Я вийду у поле - на сонечко гляну.
"О, де ти є, доле!" На очі постану...
Зірву я ромашку - гадати почну.
Кохати не тяжко! Згадаю весну...
"Чому ти минуло, негадане щастя?"
Забула, що булО, я мабуть, відчасти,
Але у душі несила змиритись!
Було ти чи ні? Ще раз подивитись,
Ще раз обійняти, сказати хоч слово...
Та треба мовчати. Життя, як полова:
Розвіялось вітром - нічого не стало,
Зароблене потом весна відібрала;
Нажите за роки - усе розгубила
І все не ті кроки в бездолля на крилах!
Я вийду у поле, ромашку зірву...
Нема тебе, доле! Та я й не зову.
Гадай не гадай, як судилося буде,
Кохай не кохай - воно не прибуде!!!

Світ схарапудився й помчав.
Стовпом пилюка.
А Фукусіма простяга
За ним ще руки.
О Боже, Божечку! Ти знав?!
Ти попередив…
Ходив, і стукав, і благав
За нас із неба.
Сини невдячні і глухі
Смерть засівали.
Тепер обжинки. Що? Не ті?
Ми знали. Знали…
12.04.2011

…у плавнях – прохолода і туман,
вода – як роси... Рисочки аїру
стоять несхитно по коліна в тиші,
а крапки понад рисочками – бабки
висять у небі... Сотні літер «і»
у прописах білявої школярки –
під лівий берег ці очерети...

…а ти ласкавовітряно пусти
по водах темних човника з паперу,
ачей приб'ється бережечка, де
старенький качур рясочку пряде
і виглядає качечку додому…

...та рвучко вітер-диригент змахне
тростинкою прозорою – і хори
жабів затягнуть риголетто Верді
про серденько зрадливе у красуні...

твоя романтика мне бьет по венам
и тонко колет где-то изнутри.
мне показалось, ты так любишь небо..
какой закат красивый - посмотри.

твой голос мне теплом по телу
и отдает в то место, где душа.
нарисовала б, если бы умела.
красиво, бирюзово, неспеша.

твое беспечное, игриво-звонкое
не поведение, а что-нибудь еще
так близко к счастью, такому тонкому.
и ты меня целуешь ни за что.

твои глаза мне что-то навевают
и напевают где-то про себя
о том, как много видят, слышат, знают.
и я уже почти люблю тебя.


2011

все печальнее, детка, чем кажется.
хотя мне должно быть все равно.
а тебе и подавно.
давно.
но не так. и мне это не нравится.


все намного серьезнее среднего.
истерить по ночам
в одиночестве.
мне другого несчастья так хочется.
все как будто бы было и не было..


все размазано, перерассказано,
но как чистый до боли листок.
справа сверху поджег
уголок
от того, с чем все наше не связано.


все весеннее, детка, чем кажется.
нам бы вместе куда-нибудь в осень,
где мы точно курить уже
бросим.
но от нас ничего не останется.


2011

горять латаття келихи
ні шереху ні шереху
а сонце у човні
перепливає озеро
і місяці - аж сто за ним -
несуть у кухлі ніч

і вітер м’яко тулиться
до оксамиту вулиці
смарагдових зізнань
трава біжить соромиться
калинове коромисло
візьми й у літо кань

Новый дом они построили с женой
два десятка лет как раз перед войной...
Там на лестничной площадке, босоног,
след оставил на цементе их сынок.
Эко дело... Не журили малыша:
и любимый и единственный душа,
будут сами повнимательнее впредь.
След остался - и забыли затереть.

Много разных промелькнуло вех и дат.
Их мальчишка босоногий - уж солдат.
Но беда всегда приходит не одна:
испытанье уготовила... война.
Много парень и бесстрашно воевал.
Что его сразила пуля наповал -
всё не верили они, пока, с трудом,
похоронку не внесли в их новый дом.

Горе горькое... Печальные лета.
На сыновней на могиле нет креста...
Мука - будни им, и ой невесело
в час, когда, ликуя, празднует село.
Всей-то радости - что мельком, босоног,
пробежался по цементу их сынок...
Двое - жили и живут десятки лет,
сына старшего целуя детский след.
(2 последних строки - дважды)

Май 2011

Ніколи не повториться це свято...
Ніколи день ще так не голубів!
Невдовзі школи рідної пенати
Відпустять вас, мов зграю голубів.

Злітайте сміло, розправляйте крила!
Підкорюйте життя захмарну даль.
Як швидко десять років пролетіло.
Яка дзвінка і світла ця печаль.

Знаменний час... Ось-ось з його долоні
Під звуки вальсу – кожен з вас – спурхнЕ.
Черпайте силу в істині бездонній,
Шукайте правди слово осяйне.

У кожного із вас – висоти власні.
У кожного – свій обрій і зеніт.
Нехай любов’ю, в хмурі дні й прекрасні,
Благословляє небо ваш політ.

На відстані – і мрії, й виднокола,
Та найдорожче завжди поблизу:
Візьміть у сни прощальний погляд школи
І вчителя розчулену сльозу.

2007

Коли дорослішають діти, -
Батьки старішими стають.
Але одним бажанням злите
Єство дітей і предків суть.
Усім нам хочеться кохати
Стрімким рокам наперекір.
Одним уперше… - Удвадцяте
Тим, хто чуттям не знає мір!..

25.05.11.

Ця зима, що торкалася подихом літа
Загубила всі барви казково-пророчі.
Поцілунком любов не можливо зігріти,
Залишаю весну, а думками - я в осінь.

Там зима чарувала весняним повітрям,
І Твій подих мене зігрівав на прощання.
Не можливо зі снігом поринути в літо,
А ця осінь пекуча, напевно, остання.

І зимові сюжети у спогадах в'януть.
Не весною зустрілись з Тобою, не літом.
Тож не можна ту осінь без болю чекати,
Бо кохання не вміло зиму цю зігріти...

Цвітуть сніги, неначе поле літом,
П'янкої напиваючись жаги.
Цвітуть сніги, щоб ми могли радіти.
Немов богами послані з орбіти,
Цвітуть у вічній темряві сніги.

І ніч розсуне чорні береги
Та схилиться здивовано над квітом,
А люди, набираючись снаги
(Суворий край їм віддає борги),
Здається, знов народжуються жити.

Цвітуть... І різнобарвні колорити,
Що схожі на чаруючі луги,
В полоні ночі пахнуть цілим світом,
В твоїх очах я буду їх любити-
Північним цвітом сяючі сніги!

Привіт приваблива потворо.
Ти – мій одчай і вічне горе.
В твоєму насолоди гроті –
Святе приносять в жертву плоті

В кайданах сумнівів і сраму
Плетуся знов до твого храму,
Де вже, прицмокуючи радо,
Жертовний ніж готує зрада.

От крові крапельку останню
Зронило на олтар кохання
А на душі - і гірко, й пусто:
Усе віддав жерцям розпусти!

Давай кохати вічно.
В цім складність простоти.
Ми разом - просто я.
Ми разом - просто ти.

Давай кохати завжди,
посеред бруду й зла.
Щоб кожна нам хвилина
по щастю принесла.

Давай в єдинім ритмі
запустимо серця.
І зловимо всю вічність
зненацька - на живця.

А я тебе кохаю!
А ти кохай мене!
Давай кохати завжди
і щастя не мине!..

----------
23.02.2010

Подихом крижаним
ніч тьмарить надвечір'я.
Птахом весняним
втрачає сиве пір'я.

Свічку гасить ґазда
пальцем потрісканим.
Воском розбризканим
в смерть мандрує та.

Мандрами, мандрами
аж до, аж до Рами.
Рамаварта дзвонами
б'є, горить іконами.
Мандрами, мандрами
аж до, аж до Рами.
В прохолодні храми
свічка йде до матері.

Свіча стікала воском -
жовтою кровію.
Ґаздо, добродію,
ген, мандруєм далі!

Доля долілиць лежить,
в мандрах буде жить.
Пізньоосіння нежить
з темних хмар дощить.

--------
25.07.09

Коли погляне в очі даль
І закінчиться відлік верстам,
І позостанеться печаль
Близькою подругою серця,
І сил нових не дасть земля,
І не посходить те, що сіяв,
І отяжіє верб гілля
В обіймах білої завії;
І внук ганятиме м’яча,
І син не стомиться орати,
Лиш догорятиме свіча,
На скрині дідівської хати,
Тоді ти сядеш на ослін
І потяг ждатимеш останній,
Що тихо їхатиме в нім
Тобі якраз до пари пані...

26.05.11.

Пока ты спишь, я когти подточу,
И маникюр под цвет, который любишь,
А после сна себя тебе вручу,
Целуй же, милый, подставляю губы.

И дождь прошелся лихо босиком,
Струится мягко лишь вода сквозь пальцы,
Так радостно и грустно, так легко,
Так хочется с тобою мне остаться.

Ну, обними меня ты поскорей!
И вырви из сует рабочих бренных,
И будь, как Галилео Галилей,
Готова я к любви экспериментам.

И ал закат, и красное вино,
И кровь, и сердца радостная ноша,
Желаю молча много и без слов,
Пока же сладко спи, ты, мой хороший.

Пока ты спишь, я нанесу парфюм
На тонкие красивые запястья,
Случится, прилетит во сне Амур,
Тебя разбудит, а пока во власти

Счастливых сновидений и причуд,
Над образом красавицы колдую –
Парфюм, белье… и пробужденья жду,
Еще чуть-чуть – и твой я сон ...

СВОРУЮ!...

А літак відлітав на Бориспіль,
На Бориспіль літак відлітав,
Вітер дужий в обличчя прискав -
Пролітали повз мене літа.

Повезло мені, друзі, та досі
Виглядаю, як той з конопель...
Поясню будь-якому невдасі -
Маю "Porsche", дружина - "Chanel".

Хто ніколи не йде проти вітру,
Хто трави нижче й тихше води,
Той і каже:
- Обличчя лиш витру –
Заплювали всього вороги.


26.05.2011

Щось на тім причалі є,
неприховано-прощальне,
неприкаяно-печальне.
Пильне, пінне, нічиє.

Тінь твоя? Чи тінь обох?
Тільки ляже сива сутінь –
двоє у туман закуті
виглядають, де той Бог…

Пінне. Пізнє. Нічиє.
Щось на тім причалі є.

слишком часто тормошу,
слишком многого прошу
телу, не душе.

ты ведь есть, какой-нибудь.
не в тебе сегодня суть.
только в ней.

резал семью семь потерь -
береги ее теперь,
а меня зашей.

Був ясний день, на небі ні хмаринки,
Лиш голубінь сміялась в далині,
А сонце сипало свого тепла зернинки,
Одна із них припала і мені.

Осіла під вікном мойого серця
І заглядала , просилася ввійти,
Благала там напитися з відерця,
Хотіла паростком дубовим прорости.

І я впустила, й так радісно робилось,
Коли дивилась, як проростав дубок
Спочатку давав тінь, а серце билось
Від щастя й радості, що зеленів листок.

Його я часто й щедро підливала,
Щоб не зів’яв, а ріс у вишину,
Колюче зілля навкруги зривала,
Щоб не глушило, щоб жить лишень йому.

Не знаю, як і де той час подівся,
Дубок уже високим дубом став,
Гіллям широким від мене відділився
І серця мого більше не бажав.

Він взяв усе, що бУло найдороще,
Під ноги потоптав мою любов,
З погордою дививсь, як вітер троще
Фортецю віри, як з серця л’ється кров.

Ой дубе сильний, дубе гордовитий,
Колись і тебе буря розіб’є,
Згадаєш дні, як ти в любов сповитий,
Скинув тепло, вітру вддав себе.

А літак відлітав на Бориспіль,
На Бориспіль літак відлітав.
Моє серце було, наче приспів.
Я мовчав, я тихенько зітхав.

Він вертався до рідного дому.
Він зникав між високих зірок.
І дивився услід я – сірома,
І так сумно було від думок.

В Україні шепочуть калини
Під легеньким нічним вітерцем.
Моя пісня завжди журавлина
І завжди мені вітер в лице.

А літак відлітав на Бориспіль,
На Бориспіль літак відлітав.
Моє серце було, наче приспів.
Я мовчав, я тихенько зітхав.

Коли прокинуся ранесенько у травні,
Побачу наречену за вікном.
Ще бджоли сонні, ще хмаринки ранні
Закутані в легкий серпанок сном.

Вона стоїть, легка і білосніжна,
Як Афродіта, в піні та шовках.
І білий колір травам очі ріже,
І від краси завмре в польоті птах.

Аж перехопить дух – ця ніжність чиста
До неба тягне пишність верховіть.
…Розквітла яблуня, як молода невіста,
Який вже день під вікнами стоїть.

трав.2011

Настрій, субота, хмаринка і я,
В ліс поспішали, де спів солов'я,
Лесина збірочка рвалась з руки
В серце зі словом живої води.
Вітер із нами ішов і стомився,
Поміж дерев чи кущів заблудився.
Знайома стежинка, торкаюсь трави,
Галявина рідна і царство краси.
У вальсі кружляєм дерева і я,
І небо, і хмарка, і спів солов'я.
Конвалії ніжно-широкі листки
Просять напитись з дзвіночків роси.
Сідаю скраєчку, читаю вірші,
Конвалія, хмарка - мої слухачі.
Та раптом холодний скрегіт пили
Стогоном лісу зірвав з вуст рядки.
Впала додолу струна солов'я,
Скрикнули разом і Леся, і я.
Запекло... І зомліли від болю листки,
Голівки на сполох забили в дзвінки.
Не здригнулась лише лісогубів рука -
Конвалію губить, хоч панни нема.
Вкрили сльозами гніздо солов'я
Лесина збірка, хмарина і я.
Травень, 2011 р.

Від любові за крок
простягнути лиш руку...
віддати
їй себе до останку -
із нею так легко іти...
Між холодних зірок
десь написана доля
страждати
і палити хиткі
уцілілі довіри мости...

Час такий нестійкий...
ось піском витікає
крізь пальці
а душа, наче вітер,
все місця собі не знайде...
І так часто з-під вій
капле дощ і стікає
між п'яльця
де судьби полотно
вигаптовує стомлено день...

2011

Пародія

Бути роботом файно – фест!
По цимбáлах “квадрати” й “кýби”…
Зарядився, контрольний тест,
І – хоч в пекло, до чорта в зуби.

Весь поділений. Зона “А” –
Зверху мозок (прецінна штука),
Вся у сенсорах голова –
О, махнула вперед наука!

Вмить талант віднайде тебе –
Лиш натúснути кнопку треба.
А емоції – в зоні “Б”
(Щось про квіти там і про небо).

З виду наче усе живе,
Зносу й втоми не зна й не чує,
Тільки, вибачте, в зоні “В”,
Просто знизу…чогось бракує…

Мало бути, тут поруч десь…
У непотріб конструктор кинув?
А хвалився, що я увесь
Прямо клон на якусь ЛЮДИНУ!

В пеклі хай – там жахливі дні,
А якщо попаду до раю?
Трансплантанта б здалось мені,
Доробляйте – я вимагаю!

25.05.2011

Стихало понад гаєм сонце золотаве.
Зникали стрімголов хмаринки між дерев.
Заплутався в гіллі десь вітерець ласкавий.
Здавалось,моє щастя - існує(!) але...де?...
Кров*ю запалало на горизонті небо,
Розлилося луною в душі,мов каяття.
А Ти спитав мене?! Чи все було даремно?...
Розповіла даремно про свої почуття...
Даремно все було , однАково забудеш.
Нехай же Твоє щастя Тебе завжди знайде!
І річ не тільки в тім, що Ти мене (НЕ) любиш,
А тільки в тім (напевно), що я люблю Тебе...

Кожен подих пахне трояндами.
В кожнім дотику Твоїм є квіти.
Твоїх слів букети - гірляндами.
Ніжне серце у мріях сповите.
Кожен погляд - це промені сонця
З Твоїх вій, мов сніг, осипаються.
І в душі зашаріле віконце
Почуттям моїм відкривається.
Вкрай безмежно сумую без Тебе.
Пригадай,як ми вміли радіти!...
Бачу руки Твої,- в них є небо;
В кожнім дотику Твоїм є квіти.

2010

Дні розлуки неначе кати.
До світанку очей не зімкнути,
Обіцяв наречений прийти,
Поцілунками випити смуток,

Та з –за обрію вісток нема,
Лиш хмарин одинокі вітання
І обіду вогненний дурман
Випікає душі сподівання.

Шепче діва вже немолода
Губ пошерхлою сухістю слабо:
- Де любові спасенна вода,
Чи для мене її не послав Бог?

25.05.11.

Уходя, уходи! Быстрее иди на спад.
Не останавливайся, чтобы взглянуть назад.
Как по тому же поводу древний сказал главлит:
Там, за твоей спиною, воздух уже горит.

Волосы нелюбимой в точь, как травы пучки.
Там, за твоей спиною, города светлячки
Или села, колодца, - целой страны вещей.
Не побирайся взглядом, с кровель воды не пей.

Сердце, молчи на гранях, всуе не словоблудь,
Призрачной перемены будь впереди на грудь.
Будь хоть луна на убыль или закат багров,
Всякое промедленье - в пользу чужих богов.

Эй, не дави на жалость; был бы и сам не рад
В мире вообще абсурдов и личных твоих неправд.
Аля и Галя в кубе, плюс Анатоль, дробь Серж...
Будущих твоих судеб ветер да будет свеж!

Будущее навскидку - в утренних кранах порт
Или сырой сквозьутренний натюрморт;
Будущее в гуаши выглядит без труда
Как натюрморт, уходящий воздухом в никуда.

2010

Мысли играют джаз,
Ангелы ловят ноты.
Спелая осень - что ты! -
Вечный ее сюрпляс...

Вечная гюльчатай
В вечном ее гареме.
Что там ни присчитай -
Ангелы снова в теме.

Будто запретный плод,
Время ушло далеко.
Ты не грусти, до Блока
Пташкин еще придет.

Вот ведь еще найдем,
Чем рисовать с натуры
Самым осенним днем
Утро литературы.

Ханс Кристиан Второй
Выйдет с пером и в латах.
В Нобелевских лауреатах
Голый его герой.

2010

Спинити рух трамваїв і вокзалів
На півжиття. І пішки – поза світ.
Крізь темряви холодні вертикалі.
До тебе не торкнутися… Привіт.

Привіт. Мені не спиться двісті років.
Якби сюди канапу і свічу.
І музику твоїх солоних кроків.
І жовту, ніби сонце, аличу.

Якби мого життя горизонталі
Занурити у чисту площину.
Щоб вирвати молекули печалі.
Щоб визнати невігласну вину.
24.05.2011

На сОрок сорОк - сОрок морОк!
З'явився на світі стоперший пророк!
Кричав-розпинався, що буде ось так!
Він бачив у небі Всевишнього знак!
Він бачив! Він знає! Він все врахував!
Святеє писання до дір зачитав!
На сотій поправці усе зрозумів,
І світу повідать про те захотів!
"Не вірте нікому! Не вірте чуткам!
Лиш я! Тільки я розкажу усе вам!
Бо знаю я точно, що буде ось так!
Я бачив у небі Всевишнього знак!"
Дід радіо вимкнув, цигарку скрутив,
- А хай тобі грець! Що пророк наробив!
Ось витягну зараз із пляшки корок,
І явиться світу стодругий пророк!
Скажу тобі, куме, що буде ось так!
Найкраще до пива - це варений рак!
А буде нам борщ і зубок часнику,
Прийдеться тобі і мені до смаку!
Бо бачив я, куме, Всевишнього знак,
Як жінка на кухні кришила буряк!

Ця війна не моя.
І душа моя дика не хоче,
Забинтована снігом,
Вертатись назад – до трави, –
Отієї, що райська, що птахом на нерві тріпоче,
Землю кинувши в космос, як в урну поет – чорновик.

Скрізь голодні і злі.
В них сліди від помади і крові.
Знов піду проти всіх і зостанусь один на один
Поміж синім і жовтим, чорнично-багровим,
Може, мить, може, вічність, що житиме кілька годин.

Не люблю лікувань і ремонтів ніяких, нічого.
В монастирськім готелі люблю ночувати тайком.
Все одно (як не крутиш) виходить –
Між чортом і Богом.
Як не встрілиш у когось –
То в серця свого молоко.

Темний час навкруги.
Я самотній, мов Місяць, під ранок.
Лиш молитва й трава, лиш трава і молитва у сні.
Дотанцьовує серце, мов зірваний п’яним стоп-краник,
І енергія предків тремтить, як дитя у мені.

Я не знаю, для чого дана мені жись окаянна,
Але дякую зірці і всім, хто терпів мене тут.

Залишається туга за мною баянно-боянна.
А війна ця – то Всесвіт, з якого втекти не дадуть...

19 трав. 11.

Наші діти вже випускники,
Їм вручають атестати зрілості.
Як би нам не вірити хотілося,
Але діти - вже випускники.

Ще учора ми до школи йшли
Молодими, дужими, завзятими,
Із книжками мчали поміж хатами
До такої ж юної мети.

Та на те воно і є життя,
Щоби час ішов і ми старіли,
Щоби діти вирости хотіли,
Потім внуки йшли у перший клас.

Потім внуки... Боже! Це про нас.
А душа ж іще іде до школи...
Не збагнути юності ніколи,
Що це значить - відпускати час.

Що це значить: бути молодим
Й посеред життєвої ріки
Відчувати з радісттю і болем -
Наші діти вже випускники.

Наші діти вже випускники,
Їх обличчя нині щастям світяться.
Зустріч сонця, поцілунки місяця...
Наші діти вже випускники.

2002

Як гарно і любо у світі,
Де все навкруги до ладу, -
Дорога в бузковому цвіті
І сонячна злива в саду.
Пірнаю у пахощі м’яти,
Німію від щебету птиць.
Журюсь, що вітрець колошматить
Берізкам подоли спідниць.
Безмежжя весняного неба
І трав молодих голоси...
Не вірю, що знає хто-небудь
Миліші весняних часи.
Зітерлася з пам’яті осінь,
Зимові забулися дні.
Лиш згадки про весни приносять
Неспокій донині мені.

Якось мати прийшла уві сні
З-під зорі загадкової
Й колискову співала мені
Українською мовою.

Пам'ятаю, малим по гриби
Поспішав я дібровою
Й гомоніли зі мною дуби
Українською мовою.

А світанку рожевий привіт
Зустрічав з чорнобровою,
То - "кохаю" почув у отвіт
Українською мовою.

Тож тепер за Вкраїну в бою,
За Тарасову, "новую",
Присягаю на вірність свою
Українською мовою.

І колись, як засмутить життя
Потойбіччя обновою,
Прошепчу я своє каяття
Українською мовою!

2011р

Невеличке дівчатко -
Та ні мами, ні татка.
Носять ніженьки голі
Чорні знаки неволі .
В люди б скорше пробитись,
Красуватися й витись!

В серці юнім тривога:
Де надії дорога,
Завше буде чекати,
Ще і люто сичати
Гаддя п'ята колона-
Синьо- біло- червона.

Квіти он край дороги.
Не чіпай ради Бога!
Увіп'ються колючки,
Стануть ранити ручки.
Стережися ж бо й дуже
Іудейської ружі.

Очі- наче бійниці,
Мовби криця - зіниці,
Вовком зирка з-за рогу,
Славить іншого Бога
Той, що матінку - пані,
Вів колись на аркані.

І його стережися,
Не ламайся, не гнися!
Є ж у тебе і друзі
У Великому Лузі
Тож зростай, білолиця,
У струнку молодицю!

Свічки каштану від вітру тануть білим.
Таврує травень сонцем всі печалі.
Дощами плаче небо тепло.
Ще кілька днів,
І ця весна мине.

20 травня 2009

Я ловила сніжинку,
Щоб теплом ізігріть,
У долоню схопила-
Лиш краплинка лежить.

Я ловила промінчик,
Щоб мене освітив,
Він за рогом сховався,
Мене нічкою вкрив.

Я зірвала фіалку,
Внесла в хату весну,
Та недовго та втіха,
Знов вітаю зиму.

Знову вітер і бурі,
У моєму житті.
Не ховайся коханий,
Я ж бо знаю, це ти!

У вікні дзижчала муха
(чи комар, чи навіть джміль).
Неуважно гостя слуха
із кишень порожніх міль.

Це колись на з'їзд злітались
дослухатись до комах.
Навіть воші сподівались,
що майбутнє - у руках.

Набереться мух на стрічку -
геть липучий мавзолей!
Правда, й досі мають звичку
не лишатись без ролей.

Міль майбутнього не прагне.
Їй сучасне до смаку.
Мухам що? Прилипне - тягне.
Навіть те, що у піску.

Воші теж не вірять надто
у обіцянки промов.
Комарі ж вважають: варто
аж до смерті ссати кров.

Тільки джміль один з-під шопи
про майбутнє щось шумів:
- Зараз - "цінності Європи"!
Хай вікно б хто відчинив...

У вікні дзижчала муха
(чи комар, чи навіть джміль)...
Неуважно гостя слуха
із кишень порожніх міль.

24.05.2011

Що відбувається навколо?
Безумці запрошують до гри в "смертельне коло".
Знову заплутані думки,
А на дубових брамах істини міцні замки.

У світлі сонця, чи місяця у світлі
Шукаю шлях до місця, де ще щастя є,
Де люди, все ще, посміхаютсья привітно,
Де кожен сказати може - щастя є.

А тут похмуро, сумно,
Моторошно, лячно.
Б'ють по ребрах, штовхають в спину,
За кожен промах, наче за свою невдачу.

А хочеться простих і щирих почуттів,
Хоч іноді, щоб чути кілька теплих слів,
Щоби не опускались руки в нерівній боротьбі,
Щоб тільки від дощу текли краплини по щоці.
(24.05.11р.)

 
диявол приходив у всіх одежах
дитиною з лісу, панною хвиль
наче срібло текло між венами
наче слова смакували гіркий світ

диявол глумився, хляв мою спрагу
влізав у личини тисяч облич
курився в чадильному трепеті
абсентовим попелом віявся в ніч

диявол вертався з блиском жбурнути
зранений квіт потойбічних місць
у прецизійно роз’ятрену млість
на круковім оці явити місяць



 -- -- -




 

Скінчився бал.
Каштанів згасли свічі.
Святкові шати скинули сади:
пора дивитись істині у вічі
і братися за праведні труди.

Щоб плоду нелукавого діждати
і долі – щоб високою була.
...Старезна груша молиться край хати
за яблуньку,
що вперше одцвіла.

2009

З нізвідки
і раптово,
без угаву
рядки виходили
собі на славу.
І я там був,
на Небі Сьомім,
поділенім
Любов'ю
й громом,
де янголу
утнуть
новопокрій душі
на леотарду,
де сіють
і пожнуть
тактильні відчуття
для барда.
Я вибирав їх,
мов на трон
британський
королеву.
У клітці серця
рими вимираючі
і холоди грудневі.
Охороняв
всі виходи,
де снів спливає
човен,
збирав росу
опалу –
безкарантинну
мову.
Заставив літери
спивати кров перисту
і білизна паперу
йшла на дно
думок петлистих.
Назавжди чи можливо
я клітку серця відчинив.
Крикливі
вони були
і нетерплячі,
занадто древні, дикі,
та без вдачі.
І просто бігли
бозна-де, з'їдали
майбутнього повітря,
набраного читачем,
несталість.
Побільшало рядків
на морі хвилювання,
їх виразність ловив,
немов себе
в зітханні.
Тут простір
на сторінці
змився,
він вибився
з білил,
кровився.
І спраглі тиші,
татуйовані у блюзі,
з нізвідки
і раптово,
рядки ставали
кров'ю музі.
Із неба
скинуте насіння,
але в мені
його коріння.

20 Травня 2011

And in English:
---------------

Out of nowhere,
all of a sudden
the lines felt
to be known.
My mind was up there,
on the Seventh,
stratified by Love,
Heaven,
where all new-born souls,
leotards for angels,
are tailored
and tactile sensations
are sown.
I picked them
like British
enthrone
their Queen.
My heart
was too busy
with cooping
endangered rhymes
and guarding the passage
where dreams could sublime,
so I had to skip
underlined quarantine
and force every letter
to drink
my fountain pen
ink.
The whiteness of paper
had sunk in blue loops,
for good or for maybe
I opened all coops.
They were impatient,
untamed, and too ancient
to move me...
to flame.
Just ran who knows where
and ate future air
a reader will gain
to spell their names.
More lines,
more excitement
to catch every game.
A page lost its space,
and ran out of food,
hungry for silence,
bluesy tattooed.
..........................
Out of nowhere,
all of a sudden
the lines became
ink-blooded.
They stabbed me
with their roots.

May 20, 2001

Пелюстку трепетну півонія зронила,
Сп'янила нас чуттєвим ароматом.
Вечірнє небо одцвіло блаватом,
А сутінки розбризкало чорнилом.
Хотів би другом бути, стати братом,
Але любов'ю ти мене дражнила,
Вродлива, юна, непосидо мила.
І я не міг цей вузол розрубати.
Чи я кохав тебе7
Якби те знати...
Тобі тоді хотілося кохати!

Вот сердце, полное разве,
вот сердце одних едва ли.

Что первое боем празднует,
второе не отбивает.

И стало яснее ясного,
и раз наступивши, давит:

не к сердцу, полному страсти -
другое, полное яви.

2010.

Птаха випорснула з рук, -
Вирвалося слово.
Стогін, схлип, чи просто звук
Вимовив я, мовив...
Хтось ніяково мовчав,
Хоч і чув, і бачив,
Як повчала дитинча
Мати нетерпляче.
Молотила, наче сніп,
І трясла, як грушу…
Не змогли сказати: – Ні!..
Хворі на бездушшя.

Про майбутнє наснився сон:
Де природа - лишень причуда,
Де поставлено все на кон,
Де вже - роботи, а не люди.

Опинивсь коло пекла врат:
Де не бачать і де не чують.
Там затиснуто все в "квадрат"
І "обранці богів" панують.

Я в кайданках міцних лежу,
А мій мозок, разом з талантом
Направляються за ... межу,
Бо вважаюся трансплантантом.

Вже поділений я увесь:
Тому - серце, а цьому - нирки.
І отут, зовсім поруч десь,
Вовкулакою вічність зирка.

Рештки з мене, неначе хмиз,
У непотріб "обранець" кине...
Взяв ... і руку собі відгриз,
Щоб довести, що я - ЛЮДИНА!


2011р.

Дозволь мені ніжно впиватись Твоїми вустами,
Дозволь ще хоч раз доторкнутись до надміру мрій.
Я пестити буду тремтячими хвилі-руками
Від кінчиків пальців - крізь зорі - до кінчиків вій...
Дозволь цілувати Твоє найпрекрасніше тіло.
Вгризатись зубами...якщо Ти дозволиш мені...
У спину. У руки. У плоть... так чарівно-невміло...
Й несміло почути на вушко Твоє: Іще ні...
Я хочу почути,як б*ються у грудях вулкани!
Як моє волосся здіймає в думках буревій!
Дозволь Твої пестити руки ,закривши в кайдани.
Від кінчиків пальців (безумно) до краю всіх мрій...

Чи любив? Мабуть,ні,ти ніколи мене не любив.
Так буває - слова надто глибоко падають в серце.
Намалює уява краї, куди ти не ходив.
А насправді в житті усе це нам лиш тільки здається.
Так бажала тебе, пригортала завжди у думках.
А мене ти убив, поховавши на цвинтарі мрії.
Я тобі подарую весь світ! Принесу на руках
Всі скарби на землі, тисячі років щастя й надії.
Чи любив? Радше,- ні. Ти ніколи мене не любив.
Так буває, що сон зостається в реальному світі...
Ти мене в своїм серці колись уночі утопив.
Потім словом спалив і розвіяв мій попіл із вітром.