Як тулишся тихо мені до рамен! -
І ніжність укутує щедро, як хвиля,
І вистигле літо дарує ромен
На срібне на наше з тобою весілля.

Відгіркне полин і проллються меди,
Ізблисне сльоза на щоці кришталева.
Наш дім - не палац,
але й не з лободи,
Кохана і щедра у нім королева!

І врода твоя, як веселе вино,
І пісня в тобі весняна, незабутня,
І вруно кохання...
Хай квітне воно -
Там княжить і юність, і наше майбутнє.

Як тулишся тихо мені до рамен! -
І ніжність укутує щедро, як хвиля,
І вистигле літо дарує ромен
На срібне на наше з тобою весілля.

Я так, один. Ніхто не розуміє
мовчання: голос довгих днів,
немає вітру, котрий відкриває
Великі небеса моїх очей і снів.
Перед вікном громада – день чужий
край міста – велетень брудний
лежить, вичікує. Гадаю: може я?
Чого чекаю? Де душа моя?

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Всі на полях: до хати я вже звик,
самотність дихає
і в пестощах, як няня, гасить
дитини смутку тихий крик.
На пічці ніби спав, лежав старий,
гадав про те, чого тепер немає,
і говорив би, був би як поет.
Та він мовчить; і Господа благає.
І біля серця простір -
море… І темніє кров,
і мила, і задавнена любов
пульсує в грудях тисячі років,
уста шукає марно, - знов
вона дізналась, що спасіння не існує
і що юрба померлих слів
чужа, проходить світом всує.

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Втомився я від суду хворих днів,
порожня ніч безвітряних полів
лежить над тишею моїх очей.
Співало серце наче соловей,
та довести не зміг свої слова;
тепер мовчання тільки чую я –
воно росте як ночі страх,
темніє як останній «ах»
забутої померлої дитини.


(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

у центрі київського торту
твоє обличчя викладено кремом
по абрису коржа все те
що складає твою натуру надчуттєву
вечірні сукні та нічні сорочки
нічний твій сон і твій ранковий шал
автомобілі телефони
поламані ляльки
матері-та-дочки
і ніжність не толочених ще трав
як скуштувати торт цей
рожевий крем тих ніжних щік
солодкий смак вишневого сиропу
яким наповнені твої вуста
у центрі київського торту
твоя усмішка надземна

(1999)

серед міста танцювала баба з бубоном
у кашкетику й поношених штанах
зігрівала всіх усмішкою беззубою
і ревіла щось в своїх піснях

вітер віяв розтріпавши листячко
на кленових головах крутих
всі дивились на беззубе лишенько
грОшей рештки кИдали своїх

а вона собі таке виспівує
і танцює просто босонІж
що аж в серці металевим віялом
розкривається холодний ніж

натовп йшов собі незупиняючись
у новЕ незнане майбуття
краще б зараз разом з нею каялись
ніж спішили в чорне небуття

14.06.2011

Не люби меня никогда!
Чтоб не знала я бренной ноши
И не знала тебя, хороший,
И не двигала глыбы льда.

Не люби меня никогда!
Чтобы я не взывала к Богу,
Не искала к тебе дорогу,
Не дарила тебе себя.

Не люби меня никогда!
Чтоб не видеть моих истерик
И не биться волной о берег,
Не носить меня на руках.

Не люби меня никогда!
Не трави моё сердце болью...
Слов пустых мне уже довольно!
Полюби меня навсегда!

14.06.2011

Відносно людства я така щаслива!
Сьогодні день метеликів в мені.
Сьогодні світ мені здається дивним,
Яскравим, чистим, наче білий сніг.

Метелики у животі, у скронях,
Сама, немов метелик у саду.
Я щастя ніжно пещу у долонях
І в серці світло бережно несу.

14.06.2011

В твоих глазах играют блики АДа!
Манящие, зовущие во тьму.
Я, как в забвении, на них иду,
Как будто в жизни большего не надо.

Впиваясь цепко, как две беладонны,
Высасываем жизненные соки,
Нам слух ласкают стоны приглушённо
И тело бьёт ежесекундно током.

В тебе не раствориться невозможно!
Наивно веришь в искренность речей,
Куда-то пропадает осторожность...
И без остатка хочешь быть твоей.

14.06.2011

Благословен ветерок поэзии - любви благодать.
Он донес до меня любимой аромат.
Тку тебе нитями небес узоры Радости,
Соединяя скрыжали души вечной юности.

Звезд жемчужина - Ты у меня одна,
Души твоей глубина достойна почитания.
Растворяйся в любви, ею щедро делись,
Чтобы у Тебя надежды все сбылись.

Наше будущее сегодня, оно так хорошо,
Прекрасными сотворим узоры полотна мы его.
Мы, как Восток и Запад - равны,
Так Солнце и Луна - Едины.

2011г.

Існують такі дебіли,
Що в особливо збоченій формі
Те називають білим,
Котре є насправді чорним.

На істину їм начхати,
Без зайвих докорів сумління
Їм би тільки "чорним" назвати
Те, що білим є аж до посиніння!

Все життя вони тільки те й роблять,
Що поносом словесним страждають без міри,
На чорне кажуть "біле", на біле - "чорне",
І лиш тільки на сіре вони кажуть "сіре".

Українська наша мова,
Наче діамант, чудова.
Й тому різні педарасти
Хочуть в нас її украсти.

По буквочці,по гвинтику,
Частинами маленькими
Вони собі приХватизують
Те, що дала Ненька нам.

Хитро очі мружачи,
Вони працюють ліктями,
Як десять, двадцять, тридцять, сорок,
Як п'ятьдесят століть тому...

Художник малював абракадабру -
Сплітав безглуздий хаос диких фарб.
І важко дихав, начебто крізь зябра
ловив повітря, видихнувши жар.

Він малював старого альбатроса,
Який ще за Бодлера збив крило.
Мазок лягав нерівно, грубо, косо,
І краплями вкривалося чоло.

Так можуть лиш приречені до страти -
Їм байдуже накликати біду.
Художник малював нірвану, грати,
Свою Юдит і маму молоду.

І пізно-пізно, але вчасно, мабуть,
Коли петлю накинула пітьма,
Прорвався із палітри неба клапоть
І альбатрос, якого вже нема.

Птах прилетів розкрилено і чисто -
(Хіба такі літають уночі?)
А провінційне, призабуте місто
Ще спало з горобцями на плечі.

Платити за рахунками – чеснота.
І добре, як людина її має,
бо до добра звикати – не робота.
А позатим, нерідко так буває,

лишається воно непоціноване…
та і, яка за те бо нагорода,
як платиш подарунком за дароване?
Обов»язок лише… А, може, мода

чи звичка? Дуже здавна повелося…
по всіх усюдах «дай-за- дай» панує…
Лиш дарма сонце промінь шле колоссю,
колосся в хлібі нам життя дарує,

вода задарма потамує спрагу,
і порятує дерево у спеку,
відновить сон здоров»я і наснагу,
гніздо на хаті виліпить лелека

на щастя, ластівка під стріхою,
а в полі жайвір щиро заспіває,
звеличить небо… І від того втіхою
наллється серце повно, аж до краю…

В благословенні отакі хвилини
плати вперед тому, хто потребує
і не шукай для щедрості причини...
Плати вперед… воно того вартує.

2011

Снова закопана Троя,
и степень распада
можно измерить жарою
близости ада,

в сны заползают уроды
в одеждах овечьих,
что-то мычат о породе
о человечьей,

проснешься, а в мире опять
разборки, теракты.
и некому в трубку сказать:
«Мама, ну, как ты?»

2010

* * *
Нічого на гострі слова не сказав,
Вирішив мовчки піти.
Надворі шипшина схопила рукав,
А я оглянувсь – чи не ти.

2008

* * *
Стишились трамвайні перестуки.
Вкрилось місто ковдрою небес.
У холоднім просторі розлуки
Жінці сняться музика і секс.

Але в ту ж самісіньку хвилинку
Вдалині, за тисячею верст,
Чоловіку сниться сонна жінка,
Котрій сняться музика і секс.

2009

А ви гадаєте, я - жертва?
І намір маєте - зажерти?

І через марні сподівання
Не засинаєте до рання?

Та киньте - вам же гірше буде! -
Даремні марення Іуди...

Бо засмієтеся на кутні,
Зіграють вам на вашій лютні...

А врешті - Бог усіх розсудить!
Бо є - Ісус, і був - Іуда.


14.06.2011

Квіти надії на лузі душі
Гріє проміння останнє,
Лазять між стебел зневіри вужі,
Серця роз’ятрюють рани.
Пара покрила аорти ріку,
Плине туманом сирітка,
Збите із ритму потішне "ку – ку"
З гаю доноситься зрідка.
Дивиться пам'ять у вікна очей
Вечір по той бік і сей бік.
Чаша причастя, миро, єлей,
Віщі ознаки на небі.
Золото , срібло у домі блищать,
Та опустіла фортеця,-
Ввечері вийшла нетлінна душа
З мли прохолодного серця.

14.06.11.

І

Всі, що є в цьому світі, делікатеси
я віддав би за гамбургер повного місяця
з тіста, духмяного ультрадалекістю
космічних пекарень, де воно міситься.

ІІ

Повний місяць у кроні сидить, як омела.
Камердинер при ньому – покручений в’яз.
Водить співи придворна собача капела,
і куняє під них задоволений князь.

ІІІ

Повня у шибці, повня у річці,
повня в криниці, з якої п’ємо,
повня в бідоні, дві повні в біноклі,
цілих три повні в старому трюмо…
Я вже заплутавсь: де ж справді те небо?
Якщо там, де місяць, – то ось воно, скрізь.
Ми в неба нічного у сонних тенетах,
і вірш цей мені лиш… наснивсь.

2011

черниця збирала чорниці
червоними стали пальці
думки у черниці ниці
чернечий одяг мов панцир

чорниці під нігті - брудом
черниця ішла поволі
несла обважнілі груди
напружились м"язи кволі

і терпло поміж ногами
і сонце пекло у спину
черниці було погано
здригалася безупину

неголосно грім постукав
і липень дощем заплакав
солодкі чорничні руки
оближе рудий собака

покірні черниці губи
відмолять бажання чорні
черниця чорниці любить
сушити на підвіконні

а взимку чаї червоні
наллються у грубі чашки
зігріють холодне лоно
черницею бути важко

я йому відкриваюсь, як небо дощем рясним,
я отримала право і честь бути поряд з ним.
він закреслює чорним прожиті без нього дні.

він звучить океаном у мушлях моїх думок,
він не схожий на долю, він радше схожий на рок.
я безбожно щаслива - Боже, пробач мені.

* * *
Так статись не мало: надвоє
Життя розділивши, лежать
В полях між тобою і мною
Кордони, як слід від ножа.

Надвоє – на «віриш» й «не віриш»,
Надвоє – єдина душа.
Печуть у сліпому повітрі
Слова, як сліди від ножа.

І все ж під невидимим небом,
Вразливе, як вогник свічі,
До тебе, до тебе, до тебе
Зривається серце вночі.

2009

…бо ще не раз зупиниться планета,
Вчорашній день зійде в забутий плин,
І всі бажання знов такі відверті,
Бо погляд твій торкнувсь моїх колін…

…застиг. Замерз. Приборкати не смію,
Ще б тільки раз під розпал ніжних рук!..
Весь простір твій на тло периферії
Таких земних підсолених принук…

…таких терпких. І знову необачно
Від себе тінь незрячу відірву.
Той погляд твій прихований, гарячий…
Та я мовчу. А в думці майже мру…

обрети со мной гавань иную,
другие горы,
маленький город любой, какой пожелаешь.
только не этот, со смертью, играющей
в каждом дворике
/пока ты не заговоришь с ней
и не узнаешь./

обрети со мной гавань иную,
другие горы...

2010.

Я чекатиму вічність. Вона – в твоїх сонних казках.
У відвертих світанках, народжених в снах барвінкових.
Ти відчуєш, як радість розкуто струмить у думках,
І навчишся красою осяювать серце та слово.

Ти побачиш уперше, як сонечко мріє вгорі...
Як здіймається щастя. Безмежне. З чиєїсь оселі…
Я чекатиму вічність. Вона – у бруньковій зорі…
Кольорові струмки її ніжні і завжди веселі…

Ти народишся вранці: знаменням блакить пророста!
Будеш схожим на тата – він так же уміє дивитись…
По периметру неба – його голубіють жита…
Щиро вірю чомусь, що ти хочеш уже народитись!
2011 рік

Ні, не з історії знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс в Дніпро Дунаєць кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені знать малому,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків ти повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачено в нашім селі,
У вакуацію нас вигнали із хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника окриком спинили.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

Коротке життя,-
Мов душа спинилась на хвилинку,-
Щоб дізнатись, хто тут я,-
І у даль піти на "знимку"...

Щоби сфоткатись лиш тут,
Найяскравіші узять моменти,-
Тільки Розум позабув,-
"Як тут жити,- як легенько..."

Тільки Розум заблудив,-
В свому лісі - у проблемах,
І Душі загородив,-
Те, що їй одній лиш треба...

Треба їй тут віднайти,-
Те, що манить, світить очі,-
Аби знову в Даль піти -
Треба брати те, що хоче...

Треба їй подарувать -
Незабутні в щасті миті,-
Щоб ти міг собі сказать:
"Класно вийшло! Все. Спасибі!!!"

14.06.2011р. Дякую:-)

Нажмите на тормоз, удержите педали,
Проводите меня до границы печали.
Я смогу промолчать и хоть раз не ругаться
И сегодня, впервые, не буду прощаться.
И водитель, смотрите, прошу Вас, в окно,
Мне так тошно от взглядов и так тяжело.
Волки воют внутри, а в глазах тишина,
Отвезите туда, где я буду одна.
Декорации жизни хочу изменить,
Улыбаться, молчать или просто курить.
Рисовать на песке, изучать мотыльков
И на волнах, вдали, распознать рыбаков.
Всё случилось, сбылось или просто мечталось.
Я в машине тихонечко с Вами прощалась.
И лишь дворник вдали помахал мне рукой,
Я в ответ улыбнулась - Вы мой дорогой…
13,06,11

Всё на своих местах – по полочкам,
Только вот в голове не укладывается.
Мысли все впереди, торопятся,
Всё бегут и куда-то прячутся.

Я сегодня одна молчала
И так просто смотрела в окно.
Где-то музыка тихо звучала,
А соседи всё пили вино.

А мне тошно от песен, знаете…
И в квартире хочу я бардак.
И хочу я упасть, сломаться
И все мысли свернуть в кулак.

Разбивая надежды в дребезг,
Допивая холодный чай.
Ты меня обнимаешь нежно,
Говоришь: помолчи, не скучай…

Я писала, писала… рывками
И в кармане сжимая ключи.
Не справляюсь сегодня с руками-
Всё дрожит.
- Я уйду
Помолчи.

Июнь 2011

І знову не вдома. І знову не там.
Вокзали і потяги, й протяги.
Ти поміж ангелом і чортеням
З ріжками, хай і короткими.

Тягне за руку не перший, а той
Із обгорілими крильцями.
Кроку не ступиш, отямишся – ой! –
А ви побратими й зріднилися.

Вже тобі й дьоготь – не дьоготь, а мед,
Тільки замісу тугішого.
А на вокзалі така коловерть! –
Від неї рятуються віршами.

Друже, благаю: пильнуй чортеня
З валізою віршів і повістей.
Ті багажі до останнього «я» –
Поету з сумнівною совістю.

29.05.2011.

***
Її називали в селі красунею...
Здавалась рідній землі лебідкою,
Розкішною вся була і юною,
Жоржинами юнь цвіла й нагідками.

Всміхалися Небеса: Ой, дівчино!
Свята ж бо твоя краса вражаюча,
На синьооких льонах заквітчана,
На злоторунних ланах зростаюча.

Зірвалося навесні, мов віхола,
Весілля. Добротні сни надихало,
Та й двійочко діточок з'явилося.

Теплом наливались дні, кохалися
І думами у зерні купалися,
Щедротний то був рочок, вродилося!..


***
Усяк її звати звик куркулькою,
Тавро і брудний ярлик чіпляючи,
Болотяно сили злі забулькали,
І щастя, й плоди землі ковтаючи.

Безжалісно чобітьми розтоптана,
Заляканими людьми замучена...
Та вірою в небеса окроплена,
Не в'яла її краса засмучена.

За гратами чоловік, страждаючий,
Минає за роком рік, вбиваючи.
За мужа і діточок молилася.

З торбиночкою пшона і волею
Вступила в двобій вона із долею.
Останній життя ковток... Ділилася!


***
Війна назвала її солдаткою.
Смертей носились рої, зринаючи,
Блукали в небі думки над хаткою,
Скупі солдатські рядки чекаючи.

Вже шестеро лебедят горнулися,
Листів просили, мов свят, від батечка,
Та знову в сім'ю біда вернулася
Й жіноче серце з'їда: "Ой, таточку!".

Бо вбито вже татуся. Над ямою
Удвоє зігнулася. Безтямною
Озвалася між людьми, ридаючи.

Забилася на горбку, надломлена.
Все долю кляла гірку натомлено,
У смерті: "Й мене візьми!" - благаючи.


***
Тепер назвали її вдовицею.
Горнулася до сім'ї, піклуючись.
Кружляли малим пісні світлицею,
Серцям їх мрії чудні даруючи.

І вивела їх у світ, пишалася.
На старості час розквіт внучатами.
В лебедиках у малих кохалася,
І краючий біль притих з малятами.

Минув уже цілий вік, як з мукою
Вінчав її чоловік розлукою.
В доріженьку почала моститися.

...Їх поруч хрести стоять - заручено,
Ряст довго прийшлось топтать - наскучило.
До мужа свого пішла... любитися!

На станції "Вічність" чекатиму потяг "Життя",
У ньому колись проїжджали удвох ми з тобою.
Я вийшов раніше. До тебе нема вороття,
Тепер я - душа, переповнена завше журбою.

Й на мить супокою кохання земне не дає,
Незатишно тут, в потойбіччя обіймах колючих.
Немає мене, але в серці одному я є:
Завжди відчуваю твої поцілунки жагучі.

Мені невідомо, ще скільки часу промайне,
Коли, як актор, поспішу на прийдешнього зйомки.
І вірю чогось: там зустріне живого мене
Знайома до болю (не знати чому) незнайомка.

1999р

Проміння сонячного стріли
Пришили небо до землі.
Позолотили хмари білі,
Мене своїм теплом зігріли
І зникли в райдужній імлі.
Укрила тіло прохолода,
Коли дню вслід прийшла пітьма.
Хоч непорушний, як колода,
Таївся я од неї подаль,
Але, як бачите, - дарма.
Бо навсібіч сіяли зорі,
І тліла обрію зола,
А я у сутінках прозорих,
Відчай долаючи і змору, -
Блукав у пошуку тепла.
12.06.11.

У перестиглий простір літа вплітає срібло павутинь
Бліда рука. Повісив смуток, неначе глечика, на тин,
Плащем промоклим огорнув замерзлу душу і пішов
Кудись у ніч останній воїн. На рванім серці грубий шов
Не заживає. Плаче рана болючим холодом століть.
На перехресті білий камінь без жодних надписів стоїть.
Підеш наліво, то загинеш. Підеш направо, то помреш.
А прямо? Прямо – будеш жити. Але недовго проживеш.
Тебе зустріне гола осінь вагітним танцем живота.
І буде сонце ворожити: чи та це осінь, чи не та?
Але яка тобі різниця – хай пальці ловлять часу плин.
Іди собі куди захочеш. Та маску лиш повісь на тин.

2011

Вдивляюсь у небо - ось зіронька впала,
Мигнула востаннє яскравим вогнем.
Я мрію собі на зорю загадала -
Ти світлом кохання зігрієш мене.

Вдивляюсь у небо, вслухаюсь у вітер,
У серцебиття, що луна з далини.
До мене прийди і з очей моїх витри
Всі слізоньки теплим цілунком весни!

Вдивляюсь у небо, де місяць уповні
Магічним промінням бентежить цей світ.
З глибин виринають бажання безмовні
І душу штовхають в безмежний політ.

Вдивляюсь у небо, там янгол іскриться,
Обох нас так ніжно торкає крильми...
Кохання - найбільша з усіх таємниця,
Яку тільки разом пізнаємо ми!
13.06.2011р.

Я залишу тебе ночам,
у мовчанні перемовчу…
Буде тиша гірка, як чай
з полинових димів дощу.

Буде вітер, як гнів проклять,
рвати сутінки десь не тут.
Буде спогад під шифром «ять»,
буде думка за словом «будь».

Я залишу тебе на мить,
щоб забути колись навік –
буде сутністю нам штормить
ритм, що ти ним життя нарік
11.06.2011

Цей двірник був мольфаром в одному з життів:
надто рано він досвітки мовчки змітає у баки.
Ще порядні міщани рахують, мов дріб’язок, сни,
і не спиться хіба водіям і собакам,
навіть сонце червневе навшпиньки не пройдеться по
пересохлих од спраги чи хіті ранкової вікон –
тільки він над усім цим – усьому тло,
що ніколи не стане таким собі чоловіком
плото-кровним,
з минулим («було…»),
і майбутнім (окресленим словом «завтра»).
Все мете, віддаляється в горизонт,
і мугикає щось під носа, неначе мантру.

Мене побільшало з літами,
як обрію – під небеса.
Вітри здаються там братами,
день капелюшком нависа.
Я розростаюся в корінні,
я роздаюся серцем вшир.
Бо лопотять сліди по ріні
днів, до яких ти не спішив.

У Музи я була за свідка,
за подругу – дзвінкій бджолі…
Мені приходили нізвідки
маленькі радощі й жалі.
Зозуля слала телеграми
і час життя ще не труїв.
Коротка вісточка від мами
із рідних батьківських країв…

І крила важчали потроху
від татових стражденних віч,
коли упали до підлогу
краплини поминальних свіч –
мене побільшало печаллю
(ховала глибоко сльозу)…
Вона карала й пробачала –
моя молитва, сповідь, суд.

Побільшало мене, нівроку –
онукам, дітям завдяки.
Не гнуть мене доземно роки
(зізнаюсь, швидше навпаки!)
Мене побільшало не в плечах,
шлях заважким був не дарма,
і серце клекотом лелечим
мене до сонця підійма.

У грудях я несу покуту,
бо ждуть на обрії жнива.
Творцем до днів земних прикута,
бо долі іншої нема.
3.06.2011

Не плюй у душу вчителя – зажди!
Вона ж прозора й чиста, мов криниця!
З душі тієї доброї води
ще доведеться, хлопчику, напитись!
Не каламуть води у джерелі,
не сип отрути, наче підлий злодій!
Адже нема людини на землі,
яка так вірно віддана роботі,
яка настільки віддана серцям,
що світять юним сяйвом променистим,
яка несе осмисленим очам
усе найкраще, світле, щире й чисте!
Як неправúй – то вчасно зупинись.
Людина ця усе простить охоче.
Бо у житті, як звикнеш до дурниць,
й тобі посміють плюнути між очі.
І тільки той, хто в світ добро несе,
сказати зможе (хай почують люди!):
– Учителю, пробач мені усе!
…А не твоє: – Я більше так не буду!

Затужила зима за незвичністю рими…
Я була не сама, лиш прозоро-незрима.
Я була межи днів, хоч тебе не пізнала.
Ми були не одні – була пісня між нами.
Ми жили собі так: в напівсні, напівказці.
Серцем стукали в такт невловимій підказці.
Скільки нам свічечок запалилося небом!..
Запалали – й мовчок… Лиш для мене і тебе.
Колихнулось крило у прозорому леті.
Нам космічно було на єдиній планеті.
3.06.2011

Ти стаєш невід'ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику...і ,здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини,шепочучи на пам'ять коран.

Поцілунки його ,мов свіжа, розпечена хна, зап'ястя у нього- тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона -як їжа пісна і як стихія- неминуча та вперта...
Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця
і смакує нею, наче хтивий гурман.
Він мнеться, в конвульсіях б'ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан...Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку,
а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння...Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона-безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту,
а він сам...десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення...
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

Сонце заснуло на комині,
Пес його ніжно - лизь...
Поет рубає до дровітні
Вірша свого на хмиз.
В діжці втопилася темрява,
Хрущ убивався на склі...
Душа, ти куди по темному? -
Вип'ють хмільні солов'ї.
Мрії ночують з лихвариком
Слово шуга, мов кажан,
Притчу заманюю пряником,
Ту, що не доказав...
Роги покручено місяцю,
Серце зірвалось бігма,
На зойк солов'ї бісяться,
Цілує взасос пітьма.
Думи сягнули горішнього -
Поговорити б на сам...
Тільки цю ніч у Всевишнього
Віддано солов'ям.

Бездомним псом блукаю в передмісті
словосполучень й шелесту книжок.
Через дроти хапаюся за вісті,
пригублюючи кайф. Гіркий ковток!

Душа поскиглить і виплесне отруту
на лисий аркуш; хоч радій - хоч плач...
Ми до стовпа високого прикуті -
я - безталанна й геній - мій читач.

біле коріння сонячне зовсім сонне
вогкість гладку полуденну вплете у спокій
ти ніби риба важкою рукою присолена
дихаєш морем і випускаєш соки
дикі ножі над тобою зійшлись хрестами
символи знаки символи-знаки всюди
пробуєш тишу на дотик на слух вустами
і вириваєш у будня свій власний будень
ти ніби будда тільки живий і справжній
ловиш нірвану в пустелі німої стелі
коло сансарне мухою душу дражнить
птахи безчасся влітають у вікна келій

на роздоріжжі доріг в божевіллі станцій
де обриваються смерті народження близькість
ти ніби сонях – красивий і самодостатній
кидаєш в небо молитву твердого листя

Я вчора бачила смерть
Своїм мовчанням стелила
Дорогу в пекло

Безголоссям печалі опадає
Остання думка
В ніжні руки жінки з потойбіччя.

1999р.

Я хочу зустрічати з тобою сніданки, тонути у простирадлах,
цілувати повіки, застрягати у твоєму волоссі фалангами пальців...
Я до слова взаємність ще досі вживаю артикль.
Щоб ти більше ніколи не плутав його з банальним фальшем,
а я нарешті до самотніх вечорів та телефонних мовчанок звикла.

Боюсь засинати з думками,вони в голові цвяхами забиті.
Ржавіють, пускають томатні соки, інфікують сумління,
знекровлюють ідеями прозу.
Я вкотре хворію летаргійними снами, мої рани від них
цілодобово відкриті, наче дешевий супермаркет на розі
двох педантичних, забутих пішоходами вулиць.

Ти сьогодні мовчиш, сутулий, такий безпорадний,
пригнічений...
Я ,віриш, давно все з вином ковтнула, я забула, що
тобою була ображена, словами скалічена.

Ну что нам ходить-то вокруг да около,
Считать чужие дни и чужие ночи
В нищей стране, где государство прокляло
Учителей, врачей и сельхозрабочих?
В этом краю перекосов и ран,
Где забывают в аду момента,
Где просто подонок и наркоман,
А где - представитель истеблишмента,
Просто поверить, что жизнь еще
Вовсе не кончена.
Эдаким днем погожим
Просто понять, что мы рядом - к плечу плечо,
Просто сказать, что мы
Жить друг без друга никак не сможем.

2010

Пепельный берег сланцев, словно запретный плед,
Будто заплечный плод, как бы и сам не рад.
Катер и дельтапланы - это для приверед.
Катится вдоль по телу плавленный виноград.

Чудится пляж раскосый, брызги соленых вод.
Время всегда как время: счастье без десяти.
Нинки на нем и Вальки, гальки сплошной приплод -
Ониксы и агаты вряд ли на нем найти.

Страсть говорить красиво - что-то из здешних мук.
Холм от звезды налево - нечто из давних Мекк.
Сердца ли это стук, или только подружки стук?
Если его ты слышишь - правильный человек.

Тот, кто напьется с вечера, без хи-хи
Ночью увидит Китеж и Митридат.
Духи, по вечерам превратясь в духи,
В оба бесплотных глаза - своих глядят.

2010

1.

Літо сивіє золотом.
Вовчі ягоди зір.
І не жарко, й не холодно,
Лиш душевно сльозі.

Струмно.
Очі коров’ячі
Нетутешньо-сумні.
І – політики-сволочі.
І поля в бур’яні.

Мов із Лети карасики –
Он листки золоті,
Музи лірика-класика
Еротично-святі.

Похоронніють настрої.
Мов сніжинка – сльоза.
По «бутилочці нА троє» –
Три століття назад...

Щось печаллю розкосою
Тонко виє в траві.

В кров з найближчого космосу
Осипається цвіт...

2.

Трав’яний відвар мойого літа...
На душі – важкий прихід волхвів.
Скрізь туман – як пінна ртуть розлита
Між хрестами й тими, хто не цвів.

Як відкрию очі – бачу вітер.
Як закрию очі – бачу час.
Он моя дорога – наче вітка,
Зламана по яблуку якраз.

А хотілось жить, як в древніх книгах.
Мріялись принцеси і бої,
Маска річки – злоторунна крига,
Подорожі в сонячні краї.

Дружба – щоби зразу – і до пекла.
Пісня – щоб до раю – і назад.
Смерть така близька мені й далека,
Як оцей красивий зорепад.

Літо у природі і у долі.
Між весною й осінню – гніздо.
Готика старезної тополі.
Грому зойк на другій ноті «до»...

13 черв. 11.