Пародія

Ті наукові небилúці!
А еволюція така –
Із Менделєєва таблиці
В спіраль завилась ДНК.
До Дарвіна – трильйони рóків
Коли воно усе булó!
З амеби мавпа стала… пóтім,
А згодом взялась за перо…

4.11.2011

Крiзь душi лабiринти-нетрi
Путiвцями та манiвцями
До межi, до iржi, до безтями
Йти, не прагнучи слави, смертi.

По трiпочучих нервах вести,
Мов по картi, маршрути бравi,
Вiд ланцета слiди кривавi –
Роздорiжжя i перехрестя.

I далеко поза порогом
Чи то дому, а чи то болю
Стати, вперше й навiк, собою –
Напiвдемоном-напiвбогом...

 
Ти мовиш на небі цім чудернацькі зірки
начебто ми снимо у незбагненному сні
інколи непрокидаючись, такий іцзин
 
звичайно бути коханцями, і чому б ні
в тунелях підземок між інших глухонімих
блукати за змістом крізь пінопластовий сніг
одвічний ґандж колоритів, безмежності щем
 
криваві вуста орхідей & цинічний сміх
& це сюрреально-банальне сплетіння тем
у хибному сяйві зірок, я твоя, ти мій
 
Начебто був резон, наче Господь був єдин
нащо тобі Лоенґрін, хто мені Гільгамеш
спіритуальний дрім, безтямний лемент юрби
на похилій землі мрячних вавилонських веж
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Наче плекалося та не збулося
у стилі класичнім кава & пиво
             ночі нестримно-зворотні октави
 
Вогкою линвою бажано-дійсним
джемить святково легка Прозерпіна
             розкіш осіння коштовна завіса
 
Порох алмазний попіл іржавий
спогадів блискаючі дисонанси
             вбрані у рими парадно-віктимні
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
 [pro & contra]
 
Розтинаючи місто гріха
від блюзової вени злиденних див
до лазуриту небесних мостів
змієподібна гротескна лиха
 
піщана тінь шукала мій слід
крізь електричні безодні одчаю
у вертепах свого печалю
гірко сміялась зухвала Ліліт
 
із безсонь зринали облудно
зіниць сутінкові вузькі ножі
бентежних вуст месмеричний трунок
ризи твої з вогню вітражів
 
за фіміамом квітуче~ неспішним
пекло речей несуттєвих іншим
 
(на венері кислотні дощі)
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Скільки літ наймізерніших жнив
на ланах дивацької схизми
тихий гіп не святенник чи пісник
я безслізну молитву творив
 
твоє тіло ділили боги
їхні руки святечно харцизні
& на тій сенсаційній тризні
за піснями сікли батоги
 
сяйний бриз увіслід прочанам
з вівтарів де на втіху тобі
офірують серця голубів
 
та мені крізь безсилля слів
все б лунала мелодія давня
ледве чутна. осіння. сакральна
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

Я ніколи тебе не забуду.
Народитись захочеться знов.
Буду вчитись по карті без блуду,
Буду грітись каміном без дров.

Буду вірити в небо
І вмиватись гарячим дощем.
Мені точно пояснень не треба,
Я голодна сховаюсь під сірим плащем.

А на гілочці сіра ворона
Нагадає, що скоро зима.
З голови полетить паперова корона,
В моїм правді твоєї давно вже нема

Поет перед смертю
крізь сльози таємні
не надто шкодує того,
що ружі надгробні
зів’януть даремно
і люди забудуть його,
що пам'ять його -
за бажанням нащадків -
мідь з мармуром не збереже…
А гірко поету
що в світі квітчастім
йому не співати уже…

2011

***
Я кушал солнце, как лимон из блюдца.
И тихо в небо матерился: Твою мать!
Я так хотел с той женщиной проснуться.
Она с собою позволяла только спать.
***
Прокурен день. С луной всю ночь на «ты».
Вздыхает звёздная обитель.
Как жаль, но женщина моей мечты,
Меня в своих мечтах не видит.
***
Я снова запасное колесо.
В истории любви – я третий лишний.
Мир перечеркнут черной полосой
Какого черта, белым цветом… вишни!
***
Я ставил розы у её кровати.
И был любезен при её гостях.
Но кольца куплены, да так некстати.
Не плачут мужики, они… грустят.

І що тепер? Нічого. Знов нічого.
Гойдається далека телещогла.
Висотки втомлено у ніч мовчать.
А місту досі сниться дзвін меча,
що лунко падає у камʼяну криницю,
пʼять сотень літ не долетить до дна.
І час напнутий, наче тятива,
і лють вогнем кидає із бійниці...
І не минає сон той, не мина...

І що тепер? Терпіння. Догасання.
І віра в те, що серце не востаннє
тобою хлюпнуло недогорілу кров.
Усе було. Нічого не було.
Не буде вже. А там – у піні коні,
крізь обладунки прошиває сталь
затяту плоть. І плоті вже не жаль,
і слів нема, і у безладді тоне
побоїще. І камʼяніє даль.

І що тепер? А там – не страшно смерті,
там імена, забуті і затерті
у хроніках величних і скупих,
вертають памʼяті обличчя тих,
хто поряд йшов, і падав, і знаходив
у копитами змеленій траві,
такій останній і такій живій,
полегкість. Ненаситні води
несли у море рвані хоругви.

І що тепер? Нічого. Тільки млость.
Це місто кутає старечі ноги в повсть
і засинає, і болить у снах
йому той меч, що не досягне дна.

Емоції - мовби жаринки у жмені.
Жбурляєш їх часто - печуть, мов шалені.
Коли ж схаменешся, стоїш, наче голий,
Якого освітлено на авансцені.

***
Забарвлю світанок спокусою помсти.
До полудня з помстою вирушу в гості.
А ввечері, душу в молитві скріпивши,
Я помсту ослаблу змету з високості.

***
Не жебрайте правду, а міццю візміть.
Безвільних таврує зневагою світ.
Де в річці невдач наша міць скамяніє,
Душею відразу віднайдемо брід.

***
Усім нам дається межа чи безмежне.
Хто прагне межі, той знайде протилежне.
А хто у безмежному серце поранить,
Сприймає межу, зазвичай, як належне.

***
Життєвий мій шлях, мов споруда готична.
Красиві споруди доречні та звичні.
Під ними знаходять примирення стрілки
Довірлива юність і зрілість скептична.
2011р.

Я твоя половинка друга.
Ніхто ж бо інший!
Це не просто сплетіння душ. А
Сплетіння віршів.

Розчиняєшся в жовтім тумані
Сухого листя.
Назавжди leri, oggi, domani*
Ця довга відстань.

24.10.11

Коли все тільки починалось
у долі дівчинки-Землі,
в полон здавався дядько Хаос
її красі. Такі малі,
гасали водами амеби,
а сушею – загони мавп,
і навіть риму «неба-треба»
іще ніхто не написав.

2011

Я зовсім скучила.
Всі ігри виграла на комп’ютері.
Дзвонила-мучила
І операторів, й дистриб’ютерів.
Жадала голосу,
Сказати й слухати, не перечити.
Всі, як на полюсі,
Були холодними й недоречними..
Літала піснею
І пила каву із марципанами.
Ходила різною,
Сумною-грізною, трохи п*яною.
Палила вогнище
І довго-довго в вогонь дивилася.
Боже, ти довго ще?
Як так чекати тебе втомилася…

І збіглися коти
на валер*янку.
Ти ж випила усе
до дна!
Тепер і я не сплю,
сиджу до ранку,
а на столі -
відерце з-під вина.

Смакує заспокійливо і п’янко
опівночі солодка валер’янка
яку собі у чашку націдив
під ностальгії пізній рецидив
коли важка і сонна голова
пригадує снодійне не вбива
і дивлячись на тінь віконних рам
виціджуєш останній міліграм

розчинний місяць кислий аспірин
давно вже зник зі скла старих вітрин

ти зачекай аптечку не бентеж
затихло все і ти затихнеш теж

Штрика спокуса пальцем попід бік,
Щоб язиком лизнув
                              замерзлу клямку, –
Його ніхто від крові не зарік,
Хоч добре знав: казала ж мені мамка.

Ще біль не стих,
                      вже зваба сокотить.
Не зупиняйсь! – улесливо балака.
І лізу в лихопам’ятні світи,
Хоча й жижки дрижать із переляку.

Чого б, здавалось, бігти на слизьке,
Коли вже є на те пересторога!..
Та знов лечу в нестримному піке
Точнісінько безп’ятому на роги.

1993

Коли потрапляє сім’я чуже
у лоно коханої, хочеться вмерти
раптово, як світло вимкнути; гжель
розбить, розтрощити; замовити метрику.

Душа спопелилась; вигорів льох
з надіями, зі сподіваннями, вірою...
навколішки впав, цілую ріллю,
землею вмиваюся, небо обіручно

розхитую, Богу кричу: „Агей!
Зроби щось, а то зроблю я. Аж нестямлюсь,
під нігті голки повстромлював, ще й
обтяжив повіки цеглинами; брязкіт

кайданів, асфальту човгання; чом
важезні хвилини розрубують тіло?
І як це можливо, жить мертвим? Чорт
стоїть вже позаду з чарчиною; нІмо

із лівого в праве око тече
півсвіту, а з правого в ліве – вся туга,
яка може бути; час – мій лічЕць –
без руху лежить хворий; вічність – закудлана;

все втратило сенс, крім болю; і кров
пришвидшила оберт, щоб серце спинилось...
я пАстиму краще кіз чи корів,
ніж буть посміховиськом; боляче; вИголос:

не можу без тебе; доля смішна;
прощу все, що можна простити, благаю,
кохай мене, зраджуй, не полишай,
в тобі цілковито весь я, язібАбо;

бо що є солодшим за зраду, що?
Пробачення зради, кісток обмивання;
прощаю тобі і цим собі мщу,
на воду дивлюсь – бачу Йсуса, в ордАні...

Трикутник парку носом корабля
Врізається у місто, де нависла
Раптова осінь, що незвична для
Міського серпня у двадцятих числах.

У цьому парку із ліхтарних куль
Птахи пірнають прямо до фонтана,
І погляда розморений патруль
Поблажливо на постать наркомана.

Самотня бабця в німбі голубів
Жбурляє хліб своїй пернатій сотні –
Маленький парк в оточенні домів
Притягує голодних і самотніх.

Останній день останнього тепла,
І всім до болю хочеться обману –
Немов до парку осінь не дійшла,
Зіщулена, як постать наркомана.

23.08.2009

* * *

Дивуючись, я білим світом брів,
І у славетних вчився я майстрів.
О хто тебе почує, люба музо, –
У льодяному віянні вітрів?

Страдно стало в понаддашші,
небожителі ви наші.
Димова завіса – сірість
проковтнула хутко ірій,

язики повиривала –
в стосах неба – пекла мало.
Мало око оніміти,
та нема де серця діти –

так на листя сніг кривавить,
переводить кров на трави,
а гризеться – бо завчасно
страдно стало... там , де ясно.

3 Листопада 2011

«ми, наперекір усьому, ще живі» –
сміємося ж бо – хай і печально…
сенс епохи більше не повчальний
лиш сумління – з часом – на крові
вистояне силу обіцяє
хоч боліло доки пив меди
старість що – обкластись папірцями
і чекати гіршої біди…
сам собі чинити опір мусиш
не заскніти – прядивом на склі
аби потім не трусити груші
щоби світ цей – видива жаскі –
відійшли – і Бог на нас поглянув
із дзеркал – хрещальної води
живоплотний - не отой з екрану
не розíп’ятий – воскреслий! -
                                        молодий...

Відлітають кожну осінь журавлі,
І ключі свої у небо синє правлять.
Повертаються назад вони, до рідної землі,
У надії й вірі Україну славлять.

А ми люди, як ті птахи восени
Відлітаємо від дому на чужину
І не знаємо, чи вернемось сюди.
Чи побачим знову Батьківщину.

А тим часом, вранці у селі,
з хати вийде мати посивіла,
батько зігнутий із болем у душі,
тягне знову в поле граблі й вила.

І таких на Україні тисячі,
що дітей все виглядають із чужини
Молять в Бога щастя й долі уночі,
ждуть коли вернеться їх дитина.

Перестрибую калюжки,
що стекли з образ і лих,
і кажу собі: «А дзуcьки!»
(видих — вдих, і видих — вдих).

Щосекунди на екрані -
гидь, помиї, чорний жах.
Медитую в теплій ванні.
(Моцарт, Бах, і Моцарт, Бах).

У дурдомі знов двіжуха -
б'ються до кривавих ран.
Просто затуляю вуха.
(коц, диван, і коц, диван).

(2011, 2026)

Поетеса пече пиріжки.
А життя – мов шекспірівська п’єса, –
То в отруєних краплях п’янких,
То на відстані кулі Дантеса.

На зап’ясті тонкої руки
Траєкторія почерку леза.
Дозрівають в печі пиріжки,
Наче стопи в рядках у поезій…

18.10.11

***
слова націлені у мене
були спрямовані тобі
болючіша від того рана
*

На малесеньких пароплавах
танцює запах твоєї смерти,
забинтовують небо старі медсестри
і лягають з морем до ранку спати.
У тобі виростають малі дерева
і дерева хочуть бачити зорі,
їх зелені ручки, як скло дешеве,
відрізають твою нерозумну голову.
їм властивий смуток, надмірна туга,
їм властива осінь і сновидіння.
У тобі дерева шукають друга
і коріння лізе через коліна.
У легенях граються чортенята,
що вселились легко з вечірнім димом,
називають дощ незаконним татом,
називають вітер невдалим сином.
Чортенята впились твоєю кров'ю,
їхній мозок відмовив, як твій мобільний,
з ними риби - морські герої
хочуть зї''сти тебе повільно.
І колись зупиняться пароплави,
розбинтують небо старі медсестри,
твоя плоть втече, як вода, на берег
і Господь розпочне тижневі арешти.

Квіти, що заплющують очі на ніч,
Бо втомилися,

Птахи, що летять навіть потемки,
Прорізаючи тілами задубілими
Дощові хмари осені,
Бо вже час,

Неприкаяні підлітки,
Що тусуються у підземці,
Хукають на серця і долоньки одне одного,
Бо так тепліше,

Молюся за вас усіх,
«Будь ласка, – прошу, – Господи,
Не покинь їх усіх – жодного,
Бо так страшно їм бути,
а не бути –
ще більше страшно».

А Він посміхається
і каже мені:
«Добре».

Мій господи! Сьогодні я молюсь
за друзів, що пішли й не повернулись,
яких в журі столиць і захолусть,
адреси зрадивши, мій віщий оминув лист -
вернув назад мені і прощення порив,
і вибачення маревну надію.
Цей час мене чеканням підкорив...
Я грішний тим! Але просить не смію
за себе - про відпущення гріхів.
Прошу тебе, Мій Отче, за достойних!
Звільни їх од негод і од страхів,
і... од фатального набою у обоймі.
Од сумніву та болю одведи.
Спаси од хворості, і втрат, і несвободи.
Не дай ненависті. Не присуди біди.
Дай вірний шлях і у глибинах - броди.
Даруй любові й невідчутності вини.
Пошли можливість повернутися їм, Боже.
Вчини так, щоби, повернувшись з далини,
вони на мене не дивилися вороже.
Даруй їм здійснення їх заповітних мрій.
Спини вітри і задуми, зловісні.
Добром наснаж всіх! Істину відкрий!
І дай натомленим їх дім і хліб, і пісню!
Твоєї милості не бачу берегів:
для нас у тебе милосердя досить.
Тому всього цього прошу й для ворогів,
якщо... ніхто за них, крім мене, не попросить.

ця осінь колись-таки нас повбиває.
це поки що тиша на східному фронті.
і нам, найпевніше, не бачити раю -
на душі невірні там введено квоту.
ця осінь колись-таки нас повбиває -
на скальпи поріже перуки і маски.
десь крикне пронизливо дзвоник трамваю.
і всі наші спроби зазнають фіаско.
ця осінь колись-таки нас повбиває.
за вітром розвіє ще тліючі рештки...
налий мені чашку гарячого чаю,
й тримай до зими під домашнім арештом.


02.10.2011 р.

...І як воно, давати всьому лад,
коли так вірно служиш Мельпомені?
Крім власного життя, ще – п’ятдесят
судилося прожити Вам на сцені.

Була хрестом і злетом кожна роль,
де все спочатку – жити і любити.
О, як воно, пройти крізь стільки доль,
і у собі себе не загубити?

О, як воно, сказати танцем те,
що часом не під силу і поету?
Яке над Вами сяйво золоте!
Яка велична магія балету!

Здається, жести й музика – і все.
А світ, як слову, вірить Вашій Фрії*.
І мова танцю вабить і несе,
немов ріка життя, в захмарні мрії…

Обітниця мовчання на губах,
і сцена, ніби небо – під пуантом.
Це зречення себе – і є Судьба.
Цю відданість Мистецтву – й звуть
талантом.

2003(2011)

Щоб гідний мати урожай,
Листопадóвою порою
Під плуга ложим перегною
І ралим, - Боже, помагай!

Ріллю роздряпавши весною,
Насіння кидаєм у пай
І ждем, коли буяння рай
Світ веселитиме собою.

Невтомний плуг розоре нас
І змінить профіль і анфас,
Аби грядущі покоління

Зійшли на пажитях життя
І понесли у майбуття
Елітність нашого насіння.

03.11.11.

Проживши вік, не думати про смерть.
Вона прийде нечутно і незримо,
Як до поета вистраждана рима,
Усе собою виповнивши вщерть.

Пощо хапать у відчаї життя,
Пощо себе нав’язувати світу,
І кожен раз від помислу тремтіти,
Що вже назад не буде вороття.

Забути все: і прикрощі, й жалі –
І перейти у спогад непомітно,
Коли весна за вікнами розквітне,
Благословивши душу у політ.

1999

О ні, печалі ні краплини,
Її довіку не пущу.
Як змерзнете, вогнем калини,
Борщем осіннім пригощу.

Холоне каша, ой чудова,
І гості уст не попекли.
Я всю ватагу гонорову
До себе скликав на бали.

Мої музики вже готові,
І кларнетисти й скрипалі.
Напій поезії чудовий,
Аж відриває від землі.

Його по вінця наливаю,
Щоб не казали – скупердяй.
Летять літа мої над гаєм,
І хто сміливий – переймай!

А ту, в шипшиновім намисті,
Чекають коні у гаю.
Ці буйногриві – ой вогнисті,
До ранку будемо в раю.

У мене коні, наче змії,
І похвалитися не гріх.
Обскочуть всяку веремію, –
Віддав півцарства я за них.

у цьому світі де світла досить
де від неонів осліпли ночі
злетіла панна багряна осінь
маля згубила своє - листочок.

а в ньому сонце а в ньому літо
а в ньому наші з тобою очі
слова любові стрімкі століття
чужих метафор дива пророчі.

здіймають в небо гілки дерева
горять за містом сумні врожаї
на перехрестях уже перерва
всі світлофори кричать: …чекай-но…

Дивлюся в очі — хай погляд скаже,
Все те, що губи, на жаль, не можуть.
Ось я вчорашня, на себе схожа,
І то найкраще з моїх зображень.
Якби вернути хоч крихту, Боже.

Дивлюся в очі мільйонам вулиць,
Нехай згадають мене колишню.
Оту маленьку, плаксиву й ніжну,
Яка вже згасла, як ніч минулась.
Якби вернути себе, Всевишній...

Дивлюся в очі сліпому люду.
І жодних критик, і жодних схвалень.
Була собою, а ким я стала?
А ким я завтра надвечір буду?
Німа і горда. В пустому залі.

Дивлюсь у завтра, крізь призму вчора.
А хтось хоронить мене колишню.
Не зносьте квіти для мене більше!
Розплющу очі — нехай говорять,
Бо більше смерті боюся тиші.

02.11.2011

Заждався осені, мов свята,
найголовнішого в житті.
Душа, на враження багата,
не метушиться в суєті
поспішних пошуків нового,
ще непізнанного... Вона
готова стати перед Богом
врочисто-чиста й осяйна -
для сповіді. Мої здобутки
вміщаються в одній сумі,
посутньо-чесні, без накрутки,
щонаймозольніші самі.
Мої порізні перемоги
не варті, знаю, ні гроша,
однак облудної дороги
шукати я не поспішав
до марнослав’я. Дерся вгору
і стрімко скочувався вниз,
в низах шукаючи опору
для нових спроб здобути приз.
Прожив, надіюся, немарно
своє життя. Лежу внизу,
й мені під хмарами так гарно,
і все, що треба, - поблизу...

Вдихни повітря на повні груди,
Всміхнися світу, в останнє наче:
Тебе ніколи їм не забути –
Тим хто радіє твоїм невдачам.
Ти можеш стати… а ким завгодно –
Митцем фрілансером подорожнім
Вони ж застигли – як на городі
Німі опудала в полі кожнім.
Усе в жітті їхнім від-було-ся
Нічого більшого – відкриття би!..
І крок за кроком ідуть крізь осінь,
Від самосуду – до самозваби.
Нічого більшого – ні доведень
Ні кроку ближче до спростування.
Ти кістка в горлі їм, ложка меду
У їхній бочці із вічним дьогтем.

Мохом і травою дах покритий весь.
Стіни покосилися, вікна потьмяніли.
І скриплять завіси від гнилих дверець…
Хата перед смертю відпочить присіла.

Вгрузла вона вікнами в твань далеких літ,
Топче пил колінами – не піднятись вже…
Як облізлі коси – в груші жмуток віт,
Що побіля хати тишу береже.

…Був колись колодязь – під землею зник,
Подорожник пишно слався килимами…
Тут колись кохання спалахнув сірник,
Як носили воду разом цеберками…

Лози, всі у зморщечках, тріскотять суглобами.
Виноград посохлий вже до стін не тулиться…
Стогне хата, змучена самотніми хворобами,
Бур’яном прикрилася – не так видно з вулиці.

… Колись були дітьми – зараз постаріли,
Матір поховали, хату продали.
Хата перед смертю відпочить присіла.
Бульдозери-бульдоги вже пики підняли…

Грудень 2006р.

Намалюю картину,де заплакані очі,
Переплетені мороком гострі уста.
Я наріжу ножем стиглі осінню ночі,
Що вкривали периною змерзлі міста.

Вона довго не буде писати листи,
Відправляти їхстрімко на волю.
Їй ще вистачить сил,щоб і далі нести
Подарований хрест і скалічену долю.

Ну і що, що плювали в лице,
Відрікались і билися в груди.
Нам солодким було посолене слівце.
Не титани тепер,а давно сфабриковані люди.

Колекція ключів від тисячі кімнат,
В яких ти вчора був, а завтра вже не будеш.
Там колір твоїх снів й думок важкий каскад.
Там болю терпкий смак із присмаком отрути.

Ключі з чужих замків тримаєш під замком.
Ілюзія життя, що зібране в шухляду.
Пройти ще раз туди, порушивши закон.
І хоч не зробиш так, п’янить тебе ця влада.

Мовчання чорний смерч і розпачу стіна.
Гарячі краплі сліз в долоні замерзають.
Колекція ключів від втрачених кімнат.
Останній шанс знайти єдиний ключ від раю.

2011

***
…Ви? …та, ні… чекайте!… я просто – змерзла..!
Про що Ви..? …я не знаю, що казати…
Ви – говоріть! … бо Ви раптово – щезли…
а в мене – осінь і… як в казематах…

Чому ж..? …та – ні, – звичайно, і Ви – заходьте…
Хіба ж мені втямки було… перерва...
Неперевершено! … Про зорі – в тернах…
…так. Буде HYLEYS... Із бісквітним тортом…

Хвилинку! …світлячки? …ловили щастя?
Це так незвично, як… політ на линві…
Та дайте ж руку! (Дощ? …таки невчасно…)
Ну… Я – піду! Не вистачало зливи!

…а що про світло? …знову..? …Ви – про німби…
Над нами – небо, десь як на кшталт провин…
Та… ні... я вже давно воскресла… ніби…
…чи я люблю Вас..? А – Ви мене..? А – Ви?!


Сергій Осока

***
О Боже – Ви? Не думав я, не відав,
чого Ви так… Чи думали – я вмер?
Ні, на перерву вибіг, на обідню.
(Мабуть, три дні не їстиму тепер).

Ви кажете, щоб я заходив днями?
Як просто Ви… по давньому сліду…
Та я при Вас і дихати не втямлю!
Та я на Вас очей не підведу!

Ви думали – отак тоді пішов я,
писав щось, наче світлячків ловив.
Ні, я чорнів, здихав над кожним словом,
аж поки в нім не засвітились Ви!

Не вірите? Ви й досі там, як перше,
У Вас там німб довкола голови.
І Вам тепер себе не перевершить.
Ви є у мене. Нащо мені Ви?

Лиш не дивіться, я ж бо не залізний.
Я Вас пізнав. І коло Вас поліг.
А тіло що ж… не знає слова „пізно”…
Йому слова байдужі взагалі

А я вже вичах. Ви ідіть, я вичах.
Ця іскра вже мене не стрепене.
Ідіть. Чекайте, подивіться в вічі.
Ідіть. Не йдіть. Ви любите мене?

Рядки в Хеллоуїн – химерні й живучі,
вбирають на себе праобрази жаху
і він подається – вертепно-пахучий
зі сміхом дитячим, у гримі і лахах.

Коса – старша смерті, а та – нижча ростом
за зграйку піратську й зелену зозульку,
за ручку веде її клоуна постать,
над нею – дракони літають на кульках.

У дідька до дідька у торбі цукерок,
хвоста відірвали, та світяться роги,
біжить перед смертю, він перший при дверях,
задзвонить – питає про вибір з порогу.

Гукає закашляно, певно – непевний
чи є у господі солодкого досить.
Зарипали двері – згадали про древність.
Ну де ж та з косою? Хай листя наносить

із вітром осіннім до гожої хати,
що день заростала павуччям і тьмою.
Ах, скільки за тою, що в білому, знаті –
із царства підземного й хмарного крою.

Летять янголята за мітлами відьом,
упир й упириця – подерті й готові
себе засвітити озубленим видом,
хоч термосний чай – їм замінник для крові.

А зомбі зі шреком – всім чоботам – пара,
згубили осла і кота по дорозі,
в одного є вуха, а в іншого – шпари,
вовтузяться в масках, мов зняти не в змозі.

У тальку звіринну намотано бестій –
від кур безголових – до гостроманітних,
покусаних гримом, розбавлених врешті
у кличі по скальпи в юрбі перелітній.

Мені ж – робінзону нічному – ще світись
те царство підземне додому загнати.
Де сиплеться сміх – там злітається вітер,
за смертю плететься від хати до хати.

2 Листопада 2011

Вії-метелики,
Війни по телику,
Упс… *прокидається мафія*
Ліжко застелене,
Дим попід стелею,
Плями по всій біографії…
Стовпчики-дротики,
Як щодо готики?
Шлях від Одеси до Харкова
Ледь потривожений
Хондами, Доджами
І Мерседесами-Смартами.
З Шостки до Ніжина
Вимоги знижено:
Упс… *захиститися гумою*
Як би тебе звести
В безум із безвісти
завтра? Сьогодні подумаю.

На місяці, мов на шкірці банана,
Ніч послизнулась – ранок прийшов,
проміння на світ лилОсь невблаганно,
як масло на хліб, – щирий движОк:

любов у серцях, як риба в заплавах,
падають роси, роси стоять,
цієї води, щоб напитися – мало,
неба цього, щоб світ обійнять,

тумани читають вОдам нотації,
сонце зайшло у світ насилкОм;
як риба в ставку, на тілі скидається
пристрасть цілунками з язиком…

***
мій погляд полює на твій
і ловить його безуспішно
та коли вони
у кружляннях всесвітом
зустрічаються неминуче
мій
що відважним звіром
долав нескінченні простори
міниться всіма барвами різнотрав’я
і застигає в пейзажах
які ти щойно побачив
*

Думки, неначе концентричні кола,
Розходяться й зникають вдалині.
Хапає шмат життя дещиця квола,
Що відчаєм вселився у мені.

Триває незавершена корида
Моїх вагань, що стали надиби.
Я - просто жінка, я - не Артеміда.
Та все ж ти і таку мене люби.

Зведи ураз на п"єдестал кохання,
Вдягни корону світла, хоч на мить...
Тоді збагнеш, а може і востаннє -
Тобі мене не можна не любить!

золотого сюжету нарізала
на підмостки корчів і мурав
біло - чорна беріз телевізія
так на місяця десь півтора

світла туга гуляє розмашисто
промінь сонця неначе струна
не в повітрі лунає а начебто
на підсподі душевного дна

убавляється стрічка вузесенька
дня на жовтня журливім плечі
із –за пня виглядає опеньочка
чи не йдуть на сеанс глядачі

шкандибає далекими далями
одинока білявка стара
і зашториться сцена печалями
і акторів закінчиться гра

2011

Досвід щастя і муки –
Як у сніг прорости –
Друзів усмішки, руки
В берегах самоти.

У життя, що відтало,
Міра – тільки вони.
Якби їх не втрачала,
То й не знала б ціни.

Хаос вривався в рівновагу,
Варив глінтвейн із сушених думок,
Колюча тінь придумала зневагу,
І чорний кіт ховався у мішок.

Надворі засмагав на сонці холод
І надихавсь під музику поламаних листків.
Він тамував дощем нестримний голод,
А нам хотілося лише на оперу квитків.

Знов на планеті – осінь,
Повні медові соти.
Знов на планеті осінь –
Я вже й не знаю, - вкотре.

Вигрались сонцем айстри,
Літо пішло за вітром,
Знов на планеті – вальси,
Промені на пюпітрі.

Ранки заходять тихо,
Мов киселі – тумани.
Скоро найтонша крига
В травах хрумтіти стане.

Знову усе – як завше,
І – як іще – ніколи:
Лущиться сонце, впавши
Сонячним листям долу.

Знову – налиті грона
Пізньої Ізабелли,
Серце планети повне
Передчуттям хурделиць.

Тільки живу – як вперше,
Ніби ще осінь жодна
Хугою не завершить,
Вітром вночі холодним…

Тільки живу, навряд чи
Знов так озвуся лунко:
В серці ношу гарячім
М’ятні твої цілунки.

Терплячим будь... Пізнаєш сам
її на смак. То тут, то там
тривалі "охи", вперті "ахи" -
вража чуттєвість черепахи!


2.11.2011

для Олени Артемчук

…Моя золота Оленкo,
дівчинкj кароока з радянської чоколяди,
тулиш до серця свого великого
кролика ще-безіменного,
а потім ім'ям його нарікаєш
і у сльозах вихрещуєш:
- Біжи, кролику білий, на зелені луки,
Де конюшина солодка,
І життя вічне…

…Та не біжить кролик, з тобою_малою лишається.
І брати його, і сестрички – ціле кроляче царство! –
у клітці твого дитинства,
за лядою твого серця…

…Пам'ятаєш блакитний щоденник?
Акуратним учнівським почерком
ти записувала дати та імена
усіх своїх сумних незліченних кроликів:
«Народився десятого червня, матір – чорна кролиця Єва, батько – білий королик Адам. Охрестився під іменем Авель, біла плямка на чорному писку, має добру та ніжну вдачу, дуже любить цвітну капусту…»

…Зимна осінь – як невдалий вихід з Єгипту –
пішли твої кролики вервечкою закривавленою
на луки зелені,
де конюшина солодка,
а тебе у хустинці залишили:
- Не ходи за нами, мала, бо не час іще…

…і залишилися:
клітка порожня,
а очі повні
і життя
довге-предовге,
як білі вуха твого останнього кролика…