У кронах, ще напівживих
чи в листі, що напівзів*яло,
був шепіт то чи шурхіт ніг?
"...дивись, щоб серце не обпало..."

І знов в знесилену блакить
я шлю лише одне бажання:
"Навчитись жити... Жити. Жить!"
на цих теренах помирання.

Щоб втамувати цю жагу
первісну до життя, рушаймо!
стрічати сонце на даху
і танцювати в ритмі джайву!

Ця тепла ніч, ці вуличні музики,
Гітари плескіт, як ковток глінтвейну,
І тіло гнеться в танці, мов желейне,
Узувши хмари замість черевиків.

Якби могли ми всім на зло блаженно
І вічно жить на цій чудовій кулі!
Заграй бітлів, збудімо сни поснулі
І вип*єм за здоров*я навіжених!

Солнце, обважніле від знемоги,
Котиться, мов яблуко опале,
Думаю, прямісенько до Бога,
Хто зна: в вирій, рай чи до Вальгалли?

Все, що треба – диким медом віри
Підпоїти душу-голодранку,
І молитись(в рай, а може – в вирій),
І кохатись з вітром до світанку.

І не треба дертись на горище,
Щоб зібрати яблука вогнисті:
Стовбур неба навіть видно ближче
Крізь дірки моїх потертих джинсів!

Розрубати так хочеться вузол
Десь там поблизу серця й легень,
І так хочеться з*їхати з глузду,
Як старий неформал Діоген.

Як колись, заспівати з дощами,
Цілувати вітри, як колись...

Пам*ятаєш, у чому, душа, ми
Вітру з півночі слізно клялись?
І як вірили ми, що не сон це,
Як сплавляли ми щастя і щем?

Чорт, так хочеться випити сонце
І сп*яніти навіки ущент!

Мої внутрішні органи цілуватимуть повії
Своїми працьовитими губами
Тіло залишиться на дереві
Немов недозріла брунька

Об нирки повії загасять цигарку
А серце віддадуть собакам

Тут мав би бути вірш про любов
Тобто про
Тебе

Ми далеко
Як Мобі Дік і божевільний капітан
Ти з’їла мене мов його ногу білий кит

Тут мав би бути вірш про кохання
Але я розучився писати вірші
Тобто говорити про нього

Повії зароблять добрі кошти на моїх органах

Їй заздрять визнані зірки і
топ-моделі,
Любов до неї розростається,
мов жито,
Про Яну мріють олігархи,
менестрелі –
Летять під ноги пропозиції
і квіти.

Щемить сердечко, бо кохання
ще не згасло.
Які важкі у Долі-вчительки
уроки.
Та підбадьорює її
незмінне гасло:
„Не зупинятись до мети
за кілька кроків”.

Вона ще буде і кохана
і щаслива,
Бо Місто Мрії вже чекає –
зовсім поряд,
А там: коханий і дитя –
маленьке диво –
Знайомі очі, таємничі,
наче зорі.
6.07.11р.

и только точки и только тире
да господин инженер ты все-таки прав
есть только чернота и только свет
есть только да и напротив нет
в представлении
сияющее девушки изумрудная трава
отцовский дом как- будто знаешь
откуда ты где дым который сладок
тебе на горле
и молчишь а пальцы на столе танцуют

Сучасні коломийки

Якби всі Івани разом
Заспівали нині,
Зажилося б добре зразу
По всій Україні.

Текли б скрізь молочні ріки
В берегах медових.
І були б одні пікніки,
Де не глянеш, знову.

Було б весело до ранку,
Вихорами танці.
Обіймались палко й п’янко
Геть усі б іспанці…

Гей, Івани! Гей, Івани!
Чуєте? Зійдіться!
Хай хоч раз наш край коханий
Весь повеселиться.

Будьте вік здорові, друзі,
Не ходіть босоніж…
Заспівайте, хлопці , в лузі,
Й весело – по конях!
2011

Пародійно-грайливо в честь свята
(Інше, кажуть, що буцім не п'ють),
Задобрити і Музу й Пегаса,
"Кава в ліжко" промацує путь.
Обережно, не впасти б зі "Сходів",
Все-таки поетичний п'ємонт,
Так і ніжно і м'ягко на дотик,
Я візьму ваші вІрші в ремонт.
07.07.2011

Коли пішла понад рікою
Гроза од Вишгорода вбік, -
Туман, порошею м’якою,
Опівдні обрій обволік.
Химерний наслідок стихії
Дніпро укутав і Десну.
Неначе я заплющив вії
В безбарвному осянні сну.
Ставало порожньо і тихо
Перед очима, у вухах,
Як це буває після лиха
Зі мною завжди попервах.
Оцим –то, може, схвилювало
Природне явище мене,
Що стріну ще в житті чимало
І неминуче – все мине!
06.07.11.

1.

Ой ти лихоманко що звешся Векла
що ти зі мною лиха й запекла
іди на сімнадцяті ліси
де мова не мовиться
діти не родяться
де чорти голосять
і вовк грає на дірявій діжці
а вовчиця на реберних гуслах
що аж кров із жаху в неї загусла
іди на далекі перелоги
на сорок восьмі пороги
де люди не ходять
де баба безока шкандибає на шести лапах
дві лапи кістяні дві лапи залізяні
а дві з каменю
і носить сімнадцять спідниць шкуратяних
що з повісельників та з потопельників обдерті
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

2.
лиха лихоманко люта болячко
покинь мене нарожденого хрещеного
в люльку покладеного
дай мені тихо спатки
іди поза городами напади на хроме котятко
де котятко проходить
худоба біснується і по-собачи бреше
і нявка гребенем вербі косу чеше
іди надибай розхристану в степу вдовицю
по-вовчи виє по-собачи гавка
в руці лопата на нозі вавка
копає довго копає глибОко
плює через плече нечистому в око
ах ти копитИще ах ти хромище
іди й не вертайся де вітер свище
де діти не хрещені хати не метені
коноплі не мочені ножі не точені
де ополудні за хатою зорі сходять
і панотець на триногій кобилі
їде до хліва службу править
маха веретеном наче кадилом
хресте стодолу довгим вудилом
зі споду сам спечений
зверху посічений
рогатий чортяка з куркою повінчаний
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

3.
болячко кусюча болячко Аглая
не знаю чого ти на мене злая
дітей твоїх віником не лякав я
родичів твоїх зі світу не зводив
іди Аглає по шляхах битих
де люди не хрещені дівки не пещені
діти невмивані коні не підковані
де на все стадо один погонич
і той у нозі безкостий
а на все стадо один цап і той безхвостий
замість ока одного дірка
а в оці другому сірка
живе отой цап і ніяк не вмирає
а ти болячко кусюча що звешся Аглая
ти лихоманко лиха та запекла що звешся Векла
коли з того цапа сім срібних діж молока медового надоїш
та ще й восьму діжу конопляного масла
отоді й вернешся зі своєї неволі
із сорокового поля
із тридцятого берега
куди не приходить свята неділя
де лежить стара баба немов породіля
і родить щоночі щенятко щоранку кішку
та складає в глибоку діряву діжку
кішка нявка а щеня гавка
на лобі цицька на сраці вавка
пів тіла кицька пів тіла нявка
пів ночі скиглить пів дня балака
до пупа щеня а там вовкулака
і він тебе знає тебе пам’ятає
болячко Векло болячко Аглає
і пити тобі до скону змилки ночовні
їсти віхті з зеленою цвіллю
солити страву чорною сіллю
сметана стане для тебе смолою
їж подавися втирайся полою
от тобі хата з дірявого дуба
сіль тобі в очі печена жаба в зуби
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

* * *
Від заношених слів, неслухняних, як пальці з морозу,
Від пустого повітря, де очі відсутні твої,
Від скляніючих рим перейти незворотно на прозу –
Й написати про те, як помруть восени солов’ї.

Написати, як голос зника за сухими снігами,
Як скрипітиме явір важкі перестуджені сни
Під нахабний мотив, під мотив горобиної гами, –
І навіщось чекати,
Навіщось діждатись весни.

1990-ті

Пародія

В хащу, в хащу всі бігом
Дивоцвíт шукать, ледáщі!
То нічого, що “облом” –
Квітка десь у пащі… хáщі.

Я піду, де погустіш,
Я сміливий – не боюся!
Не за скáрби, не за гріш –
Папороть просила… Люся…

Потім з нею – на диван
(Ще Купало дав би моці!)
… От розмріявся, бовван,
В ніч на свято… раз у рόці!


7.07.2011

Є люди, яких утратити
Так легко, неначе розум.
Є ті, із чиєї зради ти
Виходиш, немов з наркозу.

Є ті, чиї з’яви й зникнення
Не мають для тебе значення.
Є інші, кого уникнувши,
Стрибаєш безжурним зайчиком.

Є люди, що роблять слабшою,
Й такі, після кого сильнішаєш.
Є ті, чий від’їзд оплакуєш
Безсилими снами й віршами.

Бувають – люди-овації,
І ті, які звуться тишами.
Є люди, які прощаються,
Щоб стати навік ріднішими.

Супротив тіла і душі
і кастаньєт наруга –
Це танго, наче бариші, –
за дружбу і за друга…
А серце – як золотослів
надій, де й досі – протяг…
Ти не повинен, бо не зміг
спинити час і потяг..
А він пішов! Уже тепер
на швидкості у далі…
Наш липень… Він для нас – помер…
А ластівки – кричали…

Вже горобина догорала
в пожовклім листі у саду.
Тоді тебе я покохала,
та серце чуло - на біду.
Слова твої без леза ранять,
в них філософія своя.
Вуста правдиві не оманять,
не скажуть :"музонько, моя".
Писав колись:"Подружко рідна,
найкраща ти, та зрозмій,
мені як жінка, не потрібна,
і в серці образ вже не твій.
Якби потрібно було вмерти,
для тебе, місяць ясний мій,
я з радістю принесла б жертву
лиш за єдиний погляд твій.
Якби напевно про те знала,
що глянеш ніжно, як колись,
то смерть за щастя я б вважала
і без вагань, злетіла б ввись...

Вільна, я хочу спитати,
Що нас обох зупиняє,
Що нам обом заважає
Разом невільними стати?
Вільна, дозволь полонити
Руки, ніжніші за крила,
Гордо промовити: «Мила»,
Разом в полоні пожити.
Всі оці грішники – юди,
Що розривали несміло
Вільної душу, як тіло,
В пеклі горітимуть всюди.
Так, я крокую повільно,
Ангел підкаже дорогу,
Доки ти матимеш змогу
Жити по-справжньому вільно.
Ціль, наче мрія в полоні,
Мрію ти просто жадаєш,
Ціль же ти в руки спіймаєш
Ось вона, в тебе в долоні.
З ока сльоза мимовільна,
Мабуть, це вперше я плачу,
Просто тебе не побачу,
Я полонений, ти – вільна.
2011р.

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.
2011р.

***
Де лужок крилом зеленим
Землю-матінку прикрив,
Проживав чаклун скажений,
Комашиний люд морив.

Наповзав, немов хмареча,
Ставив пастки там і тут
І творив криваві речі
Всюдисущий Таратут.

Луг здригався од наруги,
Потерпав від кривд і бід,
Мандрував щоденно лугом
Товстопуз-комахоїд.

Полонені тріпотіли,
Втрапивши йому до рук
І, терзаючи щосили,
Бідолах ковтав павук.

Лугове принишкло царство,
Поховались всі й сидять.
Їх на страхи і митарства
Приріка жорстокий тать.

***
В ліжечку дріма хлопчина,
Ротик бантиком зігнув,
Сон його у казку вкинув,
Чарів вітром повійнув.

Сниться Вовику малому:
На лужку гуляє він,
Крихітний, неначе гномик,
Заблукав серед рослин.

В хащах дзвоників й ромашки,
Борозни здолавши рів,
Одинокого мурашку
Наш герой малий уздрів.

Зиркнув злякано мураха,
Загукав: Чому ти тут?
Стережися, бідолахо,
Поруч бродить Таратут.

Попадеш у сіть до нього,
(Як спіймався жук-сусід)
То зжере тебе живого
Товстопуз-комахоїд.

Тож давай поквапся дуже
Тут лишатись - прямо жах!
Знайдемо рятунок, друже,
В родичів моїх - мурах.

***
Нічка землю огорнула,
(Спочиває всюди все)
Срібла краплями дихнула,
Свіжість росяну несе.

Дзеленкоче синій дзвоник,
Луговий скликає люд:
Носить Вову славний коник,
Воєвода Вова тут.

Стрій муштрує комашиний,
Войовничий в хлопця вид,
Служить списом бадилина:
Стережись, комахоїд!

Начувайся, Таратуте,
І пощади не проси
Не страшні тенета-пута -
Ми їх знищимо усі.

І, як тільки день сувоєм
На лужок зелений ліг,
Наш звитяжець у двобої
Павучиська переміг!

***
Росами блука хлопчина,
Нишпорить посеред трав:
Де ж те військо комашине,
Що вночі він муштрував?

Де вінки волошкові цілували воду
І вогні купальські шугонули в ніч,
Повінчались радощі, молодість і врода,
Й не зімкнула ніченька зоресяйних віч.

Там дорога стелиться стрічкою широкою,
Їй кивають весело журавлі криниць.
Вибалок зав'юнився зморшкою глибокою,
Все собі тікаючи від п'янких зірниць.

Пугач ріже темряву поглядом, мов скалкою:
Духів злих відлякує мудрий жартівник
Й миттю зачарований ніжними русалками,
З жабуриння мокрого виліз Водяник.

Тихо ліс поскрипує, папороть ховаючи, -
Не дає спокою нам чудодійний цвіт!
Все горить тихесенько, щастя розсіваючи,
Певно, бору сивому додаючи літ.

Розплітала доленьку – на вітрах.
Розсипала – жменями – по світах.
Серце моє, виболи, не тужи, -
По цей бік від тебе все – міражі.
По цей бік – ні спертися, ні знайти,
Все з вогню у ньому, усе – з води,
Все – з піску сипучого – у пісок,
Шурхотінням вицвілих сторінок,
Сплеском моря, висушеного до сліз…
Не зростися серце з цим, не зріднись,
Не пусти коріння у світ цей, не
Проміняй на те, що не промайне!

Розсипала жменями – на літа, -
Вітер за собою порозмітав,
Витоптали люди,
Втовкли дощі…
Що крізь час просочиться – крім душі?
16.05.11

Дівчинка_вже_велика:
цукерку за щокою ховає, любов у серці тамує,
у гамівну сорочку здорового глузду щодня вбирається: –
затяни-но тісніше, милий...

Дівчинка_вже_доросла:
черешеньки не на вушка міряє,
а у банки талує –
зима довга,
та скільки того життя?

Дівчинка_вже_свідома:
Літо – любов невінчана
сміхом і світлом сяє,
а дощі – потечуть щоками..

Дівчинко_Боже_збав_тебе:
у люстерко поглянеш звечора,
а там –
осінь...

Машина кукла опять
Наотрез отказалась спать.

Говорит: не подходит мне спаленка,
И вообще - я уже не маленькая.

Пусть строительный кран
Мне заменит диван,

Но даже и в этом случае
Я днем совершенно не сплючая!

Обращусь, говорит, без затей
В комитет по защите детей.

Верней, по защите кукол -
Вот ведь какая штука.

Меня терзают запретами,
Меня не кормят конфетами.

Болит у меня под лопаткой
От машиного распорядка.

А я, вообще-то, невеста.
Мне душно и мало места.

Пусть другие куклы подвинутся!
Ко всему, я желаю принца,
И немедленно.

И со стула
Она, было, к сестрице в Тулу
Собралась.
Но умаялась и уснула.

2010

просто - світло
просто - дні
просто - шлях далекий
відспіваються пісні
відлетять лелеки
стану гола і сумна
перед світом чорним
і обізветься струна
щемом неповторним
і душа моя нараз
вибухне прозрінням
і життя моє у час
проросте корінням
бо попереду й пісні
і весна й лелеки
просто - світло
просто - дні
просто шлях далекий...

Одного дня дівча повірить в диво, в повіках заблищать краплини радості,
Без сумніву, вона така щаслива, і в світі вже такої більш не знайдеться.
Загляне в сон відкритим ніжним променем, крізь ранок мальовничої чарівності,
І усміхом незмушеним, нескованим, на крок підійде вдосвіта до зрілості.

І ось дівча стоїть - в руках з кинжалами, від болю ними кволо прикриваючись,
Із спогадами теплими, недавніми, відбитки слів у мороці ховаючи.
Ця дівчина тепер з вітрами сильними зрівняється у мужній неприступності,
Щоб в небо – з неполаманими крилами, щоб в темряву – без натяку байдужості.

і тільки крапки і тільки риски
так пане інженере ти все-таки правий
є тільки чорне і тільки світло
є тільки так і протилежність ні
в твоїй уяві
осяйні дівчата смарагдова трава
батьківська хата так ніби знаєш
де дім твій де той дим який солодкий
для твого горла
і мовчиш а пальці по столі танцюють

Де ви часи веселого довкілля,
Чому так пусто й боляче в душі?
Чорні думки немов зів’яле зілля,
Лягають впоперек життя- межі.

Чи ж зацвітуть сади знов біля хати
І чи всміхнеться сонце у вікно,
Чи вже навік минуло й не діждати
Того, що відійшло від нас давно.

Усе довкола стихло у чеканні
Нових поривів, злетів осяйних,
Стукоче серце жде у сподіванні,
Щасливих днів, розкованих, вільних.

***

Кажеш: «Очікую, коли раптово напишуть вірші мені…»,
Любиться тобі примріятися хто би тебе розпанахав:
Йдеш вся така весіння, у сорочці розшиваній,
Обабіч бігборди гігантськими буквами: «Павлик, йди на фіг!».

Кажеш: «Так хочу, щоб хтось брав на руки та ніс алеями,
Або у слід промовляв: подивися, оце ж Дюймовочка!»
У парках сидіти на лавочці, кимось клеєна,
Чи клеїти самої хоч Лесика, хоч, наприклад, Вовчика.

Це все маячня, не зважай, от пишу ахінею цю,
Й гадаю, кому воно треба, складати віршики…
Був би молодшим, чи розумнішим, сам би тебе поцупив…
Таку граціозну, елегантну таку, таку вишукану.

…Сниться сон. Я - «Титанік». І сунеться айсберг до мене.
(Айсберг - не прізвище, а отакенна крижина здорова!)
Я, власне, оторопів. Захотілося крикнуть:"Ой, нене!"
Бо на айсбергу зверху стояла сама Пугачова!

Вона грізно дивилась, пускала з-під брів блискавиці,
Кулаками махала, грозилася вбити сьогодні!
Притиснувся у сні до своєї тісніше я Киці,
А вона проганяє, мовляв, ти - як айсберг холодний.

І я, розумієш, немовби поміж двох вогнів опинився:
Попереду- айсберг, на ньому страшна Пугачиха,
Позаду - колишня кохана моя, моя лагідна Кися,
Ой, правду говорять, що поодинці не ходить лихо!

Здаватись в полон? Ні - відстрілююся з гармати!
Героєм нехай я піду у пучину бездонну!..

Коли раптом чую крізь сон:"Просила ж не зловживати
Горохом на ніч! І хто така ця "примадонна"?"

2011

Запалюю себе. Хай виринає спогад
із клекоту тривог, на голосисте ‘ти’.
Збігай і грійся тут, утіхо босонога,
у камері грудній для свячення води.

Прив’язані слова, не бійся – не укусять.
Вони від язиків мій спокій стережуть.
Я напуваю їх краплинами спокуси,
живим годую сном, нацьковую на лють.

Приспів (optional):

Запаливши себе,
не дививсь
де ті спогади
мають сісти
Вже немає землі,
тільки вись
і так легко знайти
денце істин.
Та на плесі душі
мрії пух –
лебединих пісень
‘до’ без тебе.
Серцем, полем журби,
долі плуг
журавлиним `курли`
оре небо.


Тут все до тла моє. Багаття тим багате,
що, викупаний в нім і чистий до азів,
я виміри душі закутаю у цяту,
забальзамую світ у ранішній росі.

Даль вигнанана стеблом, струнким і соковитим.
У чашечках зіниць, розрадо, повна рим,
збирай моїх небес відледеніле мито,
мости Чумацький Шлях. Упавши... догори...

Приспів (optional):

5 Липня 2011

В океані очей твоїх шторм,
Б’ють об скелю життя рвучко габи,
Плив по ньому недавно лінкор,
А тепер лиш поквакують жаби.
Човник той, що ти не вберегла
Десь підчалив до іншого порту,
П’яний спів звідти «ла -ла - ла - ла»
Наче вуж обвиває аорту.
Перебуде і переболить,
Хвиль утишиться рвійна притуга
І згадаєш в негадану мить
Повний штиль і плавбу свого друга.
Він погляне на синю гладінь ,
І намочить у ній свої весла,
Ти лиш платтячко сонця одінь,
Щоб любов первозданна воскресла.

05.07.11.

Недитячий мій світ вже наскрізно цинічний як Хаус
несерйозні мелодії вітру давно вже не кличуть
заблукала я геть у міській какофонії пауз
між пробілами вулиць рядочки свободи не вичитать

Неймовірна ця ніч мов нав’язлива гра у піжмурки
невибагливі правила: прагнення в сон-провалля
знову спрагло шукати щось з одержимістю нишпорки
у непотребі вічних потреб нереально реального

Невимовний той день, що закреслить ранкова заграва
неважливістю фраз удесяте скресаних навхрест
лишить попелу слід і від винного і від правого
і єдину дорогу небом до істини навпростець

2011 р

Зніму житло на сім десятиліть.
Здають на менше? І на менше згода.
Ви вже завдатку в інших не беріть,
Я це візьму - на нього саме мода.

Євроремонт? То копійчаний зиск -
Своє в чужі стандарти заганяти!
Комусь пасує звабний штучний блиск.
Мені простіше - лиш вікно кімнати

У небо прямо, без віконних штаб.
Ні, договір оренди не порушу!
... я тлінну ту будівлю берегла б
До часу, поки Бог окрилить душу...


Умань 05.07.11

Сладко-горька микстурочка,
жизнь_тире_корректура:
было «прелесть, какая дурочка!»,
стало «ужас, какая дура».

2011

Зі світла ореол зіткавши власноруч,
я простягла тобі прозорий символ віри.
Та здивувався ти: "Навіщо цей обруч,
холодний і важкий?"... Він був тобі не в міру.

2000(2011)

В синьоокому Поліссі ,
там , де Тетерів-ріка,
на високому узліссі
в соснах хата лісника.

Тут стоїть вона й стояла
більше сотні довгих літ.
Як лісничиха казала -
не гнівила Божий світ.

На подвір’ї білки грались,
(як у Пушкінських казках).
Баба з дідом милувались,
поки не наснилось в снах,

ніби з неба зірка впала
Їм на ганок уночі,
й хата їхня запалала
від безжальної свічі.

Із спросоння дід до бабці:
- Горимо,- і ну, тікать.
Баба стрибнула у капці
Зі страхУ давай кричать.

Та цілісіньким був ганок-
над кущами вився дим,
все покрив легкий серпанок,
ворушилось щось під ним!

Баба з дідом заглянули,
і заклякли :” диво з див?”
у кущах дзвіночки грали.
Голос чийсь заговорив:

-Трохи холодно в болоті.
Не могли б мене зігріть?
Перед ними в сріблі-злоті
(Боже,можна й оніміть)

дивна дівчинка явилась
неймовірної краси.
Баба діда ущіпнула:
-Доторкнися до коси.

Може сон нам далі сниться,
може мариться у сні?
А дівча як засміється:
- Милі ви які й смішні.

Як зігрієте Зорянку,
за онучку буду Вам,
не захочете - до ранку
небу я тепло віддам.

Баба й дід помолоділи –
Ох, як мріяли про те...
Бог один знав , як хотіли
дитинчатко золоте.

Бач почув Отець молитви.
скрасить старість їм дитя,
є для кого тепер жити,
іншим стане в них життя.
А у небі над Поліссям
грають зорі молоді:
- Десь Зоряночка над лісом
пролетіла – буть біді!

Зірка- мама також плаче:
- Як я вгледіть не змогла?
Місяць крутиться аж скаче:
- Як же знати ти могла,

що у нашої дитини
мрія знову оживе
впасти з неба до людини.
- Що ж, тепер хай там живе.

лиш би нам подала звістку.
-Ой, Венера буде зла,
вже Зоряна за невістку
їй не буде ,хоч росла

наша донечка з Сатурном,
наче братик і сестра.
-Глянь, вже небо стає хмурим,
мабуть спати нам пора.

Зорі в синім небі згасли,
Місяць в хмарах теж заснув.
Сонце викотилось ясне,
Промінь хмарку проковтнув.

А поснідавши, враз боком
покотилось лісом вниз.
Оцінило пильним оком,
як зібрали в лісі хмиз,

як готуються до свята,
всі готуються ,чи ні,
через вогнище стрибати
і купальські піть пісні.

Задоволене гуляло
і світило з неба всім.
Ввечері за гору впало,
підстрибнувши разів сім.

Міцно Тетерівка спала,
притулившись до ріки.
Лиш Федора рано встала -
в ліс ходила залюбки.

Всі Федору в селі знали:
баба шустра , як гаплик.
То ж за милю обминали,
щоб не втрапить на язик.

Баба всунулась в калоші,
гострий серп й мішок взяла
(дні якраз були хороші)
то ж вона у ліс пішла.

Розумілася на травах,
знала де яка росте.
ТО ж пробіглась по канавах,
й знайшла місце там густе:

материнки, звіробою,
лопухів і череди.
Все оте взяла з собою
й низом вийшла до води.

Поверталася додому
повз хатину лісника,
а відчувши голод й втому
постелила рушника

на широкому пеньочку,
(в ліс вона й обід взяла)
то ж присівши на горбочку,
з’їла все і прилягла.

Раптом сміх вона почула
на подвір’ї лісника.
Баба в дірку заглянула,
ледь не впала із пенька.

На подвір’ї ж білки грають,
дівка з ними гомонить.
Білки їй пісні співають –
та у дзвоники дзвенить.

1-а білка:
Білий гриб дід Боровик
під пеньком сидіти звик,
став себе він вихваляти,
що уміє танцювати,

2-а білка:
Усміхнувся в вуса Пень:
-Ти базікаєш весь день,
а чи зможеш показати ,
як почну на дудці грати?

3-я білка:
ноти пень з дупла дістав
і на дудочці заграв.
ніжку гриб хотів підняти,
та упав, не може встати!

4-а білка:

І веселі Сироїжки
дружно стукнули у ніжки
тай утнули гопака
раз оказія така.

5-а білка:
А Опеньки хоч маленькі
теж хлоп’ята веселенькі,
враз пустилися в танок
заплели вінком пеньок.

6-а білка:
І Лисички невеличкі
повмивали свої щічки,
тай почали краков’як,
кажуть: ”Зможеш, діду ,так?

7-а білка:
А червоні Мухомори
піднімають ніжки вгору,
та приспівуючи в лад,
йдуть вперед, убік, назад.

Разом:
Хочемо тебе спитати :
- Хто ж з них вміє танцювати?

Оточили Білки дівку,
стали в очі заглядать,
перша сіла на голівку.
Зможеш, - каже, - відгадать?

Ох, - Федора з переляку
у село - мерщій тікать!
Зачепилась за гілляку,
впала і не може встать.

Все ж зібрала вкупу сили
( бабу вітром, як змело)
Марту ледь в селі не збила
-Ой, у лісі, що було!

Тут Федора прибрехала ,
що у лісі все гуло,
вило, ухкало, кричало.
Налякала все село.

Звістка мчить в селі швиденько -
попереду язика.
То ж дорослі і маленькі
теж летять до лісника,

щоб спитати вражу силу,
чом лякає він бабів.
Хтось схопив з собою вила,
хтось в кишені дулю сплів.

Бігли ,падали, вставали
всяк хотів перепочить.
В лісі аж, під дубом впали,
раптом піп, як закричить :

- Он , погляньте, хтось від річки
йде до хати лісників.
- То дівча йде невеличке ,-
так козак їм відповів.

Оточили всі хатину.
- Може є тут якийсь звір?
- В них немає навіть тину!
- Нумо ,хлопці, йдемо в двір.

У дворі щеня дрімало,
кіт на сонечку лежав,
баба Настя просо жала,
дід Панас пенька рубав.

Крик і гам усіх сполохав:
Дід на місці так і вкляк;
кіт лиш дременув до льоху.
Слово взяв нарешті дяк.

- Ми прийшли у вас спитати :
З ким ви дружбу завели,
про все хочемо ми знати.
Де дівчисько узяли?

Про що з білками говорить,
хто вона, звідкіль прийшла
і нарешті ,що тут робить?
Мову з вами як знайшла?

-Може в ній та вража сила,
що злякала все село ,-
виставив Михайло вила ,-
-чом у лісі так гуло?

Баба й дід перелякались
за коханеє дитя ,
Та відразу ж здогадались
хто приплів про те виття.

-Боже мій , та це ж Федора
днями спала у траві.
Де Федора там і горе ,
щось наснилось тій сові.

Потім баба до Михайла
-Слухай ,що скажу я вам,
цю дитину на Купайла
хтось підкинув в квіти нам.

То ж тепер нам за онуку
(років може так із п’ять)
відганяє нудьгу-злюку.
Дасть Бог ,буде колись й зять.

Тут і красная дівиця
вийшла наче із води –
чиста, свіжа, білолиця.
-Донечко, ходи сюди.

Дівчина ледь зашарілась,
оченята підняла,
всім низесенько вклонилась,
Настю за рукав взяла :

-Бачу гості дорогії
завітали із села ,-
опустила довгі вії ,-
- просимо всіх до стола.

- Ні ,вже вибачте на слові ,-
мовив в відповідь дячок ,-
залишайтеся здорові
смішно , всі ми на гачок

знов піймалися , як риби
А Федора ж з нами є ?
-Та немає її ніби !
-Баба втнула вже своє!

А дівчата до Зорянки,
як рій бджіл на стиглий плід
позлітались й кажуть :”Зранку
будем в лісі рвати цвіт .

То ж приходь, вниз на колоду,
навчимо вінки сплітать
ну а потім їх на воду
підем ввечері пускать.

Ще попросимо Михайла,
щоб нам вілечко зрубав.
він напевно до Купайла,
в лісі хмиз увесь зібрав.

Хлопці хмиз отой підпалять,
буде вогнище палать.
Ще Марену в ньому спалять.
а ми будемо стрибать.

Ох ,зраділа баба Настя ,
дивлячись на тих дівчат
І Зоряночка від щастя
аж сіяла, потім в сад

вийшла й довго проводжала
поглядом юрму людей
і неначе гостре жало
вирвав хтось з її грудей

В синім небі Сонце світить,
заглядає в кожен двір.
І пофарбувавши квіти,
попливло в зелений бір.

Квіти взявшись дружно в боки
і собі у ліс ідуть:
- Там дівчата синьоокі
нас напевно ,не знайдуть

не сплетуть із нас віночок
і не пустять по ріці ,-
мовив до квіток дзвіночок,
слізку втерши на щоці.

Лиш Ромашка посміхнулась
з себе здмухнувши росу :
- Щоб в болоті я зігнулась?
Хто оцінить там красу?

Як на мене, то я буду
мліть в віночку на ріці,
але в ліс з вами не піду,
тут лишу я корінці!

Поки квіти сперечались,
то і вечір наступив.
Зорі в небесах мовчали,
Місяць віз кудись котив.

Перекинув ненароком,
тай лишив молочний шлях.
Не встиг навіть кліпнуть оком,
як вже небо -у зірках.

А Венера як спросоння
стала Місяцю кричать :
-Он Зоряна, твоя доня
йде Купайла зустрічать.

Місяць з радості спіткнувся,
полетів аж до землі,
Зірці мамі усміхнувся ,
засвітивсь в небесній млі.

А на березі дівчата
враз пустилися в танок.
в вишиваночках, бо свято.
Кожна мала свій вінок.

А співали, аж лунала
пісня та у небесах.
І Зоряна в дзвоник грала ,
з усмішкою на вустах.

Зорі в небі засіяли
від радості всі в сльозах.
Сльози ті росою стали
й вкрили трави на лугах.

А Сатурн кружляв по колу,
поки друзів не зустрів :
блискавка летіла гола ,
а за нею грім гримів.

І Вітрисько ледь чалапав,
і спросоння позіхав.
Дощ сидів на хмарці й плакав -
між зірками заблукав.

- Ох ,ви друзі мої вірні ,-
враз Сатурн їм закричав ,-
в небесах ви непокірні ,
ні про що вас не прохав. ,

та насмілюсь порохати :
-У Полісся ви зайшли б ,
бо стомився я чекати
вже Зорянку ,ох коли б

міг зійти я з свого кола ,
вас не став би турбувать ,
та така вже видно доля
лиш крутитись і зітхать.

Тоді Вітер надув губи :
-Ось Сатурне ,що скажу,
навіть хай зламаю зуби,
а тобі допоможу.

А на березі гуляння.
Всі стрибають над вогнем.
Враз Мишкова сестра Ганя
до Зорянки каже : „Йдем! „

І Михайло її руку
взяв і міцно-міцно стис
і під тріск й шалені звуки
над вогнем її проніс.

І щось дивне з нею сталось –
запекло й горить в душі,
серце наче розіп’ялось ,
а в очах лишень кущі

у які із неба впала.
-Боже, як могла забуть ,
що із зірки дівчам стала ...
А подруги кличуть звуть.

Раптом в небі загриміло,
дощ полив немов з відра,
Вітер мчав .Оскаженіло
на деревах листя рвав.

Потім щось підкинув вгору,
аж до блискавки підняв,
тай поніс на чорну гору,
де Грім лемент враз здійняв.

-Гей, дівчата, до землянки!
про печеру хтось згадав
-Ти не бачила Зорянки ?-
Мишко Ганну запитав.

Потім стихло все раптово.
Мить й природа вже німа
Лиш в воді хустинка нова
і Зоряночки нема.

Всі куточки обдивились,
обшукали всі кущі,
поки бідні з ніг не збились
й не промокли на дощі.

Дід Панас і баба Настя
з того горя аж злягли,
та дізнавшись про нещастя
все ж надію берегли.

Якось вийшли на стежину,
що із лісу в місто йде,
а по ній якась дівчина
вся обшарпана бреде.

Не іде ,волочить ноги,
і обличчя все в сльозах..
Раптом впала край дороги
у пилюку, просто жах!

-Боже мій , та це ж Зоряна, -
в один голос прорекли ,-
глянь Панасе ,в неї рани
наче різками сікли.

Привели дитину в хату,
вже не дощ – себе кляли ,
що годиноньку ту кляту
передбачить не змогли.

Довго баба лікувала
хвору донечку свою.
І нарешті вона встала,
вже гуляла у гаю.

Та сумні в Зорянки очі –
все щось думає й мовчить
з ранку –раннього до ночі.
Серце в Насті аж кричить :

-Скажи, доню, що з тобою?
Чом завжди така сумна?
Он дівчата під вербою,
ти ж завжди чомусь одна.

Піди з білками пограєш,
де горішки – покажи.
-Ой, бабусю, серце краєш,
краще ось що розкажи :

-Правда, те ,що я упала
з неба зіркою до Вас?
-Це, питання хвилювало
завжди ,донечко і нас.

Пішли в хату, моя мила,
щось тобі я покажу, -
баба скриню враз відкрила, -
все докладно розкажу.

Якось з дідом нам наснилось,
Що із неба уночі
зірка в ганочок прибилась
й дім горів , як від свічі.

Коли вибігли на ганок,
над кущами вився дим ,
і легесенький серпанок
заховав дитя під ним.

Вийшла із кущів дівчина,
в злоті-сріблі, вся горить.
Ось, те плаття, глянь, дитино,
бачиш, в скрині, як блищить?

Настя вийняла із скрині
плаття срібно-золоте.
-Все, дитиночко, віднині
знаєш ти, але про те

ми нікому не казали
і здогадувались лиш,
що тебе з небес прислали
нам на землю. Чом, мовчиш?

-Так, бабусю, я мовчала
бо не сміла говорить.
У ту ніч мене на скалах,
Вітер здумав заморить.

На горі крутій високій
він мене крутив шмагав,
та ще зустріч в тьмі глибокій
із Сатурном обіцяв.

Потім стихло в небосхилі,
Вітер хмари розігнав
І Сатурн здолавши милі,
своє колесо пригнав.

І сказав :”Зорянко люба,
не людина ти, повір
і земне життя то згуба,
все одно веде до зір.

Хто з земних людей так зможе
Твою душу зрозуміть?
В них вважається негожим
В мріях в небеса летіть.

Поки ти була маленька ,
зігрівалася теплом
від бабусі, що, як ненька
світить світлим джерелом.

А не буде кому гріти,
згасне в холоді душа,
схочеш в небо полетіти.
-зась, з орбіти ти зійшла.

Лиш від мене допомогу
ти отримаєш в біді.
Як зберешся у дорогу
кликнеш тричі у воді.

А іще Сатурн , бабусю,
коли все оце сказав,
полетів, а потім з висі
крикнув, що мене кохав.

-Зіронько, моя ясненька
і нас манять небеса.
Та земля нам всім, як ненька.
де ще є така краса?

У Полісся прилітають
осінь, літо і зима,
і всі пори року знають
- краю кращого нема.

Осінь золотом покриє
всі садочки і ліси.
Одяг їм Зима пошиє,
діток чмокне у носи.

А коли Весна-Веснянка
до нас в гості прилетить,
то захочеться Зорянко
буть коханою й любить.

Все попереду у тебе
і кохання і життя,
та коли злетиш у небо,
вже не буде вороття.

-Ой, бабусю, веселіше
стало й серце не горить.
-Про це, дочко, вже раніше
було б нам поговорить.

Йди гуляти , моє серце,
думки й смуток не носи.
Краще он візьми відерце
та водички принеси.
* * *

Знову весело у хаті,
там звучать пісні дівчат,
що як пташечки крилаті
позлітались в хату й сад.

Тут і Осінь золотиста
- вкрила фарбами садок.
Із калиноньки намиста
нанизала їм разок.

А за нею хуртовина
принесла з собою в ліс
білосніжну і невинну
Зиму у якої з кіс

вилітали і кружляли
все сніжиноньки малі.
Всі вони гостей чекали,
приземлившись до землі.

За морозом Весна-красна
знов спустилася з небес,
засвітило сонце ясно
й лід на Тетереві скрес.

Зацвіла і забуяла
у зелені вся земля,
а Зорянка дивувалась
тій красі немов маля.

Коли подруги-дівчата
В хороводі попливли,
то Зорянку в руту-м’яту,
як Веснянку одягли.

У вбранні зелено-косім,
вся в квітках, як коровай,
синьоока а в волоссі
грає диво-водограй.

Хто не гляне, не відвести
погляд вже від тих очей,
а розмову з нею вести-
пити мед з її речей.

І Михайло теж піймався,
он сидить , як на голках.
У Зорянку закохався,
лиш одна вона в думках.

А як погляди зустрілись,
іскри бризкнули із них.
і серця затріпотіли.
Чим Михайло не жених?

Карі очі, чорні брови
тонкий і високий стан,
хоч охочий до розмови
-в почуттях не вітруган.

То ж Зорянка й закохалась.
Певно, діло молоде.
Потім довго зустрічались,
але час невпинно йде.

Десь під осінь і весілля
відгуляли всім селом.
Молодих квітчали гіллям,
обсипали їх зерном.

Дід Панас і баба Настя
приймака хотіли мать,
та хтось мовив на нещастя:
-В дім невістку треба брать!

То ж зібравши в вузлик посаг,
молодята побрели
до села, де в ранніх росах
мак й волошки зацвіли.
* * *

В синім небі зорі сяють,
Місяць світить угорі.
зорі в вікна заглядають:
хтось пряде о цій порі,

хтось, як Катря , вишиває,
хтось сидить вже на печі,
а Зоряночка співає
пісню діткам уночі.

Нахилилась до колиски
- тихо носики сопуть.
Перемила в кадці миски,
та слова з грудей пливуть.

Зорі й Місяць аж здригнулись,
так їх вразили слова.
До вікна знов повернулись,
а Зорянка все співа:

-Ой, туманоньку, тумане,
сизенький тумане,
візьми мої сумні думи,
бо серденько в’яне.

Поніс туман думи в поле
хотів в землю кинуть,
серце моє кричить з болю
-хай думи загинуть.

Політали думи в полі
й знов на серце сіли.
Без нас, -кажуть, - буде гірше, -
Тай в небо злетіли.

-Ой , туманоньку , тумане,
друже мій, тумане,
не повернеш назад думи,
серденько зів’яне.

Тут вже Катря не стерпіла:
- от невісточку Бог дав.
рвучко встала ,знову сіла
- краще б уже й не давав.

Лиш співати вона вміє,
щось зробити не мастак,
не так шиє, не так миє,
хоч би щось зробила так!

А вже виправши білизну,
знову ж, ти чіпляєш як?
Не тим боком, якось знизу.
А сполола в полі мак?

Он, Федора аж сміялась,
ти, Михайле, чом мовчиш?
-вже і сина діставала, -
свою жінку чом не вчиш?

І так звечора й до ранку,
кожен день одну і ту ж
„пісню” слухала Зорянка.
І вже в серці повзав вуж

і морозив її душу.
Лиш Михайло зігрівав...
- Скільки ж я терпіти мушу
ці образливі слова, -

отак думалось Зорянці.
Вкотре вже, прогнавши сон
з сонцем піднялася вранці
і побігла брати льон.

Так терпіла все Зорянка,
поки дітки підросли.
Донька Люба й син Іванко
вже гусят самі пасли.

Та свекруха , ні на хвилю,
не давала їй спочить.
Он Михайла аж за милю
вгледіла тай знов кричить:

Не хазяйка твоя жінка,
як ти можеш з нею жить.
Ой, болить уже печінка,
треба ж, мило так змилить!

А Михайлові теж тяжко –
наче серед двох вогнів.
Тож поплентав до Палажки,
щоб в корчмі залити гнів.

В хату всунувсь наче хмара.
Катря ж знову за своє:
-Дуже гарна із вас пара.
Он кохання йде твоє.

Глянь, сьогодні одягнулась,
як на свято й в місто йде,
ще й коханням присягнулась,
що для вас там дім знайде.

Бач змію яку пригріла
я на грудях. Як на гріх,
в хату взяла, обігріла,
а тепер вона на сміх

твою матір підіймає.
Як на людях я з’явлюсь?
І ти совісті не маєш,
все мовчиш, як я сварюсь.

Тут Михайло до Зорянки
сп’яну :” В місто не пущу!
Не край серце мамі зранку.
Як підеш то не прощу!”

А Зоряночка рішуче:
-Ні ,Михайле, ти все чув, -
тай побігла. Аж на кручі
наздогнав її й штовхнув.

Зачепилась за гілляку,
полетіла до води,
закричала з переляку:
-Геть Михайле, звідси йди!

Аж до вечора сиділа
скривджена в отій воді
(вже і зірка засвітилась)
-Як зарадити біді?

На Зорянку подивилось
небо прямо із води.
Мерехтіло, миготіло,
ніби кликало туди.

Тут з,явилась мама- зірка
-Доню, вже пора тобі.
-Як лишу дітей, так гірко!
-Діти хай живуть , собі!

Тричі кликнули Сатурна...
Вітер колесо пригнав,
Сатурн глянув небом хмурним:
-Довго ж я тебе чекав!
* * *

* * *
Над Поліссям Зірка сяє
в темнім небі аж горить,
грім у бубон глухо грає
і тим зірку трохи злить.

А у лісі біля річки
в старій хаті лісників
двоє діток біля пічки –
там їм вогник душі грів.

А коли зросли й по світу
розійшлися хто куди,
появились і в них діти –
прості люди, не зірки.

Тільки в мріях все літають.
Люблять землю й небеса.
Ті пісні й вірші складають,
тих хвилює так краса,

що все втілюють в полотнах.,
хтось -у дерево, у скло.
хтось в металах благородних
бачить творче джерело.

* * *

А якщо вже слів цих в’язка
засмутила до плачу,
не забудь, що це лиш казка.
Хочеш, іншу напишу.

***
...А очі ніжні як роса,
що ледь пробилася осоння,
як день і ніч на терезах,
як поцілунок із долоні.

А ти ні слова не сказав,
лиш посміхнувся загадково.
О, перше слово! Та, нараз, –
на мові погляду чи змови…

Тримаю пальці у замку:
нервові рухи, запальничка...
Невтримно, як п’янкий паркур,
що вітром у моє обличчя…

Шостого липня, у ніч на Купала
Пів-України квітку шукала.
Кажуть, що якби її відшукать -
То жить можна було б і горя не знать.

Усе в нас тоді у країні було б,
Всі були б роботящі, не стало б нероб.
Кожен би мав би на хліб і до хліба,
Усі миздорові й щасливі були би.

Але підступні наші воріженьки
Все сплутали нам, і ми живем поганенько.
Бо папороть - каже нам істина древня-
Насправді цвіте двадцять другого червня.

Свистять довкола батоги,
Лишаючи криваві смуги:
Не вдарять друзі, вороги
Аж сатаніють від натуги.

Наступний мученицький крок,
В тумані маячить Голгофа:
То через стрій людських думок
Я, вкотре вже, проводжу строфи.

Одна знущанню піддалась,
Сердешна, впала від наруги,
Та з горна радо піднялась
І подала їй руку - друга.

З останніх сил вони бредуть,
Бо вперта мужність не загине.
Я знаю, впевнений - пройдуть,
Хоча й болять побиті спини,

Хоча й тяжка пролита кров.
Та стане ліпше,а не гірше,
Бо вклало мудрість і любов
У строфи ті - горнило вірша...

***
Небо - як поле дике,
Череди хмар на сині,
Тільки ж його довіку
Не розорать людині.

***
Любіть людей, любіть це сонце й небо,
Та світ любить розпочинайте - з себе!
Якщо ж таки не навчені любити -
Навіщо жити?

***
Я жив, я падав, я молився,
Підводився і знов хилився.
Немов дитя мале ходити
Учивсь, не падаючи, жити.

***
Як Моська гавкне, то дарма -
Слонові - гавкання байдуже.
Коли ж збереться "мосьок" тьма -
Йому болить... і часом дуже.

***
На обірваному житті
Увірвалась знову повість:
Несли воїна на щиті,
А той щит називали - совість!


***
На вогнищі суєтного буття
Завжди про когось пам'ять дотліває.
Воно цікаве - це людське життя:
У цього - вічність, а того немає?..

застигла ніч… пишу чужі вірші
щоб іншою на мить коротку здатись
для чого ти в поламаній душі
нестримно рвешся гірко воскресати?..

забудь мій незмістовний монолог
я звикла проти вітру студеніти
чомусь обрали саме нас обох
серед усіх мільярдів цього світу

і не втекти… прозора пилина
на тлінну мить спадатиме хронічно
якби ти знав якби ти тільки знав
що наша мить звучить для мене вічно

* * *
Неприкаяні очі зведи
В небеса, де немає нікого –
Тільки Су реактивні сліди,
Як рентгенівський знімок бога.

2009

Сім сомів сидять у ямі:
Соменята, сам, сама
Із сом’ячими кумами
І кумівська братова.
Сорок снів у чорних пащах
Дозрівали сорок днів,
Тільки зорі їли натще
В темних водах сім сомів.
Під старезною вербою,
Де дівки та парубки
Топлять чвари із журбою,
Хтось годує риб з руки.
Хтось, хто ходить за водою
І говорить до води…
Та зустрітися з тим Тоєм
В глупу ніч не приведи!
Втім, бува що вдень – ще гірше,
Рятуватися дарма…
Недолугі пишеш вірші –
Перетворить на сома.

Загуснув змрок надвечір у бору,
Зчорнив дуби, смеречину стару.
І вже чужого не пускав у гості:
Корчі присунув і гілляччя гостре.
Жахав: як зайдеш - волю одберу!

У ніч оцю тут папороть цвіла.
А ляк сичав і холодила мла
І заповітну квітку не дістати,
Що обіцяла і любов, і статки,
Й до пралісу сміливця привела.

Жаринка цвіту блиска, як вода,
Чи невгамовна білочка руда,
Бо невловима - в руки не схопити,
По пущі водить, меркне від гонитви...
А за спиною дихає біда...

Мені ця вечеря солодка і щира, як спокій.
Хай давиться воском і світить собою свіча...
Дивись - наші душі сьогодні над небом високим,
До повного щастя наповниться місяць і час.
До рук і до горла підкотиться хвилею літо.
Сміятися хочу. Повітря лоскоче й болить.
П"янка матіола бентежить прочинені вікна.
Це літо, коханий, зриває пронизливу мить...

В аудиторії на лавці задній
в студента від думок аж мокра спИна.
Планує він ознАки ідеальні
і вписує у план «МОЯ ДРУЖИНА».
Такі там пункти:
«– щоб була вродлива;
– тонкА, стрункА і довгі ноги мАла;
– щоб дупка не плеската, а красива;
– щоб бігала, як рись;
– а йшла, як пава;
– була цнотлива, високоморальна;
– мене одного все життя кохала;
– щоб пристрасна була і сексуальна;
– фантазії усі задовольняла;
– щоб з доброї сім’ї;
– англійську знала;
– батьки багаті;
– прИдане велике;
– щоб діточок уміло доглядала;
– у всьому слухалась мене, як чоловіка;
– не марнотратна, знала ціну грОшам;
– з роботи в магазин й хутчій до хати;
– щоб господиня ще була хороша;
– уміла готувати й подавати;
– …»
Навкруг студента однокурсниці-дівчата.
І кожна щодо шлюбу план свій має.
Їх вимогам (яких також багато)
цей хлопець не підходить. Пролітає…

Звичайний поет свої вірші складав
прості й зрозумілі сільському загАлу.
Столичних тусовок собі не шукав,
не пхався, щоб влізти до «товстих» журналів.

В віршах не торкався глобальних проблем,
не звав у загул або нА барикади,
і не переймався пошуком тем
абстрактностей, моди, політики, влади.

ПриваблювалА його рідна земля.
Із того, що поряд черпав він натхнення.
Оспівував рідні ліси і поля,
дитинство, сім’ю, вчителів, сьогодення.

Є в тих його вІршах душевне тепло.
Воно залишилось. Поета нестало.
Та серце художника доки жило,
для нас ритми віршів його відбивало.

--------------

19.05.2011 до дня памяті рядового поета-односельчанина Миколи Іллюченка.

Свет звезды – души моей отрада.
Дивный свет на нас плывёт с небес.
В чудеса не веришь – и не надо.
Может быть, и вправду нет чудес.
Может быть, они когда-то были,
А теперь затеряны в веках,
И лежат, припудренные пылью,
В бабушкиных древних сундуках.
Может быть – правдоподобный случай!
В лунном свете, не жалея сил,
Лесом заколдованным дремучим
Серый волк царевну уносил.
Ношу жизни на себе несущим,
Где уж думать нам о чудесах!
Мы о хлебе думаем насущном
С юности до снега в волосах.
Но когда под взглядом, полным ласки,
Расступилась вековая мгла,
Женщина из жизни, не из сказки,
Сердце моё пламенем зажгла.
И пронзила душу в лунном свете
Сказочная нежность и краса.
Женщину чудесную я встретил,
И отныне верю в чудеса.

Люби співзвучність меду і жасмину,
Кохай мене в співзвучності своїй.
В гріху сьогодні Вічність ми покинем,
Та в пам"ять нам - цілунків пуховій.

Кохай мене як вперше і востаннє,
Забудь про світ, нехай живе без нас...
Крізь ніч жасмин нашіптує бажання
Уривками не сказаних ще фраз.

2011