Раздвинулись струны-
И снова натяжка...
Их руки коснулись-
Удар и ...промашка.
Как-будто намеренно
Ровненько вряд
Все струны легли-
И аккорды звучат!
Удар за ударом-
Рука устает,
А сердце трепещет-
Гитара поет!
Все песни пропеты,
Исполнены с толком.
Пора снять штиблеты
И "зубы на полку".
Гитару- на полку,
А зубы скрипят:
Когда же опять
"Попури" зазвучат?

Суха трава втомилася рости,
і навіть ти втомився, навіть ти,
і ані титли, ані букви.
Буки
стоять у тиші. Листя намело
по кісточки. І зморене село
немов дитина, проситься на руки.

Дими тужаві, цвинтарі рябі,
і пам'ять – ніби кульчик на губі
в корови, що зітхає теплим тілом,
Бо де воно тепер, оте зело? –
ген-ген зелене диво загуло,
і стерпле серце –
від мовчання
біле.

високостАнний випростався вітер;
з високости сягнула благодать
ламливу душу; сіло двадцятІрко
навколо ватри без вісьмох; печать

мовчання розірвалась криком мовчки,
випурхували з-під крила сичі,
з кремля ведмедя ворожбит наврочив,
п’яніло небо від поез Тичин;

«Сковорода» симфонія лунала
під рип морозних стриманих снігів,
кларнетно-сонячний сріблястий спалах
і віддзеркалювання чесних слів,

любов, розкОші, захмелілі плеса,
занесені, обтяті, мов чужі;
сніг – навпрошки; на чатах ліс; по черзі
нудьга і сум, зажурливо! тужив

рядок невдалий у строфі поета,
розграфоманилося не на жарт;
бажаю жалю, не шукати смерті,
траві коритися, підкорювати шал…

і більше зерня в жменю, більше сіять,
новозавітно вмолюватись по
сльозу застиглу в оці, число звіра
таврує, перетравлює єство…

але нічого: більшість і не знає,
яке нутро: заброджене, пусте,
забуте чи запевнене; Ісая
читаю-перечитую; крізь терн…

Листя осіннього схлипи.
Бруку розцвічена ртуть.
Харківський вечір.
І липи
Сумно Сумською пливуть.

У фіолетову сутінь
Жовто вплелись ліхтарі.
Чорні, немов у мазуті,
Виснуть будівлі старі.

Я обійму твої плечі -
Бризне з очей золоте...
Парубчаком спраглий вечір
Косу твою розплете.

Загони мавп гасали по планеті:
У кожної - зоріло на кашкеті,
У кожної - гвинтівка за спиною,
І кожна тільки й марила війною...

А зараз оті мавпи в Інтернеті,
На сайтах розважаються, як йєті,
І не гвинтівки в них - клавіатури,
Ще й голий зад показують в натурі...


05.11.2011

* * *
Мистецтво слова – у руках свободи,
Яка дає найвищі нагороди.
Минули ейфорії, стихли оди, –
І голос волі кличе нас до згоди.

Бароковий Осені бенкет:
Шаленіють барви і текстури,
Повні чаші, мріє менует,
Вишивка, мережива, турнюри -
Все Ії, бо пані тут - Вона.
Тільки Вітер шарпає і злиться:
"Де цілунки спраглі і п"янкі?!"
Лиш сміється пишна молодиця.
Затягнув в альков, зірвав єдваб -
Яблучно-медове зріле тіло,
Коси мідні впали важко так,
Аж дощі-намиста розкотились.
Усміхались звабливо уста,
А рука і очі крижаніли.
Тихо вийшов із тіні Мороз,
Хутром вкрив осяйним, сніжно-білим.
Вітер стих, потупився, зітхнув.
Щоки діви лиш полум"яніли -
Спогад літній, пристрасть весняна,
Діаманти чи глінтвейн зігріли?
Відступив похмурий вітрогон.
Іноді його я зустрічаю -
Хоче зазирнути до вікон,
Та Мороз гардини закриває.

Ловила рибу. Срібні брижі хвиль
Накочувались лоскотом і сміхом.
А риба плюскалась – така потіха,
А я легка допоки… але тихо!
Лиш павутинка золота, де криль-

ця пташки перелітної весни,
Як подих-дотик зніженого сонця.
Підшкірні пестощі чи просто сон це?
Як спурх метелика, як стиск долонь цей
Скрадливий порух вуст: засни, засни.

Ловила рибу. Сонні блиски хвиль
Ліниво огортали чуле лоно.
Така наївна і необоронна,
Ріка ураз зробилася бездонна
І уневажнила вагомий біль.

Медвяна повінь золотим дощем
Зліпила вії у солодку втому,
Вгадала путь до місячного схрону.
Останній спротив, а затим судомно
Кричала так: іще, іще, іще!

Впустила рибу між колін, і звив-
на течія дражнилася лускою,
Тікала і не мала супокою.
І золоті кайданки… що ж ти коїш…
Ловила рибу. Дощ мене зловив.

листопад 2011

Йой, пан Тарзан неправду каже –
Він любить Галю і Наталю,
Ну а мені постійно бреше –
Йому я пейси геть обсмалю.

Він не єврей? – Яка різниця?
Волосся довге – значить пейси!
Якщо є сумніви – дурниця –
Я запитаю Біла Гейтса.

Учора в залі ресторану
Він анекдотом поділився,
Я так сміялась-реготала –
Біл мало з ліжка не звалився.

А той Тарзан мене не любить.
В райцентрі має він Ірину.
Постійно він наліво ходить –
Не просвітили ще дружину.

То може я їй подзвонити?
Бо що моя легенька зброя?
Вона уміє так любити -
Ще жодна не втекла із поля

Того, де йдуть бої. Кінг-Конги
І ті її бояться. (В ліжку
Вони гарячі, ніби Конго –
Запалюють, цілують ніжки…)

Я думаю... Якби схрестити
Кінг-Конга, Біла і Тарзана –
Ото мужчина міг би бути!
Любов була би, як нірвана!

Але нема… Ніхто не любить…
Ні Кінг, ні Біл і ні Тарзан.
Але вночі шепочуть губи:
Тарзан римується з Кузан.

4.11.2011

***
непрошена ніч
дотичність пам’ятних місць
ймовірність втіхи

***
берег інтиму
приплив на морі уяв
камертонне ню

***
політ нічниці
налякане полум’я
зола пристасті

***
кордони серця
при тямі сплять вартові
проґавлене ні

***
смак райських яблук
вигоювання тиші
в’юнке кохання

***
розгнуздане ах
семинебесна луна
шлях до трепоту

***
відліт у вирій
стінна ізоляція
ситість і сито

***
продажна тиша
уста продешевіли
торгівля словом

***
словесні плющі
винне коріння істин
серця гіркий сік

***
ранковий акорд
віддаленість шпильками
окличність і блюз

4 Листопада 2011

Уже летять мені у вічі
галактик чорні мотилі.
Картатий ворон на узбіччі
черленим вогником дотлів.
У цебрах обрію сльозини,
зоря криничним журавлем
і караваном тихоплинним
дороги спиненої щем.
Її, завмерлу павутинку,
змету із серця та повік.
І все - на хуху моховинку
у снінні схожий чоловік.
2011р.

У світлі свічі обсипалися руни
і тіло вогню за сльозами сплива,
злітають під куполи неба безшумно
молитви мої… думи, відчай, слова…
Очищення їх від брудного намулу
плекало чекання розкритих небес,
і пальмове гілля, і одіж, і мула,
й Месію, і риб з ійорданових плес…
А світ не пускав, обійнявши безвихідь,
в зневірі штовхаючи на гільйотину…
Згоріла свіча і молитви затихли…
Де ж пристань душі?
Розкажи мені, Сину!
Направ же, мій Отче, компАс та вітрила,
окресли пунктири майбутніх доріг,
наповни польотом у ангелів крила,
що чистий приносять до пристані сніг.

Перед полуднем у неділю
до мене заходив Бог.
Ми сиділи із Ним удвох,
розмовляли про наболіле.

Смакували солодку диню,
попивали смачний "Дюшес".
Бог кородився на гординю,
що дісталася вже небес.

Я Йому - про своє, насущне,
про погоду, про свій город.
Він хитав головою скрушно
і записував у блокнот.

Мова йшла, як бува на кухні,
про усе, що кого болить.
Деміург нарікав, що глухне,
що не чує з небес молитв,

що усе поглинає хаос,
хоч і він – не найгірша з бід -
«все, до чого лише торкаюсь,
перетворюється у лід».

Далі, очі закривши, схлипнув,
мов шукав співчуття в мені:
«Окрім всього, мій сину, сліпну,
все довкола - у пелені...

До найближчих нема довіри –
(«все, як треба, усе окей!") -
я ж не нинішній, знаю - сіре
щонайменше життя в людей!

А без правильної картини -
незавидна у мене роль.
Задля цього й зайшов, мій сину -
вибірковий такий контроль.»

Бýла прикра і ні водночас
безпорадність Його оця -
бо ж не всім випадає почесть
утішати свого Творця.

Відповів не одразу - мислив,
довго зважував - "так" і "ні" -
на душі загірчило кислим -
не хотілось горіть в огні.

Та прогнавши найгірші гадки,
врешті вичавив із грудей:
«Може, десь... А у нас - в порядку...
Україна не пропаде!

Тож не мучтеся, буде сумно,
чи настане сутужний час -
на горищі у мене трумна -
тільки свисніть - і я у Вас!..»

Бог подякував і подався
у далекі свої світи…

Майже восьма. Я ще вагався -
йти на вибори чи не йти…

лютий 2010

Осінь постригла горіх під каре за півсотні.
Волала сонату, а Моцарт в труні обертався.
Відправляла листом наші дні безтурботні
На годиннику цокіт навік обривався.

Задихалась, щезала під дим сигарет,
Розкидала нащастя потерті монети.
Доїдала засохлий ранковий багет,
Без коней та коліс запрягала карети.

Вона рудо любила нерівність бруківки,
Засинала під свист на вершечку дахів.
То зникала, як пил з-під руки покоївки.
Й догоджала нащадкам безкрилих птахів

Еще не голос впереди –
Лишь звука перепад,
Затерянность листка в шерсти
Лесов, что облетят,

Но эхо, канифоль содрав
С последнего ствола,
Слух в оловянном блеске трав
Разденет догола.

Вполдетства запахи: припой,
Меловка и сургуч.
И всяк из них наперебой
Вскрывал тебя, как ключ.

А неприкаянная тень
Как молодец жила
В башке ребенка-набекрень
И берегла от зла.

Едва запомнив свой состав,
Нащупав небосвод,
Дорогою распад поправ,
Поэт пока идет

Сквозь станционный шум и дым
Открыто и тайком
По горло в детстве за живым
И мертвым кипятком.

...але ж справа не в тому, хто винен у створенні світу,
хто фальшиво кохав, не прощав повсякденних гріхів.
ти сьогодні поет. ти карбуєш слова на граніті.
а в душі бродять сни і орда недостиглих рядків.
ти пройдеш навмання через натовпи, битви, пустелі,
залишивши позаду зневіру і чорні вітри.
поки муза твоя п'є мохіто в дешевих борделях,
не здавайся, поете, в чеканні своєї пори.



04.11.2011 р.

Півцарства за коня, таки б віддав.
Ех, що півцарства, дві його третини,
Готовий відстебнути навіть нині.
Аванс в приваті. Сума: вау-вав.
Спіймаєте – подвою гонорар .

Не гайте часу, їдьте на Парнас.
А білокрилий красень, просто – ас !
Шануймося ! Ну, звісно, це був жарт.

довгі пальці втомленого вечора
денний пил підпалюють до обрію -
чи були ви, люди добрі, гречними,
чи були ви, люди добрі, добрими?

довгі пальці втомленого вечора
наливають кров у чашу істини -
а хто-хто під шкурами овечими
вовчі ікла непомітно виставив?

довгі пальці втомленого вечора
хряскають суглобами і зв'язками -
ось і той, хто слинно заперечував
зловживання ангельською маскою.

ти справді вгадав я була у душі чарівниця
білява пустунка таємна мов біла луна
відлунням вдаряла у тебе кохана твоя сторона
була тобі трунком дарунком рибиною дня
і светра в»язала із серця на бабиних спицях

боявся надпити мене боявся в»язкої жаги
де зав»язь блакитна розпорює погляд умить
де вмитий світанок і мить коли поніч тремтить
ментальне століття угадує кращі ходи
і з дотиком першим виходить душа з берегів

а хто я була первоцвіт молочай бузина
бузкова дитина як перша твоя колискова
наївна до сміху аж місяць судомами зводить
міняла всіх принців немов рукавички та мову
твоєї любові крізь цілу планету несла

і зараз візми мене шалом прийдешнім візьми
на руки бундючні що прихистку й досі шукають
я каюсь в тобі я в тобі все життя протікаю
і квітну й печу і останньою Мавкою тану
і де тобі муже солодшої спить трутизни

Согласен я
с тобою до утра
пить,
задыхаясь,
винную отраву.
Пусть говорят,
что это стыд и срам,
но истина -
в вине была
по праву!

***
світлонегатив
білий вірш на чорному
розворонилось

***
сльози осені
закостеніла хвища
шибениці шиб

***
зледеніле ню
танго зими і лісу
здерев'яніння

***
подається сніг
неба хруст під ногами
усім боляче

***
намите срібло
груднева лихоманка
місяць на голках

***
ніч перед січнем
руки грудня на грудях
відсічений рік

***
річка мов камінь
скутість припала снігом
кисневий голод

***
двері до сонця
рибний день в ополонці
ціна дихання

***
пустеля неба
гусне караванна кров
собачий холод

***
розродився спів
воскресіння коляди
вертепні ясла

4 Листопада 2011

А може не робитимеш аборт,
не вб’єш дитя, зачате випадково?
Не буде довгих фраз – коротке слово.
Два підписи. Експрес-аналіз крові.
Наркоз. І все закінчиться. Або…

Это был ритуальный танец...
Ритуал заключался в признании,
А признанье - в непонимании,
Для чего этот блеск и глянец.
Я была почти королевой!
Ты кружил меня, всё кружил...
Уводил то направо, то влево,
А потом подхватил на руки
И в объятия заключил,
Протиставя той светской скуке...
Необузданной страстью ведомый,
Неуёмный, неутомимый,
Ты, как-будто мною любимый,
Вёл себя для меня незнакомо.
Ты от тайного зелья
В истерике бился,
Изгибался, ловчил, от безумья томился -
Словно демон коварный в твоё тело вселился!..
Может, - в тело,
А, может, и - в душу...
Я той тайны вовек не нарушу:
Это было давно... и... прошло.
Но, ведь, было! И только однажды,
И поэтому очень запомнилось,
Как горело в груди, в горле ссохлось,
И как я умирала от жажды...
Жажды жизни! И жажды желания!
Я была молода и красива,
И поэтому страстно любима,
Но списала всё это в предания.

1998 год

Коли осінь, хочеться ходити п’яним,
наче родич вмер, і голосити тугу;
молитви читать лИстячку, аж нестямитись,
цілувати крАплі на дахах, обшугувати

хлюпотіння від музики, сонце бачити;
рости знову, хочеться зустріти казку,
чи то пак любов минулу, зір инАчий:
Творця видно, очі його, руки; важко

в це повірить, та, наче, я сам лист лЮдяний,
не людИна сАме, а листок цвяхОваний;
легкі гнізда, як гроші дзвінкі Іуди;
ти кохання, Осене, моє; вже годі

приплітати Пушкіна до тебе, досить!
Ностальгія, хміль, сум, нездійсненне – ось, що
восОбила; щастя: в тобі бути Осередь
істин; мир, воздвиження, сучасність, мощі,

до яких блаженно припадаєш, зцілюєшся
від самотності тим, що вростаєш в небо,
в калюжі, у приморозок, трави; є ще
в тобі відблиск березня; беру огрЕбом

всі дари твої; камерність, всеосяжність;
прОстість, біль Шевченка в тобі; ці запросини
залюбки приймаю, надвелична, княжа,
я тебе кохаю, синява моя Осене…

В лабіринтах світів, у ярмі протиріч,
На межі протидій, в мерехтінні облич,
Манівцями облуд, у тенетах оман,
Розтинаючи млу, йдем наосліп крізь лан,
Що колись приведе нас на Пристань Душі -
В лоно янгольських плес, де йдуть Правди дощі,
Що змивають з душі біль образ і журби,
Де не ходять чужі, ні кати, ні раби,
Де нескорений дух не зламати нічим,
Де не зраджує друг, перед віч стоячи,
Де облудні людці всіх позбулися прав,
Бо Людина - не ціль для забав і розправ,
Де лукавства ножі вже не крають довір,
Де немає межі, лиш безмежжя безмір,
Де ненависть юрби не розчавить бажань,
Де немає "якби", ні страхів, ні вагань,
Де у сотнях згорань воскресає могуть,
Де незримі є грані між Там і між Тут,
Де в боях за життя не стікатиме кров,
Де любов, каяття лиш помножить добро,
Де фальшиві слова не лунають ніде,
Де душа - без оправ, власну суть віднайде
У ясному промінні найвищих прозрінь,
І у вир небо-сині кидаючи тінь,
Прожене усю скверну і морок світів,
Засіваючи зерна у землі святі...

Там не судять за те, чого ти не робив,
Там не зрадять святе - бо Час Істин пробив,
Там не буде розп'ять і роз'ятрених стигм,
Там усе нам простять, якщо скажем - "Прости!"...

Я бачив як ти записуєш чужі адреси
на серветках, рахунках і в телефонах,
як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,
і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,
як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,
як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,
пояснюєш їм як спинити і перебороти
серце полів, що б'ється під снігом, мов під бинтами.
Як розшифровуєш назви рослин і станцій,
що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,
як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців
бомби й ікони, що створять надійний захист.
І ті з них, хто слухав уважно твої поради,
ніколи вже не повернеться на свої обжиті вокзали.
І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,
випитуватиме в свідків, що вони бачили і що їм казали.
І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,
де вони запалюють тепер золоті семафори,
де вони шукають зірки і читають карти,
і де туман уночі наповнює їх коридори,
про них забуває останній колійний товариш,
і на їхніх ганках ростуть трави перегірклі стебла,
і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,
тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.

Не задихнись завчасно,
Кваплячись в інший вимір.
Ти не такий нещасний,
Поки ще маєш вибір.
Всі ці пігулки сонні,
Петлі, приціли, леза,
Рейки, ножі, балкони –
Добре відома п’єса.
Ти в ній – актор пасивний,
Кимось зі сліду збитий.
Всім глядачам спасибі.
Важче, а треба жити.
2011

ти єдина мене бачила справжньою
з тобо щиро ділюся усім,що маю.
знаєш мене сьогоднішньою,завтрашньою і вчорашньою,
в будь-яку мить себе у тобі відшукаю.
ти зрозуміла мені, хоча, наче Всесвіт, хАосна
сильно пошарпана моїми емоціями, але:
все таки ще дитяча і надто беззахисна
перед страшною буденністю,що огортає тебе.
ти перекреслена тисячами крилатих виразів,
замальована купою смайликів, квітів і котів.
в тобі стільки ніжності, брехні і ненависті,
що, не дістанешся істини,як би того не хотів.
ти для мене,як орган внутрішній,
синтезований для збереження власного "я".
такий собі Ватикан для грішних,
персональна інквізиція моя.
і жодна ікона, дарована Богом ,
жоден із золоченими сторінками альбом
мені не замінить нервового шурхоту твого ,
не витре із пам*яті все,шо між нами було.
ти мені ліпший друг і домашній улюбленець,
непомітно чекаєш і проводжаєш щодня.
для плутаних рим моїх відданий охоронець
і вітряної музи надійна броня.

– Ото вже безсоромниця! Ти бач,
веде своє байстря, немов царівна.
І гордовита ж, Господи_пробач...

А жінка йде. А жінці тій – не гнівно,
що хтось вороже дивиться услід,
або й сичить отруйною змією:
мовляв, ганьбить вона жіночий рід
і місце їй – у пеклі, під землею.

Привітна і усміхнена до всіх.
До малюка – голубкою туркоче.
Спокутала з лихвою Євин гріх –
і вистражданим щастям сяють очі.

У неї непокрита голова.
Їй легко по стерні злоби ступати,
бо в’януть найогидніші слова
перед святим
прекрасним словом –
Матір.

2005(2011)

У лабіринтах пам’яті ловлю твою усмішку,
І ясний блиск закоханих очей,
Та ніжне, пристрасне зітхання,
Що рветься палко із грудей.
Зринають в спогадах щасливі ті хвилини,
Коли зустрілись вперше ми,
В серцях нестримнеє кохання запалили,
Щоб пронести його через роки…
І не згубити в круговерті одноманітних, сірих днів
Те найцінніше й сокровенне, що живить нас у світі цім.
Безмежно вдячний тобі, кохана, за розуміння і добро,
За те, що душу окриляєш, даруєш ніжність, ласку і тепло.
4.11.2011

небо – на п’ятому,
вишні – на третьому,
з першого – візії,

вгору – це ввечері,
ранком – до виходу, –
плечі у плечі.

фрейми і демони,
вольво і форди -
рух різнобічний,

зліва – з рекламою,
справа – колізії,
все по дотичній

очі – невиспані,
злі, пересичені
і - прямовисні

…тісно буває
вранці о восьмій
у місті.

Море, як дитя,
Сонця насьорбалося.
Усмішки ряхтять.

Всі люди брати!
Хай нас буде багато!
Тепер є і ти!
З днем народження, брате!
Ти білий чи негр,
нам різниці немає.
На кращій з планет
усього вистачає.
Якщо Їдла й питвА
споживать не надмірно,
то наша Земля
нам служитиме вірно!

Коли картинки із думок прибрати,
залИшити лиш мислення одне,
і на мету кінцеву споглядати
людей, земної кулі і планет,
то виявиться – сенсу не існує,
бо смисл це те – чого не досягти,
він щось в свідомості символізує,
але що сАме, знай ти, не знайти.

Пародія

Ті наукові небилúці!
А еволюція така –
Із Менделєєва таблиці
В спіраль завилась ДНК.
До Дарвіна – трильйони рóків
Коли воно усе булó!
З амеби мавпа стала… пóтім,
А згодом взялась за перо…

4.11.2011

Крiзь душi лабiринти-нетрi
Путiвцями та манiвцями
До межi, до iржi, до безтями
Йти, не прагнучи слави, смертi.

По трiпочучих нервах вести,
Мов по картi, маршрути бравi,
Вiд ланцета слiди кривавi –
Роздорiжжя i перехрестя.

I далеко поза порогом
Чи то дому, а чи то болю
Стати, вперше й навiк, собою –
Напiвдемоном-напiвбогом...

 
Ти мовиш на небі цім чудернацькі зірки
начебто ми снимо у незбагненному сні
інколи непрокидаючись, такий іцзин
 
звичайно бути коханцями, і чому б ні
в тунелях підземок між інших глухонімих
блукати за змістом крізь пінопластовий сніг
одвічний ґандж колоритів, безмежності щем
 
криваві вуста орхідей & цинічний сміх
& це сюрреально-банальне сплетіння тем
у хибному сяйві зірок, я твоя, ти мій
 
Начебто був резон, наче Господь був єдин
нащо тобі Лоенґрін, хто мені Гільгамеш
спіритуальний дрім, безтямний лемент юрби
на похилій землі мрячних вавилонських веж
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Наче плекалося та не збулося
у стилі класичнім кава & пиво
             ночі нестримно-зворотні октави
 
Вогкою линвою бажано-дійсним
джемить святково легка Прозерпіна
             розкіш осіння коштовна завіса
 
Порох алмазний попіл іржавий
спогадів блискаючі дисонанси
             вбрані у рими парадно-віктимні
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
 [pro & contra]
 
Розтинаючи місто гріха
від блюзової вени злиденних див
до лазуриту небесних мостів
змієподібна гротескна лиха
 
піщана тінь шукала мій слід
крізь електричні безодні одчаю
у вертепах свого печалю
гірко сміялась зухвала Ліліт
 
із безсонь зринали облудно
зіниць сутінкові вузькі ножі
бентежних вуст месмеричний трунок
ризи твої з вогню вітражів
 
за фіміамом квітуче~ неспішним
пекло речей несуттєвих іншим
 
(на венері кислотні дощі)
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Скільки літ наймізерніших жнив
на ланах дивацької схизми
тихий гіп не святенник чи пісник
я безслізну молитву творив
 
твоє тіло ділили боги
їхні руки святечно харцизні
& на тій сенсаційній тризні
за піснями сікли батоги
 
сяйний бриз увіслід прочанам
з вівтарів де на втіху тобі
офірують серця голубів
 
та мені крізь безсилля слів
все б лунала мелодія давня
ледве чутна. осіння. сакральна
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

Я ніколи тебе не забуду.
Народитись захочеться знов.
Буду вчитись по карті без блуду,
Буду грітись каміном без дров.

Буду вірити в небо
І вмиватись гарячим дощем.
Мені точно пояснень не треба,
Я голодна сховаюсь під сірим плащем.

А на гілочці сіра ворона
Нагадає, що скоро зима.
З голови полетить паперова корона,
В моїм правді твоєї давно вже нема

Поет перед смертю
крізь сльози таємні
не надто шкодує того,
що ружі надгробні
зів’януть даремно
і люди забудуть його,
що пам'ять його -
за бажанням нащадків -
мідь з мармуром не збереже…
А гірко поету
що в світі квітчастім
йому не співати уже…

2011

***
Я кушал солнце, как лимон из блюдца.
И тихо в небо матерился: Твою мать!
Я так хотел с той женщиной проснуться.
Она с собою позволяла только спать.
***
Прокурен день. С луной всю ночь на «ты».
Вздыхает звёздная обитель.
Как жаль, но женщина моей мечты,
Меня в своих мечтах не видит.
***
Я снова запасное колесо.
В истории любви – я третий лишний.
Мир перечеркнут черной полосой
Какого черта, белым цветом… вишни!
***
Я ставил розы у её кровати.
И был любезен при её гостях.
Но кольца куплены, да так некстати.
Не плачут мужики, они… грустят.

І що тепер? Нічого. Знов нічого.
Гойдається далека телещогла.
Висотки втомлено у ніч мовчать.
А місту досі сниться дзвін меча,
що лунко падає у камʼяну криницю,
пʼять сотень літ не долетить до дна.
І час напнутий, наче тятива,
і лють вогнем кидає із бійниці...
І не минає сон той, не мина...

І що тепер? Терпіння. Догасання.
І віра в те, що серце не востаннє
тобою хлюпнуло недогорілу кров.
Усе було. Нічого не було.
Не буде вже. А там – у піні коні,
крізь обладунки прошиває сталь
затяту плоть. І плоті вже не жаль,
і слів нема, і у безладді тоне
побоїще. І камʼяніє даль.

І що тепер? А там – не страшно смерті,
там імена, забуті і затерті
у хроніках величних і скупих,
вертають памʼяті обличчя тих,
хто поряд йшов, і падав, і знаходив
у копитами змеленій траві,
такій останній і такій живій,
полегкість. Ненаситні води
несли у море рвані хоругви.

І що тепер? Нічого. Тільки млость.
Це місто кутає старечі ноги в повсть
і засинає, і болить у снах
йому той меч, що не досягне дна.

Емоції - мовби жаринки у жмені.
Жбурляєш їх часто - печуть, мов шалені.
Коли ж схаменешся, стоїш, наче голий,
Якого освітлено на авансцені.

***
Забарвлю світанок спокусою помсти.
До полудня з помстою вирушу в гості.
А ввечері, душу в молитві скріпивши,
Я помсту ослаблу змету з високості.

***
Не жебрайте правду, а міццю візміть.
Безвільних таврує зневагою світ.
Де в річці невдач наша міць скамяніє,
Душею відразу віднайдемо брід.

***
Усім нам дається межа чи безмежне.
Хто прагне межі, той знайде протилежне.
А хто у безмежному серце поранить,
Сприймає межу, зазвичай, як належне.

***
Життєвий мій шлях, мов споруда готична.
Красиві споруди доречні та звичні.
Під ними знаходять примирення стрілки
Довірлива юність і зрілість скептична.
2011р.

Я твоя половинка друга.
Ніхто ж бо інший!
Це не просто сплетіння душ. А
Сплетіння віршів.

Розчиняєшся в жовтім тумані
Сухого листя.
Назавжди leri, oggi, domani*
Ця довга відстань.

24.10.11

Коли все тільки починалось
у долі дівчинки-Землі,
в полон здавався дядько Хаос
її красі. Такі малі,
гасали водами амеби,
а сушею – загони мавп,
і навіть риму «неба-треба»
іще ніхто не написав.

2011

Я зовсім скучила.
Всі ігри виграла на комп’ютері.
Дзвонила-мучила
І операторів, й дистриб’ютерів.
Жадала голосу,
Сказати й слухати, не перечити.
Всі, як на полюсі,
Були холодними й недоречними..
Літала піснею
І пила каву із марципанами.
Ходила різною,
Сумною-грізною, трохи п*яною.
Палила вогнище
І довго-довго в вогонь дивилася.
Боже, ти довго ще?
Як так чекати тебе втомилася…

І збіглися коти
на валер*янку.
Ти ж випила усе
до дна!
Тепер і я не сплю,
сиджу до ранку,
а на столі -
відерце з-під вина.

Смакує заспокійливо і п’янко
опівночі солодка валер’янка
яку собі у чашку націдив
під ностальгії пізній рецидив
коли важка і сонна голова
пригадує снодійне не вбива
і дивлячись на тінь віконних рам
виціджуєш останній міліграм

розчинний місяць кислий аспірин
давно вже зник зі скла старих вітрин

ти зачекай аптечку не бентеж
затихло все і ти затихнеш теж

Штрика спокуса пальцем попід бік,
Щоб язиком лизнув
                              замерзлу клямку, –
Його ніхто від крові не зарік,
Хоч добре знав: казала ж мені мамка.

Ще біль не стих,
                      вже зваба сокотить.
Не зупиняйсь! – улесливо балака.
І лізу в лихопам’ятні світи,
Хоча й жижки дрижать із переляку.

Чого б, здавалось, бігти на слизьке,
Коли вже є на те пересторога!..
Та знов лечу в нестримному піке
Точнісінько безп’ятому на роги.

1993

Коли потрапляє сім’я чуже
у лоно коханої, хочеться вмерти
раптово, як світло вимкнути; гжель
розбить, розтрощити; замовити метрику.

Душа спопелилась; вигорів льох
з надіями, зі сподіваннями, вірою...
навколішки впав, цілую ріллю,
землею вмиваюся, небо обіручно

розхитую, Богу кричу: „Агей!
Зроби щось, а то зроблю я. Аж нестямлюсь,
під нігті голки повстромлював, ще й
обтяжив повіки цеглинами; брязкіт

кайданів, асфальту човгання; чом
важезні хвилини розрубують тіло?
І як це можливо, жить мертвим? Чорт
стоїть вже позаду з чарчиною; нІмо

із лівого в праве око тече
півсвіту, а з правого в ліве – вся туга,
яка може бути; час – мій лічЕць –
без руху лежить хворий; вічність – закудлана;

все втратило сенс, крім болю; і кров
пришвидшила оберт, щоб серце спинилось...
я пАстиму краще кіз чи корів,
ніж буть посміховиськом; боляче; вИголос:

не можу без тебе; доля смішна;
прощу все, що можна простити, благаю,
кохай мене, зраджуй, не полишай,
в тобі цілковито весь я, язібАбо;

бо що є солодшим за зраду, що?
Пробачення зради, кісток обмивання;
прощаю тобі і цим собі мщу,
на воду дивлюсь – бачу Йсуса, в ордАні...

Трикутник парку носом корабля
Врізається у місто, де нависла
Раптова осінь, що незвична для
Міського серпня у двадцятих числах.

У цьому парку із ліхтарних куль
Птахи пірнають прямо до фонтана,
І погляда розморений патруль
Поблажливо на постать наркомана.

Самотня бабця в німбі голубів
Жбурляє хліб своїй пернатій сотні –
Маленький парк в оточенні домів
Притягує голодних і самотніх.

Останній день останнього тепла,
І всім до болю хочеться обману –
Немов до парку осінь не дійшла,
Зіщулена, як постать наркомана.

23.08.2009