Сьогодні небо знову від мене втікало
кольором (улюбленим) жовтим,
смаком (улюбленим) медовим,
тобою (улюбленим) невідомим,
аж не втекло, розгублене у дрібницях,
тож завтра повториться знизька,
самооцінюючись
єдине.

– Чому ти боїшся питань про улюблене?
– Чому небо?
– Чому не "бо"?
– Бо улюблене пізнається на фоні решти,
а за єдиним решти не видно.

28.10.2022

Євгенії Ісаєвій

Як скоїться осип крапель в раптовості сонцесходу
на інші холодні краплі, що злиються воєдино
у густопологих травах і сяйно на них спочинуть
в очікуванні кончини своєго земного циклу,
щоб знову піднятись в хмари, поближчати до світила,
де важко-синявим цвітом всміхатимуться про втрату,
тоді вона вийде з хати

зі сонмищами в волоссі, з сонятами між осуги,
в пилинках злітної смаги і випарах вогневиці
слабих осоружних видив своєї нічної суті,
по видних слідах тієї, що завше блукає поруч,
немовбито вбита Мері, гірка, о гірка отруто,
невинно убита Мері, що танеш у павутинні,
танцюєш босоніж в росах, у рюшах уся, у русі
прекрасна і безконечна в колінних танку повторах,
на просвіт тонка потворо,

спіймати тебе несила, пливка рюсуймон світанку,
та тільки не тій, що вийде на лови зі слова глеком,
бо ти їй – дитя і мати, надушна всякчас одежа,
бджола в привідкритім роті й нектарник на язикови,
прохід поміж двох дзеркал ти і та, що в обох відбита,
і цівка на запітнілих очах, на які подише,
стирає ребром долоні, мов жахи з голівки доні,
великим і безіменним по-краплі вкладає в глеки,
любове, тебе – далеку,

любове, тебе – найближчу, спросоння і в кожнім часі,
гарячу твою натуру на студінь своєї вдачі,
аж родяться конденсатом нові та новіші води,
й шляхетним узором вроди втікають за горизонт.

18.10.2022

Мері – з давньоєвр. "гірка"
Рюсуймон – хвиляста лінія, з япон. "вода, що втікає"
Євгенія – з грец. "шляхетна"

Скажи, чого тобі забракло до повних вигинів пітьми?
Чужої музи ймення світить у поєднанні літер чужо.
А вітер на кленовім листі приб'ється до таких, як ми,
і жовтим кольором окреслить ту ціль, що досягти не здужав,
як думка – слова, гріз – громи, а істину – такі, як ми.

Не досягай мене мовчанням, ані красою недомов!
Та й віршів завитке звучання для мене вгадливої – смішка.
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов...
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов
на будню зачмелену постать по моді скроєна маніжка.

Скажи, чого тобі забракло між забавляннями людьми?

11.10.2022

Прийдеш у сні,
а ім'я тобі невідоме,
лиш темні коси падають на плече.
Віддалі – навісні.
Відстань моєї втоми –
дотягнутися всилу. Матиму, що запече,
аж замнеться від болю літера
в...
огня́ний!
Обернешся – безликий, незнаний.

Ох! Розчахнутих пальців на склі відбитки.
Розпач крізь темінь видко.
Стогони втілені в літеру – а-а...
Призираюся дужче, чи вже за вікном
в'яне осіння трава?

Досі безмовно.
Травам одвіку бракує слів, хоч наяву, хоч у снах.
Лиш тиша снує своє в'їдливе: си...
Господи, же єси,
накажи, хай сичання це птахом ізвідси злине!
Сміх.
Я птахам є накажчиця вправна, вичекаю і враз
м'якоть думок язик підіб'є, наче пухкі перини:
лин... лин... лин...
Пошкодує найм'якшого знаку, між пір'я забракне слини.
Оклик за ним стояв:
тишо, линь!
І до постаті темної: як тобі на ім'я?
Перероджений з мене озветься: Я!

09.10.2022

Просто вирізана по олівцю.
Боже, нащо накреслив Ти долю цю?
Не причина, не наслідок, – поміж – лінія,
що про неї так сухо, мов опис Плінія:
мала стільки-то років у розпорядку,
закінчилася вчора, все за порядком!

Просто вирізана поміж людей.
Боже, краще б Ти серце з її грудей!..
Не слідила, не шкодила, не кляла,
помилок не зробила, бо не змогла.
Мала безлік запасів страхів й терпіння.
Була витята вчора з сирим насінням.

03.10.2022

Чи ти любиш мене? І зривається з крони: дуже!
Обійми хоч би шелестом, мій непорушний друже!

Осінь каже: пора! Простягає на зміну одіж.
Власноруч перебрала б, та все до прощання. Годі ж

розглядати судин переплети – долонь і листя,
наче щойно зродилися ті, що уже й відбулися,

наче вивчити їх – це зарука скорити вічність
пересічним обом, що для вічності лиш цьогорічні.

01.10.2022

Та коли б ти отут стояла,
як примара, як пара, німб чи
зсохла яблінка, хутро вівче,
чи гукала до мене: дівче,
подай води!
Я би, бабо, тебе й не взнала.

Тільки палицю криву й грубу,
і подерту всякчас спідницю,
замащений, як ніч, фартух,
те, як дивишся прямо й руба,
як в руках провертаєш спиці,
а тоді засмієшся гучно,
що аж виб'єш з грудини дух.
Все без тебе бло прикро й скучно.

Як наввіриться, бабо, в хмарах, –
приходи!

29.09.2022

Що за дощ! Ну що за дощ!
Мокро впоперек і вздовж!
Підеш прямо по дорозі-
Обійти калюжі просять,
Підеш поперек по стежці-
Там кущі намочать плечі

Як я змок під цим дощем!
Він за шию вже тече!
Та заходити до хати,
Як бабусі не прохати,
Як не кликати- не хочу!
Погуляю тут до ночі

От і цуцик, мабуть, змок-
Крутиться, як той млинок
Зігрівається, напевно
Але я його запевню,
Що гуляти будем довго,
Лиш були б сухими ноги.

А у нього з лап тече
Вкрию маминим плащем,
І запхну його у буду
Краще сам гуляти буду.

Скімлить. Випустити просить.
Ні, там дощ! Застудиш носа!

Слова любові особливо пахли
Весною, мов акацієвий цвіт.
Складались зустрічей жадані пазли,
І зачарованим здавався світ.

Слова улітку, наче пломеніли,
Як полуниця лісова на смак.
У двох серцях одна струна бриніла.
Мелодія звучала, звісно, в такт.

А восени слова любові зріли,
Мов яблука солодкі й запашні.
Хоч від плодів схилялось нижче гілля,
То ж теплими були осінні сни.

Слова узимку ніжно-філігранні.
Тепер вітри й морози не страшні.
Щасливі, хто зберіг своє кохання,
І знов їм дочекатися б весни.

Зачерпни пригоршнями холодної води,
Щоб осінніми хмарами вересня,
Остудити печаль.
Моя любове, я.... слухаю гамір площі
У богом забутих містах
Озираюсь на тих хто проходить повз мене, наче
Шукаю своє віддзеркалення, але в бронзових їхніх очах
Знаходжу руїни самотності в які задивляюсь.
А потім, допиваю холодну сієну міських вітрів,
Поетичні пейзажі, що ловлять безпечні тіні
Нічних коханців.
Здається, що в кожнім будинку, і в кожнім його вікні
Чути, як тихо тріпочуть тонкі і беззахисні крильця
Метеликів
Стихаючи на світанку
Залишаючи подих на тріснутих дзеркалах
Невпинного часу
Такого непевного,
Досі непевного
Щастя.

24.02.2023

Коли несподівано злива
Накрила потоком людей,
Вона усміхнулась щасливо,
Припавши щільніш до грудей.
Дивилась закохано в очі
І, тулячи губи до губ,
Шептала: Показуй, як хочеш,
Чи справді ти є ласолюб.
А я переводячи подих
Від серця швидкого биття,
Відчув, як до мене приходить
Забуте давно почуття.
Смакуючи радо солодкі
Вуста я недовго п’янів,
Бо зникнула злива коротка
Під натиском сильних вітрів...
30.06.23

Зачекаюся.
А на ранок запіжить зливою.
Слів забракне образам стриманим і знеможеним.
Як ти визначив і нарік її неважливою,
ту краплину, що дощовим твоїм є тотожною?

Не роса, не сіль, не з людини сік
та, котру прирік увійти в потік
безіменних вод.
Хто ж наплакав їх у часи знегод?

Зачекаюся.
А тоді і сказати нічого.
Ревний бракер за все зароджене на вустах корить.
Як домігся ти цього образу чоловічого,
що до осені, як до старості, щораз гірш гнітить?

28.09.2022

О сум! О сум! З якої ти комети
пилом спав
на сонні душі, на причали Лети,
мені на ум,
на силуети постатей в очікуванні
добрих слів, старих маршрутів,
втоми дощів затяжних, 
спасіння втечею?
Нащо ти впав на них
тінню чернечою?
О суме! О суме, 
ну ж, надоум мене, 
заражений космоглуме, 
комаху земну! 

26.09.2022

Для того, хто зник чи хто просто замовк: привіт!
В Карпатах, говорять, вже сніг. Нескінченний лютий.
А в нас тут по аркушах білих пройшовся роззутий
поет чи художник, бо, власне, невидний слід.
Куди ти, по що ти, за ким, чи кого ти від?

Тікають тепер не години, не дні, – роки!
Усе за Михальдою: час – порожнисті карсти.
А ми тут, поети, все силуємося вкрасти
хоч краплю невпинного словом своїм лунким,
та сильне Ніщо і даремні віршів замки.

Для того, хто зник чи хто просто замовк, нема
ні осені в зливах й цього вересневого спліну,
ні спогадів літніх, в надіях відродження тліну,
ні спроб докричатися, кожна з яких дарма,
ні часу, ні аркушів, що на обох – зима.

25.09.2022

Нікому ніхто не згадається через вічність,
мов грона хисткі, позриваються в трави розсипом.
Та досі між листя пожухле, немов у вічі,
вглядаюся довго-довго щоранку з просипом.

Отут мені стало духу зректися істини.
Отут мені бракло моці зректися роду.
Отут імена ваші впнулися в горло вістрями,
як шпиці горожі у м'якоть гнилого плоду.

23.09.2022

Улюблена, кажеш, ця вітряна, до грози.
Зриваєш і ділишся – в жмені твоїй кизил.
І терпне неспокій, губить свою вагу.
І терпко цілує губ нечітку дугу
утілений час у розкушену навпіл мить.
Смієшся, відьмуєш, і котяться, мов гримить,
за пазуху – тяма і ягоди, і слова:
подібна до тебе, улюблена – грозова.

15.09.2022

Тільки я також не гомінка.
Що ж, коханий, просто помовчімо.
Б'є об погляд – обширу ріка,
навчених сповідуватись німо.

Гул та й гул. Та й простори лункі.
Лиже мряка зріз горизонталі.
Синь та й синь. І ми, як синь, такі,
наче очі, видивлені в далі.

Згук та й згук
по тріщинах розлук.

13.09.2022

Лиш як зима відступить скраю,
між виноградником в саду
твій цвіт уперше привітаю,
якщо упору добреду,
моя азаліє вогниста,
моя пробудо поміж снів,
по душних землях падолисту
під подих-пал твоїх огнів.

Моя тендітна насолодо!
Моя кривава квіто сліз!
Лишень тоді поземну вроду
зітну, щоб уплести до кіс.

08.09.2022

Я повертаюся до тихої ночі під повен місяць,
туди, де були промовлені такі оглушливі слова,
слова густі, немов патока, тягучі, немов горизонт.
Я повертаюся знову і знову, бо хочу застати їх несподівано.
Так само несподівано колись і ти
застав їх вперше.
Нікуди правди діти, ці слова належалися мені
і я випровадила їх у Всесвіт, бо Всесвітом для мене
був той, хто слухав.
Як я зраділа їхньому відголоску!
Він приводив мене до тями.
Він тремтів і розсипався у хвилюванні, та все ж
я впізнавала свій голос.
Це було звільненням від пересторог і одночасно знахідкою.
Я знайшла в тобі все, що раніше визначила в собі
і врешті озвучила.
Та вже в той час,
коли слово тільки зароджувалося мені на вустах,
я збагнула, що промовлене
оживе навіки.
І ця розкіш досі зі мною –
я люблю тебе!

08.09.2022

А жовта троянда, що у вересні тільки лиш випустила пуп'янки,
нагадує: ти, може, і станеш ґрунтом, та життя, як таке, продовжиться
під гігантським сонцем, що володіє незбагненною силою,
і навіть тобі нахабно тисне на чоло важкою долонею.
Пробудися! Пробудися! Пробудися до цвітіння!

Гамір ранкової вулиці тому підтвердженням,
життя зцілить тебе непомітно ще і цього N-ного разу.
Ще N разів ти прочиниш вікно, щоб впустити у серце протяг,
та затулятимеш груди шарами домашнього одягу, улюбленого, заношеного,
аж доки не отямишся відігріта, – часу менше, ніж кави в горнятку.
Пора! Пора! Пора виконати, що мусиш!

Розуміння "я мушу" – найкраще, за що коли-небудь хапалася.
Воно так подібне на тебе, ви зі спільного виросли кореня.
Ви – його розгалуження, ви зарилися глибоко в землю,
у підвалини її сотворіння.
Ви тверді та опористі, хай всі інші на вас схиляються,
доки соки землі підтікають по-краплі вверх.

Але іноді квіти... Іноді жовті пуп'янки...
Але іноді ти... Але іноді всі опори...
Але іноді ти така ненапоєна і така ненасичена ясністю,
що випрошуєш, щоб поселили у грудях тебе інші люди,
щоб окутали світлом, як сонце окутує просторінь,
вигріває усю оцю просторінь.
Та в чужому нутрі, коли затишно, то забуваєш роззутися,
а заходячи в спеку – оголюєшся необачно.
Прихистять ненадовго, довго і ти не подужаєш,
бо тверда, наче корінь, неодмінно прошиєш їм груди,
щоб вділити й від себе добра цьому вересню світлому.

07.09.2022

Бо що зачинається восени – виживе лиш восени, тому триває недовго.
Натякає: облиш почуття, подібне на відчай, і далі вже іншим йди!
Пам'ятаєш, як виносила і народила декілька добрих
і безтурботних на цих самих шляхах годин?

Так буває, коли розхитаність настроїв заколисує
власне невдоволення і невідповідність вимог
потребам. Відтак всинаєш, звикаєш і, врешті, вписуєш
цю нестабільність у розклад під пунктом "тривога".

І тоді здається, що осінь з її насиченими барвами
вигадана саме для романтизації втрати і загадковості.
А легка сповільненість слів, кивків голови, ходи, терпкі аромати –
це те, що вартує смерті, та водночас – тривати довго й промовисто.

Адже все пізнається у порівнянні, відчувається на контрасті.
Людське дихання стає подібним до полум’я в сирості й холоді.
А чого нам, людям, в такій атмосфері жадати, як не власної винятковості?
І кого ж за її відсутність карати, кого, як не себе, перетворювати у спогад?

05.09.2022

Це бій часів. Смеркання і розлука.
Очей не зводь до галузок пожухлих!
У темені немає ляку й дух
її порожнім був споконвіків.

Це бій за себе з марами себе.
Ні тіні крон, ні крук, ні крик відлеглий
не зроджують тобі у грудях пекло,
не зрошують тобі в страхах чоло.

Лиш те, що є, не те, що відбуло,
нехай тебе жахає. А майбутнє –
це тільки жарт вигадливих примар.
Не вір їм! Не надійся! Не очікуй!

Ось віддих твій – ось непоборний чар.

01.09.2022

І сталася зброя.
І закінчено восьмий день.
І було її стільки ж, як риби в морях,
річках і озерах,
як птаства на небі, плазунів й звірини на землі,
за родом її, як за їхнім, кожного, родом.
І побачив Господь, що добре воно –
мати у світі попарно
живого і мертвого.
І досотворив її стільки ж,
як людей між людей
за родами їхніми,
а за подобою – слова.
І був вечір, і був ранок.
І сталося вбивство.
День нелічений.

01.09.2022

На ока дно
опадає.

Тут все – одно,
і жалі, і кручі.

Пий з ока заздрість до них ядучу,
бо ось, єдині в думках і рості,
у свіжий вітер встромляють пальці –
природи гості.

Бачу їх.
Опадають на ока дно
отруйною рідиною.

Наче дзбан з молоком,
обома руками
око перехиляю
жадібно.

25.08.2022

У тихій ночі, свіжій та затишній,
в оточенні ненайвірніших друзів
моїм поплічником стає цей сяєвишній
плетунок зір, що виснуть в небосмузі.

Вони мене провадять, наче в гавань
веде наказ штормище обминути.
Тож повертаюся з помежилюдних плавань
до себе давньої, якої не забути.

Та не сама! Запрошую надію,
хоч подивовуюсь її непевній суті,
що перегнеться в бік, в який повіють
зібрань гучних ідеї різнодуті.

Тоді беру її в кулак й кажу: мовчанням
являють істини і всю любові справу!
Подібною будь зорям, що до рання
безмов'ям чинять спільності заграву!

2013-22.08.2022

"Бо не знав, що казати, бо були перелякані" Мк. 9:6

– Добре бути нам тут, Господи!
Поставимо ж три намети:
для Тебе, Мойсея й Іллі...
– Петре, не говори дурні!
Що є матерія для сяйва Духу,
який ти надумав під нею сховати
чи то для захисту, чи то для догоджання?!


– То ви будете його хоронити?
– Кого, – попіл?
Жінко, не будь наївною і не розводься на тему.
Полудень в лісі чорний, як і вчорашнє згарище.
Нам обом пощастило вистрибнути чи не для того, щоб нині
переповісти обставини перше, ніж випаде вмерти.
Свої не відомо чи й будуть. Їхні за сім кілометрів,
та чуємо, що наближаються. Ліс не найглибша схованка.
– Не розряджай телефона!
– Хех, дитино!..
Словом, можливо, ця плинність найкращ...


– Добре бути їм там, Господи!
Розкладімо ж три намети:
для Віри в швидку перемогу, для Завзяття і для Незламності.
Що є плоть, щоб за нею ховали
сяєво Волі живої?!
Хай витають у чорному лісі, невидимі для ворогів,
а як діждуть наступників – сміливо у них вселяються!
– Петре, Петре...


Господи,
якими словами до Тебе молитися,
коли втілив вічність для грішників
в очікуванні звісток,
а вічність для праведників –
у несвідомості?!

21.08.2022

Залишся тут! В потоці теплих слів
моя безвадність викупає думку
і сміх стече по шовку глузду в лунку
пробиту там, де ти словам звелів.

Залишся тут! На каменях часів,
де вигрівають те, що не розтане,
і де осушують душі вологі стани, –
вербняк – стіну, а ти – затишок сплів.

Залишся тут діждати кораблів!
На мілині розбурханого серця
є місце всім. Потрощить до щемерця
останній спротив, що у нім зомлів.

Залишся тут!

13.08.2022

Хіба ж багато ми вимагаємо від життя?
Не того, що прийнято згадувати у наріканнях,
переказуваннях і планах
при розмові у випадкових зустрічах,
а того,
що є вигадкою самої природи,
Всесвіту, якщо хочете.
Того, що є матерією
сотворіння.
Ми – люди. Ми – плоть і дух.
Ми – неістотне і ми – вагоме.
Ми народжуємося від людей,
що не здатні відкрити нам істину,
передати свій досвід вповні.
Ми не можемо їх продовжити,
тому починаємо заново.
Ми – життя.
Ми – повторення людства.
Ми – ціла епоха помилок і досягнень.
Ми – сама природа і всесвіт.
Так, ми – зараз,
ми повинні себе берегти,
як для повторення іншими.
Чи багато нам треба для цього?
Чи багато нам треба насправді?
Просто єднатися думкою з тими,
хто вріс у нас
у своєму проміжку часу,
зізнаватися у важливості
їхнього для нас існування,
зупинятися зрідка, щоб розгледіти,
де тут можна вписати себе,
як таких, що насправді були.
Воєдино зливати сльози і сонячне світло.
Розуміти, що гинемо з кореня й швидко звільняємо місце
для проростання наступних.
Відчувати час.

Озирніться!
Скільки років пройшло відтоді, як роздумували,
ким ви будете нині?
Скільки років ви дозволяєте часу
плисти обабіч, а не крізь власні груди?
Прикладіть до них руку. Чуєте?
Він хлюпоче у вас.
Ви – творець його і творіння.
Ви – вічність.

05.08.2022

Мої музи – хмариння душ –
білі вівці,
я їх пастушу.

Музи мої, поназбирувані на грозу
остуджені долею душі,
допоки, сирі, бідуватимете наді мною
в тісноті небесній?
І в мороці власного черева
виявите мого заклинання просвіт.
І в молоці землі-матері
викриєте криваві
пасма мого гукання.
І смерть за подолок хапатимете,
а не втримаєте,
бо в кулаці вам зостанеться
клапоть мого жадання.
Я – поле сухе, ніщо у мені не родить,
відколи покинули плакати, душі, мені на груди.
Ох, жалуйтеся, не мовчіть!
Я не виділа власних сліз.
О жалісливі, не вчіться
бути в собі твердими!

Серпень. Вечір. Над полем гримне.
Стерпли плечі. Творіння зимне,
Боже, Боже, натхнув навіщо
жити мертвим, писати віще,
муз вичавлювати бездушно?..

Серпень. Згущується. Задушно.

04.08.2022

Ох!
Перекотибог по липневій спеці.
П'ятий місяць біг, п'ятий місяць здох
смілим в небезпеці.
Самосум зацвів.
Якщо ти – посів, – я тебе пожну
серпом перетліні.
Пазуху дощу – серпень навзамін.
Безсердечна нині.

28.07.2022

Лу‌но,
ти роздвоєний клич, я – лут.
Оповий мною талію гнуту,
проросту вербою.

Нумо,
уторовуй на убереж лаз!
Посмугуєш мене нараз
насвіжо, молодою.

Лоно
твого голосу – плавнів глиб,
не подоба йому мій схлип!
Втоплюся чи в нім загою
насічки нут?

28.07.2022

Але ж оцей лілійник, Господи, так горить,
що і дощі липневі не зважуються згори
спустити в силі струменя правду свою і злість!
Але ж горить питанням, а хто йому відповість?

Допоки літо сохне вишнями на гіллі –
Ти розважатимеш думку, Господи, про жалі
над тим лілійниковим кущем у моїм саду,
що догорить питанням, чи з вишнями опаду
і я?

10.07.2022

Гу...
Не хрущі покришили тишу, –
автостради гул.
Спека – чорна ріка, каже: я вас вколишу,
в сморід асфальту розплавленого і в страх
запеленаю тісно.
Не боїтеся? Ну, звісно, –
війна!

Полудень мляво шукає затінок попід найнижчою стріхою,
а по центральній вулиці йде мовчазний монах.
Що йому тут шукати в ложці води,
правду чи справедливість?
Просити більшого?
Діти з м'ячем пробитим, старий з черешнями,
червоні літери на білій стіні:
не діждіть біди!
У верховітті лінивий вітер.
Добре хоч не здимає пісок розпечений.
Добре тут і безпечно!
Ситно, тому й не шкода,
стара простягає монаху збан з молоком:
напийся, на!
Аякже, знаємо, що війна.

Хтось на стіні дописав:
по коліна в московській крові – вперед!
Старі головою схвально хитають: так!
Тут всілякі проходять і в кожного інше кредо.
Про прощення також гиворили не раз,
роздавали буклети,
але полудень нам очей не засліплює.
Присядь,
перепочинь.
Трохи посушливо. Та і куди нам тепер спішити?
Випалена трава – скосили занадто коротко.
Випалена трава – війна.

26.06.2022

І не збагнути ще по хлипах –
це жовта річка Енотера.
Ще ніч розлога, наче липа,
ще ніч духмяна, наче липа,
та відцвітає, наче липа,
моя невицукрена ніч.

У жовту річку Енотера
ступаю, як на шлях Молочний.
Згубився знак її початку,
згубився знак її кінця.
Чи чути рух? А вчин дивочний
являє квіткова манера
і підсолоджує потоки
нічному медозборцю встріч?

Моя стопа кладе печатку –
отут закінчується ера
пахучих липоцвітних змроків,
їх осяває квіта ця!

24.06.2022

- Дідусю, розкажи про Конотоп! –
Онук старого смикає за поли
І хитро озирається навколо,
Бо ж знає бісенятко мале – щоб
Дідусь щось цікавеньке розповів,
Потрібно його гарно попросити,
Бо буде, як дундук старий сидіти,
Думки якісь ганяти в голові.
Не любить він багато говорить,
Але, як його добре попросити,
То може довго й гарно говорити
Так, що боїшся й слово пропустить.
От і тепер, уздрівши дідуся
На лавці, онучок не розгубився,
Одразу ж із питанням причепився
І приступом-таки старого взяв.
- Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
Сідай онучку та послухай добре
Про те, як наші билися хоробро
Та про пихатих москалів-вельмож.
Було то так. Як батько Хмель помер,
То гетьманом Виговського обрали.
Він був при батьку писарем чимало,
Тож краще всіх міг вправитись тепер.
Він і вправлявся. Намагавсь весь час
Між москалями й ляхами крутитись,
З татарами скоріше помиритись.
Ще ж недругів було і поміж нас.
Старшина невдоволена була,
Як щось робили, в неї не питали.
І Запоріжжя зуб великий мало.
Отож війна супроти всіх ішла.
А москалі і користались тим,
Під’юджували, зводили, купляли
І успіхи у тому певні мали.
Виговський мусив поступатись їм.
Але, чим більше сили набирав,
Тим більше з москалями загризався,
На ляхів усе більше озирався.
Нарешті у союз із ними став.
Немирич Юрій так угоду склав,
Що ми на рівні з ляхами ставали,
На те і ляхи свою згоду дали.
Та кожен свій резон у тому мав.
То москалів обурило зовсім,
Вони ще більш під’юджувати стали
Усіх, що інші інтереси мали,
В Полтаві й на Січі передовсім.
Мартин Пушкар і Яків Барабаш
Рішили спротив гетьману вчинити
І тим Москві добряче догодити.
В Москві від того пораділи аж.
Та гетьман сили зміг собі зібрать,
Татар закликав і пішов походом.
Полтава облилася кров’ю згодом.
Пушкар загинув, Барабаш втікать
Під захист москалів негайно мусив.
Так брат на брата руку підійняв,
Москаль же тим здалека керував,
Але від злості ледь, було не луснув,
Коли дізнавсь – Виговський переміг
Й тепер немає ким покерувати,
Щоб Україні шкоди більш завдати.
Тож довелося москалям своїх
Послати військ, узятися відкрито
Здолати тих, хто з ними не бажав
В союзі бути. Вже ж надії мав
Міцніше Україну прихопити.
Зі шведами закінчивши війну,
Війська ті москалі не розпускали,
На Україну чимскоріш послали,
Виговському поставивши в вину,
Що той, мовляв, порушив договір,
Від заповітів відійшов Богдана…
Весна стояла, пам’ятаю, рання,
Як вони військом впхалися у двір.
Вів ту орду боярин Трубєцкой.
З ним були Ромодановський, Пожарський.
Очолили війська найкращі царські
І хлинули широкою рікой.
Біля Путивля межі перейшли.
До них тут ще Безпалий доєднався
І козаки, хто ще живий зостався
Із тих, що разом з Пушкарем були.
Повзло повільно військо, мов змія.
Тож ніжинський полковник Гуляницький
Зумів і з їх обозу поживиться,
І добре їх пошарпати в боях.
А потім перед носом в москалів
Сів в Конотопі та і зачинився,
Віддати місто їм не зголосився,
Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
Мав лише вал і палісад із ровом.
Хоч москалі і перли знову й знову
Та Гуляницький їм не піддававсь.
А навкруг міста ще ж і болота
Так, що нелегко москалям далося,
Розставити гармати довелося,
Щоби вогнем хоч козаків дістать.
Та ще взялися засипати рів,
Аби за нього легше перебратись.
Але даремно їм було старатись,
Бо тим не обдурили козаків.
Вони вночі із рову землю брали
Та іще вище підсипали вал,
Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
А козаки ще й спати не давали,
Робили часті вилазки вночі.
Тож довелося табір перенести
І здалеку облогу міста вести.
А час же не стоїть на місці, мчить.
Два місяці товклися москалі
Під містом. Козакам нелегко було.
Харчі кінчались, голодом дихнуло.
Але ж боролись на своїй землі!
А москалі втрачали дарма час,
Бо, поки попід містом тим сиділи,
Збирав Виговський навкруг себе сили.
І козаків зібралося якраз.
І ляхи, небагато хай, прийшли,
І найманців вдалось йому найняти,
Хоча і тих теж, звісно, не багато
А головне – татари прибули
Із самим ханом. Можна дати бій.
Зібрались та і рушили поволі
На Бога сподіваючись і долю,
Готові в будь-який момент до дій.
Під Шаповалівкою стріли москалів,
Сторожовий загін аж де забрався.
Він там, насправді, майже весь зостався,
Але «язик» багато розповів:
Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
Тож можна сміло справу починати.
Виговський повелів нам далі стати,
Щоб москалям про нас не було чуть.
Маленька річка недалік текла –
Соснівка, з москалями розділяла.
Ми табором від річки далі стали.
Місцевість болотистою була,
Нам добре б розвернутись не дала,
Тож повелів Виговський відступити
І на сухому табір городити.
Орда кудись в лісочок відійшла.
А сам Виговський козаків узяв
Й до Конотопу через міст подався,
Раптово там на москалів напався,
Коли москальський табір іще спав.
Табун великий коней захопив
Та в степ погнав. Проснулись москалі,
На козаків напали, відігнали.
Вони ж дурні того тоді не знали,
Що поміж тих сам гетьман на чолі.
На другий день надумав Трубєцкой
Пожарського вслід козакам послати,
Щоби знайти, розбити, розігнати
І спокій забезпечити так о.
Отож Пожарський річку перейшов
Й отаборився на другому боці,
Ще поки нас не маючи на оці.
А наш загін тихцем у тил зайшов,
Міст захопив і зруйнував його,
А річку загатив. І та розли́лась,
Низина вся болотом поробилась.
Здавалося, вода стоїть кругом.
На другий ранок знов Виговський взяв
Загін і на Пожарського наскочив,
Щоб москалям потрапити на очі.
А потім розвернувсь, тікати став.
А москалі тоді слідом за ним.
Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
Давай калгу сюда і нуреддішку!
Всєх порубаєм іх і полонім!»
Як москалі подалі відійшли
Від табору – три постріли з гармати,
Три вогняні стріли – давали знати,
Щоби татари наступ почали.
Одразу й ми в атаку подались.
І москалі спинились, зрозуміли
В яку вони халепу улетіли.
Назад тікати в табір узялись.
Та тут на них наскочила орда.
Вони один нас стрілити і встигли,
Як стріли їх накрили і надбігли
Татарські коні. Отака біда.
Москальське військо грузло у болота́х
Й гармати не спроможне розвернути.
І нікуди сховатись чи чкурнути.
Орда ж рубає всіх і не пита.
До вечора та різанина йшла,
Бо ж москалів було-таки багато.
Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
Їх доля невеселою була.
Пожарський гонористо себе вів,
Поставши перед ханом, матюкався
І у обличчя ханові плювався.
Тож хан відтяти голову велів
І Трубєцкому в табір відіслав.
Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
З-під Конотопу в одну мить зібрався
І на Путивль відступати став.
А Гуляницький вдарив з-за валів,
Побив багато, захопив гармати.
Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
Та кинув все – знамена полишив,
Свою скарбницю, майже весь обоз.
Поспішно табір спорудив й подався.
Московії дістатись сподівався,
Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
Виговський, звісно, слідом полетів
З козацтвом і татарами. Одначе,
Розбити табір – нелегка задача.
Громили московітів по путі.
Раз розірвати табір удалось,
Ввірвалися… та рано пораділи,
Бо москалі усе ж зібрали сили
І відступити з боєм довелось.
Виговський був поранений в бою,
Казали, що заледве не загинув
Та його до останку не покинув.
А москалі, хоч їх добряче б’ють,
Все ж до кордону свого дотягли
Та у Путивлі у своїм сховались.
Татари ще за здобиччю зостались,
А ми назад у Гадяч потягли.
Отак от виліз боком Конотоп
Тим москалям, що хваляться постійно,
Мов виграють із ким завгодно війни.
А тут їм, бач, дали добряче в лоб.

І
Я не умію ні за що хвалити,
нізащо не іду на рандеву
та селфі самозваної еліти...
і друзями нікого не назву
із тих, кому живі – дереворити.
Не відкидаю за ніщо копита,
тому до перемоги доживу.

Не вороги... але як сіль на рану
всілякі «різновіри» і погани,
що обожають ідолів пітьми
у час, коли улус батия-хана
і нехристи скаженого тирана
толочать наше жито чобітьми,
вишукуючи здобичі для пана.

ІІ
Немає Василя на упиря...
і поки воля нації не вмерла,
пора би заарканити царя...
..........................................
Дивуюся, чого його поперло,
туди, де знає – не його земля.
Усе одно не забере у пекло
накрадене у бункери кремля.
Але панує нице і ніяке
і буде панувати, позаяк
поменшає у нації вояк,
а це... Європі – немічі ознаки.
І першими очуняли поляки,
бо, – цо то є? Лише манюнє пу,
у школі неотесане, плюгаве,
балда народу, затичка попу,
гузно у пір’ї півнячої слави,
ганьба усіх народів і часів,
але усюди пхає підле рило
і не бере його нечиста сила...
.................................................
Он Зе і той уже йому довів,
що не рятує ані сан кумів,
ані шамани, ані дим кадила.

ІІІ
Від нечисті очистимо поля,
із пам’яті зітремо москаля,
а заодно – паяців утопізму,
які смішили нас до отупізму,
і може, ще побачимо здаля
кілок у... спині бестії рашизму.

Звільняємо від ворога своє,
та нелюдів не меншає... одначе
Отець із ними горщики поб’є,
очумається чаполоч ледача,
зійде вода, яку ніхто не п’є,
коваль війни усе перекує
на літаки із купи залізяччя.

Московію чекає Божий суд
і поки український Робін Ґуд
винищує лукаве і несите,
аж поки буде rusia kaput,
зростає мотивація дожити,
аби іще побачити салют.

06.2023

ти наново мене перешиваєш
нитками чорними
на біле полотно
яскраве ні
табу на колір-барву
бо не бажається
любити кольори
лиш чорно-білі
настрій
думка
барва
слова і вчинки
теж як антипод
відтінкам зась
напівтонам - тим паче
на кольори
немає антидот
тому зникають
жовті
сині
файні
зеленоокі барви із життя
зникають півтони
і найдрібніші
як міні-колір
крапочки дощу
і що ж мені робити
мій коханий
душа не прагне змін
перешиття
зректись любові ?
зрадити кохання ?
бо після змін
то буду вже не я...

2013 рік

"Стріли її – вогненні стріли"
Пісня Пісень 8:6

Перевіряй мої слова на зойк і правду!
Крізь сито обіцянок просівай!
Я не збрехала ані раз, аж доки не навчилася усмішок.

Це я – омріяний затишок для розмов,
чужих сумлінь і виправдань за слабкість – сховок.
Мов парасоля, усмішка моя.

Вогненні стріли не проб'ють хребта,
допоки луком усмішки озброєна насупроти.
Не вороги два лучники, та у обох своя свята
правічна правда, що її боронять.

Як на півмісяці блукач міжзоряний засне,
так на моїй усмішці бесідник вколишеться.
Гойдається розхитана вітрами
зізнань і брехень.

22.06.2022

Червень приносить спогади, як поразку,
маками осипається під хрести.
Вицвілий рік. Уцілів єс, то й маєш ласку.
А ні – то прощайся, йди.

Хто лиш придумав усі ці хрести і маки?!
Хто лиш розкреслив вічність на ці роки?!
Я потримаю долоню відкритою, заки
всиплються мимо руки.

09.06.2022

Дощового, здається, тридцять другого дня
я залишила правду для захмарного Бога.
А що й освітилося в поодиноких променях сонця –
того достатньо людині
для життя в неправді й ненависті.
Бо така вже людина, ненависть її ім'я.
А Бог, отже, любов.
Тож до Божої сутності в кожному з нас
розміряно лишень на крок.
Тут варто себе запитати,
чому ж не ступають його цілісні,
душею ходячі?
І відповіддю буде уявна картина сором'язливості,
на якій чотирирічне дівча затискає підборіддя в плече
і вискубує з пальчиків руки
неіснуючі бур'янці,
а пальчиками ноги проводить довкола себе
півкруглу лінію безпечності,
бо все ніяк не наважиться взяти в дорослих
таку бажану простягнуту цукерку.
Так виглядає він – той самий крок,
якого ніколи не здолає маловірне
людське дитя.

Та що ж тоді бентежить розум чоловіка,
котрий прийняв своє слабке єство,
чи не зворотний шлях? –
Богові крок до людини.
Єдиносміливий вільно стає ненавистю.

Єдинонезатятий, хоч Ти не гордися бути таким диваком,
як отой невідомець, що ходить щоранку однією вулицею, камінці розглядає.
Без очікувань на оживання каменю –
люби мене!

09.06.2022

Та це ж для тебе думку розпочала
з отої яблуні, що виросла за край
порогу Божого, і грім – конячка чала
розвіз її порубану й сиру ще
по всіх усюдах божеських дворів.
Вогонь її не брався, не горів –
сиріло нагорі все дужче й дужче.

Збагни це думкування нетямуще,
що задля нього інші покінчала
абияк. Би я, би, як я, вони
тебе шукали в травах восени,
тебе знаходили під яблунею плодом,
на тебе йшли одним думок народом,
всі, як одна, верталися від неба
посушливі чи дощові – до тебе,
як і по колу йдуть життя начала.

Таку от з яблуні я думку розпочала.

08.06.2022

Як лясне електрички бич
у чорну ніч, в безвидну ніч, –
я знаю, це в дорогу клич
для мене.

Я чую металевих жил
натужний скрип під гуркіт рік –
це так спрямунок-старожил
свій тягне вік.

Обрушене каміння з гір
і те йому не стулить віч.
Де рух – війна, а швидкість – січ, –
у напрям вір!

06.06.2022

Атож, між маків зродиться душа!
Не перший рік, як обіцяла бути,
та вітер з гір й ці виверти покути...
Бо пелюстками легше опада...
ти.
Ти!
Ти обіцяй, розкутий,
що віднесеш опале без гроша,
помічнику мій, вихідцю з осмути!
Вже сьомий вітер, а душі й не чути.

03.06.2022

Із О.П.Охріменка

Жи́в-був великий письменник –
Лев Миколаїч Толстой,
із м’ясом не тріскав вареник
та босий ходив, як отой.

Вродився він досить удало –
в одній із фамільних місцин;
й пізніше усіх дивувало,
що графського племені він.

В маєтку, у Я́сній Поляні,
приймав усіляких бідах,
його навіщали слов’яни
і негри в похилих літах.

А Соф’я Андрівна, подружжя,
була не така, ані-ні!
Рукопис гортаючи мужа,
вареники їла м’ясні.

Так, Соф’я Андрівна Толстая
була доброчесна жона,
і боса, немов неохая,
ніде не ходила вона.

Ще та́ була штучка графиня,
й письменник таке́ переніс!
І ро́ман його «Воскресіння»
читати не можна без сліз...

Він мав з боку влади догану,
хоч склав собі славу гучну,
створивши «Кареніну Анну»,
так само, як «Мир і війну».

Наскучили графу візити,
він викликав свій екіпаж
і, щоб від душі відпочити,
відбув у далекий вояж.

В дорозі, на жаль, застудився
(купе було надто сире),
на станції з дітьми простився
і промислом Божим помре.

Це приклад нам, хлопці-співбрати,
розумні і навіть дурні,
що шлюб нерозважливо брати,
коли ще не певний в жоні.

Не варт до вінця́ чи у загс поспішати,
бо наслідки будуть сумні!

(Квітень 2023)

Гарячий берег ніжно гладять хвилі-
Тече в обіймах річка синьоока,
Здіймає літо зелень на вітрилі
Несе спекотне сонце на флагштоку.

Для того спеки і чекало тіло -
Гарячий подих, губи і долоні ,
За присмаком п'янким плодів дозрілих
Пірнути можна в почуття бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо .
Для них ще не написано сюїту.
..
А я свою прослухала натхненно,
Бо ти її зіграв лише для мене.

2022.07.

Море безмежне, шумить вічне соло.
Сумно. Бентежне чує війну.
Димні простори, скоцюрблена воля.
Вибух! Зірвало міну одну.

Риби налякані, душі тріпочуть.
Хвилі сльозливі і каламуть.
Ворог підступний ракетою хоче
Знищити швидко спалахом люд.

Божі зусилля - й уламки заліза
Впали миттєво темні на дно.
Море, тримайся! Туди їхня віза.
Ось і рашистське тоне судно.

Море журливе, дельфін на поверхні
Зовсім холодний, хвилі несуть.
Во́ди в печалі, напружені нерви.
Котиться море, неначе ртуть.

Вже друге літо у боях масштабних,
Десяте в Україні у війні.
Та Збройні Сили все ж перемагають
Рашистів клятих, що до нас прийшли.

Хоча загинуло уже багато діток,
Літніх людей та воїнів-бійців,
Палає у вогні вкраїнське літо
Та ми загасимо його, здобудем мир.

Народ наш український не здолати,
Запам"ятають це хай вороги,
Звільнить всі землі українські наші
Ще вистачить і сили. і снаги.

2023 р.

Зазвучала мелодія вальсу
В цей пригожий для близькості час, –
Поспішаю мрійливо до вас я
І запрошую вперше на вальс.
Усміхаєтесь мовчки й велично,
Не відводячи з мене очей, –
Розхвильоване серце незвично
Виривається гучно з грудей.
Все навколо неначе в тумані,
Чи якомусь оманливім сні, –
Незнайома приваблива пані
Довіряється в танці мені.
Неквапливо, упевнено, плавно
Ми вальсуємо в залі тісній, –
Я нашіптую згадки забавні,
Ви – лише анекдоти смішні.
Наближається танець до краю,
Відчувається музики брак, –
Що іще вам сказати – не знаю,
Коли ясно обом усе й так…
29.06.23

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно... дощу висить завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Во...
Духмяна ніч, барвистих трав,
Лиш подихи несмілі...
Серпневий місяць гордо став,
І сяють зорі білі.

А ми стежиною ідем,-
Мою тримаєш руку.
І огортає щастя щем...
На втіху чи на муку?

В полон твоїх сумних очей,
Обійм, таких ласкавих.
І щиро-лагідних ночей
Я безоглядно впала.

Несила говорить мені,
Про те, що відчуваю...
Душа від радості бринить,
Від ніжності співає!