Поспішай, подорожній, бо вже зачиняється спа…,
Силіконові сльози пасуться по вилицях Барбі.
А потойбік – висить листопад. І вона засипа.
І так голосно пишеться кров на потрісканій фарбі,

як усе, що дається взнаки, як розплата за драйв.
Порожніти навзаєм – гіркіше усякої правди.
Випадковою ніжністю звіра в собі розідрав,
а тоді охолов, як вечірнє вино на веранді,

що забули коханці, сховавшись у рай подушок.
Поспішай, подорожній, бо небові вже на очницю
золотою монеткою перше світило зайшло.
Ти скінчився для неї. А завтра для когось почнися

розриванням обіймів, щоб знову підняти ціну,
розкуйовдженням хвиль, щоби знов опинитись на суші,
де так само свербітиме шрам і залишать одну,
де легкі балеринки ночами виходять із мушель

лоскотати зухвалим «синочкам» невірні тіла,
доки ті не зомліють від ласки, бліді та розбиті.
Ти топив, як умів. А вона, як уміла, пливла
на приблудних китах у солоне своє повноліття.

Зачиняють салони і все, що торкалося вас,
у повільному поспіху пересувають кордони.

А коли ти не встигнеш – скінчиться у плеєрі джаз,
але донор не знайдеться…
більше не знайдеться донор.

Царі й народи всього світа!
Терпливо ми вже довгі літа
Зносили всяких кривд чимало,
Та врешті нам терпцю не стало.
І ось ми до всіх вас шлемо
Своє пропам'ятне письмо.
Нас переслідують, стинають,
Уперто нас за хопту мають,
Не то найкращої, як слід би,
А й найплохішої селитьби,
Найгірших пустирів нам дать
В виключну власність не хотять.
Ніде нам честі ні поваги,
Щоб підливать нас під час спраги,
Щоб розсівати нас весною
І перед фурою страшною
Крить, як найблизиться зима,
Про все те й бесіди нема.
Тож ми, порадившись, рішили
Допоминатися щосили
Непередавнених, величних,
Усіх прав своїх історичних,
Котрі ось під біжучим днем
Вам всім аd notаm* подаєм.
Ми, плем'я будяків могуче,
Допоминаємось ось тут же,
Щоб всі цари і всі народи
Всіх членів нашої породи
В протязі двадцяти годин
Признали крулями рослин.
До того маєм повне право,
По-перше: ми ростемо жваво,
Ні дуб, ні липа, ні осика
За рік не буде так велика,
Нас грім не б'є, не ломить град.
По-друге в нас ціпке коріння,
Що в землю тиснеться, мов клиння,
З усякої землі ссе соки,
Каміння кришить і опоки,
І як вже рід наш де заліз,
Не викоренить жаден біс.
По-третє: листя наше пишно
Викроюване артистично,
Цвітки - хіба від рож не кращі?
Або шпильки майстерні наші,
Оздоба й зброя всім грізна, -
Чи є де в світі їм рівня?
Четверте: ми одні свобідні,
Ми незалежні, хоч і бідні,
Горді з шляхетської традиції,
До всього світу в опозиції,
Ніхто не пан нам, не в указ,
Хісна* нема нікому з нас.
По-п'яте: відомо загальне,
Що сім'я наше ідеальне
Летить з вітрами попід хмари,
Заселює степів обшари, -
І се вже знак, що вищі ми
Над всі рослини на земли.
А сімен тих безмежна сила
Давно б була вже заглушила
Оту нужденную травицю,
Рабиню людськую - пшеницю.
Ячмінь, і жито, і овес,
Якби лиш хлоп, наш ворог, щез.
Вкінці нам замовчати годі
Про нашу місію на сході,
В степах святої України
Ще в днях великої Руїни
Були ми повнії пани...
Верніться - ох! блаженні дни!
Се ми властиво зупиняли
Татарські дикії навали,
Шпильками колючи їх стопи,
Ми передмурієм Європи
Були - й ту славу нам забаг
Украсти нині хитрий лях.
Се наші діла та заслуга!
Скажіть, чи в світі є хто другий,
Що міг би з нами порівняться?
На тих основах домагаться
Рішили ми - чи встав, чи впав -
Отих нам приналежних прав.
По-перше: щоб ніхто безкарно
Не нищив нас, суди, щоб гарно
Карали хлопців, що в забаві
Тнуть наші голови кроваві,
А той щоб варт був смертних кар,
Хто сім'я наше кине в жар.
По-друге, щоб заступці преси
Та міжнародні всі конгреси
Без критики та без дебати
Сейчас нам мусили признати
Під вічну, невід'ємну власть
Цілу Європи східну часть.
І так та часть є предмет спору,
І війн, і сварів, і роздору, -
Та скоро стане тихо, як в могилі
З країн тих щезне чоловік,
Руїни верне злотий вік.
Ціле питання те "восточне",
Таке грізне й безпожиточне,
Розв'яже раптом і зненацька
Аж реставрація будяцька, -
Від Чорномор'я по Балтик
Тоді аж втихне свар і крик.
Вкінці жадаємо, щоб в царських,
Князівських, графських та рицарських
Коронах, гербах і печатях
Лілії, рожі скасувати
І запроваджу(ва)ти прем
Усюди з будяків емблем.
Не менше теж, аби поети
Не сміли вже свої скелети
Вінчати лавром, дипломати
Гов - тпрру в дубовий лист вінчати!
Для всіх най стане той указ:
Вінки робити тільки з нас.
Се наші жадання важніші.
Чи можуть бути ще скромніші?
Тож чей не зводить нас надія,
Що всі підпишете: Fіаt!*
А встане завтра, через ніч
"Будяцька Посполита Річ".
*Хісна - користі.
*До уваги.
* Нехай буде.
10-11 вересня 1883

Поза обрії: версти, милі…
Нас роз–ставили, роз – садили,
Аби тихо собі жили
В протилежних кінцях землі.

Поза обрії: версти, далі…
Нас розклеїли, розпаяли,
І не знали, хто розлучав,
Що дарма розділяти сплав

Наших злетів, натхнень і жилок...
Розгубили, розпорошили,
Розселили: стіна і рів,
Як для змовників – двох орлів.

Поза обрії: версти, милі…
Розіпхали – не розсварили –
Нас по нетрях широт земних,
Наче сиріт – в кутках чужих.

Розбили нас, розвели. Мина
Вже котра, котра – отак – весна?!
17.07.2010

Моїм віршам, написаним так рано,
Що і не знала я, що я − поет,
Які злетіли бризками фонтана,
Іскринами ракет,

Які ввірвались, чортенята вперті,
В святилище, де сон і фіміам,
Присвяченим і юності, і смерті,−
Нечитаним рядкам! −

Розкиданим в пилюці магазинів,
(Де не бере ніхто їх і не брав!),
Моїм віршам, немов коштовним винам,
Прийде своя пора.

27.12.2007

О ностальгіє! Вже давно
Ти мною викрита, мороко!
Мені байдуже, все одно –
Де абсолютно одиноко,

Якими бруками брести
Додому з кошиком базарним.
Мій дім… Чужий для мене ти,
Немов шпиталь або казарма.

Мені однаково – серéд
Якого натовпу пропавши,
Як звіру, їжити хребет
І витісненим бути завше

У себе, в почуття, на дно.
Ведмедем білим без крижини
Де не прижитись – все одно,
І де принижуватись нині.

Не втішить мови рідна суть
Молочним покликом одвічним.
Однаково мене не чуть,
Мене не зрозуміти стрічним.

Читач мій - поглинач новин,
Газетних тонн пліток і бруду,
Двадцятого століття – він.
А я – до всіх століть вам буду!

Колода мертва – от і все,
Що залишилось від алеї.
Все рівно все втрачає сенс,
І, може, найрівніше – теє,

Далеке, як душа моя,
Що народилася колись-то:
Гублю ознаки й мітки я,
І дати зірвані, як листя.

Так не зберіг мене мій край!
В лиху годину навіть кату –
Як мою душу не розкрай –
Ні родимки не відшукати!

Всяк дім і храм мені пусті,
Усе одно, і все єдино.
Але як встане на путі
Мій кущ, і кущ отой – калина…

20.11.2006

Прокидається дім…
Потягнувся ще заспаний промінь,
Перша кава.
Як тихо дзюркоче вода…
Ожили голоси.
І щоденний приглушений гомін
Найрідніших людей
Мені настрою знову додав.
Я цілую дітей,
Пахнуть голови їхні знайомо.
Я коханого знов
Перед виходом благословлю
І рушаю вперед
У сьогодні, таке невідоме.
Я його частоту
Від світання у домі ловлю.
2010(11)

* * *
Вп’ялись у вись громовідводів вістря
Під спалахи миттєвих ран небесних,
І ллється дощ – прозора кров повітря,
І б’ється флюгер – як чутливе серце.
2009

Моя душа
із ночі
вийшла
А дня нема

серп. 2011

Іржаві пасма хуртовини
Обволокли мене під тином
Холодним мороком пітьми,
Коли знялася з перегуком,
Суха до скреготу пилюка,
Як зграя птахів понад бруком,
Махнувши злякано крильми.
А потім шалу стоголосся
У божевільному хаосі
З охриплим голосом злилося,
Що рвався із грудей моїх,
Бо не було межі й упину
Кружлянню пилу півгодини, -
Аж поки вітер не затих.
09.08.11.

Не повертайся.
Вересень на сходах
Вже у пальто.
Бо ночі прохолодні.
Бо твій вокзал
Очікує на потяг.
І поки час завмер
На голих стінах,

Вирує світ.
Крізь морок і негоду
Ти поспішив
У змучене сьогодні
Без перешкод.
Бо вересень. І одяг,
Немов майстерно
Вдягнута провина.

Не повертайся.
Буде ще на ганку
Відлуння кроків –
Тільки незнайоме.
Ще хтось відкриє
Атласну фіранку
І тихо скаже:
«Мила, я вже вдома».
7.08.2011

Напиши мене знову
із тих кольорових гравюр,
Де минуле розіб'є сьогодні ущент,
в пластівці,
Запануй мною знов,
я легенько віддамся руці,
Не буди,
ця дрімота - метелика крила сипкі,
Розгорни тихо
в зорях прихований зміст,
Сургучеву печаль забери,
тільки місяць-ласо
Лет космічних доріг-паралель
хай єднає в одно,
У вигадливу долю, що знову
шукає русло.
Напиши...
09.07.2011

Ось бездуховності вендета
і сьогодення ниця суть –
знецінений талант
поети
за хліб насущний віддають.

2000

Я є, чи мене нема?
Це тіло - сама оболонка,
душа в нім прозора, німа
і рветься, бо дуже тонко...

Латати не маю сил -
усохлося десь натхнення,
як зичила іншим крил,
лишивши собі смирення.

Тепер і його нема,
і розпач у злість вростає -
варила собі сама
напій полину... Ковтаю.

То ліки... бо ще жива
і питиму їх до смерти,
в цій чаші не видно дна -
життя потребує жертви.

Оце таке - нема й нема оргазмів!
Дивись, Іване – я сама прийшла!
І поки ще натхнення та не згасло,
Давай, Іване, швидше, без бла-бла.
Але скоріше - посуд маю мити,
Тоді – підлоги, двері. Йома-йо!
Піду ще згодом огірки солити.
Та це - пізніше… Зараз – гайта, вйо!


09.08.2011

З курника прибігла жінка,
Руки в неї аж тряслись...
" Чоловіче, бійся Бога,
Задушив нам курку лис!".
Чоловік не глупий вдався.
Грізно закричав: " Го-го!
Дай лишень мені сю курку,
Нею я зловлю його!"
В паркані при самій хвіртці
Дірка при землі була,
Він сильце поклав на хвіртці,
Далі курочка лягла.
Лис Микита йде й міркує:
Що би то зробити слід?
Конче треба курку вкрасти,
Щоб на завтра на обід.
Не роздумуючи довго,
Шусть у дірку, курку хап!
Ой, нещастя! В тій же хвилі
І сильце за шию цап!
Шарпнув лис - ще гірше стало.
Переляканий глядить,
Аж з обухом величезним
З хати чоловік біжить.
Лис, не думавши багато,
Шусть у дірку за паркан,
Чоловік собі міркує:
" Вже тобі я раду дам!"
Виліз на паркан низенький,
Приклякнув і замахнувсь -
Геп! Лис знову шусть у дірку,
Хлоп упав, аж ізвихнувсь.
Ось мужик сидить і стогне,
Онде лис за парканом.
"Почекай ти, клятий лисе,
Дам тобі я топором!"
Швидко хвірткою вбігає
На подвір'я чоловік.
Лис у дірку шусть щодуху,
Від обуха цупко втік.
Бачить хлоп, що сам не зможе
Злого лиса доконать,
Ось почав він, що є сили,
Жінку з хати викликать.
Жінка вхопила за вили
І на поміч вже біжить,
От тепер, мій лисе милий,
Вже тобі, мабуть, не жить.
Хлоп знадвору із обухом,
Баба з вилами в дворі,
Лис крізь дірку скоче духом...
"Шмигай, жінко, він в дірі!"
Та не встигла шмигнуть жінка,
Попри ноги лис махнув.
Ледве встигла озирнутись,
Він в діру назад шульнув.
Там, піднявши вверх сокиру,
Хлоп уже на нього ждав,
Розмахнувся, змірив добре
І щосили разом втяв.
Сли б на волос поспішився,
Згиб би лис ані мур-мур,
А тим часом лис скрутився,
А мужик розтяв лиш шнур.
Чувшись вільним, лис за курку
Та й махнув, куди видать,
Чоловік став наче дурень,
Жінка теж ні в дві ні в п'ять.
Каже жінка: " Ей, ти, чопе!
Чом ти обухом не бив?"
Сплюнув чоловік зо злості
Та ще й жінку насварив.
1894

... погляд -
блакиті подих
арками
середньовічності
увінчаний

...і випливає
в блакитномолочне
море
срібний човник
зіниці -
краплинкою вічності

...слухайте, діти,
давайте про щось серйозне
поговоримо
тато старий просить

... жартують далі
діти дорослі

...а татові
попід очима
життя
прооране

Неправда, що нема - немов оргазмів,
чекаєш віршів, та не те, не час:
ще - посуд мити, ще - колонка гасне,
ще огірки солити.... а Пегас
копитом вдарив скелю - і з копитця
водиця ллється - я її пила
у парку, де очима бачить серце...
Привіт, Пегасе! Я - сама прийшла)))

Ця дивна зустріч… Deja vu чи втома?
Тебе я ще не бачив, але, от
Здалося, наче ти моя знайома,
І рідна ніби. Що оце за чорт?

Ця перша зустріч… Я біля перону
Тебе жадаю. Відаєш про це?
Пульсує кров в артеріях і венах -
Хоч де ж їй пульсувати, бідній, ще?

Була та зустріч перша і остання:
Ти у моїх втопилася очах -
І я їх не склепив аж до світання -
Всю ніч шукав тебе в очеретах.


23.06.2011

Неба чорний бархат
Полум’янять зорi:
Миготять лiхтарики
У небеснiм морi.
Мiсяць золотистий,
Посмiшкою долi,
Човен срiблосяйний,
Що пливе поволi.
I торкаюсь неба,
У вуста цiлую,
В зоряній долині
Мрiями мандрую.

Пекельна ніч, у неба на столі -
Запліснявілий місяця окраєць.
Апостоли знімають постоли
І ноги босі відпускають в танець.

Так гають час, щоб зупинити мить.
Бо вірять, він не пройде стороною,
Єдиний, хто очистить-роз'ятрить
Земну коросту з попелу та гною...

Та пусткою лежить Чумацький шлях,
Сіль зоряна під колесом не рипне.
Нікого! Тільки сльози на очах,
Гарячі, мов дощі метеоритні.

Десь у імлі курличуть НЛО,
Збираючись в міжгалактичний вирій.
І раз у раз Іудине чоло
Забруднює послід радіаційний.

2006 р.

У лісі дощі інші.
У лісі дощі тиші.
Суничноп’янкі, м’ятні.
Не те що у нас – хатні.
Цокочуть, тріщать, сіють.
Шиплять на дахах змієм
В асфальтах киплять дико…
У лісі ж… там так тихо…

Спіднє не в силі прикрити
Куца концертна сукенка;
Впріла її господиня:
Праця така – не присядь…
Та ще й довкола софіти,
Різана лазером сцена,
Квітів пузаті корзини
(Від шанувальників - дядь)…

Квіти зів’януть невдовзі –
Нащо ж добру пропадати?..
Втомлена «зірка» в готелі
Мне манікюрами сніп:
«Все я забрати не в змозі –
Хай і у вас буде свято!» -
І покоївці дебелій
Кине, мов песику хліб.

Ту покоївку знайома
На ювілей свій гукнула.
А без букета незручно:
Квіти ж - така благодать!..
Де й і поділася втома:
Жінка у «сніп» той пірнула,
Бачить: троянди махрові…
Нащо ж добру пропадать?!

…Рада така ювілярка!
Бо розкошує, мов «прима»:
Чемна кума-покоївка –
Пишним букетом - під дих!..
Тісно в квартирі і парко,
Тхне чарочками п’янкими…
Квіти ж, хоч як це не гірко,
Скоро летять у смітник...

На смітнику, під під’їздом,
Мешкала бідна «бомжиха».
Пані також була жінка –
Як весь жіночий загал…
Вчора увечері пізно
П’яний коханець заїхав
Їй кулаком у печінку,
Й ляпнув під око фінгал!

Жінка щільніше притисла
Мідну монетку гарячу:
Ще від учора тримала
Той п’ятачок на синці…
Раптом слабесенька іскра
Зблиснула: «бомжичка» бачить
Квітів багатство зів'ле...
Й ось вони вже у руці!

…Можна букетом оздобить
Кожну порядну господу
(Все це торкається й того,
Хто в смітнику поживав)…
Слава жінкам без жадоби –
Їм-бо для подруг не шкода
Ну, аб-со-лют-но нічого –
Навіть квіткових «халяв»!

Слава жінкам, що й з фінгалом
Бачать прекрасне навколо!
Хай воно навіть зів’яле,
Але ж, погодьтесь, було!..
Квіти незримо з’єднали,
Міцно до купи скололи
Сцену, смітник і самотність…
Місто, предмістя й село…

11.05.2010р.

Стану я твоїм, моя пташино,
Небом невимовно голубим,
Злиймося блаженні воєдино
На безмір'я щедрих літ і зим.

Сонцем ніжно серце наречеться,
Грітиме твій витончений стан,
У гаїв заквітчаній фортеці
Ружу цілуватиме тюльпан.

Чистою росою надвечір’я
Упаду до благоліпних ніг,
В їх слідах лежатиму покірно,
Зморений від пройдених доріг.

Стану я твоїм, моя пташино,
Біля хати деревом гінким ,
Дам тобі у гіллі відпочинок,
Загойдаю любістю затим.

08.08.11.

Трапляється, що майже без причини,
Як хвиля, раптом з’явиться печаль.
То ллються сльози, наче у дитини,
То за минулим стане трохи жаль.

Та це лиш мить. Вона проходить згодом.
Лірично – ніжно стане на душі…
Буває так. Така людська природа,
Коли ти сильно чимось відболиш.
2006(7)

***

У жовтім капризна пані,
Мене не відпустить, ні,
До юності днів, що п’яні
Від вражень і метушні.

Ox, осене, хмура, сива
Ні мудрості, ні тепла,
В пастельних тонах застигла
І холодом вієш, зла.

Вдихаю дими сезону
І тихо прошу: «Пусти»,
Бо чашу бажання повну
Несу, хоч горять мости.

Під ноги шляхи тернисті,
У очі їдучий дим,
Іду по осіннім листі.
Не буду я молодим...
08.08.11р.

Ми лежимо, живі ще трохи.
І помремо від ран, знемоги.

Безмовна ніч, кусюча спека.
Вже зовсім ніг не відчуваю;
Хоч на руках повзи зі степу.
Але куди? Куди — не знаю!

Здається, дух злетів у тишу
(За ним ось-ось і я полину);
Он наді мною вище й вище.
Спинився біль, дубіє спина.

Та це метелик снігокрилий!
Лети! Тікай з глухого поля!
Тут вепрів зашкарублі рила
Тебе шерстинами заколють.

Роси блідої кинь із крилець
Останній раз на чорні рани.
Отут умру (я ж піхотинець),
А ти тікай із місць поганих!

І той метелик срібнокрилий
Одразу зник у мерхлій ночі;
Із ним втекли останні сили,
Останні «вірю», «можу», «хочу».

Обурений пейзажем лисим,
Світанок стиха променився.

Зусібіч мляві йшли химери:
Прийшли жінки, діди і діти.
Вони несли вцілілих в села,
Взялися мертвих хоронити.

— Мене взяли і понесли —
Аж тут метеликів мільйони
Знялись, роздмухуючи сни,
Лоскочучи солдатів сонних.

2011

Ти ж багато зі мною терпіла!
Майже вірила: Щастя — це я.
Мій Талант — нагорода твоя;
Я був геній, митець, Світило!

А мій мозок, слимак лукавий,
Мене зрадив, дводушний біс!
Люди — Київ — мій бенефіс:
Я качався по сцені — я марив.

Та кричав: «Сатана — у каві».

Став я дивним, я став грубим.
Ти боїшся, ти спиш на дивані.
Я приліг в прохолодній ванні,
Сниться, що випадають зуби.

Повна вулиця млості та диму,
На дорогу всідається космос,
Раптом чую за спиною голос:
«Я психіатр, я лікар, ходімо».

І була то остання рима.

2011

На червоній планеті Артан-Із я знесилено ліз,
А вдома — сніг! Я б тебе гріти під ковдру ліг.

Ти пила полуничний сироп та брала телескоп
І дивилася на срібні зірки, хрумкаючи огірки.

І я згадував, крихітко, дивні юнацькі вигадки,
Що назву твоїм іменем зорю на небі синьому,

Що я назву твоїм іменем животину незвідану
Або рослину, від плодів якої стікаєш слиною:

Як світ пожере імла, як розпадуться наші тіла
На пилюку, на атоми, твоє ім'я називатимуть!

Але ідея ця, певно, не варта й виїденого яйця.
Бо вдома ми вигадаємо найліпше ім'я малому,

Який в тебе під серцем росте.

2011

Смутно ковтаючи слину,
Всівся на лавку лялькар.
Вклав на кістляві коліна
Свій безжиттєвий товар.

Знає лялькар таємницю:
Ліпить красу зі шматків.
Вік іграшковим дівицям
Може лялькар зберегти.

Дірка у ляльки на в'язах.
Вихопив щось з-за поли,
Тріщини лаком намазав,
Бант на тім місці доплів.

Он лиш собі приладнати
Хоч би мізинець — ніяк!
Дід від роботи горбатий,
Тіло — почахлий кістяк.

Множить у тілі хвороби,
Старцю вже років зі сто!
Діду до смерті півкроку;
Діда — не склеїть ніхто.

2011

Ти нишком набрала у ванну води;
За спиною — шурхіт м’якої ходи;
Маниш: ходи-но сюди.

Загусло повітря та стало мов клей;
Тепло повіває з химерних дверей:
Зваби й кохання музей.

Гардини обвіяли пристрасть твою;
У вікна показують тінь від вогню;
І я твій вогонь утоплю.

Вікно відчиню: там гуркоче гроза,
Реве, наче бик, верещить, як коза;
І хто їй про нас сказав?

А блискавка хай у вікно залетить;
Ми в ванні стомились гасити хіть
Та світ, який так горить.

Яскравий спалах в сто сотень свіч.
Об воду удар — лиш суцільна ніч.
Там спокій наших облич.

2011

Чаша наповнена тріснула в далечі.
Хмарки прив'янули, ночі чекаючи.

Гори на сонце плечем навалилися;
Звисли каліки-тумани на милицях.

Бачили сосни, що небо нахмарило;
Безліч зірок визирало з-за марева!

*

вогник падає
це Денниця
сонцезморений
сонцелиций

догорає вже
недолюблений
вмре і житиме
але згубником

божевільний
хапає кігтями
зорі Господи
як же вітряно

ліктем янголів
розкидаючи
хвіст виписує
тяжко гаряче

з дірки в небі
додолу падає
від могутності
усевладної

трон услід тоді
поіржавілий
розпадається
болем-жалами

*

Пам'ять невинна об гору побилася.
Камінь строщив озолочені вилиці.

Ймення його унівець розкололося,
Він заволав тоді зірваним голосом:

«В Бога затісно для норову дикого!
Краще я Нечисті буду Владикою!»

2011

Джміль гуде, сопе задуха.
Срібні мухи понад вухом.
Слухай! Слухай! Слухай!
Череп трісь — у черепки.
Сиплеться на дно руки —
Черепків отих з півста. —

В'ялі ноги.
Впріла шия.
Голова товста.

Спекатися б її,
Спеки з самого пекла,
Палючої печії;
Кислий, немов залізо,
По шляху лізе.
Та й смердить сіркою.
Та повзе сірою
Власних тіней мірою!

Грудьми звислими
На живіт звісився;
Думками кислими
Чорти — злилися.

Кричать: «Дощику,
Зварю тобі борщику».
Тоді з іншого боку:
«Риємо яму глибоку».
І з кишені підказує
Хлопчина замазаний:
«Лягай-но під хату
Спати…»

2011

Не кради мене в мене.
Ще й отак натхненно.
Та не торгуй словами:
Монет на них не маю.
Я, панно… не з Вами.
І не кради ще мій час,
Як це робиш в інших!

Я ж тобі не поет-щонічник?
У якого в душі миші.
Та ледар-вітер
Свище.

Вони виспівують дифірамби
За те, що наснилося раптом;
Чекають космічного дива —
Зі слів повіршованих зливу?
То я пишу сам — без нікого!
(Пак, навіть трохи без Бога.)

Кінець, ховаю в шафу папір.
До мене постукали;
Чую: «Хочеш за ніч
Геніальний, чудесний твір?»
Не вірю. І ти не вір.
І кричу божевільно:
Геть звідсіля, музи-вигадки!

«Натхнення» —
Від слова «тхнути»,
А я хочу — дихати!!

2010

Ти коло вікна сидиш.
Читаєш у книзі вірш.

До тебе жуком злетів.
Жують горобці жуків.

Повзе у траві слимак.
Зжере горобців зима!

І жук об скло. І впав!
І ніжками небо хапав.

Відчуй себе Богом —
Постав жука на ноги.

А ти не любиш жуків.
Вони для тебе бридкі.

Дивися на їхні корчі!
В тобі є щось од ночі.

2011

Легше боятися. Влазити в пута.
Нишком забитися, цідячи кров;
Впхатися в кут і нічого не чути,
Бути знаряддям омани чи змов.

Легше у сні лежаки лише гріти,
Гнити в обіймах у хворих ідей;
Впасти, тікаючи далі від світла,
Грізно гарчати з нори на людей.

Легше ховатися в тінях законів,
В пекло убгати бабусю-мораль;
І поклонятися легше — іконам,
Якщо у спину шпигає кинджал.

Легше кохати ласкавих до тебе,
Втримати легше не рало, а ніж,
Легше задарма мозолити ребра.

І отакий от нашкрябати вірш…

2010

Чому ви народжуєтеся з лапками
І бігаєте безпорадними оченятами?
Чому ж ви танцюєте хвостиками,
Дихаєте носиками, шкурки носите?
В людини нема на вас гніву. Але:
Людина вушка вирве й очки вийме!

Чому тіло живе — не пусте?
Чому м'ясо з землі не росте?

Чому хутро не падає з неба?
Убивати: наш гріх і потреба.

Як уб'є, не страждає звірина
І не плаче відтак на колінах!

*

Чому ви народжуєтеся з лапками
І бігаєте безпорадними оченятами?
Чому ж ви танцюєте хвостиками,
Дихаєте носиками, шкурки носите?
В людини нема на вас гніву. Але:
Людина вушка вирве й очки вийме!

У людини підступная зброя:
Умертвляє здаля та без бою!

Хижаки мають зуби та кігті;
У крові наші руки по лікоть.

Ми з тупої звірячої згуби —
Собі шиємо пальта та шуби!

*

І над нами є мисливець, людям непідвладний.
Стадо йде за пастухом. А хижак — за стадом!

2010

Місяць іклом крає небо: чорний сон.
Сіре гілля: кволі ребра в лапах крон.

Б'є оглушно дзвін печалі з-під землі;
Намогильні плити чалі сплять у млі.

Засівала Смерть іздавна Ліс хрестів;
Залишивсь відтоді вітру ревний спів.

Суне ворон межи пнями, вісник лих,
Між старих, од горя п'яних вартових.

Топче ворон землі суму — сад дубів,
Що вартують чорні труни від вовків.

Крук товче дубові зруби, слід сокир.
Де-не-де стоїть ще велет — богатир.

Ще живе прадавнє військо, громове.
Із кори лиш часом злива шмат урве.

Охоронців древніх ребра рвуть літа.
Місяць іклом крає небо — Чорнота!

2010

Не відав ніхто, звідкіля він і взявся
Та як він у браму фортечну ступив;
Роїлася шумна малеча круг старця,
А він усміхався (хоч був без зубів).

Дрібноті ж потіха з беззубого діда:
Радіють, гигочуть, танцюють малі.
Із торби дід витяг окрайчика хліба,
Щось тихо шепочучи теплій землі.

Прудкі табунці навкруги тупотіли:
Аж блискали п'яти на килимі трав!
Дідусь же тоді умостився на брилі,
Де хліб золотавий малим роздавав.

І щойно присів на гранітні руїни —
Примчала й ватага. Дід гріє кістки.
Під сонечком тепло. Як діти поїли,
То слухали нишком химерні казки.

І жеврілись вогники, сяйво гаряче,
У дідових щирих, мов досвіт, очах.
Здавалося, старець небачене бачив
(Або збожеволів, та й розум зачах).

Одягнений весь у небесно-ясному;
Пульсують у погляді старця світи!
І мешканець жоден чудного сірому
Не знає… бо він… бо дідусь цей —

2010

Ця осіння
Меланхолія -
Не доспівана,
Невимовна,
Я від смерті
Невиліковний,
Я нічого
Не розумію.

Перемотую
Сни осінні,
Наче плівки
Магнітофонні,
Я у вічності
На долоні
Штрих-пунктиром
Тривожних ліній.

Дні пожовклі
І монотонні -
Я не вписаний
В їхні списки,
Я для осені –
В горлі кістка,
Драм-машина
На лівій скроні.

Серед пущеного
На вітер,
Я для осені –
Куля в груди
Біля потягу
У нікуди
Залізниці
Осінніх літер…

На нічному пляжі в стилі «ню»
Я тебе ні в чому не виню...
Чути поряд чиюсь вовтузню -
Тут не ми одні у стилі «ню»...

Навкруги справжнісінький бардак:
Ходять, бродять юрби гультіпак,
Десь дзвенить наповнений гранчак -
Ми ж удвох кохаємося всмак...

Темно так, що хоч у око стрель,
Біля мене ти - ля натюрель,
Тіло в тебе – як віолончель,
О, моя Етель, Еманюель...

Ти уся, неначе в ейфорі...
Тихо сяють зорі угорі...
Наше «ню» - до ранньої зорі...
Ой, світає рано у дворі...


08.08.2011

Пусти мою душу нагору,
де молиться ліс,
де сосни біліють,
у Царські ворота забігши…
Не лай нашу стужу,
не плюй з-за плеча на поріг.
Я буду голубкою –
це відтепер важливіше.

2011

 
 ✴
 
 
відпломеніли віршів торжества
відтліли на священних плитах квіти
за сутінок недоброго незла
зминаються рядки яким не жити
 
вчорашні мрії золотять софіти
у тиглі снів кривавиться смола
немов жорстокі навіжені діти
кричать знадвору чистого єства
 
 
 ✴
 
 
& старозаповітний Соломон
увінчаний коханець і звіздар
 
& далі тьмяножовтий, мов узвар
осінній ліс, гуляє в нім грифон
 
за тим обсидіановий палац
іржавий регіт, будуар зі знань
 
стокрилий лет у сепії світань
і мідний видзвін, мов останній раз
 
 
міцних курінь ароматична в’язь
& пілігримів трепетний сезон
 
пустельне світло зорь, Єклезіяст
& щедрий на спокуси Вавилон
 
 
 ✴
 
 
я пам’ятаю, буде час
безмежності та одкровення
 
коли розчиниться печаль
у млість безжального натхнення
 
і мить високого знамення
палатиме, немов алмаз
 
 
 ✴
 
 
Сонце заходить за згубленим раєм
схилені трави сумують над літом
у сновидіння вривається вітер
 
хмари, що гинули за небокраєм
хвилі вертають піною морською
мрії жадають чудес невідомих
 
зблискують стрази на вимкнених віях
душі бентежить відкинутий камінь
 
линучи на кіммерійських зміях
спрагою між галактичними псами
 
марить сновидець & мчить від бульвару
вісник відлюдний ~ на сяючій птасі
серце його у броні зі смарагдів
очі мов спалах небесного жару
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

Передчуття німого болю
Мене пригноблює смерком,
Коли зоря сія над полем,
А інша меркне над селом.
Неначе рідна чи знайома
Мені людина у цю мить
Себе од мук земних і втоми
Десь намагається звільнить.
О, як же тужно заживеться,
Коли іще одне життя
Зорею з неба обірветься
Безповоротно в небуття!..
Тому сумую мимоволі,
Коли я бачу за вікном
Зорі сіяння понад полем
І слід сіяння над селом…

07.08.11.

Занадто залежна від тремору власних думок,
Швидка неймовірно моєї залежності ртуть!
Легка й інфантильна, немов на кульбабі пилок,
Що бджоли із нього медяного килима тчуть…

Не самодостатня і недосконала така,
Невільниця вчинків, думок, необдуманих слів.
Нестримна, нервова, неввічливо-говірка,
Невміло щезаю з чиїхось зневірених снів…

Багато є «не» - в такій недосконалій мені,
Без ліку недоліків роблять мені реверанс…
Була б не такою – без мене б ти десь посивів,
А так – уже зітканий килим медяний для нас!

9.07.2011.

На межі двох життів,
Двох
Епох,
Двох світів
Я тебе,
Моя пташечко люба,
Зустрів.

Ця межа – грань тонка,
Наче дух юнака,
Що не взнав ще яка
Мить кохання п’янка.

Ці життя - двох натур
Безконечність тортур,
Коли їхні серця
В’яже гордощів шнур.

Ці світи – день та ніч
Над проваллям сторіч,
Що і досі нас кличе
З прощальних узбіч…

08.08.11.

в этом мире любви
твоя - слаще всего
добыть бы

холодные пальцы
не забыть мне

пыльца цветочная - улыбка
ели уловимая

здравствуй!

сново
спустя столько времени
молчаний и поездов
вижу...

может быть
ты уже
как в песне-рубахе
чужая
милая?..

2011

Біля ставу на леваді,
де рясніють будяки,
жив старого діда прадід,
чи прапрадід. В ті роки

правив цар. Горохом звався,
бо любив лише горох.
То було століть сімнадцять,
або двадцять з лишком. Ох!

То часи були буремні.
Що не рік – нова війна.
Цар Горох царем був темним,
бо ж освіти він не мав.

Тільки й знав – горох точити.
Каша, суп і пиріжки –
все з горохом. Та й не житні,
а з гороху пампушки.

Навіть армія Гороха
вирушала у похід
бити ворога горохом.
Все складалося, як слід.

Бо тікали всі від раті,
кидали вози, коней:
«Як такі живуть у хаті?
Як виховують дітей?

Що за сморід? Нам і даром
не потрібні ці краї!
Та бараняча отара
менше тхне». Через гаї,

через ліс і через луки
бігла геть чужа орда…
А, проте, й народу мука
від гороху і біда.

На усіх полях, городах
наказав дурний Горох
сіяти «і для народу,
і для міцності» горох.

Скинули царя Гороха,
щоб не тхнуло більше так.
І новий намісник бога
у країні став – Ріпак.

Дід старого, чи прапрадід,
той, що жив біля ставка,
нам казав, Ріпак так правив,
що дійшли до Будяка.

На "Майстернях" творча праця йде:
Тешуть, свердлять, ріжуть і.т.д.
Сірий Вова заклада басейн,
Таня Рибар випаса гусей,
Варить джеми, каву, чай Тичко,
Ваня Гентош цілиться в "очко",
Люба Бенедишин і Софі
Із граблями в трави йдуть сухі,
Редчиць І. рубає рубаї,
Тільки Чорногуз - король Луї :)) -
В праці не задіяний ніде.
Чорногуз танцює па-де-де.
Журналіст, поет і бандурист,
А тепер - затятий танцюрист.
Так його вхопила пристрасть ця,
Наче молодого баранця.
Бо, напевно, вирішив поет:
Танцювати - краща із дієт.
... Ноги вишивають па-де-де,
Голова од голоду гуде.
Лементує старша із Медуз:
-Де подівся красень-Чорногуз?
Перевівся!.. Жовте і худе,
Кістка випирає де-не-де,
Мов примара, берегом бреде,
Ще, гляди, у море упаде...

Не упав. Лиш вдарився (у блюз)
Велесоподібний Чорногуз.

Замиготіли іскорки у небі.
Холодні зливи іноді ідуть.
Від голоду духовної потреби,
Всі люди інколи отруту п’ють.

Пекельна спрага нас не покидає
І, що робити з книжкою в ночі?
Пожовклим листям смуток опадає,
А час кричить тобі: «Давай, хутчій…!»

Я пелюстки душі зберу в сонеті.
Солоний бриз сміється у лице:
Найкраща жінка, справжня супер-леді –
Ховає голку болю у яйце.

Суботній вечір - знову ти одна.
О, Господи, у чім моя вина?!

Небо не зростається, мов кальцію
бракне, щоби гоїлись кістки;
вечір згОдивсь на містифікацію:
я – не «я» і ти – уже не «ти»…

Віте’’ розгойдав труну в могилі,
наштрикнулось небо на свічу:
воском я своє обличчя вилив,
яке стане після смерті; не відчув

ні страху, ані жалю; атрамент
розливавсь червони’’ молоком;
Молитви рятують душі праведні:
якщо кров’ю плакати, по кому?