домагався.

– Люблю я, Маче, не тебе – Солодкий Корінь...
– Юнак продажний… житимеш в коморі!!! –
Мак торохтів. –
Я ощасливлю дівку!

…Я зрізала його суху голівку.




2006-2012

З Нового року я легенько
почну новенькеє життя,
а це, що маю я стареньке -
якось закину в небуття.

Якось закину всі проблеми,
і новим світом назовусь,
І все, що було й є у мене,-
На те я якось не дивлюсь...

І залишиться лиш надія,
Що я про все уже подбав,
Та тільки сумнівом повіє,
Що я ізнову все проспав.

Вона зі мною вийшла із таксі.
Був закоротким жовтий сарафанчик.
Підбіг мужчина – змити з ніжок сіль.
Землячка Оля подала стаканчик...

А я була – мов срібний поплавок:
Пливла до сітки зваб, а далі – опір...
У рань дзвонив супружник, вдень – синок.
Потемну Оля залітала в номер –
І я повчала, попрікала тим,
Що смажиться на любощів анклаві.
Вона в одвіт:«Курорт… і «мен крутий»…

У жовтні стріла Олю у Полтаві.
Дала їй фото, де вона і він,
Зайшла в аптеку – щоб не бачить погляд,
Яким – із-під рудих вологих вій –
Світлинку цифрову охопить Ольга...

Вона була такою, як усі,
Хто приїздить на море в тридцять сім.

А мо’, я мов залізком катувала,
Коли їй фото у правицю вклала?



2006-2012

А вранці Сонце засвітило...
А в дні новім душа зустріла Вас...
Так дивно... Та не пишеться про крила,
про пісню в серці й невідчутний час.

А тільки щось там завмирає...
Отам, у грудях, коли поряд Ви,
хоч справді, хоч у мріях-горностаях.
І день новий це все мені розкрив.

А в серці щось таки змінилось.
Стихія п'ята в нім тепер живе,
що стала дорогим для мене чимось...
І все дорожча з кожним нОвим днем.

(2012 р.)

Учора подзвонив мені юнак
Пропонував… „зустрітись для інтиму”.
Послала враз його далеко так -
По пилосмок, здається - тільки в риму.

Пошкодувала зразу: «То хана!
Та хоч би поцікавилась, як звати,
Який по гороскопу в нього знак,
Та, зрештою, яка хоча б зарплата»

І так цікаво, аж трафляє шляк -
Звідкіль мій номер у його блокноті?
Невже там пише – «Майя Залізняк»?
Ні, чесне слово, просто цирк на дроті!

О, як чекала на новий дзвінок -
Невже не міг хоч раз ще подзвонити?..
Та винен був неякісний зв’язок -
Чи то гроза?… Коротше, ми з ним - квити…


03.01.2012

Авжеж. Вона й безлиста сяє,
Чим вабить звірів і царів…
Такі, як я, чужі у зграї.
Тож сам-один сюди забрів…
Неприпустимо, щоби згинув.
Неприпустимо, щоб забув –
Її, величну і єдину,
На щастя дану й на журбу…
Я втік від себе й від погоні --
Усі, що міг, спалив мости…
Та тихо падають на скроні
Пожовклі осені листи…

Ворожки безсилі
Супроти цих сил…
Злітаю на хвилі
Без весел і крил!
Не я це наміряв,
А доля моя.
Мені за повір'я –
Лиш чесне ім'я…

А ти вертаєшся у піну…
У піну хвиль під небеса…
Чи не за це тебе, невинну,
Ужалить сутінна оса…
Що вмерти згодилась – природньо.
Бо скрізь чужа тобі земля…
І дев’ять пік, – мов у колоді,
Тепер у серці короля…

Рясніє на гілках колючий іній…
Ми квапимося, втішені: самі!
Великосердні стеляться нам тіні…
Нам заблукати хочеться вві сні…
А до тепла, до вогника – ще трохи…
Ще крок, ще раз… От простір перетнем…
І в царстві стародавнього Гороха,
Де нічка переплетена із днем…
Та нам ще йти, ще бігти коридором…
На двох ділити щастя самоти…
Втекти від себе -- ну, хіба це сором?!.
От тільки чи зуміємо втекти?..

А все таке просте, таке зникоме,
таке звичайне і таке моє,
мов не минуло сотні літ потому,
немов шляхи вернулися додому,
хоч їм світив далекий Віфлеєм.

А все таке відоме і посутнє:
судини клена, гнізда омели,
і снігурі, і холодів огуддя –
що розчиняються поволі будні
у снах з туману, снігу та імли.

А все таке терпке, таке тернове,
до сліз відверте, болісно-святе,
мов голосом останньої любові
читає ангел в церкві пурпуровій
євангеліє серця золоте.

Рік відлунав. З Межигірського схрону
Рип страусиних його підошов -
В темряві до мікрофону
Сам Президент підійшов.

Текст в моніторі буравить очима,
"Жодних експромтів" - поставлена ціль!
Грізно лунає промова значима -
Стихла країна з шампанським в руці.

"Є українці між вами, я знаю,
Всіх їх покращень чекає печать!"
Стиснуто губи в останнім відчаї,
Люди святково мовчать.

"Щедро вродили нам ферми і ниви,
З чим і вітаю усіх,
Рік, що минає, вийшов щасливим..."
Відповідь - сміх.

"Знайте, пощади не буде направду,
Всіх вас чекає оновлений край!"
Вийшов один і промовив Гаранту -
Я нетутешній. Вітай!!

Ти доживеш
До сивого серпанку
Не в самоті
Загорнута у ковдру
Ця заметіль
У лютому не гордий
Чумацький шлях
Як довге полотно

Танцює час
На зморщених фіранках
Вже не зів’януть лілії
До літа
Ти доживеш
За комір непомітно
Цукровий сніг
Летить через вікно

За скриню сни
Ховаються до ранку
Як малюки
Безпечні у фотелі
Передчуття
В цій затишній оселі
Не в самоті
Ти п’єш своє вино.
2.01.2012

змішані хвилі - захоплення і відрази:
фауна льоху, і флора, яка ще є.
тільки хотілося справжнього, а не стразів.
щоби не втратити лева серед гієн.

камінь без каменя, менше сміття, бруківки.
ніби вертається, тільки у же не те.
де ти, Професорська? « тут я», - це Кастелівка
в шоці намацує більма нових антен.

стільки шансону душі - досхочу напийся,
рідні фасади співають нові пісні.
цмулять пивце зашпакльовані леви лисі,
стрижені гриви виходять з кошмарних снів.

*

В натовпі іду.
Парасолька, як на зло,
Завелика. Склав.

іронічне


Учора, в передгроззя холодок,
Дзвонив юнак, мабуть, із хмари диму,
Пропонував… „зустрітись для інтиму”.
Відповіла: „А вам – не пилосмок?..
Щодо інтиму... Певно, вже холону.
В такому співвідношенні гормони,
Що вірш мережу саме у грозу!”.
Він бубонів: «Паперу… привезу...”.

Знов на шляху – ковтьоби і курйози.
Писала три об`яви у «Мімозу»…
Рік продавала техніку і кали.
В дощ адюльтером душу налякали…

Яким він був – той молодик із ночі?
Чи сьорбав каву, чи блокнот – на клоччя,
Чи видзвонив ураз любаску-пасію?
Я ж покохати можу лише КРАСЕНЯ!
Мені ж - якби не з емо-плакс, не з готів,
І щоб чистенько, біло - у блокноті...



2007-2012

А рік таки багатим був, мов кішка, або кріль,
Хоч ріки й не молочними і берег – не кисіль.
Були здобутки в кожного і втрати теж були,
Заплакані і радісні сідали за столи.
І з друзями прощалися, й знаходили нових,
На владу не надіялись, бо що візьмеш із них?
Самі шукали виходу, і броду, і стежок,
Життя, у слові сховане, на сторінки книжок
Виводили. Училися. Хвороби й мозолі
Нас мучили. Ми встояли – ми сильні, хоч малі.
Нас Бог тримав у тонусі, а янгол під крилом
Тепло беріг для лицарів, що борються зі злом.
Натхнення дарували нам жінки, найкращі в світі,
Й кохання – ми приносили їм оберемки квітів.
Стрічали ранки сонячні із нами чисті вірші
І Музи заповняли нам у душах вільні ніші.
Було усе, що може рік придумати людині,
Було і те, що хочеться сказати лиш єдиній:
Звершилося омріяне – і це тобі не сниться,
Але про це мовчатиму – це наша таємниця.

2012

пам'ять судомами котить по тілу,
вганяється голками по живому.
в солому минулого вогку і прілу
пресує тебе у вінку терновому.
пам'ять тримає тебе в полоні
забиває тіні старих емоцій,
мов цвяхи залізні, в твої долоні
і залишає від волі в півкроці.
пам'ять знає скільки буде тривати
уся твоя правда (хтось скаже: муки)...
та пам'ять для тебе лише прокуратор
а він, як відомо, вмиває руки.
2012

дощі в тумані - от тобі і на!
і цей міраж вітрам не розігнати...
секрет, крім мене, знаєш лиш одна ти:
в нас і в туману - спільна сивина...
відходить день на захід, у поля
вчорашній спів, як вісточка журлива.
а це на краще - що в тумані злива!
нехай росте - від неба до нуля!
пробач за те, що довго не будив -
беріг надмірно сни твоєї долі
обрав не амстердам… париж… а хролін
бо саме в нім всетаїнства мотив…

хролін - село на хмельниччині, місце мого народження.

ой ти, лихо моє недописане...
неопізнаний знайдений грибе...
я схиляюсь, повіриш, до висновку:
ти насправді, провіснику, - Либідь.

ой ти, горе моє недочитане...
неприсуджений золотовирок...
що не сказане - те й незапитане,
що неміряне - те не для мірок.

ой ти, пісне моя недоспівана...
зачарована кліткою птахо...
вже б давно всі слова переспіли нам -
але кожному слову ти - сваха...

тобі крізь царство крижаного світу.
телефоную, тож відповідай:
чи зручно в нім самотньо грітись нам?
ковшем вина...
телесумує ніч.
десятий сон.

на темних шибах - білі тіні.
і трохи холодно від стін.
вогню полін забракло нині -
занадто рано згас камін...
був юний день - став учорашнім.
перегорнув зорю і зник.
а сни зібралися на башті...
так часто бачилось, що звик...
я вже нічому не перечу,
та вам відкрию таїну:
чому я подумки щовечір
гукаю дівчину одну...

Я люблю тебя, а значит я живу,
Вся жизнь моя озарена тобою.
Солнцу радуюсь, заре, цветку,
Птицам, радуге и небу голубому,
Радуюсь тому, что ты со мной,
И в лицо смеюсь преградам и ненастьям
И опасность я смогу пройти
Потому что в жизни у меня есть счастье.
Нет волос твоих нежнее,
рук пленящих каждый раз.
С тобой я становлюсь добрее,
C тобой мне дорог каждый час.
Нет девушки тебя милее.
И меркнет красота подчас,
Когда ты рядом, нет роднее
тебя и чудных твоих глаз.
7.07.2011

Поглядом звабним красуня
Знову тебе досягла.
Серце поета пульсує
І попеліє до тла.
Ти зазираєш у вічі -
Світло у них, каламуть?
В такт вам пульсуючі свічі
Марева дивні плетуть.
Що за мигтіння на стелі?
Чий це бентежний політ?
Він пелюстками устелить
Ними придуманий світ.

Те, що раніш не дозволив,
Нині поєднує вас,
Ви - у магічному колі,
В просторі пахне екстаз.
Ваші вуста вже німіють
Від поцілунків жаги,
Руки на тілі - мов змії,
Пристрастю рве береги.
Ти шаленієш, мов вітер,
Ти проникаєш наскрізь.
Дотиком ніжності витер
Всі її крапельки сліз...

Марево зникло нарешті,
Просиш - "Красуне, не йди!".
Серце поета бентежне
Вічно у пошуках див...