Ти - мій майданчик оглядовий,
У тебе прагну, як в круїз,
Скарби збиратимем з тобою,
Що море виплесне за ніч.
Ти - мій наркотик, мяу-мур,
Життя, що витекло із мене,
Я йшла до тебе крізь стіну
Нерозумінь. Вино черлене...
Дофейєрверилась, авжеж,
І телефон не ловить знову,
Виводжу душу на екран
І образ зваби, як основу.
Кохання - перший поворот,
І, як незім'ята ще постіль,
Ти - мій секс-подвиг, вау-вав,
І нерозораний наш простір.
29.06.2011

Нарвати літа піввідра
Червоного, мов кров із вишні.
Дивитися, як ластівки
Мелодію кохання пишуть
На струнах електродротів,
Тіла складаючи в акорди.
Відчути мить, коли в думки
Тихенько входить липень гордий,
А серпень - ні! Бо на Іллі
Вже стукає у двері осінь...

Набрати в пригорщі тепла,
А в серце - днів, що поле косять...

І все це якось зберегти,
Ввібравши в пальці, очі, груди...
Бо там, у іншому житті,
Такого, певно, вже не буде.


2011

Доторкнулися вишні морозом
На порозі чуттєвого піку
На чужої квартири порозі.
Вдих і видих.
І вхід і вихід.

Від вина з бульбашками – мурашки,
А з твоєї вини – аж по спині,
Нижче, глибше…
Забуду – неважко.
І довіку, і вже віднині.

Педантично записують кадри
Провидіння нахабні очиці…
Ти радієш?
Я чую литаври.
Гарно вийшло,
без репетицій!

Я не проти такого порядку –
Поміняти видовища з хлібом…
Тане на язику шоколадка
Так вершково,
Щастяподібно…

29.06.2011

Я тобі угоно́блю голоблю
Чи голоблю тобі вгоноблю́ -
Аби знала, як я тебе лю́блю,
А, можливо, кохана, люблю́.

Напишу я 100 000 поезій
І у море купатись піду -
Не втону в океані ілюзій,
Якщо їх доведеш до ладу.


29.06.2011

Пародія

Страх смерті щез – пишý смілúво,
Зажúмку вбік – іду в астрал…
Грошéй нема – хіба то диво?
В боргах буває й адмірал!

Душа по шву – а я римую
Щось про метеликів і тин…
Ось про шурфú згадалось всує
(Ще б не забути свердловин)

І з ритмом теж якась нарýга…
Але ж відкрилося – капéць!
Вже збірка є, то буде друга,
Але і третя – не кінець!

Читач вибáгливий і впертий!
Не розуміє – ну і хай!
Його завдання – не померти…
“Швидка” вже їде? То читай!

29.06.2011

***
щасливий той
хто чує
молитву Світу -
настав його час
рятувати
настав його час
запам’ятовувати
настав його час
оповідати
*

Ура! Повернуло на осень.
Преодолевать не спеши
Веселое многоголосье,
Точеную точность души.

Прохладой дрожат занавески,
Забавный колышется свет,
Как будто на этом отрезке
Ты вынул счастливый билет.

И, вхожие в оное царство,
О чем-то простом, как в дыму,
Сказать собираются астры.
А что? - Я и впрямь не пойму.

И разве найдешь расчудесней
Свечение, складывать чтоб
И руки крест-накрест, и песни,
И веры соломенный сноп.

2010

Один отважный обормот
Завел многоэтажный рот.

Зефир, конфеты и драже
Он ел на первом этаже.

А на втором? А на втором
Он ел пирог за пирогом.

На третьем он глотал кефир,
Жевал салаты и гарнир.

Большим бисквитным тортом
Давился на четвертом.

На пятом ел за кексом кекс,
А на шестом - жевал бифштекс.

А выше - супчик жидкий
Хлебал и пил напитки.

Полезен рот такой? Как знать!
Зато сынка любила мать,

И ей совсем не важно,
Что рот многоэтажный.

2010

***
високі хмари
скупчились край міста
неначе каравели у порту
дивлюсь дивуюся іду
і не помітила що вже пливу
русалкою змудрілою в краю
де полином гірчать
земля і небо
*

Душа це слово пестить, мов дитя,
І так леліє, що не розказати.
Купає ніжно в сонці серед хати,
Милується до самозабуття.

Вона йому готова все віддати,
І в нього перелити почуття.
Воно її безцінне набуття,
Тому вона й не вимагає плати.

І слову добре, тут для нього рай,
Душа лиш просить – Боже помагай
Моєму слову, хай росте й квітує.

Скажи тому, хто точить гострий зуб,
Що не мине розплати душогуб,
Якщо невинне слово закатує.

2010

Прориваючи спеки блокаду,
Наближалась грози канонада.
Сутеніло у час полудневий
І шуміли тривожно дерева.
Розсікаючи згусле повітря,
Пил здіймався попереду вітру.
Наче птахи, кружляли над містом
Папірці упереміж із листям.
І, лякаючись грому удару,
Заховалося сонце за хмару.
Незабаром вогні блискавиці
Погасили потоки водиці…

27.06.11.

Я снова струны памяти затрону,
И вдруг увижу, как в рассветной мгле
Он возле Буга держит оборону,
За пулемётом, на сырой земле.
А враг под правым берегом теснится,
Снаряды песни смертные поют.
Он без приказа не уйдёт с границы,
Но мёртвые приказ не отдают.
Глаз на прицел,
Приклад в плечо упруго,
А палец спуск неторопливо жмёт.
Нет в мире для него надёжней друга,
Чем верный «дегтярёвский пулемёт»
Врага встречают громким перестуком
Презренье к смерти, мужество и злость.
Вот здесь,
В его окопе неприступном,
Рождение Победы началось.
Нет, не ему в далёком сорок пятом
Испить триумфа терпкое вино,
И на своих штыках нести расплату
Иным солдатам будет суждено.
Они увидят зарево рассвета,
Салюты, слёзы, нашей славы взлёт…
А мой герой?
Он начинал Победу,
И сердцем верил, что она придёт.
За далью лет.
За дымною завесой,
Он навсегда в окопе боевом,
И о моём герое неизвестном
Я буду говорить, как о живом.
Я прохожу по звонкому перрону.
Стучат колёса, словно пулемёт…
Он возле Буга держит оборону,
Пока я жив, он с места не сойдёт.

тобі потрібний спокій – молоком
подрібненого враження кориця
відвідуєш майдани для годиться
і губишся під поглядом ікон…
заходишся то сміхом то плачéм
між «не бентеж!» і плесом супокою
тримаєш враження – цукерок – за щокою
аж доки смак позароста плющем
безпам’ятства… розорений суничник
історії чи вже навік зчужів
і літописці начисто епічним
перехворіли стилем без олжі
а ти все там – у долинáх віддалених
ні не заблукла ген удалині
забракне слів – понад оті підвалини –
захриплим голосом – без весел – у човні…

Вона сиділа і тихенько плакала ,
Прокусуючи ніжні губи в кров.
І раз у раз з щоки сльозинка капала,
Прозора й чиста , як її любов.

Вона не знала ще палких обіймів,
П'янаих цілунків, що спиняють час.
Хтось розтоптав її рожеві мрії.
Чомусь промінчик у очах погас...

Щеміло юне серденько і плакало,
Йому світ чорно-білим став умить.
Безмежне горе з щік сльозою капало.
Вона не знала, як їй далі жить...
2011р.

Смакувати б тебе на сніданок,
На обід з тебе був би десерт
І вечеря без тебе - погана,
Наче без конферансу концерт!!!

Ти смакуєш мені кожну днину,
Бо без тебе все прісне і кисле...
Тож, довіку тебе не покину,
Хіба рак на горі коли свисне.

Акації червоний лист
Приречено чека морозу,
А той плекає хижий хист:
Прозорий вечір, мов погроза.

Стоять останні гожі дні,
Луна червона на третину,
І усміхається мені
Вікно привітної хатини,

Де мешкає старий чернець.
Він за незрячих молить Бога,
Щоб з тлі гризот возвів Отець,
Щоб сили дав здолать дорогу

Любові, віри, каяття,
Очищення і сподівання.
А чорнобривець день буття
Приймає, як благодіяння.

Не тисни на курок, - я поки що зовсім не готова,
Десь у центрі зіниць застигає непрошений страх.
Ти – солоним дощем по щоках моїх знову і знову,
Ти – разючим вогнем по вишневих солодких губах.

Не чекала тебе серед розпалу п’яного літа,
Серед купелю трав і духмяних покосів в житах.
Я – у клапті вогню твоїм поглядом диким одіта,
Я – нестримністю снів перелита у всіх на очах.

Забери ж бо від скронь револьверне заряджене дуло,
Екіпаж з трьох коней саме вчасно до ґанку прибув.
Я – холодна вода, що нічого в собі не забула,
Ти – ранковий туман, робиш вигляд, що легко забув.

нас с тобой связывал секс,
один общий друг и карты.
тогда для меня звучал ты
как истинный фа-диез.

мы были обречены
на полную, черт, свободу.
и это входило в моду
для нас, ждущих новой весны.

мы время не тратили зря.
мы брали от жизни больше,
чем людям вообще было можно.
но каждый был за себя.

у нас с тобой было все,
о чем только мы мечтали,
ну, кроме людской морали
и кроме наручных часов.

потом мы ушли в лето.
при чем по отдельности каждый.
и это было не страшно.
и страшно было не это.

а дальше пошел темный лес.
теперь мы другие люди.
но вряд ли друг друга забудем,
ведь нас с тобой связывал секс.

2011

Смакувати б тебе на сніданок,
І по крихтах збирати літа.
Називати не просто коханим,
Називати тобою життя.

Утопитися в морі ілюзій,
І до справжнього вже не дійти.
Мов окрилена коконом гусінь,
Що згубилась в красі висоти.

І не впасти, не впасти ніколи!
Лиш черпати життя поміж зір.
І померти колись. Не від болю,
А від того, що зник еліксир.


28.06.2011

вони хочуть сказати що Бога немає
і що є тілько бóги – в траві на деревах
Той-що-греблі-гатив… Той-хто-грюкає-з-неба…
Той-що-грізно-мовчить… Хто-дощем-заливає…

а іще вони хочуть чинити як знають
чи як жолудь впаде чи то вітер навіє
кажуть ніби розплата не вчить і не гріє –
можна вповні нажитися… що з того раю?!

ані грошей ні слави ані насолоди
ні личини ні личка ні персів ні перцю…
та хіба ж хто накаже засліплому серцю
що йому відчувати на вістрі свободи?!

СТЕЖКА ДО БОГА
Йшов широким шляхом подорожній,
Йшов давно, не знаючи мети.
І невтомно при зупинці кожній,
Всіх питав, де щастя віднайти.

Часто він в дорозі спотикався
І збивав кістляві ноги в кров.
Та зусиллям волі підіймався
І долав свій шлях крізь сльози знов.

Він блукав не день і не годину,
Йшов цим шляхом все своє життя.
Іноді не схожий на людину
Поринав у п’янства забуття.

Потім знов з багнюки вибирався,
Гордовито плечі розправляв.
На шляху широкім він зостався,
Ним повільно далі ковиляв.

Та бували і щасливі миті,
Коли в серці ожива любов.
Згадував тоді він дні прожиті,
Зазирав в минуле знов і знов.

Тішився, що підростають діти.
Рідні поруч, вже й онуки є.
Тільки б жити і життю радіти…
Щось душі спокою не дає.

Вже й сивина закралась у волосся
І непомітно старість підійшла.
Йому ж ніяк і досі не вдалося
Знайти дорогу, що у рай вела.

Широким шляхом йшов усе життя,
Лиш на обриві довгої дороги
Збагнув незмінну істину буття:
Вузенька стежка – справжній шлях до БОГА!

2011р.

О, як ти дивишся на мене строго,
Якщо мені не вистачає слів…
Як серце розривається, як спів
Крилатим птахом не летить до Бога.

Моя душе! О як би я хотів
Пройти, як личить, суджені дороги,
І впасти не від ліні, а знемоги,
І щоб родив твій щедро самосів.

Щоб нива колосилася щедротна,
Де ти свої розстелюєш полотна.
Чи до вподоби тобі мова ця?

Не жди, коли вітри розвіють хмари,
А навкруги затихнуть злісні чвари, –
І запали у посестрах сонця!

2010

Правитель руки грів коло каміна.
А перед ним (аж душу виверта)
Залякана, оголена країна,
Під стогін-тріск нещасного поліна,
Виконувала "танець живота".

Старалася, боялась з ритму збитись,
Покірно все робила і бігом.
Та думала: "Це ж треба народитись,
Щоби повік рабинею томитись
Й отримувать по спині батогом…"

А поруч все тремтіло від наруги,
Вже берегів у лиха - не було,
Ще мямлив щось народ, немов папуга,
Та все тягли й тягли поліна слуги,
Хазяїну своєму на тепло...

Такий розкішний коровай
На стіл покласти маєш змогу!
Не поступайсь, не віддавай,
Бо не черствий ще він, їй Богу!

У нім жевріє ще тепло
Козацького п'янкого жита.
З ним сито й затишно було,
Не дай закинуть до корита!

Бо жирні свині наповзуть
Почавкать у гнітючій тиші,
А вже об'їдки догризуть
Завжди голодні сірі миші.

Тобі ж одягне в попіл чуб
Кривавиця (вже котрих) ловищ.
І виплюнеш з побитих губ
Старезне: "Хліба і видовищ!"

Віддавши свиням оберіг,
Недолі власної аматор,
Ти очманієш, як до ніг
Впаде останній гладіатор!

Вітрець з веселим рупором
Неспинний над ярком...
День захмелів канупером
І стиглим огірком.

Зелений Гай...
Березівки
Околиця гулка
Івасиком-Телесиком
В дитинство погука.

Нам тут з тобою хороше
З весни і до зими.
Гінка ялиця сторожем
Цікавиться:
де ж ми?

А нас поля покликали
І жайворонка спів.
І не біда, що - ніколи,
Що в праці з не до слів.

Ми літній час не гудимо
І пам'ятаєм те:
Прополеш - то й огудина
Врожайно зацвіте.

А щедрі повні кошики -
Миліші нагород...
Турбуйтеся не пошуком,
Приходьте на город!

А хмарина,мов дитина,
з небокраю підглядає-
Сонечко скарби ховає!
Ось малинку під листочок,
Під ялиноньку грибочок,
А у вулики маленькі
пресолоденький медочок!
Я загляну під листок,
І навідаю грибок,
А солоденький медок
намащу на пиріжок
Й пригощу увесь лісок!

Ці квіти ваблять. Майже бездоганні
Твої долоні. Злива і знемога.
Зникає світ у мареві дороги.
Не відпускай. Тримай біля порога.
Придумай привід – спритно, як завжди.

Нехай слова безладні і спонтанні.
Не листопад, а холодно і мляво.
В твоїх очах спалахує заграва.
Я заграю – невпевнено, невдало.
І ти говориш стишено: «Не йди»...

Стікає ніч бурштиновим туманом.
Така доречна видалась погода.
Тутешня осінь віддано-волога.
Я вже стою в плащі біля порога…
Придумай привід – вдало, як завжди.
25.06.2011

На душу хлинуть, наче зливи, муки,
І чорні думи-хмари звідусіль.
І заполонить невситимий біль,
Як ніч поглине заблукалі звуки.

Надія ще не заломила руки,
Та човен мій, мов тріска, серед хвиль.
Як дмуть вітри , то забувай про штиль,
Готовий будь до довгої розлуки.

А блисне віра променем ясним,
Летять думки, як ластівки, за ним,
І світ увесь привітний, світлий, добрий...

І я збагнув, що вибору нема,
Якщо не буду вільний і хоробрий , –
Поглине душу назавжди пітьма.

2010

Минулий рік на бульбоплід
Скупим для мене видавсь,
То ж небагацько сковорід
Я всмажив, мов той злидень.
А нині вийшов на город -
Буяє картоплиння,
Жук де - не – де, - радій, Володь!, –
Інакша вже картина.
Нашкварить туку зо свині
Дружинонька кохана
І буде смажитись мені
Картопелька рум’яна .
Для українця другий хліб -
Поживна бараболя,
А ще часник, цибуля, кріп ,
І вже надійна доля.
Лише би дав мені Господь
Здоров’я, як і досі ,
І навернув на мій город
Благополучну осінь.

27.06.11.

Серце і розум думку гойдають,
Чай і мартіні,
Мрії тасовані,
Тест на життя
В порожнечі агонії.
Петлі невинності скрипу чекають,
Пуп'янок долі,
Війнуло у скроні,
Проситься пострілом
Щастя в долоні.
28.06.2011

***
радію ранку що настав
так довго ніч була
я в ній пливла
згорнувшись у прозору мушлю
*

Яке це щастя – цілувати слово,
Що пахне, ніби яблуневий цвіт.
Я перед ним стою, мов неофіт,
Який уперше чує голос мови.

Немов школяр, який щодня готовий
У школу бігти й пізнавати світ.
І хто кладе під слово динаміт,
Що дихає смертельно і грозово,

Той матиме печать страшних проклять,
Йому ніхто повік не допоможе,
І всує він чужу збирає рать.

І знайте всі – це слово переможе,
Воно цілюще, істинне, пригоже, –
Велика в ньому сила й благодать.

2010

Як пилюка з Молочного шляху
Долітає до ваших душ,
В чорномармурових палатах
Я збираю нектар із руж.
В канделябрах світів господар
Світить перші нічні світла –
Я іду по небесних сходах,
Я блукаю у ваших снах.
Тру спиною космічну лампу,
Трушу в душі легкий пилок,
І печаль тоді – не сказати,
А для вас – передзвін зірок.
І журба тоді – не згадати,
Що забуто і звідки щем?…
Не прошу нічиєї плати,
Тільки дайте блукати ще.
Не питайте тоді – а хто то?
І чиї тут відбитки лап?
Не займайте мене: я – котик,
Я мандрую життям між ламп.

Я заходжу в покинутий дім
І знаходжу там сонячний промінь,
Може, хтось тут йому не радів,
Що немає колиски у домі?

Вітер втиснувся ледь у вікно
І, обдершись до цвяха у дошці,
Замотавшись в строкате рядно,
Він задмухав, шиплячи зі злості.

Перед домом: зелена трава,
Річка, ліс – хто ще краще шукає?
Ось дороги чорніє смола
І вона що вкраде – те вмирає.

Я заходжу в покинутий дім
І знаходжу там сонячний промінь,
Хоч в пилюку замурзався він –
Це дитя все ще грається в домі.

Де ти блукав, шмаття чом не сухе?
Це набрехали, а ти давав драла?
Ах ти невірний, отроддя лихе!
Я в інтернеті про все прочитала.

Хто цілував до надрання ту Ксанку?
Півень запіяв, а вам все любов.
Буде тепер на десерт валер"янка.
Ні, не прощу, хоч молитву промов.

Пляшку розпили, он звідки поріз.
Знов садо-мазо з чужими жінками.
Що ж ти до шиї, дуринда, поліз
із закривавленими руками.

Хоч я суккуб, та, інкубе, ти – сука.
Вибиті ікла не красить протез.
Вже не віддашся жінкам на поруки,
п"яним загулам - заклятий протест.

28.06.2011

Якщо ти не проти
я стану писати експромти
спурхнувши додолу
мов те пташеня жовтороте

не зваживши геть
на вагомі твої зауваги
вагатись не стану
у мареві сну і наснаги

Я вийду в кімнату
що мружить мереживні штори
від тих балачок
що світанок крізь вікна говорить

умиюся сонцем
у шОвковий день уберуся
у пісні у танці
у спокої може у русі

змалюю той сон
розімлілий на кінчику вії
змалілий у тиші імлистій
що млосно німіє

і посмішку пестить
і лестить мені те
якщо ти
смієшся вві сні
Я писатиму
стИха
навпроти

2011

Я люблю тебе, Києве, в дощ,
Що немовби з відра поливає
Простір вулиць, бульварів і площ,
Траси авт і маршрути трамваїв.

Краплі щільно стікають по склу,
Розмиваючи дивні красоти;
Я рукою умить розітру
Понадхмарні тропічні щедроти.

Та вони затопили ущерть
Моє місто - сумне і веселе.
Літній дощ - це народження й смерть
Милих звуків, що червень їх стеле.

Я люблю тебе, моє кохання,
Ти - моя надія і тривога,
Ти - мій гріх і святості пізнання,
Ти - моє життя і віра в Бога.

Ти - мій день і ночі тиха пристань,
Радість серця і сумне зітхання,
Щирості сльоза прозора, чиста,
Шепіт вітру на вустах зізнання.

Ти - мій світ, моя шалена мрія,
Ти - моя заслуга і провина,
Ти – це я у дзеркалі надії,
Ти - душі моєї половина.


2011

Крикнула ніч і впала
До ніг моїх птахом пораненим…
Брала зорі до вух приміряла,-
Хотіла зробить з них сережки,
Та місяць від злості зробився багряним…

Сосна до мене вві сні прилетіла
І якісь інші дерева.
Хиталася лампа, як ззахмеліла,
На ланцюгу за вікном під листям…
А потім свята роса зняла
Устами ночі жар із чола.

Лечу між хмар, поряд з зірками,
Біжу по сонній місячній імлі,-
Пил із-під п’ят злітає цвіркунами,
Серце – на небі, місяць – на землі.
(2010)

А що буде зі мною, коли вірш допишу?
Може й нічого… Вросту у тишу.
Зіллюся з нею, як змовклий дзвін, -
Свій голос віддам квітам…
(2009)

Закрой глаза и ты увидишь снова,
Как всходит за звенящей тишиной
Рассвет июньский дня двадцать второго –
Граница между миром и войной.
Уходит ночь короткая, густая,
Уже леса заречные видны.
Бледнеют звёзды и часы считают
Последние секунды тишины.
Над лесом, над рекою, над травою
Вот-вот ударит пламя из ствола.
О, если б сила разума могла
Остановить мгновенье роковое.
Играй, труба, неси полкам тревогу,
Звоните по стране колокола.
Очнись, народ, подходит враг к порогу.
Война идёт, она уже пришла!
Она рубеж земли родной таранит,
Гремит у пограничного столба.
Но почему бойцов на поле брани,
На бой с врагами не зовёт труба?
Когда ж возьмут начищенные трубы
В пилотках пропылённых пареньки,
И, облизнув обветренные губы,
Холодные продуют мундштуки?
Не зная, что их жёны станут вдовами,
Спят лётчики, танкисты и стрелки.
Спят, мирным договором околдованы,
На гибель обречённые полки.
Но час пробьёт, когда поля Европы
Пронзит удар карающий, сквозной,
И в сорок первом павшие в окопах
Услышат поступь армии родной.
Вот здесь они оглушены, раздеты,
На танки шли с гранатами в руках.
Они для нас предвестники Победы,
Их подвиг не забудется в веках.
Войны далёкой горькие аккорды
Июньским утром слышим на заре,
И этот день – день памяти и скорби
Навеки в сердце и в календаре.

привет.
алкоголь из крови уже вышел.
я снова услышала эту же песню.
давай-ка на улицу выйдем, подышим.

привет.
а у нас все дожди, сильный ветер.
и я все курить ну никак недоброшу.
и почерк ровнее не стал, ты заметил.

привет.
мой котенок становится взрослым.
сдала уже сессию, очень прилично.
а так вот живется, легко все и просто.

привет.
я сегодня разбила коленку.
работа - все так же, идет потихоньку.
обои я новые клею на стенку.

привет.
не подумай, нет, я не скучаю.
мне просто бывает что нечем заняться.
тебя, видишь, больше и не вспоминаю.

2011

Душа вростає в небо, як тополя,
А ноги приростають до землі…
Чому?.. Чому така мізерна доля?..
Чому без крил?.. І почуття малі?..

Чому й коли обмежено цей простір?..
Чому душа забула висоту?..
Чому?.. Чому?.. Але хіба це просто?..
Чи ти не зрадив мрії і мету?..

Чому блукаєш пустищами буднів?..
Чому до себе й досі не прийшов?..
Кому несеш свої думки заблудні?..
Кому даси замулену любов?..

Хіба не чуєш?.. То гукає воля!..
Прийми з-під ніг поламані граблі.
Летить душа - набридла їй сваволя,
І промені їй сяють, як шаблі…
2011

Після зустрічі
(пародія)

Пригадалося раптово
В шумі тихому беріз:
Не готову до двобою,
Я довів тебе до сліз.
Поцілунками – до крові
Під березою стрункою,
Не готову до двобою,
Непокірну, боязку
На піщаному горбку.

Я довів тебе до крові,
А гадав, що лиш до сліз.
Під березою стрункою
Цілуватися поліз.
І не тільки… Час пройшов.
Ти навчилася стріляти
І купила три гранати,
Ще і газовий балон
І з отрутою кулон.

Після зустрічі зі мною
Ти готова до двобою.

2011

А можна, я вас делікатно вкушу?
Власне, я міг би і не питати,
Бачу, ви трохи займались у-шу,
Бо ж так пручаєтесь вельми завзято.

Можна за вушком? Отам, де пушок.
Там, де проходить одна із артерій.
Знаєте, дехто впадає у шок
Від дешевеньких оцих біжутерій.

А я люблю срібло. Воно додає
Такої пікантності і аромату...

Я подарую вам нове кольє,
Коли ми закінчимо о пів на п'яту...

Пили, п'яніли, пропивали час,
розлився відчай через край,
чай чорний і солодка зірка ночі.
Тебе я хочу...
Привітати з літом,
вибачай.
Вбачай у цьому вигоди,
була,пригода мила - злива злила,
а ми все міряли і міряли
і мріяли відрізати.
Бувало, так бажалося своє урвати!
Та тікати з ним...
Куди???
Не склалось. Замітай сліди і забувай.
А, я ?
Я згадую, фрагментами:
моменти самоти. Ти.
тремтіння тіл, і листя.
Хоча не треба драматизму,
відміряне сто раз, лишилося цілим.
Вже вільні ми будем щасливі й тим.
За свідків лиш дерева - чемна варта,
цілуй мене у щічку, і до завтра.

8 червня 2009

Антологія болю. Хронічного. Вже не до сліз,
коли тіло звикає віками повзти і сахатись,
коли голод примушує бігти світ за очі з хати,
коли на роздоріжжі епох лише бруд з-під коліс.

Антологія мрій про державність. І всі вхолосту.
В нас геройства достатньо, та тільки немає героїв.
Скільки ж блазні віками ще гратимуть гетьманські ролі?
Після котрого пряника спину підставлять хлисту?

Антологія сміху – і все зі сльози до сльози.
Світ регоче над нами. Ми тішимось часом із нього.
Антологія істин. Ми прагнемо стрімко у бога
і у князя з багнюки. Проте не збагнули ази.

Антологія сірості. Шоу – замінник, токсин.
О велике прання не своєї – чужої білизни.
Антологія мрій про майбутнє. Аби не запізно
почали прокидатись… бо може проклясти і син…

Антологія віри. Але розіпнемо й Христа,
якщо церква проситиме… Звісно, не наша, а та…

(літературна пародія)

Можна я Вас делікатно вкушу?
Дякую. Крівця така соковита.
Вставити трубочку в ранку спішу –
П"ється так гарно, немов оковита.

О, цілувати цікаво лівшу,
Сни Ваші вітер так буде хитати,
А у "ліску" упіймала я вшу -
Більше не буде вже Вас лоскотати.

Можна вже й нижче, отут під пупком?..
Я обсмокчу лиш маленьку детальку.
Ніжно так пестила всю язиком…
І відкусила! І смачно і жалько!!!

Пальці залишили слід від пляшок,
Пляшки «трояндою» горло я - «Чи-ки!»
Лиш залишився на згадку «пушок»,
Ріжки та ніжки і ходиків крики…

О!!! Це був сон! Краще жить уві сні,
В зоні мене привітали стократно,
Сам Чикатило позаздрив мені!
Я все умію робить делікатно!!!

27.06.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Чи був то сон , а чи моя уява,
Та сталось диво під моїм вікном,
Те деревце похиле, порохняве ,
Покрилось цвітом,повіяло теплом.

Моя душа легесенька зробилась,
Немов пір’їнка, цілувала цвіт ,
За квіточки і листячко вчепилась,
Єднала цей і потойбічний світ.

У кожній квітці було любе личко,
Всміхались очі, бринів дитячий спів.
Я пізнавала- це душа Марічки,
Зливалася з моєю в тиші без слів!

Так дві душі бажанням поєднались,
Донька Марічка , і мій терпкий біль,
Ми разом в снах , хочай і попращались,
Цвіте любов, зникає заметіль!

***
Уже час розчарувань
дивлюся на тебе
дивлюся тихо
на нещадного
дивлюся віддано
на зрадливого
збираю каміння
може не мною кинуте
каміння
охололого тепла
забутих прихильностей
посмутнілих надій

Уже час розчарувань
*