Пройти по сонцю й не закрить очей,
Дощем пролитись - бути знов сухою,
Зламати хід звичайних всім речей,
А зупинившись, бути знов собою.

Ніщо не повернути вже назад,
І обертатись сенсу вже нема...
Не слухаючи нічиїх порад,
Іду вперед - це вибрала сама!

Я бачу світ, і в ньому все для мене,
Творити долю буди тільки я.
А шлях мій лиш туди поверне,
Куди захочу повернути я!

Та я слабка, бо я людина,
Сама себе забрала я в полон.
Собі лише багато чого винна,
Побудувавши кам'яний свій трон.

Щаслива я? Щасливий лише вітер,
Бо вільний він, ним дихає земля!
Я ж - лише лялька в цьому світі -
Керують мною і керую я...

Настане день, і я піду з життя,
Залишусь, може, в пам'яті людей...
Мене врятує темне забуття
Від ніжних слів і заздрісних очей.

Так! Я - богиня, я - цариця!
Я маю серце кам'яне!
Я - кішка чорна, я - тигриця!
Я - та, ким ви іще не є!

Сьогодні - добра і покірна,
А завтра - дика і лиха!
Одній лиш музиці я вірна,
Вона для мене - сенс життя!

Не смійте, чуєте, не смійте
Мене підносить до небес!..
Прошу лише вас - не покиньте
І не зітріть з своїх сердець...

Я вам належу, тільки вам...
Моє життя у вас в руках!
І душу всю я вам віддам,
Собі залишу тільки страх...

Залишу сни, думки і мрії,
І серця стук, і блиск зорі,
Залишу ночі золотії,
Ті, що життя дають мені.

А вже на ранок - сонце в очі,
Воно дарує забуття.
Розвіє тінь хмільної ночі,
Яка відходить в небуття...

Чого я прагну? Може, слави?
Її я маю вже давно...
А, може, волі, і назавжди!
Я вже не матиму цього...

Пройти по сонцю й не закрить очей,
На землю лагідно проміння лити!
Зламаю хід звичайних всім речей!
Інакше нащо було жити?!

2010р.

Холодний кришталь цілував мої руки,
Холодне залізо у серці пекло...
Холодні, безжальні, пронизливі звуки...
Холодне повітря у груди текло...

І вітер холодний зривав мої сльози,
З обличчя змиваючи тугу й печаль...
Холодні думки і безжальні морози...
Холодний кришталь,
холодний кришталь...

Густе, наче сніг, тягнулось повітря,
Збивало із ніг, як камінь в плече.
І гострився біль, напинав свої вістря,
Аж чулося як до серця тече.

Холодним цілунком спокутуєш зраду,
З обличчя знімаючи сніжну вуаль...
Та в серці твоєму давно вже, я знаю,
Холодний кришталь,
холодний кришталь...

Не цінуєш її та не віриш в любов її світлу
наче камінь покинув під ноги своїм ворогам
а вона своїм серцем хотіла байдужість зігріти
та прощала слова, у яких ти зневірився сам..

Відкривала щоразу тобі свою душу, мов сонце
прилітала мов птаха, коли ти один сумував,
наче дощ навесні тихо стукала в твоє віконце
за яким ти кохання й ненависть і ще розрізняв.

В її зіницях піщинки смутку,
Що зостаються на ніжній шкірі;
В її долонях зернинок грудка,
Що із любові зростуть в довірі.

Такі тепленькі і зовсім ніжні
Зібрали в світі всі сльози-роси;
В її долонях скарби чудесні,
Щоб поділитись із тим, хто просить.

Торкнувшись їх – вмить втрачаєш мову;
Рука тремтяча цей скарб ласкає…
Любов, мов пташка, злетіла знову
Щоб поділитись з тим хто чекає

Спини мене спини!! Зостанусь на хвилину і залишусь на віки,
Дарованою днем - із дна перлини що засвітила світлом уночі.
Спини мене і залишись! Тримаючи чимдужче біля себе на одинці
А іншим всім хто не байдужий до почуттів Твоїх – дозволь піти .

Я залишусь і з місяцем зійду на Небосхил - цілуючи світанок аж до ночі
Торкаючись думок Твоїх і мрій – зіллюся з променем ранковим аж до скронь,
Спини мене спини! Нехай із серця вилетять метелики Любові, віри і надії
І спокій огорне мене і забере у тихий й веселковий диво ніжний сон.

Це подих останній… І ангелів крила несуть
у небі містечка твого тепле літа зітхання, -
куди ти, куди? – чи далека доріженька-путь? -
в яку твоє серце зібрало душі подаяння?

Куди ж ти подався?.. І сосни тобою пливуть.
Куди?.. Простягають алеї твої перехрестя -
зостанься ще трохи, собою складаючи суть
господнього мужа в епоху земного безчестя.

Прощай, о там зверху, усім нам забуті слова,
які дарував, як будови свої, безкорисно,
прощай, на цій тверді, де повнила сни пахлава,
а серце гірчило, й гірчитиме нині і прісно.
….
Це бджілка злітає твоя «золота» на меди́ -
дитяча рука не сахнеться од неї капризно, -
то пам'ять вертається із-за блакиті слюди
туди, де у подиху Божому сниться Вітчизна.

23.07.2011 17-00

У вечір липневий чи в сутінках серпня,
у краплях дощу чи в ряхтінні небес
згадай, не мене хай, а любляче серце,
яке так нестримно бажало тебе.

І не нарікай на фальшиву погорду,
назад повернутися не обіцяй.
Згадай, як покару чи як нагороду,
чи хоч мимоволі - згадай!

А потім, удень, можеж просто минути,
поранити словом чи вбити - і край.
Згадай для годиться. Згадай, щоб забути.
Але, я так хочу, - згадай!

2007(2011)

Запахнеш медом і житами,
зрадливий літній вітерець.
Складеш для мене колосками
початок жнив і їх кінець.
Гарячі, нетерплячі руки -
і рветься серце із грудей.
А за два кроки - вже розлука.
Та в бік який - отой чи цей -
я маю право не ступити?
Затримаю початок жнив...
Але достигне врешті жито
і щезнеш ти серед полів.
Аж поки перезріє літо,
і ти, знесилений від зрад,
прилинеш серцем відпочити.
...А я уже - осінній сад.

2007(2011)

(ABaAaAB)
24.07.2011

Гуляють опівночі тіні вогненні -
Багаття роздмухане диханням зір.
Гойдається місяць в долонях у мене,
І ластиться ночі приручений звір.

Палає у ватрі вчорашнє безглуздя
Намарних старань ошукати себе -
У танці із тінями в замкнутім крузі
Задимлено-ближча стаю до небес...

Збираю потроху розсипані іскри,
Складаючи з них потаємні слова...

І тільки пера знов загострене вістря
Відчує ту мить, як душа ожива.
2011

Напишите мне стихотворенье,
Чтоб подняться в небо захотело,
Чтоб за ним я птицей улетела,
Напишите мне в одно мгновенье.

Расскажите старые секреты,
Вспомните о глупостях и былях,
Напишите, Вы же все поэты!
Полечу на Ваших белых крыльях.

Унесите в жизнь свою чужую,
Близко подпустите без сомненья,
Рядом об утрате затоскую,
Посмотрю на Вас без умиленья.

Не ходите ночью одиноким,
Не водите грусть свою в потемках,
Не пристало быть к себе жестоким,
Вспоминать об обозленных волках.

Подарите мне свое веселье,
Отпустите смех в чужие руки,
Разлюбите серое безделье,
Позабуду с Вами я о скуке…

тіні чужі
і ракурс падіння променів,
і місто між іншим якесь провінційне.

підозри-вужі
чорнять мене наче сажа в комині,
хоч я не така й претензійна.

слова - стиглі сливи
із реготом вниз і вщент
ну що за біда, що мені за потреба
шукати у хмільних міркуваннях дзен?!

Вітер ганяє по полю веселий,
Трави голубить, у щоки цілує
Над головою посипалась стеля.

Паніка в ріках лякливих мурашок,
Ластівка, ловлячи їх,захлинається!
В спину штовхати, спішити - а нашо?

Не віддавай, земле, все своє світло,
Не задихнулося б в твоїй пітьмі
Все, що розквітне і те, що вже квітло.

Зір би не втратити в спаласі гніву,
Не загубити б себе між піщинок,
Не розмішатися б у воді;

В духа безтілого, мовчазну діву,
Не перекинутись би. Поки людина,
Поки грозою іду по житті.

2011, липень

Іду, збиваючись із курсу,
То запливаю за буйки,
Б'є джерело, воно тобою плаче,
Курсивом виливаючись в рядки.
А я іду, тепер уже без тебе,
У непотрібні ті круги,
Де дні переступають через ночі
І світлого тепер лиш береги.
Є. М. Н.
22.07.2011

*
Казкові їжачки і дикі губи,-
Схвильовані весіннім цвітом. Жах!
І я цілую знов тебе до згуби,
І тане вечір на твоїх устах!
*
Листи задовгі, повні протиріч.
Раніш століттям - смайлики не в моді.
" У чому ж річ, скажи, у чому річ?"-
Лице змивають краплі в непогоді...
*
Я виліз, я тут! Що до решти ,-
різниця яка?!Каяття?
І рветься по пОлю вершник
У прірву, без мене? буття...
*
А до пекла -
одне лиш свято.
Що, маестро?-
нічев - завзятий.
По бруківці крокую клято.
Кинь монетку!
бо де ще взяти?...
*
Ти очі закрила - химера.
По віях повзу ножем.
А ти? Ти жива чи вмерла?
Чи може зі мною, Мем?!
*
Я так і знав, що Ти- моя!
Тепер - одне,- чи в рай, чи в пекло.
Та кволить прірвою орля,-
Вже не до Ігор, завтра - смеркло...
*
О, брате,! напившись нектару під вечір,
Я знову повзу до стола і пера.
Та Муза шепоче,- що то лише втеча
Від себе і вмкнутого поспіхом бра...
*
Біля кав*ярні в сутінках тіні.
Я твоя тінь.
Руки цілую твої тендітні
В дикій жадобі німій...

Дайте мені отруту! Буду біду трощити.
Буду я посуд бити. Вити, немов койот.
З нерву тонкого зараз повністю я пошита:
Рветься та рветься низка тіла в німий бойкот –
Без голови і серця просто, авжеж, коритись!
Доле! Ти домоглася бажаного свого:
Біле кільце на палець ти надягла мені із
Посмішкою легкою, сутність чия – вогонь
Зради та божевілля, з голосом від планиди:
«Лялька ти, тільки лялька у застарілій грі».
Ніч полюбляє, певно, зоряний лак сновиди,
Доля – зі мною гратись в школу і шлюбний гріх.
І не втекти за обрій (дайте мені отруту),
Біле кільце не зняти, хай би йому вже грець:
З часом лише тьмяніє, золотом чорним бути
Наче воно жадає... й буде насамкінець.

2011 р.

Поїхала. За мною не сумуй.
Останнім часом я й собі незнана.
То осуд перетворюю в осанну,
То навпаки. Хоч став за буєм буй.

І навіть ти, досвідчений нирець,
Розгублено руками лиш розводиш.
Тож я, аби пізнати власні води,
Поїхала до себе навпростець.

Така незнана у мені ця мить!
Чужа вода та кров. А може... рідна?
Здогадуюся раптом: я – вагітна.
І музика немов мені бринить.

2011 р.

На годиннику північ і дим цигарковий.
Мовчить календар про застиглі літа.
А на стелі павук: в павутину любові
Доплітає розлуки з десятка до ста.

Замість сонця вплітає тумани й тривоги,
Замість вірності зради одвічні плете.
Там, де ліжко було, простелилась дорога.
Там вже й потяг, й прощання святе.

Прокидаюсь, змітаю гидку павутину.
За цигаркою тягнеться сонна рука.
Споглядаю, як плаче у тиші годинник
За згасанням життя павука.

23.07.2011

окрушини білого повні спокою акорди
і всяке відчуження може ставати тобою
надломи речей і пустоти сердечних покоїв
куди не підійдуть ключі схолоднілого слова

а стежка протоптана -- сріберно ранішні роси
і це уневажнює всі попередні закони
квітучу жоржину чекаєш а отже обіцяну осінь
еони дощу й відсторонено білий колодязь

і вічність збувається десь поміж серпнем і снами
і ти переселений в інші тіла і епохи
і кожна з кімнат твоїх вже володіння моргани
і кожен світанок для тебе так схожий на попіл

о, так і явлють нам боги життя і вмирання
хисткі прозерпіни із позаторішнього світу
у тебе знайдеться знайдеться! для них ще достатньо світанків
у серці твоєму, ще знаєш, достатньо і сліз і заліза

Почекай, не зникай,
Я прийду, привітай,
І ми разом піднімимось в небо.
На одному крилі,
Ми здолаєм далі,
Нам другого крила вже не треба.

Бо те друге крило,
Нас у прірву звело,
Нам одного в коханні достатньо.
Ми ж бо тіло одне,
Сила в ньому зросте,
Нам ніколи не буде самотньо !

Є в мене шкільний друзяка,
ми з ним нерозлийвода…
випробування усілякі:
вогонь, мідні труби… Та,

що казати: рідніший брата…
На весіллі дружбою був
я у нього… І викрилась правда…
мені на біду…

З пацанами вчора у лазню
зібрались, водій – Вітьок –
каже: купіть водяри,
а ми знімем дівок…

Ось, на місті вже стіл накрили,
ще Вітька не було; кабалИк
веселий стояв. «Мало пива!»
Я за пивом пішов… Коли

повернувся, то вже дівчата
в простиралах сиділи і
щебетали, сміялися… Правда,
нас – п’ятеро, а їх дві…

Не зразу второпав: у Сяви
дивлюся – сидить вона –
дружина мого друзяки
на колінах; не знав,

що казати й робити; лажа;
як повести себе? , але…
Вона встала, підходить, каже:
«Ти не знаєш мене, я – тебе», –

відчужИлась… Яка ж наруга!
Як усі, так і я чинив…
І не знаю, казати другові
про жінку його чи ні?

Хлопці, прошу, сховайте рогатки,
Бо несу я своє віршенятко.
Ось погляньте – сховалось в куточку
Під весняним, зеленим листочком.
І сидить собі тихо-тихенько,
Як горобчик, пухнасте й маленьке…

Хлопці вмить поламали рогатки,
І почули: “Це я, віршенятко!”
І стрибнуло на руки Катрусі:
“Я вже виросло, я не боюся!”
І віднині дорослі і діти
Будуть це віршенятко любити.

2011

Cценарій нашого безсмертя
Ще не написано.
Хоча...
Я у чернетках зустрічав
Знайомі прізвища.
Відверта...
Брехала сука з постамента,
Що дерся в небо.
А в очах...
У пройд захмарних світ шкварчав.
Пательня сьомого...
мольберта!

Ти одягнена в чорне клечання (не першу добу)…
Похмаринно (із дзьоба лелеки), як з вишень, на шкіру
Сонно скрапує кров, обагривши зорю голубу,
Розмиваючи вечір й ікони сумної довіри…

Ти в мені не мовчиш - вибухаєш спонтанністю лих...
Я тебе передбачила, трунок проливши на тишу…
Надихай. Заворожуй. Розгублену кидай на сніг…
Я сама тебе першою знову (для інших) залишу…

Пелюстковим причастям - лелеки (із чорних сутан)
Знову білу весну передбачать, всміхаючись хтиво…
Я тебе відчуваю. Твій подих, напружений стан,
Твої нерви оголені й збуджені губи зрадливі…

Розірви на мені всі ті чорно-прозорі стрічки…
Я не хочу іти, не відчувши спокусливе літо...
Я тебе не торкнуся. В твої не потраплю думки…
Мені б просто на тебе (іздалеку) раз подивитись…
2011 рік

Друзі повірте прийде час
Коли дзвони забют дебати,
Влада правди прийде до нас
Тирани як миші будуть тікати.

Зацвітуть сади рясною пряду,
Люди знову оживуть
Жінку з плетеною косою
На престол знову возвидуть,

Тоді наступить справедливість ,
Феміда правди заспіває.
надія є, що вся банда
з України по втікає!

Це все невідома якась перевтома,
Що довго таїлася в напівжитті.
Ми часто вертались до рідного дому,
Та знов у двори попадали не ті.

Це все зубожіле старе божевілля,
Що пазурі точить у наші серця.
Ми йшли до мети, мов на зване весілля,
Та вже були зайняті кращі місця.

Це все ще, до речі, глуха порожнеча,
В яку ми скотилися досить давно.
Це відлік назад, або прагнення втечі,
Цього відвернути, на жаль, не дано.

* * *
Стоїть такий снігопад!
Здається, голки ялинок
В імлі вишивають сад
Хрестиками сніжинок.

2010

Я сто ночей дзвінких пісень співаю
Біля джерел – твоїх прекрасних ніг.
Якби й хотів, замовкнути б не зміг,
Натхненний серед буйного розмаю.

Меди по вінця доля наливає,
Коли в душі не причаївся гріх.
І рвуть вудила двоє вороних,
Ось-ось помчать по неземному раю.

І раптом чую лопотіння крил,
Що виросли, мабуть, із рук гарячих,
І вилітає серце нетерпляче,

Й несе мій спів на тихий небосхил.
Душа схилилась і від щастя плаче, –
З-під вій твоїх – дві сотні карих стріл.

2011

Милым другом, приятным чтением
Я должен был сделаться.
Еще одним приключением
Для тебя. -
С завидным проникновением,
Не последним
В игре из многих.
Ах, что же было стесняться войти в историю?!
Слежаться в поло-плюмажную аллегорию?!
Транзитом -
Аж из Германии в Черногорию -
По московским найт-клубам
Бежали твои отроги.

Не все и всегда сбывается, тем не менее.
Не выцепить скоро
Такое, как я, растение.
Я должен был стать
Еще одним приключением,
Еще одним нераскрывшимся семафором...

2010

Днем - кефир и беспорочье,
Днем гармония и мир.
Тяжело бывает ночью -
Ночью снится мне Кабир.

В пику стадным интересам,
Весь в засосах и в поту,
Чупокабрым мракобесам
Он грозит своим тату.

Он приходит, как цунами:
"Зарывая в перегной,
Ты последними червями
Проклял Вовочку со мной?"

Как Маоцзедун и Сталин,
Он грозится сотней клизм:
"Хорошо ль у вас поставлен
Эротический цинизм?"

Он клокочет, словно Этна,
Будто ерш в глухой трубе.
Говорю ему ответно:
"Сложим органы в борьбе!"

Только не было бы сжато
Все до нас в чужой карман.
Только дрых бы при деньжатах
Легендарный наркоман".

2010

Ми з тобою одного міста,
Походження, національності.
Простонародні за змістом,
Понадсвідомо – украйнуті.

Серед краю, що Бог украяв,
З краями – рубцями кривавими,
Де нерозкаяний Каїн
Ділить і править розправами,

Де вмирають так мирно зміни,
Знаменами де – заміновано.
Де ця криївка-країна,
В мову яку занімована?

Ми віками – сліпі та віщі,
Коб не гірклий, зичили б досвіду.
Тричі – хрестом, в тризні – двічі,
В думи складаємо досвіти.

Ми ще маємо в грудях пісню,
Щемить нам, ще мить – і вже вирветься,
Виоре вирвами. Грізно
Землі зведе аж і вилиці.

Наша слава вартує в шанцях,
Палає - бо варто – над ватрами.
Гарту нам дано і шансу –
Будемо, брате, не втратимо!

Вони прибували із нетрів
сонячної сторони.
Всі - неопалимі соромом,
на колісницях першого класу.
У їх апетиті було щось до болю
від сарани.
За ними Вітчизною
стелився сморід плавленої пластмаси.

Вони оселялися в склепах
або кам'яницях міст,
Змивали в річки свій слиз,
Шампанське кращих років лили рікою.
Ходили в театри
Бо дуже любили кричати: "Біс!"
В селі їх лякало поле
І знамення розкиданого гною.

Наскрізь пробивали утроби,
безплідні і геть гнилі.
З дірками жили,
їх легко було зв'язувати і наживляти.
Палили. А іноді,
прикинувшись, ніби вони - лід,
Заманювали криголами
у болотистий мілкий фарватер.

Синхронно робили
діла благодійні і репортаж.
Оце їх проймало:
стояти службу, подати і просльозитись,
Якщо ж сирота їм траплялась -
підвищений пілотаж -
На руки сирітку і з нею - в кадр.
Тоді - в притулок, притон, криту.

Їх стільки ставало навколо -
Не перебрати за вік.
Вони гвалтували так вміло,
що їм без пам'яті віддавались.
А хто ще пручався -
скидали в рів, чи здіймали на сміх,
А решта - боялись
в роті сусіда прихованого оскалу.

Вони мутували під моду,
навіть лягали під ніж,
Являлись в подобі
завойовників диких племен і прогресу.
Під чарку добрішали,
з похмілля горлали: "Землю їж!"
І берци обстукували в заступи
біля прис(и)паного плебсу.

Приймали у жертву сумління,
як мито збирали міць.
Для в'язнів сумнівних цінностей
повну волю давали й квартири.
Їх можна було не помічати,
але вони вже - скрізь.
Та хто ж вони, хто... Прокинувся.
Ранок чимось нагадує вирок.

2012

таинство любви безгранично свято
мы отграждаясь от чуждого
развиваем то что свойственно душе
пройтись босым по гарячему пляжу
предаться неге в солнечных лучах
без напряжения и безпокойства
вдыхать шепот волны ее аромат
Радость благодати Родного Края
дыханием нежности нас обнимая
шепчет прохлада волной Днепра
в уединении с природой
повиновение любви и мы счастливы всегда.
2011г.

В водовороте беспокойства и отчаяния
не допускай в мечты свои сомнения
любви крыло всех возносит высоко
невзирая на разлуку щастье рядом твое.

Мечты в любви всегда проявятся
оживут они в Храме Странствия
в Челах души и разума
Солнце и Луна в поцелуе сливаются

Прийдет тот день когда
Радость мечты вольется в тебя
и нитью серебра одежда брачная
воссияет в храме серого дня

2011г.

Мов замку Росенборг стрімкий паркет,
Дахи зелені стелить Копенгаген,
І краплі шаленіють від наснаги –
Танцюють степ під стукіт кастаньєт.

То дощ дає щоденний свій концерт,
Тамуючи сердець таємну спрагу.
І сам король висловлює повагу,
В миру монарх, але в душі – поет.

10.07.2009

Ні шереху, ні запаху, ні блиску
Твого волосся, тіла і очей, -
Нашвидкуруч написана записка
В розколині залишених речей.
“Пробач… Прощай…” – читаю очманіло
Я не слова, а літери якісь,
Що на папері білім почорніли,
Кохання перекресливши навкіс.
Собі не хочу видаватись мужнім,
Коли слова не оминули ціль, -
Пече на серці рана невидужна
І душу тупо непокоїть біль...

21.07 11.

Сам не знаю, як тебе знайшов
І дивну цю любов.
Ти прийшла, неначе з моїх снів-
Я так тебе хотів!

Я тебе у мріях малював,
Мон шер, май свііт, май лав,
А ти ж ввірвалась у моє життя -
І немає вороття!


Ти мовчиш, а я ж тебе люблю,
Хоч в тебе серце з кришталю!
Мені заздрить кожен супермен:
Тіло твоє виліпив Роден.

А ти ж мені не кажеш "так" чи "ні",
Ну які вже тут пісні?
А ти ж із мене висмокчеш всю кров:
От така "любов"!

2007 р.

Рыдаешь словами-сливами...
да будь ты хоть афро-китайцем –
не станешь насильно счастливым:
в рай не утащишь за яйца.

2011

Підкину дров в Твоє багаття,
Аби димочком заклубивсь
Аж до небес, де голуби
Й оселя янголів крилатих.

Хай не розтане Твій димок,
А полетить понад степами
І воскресить холодний камінь,
Ще не розсипаний в пісок...

І хай світанок на воді
Цілує тінь, що з неба впала,
І врешті берега причалить,
Мов корабель Твоїх надій.

Колись й Душа димком незримим,
Мов білий лебідь з рідних плес,
Злетить в обійми до небес,
Неначе рима...

«Душа моя, послухай!
Як яблуня в цвіту…»
П.Тичина
У житті пастила не щодня до обіду,
Лише інколи, тільки у свято під дзвони.

Я напружилась наче дроти телефонні,
Я напружилась, наче я постріл в сусіда…
Я напружилась, наче візок інвалідний
На четвертій сходині між пеклом і раєм….
Так буває….я знаю…в житті так буває…

Тільки серце волає, і серце голосить,
Тільки просідь уже довжиною, як осінь,
Тільки просо розсипалось пружно і просто,
І незграбні долоні не ладні збирати….
Я зберу….до зернини…я мушу зібрати….

Отченаш промовляють судини і жили,
Капіляри несуть життєдайну поживу,
Будем жити іще… трохи мусим пожити….
Кров пульсує і грає запеклий свій марш:
Отченаш. Отченаш. Отче наш! Отче Наш!

У житті пастила не щодня до обіду,
Лише інколи, тільки у свято під дзвони….
Я купила сьогодні в крамничці ікону...

Я приїду…ти чуєш?...колись я приїду………….

Пародія

Ще звéчора простір скривúло –
Так тóскно, хоч вовком завий!
І розум… “загус” – то не діло…
Гранчак підозріло пустий.

Ще й час зупинивсь, як в Ейнштейна
(Свідомість – суцільний нарив)
Залúшилась гуща кофейна…
Я знову – недó-пере-пив!


21.07.2011

Солоний цілунок. Сльоза на щоці.
Затужить печаль у лелечім ключі.

Страшне роздоріжжя... І вже поміж нас
Один лише вітер, і той не впізна.

Бо інші віднині - далекі, чужі...
Ти - кріпость за ровом, а я - в кольчузі.

Без помочі холод пройма до кісток.
А ми вже шукаєм очима місток.

А я твій раб? Чи ти моя рабиня?
Твій вічний сон? Чи сни твої в мені?
По лезу бродить, блискає провина
І видає спокусу сатані.

Не будь рабою, не звеличуй грішне,
Не відречись, не вбий, не осуди.
Спокутуй, кайся, віруй в потойбічне!
Тавро на груди – й геть назавжди йди.

Та Я - твій раб, і Ти - моя рабиня.
І мертво все. Чи маєш інший гріх?
Прийшла на Суд у похоті провина -
І куплена, і продана для всіх.

Залиши мені крапельку болю
Поцілунком підхмелених уст,
Бо інакше піти не дозволю
Я тобі в одурманену путь.

Залиши мені крихту страждання,
Чи й цього почуття тобі жаль?
Як мене ти не гріла коханням,
Хоч опалою лютою вжаль.

Та зостав мені світлу надію,
Десь, колись, може стрінемось ще,
Як я болями перехворію,
Лиш жеврітиме спогаду щем.

Залиши мені те, що не вільно
З серця вирвати просто за так :
Світлу мрію квітчасто - весільну,
Поцілунку прощального смак…


21.07.11.

Знаєш, як після бою
в пам'ять врізається звук
грати на струнах болю
аж до кривавих рук

брати тебе за плечі
писати на пів рядка
тут, на лінії втечі,
я буду завжди така

відкрита і обеззброєна
зі скрипкою у руці
пустельна дорога воїна
печальні її взірці

і дихає вітер в спину
і правда в лице січе
знали таку людину?
перепече...

1
Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди,
Я вирвуся, щоб бачити тебе,
Порвати пута фальші і облуди,
Що тисне нас і по душі скребе,
Пробить стіну, котрою людська злість
Нас, друже мій сердечний, розділила,
Не знаючи, що в наших серцях сила,
Котрої ржа упідлення не з'їсть.
Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,
В твої обійми щирі кинусь я,
І скаже поцілуй мені гарячий,
Що будь-що-будь, а ти повік моя!
Моя і невідлучна! Бо сльозами
І горем ти знітована зо мнов!
Нема стіни, перегород між нами!
Не знає стін, перегород любов!
Всі пута, що засліплення й зла воля
На нас вложили, нам на біль, - порвем!
Отруту, що нас нею щедро доля
Поїла, виллєм з серця і затрем
Усякий слід тих споминок важких,
Котрі, мов черви, серце підгризали,
Щоб навіть тіні темнії від них
На наше вольне щастя не лягали.
Зближаєсь час, коли, подібно нам,
По довговічних боях, муках люди
Прокинуться, гнилий розмечуть трам,
Що їх давив, і щиро грудь до груди,
Уста до уст притиснуть, мов брати,
Приязним, щирим словом заговорять,
Позбувшись пут недумства, темноти,
І зависті, і людовладства, й горя.
1мая 1878

Коли світанок у воді
Збирає зорі обережно, -
Стають зеленими руді
Незрушні кручі прибережні.
Лисніє золотом пісок
Між комишем і осокою.
І сутінь тане, як димок
Мого багаття над рікою…
20.07.11.

I
Вирвалась, як стріла
Із тятиви горизонту.
І там, де захід пала,
Застрягла в мішені сонця.

II
Через вічні стомлені степи
Видивом, що скраю неба виникло,
Десь бредуть поламані стовпи,
Як несправні сонячні годинники.

2009

Після теплих слідів штилю
Буде шторм. Не засне море.
Не знесуть горизонт хвилі.
Стане небо напівхворе.

Відчайдушно порве вітер
Всі вітрила. На жаль, зовсім
На воді не ростуть квіти.
Ця прозора легка осінь

Недосяжна. На крик чайки
Не зважають. Відтак, скоро
Буде шторм. І густі ранки
Вже без сонця ввійдуть в море.
14.07.2011

Итак:
слово воробью,
вылетит – убью.

***
Слово вырвалось нарочно,
спелое, но чёрное.
Вы глотайте осторожно –
черви в нём проворные.

***
Неба – ровно... в тютельку,
солнца – на отмашку
для рождённых лютиков
не в своей рубашке.

***
Времени насыпали.
Кто клевал, кто сеял,
кто-то с ходу выпалил –
пища фарисея.

***
Ветра наглотался дождь –
по лицу бить перестал.
Если бы не ржавый гвоздь –
то свалился бы с креста...

***
За свежестью неделек и любовниц,
биением воскресным с колокольни
придёт, опохмеляясь, понедельник
с пособием для чайников "Бездельник".

***
Детство резвится – и ясно в душе.
Старость стремится развеяться в строчке.
Истине тесно в моём багаже –
ох, и достанется... сердцу и почкам.

***
Шли дни послушной чередой...
Накорми эфир средой!

20 Июля, 2011
:)