Милым другом, приятным чтением
Я должен был сделаться.
Еще одним приключением
Для тебя. -
С завидным проникновением,
Не последним
В игре из многих.
Ах, что же было стесняться войти в историю?!
Слежаться в поло-плюмажную аллегорию?!
Транзитом -
Аж из Германии в Черногорию -
По московским найт-клубам
Бежали твои отроги.

Не все и всегда сбывается, тем не менее.
Не выцепить скоро
Такое, как я, растение.
Я должен был стать
Еще одним приключением,
Еще одним нераскрывшимся семафором...

2010

Днем - кефир и беспорочье,
Днем гармония и мир.
Тяжело бывает ночью -
Ночью снится мне Кабир.

В пику стадным интересам,
Весь в засосах и в поту,
Чупокабрым мракобесам
Он грозит своим тату.

Он приходит, как цунами:
"Зарывая в перегной,
Ты последними червями
Проклял Вовочку со мной?"

Как Маоцзедун и Сталин,
Он грозится сотней клизм:
"Хорошо ль у вас поставлен
Эротический цинизм?"

Он клокочет, словно Этна,
Будто ерш в глухой трубе.
Говорю ему ответно:
"Сложим органы в борьбе!"

Только не было бы сжато
Все до нас в чужой карман.
Только дрых бы при деньжатах
Легендарный наркоман".

2010

Ми з тобою одного міста,
Походження, національності.
Простонародні за змістом,
Понадсвідомо – украйнуті.

Серед краю, що Бог украяв,
З краями – рубцями кривавими,
Де нерозкаяний Каїн
Ділить і править розправами,

Де вмирають так мирно зміни,
Знаменами де – заміновано.
Де ця криївка-країна,
В мову яку занімована?

Ми віками – сліпі та віщі,
Коб не гірклий, зичили б досвіду.
Тричі – хрестом, в тризні – двічі,
В думи складаємо досвіти.

Ми ще маємо в грудях пісню,
Щемить нам, ще мить – і вже вирветься,
Виоре вирвами. Грізно
Землі зведе аж і вилиці.

Наша слава вартує в шанцях,
Палає - бо варто – над ватрами.
Гарту нам дано і шансу –
Будемо, брате, не втратимо!

Вони прибували із нетрів
сонячної сторони.
Всі - неопалимі соромом,
на колісницях першого класу.
У їх апетиті було щось до болю
від сарани.
За ними Вітчизною
стелився сморід плавленої пластмаси.

Вони оселялися в склепах
або кам'яницях міст,
Змивали в річки свій слиз,
Шампанське кращих років лили рікою.
Ходили в театри
Бо дуже любили кричати: "Біс!"
В селі їх лякало поле
І знамення розкиданого гною.

Наскрізь пробивали утроби,
безплідні і геть гнилі.
З дірками жили,
їх легко було зв'язувати і наживляти.
Палили. А іноді,
прикинувшись, ніби вони - лід,
Заманювали криголами
у болотистий мілкий фарватер.

Синхронно робили
діла благодійні і репортаж.
Оце їх проймало:
стояти службу, подати і просльозитись,
Якщо ж сирота їм траплялась -
підвищений пілотаж -
На руки сирітку і з нею - в кадр.
Тоді - в притулок, притон, криту.

Їх стільки ставало навколо -
Не перебрати за вік.
Вони гвалтували так вміло,
що їм без пам'яті віддавались.
А хто ще пручався -
скидали в рів, чи здіймали на сміх,
А решта - боялись
в роті сусіда прихованого оскалу.

Вони мутували під моду,
навіть лягали під ніж,
Являлись в подобі
завойовників диких племен і прогресу.
Під чарку добрішали,
з похмілля горлали: "Землю їж!"
І берци обстукували в заступи
біля прис(и)паного плебсу.

Приймали у жертву сумління,
як мито збирали міць.
Для в'язнів сумнівних цінностей
повну волю давали й квартири.
Їх можна було не помічати,
але вони вже - скрізь.
Та хто ж вони, хто... Прокинувся.
Ранок чимось нагадує вирок.

2012

таинство любви безгранично свято
мы отграждаясь от чуждого
развиваем то что свойственно душе
пройтись босым по гарячему пляжу
предаться неге в солнечных лучах
без напряжения и безпокойства
вдыхать шепот волны ее аромат
Радость благодати Родного Края
дыханием нежности нас обнимая
шепчет прохлада волной Днепра
в уединении с природой
повиновение любви и мы счастливы всегда.
2011г.

В водовороте беспокойства и отчаяния
не допускай в мечты свои сомнения
любви крыло всех возносит высоко
невзирая на разлуку щастье рядом твое.

Мечты в любви всегда проявятся
оживут они в Храме Странствия
в Челах души и разума
Солнце и Луна в поцелуе сливаются

Прийдет тот день когда
Радость мечты вольется в тебя
и нитью серебра одежда брачная
воссияет в храме серого дня

2011г.

Мов замку Росенборг стрімкий паркет,
Дахи зелені стелить Копенгаген,
І краплі шаленіють від наснаги –
Танцюють степ під стукіт кастаньєт.

То дощ дає щоденний свій концерт,
Тамуючи сердець таємну спрагу.
І сам король висловлює повагу,
В миру монарх, але в душі – поет.

10.07.2009

Ні шереху, ні запаху, ні блиску
Твого волосся, тіла і очей, -
Нашвидкуруч написана записка
В розколині залишених речей.
“Пробач… Прощай…” – читаю очманіло
Я не слова, а літери якісь,
Що на папері білім почорніли,
Кохання перекресливши навкіс.
Собі не хочу видаватись мужнім,
Коли слова не оминули ціль, -
Пече на серці рана невидужна
І душу тупо непокоїть біль...

21.07 11.

Сам не знаю, як тебе знайшов
І дивну цю любов.
Ти прийшла, неначе з моїх снів-
Я так тебе хотів!

Я тебе у мріях малював,
Мон шер, май свііт, май лав,
А ти ж ввірвалась у моє життя -
І немає вороття!


Ти мовчиш, а я ж тебе люблю,
Хоч в тебе серце з кришталю!
Мені заздрить кожен супермен:
Тіло твоє виліпив Роден.

А ти ж мені не кажеш "так" чи "ні",
Ну які вже тут пісні?
А ти ж із мене висмокчеш всю кров:
От така "любов"!

2007 р.

Рыдаешь словами-сливами...
да будь ты хоть афро-китайцем –
не станешь насильно счастливым:
в рай не утащишь за яйца.

2011

Підкину дров в Твоє багаття,
Аби димочком заклубивсь
Аж до небес, де голуби
Й оселя янголів крилатих.

Хай не розтане Твій димок,
А полетить понад степами
І воскресить холодний камінь,
Ще не розсипаний в пісок...

І хай світанок на воді
Цілує тінь, що з неба впала,
І врешті берега причалить,
Мов корабель Твоїх надій.

Колись й Душа димком незримим,
Мов білий лебідь з рідних плес,
Злетить в обійми до небес,
Неначе рима...

«Душа моя, послухай!
Як яблуня в цвіту…»
П.Тичина
У житті пастила не щодня до обіду,
Лише інколи, тільки у свято під дзвони.

Я напружилась наче дроти телефонні,
Я напружилась, наче я постріл в сусіда…
Я напружилась, наче візок інвалідний
На четвертій сходині між пеклом і раєм….
Так буває….я знаю…в житті так буває…

Тільки серце волає, і серце голосить,
Тільки просідь уже довжиною, як осінь,
Тільки просо розсипалось пружно і просто,
І незграбні долоні не ладні збирати….
Я зберу….до зернини…я мушу зібрати….

Отченаш промовляють судини і жили,
Капіляри несуть життєдайну поживу,
Будем жити іще… трохи мусим пожити….
Кров пульсує і грає запеклий свій марш:
Отченаш. Отченаш. Отче наш! Отче Наш!

У житті пастила не щодня до обіду,
Лише інколи, тільки у свято під дзвони….
Я купила сьогодні в крамничці ікону...

Я приїду…ти чуєш?...колись я приїду………….

Пародія

Ще звéчора простір скривúло –
Так тóскно, хоч вовком завий!
І розум… “загус” – то не діло…
Гранчак підозріло пустий.

Ще й час зупинивсь, як в Ейнштейна
(Свідомість – суцільний нарив)
Залúшилась гуща кофейна…
Я знову – недó-пере-пив!


21.07.2011

Солоний цілунок. Сльоза на щоці.
Затужить печаль у лелечім ключі.

Страшне роздоріжжя... І вже поміж нас
Один лише вітер, і той не впізна.

Бо інші віднині - далекі, чужі...
Ти - кріпость за ровом, а я - в кольчузі.

Без помочі холод пройма до кісток.
А ми вже шукаєм очима місток.

А я твій раб? Чи ти моя рабиня?
Твій вічний сон? Чи сни твої в мені?
По лезу бродить, блискає провина
І видає спокусу сатані.

Не будь рабою, не звеличуй грішне,
Не відречись, не вбий, не осуди.
Спокутуй, кайся, віруй в потойбічне!
Тавро на груди – й геть назавжди йди.

Та Я - твій раб, і Ти - моя рабиня.
І мертво все. Чи маєш інший гріх?
Прийшла на Суд у похоті провина -
І куплена, і продана для всіх.

Залиши мені крапельку болю
Поцілунком підхмелених уст,
Бо інакше піти не дозволю
Я тобі в одурманену путь.

Залиши мені крихту страждання,
Чи й цього почуття тобі жаль?
Як мене ти не гріла коханням,
Хоч опалою лютою вжаль.

Та зостав мені світлу надію,
Десь, колись, може стрінемось ще,
Як я болями перехворію,
Лиш жеврітиме спогаду щем.

Залиши мені те, що не вільно
З серця вирвати просто за так :
Світлу мрію квітчасто - весільну,
Поцілунку прощального смак…


21.07.11.

Знаєш, як після бою
в пам'ять врізається звук
грати на струнах болю
аж до кривавих рук

брати тебе за плечі
писати на пів рядка
тут, на лінії втечі,
я буду завжди така

відкрита і обеззброєна
зі скрипкою у руці
пустельна дорога воїна
печальні її взірці

і дихає вітер в спину
і правда в лице січе
знали таку людину?
перепече...

1
Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди,
Я вирвуся, щоб бачити тебе,
Порвати пута фальші і облуди,
Що тисне нас і по душі скребе,
Пробить стіну, котрою людська злість
Нас, друже мій сердечний, розділила,
Не знаючи, що в наших серцях сила,
Котрої ржа упідлення не з'їсть.
Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,
В твої обійми щирі кинусь я,
І скаже поцілуй мені гарячий,
Що будь-що-будь, а ти повік моя!
Моя і невідлучна! Бо сльозами
І горем ти знітована зо мнов!
Нема стіни, перегород між нами!
Не знає стін, перегород любов!
Всі пута, що засліплення й зла воля
На нас вложили, нам на біль, - порвем!
Отруту, що нас нею щедро доля
Поїла, виллєм з серця і затрем
Усякий слід тих споминок важких,
Котрі, мов черви, серце підгризали,
Щоб навіть тіні темнії від них
На наше вольне щастя не лягали.
Зближаєсь час, коли, подібно нам,
По довговічних боях, муках люди
Прокинуться, гнилий розмечуть трам,
Що їх давив, і щиро грудь до груди,
Уста до уст притиснуть, мов брати,
Приязним, щирим словом заговорять,
Позбувшись пут недумства, темноти,
І зависті, і людовладства, й горя.
1мая 1878

Коли світанок у воді
Збирає зорі обережно, -
Стають зеленими руді
Незрушні кручі прибережні.
Лисніє золотом пісок
Між комишем і осокою.
І сутінь тане, як димок
Мого багаття над рікою…
20.07.11.

I
Вирвалась, як стріла
Із тятиви горизонту.
І там, де захід пала,
Застрягла в мішені сонця.

II
Через вічні стомлені степи
Видивом, що скраю неба виникло,
Десь бредуть поламані стовпи,
Як несправні сонячні годинники.

2009

Після теплих слідів штилю
Буде шторм. Не засне море.
Не знесуть горизонт хвилі.
Стане небо напівхворе.

Відчайдушно порве вітер
Всі вітрила. На жаль, зовсім
На воді не ростуть квіти.
Ця прозора легка осінь

Недосяжна. На крик чайки
Не зважають. Відтак, скоро
Буде шторм. І густі ранки
Вже без сонця ввійдуть в море.
14.07.2011

Итак:
слово воробью,
вылетит – убью.

***
Слово вырвалось нарочно,
спелое, но чёрное.
Вы глотайте осторожно –
черви в нём проворные.

***
Неба – ровно... в тютельку,
солнца – на отмашку
для рождённых лютиков
не в своей рубашке.

***
Времени насыпали.
Кто клевал, кто сеял,
кто-то с ходу выпалил –
пища фарисея.

***
Ветра наглотался дождь –
по лицу бить перестал.
Если бы не ржавый гвоздь –
то свалился бы с креста...

***
За свежестью неделек и любовниц,
биением воскресным с колокольни
придёт, опохмеляясь, понедельник
с пособием для чайников "Бездельник".

***
Детство резвится – и ясно в душе.
Старость стремится развеяться в строчке.
Истине тесно в моём багаже –
ох, и достанется... сердцу и почкам.

***
Шли дни послушной чередой...
Накорми эфир средой!

20 Июля, 2011
:)

Запитають: - Веселивсь?
Я й скажу, що ... помиливсь.

Помиляються ж... До зваб
особливе почуття б.

Хтось усе ще знов щипа:
- Не сміятися хіба?

Може, так... А, може, й ні.
Нецікаво, як сумні...

Тут до мене хтось схиливсь.
Я й сказав, що... помиливсь.

Виявляється, це - гніт:
помилятися не слід!

І давай мене картать
та веселощам повчать.

У глухий сховавсь я кут:
помилятимуся тут.

Тільки й там мене знайшли:
- А сміятися коли?

Переводжу циферблат
на два жарти десь... назад.

20.07.2011

Скажу собі: "Не падай!
Вчепись за хмари й вітер,
За непокірні рими
І крила сподівань.

Живи себе заради,
Хай сонце сльози витре,
І дух твій незборимий
Здолає болю грань!".

Безодня - почекає,
Промінчиком надії
Розтоплю лід зневіри,
Що серце оповив.

Примари позникають,
Злетять у небо мрії,
Бо рідний хтось і щирий
Промовить знов :"Живи!".
20.07.2011р.

Дай мені втопитися у твоїх долонях,
У теплі зеленому, спогадах червоних.
Покажи всі вікна, крізь які дивився
В небо моїх віч і волосся-листя.
Покажи всі двері, крізь які заходив,
Покажи шпаринки, лавки, ліжка, сходи;
Покажи картини, де кусками плоті
Застигали фарби - і так ніжно пахли!
На твоїх роботах - кольори, мов ноти,
Ми в них, мов в озерах, погляди купали.

2011, червень

А ти казала, що народиш сина,
А ти казала,- будеш назавжди.
І йшла від тебе неймовірна сила,
А вийшло – випив мертвої води.

А ти казала,- спопеліть готова,
А ти казала,- Я – Чумацький шлях.
Та я не знаю, що ховають знову
Твої слова у нетрях небуття.

А ще казала,- вірую до болю,
А ще про сни тривожні і сумні.
І я молюсь, і плачу над тобою.
І так болить, і крається мені.

Коли душа зірвалася із осі
Порвалися без догляду шнурки,
А ти стоїш розхрістаний і босий
Хапаєшся повітря , та дірки!

Ще й нарікаєш на «прокляту, долю,
А хто ж її, ту долю, тобі дав?
Ти ж сам запхав себе у ту неволю
І стала мрія - чужини удав.

Не плач і не тужи. Усе минуло!
Ти краще душу, що втікла, знайди.
Коханням невмирущим знов війнуло
До нього з вірою й любов’ю йди .

Пришло письмо. Видать, настало время
Сказать «прощай», негромкое «прости»…
Мне ждать пришлось ответа три недели,
Собраться с духом, чтобы отпустить,

Подумать, поразмыслить, подытожить,
О главном – если в целом объяснять…
Ответ ждала… во снах опять тревожно,
Предчувствие – разлука – не сбежать…

Предчувствие, что все пройдет с годами,
И я кого-то снова полюблю,
Пока что занимаюсь оригами,
Журавликов, как в сказке той, леплю…

Но у меня гораздо все счастливей,
Я верю, все не зря, и ты любим,
Мне полюбить, признаюсь, хватит силы,
Пока не время…наблюдаю мир.

Считаю дни и создаю картины,
Вино и кофе, как и прежде, пью,
Мечтаю в отпуск – далеко и длинный,
Встречать и провожать свою зарю.

Опять веду беседы на досуге,
С собой, внутри, несмело, неспеша,
Волнуюсь даже, и подводят руки,
И грудь – чего-то - тяжело дышать.

Пройдет и это. Временные титры,
Раздастся эхом память о тебе,
Жизнь обманула, и притом нехитро,
Но ты ведь был, ведь не приснилось мне.

Да, буду помнить, звать не обещаю,
Тепло твое со мною – тонкий след.
И мысленно к тебе тянусь речами:
«Привет, далекий» - эхом мне - «привет!..»

Пародія

Що для Тебе гóлову в пащу лева?
(Не екстрім то вже – просто встид!)
Не душила б аритмія серцева –
Взяв Тобі би я валютний кредит!

Відірвались ми б тоді, люба пані!
Серфінгіст і водолаз – все на раз!
І на яхті би такé… в океані…
У каюті, повній різних прикрас!

І безумно, і шляхетно, і дико!
Крик в екстазі Твій – як трофей!
Лиш скажи “Люблю”, Евридико –
Я до ранку гратиму! Я – Орфей!

Хай тремтять в страхý нові “руські” –
В Амстердам! І Ви зі мною, мадам!
Не віддам кредит банкірам! А дзýськи!
І процент валютний… теж не віддам!

20.07.2011

Ці ріки не мріють про море, а просто течуть собі в небо,
де місяць прозорим човном пірнає у шелесті хвиль,
і там, де стриножену тінь гойдають солом’яні стебла,
ще спить у ранковому світлі якийсь ясноокий Василь,
і зовсім не знає, що царський,
птахи повишивані райські
на комірі сірім сорочки,
такі голубі голубочки,
немов нерозбризкані плеса.

І ось: Киріє елейсон!

Ще сонця запечений корж веде білі хмари у даль
і соняшник мовчки-слухняно киває у такт головою,
але обирає з мільйона одного заточена сталь,
молитву свою непросту провадить рукою міцною.
І ось – наполохане птаство
не має землі, щоб упасти,
висить на тонесенькій шворці
і пише на іншому боці
зворотну чиюсь адресу,

а там – Киріє елейсон!


Ще музики повне цеберко розхлюпує хор цвіркунів,
заледве розкришує сутінь зачерствілий денний м’якуш.
І стеляться краплі роси в заглибинах теплих слідів,
щоб ніч розливала поволі цю синю міжзоряну туш
на крейдяні плечі будинків
на площі, майдани і ринки.
І ось – прояснілим ледь краєм
легесенько так ступає,
іде по воді. Воскреснув.

І хор: « Киріє елейсон!»

Королево моя, королево,
В океані пливе водолаз -
Я засуну його в пащу лева,
Як до тебе торкнеться хоч раз.

Королево моя, королево,
Попід хмари пілот летить -
Я засуну його в пащу лева,
Як погляне на тебе на мить.

Королево моя, королево,
З ким крокуєш поряд тепер?
Я засуну його в пащу лева -
Помилився він раз, як сапер.

Королево моя, королево,
Я засуну й тебе туди,
У пащеку страшенного лева -
Як мене не полюбиш ти...


20.07.2011

Мене нема - нема у твоїм світі,
Розтанула дощем серед пустель.
Тобі забракло фарби акварель
Кохання нашого красиво завершити.

Приборкати чуття поволі вчусь
І дихати повітрям - не тобою.
А я за нелюбов тобі прощу,
Усі жалі відпущу за водою.

Холодний звук дощу і твоїх слів,
Промовлених колись мені бездумно -
У веремії світу спопелів,
Лише у снах шматує душу сумом.

Мене нема, нема у твоїм світі.
А як тобі живеться в ньому, як?
Любов лишила в серці болю знак,
Лиш пам'ять знов вертає в наше літо.

Мій всесвіт, де осердям був лиш ти,
У мить одну розсипався на друзки.
Одна на двох стежина - надто вузько?...
Мабуть, не доля. Хай тобі щастить!
20.07.2011р.

Ромашничай,
гадая на рассветах,
О_решки раскололись
на монетах.
Все с чистого!
На выбеленных стенках,
рисует future
в радужных оттенках.
Укрывшись в тень
от духоты и сплина,
делилось время
долькой апельсина.
Сочилось вкусно,
с коркою отстало.
Из мини-юбок
лето вырастало

20.07.2011

Коли слова по-зрадницьки мовчать,
Мов духу знов забракло говорити, -
Схилюсь тобі до сильного плеча,
Яке мені замінює півсвіту.

Коли емоцій зважених катма,
А ті, що є – вороже непомітні,
Торкнуся скронь руками обома
І поглядом уп’юся ненаситним.

Не втримати з розпуки силоміць,
Бо ця любов перестуком двобою
Отруйними словами повз зіниць
Звела і розвела мене з тобою.

Піти-прийти – яка невинна гра!
І чорний жереб знову зрушить з місця,
Завмре слідами білого пера
І вичахне як жовте пізнє листя.

Позаливаю все у блоги,-
Залишусь в "нета" у рядках,-
Аби поближче лиш до Бога,-
Ішла кудись моя душа...

Аби ішла вона стежинов -
А Я із нею сам піду...
За вітром снів її полину,
І може ціль свою знайду...


Дякую:-) 20.06.2011р.

****
Я не смію питати в осені
Де поділося твоє кохання.
Чом слова, що із серця просяться
Без надії і сподівання

Я не смію питати у клена
Чому гордо росте один,
Чому листя ще свіже, зелене
Опадає раніше пори.

Я не смію питати у тебе
Чом до клена ідеш сповідатись,
Чому зірку шукаєш на небі,
Якщо зорям судилось згасати.

Я не смію питати у Бога,
Чом кохання буває сліпе,
Чом щоденно твоя дорога
На розраду до клена веде.

Я лиш можу собі сказати,
Що коханню потрібен вогонь.
Якщо бачиш згасаючу ватру
Не чекай, що засвітиться знов

ЖИВА ІСТОРІЯ МОЄЇ УКРАЇНИ

Жива історія моєї України
Впродовж століть вливалася в життя..
Повільно піднімалася з руїни
І гартувалася із ворогом на змаг,
Щоби дістати волю для країни
І мати вільний і широкий шлях.

Впродовж віків історію держави
Творила нація в піснях і боротьбі
І зародилась в вогняній заграві
Священна ЗУНР, як доля на крилі,
Щоби у леті подолати злами,
Щоб з горя сліз не було на щоці.

І сколихнулися серця народу
Проти свавілля, голоду й терпінь,
Знедолені, піднялись за свободу
Під сяйвом синьо-жовтих прапорів.
У сонці правди, злагоди ї злуки
Соборність України люд зустрів..

Соборна Україна – нині Незалежна,
Як квітка синьо-жовта розцвіла.
І не згубилася людська любов безмежна
До України неньки і її буття,
Що упродовж віків нам мрію дарувала
Й снагу іти до вільного життя.

Ось голуб миру! Ось свобода й воля,
Їх нам у дар сам Бог з небес віддав.
Єднаймось в дусі, щоби нашу долю
Ніхто й ніколи вже не роз’єднав.
Щоб на Соборну вільну Україну
Ніякий ворог більш не зазіхав.

Коли ж сніги впадуть навколо зимні,
А потім веснами – дощі, як кришталі..
В молитві станьмо разом всі під ними,
Із півдня на північ, із заходу на схід.
І біди вже не будуть нам страшними,
Бо Україна возз’єднається в красі.

Заросило зорями

Заросило зорями. Вечір став над містом,
Теплим ніжним дотикам місце віднайшов.
Весна стрепенулась – убрала намисто,
І над Україною ліг святий покров.
А вдосвіта сонце заглянуло в вікна,
Пташки заспівали про потік добра.
У купавах щастя земленька укріпла,
І графиня-доля до осель ввійшла.
Синьожовті стрічки вплела в коси мати
Українкам-донькам, і підняла клич:
- Виорюйте ниви, зерном засівайте,
Щоб на гниль у полі не падала дич .
Історичне щастя! Де ж його шукати?
У веснянім дусі, в глибі поколінь..
Чи у силі батька, чи у слові матері,
Чи в духовній величі людських почуттів?
Колоситься поле. Вагітніють долі,
Нація народжує правду молоду.
А минуле дихає фарбами історії,
Де культура вража нищила красу.
І вінок з барвінку, що сплітала мати,
І калини грона, й синій-синій льон.
І пахучу м’яту, й мальви біля хати,
І ставок з качками, й кладку з потічком .
Скалічена доля. Журиться Вкраїна.
Вірить, що з весною прилетить тепло.
А столітнє рабство, ниття і безсилля,
Заляжуть у землю глибоко на дно

2011 р

Ми знаходимо ріки,
а ріки знаходять нас,
Ми вступаємо в їхні
зелені стрімкі палати,
І лишається з нами
спокійний самітник-час,
І остання любов – та,
якої вже й не згадати.

Берег теплим полоном
тримає тебе, а ти
Все шукаєш ключі
до темниці свого Сезаму,
Щоб усе долюбити,
утрачене – зберегти,
А дорога назад –
озирнешся – її й не стало.

Хто придумав нам суть –
безупинно отак текти
І збирати себе
по краплинах з дощу й туману,
І скитальця поїти,
і нести його світи,
Щоб упасти колись
у безодню його океану.

Ну що за дивний компас на старості
У подорож дано мені не знати ким:
Незвіданих іще ж бо стільки див!..
Та стрілка повертає, де б я не ходив,
Тільки на Єрусалим і Київ.
Може б, отак до скону з подивом я жив,
Якби котрийсь з майстрів не поворожив
Та й не поставив на належне місце все це:
Магніт у компасі - слабкіш, аніж в твоєму серці.

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем і дитинства хмелі
Це ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

Ми всі кликати звикли тебе інтернатом,
Та з тобою в душі проживем до кінця
Поспішаєм сюди, мов до матінки й тата,
І стривожено гупають наші серця.

От зібралися знов, бо твоя ми родина
І по-своєму, певно: і сестри, й брати.
Це ж із кожного з нас ти плекав тут - людину,
Випускав нас, пташат, у життєві світи.

Доземний же уклін для твоїх коридорів,
Для крислатих каштанів і чистих кімнат.
Й хоч тут хлюпа ріка із сирітського горя,
Ти дитинством у думах проріс - інтернат!

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем, ностальгії хмелі.
Бо ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

1
Стану я ранком на зораній ниві:
Пурпуром сонце на сході горить,
Пташечки в гаю щебечуть, щасливі,
В моїм лиш серці гризота кричить.
Пане всіх творів, властивче природи,
Глянь, що в ній щастя, що в ній красоти!
Чом в твоє серце краса та не входить,
Чом так нещасний, пригноблений ти?
Поле плодюче, царина відкрита,
Трави густі по лісах і лугах -
Чом же тебе не годують досита,
Чом же ти з голоду мреш по хатах?
В гір твоїх лоні залізо чимале,
Чом же тупії твої лемеші?
Чи лиш на теє залізо те здале,
Щоб тебе в пута кували чужі?
В твоїм підгір'ю ллєсь світло жарюче
В струях хрустальних, бурлить і кипить,
Чом же ти, світло в чужі землі шлючи,
Сам мусиш темний, непросвітний жить?
Солі святої твій край також ситий
В б'ючій норі, хрусталевій скалі,
Чом же несолений хлібець їси ти?
Чом же не стався ти сіллю землі?
2
Серце моє припадає, тремтячи,
К тобі, о скибо мужицька, тверда
Дух мій в нутро твоє тоне гарячий,
Наче у море блискуча звізда.
Кожду пилинку твою проникає,
Кождий камінчик, корінчик, сучок,
В кождої часточки сквапно питає:
" Хто се з вас виссав плодючий ваш сок?
Адже ж століття замерклі, закляті
Трупом і кров'ю вас щедро гноїли -
Чом же тепер ви на хліб не багаті? -
Де ви святії ті соки поділи?"
1881

Пародія

Та удача – хитрюща акула,
Наче вже вполював – і… пробач!
Стільки років чекав – оминула…
І попробуй тепер не заплач!
Що там долю клястú – не поможе,
Навіть щастя вдягло маскхалат –
Зуби скалить:”Зірвалось, небоже?”,
Не нашкодило б (як Гіппократ)
Де би взяти паролі і кóди?
(Проти лома знайдéться прийом?)
Перешкоди, одні перешкоди!
Та чи варто іти напролом?
Поміркуємо – юність минýла…
А неспокій лишився… у снах…
Впертість далі з роками – як в мýла,
Ну і в… іншім… також, як монах.
Всі в колону – бо ми ж не трамваєм!
Чи далеко? А зна його кат!
Зразу вижену, хто заридає –
Не подúвлюсь, що друг або брат!
Ми покажем – незрячі крізь терня!
З боягузів ще будуть орли!
(Не життя, а суцільна гримерня)
Ну, зібрались усі? То пішли!


19.07.2011

Чим більше музики довкола -
Тим кращий мій для мене Світ,-
Чим більше я в віршах говорю -
Тим більше в них я бачу слів.

Тим більше в них я помічаю,
І може я в віршах живу?..
І може ними йду до Раю,
Отут, не в сні, а наяву.

19.07.2011р.
Дякую:-)

Отож, людей загнали в пастку -
їм весь сценарій прописали,
Принесли добру "ласку"
І у капкан усі попали!

Усі живуть у своїх клітках,
І кожен мучиться в собі -
Ніхто не може звідти вийти,-
Бо вже за нього прописали Світ

І кожен з болю умирає,
І при житті він не живе,-
Собі іллюзію вбирає -
"Що все як треба тут іде".

Що треба просто народитись -
А потім школа, дім, робота,
Сім'єю, парою зженитись -
І в цьому "істини" турбота.

Невже для цього я явився?
Невже і Бог мене придумав?
Хіба для цього я приснився?
Щоб просто вік оцей відбути?

Хіба Система - тільки правда?
Хіба робити я прийшов?
Хіба б вона мене здолала -
Тоді б я вірив у цей сон...

І я б заснув...
І був би сином,
Студентом і працівником,
Не був би я лише щасливим!
Бо щастя я би не знайшов.

Немає у Системі щастя!
І серця в ній нема й любові!
Вона для волі - просто пастка -
І в ній Капкан, капкан для Долі...

Вона не може відпустити,
Вона у себе поглинає...
І спутує "тебе" у ниті,
З яких і виходу немає..?

Немає виходу - на перший погляд,
І розум виходу не найде,-
Бо він системою говорить,
Системний він лише провайдер:-).

Та Він не злобний і не ворог,
І думати його "отак" навчили,
Він просто "мовою" говорить -
Не знаючи, що "букви" вшили ...

І розумом не найдеш вихід,
Йому і пошуки Система вшила,
Вона тебе повсюдно видить -
Бо для без пеки її сила.

І мозок в Неї - підневільний Робот,
Його Вна знає "мікросхеми",
І все, що розум "творить"-
То залишки Системи...

Але це тільки перший погляд!
А глянути крім Розуму Душа бажає,
Вона йому усе говорить,
Та не Її він чось питає?

Вона йому тихенько шепче,-
Про обрії укриті квітом,
Про це життя п'янке і легке,
І про Господні заповіти.

Розказує про дивні мрії,
І силу Світу нескінченну,
А він у логіці жевріє,
І "паше" , бідний, на Систему.

Вона не знає як сказати -
Бо він постійно щось говорить,
У пісні вся її загадка!
А в нього логік коридори...

Він прагматичний і "рішучий",
Вона спонтанна й непізнанна.
Він логіки затятий Учень,
Вона - раба свого Кохання...

І "жопа" повна - як вони окремо...
Їх требаразом об'єднати!
І витягти Його з Системи,
Її навчити тут літати.

І поєднарши їх у пару -
Постане нова тут "сім'я"
І виникне жаданий Намір -
Замайорить прекрасне "Я".

Себе тоді ти упізнаєш!
Побачиш у собі Отця!
Отримаєш усе що маєш!
Для тебе ж створене Життя!

І полетить безкрая пісня!
І понесеться Заповіт -
Що для Радості родився!
І радістю тут повен Світ.

Розтанеш ти у Благодаті,
Неначе крапля в Океані -
Зостанеться сама сама подяка -
За мить життя - за мить
Кохання.


Щиро Дякую:-)

Спасибі:-) 28.03.2009р.

Він увірвався в густе передгроззя,
в спеку й задуху
Зніс капелюхи, скуйовдив волосся,
думи роздмухав.

Зірване листя з ним полетіло,
віття і сміття.
Геть відлетіли посмішки милі,
роблені сміхи.

Вітер розкидав прокурене чтиво,
карти й шезлонги,
протверезивши осоловілих
бранців знемоги.

Тихе життя огірків-помідорів,
дачні турботи
вистудив вічністю, мов командорів
крок біля входу.

Викинув в зАкраї все, що набило
в мозку оскому, –
вітер, що путь розчищав шанобливо
блискавці й грому.

2011

Хоч ти не принц, а я не Попелюшка,
Та вірить в казку я не перестану,
А хочеш, я для тебе нею стану
Без маски, без карети й капелюшка ?

Та не біда, що цього я не маю,
У небі зорі – ось мої лакеї!
Про щастя я секрет напевно знаю.
У спадок він дійшов мені від феї.

Сама знайду у лісі три горішки,
Які здійснять мої таємні мрії,
Я не боюсь ні краплі, анітрішки,
З тобою йду крізь бурі і завії.

Бо серце повне музики і казки,
Горить у нім любов вогнем ясним,
І спалює усі нікчемні маски,
Я без вагань іду мерщій за ним.

Коли проб’є дванадцять, десь у серці
Ця казка не розтане, як туман,
Бо я в твоїх очах, немов в озерцях,
Чарівну казку створюю сама.

Хоч ми з тобою й не герої з казки,
Якщо любов у серці ще жива,
Без магії, відкинувши всі маски
Ми від природи здатні на дива!

Опівночі шепну тобі на вушко:
че кай мене… Цілую. Попелюшка.


2010 р.

Ці будинки зростають на битому склі
І каркаси їх стін уплітаються в шкіру.
Тут ганебно усе. Навіть душі людські,
Наче мантру, мугикають приспів „Не вірю!”

І котяча отрута стікає зі стін
Поки ті, хто двоногі, течуть на роботу.
Біганина фантомів, німий водевіль.
Хто торгується з небом – віддасться болоту.

Я не знаю, як довго триватиме шоу,
Вже стирчать кістки предків з цієї землі
Мій розбитий паралічем час не прийшов,
Викривляються долі на битому склі.


17.07.2011.

Рушником під ноги стелиться дорога,
Мчать кудись за обрій ворони тривоги,
І вітряк неначе крилами киває,
З радості ти плачеш, сина зустрічаєш.

В казку материнську між беріз ховаюсь,
Чом я завше з неї сили напиваюсь?
А думки в минуле спогадом пірнають
Й мов літа поснулі знов розпочинають.

В зелені живлющій раптом розчинюся,
На коліна стану, до землі вклонюся.
Бо ж ведуть до тебе всі мої мандрівки
Ти - як сонце й небо, матінко-Тернівко.

Хто слухав цю небесну тишину,
Той мислив про високе – не мізерне.
Бо кожне слово і чуття ядерне,
І час його в підкову не зігнув.

Кладе життя глибоку борозну,
А я сівач – іду і сію зерна.
І скрізь пильную – чи не зійде скверна,
І не покличе в сад мій сарану.

І вдосвіта, росою змивши втому,
Омолодивши очі і вуста,
Я мовчки повертаюся додому.

І справ дрібних велика марнота
Нагадує мені про аксіому, –
Плекати сад онукові малому.

2011