І
Мінлива ферментована весна
катає на таксі тосканське сонце,
стара бруківка, погляди масні,
розчахнуте готельне полотенце,
і ліжко, що поскрипує, і крем
на шкірі мідній, - наче у живицю,
дахи, ледь-ледь зволожені дощем,
мокнули керамічну черепицю.
ІІ
І мачо - середземний квітень-пан,
стискає груди (і не тільки груди),
і в голові, де весняний бедлам,
мартіні асті і прошутто крудо,
зникають рештки пережитих драм,
і фалосні античності споруди
бажання перемножують на крам,
на хтиві зори покупця зусюди…
ІІІ
«О скільки маєш – більше не проси!» -
ба, навіть я давно уже не плачу
за тим, що залишилось від краси –
від гарних ніжок і простої вдачі.
Так пучка ніжна ковзне по хребту,
малюючи лиш їй відомі руни,
і невтямки, що знов бере не ту.
Не там і не тоді. Тре, дуе, уно…

26-27.04.2011

Ще стільки слів. А ранок лиже шибку.
Цей циферблат без стрілок. Мимохіть.
Твоє плече торкається до литки
І босий гріх вже липне до воріт.

Ще стільки хвиль. А вітер навіжений.
Ці стіни-свідки кольору води.
Твоїм волоссям пахнуть хризантеми.
І червень чари сіє, як завжди.

Ще стільки див. А сонце пестить небо.
Ця мить, як спалах. Спалені рядки.
Моє життя на відстані до тебе.
І циферблат без стрілок – на віки.
22.04.2011

Ти бачила?
Чорнобиль почуттів
прошепотів своє холодне слово.
А я?
А я ще не доріс
до смерти.
Ти - померти вже готова.

Ти чула?
Променевий смерч
затанцював на втрачених надіях.
Я цього заслужив,
мабуть.
А ти?
А ти не заслужила?

Ти знаєш?
Там де виріс хрест,
здається, все торкнулось зони страху.
А я живу.
І ти таки живеш.
Чекаючи
незвіданого часу.

Ти бачиш?
Великодній дзвін
задумався над віщим своїм словом.
І я повірив.
Чи повіриш ти?
У третій день
з уже порожнім гробом.

finita la commedia

Що ж! Тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив.
Леся Українка «Товаришці на спомин»


Обидві в нього досьогодні в серці.
Перша увійшла тоді,
Як друга ще під стіл ходила.
Мабуть, Всевишній послав був першу,
Аби відтоді носив він образ Діви Пречистої.
Не для якихось там плотських утіх,
А лиш як недосяжну муку-мрію.
Таке не новина. Таке уже було,
Відколи чоловік на світ з’явився.
Греки назвали Музою її.
Та відки підлітку було про теє знати?
І тому мучивсь він: оспівував її
І ревнував навіть до подруг...
Не знала і вона, що Музою була.
За іншого пішла і народила діток.
Тільки тоді він схаменувсь
І поклав край своєму парубоцтву.
І хоч тепер його вже надихала інша Муза,
Не забував і ту, що стільки літ зоріла.
За посестру стала вона.
І її муки стали його мукою.
І святотатством він ненависть назвав би,
Якби посміла та закрастись в його серце.

***
Нема дня і ночі
білого і чорного
є просто буття
у якому
тільки самопожертва набуває змісту
*

Тебе ніхто так не любив як я.
Шукала в соняхах долонь проміння.
Шукала ніжність твою навмання.
Губилась тихо від твого хотіння...

Любила я. По хмарах, восени
Зривала зорі - й поспіхом у тіло.
А як кортіло босоніж у сни!
Вплестися в сонце навзаєм хотілось!

Тебе ніхто так не любив як я.
Ну що ж прощай, незнайдена відмово...
Ти десь не сам, я звісно ж не одна.
А в поміжрядді - спомин й слово.

Ти не картай
буденний словограй.
Душа така німа...

26. 04. 2011

(стародавня язичницька легенда)
(за С.Плачиндою)*

Коли мій світ був юний, як весна,
Лиш темрява у ньому панувала,
Похмура і важка була вона,
Мов безконечне ночі покривало.

Нема тобі ні неба, ні землі,
Ні сонця, ні води – пітьма сувора,
І всесвіт потопав увесь в імлі,
Сповитий, мов дитя, в холодний морок.

Та світлий спис пронизав тьму, здалось,
Мов блискавка розбила сон глибокий,
Густющі пасма відьомських волось
Прорізало і висмикнуло око.

Питався хтось: звідкіль взялось воно
Й летить куди – з нізвідки і в нікуди?
- Справіку око нам було дано, -
Сказав так волхв. І зрозуміли люди, -

Із вічності у вічність стільки літ,
Летіло, мчало око те назустріч.
- З старих світів створити Новий світ, -
Вслід за волхвом промовив Заратустра.

Сльозу зронило око – й диво з див
Тут сталося. Йому мільйони років,
Тут першобог і першоптах родивсь,
Подвійну назву мав він: Род і Сокіл.

Розправив крила мудрий Сокіл-Род,
І колами кружляючи над оком,
Він золоту сльозу – (зачаття код!)
Пустив росою з верховин високих.

І ось раптово розрослось воно –
І острів серед мороку зринає,
Пустив і срібну слізку заодно –
Вже озеро Води живої сяє.

Й зелена впала слізонька-роса –
Зросли яскраві квіти величаві,
Й густі зелені і високі трави –
Життя нового врода і краса.

І сів зраділий Сокіл поміж трав
І нову думу думати почав.

20.11.7518 р. – 27.04.7519 рр. (Від Трипілля) (2010-2011)

Пародія

Я існую – попрошу діяти більш активно,
Нижче спини почав, а дорога така далека.
Зовсім коротко так… Постараюся конспективно:
Непутящий герою – ти можеш зробити спеку?
Набридають кошмари – і ставлю питання рубом:
Розігрієш чи ні? Бо холодна, неначе фреска.
Ти напевно боїшся затупити стамеску дубом?
І якась вона, вибач, недолуга твоя стамеска…
Я здаю собі справу – навряд ти мені до пари
(Есемески не шлю, на рахунку, пробач, негусто)
Схоже, вигнати треба, як барана з кошари,
Чи як пиво із тари, і буде у тарі пусто.
Навіть лого якесь наліпити уже не в стані?
Та пірнути в глибини хочеться – каюсь, каюсь.
Добре, нині спущуся в пекло твоє востаннє.
Далі густо закреслено. Ти почекай. Спускаюсь…


26.04.2011

Ну, допустим, ты выйдешь из поезда
По пути
И оставишь меня с вопросом:
"Куда мне теперь идти?"
И я приду обратно,
Прямо к себе домой -
Сам не свой.

Конечно же, ты, как вектор,
Уйдешь вперед,
Как это обычно принято делать, -
В любой черед.
А я заплачу к Богу - точно! -
Таким, как есть:
"Ваша честь!"

Вот ведь еще какою -
Усталой тебя найду?
Крылышко обтрепавшей
Маленькой какаду?
Вылинявшей, обритой,
Выменявшей окрас?
Полный джаз...

Не доверяйся встречным -
Я же тебе сказал.
Вымороченный опыт
Встречных не так уж мал.
Цедишь себе сквозь зубы
В Сумах ночной Париж
И молчишь...

А тем временем -

Северным окияном
В Бирму плывет конвой.
А у меня на боку напсано:
Приму любой
Буддою Гаутамой.
Прочно тебя любя,
Я ведь и так нарожал
Сто сущностей
От тебя.

2009

закатай ми істерику, дівчинко, дуже скучив
за твоїми роздутими венами на шиї,
за фальшивим контральтом прокльонів, колись пекучих,
за кіношно-їдким збиранням валіз наживо.
я готовий хоч зараз дурницю якусь утнути,
увійти усім тілом в режим "Показна байдужість"
і тремтіти, щасливий, у хвилях твоєї смути.
закатай ми істерику, дівчинко, і щоб ДУЖЕ ...!

Прилетают холёные гуси
И ютясь на проталине первой
Перья чешут совсем не по-русски
С мусульманскою дикою верой

Мне в подмётки весна не годится
Что-то блёклая стала с годами
А зима утопилась сестрица
В талом омуте под бурунами

Окольцованы все на Востоке
И с арабскою дивною вязью
Воротились к родимым истокам
Даже лебеди на Закавказье

Но пишу я стихи вам про зиму
Да весну проклиная чем свет
Оказался ли необходимым
В Украине и русский поэт?

Накрывая столы не метелью
Под берёз зеленеющих дымкой
Я цветам света нового верю
Но устал мыслью тешиться зыбкой

Что полюбите родину сами
Твари вы сановиты лицом…
И зову их на русском стихами
Даже крепким однажды словцом

Соловьём извиваясь и зверем
На любимом своём языке
Я цветам света нового верю
Но не в краски увы на цветке

Воротятся когда из загула
Все весной кто воспел эту бл... ажь
Вы мне зиму верните на скулы
Когда родина всякая в раж!

Весна, не наша...
.
Валерий Гребенюк
.
На просторы безкрайней равнины,
С гор пологих, стекают ручьи...
В роднике ключевая водица,
На деревьях поют соловьи...
.
Небольшая речушка мерцает...
А весна для садов, и лугам...
Возродится, ничто не мешает,
На зелёных просторах,- цветам...
.
Всей природы любовь, восхищает,-
Тёплых дней, всей планеты - в цвету!..
Всё вокруг, от зимы оживает...
Но с тобой не встречать мне весну!..
.
Предрешила судьба, нам простится,-
Нам не свидется, богом дано...
И мне, даже, тебе - не приснится...
Но мечтаю, я бедам, - назло!..
.
В этом мире, тебя я не встречу,
Не сольются дороги в одну...
Обнимает печаль, на рассвете...
Но как жаль - не обманешь судьбу!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21104260105

В тому краї, де звично шукати поживи вовкам,
Де самі вже вовки, мов пожива для дикого звіра,
Без мети і притулку лихими стежками блукав
І дивився на небо від осені чорне та сіре.
Я не вірив нікому і жоден не вірив мені,
Я жінок цілував, не вчуваючи в тім насолоди,
А зраділий мертвяк прокричав чудернацькі пісні,
А підступна ріка поміняла прадавнії броди.
Щось не так. Нісенітниця. Розпач. Болить голова.
Я немов би не я. Світ спотворено злою рукою.
Ось радію: рослина собою асфальт пробива.
Придивився: блекота асфальт пробиває собою.
Хочу жити, знайти острівець серед повені зрад.
Князь абсурду нехай помирає самотньо і швидко.
Щоб на півночі сніг, а на півдні п’янкий виноград,
Сонце зранку - червоне, опівночі - зоряні злитки.

Коли полинеш знов у вись, де жар пашить жагучий,
то крила вирослі свої ти відсічи рішуче,
тихенько й обережненько на твердь земну спустися,
щоб розуму набратися, в водичці остудися.
Я знаю ворогів твоїх – заклятих двох подружок:
любов і пристрасть, повсякчас вони могутні й дужі,
ти проти них слабкий, отож, відмовитися зможеш
від нездійсненного, тоді відразу ж переможеш.
Пашить у вишині вогонь, що палить тому крила,
кому те недосяжне, знай, сягнути не під силу.
Не думай про палац, забудь царя дочку чарівну
в бік не дивись її, вважай, померла та царівна.
І викинь з голови думки, пригріті у засаді,
вертайсь до соколів, собак, що будуть тобі раді.

переклад з грецької

Хмарина - дівчина в руках тримає сонце.
Вона сміється і сміється небо.
Та кучері на хмарах золотяться:
І неба соняхи поглянули на тебе.
А я блукаю мріями, мов полем,
Де ланцюжком виблискує стежина.
Сливова синь, небесний дивний спокій,
Та соняхи...із посмішкою сина.

Не бійсь, чорнявий котику, не бійсь.
Не серджусь аж ніяк на тебе,
Що ти мені дорогу перебіг:
Мабуть, була на те потреба.
Та й, зрештою, хто так рішив,
Щоб все на світі людям слугувало.
Адже Господь котів раніш створив
І наділив їх, як і людей, правами.
Так що не бійся, котику, не бійсь.
І не дивись на мене скоса в дрожі.
І якщо вже дорогу перебіг,
То й далі шлях без остраху продовжуй.

Питання пікантне і тут, о позор,
Справжній по факсу зайшов ревізор.
З озера мрій залишилася жменя,
Була Жанна Д'Арк, а зосталася Женя.
В нього обличчя тверде, як та криця,
В неї, як зброя, одна лиш спідниця.
- Ваш статус який у пеем-документах?
- Аналіз думок, більше тих, що в коментах,
Критика з гумором - то апріорі,
А шпильки - лиш хобі, вже вибачте, sorry.
- В пеем зміна курсу чи інше знамення?
- Я тут не як автор, я тут просто Женя,
Сторінка моя лиш читабельність має,
Як точки кипіння інтрига сягає.
- Тематика думки збідніла у Жені.
- Така ж, як життя - лише свист у кишені,
Кругом роззирніться - одне тільки "Love",
А я в це не вірю, тому ловлю ґав.
Та іноді душу рве слів простота,
Питання насущне, ціною в життя:
Крапля таланту, ілюзії жменя,
Прочитана книга чи загадка - ЖЕНЯ!
25.04.2011

Я ненавиджу місто у будні,
Коли струмінь машин мене душить.
Перехожі всміхаються брудно,
І ховають міліючі душі.

Я зникаю із міста у свято –
Лицемірство тече через край,
І затоплюють квіти плакати...
Проживу без усміхнених зграй.

Покидаю це місто протестів,
Коли гнів заливає дахи.
І встеляють кути перехресть
Покалічені злістю птахи.

Я тікаю від трауру міст,
Бо скорбота завжди полинова.
Але знаю – знайде мене скрізь
Тінь сталевих лещат Вавилону.


26.04.2011

1.
Літо-літечко збігло удалеч.
Парасолю цілує сльота.
Чом ти, осене, краєм печалі
перекреслила жінці літа?

Чом на грудях натомлені руки
їй складаєш, для сповіді мов,
позбавляючи щастя і муки, -
слід її іще не охолов!

Відцвіли вже лапаті блавати,
і достигло життя, як жита.
...Тільки лавка в дворі, біля хати,
іще й досі її вигляда.

2.
Виглядає - й не вигляне більше.
Всім нам Богом відміряний вік...
Вслід за жінкою в зоряну вічність
нині тихо пішов чоловік.

Перенісши розлуку і смуток,
пригорнувши востаннє біду.
...Знов, щасливі, присядуть укупі
десь на лавці у райськім саду.

2009

Чого накоїв, що вчинив?
Чим дихають твої вітри,
хто збереже для них відрив
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Мене ж по натяку веди.

Тепло тремтливе. У руках
Любов зігрію я колись,
де ще гойдання збереглись
колиски світу. Зачекай,
я знаю, я живий – ти тут,
в дощі збираєш гіркоту.

Долоні падають униз –
покрова на пруги чола,
де не засне ніяк хула.
Ховаю жаль у плач без сліз,
ці блискітки. Їх бальзамуй,
в очах порожніх зазимуй.

Попробуй сонце принести
у срібно-місячнім ковші,
надії – рани для душі,
бажання зцілення. Зайди
в це скоро, що зарано знов,
мов кисень у голодну кров.

Не дай затнутись, я затих...
Oсічко, у затишші гри
чим дихають твої вітри,
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Веди мене туди – де ти!

19 Квітня 2011


And in English:

What have you done
------------------

What have you done?
What would you breathe
from vacant shells
to reckless winds
when smoke is gone?
I need at least
a tint
of hint.
Oh Love,
I’m used to chafe
these trembled hands
and share the warmth
with cradled World.
I know
you wouldn’t leave...
My pain expends
in rains impossible to hold.
Two palms
are dropped,
they shroud my restless brow
and bury it
in tearless cry.
Embalm
the angel sparkles,
eyes in tow
by emptiness...
I’ll let you,
try...
to bring with every moon
reflections of the sun,
another hope to kill
and will to heal,
another soon
too soon.
Oh Love,
you are
my endless and revolving spin
in once misfired gun.
What would you breathe
from vacant shells
to reckless winds
when smoke is gone?

April 19, 2011

У медалях брунастий кітель
Вік сумує на вішаку,
Хлором випалено кілька літер,
Кілька цифр у наступнім рядку:

В / ч: дев’ять - дванадцять - тридцять.
Хімвійська. Радіоінженер.
З фото в рамочці на полиці
Усміхається офіцер.

Кожен рік двадцять шостого квітня
Літня жінка, немов трофей,
Витягає із шафи кітель
І притулює до грудей.

Син єдиний пішов навіки
За околиці неба ген
У компанії чоловічій,
Процідивши життям рентген.

По відході його посмертно
Кітель кілька прийняв відзнак.
- Мій синочку, озвись, де тепер ти?...
Аж здригнувсь од тих слів вішак.

Тишина. Чути стук у скронях.
Йдуть секунди, як вартові
В небеса, крізь відчуження зону,
Аж туди, де й по смерті живі.

Знов старенька повішає кітель
За святі половинки дверей.
О який ти важкий, білий світе,
Матерям, що ховають дітей.

2009р.

Для мене ти – немов дарунок долі –
безмежно світлий, пристрасний, дзвінкий…
В тобі свободи й радості – доволі…
Ти справді – інший! Диво: не такий!

Втомилась я від них, отих буденних,
таких звичайних, стриманих, нудних!
Ти – випадок спокусливий для мене,
вулкан бажань нездійснених моїх!

…Розгублена, не знаю, що робити
з сюжетом, приголомшливо стрімким.
Ти ж – лагідно даруєш перші квіти
із запахом медовим і п’янким…

Я прагну мимоволі пригорнутись,
вдивляючись у очі голубі,
у близькості зворушливій забутись,
розтанути й розквітнути в тобі…

І хай по тóму вже тебе не буде –
ти житимеш у ластівках пісень,
щоб віддано закохувались люди
в заквітчаний весняний теплий день .

Коли нам буде по сто, а чи – двісті, чи навіть – по триста....
І хмари стечуть із небес, і просочаться вглиб...
І сотні разів опаде й знов розпуститься лагідне листя,
Що ми його пальцями рук доторкнутись могли б...

Якби через - сто, через – двісті... Немов – із туману
Ми вийшли б і стали на склі молодої води,
І знов би, як – вперше, а може як - вперше й востаннє
Спустились фламінгами біло-рожеві сади...

Якби то, якби... сонце вийшло із іншого краю
І все навпаки розкрутилося, наче – сувій...
… Ми знов пролетіли б ясним фіолетовим маєм
З коронами срібними на голові.

Зазеленію рястом, зацвіту.
Скажу, що народився лиш для тебе…
І відштовхну галактики від себе,
І пригорну тебе лиш на льоту.

Ти не збагнеш. Сама ж бо – незбагненна!
Не зрозумієш… Що тут розуміть?!
Лиш ніжно так притулишся до мене,
Щоб легше нам обом було летіть.

Узвишшя гір, мов кучугури снігу,
А сонце, наче – сонях, що розцвів!
І хмари, ніби – військо печенігів,
Яке ніхто здолати не зумів!
Ми летимо! У цьому леті – сила!
І – вітер! І – проміння навскоси!
І ми обоє, дужі та щасливі,
В полоні поцейбічної краси.

Перезорює ніч… І стане – біло!
Розгорнеться сувоєм новий день.
… Я поцілунок покладу, несмілий,
Немов троянду між твоїх грудей.

Рання зіронька зі славою
В образі святім Христа
Піднялася над державою
Вседержителя буття.

Світлом праведним осяяла
Усілякі племена,
Розтопила в правди сяєві
Хибні всі принади зла.

Окрилила страхом скованих,
Вгамувала пихи стан,
Для душ грішних поневолених
Порятунку час настав.

Усепрощення Вершителя
З каяттям до нас прийшло,
Древо Хресне, Хрест Спасителя,
Життєдайний плід дало.

На лузі, вишитім весною
Стобарвним хрестиком, з тобою
Я був закохано – коханим,
А далеч мітлиськом багряним
Мела стежини злук і зрад,
Плаща скидав осінній сад,
Згасало сонце полум’яне…
Та все це ще було незнане.

Лунали трелі солов’їні
І ми в блаженному хотінні
Нектар із уст пили устами,
Веселка гралася над нами,
А обрій був у сивій млі ,
Мов при убогому столі,
Де ні причастя, ні спочиву,
Лиш ворон каркає зрадливу
І віє вітер за дверима…
Та даль нам ця була незрима.

Ми на ланах золотополих
Печаль жовтіючу збороли,
Волошок - крапельок висот -
Зірвавши радісно джекпот,
А за горбами злі завії
Жбурляли сніг в лице надії
І в узи льоду сліз тепло
Кувало зимне ремесло ,
І брало жар сердець на сито…
Та це від нас було закрито.

25.04.11.

Відчуй мій біль
Що серце розриває
На шматки і сіль
На рани насипає

Знищує все те
Що було святим
І мене гризе
Я живу між тим

Відчуй мій біль
Що сльози виливає
Втікаю я звідсіль
Моя душа вмирає

Немає більш надій
Що жити зможу я
І по щоці твоїй
Гірка сльоза стікає.

2011

Зачинило сонечко золоте віконечко,
Повлягались хмарки на дерева спатки,
Задрімала річка... Спи, моя сестричко!
Хай насняться дітям поле, повне квітів,
Золоті покоси, пісня стоголоса,
Хлопець ясноокий... Ніч дарує спокій...
Спи, моя маленька, в ліжечку тихенько!

***
Мов у нірці мишеня,
Спить у хованці маля:
Сплять тихенько любі ніжки –
Натомились нині трішки.
Спить косичка, рученята
У звитяжного маляти...
Сон насниться кольоровий:
Нотки, музика чудова...
Ваську, коте, не шуми:
Спи, сестричко моя, спи...

***
Спить моя сестричка, сняться дітям сни.
Спи, мала косичка, носику, засни...
Засинайте, очки, рученьки, засніть –
Вкрийтеся гарненько і тихенько спіть.
Хай насниться хлопчик з Музики Ключем
Або наша хатка з милим журавлем!

***
В теплій нірці мудра мишка
Прочитала на ніч книжку,
Мишеняток повкладала,
Добру ніч їм побажала...
Щоб гарненько тихо спали,
На невдачі не зважали,
Жили радісно, щасливо,
Бо життя дарує Диво.
Я бажаю теж тобі
В світлі ясної зорі
Добру долю, тихий сон...
Світло ллється із вікон...

Шанувальників грецької міфології радий буду зустріти на форумі дитячої літератури у Львові 28-30 квітня

Долоні холодні, не можу нагріти,
З душі не зникає брудна каламуть -
Я можу їх з милом, хоч тричі помити.
А сніг вже розтанув і квіти цвітуть.

Весна нареченими вбрала дерева
У пишнім саду, мов нагадує: «Час!»
Стою поміж них – льодяна королева,
А в небі останній ліхтарик погас.

Вишневі перлини всипають дорогу,
Медово-ванільний дурман полонить.
Зелені лани розповзлися потроху -
Чому ж, моє серце під ковдрою спить?

Веди мене вітер в зелені лани,
І як мені жити – підкажуть вони!

Молодий і прекрасний, мов вітер.
Знати б, звідки такі, як ти.
Ось, поглянь - уже скоро літо,
Якби знала, куди іти,
Я зібрала би експедицію,
І летіла б туди, мов птиця я!

Та куди летіти, куди?...

Я – роса на траві, якій зникнути після сходу.
Я – перелесник. Зваба чужа таємна.
Я – розлога ліщина. Віти черпають воду.
Я - жінка. Спрага твоя взаємна.

Пісок сиплеться в очі. Скупа сльоза чоловіча.
Несправжня, звісно ж. Але додає шарму.
Мати чекає сина. Піднятий прапор кличе.
Чоловіки бавляться війнами. Жінка – будує храми.

І тоді клепсидра ніколи вже не наповниться,
І тоді ти вип’єш воду богами налиту.

Бачиш на дереві любляться дві горлиці.
Певно це їхнє найперше кубло і літо.

Пісок вертає домів. Вростає у босі п’яти.
Жінка колише дитину. В сховку біда колишня.
Оком куди не кинь – цвітом рожевим вишні.
Це моя казка. Моя ідилія. Моє свято.

Пародія

Почав видінням лік – вночі приснилась
(Прозріння теж прийшло – але пізніш):
А таємниця вперто не відкрилась,
Хоч намагавсь осилити скоріш…

Знайти своє – та скільки того діла!
Я ж так прекрасне стрінути хотів…
А час ішов – трава зазеленіла
Від допотопних несміливих слів.

Ще таємниця та щоночі сниться,
Відкрию очі – пропада Едем…
Звичайно – ліпше була би синиця!
Але нічого… Втішусь журавлем…

25.04.2011

Засохле листя у «Зів’ялім листі».
Чернетка з дев’яностих – кілька слів.
Сьогодні квітень у моєму місті,
тоді мій перший жовтень відгорів.
І плакала душа, скупа у римах,
проте емоцій повна – до країв…
Тоді ще юність рипала дверима
і хтось мені дурниці говорив.
А нині жаль і біль – стрункі у строфах.
Засохле листя в томику Франка.
Поезія обох змінилась трохи…
Але чия здригнулася рука?

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!

Білі птиці свободи на чорній гілці історії
В божевільну грозу подій сіли перепочити
Вже в котрий раз - усе послідовно, як в геометрії:
Знов набирає швидкості все той-таки політичний вітер!

І дме, як скажений, зриваючи з білих будинків дах,
А у будинках - пустка! Все вже розтянуто...
Колись мріяв там затишок у чиїхось снах -
Тепер і не намагаються щось повернути!..

Самотня сліпа хатина у безвісті демократії
Тихо співає на сон втомленим білим птахам,
Яких просто посадили за незалежні ґрати,
А вони... сумно дивляться в небо
і мріють вирватися в свій храм...

24.04.11 22.14

Зійшло сонце любові над обрієм літа.
Окреслена лінія Щастя на небі дощів.
Підсвідомо малюють автографи миті...
По днях... По долі... І по душі...

Тихим шелестом мрій співа надвечір'я,
Зорі здалеку дивляться в очі Віків...
Я не знаю, якого б напитися зілля,
Щоб мій світ перед Ним не згорів.

Задивитися б так у його темно-карії очі,
Не тонути б повік в марноті сірих днів! -
Пише вечір. Впізнаю його авторський почерк!
Пише Щастям... По долі... І по душі!

24.04.11 22.35

Як зоряно! Серпневий подих літа
Куйовдить знову зачіски беріз.

Так, варто жить заради тої миті,
Яку я вчуся згадувать без сліз.

Ми тихо йшли, не сколихнувши тишу.

Мовчання нашого луна тристаголоса
Комусь шептала загадкові вірші...

Та знали ми лиш, про що в них ішлося.

Вони з"являлись з Щастя... Чи то з муки
Будили в серці незабутній час:

Ти мене ніжно взяв тоді за руку,
І ми пішли. Ми танцювали вальс!

Усе сміялось поглядами квітів...
Чекала Вічність казки нетерпляче...

Як зоряно! Осінній подих літа...
Як же давно...
Душа за нами плаче...

29.03.11 21.39

Мене вірші сьогодні не рятують...
Знов на самотність з Часом я приречена.
Холодні пальці не зберуть до пам"яті
Моє життя, розкидане по реченнях.

Вітри подули, звідкись з невідомості...
Відкриті двері - зламано замок!
Як холодно і темно в невідомості,
Як боляче і сумно від чуток!

Як я втомилась, дожидавшись вечора,
Коли мене моя Зоря зігріє!

Так, я - письменник! Я ж на це приречена..!

Спасибі Богу, що мене хтось чує!!!

17.04.11 21.29

Без церемоній увірвався в душу.
Казав, на мить, а залишивсь на вік!
Моє життя, назавжди непорушне,
Без дозволу перевернув той чоловік.
І що тепер? Думки порозлітались,
Душа перелякалась не на жарт!
- А ти й тепер, мабуть-то ним ще мариш? -
А в мене фініш перейшов на старт!
Той чоловік, у долі за плечима
Свою мовчанку більше не порушить!
Хай буде так! Їдким мовчанням диму
Нап"ється Час,
Не сколихнувши душу...

06.04.11 22.47

Блаженна посмішка і кінчик язичка,
Що краєм губ схвильовано крадеться
І десь, всередині, оманливо зника,
То знову квіткою-розпусницею в’ється.

І мре навкруг суєтне і пусте,
Під віями вогненний спалах ночі.
І тихе, безіменне, і ... близьке
Щось нерозбірливо і жадібно шепоче.

А вечір в ніч вітрила розгорта
І губить в снах червоне і зелене.
Лиш знову шепіт полонить вуста,
І язичок всміхається до мене.




Art: Lucien Levy-Dhurmer

"А"нтилопа нині в полі
напаслась трави доволі.
Потім азбуку читала,
з букви А розпочинала.

"Б"ілка сушить на шнурочку
шишки, яблучка й грибочки:
добре все на зиму мати -
так не страшно зимувати!

"В"овчик нині клопіт мав:
вовченята доглядав -
поки бігала вовчиця
до ставочка по водицю.

"Г"уси гарно одяглися
і у гості подалися -
у газелі іменини:
ґречно просим на гостини!

"Ґ"ава ґудзик пришивала,
потім ґанок підмітала -
не сидиться без роботи
нашій ґаві у суботу.

"Д"иво в лісі небувале -
дикобраза не впізнали:
шубку з гострих голочок
дав помірять їжачок.

"Е"дельвейсами вгорі
світять зорі лісові
і на луки, й на поля:
спить натомлена земля.

"Є"нот від річки похапцем
прибіг із повним відерцем:
він поливає свій город -
збере рясний врожай єнот!

"І"ндик надувся і гелгоче -
прогнати всіх із двору хоче:
самому сумно в світі жити -
вже краще гратися й дружити.

"Ї"жачок ішов у ліс,
він на голках листя ніс:
листя, листячка й листочок
ще й малесенький грибочок!

"Й"оржик плив у магазин,
щоб купити апельсин:
ось який чудовий м’яч -
грайся, синку, і не плач!

"К"оник їде через міст:
пишна грива, довгий хвіст!
Їде коник, їду я -
гарна пісенька моя!

"Л"исичка лісом в гості йшла,
у лапках ласощі несла:
зрадіють левенята -
солодке буде свято!

"М"ишка ділить мандарин:
діток сім, а він - один!
Краще, мабуть, вже зернята
будуть їсти мишенята!

"Н"орка висунулась з дірки -
затишна у неї нірка!
Їздить тільки на авто
в королівському манто!

"О"лень прудконогий граційно стрибає -
один тільки вітер його здоганяє.
Де трави пахучі, де луки зелені
живуть тонкорогі величні олені.

"П"авук павутинку наплів у куточку
росинки на ній почіпляв, мов дзвіночки.
Блищить павутинка, весняна від мрій,
бо сонячний промінь заплутався в ній!

"Р"ак у озері хатину
знай майструє без упину:
сонце зійде - в новій хаті
буде ранок зустрічати!

"С"ова не спить - вартує ніч.
Не можна їй склепити віч!
Усі навколо в лісі сплять
і лиш цвіркунчики сюрчать.

"Т"ермінова телеграма -
народилося теля!
Молочком напоїть мама
нетерпляче немовля!

"У"дав удавано заснув,
кільцями стовбур огорнув.
Уважно: не підходьте -
дорогою обходьте!

"Ф"ламінго над ставом стояли,
фіалки у хвилях гойдали...
Рожева феєрія сну
так схожа на вічну весну!

"Х"оврашок зерно ховає,
у комору все складає.
Золотистий колосок
тягне в нірку ховрашок.

"Ц"уценя несе цвяшок,
пилочку і молоток.
Дошки і цеглина -
песику хатина!

"Ч"апля чардаш танцювала,
чай у чашки наливала.
Черепаха й чайка човен
привезли гостинців повен.

"Ш"импанзе іде до школи
і радіє як ніколи:
вже, нарешті, буде знати
і читати, і писати!

"Щ"едро щука кличе в хату,
в неї ласощів багато.
Щука має зуби гострі -
ви не йдіть до неї в гості!

Півень, заяць й дика рись
до ставочка подались.
Дружать в лісі просто так,
бо м'який у них є знак.

"Ю"рик хвостиком махає,
він усе на світі знає -
і щебече без упину
навесні мала пташина.

"Я"щірка швиденько
перебігла міст -
зачепила гілку
й загубила хвіст!

Эта песню тебе, единственная.
Буйным цветом сирень-небес синева.
Огнем любви сердца,-это весна.
Робкий шаг, нежный взгляд.
Нашей встрече очень я рад.

Твоя вера-любовь моя.
Голубка-жемчужина, радость моей души.
Слава Богу! У меня есть ты.
Любовь Его идеалом в века,
Она-Мудрость и жизни Истина.

2011г.

Залит жарким солнцем кладбищенский сад.
Деревья недвижимы, деревья спят.
Вздымается мерно во сне их листва,
Дыханье зеленое слышно едва,
Обмякли затекшие за день бока...
Баюкает сад жужжанье жука
И шепчет трава из могильных щелей
Истории жизни лежащих под ней.
В засохшем букете пристроилась мышь...
Которую ночь ты, старушка, не спишь?..
Не надо, не плачь ты о ближних и дальних.
Смотри - золотая досталась им спальня!
Сад наливается тяжестью сладкой,
И клонится ветка к тебе на оградку.
Ей райские снятся сегодня сады,
Где нету могил и где вдоволь воды,
Где золото льется прохладою поздней...
Сквозь сон улыбнется она красной гроздью,
И ягода капнет на камень-подушку,
Смочившись слезою усталой старушки.
Не надо, не плачь. Посиди, отдохни,
Гудящие ноги в траву протяни.
Чуток потерпи, уж недолго осталось,
Пока одолеет совсем их усталость.
Тогда ляжешь ты в земляную кровать
И будешь, забыв обо всем, спать, спать, спать...
Рябина взойдет из расправленных плеч
И сон твой последний здесь будет стеречь.

Для чистих все чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо, але занечестилися і розум їхній, і сумління.
Вони твердять, немов знають Бога, але відкидаються вчинками, бувши бридкі й неслухняні, і до всякого доброго діла нездатні.
Послання св. апостола Павла до Тита. 1:15-16

Всем ведомо, что с Богдана Хмельницкого до Скоропадского все гетьманы явились изменниками..., от чего много потерпело государство Русское, особенно Малороссия, и потому надобно приискать в гетьманы верного и надежного человека, а пока такой найдется, определено правительство, которому надлежит повиноваться и не докучать насчет гетманского выбора
Ответ Петра Первого на просьбу козацкой старшины Украины

Не два апостоли–юдеї,
Життя яких забрали за ідею,
Стоять передо мною нині,
А знавіснілий ворог України –
Петро, що став великим
На кістяках козацьких. Без ліку
Прорубував він ними «вікно в Європу»,
А Україні завдавав лиш клопіт.
Зрина із небуття і гетьман Полуботок ,
Затягнутий Петром в своє болото.
Так і стоять гетьман і цар в катівні.
Знесилений од сили, цар аж синій.
Кров’ю заюшений, Павло не йде на мирову:
«Лише Вкраїною я дихаю й живу...
З твоєї ласки рабами стали її вільні люди ...
Та знай: Петра й Павла невдовзі Бог розсудить» .

Старий заповіт. Повторення закону. 6:4.
Цит. за: Н.И.Костомаров. Исторические произведения. Автобиография. К., 1989, стор.410.
Полуботок Павло Леонтійович (бл.1660-1723) – чернігівський полковник (1706-1722). Наказний гетьман Лівобережної України (1722-1723). Очолив старшинську верхівку, яка домагалася від царя відновлення гетьманства та ліквідації Малоросійської колегії. Викликаний до Петербурга, був ув’язнений в Петропавловській фортеці, де й помер від тортур.
Цар Петро помер 1725 р.

Тобі сьогодні два десятки...
Тендітна дата у житті
Та надбання твої і статки
Вже ледь вміщаються в столі.
Уже, гляди, і перша збірка
Із рук Небесного Отця.
І шлях торує в небі зірка
Ще зовсім юного митця.

Тобі сьогодні два десятки...
Буремна дата у житті
І щем мистецької лампадки
Яскраво сяє у душі.
Слуга не «славі» і «достатку»,
Співжитель Музі і ЛГ.
Себе даруєш без остатку
Літературному перу.

Тобі сьогодні два десятки...
Магічна дата у житті.
Ти на самому лиш початку.
То ж крил і успіху тобі.
Дозволь мені тебе обняти
І не земних бажати благ
(Ти і без них все будеш мати),
А гідно цей пронести стяг.


25 квітня 2011 рік

…коливається синьо уповні розлита весна
в завірюхах солодкого спалаху білих вишень,
розговійся словами, де видилась мрія страсна
і кохайся зі мною, де губиться в стінах тиша.

Де не варті слова ні причини, ні дії, ні фраз,
де на чорне і біле несіяна в сито доля,
де не буде розмов про мішені й про дикий newдартс,
головні й другорядні призначені кимось ролі.

Наполоханий ранок запізниться в наших очах
і втече на знесилені чорні від вітру віти…
«…а чи любиш мене..?» – запитає між віями жах
і застигне під серцем на довгі німі століття…

Я не хочу ні слів, ні фраз
Просто, щоб ти завжди був поруч.
Я ж казала, зраджую лиш раз
І то, лише собі,в останню пору.

Я пам"ятаю дивний снігопад
І образи затьмарювали небо.
Нам не потрібен світ-це все для нас,
Якби ми тільки знали, що нам треба.

Ось так ми і живем-в полоні мрій.
Кохання чи любов? Та ні-неспокій.
Та я молю,мене ти зрозумій
І постарайся вийти за межу неволі

Твоїх думок, переживань, ідей,
Твоєї стриманості і твого ж -его.
Доводити я не повинна те,
Що аксіомою являється для тебе.

20.04.2011р.

Чи знайдемо сміливість розказати
Про те, що так давно у нас живе?
Чи будемо надалі так мовчати
І думати: "Переживем..."?

Два друга, долі так сплелися,
Пробач, що зрадила я нас.
Я не могла із цим миритись,
Щоб цей вогонь ураз погас.

Я сподіваюсь, зрозумієш,
Та я ніколи й не скажу
Тобі, що маю дивну мрію
Сказати: "Я тебе люблю..."

20.04.2011р.