Недитячий мій світ вже наскрізно цинічний як Хаус
несерйозні мелодії вітру давно вже не кличуть
заблукала я геть у міській какофонії пауз
між пробілами вулиць рядочки свободи не вичитать

Неймовірна ця ніч мов нав’язлива гра у піжмурки
невибагливі правила: прагнення в сон-провалля
знову спрагло шукати щось з одержимістю нишпорки
у непотребі вічних потреб нереально реального

Невимовний той день, що закреслить ранкова заграва
неважливістю фраз удесяте скресаних навхрест
лишить попелу слід і від винного і від правого
і єдину дорогу небом до істини навпростець

2011 р

Зніму житло на сім десятиліть.
Здають на менше? І на менше згода.
Ви вже завдатку в інших не беріть,
Я це візьму - на нього саме мода.

Євроремонт? То копійчаний зиск -
Своє в чужі стандарти заганяти!
Комусь пасує звабний штучний блиск.
Мені простіше - лиш вікно кімнати

У небо прямо, без віконних штаб.
Ні, договір оренди не порушу!
... я тлінну ту будівлю берегла б
До часу, поки Бог окрилить душу...


Умань 05.07.11

Сладко-горька микстурочка,
жизнь_тире_корректура:
было «прелесть, какая дурочка!»,
стало «ужас, какая дура».

2011

Зі світла ореол зіткавши власноруч,
я простягла тобі прозорий символ віри.
Та здивувався ти: "Навіщо цей обруч,
холодний і важкий?"... Він був тобі не в міру.

2000(2011)

В синьоокому Поліссі ,
там , де Тетерів-ріка,
на високому узліссі
в соснах хата лісника.

Тут стоїть вона й стояла
більше сотні довгих літ.
Як лісничиха казала -
не гнівила Божий світ.

На подвір’ї білки грались,
(як у Пушкінських казках).
Баба з дідом милувались,
поки не наснилось в снах,

ніби з неба зірка впала
Їм на ганок уночі,
й хата їхня запалала
від безжальної свічі.

Із спросоння дід до бабці:
- Горимо,- і ну, тікать.
Баба стрибнула у капці
Зі страхУ давай кричать.

Та цілісіньким був ганок-
над кущами вився дим,
все покрив легкий серпанок,
ворушилось щось під ним!

Баба з дідом заглянули,
і заклякли :” диво з див?”
у кущах дзвіночки грали.
Голос чийсь заговорив:

-Трохи холодно в болоті.
Не могли б мене зігріть?
Перед ними в сріблі-злоті
(Боже,можна й оніміть)

дивна дівчинка явилась
неймовірної краси.
Баба діда ущіпнула:
-Доторкнися до коси.

Може сон нам далі сниться,
може мариться у сні?
А дівча як засміється:
- Милі ви які й смішні.

Як зігрієте Зорянку,
за онучку буду Вам,
не захочете - до ранку
небу я тепло віддам.

Баба й дід помолоділи –
Ох, як мріяли про те...
Бог один знав , як хотіли
дитинчатко золоте.

Бач почув Отець молитви.
скрасить старість їм дитя,
є для кого тепер жити,
іншим стане в них життя.
А у небі над Поліссям
грають зорі молоді:
- Десь Зоряночка над лісом
пролетіла – буть біді!

Зірка- мама також плаче:
- Як я вгледіть не змогла?
Місяць крутиться аж скаче:
- Як же знати ти могла,

що у нашої дитини
мрія знову оживе
впасти з неба до людини.
- Що ж, тепер хай там живе.

лиш би нам подала звістку.
-Ой, Венера буде зла,
вже Зоряна за невістку
їй не буде ,хоч росла

наша донечка з Сатурном,
наче братик і сестра.
-Глянь, вже небо стає хмурим,
мабуть спати нам пора.

Зорі в синім небі згасли,
Місяць в хмарах теж заснув.
Сонце викотилось ясне,
Промінь хмарку проковтнув.

А поснідавши, враз боком
покотилось лісом вниз.
Оцінило пильним оком,
як зібрали в лісі хмиз,

як готуються до свята,
всі готуються ,чи ні,
через вогнище стрибати
і купальські піть пісні.

Задоволене гуляло
і світило з неба всім.
Ввечері за гору впало,
підстрибнувши разів сім.

Міцно Тетерівка спала,
притулившись до ріки.
Лиш Федора рано встала -
в ліс ходила залюбки.

Всі Федору в селі знали:
баба шустра , як гаплик.
То ж за милю обминали,
щоб не втрапить на язик.

Баба всунулась в калоші,
гострий серп й мішок взяла
(дні якраз були хороші)
то ж вона у ліс пішла.

Розумілася на травах,
знала де яка росте.
ТО ж пробіглась по канавах,
й знайшла місце там густе:

материнки, звіробою,
лопухів і череди.
Все оте взяла з собою
й низом вийшла до води.

Поверталася додому
повз хатину лісника,
а відчувши голод й втому
постелила рушника

на широкому пеньочку,
(в ліс вона й обід взяла)
то ж присівши на горбочку,
з’їла все і прилягла.

Раптом сміх вона почула
на подвір’ї лісника.
Баба в дірку заглянула,
ледь не впала із пенька.

На подвір’ї ж білки грають,
дівка з ними гомонить.
Білки їй пісні співають –
та у дзвоники дзвенить.

1-а білка:
Білий гриб дід Боровик
під пеньком сидіти звик,
став себе він вихваляти,
що уміє танцювати,

2-а білка:
Усміхнувся в вуса Пень:
-Ти базікаєш весь день,
а чи зможеш показати ,
як почну на дудці грати?

3-я білка:
ноти пень з дупла дістав
і на дудочці заграв.
ніжку гриб хотів підняти,
та упав, не може встати!

4-а білка:

І веселі Сироїжки
дружно стукнули у ніжки
тай утнули гопака
раз оказія така.

5-а білка:
А Опеньки хоч маленькі
теж хлоп’ята веселенькі,
враз пустилися в танок
заплели вінком пеньок.

6-а білка:
І Лисички невеличкі
повмивали свої щічки,
тай почали краков’як,
кажуть: ”Зможеш, діду ,так?

7-а білка:
А червоні Мухомори
піднімають ніжки вгору,
та приспівуючи в лад,
йдуть вперед, убік, назад.

Разом:
Хочемо тебе спитати :
- Хто ж з них вміє танцювати?

Оточили Білки дівку,
стали в очі заглядать,
перша сіла на голівку.
Зможеш, - каже, - відгадать?

Ох, - Федора з переляку
у село - мерщій тікать!
Зачепилась за гілляку,
впала і не може встать.

Все ж зібрала вкупу сили
( бабу вітром, як змело)
Марту ледь в селі не збила
-Ой, у лісі, що було!

Тут Федора прибрехала ,
що у лісі все гуло,
вило, ухкало, кричало.
Налякала все село.

Звістка мчить в селі швиденько -
попереду язика.
То ж дорослі і маленькі
теж летять до лісника,

щоб спитати вражу силу,
чом лякає він бабів.
Хтось схопив з собою вила,
хтось в кишені дулю сплів.

Бігли ,падали, вставали
всяк хотів перепочить.
В лісі аж, під дубом впали,
раптом піп, як закричить :

- Он , погляньте, хтось від річки
йде до хати лісників.
- То дівча йде невеличке ,-
так козак їм відповів.

Оточили всі хатину.
- Може є тут якийсь звір?
- В них немає навіть тину!
- Нумо ,хлопці, йдемо в двір.

У дворі щеня дрімало,
кіт на сонечку лежав,
баба Настя просо жала,
дід Панас пенька рубав.

Крик і гам усіх сполохав:
Дід на місці так і вкляк;
кіт лиш дременув до льоху.
Слово взяв нарешті дяк.

- Ми прийшли у вас спитати :
З ким ви дружбу завели,
про все хочемо ми знати.
Де дівчисько узяли?

Про що з білками говорить,
хто вона, звідкіль прийшла
і нарешті ,що тут робить?
Мову з вами як знайшла?

-Може в ній та вража сила,
що злякала все село ,-
виставив Михайло вила ,-
-чом у лісі так гуло?

Баба й дід перелякались
за коханеє дитя ,
Та відразу ж здогадались
хто приплів про те виття.

-Боже мій , та це ж Федора
днями спала у траві.
Де Федора там і горе ,
щось наснилось тій сові.

Потім баба до Михайла
-Слухай ,що скажу я вам,
цю дитину на Купайла
хтось підкинув в квіти нам.

То ж тепер нам за онуку
(років може так із п’ять)
відганяє нудьгу-злюку.
Дасть Бог ,буде колись й зять.

Тут і красная дівиця
вийшла наче із води –
чиста, свіжа, білолиця.
-Донечко, ходи сюди.

Дівчина ледь зашарілась,
оченята підняла,
всім низесенько вклонилась,
Настю за рукав взяла :

-Бачу гості дорогії
завітали із села ,-
опустила довгі вії ,-
- просимо всіх до стола.

- Ні ,вже вибачте на слові ,-
мовив в відповідь дячок ,-
залишайтеся здорові
смішно , всі ми на гачок

знов піймалися , як риби
А Федора ж з нами є ?
-Та немає її ніби !
-Баба втнула вже своє!

А дівчата до Зорянки,
як рій бджіл на стиглий плід
позлітались й кажуть :”Зранку
будем в лісі рвати цвіт .

То ж приходь, вниз на колоду,
навчимо вінки сплітать
ну а потім їх на воду
підем ввечері пускать.

Ще попросимо Михайла,
щоб нам вілечко зрубав.
він напевно до Купайла,
в лісі хмиз увесь зібрав.

Хлопці хмиз отой підпалять,
буде вогнище палать.
Ще Марену в ньому спалять.
а ми будемо стрибать.

Ох ,зраділа баба Настя ,
дивлячись на тих дівчат
І Зоряночка від щастя
аж сіяла, потім в сад

вийшла й довго проводжала
поглядом юрму людей
і неначе гостре жало
вирвав хтось з її грудей

В синім небі Сонце світить,
заглядає в кожен двір.
І пофарбувавши квіти,
попливло в зелений бір.

Квіти взявшись дружно в боки
і собі у ліс ідуть:
- Там дівчата синьоокі
нас напевно ,не знайдуть

не сплетуть із нас віночок
і не пустять по ріці ,-
мовив до квіток дзвіночок,
слізку втерши на щоці.

Лиш Ромашка посміхнулась
з себе здмухнувши росу :
- Щоб в болоті я зігнулась?
Хто оцінить там красу?

Як на мене, то я буду
мліть в віночку на ріці,
але в ліс з вами не піду,
тут лишу я корінці!

Поки квіти сперечались,
то і вечір наступив.
Зорі в небесах мовчали,
Місяць віз кудись котив.

Перекинув ненароком,
тай лишив молочний шлях.
Не встиг навіть кліпнуть оком,
як вже небо -у зірках.

А Венера як спросоння
стала Місяцю кричать :
-Он Зоряна, твоя доня
йде Купайла зустрічать.

Місяць з радості спіткнувся,
полетів аж до землі,
Зірці мамі усміхнувся ,
засвітивсь в небесній млі.

А на березі дівчата
враз пустилися в танок.
в вишиваночках, бо свято.
Кожна мала свій вінок.

А співали, аж лунала
пісня та у небесах.
І Зоряна в дзвоник грала ,
з усмішкою на вустах.

Зорі в небі засіяли
від радості всі в сльозах.
Сльози ті росою стали
й вкрили трави на лугах.

А Сатурн кружляв по колу,
поки друзів не зустрів :
блискавка летіла гола ,
а за нею грім гримів.

І Вітрисько ледь чалапав,
і спросоння позіхав.
Дощ сидів на хмарці й плакав -
між зірками заблукав.

- Ох ,ви друзі мої вірні ,-
враз Сатурн їм закричав ,-
в небесах ви непокірні ,
ні про що вас не прохав. ,

та насмілюсь порохати :
-У Полісся ви зайшли б ,
бо стомився я чекати
вже Зорянку ,ох коли б

міг зійти я з свого кола ,
вас не став би турбувать ,
та така вже видно доля
лиш крутитись і зітхать.

Тоді Вітер надув губи :
-Ось Сатурне ,що скажу,
навіть хай зламаю зуби,
а тобі допоможу.

А на березі гуляння.
Всі стрибають над вогнем.
Враз Мишкова сестра Ганя
до Зорянки каже : „Йдем! „

І Михайло її руку
взяв і міцно-міцно стис
і під тріск й шалені звуки
над вогнем її проніс.

І щось дивне з нею сталось –
запекло й горить в душі,
серце наче розіп’ялось ,
а в очах лишень кущі

у які із неба впала.
-Боже, як могла забуть ,
що із зірки дівчам стала ...
А подруги кличуть звуть.

Раптом в небі загриміло,
дощ полив немов з відра,
Вітер мчав .Оскаженіло
на деревах листя рвав.

Потім щось підкинув вгору,
аж до блискавки підняв,
тай поніс на чорну гору,
де Грім лемент враз здійняв.

-Гей, дівчата, до землянки!
про печеру хтось згадав
-Ти не бачила Зорянки ?-
Мишко Ганну запитав.

Потім стихло все раптово.
Мить й природа вже німа
Лиш в воді хустинка нова
і Зоряночки нема.

Всі куточки обдивились,
обшукали всі кущі,
поки бідні з ніг не збились
й не промокли на дощі.

Дід Панас і баба Настя
з того горя аж злягли,
та дізнавшись про нещастя
все ж надію берегли.

Якось вийшли на стежину,
що із лісу в місто йде,
а по ній якась дівчина
вся обшарпана бреде.

Не іде ,волочить ноги,
і обличчя все в сльозах..
Раптом впала край дороги
у пилюку, просто жах!

-Боже мій , та це ж Зоряна, -
в один голос прорекли ,-
глянь Панасе ,в неї рани
наче різками сікли.

Привели дитину в хату,
вже не дощ – себе кляли ,
що годиноньку ту кляту
передбачить не змогли.

Довго баба лікувала
хвору донечку свою.
І нарешті вона встала,
вже гуляла у гаю.

Та сумні в Зорянки очі –
все щось думає й мовчить
з ранку –раннього до ночі.
Серце в Насті аж кричить :

-Скажи, доню, що з тобою?
Чом завжди така сумна?
Он дівчата під вербою,
ти ж завжди чомусь одна.

Піди з білками пограєш,
де горішки – покажи.
-Ой, бабусю, серце краєш,
краще ось що розкажи :

-Правда, те ,що я упала
з неба зіркою до Вас?
-Це, питання хвилювало
завжди ,донечко і нас.

Пішли в хату, моя мила,
щось тобі я покажу, -
баба скриню враз відкрила, -
все докладно розкажу.

Якось з дідом нам наснилось,
Що із неба уночі
зірка в ганочок прибилась
й дім горів , як від свічі.

Коли вибігли на ганок,
над кущами вився дим ,
і легесенький серпанок
заховав дитя під ним.

Вийшла із кущів дівчина,
в злоті-сріблі, вся горить.
Ось, те плаття, глянь, дитино,
бачиш, в скрині, як блищить?

Настя вийняла із скрині
плаття срібно-золоте.
-Все, дитиночко, віднині
знаєш ти, але про те

ми нікому не казали
і здогадувались лиш,
що тебе з небес прислали
нам на землю. Чом, мовчиш?

-Так, бабусю, я мовчала
бо не сміла говорить.
У ту ніч мене на скалах,
Вітер здумав заморить.

На горі крутій високій
він мене крутив шмагав,
та ще зустріч в тьмі глибокій
із Сатурном обіцяв.

Потім стихло в небосхилі,
Вітер хмари розігнав
І Сатурн здолавши милі,
своє колесо пригнав.

І сказав :”Зорянко люба,
не людина ти, повір
і земне життя то згуба,
все одно веде до зір.

Хто з земних людей так зможе
Твою душу зрозуміть?
В них вважається негожим
В мріях в небеса летіть.

Поки ти була маленька ,
зігрівалася теплом
від бабусі, що, як ненька
світить світлим джерелом.

А не буде кому гріти,
згасне в холоді душа,
схочеш в небо полетіти.
-зась, з орбіти ти зійшла.

Лиш від мене допомогу
ти отримаєш в біді.
Як зберешся у дорогу
кликнеш тричі у воді.

А іще Сатурн , бабусю,
коли все оце сказав,
полетів, а потім з висі
крикнув, що мене кохав.

-Зіронько, моя ясненька
і нас манять небеса.
Та земля нам всім, як ненька.
де ще є така краса?

У Полісся прилітають
осінь, літо і зима,
і всі пори року знають
- краю кращого нема.

Осінь золотом покриє
всі садочки і ліси.
Одяг їм Зима пошиє,
діток чмокне у носи.

А коли Весна-Веснянка
до нас в гості прилетить,
то захочеться Зорянко
буть коханою й любить.

Все попереду у тебе
і кохання і життя,
та коли злетиш у небо,
вже не буде вороття.

-Ой, бабусю, веселіше
стало й серце не горить.
-Про це, дочко, вже раніше
було б нам поговорить.

Йди гуляти , моє серце,
думки й смуток не носи.
Краще он візьми відерце
та водички принеси.
* * *

Знову весело у хаті,
там звучать пісні дівчат,
що як пташечки крилаті
позлітались в хату й сад.

Тут і Осінь золотиста
- вкрила фарбами садок.
Із калиноньки намиста
нанизала їм разок.

А за нею хуртовина
принесла з собою в ліс
білосніжну і невинну
Зиму у якої з кіс

вилітали і кружляли
все сніжиноньки малі.
Всі вони гостей чекали,
приземлившись до землі.

За морозом Весна-красна
знов спустилася з небес,
засвітило сонце ясно
й лід на Тетереві скрес.

Зацвіла і забуяла
у зелені вся земля,
а Зорянка дивувалась
тій красі немов маля.

Коли подруги-дівчата
В хороводі попливли,
то Зорянку в руту-м’яту,
як Веснянку одягли.

У вбранні зелено-косім,
вся в квітках, як коровай,
синьоока а в волоссі
грає диво-водограй.

Хто не гляне, не відвести
погляд вже від тих очей,
а розмову з нею вести-
пити мед з її речей.

І Михайло теж піймався,
он сидить , як на голках.
У Зорянку закохався,
лиш одна вона в думках.

А як погляди зустрілись,
іскри бризкнули із них.
і серця затріпотіли.
Чим Михайло не жених?

Карі очі, чорні брови
тонкий і високий стан,
хоч охочий до розмови
-в почуттях не вітруган.

То ж Зорянка й закохалась.
Певно, діло молоде.
Потім довго зустрічались,
але час невпинно йде.

Десь під осінь і весілля
відгуляли всім селом.
Молодих квітчали гіллям,
обсипали їх зерном.

Дід Панас і баба Настя
приймака хотіли мать,
та хтось мовив на нещастя:
-В дім невістку треба брать!

То ж зібравши в вузлик посаг,
молодята побрели
до села, де в ранніх росах
мак й волошки зацвіли.
* * *

В синім небі зорі сяють,
Місяць світить угорі.
зорі в вікна заглядають:
хтось пряде о цій порі,

хтось, як Катря , вишиває,
хтось сидить вже на печі,
а Зоряночка співає
пісню діткам уночі.

Нахилилась до колиски
- тихо носики сопуть.
Перемила в кадці миски,
та слова з грудей пливуть.

Зорі й Місяць аж здригнулись,
так їх вразили слова.
До вікна знов повернулись,
а Зорянка все співа:

-Ой, туманоньку, тумане,
сизенький тумане,
візьми мої сумні думи,
бо серденько в’яне.

Поніс туман думи в поле
хотів в землю кинуть,
серце моє кричить з болю
-хай думи загинуть.

Політали думи в полі
й знов на серце сіли.
Без нас, -кажуть, - буде гірше, -
Тай в небо злетіли.

-Ой , туманоньку , тумане,
друже мій, тумане,
не повернеш назад думи,
серденько зів’яне.

Тут вже Катря не стерпіла:
- от невісточку Бог дав.
рвучко встала ,знову сіла
- краще б уже й не давав.

Лиш співати вона вміє,
щось зробити не мастак,
не так шиє, не так миє,
хоч би щось зробила так!

А вже виправши білизну,
знову ж, ти чіпляєш як?
Не тим боком, якось знизу.
А сполола в полі мак?

Он, Федора аж сміялась,
ти, Михайле, чом мовчиш?
-вже і сина діставала, -
свою жінку чом не вчиш?

І так звечора й до ранку,
кожен день одну і ту ж
„пісню” слухала Зорянка.
І вже в серці повзав вуж

і морозив її душу.
Лиш Михайло зігрівав...
- Скільки ж я терпіти мушу
ці образливі слова, -

отак думалось Зорянці.
Вкотре вже, прогнавши сон
з сонцем піднялася вранці
і побігла брати льон.

Так терпіла все Зорянка,
поки дітки підросли.
Донька Люба й син Іванко
вже гусят самі пасли.

Та свекруха , ні на хвилю,
не давала їй спочить.
Он Михайла аж за милю
вгледіла тай знов кричить:

Не хазяйка твоя жінка,
як ти можеш з нею жить.
Ой, болить уже печінка,
треба ж, мило так змилить!

А Михайлові теж тяжко –
наче серед двох вогнів.
Тож поплентав до Палажки,
щоб в корчмі залити гнів.

В хату всунувсь наче хмара.
Катря ж знову за своє:
-Дуже гарна із вас пара.
Он кохання йде твоє.

Глянь, сьогодні одягнулась,
як на свято й в місто йде,
ще й коханням присягнулась,
що для вас там дім знайде.

Бач змію яку пригріла
я на грудях. Як на гріх,
в хату взяла, обігріла,
а тепер вона на сміх

твою матір підіймає.
Як на людях я з’явлюсь?
І ти совісті не маєш,
все мовчиш, як я сварюсь.

Тут Михайло до Зорянки
сп’яну :” В місто не пущу!
Не край серце мамі зранку.
Як підеш то не прощу!”

А Зоряночка рішуче:
-Ні ,Михайле, ти все чув, -
тай побігла. Аж на кручі
наздогнав її й штовхнув.

Зачепилась за гілляку,
полетіла до води,
закричала з переляку:
-Геть Михайле, звідси йди!

Аж до вечора сиділа
скривджена в отій воді
(вже і зірка засвітилась)
-Як зарадити біді?

На Зорянку подивилось
небо прямо із води.
Мерехтіло, миготіло,
ніби кликало туди.

Тут з,явилась мама- зірка
-Доню, вже пора тобі.
-Як лишу дітей, так гірко!
-Діти хай живуть , собі!

Тричі кликнули Сатурна...
Вітер колесо пригнав,
Сатурн глянув небом хмурним:
-Довго ж я тебе чекав!
* * *

* * *
Над Поліссям Зірка сяє
в темнім небі аж горить,
грім у бубон глухо грає
і тим зірку трохи злить.

А у лісі біля річки
в старій хаті лісників
двоє діток біля пічки –
там їм вогник душі грів.

А коли зросли й по світу
розійшлися хто куди,
появились і в них діти –
прості люди, не зірки.

Тільки в мріях все літають.
Люблять землю й небеса.
Ті пісні й вірші складають,
тих хвилює так краса,

що все втілюють в полотнах.,
хтось -у дерево, у скло.
хтось в металах благородних
бачить творче джерело.

* * *

А якщо вже слів цих в’язка
засмутила до плачу,
не забудь, що це лиш казка.
Хочеш, іншу напишу.

***
...А очі ніжні як роса,
що ледь пробилася осоння,
як день і ніч на терезах,
як поцілунок із долоні.

А ти ні слова не сказав,
лиш посміхнувся загадково.
О, перше слово! Та, нараз, –
на мові погляду чи змови…

Тримаю пальці у замку:
нервові рухи, запальничка...
Невтримно, як п’янкий паркур,
що вітром у моє обличчя…

Шостого липня, у ніч на Купала
Пів-України квітку шукала.
Кажуть, що якби її відшукать -
То жить можна було б і горя не знать.

Усе в нас тоді у країні було б,
Всі були б роботящі, не стало б нероб.
Кожен би мав би на хліб і до хліба,
Усі миздорові й щасливі були би.

Але підступні наші воріженьки
Все сплутали нам, і ми живем поганенько.
Бо папороть - каже нам істина древня-
Насправді цвіте двадцять другого червня.

Свистять довкола батоги,
Лишаючи криваві смуги:
Не вдарять друзі, вороги
Аж сатаніють від натуги.

Наступний мученицький крок,
В тумані маячить Голгофа:
То через стрій людських думок
Я, вкотре вже, проводжу строфи.

Одна знущанню піддалась,
Сердешна, впала від наруги,
Та з горна радо піднялась
І подала їй руку - друга.

З останніх сил вони бредуть,
Бо вперта мужність не загине.
Я знаю, впевнений - пройдуть,
Хоча й болять побиті спини,

Хоча й тяжка пролита кров.
Та стане ліпше,а не гірше,
Бо вклало мудрість і любов
У строфи ті - горнило вірша...

***
Небо - як поле дике,
Череди хмар на сині,
Тільки ж його довіку
Не розорать людині.

***
Любіть людей, любіть це сонце й небо,
Та світ любить розпочинайте - з себе!
Якщо ж таки не навчені любити -
Навіщо жити?

***
Я жив, я падав, я молився,
Підводився і знов хилився.
Немов дитя мале ходити
Учивсь, не падаючи, жити.

***
Як Моська гавкне, то дарма -
Слонові - гавкання байдуже.
Коли ж збереться "мосьок" тьма -
Йому болить... і часом дуже.

***
На обірваному житті
Увірвалась знову повість:
Несли воїна на щиті,
А той щит називали - совість!


***
На вогнищі суєтного буття
Завжди про когось пам'ять дотліває.
Воно цікаве - це людське життя:
У цього - вічність, а того немає?..

застигла ніч… пишу чужі вірші
щоб іншою на мить коротку здатись
для чого ти в поламаній душі
нестримно рвешся гірко воскресати?..

забудь мій незмістовний монолог
я звикла проти вітру студеніти
чомусь обрали саме нас обох
серед усіх мільярдів цього світу

і не втекти… прозора пилина
на тлінну мить спадатиме хронічно
якби ти знав якби ти тільки знав
що наша мить звучить для мене вічно

* * *
Неприкаяні очі зведи
В небеса, де немає нікого –
Тільки Су реактивні сліди,
Як рентгенівський знімок бога.

2009

Сім сомів сидять у ямі:
Соменята, сам, сама
Із сом’ячими кумами
І кумівська братова.
Сорок снів у чорних пащах
Дозрівали сорок днів,
Тільки зорі їли натще
В темних водах сім сомів.
Під старезною вербою,
Де дівки та парубки
Топлять чвари із журбою,
Хтось годує риб з руки.
Хтось, хто ходить за водою
І говорить до води…
Та зустрітися з тим Тоєм
В глупу ніч не приведи!
Втім, бува що вдень – ще гірше,
Рятуватися дарма…
Недолугі пишеш вірші –
Перетворить на сома.

Загуснув змрок надвечір у бору,
Зчорнив дуби, смеречину стару.
І вже чужого не пускав у гості:
Корчі присунув і гілляччя гостре.
Жахав: як зайдеш - волю одберу!

У ніч оцю тут папороть цвіла.
А ляк сичав і холодила мла
І заповітну квітку не дістати,
Що обіцяла і любов, і статки,
Й до пралісу сміливця привела.

Жаринка цвіту блиска, як вода,
Чи невгамовна білочка руда,
Бо невловима - в руки не схопити,
По пущі водить, меркне від гонитви...
А за спиною дихає біда...

Мені ця вечеря солодка і щира, як спокій.
Хай давиться воском і світить собою свіча...
Дивись - наші душі сьогодні над небом високим,
До повного щастя наповниться місяць і час.
До рук і до горла підкотиться хвилею літо.
Сміятися хочу. Повітря лоскоче й болить.
П"янка матіола бентежить прочинені вікна.
Це літо, коханий, зриває пронизливу мить...

В аудиторії на лавці задній
в студента від думок аж мокра спИна.
Планує він ознАки ідеальні
і вписує у план «МОЯ ДРУЖИНА».
Такі там пункти:
«– щоб була вродлива;
– тонкА, стрункА і довгі ноги мАла;
– щоб дупка не плеската, а красива;
– щоб бігала, як рись;
– а йшла, як пава;
– була цнотлива, високоморальна;
– мене одного все життя кохала;
– щоб пристрасна була і сексуальна;
– фантазії усі задовольняла;
– щоб з доброї сім’ї;
– англійську знала;
– батьки багаті;
– прИдане велике;
– щоб діточок уміло доглядала;
– у всьому слухалась мене, як чоловіка;
– не марнотратна, знала ціну грОшам;
– з роботи в магазин й хутчій до хати;
– щоб господиня ще була хороша;
– уміла готувати й подавати;
– …»
Навкруг студента однокурсниці-дівчата.
І кожна щодо шлюбу план свій має.
Їх вимогам (яких також багато)
цей хлопець не підходить. Пролітає…

Звичайний поет свої вірші складав
прості й зрозумілі сільському загАлу.
Столичних тусовок собі не шукав,
не пхався, щоб влізти до «товстих» журналів.

В віршах не торкався глобальних проблем,
не звав у загул або нА барикади,
і не переймався пошуком тем
абстрактностей, моди, політики, влади.

ПриваблювалА його рідна земля.
Із того, що поряд черпав він натхнення.
Оспівував рідні ліси і поля,
дитинство, сім’ю, вчителів, сьогодення.

Є в тих його вІршах душевне тепло.
Воно залишилось. Поета нестало.
Та серце художника доки жило,
для нас ритми віршів його відбивало.

--------------

19.05.2011 до дня памяті рядового поета-односельчанина Миколи Іллюченка.

Свет звезды – души моей отрада.
Дивный свет на нас плывёт с небес.
В чудеса не веришь – и не надо.
Может быть, и вправду нет чудес.
Может быть, они когда-то были,
А теперь затеряны в веках,
И лежат, припудренные пылью,
В бабушкиных древних сундуках.
Может быть – правдоподобный случай!
В лунном свете, не жалея сил,
Лесом заколдованным дремучим
Серый волк царевну уносил.
Ношу жизни на себе несущим,
Где уж думать нам о чудесах!
Мы о хлебе думаем насущном
С юности до снега в волосах.
Но когда под взглядом, полным ласки,
Расступилась вековая мгла,
Женщина из жизни, не из сказки,
Сердце моё пламенем зажгла.
И пронзила душу в лунном свете
Сказочная нежность и краса.
Женщину чудесную я встретил,
И отныне верю в чудеса.

Люби співзвучність меду і жасмину,
Кохай мене в співзвучності своїй.
В гріху сьогодні Вічність ми покинем,
Та в пам"ять нам - цілунків пуховій.

Кохай мене як вперше і востаннє,
Забудь про світ, нехай живе без нас...
Крізь ніч жасмин нашіптує бажання
Уривками не сказаних ще фраз.

2011

Тут пахне спекою і літом.
А, може, спрагою й дощем?
Чи, може, потягом і тілом,
Що хоче ще?

Тут чути звуки саксофона –
Це фон від музики століть,
Чи тінь від неї, мов корона,
В кутку стоїть?

Тут видно відблиски колиски,
Що заколисує думки…
Твій поцілунок близько-близько,
Такий п’янкий!

Тут відчуваєш дивну втому
І світлу ауру тепла.
Ця ніч укрилась простирадлом
І протекла…

Тут крізь прочинену кватирку
Летить у небо низка літ.
Шле молодість, неначе штирка,
Тобі привіт.

2011

Мій пиріжок із яйцями, чи, точніше, з печінкою,
А пам'ятаєш той час- ти ж таким був вправним оратором!
Ти ж такого міг наплести, роблячи мене жінкою,
А тепер щось примовк, ставши фалосоімітатором!

У голові в тебе - пиво, замість крові- теж пиво,
Там, де були горіхи - якісь дві фісташки солоні.
Пам'ятаю, колись ти кохався так пристрастно, так бурхливо,
А тепер не йдеш спати, не випивши літр "Оболоні".

Я, буває, до ранку не сплю, все чекаю,чекаю, чекаю,
Раптом руку свою, як колись, покладеш ти на груди
І захочеш від мене не пива, не кави, не чаю,
А кохання, і пристрасті, і невгамовного блуду...

Я чекаю. Не сплю. Щось не спиться останнім часом:
Солов'їні пісні за вікном - наче транквілізатор.
Ти хропиш і сопеш. То ж я витягну із-під матрасу
Мій замінник тебе - електронний фалоімітатор.

А я потай (чи знічев'я)
зазирну вночі під ковдру.

Не "Хто там?" скажу, а "Де я?" -
може, хтось нашепче "Бовдур..."

Зазирну вночі під ковдру.


Трудову забуду книжку.
Не зізнаюсь, хто за фахом.

Непомітно, майже нишком,
"За знайомство" не очахну.

Не зізнаюсь, хто за фахом.


Компас мій на Південь вабить.
Сім разів відмірю відстань.

Навіть пуп прозріє (мабуть):
Захід... Північ... Лихо! Кисень!!!

Сім разів відмірю відстань.


На подушку покладусь я,
відстебну пасок безпеки.

А як раптом забарюся,
хай несуть мене лелеки.

Відстебну пасок безпеки.


Написав вночі оце я -
шепотіла Муза:"Бовдур!"

Це вона, мабуть, знічев'я
загорнулася у ковдру.

Шепотіла Муза... "Бовдур!"


4.07.2011

Ми тіні забутого покоління
Про нас часто кажуть із префіксом «next»
Ми ще не вогонь але змучені тлінням
Ми з молоком всмоктали стрес

Ми тіні ілюзій наших батьків
Ми просто суцільний нервовий струс
Ми наче світлини останніх рядків
Які в казематах залишив Стус

Ми діти Чорнобиля, де б хто не жив
Ми браття і сестри нової країни
Та іскру дитинства несли у душі
Крізь темні провулки міської руїни

Ми тіні забуті, але не втрачені
Про нас часто кажуть із префіксом «post»
Ми посткомунізм і вже постпомаранчеві
Ми маємо ціль, ми - український форпост

Де Ви були ? В якому хвилюванні ?
Зійшла зоря над хмарами низин.
В чеканні млів, горів у сподіванні,
А Вас – весну зустріти не зумів!
Тепер мені словами шлеться мука
Доріг, стежин невидима печаль
У силуеті, далечі – розпука
Торкає кровно березня рояль
Не треба слів ! Вони тривожать двічі!
Утричі море повниться вогнем
І крил моїх осиротілість вічна
Тяжітиме палаючим дощем
Падіння щем на виразі двобою
Женіть порив у прірву забуття
Забудьте…, ще, зостаньтеся рікою;
Пестливість хвиль цінуйте над усе !

Зеленії верби на став похилились,
свої довгі коси в воду опустили.
Місяць ясночолий по небі гуляє,
світить ясним зорям і у верб питає:
- Ой, чому , вербички, ви так зажурились,
невже срібні роси носить потомились?
Одна із вербичок гілля піднімає
і сумно Місяцю відповідає:
- Ой,Місяцю-брате, не про те питаєш,
не про те питаєш, бо видно не знаєш,
що в цім світі дивнім з кохання буває.
Ось тут у ставочку діточки купались
з року в рік і скоро всі попідростали.
Особливо гарні двоє були в парі,
мали чорні брови й оченята карі.
Василь й Василина давно покохались,
ось тут під цим гіллям вони й зустрічались.
Може пам,ятаєш, як роняв ти роси,
то одна росинка впала їм на коси.
Тією росою обоє погрались
і вперше під віттям, тут й поцілувались.
Місяць чоло хмурить- хоче пригадати:
- Це та Василинка, котру кличе мати?
- Так, Місяцю-брате,згадав ти дівчину,
та тільки пробач мені, трохи я спочину.
Верба коси в воду знову опустила,
а з води Русалка враз випливла й сіла.
Сіла та Русалка на вузький місточок,
на зелені коси одягла віночок.
Поблід в небі Місяць-вінок із калини!
такий же віночок був у Василини.
Русалка ж віночком, сміючись, погралась,
потім - шубовсть в воду! В зіллі заховалась.
Місяць вербу будить:"Проснися, сестричко!"
А верба ховає в ставку своє личко.
Місяць рогом віття верби піднімає,-
А що ж було далі?Розкажи,- прохає.
Верба все ж підняла з води своє гілля
і мовчки вказала тим гіллям на зілля:
- Ось там, у тім зіллі русалки гуляли,
Василь й Василинка ось тут розмовляли.
Одна із Русалок від подруг відстала,
бо ж про те кохання нічого не знала.
Хотіла кохання людськеє побачить,
підслухать й дізнатись,що все ото значить.
Василь Василинку ж за стан обнімав
розчісував коси,вуста цілував.
Русалка від подиву вся затремтіла,
ловила слова ті солодкі і мліла.
Василька вона у ту ніч покохала,
на себе кохання з тих пір приміряла.
Підгледить Василька,як трави той косить -
дівчиною стане і воду підносить.
Василь же гадає - кохана дівчина,
тому і голубить, немов Василину.
Та тільки, як місяць на небі гуляє
й Василь Василину у вербах чекає,
тоді вже Русалка у зіллі сидить,
лютує на дівчину, але мовчить.
Та згодом набридло Василька ділити,
рішила вона Василину втопити.
Ото якось мати дівчині сказала,
щоб ряски качатам малим назбирала.
Побігла до річки красуня-дівчина.
Русалка ж у зіллі вже жде Василину.
Дівчина в корзину все ряску збирає
і пісню веселу про Галю співає.
Аж раптом, здалося, у зіллі хтось плаче.
І так тихо хлипа, дитятко неначе.
Ступила у воду,до зілля нагнулась,
а звідти до неї рука простягнулась.
Схопила Русалка дівчину й сміється:
- Я знаю,твій милий Василем зоветься,
Та більше ніколи його не побачиш,
для нього ти більше нічого не значиш!
Мене лиш єдину Василько кохає,
щодня він у травах на мене чекає!,-
сказала й дівчину на дно потягнула,
зв,язала у водоростях, там й припнула.
- Так, Місяцю-брате, втопила дівчину,
та тільки пробач мені,ясний, спочину.
Верба коси в воду знову опустила,
а звідти Русалка вихлюпнула й сіла.
Сіла вона знову на вузький місточок,
одягла на себе з калини віночок.
Місяць роси сипле й зверху усе бачить-
йде до верб Василько і потиху плаче.
Підійшов до ставу, ступив на місточок.
Зирк,- а там Русалка, а на ній віночок.
- Русалонько люба, послухай хвилину,
може ти хоч знаєш,щось про Василину?
На тобі віночок із цвіту калини,
такий же віночок був і в Василини.
Русалка хвостом у воді помахала,
тріпнулась і враз Василинкою стала.
До себе Василька вона підкликає
лоскоче,шепоче,що любить,кохає.
Все манить у воду.Голубить,лякає...
все глибше, все глибше його закликає.
- Йди,любий, за мною - Василька прохає.
Та раптом він чує, хтось в зіллі співає:
- Васильку, коханий не йди ти у воду!
Загубить Русалка життя твоє й вроду!
Мене тут у зіллі вона прив,язала
й що ходить у трави до тебе,сказала.
Ти чуєш,коханий, не йди ж далі в воду!
Загубить Русалка життя твоє й вроду.
-Впізнала й Русалка вже голос дівчини,
зірвала із себе віночок з калини,
Русалкою стала і знов - шубовсть в воду!
Василько ж отямивсь і ну, шукать броду.
Пливе він до зілля, кохану шукає,
а Місяць стараєть допомагає.
Нарешті знайшов він кохану дівчину.
На берег виносить- обняв, мов дитину.
Русалка ж хвостом по воді повиляла
ще трохи погралась і окунем стала.
Василь й Василина побралися згодом.
І нині живуть вони в злагоді з родом.
Старенькі вербички уже їхнім дітям
дають погойдатись своїм гнучким віттям.
А врясці качата вже спостерігають,
як дітки в ставочку з вербичками грають.
Всі дітки за гілля вербичок хапались,
стрибали у воду, на ньому гойдались.
Увечері ж верби статечно стояли
і Ясного Місяця чемно вітали.

Олівець все дорікав гумочці лукаво:
- Все, щоб я не малював, ти стираєш жваво.
- ха, подякував мені,- гумка закричала.-
через тебе стерла ніс і старіти стала.
Он в сусідки оловак, не малює- пише!
Гумку свою цілий вік в пеналі колише.
Ти ж малюєш казна- як,соромно й сказати,
зірку з неба аж ніяк не зможеш дістати.
Олівець на ті слова так відповідає:
- А гумова голова твоя про те знає,
що в житті не тільки нас водить вища сила?
- Тебе водить дід Панас! хоч внука й просила.
але він мені сказав :"нет в пенале места",
щей огризком обізвав, і послав..."без текста"
Скільки дурня можна вчить? - запищала гумка.
-оловак завжди мовчить , в тебе ж бачте думка
є своя на все, і що ж? Що із того маєш?
Дірку з бублика! Ото ж, сам прекрасно знаєш,
що якби не малював портрета онука,
то ніколи б не зрубав під собою сука.
Вийшло ж що ? Як вгледів він морду ту бульдожу,
то скривився й гаркнув:"Блин исказил кто рожу?"
От якби ти посадив в лисині чуприну,
шию тоншою зробив,м,язи більші, спину...
Гумка стихла лиш на мить, та й сказала далі:
- як би міг ти так чинить, жили б у пеналі...

Играйте, Маэстро,
Играйте...
Глаза закрывая на миг,
Я в Вас растворяюсь...
Играйте,
Души изливая родник!
Играйте, Маэстро, прохожим,
И чуточку, может и мне,
Мы с Вами
Немножко похожи,
А может, встречались...во сне...
Играйте, Маэстро,
Играйте,
В любви признаваясь не мне,
Играйте, Маэстро,
Играйте,
Для той, что грустит в тишине.
А я...
Брошу в ящик монету,
За чудо
Открытой мечты,
Мне скрипка шепнёт по секрету,
Что где-то мы были
На ТЫ.
Прощайте, Маэстро,
Прощайте...
Я тень среди множества лиц...
Играет, Маэстро,
Играет...
И дУши склоняются ниц.

Вночі наснилось Олексію якось,
Що він не Олексій – Олексіакос.
І не в колгоспі вже, а десь далеко
Перетворився з українця в грека.

Поліз в кишеню. В нього – баксів хмара,
І не цигарку смалить, а сигару,
Все пригортає українку в міні,
Не самогонку жлуктить, а мартіні.

Ще б довго Олексій від щастя хмикав,
Та півень у дворі закукурікав,
То ж пробудився, знехотя піднявся
І в хлів худобу порати подався.

Гей, чоловіче! Слухай, брате!
Тобі не снилися дівчата:
Розкішні перса, білі спини,
Солодше щось, як у дружини?!

Бува, голубиш власну жінку.
І груди пестиш, й пестиш спинку.
Та лізе в мозок (й не в останнє) –
Уже була в користуванні.

Тож вип'єм, щоб такі думки
Частіше лізли у мізки!
І боронь Боже для жінок
Набратися таких думок!

Ми вірили з тобою
У силу почуттів.
Ти був для мене сонцем,
А я життям твоїм.

Ми будем завжди разом-
Ніщо нас не розлучить.
Ми будем завжди вільні,
Як птахи у повітрі.

Кохання наше вічне
І справжнє,щире,чисте!
Злучили нас з тобою
Десь високо у небі...

Тож вірь мені,коханий,
Що це все не брехня.
А чисте й неминуче,
Як нашеє життя.

2011

Приятно думать о тебе
И лишь тобою жить,дышать,
Мечтать,встречаться и любить,
Желаньем тайным возгарать...

И как хочу сказать я вслух
"Люби меня и не забудь!"
Но ты проходишь без оглядки,
Один твой взгляд!
И я схожу с ума в догадках
Была ли то любовь
Или закрытая обманка.
Но верь мой Мальчик ,я люблю
И лишь твое имя пишу
Я каждый часик на листку!

2010

Ведь знаешь ты ,что я люблю
И никогда не изменю.
Но ты не хочешь знать меня,
По этому страдаю я.

Ведь я мечтаю о тебе
И днём, и ночью ,и во сне
Хочу тебя поцеловать,
С тобою быть да мне нельзя

2008

Стервонька йменням Літо! Треба ж так потепліти,
в кучері сонце травневе хвацько отак вплести!
...
Ними, мов струнами пальці,
бавився вітер.
Серце співало, та згодом
і відгомін стих.

Тиша раптова ударила
дзвонами вуха,
коник-скрипаль обірвав
концерт в траві.

Жде так грози земля,
коли посуха,
руки скорботно леліють
лілії дві.
...
Голос затих спонтанно, потім простіше стане,
Літо забуде пункти - ті, що закреслив ти...

Так завмирає скрипка, перед останнім танго,
щоби воскреснути знову в іншому Всесвіті.

Твій голос повертається до мене, -
Скуп спогадів чи просто мій каприз?
А, може, тінь прочитаної книги?
Чи пам'ять у білбордах із реприз?
Те марево, що зіткане з озону,
До послуг серця надане маною?
Прогноз на сонце, зісланий дощами,
В ту повість, що просочена не мною...

04.07.2011

Наче й нічого нема, лиш мої молитви,
Але й ті як слід не промовлені, без благань.
Річищем снів і яви пропливи,
Човником стань.

Тільки не треба вітрил, рожевих принад,
Як до мене будеш пливти - почепи білі.
Дощ налаштуй і град на свій лад -
справжніх, бо вільних.

Анголе мій, в мене бажання такі земні!
Знаю, про них не варт говорити всує.
Краще мовчи, та не кажи мені "ні"...
Анголам тиша пасує.

23.06.2011

Один поет сказав: сонети куці…
А я за строгу форму їх люблю.
Зерно я кину в сонячну ріллю,
Й радіє серце батьківській науці.

Я в юності засіяв поле всуціль,
І легко так, як в небі журавлю.
Я знаю, що однак його зловлю,
Хитрую трохи – я втомився буцім…

І знову аркуш орють лемеші,
І солодко, і боляче душі,
Як рясно поле всіяне рядками.

О друже, ти відважився – пиши,
Але сумління не продай ні грама, –
Довіку проти слова не згріши.

2009

Серед ясних озерець синяви,
По стежечкам промінисто-барвистим,
Хтось швидко біг, лишаючи сліди
По чудернацьким острівцям іскристим.
Лишав віконечка для жовтої зорі,
Утихомирив громи й блискавиці,
Жарт ненароком розказав ріці,
І підтягнув до сонця печериці.
Спустившись на травневій колісниці,
Зайшов до лісу - й розпустився цвіт,
Почервоніли ягідки суниці,
Немов даючи сонечку одвіт.
Це літо пустувало на просторах,
На небі, на воді і на землі,
Гуляло по рівнинах і по горах,
Гойдалось на зеленому гіллі.

2010

Я не цілувався ще ніколи
В літаку, в підводному човні.
А цілунки в джунглях африканських
Навіть і не снилися мені.

Я не спав із жінкою ніколи
На піску Єгипту, в Сомалі,
У стількох країнах, що на карті
Величезні й крихітно малі.

А гондоли, а індійські храми... –
Я не встиг ще мати й на меті.
Це ж мене ще стільки невідкритих
Таємниць чекає у житті.


2000

патріоти вкраїни люблять казати промови
патріоти вкраїни можуть не вивчити мови
патріоти вкраїни вдягнуті у вишиванки
патріоти вкраїни усім роздають обіця́нки
патріоти вкраїни носять значки синьо-жовті
патріоти вкраїни хва́ляться га́маном товстим
патріоти вкраїни із форбсом рахують мільйони
патріоти вкраїни легко обходять закони
патріоти вкраїни просяться в братню росію
патріоти вкраїни у нато потрапити мріють
патріоти вкраїни прагнуть до євросоюзу
патріоти вкраїни люблять наїстись від пуза
патріоти вкраїни їздять на мерсах шістсотих
патріоти вкраїни мають не вірте шість соток
патріоти вкраїни деколи пишуть і вірші
патріоти вкраїни маються коби не гірше


03.07.2011

«Я – справжній син Вкраїни-неньки!» -
Облиш свої ти побрехеньки
І що зробив, скажи, рідненький,
Для України в час незгод?

Ти клявся, бив себе у груди
(І не боявся слів огуди) -
Але за срібняки Іуди
Віддав і землю і завод.

Продав і акції фабричні
(Тобі ця справа стала звична,
Та що там - і не спорадична) -
Продав би й восьме диво з див.

А із бабусиної скрині
Ти вишиванку витяг нині,
Значок хвилястий жовто-синій
Собі на лацкані вчепив

І кажеш всім: "Про Україну
Я дбаю ледь не щохвилини" -
От лише мову солов’їну
Калічиш суржиком щораз.

Навіщо спрагло й войовниче
В майбутнє щастя нас ти кличеш -
І не здригнеться ж на обличчі
Тобі ніколи жоден м’яз.

Спитати хочу - в час тривожний
Поможеш нам панів вельможних,
Пихатих, зверхніх і заможних,
Прогнати з рідної землі?

Ти з нами, вершником в сідлі?
Чи у літак - і на Балі?..


01.07.2011

Люблю дарунки - квіти і книжки,
Такі, як є, – із клумби чи книгарні.
Благословенні діти й диваки,
Бо щирість їм минається безкарно!

Хай не безкарно, буде перифраз:
На неї мудрі дивляться крізь пальці.
Їм диваки і діти - без образ! -
Такі дрімучі, як неандертальці.

Комусь дарунки – тільки у фользі,
Щоб неодмінно – класти під ялинку.
А я люблю волошки у росі!
Мені книжкова світиться сторінка!

Себе даруймо! Віно й бариші
Мене лякають згадкою короткою:
Так від душі не лишиться душі,
Лише сама, що шарудить, обгортка!

23.06.2011

Якщо мене забудеш ти -
А час уміє все стирати,
Нівелювать заслуги, втрати,
На всьому ставити хрести, -
Не смій любов мою картати,
На волю краще відпусти!

Не хочу вірити, що ти
Вуста мої забудеш, очі.
У них - і дні твої, і ночі,
І хміль, і крила висоти.
Невже відчути знов не схочеш
В чуттях сердечних гостроти?

Що покохав тебе, прости,
Як і за те, що ти любила.
Безжальна кривда все згубила:
Спалила зоряні мости,
Підрізала любові крила,
Щоби не прагнула рости.

Тепер між нами даль глуха,
Ріка з крутими берегами,
І не музИка бере гами -
Недоля чорна і лиха...
Але ж любов живе з богами -
Її надія колиха!

Хотілося бути Есхілом, Вергілієм,
Шекспіром, Вольтером, да Вінчі…
Втішає одне: може, в спискові геніїв
згадали й мене – як «та інші».

2011

Про що писати вірші?
Про що писати вірші?
Про те, що було краще?
Про те, що буде гірше?
Про те, що хтось спізнився,
Про те, що хтось не встиг,
Про те, що ми кохали
Не там, не так, не тих?

Про те, що жити важко,
Особливо тут,
І що померти треба,
Щоб позбутись пут?

Що ми усі невільні,
Що граєм чужі ролі,
Що повсюди війни
Ламають людські долі?

А може просто написати
Потоком свідомості:
Як ж це класне відчуття
У животі невагомості?

Нізащо не проміняю
На срібло, на злото
Відчуття перебування
Душі у польоті.

Я заходжу у астрали
Чакрами усими,
І зриваю, наче грона
Виноградні рими.

Я впиваюся цим щастям,
Наче свіжим соком,
Раптом чую здивоване:
"Це ж Черкаський Кока!!

Сам Маестро завітав
До нас у астрали,
Видно, правильні ми й гарні
Молитви читали!"

Я ж привітно усміхнуся
Жителям астралів,
Побажаю щастя всім,
Почимчикую далі....

І як не ховайся, а світ заповзає під комір…
І дихає поруч ось тінь моя, вірна, як пес.
Потріскують дрова. Ще літо спалахує – колір
Червоно-блакитних, холодно-гарячих небес.
Серпнева вечеря на дотик ще тепла. А після
Спадатиме тихо обпалене листя з долонь,
Згорятиме в часі, кружлятиме відчаю дійсність…
І тінь моя плаче, що я вибираю вогонь...

Зашерхлі долоні по шкірі - як відчай.
Згортаємо пальцями листя із вікон.
І тіло, як щастя. Тут тіні і свічі.
Спадатиме сукня в пастельному світі.
І музика втихне у серці до ранку…
Назвеш мене мовчки собою і мною,
Бо подих і шепіт…Бо осінь на ганку.
Рятується світлом душа. І тобою…

Був кожен з нас малим і кволим…
Ми пам*ятаємо той час,
Коли найкраща в світі школа
Уперше зустрічала нас.
Найкраща в світі – Дев*ята школа-
Уперше зустрічала нас.

Не завжди вчитись ми хотіли,
Та вам спасибі, вчителі,
Що головного нас навчили -
Людьми лишатись на землі.
Ви головного нас навчили -
Людьми лишатись на землі.

В шкільному парку (там, де тополі,)
Дитинство наше відгуло,
Коли в найкращій світі школі
Кохання перше нас знайшло.
В твоєму парку, Дев*ята школо,
Кохання перше нас знайшло.

А час, немов шалений вітер,
Що листя кидає до ніг,
Розвіяв нас усіх по світу,
Як білий пух тополь твоїх.
Розвіяв нас усіх по світу,
Як білий пух тополь твоїх.

Хай не вернути нам ніколи
Дитинства безтурботний час,
Але найкраща в світі школа
Завжди чекає в гості нас.
Найкраща в світі - Дев*ята школа,
Як мама в гості кличе нас.

Хай не одне мине століття,
На всі часи, на всі світи -
Дев*ята школа – найкраща в світі -
Ти в нашім серці назавжди.
Дев*ята школа – найкраща в світі -
Ти в нашім серці назавжди.

як достеменний поціновувач традиції
в тому сенсі що вона в мені як інфекція
ну я можу не знати про неї а вона є
і можна з нею боротись
а можна просто жити
знаючи що вона не передається
через шкіру слину
ну повітряно-крапельним шляхом
отож як поціновувач традиції
інфікований з необережності
я пишу про горілку і сигарети
і всі прокляті поети
навіть ті яких я не читав
кажуть мені ну бля ти просто задовбав
якщо співаєш співай своїм горлом
тремти своїми легенями і діафрагмою
якщо ти дійсно хочеш співати

А давай ми на все заб"ємо!
І втечем на безлюдний острів,
Чи в пустелю якусь без стелі,
Де не треб промовляти тостів...

Візьмем книжки,навушники , плеєр
Вимкнем світло і станем чекати,
Що знайде нас зелена фея
І буде рани в душі лікувати

Зарубцюються,стягнуться рани-
Ми хмільні і щасливі доволі,
Ми загублені і нестабільні-
Дві забуті вигнаниці долі

Ми босоніж пройшли сім кіл пекла,
Та до раю шляхів нам немає
У думках і у снах примари
А для раю там місця немає...

2011

Я вже давно стою на перехресті
у шапці-невидимці, а вони
нервують, їдуть, тицяючи жести
такі - навзаєм - боже борони!

Я посміхаюсь, ніби все за планом -
в невидимості аура така...
Все вигладяю - де ж то мій коханий,
що за кермом асфальтного катка?

Моя примхлива вишукана ніжність,
як і його терпіння, має край:
він розчавив мене на роздоріжжі.
Гуд бай, май лав. Воістину - гуд бай!

03.07.2011

Мій солодкий рогалику, мій шоколадний пиріг!
Моє ніжне суфле, або краще рахат із лукумом,
мій з родзинкою, кремом, нугою, горішком… Як міг
ти нажертись отої гидоти учора із кумом?
Я солодкого хочу. А ти до кісток пропахтів,
прокоптився таранею, пивом і куривом також.
Мій солодкий рогалику, цьом, міцно-міцно… А, втім,
то все буде опісля. А зараз я смачно так вмажу!