Ананасове варення,
Абрикосовий компот
Варить смачно антилопа,
Дегустує - бегемот.
=*=
Бджілки трудяться, літають,
З квіточок нектар збирають.
Медоносний цвіт у липи.
Люблять мед батьки і діти.
=*=
Веселі ведмедики
наварили вареників:
з вишнями, ожиною,
лісовою малиною.
=*=
Гуси голосно ґелґочуть,
на ставочок гуси хочуть.
Попірнати у водичці,
погуляти по травичці.
=*=
Ґедзь до ґави завітав,
ґудзичка подарував.
Ґава ґудзику зраділа,
на галузку почепила.
=*=
Дятел деревце лікує,
від комах кору рятує.
Груші, яблуньки - щасливі,
кажуть дятлику: «Спасибі».
=*=
Ему –
незвичайний птах
не вміє літати.
Бігає саваною,
розвиває лапи.
=*=
Єхидна, кріт і носоріг
Спекли ожиновий пиріг.
Врочисто йдуть усі вітати
єнота-школяра зі святом.

2011

Поплавці захололих качок на осінній воді.
Та вода заколише – і лише,
упавши на груди,
ніби зморена жінка.
І в рештку залишиться грудень:
хай солодкий,
нехай невагомий,
нехай – як тоді,

де крізь решето хмар нам нападає білих снігів,
чи насипле, як борошна,
ніжності повну комору…
Колядник розпашілий
колядку принесе знадвору
про «Радуйся…» –
і будем радіти між двох берегів

чи Дніпра, чи Дунаю – не знаю.
Міжбрів´я чекань
павутинками зморщок –
і де ж оте бабине літо?
Де кульбабові вина і де реготуля-Лоліта? …
Ніби срібну монетку,
ти серце моє відчекань
і повісь-но на нитку.
Най нині тебе береже.
Ой радуйся, господарю…
Все почалося.
Уже.

Усе дитинство ріс у мрій полоні,
заради ровера зривав оті шапки -
просив у Бога "Україну" на Афоні,
а той "Афоня",
видать, "не поняв" -
я ж "розпальцьовкою" показував лапки!

21.10.2011

О, Боже мій, душі скорбота
Думок народжує рої.
Вже розмірковую усоте
Про біди й радощі свої.
Я не стомився од ходіння
Весь час у напрямку вітрів,
У мене вистачить терпіння
В собі таїти біль і гнів.
Хоча вони несамовито
Здавен печуть мені й болять, -
Не стану долю нині злити
Нещадним розсипом проклять.
Не буду іншому на плечі
Перекладати бід тягар,
Бо не готуюся до втечі
Із брану вічного покар.
Я просто хочу зрозуміти,
Якому вірить божеству?
Чому працюючи досита
Страждаю вік, а не живу?..
Немає відповіді в тебе
На запитання бідолах.
Змовкаю сумно, недотепа,
Перетліваючи на прах…
17.10.11

Торкнулась осінь лілейною рукою
Мого чола - здригнулась тінь.
Ти вже далеко, не зі мною,
Де літа бабиного біла заметіль.

Погасли думи, стихла млість,
Нахолодили душу вітри буйні,
Кленовий лист - багряний гість,
Згадав минуле і незбуле.

серед дерев задубілих
погляд щирий жагуче-живий
дівоче серденько затаїло калатання
на віях благовісною росою
чистота - Воскресіння і Життя!

Інів ранковий парк.
Небо у гайворонні.
Нібито просто так
руки були холодні.

Очі були сумні,
билося серце часто.
Жінка сьогодні – ні! –
тут не шукала щастя.

Слабкість її тепер
вся – у єдиний постріл.
...Хто споміж них помер
певне, вгадають потім...

в Чумацькому плесі зимно
зоріє свіча неподільно
в безшелесній тиші до волі
курличе у спразі родинній
осінь безсонням любові

як то буває радісно - вертатись додому босою
після всіх негараздів робочого дня.
крокувати стежкою,вмитою росами.
просто так,не спішити,брести навмання.
відчувати пісок під ногами.каміння.траву.
уявляти ті доторки таємною мовою.
снити добро і спокій,але на яву.
і вертатись додому.щасливою.новою.
2011

Природа мудра і така проста,
Як тихе слово в пісні колисковій.
А на Голгофі, там, де тінь Христа,
Мені одразу відібрало мову.

І я стояв самотній і німий,
І тут здалося – в душу небо впало.
Вмирав Ісус, а світ не занімів,
І навкруги, як в пеклі, реготали.

Я бачу й досі не змінився світ,
І мало хто зустрів хоч раз Ісуса.
Таке невірство – гріх, як динаміт, –
За вас усіх я віршами молюся.

Децибели зашкалюють
Понад рейками-шпалами
В світанковій імлі.
Мало марить коранами,
Снити снами поганими -
Діставати б землі,
Де тонами високими
Детонатор вицокує:
Промине, промине!
Місто Києве й Щекове
Не стуляє пащеки: Ви
Не дратуйте мене!
Довгополими пальтами
Два мільйони вітань тому
Поцяцькований сквер.
Гучномовці-динаміки!
Вам найкраще - а нам яке?
Що ж то буде тепер…
Місто очі примружує,
Із думками байдужими
Випускаючи смог.
Мамо Божа, навіщо ми
Кастан’єти понищили
І не каємось. Цок…

20.10.2011

Коли розпрощаєшся з болем старим,
забудеш жалі і далекі образи,
тоді усміхнуться і Троя і Рим.
Але не одразу.
Але не одразу.
Із серця пісок повитрушуєш геть,
так, наче не чистив його ти ні разу.
Тобі посміхнуться Удача і Смерть,
але не одразу,
але не одразу.
До нитки зітреш ти старі хоругви,
а кров'ю напишеш зачовгані фрази.
всміхнуся нарешті: люби і живи
тепер і одразу.
Тепер і щоразу..

я та мої знайомі,рідні і друзі,
ті, що зі мною ходять в життєвому крузі.
такі різні,але все ж такі однáкові:
є такі люди, з якими приємно плакати,
є такі люди,яким хочеться вірити(це ти)
є такі моменти,коли єдиний вихід-втекти.
кожного з нас не раз і не два у рурку зігне,
кожен хоч раз,в серцях,долю свою прокляне.
кожен із нас впаде сотню разів,
але потім,стиснувши зуби,встане таки сто один.
кожен кохатиме так,щоб сивіти від щастя.
ми будемо жити чесно.колись нам за це воздастся.
2011

Вже стільки літ являється мені
далекий світ, зруйнований дощенту,
немов трима мене у напівсні
гіркий дурман полинного абсенту.

Немов колись із себе вийшов я
і розійшлись ми, наче подорожні,
і у глибінь сьогоднішнього дня
я сам собі пишу листи тривожні.

Що так і так, що я іще живу,
лише літа якісь незрозумілі -
січуть дощі дводомну кропиву,
а у душі – сніги і заметілі.

Я ті сніги за вичахлу снагу
чи за борги незнані відбираю -
не проповзти по білому снігу
за блокпости віднайденого раю.

У нім шляхи і виходи - табу,
мов хтось лихий кінці обрізав круто.
Довкіль - "якби", "неначе" і "мабуть",
а пригуби - нагадує отруту.

Тут все – чуже, чи, навпаки – своє,
бо все уже без догм і постулатів.
Є свій пернач, свій гімн і, навіть, є
свій «Отче наш» і "До своїх галатів"...

Та пазли ті не викладеш улад,
хай по житті ти - учень Епікура,
не розплести фальшивого вузла -
усі листи позначені: "Цензура".

2011

чи краще так:


Вже стільки літ
являється мені
далекий світ,
зруйнований дощенту,
немов трима
мене у напівсні
гіркий дурман
полинного абсенту.

Немов колись
із себе вийшов я
і розійшлись
ми, наче подорожні,
і у глибінь
сьогоднішнього дня
я сам собі
пишу листи тривожні.

Що так і так,
що я іще живу,
лише літа
якісь незрозумілі -
січуть дощі
дводомну кропиву,
а у душі –
сніги і заметілі.

Я ті сніги
за вичахлу снагу
чи за борги
незнані відбираю -
не проповзти
по білому снігу
за блокпости
віднайденого раю.

У нім шляхи
і виходи - табу,
мов хтось лихий
кінці обрізав круто.
Довкіль - "якби",
"неначе" і "мабуть",
а пригуби -
нагадує отруту.

Тут все – чуже,
чи, навпаки – своє,
бо все уже
без догм і постулатів.
Є свій пернач,
свій гімн і, навіть, є
свій «Отче наш»
і "До своїх галатів"...

Та пазли ті
не викладеш улад,
хай по житті
ти - учень Епікура,
не розплести
фальшивого вузла -
усі листи
позначені: "Цензура".

2011

коли тобі лишається кілька подихів
до межі, за якою вже не пробачають.
ти починаєш боятися дотиків
до теплої кружки з гарячим чаєм.
ти заплітаєш свій сміх у моє волосся,
і притискаєш до себе майже до болю
тихенько шепочеш: "мені довелося.
вибач,мені довелось прориватися з боєм."
тоді я встаю і йду на кухню за ліками,
свіжі латаю рани,цілуючи кожен шрам.
ти дивишся пильно на мене з закритими міцно повіками
так наче відпочиваєш,рахуючи кожен грам
солі,свинцю і заліза, що вимивається з тебе.
так воно буде завжди,як не молись і не кайся.
я буду поряд з тобою,мені не багато треба:
просто не загубися. просто завжди повертайся!
2011

З рецептом і без - до аптеки
Спішить православний народ,
Немов мусульманин до Мекки,
З рецептом і без - до аптеки.
- Без ліків – справжнісіньке пекло, -
Дурманить реклама приход.
З рецептом і без до аптеки
Спішить православний народ.


20.10.11.

спитайте:
«осінь?»,
і: «осінь, осінь»,-
луною з раю,
дощем на діл.
і половіє
іржею в оці,
і не вертає
небес відтіль.

готуйте сани.
годуйте хлібом
тужливу пісню,
вкривайте сни
куничим хутром –
терпкі верлібри
нехай запахнуть
нутром сосни.

заколихайте
студені води,
глибокі води
в туманах рік -
біда та й годі,
зима приходить
без рим, без роду,
без кольорів.

Вірю в ірій – у рану відкриту на тілі грози,
у непевність руки, голод кулі на відстані ласій.
Я збираю тебе у відлунні жаскому коси
і травою тремчу, не вникаючи в дихання часу.

А мені не цвісти... словом – леготом звірених губ,
тих непройдених фраз – не торкатися і не минати.
Ескадрони-рядки – відчадушний загін-душегуб –
переходить убрід легеневу залеглість кімнати.

Скоро вікна навхрест. Знята осінь, неначе з хреста,
ледь припавши – засне, мов маля при вже виссаних персах.
І вороння зими – вітром збілені душі в листах,
що мороз описав, принесуть на списах Боже серце.

20 Жовтня 2011

Не той самітній, хто один в пустині,
Чи десь морями, сам човном пливе,
Чиї слова сплелись у павутинні,
Глухий до всього , пустельником живе.

А той що тут, де густо кругом люду,
Усі говорять, галас навкруги,
Не чує слів, бо в них по вуха блуду,
І він згасає з надмірної туги.

(жарт)

Чи ж Вашу суть, оголену і сущу,
Втаять замкóві щíлини очей?
Облиште, вже давно її облущив
Од машкари надуманих речей.

Ні інтелект, осяяний словами,
Ні млосний жест опущених повік, –
На жаль, це не поєднується з Вами.
До речі, як і п’яний чоловік.

1998

Збирала осінь докупи...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...
Пролилась дощем по краплі
Вона...
І минулого між нами
Стіна...
Покотилася листком
За поріг...
Там давно уже чекав
Білий сніг...
Плаче вітер за вікном...
Та дарма...
Не складеш туман докупи...
Нема...
Промайнув рудим хвостом
Падолист...
Щойно був...і вже нема...
Має хист...
Я збирала осінь зранку...
Дарма...
Протекла вона повз руки...
Нема...

А ти не плач, і не гадай про щастя,
спини думки, як в домі всі поснуть,
заломлені у відчаї зап'ястя
не вичистять із мозку каламуть...

Душі метання спокій не прикличе,
з насіння страху зродить тільки страх,
лише утома вицвілим обличчям
січе штрихи у сірих кольорах.

Спини думки. Дозволь постати тиші.
Їх розведи на різні полюси,
повиснувши між них... і, може, вищі
тоді досягнуть серця голоси...

2011

Ля–
гай –
І мовчки, бо ми ж культурні.
Співучі і мудрі трудяги.
Та
знай:
У чомусь ми крупні дурні
Й не маємо самоповаги.


Ле–
жи
І вдúхуй пилюку кволо.
Про страх цей казав нам генетик.
Дри –
жи,
Немов над нами – моголи
Чи в лапах катів – пістолети.

Май–
дан
Уперше цей страх розвіяв.
Ми бачили – нас не здолати.
Та
план –
Убити спочатку надію,
Узяти на сміх «нас багато!»

За–
тим –
Пануй, розділивши простір,
Жируй, поділивши багатства,
У–
сім
Убивши у мозок просто,
Що ми – не країна, не братство!

Зі
шпальт
Ізнову тече отрута.
Плетуть перелякано сітку.
В ас–
фальт,
В асфальт – це тепер так круто,
В асфальт закатають нас швидко.

Ля–
гай.

Че–
кай.

В небо тут літається крізь стелю
І митцю безсмертя до снаги.
Там, потойбіч, Бахи і Растреллі,
Іже з ними генії й боги.

На Олімпі місця – що в пустелі,
Ввись було і впоперек. І ось
Вже новітніх бахів і растреллі,
Наче у тролейбус натовклось.

На Олімпі ж холодно і нудно –
Всяк музика, скульптор чи поет.
Все навік. Надосінь. Пополудні.
А Земля знов робить пірует.

Годі взяти пальчиком акорди.
Не торкнути пензликом краси.
Квітували в заростях народу,
В позачассі – однакові всі.

Ще, гляди, чубитися почнете,
Норов-бо гарячий, як Гольфстрім.
Та ж Олімп потрібен не безсмертним –
Ідеалів хочеться живим!

Слава, смерть – їдкі електроліти:
Все розчинять, титул де чи німб.
А збери докупи цю еліту –
Оберне в провінцію Олімп.

16.10.2011.

У чорних змучених церквах
свічки на стіни лізуть,
горять хрести на вівтарях,
пробуджується візія;

в іконах звірі скавучать,
виляють викрутаси.
В крові забите ватуйча
на скриньку золотасту

Пілат поклав (церкви дзвенять!),
сказився раптом, з риком
схопив ножа і козеня
ножем тим штрикав, штрикав,

і кров на стіни, у лице
то бризкала, то цвіркала...
текла і скрапувала, це
скаженість у люципера

ще більш розбурхувало, впав
нарешті від несили
і плакав, плакав, кров липка,
липкий ніж, одяг; з тилу

стражденно Йсус дивися як!
впритул наблизивсь: „Брате!”
З ножем Пілата руку взяв,
став руку цілувати...

О, Боже, що сталося з серцем сьогодні? –
У грудях тріпоче, підвищує тиск…
Усе ж було добре, зі спокоєм Сходу,
аж раптом біда і у приладі писк.
Розладились враз всі події і звички…
Симптоми хвороби? Бо настрою – нуль,
горю у вогні і не сплю цілу нічку,
пронизує щем, наче постріли куль.
А думка одна – все про неї, про неї…
Вже аж алергія і руки тремтять…
Тож швидше до лікаря – хай панацею
шукає мені, а то буду вмирать.
Всі скарги мої лікар вислухав пінні,
У вуса мугикнув і мовив таке:
«Цієї хвороби не знали до нині…
Призначим аналіз, рентген, ЕКГ…»
А потім, читаючи всі результати,
всміхнувся і в книгу «Діагноз» поліз.
І в мій бюлетень записав: «Лікувати?»,
«Еф шістдесят три. Крапка. Дев’ять» заніс.
А я, ледь не втративши думку й свідомість,
у жилах штовхнув занімілую кров,
й тривожно спитав: «Буду жити?».
Натомість:
«О, дурню, у тебе діагноз – ЛЮБОВ!!!»
20.10.2011

Уже несила тамувати біль -
за гріх який зустрів тебе бездушну?
Забитися б у найтемнішу мушлю
і вже не озиратися відтіль!

Наложнице добродійки Тюссо,
покрита звідусіль добірним воском,
дозволь, молю, моїм зболілим мозком
зануритися в непробудний сон!

...Надія втечі марна і пуста,
хоча й передостанньою конає -
мене невідворотно поглинає
діра - душі твоєї чорнота...

осінь 2009

Пародія

Потепління дається взнаки…
Твої стегна, облиплі нектаром,
Зайнялися здивованим жаром,
Бо колібрі із лона… Таки
Долетіли до неньки. А хміль
Так і б’є, так і б’є по обличчю.
Хоч птахам лізти в лоно не личить,
Та колібрі полізли. Не біль!
Це не біль, а така насолода…
Бо колібрі – лише уявіть:
То туди, то сюди – фіть-фіріть –
Ніжним пір"ям… Аж очі на лоба!


19.10.11

З тягарем незавершених справ,
Підкорятися долі не згодний:
Неважливо, що вчора упав,
Головне – я підвівся сьогодні!
Попри всі негаразди, – іду
На зелений вогонь світлофора.
Оминаю в дорозі біду,
Зустрічаюся вдома із горем.
І немає неправди в словах,
Не промовлених, а наболілих:
Почуваюся завше, мов птах
У котрого підрізали крила.
Загнуздавши, як вершник коня
Сьогодення нестерпного муку, -
Чимчикую між вас навманя
Недотепою і самоуком.
Та мені не забракне снаги
Дарувати тепло вам і світло,
Щоби душ кам’яні береги
Ваші нивами буйно розквітли!
20.10.11

За ці солодкі й чародійні муки,
За струни ці, улюблені ці звуки,
За миті злету, болю, і розпуки, –
Я душу віддаю, і серце, й руки.

- Что такое дар любви ?
Это вечная любовь Бога.
- Почему она вечная?
Бог создал человека из себя.
Любовь - это МИР!
Любим Его - как детей,
Храним Мир внутри себя.
2011г.

Накрапа, накрапа, накрапа,
Мов розкидана крапель копа,
Що збирав Пан Отець,наче сіно,
Щоб небесних коней напоїть.
Після праці пішов він спочить.
Янголята у ту ж таки мить
Позбігались і нумо скидати
Оберемками краплі униз:
На садочки, дерева, на хати.
А щоби замочило і ліс,
То покликали вітер в підмогу.
Буде їм прочуханка від Бога!

Наснився Львів...
Літа мої армійські,
Роки мої студентські...
Як давно
Не чувся чужаком у цьому місті,
Я пив жаждиво юності вино
В кав’ярнях,
Де з часів середньовіччя
Не вивітрився тихий супокій,
Блаженний дух
І галицьке наріччя,
Єдине в неповторності своїй.

О як давно не був я в цьому місті,
Що стало уособленням розлук:
Від сина - ні жоднісінької вісті,
Листів не шле єдиний мій онук.
Про давніх друзів не веду вже й мови -
То в юності дружилось...
А тепер
Немає з ким -
Той виїхав зі Львова,
А той спадлючивсь геть,
А той - помер...
Мені ж Луганськ немов приріс до шкіри:
Попробуй відірвати - бризне кров...
Чи це - любов,
Яка не знає міри,
Чи це - хронічна вже -
Антилюбов?..

Онук Богдан - ві сні- говорить:
"Діду,
Раз ти не їдеш,
То який ти дід..."
А я - мовчу:
Приїду - не приїду -
Злидар і доконечний інвалід.
Чи доживу до теплих днів - не знаю.
Вже й сліз нема, і не знаходжу слів...

За Львовом я нуджусь і потерпаю,
А Львову - що?..
Живе без мене Львів.

в цьому будинку вони колись і жили
бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби
лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити
в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях
дихання вітру структуру страху коли ти
дивишся на подвір’я
де військові кладуть асфальт
і саджають сосни

їх виводили серед ночі зганяючи сни
з їхніх плечей наче щурів з підвіконня
сірі сорочки на них просякали потом
і в тілах їхніх стояла жовта сеча
мов контрабанда
тим хто виводив подобався запах нічного життя
їхня сіра білизна що набрякала від збудження
їхні жінки що розмазували по обличчю
сліди переляку і макіяж

на розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонад
липкі фіолетові краплі сиропу зтягували шкіру
налипали на пальцях і в куточках уст
обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік
і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода
скоріше б додому зачиняючи щільно двері
на чорний замок на ланцюжок на засув
слухати як нишпорить вітер в дверних
механізмах і під вилицями
слухати як калатає сонце
у незашторених вікнах

їх виводили
швидко заганяючи з вулиці
в нутрощі чорних автомобілів
так що деякий час вони ще дихали тим киснем
киснем будинку тамуючи його в шлунку
намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи
ні краплі істерики

тоді коли ти захочеш розподілити слова
на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався
ти мусиш відчути цю тишу яка розрива
нічну серцевину -- вимучена кругова --
кожного разу скільки б сюди не вертався

тому що колись давно шматки гарячих лексем
холонули тут в ротах забиваючись страхом
і той чоловік із обважнілим лицем
з чорним записником і простим олівцем
лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом

просто існує такий різновид споруд
в яких ця остання межа особливо похмура
де надто неглибоко пекло і русла підземних руд
де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт
де починається смерть і кінчається література

1.
Переболіли віддалі
Непевних почувань.
Ми віддані, ми віддані —
Переступивши грань.

2.
І знов дзиґар відцокує
Чекання кожну мить —
Неспокоєм, неспокоєм
У грудях стугонить.

3.
Щемлива пісня осені
Подовжує мости.
Ми прошені, ми прошені
До щастя увійти.

(10.2011)

Життя сюрпризів повне.
І поразок –
І кожна з них
у серце ранить
зразу.
Ти закохалась
в ніжні мої
вірші,
Але писав я їх,
зізнаюсь,
іншій.


2011

Між світлом і тінню, для мук чи розради,
у хитросплетінні ранкових видінь
прийшло усвідомлення прикрої правди,
неначе судома у мерзлій воді.

Таки не затямив нехитру науку,
кружними путями у пекло забрів! -
даруючи милість, подав тобі руку,
а ти подивилась на мене з-під брів…

Ховається далеч за давні образи,
злітається галич на чорний бенкет.
В стрімкому падінні принцеса і блазень -
ні краплі надії на вихід з піке…

весна 2010

Н. К...
Розверзнеться небо, засяють зірниці,
Запахнуть медами осінні вітри.
У місячнім сяйві ріка заіскриться
І чайки заквилять на схилі гори.
Ще віти вологі розправлять дерева,
Ледь каплі тремтливі додолу впадуть.
Весь обрій укриє пожежа вишнева
І буде все добре на світі, мабуть…
19.10.11

Кидая корку от арбуза
под ноги безразличной публике,
он вопрошал: "О, где ты, Муза?!"
ответ простой, как дырка в бублике.

квітнули троянди піднебесно,
цукрились цукати справжньо,
кровоточив пруг в долоню десни;
в річку коні в яблуках і сажі

входили блаженно, чисто, свято;
тихо, навіть зірка не теленькне,
вулик засипав, а бджоленята
казочку просили солоденьку.

Душна ніч, а місяць, мов горщівка;
зеленисто, тяжко пахне сіно,
полунично поцілую в щічку:
сонце на язик багаттю сіло,

казка не минає, літо бродить,
ходить, нудиться, зриває горло...
вірша заспівав пісням на подив:
рими ритм тримали вправно, гордо...

і коли казки казковий пил свій
скинули і укріпились словом,
ззаду сучку пес хапав за писок
цілував, скавчав, квапливо совавсь...

я маю забути, благаю для себе тиші,
в якій не буває тебе, і в яку не пишеш.
волію не знати, коли ти ідеш на лови,
аби вполювати, аби убивати словом.

у тебе шалено красиві слова, як вірші.
у них безоглядно, бездумно, безтямно віриш.
так дихає небо над містом примарних майя -
на кожному вдиху частина його вмирає.

не хочу вмирати – по римі зникати жаско:
як тільки піддамся, хитнуся, замкнеться пастка –
розсиплеться місто і небо вдихне востаннє.
і раз і назавжди для мене тебе не стане.

Промінь – каліка. Руки – із листя,
очі із холоду – глибше, ніж чисті.
Тонко – аж світло. Світло зносили
строфи убогі – вітру красила.
Вийшли на нього і розійшлися
кроком прозорим хижої рисі.

Лунко – порожньо. Звук – подорожній
в серці – аж синій. Далі – не можна
ані на йоту. Кров барикадна
перебігає, сохне у саднах.
Колоті врази – іній і тіні.

Боже, який ти ранимо-нетлінний.

19 Жовтня 2011

***
ти мене не побачиш
у хмарі пройду
тихо сонцем ласкавим
осіннім
лише серце тобі
на радість й біду
підпалю
вечоровим промінням
*

В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011

Досі
осінь звикає ходити в пальто.
Дивне авто, у якому ніхто,
возить червону фарбу.
Барбі
з кошиком яблук і листям беріз
вітру із піснею напереріз
перебіжить дорогу.
Блоги
жовто-гарячими стрічками тем
гучно кричатимуть про ДТП
на переході в зИму.
Зримо
вибризне фарба на сірий асфальт
краплями фраз і повторами пальт
в кожній знайомій фразі.
Разом
осінь і барбі під руку з дощем
сядуть в авто із пап’є і маше,
буре від рим і втоми.
Кома,
пчихне мотор, і покотиться час
зношеним колесом від глядача.
Бампер причеплять потім.
___
З плоті,
звісно, і крові фантомний ніхто
на ніч усім почитає Годо.
Чи Гадамера.
Всоте.

Моя душа гостює в Музи,
Не виманю – і калачем.
Гарбуз в городі товстопузий
В росі купається гольцем.

Йому лоскоче сонце хвостик,
І він кругленький, ніби м’яч.
А по невидимому мосту
До когось мчить Пегас навскач.

Ау! Ау! Ау, поети!
Куди поділись читачі?
А гарбузи усім октетом
Співають в сонця на печі.

2011

Від Сяну до Дону -
Із дому й додому:
У Львові мій син,
А в Луганську дочка...
Вистукує поїзд:
- Нікому,
Ні-ко-му
Мостів не зірвати
На наших річках!

Луганські степи
Й галичанські підгір’я -
Між ними пульсує
Аорта Дніпра...
- Нікому,
Ні-ко-ли
Не вбити довір’я
між нами,
синами
Дніпра і Добра!

Із дому - додому...
До болю знайому
І рідну до щему
В промінні дощу
Люблю свою землю.
Й ні-ко-му
Чужому
На неї, святу
Зазіхань не прощу!

Від Сяну до Дону
Немає кордону,
Нема перепони
Думкам і пісням,
Живем по своєму
Людському закону
Й ніхто не накине
Ненашого
Нам!
1999р

Бережи їх усіх, Боже:
клени притишені, що за єдину морозяну ніч листя усе згубили,
птахів безіменних, що небо чорними нитками крил церують,
траву посивілу, що миро роси точить уранці –
бо любили вони беззавітно,
безоглядно і безголово,
чулим серцем своїм зеленим.
Навіть птахи – зеленим…

Яблука із синцями й синицями з небес падали,
очі заплющували від страху –
Гуп! –
то і лежать поснулі…
Сотні їх у садку – а зібрати уже нікому…

Підніми їх усіх, Господи –
до єдиного, до найменшого,
до останнього –
щоб не марно жили вони і вмирали не марно,
торкнися долонями шкірки тугої,
покоцаної,
серця
чулого і розчуленого
із червоточинами
осені та любові….

Не йди на допомогу моїй смерті,
Не вір її заплаканим очам.
Слова, такі нав’язливо відверті,
Віддай недорозвинутим ночам.

Прощення не проси, коли загину,
Мій гнів на дні свідомості застив.
Ти й так моє життя на половину
Зухвало й непомітно скоротив.

Ти кожної розгубленої миті
Нарощуєш на радості печаль.
І сумніви, що в совісті зариті,
В болючу закрутилися спіраль.

Не плач, коли я змучену тривогу,
Ковтатиму, мов щастя еліксир.
Любов не дожила до перемоги,
І вічності потяг її буксир.

Павутинками
в лісі листя шурхотить —
стежки ховає.

(10.2011)