Вже ти за морем окияном,
Вже ти доросла майже вже…
І поросли стежки бур,яном
Де ти ходила в школу ще.
Життя включило швидкість стріму.
Воно, як кадри у кіно.
І не прожити без екстриму,
А ролі роздані давно.
У всього є десь свій початок
На жаль і має буть – кінець…
Тому живем, як на останок
І творимо життям вінець.
Ти маєш досвід тисяч років
Від фараонів до царів…
І навіть сто літ одиноких…
І днів, що довші всіх віків.
Тому не парся! Все проходить
Минає горе і біда…
І лиш бажання хороводять
Подальше все твоє життя.
Живи, люби і будь любима.
І пам,ятай завжди Творця…
Лиш в Ньому відповідь єдина!
Початок є – кінця ж нема!

ІГасити маяки не маю права,
бо їм видніше, поки на межі
землі і неба сяють міражі...
отак і виникає... дута слава,
фальшиві друзі, бестії лукаві,
і гонорові екс-товариші,
і віршомази запасної лави,
які на зло наївної душі
не помічають опуси чужі,
зате своєму репетують, – браво!

ІІСвоє гіпнотизує читача,
моє і коле очі, і лякає...
«нема пророка у своєму краї».
Та є кому тримати на плечах
неповторимі образи натури,
рекламою оперення фігури
зозулі біля півня-павича...
.............................................
у мене мотивації не більше
до римування, ніж у будь-кого,
але і нині, як було раніше,
немає ради чого і... чого
вигадувати неймовірні вірші.
Та муза апріорі ще живе
і ніжний лірик ще пиляє роги,
коли його оцінює небога,
показуючи дзеркало криве,
і коронує автора інверсій,
які до куп не туляться ніяк,
зате у чудака є купа версій
подумати, чим думає дивак,
коли блукає «мислію по древу»,
ну... як бояни, може... на печі
описує оголену Мінерву
і білобрисе чудо уночі.

ІІІУсе – як є. Та ось у чому фокус:
уміла рима – це не чудеса,
важливіше явитися на показ,
аби клював народ на тілеса.
Цінуємо і посмішку, і усміх,
і декольте, і... горе не біда,
коли відома фабула – вода,
але навіщо той шалений успіх,
якщо у тебе фікція у вусі,
а кульчики шліфує тамада.

08/23

Вітер бігав по листочках -
Грав на піаніно,
Бо навчальний рік завершив
вітер на відмінно.
І тепер радіє він:
Виграє, сміється...
Та сумує хмарка в небі:
"Он як задається!
А я маю лише добре
Й тішуся тихіше,
Але у хмаринній школі
Вчитися складніше!"

Із О.А.Галича

Взяв горілку я, мантулки на десерт,
пару «ризького»¹, азовської хамси
та поїхав у нервовий диспансер, –
в мене брат знедавна виявився псих.

        А у психів лад –
        так би жив будь-хто:
        хочеш – спати ляг,
        хочеш – грай в лото...

        Їм ухвалена
        інша літера,
        тим – від Сталіна,
        цим – від Гітлера!

А братунь уже чека на прохідній,
він мені за зволікання доріка,
каже, жахнімо скоріше по одній,
поки тут година тиха отака:

        шизофреніки
        в’яжуть віники,
        неврастеніки –
        поспіль циніки,

        а звичайний люд,
        що в делірію, –
        знай долає лють
        із довірою...

Ми хильнули, зажували кураб’є;
й каже брат, що він попалить всі мости
і падлюку головлікаря приб’є,
бо його той не пускає до Москви!

        А в Москву йому –
        не за пресою,
        а як «буйному»
        взяти пенсію;

        у Москві – жона,
        їй недужиться,
        та і ще одна
        є подружниця...

Ми під пиво потім стріскали тріску,
запалили по цигарці мій «Турист»,
і говорить раптом брат мені: «Юрку,
ти, давай, за мене трохи тут потрись!

        І мармузами,
        і статурою
        схожі дуже ми,
        братцю Юрію!

        Ти ж у місті збляк,
        став потворою,
        поживи тут, як
        в санаторію!»

Вмить скидає він пантофлі та халат
і натягує на мене, уявіть;
і халат мені – ну, просто акурат,
ніби шитий був мені заздалегідь!

        Сам бере піджак –
        і на станцію;
        а мені – не жах,
        плину цяцею!

        Ліжко-місце в нас
        в третім корпусі,
        та і ліки – вчас,
        кажуть, ко́рисні...

Отаке в нас учинилось антраша,
тож лишається обмислити лише:
чи то стати президентом СеШеА,
чи з відзнакою скінчити ВеПеШе²?..

        Ех, у психів лад!
        Так би жив будь-хто:
        хочеш – спати ляг,
        хочеш – грай в лото;

        нам ухвалена
        інша літера,
        тим – від Сталіна,
        цим – від Гітлера...

(2023)

Колись мені подобалась вона
У ті часи коли жагливий погляд
Був рівноцінний шепоту сукна
А дотик вуст, немов посвідок бога
В якому дух любові та знемога
Пустили в храм оманливих речей
І я сказав, коли прийшла тривога
Я більше не люблю твоїх очей.

І я тоді перевернув човна
В туманний став примарення чужого
І диким лементом хитнулася луна
Упавши місяцем у твань життя німого
Хоч, любко, знай не жаль мені за нього
Та сходить сонце і ріка тече,
Але скажу збираючись в дорогу:
Я більше не люблю твоїх очей.

Крім того тут, за все своя ціна.
І платиш серцем за її облогу
Розкішних стегон, нервами сповна
Отримавши нелегку перемогу
І від печінки давню засторогу
Кошлаті крила і тремке плече
І кажеш їй натомість епілогу:
Я більше не люблю твоїх очей.

Та я не корчив з юності святого,
І вірш, як хтива виразка оцей
Та боже збав почути від старого:
Я більше не люблю твоїх очей.

05.08.2023

Я вільна, і дихаю легко,
пірнаю в простори, Лелеко,
від тих берегів, що нестримно
мене огортали інтимно.
Лечу в оксамитові далі,
аби позабути печалі,
розправити крила над світом —
скінчилось смарагдове літо...
Я все віддала, що зуміла,
коли у коханні зоріла,
спивала із рук твоїх ніжність,
і сни відправляла у вічність.
І ти, забувай про журливе,
будь сильний, коханий, щасливий,
але без моїх поцілунків,
любов це не просто стосунки, —
вуста завше спраглі, голодні —
два серця у Божій долоні.

08.08.2023р.

Шматає протягом фіранку. Гілка вишні
Діставши рами, кинула плоди
На підвіконня . Червень, вже колишній,
Останнім вечором не догодив:

Відірване злітає вгору листя,
Важкезні краплі б'ють вікно гуртом ,
І буслу, що в польоті забарився,
Не сісти у розхитане гніздо.

Нестримний вітру шал тріпає бляху
Що б'ється, як поранене крило,
І утікають хмари з переляку.
Ще мить, і бурі ніби не було.

Скрипковий ключ обірваного дроту,
Сік по вікні трояндами розцвів .
Та зламана суха верба напроти
Вцілілого гнізда, де бусол сів.

Незваний шквал відрізав червня скибку,
Та звично скупо землю заросив.
І відголос розкочується хрипко
Важкого року дальньої грози.

2023.07.01.

Яблуками пахне.Серпень на порозі,
А моє кохання в далекій дорозі.
А, може кохання за мене забуло,
Може його в мене і зовсім не було?

Ні, було кохання, солодкі цілунки,
Завмирало серце від п"янкого трунку.
Яблука достигли.Всерце стука осінь,
А моє кохання десь блукає й досі.

1991 р.

Твої такі порожні фрази
Загусли у смолі часУ.
Чом не помітила одразу,
Нещирості п'янку росу?

Що не наситила любов'ю,
Упала тугою до ніг.
Напій бажання перестояв,
Чуття замулився потік.

І більше серце не хвилює,
Знецінена твоя хода.
І те оманливе "люблю я",
Що на поталу ти віддав.

Безмежжю німоти пустої, -
Вона, як згуба уночі.
Прости-прощай, моя Love Story,
Печале болісна мовчи!

Мовчи, мовчи, моя печале...

6-7 серпня 2023 року.

На бугристих шляхах
Серцю важко від дум:
Збараж кров’ю пропах
І занурився в сум,
Хоч приваблює нас
Він у нинішній час
Тим, що згинуть не смів,
Попри лють ворогів,
Бо у них на очах
Не розвіявся в прах.
Не зморив плин століть
Витвір рук золотих, –
І донині стоїть
На висотах крутих
Давній замок. Увись
Стрімко вежі знялись, –
На одній – наший стяг,
Як натхненник звитяг, –
Як врочиста хвала
Славних предків ділам…
08.08.23

Із раю в рай (якщо такий ще є)
Я перейду неспішно.
Мій рай створила ти, як пісню,
Щоб понад пістоліття зміг її вести.
Віддячить чим я годен тобі, люба?
Підсобним буть у рукотворному раю.

звірмо серцеві ритми - для цього потрібні двоє,
здихайся пилу у грудях, у венах - тромбів.
так, доведи, що насправді себе загоїв
там, де пустеля Гобі твоєї любові.

зріжмо канати страху і всі страхувальні троси:
тільки отак не тремтітимуть пучки пальців.
поміж торканнями ледь зростають чіпкі дорослі,
ті, що допевне знають про зими Вівальді.

про холоднечу пустки, в яку доведеться впасти
з білого сонця гарячого, власне, еґо,
щоби могли спізнати на дотик красу контрасту
згоди у мізках й відмови в ділянці стегон.

просто стрибаймо вниз і тримаймося вдвох за руки,
зваблені ризиком врешті здолати опір.
вільне падіння назавше змусить тебе забути
про монолітні опертя під наші стопи.

… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – ангельські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…

Прийми, Василю, й ти ангельські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…

7 серпня 2016 (Сороковини)

Як люблю, то до нестями,
а як ні, то досхочу.
Мандрувала берегами...
запалила ніч свічу...

Річка вкрилася лускою,
сріблом жевріє здаля,
раптом човник за водою
паперовий звідкілясь.

Споглядає Місяць вповні,
чи потоне, а чи ні?
Брижі гублять у безодні —
блискавиці вогняні.

Хмара щириться зухвало,
і погрожує услід.
До жаданого причалу
не дістатися убрід.

Хвиля котиться широка,
грає дивний полонез,
лине у стрімкі потоки,
човник лебедем з небес.

В бистрині він не розкисне,
допливе до бережка.
Хоч і темна хмара висне —
принесе його ріка.

07.08.2023р.

Не замовкай в мені, звучи, брини,
Щоб я росла, тягнулася до неба!
Дощем холодним, сонцем осяйним,
Туманом, вітром, та для мене - Фебом!

Що крила чорні маєш, то нехай,
Вони мені не затуляють світла,
Ти підіймай на них, ти обіймай!
І не зважай, що з остраху я зблідла.

То тільки мить, я опаную страх.
Неси у вись, чи обрієм по колу!
Зловлю я краплю із твого пера,
Зловлю, як зірку, що опала долу.

А ти не замовкай, як та струна.
Зриватись римам з неї і летіти!
Бо як твоє в мені і відлуна,
Чим заміню тоді зів'ялі квіти?

Не лоскочи словами знову душу,
Мов пухом облетілої тополі.
Нічого говорити я не мушу,
Не залишилось зерен у стодолі.

Осінній подих проникає в шпарки,
Спустошені думки від прохолоди.
До берега давно прип'ята барка,
Стара дорога в брусах і колодах.

Не лоскочи незрячими словами.
Чи варто ворушити пріле сіно?
На небосхилі вечора заграва,
А від вогню повисла кіпоть тліну.

Заплакало дощами наше літо
закрило хмаровиння небеса,
незірвані поблякнули вже квіти…
Краса перетікає в круасан
і більше дошкуляє прохолода.
Хоча у ватрі тліють ще дрова,
не гріє вже ні молодість, ні врода…
Емоцій закінчилися жнива,
укрилися байдужості іржею
від відчуття буденності мети.
Убога ти… і тілом, і душею,
не грієш серця, як там не крути.

Та куди б я не їхав, куди б не ішов,
На Південнім хай полюсі буду,
Повертається знову до мене любов,
Повертається знову, як чудо.

Темні хмари вгорнули, неначе плащем,
Але сонце відкрило фіранку --
І стекло усе горе нудотним дощем,
І на серці загоїло ранку.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

Усміхаються світлом веселі гаї,
Свисти іволги радісні, часті.
Зацілую до болю вуста я твої,
Моє любе, єдинеє щастя.

Оповиєш руками, рідненька, мене,
І веселка у висі заграє,
Заніміє од захвату небо ясне,
І ворота одчинить до раю.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

6 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Із О.А.Галича

          Привид бродить по Європі, привид комунізму.
          К.Маркс і Ф.Енгельс. «Ма­ні­фест ко­му­ні­стич­ної партії» (1848)

Науковість марксистську я пестував,
на писання конспектів не ремствував,
не сидів десь премудрим пічкуриком,
а вивчав «Капітал» з «Анти-Дюрингом».
На свята́, не турбуючись приводом,
виряджався завсі́ди я привидом,
і тверди́в, хоч впритул, хоч на відстані,
що учення всесильне, бо істинне!

    Від цих до цих, від цих до цих, від цих до цих.
    І хай я псих, а хто не псих? От ви – не псих?

Та недавно зчинилась історія:
я придбав радіолу «Естонія»,
і подумав яко́сь: маю час таки
підживитися дозою класики!
Ну, гриміла славетна та опера,
де Кармен підвела свого опера;
а коли Дон Хозе скінчив ігрища,
враз – моє проголошують прізвище!

    Ну, бозна-хто, ну, бозна-де, ну, бозна-як!
    Кому це всмак? Мені – не всмак. А вам – усмак?

«Поважа́ний! У вас, – чую далі я, –
вмерла тітка на днях у Фінгалії,
і у справі цієї Калерії
вас чекають у І̀н’юрколегії».
Отакі от трапляються жереби...
І навіщо уголос, не треба би!
А як бу̀де від цього кори́сть кому?
Щось не дуже воно по-марксистському!

    Ну, просто страм, ну, просто страм, такий от страм!
    А я ж то сам – вже майже зам! А ви – не зам?

Ніч трусився, немов у холері, я, –
підвела мене, падло, Калерія!
І дружина на тітку ту лається:
так, «відлига», але ж – все трапляється!..
Ну, зібрався: білизна та мильниця, –
щоб, якщо заберуть, не томитися;
ну, являюсь, а дрож – вже у шлункові;
а до мене – хіба не з цілунками!

    І сміх та шум, і сміх та шум, і сміх та шум!
    А я, на глум, от ні бум-бум. А ви – бум-бум?

Влаштували справдешню юстицію,
ознайомили із духівницею:
що така́-то, ім’я та по батькові,
розум-пам’ять цілком у порядкові,
залишаю і землю, і фабрику
не співшлюбнику, підлому звабнику,
а племінник мій рідний, Володечка,
володіє нехай на здоров’ячко!

    Ну ти гляди, ну ти гляди, ну ти гляди!
    Тоді – адью, мені – туди! А вам куди?

Я на помин любимої тіточки
всі заначені витяг калиточки;
а як гроші скінчились – співбражники
похватались за власні загашники:
– Позичай, не тушуйся! Будь ласочка!
Ще за радіо тост, і за класичку!
Порахуємось потім пардонами:
ти ж пришлеш щось таке закордонне нам?..

    Ну, коли так, тоді мерсі, тоді мерсі,
    пришлю кримплен вам та джерсі!.. І вам – джерсі?

Кілька діб це крутилося гульбище, –
не могли вгамувати жагу іще...
Через тиждень – я трохи притомнію,
і вмикаю знічев’я «Естонію».
Там – новини, там – радісні галаси
про здобутки космічної галузі;
а потому:

Передаємо повідомлення з-за кордону. Революція у Фін­га­лії! Перший декрет народної влади про на­ці­о­на­лі­за­цію земель, фабрик, заводів та усіх інших про­ми­сло­вих підприємств. Народи Радянського Союзу ві­та­ють братський народ Фінгалії зі славною пе­ре­мо­гою!

Я дивлюсь на шкалу радіолову –
і не можу узяти у голову:
це ж все наше із тіткою Калею!
я ж за цим і зібравсь у Фінгалію!
Голодранці, кричу, беззаконники!
Все це марксові, щоб його, коники!..
Ой, не бачив я гірше почварності,
ніж цей жарт додаткової вартості!

А я ж їх всіх – від цих до цих, від цих до цих!
І ось тепер я повний псих! А хто не псих?..

(2023)

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Закрий спочатку двері на замок,
А потім відкривай наступні дверці.
Не знаю, милий, хід твоїх думок,
Можливо, в іншій щастя віднайдеться?

Привабливих жінок, як тих зірок,
Та важко розшукати шлях до серця.
До точки неповернення лиш крок —
Не балансуй над прірвою... зірвешся!

Не буде у минуле вороття,
Розсиплються коралові перлини,
Як наші льоноцвітні почуття —

На згадку вузлик зав'яжу віднині.
Хоча не шкода за любов життя
Віддати до останньої краплини!

06.08.2023р.

Всім відомо, що атлета
не буває без котлети –
без м’ясистої котлети
і ранкового омлету.
Що стосується поета
без котлети і омлета –
ця історія знайома
і до того ж не нова.
Все тому, що поетеси
з головой пірнули в стреси,
яким років може двадцять,
ну а може й п’ятдесят.
Все віршують про кохання,
а поети спозарання
і до самого заходу
в садках яблука їдять.
Яблука у серпні кислі
і, якщо казати стисло,
всюди у поета кисло –
і в думках, і в животі.
Дорогенькі поетеси,
ви махніть рукой на стреси,
бо комусь не до кохання
без котлет і ковбаси.

06.08.2023

Як лячно всесвітом блукати - там печаль.
Чому ж я досі так молюся тихо?
Чи молитов своїх побачу віхи
В холодній бездні, де не скресла крига
СтрахУ, що в чорну сховано перкаль.
Війна - вовчиця завиває дико,
І плодить новий виводок вовчат,
Де кожне - лихо.
Вилизує, щоб дати силу вдиху.
Про смерть кричать.

Люби мене щоліта, як веселку,
Котра містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Воркотіли-туркотіли
Біля хати голуби,
Ніби всім сказать хотіли:
-Ти люби, люби, люби.

Так як вмієм ми кохати,
То не кожен зможе з вас.
Вміти щастя дарувати
Слід навчитися у нас.

2020 р.

Нелюди знищують людей
Свідомо, вміло і жорстоко,
А світ, занурений у спокій,
Лише безклопітно гуде
Та споглядає у пів-ока,
Або навмисно просто жде,
Що ми подінемося десь
І стане їм ще більш нівроку,
Як Україна пропаде
Й ніхто не чутиме наш докір…
06.08.23

милий боюся ти хворий
ти помалу зникаєш під водою
ти вже майже нічого не контролюєш
згадай
твоя підсвідомість вже знакувала тобі
про це снами
ти ж відмахнувся від них
зайшовся відчайдушним сміхом
і цей сміх пролунав наче крик
пораненого звіра
який ніколи не дізнається
про власну смерть

а ти
згадай
ти завжди хотів
померти гідно
то подивися смерті у вічі
намацай кубло
що вона спорудила у твоїй голові
і якщо не здатен вирвати його з корінням
то хоч повикидай ті яйця
які вона висиджує там
половину твого життя
щоб ці потвори потім
не кликали тебе татом

а ти
згадай
ти завжди хотів
бути татом
татом дівчинки
ніжної та гарної наче квітка
яка пишалася б тобою
і якою б ти пишався
яка слухалася б тебе
і яку б ти слухав
навіть у її криках
вчуваючи спів

але зараз ти
милий
чуєш розмірений плюскіт
то хвилі поглинають тебе
раз по раз накриваючи з головою
плюсь плюсь
тільки не засинай
лишайся свідомим до кінця
дивися на мене

а я
дивитимуся на тебе
милуватимуся тобою
раніше ти був багатий
наче цілий континент
а тепер багатий
наче віддалений острів
я завжди мріяла жити на острові
твій острів прекрасний
зі стрімкими узбережжями
і ласкавими пляжами
з високою приязною горою
у своєму центрі
всіх тутешніх рослин і тварин
я знаю на ім'я
і мене усі знають
а надто озера
прісні та холодні
вони не мають сполучення
з морем
і правдиво віддзеркалюють небо
своїм гладеньким плесом
а я так люблю купатися у небі
милий

плюсь плюсь
плюсь плюсь
я з тобою
до кінця

16.07.23

Мій рай там, де знаходишся ти,
Де нема ностальгійного смутку,
Де гойдає полин незабудку,
І лунає блаженний мотив.

Білий лебідь пливе по воді,
Розправляючи крила розкішні,
Де святий обіймається з грішним,
Легіт пестить жита золоті.

Де пили насолоду з долонь,
І колошкали трави шовкові;
Гасне літо в серпанку бузковім,
Тільки серцем ти не охолонь.

Обійду блокпости самоти,
І до тебе, коханий, прилину.
Я твоя, ти моя половина —
Мій рай там, де знаходишся ти.

04.08.2023р.

Де плюс, там і мінус,
а чорне і біле –
картини німого кіно.
Натягнуті нерви,
напружені жили –
навіщо? Для чого? Давно
усе розчинилось
у просторі часу.
І долі круті віражі
на відстані років
втрачають контрастність,
мов храмів старих вітражі.


05.08.2023

Небо в маркізеті, серпень у засмазі,
День з кавунно-динним свіжим ароматом.
Ти для мене, ніби у степу оазис.
Очі заблищали - теплі два агати.

Сонця вічна фреска, маки і цикорій.
Заблукали в травах ми удвох з тобою.
Тиша пасторальна, почуттів прозорість.
Серце пломеніло, сповнене жагою.

Пролітає серпень птахом легкокрилим.
Залишає згадку про гаряче літо,
Трав'янистий килим. Як же ми любили!
В поцілунках сонця - неповторні миті.

Дай свою мені скроню, до неї торкнуся я пальцями,
Далі чуба скуйовджу - напевно, що сивий , як є.
Розболілася згадка, хоч сумно, а ніжно і вальсово
Нам з тобою платівка про давню любов дограє.

Притулюся до шиї, вдихну теплоти непідробної,
Підіймуся навшпиньки й руками тебе обплету.
Уявити по іншому все, що прожито, не пробую:
Світ розділено навпіл, і ти в нім безглуздю впритул.

І дорогу назад твоя доля в пилинки розвіяла.
Хоч і ждатиме мати, щоби доторкнувся плити.
Знаю, скільки разів та дорога думками проміряна.
Чуєш, скроні торкнулась. І в сон попрошуся прийти.

Уже не тільки губи терпнуть –
Язик геть зовсім занімів,
Адже поміг я трохи серпню
Звільнити сад наш від плодів.
Посмакував дарів од пуза
І обважнів вмить, як на гріх,
Бо оминає ситих муза
Та не летить Пегас до них...
05.08.23

Ні про що не жалкую, що сталось — те сталось.
Скільки нитці не витись — настане кінець.
Хоч мені завше сонця в тобі вистачало,
Та з'явилися хмари... зійшло нанівець.
Чи пороблено нам ворогами лихими?
(Не для всіх наше щастя здавалося сном.)
За шибками дощі, як печаль за дверима,
Чорні ворони б'ються у сиве вікно.
Відпускаю лети, в каламутні простори,
Оминай трясовини, гірку кропиву.
Перейматися досить, розлука — не горе,
Смерть здолала і це якось переживу.
Дуже вдячна тобі за ті миті щасливі,
І за ніжність сердечну, й душевне тепло,
За світанки рожеві та ночі зрадливі,
За усе чарівне, що між нами було!

05.08.2023р.

Поезія – не теща і не тесть,
вона змовчить, не дасть під зад коліном,
коли від слів поета муза гине,
Пегас літає, як скажений гедзь.
Як добре, що поезія – не жінка,
бо вже давно б посивіла вона,
справляючи поетові обжинки
його шедеврів. Не її вина
у тому, що поет її кохає.
Любов свою покаже всім сповна
поет, поки поезія жива.
Любов до гробу інколи буває.

04.08.2023

Крŏзь душі, крŏзь віру, крŏзь правду святу**
колишуться мрії, як ліс на вітру!
З нас предки глядять на сучасне село
і думають нами, щоб щастя жило!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
Господом Богом дани Богдани!
Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

З прадавніх часів – од Ритні́в до Грині́в –
освячено шлях золотих Богдані́в!
Йшло вірне козацтво з Русі – в Білорусь,
боронячи правду дідів і матусь!

Ми, діти твої, богдану́вські струмки!
Нас хвилі несуть у Дніпро надстрімкий!
Пŏшли же нам, Боже, на кожен наш час –
Покрову, Рŏздво, Паску, Трŏйцÿ і Спас!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
Господом Богом дани Богдани!
Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

16 травня 2013 р., Київ

––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
* https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдани_(Вишгородський_район)
** Літерами ŏ та ÿ представлено місцевий діалект

а що їй лишається ще ?
коли всі кордони подолано
звання всі геройські отримано
й дерева дбайливо зрощено ?
історії почуттів всі прожито
кришталем троянд тавровано
спаплюженим серцем скроплено
надією наново зроджено
зостатися тут ? на Бога !
невже в світі є оптимісти ?
дорога - ось правда... дорога
для геніїв і реалістів
і байдуже цій дорозі
що було он там і що буде
вартують для неї сльози
вартують для неї і будні
вона не для всих. Ледь помітна
мов буря в жіночому серці
можливо тому лише геній
до неї тихенько озветься...

2022 рік

Осінь підступає непомітно...
Літо ще буяє навкруги.
Але дні коротші, менше світла,
В вирій вже збираються птахи.

Ранки прохолодою зустрінуть...
Сонце тільки гріє, не пече.
Ще земля квітує і радіє.
Та зима вже дихає в плече.


4 серпня 1997 року.

Голубінь небесна мріє...
Ні хмарини, ні билини.
Сонце сяє, чуть дрімає.
Там високо на драбині
Всілось з ранку, не злізає.
Може вечора чекає.
Потім скотиться за обрій
І розкаже казок рій.
Про країну тихих мрій.
Про кохання, про любов.
Про садок вишневий знов…
Про бджолиний рай і рій
Про колодязь у дворі
Про забави дітвори…
Стане добре на душі…
Ну а потім знов світанок
Добрий день, бо добрий – ранок.

Хижа ніч усю оселю вкрила,
морок простягає темні крила
і тече жура до небокраю.
Чорним сумом душу огортає…

Загубився сон побіля тину,
самотина – ніби павутина.
Тихо опускається на вії
безнадія. Дика безнадія!.

Відчай сплівся у вінок терновий…
Не дає промовити і слова
біль нестерпний. Навіть усе суще
умістилось в глиняний гладущик…

Але серце зранене чекає
ранок, що уже за неба краєм.
Ще кохання принесе лелека,
що набілом потече із глека!.

Бринить джерельною водою мова,
Бо чисті животворні слів краплини.
Не зраджуйте духовній цій основі,
Вона бере початок із родини.

З дитячої колиски, з пісні мами,
Із батьківської мудрої науки.
В ній волелюбного народу тяма,
І гідність, що пройшла крізь лихо й муки.

У душу нації хай ллється мова -
Велична, неповторна, серцю рідна.
То ж бережіть те джерело з любов'ю,
Єднайтесь словом українським плідно.

Ковила, ковила
У степу поросла,
Вітер нею гойдає-колише.
І прибить до землі
Також можуть дощі
Й сірі пасма її намочити.

Встане знову вона,
Хоч жорстока війна
І глибокії вирви навколо
Від ворожих ракет.
Але це не секрет -
Світла воїнів зло не збороло.

В немало звитяг,
Український наш стяг
Майорітиме над селом кожним.
Проженемо заброд,
Бо ми сильний народ,
Українці ж бо непереможні.

2023 р.

Юрію К…
На них потріскалася шкіра,
Та ще слугують на всі сто
І виправдовують довіру
Вони до себе, як ніхто.
Долають вулиці і площі,
Рівнину топчуть й крутосхил,
Хоч їх карпатський дощ полоще
І покриває львівський пил.
Мене втомили вже вокзали
І мандри спричиняють шок,
А їм, зачовганим, все мало,
А їм, немодним, – хоч би що.
Напевно, радість невелика,
Але вона постійно є, –
Риплять підошви черевиків
І веселять життя моє.
04.08.23

Як Косинського в Черкасах в пастку заманили,
Підлі слуги Вишневецького гетьмана убили,
Сподіваючись, напевно козацтво зламати
Та примусити безславно на Січ відступати.
Але тим козацтво славне злякати не просто,
Лиш розгнівалися дуже, зажадали помсти.
Довелось тоді вже старості добряче злякатись,
Бо ж від гніву козацького спробуй-но сховатись.
Обіцяв їм Вишневецький різного багато,
Зокрема, що скарги в Київ можуть подавати.
За смерть гетьмана вину він на слуг покладає,
А з козацтвом домовлятись за стола сідає.
Обіцяв їм Вишневецький все, чого хотілось
Та забувся, ледь ворота в місто зачинились.
Тож відправили козаки своїх депутатів
До Києва, в воєводи правди пошукати.
Стрів Острозький депутатів зовсім не ласкаво,
Обіцяв, що на козацтво він знайде управу.
Велів добре канчуками гостей пригостити,
Щоб не сміли жалітися у Київ ходити.
Обходили канчуками слуги їхні спини,
Що й помер один небога із тої гостини.
Другий, хоч живий лишився, але ледве ходить.
Та іще й майно козацьке забрав воєвода.
Як дізналося козацтво про таку новину
То розсердилося дуже на таку гостину.
«Коли виборних Острозький отак зустрічає,
Що робитиме, як кошем усі завітаєм?»
Та запрошення у Київ не стали чекати:
«У нас є чим воєводу самим пригощати!»
Тож зібралися хутенько, узяли гармати,
Щоби було веселіше усім гостювати.
Тоді якраз шляхта в Київ «на рочки» зібралась,
Веселилась, між собою радісно віталась.
Як почули, що у гості ідуть козаченьки,
Розлетілись по маєтках по своїх хутенько.
Не схотіли із козацтвом вони справу мати.
«Краще будемо удома селян валувати!»
Не схотіли пити пива, що пан воєвода
Наварив із козаками без їхньої згоди.
Воєвода і міщани в замку заховались,
Дуже сили козацької тоді налякались.
Сидять вони за стінами, що робить – не знають.
А козаки вже із Либеді коней напувають.
Послав тоді воєвода до них делегатів,
Аби ті їх від походу взялись відмовляти.
Поїхали в делегатах біскуп Верещинський
Та знайомий запорожцям вже Кирик Ружинський.
Стали вони над Либіддю козаків вмовляти
Не йти військом, а послати іще депутатів.
Посміялись козаченьки тільки що над ними.
«Буде з цими теє ж саме, що було із тими!
Нема дурних, аби вірить слову воєводи,
Хай приймає усе військо в гості до господи!»
Обложили увесь замок, ставляють гармати,
Щоби ядрами скоріше стіни проламати.
Вже зібралися до штурму, аж тут з Січі вістка –
Налетіли враз татари і не знати й звідки.
Товариства, що лишилось, було надто мало,
Проте орді, як водиться, гарну відсіч дали.
Не пустили б орду, може козаки до Січі,
Але харчу було мало, годуватись нічим.
Отож сіли на байдаки в найтемнішу пору
Та й хутенько подалися по Дніпру угору.
Отримавши таку вістку, козаки зібрались.
Що б робили: замок брали чи на Січ вертались?
Один мудрий запорожець товариству й мовить:
«От послухайте шановні таке моє слово.
Чи ж ми маємо резони на Січ повертати,
Коли там уже немає чого рятувати?
Тож давайте ми завершим у Києві справи.
Треба ж тому воєводі трохи розум вправить.
А, як справи тут закінчим, будемо рушати,
Зможем з пана воєводи грошиків зідрати.
Вони ж там сидять, не знають, що чиниться в світі.
Не дамо ж їм, любі браття, нас пересидіти!»
Гуде схвально товариство, а в панів на стінах
Від схвального того крику аж дрижать коліна.
Просять пана воєводу із вогнем не гратись,
А іти і з козаками гарно домовлятись.
Хоч пундичивсь воєвода, діватися ніде.
Але, звісно, до козацтва сам же він не піде.
Послав слуг, щоб розпитали козацьку старшину,
Які виставить умови. Щоб все чин по чину.
Козаки ж свої умови вже приготували,
Про права і привілеї вони трактували.
Щоб покій і перемир’я з козаками стало,
Щоби вільно в Україну з Січі приїжджали.
Ну, й дванадцять тисяч злотих за кривди просили.
Не було у воєводи відмовити сили.
Підписали ту угоду, грошики узяли,
Сіли у свої байдаки та й на Січ погнали.
Звісно , ляхи ту угоду викинуть, одначе,
Гроші є, тож знов постане Січ – мати козача.

Коли щось бринить уві сні,
присмАк на губах солоний,
коли шепочуть якісь голоси,
і аж пітніють долоні…

Готуйся пологи приймати,
напевно, уже не спиш…
У ці хвилини ти - мати:
народжуєтся вірш…

Тож лясни його по сідниці
і відштовхни від грудей -
хай світло своє зірницею
мерщій несе до людей!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

/терцина./

Мово українська, солоде дитинства!
Промовляєш серцем в маминих устах,
Жебониш джерельно, милозвучно й чисто.

Лебедить молитва щира та проста:
Від дурного ока та лихого слова,
Наймиліші звуки чую крізь літа.

О, премудра нене! Згадую я знову:
- Розкидатись словом, доню, ти не смій!
Зрониш слово – думай, слово – не полова…

Карбувала розум із дитинства мій
Мудрість покоління, що зрікала мати,
І лягала в серце літеплом з-під вій.

- Будуть поряд, мила, різне ґерґотати :
Лаятися, кпити, драти язика –
Не неси сміття те до своєї хати…

Глянь, яка співуча, красна, гомінка
Українська мова – рідна, найсвятіша,
У житті хай буде замість маяка.

Фарб рясну палітру вислови у віршах,
Обійди балачку – ту, що ріже слух,
Намагайся словом запалити інших.

В мові – зміст народу і родинний дух,
Надбання коштовне, досвіду скарбниця,
Голос Кобзаревий, він – крізь час не вщух!

Змовкне на пів слові, хто духовно ниций,
Хто двох слів не зв’яже – набереться знань,
Не зміліє мудра, дорога криниця.

Будуть дивувати м’якістю звучань
Древнього фольклору чарівні глибини,
Колорит якого – мов дзвінкий ручай.

Пройде ніч над нами темна, горобина,
До гнізда повернуть діти з чужини –
Променем маяк їм завжди з України.

І уже не буде мору та війни,
Заведуть веснянку річка, степ і гори –
Справді, як за радістю скучили вони!

...Чуєте? Вкраїна з гідністю говорить
Музикою слова мам і татусів.
І стоїть за рідне захисник суворий,
Він – недремне око пращурів усіх!

Стільки років не знала нічого про тебе,
Ніби в просторі дим розчинився.
І мовчало заплакане в сірості небо,
І не снився мені, ти не снився.

Несподівано краплі упали небесні,
Мов надія для росту любові.
Я ж чекала тебе, проминули всі весни.
Довгождане прорвалося слово.

Відшукав, хоча осінь безлиста назріла.
Загубились не всі сподівання.
І серця шепотіли, і з трепетом мліли.
До останку тепер, до останку.

даремно я боялася за твій розум
розум який сказав
я пліснява на засохлій шкоринці
розум який не любить
думати про себе
бо має думати про світ
бо функція розуму — адаптивна
тому не варто довіряти
цьому кон'юнктурнику
і не варто за нього боятися
він пускає невидимі корінці
глибоко в тіло
аж неможливо втратити його
не втративши себе
він розсіває мікроскопічні спори
які неможливо не вдихнути
і неможливо видихнути
тому все навколо занечищено
його добрими намірами
змінити світ на краще
вкрити землю
кольоровою пухнастою пліснявою
що впорядковує все на свій копил
розсіває суперечливі думки
аби хоч якась проросла
а вони потрапляючи в одну голову
спричинюють божевілля

де ти є
у цьому амбітному плетиві
незмінний неторканий
любий

03.08.23

ІВійні минає друге літо...

чекають хліба по воді
живі аборигени світу...

не знає світова еліта,
як виживати у біді
і не коритися орді...

ані Арей, ані Феміда
не відають, – а де тоді
подінуться усі вожді,
яких нема куди подіти...

і москалі, і бульбаші,
і мародери пуцьки-бацьки,
і, ніби наші, та чужі
нувориші-скоробагатьки,
і малороси без душі...

раніше, що у нас на часі,
вирішували у кремлі
шути і їхні королі,
а нині Гея у Гаазі
вирішує, якій заразі
немає місця на Землі.

ІІКоли воює Україна,
на заході усе окей,
адже Америка не винна,
що у якоїсь половини
народу обраний лакей,
що у фортуни є паяци,
які уміють на ходу
перевзуватися і маси
смішити на свою біду,
і мати євро на палаци
десь... на окраїні села.
А треба ще й уяву мати,
чи є добро у твані зла,
аби у щі не попадати
на кухні повара пуйла.
Та наше чадо із народу
кудись, усе-таки, іде,
рятуючи свою свободу.
Надія є – не підведе,
коли налякане зі сходу,
усіх на захід поведе.

ІІІІ... ще одна метаморфоза
із двійниками у кремлі –
лакей у свиті мафіозі
стає у неї на чолі.
Пора сміятися на кутні,
що сильне НАТО береже
і реноме, і негліже,
але не зупиняє дурня.
Тому нема кінця війні
і усвідомити це – мало,
аби усяке зло минало.
Та попереду судні дні
і заодно діла гучні,
яких раніше не бувало.

08.2023

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті , коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Тебе чекаю, осене жадана!
В тобі про мене - кожен ясний день.
В один з таких, колись, мене не стане.
Та скільки раз ще листя опаде?

Ти не близька, ще довго бути спеці ,
Про це вночі шепочуть цвіркуни.
Хоч теплий став туманом білим втерся,
Але мене не звабив, не зманив.

Чомусь своїм буянням літо тисне-
Так швидко барви змінює зело!
Та жду, що заспокоїть золотиста
В своїх обіймах лагідним теплом .

Дощем легким мені обличчя вмиє,
І прожене утому відпочить,
Ще блисне павутинням, щоб у сні я
Вплела між струн очікувану мить.

08.2022.