Далекий обрій, наче кратер,
У тріпотливому вогні -
Тремтить повітря й жовтуваті
Копиці сіна на стерні,
І небо вимите до глянцю
Коротким грозовим дощем, -
Клубки сріблястого туманцю
В один не зібрані іще.
Завмер у дзеркалі віконнім
Відбиток далі й вишини,
А також я, від спеки сонний,
Що край вікна протер штани...

Статистика нищить картеччю
Романтики хмарочоси:
Он, стільки отих респондентів,
Упійманих в торбу ловців,
Зізнання дають недоречні,
Нашіптують, наче доноси,
Таємні здають документи,
І цифри складаються ці.

Статистика – мічена карта,
Підстава і просто падлянка;
Вона підрахує, прибреше,
Відніме, а потім додасть…
І всі зрозуміють – не варто
Коханій нести спозаранку
Черешень улюблених решето:
Не гай на романтику час!

І що там чекати, нарешті,
Коли набубнявіють верби,
На гіллі вербовім - троянди…
Ще мить – і уже розцвітуть!
Статистики твердять: по-перше,
Трояндами квітнуть не треба
Реальній вербовій принаді…
Незгодні хай рота заткнуть!

Статистика стогне безсило:
Розлучення вже, як весілля,
Їх скоро почнуть відзначати
Урочисто – тільки почни…
Зневіри устромлені вила
В «законні» весільні застілля!
Цнотливі і чисті курчата
Пропали ще тої весни…

На сполох гамселять учені
й пересічні пенсіонери.
Всі твердять: у пристрасті дуже
Короткий приречений шлях,
Бо звичка і побут, напевно,
Розчавлять, немов «бетеери»,
Тендітні романтики ружі…
Романтик змілів на очах!

Стоять на своєму затято:
Одружуйся, юнь, прагматично!
Звільнися від пристрасті вітру,
Вдягнувши шолом аж до брів…
Вже годі псувать результати -
Ті, вимучено-статистичні!

…Присіла за цифрами пристрасть.
Вербняк... пелюстками зацвів...

17.07.2011.

Роки приходять і відходять,
А в серці ти така сама,
Усміхнена, залита щастям,
Хоч посивіла вже коса.

Тебе любив за сміх веселий,
За щиру мову золоту,
За ніжний дотик поцілунку,
Твою безмежну доброту.

Пройшли роки, ти не змінилась.
Усе лишилось, як й було
Хоч визирунки личко вкрили,
Кохання в нас не відцвіло.

То ж ще раз, мила, присягаю,
З тобою в парі назавжди!
Кохав тебе й буду кохати'
Бо ж ти зі мною на віки.

Когда ты покидаешь отчий край
И в путь уходишь по снегам и кручам,
Не говори учителю «прощай»,
С тобою он навеки неразлучен.
С тобою он плывёт стремниной рек,
С тобою делит радость и тревогу.
Учитель - это просто человек,
Который знает верную дорогу.
От прошлого отречься не спеши.
Забывчивость - недобрая примета.
Ты береги тепло своей души,
Она душой учителя согрета.
Запомни, начиная свой разбег:
Учитель за тебя всегда в ответе.
Учитель – это просто человек,
И нет его надёжнее на свете.
Над быстролётным временем скорбя,
Поймёшь и ты учителя печали.
Придет пора, и ты сравнишь себя
С самим собой, каким ты был вначале.
Учитель подарил тебе навек
Души богатой золотую россыпь.
Учитель – это просто человек,
А человеком быть совсем не просто.

Де еліта нації, скажіть?
Де уми Франкової породи?
Пересіли в дорожезний джип
Чи земля їх зовсім вже не родить?

Де великі українці ті –
Мудрі, і достойні, і сміливі?
Їх сучасних цінностей батіг
Забуттям довічним ощасливив.

Україно, де твій ідеал?
Як прямуєш без дороговказу?
Хто іще тобі не закидав
Чужородну і бридку заразу?

Ми живемо ніби навпаки:
Вільні від чужого зазіхання,
В своїм домі – рідні кріпаки,
Тягнем мовчки (т-сс!) без нарікання.

Ми байдужі і ліниві пси,
Людиноподібні, нижча проба.
Панської чекаєм ковбаси.
Жодна незалежність так не робить.

З’їли, з’їли власний ідеал!
Верещать куми й брати: « Моє!»
Між зубами аж позастрягав
І смердить далеко, бо гниє.

Де ж еліта нації, скажіть?
Щоб не осквернитися ганьбою,
Від кріпацтва вільного біжіть
І людей покличте за собою.

Лестощам повага не сестра,
Хитрощам нерідна мудрість чиста.
Пригадайте славне «Не пора!»
І не на словах любіть Вітчизну!
2010

Сумна, весела і грайлива
Дарує романтичні чари,
А часом – зовсім метушлива, -
Така вона, оця гітара.
Не скорена людьми і часом,
Із давини іще відома,
Немовби довголіття гасло
Поважна дама – пані домра.
Вони такі нарізно милі –
Одна – у джинсах, друга – в шатах,
Здавалося б – ніщо не в силі
Їх темпераменти з’єднати.
І лиш в мелодії єдиній
Вони сплітаються взаємно,
Як сплетені в одній людині
Душа і серце невід’ємно.
І все єство людське неначе
На ту мелодію озветься –
Гітарою душа заплаче,
І домрою зайдеться серце.

24.11.07 – 13.02.08

Наш бумажный кораблик давно уже сел на мель…
Я – дрянная девчонка. Мне давно показали:
Как глотать обиды и бесстыдством смущать апрель,
Как (бездушно) кровь вытирать с поржавевшей стали…

Ты – смешной мальчишка. А что у тебя за душой?
Пара рваных ран на проблемной джинсовой коже.
Бесшабашность встреч… Я могу тебе быть чужой.
После каждой ночи (мне казалось) ты ждешь того же…

Мне б тебя обидеть – да ты меня видишь насквозь…
Всю бездумность битв. Всю беспечность влюбленных взглядов…
Нам бы повзрослеть… Да одно только удалось:
Сделать вид, будто мне от тебя ничего не надо…

Ни твоих имен. Для меня они – сущий пустяк!
Как прозрачность лиц, не запомненная вначале…
Я могу придумать, будто просто случилось так,
Что давно уже наши ангелы замолчали…

И молчат (как рыбы) бесконечно глотая дым…
Беспощадность глаз постепенно их убивает…
Ты меня придумал, чтобы стать навсегда чужим.
Только, видишь ли, оказалось, что я – живая…
2011 год

Мені не вистачає щось натхнення,
Згубилась я в рутині суєти,
І лиш ночами пам’ять
Між минулим й сьогоденням
Протягує мережані мости.

Сплітаючись в дорогу сокровенну,
Мости ховають тайну не одну.
Куди вони ведуть –
Ніхто не знає достеменно,
В моє життя, чи в сиву давнину?

Не раз зринає у минулих водах
Моєї долі крихітне ессе,
А деколи життєпис
Многоликого народу
В мої пенати пам’ять принесе.

Згадаю все, які були руїни
І рік тому, і тисячі віків,
Немов столітній вітер
Дух особи і країни
Навіщусь поєднати захотів.

І знаю я – усе буде на краще
І в мене, і в країни назавжди,
Бо небо каже – наші долі
Зовсім не пропащі,
І небо нас відверне від біди.

15-16.-8.2011

Тополя вкрила жовтим листям
Траву серпневу.
Спеки вістрям
Пройшлась по руслах вен і нервах,
Що дибки стали,
Тінь посухи –
І трави вітру в ноги впали,
Бо впали духом.
Старість рання
Пішла гуляти понад степом.
Тяжкі зітхання
Гонять цепом
Ранкову свіжість геть зі шляху
Жаги вологи.
Сіра птаха
Завмерла грудкою тривоги.
А часу коло
Гострим лезом
Стриже у ніч секунди кволо
І денний безум.
Осінь нишком
Скрадається по леза краю,
І вже по трішки
Сірі зграї
Хмарин ховають літо в просинь.
А прудконогий
Дощик босий
Вертає серпню борг вологи:
- Напийся, вбогий,
У дорогу.

ІІ
Початки!
Красиві і ждані,
як літа найперші дні!
Лишив я б одні початки -
земні й неземні загадки
у їх первині́ - пелені,
що досі у згадок півсні
ви все ще несете мені.


ІІІ
О смутку добровільна браночко -
у вас і личко, і легка осаночка,
І шпильки на 16 см і мрії.
То звідки суму снігові завії?!
Вас полонив не той?
не так?
не там?
Але тепер, коли ми сам на сам,
Я виправлю усе, клянуся вам!


ІV
Колінце в руці тремке,
торкання сердець - лунке!

Чому ж не таке легке -
кохання твого саке?!

У танці ти неземна,
а потім, як та зима…

Як те, кришталеве бра,
не бачиш в мені добра...


V
Пішла, і не вернеться вже, - у «ні»
доріжка місячна зникає, тане слідом,
і наче невтамовані жалі
майнуть услід за жайворовим літом,
подібно до печальної зорі
потануть на світанні угорі,
над випаленим почуттями світом.

______
____
__

О, ця несила, слабкості краси -
на вістрі дотику, цілунку, прабажання!
Внизу земля, Господня кузня, - Я!
А Ви, - о Ви! – все там, де обіцяння,
де вина світанкової роси
і ангели сповідують братання.
І вище тільки любощів єднання -

і Ви.

111

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

ПРО СЛЬОЗИ

Чи бачив ти колись, як плачуть сльо́зи?
Як із сльози́ викрапує сльоза?
Чом сльози замерзають на морозі
І чом не замерзають на очах?

Чи знаєш ти, як кат себе катує
Всерéдині, непі́знаній самим,
І як сумління б’є його, мордує,
Коли в нім сльози плачуть мов живі?

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.

* * *

Пусти надію… Най летить.
Нащó тобі надія нині?
Зірвáній квітці й у воді
Вже сподівання не потрібні.

Облиш і кинься на ножа,
Щоб не тремтіти перед смертю.
Вона не кoштує й грошá,
Щоб ї’ чекати в тихім тремті.

Піди достойно на той суд
Навіть якщо ти жив ганебно,
Але спочатку не забудь,
Що перш батьків не вправі вмерти.

Їх ти до судного кінця
В теплі своїм винен довéсти.
То – твоя місія свята,
То – твоє ви́правдання в пеклі.

Павло Гай-Нижник
1 лютого 1991 р.

* * *

Я хочу вмерти так,
Щоб хтось це бачив.
Щоб хтось узрів
Як час ламає гай.

Щоб плакав дощ
І хтось відчув, що втратив
Когось того,
Від чого скрізь печаль.

Щоб знав я в цю
Хвилину нескінчeнну,
Що сум на мить
Когось заполони́ть,

Що люди скажуть:
України сина
Ховаємо ми
В України плоть.

Щоб три верби
Зажурено стояли,
І три топoлі
Тя́глись до небес,

Щоб у ногах
Дніпрові хвилі грали,
А над чолом
Щоб височився хрест.

Павло Гай-Нижник
5 січня 1991 р.

Пародія

Якось воно римується ніяко…
Пологи затяжні – в очах туман,
Сусідська тупо гавкає собака.
Не можу – хочу. Надто дивний стан…
Ще той Пегас – справжнісінька зараза!
Я ще не дописав найпершу з спроб,
А він, тварюка, з ходу в пику вмазав,
І ще копитом цілився у лоб!
І Музи теж… якраз йому до пари,
Анічичирк, мовчать – ні “бе” ні “ме”,
А я ж на ранок “заказав” фанфари,
Та товариство видалось “німе”.
Вищить “Швидка”. Уже відходять води?
Геть одурів, писать немає сил…
Римую знов (щоб перевести подих).
А як воно буває у Світил?

16.08.2011

МАТЕРІ

Я багато знаю твого плáчу,
Тихих зíтхань в вечоровій млі.
Мамо, матінко, учора я Вас бачив
У казково дивовижнім сні.

Як стyжи́вся хутко за очима,
Де самі лиш ніжність та любов,
За словами лагідними: “Сину,
Повечеряй перед мудрим сном”.

Дoрогі твоєї мови звуки,
Від яких все дихає теплом,
Клопітливі, працьовиті руки,
Щира ласка лагідних долонь.

Мій вірний друг у прoменях натхнення
І рятівник в годину найтяжку,
Тебе я бачив гарну та веселу
В ряснiм та пишнім весняні́м садку́.

Всміхалась ти у вишитій сорочці
І волошки́ збирала поміж трав.
Як мало мені зоряної ночі
І сну, в якім я матінку згадав.

А зрaння знов дивлюсь в далекий шлях,
Заплутаний в поверненні до тебе,
Даруй мені за сльози на очах,
Що викликaв колись я через себе.

Павло Гай-Нижник
25 жовтня 1990 р.

Ось і двадцятий рік пройшов,
затихнув, мов луна промов,
ненависть потайна немов
чи нерозділена любов.

Було всього у тій двадцятці,
неначе в привокзальній ятці,
неначе в славній тій коняці,
якій так тішились троянці.

Спочатку ще точився рух ,
затим прийшли роки розрух,
був «вітер змін», та скоро вщух,
лишивши прикрий посмак скрух.

По нас пройшлися канчуками,
медведчуками й кравчуками, –
а ми ж таки на щось чекали!
Чекали ранку, наче кари…

…Лунає відчайдушно Гімн,
мов лист і мертвим, і живим,
ворушить ротеням кривим
в президії вельможний мім.

Ледь чутно кроки обережні:
блукає залом привид Брежнєв,
і переходить незалежність
у цілковиту протилежність…

З реляцій про ходу реформ
тхне формалін і хлороформ,
від щедрих прожиткових норм
хто валер’яну п’є, хто – бром.

І хоч скасовано паради,
зате роздуто апарати…
Чи будуть табірні бараки
і заґратовані палати?!

Бо знов з Хрещатика всміхнувсь
диктаторів чорнявий вус,
і знов спокуса із спокус –
нехай і митний, а – Союз.

…Двадцяте з тих кілець на зрізі,
остання з тих вар’яцьких візій:
зі Сходу сунуть орди грізні
червонопрапорних дивізій…

липень 2011

Метаморфози осені –
В краплях на склі - прозою:
Лишила слід босий свій
Й тьмяне ранкове «лю».
Роси впадуть, й косами
Краплі стечуть, босоніж
Тихо краде осінь ця
З уст боязке «люблю».
Слів нечітка ритміка
Сон віджене – ввімкне нас,
Знову якась тітонька:
«На, оплати проїзд»
Хочеться десь дітися,
І на момент вислизнуть
З того ущерть повного...
Осінь жену – не лізь.
Вийду, пройдусь босоніж,
З осінню ми схожі є,
Плачу і я – прозово,
Але й сміюсь до сліз,
Вмивши лице росами,
Знову стаю серйозною...
З накипом дум дорослості,
Осінь жену – не лізь.

Прощається з матір'ю князь Святослав:
" Ой, їду я, мамо, та в Переяслав,
Щасливий, веселий Болгарії край,
І пишно там котиться срібний Дунай".
А в Ольги пустилися сльози з очий:
" Не кидай рідні, сину мій дорогий!
Не бідний, а рідний і руський наш край,
Дніпра не замінить вам срібний Дунай.
В чужині там скарби, та й зрада ж бо є!
Чужого забагнеш, а стратиш своє".
Та дарма ридає і дарма благає,
Князь буйний дружину в похід закликає,
І неньку стареньку у сльозах лишив,
За славою й сріблом в Болгари спішив.
Ой правду сказала та мать Святослава.
Де скарби, там зрада, а гіркість, де слава.
Воює в Болгарії князь Святослав,
Багато там горя і лиха зазнав.
Втім з дому доносять:
" О, княже, вертай!
Орда печенігів воює твій край".
Ой скорим походом на Русь повертав
З багатим здобутком буйним Святослав.
А хвилі Дніпра по порогах шумлять,
В густих очеретах вороги сидять.
А Свінельд, стар лицар, сказав до князя:
" О княже, не видержить сила твоя.
Як нас у степу нападуть вороги,
Не зможемо їх удержати ваги.
У Корсунь хіба на зимівлю вертай,
Весною ж у рідний повернемо край".
" Мій край нападають поганські сини,
А ми маєм ждати спокійно весни?
Ні грек не злякав нас, ні військо болгар,
А тут степовий би злякав нас дикар?"
Пливуть Дніпра води то тихо, то з шумом,
А військо князеве огорнене сумом.
А скоро ніч темна на степ налягла.
Кровава була там і люта борба,
І падали трупи, в покіс мов трава,
І кровця лилася рікою-рікою,
Заледве де сотий уйшов з того бою.
Уранці кривавеє сонце сходило,
І Русі великеє горе звістило,
Ось війська останки знесилені йдуть,
Князя безголовий труп коні несуть.
А хан печенігів в степу пирував,
На пир старшину свою всю завізвав.
Побіди він празник з ними обходив,
Із срібної чаші на пирі тім пив.
Се чаша - то череп князя Святослава!
Оправлений в срібло, - ось вся його слава!
На чаші тій напис лиш знати дає:
" Чужого забагнеш, утратиш своє".
***
Із збірки " Із літ моєї молодості".
....................

Схожі. З тобою ми цілу вічність.
Сходи відносин такі циклічні.
Важко збагнути, де я, де ти.
Пташко, життя – інтим.
Туга виводить у серці фугу.
Другом не стане ніколи другий.
Стіни прозоріші від води.
Стріну – ти лиш прийди.
Знаєш, любов – це коли прощають.
Краєм провалля дійти до раю.
Поки не вломиться «я і ти»,
Роки будуть іти.
19.07.2011

Сармати, гуни, царські скіфи!
Піняву кров бурхливих рік
Всотали щедро наші міфи,
Ще й відригнули... п'яний сік.

Хто п'є його? Царі-горохи!
Бач, степову шорстку щоку
Провидці нової епохи
Товчуть ціпами на току.

Тече ручай. Неквапним плином
Свої окраїв береги,
Припалі пилом і полином.
Сни забуттям його нудьги...

2007 р.

Торішнє листя
Бурими мазками
На полотні,
Де сповідь і причастя
Сплелись у вузол.
Вулиця, як щастя,
В якого крила
Зрізали колись.

Звелись мости
Могутніми руками
Володар міст
Розхитує колиску.
Підходить ніч, як ризик,
Зовсім близько.
Свій стелить килим
Стежкою увись.

Ще не збулись
Прогнози і погрози
Перестороги,
Вирвані з картини.
За мирний світ
І долю України
Ти помолись.
12.08.2011

Ой, напишу я вірш про Того,
Що живе в телефонній буді!
Не судіть його, люди добрі, -
Хай нащадки його осудять!

Він живе у вагоні підземки
Між Подолом і Осокорками,
Як є франк – то бере попутку,
А нема – то топче ногами…

Він живе в залізничнім вагоні
Поміж Києвом-поміж Львовом,
І на склянку вагонного чаю
Заробляє своїм лише словом.

Він живе, а не пробує жити.
Він притягує, наче магнітом,
Він ліхтар-смолоскип серед ночі,
Він бродяга, що бродить цим світом.

Однією своєю присуттю
Освятив він “Корсар” з “Полонезом”.
Він живе в телефонній буді.
Йому заздрять Рокфелери й Крези.

І коні в іконі
Вечірнього степу.
І дзони церковні
У леготі теплім.

І запахи м'яти,
І пахощі жита,
І втома прим'ята,
Що днина прожита.

Хай очі лоскоче
Твій погляд ласкавий.
А вечір охоче
Запросим до кави...

Смутно ковтаючи слину,
Всівся на лавку лялькар.
Вклав на кістляві коліна
Свій безжиттєвий товар.

Знає лялькар таємницю:
Ліпить красу зі шматків.
Вік іграшковим дівицям
Може лялькар зберегти.

Дірка у ляльки на в'язах.
Вихопив щось з-за поли,
Тріщини лаком намазав,
Бант на тім місці доплів.

Он лиш собі приладнати
Хоч би мізинець — ніяк!
Дід від роботи горбатий,
Тіло — почахлий кістяк.

Множить у тілі хвороби,
Старцю вже років зі сто!
Діду до смерті півкроку;
Діда — не склеїть ніхто.

2012

Сплети мені браслет з доріг-ниток,
Котрась-бо точно приведе за покликом.
До дідька межі! Близько, як ніхто...
"Люблю"... там знак питання чи знак оклику?

Не треба знаків. Власне, все це - гра.
Яка - всуціль азарт і провокація!
Сплети мені тіару із заграв,
Допоки час просіюю крізь пальці я.

Прозрінь нема. Мій світ - банальна фікція.
Шукай собі простих і несподіваних.
І уяви на мить: в твоєму віці я
Не буду вже ні мавкою, ні дівою...

* * *

Колись за нашими дідáми
Жінки ішли на Колимý.
Чи здатна ти піти в страждання,
Коли повторюєш: Люблю́.

Чи пронесéш теплó снігáми
І не розпро́даж у зимý,
Чи не грішиш ти між словами,
Коли повторюєш: Люблю́.

Павло Гай-Нижник
12 липня 1991 р.

* * *

Ми з тобов відкохали вже все, відгуляли,
Відбентежили нічку останню свою́,
Всі суниці в зорі́нні весни перебрали,
Перем’яли всі трави в гостиннім гаю́.

Нам зозулі у нім в надвечір’я кували
В тихих сутінках тих все сумніш і сумніш.
Солов’ї у світаночку знов зустрічали,
Та не бу́ла в тім спі́ві зоря вже ясніш.

Проминули ті дні, як ома́на чи казка,
Повертаються но́ченьки ті лише в сні,
А згадай, як не вня́ли ми серця підказкам,
Як турбота й зхвильованість жили в душі.

Ми любили і хтіли кохатися вічність,
Свято вірили в щастя рожеве своє́.
Ми молилися разом й не вірили в гіршість,
А тепер нас розлука на крилах несе.

Павло Гай-Нижник
6 липня 1991 р.

* * *

Чия́ ти? О, ніч в мене тя́мку забрала!
У кри́лах своїх ти мене обласка́ла...
Я й, пташко, забув запитати в розпа́лі,
Як мати з тату́сем тебе змалку звали.

Заслухавсь слова я твої́ чарівні́ї,
Загра́вою звав, звав – кохана і мила.
А ти все своє́: про кохання, про мрії...
І я полетів... В тебе ж – зні́жились крила.

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.

* * *

Поклич мене, коли кригою сти́сне ті’ серце,
Коли сум й однина́ заполо́нять кімнату твою́,
Коли той, хто любив – одлюбив,
Коли сліз ти налила озе́рце,
Коли злив череда потопили веселість в журбу.

Я прийду́, коли тяжко тобі і зтужі́ло
Пригорну, як ніхто і ніколи не вмів.
Ти поклич мене думкою тихо, несміло,
Без плачу́ за минулим, без за́йвилих слів...

Я по кличу твоє́му прине́су, мов вітер,
Рясну хмару вологу в пустелю твою́,
Щоб коханням оа́зу в тобі відродити,
Щоб на мить ти згадала жіночість свою́.

А по тім я піду знов від тебе далеко
І залишу ту плоть поміж двох берегів.
До якого пристанеш, повіє-лелеко?
До обох – розірве́шся, хоча й це – по тобі́.

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.

* * *

Ти, як дика й спокуслива кішка,
Млосно трешся, звиваєшся й млієш,
Устеляєшся зна́дливо й вабиш до ліжка,
Про кохання все стегнами пишеш.

Я так лю́блю твій шепіт і стогін снажли́вий,
Вир в безтямність з полону рук ніжних,
Коли кличеш в нектаровий шлях солодли́вий –
Час прийшов полювання для файної кішки...

Ніч над вечором гору бере достроково,
Знов жіночий каблук пробиває мні серце
І пантерою кішка стає поступово,
І твари́нна любов в дикі пестощі рветься...

Павло Гай-Нижник
17 червня 1991 р.

ДЕКЛАРАЦІЯ – 1990*

То – вихор мови про бажáне,
Пeра то oпис про жада́не,
То – давніх прагнень гарний злив,
То – вираз мрій у дійсність слів.

Крапля роси там в кожній стрічці,
Що замінила бурхіт річки
В снагу́ пекельну гіркоти́,
Звідки лінуємось втекти.

То – як оа́за у омáні,
На мить щаслива у дурмáні,
Хотiнь заспокоє́нні жа́хи,
Пір’я не зло́вленої птáхи.

Павло Гай-Нижник
30 вересня 1990 р.





* Декларація “Про державний суверенітет
України”, прийнята Верховною Радою УРСР у
липні 1990 р.

* * *

О, Боже! Як же ж я кохаю
Цей край росою умивáний,
Під морочливий плач дощу,
Де надкраса наводить сум.

Як бачу дзеркальце-озéрце
І в нім милується верба,
То в зачарованості серце,
Здається, битись забува…

А там, за ним, на край землі
Пови́лась річенька, мов стрічка,
При ній заснули мочарі
Й лунає пісня молодична –

М’якa, леліюча природу
Й захопленням налитий погляд,
Свіженький вітер й глибину́,
Місток та шлях в далечину.

Вздовж шляху до́левого того
Про щось задумалась калина.
Мабyть про те, що надто довго
Не смакував я ягоди́ни

Із гілок-рученят земли́стих
Її шляхетності та хисту.
А вітер лине над ланами
Із солов’їними співaми.

Душа в красі цій тане наче
В краплинах та веселці вранці,
І Бога я в сльозах вмоляю:
Дай вічних літ моєму краю.

Павло Гай-Нижник
25 вересня 1990 р.

Что ж теперь завывать или падать замертво?
Уделю вон вниманье колготкам и сапогам,
раз уж Мокошь пока что не мною занята,
ну а я не привыкла навязываться богам.

Как и людям. Бесценным, но обесценившим
даже нежность, что била из скважин сильней, чем нефть.
Что ж теперь полоуметь, вскипев и вспенившись?
Сотрясаться от желчи и жалости, гнить, чернеть?

Разоряться на бисер, метать пред свиньями?
Разораться на Бога и клясть, на чем свет стоит?
И взывать не к душе, так хотя б к извилинам?
Неет, чем парить чужие, уж лучше промыть свои!

Принимать универсум в различных видах, ну
прекратить фанатично трястись над фонемой «я».
Отдохнуть. Это значит – подальше выдохнуть
всю труху метафизики, зыблемость бытия.

Отоспаться, предаться чревоугодию,
наплевав на состав углеводов, белков, жиров.
Не иметь ни претензий к плохой погоде, ни
к желто-синему шарику – лучшему из миров:)

2011

Із мішка виглядає шило,
Чахне фікус на підвіконні...
Надто часто вже ми спішили,
Забагато загнали коней...
Я пізнала тебе і те що
Відбувається вколо тебе,
Чуєш - море в долоні плеще,
Загляда під спідницю неба...
Сплять метелики, склавши крильця...
Що я, гірша? Я теж так буду!
Ах, на роль Головного Принца
Довга черга простого люду...
Десь далеко сирена скиглить,
Десь так поряд чаїться Каїн..
Не спіши, моє серце, встигнеш.
Нас давно уже там чекають.

12.08.2011

Багатогранність.
Грані - самоцвіти.
У серці, що кохає, -
стільки барв!
У ньому розцвітають
диво-квіти,
котрим ти
філігранності
додав...

15.08.2011

Закукурікав...Пробудив...
І заджмеліло моє серце.
Майорять думки.
Троянди спогадів оздоблюють гілки.
І марево з'являється здалеку,
Згадалося: зустріла тут лелеку,
Маленькі ручки, ніжний поцілунок,
Багряне чудо - сина подарунок...
Джмелі гудуть, духмянять дивоквіти,
Блакить лелечить - підростають діти.

Мабуть таки час починати збирати каміння,
Бо достатньо уже по житті ми його розкидали.
Неможливо ж, аби все нажите - та забрано тлінням!
Золоті самородки й на нашій дорозі траплялись...

А із сірого каменю, що об нього збивалися ноги,
Спробуй світлу й простору домівку нову збудувати.
Все можливо, повір, і нової не бійся дороги.
Час збирати каміння. Досить просто його розкидати!

15.08.2011

Над озером в глухій діброві
Спасався десь-колись монах,
Все в праці тихій і суровій,
В задумі, пості й молитвах.
Вже смерті ждучи леда-хвилі,
Старий і гріб собі копав
І, щоб з життя ослобонили,
Святих угодників благав.
Раз в літню пору край порога
Своєї хаточки старий
Анахорет моливсь до бога.
Смеркало. Пінивсь чорторий
На озері і дихав млою.
Бір почорнів. У небесах
Плив місяць смугов світляною
Вдивлявся в хвилі наш монах.
Глядить, і страх його проймає,
І сам не зна, що пізнає.
І бачить, хвиля бризка, грає
І тиха знов, гладка стає.
І враз легенька, мов тінь ночі,
Біленька, мов маєвий сніг,
З хвиль діва виплива, плюскоче
І мовчки сіла на моріг.
На монаха глядить тужливо
І пишні коси чеше влад...
Старий із острахом на диво
Глядить на ту чудову стать.
Вона головкою хитнула,
Рукою старцеві кивнула
І враз падучою звіздою
У сонних хвиль глибінь пірнулa.
Всю ніч не спав старий понурий
І не молився цілий день,
В думок зворушених він бурі
Вбачав ту дівчину лишень.
Знов мла на бори ляговиться,
Крізь хмари місяць прогляда,
І знов на березі дівиця
Сидить, чарівна та бліда.
Глядить, манить його до себе,
Цілує, мовби знехотя,
То грає, плюскається в водах,
Регоче, плаче, мов дитя.
Монаха кличе й мов зітхає...
"Сюди! Сюди!" І звук бринить
І знов у хвилях поринає
Серед нічної тишини.
На третій день пустинник сивий
До праці й труду вже не йшов,
Сидів над озером до ночі,
Аж бір покрила мряка знов.
Розвіяв ранок тьму нічную -
По монасі пропав і слух,
Лиш сиву бороду у хвилях
В час бурі бачив раз пастух.

* * *

Як дивно думка гармонує з морем,
З таємним гоміном ледь-ледь-но видних хвиль.
Як зачаровано ширя́ над суходолом
З вологим вітром і не зна падінь.

Як заплітається вона в самотній кущик
І ніжно стелиться на ки́лимі піску,
Пірнає знову у глибúнну гущу
І в ній розвaжує зколихану траву.

Звідтіль вона вини́рює у світло
І чайкою у височінь зліта…
Кохає думка простір так незмірно,
Що тільки в нім гармонію шукa.

Павло Гай-Нижник
22 вересня 1990 р.

* * *

Земля батьків в солодкому тумані поляглá…
І діамантом рос, мов ковдрою, встеля́
Ніч, своє теплo, свою любов
І мову зачарованих дібров.

Ніч… Земля батьків
Витає у полоні її снів,
В пухнастім цвіті килимів-садів
Спить Край у вільнім хмелі чистих мрій.

Свята земля…
Марія-Діва знов народжує Христа
У цім чудеснім бaтьківськім гаю,
В цім кольоровім Божому раю.

Павло Гай-Нижник
20 вересня 1990 р.

* * *

Я вже не зву тебе своєю,
Вже не цілую твоїх губ
І не розлaмую вже скелі,
Не маю сильних й ніжних рук.

Булó все сном, як мáнна тиха,
З’явилось щастя й пронеслóсь.
Нас лише вкрила його втіха,
З нами погралось і втекло.

Павло Гай-Нижник
29 березня 1991 р.

* * *

Не зітхай тихим вечором, ми́лая,
Не збирай мрій букет в вечори́
Одцвіла наша рута чарі́вная
Одшуміли бентежні сади.

Все було в тім саду, і дощі, і весна,
Були зи́ми й було розцвіта́ння,
Та пала́ла у нім тоді рута й жила́
Квітка нашого диво-кохання.

Чи знайде́м ще одну між смерек у ліску́,
Чи запалимо те, що зітліло...
Я не знаю... Бо може, й не треба вогню,
Бо і так вже багато згоріло.

Павло Гай-Нижник
12 березня 1991 р.

* * *

Погляну в море, та й згадаю
Ставок маленький між лугів,
Як тихо вeрби сум гойдaють
Під мрійний шелест тополів,

Десь там, на обрії, біліє
У мальвах писанка-село,
А навкруги садок рясніє,
Казково й зaтишно кругoм.

В височині ширя лелека,
Крильми на вітерець лягa
І слухає пісeнний шепіт,
Що мовить тиші осокa.

Казковий краю мій далекий,
Стyжилась по тобі душа
У цім безкраїм морі й стeпі –
Землі, де прoстору краса.

Павло Гай-Нижник
14 вересня 1990 р.

УКРАЇНЦЯМ ДІАСПОРИ

О Боже! Радник мій високий
Покинь мене в скрýтний цей день.
Нехай мій погляд кароокий
Вже не турбує більш Тебе.

З тобою житиму я далі,
Навчатимусь святих учінь,
А Ти, молю Господь, благаю,
Поглянь за тую далечінь…

Аж, бачиш, там, за океаном,
Мої терза́ються брати,
Колись їх предків тут застала
Важка біда страшних років.

О Боже! Дай їм ради й віри!
Нащо́ мені… Подай же їм
Із нею вітер з України
(Я ж бо живу в своїй землі).

Хай ним потішаться в чужині,
Все ж стане серцю веселіш,
І стань порадником сумлінню
Їхніх дітей та матерів.

Хай Батьківщина в Твоїй церкві
Дасть їхнім ду́шенькам теплíнь,
Бо їм недістає так Неньки
Та українських сновидінь.

Павло Гай-Нижник
8 вересня 1990 р.

ЗАГИБЛИМ В АФГАНІСТАНІ

Вони – немовби тро́мби в жи́лах,
Неначе сіль на ранах кров’яни́х.
І жахається в снах Батьківщина
Дотепер від страждань матерів.

Бо пливуть у оча́х, оповиті
Рушником українським, човни.
І нема без віночка, без квітів,
І нема де б не бу́ло труни.

А між ними у чорній хустині,
По коліна у крові й воді,
Стоїть Мати – краса-Україна –
Зустрічає героїв своїх.

Повернулися врешті додому,
В лебеди́ні гніздeчка свої́.
Вони там так просили у долі
Швидше впа́сти в обі́йми батьків…

Павло Гай-Нижник
25 серпня 1990 р.

* * *

Слухай пташко мене моя́,
Покидай той чужи́нний край,
І лети крізь ліси й моря́,
В мій пекельно-солодкий рай.

Я у жертву тобі віддам
Ніч бентежну і стогін трав,
Подарую твої́м уста́м
Насолоду палких зітхáнь.

Я в казкову цю ніч навчу
Тебе в’ю́ном ви́тись в траві,
У шаленім тремтіти танкý
І вита́ти в космічній млі.

Всі спокуси, що є в саду́,
Подарую умить тобі.
Покидай тую чужинy
І барвінком встелись мені.

Павло Гай-Нижник
9 березня 1991 р.

Нехай в тобі живе весна
Тим вічним пуп'янком зеленим,
Для мене будеш лиш одна
Ти ніжним янголом серпневим.

В душі нехай цвітуть сади,
І літо барви розливає
І там, де будеш ти, завжди
Веселка в небі виринає.

Я покажу тобі цей світ
Усі поля його і гори,
На них прекрасний дивоцвіт...
Почуєш тихий шепіт моря.

Я розкажу тобі усе:
Про що співає свіжий вітер,
Що хмарка на собі несе,
Чому дерева хилять віти...

Ми будем малювати дощ
На склі холодному віконця,
Лише б в твоїй душі завжди
Яскраво сяяло би сонце.

Настане день, і ці слова
Я знаю точно, прочитаєш
Маленька донечко моя,
Для мене ти усе, ти знаєш.
2011р.

* * *

Лягає, сте́литься туман,
В смерка́нні землю обіймає.
О, загадковість цих коха́нь,
О, це природи чарування.

Аж те́рпне в жилах кров палка́,
Як бачиш їхню насолоду,
Коли пару́є вся вона,
Його тепло́м укривши вроду.

Вона, як ти, в ніч дивну ту,
Сама споку́са і тендітність,
Йому красу дарує всю,
Всю свою лагідність і ніжність.

Вони не знають ще розлук
І зрад кохання їх не знало,
О, на́що ніч я бачу цю!
О, серце, на́що ти згадало!

Павло Гай-Нижник
6 березня 1991 р.